Свобода слова… Цим, чи не єдиним, надбанням довгожданої незалежності ми справді могли б гордитися! Якби… не гіркий присмак усвідомлення того, що все частіше під красивою маскою гласності і демократії приховується потворне обличчя блюзнірської вседозволеності (згадаймо хоча б сумнозвісного пана Бузину!).
Щоб у цьому вкотре переконатися, достатньо ввімкнути телевізор. І «погортавши» розмаїття безликих і безідейних телепередач, зупинити свій вибір, для прикладу, на одному з найпопулярніших вітчизняних розважально-гумористичних шоу «Вечірній квартал».
Що й казати, ці молоді люди – таки талановиті, і вміють розсмішити обивателя. Впродовж кількох років «золота жила» їхнього гумору – політична арена нашої молодої держави, яка, схоже, ще довго буде надихати і «підживлювати» свіженькими смаженими фактами творців цього телевізійного проекту. Однак дещо дивує «зацикленість» артистів шоу на одних і тих же персонажах. Чомусь герої майже всіх їхніх масних, переперчених і пересолених жартів – політики, партійні лідери, перші особи держави. Кожного разу перед глядачами розгортаються нові «неймовірні пригоди» Віктора Ющенка, Юлії Тимошенко, Віктора Януковича і «всіх-всіх-всіх» (читай «інших публічних осіб») в Україні. Які тільки монологи й діалоги не вкладаються авторами проекту в уста відомих нам людей! Які лишень надумані комічні ситуації не обігруються і не «обсмоктуються» творцями «Вечірнього кварталу»! Словами не передаси. Це треба самому чути і бачити. І дарма, що так звані «пригоди» української політичної еліти – переважно плід розгнузданої уяви «квартальників», зате персонажі цих сучасних телеанекдотів, усі як один, справжнісінькі.
І ось тут мимоволі замислюєшся. Що це? Незавуальована сатира, смілива критика? Чи, може, свобода слова в дії? Але ж і сатира, і критика не повинні переступати межі пристойності, опускатись до вульгарності; а свобода слова – не означає розгул наклепів і паплюження будь-чийого імені, чи то пересічного громадянина чи то Президента України!
Швидше за все, це – елементарна відсутність художнього смаку і відчуття такту. І, мабуть, – не лише у творців «Вечірнього кварталу», бо інакше такої відверто-розпусної словесної вакханалії, яка розкошує в рамках цього шоу, не було б на телеекрані. Від почутого і побаченого іноді стає то ніяково, то моторошно, то огидно. І пригадується старий як світ вислів: «Це було б смішно, якби не було так страшно». Та ми сміємось! Аж захлинаємося власним сміхом!
…Куди ж подівся наш справжній, шляхетний, в міру приправлений, український гумор? Можливо, ще животіє десь на задвірках інформаційного простору, допоки залюбки споживаємо його дешевий чужомовний сурогат. Що сталося з нашим вишуканим почуттям гумору? Складається враження, що новоспеченим комікам вже й мудрувати довго нема потреби. Хочеш розсмішити якнайширшу аудиторію? Бери найвідоміші імена, і «відмінюй» їх вздовж і впоперек скільки душа забажає! Або ж, як Вєрка Сердючка, вигадай собі допоміжний бренд: «сценічну маму». І тягай скрізь за собою, мов опудало; виставляй на посміховисько її затурканість і недоумкуватість; штовхай, принижуй, обзивай! Успіх гарантовано.
І ми регочемо. Аж за животи хапаємось! І ніхто нас не схамене, не запитає, як у знаменитому творі класика: «Над ким смієтесь? Над собою смієтесь?!»

2009