Головний герой цієї повісті – я, Ванько Круподер. Мені вже сповнилось вісім років і пішов дев’ятий, я ношу штани без помочів і дрібнота дивиться на мене з повагою, як на дорослого; вчуся в третьому класі, у моєму щоденнику – круглі п’ятірки. Отже, я не тільки головний герой, а ще й позитивний, не те що Миколка Олексенко – первак, третьорічник і переросток. Ольга Тарасівна, наша вчителька, називає Миколку «недотепою», і всі з нею погоджуються. Всі, та не всі. Я не погоджуюся, хоч і мовчу. Миколка мій приятель, і я добре знаю, що він дотепа. Краще за нього ніхто в хуторі не вміє плавати наввимашки й плести батоги-шестерики з китицями. Просто в Миколки до шкільної науки душа не лежить. У мене лежить, а в нього – ні. Я сам попросився до школи, а Миколку щороку першого вересня всім хутором шукають у лозах. Ніяк не хочуть зрозуміти, що в нього до науки душа не лежить. А почнеш комусь говорити про це – сміються. Ніби й справді щось смішне сказав.
Коли мою старшу сестру віддавали до школи, я розплакався. Думав, що й мене віддадуть, якщо добре поплачу. Не допомогло. Сказали: малий, підрости. На другий рік я підріс, перегнав сестру на цілу голову, однак мені знову кажуть: «Малий, підрости». А мені вже набридло підростати, я вже читати-писати навчився, малював не гірше Славика, художника хутірського. За день розмалюю комина літаками, кіньми, матросами, а ввечері вся дітвора стовбичить біля моїх малюнків, прицмокує та ахкає. І Ольга Тарасівна не раз прицмокувала, навіть олівці кольорові дарувала. А в школу не хотіла записувати.
– Сповниться сім років, – приходь, ласкаво просимо. А зараз тобі ще й шести нема...
Першого вересня я сам, раніше за всіх прийшов до школи, пробрався в клас і сів у куточку, за останню парту.
Ольга Тарасівна зробила перекличку, усіх назвала повним іменем і обдарувала посмішкою. А на мене поглянула строго, аж я весь похолов. Прізвище моє вимовила по складах: «Кру-по-дер...». Підійшла, їсть очима. Висока, як головою не зачепиться за сволоки. У руках лінійку крутить. «Прожене з класу, – думаю. – Така прожене...» А вона нічого, тільки легенько поскубла за чуба й подобрілим голосом вимовила:
– Щоб сьогодні ж підстригся.
І розпочала перший урок.

А тепер я вже в третьому класі.
Я вже говорив, що мені сповнилось вісім років і пішов дев’ятий, що я давно виріс із дошкільних штанців і дрібнота дивиться на мене з повагою, як на дорослого. І не раз іще говоритиму. Щоб усі знали, що я не зелений пуп’янок, що вже маю деякий життєвий досвід і навіть біографію. Хочете, розкажу? А ще краще напишу? Щоправда, дещо вже забулося. Час іде, вода тече, листя – за водою. Це так моя бабуся говорить, коли щось забуде.
– Бабусю, ви пам’ятаєте, як я народився?
Бабуся киває головою.
– То розкажіть, а я запишу.
– При німцях це було, за окупації. Ми в землянці жили. На стінах – іній... Настя, моя дочка, а твоя мати, лежала під лахміттям, уся жовта, мов нежива. Ветеринар Ілько Сидорович сказав, що або помре сама, або народить мертву дитину. А нічого, оклигала. І ти народився живенький. Тільки дуже головатий. І крикливий. Німець, котрий жив у нашій хаті, щоранку обіцяв пристрелити тебе. І пристрелив би, гицель довготелесий, якби не той же Ілько Сидорович. Уночі облив хату гасом і підпалив. Згорів німець, туди йому й дорога! А Ілька Сидоровича повісили... Жаль сердешного, хороший був чоловік. Хоч і любив горілку... Та хто її не любить? І батько твій, царство йому небесне, любив. Навіть Ганна, дарма що жінка, а п’є.
Ганна – сусідка наша. До речі, вона була на війні разом із моїм батьком.
– Тітко Ганно, розкажіть іще раз, як мій татко загинув.
У тітки Ганни ніколи не було ні батьків, ні чоловіка, ні дітей. Одна, як палець. І вдачу мала не жіночу: п’є, палить цигарки, лається по-чоловічому. У неї з війни чорна хвороба. Я бачив не раз, як тітка Ганна, посинівши, корчилась на землі. А як відійде, мовчки встане, обтруситься і на цілий день замикається у своїй кімнатці.
– Так розкажіть, тітко...
– А що розказувать? Як натиснули гітлерівці, так ми бігли до самісінького Дону. А там переправа розбита. Швиденько окопались, огризаємось. Уночі нашу роту зняли з позицій на відпочинок. Я з твоїм батьком та ще з покійним Прокопом, Миколчиним дідом, випросили в козачок борошна й заходились пекти перепічки. І тут почалося. Налетіли на станицю бомбовози, земля розкололася, запалали хати. Батько твій з Прокопом кинулись до річки, під кручу. Там їх і... на...
Тітка Ганна зашкрябала рукою по столу, очі зупинилися, по обличчю розпливлась синява. А коли я за хвилину визирнув із запічка, вона лежала на підлозі, занурившись обличчям у солому. Бабуся хрестилася на кольорову ілюстрацію з «Огонька».
А тепер знову про Миколку. Хороший він хлопець, їй-право. І всі його жаліють, хоч і вредний. А чого вредний? Бо нікого не слухає і вчитися не хоче. А жаліють його тому, що його батько... Говорити про це краще не треба, бо Миколка почує і знову втече в лози. А писати можна – Миколка читати не вміє. Так от його батько був поліцаєм.
– Шкура собача, виродок, – каже моя бабуся.
– Його силою примусили, – заперечує Миколчина мати.
– Потрапив би він мені до рук, я б йому показала, – говорить тітка Ганна, встаючи з підлоги. – Я б його... – І заспішила додому, відсиджуватись після приступу.
Хіба Миколка винен, що його батько був поліцаєм?
Не говоріть йому про це ніколи. Чуєте?
Колись давно, як на хуторі була голодовка, Миколка годував свою матір – і мене підгодовував. Ходив до діда Ониська, олійника, і танцював йому босий на снігу. Платню, грінку з чорного хліба, приносив додому. Сам ніколи не з’їсть. Отакий мій приятель Миколка. А Ольга Тарасівна говорить: «Недотепа»...
Улітку ми робили грабіжницькі набіги на колгоспний сад. Біля самісінького ставка за пасікою – старезна, розлога яблуня. Білий налив. Родюча була, гілля – до землі. Через пасіку до яблуні – небезпечно. Бджоли покусають. А від дороги – ще небезпечніше. Дід Нєшта біля куреня сидить, як печериця. Старий, а всевидющий. І сіллю стріляє з дробовика. Нижче пояса лучить. Знає, куди стріляти.
Наступали ми на яблуню з боку ставка. Перепливали водну перешкоду в кориті. Гребли руками. Корито вузьке, але довге й глибоке. Лантухів п’ять в ньому поміститься, і нічого, не потоне.
Попливли ми втрьох: Миколка, я і Вовка Щербинин. Здоровань, другий рік у четвертому класі сидить. І в третьому два роки сидів. За віком йому треба вже в сьомому класі вчитися, та війна перешкодила. Він усе на війну спирає, цей Вовка.
Допливли, прив’язали корито до пенька – і в сад. Вовка трусонув яблуню – посипався яблуневий град. Гребемо в пазухи, озираємось. Тихо ніби, діда Нєшти не видно. Ми й не поспішаємо. Посідали під кущиком, ласуємо білим наливом.
– Поїхали, – каже Вовка. – Прощайте, діду Нєшто, вітайте свою бабу Кешту!
– Я тебе прощу! – дід Нєшта вискочив з куща, під яким ми щойно розкошували, й відрізав нам шлях до корита.
– Ми оточені! – крикнув Вовка. – За мною! – І стрибнув у ставок. Миколка – за ним, я – за Миколкою.
Вовка двічі змахнув руками, і – на протилежному березі. Миколка у воді, як риба, знай, махає собі руками та яблука підгрібає, щоб дідові не дісталися. А я прямо біля берега пішов на дно.
Яблука повискакували з пазухи і мимо мого носа, разом з бульбашками, піднялися на поверхню. А я вже й дно загубив, бовтаюсь у воді й відчуваю, як у маківку сонце припікає. Хочу крикнути – і не можу. Руки хочу підняти над головою – і не можу.
Витяг мене Миколка, і разом з дідом Нєштою відкачали. Зпіввідра води викачали. Дід Нєшта навіть не лаявся. Поклав дробовик під яблунею і виловлював яблука з води.
– Забери додому, – сказав. – І завтра приходь, я тобі меду молодого приготую.

По-всякому називали нас на хуторі – мене й Миколку. Хто – байстрюками, а хто – сирітками. Ми, звичайно, сердились: які ж ми байстрюки та виродки, коли у Миколки є мати, а в мене – бабуся? І не сирітки ми... Он Грицько Лапушка при живих батькові й мачусі – сирітка. Вони його не годують, із дому геть вигнали. Ночує він де прийдеться: у колгоспній конюшні, під коморою, у солом’яній скирді. Улітку пасе череду, а взимку просить милостиню по навколишніх селах. І крадіжкою займається: то хліба шматок поцупить у когось, то корову здоїть. Колись упіймають його і вб’ють. За таке, я чув, убивають.
А ще нас дражнили «фуліганами». Це дід Яриш дав нам таке прозвисько, мірошник довготелесий. Ох і не любили ж ми його! Коли він проходив вулицею, ми, заздалегідь видравшись на столітню липу, кричали: «Діду Яриш, куди ти шпариш?».
Дід показував нам великий сухорлявий кулак і йшов собі далі, до свого млина. А нам хоч би що: кричали ще дужче: «У вітряк? Ах ти ж, бісів дід-хитряк!». Це діда проймало вже неабияк, і він, круто розвернувшись на дорозі, молодим галопом пер до нашої липи, облапував стовбура ручищами, задирав по черзі ноги – та зась йому, старому, видряпатись на таку деревиняку! Хай стрибає хоч і до вечора. З голоду не помрем: у дуплах повно гороб’ячих яєць. Миколка висмоктує жовту рідину й кидає шкаралущу на діда. Шкаралуща маленька й легенька, не долітає до цілі, застряє в густій кроні. Миколка незадоволений. Видирає з дупла все гніздо й кидає вниз. І гніздо застряє в гілляччі. Тоді Миколка розв’язує на штанцях шпагатину і «фотографує» діда Яриша своїм худеньким з... вибачте, своєю голенькою нижньою спинкою. Дід розлютовано плюється, вивержує на наші «фуліганські» голови десяток міцних заковиристих слів і підтюпцем прямує далі, до свого загадкового вітряка. Ми злазимо з липи й біжимо до ставка: скоро стемніє, раки в нори позалазять. Наїдку з них – майже ніякого, зате, варені з кропом, вони пахнуть на весь наш хутір.

Хуторянами нас, пам’ятаю, ніколи не називали. Бо жили ми, власне, не на хуторі (хутором звалася сусідня Рудка, де було близько сотні дворів), а в колишній панській економії. Колишню панську економію (бабуся вимовляла – «якономію») під час довоєнної голодовки назвали Комуною, то ця назва від того й лишилася, і нас називали комунцями й після війни, хоч насправді ми були частиною сільгоспартілі імені Сталіна. Я хоч і малий був, та в цих питаннях трохи розбирався. Не без пояснень бабусі, звичайно. Бабуся частенько, між іншим, розказувала, як наша родина потрапила сюди. Давно це було, мене ще й на світі, як то кажуть, не водилося, не водилося на світі й старшої моєї сестрички Галі. «В голодовку, – каже бабуся, – після того, як нас розкуркулили». Значить, не в цю голодовку, що була вже після війни і яку я добре запам’ятав. А тієї голодовки, давнішньої, я не пам’ятаю, бо тоді, значить, я ще не народився.
Було, розказує бабуся, восьмеро дітей у неї – семірко хлопчиків і дівчинка. У неї та в мого діда Гната Великорода. Вони всі були Великороди, а ми з сестричкою, виходить, не Великороди, а Круподери, бо наш батько здалеку потрапив у наші краї та й оженився на нашій мамі Насті, старшій і єдиній бабусиній дочці. Отже, ми Круподери, та, мабуть, трохи й Великороди – по мамі. Тепер нас, Круподерів, двійко, а з Великородів лишилася одна моя бабуся. Усі інші повмирали, бо сім’ю, повторює бабуся, розкуркулили, а тих, кого нe прибрала голодовка, війна прибрала.
Узагалі, розказує бабуся, вона з роду Пигулів, які жили в Марківці на Пигулевій вулиці, а заміж пішла на сусідню вулицю – за героя двох турецьких воєн Гната Великорода. Любив дуже, того й діточок багато було. Уже немолодим дід Гнат одвоював з австріяками та германцями, у «ліворюції» участі не брав і на «гряжданській» не був. Землю орав та дітей до роботи «крестьянської» привчав. До того, як почали стягатися в артілі та комуни, Великороди нажили сорок десятин землі, пару коней та дві пари волів. Наймитів не тримали – самі вправлялися, ще й на цукроварні в сусідній Миколаївці підробляли. Продподатки платили, каже бабуся, справно, та Лідка Гусакова, «ахтихвістка» марківська, разом зі своїм «бахурем» Лемішкою все одно обзивали всіх Великородів контрою і похвалялися з лиця землі зітерти, у гроб загнати. Дід Гнат був скупий і мудрий, до колгоспу вступати не хотів і Лідку Гусакову разом з п’яницею Лемішкою гнав з двору граблями. Так вони вночі підпалили дідові скирди, звели з хліва скотину й самі десь геть зникли. Знайти їх не могли, ніхто нічого і не знав, і знати не хотів. А тут почалося таке, що й згадувати страшно. Голодовкою це називається. То було все, а то – нічогісінько. Ні худоби, ні хліба, ні гнилої картоплини. Дід лежав на печі недовго – представився. Після нього потім, як хату розбирали, знайшли під стріхою лантух паперових грошей: катеринок, керенок, махновських і петлюрівських «знаків», багато й радянських карбованців. За дідом услід померли одразу четверо хлопчиків, найменшеньких. Бабуся ніколи не простить їхньої смерті – ні дідові Гнатові не простить, ні Лідці Гусаковій. З Лідкою вона ще зустрінеться. Ні, не зустрінеться, бо тоді б вона її просто вбила, – вона ще не раз почує Лідчин голос під своїм вікном. Перший раз почує тієї неділі, коли помре п’ятий хлопчик, Петько. Він ще й не захолонув, а Лідка стукала вже в кухонну шибку – просила бабусю Уляну, щоб та віддала їй мертвого Петька. «Я вам за нього сметани привезу й хліба, щоб ваші старшенькі не померли з голоду». Бабуся проклинала Лідку, виповзала з хати – а там, на подвір’ї, уже нікого не було. Бабуся кричала в темряву: «Лідко, тебе Господь покарає!» А Лідка, така безсоромна, відгукувалась із-за тину, що, мовляв, Бога вона не боїться, бо атеїстка, а жити треба, а коли їсти нічого, то можна й мертвих їсти, тільки поки вони ще свіжі, та й варити їх треба довго, а ви, бабо Уляно, передохнете з голоду всі: і ви, бабо, і ваші Борис, та Іван, та Настя. Петька ви все одно закопаєте, верещала дурна Лідка, а я його вирию та котлет із нього нароблю і в Суханівці на базарі сметани й хліба виміняю.

І таки вирила Петька, розказувала бабуся, а потім і матір свою, стару Гусачиху, на холодець пустила, та невдовзі й сама здохла. «Багато людей тоді померло, – горює вголос бабуся (як зараз бачу те гірке горювання). – Якби ж нас ото не розкуркулили, та Пигулів до Сибіру не відправили, то, може б, і живі були досі мої хлопчики».
Я вже потім переповідав усе почуте від бабусі своєму другові Миколці. Як вони вижили – бабуся, дядько мій Іван та мамка моя Настя. Коли вже зовсім опухли і до життя збайдужіли, дядько Іван тихо зійшов із двору. Думали, що десь пропав навіки. А він через тиждень возом приїхав, сяких-таких харчів привіз і забрав бабусю й мамку мою в Комуну. Там було що їсти – тим, хто працював. Буряки вирощували для цукрозаводу, а завод годував за те жомом і мелясою. Я і сам вижив на жомові та мелясі – у цю, післявоєнну голодовку. Жом не те, що солодкий, а такий, що від нього тошнило і рвало. А патока – нічого, майже як мед, – солодка, густа і тягуча. Пальцем її з горнятка – і в рот, і облизуєшся. Тільки переїдати не можна, бо живіт роздує, а це погано, це може й смертю закінчитися. Воно якби з хлібом, та де ж той хліб, коли все зерно з поля в колгоспну комору звезли й замки пудові на двері почепили, і сторожів приставили. На трудодень тоді, бабуся розказувала, та я і сам уже дещо розумів і бачив, нічого не давали, бо колгосп мав увесь врожай відправити у Вирі – там елеватор. Сусіда наш, Федір, мав у хаті хліб і його діти їли патоку з хлібом, і мені давали куштувати: ой як то було смачно – з хлібом! Тільки недовго їли патоку з хлібом Федорові діти. Попався Федір на гарячому: із сином Петром провертіли дірку під коморою, набрали чувал проса, а тут – сторож і бригадир. Людей зґвалтували. Міліціонери приїхали, комісія строга. Суд улаштували. А вже під вечір обох, і Федора, й п’ятнадцятирічного Петра, на військовій тачанці відвезли в Штепівку – у район. Більше ми їх і не бачили. І листів додому, кажуть, не було.

Мені вже дев’ятий рік пішов, і вчуся я в третьому класі, і читаю все, що до рук потрапить, і дещо знаю про світ і про життя. Світ – це не тільки наша Комуна з сусідньою Рудкою, не тільки сільрадівська Марківка, де живе товстий міліціонер Соломка, не тільки районна Штепівка, де пропали дядько Федір з Петром. Світ – це таки світ: великий-великий, кінця-краю не знати. Я ще колись побачу його весь – захочу і побачу, так я і Миколці сказав: «Виросту, Пржевальським стану або Робінзоном Крузо, і мандруватиму собі скрізь». А Миколка вірив мені і не вірив, і мріяв про своє: «А я, – мріяв Миколка, – як виросту, льотчиком стану, матері каші привезу. Щоб так наїлася, так наїлася, і щоб ніколи не плакала...»
А поки що наш світ вміщався в кружалці обрію. Далі цвіли соняшники: високі, широколисті, у вогненно жовтих брилях. Над ними кружляли горобці і бджоли, над ними й сонце кружляло: із соняхів уранці піднімалося вгору, котилося над ними цілісінький день, а ввечері знову пірнало в соняхи.
Хочу розказати про наш світ, що жив посеред соняшникових полів і в якому жили ми, соняшникові діти. Я його добре вивчив – до найменшої нірки на вигоні, до останнього ластів’ячого гніздечка під конюшнею.
У самісінькому центрі світу – глибокий і темний колодязь. Щоб витягти з нього цеберку з водою, ми з Миколкою, налягаючи на залізну ручку коловорота, вибивалися із сил. А вода ж була така смачна, така поживна, що як вип’єш півцеберки, то і їсти перехочеш. Ото ми й пили її частенько, від пуза. Гринько Лапушка, бандюга, щоб насолити нам за «дражнилку», вкинув у колодязя нашу улюбленицю-кішечку. Вона, бідолага, втопилася, так дід Яриш на віжках спускався на самісіньке дно колодязя і чистив його: разом із кішкою вигріб з муляки добрячу купу залізяччя воєнного. Вода почистішала, але вже не була такою смачною і для нас з Миколкою відгонила котячою смертю. Тоді ми стали бігати на водопій до Сорочої криниці в яру.
Удень ми наважувались нишпорити в старому й ветхому будинку колишньої поміщиці Крамаренчихи. А як стемніє, то трималися від нього подалі, бо в темряві панських покоїв розкошували всілякі нечисті сили: домовики, відьми, вурдалаки і голі летючі миші-кажани. А в колишній «двірницькій» мешкала столітня баба Монашка, худюща, чорна й схожа на кочергу, бо завжди була зігнута й спиралася на кострубату палицю. Її ми боялися найбільше – вона чаклувала й ворожила, і то завжди на зло людям: уночі перетворювалася на чорну кішку й здоювала людських корів, а колгоспних не чіпала, бо на фермі сторожував дід Колосок, будьоннівець і п’яниця, а Монашка, хоч і відьмака, будьоннівців і п’яниць боялася і проти них була безсила.
Ставка ми не боялися, хоч він і був глибокий та широкий. Купались ми до глупої ночі, раків сонних видирали з глинистих нір, рогіз солодкий висмикували в болотистому «гузирі» ставка, ловили водяних курочок і руйнували чаїні гнізда.
За ставком був лісок – поміщицький лісопарк. Чого в ньому тільки не росло: і клени кількох порід, і дуби та берези, і ясени та берестки, і здичавілі груші, яблуні та вишні, і калина з бузиною, і бузок з ліщиною. І – ягоди: полуниці та суниці, порічки й смородина, аґрус і глід! Ото були ласощі з літа до пізньої осені... У лісочку ми городили сякий-такий курінь, там і спали, притомившись від біганини та голоду.
У найдальшому куточку лісопарку був цвинтар. Зовсім невеличкий, могилок зо двадцять, і здебільшого – без хрестів. Казали, що їх взимку позрубувала німецька повія Мокрина – у печі розпалювати сухенькими дрівцями, щоб сира вільха краще розгоралася. Мокрину ми, дітлахи, ненавиділи, а з її сином Миньком дружили, бо він був не німецьким байстрюком, а гарним товаришем, і називав матір шльондрою і матюкав по-дорослому, видравшись «від гріха подалі» на вербу. «Гада ти, а не матір, – кричав він згори. – Грошей повна наволочка, а ти карбованця в кіно не даєш. Шльондра ти фашистська...». От за що ми любили Минька, а ще за те, що він таки крав у матері гроші й на всю кагалу купував у крамниці цукерки-подушечки.
Так от на кладовище ми ходити чомусь не сміли. Ходили тільки з дорослими – на Великдень та на Спаса. Носили покійникам їсти. Мені бабуся тицяла в руку вузлика з крашанками й білим хлібцем: сніданок моїй мамі. Я з сестрою перекочував крашанки через горбик землі, під яким лежала мама, а потім клав їх під хрестом.
Жінки сходились на галяву поблизу могил, розстеляли на траві білі вишивані скатерті, викладали з кошиків усіляке снідання, всідалися самі й нас садовили на кращі місця. Плакали й пили бурячний самогон, їли святе снідання і знов таки плакали. А ми їли так, що й слова ніяк було сказати, бо роти геть напхані крашанками. Їли і сиділи тихенько, як налякані зайченята.
Кладовища я не любив, боявся і обходив десятою дорогою. Це після одного страшного випадку, що трапився зі мною минулої осені, пізно увечері, як ішов я з сусідньої Марківки, з клубу, де показували двосерійного «Івана Грозного». Місяць стояв високо в небі, стежка хутко бігла через поле навпростець, і я жив у кіношному світі, не відчуваючи під босими п’ятками колючої стерні, не роззираючись навсібіч, не помічаючи нічого ні під собою, ні над собою. Аж поки не спіткнувся на межі поля і кладовиська. Боляче забившись об груддя, я поволі встав, обтрусився, а тоді звів очі і прямо перед собою побачив казна-що. Волосся на голові заворушилося, піднялося вгору, немов голки на їжакові, подих мені сперло, а ноги прикипіли до землі. І душа моя вилетіла з грудей. І прямісінько на маминій (а може, мені так здалося, може, то була інша, чужа) могилі, коливаючись і просвічуючись наскрізь, стояла біла постать, схожа й чимось не схожа на людську, жіночу. Не знаю, скільки я стояв отак, остовпівши... Опам’ятався лише вдома, та й то не одразу. Після того випадку, коли дуже розхвилююся, заїкаюсь і блідну, через що хлопці, навіть старші за мене, почали мене побоюватись: що з нього, мовляв, візьмеш, як воно прибите лантухом із-за рогу?!
По стерні то я ще ходив, а от у жито чи в соняшники, які сягали мені до плеча або й вищими за мене були, я заходити не наважувався. Коли був зовсім малий, боявся русалок польових, а як підріс і порозумнішав, то в існування всіляких там русалок вірити перестав. Причина мого боягузства була в іншому: у парашутистах. Ходили чутки, що в довколишніх полях (а далеко від нашого села і в лісах) переховуються чужі люди, чоловіки й жінки, що вони ловлять малих дітей, шприцами висмоктують із них кров, а м’ясо переробляють на котлети і продають на сумському базарі. Зловити ж їх ніяк не можна, бо вони – парашутисти, з’являються і геть зникають непомітно, мабуть, уночі. Хоча, казали, були випадки, коли вони спускалися з неба і вдень. Баба Кочуриха, казали, бачила їх поблизу Терешківки, коли йшла з гостей додому. Казали, що ті невідомі вурдалаки і Грицька Лапушку на котлети пустили. Та я думаю, що Грицько тимчасово зник з Комуни – втік після пограбування своєї тітки Палажки (викрав у неї кілька штук довоєнного самотканого полотна). От проїсть полотно, зголодніє до млості і повернеться з невідомості, хоч і не здоровий, зате живий, кістлявий, на драбину схожий.
А ще в нашому неширокому дитячому світі були Яришів млин-вітряк, дядькова Кирилова кузня і колишні скотомогильники. На вітрякових крилах ми вчилися літати, у кузні заворожено дивились на голубуватий вогонь і наслухали суперечку молота з ковадлом. А на скотомогильниках збирали кістки, роги й копита, щоб потім виміняти за них у діда-ганчірника цукерки або глиняні свистульки-півники. Якось, пам’ятаю, у колючому чагарнику ми знайшли зжовклі, аж бурі кістки, не схожі на тваринячі. Вовка Щербинин запевняв, що то «фашистська шкелетина» і треба її також продати ганчірникові. Але Миколка, хоч його і вважали недотепою, викопавши із глини іржаву бляшану зірочку, почав кричати, що то не «фашистська шкелетина», а наш боєць, може, навіть його, Миколчин, батько, і що ці кістки треба похоронити отам, на пагорбі, поблизу вітряка. Однак Вовка, відлупцювавши сопливого Миколку, зібрав кістки на свій візок і перегодя виміняв на них скляне намисто: своїй клишоногій нареченій Нюрці. За цей вчинок я його, гада, засадив би на все життя, і не в третьому класі, а в тюрмі, за ґратами – нехай там скиглить за своєю Нюркою-дуркою!

Ольга Тарасівна – жінка не зла, може, навіть і добра. Але зі мною вона вчинила зле: прогнала мене з класу за те, що я, замість писати диктант, – малював. Вигнала без куфайки й шапки, у порваних шкарбунах. А було це в розпалі зими, морози тріщали люті. То ж поки я добіг додому, набравши повнісінько снігу і в шкарбуни, й за пазуху, – схопив «шкарлятину». Що воно таке, я тоді не кумекав, але захворів кепсько: уже ввечері весь горів, як дровиняка в печі, марив, поривався кудись бігти, кричав.
Бабуся перепробувала за ніч усі домашні лікувальні засоби – не допомоглося. А я то втрачав свідомість, то приходив до тями. Коли мої очі злипались від якогось тягучого й неприємного на запах меду, а тошнота здавлювала горло, я, забувши про те, що надворі зима і що можна застудитись і померти, швиденько роздягався догола, прожогом біг до ополонки на ставку. Холодна й шорстка, мов полотняний рушник, вода стирала тягучий мед із мого розпашілого обличчя, і я лежав на піщаному дні ставка, широко розплющивши очі. Вгорі, де вода змикається з небом, було прозоро й блакитно, і там я бачив кіно. Іван Грозний, упившись бурячним самогоном, намагався штрикнути мене своїм довгим посохом, але я відпручувався, ховався в рачину нору й виглядав звідти, немов пташеня з дупла. П’яному цареві, мабуть, осточортіло бовтатись в ополонці, він чвиркнув крізь щербаті зуби й розреготався:
– І не потрібен ти мені зовсім, байстрюче сопливий. У мене є дорослий син, і він слухняний, немов ягня: його скільки не штрикай – все’дно сумирний...
– Сумирними бувають тільки дурники, – відповідаю я, щоб насолити Грозному. – І злими бувають тільки дурники...
– Оце ти вірно сказав, отроче, – похвалює мене баба Монашка. – Нехай іде похмелятись до Колоска: обоє рябоє, п’яндилиги несусвітні. А я тобі переполох виллю. «На осіянській горі, на святій землі... Там мати Марія стояла... Янголи з небес злітали, золотії чаші підставляли...»
– Бабо, – кричу я, – ви пропустили цілий абзац у вашій молитві. Ольга Тарасівна «двійку» вам поставить...
– Я твого Абзаца знати не знаю, – спантеличено відповідає баба Монашка, – а Тарасівна нехай краще свічку поставить Богу, щоб ти не вмер.
Ольга Тарасівна розсердилась, прогнала скарлючену бабу й замахнулась і на мене лозиною:
– Ти чого в школу сьогодні не прийшов? Чого вилежуєшся на печі тоді, як інші мерзнуть у нетопленому класі й пишуть твір про великого вождя? Я тобі не «двійку» вліплю, а «кілок» поставлю за чверть. Другорічником зоставлю!
І боляче шмагає мене лозиною.
Я схоплююся з печі, вибігаю на вулицю, і, наче білка, видряпуюсь на старезну липу. Ольга Тарасівна, баба Монашка і Грозний-цар тупцюють унизу, руками вимахують. А я – нічого, у дуплі колупаюся, руку грію в торішньому гороб’ячому гніздечку.
Сучок під моїми ногами вламується і я зависаю між Богом і моїми гонителями. Рука тріщить у суглобах, розтягується в плечі, пекучий біль стріляє в мозок. «Божечку, – кричу, – врятуй мене, зніми з липи...».
– Он Яриш іде, – каже Бог, – нехай він візьме драбину біля комори і з мого високого благословення рятує тебе.
– Господи, іже єсі на небесі... – шепочу я крізь сльози. А дід Яриш, мій найлютіший ворог, уже приніс драбину, уже зняв мене з липи, несе до хати й примовляє лагідно: «Нічого, дитинко, нічого... До свайби воно заживе і загоїться. У підручні до мене підеш, борошно так гарно пахне...».
Ольга Тарасівна, дай Боже їй здоров’я, таки переконалася, що я хворий, відправила Вовку Щербининого в Марківку, за фельдшером.
Того ж дня мене відвезли в лікарню. Разом із сестрою, бо вона заразилась від мене і теж захворіла.
Про ту лікарню і зараз страшно згадувати. Від уколів я став дірявий, мов решето, і якийсь ніби пришелепкуватий. Кричав, що хочу до мами, а мами, як я вже, мабуть, розказував, у мене не було, її глина вбила ще у війну. Бігав по коридору, натикаючись на цегляні стіни і не знаходив дверей. Вхопив був на руки маленького хлопчика Петька, та не втримав, додолу впустив і хлоп’я собі шишку набило. А найгірше, що я зробив, то це розбив єдиного на всю лікарню градусника. Розбив я його ненароком, однак лікар аж постарів од цієї біди, лаявся, поки й охрип. Ногами тупотів перед моєю бабусею. Вона плакала й розпитувала, де такий градусник можна купити. Й того ж таки дня пішла за дванадцять кілометрів у районну Штепівку, в аптеку. Коли вже верталася звідти, провалилася в яру під кучугуру, ледве вигреблась, промокла. Лікар наказав відтирати її самогоном, компреси ставити, щоб запалення легенів не було. «Мені не можна хворіти, – бідкалась бабуся. – Хто ж тоді моїм діткам їсточки принесе?». Нічого, не захворіла бабуся. Вона ніколи, пам’ятаю, не хворіла, бо хворіли ми з сестричкою, то бабусі було не до своїх недуг – наших вистачало по зав’язку.

Хто ж мені повірить, що я – дитина?
Скажуть... та вже й не один раз казали: «Воно розсуждає, немов старе. І все то знає, і звідки воно таке взялося?»
А я живу в такому світі, де взнаєш і те, чого б і не хотів знати. Я знаю, що діти беруться не з капусти і не лелека їх приносить. От я, приміром, взявся від матері Насті. Вона мене народила. Так, як народила телятко наша корова Маруська. Тільки Маруська народжувала своє телятко у теплій хаті, а мене мати привела у холодній землянці, бо німці зайняли нашу хату і пили в ній самогон. Вони, німчури оті, були такими гіркими п’яницями, що дід Колосок, порівняно з ними, чистий тобі янгол, – так говорила моя бабуся. Ні, вони зовсім не знущалися над нами – ті німці, а може, італійці, які зайняли наше село восени сорок першого року. Вони просто викинули нас із хати, а так навіть іноді підгодовували: тицяли бабусі в руку шмат ковбаси чи шпеку германського і сміялися, щоб їм луснути. Бабуся їх недолюблювала, однак брала ту ковбасу, щоб хоч трішки підтримати мамини сили перед пологами. І мама народила мене вночі, одразу після Нового року. Молока в неї не було – перегоріло. І сил ніяких не було: лежала в лахмітті ледь жива. І я не пищав, як інші новонароджені, а тільки жадібно смоктав жований хліб, що його бабуся замотувала в марлю й силоміць всовувала мені в ротик.
Не скоро мама повірила, що я житиму. Тільки вже навесні, як добре потепліло й виткнулась травичка із землі, мама взяла мене на руки, розкутала, щоб я подригав ручками та ніжками, й винесла на сонечко.
Одному німчурі забажалося почукикати мене і він відняв мене в мами. Мама втратила свідомість, а я зпереляку вимазав німцеві мундира. Він обурився, розкричався на весь хутір, з огидою пожбурив мене у мамину пелену, від того мама й очуняла.
Я цього не пам’ятаю, звичайно, був іще ж немовлям, тільки бабуся мені потім розказувала, і я їй вірю. До трьох-чотирьох років я взагалі мало що пам’ятаю: так, окремі епізоди, якісь уривки життя.
Пам’ятаю осінній лісок і дорогу. Лісок не зелений, як навесні чи влітку, – багатоколірний, дорога вистелена жовтим і червонястим кленовим листям. Бабуся притискає мене до грудей, щоб мене, бува, не засипало листяним жаром. За бабусину спідницю чіпко тримається моя сестричка боїться потонути в листопаді. А попереду, у глибокій колії – армійська (а яка ж іще!) тачанка. А на ній домовина, а в домовині наша мама. Нічим не прикрита, руки склала на животі – спить. Сестра потім сперечалася зі мною: «Не міг ти запам’ятати маму, маленький іще був, навіть я не пам’ятаю...».
Вона, може, й не пам’ятає, у дівчаток, відомо, пам’ять куценька, а я пам’ятаю. Лісок, червонясте листя, дорога і тачанка... Якщо не вірите мені на слово, то он, погляньте: і лісок на місці, і дорога нікуди не втекла, і тачанка ніде не поділася – на ній возять зерно до млина. Правду я розказую, нічого не вигадав.

От багато хто повторює: голодовка, голодовка... І називають сорок сьомий рік. Ніби до нього й після нього не було голодовки. Була, та ще й яка! Німці, як відступали, спалили сусідні села дощенту. Нашу Комуну не спалили, бо вона була кам’яна і не хотіла горіти. Зате вигребли все, що тільки можна. Одні миші зосталися в колгоспній коморі, а в льохах – земляні жаби та великі білі печериці, і я їх, пам’ятаю, їв. Їв також бур’ян різний, горобців і ворон смажених, маторженики з полови й деревної кори. І все’дно був голодний.
При німцях у полі нічого не росло, крім бур’янів, – нікому й нічим було засівати. А при наших щось таки посіяли. І ми з бабусею поплентались аж за скотомогильники – визбирувати на ріллі ще довоєнну картоплю. Те, що ми знаходили, тільки називалося картоплею, а насправді то були якісь чорні струхлявілі грудочки, які розсипалися в руці на порох. Так от ми з бабусею і збирали це нічиє добро і не помітили, як до нас підкрався на коняці колгоспний об’їждчик Петро Поліцай. Від свисту об’їждчикового батога я впав у борозенку, а бабуся вхопилася обома руками за обличчя: по щоці текла густа цівка крові. Петро матюкався й шмагав бабусю по плечах, по спині, по ногах. Бабуся впала, прикривала мене спідницею і торбою, крізь плач шепотіла: «Бог тебе покарає, Петре... І люди проклянуть».
Та що Петрові люди?! При німцях він творив, що хотів, і при наших, бач, зберігся, і владу над людьми має. І ніхто не заявить на нього властям, бо дуже бояться всі Петрового батога-шестерика. На хуторі ж одні баби та діди, та малеча дрібна. А за голову колгоспу якась каліка нетутешня, з району прислана. Кому поскаржишся?
Я кричав на весь світ:
– Підозди, полісяй, я сколо взе вилосту, я вб’ю тебе за бабусю! І коняку твою вб’ю, а твоїм батогом колів пастиму...
Не вдалося мені відомстити Петрові. Хтось таки заявив, куди треба, і Петра забрали. Більше його я не бачив. І слава Богу.
Сестра моя вірить, що я пам’ятаю Петра. І вона запам’ятала його: не один раз лупцював її батогом за колоски. У неї й досі шрам фіолетовий на підборідді. Особливо помітний на морозі: щоки у сестри червоні, а рубець – фіолетовий, як чорнило...

Десь там, за соняшниками, на далекій Сумщині, серед полів та ярів загубилося моє сирітське дитинство, схоже на страшну, але й цікаву казку, – не добігти вже до нього, птахом не долетіти. А може, й не треба бігти-летіти туди, де вже давно-предавно нічого немає?... Нехай цвітуть собі соняшники, а бджоли нехай собі гудуть і гудуть...


70-і роки

Я – Каховський Петро Григорович, завтра (ні, вже сьогодні!) помру ганебною смертю, усіма проклятий і забутий, ніким не оплаканий ні в церкві, ні на цвинтарі, ні в далекому збіднілому родовому маєтку. Над убійниками в Росії не плачуть – їх закидають камінням, втоптують у багно, а потім, досхочу натішившись їх стражданнями, напівживих закопують на пустирі, мов скажених собак, після чого у прокуреній, запльованій корчмі п’яно похваляються своєю відданістю царю та отєчеству...


(...Ще у п’ятому класі я довідався про декабристів, і п’ятеро з них – повішені – у моїй уяві зрівнялися з краснодонськими героями, а Петро Каховський став моїм кумиром на довгі й довгі роки.
У своїм дорослому житті я прочитав десятки книг і сотні журнальних та газетних публікацій про декабристський рух, зібрав цілу бібліотеку про діяльність Північного та Південного товариств, про повстання в Петербурзі та Василькові, зрештою про сибірську епопею тих, на чию долю випала кара, страшніша за миттєву смерть. Я захоплювався мужністю Батенькова і Луніна, боготворив Івана Сухинова, однак образ Петра Каховського затіняв усіх! О, це був герой над героями, справжній заступник скривджених і принижених!)


– Ото я й кажу: для них я ніякий не герой, ніякий не заступник скривджених і принижених – я убивця, погубитель Милорадовича (не графа, не губернатора Санкт-Петербурзького, а прославленого генерала, героя наполеонівських війн, кавалера найвищих орденів, царського улюбленця і кумира напівсвітських дам). Я двічі убивця, бо на мені чорною плямою прикипіла тяжка провина – смерть старого служаки полковника Стюрлера...


(Милорадович – наш, українець, тож мимоволі хочеться пожаліти його, бо чоловік він був славний, гульвіса відчайдушний, до солдата прихильний, і з молодшими офіцерами – за панібрата. А щодо Стюрлера... скільки їх, було, понаїхало звідусюд у глибинку расєйську: на ловитву щастя і чинів! Грубий був, по-пруськи неотесаний, кулакам волю давав...)


– Я передбачав свій безславний кінець, свідомо йшов на Сенатську площу, готовий на все: або перемога, або смерть! Однак я не здійняв руки на царя, хоча мене до цього й підбурювали. Рилєєв прямо сказав мені за вечерею: «Тобі, Петре, нічого втрачати: ні чинів у тебе, ні сім’ї, ні надій на майбутнє – одні борги. Без крові не обійтися... ти повинен стріляти в царя. Тим паче, що ти сам колись зголосився на такий подвиг».


(Лукавив Кіндратій, ой, лукавив – мовляв, моє слово, а твоє діло...)


– Сьогодні я не впевнений, що це подвиг: убити самодержця. Не знаю, чи впевнений нині в цьому Олександр Бестужев, що думають з цього приводу Якубович та Оболенський. Тоді, ще влітку, вони твердили, що змін без крові бути не може. Так думав колись і я. І не тільки думав, але й кричав про це. Недарма ж барон Штейгель назвав мене і Бестужева «полум’яними терористами». Мені лестили слова барона і я готовий був натиснути на спусковий гачок пістолета. Якби ж не умова Рилєєва, навіть не самого Рилєєва, а всієї керівної верхівки змовників. Кіндратій лише висловив спільну думку, хоч і намагався приховати це від мене. Дещо раніше він говорив мені таке: «Захопи царську сім’ю, і ми віддамо її суду Великого собору». Я не втримався тоді від застереження: «Дивіться, панове, будете каятись!». На мене кричали всі разом, перебиваючи один одного, доводили неминучість знищення царя і його сімейства.


(Петрове життя, як сказали б сьогодні, не вдалося: при всій своїй амбітності кар’єри він не зробив ні на військовій, ні на цивільній службі. Звісно, це його пригнічувало, він борсався в нужді, гарячкував, але... людиною залишався цілісною і по суті доброю, товариською...)


– Не пам’ятаю вже, що я говорив, – одне пам’ятаю: хоч і з великими ваганнями, я все ж погодився на пропозицію Кіндратія і його однодумців. Це було, повторюю, ще влітку, з часом розмова та призабулася, виникали нові пропозиції, змінювались плани. І я не надавав особливого значення своїм колишнім гарячковим словам. Їх згадав Рилєєв. Увечері тринадцятого грудня я зайшов до нього і застав його в товаристві Олександра Бестужева, який квартирував з ним в одному будинку. Обидва були збуджені, рішучі, багатослівні. Кіндратій, поклавши на плечі мені свої по-жіночому пещені руки, якимось не своїм, робленим голосом новоявленого пророка, нагадав: «Настав твій час, Петре! Завтра тобі стріляти в Миколая. Приходь на Двірцеву площу в своєму офіцерському лейб-гвардійському мундирі і ще до збору наших військ біля Сенату постарайся проникнути в палац, або ж дочекайся на ґанку і вбий претендента на престол Миколая Павловича». Я ще й рота не встиг відкрити, щоб відповісти Рилєєву свою згоду чи незгоду, а він уже обіймав мене як найближчого друга і чужим, солодким голосом нашіптував: «Я знаю твоє самовідречення, ти можеш принести більше користі, аніж на площі – згуби імператора». Я, Бог тому свідок, не відмовлявся зовсім, лиш заперечував йому, мовляв, здійснити це неможливо, які я знайду для цього засоби... Рилєєв же уявляв у всіх передбачуваних і непередбачуваних подробицях: ось я входжу до палацу рано-вранці перед початком повстання, в офіцерському мундирі; ось я стою на площі, чекаю виїзду імператора і стріляю в нього. Кіндратій говорив переконливо і я мимоволі підкорявся його волі. Як, власне, і завжди. Я губився перед його залізною логікою, падав у власних очах все нижче і нижче, почувався, мов нікчемний плебей перед всесильним патрицієм. Мене гнітила світла велич переконаного у своїй святій правоті Рилєєва, його готовність до самопожертви, я не знаходив сил відмовити йому, своєму сильному духом другові, благодійнику (адже я заборгував йому, і немало, він рятував мене від нужди і голоду, зодягав з власного плеча), не міг роздратовано вигукнути: «Чому саме я повинен стати царевбивцею, а не ти, не хтось інший!». Сказати по щирості, я навіть не думав, що хтось, а не я, повинен стріляти в царя. Усе моє єство прониклося болями вітчизни моєї, я жив цими болями, мучився ними... Може тому, а може, помиляючись у меті й намірах, для загальної користі я не бачив у своїх думках і вчинках якогось злочину. А Рилєєв уперто повторював лише три слова: «Відкрий нам хід!» Він заворожив мене цими словами, цілком позбавив волі мислити й вирішувати самостійно. І я, і Кіндратій були немов у лихоманці. Ми забули, що колишні плани товариства змінилися, що царевбивство суперечить їм, може зашкодити загальній справі повстанців. Добре, що Бестужев був поряд і все чув. Добре, що запротестував, охолодив наші надміру гарячі голови. Кровопролиттям, доводив він, ми заплямуємо не тільки свою совість, а й святе наше діло. А ти, Каховський, продовжував Олександр, після пострілу в царя втратиш не лише своє чесне ім’я, а й батьківщину!». Я відчув, як гаряча хвиля залила моє обличчя, обпекла мозок, кінчики пальців затерпли... Втратити батьківщину?! Це – кінець всьому. Більше втрачати нічого. Бо все вже втрачено: військова служба, чиновницька кар’єра, дворянські маєтності, милість високого начальства. Я люблю Росію, мені до болю шкода її закріпаченого народу – за них я готовий прийняти найлютішу смерть. Я згоден стріляти в царя, згоден занурити гострий кинджал у його холодне і байдуже до людських страждань серце. Але... як же без батьківщини, без друзів щирих і рідних могил! Що ж ти робиш зі мною, любий Кіндратію! Адже це не по совісті, адже це... Мені ж, як і тобі, як і Бестужеву, відомі плани товариства у всіх деталях, я ж розумію, що вбивство царя більшістю наших соратників засуджене, що ти з власної ініціативи, не порадившись ні з ким, не попередивши Трубецького, хочеш вкласти в мою руку смертоносний пістолет. Пам’ятаєш, ми восени посварилися з тобою, Кіндратію? Ми й зараз посваримось, якщо ти не відступишся від своїх домагань. Ти йдеш на повідку в південних змовників, хочеш, як і вони, створити «cohorteperdue» – приречений загін цареубивць. Я не боюся підняти руку на імператора – я не хочу бути самовбивцею! Я вийду завтра на Сенатську площу, я візьму заряджений пістолет. Але стріляти в царя не буду! Сьогодні відмовляюся, і завтра від свого не відступлюся. Я проти твого «позапланового» вбивства, Кіндратію. Ти не все сказав мені, але я, нещирий мій друже, знаю більше, ніж ти гадаєш. Ти сам холоднокровно підписав мені вирок: громадянська смерть царевбивці! Тобі я потрібен до пострілу (тільки до смертоносного пострілу!), а там... Ви у своєму маніфесті до народу поясните, що вбивство імператора – «випадковий» і приватний терористичний акт, здійснений одинаком, розумово неповноцінним, далеким від вашої організації, чужим її ідеям відщепенцем. Після мого пострілу ви рішуче й без найменшого жалю відмовитесь від мене, оголосите мене, одного з найгарячіших прихильників державного перевороту, поза революційною організацією, поза законом. Ви не зупинитесь навіть перед тим, щоб вигнати мене з Росії назавжди. Кіндратію, дорогий брате мій! Витри сльозу, я не можу дивитися на неї! Даруй мені, але ж ти, людина, яку я обрав собі в друзі серед тисячі людей, ще не так давно (і це може підтвердити Бестужев) ніби між іншим сказав мені: «Запам’ятай на всяк випадок, що після твоєї згоди на царевбивство ми тебе не знаємо і ти нас не знаєш. Роби свою справу, як умієш». Чого ж ти зараз замовк? Чому ж не смієш повторити свої ж слова? Восени ти знайомив нас зі своїм планом: царевбивство треба здійснити руками людини, яка засудила себе на жертву і яка стоїть поза товариством. Після здійснення терористичного акту дати цій особі «засоби до втечі з Росії, наділити її всім необхідним, грішми також...». Ти, Кіндратію, мотивував цей план тим, що царевбивство може здатися народові тяжким злочином. Що ж, ти близький до істини. Але мовчиш... не виправдовуєшся, не заперечуєш. Тобі соромно? Тоді не треба катувати себе. Я прощаю тобі все, і зневагу до мене також. Зараз я навіть не кричу в гніві, як тоді, восени, коли вперше почув про твій план. Тоді я був обурений до глибини душі, зараз я просто здивований. Чи ти коли-небудь любив мене по-справжньому, чи тишки прикидався щирим другом? Будь відвертим до кінця, не ховай в душі нічого – завтра нам разом іти на Сенатську площу, а може, хто знає, і на смерть. Зізнайся в присутності Бестужева, що ти скрізь і всюди говорив: «Каховський на все зважиться...». Говорив, не відрікаєшся. Але звідки така впевненість?! Я ж не приховував своїх думок, зізнавався Бестужеву, що ти, Кіндратію, даремно стараєшся. Я сказав Олександру, що «коли Рилєєв вважає мене кинджалом, то, будь добрим, скажи йому, щоб він часом не вколовся, я давно примітив, що Рилєєв тонко схиляє мене, але обманеться: я ладен жертвувати собою вітчизні, однак сходинкою йому, чи комусь іншому для підвищення не ляжу». Я не захотів бути терористом-одинаком, я прагнув діяти в рамках загального плану. Хіба я не правий? Мовчиш, Кіндратію? Отож бо! Ти змовчав і тоді, коли Бестужев передав тобі ці мої слова. Ти нічого не сказав, бо тоді нічого було сказати. Тобі, хто ніколи ні в чому не знав сумнівів, хто володів словом краще, аніж зброєю. Нічого не сказав і вже ніколи нічого не скажеш. Завтра – ні, вже сьогодні – у нас віднімуть право говорити. Нас повісять іменем царя, у якого я відмовився стріляти. І слава Богу, що відмовився, не взяв на себе ще страшнішої ганьби. Я навіть радію з цього. Пам’ятаєш, коли ти о сьомій ранку, в день повстання, сказав Трубецькому, нашому нещасному диктатору, що, мовляв, Каховський відмовився стріляти в Миколая, а Якубович – очолити повсталі полки? Пам’ятаєш, повторюю, що відповів тобі князь? «Я радий з цього», сказав тобі Трубецькой. Як бачиш, не я один радію, що не пролилась царська кров. Не подумай, що я пожалів царя і його самодержавне сімейство. Навпаки, я горів, горю і горітиму до останнього свого подиху ненавистю до монарха і його прісних. Мене не засліпила царська мішурована велич. Не зламали мене й фізичні та моральні тортури в казематі Петропавловської тюрми-фортеці. Уже звідси я написав Миколаю про все, що я думаю і з чим гордо піду на ешафот. Між іншим, я написав йому: «Монархи лиш думали про утримання влади необмеженої, про підтримання розхитаних основ, про знищення останньої іскри Свободи й просвіти. Ображені народи спробували добитися виконання обіцяного, їм приналежного – і ланцюги й темниці стали їх надбанням! Царі переступили через клятви свої...». Ось що я написав невбитому мною імператору. Хто ж я є насправді: справжній революціонер, який розуміє всю непідготовленість, всю передчасність збройного виступу проти самодержавства, чи відступник, зрадник інтересів товариства? Істина випливе на поверхню пізніше, а нині я, і ти, Кіндратію, і всі наші однодумці – усі ми, як один, без різниці в чинах, у впитому світі – державні злочинці, вороги вітчизни і царя. Нам жити лишилося так мало: уже намилено конопляні мотузки й приготовлено грубі лантухи на наші гарячі й безпутні голови. Хочеться за ці лічені години (а може, хвилини) розібратися в собі, собі самому зізнатися у своїх помилках, засудити їх перед Богом, якщо він є, сповідатися перед власною совістю і, найперше, перед Росією. Якби у мене була кохана дружина, як у тебе, Кіндратію, чи наречена, як у Якушкіна, я б написав їй прощального листа. Якби я був твердо перекопаний, що моя сповідь дійде до далеких нащадків моїх, я не приховав би від них ні рісочки правди чи неправди. А так... попові я не довіряю, друзі за глухими тюремними стінами... я один, як перст. У камері сиро, темно, немов у могилі. Із цієї умовної могили я незабаром переселюсь у могилу справдешню, довічну. Я, Каховський Петро, син потомственого смоленського дворянина Григорія Каховського. Чи згадає мене хтось на берегах сонної Єсені, у сільці Тифінському, що неподалік від губернського Смоленська? Та чи й буде кому згадувати безпутного дворянського синка, який давно відбився від родового гнізда, не виправдавши надій батька-матері? Каховські пишаються своїм столбовим дворянством, коріння їх розгалузилось широко по всій губернії, переплелося з родовим корінням Єрмолових: мати прославленого генерала Олексія Петровича, героя Вітчизняної війни і некоронованого монарха й душителя кавказьких народів. Марія Денисівна Давидова (ще одне шановане сімейство) у першому шлюбі була за одним із Каховських. Моя ж мати походить з роду сановитих Повало-Швейковських (світ і справді тісний: один із цього сімейства, як і я, оголошений державним злочинцем за участь у таємному товаристві). Чи любив я свою рідню, чи любила моя рідня мене? Власне, це мене мало хвилює, точніше, мене більше хвилює те, що вони, мої родичі, думають про мене зараз? Коли я був малий, мене опікали, наймали вчителів, гувернанток. А як підріс, то за давньою традицією всіх смолян дворянського звання відвезли до Москви, в університетський пансіон. Учився там в одні роки з Сашком Грибоєдовим, був з ним у близьких стосунках. У нас, хоча Сашко був років на два старшим за мене, чимало було спільного – ця спільність не щезла з часом, про що я скажу пізніше. Обидва любили історію, літературу, багато сперечалися. З дитинства вивчаючи історію греків і римлян, я був сполум’янений героями древності. Таким був, пам’ятається, і Грибоєдов. Доля розлучила нас, та ми не забували один одного. Зрідка зустрічалися то на Кавказі, то в столиці. Я читав його комедію і відверто висловлював Сашкові своє захоплення правдивістю характерів персонажів, авторською сміливістю, високим стилем. О. Грибоєдов, цей ледачий геній від літератури, мав рацію, коли говорив, що московське (та й всеросійське!) дворянство – суть ганьба Росії. У цьому я пересвідчився на власному досвіді. Після проходження всіх обов’язкових на той час для дворянських дітей наук, я був записаний у московські дворяни й прийнятий на службу. Які плани були в мене, які сподівання! Де воно все й поділося! У своєму листі до царя (у листі з фортеці) я писав, що «служба замінилася прислужництвом, загальна користь забута, своєкорисність гризе серце, і любов до вітчизни вже для декого стала смішним почуттям». Ідеали юності зблякли, як осінні дерева, листя райдужних надій обсипалось на холодний грунт дійсності. О, з якою пристрастю й гнівом писав я самодержцю: «У нас молоді люди при жалюгідних достатках займаються більше, аніж де небудь; багато хто з них вийшли у відставку і в зачаєних своїх сільських будиночках вчаться і влаштовують благополуччя та просвіту землеробів...». Хороші їхні наміри, та зусилля даремні. Селянам російським спершу треба волю дати, а вже потім – і грамоту. Селянство нині не те, що до наполеонівського нашестя: побивши супостата, Росія возгордилася собою, може, уперше відчувши себе світовою обраницею. Люди відчули себе людьми і захотіли жити по-людськи. Що кріпакові до того, про що говорять при дворі, у палацах вельмож, у поміщицьких маєтках?! Ми, росіяни, принесли волю народам Європи? А своя, російська воля – де вона?! Під сімома замками, а ключі від тих замків – у залізній руці Богом помазаного царя-імператора! Чуєш, самодержцю новоявлений, солдафон бездушний: де, кого врятували ми, кому принесли користь? За що кров наша напоїла поля Європи? Можливо, ми принесли користь самовладцям?


(У декабристському русі, без сумніву, було багато яскравих особис-тостей. Про одних ми знаємо більше, бо волею історії вони опинились у самісінькій гущі подій; інших – менше, хоча вони також не ховалися в тінь і мимо своєї волі зіграли другорядні ролі в історичній трагедії. До кожного персонажа я маю свої особисті симпатії: перед сильними схиляюся, слабким, за давністю літ і по доброті душевній, прощаю все і... співчуваю.
Каховський, безперечно, був людиною сильною і рішучою. Ці риси проявилися і в час повстання, і в казематах Петропавловської фортеці, звідки Петро писав до царя не покаянні листи, як, скажімо, Рилєєв, не слізні прохання про помилування, а... полемічні трактати про всеросійську несправедливість, прикриту блискучою мішурою царського самодержавія. Він не боявся говорити правду, якою б вона не була, як би за неї не карали: кулею, зашморгом, пожиттєвою каторгою, довічним приниженням... Так, він не був поетом, як Рилєєв, не був філософом, як Лунін, одначе, якби він займався літературою, то, поза всіляким сумнівом, залишив би свій помітний слід, а може, й затьмарив своєю творчістю другорядну поезію Рилєєва, псевдоромантичну прозу Бестужева-Марлінського; а якби ж захопився філософією, економікою... значно випередив би Луніна і Батенькова сміливістю й прогресивністю своїх суджень. Такі цілісні натури, як Петро Каховський, з’являються на світ не просто так – їм заздалегідь визначена певна (висока і значна) роль в історії. Не ставши поетами чи філософами, вони здобувають собі право бути громадянами.
Каховський – один із небагатьох у своїй епосі – був справжній громадянин, і довів це на Сенатській площі, у казематі, на ешафоті. Зрештою, як це не парадоксально, він виходив на поміст під шибеницю, як на почесний п’єдестал...)


– Націю ненавидіти неможливо, народи Європи не росіян не люблять, а їх уряд, який втручається у всі їхні справи і для користі царів притісняє народи. Чим ти, царю-душогубе, віддячив народу російському за його самопожертву? Ти – син свого батька, великого лицеміра і зрадника народних інтересів! А народ наш воістину гідний кращої долі. Це він довів своїм подвижництвом у дні війни. Тоді, у 1812 році, потрібні були неймовірні зусилля; народ радісно ніс усе в жертву для рятування вітчизни. Війна закінчена благополучно. Монарх, увінчаний славою, повернувся. Європа стала перед ним на коліна; та народ, який дав можливість цієї слави, чи отримав він якісь пільги? Ні! Ярмо на шиї народу вдвічі стало важчим: зажевріла воля на далекому обрії, поманила своєю досяжністю й згасла. Пани, як і були, панами лишилися, а кріпаки ще дужче закріпачились. Над ними цар, міністри, поміщики, наглядачі, всевидющі шпигуни. Останні, царю-батюшко, – твоє породження. Відродив ти ненависну опричнину Івана Грозного. Примха великого божевільного через століття передалась нікчемному слабоумцю. Що ти знаєш про свій народ, Миколаю? Що він темний, забитий, замуштрований? Що замість хліба він годується половою та деревною корою? Що повік йому ходити в ликових лаптях і з низько похиленою головою? Нічого ти не знаєш про свій, чужий тобі, народ! Я бував на сільських сходках, і не десь далеко, а зовсім поряд, в околицях твоєї бундючної столиці. Я слухав, про що і як говорить твій «покірний, царелюбний» народ. Про волю він говорить, про землю! І розумно мислить твій «забитий, замуштрований» народ. Я був глибоко вражений розумом, саме розумом російського селянина. Серце цвіло в мені, бачучи розум і просту переконливу красномовність доброго народу російського. О, як чудово вони розуміють і обговорюють потреби свої!.. Не лепечуть красномовних дурниць; але в судженнях своїх розум їхній ясний, гнучкий і твердий. Врахуй цю обставину, самодержцю, і зрозумій, що мені нічого втрачати – маю одні ланцюги, вирок слідчої комісії і завтрашню, ні, вже сьогоднішню могилу. Що ж, я і мої друзі хотіли змін, прагнули Конституції і сумнівалися в її правомірності. Ми теж недооцінювали простий народ, ми не вірили в те, що народ зрозуміє нас і прийме нашу Конституцію. Ми вагалися, ми дуже хотіли б замінити Конституцію законом і мали слово, яке потрясало серця різних соціальних верств у народі: свобода! Але нами нічого не було проголошено, крім імені Костянтина. Ми вийшли на площу з полковими знаменами, та свого, революційного, прапора у нас не було. Не було в нас і переконаних вождів. Був диктатор Трубецькой, і той не вийшов перед війська повстанців, утік із дому, заховався за роскішною спідницею високопоставленої тещі. Був головнокомандуючий – Якубович, та за кілька годин до повстання він відмовився захопити царський палац. Покладалися великі надії на ліберальних державців Сперанського і Мордвинова (ах, вони люблять народ, вони сміливо мислять, справжні тобі рієги і марати!), пропонували висунути їх до складу тимчасового уряду. Не всі були засліплені вірою в лібералізм цих державних можновладців – були серед нас і скептики. Скептиком був і я. Навіть Кіндратій, нащо вже гаряча голова і безоглядний розум, і той називав Мордвинова зневажливо – «аристократом». Що ж, усі ми грішні, усі, навіть той же Сутгоф (а з ним я завжди був без страху відвертий) вважав Мордвинова просто підходящим, тимчасовим членом тимчасового уряду. Це він підтвердить на слідстві. Озираючись назад, я здригаюся від жорстоко правдивої думки: ми не готові були до державного перевороту! Ми, хто свідомо, а хто в сліпому захопленні, пішли на вірну загибель. Усе інше – ніщо в порівнянні з цим. Умовляння Рилєєва стріляти в царя – приватний епізод, мало кому й відомий. Мої гарячкові слова (о, тепер їх не повернеш!) про те, «що крові боятись не слід, що треба різати, та й тільки», – марення. Так, це мої слова: «Політики – політики, а рубатися необхідно». Так, це я пропонував у ніч на чотирнадцяте грудня, до присяги, йти до Зимового палацу і захопити його. Мою пропозицію відкинули: вважали, що нема можливості вести на повстання військові частини, які ще не знають про наказ присягати новому імператору. Важко було розібратися в тогочасних подіях. Раптова смерть царя-переможця Олександра в Таганрозі, відмова великого князя Константина від царського трону, хоча йому заочно (він сидів у своїй Варшаві біля своєї низькородної красуні-полячки) присягнули і двір, і Сенат, і війська... Міжвладдя – ось що прискорило наш відчайний виступ. Підла зрада Ростовцева, який доніс Миколаю про плани таємного товариства. Розуміння того, що все летить в тартарари, що іншої такої нагоди, іншої «революційної» ситуації нічого й ждати. Передчасний наш виступ був продиктований, я повторюю, відчаєм. І надією, хоч і слабкою, на везіння, на такий рідкісний щасливий випадок. Везіння нас обійшло, щасливий випадок був не для нас. Мені взагалі ніколи в житті не щастило. Зі штатської служби пішов, глибоко обурений і розчарований, військова служба не принесла ні внутрішнього задоволення, ні чинів та нагород. З офіцерів був розжалуваний у рядові і в грудні (знову – грудень!) висланий на Кавказ. Олександр перший, не без гумору, називав Кавказ «теплим Сибіром». І справді, як я переконався на власній шкірі, вижити там було не легше, а то навіть і складніше, ніж у холоднім Сибіру. Йшли військові дії проти горців, гинули щодня солдатики – і з кріпосних селян, і благородної дворянської крові. Скуштував я Кавказу з його екзотикою й райським кліматом, задовго до Грибоєдова скуштував. Далекий мій родич Єрмолов відтоді вже не здається мені народним героєм. Великою кров’ю затопив Кавказ – де вже тому Єрмаку Тимофійовичу! Грибоєдов, із яким я поділився своїми думками, пильно подивився мені в очі, сказав дружелюбно: «Вільнодумець ти, Петре Григоровичу, свідомий вільнодумець, переконаний». Мені полестила характеристика університетського товариша, теж вільнодумця, та ще й якого. Даремно я тоді роблено розсердився, перевів тему розмови на столичні виходки Грибоєдова. Навіщо я, посвячений в інтимні справи друга, дорікав йому, що він волочиться за чужими (вінчаними!) дружинами, замість того, щоб просватати цнотливу й небідну поміщицьку доньку на виданні?! Що мені до того, з ким краде хвилини сумнівного. Сам не дуже розбірливий у жіночій вроді, сам не прагну зв’язати собі руки шлюбом. Однак, у глибині душі і тоді, і зараз не виправдовую Олександра за його дружбу (чи приятелювання) з Фадеєм Булгаріним. Що їх зв’язувало: нещирі похвали Фадея на рахунок грибоєдовської комедії, спільна любов до Лізи Булгаріної? Проти Лізи я нічого не маю – гарненька, спокуслива, хоч і не дуже розумна. Але Булгарін – його ж ніхто в Петербурзі всерйоз не сприймає. Посіпака, графоман, донощик Третього відділення. Усі це знають, один Сашко не вірить у двоєдушність Булгаріна і мирно ділить з ним широке ліжко Лізоньки. Та, зрештою, не моє це діло: вчити великого поета праведному життю. Тим паче на порозі своєї смерті, коли кожна хвилина перед стратою важить більше, ніж усе прожите життя. Для мене зараз найважливіше: сповідатися перед своєю смертю, винести своїм вчинкам свій, справедливий, вирок. Я вже багато про що передумав, простежив своє життя мало не від колиски і майже до самісінького ешафоту. Наново пережив і страждання, і блаженство. Першу любов і перше розчарування. Успіхи і невдачі. Перемоги і поразки. Всього було досить у моєму короткому і разом з тим довгому житті. Всього набачився я і в благословенній Росії, і по закордонах. Майже два роки вояжирував по Європі: усе намагався зрозуміти, чим хизується перед нами стара потаскуха? Багатством? Так ні, ми багатші і хлібом, і красотами природи, і народом своїм. Свободою? Так наші батіг і ярмо не поступаються нічим перед європейськими. Бунтарським духом? І тут Європа блідне перед Росією: у неї не було ні Разіна, ні Пугачова. Народною просвітою? О, це єдина її перевага перед нами, тут вона обскакала нас на ціле століття. Просвіта живить людський мозок, будить у ньому думки цареборчі. Звідси й революції французькі та іспанські, звідси грецька Інсургенція. Отут ми пасуємо перед Європою, заздримо їй і мріємо дорівнятись до неї. Я і сам наяву і уві сні бачив себе інсургентом, колись навіть гаряче будував плани втечі в любу моєму серцю Грецію – на допомогу повсталим. Ех, Європо! І вабиш ти, і відштовхуєш. Покидав я твою тісняву вавилонську з важким серцем: не тому, що ти прикипіла до живого, а тому, що рідна моя Росія спить безпробудним сном у рабстві в золотому своєму старцюванні. Наприкінці двадцять четвертого мене вже трясло на розгрузлих російських дорогах, умивало зливами проливними і втирало вітрами смоленськими. Не довго пробув я у родовому гнізді – занудився вселенською тишею, дрімучим мовчанням кріпаків – учорашніх лихих партизанів. І це вони, безсловесні, це вони, залякані батогами й панськими поборами, били французьких гренадерів та уланів?! Багатостраждальний мій народе, гордість моя і пекучий мій сором! Геть звідсіля, Петре, подалі – а куди? У Санкт-Петербург, куди ж іще. Там – просторіше, там – Пушкін, мислячі люди. І я подався до столиці. У грудні (знову грудень!) познайомився з Рилєєвим, а через нього – з Вільгельмом Кюхельбекером. Останній став для мене істинним другом – щирим до краплини, безвідмовним у великому й малому. А з Кіндратієм, натурою складною і таємничою, мої стосунки були далеко не прості. Він допомагав мені матеріально, клопотався про яку-небудь посаду для мене – чи це не ознака його дружньої прихильності?! І однак не тільки почуттям дружби керувався Рилєєв, приблизивши мене до себе. Хто я був для нього, відомого вже поета й високопоставленого чиновника, я, колись розжалуваний царем у рядові, а нині самою долею розжалуваний у тунеядці? Може ще тоді, у перші дні нашого знайомства, Рилєєв намітив мене майбутнім царевбивцею? Так швидко, без особливої перевірки, відкрився мені, ознайомив з програмою товариства таємного, революційного. І не просто прийняв рядовим його членом, яких було десятки в одній лише столиці, але й підняв до свого рівня, до змовницької верхівки. Князі Трубецькой та Одоєвський, брати Бестужеви, барони Штейнгель і Сутгоф стали називати мене своїм соратником. Думаю, що вони не лицемірили, для них я був рівня. А для Кіндратія... Не знаю, ким я насправді був для Кіндратія. Ні, таки знаю. Кинджалом! «Ти сірома на землі. Убий імператора! Відкрий нам хід!» – це його слова, і ці слова зняли пелену з моїх очей. Бог простить, Кіндратію, і я прощаю.


(Стосунки їхні не були ідеальними, це видно з усього. У той час, коли Петро, зазнавши цілої низки поразок й опинившись за порогом вищесвітських зібрань, Кіндратій вів спосіб життя людини забезпеченої, самодостатньої, мав доволі високу посаду на державній службі, твердий капітал у вигляді річної платні; у нього були любляча дружина і маленька диво-донечка; зрештою, Рилєєв-літератор мав певні успіхи і визнання в літературних колах північної столиці, був близько знайомий з багатьма визначними письменниками; дружбою і співпрацею з ним не нехтували Пушкін і Грибоєдов, Бестужев-Марлінський і Вільгельм Кюхельбекер. З огляду на це сановитий чиновник і визнаний літератор Рилєєв дивився на невдаху і прожектера без успіхів Каховського з висоти свого благополуччя, у глибині душі (нехай Бог йому прощає!) навіть зневажав його. Тож і не дивно, що, користаючись своєю соціальною і моральною зверхністю, Рилєєв пропонував своєму боржникові роль не вельми почесну – убити царя та його численне сімейство, і, за підробленим паспортом, потаємно виїхати з Росії, аби не ганьбити своїм злодійством чисту і благородну справу вищого дворянства, а отже, і чисту й світлу особу його, Рилєєва-поета. Я таки насмілюся назвати це ницістю і... підлістю, і право на це дають мені знання подальших подій, особиста поведінка Кіндратія і Петра в тих подіях, а особливо в їхньому фіналі. Так, Рилєєв зламався – він слізно просив помилування у царя, просив у нього вибачення і каявся у своїх вчинках. Помилування не прийшло, але дружину й доньку державного злочинця государ-імператор узяв під свою опіку, призначивши їм пожиттєвий пенсіон. А Каховський, «сірома і невдаха», не опустився до слізного, принизливого каяття – навпаки, він писав із каземату звинувачувальні й викривальні листи Миколі Першому! Як добре, що він не знав про самоприниження Кіндратія, і продовжував його любити, і вірив у нього, як завжди!..)


– Встиг полюбити тебе, а розлюбити вже не встигну. Скоро нам обом – на ешафот... Смерть нас розлучить, я знаю. Тобі пряма дорога в рай, бо ти великомученик, а мені, крім пекла, податися нема куди: вбивця. А вбивць не милують ні на цьому, ні на тому світі. Думаєш, я не знав про це? Знав, брате мій по долі, давно знав і думав про це не раз, не двічі. Уранці чотирнадцятого я вийшов з твого кабінету пригнічений думками про близьку і неминучу смерть. На вулиці було холодно (а я в однім сертуці), я прискорив ходу, щоб зігрітися; Цебриков, поручик Фінляндського полку, щось говорив мені про непевність нашого становища, я намагався осмислити його слова і поступово заспокоювався. До казарм морського екіпажу ми не дійшли – добігли. Мені вдалося проникнути в одну з казарм, де мене й затримали матроси: «Хто такий, як сюди потрапив, з якою метою?!». Не міг же я прямо сказати, що прийшов агітувати екіпаж до участі в царському знищенні. Виручив мічман Бодіско-другий, Михайло Андрійович: «Це мій знайомий, відпустіть». На цьому все й обійшлося. Підійшов мічман Петро Бестужев з листом від свого брата Олександра. Йому належить пояснити гвардійським морякам, що не Якубович, як досі планувалося, поведе їх до палацу, а Микола Бестужев... А мені ще треба бігти до гренадерів. Бігти, бігти, бігти... Вивести гренадерів із казарм. Моряки вже озброюються, з ними друг мій Сутгоф. Бігти за гренадерами – вони вже вийшли на вулицю і монолітною колоною прямують до центру міста. Полковник Стюрлер, цей твердолобий солдафон, усе ще не вірить тому, що трапилося на його очах, біжить за повсталими гренадерами, умовляє одуматись, повернутися, поки не пізно, до казарм. Його ніхто не слухає, а він біжить, кричить, погрожує. Від його крику в мені немов обірвалась якась надміру напружена струна. Я вихопив пістолет і, майже не прицілюючись, вистрелив. Стюрлер спіткнувся, але не впав – біг далі, хоча вже й не так швидко. Князь Оболенський двічі змахнув шаблею – удари влучили в голову, полковник обм’якнув, присів, розлігся посеред вулиці. Через три дні він помре, не приходячи до свідомості. А гренадери дійдуть до Сенатської площі, вишикуються в каре і ждатимуть команд. І ляжуть під градом царської картечі. І потонуть у холодних водах Неви. Але це ще не скоро, ще є в запасі кілька годин захоплення і тріумфу. Перемога здавалася такою близькою, такою безкровною. Що значить німецька кров Стюрлера у порівнянні з російською, з нашою перемогою?! Холодна, підфарбована водичка... Тільки чому ж стоять солдати, де диктатор? О, князю, князю, боягузе нещасний, зраднику проклятущий! Де вже тобі ратоборствувати з царем! Той, хоч і не хороброго десятка, та не побоявся виїхати на площу: сидить на коні, оточений царедворцями-клятвопреступниками. Хіба давно присягали Костянтину? Та Костянтин далеко, у Варшаві, а цей, пихатий, поруч, руку можна поцілувати, ботфорти ковані лизнути. Стоять солдатики, ждуть наказів начальства. Тремтять у благеньких шинельках, вуса інеєм покриваються. Німа сцена, як на театрі. Тільки біля царя ворушаться. Цар нервує, кінь під ним гарцює, б’є копитьми об каміння бруківки. З бічних вулиць до площі підступають війська, шикуються в шеренги – царська гвардія, його щит, остання надія. Від царського стремена, мов листок від гілки, відділяється нехо¬тя санкт-петербурзький губернатор Милорадович. Ой, не хочеться йому втратити царську милість, але ж і страшно віч-на-віч стати перед бунтівниками. Цареві що – він за спинами вірних йому генералів, сім’я царська під посиленою охороною кавалергардів таємно покинула столицю, їй ніщо не загрожує. Може, про це думав Милорадович, може, про інше – не знаю. Зрештою, про що йому ще думати, як не про власну шкіру, про те, що їй нині дістанеться: новий орден, чи нова дірка, ще й не одна, гляди, бо перед ним цілий полк при рушницях. В очах солдатів – ні тіні покірності. Офіцери (дворяни ж, мать вашу!) поводяться зухвало. Іван Пущин, у розкішній фрачній парі, щось говорить солдатам. Підходжу до нього, запитую, де Трубецькой. Пущин теж не знає. Каже: «Загинув або щезнув. Якщо можеш, допоможи, інакше без тебе тут може бути досить жертв». Це він натякнув мені про царевбивство, не знаючи про мою остаточну відмову сьогодні вранці, на квартирі Рилєєва. Я змовчав, сподіваючись, що Олександр Бестужев усе пояснить Пущину, скаже, до речі, і про зрадницьку відмову Якубовича. Та Олександр займався своїм: перед солдатським строєм точив шаблю об гранітний постамент петровського пам’ятника. Точив і посміхався. Справжній тобі герой! І Одоєвський при ділі: подає команди солдатам Московського полку. Ті стоять на площі вже не одну годину, ноги затерпли від стояння. На Милорадовича дивляться насмішкувато: під’їде ближче до каре, чи зупиниться на відстані, недосяжній для їхніх пострілів? Під’їжджає. Поруч з ним гарцює його ад’ютант Башуцький. Обличчя у губернатора розгніване, червоне, як після добрячої випивки. А мабуть-таки йому на похмілля – певне, був до півночі у своєї молоденької (в онуки йому годиться) артисточки. Генерал, прославлений у боях рубака, вірить у свій ораторський талант, він знає покірність російського солдата. Зараз він поговорить з героями дванадцятого року, нагадає їм про колишню славу Московського полку. «Солдати! – кричить він, – солдати!». Андріївська стрічка на генеральському мундирі хизується. «Струнко! – командує Милорадович. – Хто з вас був зі мною під Кульмом, Люценом, Бауценом?». Солдати мовчать. «Ніхто? – дивується генерал. – Невже ніхто не був, ніхто не чув про ті битви геройські?». Солдати мовчать. Вони, більшість із них, були і під Люценом, і під Бауценом, брали Лейпціг і Париж. Вони знають про хоробрість генерала, самі ніколи не згиналися під свинцевим дощем, але зараз генерал для них не батько, не герой-командир, їх розділяють не два-три метри бруківки, між ними – революція. Генерал червоніє ще густіше, та гнів свій приховує за фіглярським гумором: «Слава богу! – іронізує генерал. – Тут немає жодного російського солдата. Тут немає жодного російського офіцера!». Вихоплює з піхов шаблю, даровану великим князем Костянтином: «Читайте, що тут вигравіювано: «Другові моєму Милорадовичу!» Чуєте, мені! Мені, хто ніколи не зраджував своєму цареві. Ні, тут одні лише затуркані голови, розбійники, негідники, які ганьблять російський мундир, військову честь, ім’я солдата. Ви брудна пляма на Росії! Ви – злочинці перед царем, перед Вітчизною, перед світом, перед Богом!».
І тоді я вистрілив у Милорадовича...
...І тепер мене повісять. Туди мені й дорога!
Іншої долі я не заслуговую...


Гагра,1974 – Піцунда,1976

Не впускайте до хати Діда Мороза – я боюся...
На печі тепло, пахне овечим кожухом і підсмаженою кользою. По кутках бовваніє тонке мереживо павутини – хочеться доторкнутися до нього рукою, та лячно: десь там причаївся огидний павучисько. Уже не раз при його появі доводилося втікати з печі на хитку лаву, під надійний бабусин захисток.
Тук-тук-тук! То Дід Мороз постукує важким костуром по стінах нашої хати. То він замалював шибки неживими холодними квітами. Хоче вдертися до хати й остудити гарячий черінь печі.
– Ви ж не впускайте його, бабусю!
Бабуся, низько схилившись над розцяцькованою макітрою, місить тісто з торішніх висівок. Додає в них жолудевого борошна.
У чорній пащі печі потріскують сухі вільхові цурпалки. Ядучий дим точить з бабусиних очей сльози, і вони капають прямісінько в макітру. Бабуся не витирає очей – з того часу, як скляна сільниця безнадійно спорожніла, бабуся завжди плаче над макітрою.
Перша перепічка – моя. Гаряча, з хрустом.
Пхинькаю.
– Ой, лишенько, знову пересолила, – бідкається бабуся.
Рипнули сінешні двері. Каганець заблимав, по стінах заметалися чудернацькі тіні.
– Хто там?
– Я – Дід Мороз – червоний ніс, подарунки вам приніс: хліба окраєць – від зайця, патоку – від ведмедя, коника житнього – від татка...
Дід Мороз зовсім не страшний. До нього навіть підійти можна і смикнути за довгу, запорошену снігом бороду. Я ніколи не бачив новорічних листівок, на яких намальований Дід Мороз, та чомусь мені здавалося, що в справжнього Діда Мороза дві ноги, а в цього була одна. Замість другої – груба дерев’янка.
– А ви справжній? – питаю.
– Справжнісінький.
– А чому татко сам не прийшов?
– Йому ніколи, на війні ж він...
– А прийде?
– Певне прийде, хлопчику, і принесе тобі лижви.
– І ковзани?
– І ковзани привезе.
...Вночі снилася війна. Татко сидів на війні й вистругував ножем такі гарні лижви з пахучої соснової шалівки. Сидів спиною до мене, і я ніяк не міг побачити його обличчя. Я ж ніколи не бачив його! Навіть на фотографії...
Прокидаюся.
– А де Дід Мороз, бабусю?
– Спить іще.
– А татко на війні теж спить?
– Спить, – бабуся чомусь схлипує. – Вічним сном заснув... Земля йому пухом!
Вранці не було нічого: ні ялинки, ні Діда Мороза, ні гостинців. Була солона-пресолона перепічка та кухлик меляси – її приніс наш сусіда, дядько Михайло.
Бабуся плакала біля печі – дрова були сирі й густо-густо диміли.
А за вікном реготала пришелепкувата зима.


1965