Той київський Бузина вже ославився на весь україномовний і україномислячий світ. Уже й ознаки-відзнаки почесні отримав – синці під лупатими очима та смуги-лички на сідничках. Ото вже істинний герой-геморой антиукраїнства, популярний улюбленець учених-москволюбів! Та годі про нього – уславлено-огероєного, на столичних асфальтах забузинілого. У нас, у луго-низовому, кам’янобрідському, завергуненому Луганську вистачає своїх гемороїв, що й Бузину здатні перефіолетити-перечорнилити своєю всеосяжною «любов’ю» до Великого Українця Тараса!
Як вони не хотіли впускати до свого заповідника-розплідника російськомовної могутньої зненависті до всього тарасолюбного – самого Батька і Кобзаря нації, не хотіли його бачити у ворошиловському Луганську навіть у вигляді пам’ятника! Як вони, ветерани всіх вітчизняних воєн, починаючи з антиляської та антинаполеонівської, очолювані невмирущими комуністами-дайнеками, по-стахановськи швидесенько влаштовували перекопи й сиваші на шляху Шевченка до нашого тупикового міста!
Та ми їх передайнечили й пережусили, пере-пере-патріотили: установили монумент Кобзареві прямісінько в самісінькому осерді комуно-шовіністичного героїзму! Стоїть чумацький (славної пам’яті скульптора-патріота Івана Чумака) витвір-образ Тараса Григоровича і всім своїм виглядом заохочує нас: «Борітеся – поборете!». «Нам Бог помагає», – тихо шепочемо ми своє молитовне пожадання шевченківської боротьби за матір нашу, волю нашу, честь нашу непоганьблену.
А «правнуки погані», з’ївши облизня, калейдоскопічно переформатувалися... Один експромтом «пече» балади під шевченківські мелодії та зачитує їх з високої трибуни переформованому луганському бомонду. Не щодень, звісно, – у знакові державні свята... Це – для надійнішого маскування свого генного антикобзарства. Інші – дійові та ділові, з регіональних легіонів, збираються біля підніжжя антибатька свого Тараса, та й обгавкують кровних поетових правнуків, скаженіючи від свого регіонального, сміливого до відчаю, сепаратизму. Он відбірні кадри комсомолу й ленінської умно-чесно-совісної партії – вони горнуться поближче до Тарасових стіп, аби й собі хоч трішечки возвеличитись і виокремитись у сірій синьо-білій масі. А вже до їхніх бронзовіючих колін туляться призовники «регіонів, бастіонів об’єднаного есдеківського прогресизму і блоковізму», відчайдушні душмани-душителі української, Тарасової мови, козацько-чумацького духу нашого, пісні-музики нашої кобзарської. Сяють «енелошні» парсуни-писки в спалахах телевізорних, розриваються радіомікрофонні й «матюгальні» засоби масової інформбрехні, кричать: «Не відступимо зі святих рубежів (це ж Дураківка луганська, а на дураківках усі нерозумні ще більше дуріють!): за нами Москва, Сибір, Колима, Курили!»
У запалі Кирили й Гаврили, закохані в Курили (видно, анаші перекурили), геть забули, що за їхніми широкими спинами стоїть наш Тарас Великий і, немов драматичний кам’яний гість, монументально насміхається з них, таких пігмеїсто-прометеїстих, закльованих-запльованих кланово-кримінальними вождями, презирливими до свого електрично-напруженого електорату.
Сміється Тарас Великий з висоти своєї великості. І мені від того легшає на душі, і я шепочу собі самому: «Спасибі, Батьку, що на сторожі коло нас поставив Слово!».
«День вітрила синьо-жовті напина, колоситься всестороння далина. Он – калина, біля неї – бузина: обидві цвітуть-буяють, нашу волю осіняють...»
Он старенька сива жінка з онучатами покладають букетики квітів до омитого веснородними дощами п’єдесталу... Квіти вдячності Великому Українцю.
Он молода ще двірничка старанно підмітає загублені синьо-білими базарянами-крикунами штучні символи псевдопатріотизму.
А ондечки, димлячи цигаркою, немов той завод, що виробляє щастя, стою відроджено-переоновлений я, скромний автор цих рядків. Теж луганський патріот, не анти, бо ж просякнутий до кожної клітиночки тіла свого і духу ще й сумським, львівським і закарпатським патріотизмом. А зовсім поряд, монолітною купкою, стоять мої брати-сестри: Зіновій, Анатолій, Ірина, Марина, Сергій, Олекса, Борис, Володимир...


2005

Якщо у Львові я розігрівався та ніжився маленькою полтавсько-сумською галушечкою в міцному й пахучому галицькому бульйоні, то в пролетарському місті, яке не знало, чи то воно Луганськ, чи то Ворошиловград, і жило своїм особливим фабрично-заводським життям, я одразу ж потрапив у величезний чавуноливарний суспільно-комунальний казан, у якому все кипіло, вирувало і товклося. Шубовснувши в цю загадково-невизначену страву екзотичною перчинкою, я спочатку повільно опустився на пекучо-пекельне дно й уздрів там серед хозарсько-половецьких костомах та запорозько-донських маслаків багато антикварних речей. То були ядра, відлиті на Луганському гарматному заводі для Кримської чи ще якоїсь там війни; колісні пари перших гартманівських паровозів; цілі купи патронних гільз; траки англійських танків; різні хрестики, зірочки й тризубчики – розсипом. Та «сіллю» цього крутого варева, як я відзначив подумки, були легендарна шабля бойового наркома Ворошилова, несхибно влучний парабелум макарівського забіяки Пархоменка й цілий талмуд ленінських маніфестів. Цікаво, звісно, але занадто жарко…

Гребучи руками й ногами, підпомагаючи загартованим у западенських говірках східняцько-українським язиком-веслом, намагаюся виринути на поверхню, аби пильно оглянути дикополівські махновські горизонти, індустріальні овиди, колгоспні обрії та стахановські безкрайні перспективи.
І – справді ж воно не тоне, те, що цілу вічність не може потонути! – виринув, вигулькнув, вибулькнув переможно:
– Так ось він який – Кам’яний Брід! Читав, читав… А ондечки – живий неіржавіючий ланцюг до Гострої Могили! Чув, чув… Слава Богу, потрапив у рідну стихію, врятувався від облесливо-ніжного бандерівського горщика з підступно-пахучою зупою!
На залишках колишніх вергунських барикад і броненосця «Потьомкін» підпливаю до берега надії та видираюся на крутий причал звершень.
О, тут почалося таке – в однім ряду з лютнево-жовтневими революціями можна поставити: палкі привітання й сестробратання, схвальні вигуки типу «Маладєц, правільную перебіжку совершил!», пов’язування кумачевими бантами-аксельбантами… «Дєвушкі прігожиє» зустрічають, немов свого, обіймами та поцілунками, юні комсорги й сиві парторги підсовують оригінальні лозунги.
– П’ятілєтку – за четирє года!
– Ні, – трохи оговтавшись, кажу я. – Повірте мені, втікачеві з бандерівських кресів і галанівських плесів: п’ятирічку треба докінчити за три роки!
Пролунало потрійне «ура».
Заст. ред. парт. газетки «Прапор найпереможнішої Перемоги», потиснувши своєю змозоленою правицею мою інтелігентсько-слизьку лівицю, просить-наказує:
– Оскільки ти мій колега та ще й початковий поет, то придумай для нашого полєзного ізданія хльостку рубрику-девіз. Про Новий Луганський почин… тіпа, як його: луганська прибавка до грандіозних партійно-отєчествєнних планов. Премія буде…
– Десятку дасте? – зацікавлено питаю.
– Ні, п’ятірку. Останню в касі вигріб…
– Ладно, на чотири пляшки бормотухи вистачить, – кажу. Наморщую високе чоло. Сконцентровую весь свій богоданий хист. Еврика! «Луганська прибавка – дурникам забавка!».
Хтось згарячу крикнув «ура!», та йому тут же заткнули рота пиріжком з горохом. Заст. ред. парт. обурено підстрибнув до рівня паровозної труби й рішуче, по-партєйному, сказав:
– Не бачити тобі п’ятьорки, як своїх бандеровських вух! Будеш загорать у відділі інформації…
Луганські маси мовчки розходилися, бо їм, нормальним живим пролетарям, було цілковито байдуже, за скільки років виконувати пустопорожню п’ятирічку, які прибавки до чого доточувати, – усе одно луганцям нічого втрачати, крім своїх «живих ланцюгів», а прибавок до зарплатні (зряплатні) як не було, так і не буде.
Конспіративним оком я все ж помітив і схвалення мого «спічу-путчу» у чисто-свідомих поглядах колег-журналістів: Павла Степановича Ганзія, Василя Петровича Смаги, Галини Григорівни Пліско, Віталія Петровича Нємченка… І тільки консервативні коректори, очолювані моєю майбутньою крутопартєйною кумою, «проклятовозмущонно» запротестували: «У лагеря таких комсомольців, не місце їм у священній нашій редакції!».
І я поїхав у «лагеря». Щоправда, у піонерські – як художник-оформлювач трубопрокатного заводу. «Оформляв» там відра й каструлі: «м’ясо, риба, гірчиця, оцет…». Я ж, зізнаюся, художник широкого профілю. Майстер пензля і пера. Багаторазовий переписувач «Морального кодексу строїтелів комунізму». Переписував із заплющеними очима. Колишній упівець і гулагівський художник Микола Сарма-Соколовський, який щиро любив мене (як і я його), хвалив: «А достобіса ти, Іване, розумний і хитрий! Інакше тут не вижити…».
Свої буржуазно-націоналістичні помисли (і навіть «замисли») я приховував за корчагінською романтичністю і цілком щирою належністю до ленінського комсомолу. Від цього мав певні зиски й гендлі. Для «Молодогвардійця» пописував іскрометні комсомольські віршики, для «Прапора Перемоги» та «Ворошиловградской правды» – полум’яні партійні оди. Їх охоче друкували, щедро оплачували. Ніякої політики – така професія журналістська: оспівувати. А от високопартійці, ті не вірили в мою щирість, і якщо вже не могли засадити мене за ґрати, то на місце («всяк сверчок знай свій шесток») саджали, і частенько. Зав. від. проп. і агіт. тов. Бурковський (сам був графоманом, як і я) обзивав мене по-всілякому. Тіпа: «Великобуржуазний націоналіст! Радикальний ліберал з петлюро-бандерівськими ухилами й нахилами!». І ще, і ще, і знову – ще… А я відповідав стримано й небагатослівно: «Сам дурак! І взагалі ти – Дураковський…».
Як усе в моїй сивій голові перевавилонилося! Тут і звичаї, і характери, і – найбільше – стосунки. Чого тільки не було: суди, осуди, пересуди, пересидки, пересадки і т.д. Сорок років невпинного вертепу – ось що таке моє життя в Луганську.
– Джон (це моя «богемна» кликуха), пойдем остаканимся маленечко, – пропонує мені дуже талановитий російськомовний поет і геть неприкаяна російська щира душа Віталька Кодолов. – Чихать я хотел на этих правильных ворошиловградских «ворошиловских стрелков». Я в родном нашем Луганске люблю тебя одного – львовского националиста!
Обоє ми були космополітами – літали в космосі високої позапартійної поезії. Обидва вважали себе інтернаціоналістами – обіймали всіх питущих і всіх спраглих до правди та справедливості.
У незабутню брежнєвську епоху пили всі, і не тільки в Луганську-Ворошиловграді, але й в Комунарську-Ворошиловську, у Маріуполі-Жданові, у Сталіно-Донецьку, у Кадіївці-Стаханові… Словом, від Карпат до Сахаліну, від Діксону до Паміру. Але й робили щось – кожен своє кував, котив, молотив, писав, малював, ліпив, косив і лопатив. Я крутився у вирі луганської «богеми», і та «богема» була елітарною. Майстри українського пера на чолі з мудрим Микитою Чернявським, не менші майстри російського «стилю», очолювані дипломатично-інтелігентним Тарасом Рибасом. Всесоюзного рівня художники та скульптори, кожен на своєму білому тріумфальному коні: Василь Федченко, Ілько Овчаренко, Іван Чумак, Микола Щербаков… До геніальності (від генів і справді багато залежить) обдаровані артисти Ян Тимошенко, Анатолій Ревека… Енциклопедично освічені Юрій Єненко, Богдан Пастух, Йосип Вожик… Справжні вундеркінди Сашко Євсєєв, Женя Марголіт, Лариса Клас (класне прізвище!), Петро Шевченко, Василько Старун… І – Вася Голобородько, «білий птах з чорною ознакою».
Якщо ми й пили (а ми таки ж пили, хоч кожен мав свою мірку), то це аж ніяк не означає, що ми спивалися і втрачалися. Просто таким робом і чином, не маючи інших (нормальних, як у Львові) можливостей гуртуватися, за склянкою вина, конспіруючись під процеси чаювання, ховаючись у кущі та бур’яни луганської партизанщини, ми спілкувалися. Говорили про високе святонебесне – для нас самих і для нашої України! Це ж із наших воістину чистих і самозречено-працьовитих рук злітали в небо вітчизняної культури такі шедеври, як рибасівський «Красный снег» і «Людям важче» Микити Чернявського, як ліричні самоцвіти Кодолова, гравюри Володі Лихоносова, неповторні сценічні образи, прекрасні скульптурні (серед яких – і монументальні) композиції та портрети епохи (ті ж Ілько Овчаренко й Іван Чумак!)… Я щасливий безмежно, я варився у пекельному казані луганського культурно-мистецького раю!
Що й казати, край наш донецько-лугансько-айдарсько-деркульський, такий суперечливий, такий антагоністичний, такий милий-немилий – це кузня кадрів. Національних (для всієї України) мистецьких, культурних, літературних, шахтарських, наукових, хліборобських… І – ніде правди діти – різко протилежних: комуністичних, сексотичних, комсомольських, хуліганських, вуркаганських, радянських, обірванських, кримінальських…
Усе це, разом узяте, та все ж таки різко роз’єднане й несумісне, кипіло, ревіло, гуло у єдиному велетенському чавуноливарному казані луганському! Сходило паром, вигулькувалося через вінця сплесками страйків, східняків, таємних змов… Розтікалося по численних міських і приміських цвинтарях, усотувалося стражденною, навіки рідною для всіх парних і непарних землею придінцевою. Краще осідало росами на ковилі й воронцях, увічнювалось у віршах, у музиці, живописі. А всілякий непотріб ішов на баласт, випадав у залишок-осад.
Не ворушіть приспано-заснуле минуле, товариші мерці, не хапайте за ноги живих! Бо пам’ять перевернеться на манкуртство і вандалізм, а добро – на зло…
Не послухали Божого гласу. Не повірили чесним домашнім пророкам. Побігли слухати єнакіївського «месію». Заповзялися підтакувати провінційно-маргінальним ораторам-провокаторам, сподобили собі вождиків із прізвищами на «-ов» і «-ич». Спресований десятиріччями баласт перестав виконувати роль свою початково-основну – урівноважувати й убезпечувати. Баласт разом зрушився, розхитав спільний корабель (ковчег) суспільства, загрожуючи «всесвітнім потопом» для всеукраїнського люду.
– Зупиніться, божевільні!
– А ми не божевільні, – чую масово-політичне, – ми доконано-узаконені регіонами. Ми володіємо аркодужним перевисанням до Москви. Ми все українське розрушимо до основанья, а затєм ми наш, ми новий мір построїм!
І «строят» – Пісуарію сепаратистську, кривбасько-харківську! Під знаком Злодіяка. З «общепонятним язиком» для всіх. З гербом «регіональним» (і – оригінальним): у вінку з іржавої колючки-проволоки – перехрещення двох донбаських ковбас: масово-ліверної і кланово-салямової. («Салям, салямнуковичі! А ви, козли, хапайте вузли, та втікайте за Тузли, поки вас не повезли за Можай!»).
Плани нових «руськоязичних» і «суржикомовних» – куди там ленінським, сталінським і пізнішим, усіляким! Грандіозні плани. Та вони їх не оприлюднюють – ждуть повного свого реваншу. Так що тремтіть у невідомості, недобитки великих і видатних усетворчих еліт учорашнього Луганська! Ваша подальша доля таємно вирішується в регіональних канцеляріях і штабах: уб’ють – не вб’ють? Повісять чи в бетон замісять?
До речі чи так, знічев’я, пригадалася мені одна лугансько-мистецька оповідка. Вірю, що правдива… Так от. Видатного луганського вшанованого й облауреаченого скульптора Василя Харлампійовича Федченка запросили до високого кабінету й запропонували: переїзди до Києва, будеш професором столичного мистецького вузу! «Тато» (богемна «кликуха» скульптора) почухав потилицю, щось покумекав і по-дитячому наївно та щиро відповів дуже високому партійно-мистецькому столоначальнику: «А я свою луганську грязючку ні на що не проміняю!».
Оце характер!
І ще пригадалося. Заходжу до майстерні «тата», виймаю з пазухи півлітру білої та кажу: «Я про вас буду писати гарного ліричного нариса – ви не заперечуєте?» – «Ні, не заперечую, – відказує Василь Харлампійович. – Тільки спочатку на ось карбованця, змотайся за пляшечкою червоненького». «Та є ж, – кажу, – горілка!» «Мудрі люди починають свій творчий день з червоненького».
Любив я «тата». Його всі любили. У тому числі й за високий український патріотизм, замішаний на всеплодючій луганській «грязючці».
І не втримаюсь, згадаю ще про один «казус», пов’язаний з особою «тата». Викликає його до себе у «білий дім» найголовніший обласний партайгеносе-ідеолог. Грізно так запитує з висоти своєї двометрової: «Ти чого ото товчешся у дешевій забігайлівці-розпивайлівці, ганьбиш партєйную лінію іскуства?!». Василь Харлампійович, такий маленький на зріст, такий худесенький та висушений, мов грибочок, мало не козиряючи товаришеві-гебельсу, плаксивенько так пояснює: «Та я що ж… я, як і всі, колективно, у невимушеній обстановці… отой, як його… творчо обговорюємо творчі задуми, дискутуємо… проект нового монумента… реалістичного за своєю суттю готуємо!» – «Ну, коли так, – заспокоївся та подобрішав двохметровий партайбонза, – творіть, аби тільки п’яні по місту не вештались!» – «А ми до себе в майстереньку підемо, у тишину свою мистецьку…». Така чи трохи інакша розмова відбулася насправді, і зміст її мені переказали ті, хто був свідком її.
Звичаї, стосунки, характери… Не одновимірні, різнобічні, суперечливі. Те, що добре й миротворче, – пам’ятається. А погане, відворотне до, звиняйте, блювоти, так хочеться забути, закреслити, вимести зі своєї пам’яті, як сміття з хати перед великим святом.
Буде, буде і на нашій вулиці свято! Це я кажу, панове нехороші, а не ваш Сталін, як ви вважаєте.


2006