Кажуть, гори близькі до солоного світла зірок.
А мені розбивали і ноги, і серце Ґорґани…
Не забуду, хто вивів одну на широкий погост.
І продав би, як мед, але небо відчинене рано…
Смерекове повітря прозоре. І бачиться Бог.
Він сидить на Говерлі, вибілює коси туманів,
довгі коси пахучі. Навколо і смерть, і женьшень.
Сонце спалює нас, мовби в нього ні хати, ні мами.
Сонце спалює так, наче завтра не треба землі.
Сон-трава волохата боїться цвісти і любити –
я збираю за двох білий мох; буде постіль і тло.
Вірш мій стане колись кораблем або дереворитом.
Отже, вірмо, що плаєм дійдемо до світла зірок…
А холодні слова, як потоки, відносять каміння,
забирають усе. Сніг нагадує ледь білу кров…
Тільки губи, ласкаво розтулені, – ружа кармінна.

2012

Перстач - козацький женьшень