Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.05.16
13:25
Про "мудрий вкраїнський нарід"
Давно позабути вже слід.
І про "древню націю" теж-
Бо вже їдуть сюди з Бангладеш,
Із Індії, із Пакистану-
Їсти нашу сметану,
Жерти наш хліб і сало,
Давно позабути вже слід.
І про "древню націю" теж-
Бо вже їдуть сюди з Бангладеш,
Із Індії, із Пакистану-
Їсти нашу сметану,
Жерти наш хліб і сало,
2026.05.16
11:28
було нам добре під зірками
були ідеї під парами
і вистачало мелодрами
реально
весна тендітна пелюстками
кохав і я тебе оксано
ми бавились в аероплана
часами
були ідеї під парами
і вистачало мелодрами
реально
весна тендітна пелюстками
кохав і я тебе оксано
ми бавились в аероплана
часами
2026.05.16
11:25
Спливала ніч жарка й загайна,
я додивлявсь останні сни,
аж тут явилась звістка файна:
вернувсь товариш із війни.
Часи тягнулися марудні,
тримали справи клопіткі,
та все ж ми стрілись пополудні
я додивлявсь останні сни,
аж тут явилась звістка файна:
вернувсь товариш із війни.
Часи тягнулися марудні,
тримали справи клопіткі,
та все ж ми стрілись пополудні
2026.05.16
10:55
Як прикро те, що рік минає,
Що час зміта все навкруги
Шаленим штормом небокраю,
Змішавши води й береги.
Летять епохи серпантином,
Немовби мить, за роком рік.
І бачить чоловік дитинно
Юрбу самотніх і калік.
Що час зміта все навкруги
Шаленим штормом небокраю,
Змішавши води й береги.
Летять епохи серпантином,
Немовби мить, за роком рік.
І бачить чоловік дитинно
Юрбу самотніх і калік.
2026.05.16
10:49
НЕЖДАНА: СМЕРТЬ ПІД КУПОЛАМИ
Поки законні діти князя вчили латину та готувалися до європейських королівств, маленька Неждана бігала босоніж по піску Десни і наливалася красою як дика рожа. Вона була тінню утраченого кохання Ярославової юності, про яку
2026.05.16
09:25
скажи! – приречені чи ще!?-
голодні, без одежі, босі,
але з надією на Досі,
як Іов в притчі із нічим,
долають відчуття буття
і , ремствуючи на пророче,
як черви, що пролізли в очі,
голодні, без одежі, босі,
але з надією на Досі,
як Іов в притчі із нічим,
долають відчуття буття
і , ремствуючи на пророче,
як черви, що пролізли в очі,
2026.05.16
09:10
Здавалося, не стрінемось з тобою,
хоч вий білугою від болю та наруги.
Моя печаль горою кам'яною,
бентежним океаном — хвиля туги.
Приходиш уві сні в сорочці білій.
Хоча за спиною лелечі крила,
я добре знаю, що осиротіли
хоч вий білугою від болю та наруги.
Моя печаль горою кам'яною,
бентежним океаном — хвиля туги.
Приходиш уві сні в сорочці білій.
Хоча за спиною лелечі крила,
я добре знаю, що осиротіли
2026.05.16
07:37
По той бік стін
Ледь чутний дзвін
Без перемін
Звучить: Дзінь... Дзінь...
Буває, грім,
Злякавши дім,
Стихає в нім
Німім, живім.
Ледь чутний дзвін
Без перемін
Звучить: Дзінь... Дзінь...
Буває, грім,
Злякавши дім,
Стихає в нім
Німім, живім.
2026.05.15
19:24
Під союзом, що укладали юдеї з Богом,
Першим поставив свій підпис
Нехем’я-Тіршата, син Хахаліт та Цідкіягу .
...Вдивлявсь Нехем’я в рукотворне диво -
Відбудований Єрусалим із Храмом -
І промайнули перед ним два з лишком роки.
Той день, коли почув о
Першим поставив свій підпис
Нехем’я-Тіршата, син Хахаліт та Цідкіягу .
...Вдивлявсь Нехем’я в рукотворне диво -
Відбудований Єрусалим із Храмом -
І промайнули перед ним два з лишком роки.
Той день, коли почув о
2026.05.15
17:00
тут бував
прадавній ліс
повен радості
і сліз
небо лоскотав
верхів'ям
потопав
у птахоспів'ї
прадавній ліс
повен радості
і сліз
небо лоскотав
верхів'ям
потопав
у птахоспів'ї
2026.05.15
15:44
її знайшли
всього опісля
повішаною
десь на вишні
недалік
чому на вишні
ми не зрозуміли
я вішався би сам
всього опісля
повішаною
десь на вишні
недалік
чому на вишні
ми не зрозуміли
я вішався би сам
2026.05.15
13:13
Шкіра чобіт і колонська вода
Свічадо ~ вікно де жила самота
Довкола неї саду квіт
Пурпур кармін фіолет і блакить
Прийшла мертвою далі у безвість пішла
Сад зачинився квіт поїла іржа
На стіні того саду легенда вістить
Свічадо ~ вікно де жила самота
Довкола неї саду квіт
Пурпур кармін фіолет і блакить
Прийшла мертвою далі у безвість пішла
Сад зачинився квіт поїла іржа
На стіні того саду легенда вістить
2026.05.15
13:04
Ти виростаєш із пітьми
суцвіттям бузку з весни
як спогад у дослід.
Коли ми були ще дітьми,
ти вголос читала сни
як вірші дорослі.
Телепортуєшся вкотре
суцвіттям бузку з весни
як спогад у дослід.
Коли ми були ще дітьми,
ти вголос читала сни
як вірші дорослі.
Телепортуєшся вкотре
2026.05.15
11:39
Усе зруйновано. Життя колишнє
Розбите вщент, нема шляху назад.
Лиш круком прокричить торішнє лихо
І возвістить новітній листопад.
Будинки зносять і асфальт здирають.
Зітліли гасла дужі та малі.
Листок впаде, немов квиток до раю,
Розбите вщент, нема шляху назад.
Лиш круком прокричить торішнє лихо
І возвістить новітній листопад.
Будинки зносять і асфальт здирають.
Зітліли гасла дужі та малі.
Листок впаде, немов квиток до раю,
2026.05.15
11:00
Від заздрості, образи й туги
Застряг у горлі вчорашній вареник.
Моєї бездарності єдина заслуга -
Про талановитих "Жебрацький денник".
Застряг у горлі вчорашній вареник.
Моєї бездарності єдина заслуга -
Про талановитих "Жебрацький денник".
2026.05.15
10:29
Чотири рядки моєї невинної пародії без жодного прізвища:
«Так, без кохання він не вмер,
хоча з коханням помирав…
Виходить знов в прямий етер,
де кожен вірш - це гра…» -
здійняли справжній гвалт!
Звичайно, всі впізнали Артура Курдіновського (да
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2021.12.12
2020.01.20
2020.01.18
2019.07.07
2018.01.11
2017.11.16
2017.06.10
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Ольга Майборода (1967) /
Рецензії
Н.Пасічник-«Ми гналися за вітром і наздогнали його, зрозумівши тільки поодинці, що не здобули нічого
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Н.Пасічник-«Ми гналися за вітром і наздогнали його, зрозумівши тільки поодинці, що не здобули нічого
Кохання завжди було, є і буде Усім. Початком, центром і кінцем Усього, а Усе – це наше життя. Сьогодні світ разом із його науково-технічним прогресом потерпає від браку любові, тому її компенсують література та телебачення. Останнє навіть у більшій мірі, ніж писане слово. На сьогодні є популярним жанр любовного роману, як прозового твору, а от чи можна віднести до такого жанру поезію? На мою думку, збірка Наталії Пасічник «Портрети доби Ренесансу» є уособленням саме любовного роману в поезії, проте, у ній є деякі суттєві відмінності. По-перше, цей роман написаний віршами, що вирізняє його з поміж усього натовпу книжок. По-друге, одна з головних відмінностей полягає в тому, що книжка не закінчується геппі ендом. По-третє, уся книжка просочена життям, я маю на увазі те, що головна героїня – не ідеал, не позитивний персонаж, а звичайна пересічна жінка, яка почувається самотньою у цьому світі, її переповнюють страхи, але вона прагне особистого щастя. Саме таку героїню ми бачимо у віршах Наталії Пасічник, проте читаючи їх, на перший погляд здається, що кожна частина описує трьох різних жінок. Проте, якщо взяти до уваги гру авторки з часом, не можна припустити, що ці три образи єднають у собі одну героїню у різні моменти її життя – юність, зрілість та старіння.
У першій частині «Старий Поет» юна дівчина закохується у зрілого літератора. Так зароджується її перше кохання. Але, як і час, так і почуття має властивість змінюватися і минати. «Коханий, наша зима добігаї кінця...», ніби прощаючись каже героїня, а потім із сумом додає «прожито ще одну вічність ще одну історію великого земного кохання».
У розділі «Слідами жінки» авторка сама окреслює головну ідею віршів: «це тільки балада про жінку з дощем у серці...» Тут ми зустрічаємо дорослу жінку, яка знову чомусь не може знайти свого щастя: «жінка з довгим попелястим волоссям і тисячею думок про самотність все що їй потрібно – шматочок старого дзеркала і справжній ранковий поцілунок...» У кінці ми знаходимо її найбільший страх «вічність згаяна на маленьке кисле яблуко тисячу солодких фантазій про один невмілий поцілунок який виявиться посмертним...»
«Ritenuto» - останній розділ книжки «про вічне кохання», «вічна книга скорботи за усім що зникає в безчассі...», «ти напишеш її попри безум найгіркішої істини долі що немає нічого крім вітру й гіркоти що приносить любов». У цьому розділі немає прямих вказівок про вік жінки, але можна здогадатися з наступної фрази «мій хлопчику... між нами віки», що до неї невблаганно підступає старість. Вона так, як і Старий Поет, шукає розради і втіхи. І знаходить її у Молодому Маестро: «...чорні стріли Амура поцілюють гостро і влучно...», «він – невмілий коханець та добрий музика й поет». Для неї це – останнє кохання, останній ковток повітря, а для нього – пригода, яка, як на диво, дуже схожа на її роман із Старим Поетом. «це вже не гра дивний хлопчику це вже не гра поспіх стискає зап’ястя крихкі й роздира наші серця затверділі неначе кора пізніх дерев що натужно згинаються долі». Останній рядок на мою думку, особливий, оскільки окреслює усе життя головної героїні, яку порівнюють з пізнім деревом, яке, нехотячи, згинається від вітру, а може від долі.
Підсумовуючи, можна процитувати наступні рядки, вони, ніби застерігають нас від даремних пошуків щастя, не знаючи що таке щастя: «ми гналися за вітром і наздогнали його зрозумівши тільки поодинці що не здобули нічого».
У першій частині «Старий Поет» юна дівчина закохується у зрілого літератора. Так зароджується її перше кохання. Але, як і час, так і почуття має властивість змінюватися і минати. «Коханий, наша зима добігаї кінця...», ніби прощаючись каже героїня, а потім із сумом додає «прожито ще одну вічність ще одну історію великого земного кохання».
У розділі «Слідами жінки» авторка сама окреслює головну ідею віршів: «це тільки балада про жінку з дощем у серці...» Тут ми зустрічаємо дорослу жінку, яка знову чомусь не може знайти свого щастя: «жінка з довгим попелястим волоссям і тисячею думок про самотність все що їй потрібно – шматочок старого дзеркала і справжній ранковий поцілунок...» У кінці ми знаходимо її найбільший страх «вічність згаяна на маленьке кисле яблуко тисячу солодких фантазій про один невмілий поцілунок який виявиться посмертним...»
«Ritenuto» - останній розділ книжки «про вічне кохання», «вічна книга скорботи за усім що зникає в безчассі...», «ти напишеш її попри безум найгіркішої істини долі що немає нічого крім вітру й гіркоти що приносить любов». У цьому розділі немає прямих вказівок про вік жінки, але можна здогадатися з наступної фрази «мій хлопчику... між нами віки», що до неї невблаганно підступає старість. Вона так, як і Старий Поет, шукає розради і втіхи. І знаходить її у Молодому Маестро: «...чорні стріли Амура поцілюють гостро і влучно...», «він – невмілий коханець та добрий музика й поет». Для неї це – останнє кохання, останній ковток повітря, а для нього – пригода, яка, як на диво, дуже схожа на її роман із Старим Поетом. «це вже не гра дивний хлопчику це вже не гра поспіх стискає зап’ястя крихкі й роздира наші серця затверділі неначе кора пізніх дерев що натужно згинаються долі». Останній рядок на мою думку, особливий, оскільки окреслює усе життя головної героїні, яку порівнюють з пізнім деревом, яке, нехотячи, згинається від вітру, а може від долі.
Підсумовуючи, можна процитувати наступні рядки, вони, ніби застерігають нас від даремних пошуків щастя, не знаючи що таке щастя: «ми гналися за вітром і наздогнали його зрозумівши тільки поодинці що не здобули нічого».
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
