(Нотатки пересічного читача на берегах непересічних «Записок…»)

Моя добра знайома, даючи мені «Записки українського самашедшого» Ліни Костенко, захоплено повідомила, що прочитала їх за одну ніч… Я здивувалась! Як не як – більше 400 сторінок тексту.
Тепер, після кількаденного занурення в роман, я не сумніваюся, що його можна «проковтнути» залпом, не відриваючись. Я дивуюся, що його можна прочитати за одну ніч – і до ранку не збожеволіти! З чого роблю висновок, що моя знайома – сильна жінка.

Головний герой роману – 35-річний програміст, втомлений сімейними чварами і негараздами, настояними на глобальному суспільно-політичному хаосі. Одного дня на порозі Міленіуму, він вирішує вести щоденник. Навіщо це йому? Мабуть, аби хоч якось відволіктись від проблем. Чи «принаймні, знати, що в світі робиться»… (ст.17) Та одна з вагомих причин, як на мене, криється ось тут:
«Крім того, останній місяць століття – це ж не просто місяць, це – зріз, це анамнез, це як в археології – культурний шар. Його не можна бульдозером, не можна лопатою, його знімають по міліметру, просікають, розглядають крізь лупу – кожну дрібку, кожну грудочку, кожну деталь.
Звичайно, аж так не вийде, у мене ж не електронний мозок. Але принаймні хоч п’яте через десяте, що дозволяє мені моя людська пам’ять». (ст.36)
У цьому місці мені раптом «почувся» голос самої Ліни Костенко. (Чи не такою вона вбачала і власну місію, як автора «Записок…»?) Та й надалі, заглиблюючись у текст, зрідка переступала через подив, чому розповідь ведеться від імені чоловіка, настільки чітко і насичено звучить неповторний творчий тембр геніальної поетеси у деяких рядках, на кшталт: «Ми давно вже не були в цьому лісі… Слухали тишу, а по мохах нечутно ходили гномики, і ховали мед поезії по лісах». (ст.364)
Але це аж ніяк не заважало з головою поринати в атмосферу глобального божевілля.

Інформація і дезінформація з усіх куточків планети поступово накопичується, і дуже швидко перед головним героєм (і перед нами) розгортається не надто оптимістична панорама входження людства у нове тисячоліття. «Статична», як висловився хтось із критиків, начебто застигла біля монітора комп’ютера, постать головного героя – запис за записом, сторінка за сторінкою – теж потроху обростає цікавими деталями і подробицями. І час від часу, крізь вузеньку шпарину «внутрішнього щоденника» ми маємо змогу «підгледіти» окремі події з життя Програміста, його дружини, сина та інших дійових осіб, а також бути свідками важливих ключових моментів у їхніх стосунках. Отож, хоча й за кадром, але дія роману таки триває і навіть стрімко розвивається.

Глобальний суспільно-політичний хаос – теж триває, ще густіше обростаючи абсурдом…
«Я не катастрофіст. Я хотів би думати в хорошу сторону. Але на жаль, не вона домінує у загальному балансі подій». (ст.43)
Тож хочеш того чи ні – доводиться балансувати «над проваллям у божевілля» разом із головним героєм.
«Коли факти розкидані в свідомості, то це лише факти. А коли їх звести докупи, це вже система». (ст.240) А система – затягує… Навіть може затягнути зашморг на твоїй шиї…
Мабуть, недаремно, головний герой роману – саме Системний Програміст. Все у романі вказує на систему, яку давно слід зламати, переформатувати. Війни, катастрофи, землетруси, теракти, нещасні випадки, політичні «розбори»… Звичний «кліп одного дня».
Уже й не розбереш, чи то головний герой «завис» на негативі, чи й, справді, – увесь світ заклинило!

«Добре людям, які пробігають повз факти. А я проходжу крізь них» - записує в своєму віртуальному щоденнику головний герой роману. (ст.28)
Важко в цьому розумінні – і вдумливому читачеві. Пробігати – легше. А ще легше втекти. Після 50-ї сторінки періодично відганяла від себе це «заяче» бажання. Від лавини негативної інформації починало зрадницьки тиснути в скронях… Але спокуса психологічного екстриму таки перемагала. Тож відкладала книжку щонайдовше на кілька годин.
Бо таки цікаво озирнутися на планету, на нашу державу, зрештою й на самих себе, з відстані сьогодення. Щоправда, приємного в тому, м’яко кажучи, мало. Це все одно, що вдивлятися у бездоганне дзеркало і бачити в ньому власну потворну хворобу, освітлену до найглибших метастаз. Кому таке до вподоби? Тим паче, коли є всі підстави констатувати, що й нині – зрушень у кращу сторону не спостерігається. Щоб не сказати – навпаки… Дивитися у минуле і впізнавати у ньому теперішнє – моторошно. Виявляється, нічого не змінилося! То де ж тоді наше майбутнє?!
І на двадцятому році незалежності, як і десять років назад:
«…маркер епохи – цифра 21. Нагадує, що ми вже в новому столітті. А більше нічого не нагадує. Ті ж самі бомжі порпаються у смітниках. Ті ж самі нардепи просторікують тією ж мовою, від якої хочеться на Канари. Так само «таращанське тіло» лежить у морзі.» (ст.49)
Та й як тут очікувати благої вісті від світу, коли вже два десятиліття, як «…Україну запустили в майбутнє під знаком одрубаної голови»?! (ст..60)
Оце вже дійсно – з розряду найбожевільнішого божевілля.
«Кожному поколінню сняться свої кошмари»(ст.63)…
Коли ж ми нарешті прокинемось?!

«Люди, як правило, бачать світ в діапазоні своїх проблем. Ну, ще в радіусі родини, країни, свого фаху, своїх інтересів. А якщо подивитися на світ у комплексі різних подій і явищ, виникає зовсім інша картина. Бачиш критичну масу катастроф.»(ст.67)
А критична маса – справді, зашкалює. Недаремно головний герой не витримує, ледь не провалюється у божевілля і, десь ближче до середини роману, врешті-решт опиняється на межі життя і смерті.
«Нестабільний знак Терези. Щось у мені схитнулося, ледве зберіг рівновагу. Мабуть, чаша болю переважила.» (ст.176)
На щастя, дерево, яке стало мимовільним свідком душевного надлому головного героя, лише відбулось переляком… Поступово налагоджуються ніжні стосунки з дружиною, тепліє атмосфера в родині… Навіть світ уже не здається таким хворим і похмурим: «Вона має рацію. Світ красивий. Треба жити своїм життям. Треба читати щось приємне і веселе, або й взагалі не читати. Краще слухати «Арабески» Шумана…
…Я в неї закоханий, як той лебідь в катамаран.» (ст.220)
Але ця ідилія – недовговічна. Щоб зруйнувати ілюзію одужання, достатньо ввімкнути новини. І невдовзі знову «критична маса катастроф заклинює до неможливості їх сприймати».
До того ж, у багатовекторній і стереоскопічній системі світових, і навіть космічних, координат, національний вимір для головного героя – далеко не на останньому місці:
«Моя базова травма – Україна. І на це немає ради». (ст.123)
А у нас тут, як відомо – свої духовні катаклізми, свій політичний Геловін…

«Пішло угору Хамове плем’я».(ст.293) Хіба не пророчі слова? Час, «великий карикатурист», за останні кілька років навіть підсилив їх звучання ще безжальнішими штрихами. І таких пророцтв, які уже вросли самі в себе, стали жахливою дійсністю, у творі чимало. Навіть у заключній частині роману, де описуються події Помаранчевої Революції, коли здавалось, що «й сонце сходить саме там», а «Над Майданом стоїть оранжева аура»(ст..392); і читач разом з головним героєм знову не в силі стримати захоплення: «Боже! У мене є народ.»(ст.395), - за кілька сторінок раптом сахається вкладеної автором у мозок свого героя думки: «А що як, справді, спрацює закон маятника? Після такої революції це ж може убити.» (ст.408)
Мимохіть ловиш себе на підозрі, що вже можна позаздрити тому Програмісту! В нього, принаймні, була, хоч крихітна, але надія: «Вишукана революція, толерантна. Зазвичай революції по ніздрі в крові. А в нас тільки обіцяють «бандитам тюрми». Якщо, звичайно, не знайдуть з ними консенсусу.» (ст.402)
Схоже на те, що у нас, теперішніх – уже немає ні надії, ні ілюзій. Ми вже знаємо, що саме так і сталось. Ми уже в тому часі, який для дійових осіб «Записок…» був лише непевним майбутнім:
«От якраз пенальті й не вдарять. Це має бути дуже точний удар – штрафний по воротах супротивника з одинадцяти метрів. Але ж у нас елегантна революція, ввічлива, «революція усмішок». Ми з нашої ввічливості не заб’єм.
І потім, ми не знаємо, де чиї ворота.»(ст.410)

Завершується роман… Тікають у зраду полинялі псевдовожді і псевдогерої Помаранчевої Революції. Та не тьмяніє оранжева аура над Майданом. І Україна, яка «скучила за собою», не має наміру залишати «простір, де вона зустріла себе».(ст.399)
І як форпост воскреслої надії – сповнений рішучості, останній запис Програміста:

«Ми нікуди не підемо з Майдану. Ми будемо стояти тут до кінця.

...От і настав День Гніву.
Лінію оборони тримають живі.» (ст.414)

Закривши книгу, мені закортіло роззирнутись довкола і запитати рідних, друзів, знайомих, себе врешті решт: «Чи ми ще – на Майдані?» Хочеться вірити, що так…
Але, якщо нам забракне мужності й терпіння, і ми «підемо з Майдану», знову залишивши ту «лінію оборони» мертвим – це означатиме, що ми таки, певно, – божевільні. Бо тоді вже ось ці рядки Ліни Костенко з «Записок українського самашедшого» можуть виявитися для нас фатально пророчими:

«У суспільства ретроградна амнезія. Воно уже все забуло. Воно навіть не робить зусилля пригадати. Через те з цим суспільством можна зробити, що завгодно…

…схаменіться, коли вже пізно.» (ст.288)

P.S. На ст.48 йдеться про відкриття у Детройті «Капсули часу» - послання нащадкам ще з початку минулого століття. «Записки українського самашедшого» Ліни Костенко – теж «капсула часу», тільки послання у ній – нам – від нас самих.
Бо, щоб схаменутися, спершу треба пригадати…

2011