Ти зростала недалеко від села нашого Кобзаря. В той час це ще була придніпровська частина Полтавщини. В тебе були мама і тато, але не було дідусів і бабусь. Їх усіх на початку тридцятих вислали в Сибір як "експлуататорів". Головним "експлуататором" був твій тато, Артем, спадкоємець сорока десятин землі, (що стала колгоспною, тобто нічийною), а мені-дідусь, якого я ніколи не бачив. Твого тата, єдиного з великої заможної родини Олійників, не вислали в Сибір, бо він перед цим одружився і був чоловіком бідної батрачки Євдокії, моєї бабуні, яка батрачила на родину Олійників, і незаможний статус якої пізніше врятував Артема, твого тата, від висилки. Коли ти мала піти в перший клас, в тебе померла від голоду менша сестричка, Надійка, бо почався великий Голодомор. Ти вижила в тому пекельному голодному світі, бо пізніми вечорами разом з молодшою сестричкою Настунею ходила на щойно викошені лани пшениці і збирала в жменьки залишені колоски, за які могла поплатитися життям. Адже і вночі чорне більшовицьке вороння разом з колгоспними об'їждчиками пильно стежили за тими колосками. Судили страшними термінами тих, хто там рятувався від голодної смерті.
По закінченню дев'ятого класу почалась велика війна. Згодом, як найстаршу з дітей, тебе мали вивезти разом з іншими підлітками на роботу в Німеччину, але замість тебе туди поїхав твій тато. Ця поїздка пізніше стала причиною його арешту і висилки на Воркуту червоними "визволителями" восени сорок третього. Через чотири роки від жорстокого поводження з в'язнями тюрми і виснажливої праці його не стало.
А тебе і найменшу сестричку Настуню, як членів родини "ворога народу", "визволителі" відправили тої ж пори на відбудову затоплених шахт Донбасу. Лютою зимою того ж року вас поселили в плащану палатку, аби скоріше зжити зі світу як дітей "ворога", і ти захворіла. В госпіталі, де ти лікувалася і одночасно доглядала за пораненими на фронті військовими, тобі порадили вступити на дворічні курси вчителів, і тобі поталанило в цьому. Коли ти записувала тексти на лекціях, на твої зошити падали пекучі до болю сніжинки- крізь пошарпані війною
вікна в авдиторію вривалась морозяна віхола. Раз на два тижні ти мусила відвідати, переходячи пішки замерзлий Дніпро, свою хвору і прибиту горем самотню матусю, яка нічого не могла тобі дати на провіант, крім відра промерзлої картоплі на поламані санчата.
В сорок шостому дворічні курси закінчились, і тебе направили вчителювати на "Западну". Тебе, як дочку засудженого, направили у найбільш віддалене від райцентру село, за горами, куди ніхто не хотів йти працювати, де на ніч влада виїжджала до міста...Але ти вижила. Тебе перевіряли. Одного разу ввечері сорок сьомого року в хату, де ти замешкала у старої бездітної пари, прийшли якісь люди, одягнені в незнайомі для тебе однострої, яких ти ніколи раніше не бачила. Сказали-ми бандерівці. Пробували щось випитати. Але ти по їх східному акценту здогадалась, що ніякі то не бандерівці, а переодягнуті більшовицькі нишпорки. Недаремно ти вибрала для себе на дворічних курсах освіту українського філолога.
Якось один з твоїх старшокласників намалював на своєму зошиті синьо-жовтий прапор. Ти зробила вигляд, що не побачила той зошит з прапором. А ввечері сказала батькові того учня, аби десь той зошит з прапором зник. Батько подякував тобі за врятовану долю свого сина. Через багато років той учень став відомим письменником.
Ти допомагала учням, хто бідніший, із свого невеличкого заробітку, переймалася долею арештованих новою владою. Тебе полюбили селяни, прийняли за свою.
Якось напровесні один з твоїх випускників-десятикласників, Петро Бандура, старанний такий та здібний учень, дуже дивно дивився на тебе. А ще він, як і решта однолітків, був переростком, ( чотири роки війни школа не діяла) запитався, чи можна тебе провести додому. Два роки по тому ти перейшла мешкати до його хати в самому центрі села, де на горбку, на роздоріжжі стояла вельми гарна доглянута й побілена капличка, а в центрі того перехрестя -залізний хрест, на пам'ять про закінчення кріпацтва. Доречі тую капличку, як я дізнався вже в старшому віці, збудував дуже богомільний дід того самого учня, що малював на зошиті синьо-жовтого прапора.
А ще через два роки в тій самій хаті під солом'яним дахом роботи мого діда Андрія, де росли дві кріслаті яблуні біля берега Самця, притоки Гнилої Липи, з'явився на світ я.
Та капличка на горбку- то окрема ціла історія. Вона мене чомусь тоді магнітом притягувала до себе. Мені ще не було мабуть і трьох років, як я малим залазив до тої каплички, вибирав найбільші образи святих угодників, виносив їх і ставив на нашому подвір'ї під стінами хати. Ти сварила мене за це, але то не допомагало, і я знов виносив образи. Тоді ти придумала, як тому перешкодити- в дідовій комірці були довжелезні шнурки власної роботи нашого сільського майстра по шнурках пана Білінського. Ти прив'язувала один кінець того шнурка до моєї ноги, а другий- до своєї лівої руки (права рука виправляла помилки в учнівських зошитах) аби мати на контролі мої походи по подвір'ї. Якось я , намагаючись перезізти через нашу браму в напрямі до каплички, завис на брамі головою вниз...мабуть недовго так висів. Мій потяг до тої каплички мабуть спричинився до того, що мій найстарший, Анатолій, став священником.
Мамо, чому ти так занижувала мені оцінки з літератури в п'ятому класі, я ж був відмінником по всіх решта предметах, а Петрові Чіпаку, моєму найкращому другові (Петрусь у лихих дев'яностих загинув на заробітках в московщині) ставила п'ятірки, хоча він не вимовляв добре "р", бо казав "тлийцять тли"? А я після твоїх оцінок часто плакав, коли йшов зі школи додому і ті мої гіркі дитячі сльози переповнювали береги нашого Самця, а за тим і Гнилої Липи...