ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Галина Сливка
2019.12.10 22:27
Вітром гойдається вишня,
В небо вростає гілля.
Вкутана в пам'ять колишню,
Прийшле вітає здаля.
Інеєм сріблені віти -
Стежка в заобрію вись,
Духом аби забриніти
Мріям, що вшиті колись

Іван Потьомкін
2019.12.10 21:14
Поки до суфіксів і флексій,
До міфів Греції і Риму
Я спомин цей із серця вийму,
Щоб пом’януть дядька Олексу.
...Колись в студентську кампанію осінню
Невмілі до селянської роботи руки
Він направляв не матом, а прислів’ями.
Чимало призабулося з тої

Олександр Сушко
2019.12.10 18:56
Рече колега: - Ти - мій кат! - і що?
Жувати все підряд, неначе паця,-
У позолоту вгорнуте ніщо,
Ліричного фразерства прілий пляцик?

Пегасе, з цього раю завертай,
У тебе і у мене інші друзі:
Глибінь, поліфонічна широта

Редакція Майстерень
2019.12.10 15:01
УК_РА_Ї_НА" за символьною своєю частиною безпосередньо тягнеться аж до "РА" - що найдавніше із відомих символьних походжень. "УК_РА_Ї_НА" - символьно це значить "Будову (або ж " ВІД") _ РА _ І _ Отримай (На)" - тобто, найвищий дарунок від Ра.

Сергій Губерначук
2019.12.10 13:25
Якби мені зір коршака,
зіниці – гострі шпиці –
я б землю не навідував,
я б землю озирав!
Я б з викопного горщика
з трипільської землиці
зростав із зерня в ідола –
і смерть на смерть скарав!

Н Кап
2019.12.10 12:42
Дозвольте на вухо...
Лиш вам... По секрету...
Ви тільки нікому про це не кажіть!
нехай пропонують корону... карету...
хоч пів-королівства - будь-ласка,мовчіть!

І навіть якщо вам
підсунуть принцесу

Олександр Сушко
2019.12.10 11:30
Ступаючи поміж кривавих цят
Вплітаю світло в музику мінорну.
А річка - без початку і кінця,
По кризі - блюдця чорних ополонок.

Штовхає боривітер у плече,
Аби у вир шубовснув з головою..
У ближній каламуті - втрати щем,

Ігор Деркач
2019.12.10 09:47
Як хочеться вернутись у світи
дитячої мети на перепутті
тай іншою дорогою іти
у паралельно обране майбутнє.

Але не досягаю висоти,
з якої видно істини забуті,
що нічого заради суєти

Галина Михайлик
2019.12.10 09:37
Все як завжди: початок&кінець.
Інтрига тільки «як?», «коли?», «навіщо?».
…В єдину мить дерева стали нижчі,
а стежка розчинилась навпростець…

Чи, хепіенд? Розв’язка і фінал -
фортіссімо акорд на ноті щастя!
…Сюжетний вузол саморозрубався

Віктор Кучерук
2019.12.10 08:12
Г. С...
Стосунків наших пізню зав’язь
Руйнує ранній холод чвар,
Хоч ми обоє намагались
Незгоди стримати удар.
Стражденним душам на догоду,
Не оберталися назад, –
Раділи будь-якій погоді

Микола Соболь
2019.12.10 05:23
Вона любить зорі ясні,
Дерева од інею срібні,
Сніги до перини подібні,
Короткі, насуплені дні.
Милується нині зима
На те, як веселі синички
Під вікна летять з годівнички,
Бо стужа до серця пройма.

Олександр Сушко
2019.12.10 03:56
Правду говоритиму навмисно,
Істина сьогодні на кону:
Лапу шобтиздохові потисну,
А тобі руки не простягну.

Бо собака ліпша за людину,
Віддана як жінка, їсть усе.
Ти ж мене кладеш під гільйотину

Ярослав Чорногуз
2019.12.10 00:25
Учу усіх я жити безоглядно,
Люблю, щоб ззаду сунула людва.
В трусах порвалась нитка Аріадни,
І обірвався на Голготу шлях.

Хвилююся у розпачі німому –
Рятуй же, любко, ну хіба це жисть?
Хтось викликав мені швидку з дурдому,

Тамара Шкіндер
2019.12.09 21:50
Не поранюсь об сни,
По їх лезу вернусь у минуле.
Мить і вічність злітають у небо
По сходинках хмар.
Відштовхнусь від стіни,
Де туманами днів потонулих
Оповиті серця.
І до сонця майну, як Ікар.

Ярослав Чорногуз
2019.12.09 18:07
Тихо алеєю йду,
Змовкла пташина розмова…
Нічка принишкла в саду,
Затишна нічка зимова.

Так, ніби зірку ясну
Місяць торкає за плечі…
Ніченьку враз пригорнув

Ігор Деркач
2019.12.09 17:40
Минає все – жага, жура, очарування,
любов, що першою була, і є остання.
Уже ніяку не найду,
і поки фею заведу,
іду у баню.

У неї заночую і... захочу чаю.
Ні, я не п’ю, але і їй не наливаю.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори (Проза):

Юра Ясінський
2019.11.13

Станіслав Н
2019.11.12

Микола Кора
2019.09.01

Анастасія Романюк
2019.08.04

Сергій Губерначук
2019.07.07

Ярослав Філософ
2019.07.03

Олег Вишень
2019.06.29






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




Автори / Іван Низовий (1942 - 2011) / Проза / "Там, де я сміюся крізь сльози" (2006)

 ЗВИЧАЇ, СТОСУНКИ, ХАРАКТЕРИ…

Якщо у Львові я розігрівався та ніжився маленькою полтавсько-сумською галушечкою в міцному й пахучому галицькому бульйоні, то в пролетарському місті, яке не знало, чи то воно Луганськ, чи то Ворошиловград, і жило своїм особливим фабрично-заводським життям, я одразу ж потрапив у величезний чавуноливарний суспільно-комунальний казан, у якому все кипіло, вирувало і товклося. Шубовснувши в цю загадково-невизначену страву екзотичною перчинкою, я спочатку повільно опустився на пекучо-пекельне дно й уздрів там серед хозарсько-половецьких костомах та запорозько-донських маслаків багато антикварних речей. То були ядра, відлиті на Луганському гарматному заводі для Кримської чи ще якоїсь там війни; колісні пари перших гартманівських паровозів; цілі купи патронних гільз; траки англійських танків; різні хрестики, зірочки й тризубчики – розсипом. Та «сіллю» цього крутого варева, як я відзначив подумки, були легендарна шабля бойового наркома Ворошилова, несхибно влучний парабелум макарівського забіяки Пархоменка й цілий талмуд ленінських маніфестів. Цікаво, звісно, але занадто жарко…

Гребучи руками й ногами, підпомагаючи загартованим у западенських говірках східняцько-українським язиком-веслом, намагаюся виринути на поверхню, аби пильно оглянути дикополівські махновські горизонти, індустріальні овиди, колгоспні обрії та стахановські безкрайні перспективи.
І – справді ж воно не тоне, те, що цілу вічність не може потонути! – виринув, вигулькнув, вибулькнув переможно:
– Так ось він який – Кам’яний Брід! Читав, читав… А ондечки – живий неіржавіючий ланцюг до Гострої Могили! Чув, чув… Слава Богу, потрапив у рідну стихію, врятувався від облесливо-ніжного бандерівського горщика з підступно-пахучою зупою!
На залишках колишніх вергунських барикад і броненосця «Потьомкін» підпливаю до берега надії та видираюся на крутий причал звершень.
О, тут почалося таке – в однім ряду з лютнево-жовтневими революціями можна поставити: палкі привітання й сестробратання, схвальні вигуки типу «Маладєц, правільную перебіжку совершил!», пов’язування кумачевими бантами-аксельбантами… «Дєвушкі прігожиє» зустрічають, немов свого, обіймами та поцілунками, юні комсорги й сиві парторги підсовують оригінальні лозунги.
– П’ятілєтку – за четирє года!
– Ні, – трохи оговтавшись, кажу я. – Повірте мені, втікачеві з бандерівських кресів і галанівських плесів: п’ятирічку треба докінчити за три роки!
Пролунало потрійне «ура».
Заст. ред. парт. газетки «Прапор найпереможнішої Перемоги», потиснувши своєю змозоленою правицею мою інтелігентсько-слизьку лівицю, просить-наказує:
– Оскільки ти мій колега та ще й початковий поет, то придумай для нашого полєзного ізданія хльостку рубрику-девіз. Про Новий Луганський почин… тіпа, як його: луганська прибавка до грандіозних партійно-отєчествєнних планов. Премія буде…
– Десятку дасте? – зацікавлено питаю.
– Ні, п’ятірку. Останню в касі вигріб…
– Ладно, на чотири пляшки бормотухи вистачить, – кажу. Наморщую високе чоло. Сконцентровую весь свій богоданий хист. Еврика! «Луганська прибавка – дурникам забавка!».
Хтось згарячу крикнув «ура!», та йому тут же заткнули рота пиріжком з горохом. Заст. ред. парт. обурено підстрибнув до рівня паровозної труби й рішуче, по-партєйному, сказав:
– Не бачити тобі п’ятьорки, як своїх бандеровських вух! Будеш загорать у відділі інформації…
Луганські маси мовчки розходилися, бо їм, нормальним живим пролетарям, було цілковито байдуже, за скільки років виконувати пустопорожню п’ятирічку, які прибавки до чого доточувати, – усе одно луганцям нічого втрачати, крім своїх «живих ланцюгів», а прибавок до зарплатні (зряплатні) як не було, так і не буде.
Конспіративним оком я все ж помітив і схвалення мого «спічу-путчу» у чисто-свідомих поглядах колег-журналістів: Павла Степановича Ганзія, Василя Петровича Смаги, Галини Григорівни Пліско, Віталія Петровича Нємченка… І тільки консервативні коректори, очолювані моєю майбутньою крутопартєйною кумою, «проклятовозмущонно» запротестували: «У лагеря таких комсомольців, не місце їм у священній нашій редакції!».
І я поїхав у «лагеря». Щоправда, у піонерські – як художник-оформлювач трубопрокатного заводу. «Оформляв» там відра й каструлі: «м’ясо, риба, гірчиця, оцет…». Я ж, зізнаюся, художник широкого профілю. Майстер пензля і пера. Багаторазовий переписувач «Морального кодексу строїтелів комунізму». Переписував із заплющеними очима. Колишній упівець і гулагівський художник Микола Сарма-Соколовський, який щиро любив мене (як і я його), хвалив: «А достобіса ти, Іване, розумний і хитрий! Інакше тут не вижити…».
Свої буржуазно-націоналістичні помисли (і навіть «замисли») я приховував за корчагінською романтичністю і цілком щирою належністю до ленінського комсомолу. Від цього мав певні зиски й гендлі. Для «Молодогвардійця» пописував іскрометні комсомольські віршики, для «Прапора Перемоги» та «Ворошиловградской правды» – полум’яні партійні оди. Їх охоче друкували, щедро оплачували. Ніякої політики – така професія журналістська: оспівувати. А от високопартійці, ті не вірили в мою щирість, і якщо вже не могли засадити мене за ґрати, то на місце («всяк сверчок знай свій шесток») саджали, і частенько. Зав. від. проп. і агіт. тов. Бурковський (сам був графоманом, як і я) обзивав мене по-всілякому. Тіпа: «Великобуржуазний націоналіст! Радикальний ліберал з петлюро-бандерівськими ухилами й нахилами!». І ще, і ще, і знову – ще… А я відповідав стримано й небагатослівно: «Сам дурак! І взагалі ти – Дураковський…».
Як усе в моїй сивій голові перевавилонилося! Тут і звичаї, і характери, і – найбільше – стосунки. Чого тільки не було: суди, осуди, пересуди, пересидки, пересадки і т.д. Сорок років невпинного вертепу – ось що таке моє життя в Луганську.
– Джон (це моя «богемна» кликуха), пойдем остаканимся маленечко, – пропонує мені дуже талановитий російськомовний поет і геть неприкаяна російська щира душа Віталька Кодолов. – Чихать я хотел на этих правильных ворошиловградских «ворошиловских стрелков». Я в родном нашем Луганске люблю тебя одного – львовского националиста!
Обоє ми були космополітами – літали в космосі високої позапартійної поезії. Обидва вважали себе інтернаціоналістами – обіймали всіх питущих і всіх спраглих до правди та справедливості.
У незабутню брежнєвську епоху пили всі, і не тільки в Луганську-Ворошиловграді, але й в Комунарську-Ворошиловську, у Маріуполі-Жданові, у Сталіно-Донецьку, у Кадіївці-Стаханові… Словом, від Карпат до Сахаліну, від Діксону до Паміру. Але й робили щось – кожен своє кував, котив, молотив, писав, малював, ліпив, косив і лопатив. Я крутився у вирі луганської «богеми», і та «богема» була елітарною. Майстри українського пера на чолі з мудрим Микитою Чернявським, не менші майстри російського «стилю», очолювані дипломатично-інтелігентним Тарасом Рибасом. Всесоюзного рівня художники та скульптори, кожен на своєму білому тріумфальному коні: Василь Федченко, Ілько Овчаренко, Іван Чумак, Микола Щербаков… До геніальності (від генів і справді багато залежить) обдаровані артисти Ян Тимошенко, Анатолій Ревека… Енциклопедично освічені Юрій Єненко, Богдан Пастух, Йосип Вожик… Справжні вундеркінди Сашко Євсєєв, Женя Марголіт, Лариса Клас (класне прізвище!), Петро Шевченко, Василько Старун… І – Вася Голобородько, «білий птах з чорною ознакою».
Якщо ми й пили (а ми таки ж пили, хоч кожен мав свою мірку), то це аж ніяк не означає, що ми спивалися і втрачалися. Просто таким робом і чином, не маючи інших (нормальних, як у Львові) можливостей гуртуватися, за склянкою вина, конспіруючись під процеси чаювання, ховаючись у кущі та бур’яни луганської партизанщини, ми спілкувалися. Говорили про високе святонебесне – для нас самих і для нашої України! Це ж із наших воістину чистих і самозречено-працьовитих рук злітали в небо вітчизняної культури такі шедеври, як рибасівський «Красный снег» і «Людям важче» Микити Чернявського, як ліричні самоцвіти Кодолова, гравюри Володі Лихоносова, неповторні сценічні образи, прекрасні скульптурні (серед яких – і монументальні) композиції та портрети епохи (ті ж Ілько Овчаренко й Іван Чумак!)… Я щасливий безмежно, я варився у пекельному казані луганського культурно-мистецького раю!
Що й казати, край наш донецько-лугансько-айдарсько-деркульський, такий суперечливий, такий антагоністичний, такий милий-немилий – це кузня кадрів. Національних (для всієї України) мистецьких, культурних, літературних, шахтарських, наукових, хліборобських… І – ніде правди діти – різко протилежних: комуністичних, сексотичних, комсомольських, хуліганських, вуркаганських, радянських, обірванських, кримінальських…
Усе це, разом узяте, та все ж таки різко роз’єднане й несумісне, кипіло, ревіло, гуло у єдиному велетенському чавуноливарному казані луганському! Сходило паром, вигулькувалося через вінця сплесками страйків, східняків, таємних змов… Розтікалося по численних міських і приміських цвинтарях, усотувалося стражденною, навіки рідною для всіх парних і непарних землею придінцевою. Краще осідало росами на ковилі й воронцях, увічнювалось у віршах, у музиці, живописі. А всілякий непотріб ішов на баласт, випадав у залишок-осад.
Не ворушіть приспано-заснуле минуле, товариші мерці, не хапайте за ноги живих! Бо пам’ять перевернеться на манкуртство і вандалізм, а добро – на зло…
Не послухали Божого гласу. Не повірили чесним домашнім пророкам. Побігли слухати єнакіївського «месію». Заповзялися підтакувати провінційно-маргінальним ораторам-провокаторам, сподобили собі вождиків із прізвищами на «-ов» і «-ич». Спресований десятиріччями баласт перестав виконувати роль свою початково-основну – урівноважувати й убезпечувати. Баласт разом зрушився, розхитав спільний корабель (ковчег) суспільства, загрожуючи «всесвітнім потопом» для всеукраїнського люду.
– Зупиніться, божевільні!
– А ми не божевільні, – чую масово-політичне, – ми доконано-узаконені регіонами. Ми володіємо аркодужним перевисанням до Москви. Ми все українське розрушимо до основанья, а затєм ми наш, ми новий мір построїм!
І «строят» – Пісуарію сепаратистську, кривбасько-харківську! Під знаком Злодіяка. З «общепонятним язиком» для всіх. З гербом «регіональним» (і – оригінальним): у вінку з іржавої колючки-проволоки – перехрещення двох донбаських ковбас: масово-ліверної і кланово-салямової. («Салям, салямнуковичі! А ви, козли, хапайте вузли, та втікайте за Тузли, поки вас не повезли за Можай!»).
Плани нових «руськоязичних» і «суржикомовних» – куди там ленінським, сталінським і пізнішим, усіляким! Грандіозні плани. Та вони їх не оприлюднюють – ждуть повного свого реваншу. Так що тремтіть у невідомості, недобитки великих і видатних усетворчих еліт учорашнього Луганська! Ваша подальша доля таємно вирішується в регіональних канцеляріях і штабах: уб’ють – не вб’ють? Повісять чи в бетон замісять?
До речі чи так, знічев’я, пригадалася мені одна лугансько-мистецька оповідка. Вірю, що правдива… Так от. Видатного луганського вшанованого й облауреаченого скульптора Василя Харлампійовича Федченка запросили до високого кабінету й запропонували: переїзди до Києва, будеш професором столичного мистецького вузу! «Тато» (богемна «кликуха» скульптора) почухав потилицю, щось покумекав і по-дитячому наївно та щиро відповів дуже високому партійно-мистецькому столоначальнику: «А я свою луганську грязючку ні на що не проміняю!».
Оце характер!
І ще пригадалося. Заходжу до майстерні «тата», виймаю з пазухи півлітру білої та кажу: «Я про вас буду писати гарного ліричного нариса – ви не заперечуєте?» – «Ні, не заперечую, – відказує Василь Харлампійович. – Тільки спочатку на ось карбованця, змотайся за пляшечкою червоненького». «Та є ж, – кажу, – горілка!» «Мудрі люди починають свій творчий день з червоненького».
Любив я «тата». Його всі любили. У тому числі й за високий український патріотизм, замішаний на всеплодючій луганській «грязючці».
І не втримаюсь, згадаю ще про один «казус», пов’язаний з особою «тата». Викликає його до себе у «білий дім» найголовніший обласний партайгеносе-ідеолог. Грізно так запитує з висоти своєї двометрової: «Ти чого ото товчешся у дешевій забігайлівці-розпивайлівці, ганьбиш партєйную лінію іскуства?!». Василь Харлампійович, такий маленький на зріст, такий худесенький та висушений, мов грибочок, мало не козиряючи товаришеві-гебельсу, плаксивенько так пояснює: «Та я що ж… я, як і всі, колективно, у невимушеній обстановці… отой, як його… творчо обговорюємо творчі задуми, дискутуємо… проект нового монумента… реалістичного за своєю суттю готуємо!» – «Ну, коли так, – заспокоївся та подобрішав двохметровий партайбонза, – творіть, аби тільки п’яні по місту не вештались!» – «А ми до себе в майстереньку підемо, у тишину свою мистецьку…». Така чи трохи інакша розмова відбулася насправді, і зміст її мені переказали ті, хто був свідком її.
Звичаї, стосунки, характери… Не одновимірні, різнобічні, суперечливі. Те, що добре й миротворче, – пам’ятається. А погане, відворотне до, звиняйте, блювоти, так хочеться забути, закреслити, вимести зі своєї пам’яті, як сміття з хати перед великим святом.
Буде, буде і на нашій вулиці свято! Це я кажу, панове нехороші, а не ваш Сталін, як ви вважаєте.


2006




Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.



  Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)




Про публікацію
Дата публікації 2013-11-02 22:30:06
Переглядів сторінки твору 2142
* Творчий вибір автора: Майстер-клас
* Статус від Майстерень: R1
* Народний рейтинг 0 / --  (6.064 / 6.52)
* Рейтинг "Майстерень" 0 / --  (5.242 / 5.76)
Оцінка твору автором -
* Коефіцієнт прозорості: 0.759
Потреба в критиці щиро конструктивній
Потреба в оцінюванні не оцінювати
Конкурси. Теми ЩОДЕННИК
ІРОНІЧНИЙ РЕАЛІЗМ, НЕОРЕАЛІЗМ
Людина і тоталітаризм, проза
Автор востаннє на сайті 2019.11.02 21:43
Автор у цю хвилину відсутній

Коментарі

Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Галина Михайлик (М.К./М.К.) [ 2013-11-02 23:14:11 ]
Як іскрометно та влучно... "Тато" і "грязючка", партайгеноссе, і ще, і ще багато умілих словесних штрихів...


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Леся Низова (Л.П./Л.П.) [ 2013-11-03 01:04:54 ]
Галю, у тата ще прози й публіцистики сторінок на вісімсот, а то й більше) І все цікаве й відверто-сміливе... Публікуватиму.
Спасибі, що ти завжди читаєш Низового!


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Ксенія Озерна (Л.П./М.К.) [ 2013-11-03 08:28:15 ]
З такою любов'ю про Львів, так майстерно_образно:
..."у Львові я розігрівався та ніжився маленькою полтавсько-сумською галушечкою в міцному й пахучому галицькому бульйоні".
А ось про Луганськ:
"Як усе в моїй сивій голові перевавилонилося! Тут і звичаї, і характери, і – найбільше – стосунки. Чого тільки не було: суди, осуди, пересуди, пересидки, пересадки і т.д. Сорок років невпинного вертепу – ось що таке моє життя в Луганську."
І така віра!!!
"Буде, буде і на нашій вулиці свято! "
..................................................

Лесю, щиро дякую тобі за твою невтомну працю над батьковими творами, за те, що знайомиш нас з вічним, нетлінним, щирим і правдивим батьковим словом!
Наснаги тобі, здоров'я, теплого луганського сонечка, і головне, чого хотілось би побажати - це особистого щастя, щоб ти перейняла естафету у Софії Кримовської і знайшла отого коханого і єдиного, котрий буде твоїм надійним плечем на життєвій стежинці.
(Отож, якщо у когось будуть якісь пропозиції - в приват. Щастю іноді треба трішки посприяти. Як це зробила Леся Низова для Юри Кисельова, запросила поїхати за компанію на Уманський літфест. І от чудовий результат - новостворена щаслива сім'я).

З Днем народження, Лесечко! Нехай у і твоєму житті запалає незгасний вогник справжнього кохання!!!
Ще раз повторюючи слова твого батька:
"Буде, буде і на нашій вулиці свято! "

Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Леся Низова (Л.П./Л.П.) [ 2013-11-03 08:45:51 ]
Оксаночко! Такий чудовий коментар!!!
Спасибі величезне!!!

А привітання - СУПЕР!!!!!!!!!!!!!!!!!
Я подумаю над цим!!!)))
Обіймаю! Цілую!


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Світлана Костюк (М.К./М.К.) [ 2013-11-03 17:21:59 ]
Що ще скажеш після таких коментарів...


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Леся Низова (Л.П./Л.П.) [ 2013-11-03 18:45:42 ]
А поцілувати?!)))


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Світлана Костюк (М.К./М.К.) [ 2013-11-03 17:22:19 ]
ЩАСТИ!!!!


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Леся Низова (Л.П./Л.П.) [ 2013-11-03 18:46:09 ]
Спасибі!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!