На нічній автотрасі –
Легкий вітерець.
Травичкою пахне
Теплий простір увесь.
Вдалині я побачив
Мигтючі вогні.
Злипалися очі,
Я вже був в напівсні.
Де б ніч перебути мені?

З нею стрівся я в дверях.
Почувши долі дзвін,
Я подумав собі отак:
«Це рай чи пекло –
Що пророчить він?»
Шлях вона показала,
Засвітивши свічу.
І лунали голоси якісь –
Здавалося, я чув…

Щиро просимо в готель «Каліфорнія»!
Місце чарівне
Душу сколихне.
Вдосталь кімнат має готель «Каліфорнія»!
Тут у всякий час
Радо приймуть вас!

Думки у неї химерні.
У неї є мерседес
І ціла купа милих парубків,
То – її «френдс».
Їхні танці надворі –
Млосні чуття.
Цей танець на спомин,
Той – для забуття.

Попросив принести я
На мій смак вина.
«На жаль, з шістдесят дев’ятого
Цього вже в нас нема».
А здалеку лунав хор голосів отих.
Ти прокинься тихенько вночі,
Щоб почути їх…

Щиро просимо в готель «Каліфорнія»!
Місце чарівне
Серце розітне.
Де дні марнотратять – це готель «Каліфорнія»!
От сюрприз: тобі
Треба алібі!

Дзеркало на стелі,
У цебрику – шампань…
І ти сказала: «Всі ми тут в’язні, проте
В силу своїх бажань».
І у хазяйській залі
Зійшлись вони на обід,
Ударили звіра ножами,
Але не змогли убить.

Останній мій спогад:
Як біжу я до дверей,
Щоб перехід знайти туди,
Де я був у переддень.
Дарма! У програмі
В них – лиш приймання, без меж.
З номера в номер ти переїжджай,
Та звідси не втечеш…

2019

На дистанції – четвірко первачів,
Кожен думає, що краще відпочив,
Що спритніший він за інших, що мастак,
Кожен хоче на високий п’єдестал.
Хто – навідчай, а хто спершу полічив, –
Всі відчули вболівання глядачів,
Кожен зранку – рівну пайку наче – їв,
Тільки в підсумку не бути нічиїй.
А забіг цей, далебі, –
майже в рівній боротьбі.
"Розкажіть-но, як ідуть,
Бога ради, а?"
"Телебачення ще тут
разом з радіо!
Загалом новин нема –
досить рівно все,
Пристрасті ж – не жартома
розгорілися!"
Номер перший – зразу пнеться у відрив,
Креше іскри, наче котиться з гори.
Переможною ходою – ціль ясна! –
Він наблизиться ось-ось... до казана.
Чом же мав такий приземлений мотив? –
Бо в дитинстві мало каші їв,
Голодав він у ті роки,
я б сказав, –
Устигав узути ноги –
і в спортзал.
Що ж, ідеї нам близькі –
першим кращі всі шматки,
Ну, а другим – що вже тут,
він все вивірив –
Щоб розрадити, дадуть
кістку з лівером.
Номер два – не знає цих жадань простих,
Він із ситих, він із цих, а може, з тих,
Він до успіху, до слави править біг –
Тож підносить ноги вище від усіх.
Він бетон на віражі
дістав плечем…
Краще нікуди, скажи?!
А він – іще!
Він стратег, він навіть тактик,
словом – спец,
Сила, воля плюс характер –
молодець!
Зібраний та сторожкий
І не лізе навпрошки, –
У Салоніки оцей
полетить за рік
І повчатиме дітей
в телевізорі,
Будучи, мов сто бійців,
загартованим
І при цьому вповні ці-
леспрямованим!
Номер три – зі скарбом літ і сріблом скронь,
Завжди другий він надійний ешелон,
Хтось у першому, напевно, захворів,
Ну, а може, його тренер пожалів.
І думки з серцебиттям
у резонанс:
Ех, старий, дає життя
останній шанс!
Він в азарті – мов хлопчисько,
мов шпана, –
Треба спурт – інакше кепсько
і хана!
Жде тоді на нього он
задній причіпний вагон,
Де старі всі імена –
їх інфаркт зміта,
Де місцям одна ціна –
всі плацкартні там.
А четвертий – той, що скраю, при межі, –
Ні для кого, ні для чого – так біжить:
Нажене – мовляв, на п’яти наступлю, –
І відстане – мов, що хочу, те й роблю.
Не ухопить перший той сласний шматок,
Не почепить другий лавровий вінок,
Ну а третьому – повзти
у відстійник, на зади...
«Скільки все-таки систем
спорт наш винайшов! -
Ось узяв він, скинув темп
перед фінішем,
Майку зняв – сміховина!-
світить спиною.
Поведінка бігуна
неспортивна є!
На дистанції – четвірко первачів,
Злих і добрих, альтруїстів і рвачів.
Хто з них що в житті сповідує, хто чий?
...Вже лопатки – наче крила в них. Мерщій!
І летить, летить четвірко первачів!

03.2019

Ця печаль є невимовна,
Біль пекучий не мина.
При столах – стільці порожні:
Моїх друзів вже нема.

Тут від їхніх слів зайнявся
Революції пролог.
Тут співалось їм про «завтра» –
Завтра ж так і не прийшло…

Звідсіля було їм видно
Всього світу новий день.
Чую й зараз я відлуння
Їхніх запальних пісень.

Слова, що їх вони співали,
Останнім стали їм причастям
Побіля барикади на світанку.

Друзі, ви мені пробачте:
Я – живий, а вас нема.
Ця печаль є невимовна,
Біль пекучий не мина.

У вікні – примарні лиця,
Тіні ходять міражем.
При столах – стільці порожні…
Друзі не зберуться вже.

Друзі, друзі!.. не питайте,
Сенс у чому ваших жертв.
Порожньо в кафе. Ніколи
Не співати вам уже…

Як за долю батьківського краю
В серці острах почую ясний –
Остру Браму святу пригадаю
І вояцтво на конях міцних.

В білій піні проносяться коні,
Рвучко, з хрипом біжать по ріллі…
Стародавня Литовська Погоня –
Не спинити, не стримать її.

Все ви дивитесь в далеч безкраю,
Перед вами, за вами – роки.
Шлях ваш де і куди пролягає?
Ви в погоню зірвались – за ким?

Чи вони, Білорусь, понеслися
Навздогін за твоїми дітьми,
Що забули тебе, відреклися,
Продали, віддали до тюрми?

Бийте в серце їх – бийте мечами,
Не давайте зчужинитись їм!
Хай почують той біль, що ночами
За вітчизну у серці моїм!

Мати рідная, Мати-Країно!
Біль пекучий не стишиться той…
Ти прийми свого рідного сина
І за тебе померти дозволь!

Все летять і летять грізні коні,
Срібна збруя гримить ув імлі…
Стародавня Литовська Погоня –
Не здолати, не стримать її!

03.2016

Могутній Боже! Світів Владико,
І сонць великих, і серць малих!
Над Білоруссю, над краєм тихим,
Розсип проміння щедрот своїх.

Дай спору в праці щоденній, щирій,
На кусень хліба, на рідний край.
Повагу, силу і велич віри
У нашу правду, в майбутнє – дай!

Врожаїв щедрих дай житнім нивам,
І вчинкам нашим пошли вмолот!
Зроби могутнім, зроби щасливим
Наш край прадавній і наш народ!

03.2016

Піснею ніч розцвіла солов’їною,
Місто мовчало, притихле на час,
Ґрона духмяні акації білої
Ніч, цілу ніч розум тьмарили в нас.

Зливами сад був умитий весінніми.
Темні яри потопали в воді.
Боже, якими були ми наївними!
О, які юні були ми тоді…

Роки промчали, нас роблячи сивими.
Де чистота гілочок тих живих?
Тільки хурделиці білими зимами
Все ще нагадують нині про них.

В час, коли вітер дме з лютою силою,
Знов, ще ясніше, завважую я:
Ґрона духмяні акації білої,
Ви неповторні, мов юність моя!

03.2016

Так буває: в дні війни
Є хвилини тишини,
Коли бій пригасає, й розриви
Долинають ледь-ледь з далини.
І від тиші в дні війни
Стоїмо оглухлі ми.

Так буває в дні війни:
Нам на фронті сняться сни,
Сняться нам довоєнні домівки,
Де горять у віконцях вогні…
І в землянках на війні
Віють миром наші сни.

Наперед дізнатись як
Про важкий солдатський шлях –
Хто до дня переможного дійде,
А хто ляже в сусідніх полях?
Наперед дізнатись як,
З чим зустрінеться вояк?

Так буває: в дні війни
Є хвилини тишини,
Коли бій пригасає, й розриви
Долинають ледь-ледь з далини.
І від тиші в дні війни
Стоїмо оглухлі ми…

02.2016

Привіт, темряво! Я знов
сповідатись тобі прийшов,
бо, поки спав, одне видіння
в душі посіяло насіння,
і сон той, що у мозкові проріс, –
він є скрізь
у цьому звучанні тиші.

У сновидіннях хворобливих
блукав один я неквапливо
бруків’ям вуличок нічних,
піднявши комір, мов на дощ чи сніг.
І раптом спалах, доторкнувшись моїх віч,
прорізав ніч,
і я почув звучання тиші.

І в тім неоні я бачив лиш
десятки тисяч душ чи більш,
які розмовляли мовчанням
і чули попри невслухання,
які писали пісні, що їх не підхопить спів.
І ніхто не смів
турбувати звучання тиші.

«Дýрні, – сказав я, – це ж так:
тиша росте, наче рак.
То почуйте мову слушну,
прийміть руку мою дружню».
Та слова мої впали німотним дощем,
розчинившись у хвилях тиші.

І всі молились у танкý
неоновому божку.
І тоді спалахнуло знамення
на табло у метрополітені,
де йшлося, що
слова всіх пророків – вони у графіті міських
на стінах слизьких,
і їх шепотіло звучання тиші.

02.2016

Бачу в снах я рідний край
і причал нічний.
Віри свічечка тонка
у руці твоїй.

«Зрозумій, що в цій імлі –
ані рідних, ні близьких;
що нещасних на землі
більше від усіх…»

Чи в дитинстві знали ми,
люблені всіма,
що від торби та тюрми
зарікань нема?!

Тільки птаха загука,
і здригнеться в далі тій
віри свічечка тонка
у руці твоїй.

«Уяви життя без сліз
в царині новій.
Ти повір – і помолись
о душі моїй.

Є недовідома даль,
що для віри – не межа.
Є любов і є печаль,
а все решта – лжа».

Спомин давній не зника –
сниться в час нічний:
віри свічечка тонка
у руці твоїй.

…Від промінчика з небес,
що проливсь на грішний світ,
свічка ця з далеких плес
в темряві горить…

08.2015

З Алушти, вітре, навівай
Спогади щемкі
Про дорогий дитинства край,
Землю прабатьків.

Приспів:

В розлуці ми з краєм рідним.
Де б не були – він болить нам.
Весна моя – в тобі однім,
Ах, прекрасний Крим!

Стоять твої сади в маю,
Медом пахне цвіт.
З твоїх джерел я воду п’ю –
Не нап’юсь повік.

У снах себе являєш ти
Нашій дітворі.
Про те, щоб знов тебе знайти,
Моляться старі.

Десь далеко, десь там, де кінчається дощ,
Так розмило шляхи – не пройти, хоч-не-хоч.
У дитинстві туди ми літали вві сні –
В дальню ту далину, де кінчається сніг…

З невичерпних джерел б’є вода там жива,
Там не ранить долонь зірка, впавши, бува…
Не байдужий ніхто до чужої біди,
Там і друзі, й любов – назавжди, назавжди.

Десь далеко, десь там, де кінчається біль,
Вічні віра, любов і надія в тобі,
Там ніхто не продасть, наче Юда чи Брут,
Там кінчається фальш, там кінчається бруд…

Світлий цей дивокрай має ще дивину:
Там ніколи ніхто і не чув про війну,
Там не ловлять в приціл ні тварин, ні людей,
Не катують старих, не вбивають дітей…

Десь далеко, десь там, де кінчається дим,
Де не мусить ніхто йти з життя молодим,
Там земля не горить, гаром день не пропах,
Там кінчається смерть, там кінчається страх.

Десь далеко, десь там, де ясний виднокруг,
Де світанки ніжніші коханої рук,
Всі турботи і сум там відносить ріка,
Мов кораблик, за обрій, де сонце зника.

Десь далеко, десь там, де роса, як вино,
Я цей сонячний край віднайду все одно.
І любов, і всіх друзів візьму я в той край,
Тих, без кого мені не потрібен і Рай.

Гаї диміли під горою*,
І обрій теж вогнем горів…
Нас залишалось тільки троє
Із вісімнадцяти бійців.

О скільки їх, хороших друзів,
У тій спочило темноті –
Край незнайомого містечка,
На безіменній висоті.

Ракета падала додолу,
мов та зоря, що догора…
Не позабути вже ніколи
тому, хто бачив це хоч раз.

Він не забуде, не забуде
Атаки відчайдушні ті –
Край незнайомого містечка,
На безіменній висоті.

Гули сталеві птиці хижі,
І видно, наче вдень, було…
А ми дружили ще міцніше,
Гарматним обстрілам назло.

І хоч би як було не важко,
Ти вірним був своїй меті –
Край незнайомого містечка,
На безіменній висоті.

Усі вони у снах зі мною –
Товариші з воєнних днів,
І наш бліндажик під сосною,
Геть обгорілою на пні.

І сниться: знов стою я з ними
На вогняній межі хисткій –
Край незнайомого містечка,
На безіменній висоті.

09.2014

Мов думки важкі, на кшталт свинцевих плит,
хмари сунуть над хмурними горами;
жовтим плесом – тіней монотонний плин,
плесом річки між гілками голими.

Зникли за луками у вільзі імли
вежі і хати; а сонце з муками
дивиться кривавлячись, як вечір тьмить
верби, що здаля чорніють круками.

Все похмуре, зимне; тільки битий шлях
в присмерку не спить, допоки на очах
не зникає в людських буднях безвісти.

Лиш тополя горда, у свій лист сухий,
про життя шепоче темноті глухій,
наче одинак той серед всесвіту.

2012

Той бескид, що на нім мій погляд спочиває,
коли пірнаю в себе… Геть пустий він:
не росте нічого
на ньому. Лиш каміння синє.
Ся дивим мовчки: бескид і людина.
Ніколи знати не хотів я,
чи є та здатність – двох нас розрізнити.
Тече під ним вода. І люди
у праці мучаться.
Стрімчак же височить – сусідом неба.
Вночі його не бачу. Всі ми вглиблені щоночі.
Та знаю: десь він тут! Важкий, мов начування.
Чужі, ми хочемо розстатись один з одним.
Я вмерти хочу. Він – не зрушить з місця,
ця синя скам’яніла вічність.

Ось і літо спливло,
Наче і не бувало.
Гріє пізнє тепло.
А проте, цього мало.

Все, що збутись могло,
Мов листок п’ятипалий,
Просто в руку лягло.
А проте, цього мало.

Долі втішне крило
Берегло й рятувало.
Мені й справді везло.
А проте, цього мало.

Без пуття ані зло,
Ні добро не згорало,
Яре світло несло.
А проте, цього мало.

Листу не обпекло,
Віття не обламало...
День промитий, мов скло.
А проте, цього мало…

2012

Ніч і безгомінь до останку днів.
Дощ, а може, то падає сніг, –
все одно, поки гріє надія сама,
вдалині бачу місто, якого нема.

Де притулок тим, хто долає путь,
де з тяжких доріг віддано ждуть.
День у день, хоч стежина вузька й непряма,
я іду у те місто, якого нема.

Безвість майбуття. Що чекає там?
І нехай про це не знати нам,
може, за пругом літ, що їх згаяв дарма,
віднайду я те місто, якого нема.

Там мій маяк – це коминок,
як вічний знак забутих істин.
До нього ще – останній крок,
і довша за життя ця відстань…

2011

Веселімось, братчики,
поки молоді ми!
Після юності дзвінкої,
після старості тяжкої
земленька нас прийме!

Де ви всі, котрі жили
в світі перед нами?
В небеса злечу до раю
чи до пекла шлях здолаю –
тільки б поруч з вами!

А життя – коротка мить,
швидко проминає.
Смерть приходить із косою,
забирає нас з собою
і жалю не знає!

Слава академії!
Професурі слава!
Кожен хай студент живе!
Хай студентство світове
розквітає жваво!

Чорнобриві та стрункі,
хай живуть дівчата!
Хай весніють і меткі
молодиці-ластівки,
навчені кохати!

Хай живе Республіка
і хто в ній при владі!
Хай гаразд живе народ,
хай ріка пливе щедрот
наших меценатів!

Хай навік забудуться
смуток та страждання!
Згиньте, наші кривдники –
кляті супротивники
молоді й кохання!

1997

День тому
десь далеко мій неспокій був,
нині ж – він мене третирує.
У день вчорашній вірую.

Вже нема
у мені того, що вчора мав.
Наді мною – чорна тінь весь час.
Вчорашній день приходить враз…

День тому
я в кохання грався, ніби в гру,
нині ж – десь сховатись мрію я…
У день вчорашній вірую.

Все ще
не збагну я: чому вона іде?
Хай же
дивним сном прийде знов вчорашній день.

2009, 2011

З прожитих зим, крізь днів юрбу,
Зринають дні сонцевороту,
І кожен неповторним був,
І знов повторювався вкотре.

І так помалу пречудна
Сплелась їх ціла плетениця –
Тих днів єдиних, коли нам
Здається, ніби час спинився.

Я пам’ятаю кожний з днів:
Зими екватор вже на кресі,
Шляхи мокріють, ллє з дахів,
І сонце гріється на кризі.

Й закохані, немов у сні,
Квапливіше в обійми линуть,
І в літеплі, як навесні,
Впрівають нагорі шпаківні.

Годинник сонний ледве йде,
Ворушить стрілками своїми,
І понад вік триває день,
І не кінчаються обійми.

2011

На нічній автотрасі – вітер вихровий.
Зринає в повітрі теплий запах трави.
Десь далеко попереду – мерехтливі вогні.
Голова моя важчає, зір тьмяніє мені.
Я спинивсь на ночівлю і в готелі побачив її.
Я почув подзвін долі і подумав тоді собі:
«Це може бути раєм, а може – пеклом буть».
Вона засвітила свічку й показала путь,
а звідусіль лунали голоси –
здавалось, було чуть:

Вас запрошує готель «Каліфорнія» –
гарний краєвид, певний колорит,
вдосталь кімнат – це готель «Каліфорнія»,
завжди в будь-який час він чекає на вас.

У неї думки химерні, у неї мерседес-бенц,
у неї безліч таких милих хлоп’ят, яких вона зве my friends.
Як танцюють вони на подвір’ї – час пОтом сплива.
Хтось у танці все згадує, хтось – про все забува.
І я викликав метрдотеля: «Будь ласка, мого вина». –
«Від шістдесят дев'ятого в нас тут такого нема».
А голоси все кличуть здалеку в мольбі…
Прокинься вночі, щоб почути лишень,
як вони кажуть тобі:

Вас запрошує готель «Каліфорнія» –
гарний краєвид, певний колорит.
Там, де дні марнотратять, – це готель «Каліфорнія».
От і алібі грішному тобі.

Дзеркало на стелі. У кубиках льоду – шампань.
І сказала вона: «Ми всі тут лиш в’язні власних фантазувань».
І в кімнаті господаря зібрались вони на обід.
Ударили звіра своїми ножами, та не змогли його вбить.
Останнє, що пам’ятаю: як біг до дверей хутчіш.
Я знайшов коридор, що вів назад, туди, де я був раніш.
– Розслабся! Ми запрограмовані, щоб сприймати, – сказав вартовий. –
Ти можеш будь-коли з’їхати з номера, але зовсім тобі не втекти!

2007

Благородство, Гідність і Сумління –
ось свят-воїнство, нам дане триєдине.
Простягни йому листки долонь.
Не шкодА за нього і в огонь.

Дивовижний і високий – його лик.
Присвяти йому життя своє недовгеє.
Може, і не вийдеш з перемогою,
та зате скінчиш по-людськи вік.

2010

Ну от, минувся дрож в руках,
Тепер – на пік.
Ну от, зірвався в прірву страх
Навік, навік…
Спинятися нема причин,
Іду в прорив,
І на Землі нема вершин,
Що б не скорив.

Поміж неходжених стежин
Знайду свій плай,
Поміж невзятих рубежів –
Десь є й мій пай,
А ймення тих, хто тут поліг,
Сніги таять…
Поміж неходжених доріг
Одна моя.

Весь схил убравши у блакить,
Тут сяє лід,
І береже, мов заповіт,
Граніт чийсь слід;
Вдивляюсь в мрію, як в мету,
Поверх голів
І свято вірю в чистоту
Снігів і слів…

І хай десятки літ спливуть,
Згадаю вмить,
Як сумніви свої я тут
Зумів убить.
І зичила «Щасти тобі!»
В той день вода…
А день, який був день тоді?
Ах, середа…

2010

Як багатий я, мов цар морський,
тільки-но мені гукни: «Ловись!» –
світ підводний і надводний свій
виплесну, не сумніваючись!

Лиш для неї – кришталевий палац.
Сам, як пес, би – вік увесь в цепу.
Ви джерела мої щирі сріблá,
золотії мої розсипи!

Як живу я в гіркоті нужди,
і мій дім бурлацький – пустим пустий,
ти ж поможеш мені, Господи!
Не даси життя перевести…

Жодну іншу ні за яких умов
із тобою рівнять не подумаю.
І милуюсь я тобою, немов
Рафаелевою Мадонною!

Лиш для неї – кришталевий палац.
Сам, як пес, би – вік увесь в цепу.
Ви джерела мої щирі сріблá,
золотії мої розсипи!

2010

ЛІРИЧНА

Тут лапи в смерічок здригаються скрізь,
тут птаство щебече лякливо.
Оселя твоя – зачарований ліс,
з тих хащів піти неможливо.
Хай бузок облітає на кшталт завірюх,
хай черемуха сиплеться з гілки –
все одно я тебе звідсіля заберу
до палацу, де грають сопілки.
Твій світ чародії на тисячі літ
сховали від світу й від мене,
і маєш ти цей зачарований світ
за всесвіт увесь нескінченний.
Хай за хмарами місяць, хай вранці в бору
ні росинки на листі немає –
все одно я тебе звідсіля заберу
до світлиці з балконом на море.
Який буде день і година яка, –
ти вийдеш з пітьми несміливо, –
коли я тебе віднесу на руках
туди, де знайти неможливо?
Украду, як цей вчинок пробачиш мені, –
я ж розвідав усі там пролази.
Та погоджуйся хоч би на рай в курені,
раз вже зайнято кимось палаци.

2010