Ти зростала недалеко від села нашого Кобзаря. В той час це ще була придніпровська частина Полтавщини. В тебе були мама і тато, але не було дідусів і бабусь. Їх усіх на початку тридцятих вислали в Сибір як "експлуататорів". Головним "експлуататором" був твій тато, Артем, спадкоємець сорока десятин землі, (що стала колгоспною, тобто нічийною), а мені-дідусь, якого я ніколи не бачив. Твого тата, єдиного з великої заможної родини Олійників, не вислали в Сибір, бо він перед цим одружився і був чоловіком бідної батрачки Євдокії, моєї бабуні, яка батрачила на родину Олійників, і незаможний статус якої пізніше врятував Артема, твого тата, від висилки. Коли ти мала піти в перший клас, в тебе померла від голоду менша сестричка, Надійка, бо почався великий Голодомор. Ти вижила в тому пекельному голодному світі, бо пізніми вечорами разом з молодшою сестричкою Настунею ходила на щойно викошені лани пшениці і збирала в жменьки залишені колоски, за які могла поплатитися життям. Адже і вночі чорне більшовицьке вороння разом з колгоспними об'їждчиками пильно стежили за тими колосками. Судили страшними термінами тих, хто там рятувався від голодної смерті.
По закінченню дев'ятого класу почалась велика війна. Згодом, як найстаршу з дітей, тебе мали вивезти разом з іншими підлітками на роботу в Німеччину, але замість тебе туди поїхав твій тато. Ця поїздка пізніше стала причиною його арешту і висилки на Воркуту червоними "визволителями" восени сорок третього. Через чотири роки від жорстокого поводження з в'язнями тюрми і виснажливої праці його не стало.
А тебе і найменшу сестричку Настуню, як членів родини "ворога народу", "визволителі" відправили тої ж пори на відбудову затоплених шахт Донбасу. Лютою зимою того ж року вас поселили в плащану палатку, аби скоріше зжити зі світу як дітей "ворога", і ти захворіла. В госпіталі, де ти лікувалася і одночасно доглядала за пораненими на фронті військовими, тобі порадили вступити на дворічні курси вчителів, і тобі поталанило в цьому. Коли ти записувала тексти на лекціях, на твої зошити падали пекучі до болю сніжинки- крізь пошарпані війною
вікна в авдиторію вривалась морозяна віхола. Раз на два тижні ти мусила відвідати, переходячи пішки замерзлий Дніпро, свою хвору і прибиту горем самотню матусю, яка нічого не могла тобі дати на провіант, крім відра промерзлої картоплі на поламані санчата.
В сорок шостому дворічні курси закінчились, і тебе направили вчителювати на "Западну". Тебе, як дочку засудженого, направили у найбільш віддалене від райцентру село, за горами, куди ніхто не хотів йти працювати, де на ніч влада виїжджала до міста...Але ти вижила. Тебе перевіряли. Одного разу ввечері сорок сьомого року в хату, де ти замешкала у старої бездітної пари, прийшли якісь люди, одягнені в незнайомі для тебе однострої, яких ти ніколи раніше не бачила. Сказали-ми бандерівці. Пробували щось випитати. Але ти по їх східному акценту здогадалась, що ніякі то не бандерівці, а переодягнуті більшовицькі нишпорки. Недаремно ти вибрала для себе на дворічних курсах освіту українського філолога.
Якось один з твоїх старшокласників намалював на своєму зошиті синьо-жовтий прапор. Ти зробила вигляд, що не побачила той зошит з прапором. А ввечері сказала батькові того учня, аби десь той зошит з прапором зник. Батько подякував тобі за врятовану долю свого сина. Через багато років той учень став відомим письменником.
Ти допомагала учням, хто бідніший, із свого невеличкого заробітку, переймалася долею арештованих новою владою. Тебе полюбили селяни, прийняли за свою.
Якось напровесні один з твоїх випускників-десятикласників, Петро Бандура, старанний такий та здібний учень, дуже дивно дивився на тебе. А ще він, як і решта однолітків, був переростком, ( чотири роки війни школа не діяла) запитався, чи можна тебе провести додому. Два роки по тому ти перейшла мешкати до його хати в самому центрі села, де на горбку, на роздоріжжі стояла вельми гарна доглянута й побілена капличка, а в центрі того перехрестя -залізний хрест, на пам'ять про закінчення кріпацтва. Доречі тую капличку, як я дізнався вже в старшому віці, збудував дуже богомільний дід того самого учня, що малював на зошиті синьо-жовтого прапора.
А ще через два роки в тій самій хаті під солом'яним дахом роботи мого діда Андрія, де росли дві кріслаті яблуні біля берега Самця, притоки Гнилої Липи, з'явився на світ я.
Та капличка на горбку- то окрема ціла історія. Вона мене чомусь тоді магнітом притягувала до себе. Мені ще не було мабуть і трьох років, як я малим залазив до тої каплички, вибирав найбільші образи святих угодників, виносив їх і ставив на нашому подвір'ї під стінами хати. Ти сварила мене за це, але то не допомагало, і я знов виносив образи. Тоді ти придумала, як тому перешкодити- в дідовій комірці були довжелезні шнурки власної роботи нашого сільського майстра по шнурках пана Білінського. Ти прив'язувала один кінець того шнурка до моєї ноги, а другий- до своєї лівої руки (права рука виправляла помилки в учнівських зошитах) аби мати на контролі мої походи по подвір'ї. Якось я , намагаючись перезізти через нашу браму в напрямі до каплички, завис на брамі головою вниз...мабуть недовго так висів. Мій потяг до тої каплички мабуть спричинився до того, що мій найстарший, Анатолій, став священником.
Мамо, чому ти так занижувала мені оцінки з літератури в п'ятому класі, я ж був відмінником по всіх решта предметах, а Петрові Чіпаку, моєму найкращому другові (Петрусь у лихих дев'яностих загинув на заробітках в московщині) ставила п'ятірки, хоча він не вимовляв добре "р", бо казав "тлийцять тли"? А я після твоїх оцінок часто плакав, коли йшов зі школи додому і ті мої гіркі дитячі сльози переповнювали береги нашого Самця, а за тим і Гнилої Липи...

Звалили в Києві Леніна, а в мене болить серце. Ні, не за виродка, який брехливо заповідав, що "без єдиної дії пролетарів великоруських...Україна неможлива". Що послав банду Муравйова потопити в крові ще україномовний на той час Київ, позбавлений своєї армії безголовими винниченками. Мене воно болить через те, що пройшло аж 23 роки відтоді, як ми з політв'язнями ломили на друзки в моєму рідному Золочеві ідольську каменюру з його обличчям, на якому вічно спливав незабутній голуб'ячий послід. Невже потрібно було народитись і вирости цілому поколінню українців, аби накрити це срамне місце у центрі нашої України? Місце на бульварі, який носить ім'я українського пророка Шевченка. Скільки ж ще треба років, щоб звалити ідола по всій землі козацькій? Чи додасться розуму, нарешті, тим, хто обирає ревних захисників ідольських в Харкові та Одесі? Запоріжжі і Січеславі? Полтаві і знищеному зайдами Донецьку? Мене болить серце, бо ми знов і знов такі речі робимо якось вайлувато, з оглядкою, чи то страхом. Чого ми боїмося? Сичання жменьки продажних комуномаргіналів? Чому це священне для моєї багатостраждальної нації дійство пройшло без відкритого Нюрнбергу-2, як і личить народові, що скидає з себе на віки вічні гидоту комуністичної зарази? І коли скинемо з наших київських будівель сотні таблиць увіковічнення більшовицьких головорізів? І чи перестанемо нарешті як ті подлії раби, за словами Шевченка, зводити боввани катам- катеринам і сталіним, терпіти серед скверів і площ кровопивців ватутіних і жукових? Та й знов ставати на старі граблі, обираючи до влади зеків із свинячих регіонів? Ось про що мене болить серце...
9.12.2013

Заметіль вже не пекла шкіру, не різала снігом очі,не зривала з голови накидку, лише застигла монотонним свистом у вухах промерзлого до кісток мого тіла. Я вдивлявся у відігнаний вітром від берега Онтаріо острівець крижини, на якій скупчилася невелика зграя койотів, яких я далі називатиму звично вовками, загнана туди нашим полюванням. На цих обширах полюбляли раніше полювати мисливці з племен ожибвеїв та могавків.
Там було життя. І що найдивовижніше - двоє ще зовсім маленьких вовченят весело і безпечно бавились
у свої дитячі ігри серед понурих морд старих хижаків.
Мати ні на секунду не спускала свого погляду з двійнят, мимохідь зиркаючи на старших вовків, немов попереджувала, що не допустить, аби
хтось спричинив їм зло, зруйнував її материнське щастя. Так ішли хвилини, години. Якби не ті малюки, я давно б уже пішов геть, тим більше, що заметіль гнала мене до іншого місця, де в теплі можна зігріти свої промерзлі до кісток ноги. В такому чеканні подальших
подій наблизився холодний вечір. Сонце вже сховалося за паском золотистих хмар над самим горизонтом канадського неба. Заметіль вщухла, на небі появились маленькі цяточки зоряного неба, але я не зрушував з місця.
Раптом я помітив, як коло двох малюків почали по колу походжати два дорослі сильні самці,ніби вводячи їх у свій звірячий гіпноз. Це були не просто звичайні голодні сіромахи, загнані полюванням, знесилені голодом та вимотані сніговою віхолою. Їх хижацьке нутро говорило само за себе - це були вбивці, потенційні вбивці тих нещодавно принесених у цей світ вовчицею малюків.
Звичайно ж, мати була уся напоготові. Вона ще ближче сіла біля своїх дітей, хоча це не злякало вбивць. А ті, правда з деяким здивуванням, але аж ніяк не з острахом, продовжували водити свій гіпнотичний танок, чатуючи на здобич із собі подібних маленьких сіроманців.
Знаючи маневри самців, вовчиця розуміла - один з них спробує відволікти її увагу, в той час як інший вмить розправиться з одним з малюків. Це був найбільш страшний варіант нападу хижаків на її дітей. І навіть якщо вони обидва нападуть на неї, то хто дасть гарантію, що цим зручним моментом не скористається ще хтось із зграї. Як порятувати дітей від цього жаху? На що відволікти голодний інстинкт одноплемінних вбивць.
Раптом я почув пронизливе виття вовчиці. Її ікла розривали власні стегна, заливаючи кригу кров'ю. Це була кров самопожертви. Голодні хижаки несамовито накинулись злизувати теплу рідину, тамуючи свій голод. Вовчиця втрачала свідомість, її голова спочатку опустилась на передні лапи, все тіло трясло від передсмертних конвульсій. Як тяжко було на це все дивитися. Я шкодував, що цього не бачили інші мисливці. Гадаю, вони б теж шкодували, що стали причиною трагедії вовчиці. Але який смуток і одночасно захоплення наповнили мене
від такого поступку матері-вовчиці. Я чув про деяких жінок, які залишають своїх новонароджених ще в пологовому відділенні лікарень. Як варто було б подивитись саме їм на цю вовчу трагедію, на героїчний вчинок Матері. Вовчиці.
Пройшло якихось півгодини, і вітер подув з озера на сушу. Крига поволі підпливла до берега. Першими на берег зістрибнули маленькі вовченята, за ними всі старші вовки, і лише стара вовчиця продовжувала лежати на кризі і вже неживими очима дивитись на це сходження на берег, а її рот якось дивно застиг, немов випромінював лагідну материнську усмішку...
( мої канадійські зошити)
Жовтень, 2013

МОЛИТВА ЗА ДРУГА.

Господи, та ж я виріс на березі океану. І не знав цього. Я тричі пролітав над синіми до втоми очей водами Атлантики. Мене заносила моя буремна доля на самісінький сріблястий, подекуди гострокам'янистий берег португальських старовинних містечок, і я місяцями, проживаючи там, чув плюскіт океанських хвиль, які не давали заснути. Але я засинав, бо втома настирливо брала верх, і, нарешті, перемагала шум океану. Іноді цей шум, особливо пізньої осені, разом з тріпотінням довжелезного пальмового листя та шепотом евкаліптових велетнів, переходив у рев, і тоді я знаходив порятунок у книгах мого найкращого, найвірнішого за все життя друга, і ніч пролітала, наче мить, бо відірватиcя від написаного його добрим серцем було неможливо. Це були направду слова сповіді про його молоді роки, -літа солодкого і гіркого дитинства і юності.
О, як мені бракувало там цього, ще закарбованого в мою дитячу пам'ять, морозяного повітря, що дихало В НАЙМЕНШОМУ З ПОМІЖ СВІТІВ. Бракувало на тій землі, яка ніколи не бачила снігу, і де картоплю (вже не мого дитинства) садять двічі на рік- у лютому та в червні.
Картоплі нашого дитинства. Про цей наш другий хліб, про наших матерів, які з року в рік відбирали для садіння найкращі, ретельно доглянуті і пророщені бульби (очевидно, це була справжня народна селекція у їхньому виконанні) я читав і перечитував, поринаючи у приємні дитячі спогади.
Милий наш Спасителю, дякую Тобі, що подарував мені щастя, хоч і вже в літньому віці, насолоджуватись океаном мудрості і людської доброти, яка, наче молитва, повернута ВІКНАМИ ДО НЕБА на сторінках його повістей і романів, і з якої я без перестанку черпаю свіжі подихи рідної землі, рідної і неповторної нашої галицької говірки, духу сивих стріх, під якими світ почув перший крик нашого приходу у цей справді райський кРай.
Бо не випадково, Господи, сиві стріхи нашого дитинства, яких уже немає, знаходились на відстані простягнутої руки, і, слухаючи під горою передзвін гірського струмочка, зустрічали ДЕНЬ НАД ВЕЧІРНІМ БЕРЕГОМ.
Прости мене, Вседержителю, що направляв мої стопи до мого друга тоді, коли я першокласником вручав квіти випускнику- моєму другові, і дивлячись, не бачив його. Коли слухав розповіді мого батька і мами, - його і моїх вчителів, про обдарованого, одного з найздібніших учнів нашої школи- мого друга Романа Дідулу, слухав, але не чув. Пробач, Господи.
Яка подібна наша з ним доля. Які подібні ми несемо Твої випробування, Господи. І в нього, і в мене помирають дочки,-в мене перша, в нього перша й остання.
Шкодую, Господи, що так пізно Ти сподобив мене перший раз у житті знайти його, вже як зрілого письменника, "академіка галицького гумору", побачити його перед моїм від'їздом у далекі світи, і почути щиру, справді братню підтримку- плече редактора з п'ятдесятилітнім стажем у моїх поетичних починаннях. То була хвилина перегляду мого ставлення до поезії від звичайного захоплення до дуже серйозної і відповідальної роботи. Решту такого ставлення утвердили роки мого емігрантського життя, що тривають досі.
Всемилостивий і Всесильний Господи, відверни з похилих літ мого славного друга і порадника тривалу і виснажливу хворобу, що уповає В ТИШИНІ СЕРЦЯ словами своїх молитов. І нехай буде в тому воля Твоя, Господи, а ми, діти Твої вберем у свої серця людську любов і мудрість, що як океан наповняють його поетичну прозу. Амінь
Володимир Бандура
(виділені шрифтом слова- назви моїх улюблених творів Романа Дідули)