Логін   Пароль
 
  Зареєструватися?  
  Забули пароль?  
Олександр Клименко (1988)



Художня проза
  1. Неземна краса
    Мирон Онішко вийшов зі свого аеромобіля, заблокував його і покрокував гравієвою доріжкою. Обабіч рівними рядами росли карликові смереки, акуратно підстрижені та доглянуті. Вдалині чувся шум водоспаду, повітря насичене вологою. Саме тому прохолода серпневого вечора примусила легко здригнутися Мирона в першу мить, коли він покинув кондиційовану машину. Хоча літо було ще у розпалі, тут на висоті майже кілометра прохолода давалася взнаки набагато раніше, ніж наприклад у Львові, всього за дві сотні кілометрів звідси.
    Коли Мирону залишилося кілька кроків до брами, вона сама безшумно відчинилася. Чоловік увійшов у просторий двір на схилі гори. Вже вкотре щире захоплення примусило його губи розпливтися в усмішці. Це був чи не єдиний розкішний маєток, де не було абсолютно жодного інопланетного елементу. Всі інші якщо не кишіли всілякою екзотикою, то хоча б для підкреслення статусу власника мали в оздобленні кілька елементів. І виглядало воно все доволі непогано. Наприклад, карликові дерева із Арктура-8-А чи височенні, проте надзвичайно стрункі раяли (по суті гіпертрофовані аналоги туй) із Рігеля-13 досить непогано вписувалися в більшість садових експозицій. Із використанням рожевих та жовтогарячих квітів Лайнасу, що на Альтаїрі-5-Б, звичайні букети ставали на диво оригінальними. Та й не обмежувалося тільки цим – різноманіття рослинних і тваринних видів було таким широким, що лише потужні електронізовані лабораторії справлялися з їх класифікацією та системним вивченням. Ще б пак, стільки світів відкрито за останні двісті років!..
    Та тут все було інакше. Власник – Назарій Фединко – скрупульозно відбирав кожну деталь двору, перевіряючи її земне походження. Дивний він трохи… Тим більше, що саме він відкрив із десяток населених планет та привіз на Землю тисячі цікавинок. Більшістю з них, звичайно, цікавилося лише вузьке коло вчених, але декотрі користувалися шаленим попитом. Власне цим Назар і заробляв. Свого часу дослідницьких кораблів, пристосованих для перевезення іншопланетних живих організмів, було не так багато. Тому уряд Сполученого Людства видав указ, яким дозволяв екіпажу корабля на власний розсуд розпоряджатися будь-якими видами привезених артефактів, якщо їх загальна кількість не перевищувала однієї десятої відсотка та якщо вченим залишалася необхідна для вивчення кількість екземплярів. Всі решта одиниці фактично ставали власністю команди.
    На початку своєї кар’єри Назар привіз звідкись дещо особливе. Що саме, не знав, мабуть, ніхто, крім самого капітана та кількох військових. Головне, що більше ніхто з команди не звернув на це уваги. По прибутті йому вдалося обміняти це «щось» уряду на не надто потужний корабель. Тоді він набрав свою команду і став зі своїми людьми займатися звичайною комерцією. Тепер його експедиції вже не були дослідницькими, тому возити він міг те, що сам вважав за потрібне. Проблема полягала лише в кількості. Назар знову домовився з урядом, хоча цього разу на переговори пішло набагато більше часу. Умови – присутність на кораблі спеціально призначеної команди вчених. Головне їх завдання – слідкувати за нововідкритою планетою. Якщо не було чогось особливо цікавого, то вони просто записували з бортового самописця координати планети та оптимальний курс. Якщо ж траплялося щось особливе, то Назар був зобов’язаний взяти на борт визначену вченими кількість зразків. Також ці вчені встановлювали, чим капітан в праві торгувати, а що повинно потрапити в державну власність.
    Так потроху недавній вчений став монополістом на багато цікавинок. Необхідними вони, звичайно, не були, тож на пересічного землянина він не орієнтувався. Зате довгі переговори з урядом дали свої результати у вигляді знайомих на пристойних посадах та, відповідно, з кругленькими сумами на рахунках. А такі люди завжди рвуться викинути гроші на щось екзотичне. Пізніше за його схемою стали працювати й інші. Тепер таких торговців було вже близько тисячі. Сам Назар, незважаючи на зароблені статки та рейтинг одного з найуспішніших підприємців століття, все ще регулярно літав у космос. Просто йому це було до вподоби. Від самого дитинства. На рідній планеті його бачили вкрай рідко, зокрема й тому, що мало хто знав, коли він тут буває. Мирон належав до числа тих, хто посвячувався у подібні таємниці.
    Мирон звично обійшов штучну терасу стежкою знизу, аби скористатися можливістю зайвий раз глянути на Черемош. Тоді піднявся по вирізьблених у гірській породі сходах і вийшов на ґанок. Ці двері теж відчинилися самі і з будинку одразу затягло ароматом чогось свіжоспеченого. Він втягнув носом повітря і пройшов далі.
    Стіни, викладені природним карпатським каменем, продовжувалися згори арковою стелею, теж з каменю. Світло давали біохемолюмінісцентні світильники, стилізовані під смолоскипи. Фермент у світильниках не найефективніший, зате земного походження. Запах гарячого тіста та варення примусили не надто порожній шлунок Мирона попросити наповнення. В цьому домі, згадав чоловік, завжди пахло печивом, кавою, вином та якимись квітами – тим, чого постійно бракує на кораблі. Звичайно, є ароматизатори, камери термічної обробки їжі, вакуумні упаковки, але... Кава, котра росла на полях пів року тому, смакує зовсім інакше, ніж та, що витягнута із запасу з терміном оновлення в чотири роки. А ще якщо заварити її не на рециркульованому дистиляті, а на свіжій водичці з Черемоша...
    Оскільки Мирон бував в цьому домі, то зустрічати його не вийшли. Він і сам чудово знав, куди йти. Третій коридор наліво і сходами нагору. Далі – поросла плющем зсередини зала, яка була основою невисокої вежі. Ліфт доставив його на терасу за лічені секунди.
    – А от і Мирон! – підвівся господар дому. – Вітаю!
    Вони потисли один одному руки і разом підійшли до невеликого круглого стола. Навколо стола стояли три доволі зручних диванчики. На одному з них сиділа дружина Назара – Леся. На другому – їх спільний друг Іван зі своє дівчиною Ірою. Молодий, доволі перспективний підприємець, невиправний романтик і авантюрист. На останньому – Аня, вже майже рік як дружина Мирона.
    – Привіт. – Вона встала, обійняла його і поцілувала в щоку.
    – Привіт, кохана. – він глянув їй у вічі, посміхнувся і теж чмокнув у щічку.
    Аня сіла, а Мирон обмінявся потиском рук із Іваном.
    – Всі на місці, тож пропоную для початку по бокалу бастардо! – бадьоро заговорив Назар. – Нікому лікарі не забороняють?
    – Та ну їхні заборони! – так само весело відповів Іван і підставив свій бокал.
    – Спочатку дами.
    Господар відкоркував пляшку зі спритністю студента і почав наливати.
    – Яке ж смачне! – захоплено сказала Іра.
    – Він сам його робить. – відповів на це її хлопець.
    – Хіба що не вирощую. – посміхнувся Назар.
    – Поки що. – додала його дружина.
    Мирон запитально глянув на пару – він знав, чому той не вирощує виноград, і подібна репліка його дружини могла означати тільки...
    – Я йду з флоту. – сказав Назар. – Набрид вже космос з його приколами.
    Ніхто нічого не сказав, тож по паузі він продовжив сам:
    – Хочу більше часу проводити з дружиною. Тим більше, що я скоро стану татком.
    Само собою, Іра і Аня захоплено закричали і почали голосно вітати Лесю.
    – Вітаю, старий! – відносно тихо сказав Мирон. – То от що за привід!

    ***
    Виявилося, що саме цієї ночі починався літній зорепад. Аня з Мироном стояли обійнявшись біля поручня на краю вежі.
    – Просто неземна краса!
    Мирон згадав, як цю ж фразу колись сказав він у присутності Назара. Пам'ятав, що той відповів. Тоді він сприйняв це як сентиментально-ностальгічну балаканину. Тепер, всього після кільканадцяти польотів на населені планети інших систем, він повторив ці слова Ані абсолютно щиро. Саме цим висловом, по суті, пояснювався дивний потяг Назара. І саме після них молода випускниця – дипломований хімік-еколог Ганна Онішко – вирішила обрати кар'єру терраформіста.
    – Повір, кохана, що у всьому Всесвіті немає нічого красивішого за Землю.



    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  2. Колиска
    – Ви знаєте правила поведінки в цьому секторі?
    – Звичайно, майоре. Я ж представляю організацію із захисту Сонячної системи.
    – Скільки з Вами осіб?
    – Шість тисяч чотириста дванадцять. Всі представники раси людей.
    – Їх імена внесені в реєстр?
    – Так. Можете перевірити. Термінал номер 23873458528.
    – Ви це вивчили напам’ять? – усміхнувся нарешті майор.
    – Звичайно, що ні. – так само усмішкою відповів Ренат. – Записники ж для чогось існують.
    – Гаразд. Можете пролітати.
    – Дякую, майоре.
    Ренат повернувся спиною, маючи намір іти до капсули. Майже в дверях його окликнув голос майора (прізвища Ренат не пам’ятав):
    – І ще одне, капітане.
    – Так? – обернувся той.
    – Успіху вам всім. – на обличчі військових такого високого рангу при виконанні рідко проступали емоції, тим більше такі, як зараз. – Ми всі на вас надіємось.
    – Ми теж. – тепер вже посмішка була з долею гіркоти, а інтонація – фаталізму. – Всього доброго.
    Ренат вийшов з кабінету голови охоронного підрозділу Сонячної системи, пройшов невеликим коридором, спустився ліфтом до палуби і сів у свою капсулу. Півтори секунди на діагностику систем, ще секунда на отримання дозволу покинути флагман – і ось він знову у відкритому космосі. Як же він його дістав! В дитинстві це була його мрія – перетинати на надсучасному кораблі простір Галактики у всіх напрямках. І майже всю кар’єру науковця йому це подобалося. Але зараз...
    Останніх три місяці він не ступав на жодне природне небесне тіло. Його середовищем стали відкритий космос та корабель під його командуванням. А якщо врахувати, що цей час він ще й провів у якості асоційованого члену військових сил Галактики, змушений виконувати безліч додаткових процедур...
    Корабель, великий навіть за мірками галактичної цивілізації, чекав свого капітана при зовнішньому кордоні області, що чотири мільярди років тому була хмарою Оорта, продовжуючи рух. Двадцять малих військових катерів ескорту трималися навколо, причеплені гравітаційними тросами для економії власної енергії. Поки що всі вони разом, але після перетину внутрішнього поясу астероїдів в кожної групи буде своє завдання. Завдання Рената та його команди – якнайшвидше доставити, встановити і запустити чергову порцію обладнання на третій планеті системи. Встигнути їм треба до початку вельми зухвалої операції, котру раніше ніхто з людей чи інших розумних істот, що живуть зараз в Галактиці, не проводив.
    Ренат віддав комунікатору команду і той слухняно з’єднав його капсулу з кораблем. Бортовий комп’ютер автоматично звірив коди доступу і відкрив найближчий швартувальний шлюз. Капсулу затягло всередину і після короткої процедури вирівнювання тиску капітан знову був на борту свого корабля.
    – Чого Ви не скористалися телепортом? – зустрів його перший віце-капітан.
    – Надто велика витрата енергії, щоб запустити його і скористатися лише один раз. – відповів Ренат. – Та й в них, наскільки я зауважив, він теж відключений. Вони теж бережуть енергію. При вибуху і їм буде несолодко, хоч вони й набагато далі за нас.
    – Разів так в кілька мільйонів. Ви на місток?
    – Так. А ти йди поспи. Над диском Койпера заміниш мене, бо на планеті точно не буде часу, а я там мушу бути свіжий.
    – Не скористаєтесь камерою швидкого сну?
    – Та ні. В цьому випадку хочу накопичити максимум природних сил. Штучні і так доведеться використовувати. Ми ж не засмагати летимо.
    – А можливість буде непогана. – посміхнувся Том.
    – Еге ж. Надобраніч.
    – Дякую, капітане.
    Ренат пройшов на місток і сів у своє звичне м’яке крісло, принесене з попереднього корабля. Це був його улюблений аксесуар космічних польотів, виготовлений на особисте замовлення.
    – Доповісти ситуацію. – скомандував він.
    – Швидкість стабільна. – відповів перший пілот. – Готовність до переходу у підпростір.
    – Чудово. Переходимо на рух у підпросторі за встановленим курсом.
    Лянь віддав кораблю та решті команди відповідні вказівки і за три хвилини корабель знову почав здійснювати по кілька десятків мікрострибків у підпросторі за секунду. Це був дуже давній, майже забутий, спосіб пересування по Всесвіту. Він вимагав надзвичайно великих кількостей енергії, великої кількості складних розрахунків, постійного контролю за курсом та миттєвого втручання безпосередньо людей в разі виникнення непередбачених обставин. А їх при цьому способі теж виникало досить багато. Крім того, нещодавно вже мало хто володів цим методом.
    Та все змінилося за якісь три мільйони років. Коли Туманність Андромеди впритул наблизилася до Галактики, почався нестримний гравітаційний танець. Цілі зоряні скупчення почало кидати у всі боки. Амплітуди коливань деяких зірок на окраїнах обох галактик виявилися настільки великими, що ці зірки фактично покинули межі рідних галактик, хоча й продовжували обертатися навколо їх центрів. Раніше дископодібна форма обох галактик тепер надзвичайно спотворилася і більше нагадувала шматки поверхні води, вкритої хвилями.
    Крім того, по всій Галактиці почали активізовуватися блукаючі об’єкти – від дрібних астероїдів до чорних дір. Вся ця активність майже повністю знищила навігаційно-транспотрну мережу. Порушилася і робота засобів зв’язку, але завдяки мобільним автономним ретрансляторам її вдалося відразу налагодити до попереднього рівня. А от щодо транспорту, довелося згадувати старі прийоми: анігіляційний, іонний та навіть гравітаційний двигуни. Двигун підпростору теж довелося перевести на режим мікрострибків. Були противники, особливо у торговій сфері, але після кількох втрачених кораблів, які зіткнулися з кометами та метеорами, яких не мало б бути в місці виходу з підпростору, і вони погодились. Все це суттєво затягувало будь-яку подорож простором у сто тисяч світлових років.
    Для такого об’єкта як окрема планетна система ці коливання не мали б ніякого впливу, якби не сукупність інших факторів. На відстані десь близько двох третин від скупчення масивнитх чорних дір система мала таке розташування, що сама Галактика захищала всі внутрішні планети та сателіти від надміру космічного випромінювання. Тепер же вона перемістилася на якийсь мізер далі від центру і доза цих променів зросла. Та й центр Галактики частково втратив стабільність, тому сам був джерелом потужного випромінювання. Тільки, якщо у випадку космічних променів їх фон з часом не змінювався, то гамма-випромінювання з центру приходило хаотичними сплесками.
    Та найграндіозніші події для системи розгорталися в її центрі. Зірка, що колись дала все необхідне для розвитку цивілізації, що згодом вийшла на простори Галактики і разом ще з шістьома расами заселили її всю, тепер доживала свої останні мільйони років. Як і в решті випадків, ці роки були далеко не спокійними. Спочатку зоря по мірі витрати палива стала охолоджуватися, що привело до перетворення її із жовтої в червону з відповідним розширенням у розмірах. Аби зберегти можливість життя на трьох внутрішніх планетах, їх постійно відбуксовували далі. Згодом, коли Марс був уже надто близько до поясу астероїдів, стало ясно, що треба щось змінювати. І за кілька років (всього) був розроблений надзвичайно складний та широкий план.
    Спеціалісти з терраформінгу та системної інженерії визнали, що нічого подібного ще не було. І одним з елементів цього плану було встановлення надпотужних планетерних щитів над Землею, Марсом, Венерою та рядом колонізованих сателітів для оборони їх від наджорсткого випромінювання при здійсненні всіх операцій.
    – І що там казав то військовий? – спитала навігатор.
    – Те, що й решта. – відповів капітан. – Вони ніби діють за програмою.
    – Ну, як би там не урізноманітнилися представники раси внаслідок розселення по Галактиці, а все ж залишаються надзвичайно схожими. – сказала Юстина. – Всі вони залишаються людьми...
    – Еге ж. – погодився Ренат. – Просто свого часу надто багато працював з леярами, от і звик до їхньої психології.
    – То Вам ще пощастило. – посміхнулася навігатор. – Вони хоч трохи на нас схожі. А вся моя команда спілкується з елорінами. Це справжня каторга.
    – Так, але ж Ви знаєте, що і так все виявилося не так погано, як очікувала більшість.
    – Так. Над причиною зараз думає мій шеф. Попередня версія – спільність біохімічних принципів побудови життя.
    – Щось в тому є. Мені дивно інше. Пройшло чотири мільярди років від зародження нашої цивілізації. Всі інші розумні цивілізації навіть за набагато коротшитй період забували, з якої саме системи вони починали розселятися. А ми зберегли не те щоб систему, а конкретну планету. Дивно якось... А тепер ще й докладаємо стільки зусиль для того, щоб на ній далі можна було жити...
    – Причому в найкомфортніших умовах. – зауважила Юстина. – І не тільки на ній, а й на всіх колоніях системи. І це для мене найдивніше.
    – Справа в тому, що так сформувала завдання Коаліція Людей в Галактичному Уряді. Кажуть, ніби ми змогли досягти свого рівня розвитку власне завдяки бережливому ставленні до історії. Часом навіть занадто бережливому. Земля – наша колиска. А Марс, Місяць, Венера, Тритон, Європа, Меркурій, Ганімед, Іо та ще купа інших – нагадування про перші кроки людей як космічної цивілізації.
    – Але ж це надзвичайно ускладнює завдання.
    – Атож. Якби йшлося лише про Землю, то рішення було б простим. Зіштовхнули б всі більш-менш вагомі тіла на Юпітер чи Сатурн, а потім ці планети одна на одну, та й все.
    – Я теж чула про цей варіант. – сказала Юстина. – Але я слабо розбираюся в астрофізиці. Що б це дало?
    – Запалили б нового коричневого карлика, Сонце стало б подвійною зіркою, та й все. – відповів Ренат так, ніби пояснював відмінність випромінювання Хоукінга від Реліктових променів. – А далі стандартна процедура вирівнювання орбіт. Швидше за все, такий варіант був би найраціональнішим. По-перше, карликові зірки світять слабше, що дає високу надійність, довгий час експлуатації такого джерела енергії і мінімізує кількість та частоту викидів енергії в простір. По-друге, таку операцію можна проводити поступово, а не в три доби як зараз. Ну і відповідно витрати енергії зменшуються на кілька порядків. І щитів жодних не треба...
    – До речі, скільки вже там встановлено?
    – Та по одному, але кожен з них по своїй суті – багаточастинна конструкція з адитивною захисною здатністю. А скільки екіпажів, схожих на наш, перетнуло межі системи, не знає, мабуть, ніхто.
    – Після нас ще хтось буде?
    – Та ніби ні, принаймні на Землі. Тільки на Ганімед та Іо ще мають прилетіти кілька кораблів із Аледебарану та Альтаїру. А на внутрішніх просторах ми замикаємо парад.
    – Добре, що нам все вдалося. – сказала Юстина і знову повернулася до карти системи, зашифрованої у надскладну комбінацію символів.
    – Побачимо, чи вдасться. – відповів Ренат і задумався. Частково, звичайно, вдалося. Коли почалися проблеми в системі Геліос, її просто закрили для вльоту. Передбачити, що станеться, було неважко. Десятки і сотні мільярдів істориків, паломників та звичайних туристів почали протести, спочатку легкі, потім щораз жорсткіші. А тоді до всіх дійшла серйозність ситуації в повній мірі. Людство втрачало не просто об'єкт рекреації чи паломництва – воно втрачало свою колиску А далі пішло і поїхало!..
    Заяви релігійних лідерів про армагедон, виникнення сотень нових сект "синів Землі", тисячі побудованих на цьому факті передвиборних програм та ще низка соціальних проблем викликала такий резонанс у суспільстві, що решта розумних рас просто розгубилися. Надалі ситуацію залишили самим людям. І це було головним чинником, що сприяв виникненню та реалізації амбітного плану. Дискусії тривали довго. В результаті було поставлено завдання: розробити такий план дій, який би зберіг в цілісності всі без вийнятку існуючі на сьогодні колоній системи Геліос в придатному для комфортного життя стані. Тобто так, щоб на будь-якій з них можна було жити без жодних допоміжних засобів. Атмосфера придатна для дихання людини, родючий ґрунт, наявність мінливої погоди з нормалізованою кількістю опадів, прогнозована вулканічна активність, регульована кількість сонячної радіації – це лише найважливіші пункти довгого списку вимог, яким мали відповідати колонії по завершенні операції.
    Ресурсів – ані людських, ані технологічно-енергетичних – не шкодували. Зовсім. Чого варта була сама розробка алгоритму дій. Такими грандіозними мірками раніше думали тільки романтики – письменники-фантасти, художники. драматурги... А тепер це все стало реальністю. Точніше, мало стати завдяки групі вчених. Слово "група" вживалося в цьому випадку лише з міркувань традиції. Важкувато назвати групою понад вісімдесят тисяч вчених з найрізноманітніших галузей науки – від медиків-парапсихологів та соціологів до інженерів-астросистемників. Вийшло, що найефективнішим буде варіант зіткнення газових гігантів та всього запасу астероїдів із центром системи. При теперішніх поміркованих апетитах Сонця цього мало вистачити ще надовго, доки прибуксують спеціальний пристрій – "зоряну годівницю". По суті це дуже схоже на давні стаціонарні просторові портали за двома відмінностями. По-перше, суттєва різниця в розмірі. А по-друге, встановлюється він не у місцях з найвищим ступенем вакумованості простору (як зазвичай), а навпаки, в найбільш насичених матерією ядрах зірок. Один кінець – "відправник" – встановили на віддаленій зірці класу А із двома колоніями (що давало додаткову стабільність самій зірці-донору). Тепер залишалося встановити у Сонці "приймач" та активувати систему. Та для цьго треба максимально очистити простір від непередбачуваних небесних тіл. В ході операції їх все одно скинуть на зорю, тому це не становило складності.
    Далі все теоретично просто: встановлення потрібної кількості щитів на всіх колоніях та запуск космічного балету. По завершенні всіх зіткнень кожна колонія перебуватиме вже не на гео-, а на геліостаціонарній орбіті.
    До цього моменту все було зрозуміло, або принаймні таким здавалося. Та от заборону на вліт стороннім (а такими фактично були всі, окрім тих, хто безпосередньо приймав участь в операції) ніхто не відмінив. З точки зору безпеки це було розумно. Біда в тім, що дії людини далеко не завжди підпорядковуються формальній логіці, інакше й за сам "порятунок" ніхто б не взявся. І маси Homo Sapiens ринули в напрямку Землі всупереч численним заборонам. От про це і говорила навігатор. Крім шести тисяч чотирьохсот дванадцяти зареєстрованих пасажирів корабель віз ще з півтисячі (точного їх числа не встановлювали) нелегалів. Їх просто підібрали на окраїні Сіріуса, виділивши для них резервні приміщення. Ризик бути спійманими на мпівпраці з нелегальною міграцією домножувався на безліч можливих надзвичайних випадків, коли ці самі приміщення знадобилися б порожніми.
    Та на цей ризик пішли майже не роздумуючи. Ренат, Лянь, Юстина і всі до одного інші члени команди й самі летіли на Землю не зовсім для встановлення та контролю роботи обладнання багатофазних щитів – штучний інтелект, обмежений чіткою задачею робив би це набагато економічніше, швидше та надійніше. Власне, машини й повинні були самі себе встановити. Люди були потрібні тільки на папері. Жодна з інших розумних рас не могли зрозуміти потягу людей до рідної планети. А людям надзвичайно хотілося бути з планетою у момент її смерті,чи, як виявилося пізніше, нового народження. ля цього й вигадали цілий список "необхідних" завдань, які повинні виконати люди. Найбільше прагнули до цього віруючі всіх без вийнятку первинних релігій. Там, на Землі, знаходилися всі їх святині.
    Колись давно існувала традиція кожна людина, що досягла повноліття, повинна здійснити священне паломництво на рідну планету. За деякий час уряд прийняв рішення – оплачувати по одній поїздці раз на життя для кожного представника раси, що вийшла із Сонячної системи. З часом традиція стала забуватися, хоча постанова уряду і далі діяла. Коли ж стало ясно, що як системі в цілому, так і Землі зокрема, залишилися лічені століття, неймовірна кількість бажаючих відвідати домівку цивілізації фактично затопила урядові установи з проханням виділити путівку. Все б нічого, якби не прийняте рішення про проведення зухвалої за своїми масштабами операції. Кордони системи були закриті, а телепортаційні станції відправляли в цей сектор людей лише з трьома найвищими рівнями доступу.
    От тільки бажання людей відвідати Землю від цього не згасло. Навпаки, воно стало таким сильним, що люди йшли на нелегальний перетин кордону. Їх не лякала не лише заборона будь-яких візитів з межі сектору своєї прописки в разі якщо спіймають, а навіть потрапити на виправні роботи на віддалених важких планетах. Настав момент, коли вже жодні запобіжні заходи, попередження, погрози чи просто взивання до свідомості людей про надзвичайну небезпеку перебування в системі Геліос, не давали ніяких результатів. Тоді на це просто фактично заплющили очі. Звичайно, навіть найпримітивніший сканер одразу виявив би присутність стількох незареєстрованих пасажирів на борту корабля. Тільки ніхто навіть не мав наміру його вмикати...
    Люди не залишили рідну планету просто на банальну загибель як сотні тисяч інших. Для її порятунку виклали стільки, скільки було потрібно, не рахуючи жодного ресурсу. А тепер люди ще й просто хотіли бути фізично разом із Землею у цей вирішальний момент. Незліченна кількість подібних кораблів несли до колиски вірних дітей. А діти просто хотіли ще раз поринути у колиску, хоча тепер не вона оберігала їх, а вони її...


    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  3. Мить із Зіркою
    Помалу заходило сонце. Я стояв і дивився, як на небі з’являлися зірки – далекі сонця, які теж комусь світять, когось обігрівають, комусь дають життя. Вони ставали настільки яскравими, наскільки слабшими були промені сонця. Небо змінювалось, і ось в одну мить сонце повністю втратило вплив. Хоча якийсь теоретик-астроном (до яких, між іншим, належу і я) міг запперечити, аргументуючи це низкою наукових фактів. Та зараз наука не мала жодного значення. Важливими були лише зірки. Ніч видалася на диво безхмарною, і ці вогники десь там високо показувалися у повній красі. Дуже повільно вони пливли небосхилом, даючи мені проникнутися їхньою неспішною ходою, демонструючи свою неприступність. Такі близькі і такі далекі. Захоплений ними, переводжу погляд з однієї на іншу. Вони такі недосяжні і незалежні!.. Ніхто не може їм наказати, їх ніхто не контролює, вони нікому не підкоряються.
    Перший шок від зустрічі з цією дійсно неземною красою пройшов, і я почав їх вивчати. Це була не та наукова цікавість, яка породжувє купу безглуздих запитань і сама ж намагається на них відповісти. Цікавість дитяча. Колись я захоплювався астрономією і знав сузір’я досить добре. Лише тепер я зрозумів, що захоплюватись варто було не наукою про зірки, а самими зірками. Наука – лише бліден відображення істиної величі. Чого варте число,. яке стоїть навпроти зірки в таблиці? Рівно стільки ж, скільки для звичайної людини важить знання теореми Остроградського-Гауса чи інваріантності повного диференціалу другого порядку функції багатьох змінних.
    Я з радістю хлопчика, який знайшов заховану батьками цукерку, впізнавав сузір’я та окремі зіркм, згадував їхні імена... Погляд мій натрапив на зірку, що саме зійшла з-за горизонту і тільки починала своє дефіле небесним подіумом. Непримітний вогник серед сотень яскравих світил, Вона вийшла лише на кілька хвилин, щоб зачарувати мене назавжди. Її краса була не в яскравості, величині чи кольорі. Вона володіла чимось невловимим, від чого подих затамовувася сам собою, а серце билося прискорено. Я намагався згадати Її ім’я, і з розчаруванням збагнув, що я його ніколи навіть не чув. За моє захоплення Вона дарує мені це знання. Я відкриваю свою душу, і вона починає розцвітати. Зірка щедро наповнює її. Вчить мене щирості, любові, радості з кожної хвилини життя. Завдяки Ній моя душа пробудилася. Я усвідомлюю, що в мене самого всередині багато тепла і любові, і нмим треба ділитися з іншими...
    Я не відводжу погляду і раптом помічаю, що єдина потрібна мені зірочка, єдина, хто розумів мене без слів, вже перейшла свій зеніт. Чи це так швидко злетів час? Ні. Інші зірки майже не змінили свого положення. Вона йшла. Я нічого не міг зробити – тільки мовчки спостерігати. Вона незалежна ще більше, ніж інші, тому я не міг Її втримати. І піти за Нею я не міг. Надто велика відстань нас розділяє. Мого життя не вистачить, щоб долетіти до Неї. Вона дарує мені останній промінь і зникає за горизонтом. Я усвідомлюю, що, зачарований Нею, не встиг навіть попрощатися.
    Інші зірки після Неї не мали вже значення. Вона навіть пішла не так, як всі. Не залишила по собі звичних болю і образи, ненависті і злості. Вона пішла, щоб нести своє Світло і Тепло багатьом, а я залишився, надіючись лише, що колись і я стану одним з тих багатьох. Для мене ж Вона більше не зійде ніколи..


    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  4. Термодинаміка
    Екзамен...
    Знову в кінці семестру настав повний завал... Половина семестрового курсу за одну ніч. Розбавте це комп’ютерною забавкою з заданою періодичністю і отримаєте студента, що майже спить в найвідповідальніший момент – на самому екзамені. Тільки спати я не має права, інакше навіщо було вбивати стільки ночей? Взяти себе в руки...
    Точніше, не себе, а джойстики. Лівий керував курсом корабля, правий – квантовими турелями. Ще дві педалі: під правою ногою регулювання кількості плазми, що витікала із сопла, під лівою керування гравітаційним дріфтингом.
    Я абсолютно сам у відкритому космосі, якщо не рахувати об’єкта. Об’єкт – напівзруйнований фрегат противника. Все, що лишилося від здоровенної флотилії. Вся проблема полягала в тому, що добити його треба було одним пострілом. Важкі міонно-тахіонні гармати вийшли з ладу, залишилися тільки легкі антиштурмові лазарні турелі з високою швидкістю перезарядки. Всі вони живилися від одного акумулятора, захищеного півметровим шаром високохромованої сталі. Доки не вивести з ладу цей акумулятор, підібратися до двигуна чи паливної системи не буде жодного шансу.
    Все б нічого, якби не дві речі. По-перше, відразу за акумулятором встановлена дзеркальна пластина, котра не дає енергії випромінюватися всередину корабля і, відповідно, шкодити команді. Та цього разу вона виконує ще одну функцію: якщо заряд енергії, випущений мною, виявиться надто великим, то, проплавивши наскрізь акумулятор, залишок енергії відіб’ється від пластини і влучить в мій корабель…
    По-друге, і це найгірше, мій бортовий комп’ютер надто сильно барахлив. Це я зрозумів, коли мало не вхопив одразу три досить повільних, зате надзвичайно потужних торпеди. Як правило, по таких малих кораблях, як мій, цими торпедами ніхто не стріляв – маневреності «москіта» вистачило б для того, щоб примусити торпеди влучити у фрегат противника (звичайно, якщо до цього фрегат не вліпить в тебе з десяток лептонних розрядів). От і цього разу це були торпеди, випущені кимось в передсмертній агонії, швидше за все абсолютно без прицілу або з прицілом у перше, що трапилося під «хрестик». І, по-моєму, тим першим, був я. Я собі тільки покрутив пальцем біля скроні (ментально, щоправда – часу не було відривати руки від пультів). А от коли мій кораблик навіть не подумав по них чимось стрельнути, я вже не кажу про якісь маневри, мені стало не до жартів. Довелося самому збивати снаряди, розміром у пів моєї машини кожен. Благо, що хоч система автонаведення залишилася при своєму «розумі».
    І от, в мене є лише дані, зафіксовані датчиками до цього і власна голова. Отож, я стріляю розрядами, що випромінюються чимось близьким до абсолютно чорного тіла зі ступенем чорноти 98%. Діаметр отвору, відповідно і пучка чверть квадратного міліметра. Втрати енергії в навколишнє середовище мінімальні і ними просто нехтуємо. Проплавити мені треба пів метра сталі і ще сантиметр якогось полімеру обшивки акумулятора. Я нічого не знаю про його природу, але датчик встиг виміряти, що теплоємність його 1355 Дж/(кг*К), теплота плавлення 315 кДж/кг, а густина 9,1 г/см3. І це все, з чого я виходжу. Розрахувати мені треба температуру, до якої батарея повинна розігріти емітер. Коли він нагріється до виставленої температури, загориться ось ця лампочка і можна буде стріляти. Постріл лише один, так що права на помилку я не маю...
    Приступимо, сказав я сам собі, починаючи маневрувати, аби не потрапити під турелі. Першим ділом я викликав голографічний калькулятор і перевірив його кількома нескладними операціями. Множив, додавав, віднімав, ділив і навіть брав корені із відносно простих чисел він чудово. Подивимося, що буде на складніших. По ідеї калькулятор – надто простий пристрій, щоб дати збій при високому навантаженні: або він адекватно працює на всіх числах, або ж не працює на всіх. Цей ніби працює. Поки що. Отож, із площі перерізу пучка і товщини шарів, вийшло, що треба проплавити одну восьму кубічного сантиметра сталі і два з половиною кубоміліметра полімеру. Виходячи з густин (довідник видав значення для сталі 7,8 г/см3) вийшло 0,975 грами сталі та 22,75 міліграм полімеру.
    І тут мене помітили турелі...
    Спробуйте після купи неспаних ночей примусити себе думати!.. А коли по тобі ще й стріляють... Жахіття!..
    Далі. Температури плавлення сталі і полімеру 1774К та 3730К відповідно. Для сталі теплоємність 0,47 кДж/(кг*К), а теплота плавлення... дурні турелі!.. 277 кДж/кг. Одну руку я звільнив повністю – стріляти все одно було без сенсу, а формулу одним пальцем набивати складно. Та й довго. Друга рука в скаженому темпі змінювала курс. Мозок працював над іншим завданням, тому режим зміни виходив абсолютно випадковим, що найкраще вписувалося в моє становище. Продовжую... Виходить, що для доведення до температури плавлення, враховуючи що температура середовища 4К, та самого плавлення сталі треба затратити... теплоємність на дельта те... плюс теплота плавлення... це все на масу... дає 1,081 кілоджоулів енергії. Тепер аналогічний розрахунок для полімеру... Тільки температура його така ж, як і всередині фрегату, а датчик показав +25 за Цельсієм. Хоча ні, пластина вже нагріта від акумулятора. Міряю ще раз. Висуваю тоненький «вус» датчика. Секунда – і отримую температуру 678К.
    В ту ж секунду я зрозумів, яку помилку допустив. Відволікшись від маневрування, я повів корабель майже по прямолінійному курсу, за що був тут же покараний двома легенькими розрядами. Легенькі-то легенькі, тільки не для мого напівживого кораблика. Утворилася ще одна дірка в обшивці, і через неї тікало тепло. Повітря гравіфільтр не випускав, а тепло тікало досить швидко, Шкала температури поповзла донизу, і пристрій казав, що в мене ще чотирнадцять хвилин, доки вона стане надто низькою і я помру від обмороження. Я різко повернув корабель на сто вісімдесят градусів і пішов у піке на фрегат. Там, біля однієї із його палуб, бракувало цих самих турелей – напевно втратив у бою.
    Продовжую набивати числа. Вийшло сімсот чотири і дві десяті джоуля. Разом 1,875 кДж. Тепер перевести це у потужність. Час відкривання отвору моделі чорного тіла – одна стотисячна секунди. Отримуємо 187,5 терават. Підставляємо у рівняння Стефана-Больцмана і...
    Там на фрегаті трохи із запізненням зрозуміли, куди я лечу, та все ж вирішили виправити ситуацію. Виявилося, що в них ще є ще одна висувна гармата і її зараз вводили в дію. Краєм ока я звернув увагу на таймер - мені залишалося тринадцять з половиною хвилин...
    Я зі всієї злості вчепився у важіль своєї гармати і почав гатити розрядами, щоб відстрелити ту висувну, що вже за мить могла почати стріляти по мені. «От доб’ю той клятий фрегат – подумав я – і відразу в гіперпростір, доки зовсім не замерзну!» А тоді стрепенувся: який гіперпростір, я ж на екзамені...
    Прокляття, Я Ж НА ЕКЗАМЕНІ!!!
    Відірвав голову від парти і застогнав про себе. Це ж треба було заснути в найневідповідніший момент!? Глянув на годинник – залишилося ще тринадцять хвилин. Потроху почав згадувати, що не розв’язав ще однієї задачі. Коли згадав її суть, широко посміхнувся. Перечитав ще раз, щоб переконатися, що тепер точно не сплю. Ні, помилки не було...

    Розрахувати температуру, до якої потрібно нагріти модель абсолютно чорного тіла із ступенем чорноти 98%, щоб енергії, випроміненої з площі поверхні у 0,25мм2 протягом 10-5 секунди вистачило для проплавлення наскрізь шару сталі товщиною 0,5 м та полімеру товщиною 1 см.

    Далі був список необхідних констант та кількість балів, яку можна отримати за правильно розв’язану задачу. Я, не перестаючи посміхатися, швиденько перевірив розрахунки – все було правильно. Тоді підставив потужність у формулу і отримав 60,6 градусів за абсолютною шкалою. Написав відповідь і здав листок професору Вакарчуку. Той взяв, швиденько переглянув номер білета в листку та на завданні, і поклав на велику купу таких же робіт студентів фізичного факультету ЛНУ ім. І. Франка.
    – До побачення, Іване Олександровичу! – сказав я, і, зачинивши за собою двері, пішов насолоджуватися теплою червневою погодою та холодним і надзвичайно смачним львівським пивом...


    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  5. Термодинаміка
    Екзамен...
    Знову в кінці семестру настав повний завал... Половина семестрового курсу за одну ніч. Розбавте це комп’ютерною забавкою з заданою періодичністю і отримаєте студента, що майже спить в найвідповідальніший момент – на самому екзамені. Тільки спати я не має права, інакше навіщо було вбивати стільки ночей? Взяти себе в руки...
    Точніше, не себе, а джойстики. Лівий керував курсом корабля, правий – квантовими турелями. Ще дві педалі: під правою ногою регулювання кількості плазми, що витікала із сопла, під лівою керування гравітаційним дріфтингом.
    Я абсолютно сам у відкритому космосі, якщо не рахувати об’єкта. Об’єкт – напівзруйнований фрегат противника. Все, що лишилося від здоровенної флотилії. Вся проблема полягала в тому, що добити його треба було одним пострілом. Важкі міонно-тахіонні гармати вийшли з ладу, залишилися тільки легкі антиштурмові лазарні турелі з високою швидкістю перезарядки. Всі вони живилися від одного акумулятора, захищеного півметровим шаром високохромованої сталі. Доки не вивести з ладу цей акумулятор, підібратися до двигуна чи паливної системи не буде жодного шансу.
    Все б нічого, якби не дві речі. По-перше, відразу за акумулятором встановлена дзеркальна пластина, котра не дає енергії випромінюватися всередину корабля і, відповідно, шкодити команді. Та цього разу вона виконує ще одну функцію: якщо заряд енергії, випущений мною, виявиться надто великим, то, проплавивши наскрізь акумулятор, залишок енергії відіб’ється від пластини і влучить в мій корабель…
    По-друге, і це найгірше, мій бортовий комп’ютер надто сильно барахлив. Це я зрозумів, коли мало не вхопив одразу три досить повільних, зате надзвичайно потужних торпеди. Як правило, по таких малих кораблях, як мій, цими торпедами ніхто не стріляв – маневреності «москіта» вистачило б для того, щоб примусити торпеди влучити у фрегат противника (звичайно, якщо до цього фрегат не вліпить в тебе з десяток лептонних розрядів). От і цього разу це були торпеди, випущені кимось в передсмертній агонії, швидше за все абсолютно без прицілу або з прицілом у перше, що трапилося під «хрестик». І, по-моєму, тим першим, був я. Я собі тільки покрутив пальцем біля скроні (ментально, щоправда – часу не було відривати руки від пультів). А от коли мій кораблик навіть не подумав по них чимось стрельнути, я вже не кажу про якісь маневри, мені стало не до жартів. Довелося самому збивати снаряди, розміром у пів моєї машини кожен. Благо, що хоч система автонаведення залишилася при своєму «розумі».
    І от, в мене є лише дані, зафіксовані датчиками до цього і власна голова. Отож, я стріляю розрядами, що випромінюються чимось близьким до абсолютно чорного тіла зі ступенем чорноти 98%. Діаметр отвору, відповідно і пучка чверть квадратного міліметра. Втрати енергії в навколишнє середовище мінімальні і ними просто нехтуємо. Проплавити мені треба пів метра сталі і ще сантиметр якогось полімеру обшивки акумулятора. Я нічого не знаю про його природу, але датчик встиг виміряти, що теплоємність його 1355 Дж/(кг*К), теплота плавлення 315 кДж/кг, а густина 9,1 г/см3. І це все, з чого я виходжу. Розрахувати мені треба температуру, до якої батарея повинна розігріти емітер. Коли він нагріється до виставленої температури, загориться ось ця лампочка і можна буде стріляти. Постріл лише один, так що права на помилку я не маю...
    Приступимо, сказав я сам собі, починаючи маневрувати, аби не потрапити під турелі. Першим ділом я викликав голографічний калькулятор і перевірив його кількома нескладними операціями. Множив, додавав, віднімав, ділив і навіть брав корені із відносно простих чисел він чудово. Подивимося, що буде на складніших. По ідеї калькулятор – надто простий пристрій, щоб дати збій при високому навантаженні: або він адекватно працює на всіх числах, або ж не працює на всіх. Цей ніби працює. Поки що. Отож, із площі перерізу пучка і товщини шарів, вийшло, що треба проплавити одну восьму кубічного сантиметра сталі і два з половиною кубоміліметра полімеру. Виходячи з густин (довідник видав значення для сталі 7,8 г/см3) вийшло 0,975 грами сталі та 22,75 міліграм полімеру.
    І тут мене помітили турелі...
    Спробуйте після купи неспаних ночей примусити себе думати!.. А коли по тобі ще й стріляють... Жахіття!..
    Далі. Температури плавлення сталі і полімеру 1774К та 3730К відповідно. Для сталі теплоємність 0,47 кДж/(кг*К), а теплота плавлення... дурні турелі!.. 277 кДж/кг. Одну руку я звільнив повністю – стріляти все одно було без сенсу, а формулу одним пальцем набивати складно. Та й довго. Друга рука в скаженому темпі змінювала курс. Мозок працював над іншим завданням, тому режим зміни виходив абсолютно випадковим, що найкраще вписувалося в моє становище. Продовжую... Виходить, що для доведення до температури плавлення, враховуючи що температура середовища 4К, та самого плавлення сталі треба затратити... теплоємність на дельта те... плюс теплота плавлення... це все на масу... дає 1,081 кілоджоулів енергії. Тепер аналогічний розрахунок для полімеру... Тільки температура його така ж, як і всередині фрегату, а датчик показав +25 за Цельсієм. Хоча ні, пластина вже нагріта від акумулятора. Міряю ще раз. Висуваю тоненький «вус» датчика. Секунда – і отримую температуру 678К.
    В ту ж секунду я зрозумів, яку помилку допустив. Відволікшись від маневрування, я повів корабель майже по прямолінійному курсу, за що був тут же покараний двома легенькими розрядами. Легенькі-то легенькі, тільки не для мого напівживого кораблика. Утворилася ще одна дірка в обшивці, і через неї тікало тепло. Повітря гравіфільтр не випускав, а тепло тікало досить швидко, Шкала температури поповзла донизу, і пристрій казав, що в мене ще чотирнадцять хвилин, доки вона стане надто низькою і я помру від обмороження. Я різко повернув корабель на сто вісімдесят градусів і пішов у піке на фрегат. Там, біля однієї із його палуб, бракувало цих самих турелей – напевно втратив у бою.
    Продовжую набивати числа. Вийшло сімсот чотири і дві десяті джоуля. Разом 1,875 кДж. Тепер перевести це у потужність. Час відкривання отвору моделі чорного тіла – одна стотисячна секунди. Отримуємо 187,5 терават. Підставляємо у рівняння Стефана-Больцмана і...
    Там на фрегаті трохи із запізненням зрозуміли, куди я лечу, та все ж вирішили виправити ситуацію. Виявилося, що в них ще є ще одна висувна гармата і її зараз вводили в дію. Краєм ока я звернув увагу на таймер - мені залишалося тринадцять з половиною хвилин...
    Я зі всієї злості вчепився у важіль своєї гармати і почав гатити розрядами, щоб відстрелити ту висувну, що вже за мить могла почати стріляти по мені. «От доб’ю той клятий фрегат – подумав я – і відразу в гіперпростір, доки зовсім не замерзну!» А тоді стрепенувся: який гіперпростір, я ж на екзамені...
    Прокляття, Я Ж НА ЕКЗАМЕНІ!!!
    Відірвав голову від парти і застогнав про себе. Це ж треба було заснути в найневідповідніший момент!? Глянув на годинник – залишилося ще тринадцять хвилин. Потроху почав згадувати, що не розв’язав ще однієї задачі. Коли згадав її суть, широко посміхнувся. Перечитав ще раз, щоб переконатися, що тепер точно не сплю. Ні, помилки не було...

    Розрахувати температуру, до якої потрібно нагріти модель абсолютно чорного тіла із ступенем чорноти 98%, щоб енергії, випроміненої з площі поверхні у 0,25мм2 протягом 10-5 секунди вистачило для проплавлення наскрізь шару сталі товщиною 0,5 м та полімеру товщиною 1 см.

    Далі був список необхідних констант та кількість балів, яку можна отримати за правильно розв’язану задачу. Я, не перестаючи посміхатися, швиденько перевірив розрахунки – все було правильно. Тоді підставив потужність у формулу і отримав 60,6 градусів за абсолютною шкалою. Написав відповідь і здав листок професору Вакарчуку. Той взяв, швиденько переглянув номер білета в листку та на завданні, і поклав на велику купу таких же робіт студентів фізичного факультету ЛНУ ім. І. Франка.
    – До побачення, Іване Олександровичу! – сказав я, і, зачинивши за собою двері, пішов насолоджуватися теплою червневою погодою та холодним і надзвичайно смачним львівським пивом...


    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -