Постав собі смайлик,
рандомна дівчинко,
в літо хиренне, формальдегідне.
Цей серпень, як ламер,
і він біля тебе флудить.
А ти – понтова, лілова, мідна,
тобі тут нудно.
Заганяєшся макаронами, сленгом,
а між ними так мало нормальних слів,
і менші мати більшими
покалічені.
Ти ж не воюєш на передку,
просто погода не рулить –
і вечір ванільно-банальний
і сум вагінальний,
і вишні висять
еклектично приречено,
майже як губи твої,
перекривлені, спечені.
Зняті на вебку
зіниці потерті,
схожі до нетлі…
Совість лахає, петлями.

Збитий танчик – тобі айфончик,
пригадуєш?
У нього тепер
найліпша снаряга,
висить на плечі
ерпегешка –
усе відлито в граніті
із Коростишева.
Тихше про нього думай!
Світліше!
Плач за ним, плач,
хоч би трохи!
Там
літає шуліка вугільний
і сонце руде стереже.
І місяць над ним – як мітка.
Квіти гільзами пересічені,
квіти – не ти,
їм, як мамам і сестрам,
боляче.
Їм, як і дідові, й бабі, як татові
напівмертвому-п’яному,
з похоронкою в чорних руках,
п’ятий рік дико, рвотно пече…

Жиза в дизлайках –
це хейтерне літо,
рандомна дівчинко.
Хтось тобі пише в лс
і стирає –
вночі зависає меседжер.
Імба і левел,
крафтові зорі навколо,
а ти запускаєш челендж
за челенджем.
Літо штиняє
розтопленим оловом…

Але...
Чого я до тебе вчепилась
і майже
ненавиджу?
Питаю себе, кажу –
гуляй собі!
У тебе ачівка –
інста заселфлена.
А в нього –
земля на грудях,
душа дрейфує,
і тіні убитих найманців –
навхрест,
начетверо.
Ти ще наколядуєш
на все, що захочеш,
попід Варшавою чи за Москвою.
Бог із тобою!
А в нього, бувало,
до хліба нічого
й без хліба нікого…
Воду з калюжі
у спеку, по стужі…
Рвало бліндаж. І…
братка в могилі,
кориш за вітром,
батя в мішку прилетів
сімдесят шостим ілом,
разом
з іловайськими соняшниками...
А старлеї красиві
(по сажні косій у плечах),
замішані ґрунтом…
Їхні… очі… зміїні… сняться…
І досі грається ковила
нутрощами…
Трьохсоті лежали в УРАЛІ,
зеленим коридором їхали.
Не лишилось ні кісточки…
Ти щаслива,
малихо?
Десь у селі,
що далеко від міста,
по трасі Е 40,
Ріддер – Кале,
пересивлена жінка
досі чекає звістку…


2019

Сад у бабуні. Білих яблунь ряд…
Впирається у грушу неба тім’ячко.
Галичина. Опілля. Ніц не руш.
Не позбавляй коріння і тремтіння.
Колюче сходить з-під землі зима.
Ліщина – чала, а горіх – моругий.
Зальодяніла, знай собі, дзвенить
морель і гірко пробиває груди.
Малинник випливає зі снігів,
ховаючи м’які сліди вогнівки.
Чого тобі тут, лиско? Утікай,
допоки дідо не підняв дробівку,
допоки півень не зірвав дахи,
не почавив горлянкою калину
(три літа в ній росли оці слова,
хіба нахрапом обірву й покину?).
Крислаті сливи трусяться – чудна;
і постою, і сніг укриє коси…
Найважче те, що підійшла пора.
Найлегше те, що вітер зорі носить,
сніжинки мовби. Грудня ще з юдоль.
У Миколая Чудотворця руки в руті.
О, дай мені зайти далеко в сад,
по саме серце, і не повернутися…
(19 грудня 2014)

Зимно. Віра моя – наче Віра Холодна.
Ми вмираємо десь од іспанки до ранку.
І верлібри муслінові а чи брунатні
(все це аурум - фатум !)
збираються в білі клубки – й навпрямки.
Як адепти німого кіно…
Я мачете візьму, ти вдягнешся у сонце,
мов у кімоно.
Нас лишає Утьосов, а ми залишили балет.
Є паркур на паркеті в намисті зі срібних монет…
Зимно. Віра моя – наче Віра Холодна.
Ми вмираємо десь од іспанки до ранку.
З нами Аполлінер, Шилі, Вебер, Ростан.
І туман – мов нагай, і нагай – мов туман.
Тінь німого кіно відспівали й забальзамували:
ім’ям українки Спасо-Преображенський собор.
Nevermore!
Схожий хтось на Вертинського кине тюльпан…
Він – кажан, мов рука. І рука – мов кажан.
А планета у провесінь дивиться, біла, дрімотна.
Зимно. Віра моя – наче Віра Холодна.

2012

уливається в мене зима
наче кров
(чи сукровиця?)
іншої групи
я належу до нотного стану
або
до невідомої трупи
акторів
які падають
з неба
мов із трапеції
лікті в рецепції
чи в апперцепції

Курбаса та Чистякової
ніжні обличчя
у наших тату…
ти для мене
а я
і для тебе
й для себе –
табу

2012

У полісі, де проспекти скавчать перед нас хортами,
де сніг у вітрини пнеться, зростається з чобітком,
я раптом зайшла побути в сучасній химерній казці,
де все чи навспак, чи просто у горлі стає клубком.

Зустріла на розі Кая. Він Герді купив троянди,
грейпфрути і мандарини (у Раї тихцем зірвав)…
Напевно, щасливий, Каю? Твоя недалека любка
фарбує тонке волосся, наївно пряде слова…
Вульгарна і гордовита. Життя її – мила скелька.
Шматок одламає з серця – і в пекло підкине дров.
А геть непристойне міні підлазить доверху часто.
Тимчасом у світі різко on змінюється на of…
І байдуже: девальвує, холоне від’ємне сальдо,
пусті, до дірок, до трему традиції, етикет.
То що тобі зварить Герда? До м’яса наріже нігті.
І що не напише Герда, то знатиме Internet.
Ви будете довго жити на гроші старої бабці,
аж поки вона од віку та бідності не помре.
А далі по-королівському підете позичати:
у рідних – на суші-бари, у друзів – на каберне.
Урешті приб’єтесь інде під білі гримкі ворота.
І біла красива пані відчинить їх, підійде:
- Як, Гердо, марніє личком оцей твій коханий хлопчик.
Ти, певно, його на світі не дуже то й бережеш?
Пропалений голос Герди з дитячим лунким акцентом
зірветься на іронічність і сплюне слова з душі:
- А ти за ним, королево, не бідкалась, не тужила,
якщо відпустила швидко? Тепер він, як бачиш, мій.
У нас хоч по хаті діти, неначе веселі миші,
а в тебе, у недоріки, самотній палац, мов зруб.
То, може, не чванься? Дай нам по жмені чудес і срібла,
каміння із кімберліту і трійко-четвірко слуг?
Шиншилу і горностая, песця або чорнобурку…
Навіщо тобі ці лахи? Старіти ось-ось почнеш.
Уже й не знайомий пафос. Не ходиш на пінні паті.
Не носиш тигрове боді, горжетку а чи кашне.
Чи досі, мене цікавить, тобі за високі сани
чіпляються чиїсь каї та герди ідуть услід?
Чи, може, твої холодні безкраї хижацькі очі
уже не горять, а тільки полискує синій лід?
Ти, люба, фригідна, певно. Стоїш і лукавиш тихо.
А може, ще й божевільна? Спустити б лише собак!
Я з подругами шепталась, що ти снігом удавилась.
І ми реготали дико. Ти й не подавала знак.
Напевно, відмерзла зовсім? Лапландія – це не Мальта.
А нас ніжить кримське сонце вже декілька довгих літ.
Мій Кай! Він такий чуттєвий, усе ще слова складає,
забувши про тебе й вічність, цілує мені живіт…
Ми разом, ти чуєш, разом! І так буде аж до скону!
Чого ти стоїш, небого? Де віхола? Де мороз?
Ось Кай. Він перед тобою тримає мене за руку.
- Я бачу. Це не суттєво. Це звичка або невроз.
Бери, Гердо, все, що хочеш, – каміння, хутро та шкіру.
А дітям я бабу сніжну до вечора заліплю.
Десь чула, твій фетиш – гроші, колеги твої – моделі;
обкладинки помічала з тобою у стилі ню…
І Кай тобі це дозволив?
- Поет Кай, та без роботи.
А діти завжди голодні, зарюмсані чи сумні.
- Ти їм прочитала казку? Водила хоч раз у школу?
- Якщо таки любиш Кая, поможеш їм і мені!
- Ні, Гердо, у мене зими у лімфі, в гемоглобіні.
А діти, загравшись, раптом розтоплять се на вогні.
Або я й сама розтану, помітивши білокрів’я.
Або я сама розтану, приклавши бліде чоло
до тих, хто клепсидру, книгу жадає, але не просить.
Усе-бо душа за Каєм, гіркава, що б не було…
В земному житті багато неправильного, на правду.
Я сани відтоді, певно, не брала в путь ані раз,
ні оленя, ані сарни. Ходила собі у мандри.
Бувала у вашім місті, але обминала вас…
Я стала б, мабуть, такою ж, як ти, кольорова Барбі…
Я стала б, мабуть, такою ж, якби не сніги й не Кай…
Звичайно, він буде жити з такою, як ти, а нишком –
шукати слова на вічність. Поремствуй і привикай.
Немає в житті такого, що б я не дала заради.
У тебе ж бо задля нього, крім нього, давно нема.
Засни й не турбуйся більше. Він буде не твій з тобою.
Від мене ж йому з учора під вікна прийшла зима…

Я вийшла із казки. Піша. Розхристана й невідома.
Уверх покотились небом три яблука, дві зорі…
Я знала, що не забуду, я знала, що королева…
Що герди і каї поряд ідуть по моїй землі…

2012

сняться сни. я в Колодяжному.
білу хату із вікнами в літо будую.
сіра хата із віями в небо росте віддалік.
а за рік
буду в луцькому замку на раді ззиватися до товариства.
вік цілий
і ще трохи думки про державу у тілі у тім’ї нести б.

сниться. кажуть мені Драгомани
краще б Косачі пращури світлоголосі герої прадавні
відомі по раті од рані
пошановані людом і Римом
не рушали нікуди
із Герцоговини

тільки б музика поряд на форте й піано… і братик …
тільки б тітка Єлена
а з нею відвага завзяття затятість…

Мишолосіє – це такі сни
бо вони з ночі в день покотьолом мандрують
завтра знову «Блакитну троянду» читатиму я
в Чукурларі
Мержинському
поряд сидітиме Леся Лариса
(можна просто назву тут її кольорові ясні імена?)
у натягнутім зашморгу подорожей операцій
у години коли з рук ідуть і життя й хлороформ
бачу
бачу
я бачу
Полісся Пониззя Поділля Побужжя Опілля Покуття Карпати
Берн Сан-Ремо Венецію Прагу Каїр і Люцерн
Крим Берлін і професора Бергмана Рейн і Помпеї
Черняхівську і Лисенка вільний театр Заньковецьку Франка
у суглобах
котрі не такі вже й путящі… на вдачу
залишу по орнаменту
і колись придивляючись чи до парсун чи до часу
у Нечимному скажуть – вона
як і та (бо не може не думати про батьківщину) така ж

треба встигнути у Чернівці на благу Буковину
слів зі ста
славній предорогій Кобилянській
написати з цілунком і сумом із кмином і щастям листа…

треба встигнути снами дійти до Зеленого Гаю
залишити для Кльоні Клементія Квітки поліських пісень.
зачекай, милий Труш, ти ще стільки всього намалюєш
я спокійна хоч за Аріадну та вірші. ось певно і все.

сниться. бачу в очах Ізидори волинські озера
Онєглаг. вісім літ таборів і проклять. ліс і лісоповал.
сниться. наче пишу «Лісову пісню» у Кутаїсі
тільки Мавка мені й Лукашеві не сниться ніяк…

2012

Кажуть, гори близькі до солоного світла зірок.
А мені розбивали і ноги, і серце Ґорґани…
Не забуду, хто вивів одну на широкий погост.
І продав би, як мед, але небо відчинене рано…
Смерекове повітря прозоре. І бачиться Бог.
Він сидить на Говерлі, вибілює коси туманів,
довгі коси пахучі. Навколо і смерть, і женьшень.
Сонце спалює нас, мовби в нього ні хати, ні мами.
Сонце спалює так, наче завтра не треба землі.
Сон-трава волохата боїться цвісти і любити –
я збираю за двох білий мох; буде постіль і тло.
Вірш мій стане колись кораблем або дереворитом.
Отже, вірмо, що плаєм дійдемо до світла зірок…
А холодні слова, як потоки, відносять каміння,
забирають усе. Сніг нагадує ледь білу кров…
Тільки губи, ласкаво розтулені, – ружа кармінна.

2012

І метелики падають з неба, і сині орли…
Серце досвітків сонце доп'є, як чужу медовуху.
Дочитавши ікони облич і дерев, вийде ряст,
білий ряст, той, котрий вже нікому не піде на руки.

І метелики падають з неба, і сині орли…
А такі, як-от ми, не згорять у зіницях ілотів.
Підставляючи крила журбі, налітаймо на ніж…
Хоч убий, хоч би по рукоять устроми! – патріоти.

І метелики падають з неба, і сині орли…
І такі, як-от ми. Й не такі. Недалекі. Нетлінні.
Білий ряст пам’ятає, для чого й куди ми дійшли…
Ліс йому налягає на плечі, холодний, мов іній.

І метелики падають з неба, і сині орли…
Наше, спільне заюшене серце то вічне, то раннє.
І нехай! Тільки знати б - упасти ще є звідкіля…
Бо тримається небо за ряст. Білий ряст у тумані.

2012

Хижа думка напроти, як нерпа нервова, німує.
Є слова, як луна. Що із того? Це тільки слова.
Зорі в ніч, мов у річку глибоку, востаннє веслують.
Я читаю над світом Фуко - ніби всім, ніби Вам…
Ми давно вже на Ви. Однедавна чужі, нетерпимі.
В наші вікна влітають останні грифони й орли.
Аж повітря згортається вище... Це кров пілігримів.
Ми ніколи не будемо разом. Але ще могли б…


2012

Сніг наступає зі сходу,
зболені ранки бредуть.
Сонце не квилить, не плаче,
сонце рятує ріку…
Білим утомленим садом
хтось, як уперше, іде…
Єва! Цю жінку я знаю…
Час – ні Адам, ні Едем.
Вишні – мов білі бабусі,
сливи німують у сні,
яблуні зрубані, груші
змерзли ще позаторік…
Олень приходить із лісу,
кличе з-під льоду траву.
Бог притулився до тиші –
тут її вчора забув.
Глянь, милий, онде черешня?
- Дика. І дише, як вуж.
Поле густими вітрами
з півдня зизить межи рук.
- Скраю калина, як мама,
ягоди пахнуть, як ніч…
Тягнеться гілкою потай
мохом оброслий горіх –
не оббиває ні плоду,
тінню стоїть… І мені,
милий, не рви тут нічого.
Тіні, лишіться, не йдіть!
Стільки садів умирає
в небі, в душі, у льоду !..
- Що тобі подарувати?
- Рай у снігу подаруй!
Рай, де сріблясті горіхи
білка маленька краде,
де замерзає минуле,
віхола віри не йме,
звідки луна не тікає,
звідки грядуще не йде.
Яблунь і змія немає…
Ось він, мій білий Едем.

2012

Білі дерева йдуть,
ніби прочани, в ніч.
Хто тебе вбереже
в цьому житті, опріч
левів і звіздарів,
спогадів і розп’ять?
Я так далеко, а
груші у сни біжать.
Білі дерева... Хто
ріже сукно полів?..
Голос мені твій, мов
пальчик той, одболів!..
Хто тебе вбереже
в цьому житті, окрім
спогадів і розп’ять,
левів і звіздарів?..

2012

Виглядай мене із полювання по той край біди,
де годинник у дзьобі несе боривітер білусі.
І танцює крижина, немовби дівчисько - льонок.
І люстерко дає – срібне, ніби моєї бабусі…
Виглядай мене завтра, то, може, колись заживуть…
Три ножі, три тюльпани, три ночі, тритони. Три суки
лижуть руки мені, лижуть руки! Три суки твої,
білі-білі, як сонце жури, я беру на поруки...
Їх очиська лукаві, – лакизи, – сміються услід…
Гавкіт небо колишнє колише: не слухайся – слухай!
Їм несу у кишені гостинці – а хочеться … ртуть,
бо вони б одна одну терзали довіку за вуха.
Біля ніг полягали та дивляться дико. Гладкі.
Їхні пещені носики чують… І котиться слина…
Як же любить тебе наша псота! І бреше на схід,
аж із неба летить в анемії зірок половина…
Виглядай мене з ловів на лева по той край біди.
Як не стане кривава луна – заспіваю білусі,
всі годинники скинувши з неба, полину в льонок.
І люстерко візьму: це тепер, наче дотик бабусі…

Вугільна гілка на дощі для грому – мітка.
Я вийду. Сад. Зоря - прудка, мов перська білка.
І пахне місяць, наче хліб. Лукавить річка.
На берег вишня утекла, із ягід – нічка.
Біжить у стовбурі сльоза – тремтять кургани.
І тихо вгадує трава, де сік, де рани…
І пряно лащиться душа сумно-зелена…
То плаче дощ, то пише дощ мені Шопена.

2011

Ріка мені давно пустила кров.
Така густа я, Господи, отавна.
То сукня пахне сходом і вином,
то казка персня ледь орнаментальна.
Коралі мокрі – дощ у них ішов…
А пальці втомі пишуть панегірик.
Не виглядай мене зі сторінок
і не проси того, у що не віриш.

2011

Пусти мою душу нагору,
де молиться ліс,
де сосни біліють,
у Царські ворота забігши…
Не лай нашу стужу,
не плюй з-за плеча на поріг.
Я буду голубкою –
це відтепер важливіше.

2011

кіт мармуровий
м’який наче літо
полює
на моє давньогрецьке ім'я

над убитою любкою-мишею
над умитою тишею

у звертанні на «Ви» –
мов замовляння трави

наче закличка
малого
параду
планет

як утішка цикад
над імлою
(коли небо минає узвози…)

бреде горілиць
обмовлене
сховане
місяцесонце
в ліси:

і плаче Куябія-знада
в коморах
останніх
умовно вогненних
лисиць…

2011

у місті Лева
небесна брама
ключі згубила

мила була й немила
чужа
отруйна
дочка зміїна
і я

там
левова частка мого серця
боса
сама ходила
замковою горою
краденою сльозою

поля...

2011

У травні день – таки дитятко-Спас.
Роса, як мати, з вервиці, з гомілки.
Лелечі крила сонце привели:
воно руде, неначе хвостик білки.
Через обруси вітру, лікті хмар
пірнули предків лиця невідомі.
То радуниця. Небо розлила
чиясь душа в тюльпановому домі...

2011

Так хочеться падати снігом у небо – не вмію;
себе привела до землі – колисала хвилину.
Я бачу – не рай. Але вірю. І просто зникаю…
Люблю. Передсердя. Сумна, з полинами, а лину.
Ти душиш очима мене, бо – тернина Христова.
Німує мовчання, до тиші, напевно, не досить.
Немов самарянка, слова тобі вічно лікую.
І падаю з інею, важко, у ночі, у коси…

2011

Учора знову падала на сніг:
а дотик не такий - ніхто, нізвідки.
Впустила в біле серце білоцвіт,
бо він мені не зможе не боліти.
А щогли снігу, сяючи, скриплять,
стискаються, скрегочуть і сміються...
Я пада-пада-падаю,.. я "па"
танцюю, мов Ізольда Білорука.

2011

Ти впав униз - упали два крила
і плакали безмовно, полиново.
Одне крило, поглянь уважно, - я,
а інше, більше зранене, - то Слово.

2011

Бачиш, Іване Хрестителю, знову Йордань.
Знову шепоче морозами крапелька глею.
Господи, вигин руки Саломеї, - і я -
плаття її. Це-бо краще, ніж бути твоєю!
Вулиця в сонці, ножами милується сніг,
танцем охоплює біло-червону планету.
Іродіада жива... Так жива, ніби я, -
хочеться раю і пекла, і дольки ранету.
Падати легко. Падіння уверх не болить:
хто б не узяв мене, біло-прозору, на руки,
ти не відважишся поряд іти навпрямки...
На авансцені каштани згубили перуки...
Білий горіх - начеб огир зими, під сідлом.
Грає копитами - річка лунає пеаном.
Знову, Іване Хрестителю, біло, - Йордань.
Слід у гортані, на платті. О, Господи, рано...

2011

Скидається сонце на Дантове пекло,
милуюся - біла, сміюся - блакитна.
Червона, розкута, як губи, накидка.
Цілуй мої ноги, бо я... непохитна.

2011

Хто улещує сни, де "Німфеї" Моне?
Між окатого інею пишуться звори.
Утікає проміння до квітки зорі -
я колись написала обличчя Аврори.

2011

Біжу, щосили, – падаю у сніг…
А тигри вен урвали біле серце.
Втечи до книги, наче сотий вік…
А хто тобі я, власне? Як уперше,
одкраяна любов у ніч болить,
засніжені кущі – немов паяци.
Іду за небокрай. А там… А ти?
Вертаюся, щоб іншому мовчати.

2011

У кішки велике серце, їй легко людей любити,
і хочеться облизати малесеньке кошеня.
У кішки є полювання та ще, безперечно, здобич.
Найбільше потрібно знати: для когось вона – одна.

Бо світ у м’якенькі лапи чіпляє хортів і тишу.
Проходить луна обабіч. А кішка собі – як ніч.
Зриває із неба сльози, та більше не йде на руки.
Втікає малим клубочком у дике, ласкаве «ні».

І може, повірять люди, – залишаться кошенята,
не викине їх у річку байдужа міцна рука.
У кішки велике серце – котові не зрозуміти,
та голос його за нею тягучий, немов нуга.

2010

Юродивий ховався вночі від сумної сорочки.
По стіні прослизали думки, як голодні вужі.
Я простила, я знала, що гіркне медове волосся.
І себе промовчала, упала на вірші-ножі.
Юродивий молився: краплини заледве стогнали.
Я не знала, про кого питалася ніч за вікном:
зачинялася в казці, кришила хлібину гусятам,
обгортала світанки туманами чи полотном.
Юродивий ходив, ніби рани текли від Ісуса,
ніби душу гримку закотили в печеру згори.
І пекельно дивилися жовті свічки, може, очі?..
Бо хотіли мене цілий вік од пори до пори.
Юродивий тікав уночі від журби до сорочки.
Я лишала себе під подушкою, ніби свята.
Біль зостався боліти, як серце, колюче-пекучий,
і на руки мені віддала його сіра сльота.
Юродивий мовчав. Я сама розказала до неба,
що любила життя, що палала, як біла сосна,
і триваю тепер, поважаю дерева й ікони…
Бо люблю, бо жива! А чи завтра я буду, хтозна…

2010

Я зостануся в цій діброві:
білі трави, солодкі трави...
Ти прийдеш ухопити щастя,
залишити журбу за нами.

Підійди-бо, уже невічна, -
несвідомо розсиплеш осінь.
Я зимую високо в небі:
ти не бачиш усе це досі...

Білі стовбури, білий подих,
білі дотики - наче леви.
В руки падаю, пада... пада... -
не твоя снігова королева.

2010

Одягнула твою сорочку:
ребра просяться тихо в руки.
Тіло можна назвати раєм,
що не витримає розлуки.
Рухи плавні, пізніше - сильні.
Стогін губи порвав навіки.
Розплітаю лукаві коси -
буду гладити, ніби ріки.
Ліпше серця нема нічого:
засріблився до неба хрестик.
Поцілую твоє розп'яття...
Знову ми до весни воскресли.
Язики шерехаті злиті,
де цілунки застигли - тиша.
Над тобою я! Знову вища.
Біль - неначе голодна миша.
Руки міцно вхопили стегна;
квітне вільне гаряче лоно...
Тіло мучиться, ніби рана,
пахне солодко і солоно.
Ноги труться до ніг печально
(ночі стали на диво пишні),
і твої зчервонілі груди -
ніби дикі примхливі вишні.
Пальці вийняли пекло з тіла
(знову схожа на ртуть зіниця);
хтиво вухо твоє вкусила
та сховалася, мов куниця,
у хутро, у самшити, вовну...
Ти лежиш і бажаєш дива.
Я скидаю останній сором,
білосніжна, п'янка, красива.

2010

У місті дощ, як буриме сумне.
Трамвай тримає зорі над рікою.
А я не знаю, що давно твоя.
Потрохи пахне сутінь чередою.
Блукає дощ, неначе дикий кіт:
на лапах осінь, у хребті тривоги.
І краплі неба б'ються до воріт.
І місяць ніч підважує на роги.
У місті дощ. Аж вимокли слова.
Уповні річка вчиться не мовчати.
А ти? Облиш: докука, як межа,
улещує канцонами кантати...
Хай дощ іде. Я буду на зорі.
Твої обійми ніжні та глибокі.
А не віддам свої сумні гріхи -
вони без мене вічно одинокі.
Вони без нас утратили б усе:
гріхи, як діти, бавляться дощами.
Засни, коханий, хай собі бредуть,
сховавши душі зболені за нами.

2010

Приклади мене тихо, як літо, до ночі, до скроні.
Я не знаю, навіщо ця жертва; а треба - бери.
Слово б'є, наче подзвін. Набат опадає луною.
Зодягаю червоне - до сонця майструю човни.
Ти приходиш у латах, а я вибираю шоломи;
вирушаю дозавтра в обман, у туман, у дозір.
Так чекала на воїна, вірно чекала на волі...
Не бери моє серце, хай вічно лежить у росі.
Не чатуй у поразці, не грій над утомою руки.
Вороги мої завтра захочуть узяти, що є...
Не мовчи, бо до зброї пора, а зіграй на басолі.
Кров тужила до світла - покликала тільки тебе.
Я, царівна чи жриця, мечі підіймаю спадково;
за безсмертя, за ніч і за тебе сплатила б іще!
Танцювала на пальчику, зранена, падала з неба,
щоб лягти тобі в серце навіки, пекуче, вужем.

2010

Можеш мене добити,
можеш кидати камінь;
я не скажу ні слова,
липи загоять рани.
Можеш мене роздати
світу, книжкам і мурам,
можеш мене продати
п'яним і добрим друзям.
Можеш мене сховати
в шапку або в долоню.
Можеш! І я, напевно,
просто тобі дозволю...
Не запитаю, нащо
все це потрібно далі.
Хто ти, коли не Юда?
Хто ти, коли не Каїн?

2009-2010

Люблю очі меду, наповнені світлом,
навпроти сумної, тонкої ріки.
Стаю на коліна над тишею світу...
Бо ж я - ніби вічна, а ти?

2010

Осінні губи запаху журби:
на тілі легко розчинили слово.
Ти справді, любий, ніжно-золотий...
Але мені усе ще полиново.
Ніяк не вірю в те, що полюблю, -
як важко бути білою до світла!
Медова квітка у твоїх очах,
свята і дика, поночі розквітла.

2010

Пригости мене чорним вином у гарячому сонці,
на червоному тілі журба - як побита луна.
Я не вірю тобі, але вірю у тебе й за тебе.
Із осіннього неба готується впасти вода.
Я торкаюся пальців - це глибше, ніж можна пізнати.
Не кажи, що нестерпно; волога душа - як рука.
Не роздай мене світу, не перетвори на хвилину,
і не стань мені тілом важкого, як тінь, гайдука.

2010

Перепрошую серце, лишаю каплицю на вітрі.
Хто ми завтра з тобою? - сьогодні питаю дощем.
Утопи мене, любий, у келиху, - я вже не Єва,
не сховаю принади у раї за білим плющем.
Утопи мене, милий, бо зрадила вільно і гордо
та ступила на ліжко, немов на холодну траву.
Утікала до нього! Губила осіннє намисто.
Задуши мої руки - я зрадою знов оживу.
І нічого не вдію: ім'я заціловує стегна,
перетворює тишу на дике квітчасте панно.
Відпусти мене тихо, мов гілку чужої калини;
як давно я любила його! Боже мій, як давно...

2010

Завтра не зможу тебе любити,
завтра я - відьма, аорта стигне.
Будеш облизувати півмісяць
або губами у сні кривити.
Болісне дихання, бром у слові,
очі зволожені, як маслини, -
можеш любити моє волосся,
можеш ліпити мене із глини.
Тихо прощаю тобі гортанню.
Серце роздам - заховаю тіло.
Сукня доверху сховає світло,
щоб за тобою не так боліло.

2010

дерево горлом біжить -
задихаються плечі
руки твої не вигадую
губи згубила
можна - не можна забути:
вкусила як вечір
хто я з тобою?
Русалка
Харибда і Сцилла

2010

Я жорстока. Прости. Не даю поцілунку до сну.
Вимагаю магнолій. Змагаюся з вітром і серцем.
То болюче нестерпна, розчулена, біла до дна...
Що бажаю? - тебе чи твоє фіолетове scerze?
Тихо труситься жаль. Залиши мені губи свої.
Не приходь, але знай: дві сльози повернули до Трої.
Я роздягнена - як саламандра в намисті лісів.
Пригорни моє слово, цілуй - воно голе на хвої.

2010

За виноградом сонце. Краплі вряд.
Затишшя серця. Кров тече лозою.
Мене гріхи лишили до зорі
серед окрушини життя новою.
Не відчуваю кроки. Синій сад.
Пречиста умивається росою.
Дай, Боже, щастя молодій зорі!
"Дай, Боже!" - гоже котиться горою.
У винограднику рука і ніж.
Мене ховає довгов'язе тіло.
Осінньо пахнуть пальчики журби.
Життя, як ти, піснями заговіло.
Я вже лоза, подібна до хреста:
навколо тебе, як ніде й ніколи.
Люблю твої потріскані вуста
до світла, до вина, до баркароли,
до листя, до пагіння і до грон.
До глинозему прикладаю вену.
Візьми мене у кошики свої,
внеси у дім важку і сокровенну.

2010

Обличчя вечірні, всі маски в антракті.
Маестро-зітхання за тактом: у такті
гойдається з нами, за руки, на лаві.
Ця нічка, без сумніву, в першій октаві.
Лежать поцілунки нестерпно, на стелі;
на ноги накинені босі пастелі.
Бо миті - зустрічні, минатися годі.
Ласкаві, як пальці, ми глибше, на споді.
Роздягнена тиша закута на сливі
(стослові коханці тілесно красиві).
Стоп! Губи - мов рани. Вагання кусливі
лишімо для маски. Ми, сливе, щасливі.

2010

На квітку небо падає - до світла;
ніч не дає ні персня, ні човна...
Старині - білі маки. То сокирка,
убрана в лезо кольору, сумна.
То з дому доля нібито дводольна;
васильки - зодчі поля, - як і ти, -
апокрифи. А поки біля слова...
Як бонни, дві калини-самоти.

2010

То ніби гатка – вишні на дощі.
Гашетка ночі пожаліла руки.
У доломані дощ. А ми – у сні,
у тому, що перелетіли круки.
Дощі достигли, ніби блекота…
Дим із ріки пішов у відра долі…
За постаттю старого човняра
цей день і сам отуманів у полі.

2010

Танці на п’яльцях. Бери моє тіло й не спи.
Риби коралові – руки – і ритми, і рими.
Довго вигойдуєш дідька на лівій нозі...
Очі – в молитві, а губи – чи квіти, чи схими.
Тихне мілонга й лунка хабанера горить.
Скрипки, гітари та флейти хитрують, я – з ними.
Вулички сонні ві Львові й оркестри. А ти?..
Вдар у бруківку своїми роками жаскими.
Коси мовчать. А хребет утинає журбу.
Хочеться пахнути так, як остання калина…
Контури стегон, що світяться, ледве мої…
Танго з тобою – за щастя, з чужими – провина.
Що нас рятує, як не променади ві сні?
Лікті, долоні – на світлі, в нічному кортежі;
ти їх цілуєш і плачеш, цілуєш і плачеш… Цілуй!
Вийшла із рондо й, напевно, виходжу за межі.

2010

Місяць, неначе справді,
кисло-солодке яблуко –
кисломолочні зорі
світу придбали правнука.
Білі іриси вільні.
Білі іриси з дітками.
Спілі малини вмиті,
сховані в листі з мітками.
Нічка мала ще, вийшли
середохрестя граби –
з ранками буде добре
грати в тісної баби.

2010

Тіло болить, ніби мальва, натягнені руки.
Танець нагадує вени Христа на Голготі.
Він оддає себе вічному дотику пальців,
слово стискає і боляче стримує в роті.
Танець нагадує хрест, що існує, як тіло.
Гострі рулади відмучаться в шиї до рання.
Вимоли плечі, віддай мені серце в повітрі!
Впала б і чула б, як плаче то сойка, то каня.
Хто дав цей танець, в якому жаска і розтята?
Вірю, що падаю в небо. Вагітна. У платті.
Кроки з межі по синкопі, у ребра й навіки…
Білий вогонь випікає мовчання в багатті.
Тіло болить – хрест і рана – а ноги зникають…
Гасне повітря, стрибає доверху, до краю.
Тиша – ознака найвищої ноти на світі.
Танець триває – і я твою руку тримаю.

2010

краплі привчили мене
до музики Верді:
вчора дзвеніла осика
ніби Набукко

біле море
вечірньої липи
скинуло
сорочечку цвіту –
коли ж
до мене прибудуть
кароокі скрипки
у смушевих сурдутах?

місяць надіп’є
з порцеляни ріки

слава тобі, Господи,
нема війни –

нема війни
є тільки
біла глина
музики степу

дарма гадати
хто є
ці дощі з-над Тиси –
сукровиця
чи кривавиця?

потерті манжети,
синій корсет:
я – естрадна
абстрагована
попелюшка
загублена
в імпресіонізмі Моне

Їду
Великим возом
до сходу сонця

Їду
Малим возом
до заходу сонця

Їду
срібною гарбою
до свого роду в гості.

2010

Я, напевно, тебе не люблю.
Я, напевно, кохаюся з тишею.
Як у нотному стані стою,
як у маятнику, як під вишнею.
Юродиві осики тремтять
і розбризкують абриси, дотики.
Ми з тобою – досвітні волхви,
ми – пекучі, докучні невротики.
Ми відверті, як нерпи, мов сни,
кольорові, як вепри, як бантики.
Звідки, Господи, нащо іти?
Очманіли від болю і статики.
Я, напевно, тебе не люблю.
Поміж нами калинові пальчики.
Я провідую серце в межу.
Ти торкаєшся слів, як геральдики.

2010

сонце – Моне світанку
кілька монет
сниться дівчинка-груша:
кучері
стрази
корсет

пишно –
альбоми Франції:
хмарки кабріолет
я посаджу мурашку
до золотих карет

білі – соха і музика
тихше-бо – пензлі груш
вічність уже спокушена:
груші її не руш

2010

Опалена трава і вохра неба:
край неба поле - мідне, наче гріш.
Арфістки-зорі не почули зливи,
а дві волошки не пішли під ніж.
Провинне слово витримати треба:
у житі літ антракти золоті
питатимуться Господа і меду
про руки сонця, про серпи земні.
Бо даль у герці - грецька колісниця,
кульбаб очіпки збиті при межі...
Лише убрана в синє вільна жінка
нам оддарує світ на спориші.

2010

Розлито на полі скрипку -
цвіркун заспівав у світі.
Украли ромашки плаття
та пальці мої тендітні.
Де коні-тумани бродять,
солодка землі вуздечка.
Стискається небо біля
калинового сердечка.
У чалому серпні зорі
відгадує тільки осінь,
запрошує в дім до світла
і серце востаннє просить.

2010

Спалахую, мов зірка чебрецю...
Бджола несе медок і карий спокій.
Дощі догнали вкрадену струну:
спинили краплі, стали, наче спомин.
У цьому літі вище тільки даль:
хтось отче витче золотом у рурах.
То Божий день - утомлений Пілат,
з Христом, розіпнутий на грудях.
Льняна душа, Нерукотворний Спас,
вінчальні липи, небо жовтобоке...
День помолився, втомлено погас...
Церкви лишилися голубоокі.

2010

літня тиша
мучиться
сповідально
земля заглядає у кров -
кров позивається до землі;
все якось давно
дивно і димно

то сонце на тарелі

акварелі, хмари і ми - пропащі...
але посеред міста липа -
Мадонна з довгою шиєю

якось прийму себе
до палітри світу

літня тиша
мучиться
сповідально -
місто у форматі фоліо -

астрально

повіддалік

невагома
і невідома земля
заглядає у кров.

2010

Чоловік розмальовує світ -
мрія пензлика масляно-вперта.
Світ завбачливо ляже до ніг,
не добігши ледь-ледь до мольберта.
Бо захочеться меду й суниць,
сісти скраю картини, де поле,
цілувати дражливу росу,
засвітитися кропом і болем.
Та одна є надмірна жага -
погойдати у травах світанок,
урости в цей розпачливий день,
розгадавши, що пише коханий.
Сонце, ніби натурник, стоїть,
і звикає до барви картина.
Ти малюй, мій коханий, а я...
Я на світ принесу тобі сина...

2010

Ходив туман. Про нього думав гай.
Оливи пахли, падало мовчання.
Сюди вертали душі і слова,
а ти не віриш, ніби вбитий пращур.
Бо мислив Спас, шукав осанну спис.
Дощем стікала шана і провина.
В той день, коли ми зрадили Христа,
у нас від сонця виросли коліна.
В той гарний день цвіла до півдня тінь.
Трава чекала ніг, полотен, пальців -
і ми прийшли, подібні до кори,
такі, мов знаки, вмиті на розп'ятті.
Ходив туман у гай. І ось він сам.
Курай пустив калину по долині...
Тут вішали пісні Івасюка -
і до хреста, бо крапали, як винні.

2010

Завмирає серцем рима...
Тільки дороги -
німби,
ніби еритроцити
або дуліби.
Від міста -
коромисло тіней,
від дотиків
пальці стають журбою.
Тільки Каліпсо -
ніби
бондарівна,
лимерівна,
бурлачка,
чумаківна,
Ликера Полусмак.
Біля мене
біла зигзиця
опівночі.
І я полетіла б...
Як?

2010

Джміль-медовар утретє прилетів
шукати в полі жінку-конюшину.
А в мене фартушками барбарис,
в рожевій хаті дівчинка-малина.
Вечірнє небо - схизма і корчма,
старому сонцю - схованка і мажа.
Кладу на нього срібного джмеля -
і вишні сонні проти ночі важу.
Кладу на ноти ув'язь і росу,
літописи, сувої, фоліанти.
Блакитна річка стала, як булат.
А білі рожі - наче білі банти.
Джміль-медовар утретє прилетів...
Моє заріччя трохи кінетичне -
середохрестя світу і квіток,
де пишуть літу музику незвичну.

2010

Я не твоя. Вже сонце - заколесник.
У возі днів дощі, дощі, дощі...
Везу на світло вичавлену тишу:
прости мені, усе прости мені.
Колишня я давно собі не треба...
Сипка, мов сіль, зболіла і п'янка.
Картина поля випита таємно:
допоки літо, вічність золота,
твоя, мов тінь... Ряднина непочата.
Вода у нитку витекла, як ніч.
Підв'язана на квіточку, на згадку.
Забудь мені ці гострослові дні.
Я - не собі. Вже сонце - заколесник.
Світ загримів у тисячі дощів.
Коти цю мажу - зацвіти, воскресни.
Люби цю даль, але верни з полів.

2010

Яка густа я падаю в жасмин:
даю рукам його кадильні руки.
Вже жовті очі спалено в росі...
Це Дебюссі, його солодкі звуки.
Яка кретонна музики трава!
Униз пішли денцівки і цимбали.
Кущі кошлаті - правнуки джмеля;
квітки, як діти, в піжмурки зіграли.
А сонцесвіт до обрію стоїть:
густа зоря, планета вечоріє.
Якого світла хочеться тобі,
моя іконно вишита Маріє?
Якого листу і яких думок?
Густої тиші вичовгана стежка.
Ще дико пахне і сміється дощ.
Душа у ніч закинута, як верша.
Уже давно пішов дрібушки степ,
уже давно, до ноти, у долину.
Минувся світу срібний естрагон.
Як заклинання, пахощі жасмину.

2010

Шляхами...
Розкрита до неба,
до чистотілу,
до суходолу.
Біла, скісна, заспокоєна.
Я. Вірна, як віра.

Трохи за серце, за сонце,
за степ і басолю.
Волю молю ...
Ромашки, сестриці чужі,
тайною
ледь опрозорюю.

Шляхами...
Барви бароко
заплетені в коси веселки.
Світиться
тіло берези -
ранішня пісня веселика.

Думаю.
Вийду корою.
Натще. Буду собі...
Скільки минеться метеликів
в цій непоборній траві?

2010

І я не знатиму, коли...
І я не знатиму, навіщо...
Хрущі - немов кораблетрощ.
Запахли вишні віще, спішно.
Колись утішиться зоря,
і буде чутно тільки ларго.
І все ще є. І я була,
недовідома, наче сварга.
Уже стою до краю рим,
все ближче музика флояри.
Мужніє світ - краватки діб
не приміряє до сигари.
А дві синички-сироти
відкрили скерцо і сопрано.
Виходять анти до ріллі.
Високе небо встало рано.

2010

Я утікаю ніччю у сади.
Мені не треба теплої одежі.
Віддайте струни, дримби і дощі.
Візьміть пороги, береги і межі.
Рятуйте листя, мокре від очей.
Ночей багато - слів не вистачає.
Це кругообіг. Це шалений біг.
Це Білобог. І значить, він чекає.
А зорі, зорі - вервиця небес.
Душа жасмину котиться у поле.
О доле-доле, доли - як хорти,
дугою спини, лащаться із болем.
А трави, трави - зойки поколінь.
Біліє строго хусточка кульбаби.
Учора вишня Либіддю була -
і груші ще дзвеніли, як дараби.
Учора все пригадувало сад:
я не змогла у спогаді стояти.
Я утікаю. Ніч мені - ріка.
Стає на небо місяць, як на чати.

2010

Хочу собі хату,
файну велику хату
з великими вікнами,
ніби з бойківськими очима,
з очима моєї мами.
Будуть бігти за нею Карпати,
будуть чекати на синє ожини.
Легенько-легенько, ой,
та вітер мені - мольфар.
Хочу собі хату,
щоби у кожному куточку
мачинками душі предків.
Сонечко із порогу.
Як ікона.
Хочу собі хату:
камінь за серцем не носила,
та нікому його не жаль...
Легенько та й легенько, ой,
то вітер мені - мольфар.
А мрія про неї - фартушина у маках,
а сон за нею - волошкою.
А роса струшує світло в долоні полю.
Маю тебе тишею впізнати.
Вийди до мене, хато!
Он коник,
якщо прислухатися до трави,
пісню кельтів співає...
Легенько-легенько, ой,
та вітер мені - мольфар.

Хочу собі хату...

2010

Візьми мене на руки. Я – дощі.
Я стукала у двері, може, двічі.
Були чужі. Були, але не ті.
Як неможливо дивляться у вічі.
Були мужі, і лицарі були…
Були раби, але не долюбили...
А ми – від них? А ми – іще до них?
Побудь моїм, зажуреним і милим.
Облиш оті розгадані слова,
котрими домальовано епохи.
Пробачу дні, побачу до воріт…
Бо нині, ніби прісно, тінь і кроки.
А далі, трохи далі тільки даль.
І голубінь у неба й незабудки.
Візьми собі усе, що їм не жаль.
Візьми мене на літо і на руки.
Зім’яті тепло м’ячики кульбаб
планету забавляють, як дитину.
Не зачепи, гойдаючи дощі,
ні квітки, ні мурахи, ні хвилини.
Я хочу бути краплею до дна,
котре не випивати буде важко.
Дощі й вино. Спивай! Чому б і ні?
Ховай надпите у глибоку ташку.
Візьми мене на руки. Я – дощі.
Земля не перепросить у посухи.
Ще можна принести вино і хліб…
Вину і сіль… Візьми мене на руки.

2010

Дім на горі, де є бурштини,
захланні камені, як матові сичі.
В очах застигли кришталеві скелі.
Коти на призьбі, здогади в діжі.
Десь лише сонце. В мене - шум паперу:
я ріжу колір. Щось таке у нім...
Альбоми квітки, розкоші фланелі
та мрії кармелітів у вікні.

На світі меж, розкаянь і рубців
вечірнє сонце – нібито зигота.
До зради треба слів-череповищ,
опісля зради треба – до скорботи.
А по скорботі треба – до весіль,
бо скільки ж можна світу нудьгувати?
Співати так, щоб охрипав Сіон,
гуляти - щоб асфальти рвати…
І вже не так, як небо і земля,
як наші предки світло торжествують…
Чия луна? Поділля і Карпат.
Яка вина? Онуки занотують.
Чому зневіра бавиться мечем?
Котра тарілка б’ється до порогу?
Ми перейдемо легко Колізей,
радітимемо, наче скомороху…
Не повімо ні дітям, ні чужим,
кого цей світ одмучив перед нами…
Брехня стара, як він, тому тепер
не можна не боліти й не мовчати…
Іде Едем, але до берегів
сумної Тиси, до Десни – ярами;
у повені питається журба
лише про те, кого не буде з нами.
Я ж одісную ще, як ті щити,
коли проснуться пагони й ілоти;
вони вдягли прабабині пісні,
вже не маскоти, пластик, а чесноти.
Ще трохи можна жити «набадьор»,
заради дня минуле продавати;
безкарно довго будуть жити лиш
Марко Багатий і Марко Проклятий.

2010

У світлі рим хибує тінь і темінь.
Двозначні риси вечора-чола.
Тому мене украли менестрелі.
В людей украли тишу із цебра.
І день невдало викраде у себе,
щоб не вхопили Брут або Дантес,
і не почує музику Сальєрі,
не випитає серця і чудес.
Про буриме печалитися годі.
На завтра будьмо іншими собі.
Кого хвилює правда при нагоді,
якщо журба на третій висоті?
Як часто має місце, силу глянець,
зневага слова, крапки, титла, ком.
І влада – ніби дівка у коралях.
А далі – стронцій, морфій, йод і бром...
Але мене украли менестрелі,
і мій народ – усе ж якийсь народ.
Франко його побачив у пустелі,
та я не відрізняю між заброд.
Це ще таке… Лиш небо догорає -
то карусель запущено в землі.
А край до краю плачеться за раєм,
таким, якого не бажав Далі.

2010

Кумасі-вишні сперлися на світ.
Лоскоче хрущ німе затишшя звуком.
І репетирує чи жигу, чи гавот,
то імітує дядечка за плугом.
Не гіркне сонце вперше за весну:
кирпатенькій кульбабі, як за щастя.
І великодньо пахне все навкруг,
і має шпак у дощику причастя.
Ліс - Гарібальді, бо терпляче жде:
зростуть Карпати, наче Кордильєри -
він побіжить захекано по них,
немов кудлаті пси ердель-тер'єри.
Цвіт і не мислить іншої весни,
бо має на собі дівочі руки.
І труться, труться трави до ноги,
та жук уже закоханий у звуки.
З небес упала істина дощем,
уся упала - нічого струсити.
І небо стало матове, пусте.
І хмара - літня жінка з Атлантиди.
Моргнули вишні на високий схід:
в очах уже сльоза чи бджілка мідна?..
Цілує вітер душі і дахи,
бо глибина землі давно вагітна.

2008-2010

А він спасав тебе, та не від мене,
отой чугайстир, одиноко-сірий.
Я вже легенда. Я в собі водою.
А ти, як перше, аж занадто вірний.
Коралі лісу. Світу навикання.
Електрика очей - як думка різна.
Ой не набутися! Я для чужого літа.
І Чорногора димна і зловісна.
Земля-флояра виросла в чекання.
Непереможена тобою, вічна.
Згубила дзвоники біленька кізка:
"Телень"! Я не твоя Марічка.

2008-2010

Спасибі, дощ, за висріблені тонкощі:
народить вишня сонце і мене.
Сипне нізвідки білими хвилинами -
і, може, хрущ уже не обмине.
Спасибі, дощ, ковтаю дзвін окислений
і сльози, як пігулки чималі...
Я на твоє дивуюся народження,
мій український Сальвадор Далі.
Спасибі, дощ, вертаюся посріблена
у Скіфію зволожену мою.
На велелюдді свіжа, ніби крапанка,
поліжниця, натурниця, стою.

2009-2010

Увечері прийшов додому сад,
уже босоніж був опісля мене:
ми прийняли об'явлення роси
і стали трохи ближчими до себе.
Сідала тиша в сонці за межу,
межа чекання повнилася з тиші.
Я ще не знала, що тобі прощу,
що ні тебе, ні сад цей не залишу.
Ставали схожі сливи до олив,
ставало сонце пещене, ромейське.
Упали в ноги списи кропиви,
і сливи соком крапали на серце.
На Юду схожий словом і чолом,
тебе цілую садом і сльозою,
не зубожій до краю за юрбою,
за зрадою, бо сіла за столом!
Стіл у саду, на нього падав дим,
схилявся учень, зрадник і Месія...
Та сливи від розп'яття берегли,
упали зрання, плакали доспілі.

2009-2010

Мої думки – побілені планети,
до Великодня сповідддю світи.
Блакитні води втішаться, затихнуть,
бо береги – апостоли трави.
Найперша скрипка мучиться до ночі,
боїться спати коник – бо скрипаль:
шукає в небі Віфлеємську зірку,
йому тутешні збліднули, на жаль.
Сади до шлюбу бджілки - мов узори.
Вже місяць, наче пасочка, вгорі.
Спи, весно християнська, ген у полі
помоляться мурахи і джмелі.

2010

Куди ідеш, озимий чоловіче?
Чоло і серце знакові на смуток.
Кишеня – половина України;
гірчать літа, зав’язані у жмуток.
Куди ж іти? До церкви та додому:
молитви, ніби хліба, небагато.
До антифону – і від антифону.
Мов Трисвяте – околиця і хата.
Осіння прірва чи осіння втома?
Ще видно синю скирту небокраю.
Куди подіти прядочку-оскому,
щоб не тягти за крижами до раю?
Кому віддати промисел і стелю,
щоб не судили круглоокі зорі?
Млини і жорна вічної потреби
стоять, як ми, до часу у коморі.
Куди підеш, озимий чоловіче?
Життя до краю проникає в осінь.
До решти і до крихти – як на світло.
До світу, боячить одесну досі.

2010

Я отака. Люби мене з полів.
Ромашки літ… Не рви їх у букети.
Бо не прийду по біле на поріг,
не принесу з собою ні планети.
Береш мене – бери мою журбу,
під руку сонце бавиться дощами
(я буду заздрити собі на цілий світ),
я буду плакати за ними, як за нами.
Забудь казати кілька вічних слів,
впади на подих нашої любові.
Я все пробачу – плакатиме звід:
червоне тло – нагадування крові.
Червоно. Сонце. Поле без межі.
Я отака. Люби мене безвинно.
Як гобелен. Як біле від полів.
І я прощу собі себе полинну.

2010

Сварга зими -
небо покраяне.
Колір луни –
ніби до Каїна.
Смальта душі:
очі розгадані.
Сонця до слів –
губи окрадені.
Наче брехня,
псота на вулиці.
Всоте, мов гар,
кутаю руки ці.
Плутаю день –
пальці розмотую.
В ноги зима
меншою псотою.
Стане поріг
сватом і соромом.
Любий мені
щиглем і вороном.
Ти мені весь
серцем і крилами.
Світ у гілки…
Пізно і зимно ми.

2010

Як ти важко живеш -
дотинає юрба і вклякає.
Знову мученик рими
подібно до вірша прозрів.
І на капищі слів
перебендею муку питаєш,
бо неволя - звичайне,
прекрасне - у схові, у сні.
А потворне тобі
подає дві руки і сандалі,
та волосся густе
уникає тернини, хреста.
Розпинали - Мужів,
а народи - на ланц упинали.
Хто спасенний від правди?
Історія і простота.

2010

Стагнація журби, відкрита рана тиші...
У цій весні весло замучиться в човні.
На лісові кущі набріхують лисиці,
і випиті до дна розтерзані пісні.
У березні церкви викочуються з неба,
кадильно пахне світ, і миро – від ріки.
Але плащі граків ріллею проминають,
але нічні дощі – немов комірники.
На світло вийде вірш, за руку, мов дитина,
бо здавлена струна луною по Трубіж.
Мабуть, у цій весні лишити маю право
хоч крихітку себе лише самій собі…

2010

***
Шукаю серце. Липи-кунтуші.
Шукаю слід окрушини і болю.
Немає слів, сакрально вбито дні.
Є тільки іній, що його неволю.
Є тільки краплі, кратні споришу,
кроти і зими, сутінки, зап’ястя.
І ніби зойки, камені волхвів,
і губи крові – згущене причастя.
Сидить поріг, порогово мовчить,
сидить хула, мов баба одинока.
А я все праве зліва зберегла:
лише одесну буду синьоока.
Капличка суму, я у ній – вина,
вину долита, лита ойкумена.
Небесні коні зводять не мене,
але у пальці просяться стремена.
Креолка-груша згубно привела
пасинкування зимного вираю…
Усе ще буде вільне, бо весна,
котру на піцикато доживаю…

2010

...ця груша росте тут ще від тих часів,
коли на місці нинішнього села шумів ліс;
усі інші дерева прадіди вирубали, спалили,
а грушу лишили;
якогось там року блискавиця влучила в стовбур, підпалила,
то йому довелося гасити, рятувати “маму”.
(Василь Рябий, “Хто як Бог”)

Як застигло це море, це море мережаних піль.
Як стинається вгору праголос, сопрано діброви.
Я уранці була там дощем, аж до щему була там з дощем,
повна срібла і злата, готова на вічні розмови.
Ген ячала булатом, бо падали листя ножі,
піднімала такі та ховала в книжки на вокзалах.
А колись-то свідомо тремтіла у сні:
бо діброва в мені розквітала сумними листками.
Я ножами текла у кишеню моєї землі,
то чавила цю тишу, котра заколисує зруби.
Аж до згуби дійшла, ніби щойно дійшла до межі,
і ревіла далеко за обрієм зраненим зубром.
Скільки літ їй було, як мене занесло у цей світ?
Скільки часу минуло, що я в ній відкрила минуле?
Від очей ніби множаться люди, неначе нулі.
Та одне із полотен Зарецького скрапує всюди...
Я могла написати сто віршів між цих ось дубів.
Задубів мій продимлений голос і вийшло шептання.
У свідомості біло від білих квіток і пеньків.
То вони, мов коліна, бездумно схилилися в травах.
Їх рубали, тоді я рубанком горіла у сні,
ніби мною тесали майбутнє, що грубо вросло у минуле.
Хто забув? А гілки, наче руки, шкребуться у сніг,
ні, у землю під ним, як у мене. Тож я не забула...

2010

Альбоми снів купила у бомжа ,
то на вагу – лише одна цигарка.
Я не палю, ховаю про запас,
у мене ж бо на виріст маринарка.
У ній півсвіту лащиться дощем,
до щему – квіти, зведені дилеми.
І тіні вишень правдою цвітуть,
і тіні проса вписують катрени.
Зайці вухаті вусики прядуть,
суничне листя пахне до кохання.
Так, ніби клоунеса – я й не я,
бо вії сині – начебто зізнання.
А очі хворі запахом журби,
а серце пряне, бубликів і кмину
несу три жмені, важко від кишень,
але по них угадую людину.
Зате годинник бавиться в руці
по п’ятирічці, по маленькій стрічці,
бо десь мене дарма чекає твіст
і черевики, і квитки до Ніцци.
Я помандрую в тишу, ледь за крок,
у маринарці – літо перепріле.
А десь блукає, палить осінь бомж.
І листя світу падає прозріле.

2010

ПРИМІТКА
Бомж (розм.) – бездомна, безпритульна людина без певного місця проживання.
Довідка:
Нові слова та значення: Словник / Ін-т укр. мови НАН України; уклали Л.В. Туровська, Л.М. Висилькова. – К.: Довіра, 2009. – 271с. – С.38.

М’яку печаль до Бога несемо –
катренами вінчаємо вітчизну.
Пригадуємо свідків і отців...
Рахуємо повільно і приблизно.
Свічадо ночі – Спас у ньому весь.
Не спить один лише, неначе світло:
кому болить оцей безверхий світ,
немов сорочка, бо прощає тіло?
З хреста – полин, і ми у м’яті сил...
Наш безкрай, наша безборонність...
А завтра, може, будемо не ми?
Самі собі то рідні, то сторонні.
І кожен – маєстатом у межу.
Через межу заходить світ історій.
Історії здалека все одно
про те, хто сам собі уже як морфій.
І тільки серце музики простить:
ще мить – нотується прощання.
Гармонія... усе мені така ж.
Ми – білі борті, тепле проминання,
проникнення в Осанну і любов,
у плетиво ідей і перевесел...
Але на лови рим, передумов
ми станемо провісниками весен.

2010

Люблю тебе. Розкажи,
чому наче біла вишня?
Світ серце твоє чекає,
а падає тільки листя.
У дотику забобони –
губами почула вену…
А люди такі незвиклі.
О, Господи, що їм треба?
Люблю тебе, мов пісок,
у нього вросли тривоги,
бо тепло-брудний для двох,
бо майже як ми, з дороги.
Люблю тебе, мов життя,
шукаючи середину...
На тіло кладу хреста,
собою його накрию...
В гонитві, серед лісів,
в експресі, в його експресії
тобі опишу любов,
її сороміцькі версії.
Люблю тебе, бо при всіх
іду Гетсиманським садом.
Хто зможе забути біль,
де яблука знали зраду?
Люблю тебе між людей,
обчисливши корінь світу.
Нехай лише чоловік,
вдихни мені жовте літо…
І ми проживемо вік
далеко за нашим віком...
Люблю тебе, наче вірш,
написаний чоловіком.

2010

Ой у світі на повіті
пішла слава по всім світі
Діва Сина породила…
(старовинна колядка)

Мама підіймала ложку з кутею,
ніби тишу світу колишучи,
за першим разом,
за Божим часом –
до самого Бога, Рода, творця Всесвіту,
за другим разом,
за Божим часом –
до великого свята Різдва світла,
за третім разом,
за Божим часом –
до дванадцяти ночей творення світу,
за четвертим разом,
за Божим часом –
до охоронниці всього сущого Лади,
за п’ятим разом,
за Божим часом –
до золотого Сонця на Святий вечір,
за шостим разом,
за Божим часом –
до ясен-Місяця на Щедрий вечір,
за сьомим разом,
за Божим часом –
до богині кришталь-води Дани по Йордань,
за восьмим разом,
за Божим часом –
до срібних зірочок, небових діточок,
за дев’ятим разом,
за Божим часом –
до нашої багатодзвінкої хати,
за десятим разом,
за Божим часом –
до вовіки сонцетілого хліба на столі,
за одинадцятим разом,
за Божим часом –
до сумирної землі та за порогом,
за дванадцятим разом,
за Божим часом –
до нас із татом, у покорі,
на шляху під Великою Зіркою,
та до нас із татом,
двох найбільших грішників
на всю нашу високу хату.
А за тим
у медовій тиші вишиваного столу
зринали
обличчя моїх посріблених предків,
мінилися, вкриті часом,
мислилися шептанням,
як усі стихії.
Та вгадувалися
в невловимих обрисах
на різдвяних ялинкових дзвониках,
та просвічували
в тонкотілах глиняних янголяток,
врешті млосно
отінювалися святосвітанням
з пахучими дітками-колядниками,
та сипалися
кольоровими цукерками в торбинки...
Усе-усеньке,
велике, мале,
зовсім мале
та ще й дрібненьке,
щоби правдиво, давніми нотами,
провістити
прихід Ісуса Христа,
Сонця-Богочоловіка.

2010

Жовкне сад, і листя пахне раєм.
Ніби він побіля серця, скраю.
Наше сонце схоже на дитину:
просить рук і вже не обпікає.
Ми підемо в різні боки садом,
загубивши незбагненну стежку.
Тільки сонце, що до нас звикало,
плакатиме десь над світом зверху.
То навіщо листя пахне раєм?
Айстри іншій - це така потреба.
Я ж чекала, пізня і небесна.
Бог любив мою любов до тебе.

2008-2010

Я - мідна, я - осіння вишня,
недбало скинула минуле.
Гілля - до неба, мов коріння,
погірдне до зими й нечуле.
Тримаю, з сили, біле й землю,
своїм єством - листком болючим,
під сонцем - жовтим можновладцем,
кужільно мотаним, їдучим.
Я вирізаю з неба крила
гіллям, стужавілим від долі,
посередині України,
де навіть синій дощ в неволі.
Зими ментальної в'язниця
мене змовчить, неначе Стуса,
а я дібрала колір ниток
і небу шлю свого обруса.
Бо вийшла, чуєте, як вишня.
Хто б на плече не тис, я - вільна.
І тулиться кори мурашка,
чорнява жінка богомільна.

2008-2010

жебрачкою
біля твого серця
стоятиму
храмом здаватимуся
ластівку з пальців
віддаватиму
сіре пір'я з неба
скубтиму
слово за словом
одкраяне
ламатиму -
від самого міжребер'я
я
до краю себе питатиму:
бо тобі, серденько,
та й о біле знамено
зі мною ніч
кольоровими фартушками
збавити...
2010

Я впізнаю твоє серце
під старою курткою…
Велике самотнє серце,
наче загублена дитина
під синьою парасолькою осені.
Та не знаю, чого в ньому більше, –
лев’ячого серця чи волового серця.
Здалека чую його червоний годинник
під своїм пальтом –
велике османське серце,
здатне любити мене
в інших жінках світу.
Якби ж мене злякали османи...
Якби ж мене хвилювали жінки...
Я просто підкорю твою куртку
(лише кілька іспанських ліній),
загорну в неї своє серце,
трохи поколишу,
наче первістка своєї любові.
За ним тобі буде значно легше
розуміти кудлатих жінок,
схожих на мене натщесерце.
2010

Вечірнє сонце – прощенний дяк
у червоній далматиці,
давно схожий
на венеціанського хлопчика,
котрий учився живопису
в дядечка Джентиле Белліні.
За ним у згардах,
у поштивих ризах заходу
ти, моя достоту,
опільнянська земле,
вилущена з пам’яті
піщаної Голготи-Череповища,
наче згар…
Але все ще поклінно
мальованими східцями-горами –
щоби встигнути вище...
Бо тільки Його плащі,
наче альбоми малюнків
українського Ренесансу.
А відтак перші краплі дощу,
з весни в літо, –
ніби проповідь святого Стефана.
То знову біля підніжжя хреста
Мати Марія – груша,
Марія Магдалина – калина,
Марія, дружина Клеопи, – вишня.
Отче, Горішній,
горішний і оливний натроє,
бальзаміновий і рутвяний,
від руд і рук,
перед вічним натовпом у Салимі
віще сонце:
Україно-Юдеє, то пан син твій!
Сонцечоловіче, се неня твоя.
2010

Примітки.
Салим - Єрусалим.

Тонко, від ночі вище, скажемо, ніби свічі, –
схочеться малювати каракоко на вічі.
Подихами телятка місячно, жовтобоко...
Що я хотіла знати? Хтось-таки Один-Око.
Необароко стелі, наче доспіле просо:
коси мені до серця, дивляться зорі косо.
Коротко пискне хвіртка – ніч зачинити можна.
Всі вже давно в долоні: коржики, ніби кросна.
Ми загубили подзвін – шурхіт хапають миші.
Будемо, білі, кіньми наздоганяти тишу.
2010


Каракоко - стиль у живописі. Авторка - художниця Леся Кара-Коця.

Скотився сніг, собакою приліг
і облизав мовчання серед ночі.
Його ніхто не ждав. Він, білий мім,
сніжинки рахував, неначе гроші.
Його ніхто без мене б не купив.
Дарма мережкою гладка блискуча спина.
Покірно скавулів, мовчав, рипів,
ховав, як ніс, надумані провини.
Стрибнув у ніч, скотився під хлівець.
А звідти дух телятка і корови.
І білий бик на роги місяць звів,
світив на крони, на замерзлі ноги.
Присядь, сумний собако, бачиш, вже
Христова зірка квітне на морозі.
І ясла ті ж. І я. Телятко те ж.
І світ, і люди... Все те саме досі.
Бо тиша лиже мить, немов теля,
котре біліє зимно, вічно, димно.
І немовлятком світ біля Христа.
І коляда ще ніжно снігом вкрита…
2010