Котяться сльози – градинки із ясного ще вчора неба. Плаче Україна – мати, діти ж її рідні вбивають. Плаче, заходиться, ридає, зриває з себе вишиванку розмаїтих кольорів і вінок з барвінку, мальв, і калини. Скидає з себе, навіть, дароване Богом сонячне намисто і дарований горами – ґердан. Падає в холодну росу її одежа, розлітаються тисячі пацьорок, квітів, дорогоцінного каміння …І ось вона уже біжить. Біжить по полю - гола. Не треба їй нічого - лиш спасіння даруйте.
Падає, шпортається об сухі і великі бур' яни, піднімається, знову біжить, але от мить - і вона руки до неба простягає: «Помилуй!Врятуй!Схамени моїх дітей, прошу, Боже»!А там вгорі мовчать, лиш котяться сльози – градинки.
Витерла сльози юна дівчина Україна, одягла принесений вітром з грона горобини і терну вінок, одягла на себе єдиний одяг – надію і вийшла на найвищу у себе вдома гору. Знов впала додолу, але вже не плакала, не ридала, лиш дивилась вгору й казала тихо: «Я - сильна. Я усе переживу, перетеплю всі, чуєш, напасні лиха… Лиш врятуй моїх дітей!» Небо знову мовчало, а з нього покотились ще більше сльози – градинки.
Встала знівечена Україна. «Не впаду більше, не заплачу, буду хоч і сплюндрована, напівжива, але гордо і впевнено перед усім буду стояти»! Почала підніматись вище – сніжними, крижаними сходинками, наче по зоряній драбині рухалася вверх, до зір. Вперто, напористо і відчайдушно крізь лютий холод піднімалась Україна вгору. Уже не плакала, не падала, не здавалась… Дивились вгору великі очі- зоренята, яких не могло засліпити ні сонце,ні дощ, ні сніг, ні темна, лиха ніч.

«Не впаду більше на коліна. Боже, карай усіх, як знаєш, але вбережи, хоч одну мою дитину» - ідучи крізь небесну хурделицю тихесенько шепотіла Україна. Небо мовчало і досі, але вмить сльози – градинки перестали сипатись, а натомість завиднілась веселка – коромисло…
Україна повеселіла)