Оповідання

Хіба може бути щось гірше, ніж день народження взимку?! Ні тобі вишень, ні абрикос, ні груш, і саме головне – великих соковитих кавунів! А Сашко просто не уявляв свого життя без цих круглих зелених велетнів. Тільки де ж їх узяти взимку у селі?
Та одного дня, коли в черговий раз Сашко із батьками збирав кавуни на баштані, він просто не повірив власним очам! Такого величезного кавуна навіть у місті в супермаркеті не знайдеш!
-Та це ж просто гігант! – сплеснула руками мама.
-Такого красеня і їсти шкода, - промовив тато.
-То може й не будемо його зараз їсти? – запитала мама.
-Як то не будемо? – здивувався Сашко, - він же зіпсується!
-А ми його пізніше з'їмо, - загадково усміхнулася мама, - на твоє день народження!
-Та хіба він долежить до зими? – недовірливо мовив хлопчик.
-А ми знаємо секрет. Так, татку?
-А чому б і ні, - почухав потилицю тато, - долежить твій велетень. А секрет простий, ось приїдемо додому і все сам побачиш, ще й допоможеш.
Сашко на задньому сидінні аж підстрибував від нетерплячки, так йому кортіло дізнатися секрет, який допоможе зберегти кавуна аж до зими!
Нарешті мішки з кавунами занесені до комори і настала черга смугастого гіганта. Тато вибрав найбільший ящик і попросив Сашка наскладати у нього соломи.
-Навіщо? – здивувався хлопчик, - хіба кавун буде їсти солому?
-Звичайно, ні, - розсміявся тато, - кавуни не їдять соломи, а от м'якенька постіль твоєму здорованю не завадить, аби він не пошкодився і довго пролежав свіжим.
-То он в чому секрет! – здогадався Сашко і підстрибом побіг за соломою.
Наскладавши повен ящик, хлопчик покликав тата.
-Молодець, швидко впорався, - похвалив Сашка тато, - а тепер ми покладемо цього смугастого здоровила до ящика, але робити це треба дуже обережно, аби шкірка залишилася цілою, без подряпин.
Сашко аж дихати перестав, дивлячись як сильні батьківські руки підняли величезного кавуна і ніжно опустили його до ящика із соломою.
-Нарешті! – видихнув Сашко.
-Ось, - сказав тато, - тепер я віднесу його до підвалу і там він буде чекати твого дня народження.
-А можна я буду його навідувати? – благально подививися на батька хлопчик, - я обережненько!
-Ну, добре, - погодився тато, - заодно будеш Мурчика туди впускати, аби миші не добралися до твого подарунка.
Швидко минуло літо, пролетіла осінь, прийшла зима. А разом з нею і Сашків день народження. Цього особливого ранку хлопчик прокинувся незвично рано, швиденько вмився, одягнувся і став нетерпляче швендяти туди-сюди, чекаючи на тата.
В сінях почулися кроки і до хати зайшов…величезний кавун…а за ним тато, ледве тримаючий зеленого гіганта!
- Ох і важезний твій смугастик! – весело підморгнув Сашкові, - З днем народження, синку!
А ввечері, за святковим столом, вся родина ласувала солодким, соковитим кавуном. І було від того кавуна літньо і тепло, незважаючи на те, що за вікном лежав сніг і зима ще тільки починалася.

2015

Оповідання

Тихо у кімнаті. Незвично тихо. Підозріло тихо.
Сестрички-близнючки Маринка й Даринка задумливо роздивляються свої долоньки.
- Склааадно... - зітхнула Маринка.
- Тааак... - зітхнула Даринка.
Та що ж це таке трапилося? Навіть улюблені шоколадні цукерки лежать цілі-цілісінькі! Виявляється, у дитсадку дали завдання - порахувати пальчики на обох долоньках. А як же їх порахувати? Дівчатка вже навчилися лічити до п'яти, та виявилося, що пальчиків значно більше!
- Вони всі схожі, як їх порахуєш? - сердито вигукнула Маринка.
- Як мИ, - засміялася Даринка, - близнючки!
- Четвернючки! - підхопила Маринка, поставивши свої долоньки поряд із долоньками Даринки.
- Багааато... - знову зітхнули сестрички.
Маринка стурбовано смикала себе за кіску, а Даринка крутила долоньками "гулі-гулі", сподіваючись, що може воно все ж таки, якось порахується саме. Та пальчики не поспішали самі рахуватися.
- Придумала! - підскочила Даринка і прожогом побігла до кухні.
Щось загриміло, зашелестіло, загуркотіло, а через хвилину до кімнати поважно увійшла задоволена Даринка. Долоні з розчепіреними пальчиками вона тримала гордо, неначе прапор.
- Ось! - простягнула вона руки до сестрички.
- Та вони ж брудні! - скривилася Маринка.
- І зовсім не брудні, - образилася Даринка, - а смачні! Перший пальчик - морозиво; другий - мед; третій - сметана; четвертий - підливка; п'ятий - варення, полуничне; шостий - кисіль вишневий; сьомий - крем шоколадний; восьмий - томатний сік; дев'ятий...ой, забула!
Дівчинка лизнула палець:
- Згадала! Теж варення, яблучне! А десятий просто так! Все! Порахувала! - із відчуттям виконаного обов'язку видихнула Даринка.
- Я теж придумала! - вигукнула Маринка.
З шухляди столу дівчинка витягла фарби і з таємничим виразом обличчя, подалася до кухні. Через хвилину Маринка вже повернулася, тримаючи руки перед собою.
- Ось! Перший - червоний, - почала декламувати Маринка, - другий - синій; третій - зелений; четвертий - жовтий; п'ятий - коричневий; шостий - білий; сьомий - фіолетовий; восьмий - чорний; дев'ятий - оранжевий; а десятий просто так - фарби скінчилися!
Дівчатка взялися за руки й радісно закружляли по кімнаті, та ще й приспівували:
- Чудова арифметика! Смачненька арифметика! Весела арифметика!
Коли сестрички зупинилися і поглянули на свої долоньки, виявилося, що все перемішалося! І стало зовсім незрозуміло, де ж тут солодка арифметика, а де кольорова?
- А це вже брудна арифметика, - цього разу скривилася Даринка.
- І мамі це не сподобається... - покрутила долоньками Маринка.
Перезирнувшись, сестрички дружно рушили до кухні, змивати із долоньок плями від арифметики.

День почався як звичайно, і як звичайно, нічого хорошого цього дня Петрусь не чекав. Зате чекали на нього! І не де небудь, а біля самісінького пїд'їзду його будинку. Але все по черзі.
Уроки скінчилися і Петрусь, човгаючи ногами по асфальту, плентався додому. Ні, двійки тут зовсім ні до чого! Хлопчика турбували інші неприємності, і ці неприємності вже сиділи на лавці біля Петрикового пїд'їзду.
- Ти диви хто йде! Привіт, покемон!
Це обізвалася найголовніша "неприємність" - тринадцятирічний заводій місцевих хлопчаків на прізвисько "Олігарх". Взагалі-то звали його Олесь, але хлопець дуже не любив це ім'я, вважаючи його дівчачим. І непереливки було тому, хто, не подумавши, називав хлопця Олесем. А поряд, як завжди, крутилися, мов супутники біля планети, двоє його друзів: дванадцятирічні Сірий(Сергій) і Тимон(Тимофій).
- Ну, привіт...- неохоче привітався Петрусь.
- Давай, воруши клешнями! Будемо з тебе мужика робити! - загиготіли хлопці.
Петрусь, втягнувши голову в плечі, підійшов до лавки. "Олігарх" "лагідно" поплескав хлопчика по спині, та так, що той ледве на ногах встояв.
- Не бійся, бити не буду...сьогодні, - посміхнувся хлопець "десятирічній малявці" із висоти своїх тринадцяти років, - я сьогодні добрий! Ось, тримай, від серця відриваю! - і "Олігарх" дістав із кишені цигарку.
- Давай-давай, покемон! - сміялися хлопці - Затягуйся, нам не шкода!
Петрусь ніяково топтався на місці, а в голові вихором промайнули думки:"Вдома почують - лаятимуть! Не візьму - хлопці не відчепляться! Що ж робити? Може й справді один разочок спробувати? Від одного разу нічого ж не буде!"
Коли це двері під'їзду відчинилися і Петрусь метнувся до входу, на ходу гукнувши,
- Дякую! Іншим разом спробую!
- Покемон, він і в Африці покемон! - зареготали хлопчаки.
Весь вечір думав Петрусь про ту цигарку. Вже й спати час, а невеселі думки все кружляють у його голові. Нарешті сон здолав хлопчика. Здавалося щойно лише закрив очі і...він опинився біля багатостраждальної лавки. А на лавці сиділа, дриґаючи ногами...велетенська цигарка!
- Привіт, Петрику! А я на тебе чекаю! - весело заторохтіла цигарка, - Дуже хочу з тобою товаришувати! Ти тільки подивися яка я гарна! - виспівувала вона, взявшись в боки худими руками.
А ще я ось так умію! - і цигарка випустили прямо в обличчя Петрикові величезні кільця диму.
Петрик із жахом дивився на цю "красуню": жовті зуби, сіре обличчя, пальці із коричневими плямами! А подих! Як у динозавра!
- Петрику! Петрику! Ну чого ж ти мовчиш? Лише один разочок спробуй і будемо друзями на все життя! - хриплим голосом виспівувала цигарка, а потім розреготалася, але зайшовшись кашлем, зупинилася.
- Дай я тебе обійму, мій голубчику! Ми будемо найкращими друзями! - і дивне створіння потяглося до хлопчика кістлявими руками.
Петрик відчув, що ще трохи і він задихнеться в тих обіймах!
- Ні! - закричав він, рвонувшись з усієї сили, - не хочу я з тобою дружити! Геть від мене!
І...прокинувся!
Цей день почався як звичайно. Сніданок, школа і..."неприємності" біля під'їзду. Та все ж таки цей день був особливим! Повернувшись зі школи, Петрик сміливо підійшов до хлопців, що оцінювали новий мобільний телефон "Олігарха".
- Привіт! Я не буду палити і вам не раджу! І я не покемон, звати мене Петро! - хлопчик спокійно розвернувся і зайшов до під'їзду. А розбишаки так і застигли із роззявленими від подиву ротами.

Вранці бабуся взялася концервувати вишні, бо вродило їх цього року напрочуд багато. Та виявилося, що не вистачає скляних банок.
- Миколко! - покликала вона онука, що ганяв у дворі м'яча, - Треба банок із горища зняти. Зможеш? Не боятимешся?
Хлопчина підбіг до бабусі і гордо випнув груди:
- Та чого б це я боявся! Я вже великий!
- Ну добре, - посміхнулася бабуся, - візьми ось торбину, та отуди їх і поскладаєш. І не бери багато за один раз!
Миколка кивнув, ухопив торбину і помчав за хату. Бо це вже була справжня пригода! Просто так, на горище лазити йому не дозволялося, а тут така нагода!
Драбина була вже стара, похитувалася і скрипіла під ногами, аж трохи страшнувато було! Та на те вона й пригода, тут без страшного не обійтися - це Миколка точно знав! От якби ще й привида побачити! Оце було б що розказати друзям!
Вибравшись на верхню сходинку, хлопчик відчинив дерев'яні дверцята. На горищі було жарко, сухо, а світло ледь-ледь пробивалося у малесеньке віконечко. Миколка закинув торбину, а потім заліз і сам.
- Ух ти! - вихопилося у нього.
Відчуття було, неначе до іншого світу потрапив! В кутку хиталося павутиння. На підлозі стояли коробки зі старими речами. І тиша. Такої тиші в хаті не буває! Миколка завмер, прислухаючись. Здалося, щось зашурхотіло. Ні, не здалося! Таки точно щось шурхотіло! Під стіною стояли старі чоботи, і шурхотіло якраз там! "ПРИВИД!!!" - промайнула думка.
- Оце згадав на свою голову! - прошепотів Миколка.
Він завмер біля отвору. і здавалося, що й не дихав.
- Що ж робити?! Що ж робити?! Кричати? Соромно! Та й не почує звідсіля бабуся!
Ноги мов заклякли - не можна й поворухнутися! Страх льодяними пальцями забирався під сорочку! Руки не слухалися!
Шурхіт чувся все дужче! Ось! Зараз це станеться!
Із чобота виткнулася маленька сіра мордочка, роззирнулася довкола. Нічого не рухалося. Звірятко вислизнуло і швиденько почало підбирати зернята пшениці.
- Миша! - аж видихнув Миколка, - Це лише маленьке мишенятко! А я злякався! Добре, що хоч ніхто не бачив, а то засміяли б!
Полегшено зітхнувши, хлопчик почав збирати так потрібні бабусі банки. Багато вишень вродило цього року!

Це сталося одного передноворічного дня. Марійка, разом із мамою, зайшла до магазину, щоб придбати подарунки до Нового року. Доки мама розраховувалася за покупки, Марійка розглядала вітрину. Аж тут…погляд дівчинки зупинився на ляльці. Але яка то була лялька!!! Великі очі із довжелезними віями, рум’яне личко, маленькі червоні губки. А волосся! Справжнє диво! Довге, хвилясте, блискуче! Не те що короткі зачіски Марійчиних ляльок! Та найбільше вразила дівчинку розкішна, довга сукня! Що то була за сукня! Пишна, яскрава, прикрашена маленькими бантиками.
- Справжня принцеса! – подумала Марійка.
Дівчинка вже ходила до школи і вміла рахувати, тож вона придивилася до цінника, що висів поряд із незвичайною лялькою.
- О, ні! – видихнула із розпачем, - Мені ніколи не мати цієї красуні! Вона занадто дорого коштує!
Марійка похнюпилася, але нічого не сказала мамі.
Відтоді дівчинка кожного дня приходила до магазину і довго любувалася розкішною лялькою. Та одного дня вона не знайшла на полиці знайому красуню. Марійка зажурено вийшла на засніжену вулицю.
- Та чого ж це я?! – смикнула вона себе, - Адже тепер лялька не буде сумувати на полиці магазину! Нею будуть гратися. Її любитимуть.
Минули роки. Марійка стала дорослою. А одного чудового, новорічного ранку її маленька донечка знайшла під ялинкою розкішну ляльку, із довгим, хвилястим волоссям і великими очима.