Торкнись до мого обличчя лагідно кольором ягідним і обійми легко і трепетно, наче птах своє пташеня. Закрий своїми крильми від навколишнього холоду, приправ поцілунки новим смаком, наприклад - ромашково-мандариновим чи то смородиново - горіховим. По струнах мого серця розпели мед солодко-липовий, а в руки влий черешнево-агрусову воду. Нап’юся її і сп’янію, наче від міцного, добре витриманого вина. Захмелію: від смаку, від подиху малинового, від слів з запахом винограду і порічок. Зомлію від дотику тіл, що обплетені ароматами настурцій і лілій.
Розщепи на спині замочок моєї вишуканої, зеленої сукні. Зніми її і одягни мій домашній з запахом молока і астрометрій сарафан. А ти - зніми свій коричневий піджак, що пропах натовпом і чорною вулицею, занурся спокоєм у оселю наших мрій. Зніми і сорочку, і штани, і все решта…Я вберу тебе у халат з запахом ванілі і жасмину.
У кімнату увійшла мангова спокуса. Нові меблі відразу від сорому почали повертатися до нас задом, тільки строгий і старезний годинник відверто дивитиметься нам у анфас. Він давно усе знає про кохання… Та й він звик. Усі. Усі, хто мешкають у нашому тюльпановому домі звикли до відвертих ароматіві смаків кохання.

Пам’ятаєш, наше літо?Пам’ятаєш, те полуничне з присмаком сонця і вина? Пам’ятаєш кохання, що бавило нас? Плуталось нам у волоссі, у руках, у ногах, стрибало невгамовно по плечах. Воно манило нас скупатись у озері під зоряним небом, цілуватись серед натовпу людей. Воно заставляло усіх нам заздрити,а водночас спонукало теж закохуватись.
Осінь.Вона гріла нас під старою, червоною у зелені горошки ковдрою. У великій, холодній кімнаті, в якій півстоліття не гріли батареї було гаряче тільки нам і тим, що балакали по телевізору. Осінню кохання нас чарувало лісовим золотом, прохолодним дощем і легкою, але подекуди вже морозною, айстровою прохолодою.
А, зимою…Зимою кохання чисто – здуріло. Воно кидало нас додолу в сніг, заставляло бути божевільними, повертатися у безтурботне дитинство. Ми грались у піджмурки, сніжки, ганятл на ковзанах і старих санях. Воно влаштовувало нам вечері при свічках і квіткові ванни, а потім на сивих конях везло нас у новорічну казку, де були тільки ти і я.
Весна. Весною кохання будило нас зрання запахом жасмину і бузку,запахом з кухні меленої кави і круасанів з вишнею, а піднімало з ліжка солодкавим цілунком. До кінця весни воно нас обіймало усіма квітами, а свої улюблені гіацинти і фрезїі стелило нам до ніг і тулило одне до одного все ближче і ближче.
...Зима, весна, літо,осінь і так по колу… Життя кудись біжить,а кохання,мов мала дитина тримає міцно нас за руки, боячись відпустити, навіть, на коротку мить.

Котяться сльози – градинки із ясного ще вчора неба. Плаче Україна – мати, діти ж її рідні вбивають. Плаче, заходиться, ридає, зриває з себе вишиванку розмаїтих кольорів і вінок з барвінку, мальв, і калини. Скидає з себе, навіть, дароване Богом сонячне намисто і дарований горами – ґердан. Падає в холодну росу її одежа, розлітаються тисячі пацьорок, квітів, дорогоцінного каміння …І ось вона уже біжить. Біжить по полю - гола. Не треба їй нічого - лиш спасіння даруйте.
Падає, шпортається об сухі і великі бур' яни, піднімається, знову біжить, але от мить - і вона руки до неба простягає: «Помилуй!Врятуй!Схамени моїх дітей, прошу, Боже»!А там вгорі мовчать, лиш котяться сльози – градинки.
Витерла сльози юна дівчина Україна, одягла принесений вітром з грона горобини і терну вінок, одягла на себе єдиний одяг – надію і вийшла на найвищу у себе вдома гору. Знов впала додолу, але вже не плакала, не ридала, лиш дивилась вгору й казала тихо: «Я - сильна. Я усе переживу, перетеплю всі, чуєш, напасні лиха… Лиш врятуй моїх дітей!» Небо знову мовчало, а з нього покотились ще більше сльози – градинки.
Встала знівечена Україна. «Не впаду більше, не заплачу, буду хоч і сплюндрована, напівжива, але гордо і впевнено перед усім буду стояти»! Почала підніматись вище – сніжними, крижаними сходинками, наче по зоряній драбині рухалася вверх, до зір. Вперто, напористо і відчайдушно крізь лютий холод піднімалась Україна вгору. Уже не плакала, не падала, не здавалась… Дивились вгору великі очі- зоренята, яких не могло засліпити ні сонце,ні дощ, ні сніг, ні темна, лиха ніч.

«Не впаду більше на коліна. Боже, карай усіх, як знаєш, але вбережи, хоч одну мою дитину» - ідучи крізь небесну хурделицю тихесенько шепотіла Україна. Небо мовчало і досі, але вмить сльози – градинки перестали сипатись, а натомість завиднілась веселка – коромисло…
Україна повеселіла)

Вечір заснув на узбіччі серед кущів дикої, червоної троянди. Він стомився, бо цілий день йшов, щоб не спізнитись у гості до ночі. І ти спішив до мене, дивний чоловік, в якого на підвіконні ростуть дифінбахії і фіалки. Предивний чоловік, який трактує мене, як божество. Я ж , тебе вивчаю і досі, як енциклопедію чи то ще якусь розумну книжку. Ти добре знаєш, де святе письмо перестає бути святим і перетворюється у фантастику, історії поп – арту. Ти, слухаєш водночас важкий рок і опери Бізе, Моцарта і Верді. Ти, читаєш напам’ять вірші іронічного Віньйона і імпровізуєш на старому фортепіано П’яцоллу. Ти…Ти - різний.
Від дисонансів почуттів з навколишнім світом, ти стаєш надзвичайно схвильований, агресивний, а подекуди стаєш, навіть, неврівноважений. Від твого спротиву довкілля набуває готично – сюрреалістичного чи то романтично – футуристичного стилю буття. Ти садиш квіти і пишеш вірші, вивчаєш історію, релігію, кіно, а по вихідних п’єш міцні напої і палиш найдорожчі цигарки. Ти навчив мене готувати, грати в доміно і шахи, слухати блюз і джаз. Хоча, я і так це все уміла, але ти мене навчив не так.Незвичайний ти, однак.
По дивних коридорах життя іду до тебе, наче по лабіринту. Мандрую, мов серед царства людей - примар, що шукають цілий час щастя двері. І я шукаю ті двері, заросших диким виноградом і лавром до тебе, дивний чоловік. Чоловік, що має дивні очі, та ні, твої очі дивовижні, як кавовий наперсток – маленькі куски коричневого скла. Нестерпний, невіруючий, безпардонний, маньякальний романтик, з семантичною параноєю і зовсім не скромний у своїх діях і словах, ти хвилюєш мене.
Ранок застане нас у соснах, можливо, навіть і голими. Ти щосили притискатимеш мене до себе і я не опиратимусь. Звідусіль злітатимуться ранкові газети, з запахом кави і кориці, нагадуючи, що день уже настав. Ох, як соромно, що він побачив нас голими…Але, ти як і вчора будеш мене заспокоювати і говорити, що не має нічого призирливого у почутті двох божевільно закоханих людей. Ти назвав сьогодні мене своїм янголом, але ж крила маєш тільки ти, і ти вже мене ними міцно обійняв.
Вечір заснув на узбіччі серед кущів дикої, червоної троянди…

Коли приходить ніч – у небі, зазвичай, з’являються місяць і зорі. Спочатку, вони стають чи то лягають на свої певні, умовні, але обов’язкові місця. Потім починають бавитися, гратися у піджмурки, залицятися одне до одного, водити хороводи – утворюючи дивовижні небесні орнаменти, що звуться сузір’ями і милують земне око своїми чарами. Дивина.
Я люблю ніч. І люблю у ніч літати. Я часто літаю… То торкнуся магічних зір, то царівни Говерли, то славних парубків Черемоша й Прута, то візьму і пролечу над Горганами і Чорногорою, а там мить – в гостях у Синевіру. А знаєте, яка тут краса?!Подейкують, що тут водяться перевертні, русалки й вурдалаки, мавки, перелесники, чугайстри і, навіть, трьохсотлітні ворони. Про них усіх мені розповідала ніч, легко нашіптуючи верховим вітром, зачаївшись тихо серед квітів едельвейсу… «Є все і всі…» - оповідала ніч магічну таїну про живих, і мертвих, і безсмертних…
« У всіх є господарі: у зірок є пан місяць, у гір – бешкетні зорі, у рік – туманні гори, у бездушних – цар темний і невідомий, а у нього повелитель чорний ліс і піднебесна полонина».
І у нас людей є також свій господар. Він живе над хмарами і вдивляється на кожного з нас великими, добрими очима. Він кидає нас додолу, а то дарує крила і можливість літати. Або ж візьме і тебе забуде, і загубишся серед ста доріг величезного поля, що заріс, аж до хмар полином і бур’яном. Він, той кого слід боятись і любити. Він наш господар, люди! Бог.»
У всіх є господарі…

Іду по місту. Неквапливо. Вдихаю запах кави і булочок з корицею і чорницею, що доносяться з – за рогу, слухаю в плеєрі давно вже знайому пісню «Уеsterday» і стиха наспівую. Кидаю по дорозі недописані листи, що були сховані під ковдрою, з присмакою горобини, вибиті псевдо позолотою. Звільняюсь поволі з пастки ілюзій і надуманих почуттів і йду… йду крізь музику дощу, омиваючись від душевного бруду. Іду від людей - манекенів, від людей чорних і гнилих, від людей, що сіють зерна злості, від тих, що загубились у самих собі. Я втікаю з міста, в якому прижився відчай, живе безнадійно флегматичний і голий душею народ. Де поруч живуть герої Мельєса, оживають картини Пікассо, лунає музика невідомих, предивних композиторів, вірші пропащих поетів. Де воєдино злились всі почуття, створюючи сумбур річкової маси, де гирло в горах, глибоко в землі,а витік де вулкан десь певно. Там, гейзером з землі вирвуться всі ті сплутані почуття, що так і не знали і не зрозуміли свого призначення, сплутані, закручені, загублені…
Я іду з міста гріхів, де всі уже давно втратили своїх янголів. Іду, не озираючись туди, де над горизонтом палає ясне сонце. Іду вперед з гордо піднятою головою, зриваючи навкруг зів'ялі вже давно квіти, відроджуючи у собі не рабу системи, а справжню вільну людину. Звільняю себе сьогодні від політичної агресії, законів моди, нав’язливої попиками релігії, нудної і обов’язкової етики…Іду, залишаючи за плечима - пусте, а вперед простягаю свої руки і одягаю себе, наче в одежу, у все: нове, пленерне , незвичне, добре.
Іду, мандрую, курс тримаю, наче в морі - туди. Туди, куди компас показує – буду щаслива! Туди - де є ти! Ти, що зумів приборкати мене незвичну і відкрити в мені ніжну і чуттєву жінку. Жінку, що іде з забуття туди, де нарешті буде щаслива!Іду…

Сьогодні заново народжуюсь із попелу каяття, наче птиця фенікс. Вдихаю новий світ на повні груди, міряю його своїми очима, обіймаю своїми руками, ідучи своїй долі через терни - навпростець. Воскресаю від болю з твоїм іменем на вустах, бо хтось сказав, що треба прощати. В новому житті, з новим обличчям, з новим нутром ще раз намагаюсь Тебе покохати. Намагаюсь і сама себе прошу, бути сильною і мудрою, щоб перетерпіти всі урагани душі твоєї, переболіти минуле торішніх наших літ. Молюсь за себе і за Тебе, щоб дав нам Бог пережити нашого літа - зливу, зими - хурделицю, весни - повінь, осені – туман і так по кругу десяток пір. Благаю Тебе бути щирим й вірним, щоб не втопилась я у казані ж своїх гірких сліз. Прошу Тебе хоч іноді мене цілувати, щоб не впала я вниз до грішної самоти.

Cлухай, хоч іноді мої поради, побач між колючок і троянди правду. Зрозумій, що бути зрадженою душевно – найбільша зрада. Почуй мене, прошу, благаю, бо бути живою мертвою - я не бажаю.
Не бажаю, чуєш, долі двох сліпих, що ішли поруч і через необачний крок відпустили руки.

Вечір. В шибку стукає дощ, з – за напівсонного вікна чутно шепіт дерев. Видно, як ферматою застигає в небі блискавиця, штрихами стаккато б’ється об шибку град. Страшно. Вся тремчу. Чекаю на твій прихід. В дарунок по клаптях сную тобі сорочку із сонячних промінців, що ще зосталися від ранку. Проводжу пальцем по своїх вустах, смакуючи шоколадний присмак ранкових Твоїх цілунків…
Вмить – стукіт в двері. Хто там? Це – я. Мало – помалу страх покидає моє серце, а натомість в нього вриваються кохання ноти.
Ніч стомлено лягла на наше місто, а за нею і сердитий дощ присів десь в закутку і заснув. Здається, вже всі заснули люди, лиш тільки ми - не могли. У великій, зелено – карій кімнаті , що кольору Твоїх очей стало душно й важко. У повітрі повисло німе моління – «поцілуй». Задмухаю на столі я свічі, бо в напівсвітлі від кохання, певно - згорю. Вип’ю півфіліжанки відваги і до тебе, любий, тихо, щоб не злякати тишу - підійду. Підійшла. В очах відбились очі – поцілунок. Ми.
Ранок. За вікном чути, як підборами по тротуарах цокає панна осінь, а на небі у легкім танці видніються хмари – спостерігачі. Скажи, що ще більше треба для щастя?... Ти і я, і дарований Богом новий день.

«Дорогі дівчата, жінки! Прошу вас, не дурійте, не фанатійте від того, хто нагло вбиває ваші почуття. Будьте гордими, майте собі ціну! Кожна з вас заслуговує бути щасливою» - так починалася перша промова лікаря– психолога, панни Сюзани Бочкаренко. Таке їм’я їй дала матір, яка просто його обожнювала. Ідеальна порода: Сюзана була високою, величної зовнішності. Гострі риси обличчя, які ще більше підкреслювали її строгість і зверхність і чорне волосся, що спадало з плечей чорними зміями, які наче обплітали всю Сюзану майже до колін. Глибокі чорні очі магнетизували кожного, мовби ніч, пронизуючи гострим, тострим кинджалом швидкого погляду. Її руки були зовсім не жіночні: здавалось, саме такими руками і душив Отелло Дездемону. В свій бальзаківський вік, вона, розуміла чи не розуміла, але, принаймні, щиро намагалась зрозуміти проблеми всіх осіб жіночох статі: і дівчаток зі своїм ще дитячим максималізмом, і поважних «прокурених» дам, і статечних жіночок, і навіть добрих, просвітлених життєвою мудрістю бабусь. Добрішою Сюзанну робив лишень її приємний, м’ який та теплий тембр голосу. Той, хто слухав її лекції - 100 умовних одиниць за курс, не забуваймо!, - сидів на стільці наче приворожений. Здавалось своїм голосом вона вводила весь присутній люд у колективний гіпноз. Чари розсіювались лише тоді, коли курс закінчувався, окрилені знання жіночки із вогнем в очах бігли “ставати щасливими”, а вона прямувала підкорювати інше місто, «в якому жили нещасливі або просто дурні жінки» - саме так думала сама Сюзана, слухаючи всі історії знедолених жінок...

“Я люблю бути самою собою. Хоча мушу бути більш фальшива, - ледве вимовляючи слова, написані на листку, стверджувала перша жертва чоловічого цинізму і перша на спасінні у Сюзанни - Я люблю в глуху ніч дивитися на зорі, вдихати запах повітря після літнього дощу, люблю аромат кави і жасмину, люблю довіряти людям, не задумуючись, що вони можуть зробити щось погане…”, - так ще дуже довго розказувала перша пацієнтка Оксана у сукні від Chanel - не питайте, чи справжньої, і туфлях, придбаних на ринку .
В такі моменти, коли кожен описував себе, Сюзана просто відключала свій мозок, вдаючи, звісно, що вона всіх уважно слухає, а насправді… насправді всередині міцно спала. Напевно, тому ніколи близько до серця нічого не брала. Та й професійне вигорання ніхто не відміняв. Вона спала. Головною метою її навчання було – «підвищити самооцінку цих жінок і довести, що жінки варті тільки найкращого!» Зазвичай проблеми у тих жінок, які приходили до неї на курси були однакові або майже однакові. «Дешеві мелодрами і годі» - так думала Сюзана. У її житті не було глобальних мелодрам чи великих романів, у її житті були: один невдалий шлюб, маршрутка і насичене життя жінки–психолога. Колись, у свої 20 років вона вийшла заміж за однолітка Бориса, а через кілька років подружжя переїхали зі Львова мешкати в село Набік, у зв’язку з дисонуючо-пролетарською професією Бориса – лісника. Все було чудово – жили, як то кажуть, душа в душу. Та одного пречудового вечора, повертаючись пізно зі Львова від батьків, Сюзана застала свого голого чоловіка танцюючого ламбаду біля п’яної сусідки Лариси. Завершилась та історія тим, що чоловік був зв’язаний - не забуваймо про руки Сюзанни!, - і сидів до ранку в комірчині голий, а Лариса завдяки Сюзані зажила репутацію місцевої дівчини по виклику. Принаймі так про неї на сайті для знайомств написала наша Сюзанна:”Недорого і якісно, масаж всього тіла, жриця дня і ночі – Малена»!
Єдине, що з того часу-спогаду Сюзана ще пам’ятала - її поїздка з Набоку додому, до Львова. По дорозі у напіврозваленій маршрутці з кількома валізами жінка зрозуміла, аж тепер, що вона у «повній алярмі», то так з місцевого говору перекладається тривога. Адже, як вона тепер без чоловіка буде, що скажуть батьки, родичі, друзі?! Та врешті-решт із зрадником жити Сюзана собі не дозволила б, та й люди жили у тому селі «дуже альтернативні”, якщо бути політкоректними. І чоловік Борис не був винятком. Коли на курсах її запитували, ким був її колишній чоловік, вона уважно вдивляючись кожній із пань у очі, красиво говорила: “Якщо б у мого колишнього чоловіка був кінь, а у нього тоді були лиш кури і свиня, я була б з його конем. Він був і залишається донині рідкісним антикваріатом тупості»
- “Любов зла, полюбиш козла”, - збоку якась жіночка, схлипуючи сказала.
- “Щоб не любити козла, не треба бути козою”! – хтось вигукнув із заднього ряду.
- “ Тихо! Панянки, зберігаймо субординацію! Без образ! А зараз не про мій “скарб” йдеться! Я Вас слухаю!” – так різко Сюзана переводила тему на інших.
Так, всі скиглення про «скарби» тривали по 3 години кожного дня, окрім суботи і неділі протягом 2 тижнів. Була надія, що за цей невеликий термін всі вилікують свої зболілі душі! Свою ж душу Сюзана швидко вилікувала тією ж епохальною мандрівкою-втечею маршруткою з Набоку до Львова 15 років тому. Поки всі по черзі розказували про себе і свої біди, Сюзана чомусь пригадала і свою трагіко – комедійну історію. А було діло так:
Зранку Сюзана розв’язала свого Дон Жуана. Зібрала речі. І наостанок - Борису сказала - трохи пафосно, звісно, але інакше і бути не могло: “Всі документи надішле мій адвокат, і скоро ми будемо вільні!» Як не вмовляв чоловік і й не просив пробачити “дурня, на якого вона сама скочила”, Сюзана не бажала чути ні слов. Швидко одягнулася і вийшла з дому. До зупинки було рукою подати. Швидко до автостанції прибула стара, синьо–жовта маршрутка. Жінка квапливо зайшла до неї, тягнучи за собою дві великі валізи. Поки їхала, сусід Мишко все розпитував, куди то так Сюзана зібралася і чому вона Ларису - кохання всього його життя, - так вчора гнала по селу всіма земними і неземними матюками. Сюзана мовчала як партизан. Мишко зрозумів, що допитатись щось в неї буде просто неможливо, тому й затих, бідолаха. Проїхавши кілька сіл, слухаючи вже по 3 кругу пісню Наталі «Ветер с моря дул» до маршрутки зайшов п’яний, як ніч чоловік. Чорна кепка, потерті джинси, голий, волохатий верх, брудні руки й зношені кеди фірми Adidas зовсім не надавали йому привабливості. Рвучко всівся на сидіння перед Сюзаною і почав балакати про сенс буття. Скаржився на владу, на дороги, на своє холостяцьке життя і все би нічого..Та коли чоловік розмовляв, вся його слина летіла прямо на обличчя Сюзани. Потерпівши кілька хвилин, жінка зробила зауваження:
- Пане, я перепрошую, ви би могли прикривати рукою рота, коли розмовляєте, ваша слюна летить прямо мені на обличчя, - сказала і відвернулась до вікна.
- А слина тепла чи студена? - ледве вимовив чоловік.
- Тепла – студена і бактеріальна – відказала Сюзана.
- Неправда, я сьогодні дизинфі…, дизи.., дж…, короче я вбив сьогодні бактерії, - відповів той.
- Головне, щоб потім ця бактерія не вбила вас! - зухвало відказала Сюзана.
- Шо?Шо, ти сказала? - і нахилився до неї, - Мимра ти з намальованими губааааами! - прошепотів чоловік.
- Ах так! Алкоголік!
- Мимра! – кричав на весь салон чоловік.
- Алкоголік! - верещала вона.
- Я не алкоголік, я вільний поет - Вася!
- Вася – алкоголік, – насміхаючись відказувала жінка.
- А... а ти, все одно мимра!
- Придурок!
- А це обідно... Дура!
- Неадерталець!
- Я цим, може, і горжусь! Дура!
- Ви, ви ніхто!
- Шо, та я…я тобі зараз докажу, хто тут ніхто! – і накинувся на свою жертву. Півмаршрутки реготало, а друга половина боронила Сюзану від Василя. Чоловік вчепився у волосся жінки і повторював: «Я Вася, син Божий», а жінка вчепившись за ремінь штанів, кричала “Придурок!». Завершилась ця імпровізована битва гладіаторів висадкою обох наших героїв – Сюзани і Васі.
До наступної зупинки треба було йти далеко, отже трохи втихомирившись, ще півгодини тому двоє запеклих ворогів вирішили примиритися.
- Значить так, ти допоможеш мені донести речі до наступної зупинки і на цьому наше помилкове знайомство завершиться - твердо сказала Сюзана.
- Мимрочка, а може ти все сама донесеш?Га?- просив Василь.
- Вася, не той во! А то я зараз кину у тебе каменем!
- Окей, мимрочка. Я тобі допоможу!
- Ще би!І не називай мене мимрочка! Я – Сюзана, - гордо сказала вона.
- Ха! Мимрочка тобі більше йде! – засміявшись мовив Вася.
- Неси! А то…- замахнувшись крикнула Сюзана.
- Не хвилюйся! Я ж мужик!

Ішли довго – 2 години у супроводі чуть не всього репертуру Цоя у виконані Васі. За цей час Сюзана по – новому глянула на край, де колись вони прожили у шлюбі з Борисом. Високі похилі від жолудів дуби, ошатні смереки, стрункі, мов пави смерічки, розкішні й мовчазні верби й осокори. Стрімка і рвучка змійоподібна річка. Тиха і красива природа панувала серед зовсім не тихих і приязних людей. Прийшовши на зупинку, Василь швидко кинув валізи і побіг щодуху з криком «Па – па, мимра Сюзана»! Після цього моменту Сюзана зрозуміла, що всі чоловіки, які мають хоч якесь наближене відношення до села Набік, у них не все в порядку, здавалося їхній мозок функціонував на один бік. Особливо, після того випадку, як помітила, що Вася викрав її копію паспорта і фотографію, де вона у піжамі. Після цієї пригоди жінка вирішила зайнятися психологією і допомогати тим жінкам, яких образили Бориси і всякі Васі. Так, за короткий термін Сюзана стала чи не найкращим доктором – психологом у країні. Вона розуміла всіх і все, знаходила потрібні слова, щоб допомогти кожній жінці. Вона свято вірила в те, що їй чоловік не потрібен, допоки у її квартиру не пролунав дзвінок,а перед нею постав він, з букетом троянд і словами – «Вибач, люба Сюзана». Крига скресла. Сюзана знову була з чоловіком і навіть щаслива.

Поки Сюзана була у своїх роздумах, лекція на тему “Історії жінки з темним минулим» мало - помалу від спеки – «світлішала». У переповненій аудиторії не було нічим дихнути. Всі уважно слухали і водночас задихались. Сюзана зрозуміла, що потрібна перерва, отже треба було зробити невелику промову для своїх пацієнток. Вона піднялася зі стільця, поправила декольте своєї зеленої оксамитової сукні і промовила:
“Для жінки нестерпною є самотність, іноді здається, що вона не мине. Самотність приходить тоді, коли не відчуваєш внутрішнього спокою, відчуваєш духовне зубожіння, або ж взагалі іноді нічого не відчуваєш…Здається падаєш в прірву, але падаєш не тому, що безсила, а тому що десь переоцінила свої сили, можливості. Жінкам не властиво бути завжди сильними і розумними, жінці потрібно бути просто коханою! – тут в цей момент в натовпі всі почали підтакувати – Так, коханою!” “Здається заплуталась в лабіринті, коловороті свого маленького життя – продовжувала Сюзана, - Ви не замислювались, може це депресія? А може - це какофонія думок стомленої жінки!Або ж це вічно триваюче почуття на літеру - «К»!!!Вам треба самим зрозуміти, що з вами насправді відбувається ! Витримавши театральну паузу Сюзана сказала: «Оголошую перерву».

Пролунали оплески. Всі швидко зірвались зі своїх місць, обговорюючи, що насправді діється у глибинах жіночих сердець. Пролунали варіанти і стомленої жінки – треба на Кіпр, і почуття на літеру »К» - треба їй повернути Степана, але трішки перевиховати, і навіть «депресняк»…”Треба терміново на шопінг до Італії!” - казала жінка місцевого мера. Всі пригощалися тістечками,пили каву, курили цигарки, хтось посміхався, а хтось просто вдивлявся у чужі сережки - справжні Swarovski! і по - тихому заздрив. Сюзана була задоволеною, все йшло як по маслу - всі були задоволені і потребували її порад і настанов. Не допивши і півфіліжанки кави, була змушена відповісти на мобільний дзвінок: “Алло! – ніжно сказала Сюзана, - Так, Вася, я зрозуміла. Твоя мимрочка ще працює. До вечора. Ага! Цілую!”
«Шановні дами, через півгодини продовжимо наше заняття. Знайте, ми варті кращого! Вірте у свої сили!Хай краще буде у голові какофонія думок, ніж їх відсутність!», - це була ще одна улюблена, «геніальна» фраза Сюзани, принаймі так сама вона і думала.

Коли стихне симфонія дня, я тихенько зайду у кімнату. Зніму із себе синю шаль і закину на твоє стомлене обличчя. Я оголю груди, а може ще і нижче... Зав'яжу тебе на вік своїм "люблю".Твоє серце заб'ється у ста децибелах, душа зависне між небом і землею, тіло стане наче не твоїм, а вуста… Вуста - оніміють. Оніміє все і місто у очікуванні великої таїни. Тільки самотній годинник на стіні все грізно вибиватиме свій ритм – «тік – так». Все завмре, тільки тільки час продовжить свого руху течію.
«Мить зупинки, а чи руху, коли двоє сердець і тіл стають єдині?!» Мовчиш. Лиш тіні сутінок у темній кімнаті вимальовують візерунки. Тремтиш. Ти, мов жовтий лист на вітру. Закохуєш. Закохуєш, як ранок землю. Лякаєш. Лякаєш, мов би вже відкрив для нас Пандори ящик. Граєш?Але ж граєш так, наче вже переміг.
У сяйві серед блудної кімнати не зрозуміти, певно, хто з нас у приборканні переміг?! А якщо так?...Я попрошу Тебе зіграти «соло», опікаючи мене цілунками – перлами, просочувати в кожну клітину мого тіла тепло. Я благатиму втопити мене у собі, випити до дна, як келих вина. Молитиму, щоб розчинитись у обіймах, мовби сніг на сонці. Тримати мене попрошу, тримати, міцно тримати…
Ти лукаво усміхнувся, запалив цигарку і… І обійняв. Мить і я божеволію. Думки стають наче темні лабіринти, що пришили всю мене до тебе. Відчуття, що ми пронизані однією ниткою...

Так, мить зупинки чи руху, коли двоє тіл і сердець стають єдині»… Тиша. Лиш тривожить самотній годинник на стіні - «тік – так».

Умив дощ ліс ранковою прохолодою, закутав у ранковий туман... Пробігся по дубах і осиках, погойдався між соснами й ялинами, побавився біля лісового озерця, наївся смачної суниці, стомився і ліг між квітами в полі. Прокинувшись - поніжився в травах запашних, вдихав аромати маків і ромашок, милувався панною – веселкою ,а потім зненацька в стозі сіна запашного заснув. Пробудився дощ уже пізно, на небі виднілись зорі - невісти і блукав пан - місяць. З -за небокраю виглядали вогники чужих домівок і ледь було чутно співи птахів. Зажурився дощ, що день проспав і заплакав… Плакав довго і нестримно, кидав на квіти й трави свої сльози - гради, а потім ще й почав сваритись з вітром непокірним. Розізлився і вітер на дощ , розбурхуючи темне волосся ночі. Боровся з дощем як міг, руйнував у гніві дерева на своїм шляху, ламав величні клени, ясени, ялиці. Із високих, туманних гір кидав брили злості і люті.
Летить вітер, біжить, а на нього навалом мчить парубок - дощ! Боротьба.
Боролись двоє аж до рання, допоки не визирнуло з – за хмар ясне сонце. Глянули вони на нього і засоромились. Схаменулись дощ із вітром, поклонились одне одному і помирились. От глянеш - вітер гойдається на сітях сонця, купається у чистій порічковій воді. А глянеш туди - дощ , що одягається у квіти – календули, виспівує пісні про весну. Блаженство… Спокій… Таїна, в якій нічні вороги вже разом грають на струнах сонця.

Крізь шибку день до ночі переліз і під ковдру теплу, без одежі, біля неї тихесенько приліг. Приніс день коханій півонії і ружі, запашні матіоли і рясний первоцвіт. Залунав тоді ноктюрн закоханої ночі, як злились у поцілунку їхні полуничні вуста. Шепотіла дню нічка про своє кохання, а він обіцяв кохати її весь вік. Обіймались, ніжились, воркотіли, наче нерозлучні голуби. Він обіймав її палко і ненаситно, зриваючи з неї сукню з полину і вінок з незабудок. Вдивлявся у очі предивні, пестив її стомлені руки. Вона для нього була нічка – квітка, а він для неї – бешкетний день. Сині очі, жовте волосся і добре, жарке серце – сонце. Кохались день і нічка наче вже останнє, у пристрасті роздирали ковдру з нагідок і подушки з волошок. Стомившись - заслухались раннього солов’я, посмакували терпкого, виноградного вина. А коли сонце відбилось у келиху їхнім, день вискочив із ліжка, поцілував свою темну нічку і розчинився за вікном…

кімнаті ілюзій наповнюється ароматами запашної кави і абрикосового варення. Промені сонця на сумнім підвіконні ніжно леліють наш вазон орхідей. Ти покинув мене, назавжди, у розбитому затишку щойно побілених стін. Наче електричним струмом у моє тіло вривається пустота, зриваючи з моїх плечей кохання крила. Зігріває лиш тепло мовчання від останнього нашого побачення. Хмари дифузій літають над знівеченою душею, ностальгії додає платівка Елли Фіцджеральд. Згасає, наче свічка надія на рятунок. Наллю до кави коньяку, може стане легше?! …Гербери і астромерії подаровані тобою милують око, хоч вони вже й давно зів’ялі. Запах кохання і втоми нагадують мені про тебе... Калюжа червоного вина на підлозі нагадує мені, який ти божевільний. Похилена ікона на стіні, доказує, який же ти все таки грішний. Наші демони і янголи розірвали свій договір, ми втратили любові дар.
Полудень …Її величність самотність і я.

Красень

Особлива його прикмета: красень. Так, так, справжній красень. Коли я дивлюсь на нього – шаріюся відразу. Весь виблискує, навіть пахне тією красою і шармом. Коли вперше почула його голос, виникло відчуття, що звук йде навіть не від нього, а від небес. Сильний, вольовий, пристрасний, бравурний, а водночас легкий, летючий і неземний…Наша перша зустріч відбувалась, коли мені було всього лише 3 роки. Велич його форм і глибина голосу закохали мене відразу, я наче той маленький метелик летіла на його міні – звук чи зітхання. Він для мене все. Через нього я забула про навчання в школі, втекла від батьків у 14 - річному віці з містечка у мегаполіс, цілий час слухала в аудіо записах його неповторний голос, роздивлялась фото, (правда вчилась «цього» з іншими), щодень пломеніла і мріяла про нашу зустріч!
Цей день – я бачу його!Це він! Я щаслива лише від того, що його бачу. Перше знайомство. Дотик. Голос. Радість. Щем. Любов. Тепер, я ніколи його не залишу і ніколи нікому не віддам. Він мій!Мій!
Ми живемо вже 20 років. Щасливі. Мені 36, йому – 50. Вік - це не перепона для справжніх почуттів. Кожного ранку і ночі ми з ним спілкуємось про мистецтво, особливо - музику. Я завжди сідає біля нього і п’ю міцну каву з лимоном, вдивляючись у позавіконне життя. Він в цей момент мовчить, можливо дрімає, а може й мріє. Я, як закохана жінка від нього в захваті ще і досі. Він - чудовий!
Ми разом 40 років. Я навпомацки вже відчуваю кожну його болячку, відчуваю коли йому радісно, а коли сумно. Він як ніхто відчуває мене. Я впевнена - він мені вірний. Коли ніч приходить в наше місто і лягає між будинками, я дивлюсь на нього і бачу на нім місяця. Він – мій величний, чорний місяць. Я проходжу повз нього, дивлюсь і розумію, він точно не з цієї планети.
60 років. 60 років?60 років!О Боже, 60 літ і в моєму житті тільки він?!...і як я, стільки часу з ним?Та все ж таки, він - моя єдина любов і стихія, крім якої я не зазнала іншої, ну…хіба, що моєї любові «удостоїлися» фруктові тістечка, що продає дівчинка напроти консерваторії. Так, щодо мого кохання – він як завжди чудовий, він давно певно «продав свою душу», адже на відміну від мене зовсім не старіє. Тільки іноді струни серця барахлять, але вмілий доктор за пару гривень його виліковує. Шкода, що мені той доктор не допомагає. Але я не здаюсь, я повинна жити! Коли мене питають, як моє здоров’я?»Я відповідаю: «Не дочекаєтесь»! Ось так, ми існуємо – я і мій благовірний!»
Його вічна особлива прикмета: красень. Мій красень – чорний рояль. І моя вічна особлива прикмета: одружена з красенем. Прохання, якщо ви це читаєте і готуєтесь піти на той світ, скажіть Богу, що ви мене не знаєте і ніколи про мене чули. Я мушу пережити того німецького красеня, во ім’я єврейського народу!