- Ну то що, шановні, хоч ми вже й потомлені, але маю ще одну пропозицію – відвідати Палац Мистецтв, там цікава виставка картин презентується. На годинку. І певно досить на сьогодні – додому, вже й так ноги гудуть.
- Нєт, хатім в Бункєр! Лучшє Бункєр покажи!
Але ж і вперті виявилися мої гості-луганчани, два російськомовних журналісти, що на вихідні завітали до Львова. Вася і Вітя. Вперті – то в хорошому сенсі того слова, прямо якісь невгамовні – цілісінький день без утоми, як заводні. Але і зрозуміти можна – вперше у Львові, цікаво…
- Хатім в бункєр!
- Та то не у нас бункер, кажуть в Івано-Франківську є. А у нас Криївка.
- Точно, Криївка! Давай Криївку!
Бажання гостя – закон. Та й чому не показати – знамените місце. Колоритне і смачне. І ми якраз на площі Ринок – рукою подати.
- Значить так, хлопці, - інструктую їх, - ви про Криївку що-небуть чули? Там при вході гасло питатимуть, відповісти треба вірно, інакше не пустять. А як пустять – то вже там всередині за все воздасться – і нагодують, і випити дадуть. Ще й наспіваєтесь досхочу.
- А гасло ето што? По русскі пєть будєм?
- Гасло – то пароль наче. А співати українською будете – там швиденько научать, - жартую я. На вході, як спитають гасло, треба казати – Слава Україні! І то голосно! А якщо вони перші скажуть – Слава Україні!, то ви відповідайте – Героям Слава!
- Да знаєм ми!
Підходимо до дверей. Непримітні такі двері, без вивіски. Гостей чемно пропускаю вперед. Стукаємо, я очима показую на віконечко невеличке – ось зараз звідси і спитають.
Але не заладилось щось відразу. Раз постукали, другий – не відкривають!
- Уснулі на службє, - констатував Вася.
- Хто заснув? – пролунав громовий голос, двері враз відкрилися і на порозі у всій красі встав дебелий повстанець, бородатий, зі шмайсером в руці і пов’язкою на рукаві, - Слава Україні!
Від несподіванки мої гості забули все, чого їх учив і закричали обоє разом зовсім інакше:
- Пусть будєт Слава, Слава, Слава!
Повстанець пильно подивився на них:
- Не москалі часом?
- Та ні, що ви, - Вася враз заговорив українською, згадав напевно.
- Зараз перевіримо, - повстанець знімає із пояса баклажку, відкорковує і наливає, - Пий!
Вася, навіть не питаючи, що там, випиває.
- Не скривився – наш хлопець! – поплескав поблажливо його по плечу вартовий.
- А ти? – то вже до Вітька.
- Я теж ваш, тобто наш – трохи збився Вітя, але теж випив, не скривився.
- То спускайтесь у криївку, вниз по сходах, - великодушно дозволив здоровань.
Спускаємося. В криївці тьмяне світло, народу як у мурашнику. Веселі компанії за столиками сидять, чути німецьку, польську, чеську мови – туристів багато.
- Вітаємо в партизанському ресторані “Криївка”, - до нас підходить повстанець-офіціант.
Мар’ян! – відрекомендувався гречно, - сідайте за стіл “під гостинною гілякою”, це якраз ось в кінці “кутка вишколу розвідника”.
Вася і Вітя з непідробною цікавістю зиркають на гілляку, що нависає над нашим столиком. З гілляки звисає петля.
- Що це? – питає Вася.
- Найкраща подруга повстанця, - жартома відповідає Мар’ян і роздає кожному Стравоспис, ознайомлюйтеся і замовляйте.
Хлопці запитально дивляться на мене.
- Та меню, меню це – пояснюю їм.
Вибирає хто що хоче. Вася на перше замовляє капусняк “Щасливий сотник”, а Вітя – борщ “Перше причастя Героя”. З холодних закусок Вася захотів сало “бойова серенада”, а Вітя сирний набір “диміли Карпати”. І по картоплі в мундирах запеченій з салом? “Свято в лісі” називається. А ще в чисто пізнавальних цілях обоє замовили по коктейлю “За упокой “Марксизму”. Вася хотів відразу по два замовити, але Вітя завбачливо показав йому пересторогу у Стравописі – “Пам’ятай – ворог не спить! То ж і ти не спи в Криївці!!!”
Приніс то все Мар’ян в алюмінієвих казанках, з такими же вилками і ложками – смакота, пальчики оближеш! Але почали все-таки з “Марксизму” - міцна штука, і приємна…
Видно не одні ми марксизм пом’янули, бо з-за сусіднього столика залунало дружне:
– Нам не зашкодить чарочка вина, будьмо здорові, пиймо до дна…
Атмосфера колєжансько-тепла, навіть інтернаціональна – якийсь німець вдягнув каску на голову, і фотографується з німецьким ручним кулеметом в руках, важкенна штука, але хіба то має значення – до рідного ж тягне. А другий ганс з ящиком патронів поряд – ледве підняв, червоний увесь, але радісний такий, певно думає, що трофейний. Двоє англійців в “кутку вишколу розвідника” до рації придивляються – де тепер ще таке диво побачиш. І адміністратора питаннями мордують – певно, включити хочуть. А чехів відразу впізнати – ті пива набрали цілий стіл із сухариками “Стрілецька тактика”. Хто, як не чехи, знають толк у пиві!
Гуде криївка на різних мовах і співає , аж раптом освітлення пропало, темно, хоч в око стрель! Вбігають три повстанці з автоматами і ліхтарями і кричать:
- Хто москаль – руки догори!
Стихли всі, і руки підняли. Всі як один. І німці, і чехи, і Вітя з Васею.
- А ви чого? – питаю їх.
- А за компанію! Цікаво тут у вас – якось так трохи винувато посміхається Вася.
- То ти, москалю, свого “Москвича” під криївкою припаркував? – підскочив до нього один з повстанців.
- Ні, я поїздом приїхав! - поспішно майже прокричав у відповідь Вася.
- То ти пельмені сибірські замовляв? – кричить до Васі другий повстанець.
- Ні-ні! Я картоплю люблю “Свято у лісі” - показує на порожній казанок Вася!
- Не москаль! – резюмує третій повстанець. І раптом різко повертається до сусіднього столика, де сидить весела німецька компанія:
- То може ти москаль?
- Я!Я! – радісно лепече німець, не розуміючи змісту слів, але по реакції оточуючих здогадуючись, що тут розгортається грандіозне театралізоване дійство, -Я! Я!
- В карцер його! Хоч не москаль, але хай не базікає! – і німця урочисто під схвальний гул публіки запирають до маленької кімнатки, де треба якийсь час висидіти в повній темноті.
Заберіть в нього бокал медовухи, бо ще не захоче з карцера виходити, - командує третій повстанець.
І різко повертається до столика, за якими, схоже, англійські туристи.
- То ти на наших півметра ковбаси сказав “сосісочка”? – наводить ліхтар на англійського “радиста”.
- Нов андестенд! – радісно, як найближчому родичу, усміхається йому англієць і криє “козиром”, завбачливо вивченим наперед, - Будьмо!
- От молодець, свій! Відразу видно – поплескує його по плечу повстанець, - Будьмо!
А від сусіднього столика, де велика компанія, сам напрошується доброволець, вже добряче захмелівший:
- Я в карцер хачу! Дабровольно!
- Нє, так просто не можна, - старший із повстанців йому, - ти “Червону руту” співаєш?
- Нєт!
- В карцер його! Якраз звільнився – німця он випустили. Сіно свіже і воду через добу дати! – розпорядився повстанець.
- Как через добу? – запротестував доброволець, але пізно вже – двері за ним закрилися.
- Нічого, погрюкає трохи і перестане, - заспокоїв повстанець жестом його друзів.
І тут раптом ліхтарик вихоплює з темряви постать в шинелі, що причаїлась в кутку, з пельменями в казанку.
- Ось він і є москаль, завівся у нас в криївці, сала не їсть, одні пельмені. Де листівки сховав? -то перший повстанець.
Той мовчить.
- Що він там каже, куме? – то другий повстанець до першого.
- Він каже, що нічого нікому не скаже!
- Виводь його з криївки на шпацер!
- На виход! – командує до москаля перший повстанець, показуючи шмайсером в сторону сходів.
- А виход – ето там гдє написано “виходок”? – допитується якась російськомовна туристка.
- Ні, виходок – то не маленький вихід, то значно серйозніше, - без тіні усмішки відповідає повстанець і гуртом ведуть москаля сходами догори. За хвилю зникають усі, а криївка стихає в очікуванні. Десь там нагорі щось гучно бабахає.
- Расстрєляли навєрно, - хтось майже співчутливо із кутка. Хлопці з опущеними шмайсерами повертаються до зали, а за хвильку за ними спускається москаль, несучи під пахвою шинель.
Хто вперше у криївці – той полегшено видихає, а хтось радісно кричить:
- Смотрі, жівой!
А вже за москалем з піснею “Там під львівським замком” до криївки заходять троїсті музики у вишитих сорочках. Скрипка, акордеон, бубон, а голоси які!
За хвильку вся криївка вже підспівує їм, та що там підспівує – співає голосно і дружно!
За півгодини німці вже досить непогано затягували : “Ах, лента за лентою набої подавай…”
А скрипалька з тих музик, файненька така, то до одного столу підсідає, то до другого, заохочує співати українською. От до росіян за столом навпроти підсіла:
- А ви хлопці так файно співаєте “Ой чий то кінь стоїть”, а звідки слова знаєте?
-А ми в ГУГЛє іщєм – у нас смартфон єсть!
- Ай молодці!
І пішла забава! І гості мої журналісти розспівалися – спочатку помаленьку, а потім дедалі більше – о, що то значить добра атмосфера!
А пані скрипальці вже якийсь юнак помагає співати “Їхав, їхав козак містом”.
- Андрію з Харкова оплески! – голосно по закінченні оголошує скрипалька, - всі слова пісні знає!
- Так мій дід мені її все дитинство співав, - вклоняється товариству Андрій.
І вже до нього радісно тягнуться стукнутися келихами медовухи гості, що довкола, тричі дружно лунає “Будьмо!”.
А, ні, ще четвертий раз доноситься “Будьмо”, але притишено якось – то доброволець із карцера трохи відстав від компанії, видно все ж таки з келихом медовухи його туди посадили.
Народ веселиться і братається, а ми дякуємо Мар’яну, прощаємося з музиками і піднімаємося сходами нагору. Бородатий повстанець тисне на прощання нам руки, а Вітьок не чекаючи питання, сам каже йому “Героям Слава!”.
- Заждіть, хлопці, дослухайте - наша пісня, під таку пісню виходити гріх, - затримує нас повстанець.
І ми четверо слухаємо, як знизу, з глибини криївки лунає:
“Ой у лузі червона калина
Похилилася.
Чогось наша славна Україна
Зажурилася.
А ми тую червону калину піднімемо,
А ми нашу славну Україну,
Гей, гей, розвеселимо!
А ми тую червону калину піднімемо,
А ми нашу славну Україну,
Гей, гей, розвеселимо!”


9.03. 2013

От за що люблю і поважаю свого кума – так це за невичерпний життєвий оптимізм і просто таки ненаситну тягу до всього нового! А ще за його бажання якось то нове по-науковому обґрунтувати – недаремно ми Ігорка ще в студентські роки Доцентом називали. Суть глибинну речей розумів, відомо ж – “не для школи, а для життя вчимося”!
Бо і Доцентом став заслужено, хоча розумників на курсі немало було – п’ятикурсникам непросту задачку “з льоту” рішив.
Зайшов Ігорко якось до них у кімнату навпроти (в гуртожитку діло було) солі позичити, якраз картоплю на вечерю смажив. А там забава! Їм можна - дипломанти справжні, за місяць захищаються. І святкують щось гучно, вино горнятками п’ють! А гамірно так, як у вулику – професійна суперечка в розпалі, щось на зразок “із пункту А в пункт Б…”. Але задача поскладніша стояла, потім нам Ігорко розказував – там різноприскорено рухались три різновіддалені об’єкти в одному напрямку, але рух вони починали у різний час. І от весь цвіт п’ятого курсу, чоловік з десять, вже години зо дві ламали голови, в якій точці ці об’єкти зустрінуться. Вже тричі гінців в гастроном за вином посилали – а не дається задача, твердий горішок.
Із дипломантами, як із дембелями у війську, спілкуватися бажано акуратно:
– Чи не підтримав би п’ятий курс другокурсників ложечкою солі? – дипломатично почав Ігорко.
– Не мороч голову, - буркнув йому широкоплечий Шафа, здоровий такий, штангою займався, то й кличка відповідна у нього була. Але і мудрий теж – на червоний диплом “тягнув”, староста групи:
– Не бачиш? Зайняті ми!
- А що за проблема? – осмілів Ігорко, побачивши стоси почерканих аркушів, - може б я чим допоміг?
- Не твоя справа, - задумливо пошкрябав за вухом розчервонілий Шафа, - молодий ще, бери сіль і дуй свою картоплю смажити!
- А як вирішу? - не вгавав Ігорко.
- Синку, - накінець зійшов з небес до нього Шафа, - ми вже тут другу годину б’ємося, якщо вирішиш – я сам тобі картоплю всмажу!
Народ притих, не звернули увагу навіть на те, що гонець з гастроному прибув, подзенькуючи пляшками.
- Згода, - зловив Шафу на слові Ігорко, - давай умову задачі!
Шафа дав.
Дві хвилини в цілковитій тиші, що раптом запанувала, Ігорко думав, а потім сказав фразу, що стала крилатою на факультеті:
- Тут робити нічого! Два диференціальних і одне інтегральне рівняння треба скласти, і все!
- Складай, Доцент! – Шафа подав ручку і чистий листок.
Ігорко взяв.
Написав рівняння. Взяв другу, третю і ще якусь там похідну, щось кудись підставив. І в урочистій тиші назвав відповідь. Перевірили відразу – все вірно, все сходиться! Всі були вражені, та що там – наповал вбиті силою науки! Не просто вивчити, здати і забути “інтегральне числення”, а практично застосувати – “не для школи вчимося”!
Гуртожиток ще з місяць гудів – смакували подію, як сам Шафа Ігоркові картоплю смажив. І відтоді кличка Доцент до Ігорка так і прилипла на все життя.
Так ось – дзвонить мені Доцент десь із півроку назад і каже:
- Михайлович, а давай но вдаримо по нашому астигматизму, тут якась Одеська очна клініка з виїздними курсами лекцій приїжджає, сам читав, нова методика – Шичка-Бейтса. Безконтактна, нестрашна, і головне, перша лекція пробна, безплатна. Демоверсія наче.
А треба сказати, що ми з Ігорком “брати по нещастю” - не то щоби дуже страждаємо, але нагороджені тим астигматизмом також ще з студентських років, правда, він на праве, а я на ліве око. Разом у нас стопроцентний зір, один на двох. Астигматизм невеликий, то й дискомфорт невеликий, але окулярів носити не хочеться. Один лише раз в житті приперло – окуліст заставив, коли на курси водіїв записались. Там медичну комісію пройти треба було, і окуліста, звичайно, теж.
- Не пройдемо окуліста, - забідкався тоді Ігорко, - зарубає нас. Давай, Михайлович, ту таблицю з буквами напам’ять вивчимо, ну хоч би до третього рядка знизу. А там вже на яку букву покаже – догадаємося!
От і вчили ми цілий тиждень: ШБ, МНК, ИМБШ…
А толку? Окуліст профі виявився – побачив, що ми щось “заминаємося”, закрив шторкою наші букви, і відкрив поряд другу таблицю, з кружечками, прорізаними яке зверху, яке знизу чи збоку, для неграмотних, чи що… Чи для таких хитрих, як ми.
- Де перерізане? – питає окуліст в Ігорка. І показує указкою на круг. А Ігорко (признався потім) не те що перерізу – круга не бачить.
- Знизу, - попробував вгадати.
- Нє-а! – зрадів окуліст.
І мене аналогічним способом перевірив. І результат аналогічний теж.
- Ми тут для вас…, - дістаємо спеціально прикуплені на випадок “провалу” дві пляшки закарпатського коньяку, - невеличкий презент…
- Нє, хлопці, я на службі. Довідку вам і так підпишу, але їздити на авто будете в окулярах, підберемо зараз.
Підібрали, і довідки взяли, і курси закінчили, і окуляри купили, але незручно в них без звички, то й і їздили на автівках без окулярів потім.
То як тут не скористатися можливістю підкоректуватися новою методикою? А ще Шичка-Бейтса!
Прийшли. Перша лекція в кінотеатрі. Народу багато – перша ж безплатна! На невеличкому підвищенні перед екраном двоє елегантно вбраних мужчин походжають, лікар і асистент напевно:
- Сідайте , сідайте позручніше, - запрошують.
Самі як з виставки мод – певно не всі лекції у них демонстраційно-благодійні.
Сідаємо з кумом в першому ряду, аби нічого не пропустити, кожне ж слово на вагу золота.
- Починаємо! - оголошує вищий, той що лікар напевно.
В залі плавно згасає світло, а асистент запалює на столі свічку.
- Суть методу, - починає той, що лікар, - полягає в повному, підкреслюю, в повному розслабленні. Релакс по сучасному. М’яке світло свічки, легка музика, зручна поза, а найголовніше – приємний спогад, ну… про щось приємне, що було з вами недавно, скажімо день-два назад.
Асистент включає музику, може Вівальді, а може Поля Моріа, справді гарна така тиха музика…
Переглядаємося з кумом – а як на рахунок приємного спогаду?
- Не було, – показує мені на мигах Ігорко.
А лектор якраз до нас підійшов, став навпроти, відчув заминку. І наче спеціально для нас каже:
- Хто не може згадати щось приємне, що сталося пару днів назад, згадуйте за тиждень.
Ігорко відкриває одне око, то що від мене і розводить руками – нема, мовляв, і за тиждень! Я теж, як не стараюся – не згадується щось приємне.
Лектора розізлило – всі медитують, а ці двоє…
- Давайте за два тижні – притишеним голосом говорить спеціально для нас.
Закрив Ігорко очі – та ненадовго, знову руками розводить.
Та і я теж…
- Місяць, місяць назад – тихо так шепоче нам лектор, що лише можна по губах прочитати.
Гарячково шукаємо в пам’яті – ну що той місяць варта, день зарплати хіба приємний, але ні – зарплата – курям на сміх.
- Квартал! – не витримує лектор, і з надією, як потопаючий, дивиться на кума. В Ігорка пульсує жилка на правій скроні, уявляю, які пласти інформації зараз перелопачує його персональний комп’ютер, але лице незворушне, нема позитивних емоцій!
- Півроку! – розпачливо видихнув лектор, - ні, краще рік! - майже зривається на крик.
Кум винувато розводить руками:
– Ну нема, де ж його взяти того позитиву?
Лектор зачудовано, з надзвичайним здивуванням дивиться на нас, потім сідає поряд, і безпорадно так:
- А як ви, хлопці, так взагалі живете?
- Працюємо, - посміхається винувато кум.
- Ось я зараз зроблю перерву, - теж лагідно посміхається йому лектор, а ви вже після неї не приходьте, пощадіть мене, ради Бейтса! Будьте людьми…
- А на другу лекцію можна? – питає кум.
- Ні-ні-ні! - замахав руками лектор, якщо треба буде, ми вам доплатимо, не приходьте тільки, набирайтеся позитиву!
Вийшли на перерву. Лектор нам руки потиснув, міцно, наче назавжди прощався.
- Не все так погано в житті – каже Ігорко, - ось пивний бар навпроти кінотеатру, ми тут розслабимося, а вони хай там, у залі…
Розслабилися, годинки півтори, ото насправді позитив появився, на наступній лекції якраз було би що приємне згадати…
А так – толку ніякого…
Та ні, був все таки толк!
Десь місяців через три потому їде Доцент на своєму “опельку”, без окулярів звичайно, як завжди. Аж тут інспектор ДАІ його зупиняє, лейтенант цілий. Покрутив в руках посвідчення, додивився, що кум на фотці в окулярах, а насправді – без. Втішився.
- Порушення, каже, - у вас. Де ваші окуляри?
- В “бардачку”, - відповідає Ігорко.
- А чому не на носі? Штраф виписую.
- А тому, що вони мені вже не потрібні, зір недавно скоректував, - згадавши одеську клініку, впевнено імпровізує кум.
- А що було із зором? - якось так наче знехотя поцікавився інспектор.
- Астигматизм, як рукою зняло, новим методом… -.почав Доцент, але договорити не встиг …
- Яким, яким, методом, браток? – ледь не закричав інспектор, - мене він теж мучить, той астигматизм клятий!
А Ігорко (потім оповідав), якраз як на зло забув авторів цього методу, ну вилетіло із голови, хоч убий. Але відповідати щось треба.
- Методом Шіу-Бітсу, - каже впевнено (то він так по пам’яті метод Шичка-Бейтса назвав). Гарантія стовідсоткова!
- А де ж вони приймають?- аж застогнав інспектор.
- Та он, в Стрийському парку, в кінотеатрі, навіть зараз – пожартував кум.
- Вже лечу, дай тільки метод запишу – як ти кажеш, Шіу-Бітсу? – вже заводячи машину, прокричав інспектор.
-Так, так! - Ігорко йому у відповідь, - посвідчення водія тільки віддай! Ага, і ще ледь не забув – там релаксація має бути повна, мусиш щось приємне згадати, що з тобою вчора чи нині трапилось.
- Та в мене кожен день приємне трапляється – зареготав інспектор і поплескав себе по нагрудній кишені, - он ти вже сьомий нині!
- То рушай спокійно – розслабишся по повній, - помахав Доцент йому рукою. І передавай привіт Шіу-Бітсу!
От як Бейтс кумові допоміг – вдалося хоч одного “астигматика” із траси зняти, хай ненадовго. Ну і сам також “проскочив” вдало.
- А якби інспектор заставив тебе номер проїжджаючої машини прочитати? – запитав я в кума, коли він мені цю пригоду розповів.
- Певно прочитав би, - засміявся він, - то ж таки я Доцент, а не інспектор!
І раптом серйозно вже так питає мене:
- А ти знаєш, як називається та вправа по методиці Бейтса, яку ми не осилили тоді в кінотеатрі?
- Ні, - відповідаю, - а як?
- “Приємний спогад”, я ось вже місяць за компом щодень по ній займаюсь – скачав лекцію з НЕТу. Хочеш, і тобі запишу? Покоректуємо разом.
- Ні, давай вже сам до кінця, потім похвалишся результатом.
І тут мене наче грім ударив:
- А що ти згадуєш, Ігорку? Що приємне згадуєш?
- Бар навпроти кінотеатру! І пику лектора! Релаксація повна!
І ми обоє зареготали!
От за що я люблю кума – не для школи вчилася людина, а для життя!

25.01.2013

Я давно вже впевнений – на світі, безсумнівно, є три абсолютні величини: то швидкість світла, нуль температури і переповнена 22-а маршрутка. Так, так, я не обмовився! Бо якщо ще перших дві з розвитком науки і технічного прогресу мають шанс стати відносними (ну там всілякі прориви в дослідженні часу, простору, елементарних частин – он один колайдер чого вартий!), то 22-а маршрутка – то щось вічне, непояснюване і непорушне, як Єгипетські піраміди чи Священні камені інків у перуанських Андах. Феномен її полягає в тому, що за будь якої погоди, температури повітря, пори року чи часу доби – маршрутка завжди переповнена і завжди відстає від графіку! Та що там переповнена – шпроти в консервній банці по рівню комфортності упакування, напевне, на цілий порядок перевищують аналогічний показник пасажирів 22-ї!
А ще вона, як назагал притаманно таємничим і невивченим об’єктам, підпорядковується законам Мерфі. А Мерфі, кажуть, був ще тим оптимістом! Але не таким, як пасажири 22-ї! Вони винайшли метод протидії – коли маршрутки нема ось уже півгодини, коли мимо зупинки проїхало вже п’ять чи шість автобусів 7-го маршруту, треба в умі сказати тричі: - Я чекаю не 22-у маршрутку! І вона з’являється – діє безвідмовно!
Але то півсправи. Ще впхатися в маршрутку треба – ото проблема!
… Ранок. Будній день. Люди на роботу поспішають. Народу на зупинці – як на електричку! Нема 22-ї, вже більш як 20 хвилин нема. В кого слабші нерви – той лається стиха, згадуючи недобрим словом водія і його родичів, хто повище бере – родичів директора автотранспортного підприємства, зовсім слабодухі – мера і його рідню.
Витривалі і загартовані, спокійно і відсторонено закотивши очі до неба, медитують, губами рухають: - Я чекаю не 22-у маршрутку… Я чекаю не 22-у маршрутку…
Найхитріші бігають вздовж тротуару в надії передбачити місце, де зупиниться маршрутка, вірніше, де відкриються її двері. О, тут потрібне неабияке чуття – метр вбік, і вважай в прольоті, без жодних шансів втиснутися всередину, в акурат ще 20 хвилин чекати. І багатьом уявляється радісне обличчя шефа: - Ну що сьогодні? Знову корок?
Зглянувся Мерфі – їде нарешті! Дружна команда потенційних пасажирів враз трансформується в затятих конкурентів – хто і як втиснеться, переможців не судять!
Стою спокійно, відчуваю сьомим чуттям - не треба бігати, двері відкриються навпроти мене! Так і є! Досвід і практика – велика сила. Я перший буду – то ж точно влізу! Ззаду напирають, але я позицію не програю, тримаюся якраз навпроти дверей. Накінець спрацювала пневматика, зашипіло щось у дверях, та не відкрилися вони – люди там прямо на дверях лежать, відкритися заважають! Я і ще двоє щасливчиків, що поблизу, натискуємо зовні, і спільними зусиллями таки відкриваємо двері! Але, лишенько, на нашій зупинці ніхто не виходить. Роблю відчайдушну спробу втиснутися. Та де там – місця поставити ногу навіть нема.
- Давай, давай, - напирають іззаду, не затримуй, - то до мене, - всім на роботу треба!
- Ага, треба, - напираю і я щосили, - ну невже на одну людину не потиснетеся, - то вже я безадресно в салон.
-Автобус не резиновий, - голосно кричить водій. Виходьте, двері поломите – взагалі не поїдемо!
- Виходь! – кричать мені пасажири з автобуса.
- Давай всередину! - кричать пасажири на вулиці.
А я, розхристаний, вишу на підніжці між двома світами, судомно штовхаючи в спину якогось здорованя, що взяв штурмом маршрутку на попередній зупинці. Він добрий, насолоджується своїм становищем, уваги на мої штурхани зовсім не звертає.
Зрештою, мої конкуренти, ті, що на вулиці, зрозуміли, що я можу бути тільки єдиним представником, кому пощастить сісти на нашій зупинці, і всі дружно починають мене заштовхувати в салон. Хто в плече підіпхне, хто в спину, хто понижче… А двоє по боках двері закривають – прямо злагоджена команда «Спейс –Шатлу», не інакше!
Закрили! Ура! Рушили.
- Гроші передавайте, - водій свого не упустить.
А як його передати – тут ні руки не витягнути, ні гаманця відкрити. Як в лещатах залізних – аж дух спирає.
- До кінцевої, - хриплю йому, - там розрахуюся!
- Багато вас таких, зайці нещасні. Он на минулій десять зайшло – тільки троє заплатило. Думаєте, я не бачу? – зовсім без злості вичитує водій. Аж здоровань переді мною щось почав в кишені шукати, певно совість прокинулася.
Ось за що люблю 22-у маршрутку! За колективну ауру, бравий заряд, так би мовити! Відомо ж – ніщо не зближує людей так, як громадський транспорт! Але тут – інакше, тут вже майже братство, як в десантників чи підводників. Братство тих, кому пощастило…
- На наступній виходять? – кричить у салон водій.
І після паузи:
- Питаю, на наступній виходять?
Знову тиша. І втретє, перекрикуючи шум двигуна, водій загорланив щосили:
-Виходять, питаю? Що, не розумієте?
Ну як йому можуть відповісти ті, що не виходять?
- Не чую, - репетує водій, не чую!
Якась бабуся не витримує:
- Прошу пана, мені не треба, але якщо хтось мусить, то я вийду.
Салон вибухнув реготом, аж сам водій засміявся:
-Їдьте, бабцю, далі – ви поки вийдете – півгодини пройде. А я і так від графіка відстаю!
Ов-ва, в нього, виявляється, навіть графік є!
Три зупинки пролітаємо, не зупиняючись, під заздрісними поглядами пасажирів, що ззовні:
- Щасливчики!
Аж ось щупленький мужчина інтелігентного виду, в окулярах (не інакше митець чи науковець якийсь) нервувати почав, і досить так культурно:
- Я би попросив пана водія, якщо вам не важко, бути таким ласкавим і зупинитися мені на початку Липинського.
Не чує водій – тисне на газ!
Очкарик знову:
- Я би попросив пана водія…
Куди там – безрезультатно! Вже й Липинського почалась.
- Я би попросив… - очкарик знову за своє, не вгамується ніяк.
А маршрутка мчить – вже пів Липинського проїхали.
- От інтелігенція, - зневажливо буркнув неголений тип похмільного виду, і як зареве на всю маршрутку:
- Задні!
То він двері мав на увазі. Точно з похмілля – таке амбре по салону. Але ефект вражаючий – водій відразу загальмував, та так, що народ в маршрутці аж на третину ущільнився, вкінці салону вільніше стало.
- Дякую щиро шановному… - почав було очкарик, та неголений враз обірвав його монолог: - Виходь швидко, не базікай. Недобре мені.
Народ із розумінням розступився, в момент прохід зробили – мало що може трапитись, понеділок таки…
Вийшли обоє без ексцесів. Водій на радощах про музику згадав, “Місячне колесо” Іво Бобула на всю потужність як врубав! Покотилися! Аж бабця стрепенулася, та, що коло водія, що вийти хотіла.
- А коли, - питає водія, - Сихів буде?
То мікрорайон такий, зовсім в протилежну сторону від нашого маршруту.
Тут вже водій ледь дар мови не втратив:
- І то ви мені в час пік не в ту маршрутку сіли? Чи то вам на роботу спішно треба було? Ще й по пенсійному!
- Нічого, нічого, - заспокоїла бабуся, не переживай, синочку. Я з тобою назад поїду, я не кваплюся, та й бувало вже таке.
Ще вона щось йому казала про "старість–не радість" толкувала, але водій замахав руками:
- Дайте мені спокій! Хоч цілий день катайтеся – тільки не нервуйте!
Аж тут і моя зупинка – насилу протискуюся до задніх дверей, так і є – кнопка сигналу не працює!
- Задні! – кричу не своїм голосом.
У водія вже рефлекс – відразу по гальмах! Протискуюся, на світ Божий ще не вийшов, а мені назустріч вже радісно нові пасажири пруться.
- Вийти дайте, - кричу, - автобус не резиновий!
- Всім на роботу треба! - то вони мені.
- Та знаю я, - випручався я накінець, повітря свіжого ковтнув. Глянь – двох ґудзиків на сорочці нема. Та то нічо, як казала бабця – бувало вже таке, пришиється. А от пасажира треба допомогти заштовхати – не вдається йому на останній сходинці закріпитися. Допомогли ще з одним добровольцем, і двері притиснули і закрили.
Ще почув із салону голос водія:
- Гроші за проїзд передавайте, зайці нещасні. Он на минулій зупинці десятеро зайшло і тільки троє заплатило…
І 22-а маршрутка покотила далі.
А я раптом зрозумів – ось воно, вічне, незмінне і абсолютне! Як швидкість світла чи абсолютний нуль. Ба, навіть ще більш абсолютніше! Бо ми так зможемо завжди, а світло і температура – ні!


12.01.2013

- Ну, друже, здається, влипли ми – он і Зьома стоїть, чуло моє серце…
Друже – то я лагідно так до свого ненового вже ”опеля” з надійним двохлітровим мотором. Ми щойно блискуче завершили маневр обгону старенького інвалідського “запорожця” в забороненому для цього місці – дві суцільні смуги все ж. А Зьома – то я про сержанта ДАІ на дорозі. Ну є ж такі люди, на яких ні форма не сидить, ні служба в них не йде. Ми в армії таких "зьомами" називали. Ні-ні, зовсім не глумливо, більше зі співчуттям – щось вони у формі дуже на цапків-відбувайлів схожі. Прямо як в тому анекдоті – воїн має вселяти страх! То ви ще й анекдоту не чули? То як старшина у війську пропив нове обмундирування, а тут партія новобранців прибула. На трьох він ще якось нашкрябав щось на складі, а на четвертого – ну хоч убий, – не вистачає, і все! То старшина йому якусь шинель ще з революційних часів знайшов, одна пола вдвічі коротша за іншу, чоботи – лівий і правий різних розмірів, шапку з відірваним одним вухом. Вдягнув новобранець то все, глянув на себе у дзеркало – і аж відсахнувся! Жах!
А старшина йому :
- Все вірно, воїн має вселяти страх!
Отакі то вони зьоми у війську були, але бачу, що і в ДАІ не ліпші.
Зупинив мене Зьома, підійшов вайлувато, буркнув щось нерозбірливе, недбало махнув правицею десь коло вуха – то він так честь віддав і відрекомендувався начебто. Права водія вимагає. Та дав я йому права – порушення ж очевидне, що тут сперечатися. А тут якраз дідок на “запорожці” нас минає – якби не він, то і я не порушив би правила, їхав би собі без обгону. А за дідком – хіба тридцять кілометрів за годину. І показує мені дідок одного пальця догори, радісний такий. А може то він Зьомі показував? Молодець!
- Ну що ж ви, е-е-е… шановний… е-е-е… (Зьома чомусь так і не зміг прочитати імені і прізвища) пане…е-е-е… правила порушуєте? – то він до мене.
- Слухай,- кажу, - в мене часу мало, кажи скільки штрафу – і я поїхав.
Витягую двадцятку, правда якась зім’ята вона дуже.
- Тримай, - кажу, - решти не треба.
- Нє, - відповідає Зьома, - так нині не вийде. Рейд у нас сьогодні, начальство моє он у “жигулях” сидить, з ними і домовляйся.
І веде мене до “шестірки”, що неподалік на узбіччі стоїть, звичайна така, не службова. Я раніше навіть і уваги на неї не звернув. Підійшли ми. Зьома майору, що сидів на місці водія, через вікно і подав мої документи. Кивнув на мене, як на впольованого зайця: - "Ось!" І вернувся із жезлом своїм на трасу, “пастися”, як кажуть водії. Небагатослівний Зьома був.
А ось начальство його – зовсім навпаки.
- Сідайте на заднє сидіння, - майже радісно запросив мене до салону майор. Хотів я обійти “жигуля” з правої сторони, згідно правил дорожнього руху провести “посадку пасажира”, але майор засміявся:
- Та сідайте зліва, від дороги, Ви вже й так наш – правила порушили.
Сідаю. О, в салоні є ще один майор, певно посадою повище, товстіший і старший з виду, розлігся на передньому сидінні пасажира. Якусь приємну (недешеву, напевне) сигаретку курить. Добродушний наче.
- Що ж ви, Іване Михайловичу, - перший майор на диво легко прочитав із документів мої прізвище і по батькові, - правила дорожнього руху порушуєте, їздити не навчилися ще? Пора би…
Засміялися вже троє – два майори і я.
- Давайте, - кажу,- хлопці, на "ти" – ми ж одного віку. Ну, порушив звичайно, а що, я мав за тим "запорожцем" годину плентатися?
- А дві суцільні смуги бачив? – випускаючи кільце запашного диму, питає другий майор.
- Смуги бачив – вас не бачив, - пробую віджартуватися.
Сподобалося їм, засміялися. Розумію, що в настрої обоє, певно домовимося швидко, на місці.
- Квапишся? – співчутливо так перший майор.
- Ага, дуже, - відповідаю. - Порушення "готов іскупіть"!
- Іскупляй, - каже другий. - Сорок гривень.
Ото фарт – із сержантом можна було б за двадцятку домовитись!
- Нас же двоє – і цілі майори! - наче прочитавши мої думки, пояснює перший.
Зареготали обоє. Згадав я знамениті слова Кіси, що “торг здєсь неумєстєн”, витягнув гаманець. І, о лишенько! В ньому лише дві купюри – десять гривень і сто доларів. Ну і двадцятка зіжмакана в кишені.
- А тридцять не врятує… - почав я.
Вони теж напевно Ільфа і Петрова читали, бо перший майор якраз словами Кіси про недоречність торгу і відповів. І, піднявши палець угору, багатозначно додав:
- Рейд у нас сьогодні…
- Хлопці, - кажу, - не “витягну” гривнями, сто доларів маю. Вкупі.
- Не проблема, - стрепенувся другий майор, - ми тобі решту здамо!
Віддали мені права водія, почали решту рахувати. Гаманці повідкривали, в буквальному сенсі кишені повивертали, гроші мені на заднє сидіння прямо на коліна пожмакані кидають – не вистачає їм.
- Де ти в таку рань на наші голови взявся? – вже й наче виправдовується перший майор, - не заробили ще…
Віддали мені все, що мали, але бракує їм до спілки ще десь гривень із п’ятдесят, та вперті такі обоє, десятку мені скинути не хочуть. Але і я свою сотню їм не віддаю.
- Ти ось що, - каже мені другий майор, - поклич сюди сержанта з дороги. Може у нього ще трохи є.
Відкриваю вікно, кричу сержанту:
- Зьома, йди сюди!
Не зауважив і сам, як вголос Зьомою сержанта назвав.
Сержант ледь не сторопів від моєї фамільярності, запитально глянув на майора, але той енергійно замахав руками :
- Давай-давай!
Підходить сержант, заглядає в салон і бачить купу гривень в мене на колінах, зверху сто баксів і двох майорів з відкритими гаманцями і вивернутими кишенями. Сказати, що Зьома отетерів – то не сказати нічого.
- Скажи йому через вікно, хай гроші дає, - то перший майор мені, - тобі там ближче!
- Гроші давай! – передаю слова майора. Але певно якось в мене дуже наказовим тоном вдалося, чи строго надто, бо Зьома аж поблід і благально так до мене:
- Скільки?
- Всі хай дає, - кричить другий майор, - наколядував тут, напевно, зранку, поки ми приїхали!
- Давай всі! – передаю слова начальства.
Зьома благально через вікно дивиться на першого майора, але той, вловивши комічність ситуації, безпорадно розводить руками, мовляв, а що я можу порадити – давай!
І Зьома, затиснувши жезл між коліньми, починає двома руками вивертати кишені, та давати мені у вікно пожмакані десятки і двадцятки, гривень із вісімдесят, мабуть.
- Нема більше, - ледь видихнув Зьома.
- Всі давай! – увійшовши в смак, кричить другий майор.
- Всі давай! – кричу я Зьомі, дублюючи команду.
Перший майор, щоб не розреготатися, зігнувся весь, наче чомусь під кермо заглядає…
Зьома, ледь не плачучи, витягує з потаємної нагрудної кишені акуратну п’ятдесятку і відчайдушно-сміливо кричить мені:
- Всі, більше нема!
І ще раз, вже розпачливо, на повний голос:
- Нема більше!
Махнув майор рукою – йди вже! Пішов Зьома, а ті двоє регочуть – от наколядував скільки, молодець який! Перерахувало начальство ще раз мені решту, віддало права. Я вийшов з “жигуля”, гроші дрібні в руках, купа ціла, став по кишенях розпихувати. Зауважив – Зьома якось із острахом на мене зиркає з-під лоба, хоча й наче за дорогою дивиться. Від напруги аж упрів весь, шапку скинув, в одній руці тримає, а в другій жезл.
А майори розімнутися захотіли, теж вийшли з машини, присіли по два рази, по черзі мені руку потиснули, щасливо, мовляв, не порушуй більше!
Як потім виявилося – все ж помилилися вони на радощах у підрахунках, більшу мені решту дали, обміняли, рахуй, по курсу в акурат, як у банку. А може у них, майорів, так прийнято? Закони ділення знають…
Завів я свого “опеля” та й проїжджаю тихенько мимо Зьоми. І ось, коли я порівнявся з ним, Зьома раптом різко приклав руку до виска, і, чітко так віддаючи честь, що було сили гукнув мені в опущене вікно:
- Вибачте, я не знав, що то Ви!


8.01.2013

Швейцар дорогого столичного ресторану “Бєрєке” виправдовувався вже певно вдесяте:
– Не можу, хлопці! Ну не можу сьогодні, чесно! Читайте – бенкет.
І вкотре показував на табличку за скляними дверима – дійсно “Бенкет”.
А липень 82-го видався надзвичайно жаркий навіть по середньоазійських мірках, Алма-Ата мліла в тремтливому мареві, не рятували арики і тінь нечисленних дерев. Хотілося прохолоди і пива.
І звідки цьому швейцару, товстенькому лисуватому вже цивільному ховрашку невизначеного віку і національності було знати, що таке бойове слов’янське побратимство, відчуття дружнього плеча і, зрештою, просто вихідний день у столиці?
Як його звати нам було все одно – ми кликали його Сєня. Він відкликався, завжди запобігливо відкривав нам двері, ба, навіть більше – насправді приязно усміхався і звично брав синю п’ятірку на чайові. Але нині він дійсно потрапив у непросту ситуацію – з одного боку прямо перед ним стояло три бравих (як їм здавалося) молодих лейтенанти, майже постійні клієнти цього закладу у вільний від служби час. Зазвичай досить щедрі і вже добряче веселі. А за спиною у нього, прямо за білими мармуровими сходами, що вели на другий поверх, набирало обертів весілля якогось місцевого бая, що заздалегідь орендував на два дні цю величну і знамениту на всю столицю споруду.
- Сєнь, ми всього на десять хвилин, в бар, по пивку, нам тільки “полірнутися” по бистрячку!
- Так бар теж закритий, весілля, кажу ж вам, хлопці! – аж застогнав Сєня.
- Ти, Сєнь, того, не видумуй – ніколи в барі весілля не було! Бач, друг до мене із степу приїхав, оцей старлєй. А він знаєш хто? Він тебе, Сєнь, і ресторан твій, і всю Алма-Ату своїм дивізіоном із повітря прикриває. Йому ось завтра на чергування, бойове чергування, Сєнь. А якщо ворог прорветься, Сєнь, га, ти подумав? А ти тут пива йому жалієш, непорядок, Сєнь! Пусти хоч одного, глянемо, що там, раптом місце вільне є. Друг називається…
- Добре, одного пущу, - наважився Сєня, - переконайтеся , що правду кажу – місць нема, корейці гуляють…Добре, – відкриває нарешті двері, - давай, ти перший (то до мене), але ненадовго, здалеку глянеш, і назад.
- Ти друг, Сєня, і мужик – во!
Заходжу.
- Нє-нє! Тільки один! – Сєня закриває двері перед носом старшого лейтенанта Лєбєдєва, що не дуже зважав на мою тонку дипломатію і попробував за мною тупо пройти у відчинені двері.
Піднімаюся сходами, справді бар закритий, а нагорі музика грає. Так образливо стало – ти їх охороняєш, а вони розважаються тут, навіть пива не випити. Гляну хоч, хто такі. Піднімаюся на другий поверх, Сєня знизу відчайдушно жестикулює: – Ми так не домовлялися!
Пізно вже – гості побачили військового, “афіцер” закричали. Справді корейці, маленькі такі всі, і аж смішні в своїх дорогих костюмах – надворі ж за 40 по Цельсію. Старший із них, тамада напевно, підбіг до мене, і досить так непогано по-російськи, майже без акценту:
– Как ти сюда попал? Но ти гость. Дарагой. Випєй за маладих!
Метнувся – підносить мені стопку горілки. Звідки йому було знати, що ми вже в третьому ресторані були сьогодні, і що не в горілці щастя.
- Нє, - кажу йому, у нас так не прийнято – молоді мають запросити, - почуття офіцерської гідності взяло гору.
- Момєнт, - каже тамада, і кудись зникає. За хвильку переді мною з’являється молода пара.
О, Боже! Яка несправедливість – молода, красива, струнка, пишногруда блондинка, явно слов’янської зовнішності, і маленький, щупленький, більш ніж на голову нижчий від неї кореєць, в яскраво синьому костюмі, як клоун із цирку прямо. І молода власноруч підносить мені фужер горілки, і посміхається так мило… А кореєць чомусь насуплений – не радий мені, чи що? Та хай…
- За здоров’я молодих! – на виду у всієї весільної публіки виголошую урочисто, і залпом так, по-гвардійськи випорожнюю келих – молоді, чи то пак, молода цього варта! Безсумнівно! Та й що таке сто п’ятдесят для молодого лейтенанта? Гості схвально загуділи – сподобалося їм, хоч і не слов’яни. А тамада завбачливо підносить мені невеличку тарілочку, таку як сільничка, а в ній якась дуже пахнюча страва, на аджику подібна, і ложечка відразу у ній.
- Закуси, - каже тамада.
Ну я і зачерпнув, повну… Вже підносячи до рота цю божественну штуку, я побачив невимовне здивування і в очах молодої, і тамади, і навіть того малого синього клоуна. Здалося – встиг подумати. Та ні – не здалося! Сльози покотилися ручаями, як тільки я проковтнув це пекельне вариво. Прогуляні уроки з анатомії у школі надолужилися відразу – кожний поворот чи згин кишкового тракту можна було вивчати без рентгену – так пекло, зараза. Це вже потім мені пояснили, що треба було трішечки на кінчик ложки взяти і пригубити – звичай у них такий. А я ковтнув майже цілу весільну порцію, розраховану для всіх гостей!
Стою я перед молодими і плачу, та що там казати, сльозами заливаюся. Але їх не витираю – незручно якось. Ну хоч бери і горілкою запивай. Всі з розумінням очі відводять, а цей малий клоун – сміється, не злюбив він мене чомусь відразу. Молода знайшлась – підійшла до мене, простягнула руку:
– Світлана. Прошу до нас на весілля, – заповнила незручну паузу.
Я прокашлявся нарешті:
- Не можу, Свєт. Я з друзями. Двоє он на вулиці чекають.
- То і друзів запрошую, – нагинається Світлана і кричить вниз Сьомі, – Пусти їх!
Молодий ще замахав руками, але тамада вже метнувся вниз і веде нагору двох моїх побратимів, які вже зачекалися надворі. Молодий щось заперечував по-корейськи, але Світлана засміялася, взяла його під руку, підморгнула мені:
– Почувайтесь як вдома, – і повела свого клоуна на чільне місце за столом.
- Хлопці, - почав тамада, - вже вибачте мені, ви гості дарагіє, але непланові, зате поважні, і хоч у залі вже місць нема – я дам команду – вам зараз у хліборізці столика накриють, це поряд із залом – двері відкриєте – все чутно буде!
- Не переймайся, – кажу йому, - ми звиклі до польових умов.
І справді – за пару хвилин в хліборізці такий стіл нам організували! З екзотичною скатертю, квітами, офіціантка графинчик з горілкою поставила, пляшку шампанського, за келихами побігла. І десь забарилася.
- То чого чекаємо? – каже старлєй Лєбєдєв, - Що ми шампанське без келихів “з горла” не вип’ємо? Там он уже в залі співати починають!
Ми не сперечаємося – ми ж дворічники, “золотий фонд”, а він – кадровий, наставник наче у нас, старший товариш. Дуже колоритна постать – за два роки нашої служби чотири рази звання отримував – два рази старшого лейтенанта, двічі – лейтенанта назад. Вічно в якусь халепу потрапляв, переважно “під шафе”.
Відкорковує Лєбєдєв шампанське, радісний такий, та не врахував, що тепле воно – вдарило аж під стелю білим потужним фонтаном, а фужерів ж нема! Лєбєдєв знайшовся – пляшку до рота і давай швидко ковтати – а воно пре! Здоровий він чоловік був, кілограмів із сто двадцять, і ковтав потужно. Та із тиском все одно не справився – спершу почервонів увесь, як рак, потім очі налилися і “навикат” так стали, наче вистрибнути хотіли, а потім із носа два потужних білих струмені вдарило – мабуть запобіжний клапан спрацював. Щастя, що нікого крім нас у хліборізці не було – честь мундира все ж…
- Бардак, - віддихався Лєбєдєв, - сервісу ніякого! Та й обманув нас тамада, тут майже нічого не чути, що в залі робиться, хоч і двері відкриті. Гамір один.
Аж ось чути - музика заграла. Щось тамада у мікрофон пробубонів. І якраз нам келихи принесли.
- Ти от що, Вань. Давай швиденько по сто, і сходи потанцюй із молодою, в знак подяки, що нас сюди запросила, - то вже Лєбєдєв до мене.
Дійсно, - думаю, - треба Свєті подякувати, та й гарна вона, симпатична. Чом би й не потанцювати? Ще й наче вальс заграли, чути лише погано. А я вальсувати люблю!
Вибігаю швиденько із своєї хліборізки – класно, встиг! Ще ніхто Світланку не запросив, взагалі ще ніхто не танцює. Спішу до неї через весь зал – не перехопив би хто! Удача! Галантно протягую руку, Світлана встає, посміхається і ми виходимо на середину залу... мертва тиша западає чомусь... Навіть гамір вщух, лише музика грає. Робимо перше коло, і тоді Світланка мені, посміхаючись, й каже:
- А танець взагалі-то перший, для молодих оголошували…
Овва! Хто ж його знав? А я то думаю, чого той маленький кореєць так нервово навколо нас скаче, то справа забіжить, то зліва…Та куди вже діватися – не зупинятися ж на середині танцю, не личить офіцеру даму у танці лишати.
- То дотанцюємо? – питаю.
- Ага, - розсміялася вона.
- А він як? – показую очима на молодого.
- Він переживе, любить мене дуже.
Гірко чомусь мені стало. Мабуть випив забагато. І за Світланку, і за друзів, що якраз із хліборізки вийшли подивитися, як ми танцюємо. Ну чим ми не женихи? Чи Вітьок, друг мій ще із студентської лави, чи навіть той же Лєбєдєв. А тут – кореєць, син бая місцевого… Але він напевно насправді дуже Світланку любив, бо раптом підскочив до мене збоку, і попробував мені у вухо зацідити, негостинно так якось вийшло. Добре, що ми вальсували, крутилися – він і не поцілив, в плече попав, несильно так, маленький дуже. Тут вся їхня компанія із-за столів зірвалася, особливо молоді, галасувати стали, на мене гуртом посунули, чоловік із тридцять, агресивні такі. І молодий щось по-їхньому шваркоче, на мене все рукою показує. Несимпатія, кажу ж, у нас взаємна звідкілясь відразу виникла… Ото обступили вони мене в круг, і напирають, все ближче і ближче. Світланка, до честі, руку мою не випускає:
- Не хвилюйся, каже, вгомоняться вони зараз! Я вже їх трохи знаю.
Та не повезло хлопцям. Річ в тому, що старлей Лєбєдєв був родом з-під Тамбова, не раз розказував нам, що в них жодне весілля без гарної бійки не закінчується. “Потєхою” таке в них називається. Лєбєдєв не став чекати, поки корейці вгомоняться, а сприйнявши цей випадок як особливий дар вищих сил йому особисто, радісно рикнув і ввірвався всередину круга. З виряченими ще від шампанського очима і червоний, як упир, від графина випитої горілки, цей велетень аж повискував в передчутті задоволення і миттєво змінив співвідношення сил. А ще коли він без зайвої дипломатії просто так, для розігріву, єдиним дужим рухом розірвав на собі кітель заодно із сорочкою (аж ґудзики застрибали по мармуровій підлозі) – наступаючі зрозуміли весь трагізм своєї затії. Розлючений бик на іспанській кориді поряд з Лєбєдєвим виглядав би миролюбним малюком ясельної групи. Круг атакуючих розсипався моментально, але це не врятувало їх від праведного гніву новоявленого тореадора, відомо ж, що караються не тільки вчинки, але й помисли… Вхопивши за ніжку найближче до нього крісло (різьблене і важке, до речі) Лєбєдєв з диким улюлюканням почав гонити шанованих баїв і баєнят, як зайців, попід стінами зали, благо вона велика – розігнатися можна було.
А музика грає! А гості з криками під стінами гасають! І попереду них жених у синім костюмі, спринтер справжній, з великим відривом від основного пелотону! А позаду розлючений і радісно гикаючий Лєбєдєв із піднятим кріслом над головою! Кому Армагедон весільний, а кому звичне діло…
Тут вже тамада благально залепетав:
- Дякую, каже, дорогі гості, вам вже напевно пора, ми вже й вам весільні подарунки приготували – ідіть тільки! А Лєбєдєву подвійний подарунок – і горілку, і шампанське. (За активність, напевно, я так подумав...)
- Тільки, - просить, - вгамуйте його!
А Сєня-швейцар прямо за руку ловить – п’ятірку чайових віддає, каже :
- Я від сьогодні вас без чайових пропускатиму, заходьте ще. Тільки завтра.
Відібрали ми з Вітьком від Лєбєдєва крісло, та він просто так не пішов – в якості сатисфакції заставив ще двічі всіх гостей заспівати “Ах ета свадьба…” І раз “Чінгіх-хан”, то такі дві його улюблені пісні були. Корейці слів не знали, але сиділи сумирно, губами рухали. А Лєбєдєв соло тягнув, прямо Магомаєв доморощений. Всі аплодували стоячи. І довго!
Проводжали нас усім весіллям, аж до дверей. Молодий, той що в синьому костюмі, руку кожному тряс і “спасібо” лопотів, як в гарячці, безперестанку. Навіть не звернув уваги на слова Лєбєдєва, що голосно сказав Світланці:
- Поїхали з нами! Нащо тобі цей хмир?
А Світланка відважна – цьомкнула кожного з нас у щічку на прощання і сказала:
- Нє, лишаюся. Я вже вагітна. А ви молодці, хлопці – показали вдачу! За мене не хвилюйтесь – мої нові родичі мене й пальцем тепер не торкнуть – вони силу ой як поважають!
І справді – тільки закрилися за нами двері, жених, як ні в чому не бувало взяв Світланку під руку і, заглядаючи їй в очі, повів мармуровими сходами догори до зали. Молодь, правда, знову трохи спочатку загуділа, але Лєбєдєв повернувся до них, і їх, навіть за зачиненими дверима, як вітром здуло. І Сєньку-швейцара нашого також, від гріха подалі…
А ми пішли в парк, сіли на лавочку, відкрили шампанське і випили за Світланку. Лєбєдєв, сміючись, витягнув із кишені розірваного кітеля по шоколадній цукерочці :
- Їжте-пийте, гості дарагіє! І не перечте!
А ми йому і не перечили!



2.01.2013

Четвертий перебудовний серпень палив немилосердно. Вікна нашого НДІ були відкриті навстіж, вітчизняні кондиціонери не витримували навантаження – гнали гаряче повітря. Людей, що насилу допрацьовували за приладами і кульманами робочий тиждень тішило дві речі. Перше – що завтра субота, кожен десь таки в мріях сподівався дістатися благословенної води, і друга – що до 2000 року кожен отримає персональну квартиру. Аякже – обіцяно на найвищому рівні (а черга ж на житло у нас ніврочку).
Правда, в нашій лабораторії була ще одна своя маленька, так би мовити локальна радість “місцевого значення”. Нині ми проводжали у відпустку в Крим нашого співробітника, провідного інженера Миколу. Тішилися за нього – все таки пощастило Миколиній сім’ї – і путівку профком (пільгову звичайно) видав, і залізничні квитки на Крим вдалося взяти. Дивом якимось, правда на сьогодні, на п’ятницю, на 18-у годину. А ми ж то працюємо до 17-ї, підприємство ж режимне, прохідна і все таке. І це наклало відразу купу всяких “менінгітів” за висловленням Миколи. Дружина його, яка теж працювала у нас, ще з обіду взяла відгул, мала забрати дітей із садочку і їхати прямо на вокзал. А глава сімейства з горою валіз, які він завбачливо присунув на роботу ще зранку і здав у камеру схову, мав відразу, тільки як відкриють прохідну, чимдуж мчати автобусом на вокзал. І то працюючи, як швейцарський годинник – без жодного збою. Теоретично шанси встигнути були дуже великі. Наші люди… на вокзал… на таксі не їздять.
Микола чудово розумів ціну кожної хвилини, і невеличкі проводи з “напутствєнними” словами вирішив зробити завчасно, прямо на робочому місці, за стійкою приладів в кутку лабораторії. Ну і що, що з порушенням режимної інструкції – не кожен день інженер в Крим на відпочинок від’їжджає. Колективно вирішили, що перебудова не дуже постраждає, якщо почнемо о 15-й. Шеф наш, Дмитрович, в миру “тато”, з розумінням віднісся до грядущого дійства, усвідомлюючи, що воно неминуче, як крах імперіалізму. Тактовно і багатозначно покашлявши, “тато”, від гріха подалі, пішов погортати наукові статті у бібліотеку.
-Ну, хлопці, “нєма калі” - пора починати, – Коля любив ввертати білоруські словечка.
Ми не заперечували – все по військовому, невибагливо, одні ж мужики залишилися. В темпі зробили канапки, завбачливо принесений коньяк приємно забулькав у гранчаки (одноразових тоді не водилося), два лимони на плястерка і в цукор.
- Ну, за “тата”! То в нас добра традиція така на роботі – перший тост за шефа – мудрий чоловік насправді, північну сторону для лабораторії вибрав, хоч зараз дихнути можна.
- Мєжду пєрвой і второй, - то вже Ігор, профорг наш.
- Переривчик нєбольшой, - Микола в курсі всіх нюансів ритуалу.
Підтримали дружно.
А далі пішло – за теплу воду, за безхмарне небо, за жовтий пісок, за чоловічу вірність. Тоді легше було – про нудистські пляжі ніхто й не чув.
Розвеселилися, анекдоти пішли, добре дівчат нема… Допиваємо коньяк, вже по останньому разу наливаємо, аж тут Микола й каже:
- Нє, хлопці, я більш не буду, мені ще у поїзді їхати.
- То давай половину!
- Ні, в мене діти малі, - раптом згадав Микола, що він зразковий сім’янин. І не вмовляйте!
І бере той злощасний сифон з газованою водою, чудо таке дволітрове алюмінієве з дизайном періоду походів Ганнібала. І з краником вгорі. Їх по два в кожній лабораторії було.
- Наллю собі мінералки, - каже.
Вірно мудреці говорили – Не міняти коней на переправі. Як у воду дивилися. Не виявилося води у сифоні.
- Мусить ще трохи бути на дні, - каже Микола, відкручуючи кран.
Ні- ні, сифон не вибухнув, тихенько зашипів і випустив дух. І справді, націдив з нього Микола грамів із тридцять, чокнулися на гарну дорогу. Побажали все, що ще не встигли.
Аж тут і шеф вернувся.
- Давай, каже, Коль, на прохідну, я там домовився – тебе на десять хвилин раніше випустять.
А Микола наче й не хоче вже. І червоний – червоний такий. Побіг до себе в куточок і не показується. З чого б то? Ми ж то знаємо, що не від алкоголю -випити він може ого-го!
- Ну, - каже шеф, - щасливо тобі, я і сам вже йду – ходи, руку потисну!
Вийшов Микола, ще червоніший, і ліву руку подає. А праву за спиною тримає.
- Е, ні, - засміявся шеф, праву давай!
- Не можу! – ледь не заплакав Микола, і підняв догори праву руку. А на ній – сифон!
Ото зареготали ми дружно – аж на другій стороні вулиці прохожі озиратися стали.
- Як ти так?
- Та от поки ви теревенили, я знічев’я пальця вказівного туди у сифона й запхав, а витягнути не можу!
Скільки років пропрацювали разом, а дружно так всі ніколи не іржали. Як жеребці на пасовищі, один шеф лише скупо усміхався. По дружньому, по доброму так…
І порад від всіх море відразу – і для чого вказівний палець потрібний, і як добре на морі плавати буде – не треба рятувального круга – в сифоні ж повітря. І ще багато чого.
Аж тут Ігор і каже:
- Коль, а як тебе із сифоном через прохідну випустять? Матеріальна цінність, треба швиденько накладну на винос оформляти, поки ще господарський відділ не розбігся.
Тут уже й шеф не витримав – реготав прямо за своїм столом, як практикант-п’ятикурсник.
Але друга рятувати треба – час не чекає. Повів Ігор Миколу в медпункт, благо ще двадцять хвилин до закінчення зміни лишалося.
Ми кулаки тримаємо, переживаємо. Сміх сміхом – а ситуація то патова! Цейтнот повний! (ми ж розуміємо - всі любителі шахових бліців).
Приходять через десять хвилин – похнюплені, із сифоном на пальці.
- Лікарки, - кажуть, - вже нема, а медсестра спробувала – не вдалося.
Глянули ми на Миколин палець – Божечку ж ти наш – та він вже синій від тих спроб і вдвічі товщий за шийку сифона.І страшний такий від вазелінів і мазей усяких.
Зрозуміли ми, що сифона вже ніколи не зняти.
- Бігом на виробництво, - командує шеф, - хай хлопці на станку трохи вище пальця відріжуть той клятий сифон. Спишемо потім. А ти вже ту обручку в Криму якось знімеш.
Побігли.
Пізно.
Механічний вже здали під охорону.
- О горечко! – застогнав “тато”. Практичний шеф був, навіть передноворічний план не міг його загнати у безвихідь, а тут – здався.
А Коля – вже й не Коля, печений рак порівняно з ним ескімос білосніжний! П’ять хвилин, не більше, залишилося. А залізничні квитки для сімейства у нього в кишені…
І тут хтось згадав про слабку половину людства:
- Біжи но, Коль, до конструкторів навпроти – там ще здається, бабулька одна залишилась, може порадить що.
Побіг Коля – то недалечко по коридору, дружній до нас підрозділ.
Сидимо – не дихаємо. Остання надія.
За хвилину приходить Коля, приносить під пахвою злощасний сифон, і тримає перед собою палець , що нагадує відрізок докторської по два-двадцять.
- Як, як зняла? – скрикуємо в один голос.
- Мовчки, - буркнув Микола, - шовкову нитку попід палець просилила – і по ній легенько.
- А як просилила?
- Та ну вас, кажу ж – мовчки.
- І що, нічого так і не сказала? - вийшов із коми шеф.
- Головою думати треба - сказала, - певно зацитував Микола.
“Тато” толерантний – не став питати, кого то стосується, Миколу, його чи нас всіх разом.
Провели ми Миколу дружно. Встигли. За три хвилини до відправки поїзда. Дружина його вже зачекалася коло вагону, так зраділа, коли нас побачила. Але до вагону не пустив проводжати – боявся, що жінці щось бевкнемо, авторитет його підірвемо. Хоча вже й часу не було.
- Через вікно помахаєте, вистачить, - ото і все, що сказав на прощання.
Отак і поїхали...
А сифон реліквією у відділі став – ми більше з нього воду не пили. Для жартів тримали і Миколу ним лякали на забавах:
- А налий но, Коль, собі мінералки!
Гості рідко розуміли, чому після цього всі заходилися в гомеричному реготі.
А ще – всі ми страшно заповажали Софію Петрівну, ну цю бабульку-конструкторшу, що шовкову нитку мала. Віталися з нею ще з кінця коридору, шеф на свята персонально листівки з привітаннями носив, а Коля після моря отакеееенну мушлю в презент привіз. Шум моря за метр чути було.
- Дорога певно, - питали ми у Колі.
- То вартує, хлопці, то вартує!
Не сказав, скільки.
Аж ось приходить раз до нас молоденька конструкторша з відділу Софії Петрівни і питає:
- А де тут Микола Сифонович працює? Мене до нього направили.
- А он там його стіл, де сифон стоїть, - підказав шеф.
І, уявіть собі, у нас навіть ніхто й не посміхнувся. Та, по правді сказати, ми вже чули, як у конструкторів нашого Миколу Сифоновичом величають.
А ми –ні!
Миколою далі!



15.12.2012

І то ви мені, хлопці, про своїх жінок оповідаєте? А чи ж то я не знаю, до чого можуть довести чоловіків ті люблячі створіння? До якого “бєлого калєнія”? Та послухайте, що було у мене, зрозумієте, яке то воно біле…
Але все за порядком. Зачалося все влітку. Рідна теща нам козу дала зі села, казала, що молоко дуже помічне. А ми з жінкою вчителюємо, містечко у нас невелике, в гуртожитку малосімейному живемо. Де ту козу тримати? А я ще й директор школи - не пасує якось…
Ну, їх обох, значить жінку мою і тещу, ще якось поодинці терпіти можна, але як вони разом… Мусив будку скраю шкільного садка поставити, хай вже думаю через літо перебуде та коза, а восени віддам тещі назад на село - то недалечко від нас, кілометрів зо сім буде. Але закрутила мене та робота, вже і осінь кінчається, часу відвести козу не маю, та і транспорту теж.
А жінка вже два місяці одну й ту ж пісню співає - відвези козу на село, і відвези. І так перетягую зо дня на день, все обіцяю їй - завтра і завтра. І дотримався я отак до пізньої осені, ну, все щораз приходжу пізно, де ще там на село пішки козу вести. Та і не хотілося, по правді сказати.
Аж ось раз у нас у школі перевірка - комісія з області. Я вже тих комісій надивився, не боюся, роботу пильную. Ну і наприкінці перевірки обід має бути, за добрий результат. Фуршет ся тепер називає. Я то дуже люблю. І ще вдало випало так, що жінка в той день уроків не мала, вдома лишалася. А мені пристойно виглядати треба - вбираю зрана нову сорочку, костюм, краватку. Ще мешти раз тілько взувані, і плащ з капелюхом. Подивився в люстерко на шафі - фешн! Просто “від Діора!” Але не вспів в двері вискочити непомітно - жінка знов за своє: ”Диви, зимно як! А ти козу завів? Господар - до снігу дотримаєш!”
Я часу на суперечки не мав - комісія ж у мене. Буркнув щось, що до снігу ще далеко - і до школи.
Відбув наш славний педагогічний колектив ту перевірку, і фуршет файний відбули. А що - скидалися на частування, то чого ся має лишати? Файно, люкс! Вертаю додому, веселий, бо чого - трошки ся причастив з інспекторами. Вже завертаю до дому, і, о лишенько - зачинає падати сніг! А моя на ганку стоїть - і заупокійно так: “А що, дотримав козу до снігу? Дотримав? А чи ми з мамою тобі не казали…” Ну і все таке, вже далі не про мої директорські якості… Навіть на поріг стати не дала. І сніг ще - ну хоч би зрідка пролітав, а то взявся - повалив, як на свята.
Дістало мене. Так як був, увесь “від Діора”, йду до будки, прив’язую шнура козі на роги, і ні слова не кажучи, мимо своєї найріднішої жіночки, виводжу козу на дорогу. Щось жінка мені вслід іще кричала, що перебратися хоч треба було, і про чоботи... Мештів моїх шкода їй стало. А я навіть рукою не махнув - спішу, дорога неблизька. Веду козу, ніврочку вона, теж весела, як і я, брикає. І приморожує надворі. “До зими дотягнув!” - так мені образливо стало…
- Бач, як я страждаю через тебе? - говорю до кози.
Коза у відповідь: - Ме!
- А багато я твого молока попив? - питаю козу.
А вона знову: - Ме!
- В тому то й діло, що Ме! - толку ніякого, - рознервувався тільки.
Нє, мислю собі, треба про щось приємне подумати. Згадав я інспекторшу з облвно біляву, розмріявся, не дивлюся під ноги – і раптом послизнувся, аж крикнув! Щось про кузькину мать, голосно певно дуже, бо коза з переляку як шарпне! Ото я, не пускаючи шнура з рук, в то болото і гепнув. З мокрим снігом. А коза весела, тягне мене. Картина, скажу вам…
Раптом ззаду гальма заскрипіли, та так, що мороз по спині. Повертаю голову - джип величезний, чорний, лендкрузер якийсь певно. Мені знизу добре не видно - півнеба затулив. А з нього новий українець вискакує:
- Що ти тут повзаєш, придурку? - то він до мене так.
Встаю. У всій красі - просто з болота. “Від Діора”. Але залишки ”былой роскоши” ще помітно - місцями ще сорочка біла, краватка. Ну і мешти… Тут вже українець остовпів:
- Ти хто, клоун? - до мене каже.
А я йому:
- Директор школи!
А він, зачудовано так:
- То що ти тут у полі з козою робиш?
- На село веду, до тещі.
- Та ти що, псих, тут до першого села кілометрів з десять буде.
- Не десять, а сім, - кажу йому, - мушу вести, баба моя вдома дуже мене дістала.
Замислився новий українець. Чи то чоловіча солідарність в ньому прокинулася, чи сільська інтелігенція розчулила.
- Слухай, - каже до мене, - поможу тобі. Давай козу в тачку, я все одно в ту сторону їду. За десять хвилин будемо на місці.
- Та ти що - я аж злякався від такої перспективи. - Коза ж брудна. Ну і я… - показую на себе.
- Всьо фігня - тобі газету підстелимо, а козу давай на заднє сидіння, там у мене вже дві такі є…
Думав я, що в цей вечір вже не здивуюся нічому. Але ні - відкриваю задні двері - а там дві дівиці, молоденькі, гарненькі, в таких міні обоє, що мені аж засліпило. Ото сидять, шкіряться до мене та з кози моєї регочуть. Модні такі. І файні. Ну як козу до них?
- Нє, - кажу крутелику, - не можу, брате - сам розумієш…
Він завівся:
- Не хоч до них - то давай на переднє сидіння, по бистрячку, - каже, - поки я добрий. Тільки газету підстели, або там в бардачку журнали “Плейбой” -візьми пару.
- Та не поїде вона сама, - тут вже ледь не заплакав я, - брикатися буде.
- То сідай ззаду за нею і тримай за роги. І давай в темпі - я і так вже з тобою тут задовго морочусь.
Добрий був чолов’яга. І здоровий. Не став я сперечатися. Підстелив на переднє сидіння два журнали з такими ж блондинками на обкладинці, як ті, що ззаду сиділи. Посадив козу, сів за нею, тримаю за роги.
- Ну, поїхали, - каже крутелик.
Рушили. Коза ніколи в джипі не їздила, важкий рок теж не чула. А він квадросистему на повну врубав - вона і вирвалась від мене, рогами водія трохи нижче пояса буцнула. Зупинив він джипа й каже мені:
- Чувак, ти козу добре тримай, бо вона як ще раз так мене довбане, то тих кізочок мені вже не треба буде. Усьок?
- Усьок – кажу, - ти тільки тихіше музику зроби.
А дівчата сміються…
Ну, поїхали якось. Та недовго – за півкілометра на дорозі пост ДАІ. Я налякався страшенно. А крутелик звичний:
- Не трухай, - каже мені, - прорвемось.
Правда, він то трохи по-іншому сказав. А сержанту ДАІ на дорозі скучно, махає жезлом - давай на узбіччя. Зупинились якраз навпроти нього, вікна тоновані - дзеркало, сержант сам себе в ньому побачив, шапку поправив. І махає рукою - опусти вікно. Я з переляку відпустив козу. А крутелик вікно опустив. Ну сержант голову і запхав, хотів в салон глянути… з цікавості. А коза, побачивши рідне небо і хапнувши свіжого повітря теж голову йому назустріч. Здивуванню обох не було меж. Секунд зо п’ять сержант дивився очі в очі тому рогатому чудовиську, коза той погляд витримала. Не мигаючи. І теж ошелешено. А сержант, коли до нього вернувся дар мови, з криком побіг до напарника:
- Тааам, ттаааамм, там коза, на передньому сидінні!
А в лейтенанта ДАІ з почуттям гумору було все в порядку. Ні хвильки не сумніваючись, що сержант його розігрує або має на увазі “козу” із “Плейбоя”, радісно заіржав:
- То оштрафуй її!
- За що? - простогнав сержант.
- Вона певно не пристебнута ременем безпеки, - діловито зауважив лейтенант.
Сержант невпевнено вертає до нас, а я в той час, все то чуючи, швидко накидую на козу пасок безпеки. Козі він на диво сподобався, вона сіла рівно і статечно. Сержант обережно здалеку заглянув і кричить лейтенанту:
- Вона пристебнута!
Тут вже у лейтенанта вривається терпець, і він в зрозумілій і доступній формі відсилає сержанта по новій адресі, очевидно на виконання невідкладного завдання. І звертався дружньо так, не по-уставному – кретином двічі назвав. Аж дівчатка наші знову зареготали. А нам крутить жезлом - “Проїжджайте!”
Добре що вікно встигли закрити, коли мимо нього велично коза проїжджала. Та й вона вже заспокоїлася, до важкого року майже привикла. Хеві-метал, одним словом.
Сім кілометрів за шість хвилин подолали, а ось по селу гірше - калюжі і ями одні.
- Добре, - каже мені крутелик, - кажи, куди - завезу під ворота, бо знову в калюжу хляпнеш.
Турбота в нього батьківська про нас із козою прорізалася. А я вже до комфорту звик:
- Давай, - кажу, - у бокову вулицю, і до кінця, остання хата зліва.
- Зробимо, - каже крутелик, - але ями у вас, тут давно воєнні дії закінчилися?
- В сорок п’ятому, - кажу.
- Значить село податок на дорогу не платить, - каже крутелик.
- А вони фірами - по городах , - виправдовую я тещиних односельців.
А в селі зроду такого лендкрузера не виділи, люди до воріт виходять - гарантовано до когось міністр столичний їде! І теща моя туди ж - сперлася на ворота, все знати їй треба. Зупинилися ми навпроти воріт.
- Не вилазь, - каже до мене крутелик, - я тебе назад до дороги довезу. Хай в калабаню коза сама лізе. Відстебни її тільки.
Ото картина була, коли двері джипа відкрилися самі і коза, впізнавши рідне обійстя, радісно побрикала калюжею до тещиної фіртки. З першою сторінкою “Плейбоя”, що прилипла до неї.
Теща просто отетеріла. І сусіди теж. А двері закрилися, і крутелик таки довіз мене до дороги, дяка йому.
І вдома, як я прийшов, жінка натішитися мною не могла - що то значить рішучий мужчина: сказав - зробив! І за брудний плащ навіть не сварила - так їй мій героїчний вчинок сподобався. А теща на рано аж мені любимих пляцків привезла - і похвалила. То другий раз, як себе зятем пам’ятаю. Перший ще в день весілля був. Отак во.
А ви мені, хлопці, про жінок і тещ своїх розказуєте… До “бєлого калєнія”, до “бєлого калєнія”… Хіба то “калєніє”? От коза… то так.


2.12.2012

Вони чекають… Вони тупцюють на місці… Три незграбні противні істоти невідомо звідки. Я повинен прийняти рішення. Часу обмаль… Їхні неприродно-сріблясті силуети чітко виділяються на фоні чорного неба.
Тече час. Витікає кисень із скафандра… Ну чому вони не в Конвенції? Чому? Таке трапляється, що далекі цивілізації інколи ще не є членами Великої Ради і не входять в Конвенцію. Звідки вони? Альфа-Центавра? Сиріус? Сузір’я Діви? Ну яке це тепер має значення? Вони не в Конвенції, і ступивши на борт їхнього корабля, я повністю віддаюся на їх волю, їх розсуд. Можу бути прийнятий, як гість (параграф 7 Розділу 2 Міжгалактичної Конвенції), як член екіпажу (параграф 9 тої ж Конвенції)… Але й можу бути, як воєнний трофей чи дослідний взірець…Таких параграфів в Конвенції нема. Єдине, що існує Перше Правило Всесвіту, і насильно вони мене забрати не зможуть – я повинен погодитись сам.
Ну чому вони не в Конвенції? Чому не підписали? Після моєї згоди вони ж зможуть поступити на свій розсуд, перетворити мене на раба чи в біологічний матеріал. Хоча який у них може бути розсуд? Вони хоч білкової структури? Чи це якісь неорганічні фосфорно-кремнієві сполуки? Яке це тепер має значення? За крайнім справа, якраз за його прямокутним плечем, виглядає Земля, рідний голубий диск на фоні моторошно-чорного Космосу. Чомусь ніколи раніше не заувважував цієї чорноти… Який бездонно-чужий холодно-чорний Космос і який до сліз рідний диск Землі… Не рухайся, пришельцю, не заступай мені Землю.
Вони чекають… Я повинен прийняти рішення сам. Добровільно. Зараз. Вони розуміють. І чекають… Я теж розумію. Все стане ясно з перших секунд, як я ступлю на їх борт. Якщо вони стартують в бік Землі – дійсно (вони обіцяють за дві години) я буду катапультований в рідну атмосферу. Боже, як задушливо в скафандрі. Вже відчувається нестача кисню. Скільки в мене ще часу? Персональний чіп послужливо викидає на край скла скафандру (що є одночасно і монітором) потрібну інформацію – три години тридцять дві хвилини. Це весь мій ресурс! Найближчий корабель землян буде тут лише через сім годин. В мене немає вибору. Боже, як пересохло в роті. В голові страшний біль. Спокійно! Візьми себе в руки! По правій скроні повільно сповзає крапелька поту. Що, ще й система терморегуляції? Знову вмикається чіп – так і є – внутрішня температура 27 градусів по Цельсію. Це замість комфортних 19. Нема вже змісту виясняти, в чому причина. В мене немає шансів. І немає вибору.
Я облизую гарячим язиком пересохлі губи. Капелька поту повільно опускається із скроні на щоку. В мене немає вибору… Я піднімаю праву руку догори. І опускаю вказівний палець вниз. Як в Римі… Я здався на волю переможця. Вони розуміють і відступають вбік. Еліптичний люк безшумно відкривається переді мною. Я зробив вибір, і перед тим, як ступити вперед, ще раз кидаю погляд на рідний диск Землі, який тепер повністю видно в чорному небі, бо пришелець відступив убік.
Я ступаю. В напівмороці чужого салону припадаю до ілюмінатора – зараз все стане ясно. Я не бачу – відчуваю спиною, як позаду безшумно закриваються шлюзи, сьомим чуттям відчуваю на собі погляди, а може це вже працює їхній сканер і мене вивчають на клітинному рівні.
Мій чіп – індивідуальний комп’ютер – послужливо аналізує потік інформації – негатив, негатив, негатив… Відчуваю удар прискорення. Ми стартували… Боже, як пересохло в роті. Припадаю до ілюмінатора – диск Землі повільно віддаляється. Злизую язиком крапельку поту, що доповзла до губи. Як пульсує в скронях… Земля віддаляється досить швидко – ще встигаю подумати – ну в них і технології. Все моє єство дико противиться цій несправедливості, ще поштовх, ще прискорення, диск Землі ще зменшується і зміщується до самого краю ілюмінатора – ось-ось пропаде! Ми, напевне, лягаємо на новий курс.
Щось гаряче і в’язке накочується на мене… Я розумію, я помилився… Я зробив неправильний вибір. Персональний чіп ще робить останню послугу – напрям руху – сузір’я Риби, швидкість – ого, такої не буває… Яке це тепер має значення. Я помилився… І,зібравши останні сили, я кричу – Верніть мене на Землю! Верніть мене на Землю!!!
Знову прискорення. Знову поштовх! Відкриваю очі – Ну чого ти кричиш? Дітей побудиш! Дружина незадоволено відвертається від мене.
Боже, я вдома! Я вдома! Я на Землі! Я в своєму ліжку, на своїй подушці. Я вдома! Невимовне щастя розпирає мене, аж на очах виходять сльози. Я вдома, я на Землі! Яка година? Персональний чіп –тьфу, ти – наручний електронний послужливо висвічує час – тільки третя ночі.
Все! Все! Відзавтра – ніяких вечірок, пива і друзів. Коньяків, лимонів і кав. Як добре, що я на Землі! І як пересохло в роті… Як добре, що я на Землі! І я пересохлими губами радісно, схвильовано і урочисто говорю в темряву: – "Як добре, що я на Землі!" Дружина бере подушку і без слів іде в іншу кімнату. То нічого – все владнається. Зараз піду на кухню щось поп’ю. Як добре, що я на Землі!



10.01.2011