МОЛИТВА ЗА ДРУГА.

Господи, та ж я виріс на березі океану. І не знав цього. Я тричі пролітав над синіми до втоми очей водами Атлантики. Мене заносила моя буремна доля на самісінький сріблястий, подекуди гострокам'янистий берег португальських старовинних містечок, і я місяцями, проживаючи там, чув плюскіт океанських хвиль, які не давали заснути. Але я засинав, бо втома настирливо брала верх, і, нарешті, перемагала шум океану. Іноді цей шум, особливо пізньої осені, разом з тріпотінням довжелезного пальмового листя та шепотом евкаліптових велетнів, переходив у рев, і тоді я знаходив порятунок у книгах мого найкращого, найвірнішого за все життя друга, і ніч пролітала, наче мить, бо відірватиcя від написаного його добрим серцем було неможливо. Це були направду слова сповіді про його молоді роки, -літа солодкого і гіркого дитинства і юності.
О, як мені бракувало там цього, ще закарбованого в мою дитячу пам'ять, морозяного повітря, що дихало В НАЙМЕНШОМУ З ПОМІЖ СВІТІВ. Бракувало на тій землі, яка ніколи не бачила снігу, і де картоплю (вже не мого дитинства) садять двічі на рік- у лютому та в червні.
Картоплі нашого дитинства. Про цей наш другий хліб, про наших матерів, які з року в рік відбирали для садіння найкращі, ретельно доглянуті і пророщені бульби (очевидно, це була справжня народна селекція у їхньому виконанні) я читав і перечитував, поринаючи у приємні дитячі спогади.
Милий наш Спасителю, дякую Тобі, що подарував мені щастя, хоч і вже в літньому віці, насолоджуватись океаном мудрості і людської доброти, яка, наче молитва, повернута ВІКНАМИ ДО НЕБА на сторінках його повістей і романів, і з якої я без перестанку черпаю свіжі подихи рідної землі, рідної і неповторної нашої галицької говірки, духу сивих стріх, під якими світ почув перший крик нашого приходу у цей справді райський кРай.
Бо не випадково, Господи, сиві стріхи нашого дитинства, яких уже немає, знаходились на відстані простягнутої руки, і, слухаючи під горою передзвін гірського струмочка, зустрічали ДЕНЬ НАД ВЕЧІРНІМ БЕРЕГОМ.
Прости мене, Вседержителю, що направляв мої стопи до мого друга тоді, коли я першокласником вручав квіти випускнику- моєму другові, і дивлячись, не бачив його. Коли слухав розповіді мого батька і мами, - його і моїх вчителів, про обдарованого, одного з найздібніших учнів нашої школи- мого друга Романа Дідулу, слухав, але не чув. Пробач, Господи.
Яка подібна наша з ним доля. Які подібні ми несемо Твої випробування, Господи. І в нього, і в мене помирають дочки,-в мене перша, в нього перша й остання.
Шкодую, Господи, що так пізно Ти сподобив мене перший раз у житті знайти його, вже як зрілого письменника, "академіка галицького гумору", побачити його перед моїм від'їздом у далекі світи, і почути щиру, справді братню підтримку- плече редактора з п'ятдесятилітнім стажем у моїх поетичних починаннях. То була хвилина перегляду мого ставлення до поезії від звичайного захоплення до дуже серйозної і відповідальної роботи. Решту такого ставлення утвердили роки мого емігрантського життя, що тривають досі.
Всемилостивий і Всесильний Господи, відверни з похилих літ мого славного друга і порадника тривалу і виснажливу хворобу, що уповає В ТИШИНІ СЕРЦЯ словами своїх молитов. І нехай буде в тому воля Твоя, Господи, а ми, діти Твої вберем у свої серця людську любов і мудрість, що як океан наповняють його поетичну прозу. Амінь
Володимир Бандура
(виділені шрифтом слова- назви моїх улюблених творів Романа Дідули)