Світом володіє той, хто розсуває межі можливого.

Іван Франко

– Ви знаєте правила поведінки в цьому секторі?
– Звичайно, майоре. Я ж представляю організацію із захисту Сонячної системи.
– Скільки з Вами осіб?
– Шість тисяч чотириста дванадцять. Всі представники раси людей.
– Їх імена внесені в реєстр?
– Так. Можете перевірити. Термінал номер 23873458528.
– Ви це вивчили напам’ять? – усміхнувся нарешті майор.
– Звичайно, що ні. – так само усмішкою відповів Ренат. – Записники ж для чогось існують.
– Гаразд. Можете пролітати.
– Дякую, майоре.
Ренат повернувся спиною, маючи намір іти до капсули. Майже в дверях його окликнув голос майора (прізвища Ренат не пам’ятав):
– І ще одне, капітане.
– Так? – обернувся той.
– Успіху вам всім. – на обличчі військових такого високого рангу при виконанні рідко проступали емоції, тим більше такі, як зараз. – Ми всі на вас надіємось.
– Ми теж. – тепер вже посмішка була з долею гіркоти, а інтонація – фаталізму. – Всього доброго.
Ренат вийшов з кабінету голови охоронного підрозділу Сонячної системи, пройшов невеликим коридором, спустився ліфтом до палуби і сів у свою капсулу. Півтори секунди на діагностику систем, ще секунда на отримання дозволу покинути флагман – і ось він знову у відкритому космосі. Як же він його дістав! В дитинстві це була його мрія – перетинати на надсучасному кораблі простір Галактики у всіх напрямках. І майже всю кар’єру науковця йому це подобалося. Але зараз...
Останніх три місяці він не ступав на жодне природне небесне тіло. Його середовищем стали відкритий космос та корабель під його командуванням. А якщо врахувати, що цей час він ще й провів у якості асоційованого члену військових сил Галактики, змушений виконувати безліч додаткових процедур...
Корабель, великий навіть за мірками галактичної цивілізації, чекав свого капітана при зовнішньому кордоні області, що чотири мільярди років тому була хмарою Оорта, продовжуючи рух. Двадцять малих військових катерів ескорту трималися навколо, причеплені гравітаційними тросами для економії власної енергії. Поки що всі вони разом, але після перетину внутрішнього поясу астероїдів в кожної групи буде своє завдання. Завдання Рената та його команди – якнайшвидше доставити, встановити і запустити чергову порцію обладнання на третій планеті системи. Встигнути їм треба до початку вельми зухвалої операції, котру раніше ніхто з людей чи інших розумних істот, що живуть зараз в Галактиці, не проводив.
Ренат віддав комунікатору команду і той слухняно з’єднав його капсулу з кораблем. Бортовий комп’ютер автоматично звірив коди доступу і відкрив найближчий швартувальний шлюз. Капсулу затягло всередину і після короткої процедури вирівнювання тиску капітан знову був на борту свого корабля.
– Чого Ви не скористалися телепортом? – зустрів його перший віце-капітан.
– Надто велика витрата енергії, щоб запустити його і скористатися лише один раз. – відповів Ренат. – Та й в них, наскільки я зауважив, він теж відключений. Вони теж бережуть енергію. При вибуху і їм буде несолодко, хоч вони й набагато далі за нас.
– Разів так в кілька мільйонів. Ви на місток?
– Так. А ти йди поспи. Над диском Койпера заміниш мене, бо на планеті точно не буде часу, а я там мушу бути свіжий.
– Не скористаєтесь камерою швидкого сну?
– Та ні. В цьому випадку хочу накопичити максимум природних сил. Штучні і так доведеться використовувати. Ми ж не засмагати летимо.
– А можливість буде непогана. – посміхнувся Том.
– Еге ж. Надобраніч.
– Дякую, капітане.
Ренат пройшов на місток і сів у своє звичне м’яке крісло, принесене з попереднього корабля. Це був його улюблений аксесуар космічних польотів, виготовлений на особисте замовлення.
– Доповісти ситуацію. – скомандував він.
– Швидкість стабільна. – відповів перший пілот. – Готовність до переходу у підпростір.
– Чудово. Переходимо на рух у підпросторі за встановленим курсом.
Лянь віддав кораблю та решті команди відповідні вказівки і за три хвилини корабель знову почав здійснювати по кілька десятків мікрострибків у підпросторі за секунду. Це був дуже давній, майже забутий, спосіб пересування по Всесвіту. Він вимагав надзвичайно великих кількостей енергії, великої кількості складних розрахунків, постійного контролю за курсом та миттєвого втручання безпосередньо людей в разі виникнення непередбачених обставин. А їх при цьому способі теж виникало досить багато. Крім того, нещодавно вже мало хто володів цим методом.
Та все змінилося за якісь три мільйони років. Коли Туманність Андромеди впритул наблизилася до Галактики, почався нестримний гравітаційний танець. Цілі зоряні скупчення почало кидати у всі боки. Амплітуди коливань деяких зірок на окраїнах обох галактик виявилися настільки великими, що ці зірки фактично покинули межі рідних галактик, хоча й продовжували обертатися навколо їх центрів. Раніше дископодібна форма обох галактик тепер надзвичайно спотворилася і більше нагадувала шматки поверхні води, вкритої хвилями.
Крім того, по всій Галактиці почали активізовуватися блукаючі об’єкти – від дрібних астероїдів до чорних дір. Вся ця активність майже повністю знищила навігаційно-транспотрну мережу. Порушилася і робота засобів зв’язку, але завдяки мобільним автономним ретрансляторам її вдалося відразу налагодити до попереднього рівня. А от щодо транспорту, довелося згадувати старі прийоми: анігіляційний, іонний та навіть гравітаційний двигуни. Двигун підпростору теж довелося перевести на режим мікрострибків. Були противники, особливо у торговій сфері, але після кількох втрачених кораблів, які зіткнулися з кометами та метеорами, яких не мало б бути в місці виходу з підпростору, і вони погодились. Все це суттєво затягувало будь-яку подорож простором у сто тисяч світлових років.
Для такого об’єкта як окрема планетна система ці коливання не мали б ніякого впливу, якби не сукупність інших факторів. На відстані десь близько двох третин від скупчення масивнитх чорних дір система мала таке розташування, що сама Галактика захищала всі внутрішні планети та сателіти від надміру космічного випромінювання. Тепер же вона перемістилася на якийсь мізер далі від центру і доза цих променів зросла. Та й центр Галактики частково втратив стабільність, тому сам був джерелом потужного випромінювання. Тільки, якщо у випадку космічних променів їх фон з часом не змінювався, то гамма-випромінювання з центру приходило хаотичними сплесками.
Та найграндіозніші події для системи розгорталися в її центрі. Зірка, що колись дала все необхідне для розвитку цивілізації, що згодом вийшла на простори Галактики і разом ще з шістьома расами заселили її всю, тепер доживала свої останні мільйони років. Як і в решті випадків, ці роки були далеко не спокійними. Спочатку зоря по мірі витрати палива стала охолоджуватися, що привело до перетворення її із жовтої в червону з відповідним розширенням у розмірах. Аби зберегти можливість життя на трьох внутрішніх планетах, їх постійно відбуксовували далі. Згодом, коли Марс був уже надто близько до поясу астероїдів, стало ясно, що треба щось змінювати. І за кілька років (всього) був розроблений надзвичайно складний та широкий план.
Спеціалісти з терраформінгу та системної інженерії визнали, що нічого подібного ще не було. І одним з елементів цього плану було встановлення надпотужних планетерних щитів над Землею, Марсом, Венерою та рядом колонізованих сателітів для оборони їх від наджорсткого випромінювання при здійсненні всіх операцій.
– І що там казав то військовий? – спитала навігатор.
– Те, що й решта. – відповів капітан. – Вони ніби діють за програмою.
– Ну, як би там не урізноманітнилися представники раси внаслідок розселення по Галактиці, а все ж залишаються надзвичайно схожими. – сказала Юстина. – Всі вони залишаються людьми...
– Еге ж. – погодився Ренат. – Просто свого часу надто багато працював з леярами, от і звик до їхньої психології.
– То Вам ще пощастило. – посміхнулася навігатор. – Вони хоч трохи на нас схожі. А вся моя команда спілкується з елорінами. Це справжня каторга.
– Так, але ж Ви знаєте, що і так все виявилося не так погано, як очікувала більшість.
– Так. Над причиною зараз думає мій шеф. Попередня версія – спільність біохімічних принципів побудови життя.
– Щось в тому є. Мені дивно інше. Пройшло чотири мільярди років від зародження нашої цивілізації. Всі інші розумні цивілізації навіть за набагато коротшитй період забували, з якої саме системи вони починали розселятися. А ми зберегли не те щоб систему, а конкретну планету. Дивно якось... А тепер ще й докладаємо стільки зусиль для того, щоб на ній далі можна було жити...
– Причому в найкомфортніших умовах. – зауважила Юстина. – І не тільки на ній, а й на всіх колоніях системи. І це для мене найдивніше.
– Справа в тому, що так сформувала завдання Коаліція Людей в Галактичному Уряді. Кажуть, ніби ми змогли досягти свого рівня розвитку власне завдяки бережливому ставленні до історії. Часом навіть занадто бережливому. Земля – наша колиска. А Марс, Місяць, Венера, Тритон, Європа, Меркурій, Ганімед, Іо та ще купа інших – нагадування про перші кроки людей як космічної цивілізації.
– Але ж це надзвичайно ускладнює завдання.
– Атож. Якби йшлося лише про Землю, то рішення було б простим. Зіштовхнули б всі більш-менш вагомі тіла на Юпітер чи Сатурн, а потім ці планети одна на одну, та й все.
– Я теж чула про цей варіант. – сказала Юстина. – Але я слабо розбираюся в астрофізиці. Що б це дало?
– Запалили б нового коричневого карлика, Сонце стало б подвійною зіркою, та й все. – відповів Ренат так, ніби пояснював відмінність випромінювання Хоукінга від Реліктових променів. – А далі стандартна процедура вирівнювання орбіт. Швидше за все, такий варіант був би найраціональнішим. По-перше, карликові зірки світять слабше, що дає високу надійність, довгий час експлуатації такого джерела енергії і мінімізує кількість та частоту викидів енергії в простір. По-друге, таку операцію можна проводити поступово, а не в три доби як зараз. Ну і відповідно витрати енергії зменшуються на кілька порядків. І щитів жодних не треба...
– До речі, скільки вже там встановлено?
– Та по одному, але кожен з них по своїй суті – багаточастинна конструкція з адитивною захисною здатністю. А скільки екіпажів, схожих на наш, перетнуло межі системи, не знає, мабуть, ніхто.
– Після нас ще хтось буде?
– Та ніби ні, принаймні на Землі. Тільки на Ганімед та Іо ще мають прилетіти кілька кораблів із Аледебарану та Альтаїру. А на внутрішніх просторах ми замикаємо парад.
– Добре, що нам все вдалося. – сказала Юстина і знову повернулася до карти системи, зашифрованої у надскладну комбінацію символів.
– Побачимо, чи вдасться. – відповів Ренат і задумався. Частково, звичайно, вдалося. Коли почалися проблеми в системі Геліос, її просто закрили для вльоту. Передбачити, що станеться, було неважко. Десятки і сотні мільярдів істориків, паломників та звичайних туристів почали протести, спочатку легкі, потім щораз жорсткіші. А тоді до всіх дійшла серйозність ситуації в повній мірі. Людство втрачало не просто об'єкт рекреації чи паломництва – воно втрачало свою колиску А далі пішло і поїхало!..
Заяви релігійних лідерів про армагедон, виникнення сотень нових сект "синів Землі", тисячі побудованих на цьому факті передвиборних програм та ще низка соціальних проблем викликала такий резонанс у суспільстві, що решта розумних рас просто розгубилися. Надалі ситуацію залишили самим людям. І це було головним чинником, що сприяв виникненню та реалізації амбітного плану. Дискусії тривали довго. В результаті було поставлено завдання: розробити такий план дій, який би зберіг в цілісності всі без вийнятку існуючі на сьогодні колоній системи Геліос в придатному для комфортного життя стані. Тобто так, щоб на будь-якій з них можна було жити без жодних допоміжних засобів. Атмосфера придатна для дихання людини, родючий ґрунт, наявність мінливої погоди з нормалізованою кількістю опадів, прогнозована вулканічна активність, регульована кількість сонячної радіації – це лише найважливіші пункти довгого списку вимог, яким мали відповідати колонії по завершенні операції.
Ресурсів – ані людських, ані технологічно-енергетичних – не шкодували. Зовсім. Чого варта була сама розробка алгоритму дій. Такими грандіозними мірками раніше думали тільки романтики – письменники-фантасти, художники. драматурги... А тепер це все стало реальністю. Точніше, мало стати завдяки групі вчених. Слово "група" вживалося в цьому випадку лише з міркувань традиції. Важкувато назвати групою понад вісімдесят тисяч вчених з найрізноманітніших галузей науки – від медиків-парапсихологів та соціологів до інженерів-астросистемників. Вийшло, що найефективнішим буде варіант зіткнення газових гігантів та всього запасу астероїдів із центром системи. При теперішніх поміркованих апетитах Сонця цього мало вистачити ще надовго, доки прибуксують спеціальний пристрій – "зоряну годівницю". По суті це дуже схоже на давні стаціонарні просторові портали за двома відмінностями. По-перше, суттєва різниця в розмірі. А по-друге, встановлюється він не у місцях з найвищим ступенем вакумованості простору (як зазвичай), а навпаки, в найбільш насичених матерією ядрах зірок. Один кінець – "відправник" – встановили на віддаленій зірці класу А із двома колоніями (що давало додаткову стабільність самій зірці-донору). Тепер залишалося встановити у Сонці "приймач" та активувати систему. Та для цьго треба максимально очистити простір від непередбачуваних небесних тіл. В ході операції їх все одно скинуть на зорю, тому це не становило складності.
Далі все теоретично просто: встановлення потрібної кількості щитів на всіх колоніях та запуск космічного балету. По завершенні всіх зіткнень кожна колонія перебуватиме вже не на гео-, а на геліостаціонарній орбіті.
До цього моменту все було зрозуміло, або принаймні таким здавалося. Та от заборону на вліт стороннім (а такими фактично були всі, окрім тих, хто безпосередньо приймав участь в операції) ніхто не відмінив. З точки зору безпеки це було розумно. Біда в тім, що дії людини далеко не завжди підпорядковуються формальній логіці, інакше й за сам "порятунок" ніхто б не взявся. І маси Homo Sapiens ринули в напрямку Землі всупереч численним заборонам. От про це і говорила навігатор. Крім шести тисяч чотирьохсот дванадцяти зареєстрованих пасажирів корабель віз ще з півтисячі (точного їх числа не встановлювали) нелегалів. Їх просто підібрали на окраїні Сіріуса, виділивши для них резервні приміщення. Ризик бути спійманими на мпівпраці з нелегальною міграцією домножувався на безліч можливих надзвичайних випадків, коли ці самі приміщення знадобилися б порожніми.
Та на цей ризик пішли майже не роздумуючи. Ренат, Лянь, Юстина і всі до одного інші члени команди й самі летіли на Землю не зовсім для встановлення та контролю роботи обладнання багатофазних щитів – штучний інтелект, обмежений чіткою задачею робив би це набагато економічніше, швидше та надійніше. Власне, машини й повинні були самі себе встановити. Люди були потрібні тільки на папері. Жодна з інших розумних рас не могли зрозуміти потягу людей до рідної планети. А людям надзвичайно хотілося бути з планетою у момент її смерті,чи, як виявилося пізніше, нового народження. ля цього й вигадали цілий список "необхідних" завдань, які повинні виконати люди. Найбільше прагнули до цього віруючі всіх без вийнятку первинних релігій. Там, на Землі, знаходилися всі їх святині.
Колись давно існувала традиція кожна людина, що досягла повноліття, повинна здійснити священне паломництво на рідну планету. За деякий час уряд прийняв рішення – оплачувати по одній поїздці раз на життя для кожного представника раси, що вийшла із Сонячної системи. З часом традиція стала забуватися, хоча постанова уряду і далі діяла. Коли ж стало ясно, що як системі в цілому, так і Землі зокрема, залишилися лічені століття, неймовірна кількість бажаючих відвідати домівку цивілізації фактично затопила урядові установи з проханням виділити путівку. Все б нічого, якби не прийняте рішення про проведення зухвалої за своїми масштабами операції. Кордони системи були закриті, а телепортаційні станції відправляли в цей сектор людей лише з трьома найвищими рівнями доступу.
От тільки бажання людей відвідати Землю від цього не згасло. Навпаки, воно стало таким сильним, що люди йшли на нелегальний перетин кордону. Їх не лякала не лише заборона будь-яких візитів з межі сектору своєї прописки в разі якщо спіймають, а навіть потрапити на виправні роботи на віддалених важких планетах. Настав момент, коли вже жодні запобіжні заходи, попередження, погрози чи просто взивання до свідомості людей про надзвичайну небезпеку перебування в системі Геліос, не давали ніяких результатів. Тоді на це просто фактично заплющили очі. Звичайно, навіть найпримітивніший сканер одразу виявив би присутність стількох незареєстрованих пасажирів на борту корабля. Тільки ніхто навіть не мав наміру його вмикати...
Люди не залишили рідну планету просто на банальну загибель як сотні тисяч інших. Для її порятунку виклали стільки, скільки було потрібно, не рахуючи жодного ресурсу. А тепер люди ще й просто хотіли бути фізично разом із Землею у цей вирішальний момент. Незліченна кількість подібних кораблів несли до колиски вірних дітей. А діти просто хотіли ще раз поринути у колиску, хоча тепер не вона оберігала їх, а вони її...