Логін   Пароль
 
  Зареєструватися?  
  Забули пароль?  
Любов Бенедишин (1964)



Критика
  1. «Моя хата скраю…», або Як пацифіст - пацифісту...

    Прорвало тривкі ланцюги і загати // Майдану священне цунамі. // Прокльони з молитвою, будні зі святом // обмінюються полюсами…
    Декілька місяців тому ніхто не міг собі уявити, що, здавалося б, непримиренні сторони пліч-о-пліч триматимуть оборону вже спільних інтересів у ще запеклішому протистоянні.
    Зовнішній агресор не питає: чи хочеш ти цієї війни, і внутрішньому ворогу байдуже – любиш ти його чи ні, йому достатньо власної ненависті. Вже стільки часу «Україна в огні» оплакує своїх синів… І лише Господь знає – як зупинити цю криваву косовицю… Нині чи не кожна вдумлива християнська душа – у великій скорботі і в глухому куті: як зберегти незалежність України, а отже Богом дані землю і мову, не порушуючи найголовніші заповіді Отця, а саме, люби ближнього свого, не вбий…
    Добре бути пацифістом. Сидиш собі умиротворено в своїй «крайній хаті», у тій фортеці на піску, перед телевізором чи віконцем в Інтернетну ірреальність і спостерігаєш, ледь встигаючи, за стрімким перебігом подій, новинами, «фейками», «лайками» тощо. Стурбовано і співчутливо (чи й роздратовано) слідкуєш за розгортанням словесних баталій і відчуваєш свою святу непричетність до вселенського зла. Благодать! А в перервах між молитвами і серіалами праведно обурюєшся на того, хто не словами, а зброєю вболіває за подальшу долю твоєї країни, твого міста і твоєї «крайньої хати». Авжеж, совість у пацифіста чиста, думки і руки – теж. Він – за мир. Але ж… тих юнаків, які щодня стають «200-им вантажем», матері теж народили і виплекали не для захланної пельки війни… У кожного є вибір – скаже пацифіст.
    Що ж, всі колись відповідатимемо перед Господом за свої вчинки. Втім, за не вчинки – теж. Саме до байдужого, літеплого мовив Творець словами пророка: «Виплюну тебе зі Своїх уст» (Об. 3:16).
    Я далека від теології і, напевно, все ще недостатньо ревна і міцна у вірі. Але, мабуть, як і багато хто нині (частіше, ніж зазвичай) шукаю розраду і відповіді на складні запитання у наймудрішій Книзі Книг. Роздумую над Словом у вільну хвилину…
    Справді, Святе Письмо навчає любити навіть найстрашнішого грішника і найзапеклішого ворога, але це, певно ж, не означає любити гріх і зло, породжені ними. Не забуваймо, терпеливий і милосердний Христос, за потреби, рішуче вигнав торговців із храму. Хоча, варто зауважити: Він жодного з них не торкнувся бодай пальцем, лише поперевертав їм столи… Замислює? Замислює: чи не є це для нас найвищим зразком стратегії і тактики у боротьбі зі злом? Та, схоже, людству до цього ще рости і рости, вчитись і вчитись…
    Втім, і біблійну настанову «підстав другу щоку, якщо тебе вдарили», при всій її масштабній образності, на мою думку, не варто трактувати однобоко. Придивившись, трішечки змінивши ракурс, можна запримітити цікавий нюанс. А чи не йдеться тут, так би мовити, про «інтелігентного опонента», хоча, можливо, й недосконалого у розвитку й вірі як і ти сам, але рівного тобі за приналежністю Господу? Бо ж тільки добропорядна людина за певних обставин може виплеснути власний гнів ляпасом, відкрито дивлячись у вічі. Ниці, підлі, підступні особини зазвичай завдають удару в інші місця – нижче пояса або в спину… Що й, до речі, маємо нині в Україні. Дехто воліє називати це «братовбивчою війною». Та яка і чия «печатка» відбита на чолах нелюдів (не побоюсь цього слова), котрі смачно обстрілюють не лише ворожі з їхньої точки зору блокпости й полігони, а й житлові будинки, школи, дитсадки, і навіть міжнародні авіалайнери, з вишуканою жорстокістю тероризують мирне населення, не гребують ні наругою, ні мародерством, ні «маскарадом» і безсоромно брешуть, брешуть, брешуть? Невже Господа?! Бере сумнів… Кому ж належать ці наймані «легіонери Звіра»? Які цілі й ідеї керують ними? Чи не диявол заволодіває розумом людським, штовхає до ганебних вчинків? «Бо він неправдомовець і батько неправди» (Ів. 8:44) – читаємо в Біблії.
    Тож чи не є мовчазне споглядання, невтручання в ситуацію потуранням гріхові, а відтак ще більшим гріхом?
    То що ж робити?! Нічого – скаже пацифіст. Самі винуваті: не треба було пертися в Європу, влаштовувати майдани, висловлювати невдоволення владою, затуляти голови від ударів кийками, ховатися за фанерні щити… І зараз нічого не треба робити, просто припиніть вбивати один одного, негайно згорніть АТО. Але ж уже згортали. На два тижні заборонили українським військовикам торкатися зброї. Результат усім відомий. То чи справді по той бік лінії вогняного граду – брати?!
    А одразу після Революції Гідності хіба Україна вже не спробувала грати за правилами пацифістів? Смиренно терпіла засилля «зелених чоловічків», мовчки спостерігала за агресивною нахабністю незваних гостей. Врешті-решт без жодного пострілу віддала Крим, аби лише не зіпсувати «дружних стосунків» з північним сусідом, не допустити кровопролиття. І що, це зупинило зловісні наміри Росії? Навпаки – лише розпалило її амбіції і апетити. Уся світова спільнота тепер ламає собі мозок – як не допустити Третьої світової. То на яку шальку терезів Бог покладе цю нашу толерантність, куди зарахує – до добрих справ чи до злочинної бездіяльності?
    Якщо ми не виправляємось самі, нас починають виправляти обставини. Тільки з цієї точки зору можу сяк-так пояснити собі те, що твориться нині в державі. Бо кожен з нас так чи інакше, більше чи менше причетний до безладу, корупції, суцільної брехні, що, мов темрява, накрила Україну, «…бо кожен, хто робить лихе, ненавидить світло» (Ів. 3:20). І вже майже кожен погоджується, що зміни треба починати з себе, та не кожен готовий змінюватись…
    Всі ми хочемо спокою і миру. Щоб нарешті раз і назавжди припинилось це вимарене пеклом жахіття. Але… спокійно споглядати як ворог топче і паплюжить твою рідну землю, здійняв руку на твою матір – це святенництво чи святотатство?
    Все в руках Господа. Небесний Отець все бачить. Взиває до нас: «Не мстіться самі, улюблені, але дайте місце гніву Божому» (Рим. 12.19). Так, Біблія проти насильства, і наша справа – гаряче молитися. Однак… згадаймо старозавітного Давида, який сміливо став на прю з набагато сильнішим фізично Голіафом. Або ж уважно вчитаймося у пророчий рядок з Нового Завіту: «…коли сурми звук невиразний, – хто ДО БОЮ готуватись буде?» (1Кор.14:5). Бо вимушений захист – не помста. Сьогодні в Україні сурма звучить на сполох, на тривогу. Питання – чи достатньо виразно?..
    Та невиправного пацифіста складно переконати. Навіть… у собі.
    «Нам не вільно нікого вбивати» (Ів. 18:31). Так казали юдеї Пилату, який вершив суд над Ісусом, а по якомусь часі – віддали Христа на смерть через розп’яття.
    Чи не розіпнемо ми так само й Україну, сподіваючись пересидіти лихоліття кожен у своїй «крайній хаті»?




    Коментарі (10)
    Народний рейтинг - | Рейтинг "Майстерень" - | Самооцінка -

  2. НАД ПРОВАЛЛЯМ У БОЖЕВІЛЛЯ
    Моя добра знайома, даючи мені «Записки українського самашедшого» Ліни Костенко, захоплено повідомила, що прочитала їх за одну ніч… Я здивувалась! Як не як – більше 400 сторінок тексту.
    Тепер, після кількаденного занурення в роман, я не сумніваюся, що його можна «проковтнути» залпом, не відриваючись. Я дивуюся, що його можна прочитати за одну ніч – і до ранку не збожеволіти! З чого роблю висновок, що моя знайома – сильна жінка.

    Головний герой роману – 35-річний програміст, втомлений сімейними чварами і негараздами, настояними на глобальному суспільно-політичному хаосі. Одного дня на порозі Міленіуму, він вирішує вести щоденник. Навіщо це йому? Мабуть, аби хоч якось відволіктись від проблем. Чи «принаймні, знати, що в світі робиться»… (ст.17) Та одна з вагомих причин, як на мене, криється ось тут:
    «Крім того, останній місяць століття – це ж не просто місяць, це – зріз, це анамнез, це як в археології – культурний шар. Його не можна бульдозером, не можна лопатою, його знімають по міліметру, просікають, розглядають крізь лупу – кожну дрібку, кожну грудочку, кожну деталь.
    Звичайно, аж так не вийде, у мене ж не електронний мозок. Але принаймні хоч п’яте через десяте, що дозволяє мені моя людська пам’ять». (ст.36)
    У цьому місці мені раптом «почувся» голос самої Ліни Костенко. (Чи не такою вона вбачала і власну місію, як автора «Записок…»?) Та й надалі, заглиблюючись у текст, зрідка переступала через подив, чому розповідь ведеться від імені чоловіка, настільки чітко і насичено звучить неповторний творчий тембр геніальної поетеси у деяких рядках, на кшталт: «Ми давно вже не були в цьому лісі… Слухали тишу, а по мохах нечутно ходили гномики, і ховали мед поезії по лісах». (ст.364)
    Але це аж ніяк не заважало з головою поринати в атмосферу глобального божевілля.

    Інформація і дезінформація з усіх куточків планети поступово накопичується, і дуже швидко перед головним героєм (і перед нами) розгортається не надто оптимістична панорама входження людства у нове тисячоліття. «Статична», як висловився хтось із критиків, начебто застигла біля монітора комп’ютера, постать головного героя – запис за записом, сторінка за сторінкою – теж потроху обростає цікавими деталями і подробицями. І час від часу, крізь вузеньку шпарину «внутрішнього щоденника» ми маємо змогу «підгледіти» окремі події з життя Програміста, його дружини, сина та інших дійових осіб, а також бути свідками важливих ключових моментів у їхніх стосунках. Отож, хоча й за кадром, але дія роману таки триває і навіть стрімко розвивається.

    Глобальний суспільно-політичний хаос – теж триває, ще густіше обростаючи абсурдом…
    «Я не катастрофіст. Я хотів би думати в хорошу сторону. Але на жаль, не вона домінує у загальному балансі подій». (ст.43)
    Тож хочеш того чи ні – доводиться балансувати «над проваллям у божевілля» разом із головним героєм.
    «Коли факти розкидані в свідомості, то це лише факти. А коли їх звести докупи, це вже система». (ст.240) А система – затягує… Навіть може затягнути зашморг на твоїй шиї…
    Мабуть, недаремно, головний герой роману – саме Системний Програміст. Все у романі вказує на систему, яку давно слід зламати, переформатувати. Війни, катастрофи, землетруси, теракти, нещасні випадки, політичні «розбори»… Звичний «кліп одного дня».
    Уже й не розбереш, чи то головний герой «завис» на негативі, чи й, справді, – увесь світ заклинило!

    «Добре людям, які пробігають повз факти. А я проходжу крізь них» - записує в своєму віртуальному щоденнику головний герой роману. (ст.28)
    Важко в цьому розумінні – і вдумливому читачеві. Пробігати – легше. А ще легше втекти. Після 50-ї сторінки періодично відганяла від себе це «заяче» бажання. Від лавини негативної інформації починало зрадницьки тиснути в скронях… Але спокуса психологічного екстриму таки перемагала. Тож відкладала книжку щонайдовше на кілька годин.
    Бо таки цікаво озирнутися на планету, на нашу державу, зрештою й на самих себе, з відстані сьогодення. Щоправда, приємного в тому, м’яко кажучи, мало. Це все одно, що вдивлятися у бездоганне дзеркало і бачити в ньому власну потворну хворобу, освітлену до найглибших метастаз. Кому таке до вподоби? Тим паче, коли є всі підстави констатувати, що й нині – зрушень у кращу сторону не спостерігається. Щоб не сказати – навпаки… Дивитися у минуле і впізнавати у ньому теперішнє – моторошно. Виявляється, нічого не змінилося! То де ж тоді наше майбутнє?!
    І на двадцятому році незалежності, як і десять років назад:
    «…маркер епохи – цифра 21. Нагадує, що ми вже в новому столітті. А більше нічого не нагадує. Ті ж самі бомжі порпаються у смітниках. Ті ж самі нардепи просторікують тією ж мовою, від якої хочеться на Канари. Так само «таращанське тіло» лежить у морзі.» (ст.49)
    Та й як тут очікувати благої вісті від світу, коли вже два десятиліття, як «…Україну запустили в майбутнє під знаком одрубаної голови»?! (ст..60)
    Оце вже дійсно – з розряду найбожевільнішого божевілля.
    «Кожному поколінню сняться свої кошмари»(ст.63)…
    Коли ж ми нарешті прокинемось?!

    «Люди, як правило, бачать світ в діапазоні своїх проблем. Ну, ще в радіусі родини, країни, свого фаху, своїх інтересів. А якщо подивитися на світ у комплексі різних подій і явищ, виникає зовсім інша картина. Бачиш критичну масу катастроф.»(ст.67)
    А критична маса – справді, зашкалює. Недаремно головний герой не витримує, ледь не провалюється у божевілля і, десь ближче до середини роману, врешті-решт опиняється на межі життя і смерті.
    «Нестабільний знак Терези. Щось у мені схитнулося, ледве зберіг рівновагу. Мабуть, чаша болю переважила.» (ст.176)
    На щастя, дерево, яке стало мимовільним свідком душевного надлому головного героя, лише відбулось переляком… Поступово налагоджуються ніжні стосунки з дружиною, тепліє атмосфера в родині… Навіть світ уже не здається таким хворим і похмурим: «Вона має рацію. Світ красивий. Треба жити своїм життям. Треба читати щось приємне і веселе, або й взагалі не читати. Краще слухати «Арабески» Шумана…
    …Я в неї закоханий, як той лебідь в катамаран.» (ст.220)
    Але ця ідилія – недовговічна. Щоб зруйнувати ілюзію одужання, достатньо ввімкнути новини. І невдовзі знову «критична маса катастроф заклинює до неможливості їх сприймати».
    До того ж, у багатовекторній і стереоскопічній системі світових, і навіть космічних, координат, національний вимір для головного героя – далеко не на останньому місці:
    «Моя базова травма – Україна. І на це немає ради». (ст.123)
    А у нас тут, як відомо – свої духовні катаклізми, свій політичний Геловін…

    «Пішло угору Хамове плем’я».(ст.293) Хіба не пророчі слова? Час, «великий карикатурист», за останні кілька років навіть підсилив їх звучання ще безжальнішими штрихами. І таких пророцтв, які уже вросли самі в себе, стали жахливою дійсністю, у творі чимало. Навіть у заключній частині роману, де описуються події Помаранчевої Революції, коли здавалось, що «й сонце сходить саме там», а «Над Майданом стоїть оранжева аура»(ст..392); і читач разом з головним героєм знову не в силі стримати захоплення: «Боже! У мене є народ.»(ст.395), - за кілька сторінок раптом сахається вкладеної автором у мозок свого героя думки: «А що як, справді, спрацює закон маятника? Після такої революції це ж може убити.» (ст.408)
    Мимохіть ловиш себе на підозрі, що вже можна позаздрити тому Програмісту! В нього, принаймні, була, хоч крихітна, але надія: «Вишукана революція, толерантна. Зазвичай революції по ніздрі в крові. А в нас тільки обіцяють «бандитам тюрми». Якщо, звичайно, не знайдуть з ними консенсусу.» (ст.402)
    Схоже на те, що у нас, теперішніх – уже немає ні надії, ні ілюзій. Ми вже знаємо, що саме так і сталось. Ми уже в тому часі, який для дійових осіб «Записок…» був лише непевним майбутнім:
    «От якраз пенальті й не вдарять. Це має бути дуже точний удар – штрафний по воротах супротивника з одинадцяти метрів. Але ж у нас елегантна революція, ввічлива, «революція усмішок». Ми з нашої ввічливості не заб’єм.
    І потім, ми не знаємо, де чиї ворота.»(ст.410)

    Завершується роман… Тікають у зраду полинялі псевдовожді і псевдогерої Помаранчевої Революції. Та не тьмяніє оранжева аура над Майданом. І Україна, яка «скучила за собою», не має наміру залишати «простір, де вона зустріла себе».(ст.399)
    І як форпост воскреслої надії – сповнений рішучості, останній запис Програміста:

    «Ми нікуди не підемо з Майдану. Ми будемо стояти тут до кінця.

    ...От і настав День Гніву.
    Лінію оборони тримають живі.» (ст.414)

    Закривши книгу, мені закортіло роззирнутись довкола і запитати рідних, друзів, знайомих, себе врешті решт: «Чи ми ще – на Майдані?» Хочеться вірити, що так…
    Але, якщо нам забракне мужності й терпіння, і ми «підемо з Майдану», знову залишивши ту «лінію оборони» мертвим – це означатиме, що ми таки, певно, – божевільні. Бо тоді вже ось ці рядки Ліни Костенко з «Записок українського самашедшого» можуть виявитися для нас фатально пророчими:

    «У суспільства ретроградна амнезія. Воно уже все забуло. Воно навіть не робить зусилля пригадати. Через те з цим суспільством можна зробити, що завгодно…

    …схаменіться, коли вже пізно.» (ст.288)

    P.S. На ст.48 йдеться про відкриття у Детройті «Капсули часу» - послання нащадкам ще з початку минулого століття. «Записки українського самашедшого» Ліни Костенко – теж «капсула часу», тільки послання у ній – нам – від нас самих.
    Бо, щоб схаменутися, спершу треба пригадати…

    2011


    Коментарі (18)
    Народний рейтинг - | Рейтинг "Майстерень" - | Самооцінка -

  3. Невтішні роздуми про свободу слова або «Над ким сміємось?»

    Свобода слова… Цим, чи не єдиним, надбанням довгожданої незалежності ми справді могли б гордитися! Якби… не гіркий присмак усвідомлення того, що все частіше під красивою маскою гласності і демократії приховується потворне обличчя блюзнірської вседозволеності (згадаймо хоча б сумнозвісного пана Бузину!).
    Щоб у цьому вкотре переконатися, достатньо ввімкнути телевізор. І «погортавши» розмаїття безликих і безідейних телепередач, зупинити свій вибір, для прикладу, на одному з найпопулярніших вітчизняних розважально-гумористичних шоу «Вечірній квартал».
    Що й казати, ці молоді люди – таки талановиті, і вміють розсмішити обивателя. Впродовж кількох років «золота жила» їхнього гумору – політична арена нашої молодої держави, яка, схоже, ще довго буде надихати і «підживлювати» свіженькими смаженими фактами творців цього телевізійного проекту. Однак дещо дивує «зацикленість» артистів шоу на одних і тих же персонажах. Чомусь герої майже всіх їхніх масних, переперчених і пересолених жартів – політики, партійні лідери, перші особи держави. Кожного разу перед глядачами розгортаються нові «неймовірні пригоди» Віктора Ющенка, Юлії Тимошенко, Віктора Януковича і «всіх-всіх-всіх» (читай «інших публічних осіб») в Україні. Які тільки монологи й діалоги не вкладаються авторами проекту в уста відомих нам людей! Які лишень надумані комічні ситуації не обігруються і не «обсмоктуються» творцями «Вечірнього кварталу»! Словами не передаси. Це треба самому чути і бачити. І дарма, що так звані «пригоди» української політичної еліти – переважно плід розгнузданої уяви «квартальників», зате персонажі цих сучасних телеанекдотів, усі як один, справжнісінькі.
    І ось тут мимоволі замислюєшся. Що це? Незавуальована сатира, смілива критика? Чи, може, свобода слова в дії? Але ж і сатира, і критика не повинні переступати межі пристойності, опускатись до вульгарності; а свобода слова – не означає розгул наклепів і паплюження будь-чийого імені, чи то пересічного громадянина чи то Президента України!
    Швидше за все, це – елементарна відсутність художнього смаку і відчуття такту. І, мабуть, – не лише у творців «Вечірнього кварталу», бо інакше такої відверто-розпусної словесної вакханалії, яка розкошує в рамках цього шоу, не було б на телеекрані. Від почутого і побаченого іноді стає то ніяково, то моторошно, то огидно. І пригадується старий як світ вислів: «Це було б смішно, якби не було так страшно». Та ми сміємось! Аж захлинаємося власним сміхом!
    …Куди ж подівся наш справжній, шляхетний, в міру приправлений, український гумор? Можливо, ще животіє десь на задвірках інформаційного простору, допоки залюбки споживаємо його дешевий чужомовний сурогат. Що сталося з нашим вишуканим почуттям гумору? Складається враження, що новоспеченим комікам вже й мудрувати довго нема потреби. Хочеш розсмішити якнайширшу аудиторію? Бери найвідоміші імена, і «відмінюй» їх вздовж і впоперек скільки душа забажає! Або ж, як Вєрка Сердючка, вигадай собі допоміжний бренд: «сценічну маму». І тягай скрізь за собою, мов опудало; виставляй на посміховисько її затурканість і недоумкуватість; штовхай, принижуй, обзивай! Успіх гарантовано.
    І ми регочемо. Аж за животи хапаємось! І ніхто нас не схамене, не запитає, як у знаменитому творі класика: «Над ким смієтесь? Над собою смієтесь?!»

    2009


    Коментарі (29)
    Народний рейтинг - | Рейтинг "Майстерень" - | Самооцінка -