ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Микола Соболь
2020.01.22 06:31
До сходу сонця ще година.
Сіріє ночі чорне тло.
А за моїм вікном калина
Тихенько стукає у скло.
Немов зове мене до себе:
«Козаче, чуєш ти, чи ні?
Уже світліше стало небо
І сумно у саду мені…»

Домінік Арфіст
2020.01.21 23:13
і рука моя Вам – востаннє –
берете? – о даремний дар!
не беруть дання на прощання
віддають – ударом удар!
кожен жест – як постріл у спину
кожне слово – свист батога
(потім вимислимо причину –
розбереться кожен в боргах!)

Ярослав Чорногуз
2020.01.21 21:33
Віддай мені свій біль, кохана,
Віддай мені його увесь.
Хай заживе у грудях рана,
Як вишня воля піднебесь.

Візьми любов мою, як ліки,
Вбирай, немов пилок – бджола.
Щоб розтулилися повіки,

Вікторія Лимарівна
2020.01.21 19:58
Здригається в розпачі Небо!
Загиблих приймає земля.
Оплакує… чутно здаля.
Шукає для рідних розради,
та марні всілякі поради.

Зійшлися хмарини на Небі.
Палітрою темною барв,

Мессір Лукас
2020.01.21 19:30
Холодна вода на шматок рафінаду..
О муко чекання, о спраго зі спраг!
Твоя соромливість сильніша за знаду..
Як бути не втямлю, розтоптаний в прах.

Тебе я запрошую бути як вдома,
Шиншилову шубу знімаю ривком,
І бачу.. /від захвату губи судомить/

Надія Тарасюк
2020.01.21 19:28
Заварюють хмари
хурделицю,
дерева синоптиків
гуглять;
доріжково простір
стелиться,
де вітер полює
в кухлях.

Галина Сливка
2020.01.21 19:26
Ідеш собі... Одна з-поміж усіх...
Вже й вітер розгойдав життєві межі.
Межу вселенську білить біло сніг,
Бо без межі оте, що нам належить.

Воно в тобі не раз ще проросте
Любов'ю з болю, світлом із нестями.
Несеш в собі життя, складне й просте,

Олександр Сушко
2020.01.21 18:35
Не можна сперечатися із жінкою, а з берегинею і подавно. Цю незаперечну істину я зрозумів не одразу. Як побралися, то спочатку доходило і до сварок – я хочу піти на річку, а дружина просить пошити штори на вікна. Кажу, - прийду з риболовлі та пошию. А во

Матвій Смірнов
2020.01.21 14:37
Він дивиться на вулицю з вікна
На самоті із пляшкою вина
В просторій і неприбраній вітальні
І вже не знає сам, коли востаннє
Виходив з дому. За вікном - війна,
Пожежа тощо, і лише стіна
Його рятує від вогню і сталі -
Крихка, непереконлива, скляна.

Сергій Губерначук
2020.01.21 13:57
Три лікті полотна
грубого сірого
принесла стара й убога,
подає і відає і:
…до Бога зверталася
дев’яносто з гаком літ,
де й взявся – Бог, привернув до мене
долю,

Ігор Деркач
2020.01.21 12:45
Жура і сум не додають снаги.
Ідилія ілюзією буде –
немає завтра. Та дають боги
ясні надії, що і ми ще люди.

Не ігноруймо засоби мети,
які не оживуть самі собою.
Ще буду я, і є у мене ти,

Олександр Сушко
2020.01.21 11:59
У всього своя межа,
Ціна за красу і вади.
І вирвати зуба жаль,
І совість за так віддати.

За усмішку - гострий ніж,
За слово огуди - дяка.
Ночами не плачу більш -

Ірина Білінська
2020.01.21 11:49
Одягнула б твої обійми,
загорнулася міцно-міцно,
щоб ніхто не знайшов,
не вийняв...
І пішла би гуляти містом...

Ідучи, я б лічила зорі,
забуваючи все на світі...

Іван Потьомкін
2020.01.21 07:52
Дощеві стачило терплячки
(принаймні так мені здалося),
щоб на роботу я прийшов сухим,
включив як завше музику класичну
і «Капуччіно» з приємністю попив.
Тільки тоді продовжив дощ свою пісню,
нудну для птаства і людей,
та життєдайну для землі

Олександр Сушко
2020.01.21 06:06
Зайшов на сайт, а там людей орава
Мене уздріла і одразу: - Ки-и-и-иш!
Зеленобобіки волають: - Буде вава!
Порохоботи: - Ти на гузні нашім прищ.

Відбитись зась! Стару розбито ліру,
Сатира відсьогодні - вже не щит.
- Не поважаєш нашого кумира!

Тетяна Левицька
2020.01.21 05:56
Все буде добре, любий, чуєш?
І навіть краще, ніж колись.
Мені тебе завжди бракує.
Погляну в неосяжну вись,
там сизі голуби літають,
крилами ніжуть небозвід.
Я так далеко, від одчаю
й так близько до твоїх воріт.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори (Проза):

Влад Дяден
2020.01.20

Рома РічардГрейсон
2020.01.19

Тарас Ріль
2020.01.18

Юра Ясінський
2019.11.13

Станіслав Н
2019.11.12

Микола Кора
2019.09.01

Анастасія Романюк
2019.08.04






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




Автори / Іван Низовий (1942 - 2011) / Проза / "Десь там, за соняшниками" (2004)

 ДЕСЬ ТАМ, ЗА СОНЯШНИКАМИ

Маленька повість


Головний герой цієї повісті – я, Ванько Круподер. Мені вже сповнилось вісім років і пішов дев’ятий, я ношу штани без помочів і дрібнота дивиться на мене з повагою, як на дорослого; вчуся в третьому класі, у моєму щоденнику – круглі п’ятірки. Отже, я не тільки головний герой, а ще й позитивний, не те що Миколка Олексенко – первак, третьорічник і переросток. Ольга Тарасівна, наша вчителька, називає Миколку «недотепою», і всі з нею погоджуються. Всі, та не всі. Я не погоджуюся, хоч і мовчу. Миколка мій приятель, і я добре знаю, що він дотепа. Краще за нього ніхто в хуторі не вміє плавати наввимашки й плести батоги-шестерики з китицями. Просто в Миколки до шкільної науки душа не лежить. У мене лежить, а в нього – ні. Я сам попросився до школи, а Миколку щороку першого вересня всім хутором шукають у лозах. Ніяк не хочуть зрозуміти, що в нього до науки душа не лежить. А почнеш комусь говорити про це – сміються. Ніби й справді щось смішне сказав.
Коли мою старшу сестру віддавали до школи, я розплакався. Думав, що й мене віддадуть, якщо добре поплачу. Не допомогло. Сказали: малий, підрости. На другий рік я підріс, перегнав сестру на цілу голову, однак мені знову кажуть: «Малий, підрости». А мені вже набридло підростати, я вже читати-писати навчився, малював не гірше Славика, художника хутірського. За день розмалюю комина літаками, кіньми, матросами, а ввечері вся дітвора стовбичить біля моїх малюнків, прицмокує та ахкає. І Ольга Тарасівна не раз прицмокувала, навіть олівці кольорові дарувала. А в школу не хотіла записувати.
– Сповниться сім років, – приходь, ласкаво просимо. А зараз тобі ще й шести нема...
Першого вересня я сам, раніше за всіх прийшов до школи, пробрався в клас і сів у куточку, за останню парту.
Ольга Тарасівна зробила перекличку, усіх назвала повним іменем і обдарувала посмішкою. А на мене поглянула строго, аж я весь похолов. Прізвище моє вимовила по складах: «Кру-по-дер...». Підійшла, їсть очима. Висока, як головою не зачепиться за сволоки. У руках лінійку крутить. «Прожене з класу, – думаю. – Така прожене...» А вона нічого, тільки легенько поскубла за чуба й подобрілим голосом вимовила:
– Щоб сьогодні ж підстригся.
І розпочала перший урок.

А тепер я вже в третьому класі.
Я вже говорив, що мені сповнилось вісім років і пішов дев’ятий, що я давно виріс із дошкільних штанців і дрібнота дивиться на мене з повагою, як на дорослого. І не раз іще говоритиму. Щоб усі знали, що я не зелений пуп’янок, що вже маю деякий життєвий досвід і навіть біографію. Хочете, розкажу? А ще краще напишу? Щоправда, дещо вже забулося. Час іде, вода тече, листя – за водою. Це так моя бабуся говорить, коли щось забуде.
– Бабусю, ви пам’ятаєте, як я народився?
Бабуся киває головою.
– То розкажіть, а я запишу.
– При німцях це було, за окупації. Ми в землянці жили. На стінах – іній... Настя, моя дочка, а твоя мати, лежала під лахміттям, уся жовта, мов нежива. Ветеринар Ілько Сидорович сказав, що або помре сама, або народить мертву дитину. А нічого, оклигала. І ти народився живенький. Тільки дуже головатий. І крикливий. Німець, котрий жив у нашій хаті, щоранку обіцяв пристрелити тебе. І пристрелив би, гицель довготелесий, якби не той же Ілько Сидорович. Уночі облив хату гасом і підпалив. Згорів німець, туди йому й дорога! А Ілька Сидоровича повісили... Жаль сердешного, хороший був чоловік. Хоч і любив горілку... Та хто її не любить? І батько твій, царство йому небесне, любив. Навіть Ганна, дарма що жінка, а п’є.
Ганна – сусідка наша. До речі, вона була на війні разом із моїм батьком.
– Тітко Ганно, розкажіть іще раз, як мій татко загинув.
У тітки Ганни ніколи не було ні батьків, ні чоловіка, ні дітей. Одна, як палець. І вдачу мала не жіночу: п’є, палить цигарки, лається по-чоловічому. У неї з війни чорна хвороба. Я бачив не раз, як тітка Ганна, посинівши, корчилась на землі. А як відійде, мовчки встане, обтруситься і на цілий день замикається у своїй кімнатці.
– Так розкажіть, тітко...
– А що розказувать? Як натиснули гітлерівці, так ми бігли до самісінького Дону. А там переправа розбита. Швиденько окопались, огризаємось. Уночі нашу роту зняли з позицій на відпочинок. Я з твоїм батьком та ще з покійним Прокопом, Миколчиним дідом, випросили в козачок борошна й заходились пекти перепічки. І тут почалося. Налетіли на станицю бомбовози, земля розкололася, запалали хати. Батько твій з Прокопом кинулись до річки, під кручу. Там їх і... на...
Тітка Ганна зашкрябала рукою по столу, очі зупинилися, по обличчю розпливлась синява. А коли я за хвилину визирнув із запічка, вона лежала на підлозі, занурившись обличчям у солому. Бабуся хрестилася на кольорову ілюстрацію з «Огонька».
А тепер знову про Миколку. Хороший він хлопець, їй-право. І всі його жаліють, хоч і вредний. А чого вредний? Бо нікого не слухає і вчитися не хоче. А жаліють його тому, що його батько... Говорити про це краще не треба, бо Миколка почує і знову втече в лози. А писати можна – Миколка читати не вміє. Так от його батько був поліцаєм.
– Шкура собача, виродок, – каже моя бабуся.
– Його силою примусили, – заперечує Миколчина мати.
– Потрапив би він мені до рук, я б йому показала, – говорить тітка Ганна, встаючи з підлоги. – Я б його... – І заспішила додому, відсиджуватись після приступу.
Хіба Миколка винен, що його батько був поліцаєм?
Не говоріть йому про це ніколи. Чуєте?
Колись давно, як на хуторі була голодовка, Миколка годував свою матір – і мене підгодовував. Ходив до діда Ониська, олійника, і танцював йому босий на снігу. Платню, грінку з чорного хліба, приносив додому. Сам ніколи не з’їсть. Отакий мій приятель Миколка. А Ольга Тарасівна говорить: «Недотепа»...
Улітку ми робили грабіжницькі набіги на колгоспний сад. Біля самісінького ставка за пасікою – старезна, розлога яблуня. Білий налив. Родюча була, гілля – до землі. Через пасіку до яблуні – небезпечно. Бджоли покусають. А від дороги – ще небезпечніше. Дід Нєшта біля куреня сидить, як печериця. Старий, а всевидющий. І сіллю стріляє з дробовика. Нижче пояса лучить. Знає, куди стріляти.
Наступали ми на яблуню з боку ставка. Перепливали водну перешкоду в кориті. Гребли руками. Корито вузьке, але довге й глибоке. Лантухів п’ять в ньому поміститься, і нічого, не потоне.
Попливли ми втрьох: Миколка, я і Вовка Щербинин. Здоровань, другий рік у четвертому класі сидить. І в третьому два роки сидів. За віком йому треба вже в сьомому класі вчитися, та війна перешкодила. Він усе на війну спирає, цей Вовка.
Допливли, прив’язали корито до пенька – і в сад. Вовка трусонув яблуню – посипався яблуневий град. Гребемо в пазухи, озираємось. Тихо ніби, діда Нєшти не видно. Ми й не поспішаємо. Посідали під кущиком, ласуємо білим наливом.
– Поїхали, – каже Вовка. – Прощайте, діду Нєшто, вітайте свою бабу Кешту!
– Я тебе прощу! – дід Нєшта вискочив з куща, під яким ми щойно розкошували, й відрізав нам шлях до корита.
– Ми оточені! – крикнув Вовка. – За мною! – І стрибнув у ставок. Миколка – за ним, я – за Миколкою.
Вовка двічі змахнув руками, і – на протилежному березі. Миколка у воді, як риба, знай, махає собі руками та яблука підгрібає, щоб дідові не дісталися. А я прямо біля берега пішов на дно.
Яблука повискакували з пазухи і мимо мого носа, разом з бульбашками, піднялися на поверхню. А я вже й дно загубив, бовтаюсь у воді й відчуваю, як у маківку сонце припікає. Хочу крикнути – і не можу. Руки хочу підняти над головою – і не можу.
Витяг мене Миколка, і разом з дідом Нєштою відкачали. Зпіввідра води викачали. Дід Нєшта навіть не лаявся. Поклав дробовик під яблунею і виловлював яблука з води.
– Забери додому, – сказав. – І завтра приходь, я тобі меду молодого приготую.

По-всякому називали нас на хуторі – мене й Миколку. Хто – байстрюками, а хто – сирітками. Ми, звичайно, сердились: які ж ми байстрюки та виродки, коли у Миколки є мати, а в мене – бабуся? І не сирітки ми... Он Грицько Лапушка при живих батькові й мачусі – сирітка. Вони його не годують, із дому геть вигнали. Ночує він де прийдеться: у колгоспній конюшні, під коморою, у солом’яній скирді. Улітку пасе череду, а взимку просить милостиню по навколишніх селах. І крадіжкою займається: то хліба шматок поцупить у когось, то корову здоїть. Колись упіймають його і вб’ють. За таке, я чув, убивають.
А ще нас дражнили «фуліганами». Це дід Яриш дав нам таке прозвисько, мірошник довготелесий. Ох і не любили ж ми його! Коли він проходив вулицею, ми, заздалегідь видравшись на столітню липу, кричали: «Діду Яриш, куди ти шпариш?».
Дід показував нам великий сухорлявий кулак і йшов собі далі, до свого млина. А нам хоч би що: кричали ще дужче: «У вітряк? Ах ти ж, бісів дід-хитряк!». Це діда проймало вже неабияк, і він, круто розвернувшись на дорозі, молодим галопом пер до нашої липи, облапував стовбура ручищами, задирав по черзі ноги – та зась йому, старому, видряпатись на таку деревиняку! Хай стрибає хоч і до вечора. З голоду не помрем: у дуплах повно гороб’ячих яєць. Миколка висмоктує жовту рідину й кидає шкаралущу на діда. Шкаралуща маленька й легенька, не долітає до цілі, застряє в густій кроні. Миколка незадоволений. Видирає з дупла все гніздо й кидає вниз. І гніздо застряє в гілляччі. Тоді Миколка розв’язує на штанцях шпагатину і «фотографує» діда Яриша своїм худеньким з... вибачте, своєю голенькою нижньою спинкою. Дід розлютовано плюється, вивержує на наші «фуліганські» голови десяток міцних заковиристих слів і підтюпцем прямує далі, до свого загадкового вітряка. Ми злазимо з липи й біжимо до ставка: скоро стемніє, раки в нори позалазять. Наїдку з них – майже ніякого, зате, варені з кропом, вони пахнуть на весь наш хутір.

Хуторянами нас, пам’ятаю, ніколи не називали. Бо жили ми, власне, не на хуторі (хутором звалася сусідня Рудка, де було близько сотні дворів), а в колишній панській економії. Колишню панську економію (бабуся вимовляла – «якономію») під час довоєнної голодовки назвали Комуною, то ця назва від того й лишилася, і нас називали комунцями й після війни, хоч насправді ми були частиною сільгоспартілі імені Сталіна. Я хоч і малий був, та в цих питаннях трохи розбирався. Не без пояснень бабусі, звичайно. Бабуся частенько, між іншим, розказувала, як наша родина потрапила сюди. Давно це було, мене ще й на світі, як то кажуть, не водилося, не водилося на світі й старшої моєї сестрички Галі. «В голодовку, – каже бабуся, – після того, як нас розкуркулили». Значить, не в цю голодовку, що була вже після війни і яку я добре запам’ятав. А тієї голодовки, давнішньої, я не пам’ятаю, бо тоді, значить, я ще не народився.
Було, розказує бабуся, восьмеро дітей у неї – семірко хлопчиків і дівчинка. У неї та в мого діда Гната Великорода. Вони всі були Великороди, а ми з сестричкою, виходить, не Великороди, а Круподери, бо наш батько здалеку потрапив у наші краї та й оженився на нашій мамі Насті, старшій і єдиній бабусиній дочці. Отже, ми Круподери, та, мабуть, трохи й Великороди – по мамі. Тепер нас, Круподерів, двійко, а з Великородів лишилася одна моя бабуся. Усі інші повмирали, бо сім’ю, повторює бабуся, розкуркулили, а тих, кого нe прибрала голодовка, війна прибрала.
Узагалі, розказує бабуся, вона з роду Пигулів, які жили в Марківці на Пигулевій вулиці, а заміж пішла на сусідню вулицю – за героя двох турецьких воєн Гната Великорода. Любив дуже, того й діточок багато було. Уже немолодим дід Гнат одвоював з австріяками та германцями, у «ліворюції» участі не брав і на «гряжданській» не був. Землю орав та дітей до роботи «крестьянської» привчав. До того, як почали стягатися в артілі та комуни, Великороди нажили сорок десятин землі, пару коней та дві пари волів. Наймитів не тримали – самі вправлялися, ще й на цукроварні в сусідній Миколаївці підробляли. Продподатки платили, каже бабуся, справно, та Лідка Гусакова, «ахтихвістка» марківська, разом зі своїм «бахурем» Лемішкою все одно обзивали всіх Великородів контрою і похвалялися з лиця землі зітерти, у гроб загнати. Дід Гнат був скупий і мудрий, до колгоспу вступати не хотів і Лідку Гусакову разом з п’яницею Лемішкою гнав з двору граблями. Так вони вночі підпалили дідові скирди, звели з хліва скотину й самі десь геть зникли. Знайти їх не могли, ніхто нічого і не знав, і знати не хотів. А тут почалося таке, що й згадувати страшно. Голодовкою це називається. То було все, а то – нічогісінько. Ні худоби, ні хліба, ні гнилої картоплини. Дід лежав на печі недовго – представився. Після нього потім, як хату розбирали, знайшли під стріхою лантух паперових грошей: катеринок, керенок, махновських і петлюрівських «знаків», багато й радянських карбованців. За дідом услід померли одразу четверо хлопчиків, найменшеньких. Бабуся ніколи не простить їхньої смерті – ні дідові Гнатові не простить, ні Лідці Гусаковій. З Лідкою вона ще зустрінеться. Ні, не зустрінеться, бо тоді б вона її просто вбила, – вона ще не раз почує Лідчин голос під своїм вікном. Перший раз почує тієї неділі, коли помре п’ятий хлопчик, Петько. Він ще й не захолонув, а Лідка стукала вже в кухонну шибку – просила бабусю Уляну, щоб та віддала їй мертвого Петька. «Я вам за нього сметани привезу й хліба, щоб ваші старшенькі не померли з голоду». Бабуся проклинала Лідку, виповзала з хати – а там, на подвір’ї, уже нікого не було. Бабуся кричала в темряву: «Лідко, тебе Господь покарає!» А Лідка, така безсоромна, відгукувалась із-за тину, що, мовляв, Бога вона не боїться, бо атеїстка, а жити треба, а коли їсти нічого, то можна й мертвих їсти, тільки поки вони ще свіжі, та й варити їх треба довго, а ви, бабо Уляно, передохнете з голоду всі: і ви, бабо, і ваші Борис, та Іван, та Настя. Петька ви все одно закопаєте, верещала дурна Лідка, а я його вирию та котлет із нього нароблю і в Суханівці на базарі сметани й хліба виміняю.

І таки вирила Петька, розказувала бабуся, а потім і матір свою, стару Гусачиху, на холодець пустила, та невдовзі й сама здохла. «Багато людей тоді померло, – горює вголос бабуся (як зараз бачу те гірке горювання). – Якби ж нас ото не розкуркулили, та Пигулів до Сибіру не відправили, то, може б, і живі були досі мої хлопчики».
Я вже потім переповідав усе почуте від бабусі своєму другові Миколці. Як вони вижили – бабуся, дядько мій Іван та мамка моя Настя. Коли вже зовсім опухли і до життя збайдужіли, дядько Іван тихо зійшов із двору. Думали, що десь пропав навіки. А він через тиждень возом приїхав, сяких-таких харчів привіз і забрав бабусю й мамку мою в Комуну. Там було що їсти – тим, хто працював. Буряки вирощували для цукрозаводу, а завод годував за те жомом і мелясою. Я і сам вижив на жомові та мелясі – у цю, післявоєнну голодовку. Жом не те, що солодкий, а такий, що від нього тошнило і рвало. А патока – нічого, майже як мед, – солодка, густа і тягуча. Пальцем її з горнятка – і в рот, і облизуєшся. Тільки переїдати не можна, бо живіт роздує, а це погано, це може й смертю закінчитися. Воно якби з хлібом, та де ж той хліб, коли все зерно з поля в колгоспну комору звезли й замки пудові на двері почепили, і сторожів приставили. На трудодень тоді, бабуся розказувала, та я і сам уже дещо розумів і бачив, нічого не давали, бо колгосп мав увесь врожай відправити у Вирі – там елеватор. Сусіда наш, Федір, мав у хаті хліб і його діти їли патоку з хлібом, і мені давали куштувати: ой як то було смачно – з хлібом! Тільки недовго їли патоку з хлібом Федорові діти. Попався Федір на гарячому: із сином Петром провертіли дірку під коморою, набрали чувал проса, а тут – сторож і бригадир. Людей зґвалтували. Міліціонери приїхали, комісія строга. Суд улаштували. А вже під вечір обох, і Федора, й п’ятнадцятирічного Петра, на військовій тачанці відвезли в Штепівку – у район. Більше ми їх і не бачили. І листів додому, кажуть, не було.

Мені вже дев’ятий рік пішов, і вчуся я в третьому класі, і читаю все, що до рук потрапить, і дещо знаю про світ і про життя. Світ – це не тільки наша Комуна з сусідньою Рудкою, не тільки сільрадівська Марківка, де живе товстий міліціонер Соломка, не тільки районна Штепівка, де пропали дядько Федір з Петром. Світ – це таки світ: великий-великий, кінця-краю не знати. Я ще колись побачу його весь – захочу і побачу, так я і Миколці сказав: «Виросту, Пржевальським стану або Робінзоном Крузо, і мандруватиму собі скрізь». А Миколка вірив мені і не вірив, і мріяв про своє: «А я, – мріяв Миколка, – як виросту, льотчиком стану, матері каші привезу. Щоб так наїлася, так наїлася, і щоб ніколи не плакала...»
А поки що наш світ вміщався в кружалці обрію. Далі цвіли соняшники: високі, широколисті, у вогненно жовтих брилях. Над ними кружляли горобці і бджоли, над ними й сонце кружляло: із соняхів уранці піднімалося вгору, котилося над ними цілісінький день, а ввечері знову пірнало в соняхи.
Хочу розказати про наш світ, що жив посеред соняшникових полів і в якому жили ми, соняшникові діти. Я його добре вивчив – до найменшої нірки на вигоні, до останнього ластів’ячого гніздечка під конюшнею.
У самісінькому центрі світу – глибокий і темний колодязь. Щоб витягти з нього цеберку з водою, ми з Миколкою, налягаючи на залізну ручку коловорота, вибивалися із сил. А вода ж була така смачна, така поживна, що як вип’єш півцеберки, то і їсти перехочеш. Ото ми й пили її частенько, від пуза. Гринько Лапушка, бандюга, щоб насолити нам за «дражнилку», вкинув у колодязя нашу улюбленицю-кішечку. Вона, бідолага, втопилася, так дід Яриш на віжках спускався на самісіньке дно колодязя і чистив його: разом із кішкою вигріб з муляки добрячу купу залізяччя воєнного. Вода почистішала, але вже не була такою смачною і для нас з Миколкою відгонила котячою смертю. Тоді ми стали бігати на водопій до Сорочої криниці в яру.
Удень ми наважувались нишпорити в старому й ветхому будинку колишньої поміщиці Крамаренчихи. А як стемніє, то трималися від нього подалі, бо в темряві панських покоїв розкошували всілякі нечисті сили: домовики, відьми, вурдалаки і голі летючі миші-кажани. А в колишній «двірницькій» мешкала столітня баба Монашка, худюща, чорна й схожа на кочергу, бо завжди була зігнута й спиралася на кострубату палицю. Її ми боялися найбільше – вона чаклувала й ворожила, і то завжди на зло людям: уночі перетворювалася на чорну кішку й здоювала людських корів, а колгоспних не чіпала, бо на фермі сторожував дід Колосок, будьоннівець і п’яниця, а Монашка, хоч і відьмака, будьоннівців і п’яниць боялася і проти них була безсила.
Ставка ми не боялися, хоч він і був глибокий та широкий. Купались ми до глупої ночі, раків сонних видирали з глинистих нір, рогіз солодкий висмикували в болотистому «гузирі» ставка, ловили водяних курочок і руйнували чаїні гнізда.
За ставком був лісок – поміщицький лісопарк. Чого в ньому тільки не росло: і клени кількох порід, і дуби та берези, і ясени та берестки, і здичавілі груші, яблуні та вишні, і калина з бузиною, і бузок з ліщиною. І – ягоди: полуниці та суниці, порічки й смородина, аґрус і глід! Ото були ласощі з літа до пізньої осені... У лісочку ми городили сякий-такий курінь, там і спали, притомившись від біганини та голоду.
У найдальшому куточку лісопарку був цвинтар. Зовсім невеличкий, могилок зо двадцять, і здебільшого – без хрестів. Казали, що їх взимку позрубувала німецька повія Мокрина – у печі розпалювати сухенькими дрівцями, щоб сира вільха краще розгоралася. Мокрину ми, дітлахи, ненавиділи, а з її сином Миньком дружили, бо він був не німецьким байстрюком, а гарним товаришем, і називав матір шльондрою і матюкав по-дорослому, видравшись «від гріха подалі» на вербу. «Гада ти, а не матір, – кричав він згори. – Грошей повна наволочка, а ти карбованця в кіно не даєш. Шльондра ти фашистська...». От за що ми любили Минька, а ще за те, що він таки крав у матері гроші й на всю кагалу купував у крамниці цукерки-подушечки.
Так от на кладовище ми ходити чомусь не сміли. Ходили тільки з дорослими – на Великдень та на Спаса. Носили покійникам їсти. Мені бабуся тицяла в руку вузлика з крашанками й білим хлібцем: сніданок моїй мамі. Я з сестрою перекочував крашанки через горбик землі, під яким лежала мама, а потім клав їх під хрестом.
Жінки сходились на галяву поблизу могил, розстеляли на траві білі вишивані скатерті, викладали з кошиків усіляке снідання, всідалися самі й нас садовили на кращі місця. Плакали й пили бурячний самогон, їли святе снідання і знов таки плакали. А ми їли так, що й слова ніяк було сказати, бо роти геть напхані крашанками. Їли і сиділи тихенько, як налякані зайченята.
Кладовища я не любив, боявся і обходив десятою дорогою. Це після одного страшного випадку, що трапився зі мною минулої осені, пізно увечері, як ішов я з сусідньої Марківки, з клубу, де показували двосерійного «Івана Грозного». Місяць стояв високо в небі, стежка хутко бігла через поле навпростець, і я жив у кіношному світі, не відчуваючи під босими п’ятками колючої стерні, не роззираючись навсібіч, не помічаючи нічого ні під собою, ні над собою. Аж поки не спіткнувся на межі поля і кладовиська. Боляче забившись об груддя, я поволі встав, обтрусився, а тоді звів очі і прямо перед собою побачив казна-що. Волосся на голові заворушилося, піднялося вгору, немов голки на їжакові, подих мені сперло, а ноги прикипіли до землі. І душа моя вилетіла з грудей. І прямісінько на маминій (а може, мені так здалося, може, то була інша, чужа) могилі, коливаючись і просвічуючись наскрізь, стояла біла постать, схожа й чимось не схожа на людську, жіночу. Не знаю, скільки я стояв отак, остовпівши... Опам’ятався лише вдома, та й то не одразу. Після того випадку, коли дуже розхвилююся, заїкаюсь і блідну, через що хлопці, навіть старші за мене, почали мене побоюватись: що з нього, мовляв, візьмеш, як воно прибите лантухом із-за рогу?!
По стерні то я ще ходив, а от у жито чи в соняшники, які сягали мені до плеча або й вищими за мене були, я заходити не наважувався. Коли був зовсім малий, боявся русалок польових, а як підріс і порозумнішав, то в існування всіляких там русалок вірити перестав. Причина мого боягузства була в іншому: у парашутистах. Ходили чутки, що в довколишніх полях (а далеко від нашого села і в лісах) переховуються чужі люди, чоловіки й жінки, що вони ловлять малих дітей, шприцами висмоктують із них кров, а м’ясо переробляють на котлети і продають на сумському базарі. Зловити ж їх ніяк не можна, бо вони – парашутисти, з’являються і геть зникають непомітно, мабуть, уночі. Хоча, казали, були випадки, коли вони спускалися з неба і вдень. Баба Кочуриха, казали, бачила їх поблизу Терешківки, коли йшла з гостей додому. Казали, що ті невідомі вурдалаки і Грицька Лапушку на котлети пустили. Та я думаю, що Грицько тимчасово зник з Комуни – втік після пограбування своєї тітки Палажки (викрав у неї кілька штук довоєнного самотканого полотна). От проїсть полотно, зголодніє до млості і повернеться з невідомості, хоч і не здоровий, зате живий, кістлявий, на драбину схожий.
А ще в нашому неширокому дитячому світі були Яришів млин-вітряк, дядькова Кирилова кузня і колишні скотомогильники. На вітрякових крилах ми вчилися літати, у кузні заворожено дивились на голубуватий вогонь і наслухали суперечку молота з ковадлом. А на скотомогильниках збирали кістки, роги й копита, щоб потім виміняти за них у діда-ганчірника цукерки або глиняні свистульки-півники. Якось, пам’ятаю, у колючому чагарнику ми знайшли зжовклі, аж бурі кістки, не схожі на тваринячі. Вовка Щербинин запевняв, що то «фашистська шкелетина» і треба її також продати ганчірникові. Але Миколка, хоч його і вважали недотепою, викопавши із глини іржаву бляшану зірочку, почав кричати, що то не «фашистська шкелетина», а наш боєць, може, навіть його, Миколчин, батько, і що ці кістки треба похоронити отам, на пагорбі, поблизу вітряка. Однак Вовка, відлупцювавши сопливого Миколку, зібрав кістки на свій візок і перегодя виміняв на них скляне намисто: своїй клишоногій нареченій Нюрці. За цей вчинок я його, гада, засадив би на все життя, і не в третьому класі, а в тюрмі, за ґратами – нехай там скиглить за своєю Нюркою-дуркою!

Ольга Тарасівна – жінка не зла, може, навіть і добра. Але зі мною вона вчинила зле: прогнала мене з класу за те, що я, замість писати диктант, – малював. Вигнала без куфайки й шапки, у порваних шкарбунах. А було це в розпалі зими, морози тріщали люті. То ж поки я добіг додому, набравши повнісінько снігу і в шкарбуни, й за пазуху, – схопив «шкарлятину». Що воно таке, я тоді не кумекав, але захворів кепсько: уже ввечері весь горів, як дровиняка в печі, марив, поривався кудись бігти, кричав.
Бабуся перепробувала за ніч усі домашні лікувальні засоби – не допомоглося. А я то втрачав свідомість, то приходив до тями. Коли мої очі злипались від якогось тягучого й неприємного на запах меду, а тошнота здавлювала горло, я, забувши про те, що надворі зима і що можна застудитись і померти, швиденько роздягався догола, прожогом біг до ополонки на ставку. Холодна й шорстка, мов полотняний рушник, вода стирала тягучий мед із мого розпашілого обличчя, і я лежав на піщаному дні ставка, широко розплющивши очі. Вгорі, де вода змикається з небом, було прозоро й блакитно, і там я бачив кіно. Іван Грозний, упившись бурячним самогоном, намагався штрикнути мене своїм довгим посохом, але я відпручувався, ховався в рачину нору й виглядав звідти, немов пташеня з дупла. П’яному цареві, мабуть, осточортіло бовтатись в ополонці, він чвиркнув крізь щербаті зуби й розреготався:
– І не потрібен ти мені зовсім, байстрюче сопливий. У мене є дорослий син, і він слухняний, немов ягня: його скільки не штрикай – все’дно сумирний...
– Сумирними бувають тільки дурники, – відповідаю я, щоб насолити Грозному. – І злими бувають тільки дурники...
– Оце ти вірно сказав, отроче, – похвалює мене баба Монашка. – Нехай іде похмелятись до Колоска: обоє рябоє, п’яндилиги несусвітні. А я тобі переполох виллю. «На осіянській горі, на святій землі... Там мати Марія стояла... Янголи з небес злітали, золотії чаші підставляли...»
– Бабо, – кричу я, – ви пропустили цілий абзац у вашій молитві. Ольга Тарасівна «двійку» вам поставить...
– Я твого Абзаца знати не знаю, – спантеличено відповідає баба Монашка, – а Тарасівна нехай краще свічку поставить Богу, щоб ти не вмер.
Ольга Тарасівна розсердилась, прогнала скарлючену бабу й замахнулась і на мене лозиною:
– Ти чого в школу сьогодні не прийшов? Чого вилежуєшся на печі тоді, як інші мерзнуть у нетопленому класі й пишуть твір про великого вождя? Я тобі не «двійку» вліплю, а «кілок» поставлю за чверть. Другорічником зоставлю!
І боляче шмагає мене лозиною.
Я схоплююся з печі, вибігаю на вулицю, і, наче білка, видряпуюсь на старезну липу. Ольга Тарасівна, баба Монашка і Грозний-цар тупцюють унизу, руками вимахують. А я – нічого, у дуплі колупаюся, руку грію в торішньому гороб’ячому гніздечку.
Сучок під моїми ногами вламується і я зависаю між Богом і моїми гонителями. Рука тріщить у суглобах, розтягується в плечі, пекучий біль стріляє в мозок. «Божечку, – кричу, – врятуй мене, зніми з липи...».
– Он Яриш іде, – каже Бог, – нехай він візьме драбину біля комори і з мого високого благословення рятує тебе.
– Господи, іже єсі на небесі... – шепочу я крізь сльози. А дід Яриш, мій найлютіший ворог, уже приніс драбину, уже зняв мене з липи, несе до хати й примовляє лагідно: «Нічого, дитинко, нічого... До свайби воно заживе і загоїться. У підручні до мене підеш, борошно так гарно пахне...».
Ольга Тарасівна, дай Боже їй здоров’я, таки переконалася, що я хворий, відправила Вовку Щербининого в Марківку, за фельдшером.
Того ж дня мене відвезли в лікарню. Разом із сестрою, бо вона заразилась від мене і теж захворіла.
Про ту лікарню і зараз страшно згадувати. Від уколів я став дірявий, мов решето, і якийсь ніби пришелепкуватий. Кричав, що хочу до мами, а мами, як я вже, мабуть, розказував, у мене не було, її глина вбила ще у війну. Бігав по коридору, натикаючись на цегляні стіни і не знаходив дверей. Вхопив був на руки маленького хлопчика Петька, та не втримав, додолу впустив і хлоп’я собі шишку набило. А найгірше, що я зробив, то це розбив єдиного на всю лікарню градусника. Розбив я його ненароком, однак лікар аж постарів од цієї біди, лаявся, поки й охрип. Ногами тупотів перед моєю бабусею. Вона плакала й розпитувала, де такий градусник можна купити. Й того ж таки дня пішла за дванадцять кілометрів у районну Штепівку, в аптеку. Коли вже верталася звідти, провалилася в яру під кучугуру, ледве вигреблась, промокла. Лікар наказав відтирати її самогоном, компреси ставити, щоб запалення легенів не було. «Мені не можна хворіти, – бідкалась бабуся. – Хто ж тоді моїм діткам їсточки принесе?». Нічого, не захворіла бабуся. Вона ніколи, пам’ятаю, не хворіла, бо хворіли ми з сестричкою, то бабусі було не до своїх недуг – наших вистачало по зав’язку.

Хто ж мені повірить, що я – дитина?
Скажуть... та вже й не один раз казали: «Воно розсуждає, немов старе. І все то знає, і звідки воно таке взялося?»
А я живу в такому світі, де взнаєш і те, чого б і не хотів знати. Я знаю, що діти беруться не з капусти і не лелека їх приносить. От я, приміром, взявся від матері Насті. Вона мене народила. Так, як народила телятко наша корова Маруська. Тільки Маруська народжувала своє телятко у теплій хаті, а мене мати привела у холодній землянці, бо німці зайняли нашу хату і пили в ній самогон. Вони, німчури оті, були такими гіркими п’яницями, що дід Колосок, порівняно з ними, чистий тобі янгол, – так говорила моя бабуся. Ні, вони зовсім не знущалися над нами – ті німці, а може, італійці, які зайняли наше село восени сорок першого року. Вони просто викинули нас із хати, а так навіть іноді підгодовували: тицяли бабусі в руку шмат ковбаси чи шпеку германського і сміялися, щоб їм луснути. Бабуся їх недолюблювала, однак брала ту ковбасу, щоб хоч трішки підтримати мамини сили перед пологами. І мама народила мене вночі, одразу після Нового року. Молока в неї не було – перегоріло. І сил ніяких не було: лежала в лахмітті ледь жива. І я не пищав, як інші новонароджені, а тільки жадібно смоктав жований хліб, що його бабуся замотувала в марлю й силоміць всовувала мені в ротик.
Не скоро мама повірила, що я житиму. Тільки вже навесні, як добре потепліло й виткнулась травичка із землі, мама взяла мене на руки, розкутала, щоб я подригав ручками та ніжками, й винесла на сонечко.
Одному німчурі забажалося почукикати мене і він відняв мене в мами. Мама втратила свідомість, а я зпереляку вимазав німцеві мундира. Він обурився, розкричався на весь хутір, з огидою пожбурив мене у мамину пелену, від того мама й очуняла.
Я цього не пам’ятаю, звичайно, був іще ж немовлям, тільки бабуся мені потім розказувала, і я їй вірю. До трьох-чотирьох років я взагалі мало що пам’ятаю: так, окремі епізоди, якісь уривки життя.
Пам’ятаю осінній лісок і дорогу. Лісок не зелений, як навесні чи влітку, – багатоколірний, дорога вистелена жовтим і червонястим кленовим листям. Бабуся притискає мене до грудей, щоб мене, бува, не засипало листяним жаром. За бабусину спідницю чіпко тримається моя сестричка боїться потонути в листопаді. А попереду, у глибокій колії – армійська (а яка ж іще!) тачанка. А на ній домовина, а в домовині наша мама. Нічим не прикрита, руки склала на животі – спить. Сестра потім сперечалася зі мною: «Не міг ти запам’ятати маму, маленький іще був, навіть я не пам’ятаю...».
Вона, може, й не пам’ятає, у дівчаток, відомо, пам’ять куценька, а я пам’ятаю. Лісок, червонясте листя, дорога і тачанка... Якщо не вірите мені на слово, то он, погляньте: і лісок на місці, і дорога нікуди не втекла, і тачанка ніде не поділася – на ній возять зерно до млина. Правду я розказую, нічого не вигадав.

От багато хто повторює: голодовка, голодовка... І називають сорок сьомий рік. Ніби до нього й після нього не було голодовки. Була, та ще й яка! Німці, як відступали, спалили сусідні села дощенту. Нашу Комуну не спалили, бо вона була кам’яна і не хотіла горіти. Зате вигребли все, що тільки можна. Одні миші зосталися в колгоспній коморі, а в льохах – земляні жаби та великі білі печериці, і я їх, пам’ятаю, їв. Їв також бур’ян різний, горобців і ворон смажених, маторженики з полови й деревної кори. І все’дно був голодний.
При німцях у полі нічого не росло, крім бур’янів, – нікому й нічим було засівати. А при наших щось таки посіяли. І ми з бабусею поплентались аж за скотомогильники – визбирувати на ріллі ще довоєнну картоплю. Те, що ми знаходили, тільки називалося картоплею, а насправді то були якісь чорні струхлявілі грудочки, які розсипалися в руці на порох. Так от ми з бабусею і збирали це нічиє добро і не помітили, як до нас підкрався на коняці колгоспний об’їждчик Петро Поліцай. Від свисту об’їждчикового батога я впав у борозенку, а бабуся вхопилася обома руками за обличчя: по щоці текла густа цівка крові. Петро матюкався й шмагав бабусю по плечах, по спині, по ногах. Бабуся впала, прикривала мене спідницею і торбою, крізь плач шепотіла: «Бог тебе покарає, Петре... І люди проклянуть».
Та що Петрові люди?! При німцях він творив, що хотів, і при наших, бач, зберігся, і владу над людьми має. І ніхто не заявить на нього властям, бо дуже бояться всі Петрового батога-шестерика. На хуторі ж одні баби та діди, та малеча дрібна. А за голову колгоспу якась каліка нетутешня, з району прислана. Кому поскаржишся?
Я кричав на весь світ:
– Підозди, полісяй, я сколо взе вилосту, я вб’ю тебе за бабусю! І коняку твою вб’ю, а твоїм батогом колів пастиму...
Не вдалося мені відомстити Петрові. Хтось таки заявив, куди треба, і Петра забрали. Більше його я не бачив. І слава Богу.
Сестра моя вірить, що я пам’ятаю Петра. І вона запам’ятала його: не один раз лупцював її батогом за колоски. У неї й досі шрам фіолетовий на підборідді. Особливо помітний на морозі: щоки у сестри червоні, а рубець – фіолетовий, як чорнило...

Десь там, за соняшниками, на далекій Сумщині, серед полів та ярів загубилося моє сирітське дитинство, схоже на страшну, але й цікаву казку, – не добігти вже до нього, птахом не долетіти. А може, й не треба бігти-летіти туди, де вже давно-предавно нічого немає?... Нехай цвітуть собі соняшники, а бджоли нехай собі гудуть і гудуть...


70-і роки



Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.




Якщо ви знайшли помилку на цiй сторiнцi,
  видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Про оцінювання
Зв'язок із адміністрацією


  Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)




Про публікацію
Дата публікації 2013-10-31 12:18:35
Переглядів сторінки твору 3971
* Творчий вибір автора: Майстер-клас
* Статус від Майстерень: R1
* Народний рейтинг 6.604 / 7  (6.065 / 6.53)
* Рейтинг "Майстерень" 0 / --  (5.264 / 5.79)
Оцінка твору автором -
* Коефіцієнт прозорості: 0.795
Потреба в критиці толерантній
Потреба в оцінюванні не обов'язково
Конкурси. Теми КЛАСИКА
Автор востаннє на сайті 2019.11.02 21:43
Автор у цю хвилину відсутній

Коментарі

Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Ксенія Озерна (Л.П./М.К.) [ 2013-10-31 15:50:15 ]
Написано цікаво, майстерно.
"Нехай цвітуть собі соняшники, а бджоли нехай собі гудуть і гудуть"...

Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Леся Низова (Л.П./Л.П.) [ 2013-10-31 17:08:12 ]
Оксанко, я свідомо не розбивала цю повість на кілька публікацій, бо вона настільки цілісна.
І тому мені страшенно приємно, що ти знайшла час її прочитати, що ти зацікавилась і так її оцінила!)
Спасибі!!!


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Наталя Мазур (М.К./М.К.) [ 2013-10-31 15:56:21 ]
Лесю!...... Плакала.......


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Леся Низова (Л.П./Л.П.) [ 2013-10-31 17:13:13 ]
Наталочко, я дуже рада, що ти прочитала цей величенький, як для ПМ, твір батька! І велике тобі спасибі за твої емоції!!!
Хоч не вперше читаю цю автобіографічну повість Низового, але кожного разу все одно щемить серце...


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Тетяна Роса (Л.П./М.К.) [ 2013-10-31 17:33:00 ]
Це живий пласт історії, Лесю. Якби збереглось побільше таких пластів, ми б уникнули багатьох спекуляцій на минулому. Коли у написаному відбивається талант автора, довжини тексту не помічаєш. Прочиталось практично на «одному диханні», відірватись було неможливо… Дякую Вам, Лесечко, що Ви надаєте можливість прочитати це багатьом людям.


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Леся Низова (Л.П./Л.П.) [ 2013-10-31 22:02:55 ]
Тетянко, я цілком із Вами погоджуюся. І я дуже задоволена Вашим сприйняттям цього твору! Спасибі велике!!!
Я з часом публікуватиму частинами книгу батька "А Марківка - як маківка" (із історії роду-родини), яку він написав не тільки на основі власних спогадів про минуле свого рідного села, а отже, головне, про долі своїх односельців (а так жила в ті роки вся Україна!!!), а й на основі спогадів своїх земляків, яким пощастило вижити й дожити до наших днів, аби свідчити нам правду...



Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Леся Пронь (М.К./Л.П.) [ 2013-10-31 19:33:52 ]
Лесю, хочу знати: твори Івана Низового включені у шкільну програму?
Прочитала повість "на одному диханні". Сумно і боляче до сліз...
Вашому батькові доземно вклоняюся! Він молодець! Недаремно прожив свій вік!

Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Леся Низова (Л.П./Л.П.) [ 2013-10-31 22:25:01 ]
Лесенько, знаю, що декілька віршів тата включено до шкільної програми. Здебільшого його твори вивчаються в рамках позакласного читання, і це залежить тільки від особи того чи іншого викладача. У Луганську майже в шести міських школах вивчають вірші Низового. Деякі дітки самі цікавляться. А щоби на рівні певних освітніх установ, управлінь, міністерств і т.д. і т.п., то... І мені розповідали, як готуються і ким пропозиції щодо включення до шкільних чи вузівських програм тих або інших творів, текстів: мені до них не підступитися, як колись і батькові...
Проте в нашому педагогічному університеті, знаю, є студенти й магістранти, які за творами Низового пишуть наукові дослідження, а ще моя колишня викладач з української мови зараз пише докторську, в основу якої лягла пейзажно-філософська та громадянська лірика батька... Що залежатиме від мене, я все робитиму.

Я щиро-щиро вдячна, Лесю, такий відгук!!!


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Василь Бур'ян (Л.П./Л.П.) [ 2013-10-31 19:36:11 ]
Я б вніс цю повість у шкільні підручники...
Тут неможливо щось виправити, заретушувати, додати, чи відняти, бо це повість про людські долі... Щемно!

Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Леся Низова (Л.П./Л.П.) [ 2013-10-31 23:24:27 ]
Так, пане Василю, і я б дуже хотіла, аби цю повість включили до шкільних підручників... Але поки не уявляю навіть, що для цього я маю зробити...

Спасибі Вам велике за таке схвалення!!!


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Тетяна Флора Мілєвська (М.К./М.К.) [ 2013-10-31 23:27:24 ]
справді, гарно...а школа.... нині навіть позакласне читання за програмою, тому й провести офіційний урок можна лише як урок літератури рідного краю у Луганську або на Сумщині


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Леся Низова (Л.П./Л.П.) [ 2013-11-01 12:42:15 ]
Спасибі, Танюшо!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!
Цілую)


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Галина Михайлик (М.К./М.К.) [ 2013-11-01 00:26:54 ]
Страшна правда життя у щасливому СРСР...
Дорослий досвід восьмилітнього хлопчака, який попри все виріс життєлюбом і людинолюбом, і створив стільки всього талановитого...
Дякую, Лесю...


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Леся Низова (Л.П./Л.П.) [ 2013-11-01 12:43:10 ]
Галинко, саме так! Спасибі велике за ці слова!!!


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Юрій Лазірко (Л.П./М.К.) [ 2013-11-01 04:20:27 ]
Таки файно і по-живому...


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Леся Низова (Л.П./Л.П.) [ 2013-11-01 12:44:05 ]
Юрцю, так приємно, що тобі сподобалася повість!)))
Дуже вдячна!!!


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Анатолій Криловець (М.К./М.К.) [ 2013-11-01 19:43:50 ]
Поки читав, кілька разів щось підступало під очі й під горло...

А який прекрасний завершальний ліричний акорд!

"Десь там, за соняшниками, на далекій Сумщині, серед полів та ярів загубилося моє сирітське дитинство, схоже на страшну, але й цікаву казку, – не добігти вже до нього, птахом не долетіти. А може, й не треба бігти-летіти туди, де вже давно-предавно нічого немає?.. Нехай цвітуть собі соняшники, а бджоли нехай собі гудуть і гудуть..."

Повістина варта найбільшої похвали і найвищої оцінки! Тільки не можу оцінити. Чомусь втратив це право...


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Леся Низова (Л.П./Л.П.) [ 2013-11-07 23:42:08 ]
Безмежно вдячна, Анатолію, за Вашу реакцію й почуття!!!!!!!!!!!!!!!!!


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Людмила Калиновська (М.К./М.К.) [ 2013-11-09 21:50:33 ]
Дуже гарно виписано. Читається легко, стиль написання особливий, і не схожий на інші.
...мама моя отой страшний 47-й пам’ятає... їй було шість рочків... і що їли, і як готували, і з чого готували пам’ятає, і...
...образливо за земляків тільки, що... все так, все так...