Кохання завжди було, є і буде Усім. Початком, центром і кінцем Усього, а Усе – це наше життя. Сьогодні світ разом із його науково-технічним прогресом потерпає від браку любові, тому її компенсують література та телебачення. Останнє навіть у більшій мірі, ніж писане слово. На сьогодні є популярним жанр любовного роману, як прозового твору, а от чи можна віднести до такого жанру поезію? На мою думку, збірка Наталії Пасічник «Портрети доби Ренесансу» є уособленням саме любовного роману в поезії, проте, у ній є деякі суттєві відмінності. По-перше, цей роман написаний віршами, що вирізняє його з поміж усього натовпу книжок. По-друге, одна з головних відмінностей полягає в тому, що книжка не закінчується геппі ендом. По-третє, уся книжка просочена життям, я маю на увазі те, що головна героїня – не ідеал, не позитивний персонаж, а звичайна пересічна жінка, яка почувається самотньою у цьому світі, її переповнюють страхи, але вона прагне особистого щастя. Саме таку героїню ми бачимо у віршах Наталії Пасічник, проте читаючи їх, на перший погляд здається, що кожна частина описує трьох різних жінок. Проте, якщо взяти до уваги гру авторки з часом, не можна припустити, що ці три образи єднають у собі одну героїню у різні моменти її життя – юність, зрілість та старіння.
У першій частині «Старий Поет» юна дівчина закохується у зрілого літератора. Так зароджується її перше кохання. Але, як і час, так і почуття має властивість змінюватися і минати. «Коханий, наша зима добігаї кінця...», ніби прощаючись каже героїня, а потім із сумом додає «прожито ще одну вічність ще одну історію великого земного кохання».
У розділі «Слідами жінки» авторка сама окреслює головну ідею віршів: «це тільки балада про жінку з дощем у серці...» Тут ми зустрічаємо дорослу жінку, яка знову чомусь не може знайти свого щастя: «жінка з довгим попелястим волоссям і тисячею думок про самотність все що їй потрібно – шматочок старого дзеркала і справжній ранковий поцілунок...» У кінці ми знаходимо її найбільший страх «вічність згаяна на маленьке кисле яблуко тисячу солодких фантазій про один невмілий поцілунок який виявиться посмертним...»
«Ritenuto» - останній розділ книжки «про вічне кохання», «вічна книга скорботи за усім що зникає в безчассі...», «ти напишеш її попри безум найгіркішої істини долі що немає нічого крім вітру й гіркоти що приносить любов». У цьому розділі немає прямих вказівок про вік жінки, але можна здогадатися з наступної фрази «мій хлопчику... між нами віки», що до неї невблаганно підступає старість. Вона так, як і Старий Поет, шукає розради і втіхи. І знаходить її у Молодому Маестро: «...чорні стріли Амура поцілюють гостро і влучно...», «він – невмілий коханець та добрий музика й поет». Для неї це – останнє кохання, останній ковток повітря, а для нього – пригода, яка, як на диво, дуже схожа на її роман із Старим Поетом. «це вже не гра дивний хлопчику це вже не гра поспіх стискає зап’ястя крихкі й роздира наші серця затверділі неначе кора пізніх дерев що натужно згинаються долі». Останній рядок на мою думку, особливий, оскільки окреслює усе життя головної героїні, яку порівнюють з пізнім деревом, яке, нехотячи, згинається від вітру, а може від долі.
Підсумовуючи, можна процитувати наступні рядки, вони, ніби застерігають нас від даремних пошуків щастя, не знаючи що таке щастя: «ми гналися за вітром і наздогнали його зрозумівши тільки поодинці що не здобули нічого».

„То була лиш історія, третя із сотні подібних”- так може сказати кожен, читаючи вірші молодих поетів. „Ти мовчки відміряєш правди і трішечки тайни і скажеш усе, що сказати був просто повинен” – так зізнається майже кожен критик у сучасному світі.
Нещодавно вийшла у світ друга збірка поезій Наталі Пасічник „Портрети доби Ренесансу”. На перший погляд назва здається дивною, але прочитавши її розумієш, уся книжка, кожен її розділ пронизаний символами, які уособлюють час. Образи Старого Поета, молодої жінки та юного хлопчика − це портрети, які відображають різні часові проміжки життя. До того ж схожих героїв ми знаходимо у Шекспіра− поета епохи Відродження. Тобто, можна сказати, що ця збірка об’єднує два віки: епоху Ренесансу з її мінливістю і розміреним плином часу і сучасність, повну поспіху і гонитви за вітром, іноді подібну до бурхливої „річки, що виходить весь час з берегів”. Отже, „Портрети доби Ренесансу” можна назвати епохальною книжкою у прямому сенсі цього слова.
Час знаходить свій відбиток не лише у епохах, а й у образах Старого Поета та Юного Маестро. „Просто осінь прийшла…, просто осінь приносить свободу і спокій” − ці рядки про Старого Поета. „ Ти майже не пишеш, годинники майже стоять” − ось такий невблаганний час, час Старого Поета. Його спроби „зупинити годинник, якщо не зупиниться час… Але як зупинити ріку у яку не ступити?”. Час зупинився, зима поета добігла кінця. „Життя, мов обірвана пісня хорової капели в одній з уцілілих церков”.
На противагу йому постає Юний Маестро „…сваволя смичка у тендітних хлопчачих долонях нагадує шал молодого мисливця за щастям…”. У „Гонитві за вітром” його „вічне блукання з Єгипту у край неприкаяний” стає нескінченною гонитвою за щастям, за іншим життям. Та час спливає, немов у пустелі пісок. „О мій хлопчику дивний, усе має здатність минати, вічне море міліє, шляхи заростають бадиллям”. Саме тепер розумієш, що „здобуто усе і не здобуто нічого… Ми гнались за вітром і наздогнали його, зрозумівши, тільки поодинокі, що не здобули нічого”.
Час стирає з пам”яті майже усе, але разом з тим він об”єднує і робить можливим те, що, здавалось, не мало ніякого сенсу.