Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.05.18
11:41
Атестат КДБ, наперекір та попри,
Проніс крізь життя швидкоплинне.
Історія - "задовільно"
Комунізм науковий - "добре"
Провокаторська справа - "відмінно".
Проніс крізь життя швидкоплинне.
Історія - "задовільно"
Комунізм науковий - "добре"
Провокаторська справа - "відмінно".
2026.05.18
11:32
Я іду в невідомість, забувши дорогу.
І додому назад вже нема вороття.
В пащу звіра іду, відганяючи втому,
У жаданні нового-старого буття.
Я іду у туман, я долаю тяжіння
Всіх минулих кайданів, тіней і проклять.
Я іду крізь полон і зірок мерехтіння
І додому назад вже нема вороття.
В пащу звіра іду, відганяючи втому,
У жаданні нового-старого буття.
Я іду у туман, я долаю тяжіння
Всіх минулих кайданів, тіней і проклять.
Я іду крізь полон і зірок мерехтіння
2026.05.18
11:26
Ось новий вірш Артура Курдіновського:
Я ПРИЙШОВ У ТРАВЕНЬ
Я прийшов у травень - він мені не радий,
Я ж не вивчив досі теплу серенаду,
Під яку дерева щиро зеленіють,
Сповнені кохання, віри та надії.
Я прийшов із січня, там, де холод лютий,
Зму
2026.05.18
11:02
Силкуюсь з’єднати розірване коло,
Та, видно, не вдасться з’єднати ніколи:
Не бачу кількох, з ким колись довелося
Вінчать цілину із пшеничним колоссям:
Летять їхні душі в простори надземні,
А я все шукаю отут надаремне.
Та все ж на часину розраджує
Та, видно, не вдасться з’єднати ніколи:
Не бачу кількох, з ким колись довелося
Вінчать цілину із пшеничним колоссям:
Летять їхні душі в простори надземні,
А я все шукаю отут надаремне.
Та все ж на часину розраджує
2026.05.18
09:22
Відчувши як сяє травневий півмісяць,
Як глину чортяки під явором місять ,
Сполоханий пугач минає узлісся
І голосом вченим співає… В Сумах
Наглядач за волею ставить «Сто тисяч».
Актори із шкіри вздовж фабули лізуть.
Глядач недолугий кляне закулісу
Як глину чортяки під явором місять ,
Сполоханий пугач минає узлісся
І голосом вченим співає… В Сумах
Наглядач за волею ставить «Сто тисяч».
Актори із шкіри вздовж фабули лізуть.
Глядач недолугий кляне закулісу
2026.05.18
09:16
Благословенних видно по ясних очах —
вони: смарагдові, блаватні, пречудові.
Їм певно сняться зорі світанкові,
жар-птиці дивні на Мальдівських островах.
Щасливі люди розчиняються в добрі,
у мандрах водять білі каравели;
а раптом в чуйнім серці зах
вони: смарагдові, блаватні, пречудові.
Їм певно сняться зорі світанкові,
жар-птиці дивні на Мальдівських островах.
Щасливі люди розчиняються в добрі,
у мандрах водять білі каравели;
а раптом в чуйнім серці зах
2026.05.18
06:16
Звуки засинають уночі,
Боязко ховаючись повсюди
Від отих, кому час ніпочім,
Що мрійливо до світанку блудять.
Тиша уляглася на стежках
І таїться в темені глибокій,
Поки двох тих не проймає страх,
Поки землю укриває спокій...
Боязко ховаючись повсюди
Від отих, кому час ніпочім,
Що мрійливо до світанку блудять.
Тиша уляглася на стежках
І таїться в темені глибокій,
Поки двох тих не проймає страх,
Поки землю укриває спокій...
2026.05.18
02:38
Чи не кожен шнурок уявляє себе великим змієм.
Насвинячити здатна лише людина.
У собачої радості людське обличчя.
Не все те зелень, що у салаті.
Ціна питання зняла питання ціни.
Від зайвої чарки ніхто не застрахований.
Гірше за погану гор
2026.05.17
23:32
Бузок розквіт у травні.
Сусід його -- каштан
також в оздобі гарній.
Не знищив вітрюган.
Занадто в небі хмарно.
Пливучі острови.
у просторі старанно
Сусід його -- каштан
також в оздобі гарній.
Не знищив вітрюган.
Занадто в небі хмарно.
Пливучі острови.
у просторі старанно
2026.05.17
22:24
Я прийшов у травень - він мені не радий,
Я ж не вивчив досі теплу серенаду,
Під яку дерева щиро зеленіють,
Сповнені кохання, віри та надії.
Я прийшов із січня, там, де холод лютий,
Змучений, самотній, усіма забутий,
Стелить нескінченний безнадійни
Я ж не вивчив досі теплу серенаду,
Під яку дерева щиро зеленіють,
Сповнені кохання, віри та надії.
Я прийшов із січня, там, де холод лютий,
Змучений, самотній, усіма забутий,
Стелить нескінченний безнадійни
2026.05.17
19:38
Тремтить на взгір’ї стиха яворина,
здригається, мов плаче, – хлип та хлип.
А мати жде з війни додому сина,
пече ізрання для синочка хліб.
Ось прийде він, а тут – і хліб, і ненька.
Молитва й віра сина вбереже.
То молиться, а то зітхне тихенько:
«Мож
здригається, мов плаче, – хлип та хлип.
А мати жде з війни додому сина,
пече ізрання для синочка хліб.
Ось прийде він, а тут – і хліб, і ненька.
Молитва й віра сина вбереже.
То молиться, а то зітхне тихенько:
«Мож
2026.05.17
17:44
Втомився украй, не спавши, зовсім не
Втомився украй, мій розум блимає
Не знаю, чи то встати і випити іще
О, не то
Втомився украй робити щось впусту
Втомився украй, про тебе думав тут
Тебе покликати міг би, але знаю цю майбуть
Кажеш, я дратую тебе
Втомився украй, мій розум блимає
Не знаю, чи то встати і випити іще
О, не то
Втомився украй робити щось впусту
Втомився украй, про тебе думав тут
Тебе покликати міг би, але знаю цю майбуть
Кажеш, я дратую тебе
2026.05.17
17:02
Нелегко живеться бідним жебракам на світі.
Не завжди є, що поїсти чи вдосталь попити.
Живе, наче та билина у чистому полі,
Котиться, куди занести здатна гірка доля,
Куди вітер життя котить й прихистку немає.
Жебраючи по дорогах, по шляхах блукає.
Де
Не завжди є, що поїсти чи вдосталь попити.
Живе, наче та билина у чистому полі,
Котиться, куди занести здатна гірка доля,
Куди вітер життя котить й прихистку немає.
Жебраючи по дорогах, по шляхах блукає.
Де
2026.05.17
11:34
Я хочу заховатись у світах,
Новітніх, переливчастих, барвистих.
Я хочу заховатись у снігах
І у похмурім, перепрілім листі.
Упасти вниз, немовби збитий птах,
І злитися з божественним намистом.
Я хочу прямувати у світи
Новітніх, переливчастих, барвистих.
Я хочу заховатись у снігах
І у похмурім, перепрілім листі.
Упасти вниз, немовби збитий птах,
І злитися з божественним намистом.
Я хочу прямувати у світи
2026.05.17
11:17
Забери мене туди,
де немає сліз біди,
тільки небеса безкраю
на околиці розмаю.
Ти чекай мене, коханий,
де зірниця полум'яна
враз спалахує свічею,
вогняницею тією,
де немає сліз біди,
тільки небеса безкраю
на околиці розмаю.
Ти чекай мене, коханий,
де зірниця полум'яна
враз спалахує свічею,
вогняницею тією,
2026.05.17
11:14
Ми, буває, від себе втікаєм,
кожен прагне своє наздогнати,
але час — він це просто мотає
на одвічні свої циферблати.
Через мінні поля безрозсудства
час ішов завжди рівно і сухо,
він доводив учених до глупства
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...кожен прагне своє наздогнати,
але час — він це просто мотає
на одвічні свої циферблати.
Через мінні поля безрозсудства
час ішов завжди рівно і сухо,
він доводив учених до глупства
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2021.12.12
2020.01.20
2020.01.18
2019.07.07
2018.01.11
2017.11.16
2017.06.10
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Ольга Майборода (1967) /
Рецензії
Н.Пасічник-«Ми гналися за вітром і наздогнали його, зрозумівши тільки поодинці, що не здобули нічого
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Н.Пасічник-«Ми гналися за вітром і наздогнали його, зрозумівши тільки поодинці, що не здобули нічого
Кохання завжди було, є і буде Усім. Початком, центром і кінцем Усього, а Усе – це наше життя. Сьогодні світ разом із його науково-технічним прогресом потерпає від браку любові, тому її компенсують література та телебачення. Останнє навіть у більшій мірі, ніж писане слово. На сьогодні є популярним жанр любовного роману, як прозового твору, а от чи можна віднести до такого жанру поезію? На мою думку, збірка Наталії Пасічник «Портрети доби Ренесансу» є уособленням саме любовного роману в поезії, проте, у ній є деякі суттєві відмінності. По-перше, цей роман написаний віршами, що вирізняє його з поміж усього натовпу книжок. По-друге, одна з головних відмінностей полягає в тому, що книжка не закінчується геппі ендом. По-третє, уся книжка просочена життям, я маю на увазі те, що головна героїня – не ідеал, не позитивний персонаж, а звичайна пересічна жінка, яка почувається самотньою у цьому світі, її переповнюють страхи, але вона прагне особистого щастя. Саме таку героїню ми бачимо у віршах Наталії Пасічник, проте читаючи їх, на перший погляд здається, що кожна частина описує трьох різних жінок. Проте, якщо взяти до уваги гру авторки з часом, не можна припустити, що ці три образи єднають у собі одну героїню у різні моменти її життя – юність, зрілість та старіння.
У першій частині «Старий Поет» юна дівчина закохується у зрілого літератора. Так зароджується її перше кохання. Але, як і час, так і почуття має властивість змінюватися і минати. «Коханий, наша зима добігаї кінця...», ніби прощаючись каже героїня, а потім із сумом додає «прожито ще одну вічність ще одну історію великого земного кохання».
У розділі «Слідами жінки» авторка сама окреслює головну ідею віршів: «це тільки балада про жінку з дощем у серці...» Тут ми зустрічаємо дорослу жінку, яка знову чомусь не може знайти свого щастя: «жінка з довгим попелястим волоссям і тисячею думок про самотність все що їй потрібно – шматочок старого дзеркала і справжній ранковий поцілунок...» У кінці ми знаходимо її найбільший страх «вічність згаяна на маленьке кисле яблуко тисячу солодких фантазій про один невмілий поцілунок який виявиться посмертним...»
«Ritenuto» - останній розділ книжки «про вічне кохання», «вічна книга скорботи за усім що зникає в безчассі...», «ти напишеш її попри безум найгіркішої істини долі що немає нічого крім вітру й гіркоти що приносить любов». У цьому розділі немає прямих вказівок про вік жінки, але можна здогадатися з наступної фрази «мій хлопчику... між нами віки», що до неї невблаганно підступає старість. Вона так, як і Старий Поет, шукає розради і втіхи. І знаходить її у Молодому Маестро: «...чорні стріли Амура поцілюють гостро і влучно...», «він – невмілий коханець та добрий музика й поет». Для неї це – останнє кохання, останній ковток повітря, а для нього – пригода, яка, як на диво, дуже схожа на її роман із Старим Поетом. «це вже не гра дивний хлопчику це вже не гра поспіх стискає зап’ястя крихкі й роздира наші серця затверділі неначе кора пізніх дерев що натужно згинаються долі». Останній рядок на мою думку, особливий, оскільки окреслює усе життя головної героїні, яку порівнюють з пізнім деревом, яке, нехотячи, згинається від вітру, а може від долі.
Підсумовуючи, можна процитувати наступні рядки, вони, ніби застерігають нас від даремних пошуків щастя, не знаючи що таке щастя: «ми гналися за вітром і наздогнали його зрозумівши тільки поодинці що не здобули нічого».
У першій частині «Старий Поет» юна дівчина закохується у зрілого літератора. Так зароджується її перше кохання. Але, як і час, так і почуття має властивість змінюватися і минати. «Коханий, наша зима добігаї кінця...», ніби прощаючись каже героїня, а потім із сумом додає «прожито ще одну вічність ще одну історію великого земного кохання».
У розділі «Слідами жінки» авторка сама окреслює головну ідею віршів: «це тільки балада про жінку з дощем у серці...» Тут ми зустрічаємо дорослу жінку, яка знову чомусь не може знайти свого щастя: «жінка з довгим попелястим волоссям і тисячею думок про самотність все що їй потрібно – шматочок старого дзеркала і справжній ранковий поцілунок...» У кінці ми знаходимо її найбільший страх «вічність згаяна на маленьке кисле яблуко тисячу солодких фантазій про один невмілий поцілунок який виявиться посмертним...»
«Ritenuto» - останній розділ книжки «про вічне кохання», «вічна книга скорботи за усім що зникає в безчассі...», «ти напишеш її попри безум найгіркішої істини долі що немає нічого крім вітру й гіркоти що приносить любов». У цьому розділі немає прямих вказівок про вік жінки, але можна здогадатися з наступної фрази «мій хлопчику... між нами віки», що до неї невблаганно підступає старість. Вона так, як і Старий Поет, шукає розради і втіхи. І знаходить її у Молодому Маестро: «...чорні стріли Амура поцілюють гостро і влучно...», «він – невмілий коханець та добрий музика й поет». Для неї це – останнє кохання, останній ковток повітря, а для нього – пригода, яка, як на диво, дуже схожа на її роман із Старим Поетом. «це вже не гра дивний хлопчику це вже не гра поспіх стискає зап’ястя крихкі й роздира наші серця затверділі неначе кора пізніх дерев що натужно згинаються долі». Останній рядок на мою думку, особливий, оскільки окреслює усе життя головної героїні, яку порівнюють з пізнім деревом, яке, нехотячи, згинається від вітру, а може від долі.
Підсумовуючи, можна процитувати наступні рядки, вони, ніби застерігають нас від даремних пошуків щастя, не знаючи що таке щастя: «ми гналися за вітром і наздогнали його зрозумівши тільки поодинці що не здобули нічого».
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
