Розділ перший
В’язниця девів
1
Я почувався краще, аніж будь коли. Поруч зі мною за кермом авто сиділа вродлива молодка з очима пантери і такими ж манерами. Але це мене особливо не турбувало, принаймні, допоки ми були одною командою. Я знав, що її звали Ірина, а справа, якою ми займатимемося, не така вже й складна. І потім у нас ще вистачить часу і на можливі подальші стосунки - суто дружні, зрозуміло, а може й на глибші. Та головне – виконати доручену нам справу. І задля цього ми мали дозвіл на використання будь-яких особистих умінь – фізичного і ментального характеру. Саме такий дозвіл найбільше й розслабляє вмілого виконавця, аж до повної благості – яка, мабуть, аж надто виразно проступала на моєму обличчі. Видно саме їй і дивувалася Ірина, кидаючи на мене час від часу запитливо-насторожені погляди, утім і далі зберігаючи свою мовчанку. Зрештою, я теж мовчав.
А про що говорити? Я мав глибоке переконання, що за винятком особливих ситуацій, саме чоловіча стриманість і найбільше подобається жінкам. Особливо професіоналкам своєї справи. Кермо Ірина крутила впевнено, хоча й без виразної насолоди. Певно таки нервувала, відчуваючи попереду якісь нелади. Жінки завжди передчувають неприємності, яких у них аж надто широкий список, найперше – з ряду дрібних особистих. Та й погода не балувала. Зранку було світліше, а зараз місто знову тонуло в химерних грозових сутінках. Ніби навмисно, влаштовуючи для нас ідеальні умови, росло оте грозове напруження поміж небом і землею. І якби ж штормило тільки там. Я кинув погляд по сторонах, відтак в події зовсім недавні.
Вийшовши з метро і дещо заглибившись від Бульварного Кільця вулицею вглиб старого кварталу, ми, як і планувалося, взяли перше стрічне авто. Ним виявився громіздкий чорний джип, що нагло стирчав ледь не впоперек дороги. У ньому посеред амбре місцевого шансону розкошувало декілька бритих наголо інтелектуалів, але це не завадило нашому швидкому порозумінню.
Вони спершу вельми здивувались нашому проханню, навіть, стишивши гучність, перепитали, певно не вірячи власним вухам. Але далі розумово напружилися, хоча від них чітко і ясно вимагалося лише покинути джип. Порозуміння ж у вуличних джунглях, зрештою, завжди значило одне й те саме – тож двох просто в салоні вирубала Ірина, а третього, що вийшов із повними щоками слів до мене із авто, вже я. Не знаю, що саме той тип збирався мені розповісти нового, але часу його вислуховувати не було. А все тому, що Ірина взялася до справи без попередження. Ми б мали діяти більш злагоджено, хоча б одночасно. Проте, яка різниця, якщо ризикувала вона виключно собою.
Більше напружувало, що напарниця, уклавши отих двох, перестала звертати увагу на все інше, зайнявшись над безтямними тілами чимось украй підозрілим. Коли я заглянув у салон вона, примруживши очі, тримала непритомних чоловіків за шиї, і весь її вигляд свідчив про глибоке блаженство. Хто знає, що саме вона з ними робила, але вбивати непритомних було б зайвим. Та коли я глибше придивився до неї, здалося, що вона заряджалася енергією переможених. Добре, хоч крові не пила.
- Тільки залиши їх живими, бо не пофартить. – Сказав я.
Як не дивно, але компаньйонка зреагувала на мої слова. Явно незадоволена втручанням, вона усе ж відірвалася від тих чоловіків і впевнено сівши за кермо, повела джип провулками вглиб кварталу.
Зайвих пасажирів ми висадили на різних вулицях, і подалі один від одного. Їх краще було б замкнути в якомусь підвалі, та для Ірини це виглядало зайвим клопотом. Можливо, вона мала рацію – і витрачати час на таке не мало сенсу. А ще компаньйонка наполягла, що керувати операцією призначили саме її. Це для мене не мало великого значення, хоча я й не розумів, чому це дівчисько поставили наді мною. Та в будь-якому разі, ми завжди лише кожен сам за себе.
Ми їхали неспішно, наче щось відшуковуючи. Так, потрібне місце. Одна з вуличок викликала в Ірини живий інтерес. Хоча моя функція не потребувала надзвичайних здібностей у проникнення в природу речей, але навіть я помітив, що видима і реальна дійсність тут суттєво відрізнялися.
Машин на вулиці було обмаль, та й не дивно, бо мало в кого виникало бажання навіть завертати сюди, не кажучи вже про зупинятися. Проїжджаючи повз чудернацьке місце, ми також вдали з себе чутливих до навіювання, дещо додавши газу. Зрештою, як я розумію, саме так вчинили би й колишні власники нашого джипу. Та газували ми не довго. За рогом і спинили авто, якраз навпроти Патріарших Прудів. І подалися назад, до потрібної нам будови, пішки. Ірині було до лампочки, але я уважно витер залишені нами відбитки у салоні й ззовні. Достатньо було налаштуватися і, неначе світляки у темені ночі, ці відбитки спалахували перед очима. Вочевидь, щось краще умів я, а щось – вона. І її іншість інтригувала мене - її хрупкість і сила поєднувалися в дивовижний коктейль таїни, який мені вже хотілося спробувати. Але після справи.
Ми вже знаходилися недалеко від потрібного місця, та пробиватися туди напролом не прагнула навіть Ірина. Відчута там безмежна сила просто розчавила б нас. Ми мали діяти гнучко і згідно обставин.
Тож ми звернули до невисокого житлового будинку неподалік. Стандартний магнітний замок на дверях під’їзду не спинив би й менш підготовлених, аніж ми, відвідувачів, хоча звичним дверям особливий захист ніби й ні до чого. Та з іншого боку якби замок був іншим, то Ірина вивалила би й дверну коробку - з такою силою вона смикнула двері. Але замок був більш хрупким, аніж металоконструкція, тому обійшлося без зайвих руйнувань.
В невеличкій заскленій кабінці за дверима сидів консьєрж – «пітбуль» із поглядом колишнього тюремного наглядача, що розбуджений явним зломом дверей, не розпізнавши у нас своїх, з тренованим роками гарчанням кинувся навперейми. Але саме такої поведінки Ірина й очікувала. За мить і непритомний «пітбуль» уже щедро ділився з нею своєю енергією. Цього разу мене вже не дивувала її поведінка. Упир, так упир. Нехай п’є і не кров, але яка різниця?
Залишивши, врешті, відставного силовика в покої, Ірина витягла зв’язку ключів із шухляди стола, за яким той ніс своє бойове чергування, і кинула їх мені. Чому би й ні. Подальша наша дорога вела до підвалу, металеві двері куди виднілися зліва від комірки консьєржа. Але спочатку я повернув тіло «пітбуля» на робоче місце, де ніхто не заважатиме йому спокійно повертатися до тями, а до неї він мав прийти обов’язково. Хоча в зв’язку зі значною втратою сил, далеко не відразу.
Потрібний ключ знайшовся швидко і за хвилю ми вже спускалися у цілком звичний, здавалося, підвал під житловим будинком. Якогось освітлення ми не потребували. Та й дивитися особливо не було на що. Труби - водогінні, каналізації, якісь кабелі, і чергові сталеві двері, що перегороджували подальший прохід. Ось тільки ключа від цих дверей на зв’язці вже не було. А двері виглядали надійно. І встановлені недавно. Та витрачати на них сили явно не вартувало. Тим більше, що вони могли бути і на сигналізації. Схоже, прийшов час кардинально змінювати підхід. Це я вмів, та й Ірина мала б теж уміти, і можливо, навіть краще за мене. Зрештою, це для неї являлося більш природною річчю. Я це просто відчував, як відчував і те, що ми нехай і різні, але якраз настільки аби складати гарну команду. Тож повинні були і далі діяти разом. І просто зараз.
Я взяв свою компаньйонку за руку. Вона спершу відреагувала з очевидним подивом, але потім поглянула на мене уважніше. Її рука віддавала мені свою легку прохолоду, якої я навряд чи потребував, натомість моє тепло Ірину цілком задовольнило. Я показав їй, що далі нам вже вниз і пішов крізь сутінки у собі, та ще й на відповідні, знайомі мені вібрації. А вона легко вскочила у власну темінь, з якою, схоже, була у більш близьких стосунках, аніж я зі своєю. І далі ми наче булькнули сторчма у води під старим млином – і мряка земного підвалу, де я досить непогано бачив боковим зором, змінилася на розсіяну похмурість першого рівня нижнього простору, такого схожого на підводний. Та ж віддалена нечіткість контурів і зеленавість навкруж. Щемко-лоскотно ковзнули тілом язички холоду і, ніби у відповідь їм, шкіра стала вкриватися м’яким курчавим ворсом. Я поглянув на свої, в ледь помітному, волохато-золотистому хутрі, долоні, провів ними по обличчю. Все правильно. Я знав, що так і повинно бути.

2
Але мої трансформації не йшли в жодне порівняння із тим, що сталося з Іриною. Мене більш ніж подивував її тутешній вигляд - наче приховане до цього її потаємне єство нарешті звільнилося від земних умовностей і явило себе у всій своїй іншості.
Переді мною постала велика синьо-зеленава кішка, що, вочевидь, при переході й позбулася колишніх людських одеж - вона присіла, як те роблять всі подібні істоти, і з явною насолодою лизнула своє хутро, провела лапою по своєму новому тілу. І услід руху лапи з її єства злетіли іскорки крайнього задоволення.
«- Подобаюсь? Думав, що я перетворюся на якусь волохату йєті?»
Та й голос її зазвучав геть по-іншому, нехай і суто в мене в голові, але таки і нижче тембром, і значно загадковіше.
«- Я все життя здавалася собі кішкою, тож і сталося ще краще, аніж гадалося.»
Ірина гнучко і манірно обійшла довкола мене, придивляючись і принюхуючись.
«- І ти теж нічого! Не думала, що така нудна особа може бути привабливою. Хоча ми й ду-у-уже різні. Жа-а-аль! Та чомусь ти ніяк не пахнеш, як я тебе знайду, якщо відійду да-алі? А ще тобі відомо, що ти прозорішаєш? Коли я відступаю на декілька кроків, ти й зовсім зникаєш.»
Кішка сторожко обходила мне, то збільшуючи, то звужуючи кола.
«-Ах, я ледь не забула! Той, хто мене споряджав сюди, дав оце, казав що згодиться.» - Моя дивна компаньйонка повернулася до скинутих своїх одеж, і щось звідти витягла, - тримай!»
Я присів. Переді мною на замшілій зеленій долівці, звившись наче змія, лежав напівпрозорий, наче з якоїсь різновидності шовку, поводок із руків’ям, що закінчувався тонким ошийником, оздобленим декількома невеличкими зеленими камінцями, здається, смарагдами.
«- Пахне вічністю» - зблиснула очима Кішка Ірина, «- і що з цим робити?»
Ошийник був вельми прозорим натяком. Та делікатність ситуації полягала в тому, що в голові моїй склалося тверде переконання, мов керувала нашою вилазкою саме Ірина. Можливо, вона і далі мала це робити. Але як? Зодягнувши нашийник, і будучи на поводі? Трохи незрозуміло. Хоча правила на цьому рівні могли виглядати зовсім не так, як на поверхні. Та, ймовірно, це звичний камуфляж – переміна місцями охоронця і персони, яку охороняють?
«- Що ж тут неясного. Я вдаватиму господаря, а ти мою підлеглу. Хто ж підозрюватиме в кішці інше, аніж кішку?»
Синьо-зелена компаньйонка теж присіла навпроти і, здавалося, проглядала мене наскрізь, шукаючи відповіді на якесь важливе для неї питання.
«- А може навпаки, мій охоронцю? А давай загадаємо - на кого найчастіше вкаже сліпий вибір, той і одягне ошийник. Починаємо рахувати з мене.»
Певно, прихована в кішці Ірина прагнула в чомусь переконатися, бо які могли бути сумніви – кому це вдягати?! Ми одночасно вимовляли цифри і, підбивши суму, рахувалися. Потім Ірина згадала відомі їй дитячі примовки, та результат був завше той самий. Вона, зрештою, твердо переконалася в тому, що було ясним від самого початку. Тож підійшла до мене й неохоче відвернула кошачу голову, давши вдягнути на себе древню шворку.
Що ж – їй личило. Зрештою, як і все інше. Я підвівся, підібравши вільний кінець повідка, мимоволі прикипаючи поглядом до ізумрудів на шиї жінки-кішки. І тої ж миті поводок зник, а з ним і ошийник з ізумрудами, натомість раптова гаряча хвиля пронизала нас обох. Я й Кішка одночасно здригнулися. В моїй руці стало пусто.
Досліджуючи цю чудасію, я обережно відпустив невидимий поводок. Розтиснув, стиснув порожню, начебто, долоню, але нічого не змінилося. Тепер я відчував линву і компаньйонку при ній всім своїм тілом, нехай самого поводка вже не бачив. Та зараз я міг керувати цим паском просто крізь своє єство. Тож я саме таким чином, дещо напружившись, і скористався лінією невидимого зв’язку між нами. Й Ірина відчула, поглянула на мене, та вже зовсім не так, як вона це робила раніше.
Чимало чого в наших взаєминах перевернулася ледь не в одну мить! І все стало на свої місця – до ілюзорності прості й природні.
В зорі моєї компаньйонки зараз відбилося більше, аніж могли пояснити будь-які слова. Певно аби остаточно переконатися у відчутому, я погладив її, відтак охопив долонями пухнасті хутряні щічки. Вона не противилася. Очі спалахнули, окрім як звичайним для неї вогнем, ще й раптовою відданістю. Отакої. Дивина, та й годі! Жінки ніби аж так не змінюються, як, утім, і кішки.
«- Ти дозволиш йти на чотирьох? – Почувся знайомий, та вже значно лагідніший голос моєї компаньйонки. - Ось і все, мій Господарю, комусь коти, а комусь і кішечки.»
Навіть так? Ото розм’якла, подобрішала. І нехай після всіх тутешніх трансформацій дивуватися ще чомусь ніби й не випадало, але «мій Господарю» звучало не просто з підтекстом. Я, схоже, мав зробити реверанс навзаєм.
«- Невже хтось може мати щось проти такої красуні кішечки?»
«- Лише противні сноби... Але глянь.»
З цього підземного простору і підвали, і все збудоване над ними, здавалося тільки маревом, крізь яке можна було вільно мандрувати. Що ми зараз і робили, проходячи крізь фундаменту частину свого будинку. Та попри не надто добру бокову видимість, в очі кидалися й інші речі. І призвичаївшись, я вже помічав неподалік і остови давно зниклих на поверхні споруд, тепер густо вкритих мохами. І археологи б тільки подякували б за підказку щодо їхнього місцезнаходження. Та зробивши ще декілька кроків, ми зауважили і звичного вигляду нижні підвальні частини будов нагорі, цілком матеріальні й для нас. Вочевидь, вони несли в собі якусь, не потривожену мешканцями надбудов, магію, котра лише й дозволяла їм і тут існувати в звичному тілесному стані. Мабуть, в наслідок цього й надбудовані над подібними, зачарованими приміщеннями стіни на поверхні мали чимось відрізнятися від сусідніх, простіших, без магічної основи під собою. Наприклад, за будь-якої спеки вони залишалися достатньо прохолодними, виділяючись і іншими загадковими атрибутами. Це я теж знав, хоча, знову ж, не пам’ятав, звідки.
Зробивши невелике, ознайомче коло, ми знову повернулися під будинок, з якого перейшли в цю підземку. І вже низом пройшли ті стальні двері в підвалі, які навіть не стали пробувати відкривати. Та за ними, як виявилося, й не було нічого, окрім помітно вичовганих, не замшілих сходів униз, крізь наш рівень у темінь, певно, ще нижчого, аніж цей, підземного простору.
До потрібного нам об’єкту на земній поверхні було метрів сто. А, отже, тут вистачило би і декількох десятків кроків. Таємничі сходи якраз і вели у потрібному напрямку. І зараз нам нічого не заважало ними скористатися. Але щось таки зупиняло, можливо, відсутність досвіду перебування в таких місцях, чи якась небезпека, бо моя чотирилапа компаньйонка чомусь завмерла, прикипівши зором до мли, в яку ті сходи спускалися. Щось, видно, непокоїло її. Хутро наїжачилося, дихання стало рвучким.
«- Що там?»
«- Ще не-е знаю. Мої чуття гострішають, але спілкуватися по старому стало значно важче...»
«- Он як,» - при подібних трансформаціях мала існувати своя зворотна сторона, - «але ж ти мене чуєш?»
«- І краще, аніж раніше.»
Я присів, обережно доторкнувся до неї, аби заспокоїти.
«- І що там, попереду?»
Для мене ті сходи в глибшу пітьму підземки являли собою тільки зручний перехід на наступний, нижчий рівень, та ще й у потрібному нам напрямку. Я там відчував лише більший холод, плетиво стежин і найближчий шлях до нашої цілі. Але моя компаньйонка, мабуть, знаходила значно більше.
«- Будь-яка кішка відчуває пса. В мене аж кігті зачесалися.»
Я посміхнувся їй. Та було розумно проявити обережність.
«- Тоді йдемо в обхід.»
Я зробив декілька кроків і почув її здивування.
«- Ви, мій Пане, тепер так стрімко не зникаєте.»
Схоже, з використанням нами того магічного паска, сталося чимало різних чудасій.
«- Ми вже на ви? Чого б це?»
«- Інших варіантів немає.»
«- Не думаю, що це добре, будь-яким чином розділятися «
«- Мене це влаштовує.»
Я сприйняв її мисленні послання так, наче справді розумів, що вона загалом мала на увазі. Втім, зараз нас мали хвилювати лише подальші наші дії. Зрештою, я знав, що мав робити. Але не хотів цим займатися аж так автоматично, хоча й усвідомлював, що малопомітний для мешканців нижнього світу не тільки тому, що моє єство дбайливо зачищене, в тому числі й від спогадів, але і з-за відсутності напруженого думання.
Нагорі, над нашими головами, пропливали тротуаром силуети перехожих, зрідка пролітали автівки. А ось погляд навкруг міг би давати більше інформації. Видимість була як під водою в більш-менш чистій лагуні. Мабуть, за більш сонячної погоди було би й тут ясніше, але хто його знає, що опускалося сюди зверху у вигляді імли.
Напевно через свою близькість, а ще цілковиту магічність, більш-менш чітко увиразнювалося лише місце, куди ми з Іриною і збиралися потрапити. І його якраз і оточувала глуха непроникна стіна. На нещодавно зведену вона аж ніяк не походила. Але патини моху на ній не спостерігалося, хоча все інше тут укривалося тим темно-зеленим нальотом досить густо.
Замість того, аби обирати подальший шлях, мені чомусь спало на думку, що десь тут могли би проглядатися і сліди великих пожеж, що ставалися в історичній Москві, можливо навіть наслідки перебування тут армії Наполеона. Я спробував копирснути твердь під ногами, але це нічого не дало, - жодного попелу під ногами. Можливо й сама ця твердь була досить умовною. Чи ж бо найближчий до поверхні рівень підземки утворився пізніше.
Та як би там не було, грубезні, і цілком матеріальні стіни надійно захищали приховану за ними територію, куди ми з Іриною мали проникнути. Погляд вверх нічого не давав – тепер мла клубилася і вгорі, не видно було навіть контурів чималої будови, яка розташовувалася просто над нашими головами. Тим часом Ірина продовжувала крутитися поблизу турботливо викладених у світ під нами сходів. Але спускатися саме ними я не хотів. Якщо цю загадкову споруду звели все ж таки в історичні часи, то спробувати ввійти в неї можна було б і з наступного, нижчого рівня, або з ще глибшого. Це небезпечно. Але й знав, що не лише здатен, але й повинен це зробити - не довбати ж цю магічну стіну ломом чи киркою.
«- Ходімо» – звернувся я до напарниці.
Як не дивно, Кішка відразу покинула своє дослідження потаємних сходів і пітьми за ними, - в погляді її пурпурово блиснула бойова готовність. Вона ковзнула попри мене своїм гнучким тілом, потягнула передні лапи, з випростаними гострими кігтями, схоже, нагадуючи мені цим щось - таке знайоме і безнадійно позабуте... «Ірина» - це ж ніби про мир і покій? Цікаво – для кого. Стільки всього в ній.
«- Ви дозволили читати всі ваші думки? – Знову почувся її голос усередині мого єства, « - Який шарман! Чи просто не встигли заборонити?»
«- А потрібно? Нам зараз варто чути і розуміти один одного з півслова.»
«- Звісно. Але якщо забороните геть усе, то зважайте, бо найбільше жінки не терплять невідомості.»
Що ж, на «ви», так на «ви», це її вибір, аби лише ми діяли як команда.
«- Ірино, нудьгувати нам точно не доведеться, але оце твоє – Господарю, надто довге для бойових умов.»
Утім, Іринина підказка виглядала справедливою, ми мали визначатися із подальшими діями.
«- То як вас, Господарю, тепер величати, - мій Пане, згодиться?»
«- А як зверталася раніше?»
Та Кішка лише потяглася і промовчала.
«- Тоді хоч Моншер», - ляпнув я перше, що прийшло в голову.
Схоже було, що і над Іриною добряче попрацювали і знала вона наразі навіть менше за мене, бо її ім’я я Очевидно, ті сили, що поставили перед нами це завдання, і не розраховували на наші знання, а тільки на властиву кожному з нас природу. Та й думання у цих місцинах не грало б на нашу користь. Я й так відчував, що варто робити, а що ні. Ми мали спробувати перейти на глибший рівень послуговуючись лише власним умінням, але вчинити це більш хитрим чином.
Я витягнув із кишені своєї тонкої літньої куртки невеличкий предмет, який саме для подібних переходів і був призначений. Старий, ймовірно ще сімнадцятого століття, металевий ключ, напевно, від якоїсь окутої металом великої скрині. І навряд чи це був виріб саме давніх тутешніх майстрів. Але його знайшли десь у тутешніх глибинах, куди цей артефакт, схоже, й намагався тепер чимшвидше повернутися.
3 Марево
«- Йдемо далі », - я підхопив свою супутницю на руки, відзначаючи, що вона виявилася досить важкенькою. Відтак, надибавши темнішу частину свого єства, пригадав потрібні вібрації наступного рівня підземки, але втрачати зусилля для переходу не став. Ступаючи в мряку і знаходячи потрібні резонанси тілесно і сутнісно, використав потужно заряджений енергією ключ, що узяв на себе всю силову частину.
Мить і старе навколишнє, майнувши вгору, змінилося на нове…
«…Холодний доторк пройняв моє єство. Крізь брови, які раптово стали аж надто кошлатими, я побачив, наскільки вистачало зору, лише тло темно-зеленавих мохів, і блискуче кружляння навколо найдрібніших часточок збуреного нами прадавнього пилу.
Кішка наче і не змінилася в розмірах, але її хутро стало помітно густішим і довшим.
«- Наша ціль поруч!» - Послав я їй подумки швидше прохання, аніж наказ, додавши до нього образ мишки зі світу земного. Ледь не миттєво отримав у відповідь образ самої Ірини, яка у світлі пюпітрів крутилася на жердині в наповненому вщерть стриптиз-барі. А чого би й ні, я міг би й таке передивитися, та вже потім. Відтак автоматично зробив декілька кроків уперед, крізь той мур, який залишився значно вище.
І це було моєю помилкою, бо тепер переді мною не виднілося нічого знайомого - тим більше того, куди я прагнув потрапити рівнем вище! А вгорі тепер текла ріка! Та й Кішка зникла. І найнеприємніше, що крутячись на місці, я геть загубив орієнтацію. Лише поводок, який єднав мене з Іриною, давав надію, підтримуючи наші стосунки на чималій, як виявилося, відстані.
«- Ей, ти де?», - Я звернувся до компаньйонки.
І відчув, що не так далеко, хоча й не близько. Я вже знав напрямок до неї. Та й відповідні видіння ледь не відразу постали перед моїм внутрішнім зором. Кішка зараз уважно принюхувалася, правильно вважаючи, що рухатися тут потрібно вкрай обережно, аби зрештою не залишитися довічним атрибутом місцевого пейзажу. А ще існував і ключ в моїй руці, котрий, схоже, добре відав про своє подальше призначення.
«- Ви мене не бачите?» - Прозвучало в моїй голові звертання Ірини, - «ви, Моншер, трохи відійшли, а я не можу, бо тоді загублю це місце...»
«- Хвилинку, я повертаюсь»
Я вирішив скористатися повідком - це виглядало простіше простого. Напрямок він вказував безпомилково. Тож я ступив у потрібному керунку, потім ще раз, відчувши, що моя компаньйонка десь тут, зовсім близько. Та спробуй її побачити серед мохів, що майже її кольору! І тоді я, здавалося, ледь-ледь натягнув поводок. І в ту ж мить Кішка опинилася поруч зі мною.
«- О, тепер ми обоє загубилися».
«- Але це ж бо зовсім поруч.»
Що ж, тепер я вже міг прислухатися і до ключа, що зігрівав зараз вже не лише мою долоню, а й ледь не усього. Він помітно змінював свою температуру в залежності від положення руки, в якій я його тримав. Тож невдовзі я вже знав, куди саме бажав мене привести ключ. Середній крок на цьому рівні, видно, дорівнював проходженню сотень метрів у світі земному. Та як би там не було, зробивши скоріше тільки невеличке зміщення у вибраному напрямку, ми повернулися до нашої цілі - високо над нами заблищали знайомі контури водойми, неподалік від якої ми залишили позичений «Джип». І надто вже чітка картинка проступала згори, в той час як навколо нас буяла аж надто густа мла - так не мало би бути. Та й Кішка чогось напружилася, потягнулася вперед, продовжуючи при цьому міцно тулитися до мене.
Я спробував зробити обережний порух вперед і просто перед моїм носом мла раптово ущільнилася, згустилися фарби. І я ледь не вгатився лобом у товстезний дерев’яний брус!
І як цим простором можна було мандрувати, коли так легко було напоротися на будь-що!
- Думаю, це далеко не найстрашніше у цих краях.
Невідомий мені голос звучав, здається, звідусіль, у тому числі і з моєї голови. І я не міг зрозуміти, що й до чого.
«- Мій Пане, прохід всередину зліва,» - вивела мене зі стану ступору компаньйонка.
І відразу пірнула у відкриту певно саме для нас пройму дверей. Я ж на мить затримався, недовірливо оглядаючи, обмацуючи стіни дивної дерев’яної споруди. Не нова і не стара, саме така, якою й повинна бути після років дбайливого вживання. Але ж не в цьому місці!
- Проходь, не барись, - почувся той самий голос.
І я зробив порух услід Ірині. Отакої! Як виявилося, розмовляв з нами сивий дідусь, що благосно сидів на довгій дерев’яній лаві у звичайній, як мені здавалося, рубленій гуцульській хатці. Сиве волосся спадало на таку ж білу, довгу, аж до підлоги, сорочку-рубатку. Здивувало, що моя компаньйонка вже встигла зручно вмоститися біля ніг старого, якось винувато косячи поглядом у мій бік.
- Давно тут не було подібних гостей. Проходь, незнайомцю!
Він почесав Кішку за вушком і став гладити їй спинку.
- Няв, - відповідала Кішка найніжнішим муркотом.
Побачене, чомусь не дивувало мене. Схоже, наміри цього сивого мешканця ледь не самого дна підземки, виглядали цілком мирними. Хоча я і не плекав ілюзій щодо його можливих дійсних якостей. Навряд чи ця особа тут від когось ховалася, швидше навпаки.
- Я би взяв тебе собі, якби ти була нічия, і прийшла сюди природним чином. Та, пробач, я вже застарий для дійсного твого єства, тому..., та вже краще про це не говоритиму. І ти теж, молодцю, сідай, будьте моїми гостями.
Старий ковзнув по мені відстороненим поглядом, знову попестив Ірину по пухнастій спинці, далі підвівся і неспіхом підійшов до столу під вікном у стіні навпроти.
- Присядь біля мене.
Я не встиг і кроку зробити, а Ірина вже ледь не на коліна старому стрибнула, - та, певно, в останню мить передумала, примостилася збоку, і прикривши очі довгими-предовгими віями, задоволено замуркотіла. І разом із цим мені здалося, що в хаті дещо потеплішало і навіть стало світліше.
- Сутінки ось кажуть, що саме ти, кицю-Ірино, тут головна. І я схильний із цим погодитися, хоча й виглядає це дивніше дивного. Зрештою, як і те, що така парочка опинилася тут, правда?
- Мау, - Іринка і далі насолоджувалася доторками старого.
- Твоє тіло говорить про все, навіть оте, про що ти забула. Не вистачало ніжності в дитинстві. Значно менше, аніж хотілося й було потрібно... А потім із тобою сталося все це. Також несправедливо. І як не шукати помсти, не поновлювати свої права, так?
- М’яу....
Старий посміхнувся.
- А ще кажуть, що кішки не вміють розмовляти! Просто потрібно їх уважніше слухати. Але я розгублений. Бо не знаю, як оцінити вашу парочку. І не не маю права помилятися, бо я на особливій межі, яка розділяє тілесне від іншого живого. Ви зараз саме на цій межі. Чого ви тут? Як зуміли потрапити сюди?
Та старий, схоже, і не очікував ні від мене, ні тим більше, від Кішки якихось пояснень, тож і розмовляв ніби сам із собою. Але ж уголос!
-А ще на вас, я відчуваю, будуть невдовзі скаржитися усі ті, чиї погляди вагомі. І з цим потрібно буде щось робити. І питання стоятиме – ким вони були в мить нашої зустрічі? Бо я маю повноваження не щодо всіх. Тож, ким ви, мої гості, є в цю мить, га?
Але якби я сам це знав. Вочевидь, сивий бачив у мені те саме, що і я в собі.
- Ті, що скаржитимуться, твердитимуть про мої дії - не можна бути одночасно твердим і рідким, в межах і за межами, - не можна переносити закони верхніх світів у нижній, і те саме – з нижнього вгору. Згори не можна приносити руйнування в нижній світ і навпаки. І, мовляв, я мав вас відіслати в Чистилище, бо так низько простий люд сам по собі не опускається. Але от кішка – який вона люд? Та й ти, хлопче, невідомо до якого стану відносишся. На тобі є дивні мітки, невідомі навіть мені.
Старий значно пильніше поглянув на мене.
- Ірино, то все ж, як звати твого охоронця? Бо, схоже, він цього і сам не знає, і навіть я не бачу в ньому його дійсного імені. Чую, що його ім’я звучатиме в майбутньому, і колись його звали Сергієм, але нині - це біле тло, з чорною крапкою в самому низу. Та ще й надто густо заповнене білими письменами, неможливо й вирізнити, що за ними ховається. Га? То як відповідатиму тим, котрі мені дорікатимуть? Напевно, казатиму ось що - лише вогонь горішнього світу у змозі визначити - добрі вони чи злі, так? Хіба діють закони нижнього чи верхнього тілесного існування на межі з безтілесним? Та ще з боку, де закінчується саме буття?
Старий перевів погляд на мою компаньйонку.
- І що скажеш?
- Мяу, в нього немає дійсного імені? Тоді я придумаю його, - Той, Що На Межі, зробив мене щасливою.
Й Ірина вельми підступно блиснула хитромудрою котячою посмішкою. Утім, кому саме - я не вловив.
- Кажеш, ти щаслива? Але ж не остаточно, правда ж? Ти ж бо ще спрагла мститися, і далі прагнутимеш повернути спричинене тобі зло на належне йому місце, інакше воно заважатиме тобі, так?.. Звичайно, ти не знаєш як, просто готова вже струсити його з себе, як воду з хутра. І я змушений погодитися з таким, бо це природній порух і не є усвідомленим тобою вибором. Тож не маю причини спиняти тебе на твоєму шляху. А який шлях у кішки, чи хто знає? Хоча вони теж на межі живуть, але ж у світі живих. А тебе ініціювали на упиря, себто майже вбили, а потім деякі мастаки здійснили зворотний вплив, тобто оживили. І останнім до тебе торкався дехто схожий на великого дева, але вже не дев, - він і допоміг вам сюди потрапити... – Сивий знову говорив неначе сам із собою, не припиняючи гладити Кішку. - Утім, твоя сутність нині ніяк не виходить за межі допустимого. Отже, чому повинен тебе спиняти, ти маєш право на подальший свій шлях. Та й прозора ти для очей моїх, не те, що твій охоронець, якщо він саме той, за кого себе вдає. За тебе мені не дорікнуть, а щодо твого супутника я ще маю визначитися – чому він викличе стільки гніву. Хоча зараз і є лише твоїм помічником.
Хоча старець і не дивився на мене, але він явно вже вів розмову зі мною.
- Жодного досяжного багажу в пам’яті, та цілком дієздатний, вкрай небезпечний, але й людяний? Смерті в тобі не відчуваю, чорнота є, але й вона мені невідома, невже саме ця мітка й привела тебе на останній рівень, аж на межу, га? Ти вважаєш, що це зробив якийсь ключ, але ти помиляєшся. Бо це в твоєму єстві. Бачиш мене, охоронцю? Я тобі здаюся білим, добрим, ледь не пухнастим? Бо я по цей бік порогу. От якби ти зійшов з потойбіччя, то побачив би мене звідти, з небуття, зовсім інакшим. І вів себе я б інакше…
Щось дивне було в цьому сивому, як і в самій ситуації, котра склалася. Я чогось явно чи то недобачав, чи не брав до уваги. А старий продовжував мислити вголос.
- Тож я згоден із тими, хто осуджуватиме тебе, ти мав пройти повноцінну ініціацію перед тим, як явитися сюди. І той, хто тебе послав, знав, що робить. Отже, ти мимоволі стаєш поруч із можливим порушником, який зобов’язаний постати перед високим судом, як тільки буде впізнаний. І хоча особливих порушень саме за тобою, хлопче, я ще не бачу, бо, зрештою, той хто має ноги і єство – може йти куди завгодно, а чому устої вгорі не зупинили, це вже провина законників, їхні ж устої не діють. Та й ти навряд чи збирався йти нижче, і, швидше, випадково тут, нехай і не зрозуміло, що тебе привело сюди. І ти ж не відмовляєшся від життя. І прагнеш виконати своє призначення. Що ж, як то казали твої предки - статус впроваджує долю. Але ще не було такого, аби я не знайшов відповіді на загадку. Та, усе ж, боюся, кішечко, що тобі потрібен буде новий охоронець. Бо мені за нього дорікатимуть. І кому таке потрібно?
- Я згідна на нового і веселішого. Той Що На Межі, може мені щось запропонува-ати? – Ірина гнучко потяглася, - і що буде з моїм нинішнім?
- Залишиться зі мною. А ти повернешся в свої краї.
- Але ж, поводок.
Старий знову уважно подивився на мене і якось криво усміхнувся.
- О, так. Ти спокусилася на коштовний виріб, і тепер, боюся, навіки, пов’язана з цим чоловіком. Схоже, ти й не знала цього, але невинні часто гинуть разом із винними, чи ймовірно винними. А я вже пообіцяв тебе відпустити. От лихо.
- Я тоді теж залишуся з вами. І ви будете мене пестити, а я тертимуся біля ніг і ловитиму вам мишей, у вас тут ж є миші?
Сивий сухо розсміявся.
- Кішко, ти вважаєш, усе це виглядатиме і надалі так, як зараз? У жодному випадку. На жаль. Межа безмежна – я одночасно всюди і ніде, - а мить оця просто розтане. З вами, чи ні – ось що важливо.
- Тоді я не хочу залишатися. Я кішка, мені дозволено ходити самій по собі.
- Знімай ошийник і йди. Ти ж, охоронцю, відпустиш її, правда? – Сивий буравив мене своїми зеленкуватими, зовсім не людськими очима.
Чорт візьми, я сюди потрапив зовсім не для того, аби залишитися в цих місцях назавжди. І чому б мені не піти звідси теж?!
- Ти хочеш піти? Йди, але ти не покинеш ці місця самостійно, довкола тебе безвихідь, і втрачаючи сили ти бачитимеш, як гине поруч із тобою й вона – і все через тебе. Відпусти її, дай їй піти, це стане твоєю платою за її успіх. Віддай мені поводок і Кішка повернеться.
Ото вже страху наганяє. А на вигляд такий лагідний! Цікаво, що я і кому повинен ще? Хоча я й зовсім не проти відпустити все і всіх, і цю милу Кішку, встати, віддати клятий, невидимий поводок! Самому завше легше виплутатися!
Я встав і зробив перший крок до сивого, але щось відволікло мою увагу. Я засунув руку до кишені, і наче сотні голок пронизали мене жаром. Гострий біль у обпеченій долоні повернув до тями. Я вихопив руку, поглянув на долоню – нічого такого, не помітно навіть почервоніння, та й біль згас, і вже раптово розуміючи, що це холод вистуджував мене - непомітно і невблаганно, ще трохи і в мене не залишиться сил на спротив. Я знову опустив руку до кишені і міцно затис у долоні пекучий жар древнього металу.
Старий мовчав і лише пильно вглядався. певно, очікував на мої слова.
- Дякую за гостинність, ми йдемо.
І з теплом від древнього артефакту в долоні, до мене, схоже, повертався не лише зір, але й тяма. Я ніби виразно бачив зараз й інше вікно, що прочинилося просто над столом. За ним, на відміну від картини в іншому вікні, відчувалося життя. Та й за дверима, в які ми ввійшли, гойдалася крижана мла. І життя притягувало мене, але щось все настирливіше стримувало. Ще мить і буде пізно. І швидше проти своєї волі, я не стрибнув туди, - а просто вийшов у ті ж двері, в які ввійшов. Останнє, що я бачив, це як різко, миттєво, змінився сивий дідуган, втрачаючи з удаваною білизною і всю свою благодушність. Та з цим взялися танути і стіни його дому, і навіть густа навколишня мла...»

Я сидів на жахливо холодній тверді, чотирилапа компаньйонка ховалася в моїх обіймах. Непогано влаштувалася! Я з трудом роззирнувся - крім білизни і рідких острівців кволих мохів, більше нічого в очі не кидалося. Та зовсім поруч все виглядало геть інакше. Вкрита сніжком від густої паморозі долівка навколо очистилася, чи відігрілася відібраним у нас теплом, і тепер виглядала як тонкий прозорий лід з безліччю чи то риб, чи розмаїтих облич, притулених з того боку.
Я струснув головою і з трудом підвівся. Інших слідів, окрім цієї проталини не було. Отже ми впали сюди з самого верху. І варто було підніматися тим самим шляхом. Найпростіші думки з трудом проривалися до замерзлої тями. Але я знав, що робити далі, і нехай з трудом, але знайшов у собі потрібні вібрації, та й жадання світла і тепла вистачало.

4
За мить ми вже злітали угору, щасливо перетнувши льодяні кірки кордонів між декількома рівнями підземного світу. І, схоже, нарешті таки потрапили у потрібне місце.
І можливо тільки тому, що я продовжував послуговуватися допомогою того самого ключа в руці. Не знаю, як це було влаштовано, але він безсумнівно скеровував наш рух.
Грубий мур, який раніше глухо охоплював простір навколо потрібної мені будови, і опирався унизу ледь не на найнижчі межі цього світу, тепер оточував нас ззовні. Вочевидь, ми мали піднятися ще на один рівень вище. Та мені хотілося віддихатися, та й відігрітися. Та й те, що з нами щойно сталося, потребувало осмислення.
«- Як ти?»
Я вперше звернувся до своєї компаньйонки, котру досі тримав на руках.
«- Не знаю!»
«- А що ти бачила там, де ми щойно були? З ким розмовляла?»
В мене вже виникли деякі підозри, і я хотів переконатися, що вони позаду.
«- Це було затишне лігво, і там був хтось з моєї породи, що непогано мене розумів.»
«- А я бачив старого в дерев’яній хаті, і він видавав із себе ледь не бога, погрожував мені.»
«- А мене пестив і грів.»
«- Але ж ми далі опинилися просто на дні, на льоді, під яким чорт-знає що робилося, і жодних слідів навколо! І я тебе, схоже, з рук не випускав!»
Якийсь час моя компаньйонка мовчала, але далі відреагувала, та ще й із помітною агресивністю.
«- Схоже, на злу облуду. Мене це дратує!»
Все, що з нами сталося від нашого рішучого спуску вниз, тепер нагадувало тенета ілюзій, в які ми, безсумнівно, потрапили. А чи були вони безпосередньо пов’язані з тим, що нас очікувало нагорі, ми невдовзі дізнаємося. Добре, що не перетворилися там у льодяні стовпи!
«- Ти готова – бо ми майже на місці?»
«- Так!» - Нерозбірливо, але цілком грізно прошипіла моя компаньйонка.
Добре. Я вибравши серед чималої кількості горішніх тіней найвільніше місце, подався вверх.
І ми, нарешті, потрапили туди, куди так довго добиралися! Тут було порівняно тепло і світло. Я опустив Кішку на долівку і крутнувся, озираючись по сторонах.
І найпершими кинулися в очі десятки високих грубих дерев’яних паль, що колись служили суто опорними стовпами, загнаними у болотистий місцевий ґрунт на початку якогось давнього будівництва на поверхні. І нехай там угорі все могло і декілька раз змінитися, але надійно просякнуті магією, вони досі були цілком матеріальними. Та на противагу гладкій поверхні зовнішнього муру, ці підпорки вже густо вкривав темно-зелений мох, з-під якого і проступали коричневі жили древніх, вочевидь, дубових колод. Але не тільки вони!
Коли очі мої призвичаїлися до тутешнього різноманіття, я помітив, що до кожного стовпа були припнуті живі істоти!
Ні, спочатку здавалося, що це дещо інше, давно неживе. Але, певно відчувши моє тепло, чи присутність, деякі мохи заворушилися, явивши з-під себе щось подібне на частини тіл – почувся виразний брязкіт металевих ланцюгів і навіть стогін. Приглядівшись, я розгледів на найближчому стовпі вражаючих розмірів істоту, судячи з пропорцій тіла - чоловічої статі, хоча й вкриту довгим, сивим волоссям.
Прикований до металевих обручів на стовпі, велетень у безпам’ятстві шепотів щось на незрозумілій мені мові. Він був давно за краєм виснаження, висохлий ледь не до костей, Окрім ланців я зауважив і товсті, подібні до електричних, кабелі, що тягнулися з-за його спиною вгору, на земну поверхню. І ліс навколо був увесь у цих кабелях!
Велетень затих. Я готовий був побачити будь-що, але побачене таки вкрай приголомшило. Я не став поспішати з якимись діями, просто міцно стиснув кулаки – аж до болю від гострих металевих зубців, що втиснулися в шкіру в одній із долонь. Це дещо відволікло від моторошного видива. На долоні лежав той самий ключ, який допоміг мені, як потрапити, так і вирватися з найнижчого рівня. Він і далі продовжував гріти, і, схоже, все дужче нагріваючись. Та навряд чи він міг мені далі знадобитися - піднятися з цього рівня вже не складало жодних труднощів, і я просто закинув його до кишені куртки. Та й покидати це місце було ще рано. Надто багато загадок і очікувань з ним пов’язано.
Ціль нашого перебування тут була вкрай конкретною. Перед нами поставили завдання знищення тутешнього об’єкта, і, певно, заодно, ми мали щось зробити і для ув’язнених тут істот. Може ключ мав якесь відношення і до них? Але тоді до нього мав би додаватися, існувати десь тут і відповідний замковий отвір. Але нічого подібного тут я ще не зауважив. А ще цікавило, де ж оце зараз моя компаньйонка, вона б точно учуяла більше, а ще, може, й підказала, як чинити далі. Не бажаючи шуміти в місцевому просторі, я смикнув за протягнуту поміж нами чарівну линву. Відтак іще раз, дужче, але нічого не сталося - тільки сам поводок ніби напружився, неначе десь поруч защемився. Можливо, існували ще якісь тонкощі у користуванні цим артефактом, та наразі такі знання в моїй голові ніяк не проявлялися, зрештою, як і інші - дотичні і до цієї ситуації, і загалом. Не найкращі відчуття. Невже я сам над собою так поглумився?!.. Утім, із відчуттями було не так все й просто. Бо я не міг аж так швидко зненавидіти це місце протягом вкрай короткого часу свого перебування тут. А ненавидів я його вже так люто, як не ненавидів нікого й ніщо. А ще внутрішній голос промовляв: «-Зроби це, зроби негайно!..» Але що саме?
Я тінню линув поміж стовпами-розп’ять і з кожним порухом росло відчуття чогось знайомого. Так! Спалахом пронизало - я вже десь бачив це! Моторошне видіння, зрештою, жахітливе, як і все навколо, здалося мені знайомим до найменших подробиць, до найгострішого болю, який я згадав, хоча й ніколи не відчував його раніше.
Переді мною, на замшілій колоді, під товстими ланцюгами утримували тендітну істоту, геть іншу, аніж навколишні в’язні. Її тіло вкривав білосніжний пух, тому не вдавалося розрізнити, що саме приковано до стовпа – руки, чи крила. Голова химерної особи була опущена на груди, і пір’яне волосся, мовби вистрижене під каре, вкривало тонкі риси обличчя. Здавалося, істота так само, як і всі навкруги, знаходилася в безпам’ятстві. Висіла, ледь торкаючись носками цілком людських ніг тверді, від чого виникало враження, що вона навіть у такому стані летить разом зі стовпом і усім отим металом, навішаним на неї. І чим довше я вглядався в особу-птаху, тим гострішим ставало відчуття нашої близькості, і навіть, спорідненості.
«- Торкнися до неї! Доторкнися негайно! Важливішого у твоєму житті не було і не буде!..» - Почулося в мені.
Так, слушна думка, я цього хотів, я дуже давно цього хотів… Але невже саме я?
І я зробив останній необхідний порух і торкнувся вкритого пухом тіла. Теж украй худого, але живого! І нехай відразу нічого не змінилося, і це мрячне місце залишилося таким же страхітливим, але щось вже пробудилося.
«- Це ти?! Повернувся.»
Кволий голос зазвучав у мене в голові і змовк, як тільки я відсмикнув руку від особи-птахи, що ззовні була такою ж незворушною, як і раніше. Оглянувшись, я знову торкнувся поневоленого тіла.
«- Не йди, не покидай мене, благаю! Звільни хоча би так, як звільнився сам!»
«- Я нічого не пам’ятаю, вибач, не маю жодної уяви – ні хто ти, ні що це за місце, я навіть себе не пам’ятаю,» - подумки відповів я цьому найніжнішому і найслабшому із голосів, які я коли-небудь чув.
«- Ні, ні, прошу не покидай мене тут.»
Розпач цього голосу розтопив би й камінь. Я ж каменем точно не був.
«- Я допоможу, якщо зрозумію як, бо той, хто на твою думку в мені, давно вже втратив язика.»
«- Ти ще просто його не розумієш. Але будеш таким, як і він, навіть кращим. Той, що в тобі, зміг вирватися, вивільнивши своє єство з прикутого тут тіла, ти повинен допомогти мені і всім невільникам.»
Я не став зосереджуватися на незрозумілій частині, лише на найважливішому.
«- Я не знаю як.»
«- Ти зумієш...»
«- Що я мав би зробити, кажи, бо навряд чи у нас багато часу.»
«- Так, так, навкруги лише обман – і кожного тут оточили обманом, і тоді кинули в це прокляте місце. Зло тут найближче до нашого світу. Саме воно і мучить нас – по крихті смакуючи кожного...»
«- Тіла ще, ніби, на місці.»
«- Доки дух, доки єство присутні, то й тіла зберігаються. Та глянь навпроти.»
Я озирнувся. Стовп напроти був порожнім. Та на колоді ще виднілися сліди в моху, вочевидь, тієї істоти, яка тут колись перебувала.
«- Візьми те, що залишено там - воно належить тобі.»
«- Що саме?»
«- Мало часу, наглядачі, мало часу.»
Я відірвав руку від білого стражденного тіла і підійшов до колоди навпроти. І не дивлячись на відсутність тіла, ланцюгів звідси так і не забрали. Ось кайдани для рук і ніг, металевий пояс, що охоплював торс бранця. Я доторкнувся до самої масивної дубової колоди в ту мить, коли простір біля мене затремтів і почав набирати тілесних контурів.
Сховок був у моху на самій колоді. «Візьми, це належить тобі». Певно це були знання, бо мов у відкриті шлюзи, води не такої вже й чужої пам’яті хлинули в мене, і заповнили до краю.
«- Бережись!» - Гукнуло щось у мені.
Підсвідомо захищаючись, я відхилився убік, за колоду. Сталеве лезо глибоко увійшло в дерево, майнувши у міліметрах від мого чола.
Кремезний, насуплений чолов’яга років тридцяти кинувся на мене, заодно, намагаючись вирвати клинок з колоди. Мої рухи були швидші за думки. Схоже, я колись чимало тренувався. Рука на зброї була перехоплена одною моєю долонею і вмить підбита іншою. Удар був достатньо різкий і вже витягнутий кинджал вилетів з рук нападника. Утім, він, скориставшись моєю націленістю на його обеззброєння, зумів ухопити мене в захват. Він був непогано тренованим, сповненим люті, а ще чомусь від нього пахло їдким димом. Відчувши в який міцний захват потрапляю, та ще й з-за спини, я провернув і дещо вивільнив убік підборіддя. І трохи схилившись у бік нападника, наніс різкий удар ліктем йому в живіт, і далі ребром долоні в пах. Від чого той, відхиляючись низом тіла, пригнувся верхом до мене. Що дозволило завести мою ліву ногу за його тулуб, і ударною рукою знову різко вдарити його ліктем по корпусу, розриваючи затиснення. Я приклав максимум зусиль і противник, втративши захват, почав завалюватися, заодно здираючи з мене куртку. І це йому вдалося. З нею він і упав на спину. І поки я звільняв руки з її рукавів, він розвернувся і знову кинувся на мене.
Ми знову зчепилися, та цього разу я змінив правила бою, і зосередив зусилля на вихід вгору – з підземки назовні. Поєднавши ривок тілесний із ривком усередині, до світла, дорогою я вислизнув і з чергових дужих обіймів. Нападник дещо забарився, чого мені цілком вистачило для його зустрічі в земному світі потужним хуком ногою в щелепу. Тепер вже я ухопив недруга за шию, чим невдовзі відправив його у глибоку нестяму. І лише опускаючи обм’якле тіло, зміг оглядітися по сторонах.
Моя поява в приміщенні жодного фурору не викликала тільки тому, що до мене сюди вже встигла заявитися Ірина. Я хоча наразі ще не бачив її, та судячи із загального гармидеру вона була зовсім поруч. Можливо, все те, що тут зараз робилося, і стало наслідком мого необережного поводження із повідком, за який я двічі досить сильно смикнув унизу. Та як би не було, рішучість Ірини врятувала мене від багатьох неприємностей. Бо якби на голову мені звалилася ціла юрба охоронців, то не знаю як і вивернувся б.
Я вийшов на земну поверхню у просторій технічній залі, наповненій численними стійками з комп’ютерною і усілякою іншою апаратурою, а тепер ще й димами від горілої проводки, і лютими криками. Ряд стійок було перевернуто. У клубах білого диму метався вдягнутий в біле персонал. Що виглядало цілком по-кінематографічному. Тож не роздумуючи, я увійшов у кадр і долучився до загального виру подій – і запалу мені вистачало. Першим ділом я обвалив іще ряд стійок. Заодно збив із ніг кількох стрічних типів, і, оглядівшись, легенько смикнув за поводок, який хаотичною пульсацією проявляв дійсний напрямок до моєї компаньйонки.
В далекому кутку зали знову згустився шум. Купі чоловіків, схоже, вдалося притиснути мою напарницю до підлоги. Я знав, що її таким чином не подужати, бо ж вона не просто лежала під ними, а спрагло вбирала розпашілу їхню енергію. Проте і її супротивники були далеко не лише місцевим науковим персоналом. Принаймні, гамселячи по їх спинах і головах спочатку, здається, лазерним принтером, що першим потрапив у руки, а потім, коли той розлетівся на друзки, і монітором, я зустрічав нелюдський спротив, який гасив невідомо звідки й випірнулим звірством зі своєї сторони. Зрештою, Ірина виповзла з-під розтрощеної моїми ударами з тилу купи нападників. Попри досить ситий вигляд, виглядала вона неважно, вочевидь, з нею теж не церемонилися, бо її категорично голе тіло було в крові. Обтиратися, шукати одежу, не мало сенсу, розкидані нами противники вже піднімалися на ноги. А ще в приміщенні розгоралася цілком пристойна пожежа. Дим зробився геть густим і їдким, і в його клубах я раптово помітив прочинені двері в коридор. Я вискочив туди, і потягнув за собою Ірину, що завзято продовжувала роздавати стусани наліво і направо. Та з глибин коридору на зустріч уже мчала чергова орава чоловіків у формі. Тож я різко розвернувся і замкнув двері перед самим їхнім носом. Але знаходитися тут вже теж не мало жодного сенсу, з тотальними руйнуваннями ми, вочевидь, впоралися.
І я, відшукавши Ірину в клубах диму, потягнув нас назад у підземку..

5
Цього разу стрибок у тінь пройшов ще легше. Світ звично пожух і зморознів, і очам знову відкрилося те місце ненависті, і загального, й мого особистого, як тепер здавалося, страждання. Щойно відкривши для себе залишені одним із колишніх полонених знання, я вже в цілому відав значно більше, але це швидше нагадувало лише поверхневе прочитання газетних заголовків. Часу аби осягнути і прийняти нову інформацію і відповідні їй можливості, не вистачало. Як не дивно, тут унизу теж гостро пахло димом, хоча й інакшим, аніж угорі.
Ірина, повівши заюшеною кров’ю, але вже суто котячою мордочкою, кивнула кудись убік.
«- Твоя одежа...».
Я тільки тоді й згадав про втрачену куртку, і ключ в її кишені, але підбирати вже не було що. Одежа догорала, палали і мохи навкруги, і дерев’яний стовп поруч. Вочевидь, саме залишений в кишені розпечений магічний ключ і спричинив цю пожежу. А може вистачало і його магії, бо вир полум’я виглядав аж надто дивно, сліпуче білий, він нехай і нищив мохи, та явно надихав і оживляв бранців на стовпах!
Я відчував, що у цю мить більшість із них вже позбувалися сну і млявої скутості від важезних заклять, і деякі з них вже звільнювалися від ланців і кайданів. І ось з диму вийшла перша постать – кремезного колись дева, якого першим і торкнулося полум’я. Він коротко глянув на мене, кивнув сивою головою, і я відчув, щось схоже на вдячність. Далі вже інший дев із палаючим білим сяйвом вогню уламком стовпа у жилавих руках-лапах, підступив до стіни і потужним ударом вивалив величезний її шматок назовні, озирнувся, немов подаючи знак, і десятки кошлатих істот, деякі з такими ж палаючими палями в руках, одна за одною промайнули в пролом, відразу зникаючи з поля мого зору.
Я вже знав, що деякі з них провели тут десятки, а то й сотні років. Що таємничий ключ і вчинена ним особлива пожежа, збороли сили, які втримували тут в’язнів. І навряд чи це сподобається тим, хто започаткував і далі доглядав це місце поневолення і пиття сил. І навряд чи вдасться колись повернути сюди цих бранців, аби знову використовувати їх у темних своїх цілях. І ще я відав – це далеко не остання, і не найбільша підземна в’язниця, і передчував - щойно звільнені мною просто так не розбіжаться, не ховатимуться, а навпаки – палаючи помстою, звільнятимуть подібних собі і в цьому місті, і в інших закутках підземного світу.
Магічне полум’я ще палало навкруги, здається, навіть перейшлося хутром Ірини. Але і їй це пішло, вочевидь, лише на користь, бо жодного сліду нещодавньої лютої бійні на ній ніби не залишилося. Хіба що безпосередньо на її тілі. Та як би не було, напевно, і нам вартувало вже покинути це місце.
Якби я не отримав того несподіваного дарунку відання, то вже услід в’язням і подався би звідси, але тепер чітко усвідомлював, що маю забрати із собою й оту химеру-птаху, обов’язково повинен забрати її звідси!
Утім, на стовпі, на якому це створіння раніше утримувалося, нікого вже не було. Я оглянувся. Ледь помітна у сяйних зблисках полум’я і димах, ця істота завмерла біля стовпа, на якому, нібито, колись утримувався мій попередник. Птахоподібне створіння стояло непорушно, як завмирають старці перед розп’яттями, хоча на цьому вже давно нікого не було. Я вже частково знав цю печальну історію, щоби зрозуміти усю драму ситуації.
«- Ходімо, Ангеле.»
Я обережно обняв незнайомця за пояс і повів за собою. Терпіння ж долі не вічне. Нехай тут полум’я й пішло усім на користь, але й воно колись погасне.
«- Не називайте мене так, це вище моїх сил…»
Голос ангельської особи затремтів, як і його худе, пір’ясте тіло, хоча звучала його мова лише в моїй голові.
«- Це тому, що ти жіночої статі, чи як?»
«- Ні. Не знаю. Я і Синь частково розділилися в собі, частина її залишилася в мені, а частина пішла до тебе з єством нашого вихованця ще тоді. Та краще залишити мене тут, я хочу зникнути, померти... Я був уже майже мертвим…І не достойний бути іншим…»
«- Але ти просив, аби я забрав тебе…»
Я, не звертаючи особливої уваги на ці схлипи, тягнув і тягнув створіння за собою, краєм ока помічаючи крізь повалені ділянки стіни, як охоплені сяйним вогнем, остаточно позбавлені темної магії, зникали один за одним колишні розп’яття. І я сподівався, що це саме невдовзі станеться і в інших подібних місцях.
Схоже, ми з компаньйонкою таки досягли успіху. І далі мене вже лише цікавило, як бути далі. А ще - чи торкалася ангельська особа запилюженого віками нижнього долу, чи просто плила поруч, для годиться перебираючи звільненими від оков ногами, бо ніяких зусиль для її переміщення я не докладав.
Я не ризикнув, подібно щойно звільненим девам, пірнути на нижчі рівні, хоча тоді ми би переміщалися набагато швидше. Але що там сталося би з ангелом? Та й моє єство ще не адаптувалося до всього щойно отриманого. Почувався, наче пітьма в мені змішалася із сутінками, а сутінки зі світлом.
Тож промайнувши ось так декілька сотень метрів підземкою, ми обачливо, хоча і з деяким напруженням, виринули в одній із порожніх квартир житлового кварталу, що межував із Новим Арбатом. Випадково знайдене приміщення виглядало достатньо затишно аби перепочити, обдумати ситуацію, і потім піти далі. Головне, що навіть слідів від господарів у ній не спостерігалося. І це був єдиний позитивний момент, бо як заспокоїтися, коли нічого толком не пригадати, навкруги одні неясності і невідомість? Але інших варіантів я не бачив - не виходити ж просто зараз у подібному вигляді на людні вулиці, а підземка, усе ж, була чужою територією.
- Дякую тобі, ми діяли як одна команда, - вимовив я перше, що спало на думку, своїй компаньйонці, після уважнішого огляду чужого житла.
Та вона тільки щось мугикнула і ненадовго зачинилася у ванній.
В квартирі моя компаньйонка відразу повернулася до свого натурального вигляду - жінки, якій личила будь-яка форма оголеності. Що, на купу зі всіма іншими її атрибутами, гарантовано зводило би з розуму і юних, і трохи підтоптаних чоловіків. Та феєрія тривала недовго. Напевно лінуючись займатися розшуками одежі, Ірина, зауважила щось про недоладності звичного світу, повернулася на межу з підземним, знову перетворившись на Кішку.
Це виглядало вкрай дивно, та вона нікуди при цьому не зникла. Вочевидь, межі підземних просторів могли просякати і високо вгору, але діяли тут м’якше, бо своїми розмірами вона зараз лише трохи відрізнялася від звичних нявок, хоча її хутро і далі проявляло той самий загадковий зеленаво-синій полиск. Та добре, що вона дала можливість побачити її людиною. Ще з хвилину тому я мав змогу уважно оглянути її звичне жіноче тіло, не зауваживши на ньому жодних слідів отриманих у бійці травм. І це ще не все – у першу ж мить її людського відновлення, ще до її відвідин ванної, я зауважив, що тепер вона й пахла інакше, осяйніше, аніж зранку. Щось в ній після усіх цих подій змінилося. Можливо до зцілення її ран доклався той магічний вогонь внизу, ми ж тоді опустилися ледь не в його епіцентр.
Користуючись нагодою, я теж умився, а потім ще якийсь час розглядав у дзеркалі своє обличчя, шукаючи хоч якісь підказки, які би єднали мою зовнішність з єством. Та нічого особливого не знайшов – усього ніби в міру, без виразних прикмет, хіба декілька подряпин і невелика гуля на лобі. Вочевидь, на мене благодатний вогонь ніяк не вплинув, принаймні, поки що. Тож я не став обробляти ушкодження, зараз вартувало повертатися в коло своїх супутників і думати, як бути далі.
Я залишив ванну, і ледь не наступив на одного з них. Насолоджуючись новою собою, Кішка граціозно продефілювала поміж моїми ногами і зайняла зручне місце на широкій спинці дивану поблизу похнюпленої фігури ангела.
Що ж, я теж підійшов ближче до нього. Якби я не бачив це дивовижне створіння там, унизу, то й в голову мені не могло би прийти, що таке можливо. Але зараз я не мав жодних сумнівів, вже й знаючи про все значно більше, аніж дозволяв у цю мить собі усвідомити.
Ангел теж був голим. Його пух на поверхні трансформувався у не менш світлу шкіру, але зовсім не в колір волосся, яке стало чорним. Він сидів і ледь помітно погойдувався, обхопивши руками худі коліна, опустивши на них голову, і, схоже, німо ридав.
Ірина з неприхованою з цікавістю гляділа на нього крізь хитро прижмурені шпарки котячих очей, вочевидь, очікуючи на продовження дійства. Але ангел тільки депресивно похитувався.
Мені зовсім не бажалося братися за його виховання, але подібне не могло тривати вічно.
Тож я і взявся підтримати, вочевидь, якось споріднену зі мною істоту.
- Слухай, тобі не подобається бути на землі, чи саме чоловіком?! Але така примха долі має і достатньо позитивних сторін.
І нехай і я перебував зараз в далеко не найкращому стані, але мене ж не тримали роками на стовпі. Та й суть плотського страждання для створіння безтілесного була для мене ще малозрозумілою.
- Оживай, друже! Хоча чесно тобі скажу, я не уявляю себе на твоєму місці.
Мабуть, я закинув вудочку співчуття просто в ангельську душу. Бо він підвів голову і поглянув на мене такими дивними, наче досі неземними очима. Ось тільки глибини очей і були мені невідомими, бо ж своє обличчя він, схоже, скопіював з мене! І нехай колір шкіри і волосся були іншими, але не все інше.
- Ви, мій Пане, не змогли б там довго перебувати.
- І славно, тож я вітаю тебе на Землі! Ну, як тут у нас?
Я не став наразі звертати його увагу на однаковість наших облич, і не очікував на радісні відозви, бо вже мав досвід перебування вгорі, але щось мовити йому мав.
- Ще не знаю, мій Пане, внизу все відбувалося мов у сні… І зараз я наче лише прокинувся, і усвідомлюю, що наробив раніше.
- І що такого незвичного? Був безтілесним, став тілесним? Нічого не болить - пити, їсти готовий?
- Мій Пане, не знущайтесь над залишками нетілесної сутності, покараної цим всім ще там, внизу. Хоча моя плоть не так чітко визначена, як у вас, але й такою користуватися я ще не навчився.
- Ти ж лише Дух, чи не так? Чи щось конкретніше?
Я остерігався поринати у нові свої згадки, здобуті внизу біля спустілого стовпа, відчуваючи, що в цю мить міг відати про це створіння значно більше, аніж про себе.
Ангел знову підняв на мене свої сумні очі.
- Я ще точно не знаю – хто і що я нині, бо сам не в собі, та сукупністю в єстві, я з природи «ян». Та, ви, мій Пане, теж не в собі, але ж ви скоро повернете втрачене, здобудете й багато нового, і почуватиметеся без жодних мук і протиріч, і тоді, можливо, захочете сприйняти мій смуток. Побачите, як справедливо покарано мене за втручання у справи нижчого і земного світів. І в колишні сфери я здійнятися зараз не здатен. І скільки таке триватиме не знаю - може й назавше.
- Здається, ти перебільшуєш. Життя – воно всюди життя. Не подобаються місцеві запахи - закрий носа і дихай глибше ротом. Ми багато чого осягаємо і зором, і слухом, і на дотик, і не тільки… А ну підведись. Окрім позиченого обличчя, ти нічого так збергіся, навіть краще, аніж можна було подумати після стількох літ неволі Та не соромся, ми з Кішкою вже чимало за життя тіл бачили, хоча вдягнутися тобі усе ж доведеться.
- Я можу взяти будь-яке обличчя, але ваше мені найрідніше. А брати все ваше ніби не правильно. Нас тоді важко буде розрізнити.
- Ну ось, правильно, тому трохи зміни й лице. Можеш і від неї трохи взяти, - і я скосив очами на свою компаньйонку.
Тої ж миті вираз колишнього ангела змінився, наче склавши докупи жіночі і чоловічі риси. Непевен, що подібне рішення було оптимальним, але мій співрозмовник мою дещо кислу міну відніс до всього тілесного.
- Вам подобаються ваші тіла? – Запитав він печальним тоном. – Це ж бо так обтяжливо, так…
Він, видно, не знав, як завершити речення, і я взявся йому допомагати, з приємністю відзначаючи, що мені цілком достатньо бачити себе суто в дзеркалі ранком і увечорі.
- Низько? Тлінно? Брудно? Важко? Облиш, і не богохульствуй, бо не ми себе такими придумали.
Я жартував, але ангел аж надто серйозно поставився до моїх слів. Він навіть прикрив рота долонею.
- Та не звертай уваги, бо це не вирок суду. Ми тут часто щось кажемо, аби лише казати, так нам легше жити нічого насправді не тямлячи. От як пташки, покаркав, і добре, розумієш? Тому, коли ми говоримо, то не думаємо, а коли думаємо – не говоримо. – Я присів на диван і посадив поруч колишнього ангела, продовжуючи свій монолог. - Та інколи ми говоримо один з одним всерйоз, і тоді наче сутнісно роздягаємося, або ж вдягаємося. Так і з тілами – ми щодня їх споряджаємо, потім роздягаємо. Тож у нашій компанії і тобі доведеться доєднатися до цього процесу.
- Я вже зрозумів. І що таке жартувати, здається, теж.
- Тоді давай домовимося і ось про що, доки ми одним гуртом, ти запам’ятовуєш усе мною сказане з першого разу і робиш це без нарікань. Це, братику, сувора дійсність тутешнього життя. Тож топай до вікна, - придивися, що там і як. Глянь на чоловіків, як вони вбрані і поводь себе схожим чином. Я бачив тут шафи, зараз сходжу і підберу тобі й Ірині щось для початку.
Невпевнено перебираючи худорлявими ногами, ангел, поплив до вікна.
- І, ангеле, чоловікам не личать усі ці мляві жіночності, відчуй м’язи, ступай твердіше!
Ірина, що зацікавлено спостерігала за нами, раптово звелася на передні лапи і ствердно замуркотіла. Її погляд, здавалося, свердлив ангела наскрізь. А він, як це не дивно, додавав, міцнів просто на очах.
- А ось цю частину тіла, ангеле, напружувати просто так без потреби, тільки в особливих випадках, і виключно із жінками.
- Але мене не тягне до них, позбавте мене таких випробовувань.
- То може тебе вабить до чоловіків?
- Це ще гірше! Розумієте, мій Пане, я – ангел, і в цілому тілесно безгріховна істота.
- Була. А тепер ти повноцінний чоловік! Що має приймати тутешній світоустрій. І досить розмов, давай гляди на інших – готуйся до буття!
І хоча я говорив твердо і безапеляційно, та всередині теж почувався не найкращим чином. А Кішка вдала, що заспокоїлася, - знову лягла на диван і навіть прикрила лапами мордочку.
Я подався до кімнати, де примітив шафи з одягом. Господарі наче навмисно для нас залишили стос футболок, купу джинсів і ще більше різного взуття. Тож невдовзі я підібрав непогані, як на мене, варіанти не лише для ангела, але й для Ірини. Що приніс на їхній розгляд.
Кішка вдавала, що задрімала. Але колись ми мали б повернутися до цього питання.
- Ірино, - бо ж я звертався саме до жінки, - я не знаю, як складатимуться наші стосунки далі, але маємо почати з одягань.
Я погладив м’яке хутро і таке хитромудре тіло під ним, виклав поруч нові одежі і повернувся до ангела.
Він уже був одягнутий!
- Ого! Швидко ти! - Я придивився, але не впізнавав його шат, -.і де роздобув?
Я ж бо лише збирався довго і нудно переконувати небесне створіння взяти чуже, та й все вибране для нього лежало незайманим на столі поруч.
- Мій Пане, не знаю, як вам пояснити, все що на мені, як і ця моя плоть, - це наче ілюзія, хоча й не зовсім – я просто таким стаю за власним вибором. Але там, за вікном, носять схожі одежі.
- Ого! Непогане вміння, - якщо все було саме так, як він говорив, то в нас із ним більше жодних проблем не мало бути!
- Все годиться! Тільки кольори не чоловічі. Нам не потрібно аж стільки ніжності і пастельних барв.
Ангел доторкнувся до своїх шат і вони відразу змінили тони.
- А так?
- Саме воно! Годиться!
Не менше здивувала мене й Ірина, що вже, повернувши собі делікатні жіночі форми, в задумі тримала в руках джинси. Ох, я не додумався підшукати для неї нижню білизну! Та вже нехай! Але ж яка слухняна! Інша з цього точно би трагікомедію якусь розвела!
- Я, взагалі, можу і голяком йти, подумаєш, може вони ніколи подібного на своїх вулицях не побачать.
- В жодному разі. Нас ж бо шукають геть всі і всюди, - ставлення моєї компаньйонки до нашої безпеки виглядало аж надто поверхневим, і вона зовсім не жартувала, і для цього мали існувати раціональні пояснення.
- Послухай, Іро, ти хоч щось пам’ятаєш – хто ми і звідки? – Завдав я найболючіше для себе зараз запитання. Та, схоже, це мало займало молоду жінку, що взялася крутитися голясом перед дзеркалом.
- Ну як сказати… Найкраще відповіи «нє-а», бо навіть знати не хочу.
- Може ти, ангеле, більше знаєш?
- Про себе пригадую виснажливі роки сну в ув’язненні. А про вас, мій Пане, - що у вас є частка єства мого колишнього підопічного, чию пам’ять ви ввібрали, а ще, тільки не дивуйтеся, там є й дещо від мене, точніше… Але це неможливо пояснити… Ну, доки все це з вами, доти і я теж не здатен нікуди відлучитися.
- Хіба? Якби ти спробував зійти чим вище Вгору, то не пішли би для тебе справи інакше, на краще?
- Мій Пане, там, звідки я, для мене немає місця.
Пояснив, називається. В моїй голові продовжувало туманитися, а складнощів лише додавалося. Наче пущена крутим схилом спершу мала сніжка мого єства котилася і котилася, і проблеми тільки налипали до неї.
Між тим, напіводягнута Ірина нарочито прослизнула поміж нас і, обійнявши ангела, дражливо промуркотіла йому:
- Вау, як ти мені подобаєшся! Даруватимеш мені рубінових мишок і я тебе, можливо, щиро кохатиму.
Ангел аж голову втягнув у плечі.
- О ні, тільки не тілесні справи, бо мене зараз знудить.
І ангел досить рішуче звільнився із обіймів цієї химерної особи, і підступив до мене майже впритул.
- Я прошу, назвіть мене якось інакше, я не можу постійно чути, ким я був.
- І я теж так вважаю, - голос Ірини був підозріло ніжний, - давай назвемо тебе Даймоном!
- О, Небо - Ангел закрив обличчя руками, вочевидь відчувши те саме, що і я.
Але я ще й подумки згадав Долю, Фортуну і всіх інших, причетних до раптового збільшення моїх проблем. І промовив, скоріше, до себе, аніж до ангела:
- Гарне ім’я, але ти ж цілком дорослий, і маєш право визначатися з іменем самостійно.
Маєш власні варіанти?
Ангел мовчав.
- Не Іваном ж бо назвешся, - в’їдливо дорікнула Ірина.
- А якщо, Анагелом? – Запропонував я найперше, що спало на думку. – Я чув, що так звали якогось посланця Згори.
Та, схоже, колишній ангел був готовий на будь-яку мою пропозицію, аби лише не від Ірини.
- Ваша воля. Я не проти.
- Значить так тому й бути, віднині й прісно, доки тобі це не надокучить зватимешся Анагелом, але, можеш бути впевнений, що жінки часто порушуватимуть це правило. З іменинами тебе!
Таке дійство вимагалося негайно закріпити і традиційним шляхом.
Я налив нам, в тому числі й Анагелу зі знайденої в холодильнику пляшки трішки білого вина. Показав, як тримати бокал, і, найголовніше, - як пити, не вдаючи з себе неземну істоту. Хоча ми і прийняли небагато, всього лише грам по сто, та життя після цього обов’язково мало покращитися. Про що я і сповістив Анагелу.
- Мій Пане, ви про зміни серйозно?
- Звикай, друже, до чоловічого бачення земних реалій. Та й легко бути безгрішним, коли немає спокус, а ти ось зі спокусами спробуй. І ще, коли я буду точно впевнений, що сам знаю, як мене звати, ти більше не звертатимешся до мене з отим «мій Пане», лади?
- Мій Пане, пробачте, я не можу звертатися до вас інакше, доки ви не станете тим, ким звані стати, і тоді я називатиму вас за вашим статусом.
Ідея виглядала цікавою, та я мав глибокі сумніви щодо самої можливості втілення на Землі якогось там вищого призвання, - найбільше мене би влаштувало взагалі нічого в житті не міняти. Але сперечатися із долею я не збирався. Нас очікували справи більш насущні. Наче невідомий голос у мені наполегливо звав і зава кудись – подалі звідси.

6
Ми вийшли із квартири, а потім і з будинку, цілком по земному. Бадьоро продефілювали поміж бабусь, що в своїх трудах неустанних зібралися на двох лавицях, одна проти одної, при самому вході, контролюючи кожен подих, як у під’їзді, так і на його околицях.
Пильні жіночі очі при виді нас округлилися, вони нараз дружно замовкли, подумки пригадуючи усіх тутешніх мешканців, у яких ми могли гостювати, а заодно й номери спецслужб. Сплутати їхні плани було не важко, хоча, в обмін на декілька ношених шат на Ірині, я й залишив господарям квартири одну з іноземних грошових купюр, щасливо знайдених в кишені власних штанів.
- Клас-с-с, - поглянула на мене Ірина, вочевидь помітивши моє, скероване на бабусь, навіювання, - А можна і я трішки, м-рр?
«- О, ні, у них і так все плутано-переплутано.» - додав я їй подумки.
- Моншер, ваша воля.
Я знав, що Ірина здатна на подібне. Але для мене видавалося достатнім перенести розмову про нас, що збиралася тільки виникнути, на нещодавні телевізійні новини, бо там таке наобіцяли! Хоча, якщо жінок візьмуться розпитувати подібні на нас почвари, жодні наші хитрощі небагато значитимуть. Головне, аби не найближчу годину не дзвонили куди не слід.
Відійшовши подалі, ми зупинили перше стрічне таксі і поїхали в нікуди. Я відчував, що потрібно було рухатися далі, але куди саме, ще не відав. Ймовірно, в цілком реальну особисту драму, можливо, у щось спільне. Максимально зосередившись, намагався відчути, куди далі. Водій з моєї подачі міцно закохавшись у нашу трійцю, готовий був возити нас хоч усе подальше життя. Та я сподівався, що до такого не дійде. І надто тісно тут для безтурботного існування – і в салоні авто, і в цьому місті, в цілому. Хоча, те, що для когось незручності, для іншого - приємна інтермедія.
Вочевидь, режисер дійства, що набирало оберти на задньому сидінні, оцінювала ситуацію інакше аніж я, якщо взагалі на щось зважала. Анагелу не подобалася Іринина поведінка. Та, вочевидь, він вже пробував звикати до земних реалій, до жіночих дотиків, до свого тіла. Утім, Ірині просто дотиків було мало. Вона прагнула більшого.
- Ось так, - навчала вона, підставляючи щічку, а відтак ставлячи його руку на своє коліно, - і так! Кожна жінка хоче аби її пестили і ніжили, хіба ти раніше не знав цього?
Цікаво, звідки вона взяла всі ці свої штучки, ніби ж, як і я, не пам’ятала нічого з минулого.
А Ірина вже вляглася на колінах Анагела і активно зносила йому мозок, проходячи тонкими своїми пальцями різними ділянками свого тіла. От же влаштувала театр, курча піхота! І надворі, як на літній час, досі було аж надто хмуро і мрячно, навіть не зважаючи на чималу кількість міської ілюмінації. Я прочинив вікно і обперся ліктем на дверцята, вдихнув і видихнув на повні груди. Що ж далі?..
По «Авто-радіо» глибоко патріотична рок-група патетично тягнула про синівську вдячність батькові, котрий не розмінював на сімейні дрібнички своє життя, а підіймав в атаку батальйон за батальйоном. Пісня хоча й не займала мене, та цілком природно додавалася до неспішного і безконечного перетікання будов за бортом. Мабуть, саме задля благоденства цього міста й підіймаються десь оті батальйони. І чомусь завше на чужій землі. Певно тому це тут усіх і влаштовувало, та й що їм до всіх інших, навіть до все густішої мряки поруч із собою.
То й зараз ніч опановувала місто і місто тішилося її приходу, не цікавлячись окрім неї більше нічим, навіть тим, що відбувалося на його ж вулицях.
І, наче на противагу цьому полісу, я, майже нічого не відаючи про себе, знав аж надто багато про все інше, переважно вкрай дивне, і таке несхоже на дійсність, на яку оце глядів. І тепер роздвоювався, і розтроювався від безлічі ввібраних, там унизу згадок, що, як хвилі прибою, приходили й приходили, наче тільки привітатися, і відразу поринали у зворотну течію підсвідомості тільки аби знову, і знову приплисти. Багато чого зі «старого» виглядало вельми архаїчно і я був переконаний, що зараз усе не так, бо цього не могло бути, але обґрунтувати собі свої ж переконання не міг. Ось щойно привітався з баченням, що в пеклі рівнів значно більше, аніж у світі нижньому, потім і з тим, що Земля зовсім не єдине заселене Єство навіть в найвужчому крузі зірок, і що тут є не лише раса людей, а багато різного, навіть ті, що доглядають за іншими планетами тут присутні, хоча й розміщуються десь у вищій мірності. Ще раз пригадалося, що повинен завершити своє остаточне посвячення, бо інакше все буде, як і зараз, стояти на місці без толку і ясної цілі, доки лавина проблем остаточно не накриє мене. Та мучитимусь у будь-якому випадку не довго, бо такі, як я, не повинні затримуватися у невизначеному статусі – при першій нагоді приб’ють стрічні умільці, благо їх безліч.
«Згадалося» і те, що подальші перетворення у стані майже безпам’ятства, в якому я наразі перебував, просто неможливі, бо божевільні істоти з вищими можливостями – найжахливіше, що траплялося в історії людства. Як не можливо і затримуватися в цьому розбурханому з багатьох причин осиному гнізді, що лише на перший погляд виглядало джунглями мегаполісу.
Холоднішало, я прибрав руку з вікна. Неначе ні сонця, ні комарів у салоні, а зап’ястя пекло, мовби від укусу. Можливо затекла. Я взявся її масажувати, підтягнув рукав, і зі здивуванням помітив чіткі письмена, що виступили на шкірі. Там була адреса – вулиця, дім, квартира, і, схоже, час. Непогано!
Зрештою, на щось подібне я і розраховував, бо як інакше? Поколювання у руці, між тим, продовжувалось. Та більше нічого нового не з’являлося, і письмена, здається, вже поволі танули.
Я передав водію отриману інформацію. І він із обличчям відданого служаки рвучко узявся розвертатися просто через дві суцільні полоси. Це навряд чи могло комусь сподобатися. Добре, що в аварію не потрапили. Я обернувся назад, аби оцінити ситуацію. І хоча шлях в обидва боки був майже вільний, я відчував наростання не зрозумілого напруження.
Ірина призупинила своє муркотіння, пильно глянувши на мене, завмерла, неначе нас стурбувало одне й теж. Натомість Анагел, позбувшись її приставань, знову набув меланхолічного вигляду, ймовірно, подумки повертаючись до своїх нещодавніх страждань. Та нічого дивного, швидко відійти від того, що відбувалося з тобою протягом років і років неможливо.
- Ірино, пожалій Анагела. Уяви, що ти щойно стала чоловіком, а перед тим висіла на одному із тих стовпів, бути чоловіком і так непросто. А тут ще ті страждання - таке безслідно не минає.
- О, ні-і-і, майн Герр, я вас прошу, краще мишкою, але жі-і-інкою! Ви, чоловіки, не розумієте - справа у повноцінних відчуттях. Ось ви не вловлюєте зараз майже нічого, а я, попри насолоду від спілкування з вами, відчуваю небезпеку, що лине вслід за нами.
Анагел здивовано поглянув на Ірину і раптово зблід.
- Якби мене не тормошили, я б раніше угледів.
- Ось я й кажу, ти, мабуть, був раніше й жінкою, тому і вловлюєш.
- Про яку загрозу ви говорите?! – Почуті слова ще більш насторожили мене. - Та спершу ти, Анагеле.
Ірина невдоволено хмикнула і втупилася у вікно.
Очі ж колишнього ангела, здавалося, водночас випромінювали і жах, і покірність долі.
- Мій Пане, нас переслідують, - самі погляньте, мчать за нами другим нижнім рівнем.
- Ти їх бачиш? Як тримаються нашого сліду?
- Ви, мій Пане, мічені, чорна мітка на вас - давня, на ній чимало нашарувань, тож не відразу й помітно.
- Та ладно, справді мітка?! І хто вони?
Анагел задумався. Його обличчям прокотилася ще та хвиля переживань. Та він узяв себе в руки.
- Цю позначку носив колись я і мій вихованець, далі вона перейшла до вас. Вона достатньо виразна. А ті, позаду, - колись їх називали слугами Немезиди. Я і моя супутниця були схоплені ними, коли прийшли на допомогу нашому вихованцю в нижні простори цього світу... На вас вказали. Тож і переслідують.
- І що нас очікує далі?
- Ми зіштовхнемося з ними хвилин за п’ять, якщо поталанить – за десять. Та чим швидше ми тут рухаємось, тим помітніші для них.
- І як сховатися? Церква згодиться?
- Не певен. Але я відчуваю, що ви тілесно бували у вищому світі і у верхніх просторах, так? Це збило би їх зі сліду.
- Я не пам’ятаю цього.
Та не пам’ятав я лише щодо себе, деякі вчинки моїх попередників пригадувалися легко. А вони дійсно вміли виходити у горішні обсяги.
- Зараз оптимально, - Анагел поглянув на шосе, мабуть, передчуваючи, що водій за мить різко зверне вправо, і зупинить авто. Я теж це відчув.
Що ж, хай буде так, спробуємо! Я напружено всміхнувся, вхопив Анагела за руку і, нагріваючи себе від серця в керунку найбільшого внутрішнього світла, подався разом із ним усім єством Угору.

7
Розпалюючись, я йшов і йшов на яскраве світло в собі, а потім і Ззовні. Панорама міста опускалася, наче різко сповільнювана й плівка тамтешнього буття, що, врешті, застигла на одному кадру, відображаючи завмерлу в одному порухові, суєту. Значно повільніше змінювався ангел - ставав усе прозорішим і прозорішим, і майже повністю розтанув, окрім невеличкої сірої плями, що незрозуміло звідки взялася в ньому.
Але як дихалося мені тут! Усім тілом - краса! Я перевів погляд униз - попри набрану висоту земна поверхня виднілася навдивовижу ясно. Тепер і я бачив за нашою машиною чорні тіні, що наче крупні рибини в глибині підземних вод плинули їй услід. Але хіба варто зараз ними цікавитися? Мені було так радісно, наче я, після довгих мандрів нарешті повернувся додому. Відчуття щастя зростало і зростало, і я пив, і пив його усіма устами свого єства, переповнюючись енергією щастя. І не тільки я.
«- Анагеле!», - Звернувся я, дивом втримуючи маленький згусток райдужного сяйва з цяткою у своїй долоні.
«- Досить, мій Пане! З нас досить!»
Сяйво засіпалося і я відчув, що повинен негайно повертатися, якщо не бажаю біди.
Шлях назад виглядав як стрибок - миттєвий, з неймовірної висоти, в останній своїй фазі одночасно різко сповільнений і прискорений шаленим пробудженням земного світу. Машина, яка щойно за моєю командою було спинилася, дала назад, а тіні, що вже оточували нас, промайнули поруч, і зникли попереду - я сподівався, таки втрачаючи нас із поля зору.
Я дав команду водію вирушати. А сам продовжував сидіти у півоберта назад і тримати долоню Анагела в руці - він досі був напівпрозорий і м’яко сяяв по контуру свого людського тіла. Та раптово його єством промайнуло щось схоже на тінь і воно умить ущільнилося земною плоттю.
- Вау, оце так, не встигла кліпнути, а тут такий цирк, - Ірина з цікавістю гляділа на Анагела, котрому, схоже, аж надто нелегко далося навернення до земної тями. Утім, перше, що злинуло з його уст, було «- спасибі...»
- А я думала, доведеться повоювати, а ви он як вчинили.
- Ще встигнемо, Ірино, і з цим.
Анагел дивився на мене і навіть не пробував звільнити руку. І, мабуть, не даремно він дякував. Якщо я умудрився нагорі дещо оновитися, то, напевно, колишній мешканець тих місць досяг у цьому значно більшого. Але не тільки в радості.
- А мітка на вас, мій Пане, поблідла і ледь помітна, навряд чи зараз комусь і видима, та й не чутно її, - дещо винувато протягнув він.
- Отже, це ваш дарунок? І що тепер мені поселятися нагорі? Хоча там і дуже гарно.
- Дякую, що взяли із собою, наче в спомини минулого повернувся. Мені там Звище співчували і не знали чим допомогти. Нехай назад я вже не повернусь, але нижнє небо прийняло мене! А вам вітання від вашої янголки, хоча у вас ангелів тепер декілька... Нас теж було двоє в мого вихованця, хоча і не відразу… Ми з’єдналися в одне, але в кожного вистачало і свого буття… Та про це не час…
- Он як... Чи не за складно все вийшло? Особливо з передачею мені цього вашого дарунку?
- Не знаю, я залишався у неволі.
- А як виглядала моя янгола? Шатенка, блондинка, чи ще якась?
- Це хіба тут ангели на короткий час здатні набувати людської подібності, нагорі все інакше, та я лише відчув їхню радісну присутність і їхнє щире подивування вами
Ось у що зовсім не вірилося, це у особливу прихильність до мене небесних охоронців, а ще не зрозуміло, чому вони спілкувалися саме з Анагелом, могли й мені пару слів сказати.
- Не повідомляли, що мені робити далі?
- Мій Пане, ви тісно пов’язані – нещастя з вами означають нещастя і з ними, з нами... А вони зазвичай, високо над межею нижніх небес - потойбіч у вишині. А тепер вони над тією поверхнею були надто низько, торкалися її.
У мене в голові продовжувало вирувати від безмежності знань, які я не міг усвідомити цілісно. А тут ще й мої поєднані ангели! О, прощавай моя одна-єдина намріяна, лагідна, ніжна, терпима! Ні, не може бути, що й там тепер все змішалося! В мене ж бо чіткі відчуття саме Її! А ще пустельної бурі, де замість піску окремі відомості.
Я мав дати з цим усім лад у своїй бідолашній голові. І мав зробити це ще до того, як злі мойри, чи як їх там, наведуть лад зі мною. І я вже знав, де це мало статися.
Люб’язний шофер привіз нас точно за вказаною адресою, і просто до потрібного під’їзду. Схоже, я вже тут бував, але пам’ять і далі не прагнула пришвидшувати своє вороття. Я заплатив хлопцеві і дав установку на повернення до тями. Заодно прибравши в ньому зайві підозри щодо дружини, котра, як мені здалося, кохала його, хоча інколи й випускала емоційні кігтики. Та це вже у кого який темперамент.
Лише захлопнувши за собою дверці машини, я зауважив, що Ірина повноцінно скористалася із зосередження моєї уваги на водієві, і знову обернулася на Кішку. І ще й полишивши в авто всі свої шати. Та машина вже від’їхала. Залишалося тільки сподіватися, що наступним пасажиром в нашого хлопця буде не його дружина.
А Кішка вже терлася об ноги Анагела, демонстративно відвертаючи від мене свою хитру мордочку. Але я чогось продовжував думати про вбрання, котре від’їхало щойно з таксі. А даремно.
Хоча в Москві було вже темно, але в підземних просторах навряд чи стемніло більше звичайного. Втім, я сподівався, що на тлі ночі помітити Ірину не ставало легше. Але її усе ж помітили, хоча і зовсім з іншого боку.
Ми якраз підіймалися сходинками, коли з дверей під’їзду назустріч вискочив здоровенний пітбуль. Його чимось подібна на щурячу голова миттєво повернулася в потрібну сторону і отетеріло завмерла у спогляданні неспішної дефіляди особи такої ненависної йому породи. І цар двору довго не вичікував, а стрімко кинувся вперед.
Саме в ту мить із пройми дверей випірнув і його господар, теж чомусь щуроподібний, волохатий здоров’як у куцих шортах, і в округлій на животі майці. І його погляд спершу хижо вперся в нас, відтак майнув у пошуках свого пса.
Очевидно, заскочена недружнім прийомом Киця відразу відійшла глибше у нижній світ, бо пітбуль кумедно прострибнув крізь неї, смішно перекинувся в повітрі, смачно гепнувся спиною на ребро сходинки, відтак, смішно дриґаючи куцими лапами, зісковзнув нижче, та відразу ж підхопився готовий усе виправити. Бо ж на площадці перед дверима в під’їзд знову проявилася хвостата обманщиця, та ще й поруч із господарем!
Угледівши цю картину власник пітбуля соковито матюкнувся і спробував дістати Кішку ногою. Проте, гублячи на льоту заношену тапку, лише ковзнув хутром спритної «тварюки». Не те, що пітбуль! Той, не зважаючи на результати першої спроби, діяв не менш рішуче і стрімко. Та результат знову виявився несподіваним. Кішка невідомо як, але раптово опинилася на його спині, відразу й встромивши у ворожого носа кігті передніх лап.
І мов хто нажав на стоп-кадр – ошелешений нападник завмер, і видно було тільки, як повільно рухаються кошачі кігті. Господар пса знову люто матюкнувся. Почувши звичну команду пітбуль миттю вийшов із трансу. Різко крутнувся на місці. Кішка злетіла з його спини, але вкрай невдало - прямо на ногу господарю пса. І пітбуль вже не вагався ні секунди – онде ворожий хвіст, просто перед зубами! І нехай очі заюшені кров’ю, та чуття класової ненависті тільки зміцнішало! І миттю пізніше гострі зуби вже вгризалися в те місце, де щойно знаходилася плоть його кривдниці. І мат на жирних губах господаря переріс у гортанний рев.
- Намордник потрібно одягати, - промовив я йому, підходячи ближче, та навряд чи він сприйняв сказане, абсолютно зосереджений на відчуттях у нозі, в яку все глибше вгризалася його зубата почвара. Навряд чи пітбуль самостійно би зупинився, тому, проминаючи виючого чоловіка, я відключив пса дотиком до його глибоко ображеної Кішкою сутності, а заодно і пом’якшив біль страждальця, хоча і не повністю. Ми нарешті ввійшли в дім і прикрили за собою загальну браму.

8
- Це жахливо! Мій Пане, потрібно було спинити це, стільки крові й бруду!
Мені теж не сподобалося побачене, але у той же час накривало і хвилею люті. Та й що від мене хотіти, коли я зранку не в собі!
- Анагеле, і звідки ти взяв, що я здатен все передбачити, і на все вплинути? До того ж, не лише моя, а й твоя подруга зіграла головну роль у цьому свинстві. Не тільки я міг би передбачити її поведінку, вона ж і об твої ноги терлася? І куди, до речі, вона поділася?
Ми огляділися. Судячи з нумерації над дверима в під’їзд і розміщення квартир на поверсі, потрібне приміщення містилося не нижче четвертого. Під чутні навіть в середині будинку стогони-матюки позаду, ми підійшли до дверей ліфту з не до кінця випаленою кнопкою виклику. Я примудрився якось натиснути її, і тільки по тому вже дзеленькнув у «поводок», що так зближував мене й Ірину. І вона відразу ж і виринула з-за ліфтової шахти і на цей раз просто голою жінкою з безсоромним блиском очей між кучерів, на яких ще танули блискітки простору іншого.
Мабуть, зауваживши тінь докору в моїх очах, що одначе стосувалася виключно конспіративних моментів, вона рішуче пішла в атаку.
- Я мала, рятуючись, кинутися комусь із вас на руки? Можу й зараз.
При цьому Ірина, хоча й скошувала погляд на мене, липнула все ж до Анагела.
- Мені потрібні якісь капці, тут брудно! Братику, ти знаєш, які саме, я їх виразно уявила. Раз для себе можеш робити одежі, вдягни й мене!
Ангел розгублено поглянув на мене, хоча навряд чи в цьому існувала потреба, - що я про це думаю він знав і без того. Але він справді хотів навчитися жити так, як живуть люди, і, зокрема, чоловіки. То нехай і вчиться.
А Ірина вже оглядала свої ступні, на яких раптово з’явилося модельне взуття на високій шпильці.
- Колір!
- Якщо не дойматимеш більше.
Кішка не поспішала відповідати, і аж ніяк не соромилася своєї голизни. І, якщо відверто, тіло її лише прикрашало ці стіни. Відтак навіть мляве світло в кабінці ліфта не могло приховати його природну довершеність. Дивно, що я тільки сухо відмічав для себе все це.
Ми зійшли на четвертому, досягли потрібних, теж дивно знайомих мені дверей і розтанули просто перед ними. Принаймні саме так повинна була бачити події сусідка з квартири поруч, яка прилипла до оглядового вічка відразу, як тільки заскрипіли, відчиняючись, двері ліфта. Але навряд чи вона повірила побаченому, та ще й на сходовій давно перегоріла лампочка, тому приверзтися могло будь-що.
Першим пішов на межу з нижнім рівнем я, Ірина відразу вслід, а Анагел просто пройшов крізь двері, та звичним людським оком наші миттєві переміщення навіть при світлі помітити було майже неможливо.
Квартира з боку межі виглядала звичною - нічого підозрілого ми не зауважили. Безлюдна, скупо обставлена. Саме такі здаються не надто багатим приїжджим на тривалий термін. Кішка, яка дещо випередила мене, сторожко принюхалася і пішла досліджувати кімнати. Анагел ж бо просто обвів поглядом приміщення і подав знак, що можна не турбуватися.
Після нещодавнього нашого з ним повернення з горішнього світу, коли Анагел остаточно прийшов до тями, я вперше вловив його націленість на наш захист. Зараз подібне повторилося знову. Та вже нехай, на то він і ангел, хоч і колишній, - головне, аби ми один одному не заважали.
«- Додатковий захист?» - Кинув я йому подумки, не маючи сумніву, що він сприймає мої думки.
«- Так, попросила ваша вища захисниця.»
«- Та невже? Ладно, розповіси мені про це потім, а ще про фокуси із одяганнями, і роздяганнями. Ти, до речі, передбачив можливі наслідки цього?»
«- Так, мій Пане, це не суттєво, і не вплине ні на що, - Ірина ж не звичайна земна жінка. Я, певно, теж можу вам у цьому бути корисним?»
«- Ні, це зайве. А куди ділися ті босоніжки, які Кішка покинула перед дверима?»
«- Вони могли повернутися туди, звідки я взяв матерію для них, але наразі чекають нової команди на її лапах.»
Ми обоє глянули на Кішку, модельне взуття на якій наразі виглядало простими сивими плямами на шерсті лап. Кішка байдуже ковзнула поглядом у наш бік, її поки ні краплини не турбувало, що взуття на її видозміненій нозі теж змінилося.
Я неспішно пройшовся квартирою і підозри, що сам собі й підказав повернутися сюди, лише зміцніли. Не так вже й зле, коли сам себе не підводиш. Але для чого я покликав себе сюди?
До зазначеного в надписі на руці часу залишалося з десяток хвилин, який ми присвятили детальному оглядові приміщення. Нехай ми нічого вкрай істотного поки не знайшли, але були на потрібній дорозі. Та Кішка нервувала, бо все тут аж надто яскраво духмяніло нашими запахами, хоча були й інші. Вочевидь, думати і розмовляти їй було зручніше у звичному земному вигляді – бо вона знову стала оголеною дамою на високих каблуках, і це трохи заважало мені й однозначно бентежило Анагела.
- І тут я була! Все пахне мною, і вами, Моншер, і ще трьома чоловіками, яких зараз немає. Анагел, ти накинеш на мене щось чи як?
Мене охопили неясні передчуття. Втім, вони не свідчили про можливу загрозу, просто нутряне тремтіння, і жага отримати дещо надто важливе. Я знав - маю шукати щось особисте, але де і як знайти – ні. Очевидно, що існувала й причина, через яку я погодився чи змушений був погодитися на втрату пам’яті. Та навіть у такому випадку я мав би відчути і взяти своє.
Ми присіли у вітальні. Я взявся розглядати стос книжок. А Ірина, якийсь час побувши в ванній, вийшла і стала наполягати аби Анагел вдягнув її, раз із нами так холодно. На що той зауважив, що нехай спершу чітко і остаточно уявить-вибере, що саме їй потрібно, або ж буде вбиратися сама. Відтак Ірина розкинулася на кріслі поруч і почала уявляти. Але незрозуміла погода за вікном і нечіткі плани на ніч заважали їй зробити хоч якийсь вибір. Зрештою, Анагел, декілька раз шморгнувши носом, накрив її пледом, що лежав поруч. Ірина ж тільки глибоко вдихнула і видихнула - плед теж пахнув нею, колишньою.
Відключивши від себе строкатий потік Ірининої уяви, що змінювався раніше, аніж його вдавалося хоч як-небудь розгледіти, я подумки запитав Анагела, як зараз виглядає ота злощасна мітка на мені.
«- Зблизька видно, але не чути. Раніше проглядалася і здалеку. Певно, перебування внизу розпалює її, а горішній світ заспокоює.»
Я з приємністю пригадав свої тамтешні відчуття, а потім все те, що розповів в машині Анагел.
«- То ти, кажеш, там навіть зі своїми є змога побачитись?»
«- Ні, ми ж не зринали з вами аж до межі, і вони не пірнали сюди, але ми вміємо спілкуватися на відстані, а коли близько - то й особисто. До мене найближче торкався лише ваша янгола. І це дуже боляче було для нас обох. Закритий мені туди шлях.»
«- Якби я не бачив зараз, Анагеле, тебе перед собою, то навряд чи міг би схоже уявити. Бачиш, існування недоброго, гіршого від себе – ні в кого не викликає сумнівів, а ось чогось Вищого...»
Настінний годинник у прихожій торкнувся обома стрілками цифри «ХІ», і я відразу відчув приплив енергії. Так, саме цей час і був написаний на моїй руці.
Анагел теж здригнувся. А ось Ірина, схоже, міцно спала. Після такого дня – це виглядало єдино правильним, якби не стояло інших завдань. Але їй можна.
Сяяння з’явилося неочікувано, й просто перед нами, піднявшись з-за вимкнутого телевізора в кутку вітальні. Я підвівся і ступив у тому напрямку, відчуваючи характерне поколювання в руці – так, саме тут, і в цей час, щось подібне й мало статися. Але я міг заприсягнутися, що раніше за телевізором жодної схованки не було. Не те, що зараз.
В кутку я побачив акуратну шкіряну сумку з лямками для одягання на плечі, на якій зверху лежав у прозорому пакеті чималий кристал, який, власне, так потужно і сяяв.
Мені залишалося тільки дістати знайдене і переміститися з тим усім куди інде, аби не потривожити Ірину.
Я жестом покликав Анагела за собою, і ми пройшли на невеличку кухню. Де я
найпершим ділом дістав сяйний камінець, аби уважніше оглядіти його, та він відразу й потанув на моїй долоні. І тої ж миті в моїй голові вибухнув безмір хаосу. Відокремлена перед цим від моєї сутності більша частина пам’яті, знову взялася єднатися з моїм єством, принісши декілька неприємних хвилин, як для самопізнання, так і самосприйняття. І хоча згадки ледь не миттєво повернулися на свої полички, але пройшло ще хвилин з двадцять, доки я знову відчув себе собою. І нарешті заспокоївся. Нехай проблеми від цього аж ніяк не зменшилися, та, принаймні, стало зрозуміло – в якому керунку їх вирішувати.


Розділ другий
Прохор

1
Я розкрив знайдений разом із кристалом пам’яті шкіряний наплічник. Схоже, Деві Тамаз бачив моє майбутнє чіткіше за мене, і зараз на щось таке натякав, тож і переклав у нове сховище все те, що я раніше зберігав у своєму дипломаті. Поверх грошових упаковок лежав прозорий футляр із ще одним діамантом, вочевидь, з масивом пам’яті, котру наставник наразі пропонував мені повернути і моїй напарниці. Тож я відразу цим і зайнявся.
Моя компаньйонка навіть не помітила, як прозорий камінчик упав їй на долоню. Лише уві сні здригнулася у мить, коли її кришталик, так само, як нещодавно мій, потанув у її єстві. Я не став очікувати швидких результатів і повернувся до Анагела, сподіваючись, що до Ірини повернеться лише втрачена пам'ять.
Відтак, присівши за кухонним столом, дозволив собі на декілька хвилин прикрити очі Без сумніву мене використовували в малозрозумілому для мене протистоянні, і особливо не питаючись. І, найприкріше, не було відчуття, що того всього я міг хоч якось уникнути. Вочевидь, не даремно сім років тому примарна сутність, як я зрозумів, розтілесненого дева обрала саме мене - того дева, чий ангел-охоронець, чи, як він твердить сам, - частина поєднаного охоронця, зараз поруч зі мною. Напевно, це неждане споріднення і найрішучішим чином змінило моє подальше існування. Відтак огорнувши в забуття сторінки глибшого минулого, де було, без сумніву, стільки надважливого, про що я нині нічого не відаю і на нинішньому своєму шляху навряд чи колись дізнаюся, в тому числі й завдяки Деві Тамазу! Статус визначає долю. Трясця!
Добре, хоч отримавши дещицю знань унизу, таки з’ясував причини мого переродження. І це давало хоч якусь уяву про можливе моє майбутнє. Але я мав знайти спосіб повернутися і до минулого, хоча би для відповіді на питання – чи я той, що був до початку переродження чи вже хтось інший. Не можна ж так розривати життя! Цільність «я» повинна зберігатися!
І Деві обіцяв прийти за першої нагоди і допомогти з цим. А ще дав знати, якщо ми з Кішкою виконаємо задуману ним справу, то тамтешні наглядачі не заспокояться, доки не помстяться, і остаточно не спинять нас. Тому кожен день нашої затримки в Москві лише збільшуватиме загрози. Та й нічого нам більше тут робити. Нас очікувало чимало домашніх справ. Однією з яких було моє остаточне перетворення в когось, подібного на самого Деві.
Я довідався зі своїх згадок і про плани Деві відправити Лесиного Василя до Львова і найпростішим способом - тим самим тунелем. Що, вочевидь. вже й було зроблено. Я потурбувався і про те, аби він отримав декілька євро банкнотних упаковок зі знайдених мною грошей викупу. Суму, що залишилася після різних витрат, я збирався потримати при собі на вирішення можливих наших потреб.
Між тим, за останньої зустрічі з Деві Тамазом, він натякнув, що знайдені мною гроші зле тхнуть. Тож я не дуже здивувався, коли знайшов у наплічнику виключно стоси доларів. На противагу міченим Прохором євро, ці, певно, ніяк не пахли. Та вже нехай. Недаремно ж у мене все виразніше проступало відчуття, що в моїй долі гроші вже не матимуть минулого значення. Але це не значило обходити їх далекою дорогою.
Тож відібравши з десяток купюр, я звернувся до колишнього ангела, який в цю хвилину вглядався в таку незнайому йому ніч за вікном.
- Збережи їх, може знадобляться, бо ж гроші – важлива частина тутешніх реалій.
Можливо, в цьому не було значної потреби, бо ж існував і повний доларів й рублів наплічник. Але раз колишній ангел волею долі потрапив під моє навчительство, нехай приймає те, що приймаю і я.
Під моїм поглядом він просто стиснув плечима і закинув купку банкнот у кишеню.
«- А навіщо так багато? За зразок мені достатньо одного папірця,» - зреагував він подумки.
- Ти можеш зробити такі самі?
- Скільки завгодно.
- Тоді зроби ще десять таких банкнот.
- Прошу, - і Анагел з розгубленим виглядом подав мені нові купюри.
Вони виглядали ідеальними зі всіх точок зору, окрім одного моменту.
- А покажи ті, котрі я тобі дав.
Отримавши справжні купюри, я розклав їх на столі.
- А тепер, друже, знайди важливі відмінності.
Колишньому ангелу вистачило миті аби зорієнтуватися.
- Я виправив свою помилку, у них тепер різні серії і номера.
- Це дрібнички, хоча й суттєві. Але уяви, що ти зараз закидав би наше Середзем’я, всю Земну поверхню такими банкнотами, чим би це обернулося?
- Я не думав про таке, але ж ці папірці так само друкують без зупинки, і роздають.
- Так, і роздають несправедливо, і, як на мене, - діють злочинно. І мені те все не подобається. Але вони для цього беруть ресурси звідси, а ти звідки? І їхні банківські папірці працюватимуть довго і повернуться назад в твердь. А що буде з твоїми виробами? Хоча це теж не найважливіше.
- Звідки я беру енергію? Наче з себе, і мої вироби за якийсь час повертаються до мене, коли мені потрібно більше енергії.
- Тобто, якщо хтось сховає під подушку зароблені в когось твої гроші, то вони там не лежатимуть вічно?
- Напевно ні.
- От, це недобре, бо виходить, що ти вкрадеш ту купюру в того, хто її заробив.
- Так.
- Та це лише наслідок, що обтяжить твоє єство темним вчинком, але є й основний проступок – твоє долученя до випуску грошей, бо за ними стоїть великий обман.
- І для чого, мій Пане, ви мені їх тоді дали? - Анагел опустив голову.
- Щоби ти навчився навіть з недоброго робити добре.
- Ви про що?
- І ти, і я, маємо вміти покращувати життя навколо нас. Цими, саме банківськими грошима ти зможеш комусь дійсно допомогти, або вирішити якусь проблему. Тримаючи їх при собі саме в цих цілях, ти не замастишся.
- Я ще не надто розуміюся в земних тонкощах, але я спробую.
Виготовлені банкноти потанули просто на моїх очах, а дійсні мій учень повернув до кишені. Дивно, що я взявся до такого навчительства, зовсім не плануючи його. Подібні розмови можна було відкласти на потім. Вартувало зайнятися речами більш нагальними. Наприклад, поверненням додому.
- Анагеле, а ти вмієш пробивати просторові тунелі? Короткі переходи між різними місцями.
- Я можу й без них куди завгодно майнути.
- А з нами?
- Ні, лише сам можу. І про тунелі ніколи не чув.
- А в тебе як це стається?
- По різному, але ж я умовно тілесний,.
- Хіба? Ось я до тебе торкаюся, ти нормальний на дотик.
- Так. Як ті купюри.
- Ясно. То ми з Іриною на тобі звідси не вистрибнемо.
- Я б хотів допомогти, але мало, що вмію.
Анагелу було не по собі. Він зробив б усе, але чим він міг нам допомогти?
- А що ти скажеш про ситуацію навколо? Довкола нас, та й у місті загалом?
Мій співрозмовник поглянув у вікно, відтак на мене.
- Біля нас наче тихо, але рівні під нами, і навіть стіни будинків містять чимало прихованого живого. І загальне відчуття тривоги зростає. Краще покинути це місто.
- Цікаві в тебе відчуття. Отже будемо готуватися до втечі звідси.
Але я зараз був не в тому стані, аби відразу кидатися в мандри - купа складових мого «я», досі ніяк не могли комфортно поділити одне тіло, і я хотів спершу впоратися з цим хаосом. І знав, як саме – через відпочинок. Тим більше, мав надію, що будь-якої миті в квартирі відчують пахощі далеких країв. Зайде Деві Тамаз і допоможе з остаточним переходом.
- А хто такий Деві Тамаз, - знову зчитав мої думки Анагел.
- Довго пояснювати.
І тут мені спала цікава думка.
- А ти ж можеш зчитати події мого життя просто з пам’яті?
- Спробую, якщо ви не проти.
- Заодно, придивись, як той Деві відкриває свої тунелі.
Мені навіть не потребувалося підіймати згадки, бо вони досі привільно ширяли простором мого розуму в усіх напрямках внутрішнього зору. Цікаво, як те все сприйме ця дивна особа. Чи взагалі вбере в себе ті гіга-терабайти інформації – явної і прихованої.
Навіть за останні сім років сталося стільки, що сам чорт ногу зломить. А переді мною сидів ангел, хоча й колишній.
Та зараз він не просто сидів, а неначе переливався кудись і повертаючись звідкись – втрачаючи і знову набуваючи тілесної щільності. Це було цікаво споглядати, але, напевно, я міг поки зайнятися і чимсь більш важливим, та й поспати б теж вартувало. Надто вже багато різного випало пережити сьогодні. Я прикрив очі, і неспішно згадував нинішні події, оцінюючи їх з повернутої повноти самоусвідомлення. Але явних помилок в наших діях не знаходив. Хоча той епізод із раптовим потраплянням в полон ілюзії на самому дні підземки, залишався незрозумілим. Що це було? Пастка, чи дія сил з потойбіччя? Ми ж там ледве не замерзли. Та й під льодом на межі якась дивина відбувалася…

2
Видно, я задрімав, але неясні звуки розбудили мене. Я відкрив очі. Анагел сидів, так само переливаючись, ймовірно, все в тих же потоках моїх пригадувань. А з сусідньої кімнати лилася негучна музика.
Я підвівся і підійшов до дверей вітальні. Постукавши, ввійшов.
Світився телевізор, і на музикальному каналі показували виконання найвідомішої пісні групи «Іглс».
Ірина сиділа під пледом в кріслі і у відсвіті телевізійних зблисків я помітив її наповнені сльозами очі. Слова у відомої пісні навряд чи могли її розчулити, а ось музика і пов’язані з нею згадки – запросто.
Напевно, не варто було втручатися, бо побаченої картинки вистачало – людські почуття повернулися до Ірини, і добре. І я вже хотів вийти.
- Присядьте біля мене,- неочікувано попросила молода жінка.
Я прикрив двері, і сів у кріслі поруч.
- Як ти?
- Я все пригадала - геть усе.
- Я теж, навіть цю оригінальну композицію, - я спробував пожартувати, аби підтримати настрій супутниці по скорому поверненню додому.
Ірина змахнула з очей сльози.
- Я її люблю, хоча не така вже вона й оригінальна.
- Навіть так?
- В Джетро Тала дуже схожа пісня, - протягнула вона, скоріше, машинально.
- І хто був перший?
- Мій колишній кохався в музиці, то він і показав. У Джетро композиція шістдесят дев’ятого, а в «Іглс» сімдесят сьомого року.
- Он як, - послухаю якось. Тебе хтось в Києві очікує?
- Ні, хіба я зв’язувалася би з місцевими, якби в мене хтось був.
- А чому тоді сумуєш?
- Мені себе жаль, свого життя. Я влізла в щось туманне по самі вуха. Дякую вам з Деві, що витягли.
- Ти впевнена, що нам це вдалося?
- Ви старалися, та й після того низового полум’я почуваюся очищеною.
- І добре. Тепер вертаємо додому. Та й пора зняти і це ласо поміж нами?
- Деві сказав, що воно надовго, і так потрібно. Мовляв, колись разом лише знімемо. Але того шворка й не має зовні, я його всередині відчуваю.
- Я теж. А що Деві сказав ще? Він прийде сюди?
- Ні. Він попередив, що покине цей світ ще до того, як ми спустимося в підземку.
- А мені про це не говорив.
Це виглядало не надто дружньо з його боку. Отже тепер ми могли розраховувати лише на власні сили.
- Але ми справимося! Ми ж команда!
Протягнув я Ірині руку.
- Раз ласо досі робить мене вашою частиною, чи вихованкою, то так. Хоча передчуття відносно найближчого майбутнього не найкращі.
Вона витягла з під покривала руку, і я відчув майже звичайне тепло долоні. І вона в якусь мить здригнулася. І це, схоже, було якось пов’язане і з телевізором.
А там вже демонстрували зовсім інше – значно бадьоріше, хоча і вульгарніше. Та це вже хто як сприймав групу змінного і постійного струму «AC/DC».
- Мене ця група заряджає до дій, - промовила вже твердішим голосом Ірина, - і ось що я зроблю: схожу в ближню розвідку, а то враження, що в цій квартирі завелися миші. В минулому я не відчувала їхньої присутності.
Я був не проти. Лише попросив про крайню обережність. І розповів про оцінку ситуації Анагелом. Але Ірину це вже не надто займало – вона ступила на межу, де знову стала Кішкою. Відтак сторожко обійшовши вітальню, вийшла з кімнати.
Я вимкнув телевізор і повернувся до Анагела.
Вочевидь, процес вбирання моїх згадок завершився. Але вигляд у колишнього ангела був і досі похмурий.
- Тобі вдалося?
- Так, мій Пане, але я хоча і чимало ввібрав, та переглянув поки лише події останнього тижня.
- Встигнеш і зі всім іншим. Думаю, це тобі допоможе зрозуміти не лише мене, але й наше тутешнє життя.
- Я вважав, що тут краще, але ви вмієте веселитися навіть у місцевих, достатньо жорстких умовах.
- Ти про мої знайомства з жінками?
- Це тонка сфера. Але я і про ваші мандри, і про зустрічі з Деві Тамазом, про його вміння і знання.
- Ти щось зрозумів із його фокусів і повчань?
- Ще не знаю, приглядаюся. А зближення з багатьма жінками для тутешніх чоловіків обов’язкове?
- А як в тебе нагорі з цим було?
- Це складно пояснити.
- Отак і в нас тут. Але ти ж на земному Середзем’ї, а не десь Угорі, тож я зобов’язаний тебе ознайомити з нашими традиціями. Бо істина нехай в цілому й неосяжна, але завжди має смак життя. А щоби не перебрати зі смакуванням, існують правила і встановлені вони досить чітко. Скажу, навіть більше, - попри всі стогони і волання про несправедливість, ці правила широкі маси повністю влаштовують.
- Мій Пане, але хіба тутешня жорстокість і хижість принесені Звище?
- Та нехай навіть вони прийшли знизу, або збоку, але люд призвичаївся смакувати життя саме таким чином. Думаєш, є щось інше?
Здається, Анагел хотів мені щось повідомити стосовно того, чиї саме помисли я зараз висловлюю, та я зупинив його. Мені й так було кепсько. Шалена втома, в тому числі і від повернутих знань, давалися взнаки. і хоча всі ці нинішні жахіття в мені назбирувалися не один день, та день нинішній затьмарював собою всі попередні. Але була ще й ця ніч, котра цілковито могла перевершити інші ночі. Тож попри відчайдушні спроби спротиву, туга пробирала мене наскрізь. Але хіба могла сперечатися вона з безодньою печалі Анагела, який бозна скільки часу вмирав на стовпі, і втратив усе, що міг втратити ангел? І тепер намагається зжитися з новою варіацією пекла, з якою оце зараз і знайомився.
Взагалі, дивно, що він так швидко поновився. Якби мене перетворили на жінку, та ще й пам’ять не повністю зачистили – не знаю, що й робив би. Я запитально поглянув на свого чудернацького співрозмовника, що після всього отриманого від мене, здавалося, остаточно розгубився.
- Ох, Анагеле, але нас хоча би доля в одному світі тримає. А ти вже в трьох побував, і далі йтимеш, і я впевнений, ще повернешся у Вись.
- Я надто багато втратив, аби на щось сподіватися.
- Відчуваю в тобі чоловічу міцність для цього.
- Це дивно - в останні часи мого ангельського буття, як вам вже відомо, як вищий охоронець, я був складений з декількох осіб. - Анагел розвів руками. - А зараз те, що залишилося після мого розділення в тій тюрмі, на земній поверхні набуло ось такого вигляду.
- Цілком бойовий вигляд. Але ось що цікаво, - мені подумалося, що дещо в його складаннях і розділеннях могло стосуватися і мене, бо ж я теж, начебто, мав свої складові, - напевно й зі мною можливе щось подібне? Але я ніколи не відчував і зараз не знаходжу в собі нічого стороннього. Хіба окрім тої темної мітки. Ти при зчитування моєї пам’яті знайшов у мені щось стороннє?
- Ні, не знаю, чи знайшов. Я ще маю зрозуміти, осягнути побачене. А зараз здатен хіба розповідати про себе. Бо моє буття таки пов’язане з вашим.
- А давай, чому би й ні. Але я прикрию очі, аби уявлялося краще.
- Я можу вам і відео згадки транслювати з того, що пам’ятаю, бо чимало їх в мені вже потануло – збереглося лише те, що ближче до кінця.
- Давай…

3
- Одна янгола, моя єдина подруга, втратила на землі свого вихованця. Захоплений своїм насиченим буттям він відмовився від неї. Тут це інколи описують, як «продати душу», чи «згубити душу». То вищі охоронці діють через душу, і якщо вона губиться чи повністю нівечиться, то вони втрачають зв'язок із своїми підопічними. Так сталося із Світанковою Синню. Вона могла далі загинути, але повезло - знайшла іншого вихованця, точніше, долучилася, стала одним цілим із його ангелом-охоронцем, досить незвичним ангелом чоловічої статі, своїм давнім приятелем - мною. Чому я був незвичний? Бо зазвичай кожен новонароджений на землі хлопчик отримує ангела-охоронця жіночої статі, а дівчинка – ангела-чоловіка. Якщо вони доростають єством до високих рівнів, то можуть мати і декількох ангелів. Так самотня янголка долучилася до ангела, що, як це не дивно, опікувався єством чоловічої статі, що значно покращило наші внутрішні справи. Для такого виключення з правил існували причини, і хоча вони не виглядали ідеально прийнятними для інших, та для нашої пари опіка над земним вихованцем стала спільним сенсом буття. І все складалося найкращим чином. Ми оточували нашого, незвичного вже з народження хлопця – переможця пустелі, найвищою турботою, давали йому те, за чим він до нас звертався. Він стрімко зростав, і мав, схоже, особливе призвання. Але якось із ним сталося жахіття в підземних просторах. Якби ми не діяли з таким поспіхом, то, можливо б, і не потрапили в пастку. А так - порушили закони, і були впіймані злом, бо наша відданість і служіння перейшли межі дозволеного. Хоча я і досі не знаю, чи існував для нас інший вибір. Та наші темні поневолювачі зробили помилку, розмістивши нас на тих розп’яттях поруч із нашим вихованцем. Хоча земні відстані й мало що значили, але близькість є близькістю. Тож, коли терпіти стало зовсім несила, поєднана в ціле наша ангельська сутність розділилась і ми спільними зусиллями вирвали єство вихованця зі смертного полону. Я б не міг цього зробити самостійно, покинути своє янгольське тіло. Від мене відділилася Та, що колись приєдналася. Ось так моя янгола і єство вихованця потрапили у вас. А полонене земне його тіло потануло. Я ж бо залишився на стовпі, віддаючи, як й інші, свою енергію тим вурдалакам. Тож нині краще вбити мене остаточно, аніж змусити покинути вас.
Потік інформації був досить щільний, щедрі картинки доповнювалися скупими словами.
- Дивна історія - дивного буття. Отже ти той ангел, що видер у великої пустки відмічене нею живе єство – там, над Рікою життя.
- Так, але я досі не знаю, причину появи тої мітки. Може та пустеля полювала на нього саме тому, що він її мав. І, натомість, позначила чорнотою мене, коли я намагався врятувати свого вихованця.
- І через це здійнявся вир подальших подій, котрий збив з колишньої дороги і мене. А що тепер належне і не належне пустелі – в мені? Кому ми свої - Пітьмі чи Світлу? Що скажеш? Ти ж оце там, Нагорі, перекинувся словом-другим. Як далі бути?
- Мій Пане, не знаю, у близькій Висі ми не прямо доторкнулися одне-одного з вашою охоронницею, стався перелив взаєморозуміння, сподіваюся, ви самі знайдете невдовзі потрібні відповіді, ви ж на постійному зв’язку через свою душу. Колись, у повноцінній Висі, я міг обмінюватися відчуттями і підтримкою з будь-яким ангелом, де б той не був, - зараз вони мовчать, та я здатен спілкуватися з безтілесними, що у земному, і підземному світі. Я вловлюю різноманітні тутешні голоси, котрі готові контактувати. Але ще не маю достатнього досвіду, аби знати хто вони.
- Тому й не спіши їм на зустріч, бо вони й справді можуть служити ворогам. Варто порадитися зі мною.
- Я питатиму дозволу. А щодо вашого нинішнього ангела-охоронця, то це й справді спершу була лише вона, хоча нині вона не сама.
- Сподіваюся – блондинка? Жартую.
- Не знаю, мій Пане, та вона видалася мені бездоганною.
- Як зразок не дуже чемному вихованцю. Та ще поговоримо про це, але давай без «мій Пане». В мене ж є ім’я. І ти його знаєш. Та на цьому зробимо перерву в обміні досвідом. Спробуєш пиво?
Наразі мене втомили нові знання, моя сутність уже тонула в отриманому - в чужому і повернутому від себе ж. Але мати головного ангела-охоронця жіночої статі було дійсно приємно. Мої давні підозри справдилися. Усе таки жінка розуміє чоловіка найліпше. Інколи краще, аніж він сам себе.
- Мій Пане, пробачте, я не зможу звертатися до вас на ти, доки ви не станете, ким повинні. А ось пиво спробую, хоча маю сумніви, що воно справжнє.
- А хай йому грець! Кажеш, не справжнє? А що справжнє – хіба лише земля, повітря, вода, ти, я? Але скажи – ким я повинен стати, ти знаєш?
Анагел зблід і наче зсутулився.
- Я не можу це якось назвати, воно більше мого теперішнього розуміння. Пробачте.
- Тоді й щодо пива будьмо поблажливими, бо тут ніщо не ідеальне.
В холодильнику, певно презентом від Зураба, знайшлося чимало різного - і смачного, і хмільного. Я назбирав на тарілку розмаїтих нарізок, додав зелені, налив у високі кухлі пива. Можливо утрьох сидіти було би веселіше, та Ірина ще не повернулася. Ходила десь в тіні стін і перекриттів, а може й нижче, вишукуючи своїх мишок.
- Тож, Анагеле, раз ми дійшли до такого, тоді за це й вип’ємо – за справжнє, що попереду!
- Напевно, я не маю вибору?
- Не маєш, - вбирай наші грубі земні смаки і втішайся тим, що є.
Ми одночасно ковтнули пінявий, дійсно підозрілого ґатунку напій, але нагоди робити строгі висновки з найперших кроків я Анагелу не надав.
- І натисни, нарешті, отой червоний вмикач, інакше телевізор не включити.
- Так, мій Пане, ви можете й це заборонити, та зараз, коли ви відкриті для мене, я відразу взнаю все, про що ви мислите, бачу ті ж образи. А вагаюся з вчинками, можливо тому, що я лише ззовні схожий на людину, як ви розумієте, навіть думки в мене, в основному, часто узяті з навколишнього.
- Та невже? І хто їх надиктовує? А вагатися перестань, ти нині яскравий представник чоловічої статі. Ти ж не можеш стати жінкою? Тож бо!
Анагел замислився, наче поринаючи в нечутні мені сприйняття.
- Ні, не можу – бо це не відповідає мені внутрішньому. А думки, певно, прилітають услід вашим запитанням, як нота до ноти в акорді, певно, від тих, що мислять схожим з вами чином.
- Та невже? І яким чином все це можливе?
- Не знаю, та ваші запитання чи думки, як вібрації, знаходять резонанси. Хоча я готовий зупинити і це в собі.
- Цікаво-цікаво. Так, поки зупини це.
Дивина з цим ангелом. І я, неначе ні з ким із них, двох з Кішкою, не мав наміру розбудовувати стосунки, але вони, напроти, ставали все тіснішими.
Анагел натиснув вмикач телевізора і втупився в репортаж «з місця подій», - найперше, що виринуло на екрані. Вочевидь, йому було не байдуже і побачене, і як саме все те описувалося.
- Як дивно використовується мова, невже вона потрібна ведучому саме тому аби можна було говорити стільки неточного, перекрученого і пусто-порожнього?
- Це ти за мною повторюєш?
- Але ж перекривлення очевидні.
- Не всім. Та й що тоді більшість має мовчати? Вернути словам їхні початкові значення неможливо важке завдання, принаймні для стереотипного сприйняття більшості. Тому лише тварини і рослини кажуть правду, чи не так? Ось, ковтни ще пива - набирайся схожості до земних мужів. А може й до богів – вони, кажуть, пили безупинно. Не кривись, аж так вже уподібнитися все одно не вдасться.
- Але ж людська мова, як я розумію, не лише для того, аби звертатися один до одного, але й Вище! Тому аж так перекривлювати суть усього – це як убивство, чи самовбивство. А щодо п’яних богів, то я не певен, що вони були саме богами. – Анагел так і не зміг позбутися кислої міни на обличчі, тож рішуче відклав напій в сторону.
- Мій Пане, я спробував і тепер остаточно переконався, що це ніяке не пиво, а чорт-знає що, бо воно, як і слова в телевізорі, – повністю сфальсифіковане.
О,з яким задоволенням я би йому зараз задав запитання, що в нас тут не сфальшоване, але не хотів ще більше розчаровувати його. Вартувало глядіти в бік світла, а не споглядати пітьму. І добре, що мій супутник мав усі потрібні для цього системи сприйняття. Та й не хмелів, а й далі чуттєво наснажувався, зрештою, як і «я» - котрих, як це щойно виявилося, у мені чимала компанія! Тож мені було про що поговорити, і з собою.
- Ех, Анагеле, нехай і не знаю, твої це думки чи продовження моїх, та все, що вже маємо - важливо. Ну базікають люди публічно і між собою казна що, але ж мають на подібне вільну волю? Право на власні вчинки і на висновки з них. От які тільки зі мною не траплялися історії: був я і справжнім, і несправжнім, а скільки помилок накоїв. Доводилося бути й недобрим, аби втриматися, вижити у злих ситуаціях. Думаєш, ми маємо в особливі, часто дуже короткі, миті великий вибір? І для чого тоді Промисел?
Які в нас можуть бути підстави відмовлятися від запропонованого нам ходу подій – роби що повинен тут і зараз, бо це твій шлях, і не звертай з нього, йди і йди ним. До речі, я раніше завжди думав, що саме в цьому наша, чоловіча, єдина «вищість» перед жінками. І так, як вони змушені триматися нас, непохитних у виборі, - простір для маневру в них обмежений. А це значить, якщо твоя прекрасна половинка занадто далеко відхиляється від тебе, то вона вже не твоя. Зрозумів? Тому жінки тонко відчувають і потрібну відстань, і хто, й чия, і де саме та, її половинка – для них вкрай важливо… Як тобі мої спостереження?
Я пив і пробував захмеліти, бо як інакше було скинути вантаж сьогоднішнього дня? Та поки не виходило. В голові ще досі проявлявся попередній хаос – неначе втиснулося в мене у стократ більше, аніж я здатен розкласти на полиці розуміння і пам’яті. Думки, за які чіплявся, рвалися, як найтонші жилки, являючи замість себе примарні десятки і сотні інших помислів, образів, скерувань, які теж ледь не відразу танули, залишаючи по собі лише памороку від безмежності здобутого.
- Мій Пане, нагорі суспільні стосунки інші. Людською мовою я описав би їх, як «ні прямої влади, ні узагальнень». Та я вже менше можу сказати про той світ, все глибша мла спадає на мої пригадування. І це я на тому розп’ятті лише й пригадував, інакше вже давно б усе забулося.
- Значить так і треба, що маємо, те маємо. Будьмо щасливі, Анагеле, і тут, внизу. За нас!
По телевізору, після повідомлень про бучні концерти столичних фонограмних супер-мегазірок, пішли фрагменти футбольних матчів, що відбулися сьогодні. О так, чемпіонат улюбленого спорту! Я ж дока в цій справі, сам грав колись – багато і з насолодою! Чи то, знову був не я, а хтось, що зараз у мені? Та яка різниця! Ця гра вживу завжди мене надихала. Не те, що суддівство. А ось французи розчарували, програвши в суху італійцям. Напевно і справді після Наполеона популяція тамтешніх чоловіків так і не відродилася.
Натомість битва двох зграй гладіаторів і грубіянів закінчилася перемогою голландців. І чомусь спало на думку, що румуни грали значно пристойніше за соціалістичного правління, коли їли і пили менше, і світло в будинках зникало строго після десятої вечора. Та що тут казати, відбір тоді був значно жорсткішим, і життя у меншій мірі залежало від кількості грошей, за які, насправді, нічого в собі не додати, не змінити – на краще, звісно.

4
А в перерві, в новинах, розповідали про нас. Точніше, про мене з Іриною. Нас звинувачували у здійсненні терористичного акту в одному із житлових будинків в районі «Патріарших прудів». Опис моєї супутниці, що брала участь у подіях у найприроднішому, первісному вигляді, був дуже неточним, принаймні щодо обличчя. А ось я представ у всій красі. Знімок був зроблений, вочевидь, ще тоді, у медвитверезнику, з камери на вході. Хоча світлину і підправили, але серйозно сприймати такого типа в якості терориста було смішно. Та я не мав жодних сумнівів, що більшість моїх подвигів уже звели докупи, приєднали до розмаїтих випадкових фото і численних відбитків пальців, залишених у поїзді і в Красноярських високих кабінетах, в аеропортах і на потаємних квартирах Прохора, а ще, ясна річ, на місці сьогоднішнього погрому – в тій самій лабораторії.
- Мій Пане, може тимчасово вам вартувало би змінити обличчя й відбитки? – пробурмотів Анагел.
- О? Ти й це можеш?
- Чисто невеликі косметичні втручання.
- Дякую, матиму на увазі. Але хіба головна небезпека в силовиках? Мене більше непокоїть мій стан, оте, що зі мною коїться.
- Напевно ви праві, та зараз найлегше схопити і знищити нас, принаймні, доки ви не завершили свою ініціацію. Тож нам варто чимшвидше покинути це місто, бо в ньому очі на кожному кроці.
- Ніч, Анагеле, небезпечний час для евакуації, чи ти знову щось відчуваєш?
- Я постійно прислухаюсь.
- І що?
- Ніби тихо, але довкола наче пітьма зі всього світу зібралася, певно сталося нині значно більше, аніж ваші, мій Пане, з Кішкою діяння. І дійство тільки починається. Можливо ув’язнені знищили інші в’язниці, може ще дещо. «Униз» краще взагалі не потикатися, обов’язково на когось, чи на щось наштовхнемося. Вони там усюди .
- Вони, це хто?
- Темні, що зібралися внизу. І нічого хорошого щодо нас із-звідти не долітає. Я відчуваю їх. Але крізь мене вони нас не учують.
- Все так серйозно?
Я вирішив поки не розпитувати про так званих темних, хоча вони мене вкрай і зацікавили.
- Йдеться про порушення якихось домовленостей і рівноваги в цілому. Майже всі голоси проти вас. Хоча, є й ті, що вас потайки підтримують. Лише один, мій Пане, говорить про обережніше ставлення до вас, інші кличуть його Велундом.
- І хто в нас Велунд?
Анагел на мить змовк.
- Мій Пане, я відчуваю його, як одного із найстаріших і найдосвідченіших девів, чия країна давно зникла.
- Звідки це знаєш?
- Коли знаходився у тій в’язниці, то на мене в меншій мірі діяли місцеві чари, тож я дослухався до навколишнього буття. Чув розмови про нього. Він не в пітьмі. Але якось дотичний і до сил темних світів. А ще завжди шукає стосунків з такими, як ви з Прохором, - нібито, особливих він завше використовував, і незалежно від того, ставали ці особи на його бік чи ні – залишав потім з купою проблем, часто на погибель.
- Якось поетично в тебе усе виходить - «залишав на погибель», цей Велунд часом не Деві Тамаз?
- Ні, він не схожий на Деві Тамаза з ваших згадок. А щодо погибелі, то важко назвати звичайною смертю стан, коли відірване від тіла єство по краплині поглинається хаосом на межі з небуттям.
- Здається, саме про нього говорив мені Деві. Тож, виходить, що Велунд є одним із покровителів Прохора? Цікаво, куди глядять місцеві деви. Це ж їхня територія. Але чому тоді він за делікатність щодо мене?
- В Москві залишилося зовсім мало девів, та й ці ховаються, кому ж охота бути прикованим до стовпа. А Прохор ще не дев, тож йому, як у вас кажуть, багато що по-барабану.
- Як на мене, він повний відморозок.
- Деви по-своєму довершені – а Прохор, як і ви, і чимало подібних до вас, ще не ініційований, тому й за межами дії домовленостей, через що і найнебезпечніший для обох світів, точно так, як і ви, мій Пане. Але в Прохора головними є саме темні покровителі. І те, що Велунд застерігає від надто поспішних кроків щодо вас, може значити і зміну ситуації у зв’язку із самозвільненням чималої кількості ув’язнених особливих істот.
- Анагеле, моя голова зараз лусне від оцього всього. Виходить, я точно такий самий, як і Прохор?
- Так, мій Пане, і не лише з Велундового погляду. Ваші сутички з ним, як й інші гладіаторські поєдинки, тільки втішили би спостерігачів з нижнього світу, - переможцями ж бо у всіх битвах є лише вони. Але сьогодні події розгортаються не за звичним сценарієм, тому стоїть гул незадоволення. І проти вас, і вже проти Велунда, що є відомим авторитетом у світах.
Мене все більше дивували почуті слова.
- Зачекай, в мене стійке враження, що ти все це говориш не зовсім від свого імені. До тебе хтось підключився, Анагеле? Дивні сенси, і стиль не твій. Це ти зараз зі мною? Та не важливо. Якщо складеться, завтра продовжимо про це, - особливо про тих, чиї знання ти мені передаєш. Але відключись зараз же! На всі сто. І більше нікого не підпускай до себе.
- Так, мій Пане. Вже відключився. Ви праві - це не мої слова. В останні хвилини зі мною говорив якийсь чоловік, з головою закритий від Сонця. Він медитував на березі прохолодного моря. Дивно, що саме він, а не хтось із девів.
- Добре, сподіваюся, жодних шпаринок сюди ти не залишив. Але відтепер і доступ до мого єства і згадок, лише з дозволу. І діяти надалі маємо швидко, Оцінюємо ситуацію і вперед, як справжні чоловіки! Прориваємося!
- Справжні чоловіки, як у вас кажуть, дівок топчуть, а мене Кішка ледь не потоптала, та й до дівок поки не тягне.
- Набираєшся наших словечок? Непогано. А з Іриною делікатність не завадить. Вона змінилася на краще, але ще зростає.
І хоча я останню тираду промовив Анагелу майже пошепки, та цього виявилося цілком достатньо. Ірина виринула наче нізвідки. Безшумно ввійшла в кухню, потягнулася усім своїм безсоромно голим тілом, і за мить уже сиділа на колінах Анагела.
Він стрепенувся і, на його думку, я мав негайно рятувати його.
- Іринко, лише без надмірностей, наш компаньйон звикається з цим світом, і теж не проти обережного ставлення до себе.
- Я хіба зараз проявляю не найвищу довіру до його ангельського єства?
Я помітив на її обличчі грайливість, і злегка підіграв їй.
- Інакше доведеться віддати тебе в інші добрі руки, напевно, чимало твоїх кавалерів прагнуть цього?
- Як би не так, Метре, я тепер довіку ваша – віддана, маленька, інколи пухнаста. І ви мене повинні час від часу годувати і пестити, не обмежувати прояви моєї прихильності. Натомість я ловитиму вам мишей і не лише їх. Мр-р. То що наш Анагел про мене говорив і так пр-ристрасно?! – Вільною рукою вона торкнулася його руки, потім грудей. - О ! Допоки я досліджувала околиці, твої м’язи стали ще виразнішими! І душа, певно, приросла чоловічою мужністю! Ви це помітили, Метре?
- Метре»? І от звідки ви такого набираєтеся? Один - «мій Пане», інша - «Моншер» і «Метре». І про яких мишей ідеться? Чи ти про тих самих істот із нижнього світу?
Ірина, хоча й ніжно тулилася до Анагела, обійнявши його за шию, й показуючи, що важливішого заняття й існувати не може, задумливо-демонстративно втягнула носом повітря.
- Мр-р, Анагеле, бос хоче, аби я ставилася до тебе суто, як до братика. А ти такий, такий інший, і від тебе зовсім не пахне недоглянутістю, як то від більшості чоловіків, за винятком Метра, звичайно. Моншер пахне морем і розпеченими на сонці глибами каміння, і навіть, коли ласкавий, смолистим ялівцем. І даремно, ти Анагеле, вважаєш, що Метр саме такий, яким здається земному поглядові. Та й ми всі хіба такі? Ось я, ніби така пазурлива, але всередині – мале кошеня. Але Бос, скерована вперед буря. О, Моншер! Я неспішно гуляючи в тіні все пригадала, і це лише посилило мою впевненість, що я ваша покірна помічниця, в якої тільки одне дрібне прохання перед нашою довгою дорогою. Дозвольте ненадовго вискочити до тієї мамки з немічним дитям. Хочу проконтролювати, що там і як. Я ж обіцяла Деві.

5
Я навіть не встиг здивуватися раптовому літературному чи ораторському талантові Ірини, як вона знову стала Кішкою. Але я не мав нічого проти її відвідин Оксани і її малюка. Тим більше, вони жили зовсім поруч.
Ми перемовилися поглядами і Кішка, м’яко зіскочивши з колін Анагела, ліниво потрусила до дверей. Анагелові босоніжки на її лапах, знову стали ледь помітними сивими плямам, хутро радувало погляд своїми дивними барвами. Певно, усвідомлюючи свою красу, наша компаньйонка ще трохи покрасувалася перед нами. І зараз усе в її вигляді вказувало, що вона є саме тією Кішкою, якій дозволено гуляти самій по собі, лише частково існуючи в світі людей. Я міг спробувати проникнути в її глибші плани, але цікавило мене, наразі, зовсім інше – хоча б якось змінити напрямок розвитку подій, що зводилися в цю мить лише до поняття «глухий кут».
Коли Кішка віддалилася, я прикрив за нею двері і самостійно спробував відчути, що й до чого, і куди скероване. Але, певно, мій стан ще не дозволяв тонким чуттям працювати виразніше.
Анагел уважно подивився на мене. Певно саме так дивилися колись і батьки - намагаючись вловити, що в мене в голові. Та я не міг пригадати, як виглядали мої батьки, як не міг пригадати і чимало іншого. Хоча тепер я вже знав причину і, схоже, здогадувався, яким чином можна було виправити ситуацію.
- Анагеле, я, вочевидь, далеко не перший із простих смертних, хто розмовляє із подібними тобі небесними створіннями, то, як вважаєш, я міг би, як і ти, чути чужі голоси, чи спілкуватися з незнайомцями, які не поруч?
- Мій Пане, я вже давно не небесне створіння, тому ми й можемо розмовляти. Ви, напевно, будете здатні теж, після ініціації, і чути, і розмовляти на відстані, якщо захочете, а зараз я здатен вам у цьому допомогти. Хоча маю навчитися зважувати, що добре, що ні. Бо як інакше?
- Хіба це важко? Ти колись спішно жертвував собою, рятуючи мого попередника, невже вчиняв не добре? А ті, що впіймали вас у капкан – робили зло. Зовні злого від доброго не завжди розрізнити, маєш навчитися бачити сутнісне.
- Не знаю, не можу зважити свій фатальний вчинок – до нього спонукали страждання в небі і внизу, але зараз мені вже значно легше, хоча й не відаю достеменно: ні хто я нині, ні що на мене очікує.
- Отже, той твій вчинок був необхідний.
- Можливо. А щодо зла - то навколо чимало таких, що наче порожні тілесні оболонки, які втратили головне, що тут звуть сутністю. Одної тілесності наче й замало, але як без неї? І я майже втратив минуле, але не здобув ще нічого в нинішньому. Умію вдягати тіло, і тримати в собі єство тільки завдяки близькості з вами. Самостійно поки здатен лише відчувати і розрізняти, але не тлумачити і накопичувати за власним розсудом. І тому так сподіваюся на вас.
Мені подумалося, що напевно він таки правий, але легко і швидко йому нічого не дасться. Бо так тут є – зі всім, і з кожним.
Ми якийсь час просто сиділи мовчки, вглядаючись у ніч і слухаючи недалекі подихи міста. В голові ніби все заспокоювалося. І неочікувані думки хоча вже й не частили, але досі намагалися ошелешити чимсь нещодавно призабутим. Раптово згадалися сторінка того дивного часопису зі статтею про невидиме буття, її читач, а ще той, наступний сивий дачник у підземці, що наполягав на інформаційних оманах. Цікаво, ким вони були насправді. Дивно, що тоді не захотів уважніше придивитися до них, наприклад, Згори. Згори…
Так, саме Туди! Я рішуче підвівся.
- Відпочили і досить! Нас розшукують не тільки внизу, але й на поверхні. І через сито перевірок дістатися до літака чи поїзда нині не вийде, на це очікують в першу чергу. Та ми підемо Верхом!
Не певен, що Анангелу сподобалась моя думка, - він вже хотів сказати щось, як в коридорі почулося гучне шурхотіння. Краєм ока я зауважив стрімкий рух. І ледь не відразу відчув спалах Ірининої радості. О, вона вже тут! І когось, схоже, упіймала?! І це була зовсім не маленька сіра мишка.
Явно хизуючись успіхами, Кішка повагом підійшла до моїх ніг з якоюсь волохатою тінню в зубах. Акуратно балансуючи на межі світів, вона притримувала здобич у тонких межах прикордонного простору, де піймана нею істота була ще якось видимою.
- Як ти тихо повернулася. Сподіваюся, в малюка все добре? А що це? Тільки не вдуши, може достатньо просто притримати лапою?
Кішка послухалася, сторожко і спритно перекинула придушену здобич під лапи.
«- Там, де я була – все добре. Вам сподобався б результат. Хоча помітила те, що змогла виправити. Але як вам здобич? На жаль, піймала не всіх, наступного разу ловитиму чотирма лапами. Була ще одна подібна істота. І вони слідкували за вами, Метре...»
- Ти вельми вправна. Дякую. Та хто це такий?
Я пригнувся і уважно розглянув впійману істоту. І наче з купки осіннього листя плоті в мій бік злякано глянуло зморщене старе лице під ворсистим сиво-жовтим хутром. Цей погляд передавав крайню нажаханість. Саме те, що потрібно.
- Вітаю! Приємно познайомитися, - звернувся я до істоти.
Пройти ланцюжком слідів у його куцій пам’яті не склало труднощів.
- То з ким дружимо, старче? Ні, мене цікавлять найвеличніші твої друзі. Он, як…
Я поглянув на Анагела.
- І що можеш ти сказати?
Наразі я закрив від Анагела те, що коїлося в моєму єстві. Тож видіння, щойно витягнуті мною з пійманої Кішкою істоти він з мене не міг зчитати.
- Здається, тут їх іменують домовими. Приходять юними здалеку. Існують поруч. Я бачив їх навіть в неволі. Підбирають крихти з людського столу, але не тілесно. Інколи прислуговують темним силам. Це в них на лиці – чим менше схожий на людину, тим гірший, як оцей.
Кішка хмикнула.
«- Ці мишоподібні прислуговують тим, хто гидиться їх з’їсти, але здатен розчавити, чи повернути туди, звідки прийшли. Тягнуть зі світу земного все, що можуть, нишпорять, підглядають-підслуховують-доносять! - Кішка грізно вп’ялася в бідолашну істоту, яка, схоже, зі страху зовсім втратила тяму. - « То кому служимо, діряве мішковиння?!»
«- Ірино, ти вважаєш, це створіння може бути нам корисним чи небезпечним? За пару хвилин нас і так вже тут не буде.»
«- Це куди ж ми дінемося, милостивий Пане, може дахами підемо? Кррруто, я про таке щойно мріяла. Та, з вашого дозволу, я полоскочу цього старого хитруна – тр-рішечки. Жах, як не люблю недоглянутих чоловічків.»
І в ту ж мить Анагел і Ірина одночасно підскочили, втупившись у щось на стіні вітальні, на якій секундою пізніше розрослася пляма, що ледь не відразу набула обрисів овального просторового тунелю, звідки поспішно виходив невисокий, кремезний, дивно вбраний незнайомець.
- Я вас прошу, я вас дуже прошу, не лякайте мого домовика. І ні в якому випадку не йдіть низами!

6 Дев Руссо
Може цей гість був і незваним, а ще й незваним, але саме його я й побачив у пам’яті домового. І, вочевидь, саме його і сповістила щодо останніх подій друга, не впіймана Кішкою, сутінна істота. А з огляду на тунель, згадалися схожі появи Деві Тамаза. Ні тобі «доброго дня», ні «до побачення», ні «можна ввійти». Схоже, для девів не мали жодної ваги всі ті правила й манери, яким навчали в дитинстві звичний люд батьки. Чи, може, і серед цих особливих істот існував поділ на різні верстви?
Я злегка поклонився гостю, з цікавістю розглядаючи високі трави і березовий гай по той бік тунелю.
- Вітаю вас.
- А?
Вбраний в полотняну косоворотку, підперезану на поясі шовковим шнурком, і такі ж домоткані штани, заправлені у вкорочені коричневі напівчоботи, рудий гість направив явно незадоволений погляд на мене.
- Пусте, головне аби ваша кішка стрималася.
- Вона в нас сама по собі, і не терпить зверхності. – Натякнув я незнайомцю на правила хорошого тону.
Між тим, Кішка все ще запитально гляділа на мене. І дідько знає, які прагнення могли зараз боротися в ній - дружніх почуттів до раптового пришельця вона не виявляла.
«- Від нього теж пахне мишами...» – Аж надто роздратовано майнуло, здавалося, просто з її очей.
Ефір міг цим девом прослуховуватися, тож я подав заспокійливий імпульс через поводок, що нас поєднував. Можливо засильно, бо Ірина, відпускаючи тінь з під лап, миттєво покинула кордони між світами - рвучко і гордо, у всій своїй жіночій красі випросталася, і процокала миттєво відтвореними Анагеловими босоніжками просто перед носом гостя до вільного стільчика.
Він ледь досягав її підборіддя, і зараз, кумедно задравши голову, супроводжував нашу даму вкрай ошелешеним поглядом, нервово поправляючи перекошені круглі старі окуляри, до того ж іще й закріплені перекинутим за вуха шнурком.
Помітивши на собі наші з Анагелом зори, дещо знітився.
- Ач яка! І я вам скажу, – вас, здається, нині звуть Сергієм? – Він з трудом відірвав погляд від Ірини, звертаючись вже суто до мене, - вона значно, значно гарніша і толковіша, за того Кота, що якось супроводжував князя Велунда. І нехай то був і не зовсім його Кіт, та все ж відома особа.
- Наша Кішка вільна від будь-якої влади над своїм єством, і в мирському середовищі має ім’я, і я би вам її представив, але досі не знаю, як звертатися до вас.
Я запитально глянув на дева. Той широко посміхнувся і продовжив:
- Ах так, пробачте, ми ж тільки візуально знайомі, пам’ятаєте, недавно в метро? Ви читали статтю, написану суто для вас - як натяк, вітання для майбутнього дева від місцевої нашої общини. Але ж ви досі ще не один із нас? Дивно, що тягнете, то ж тепер і невідомо, чи взагалі станете ним. Утім, і це дрібниці, бо усе проминає, і що має статися - стається в назначений час. – Завершивши мудрувати, гість якось кривувато посміхнувся.
- Можете звати мене Львом Миколайовичем, майже тим самим, якого ви, хе-хе, так і не читали в школі. Не певен, правда, що зовсім обминули, бо той стільки різного написав, але таке моє перше враження.
- І мені приємно. – Я обернувся до своєї компаньйонки. – Дорога Ірино, Анагеле, представляю вам шановного дева Лева.
- Руссо! – додав чи не машинально гість.
- Знайомтесь, Леве Миколайовичу, з моїми супутниками – Іриною і Анагелом. А щодо
Толстого, я дійсно не пригадую чи знайомився з ним в юності, а ось нині щось стримує.
- Бачу, інші книжки читаєте, - дев тицьнув поглядом на два стоси, як придбаних мною нещодавно книжок, так і на труди Рекса Стаута, котрі приніс сюди Анагел, - чим вони кращі?
- Вони більше Анагела зацікавили, а я все вагаюся, ніяк не збагну - перейняті чужі знання і досвід – це дійсна сила, чи стороннє навіювання, самообман? Бо ж хіба істина для одного – істина для всіх? Але, я так зрозумів, ви натякаєте, що й моє ім’я може звучати інакше? І як?
- А хіба ні? Істина – річ суспільна! Особливі знання формують особливу шану, ім’я, статус! Та про це потім, бо зараз йдеться про вашу свободу після всього вами скоєного! Залишилося на все про все кілька хвилин, хіба не відчуваєте близької небезпеки?!
- Дві хвилини 53 секунди. – Раптово пробаритонив Анагел. Цей тембр пролунав цілком драматично. Хоча на жінок найкраще діє саме такий, бо вражає і найнедовірливіших. Невже задля Ірини постарався? Та навряд чи. Можливо просто зійшов зі своєї хвилі, і причина мала бути достатньо вагомою.
Анагел стурбовано глядів кудись крізь підлогу. Отже ми мали діяти просто вже.
- Тоді беремо все необхідне.
- Поспішіть. – додав гість.
Я встав, заглянув у вітальню, підхопив зібраний наплічник і повернувся. Відтак зупинився на межі люб’язно запропонованого для нашої втечі девом Руссо тунелю. Я вже знав із чим маю справу, а ось Кішка і Анагел – ні. Та вони зараз пішли би за мною хоч на край світу. Але я досі не мав упевненості в тому, що запропонований нам край – саме те, що потрібно навіть для втечі. Інтуїція була виразно проти, я мав спробував відчути майбутнє. І така картинка проступила перед моїм внутрішнім зором.
«…Перехід був недалеким. Я приблизно вже знав, куди він приводив, тому не дуже й подивувався лубку з доглянутих п’ятистінок, березовому гаю, і широкій річці неподалік. Ступивши на твердь із тунелю, Ірина продовжувала залишатися Іриною, але щось незриме відбулося з нею, бо вона ледь не навпомацки стала досліджувати навколишній обсяг. Лев Миколайович ж бо явно пожвавішав, хоча теж майже не змінився, і все так же ласо поглядав на Ірину. І, схоже, бачив дещо інше, аніж я. Не перестаючи кидати погляди у бік молодої жінки, він зняв окуляри. Протер хустинкою. Далі знову одягнув, і це було вже зовсім інша річ – не ті зашарпані, підв’язані шнурочком, що викликали стійку жалість до їх власника, а особливі магічні скельця в тонкій золотій оправі.
- Як тут мило, - раптом промовила Ірина: - Чудово, моє!..
- Нічому й дивуватися, тут вона, можна сказати, пряма протилежність собі тамтешній. – Промовив, немов оцінюючи зроблене, Дев. Схоже, і звертаючись виключно до самого себе.
- Невже? – вирішив і я приєднатися до розмови, хоча мене дійсно вразили Іринині інтонації. Я від неї такого раніше не чував.
А ось Анагел наче розтанув у повітрі. Хоча, як мені здалося, ступив на цю твердь разом із нами.
- Анагеле! - покликав я його.
Куди ж це він подівся? Але той безслідно зник… бо й не бував там, в дійсності…»
«- Так, мій Пане. Туди Ірині не можна.» - Пролунав у моїй голові голос колишнього ангела. «- То не її місце.»
Довкола нас виднілася все та ж квартира, і цілком реальний Анагел дивився на мене, потискаючи плечима. Видіння мого передчуття потанули, залишаючи достатньо місця для роздумів, для яких не вистачало лише одного - часу.
Раз Ірині туди не можна, то що нам робити?
- Півтори хвилини, поспішаймо! – Аж надто ввічливо нагадав нам про ситуацію Лев Миколайович.
Схоже, я зрозумів у чому справа – для Ірини перебування навіть на межі з Первинним світом стало би, хоча, й випадковим, але остаточним етапом її метаморфоз, обрядом ініціації, й ініціації не мною, і не на тих землях.
Дев не замовкав.
- Немає іншого виходу, інакше ви тут загинете.
Але вихід, як на мене, існував завжди.
«- Ірино, зустрінемося там, де брали машину сьогодні вранці, йди звідси виключно дахами, і пообіцяй, що не станеш відволікатися на різне, передусім, на дрібних сутінних істот, аж доки не відійдеш далі! І не пірнай глибше межі. Анагеле, порошу, будь з нею.»
«- Не можу, мій Пане, в Ірини є шанси бути просто кішкою, і я їй нічим не здатен поки допомогти. Я досі не надто самостійний.»
Навряд чи Анагел договорював до кінця, очевидно, він таки остерігався залишатися з Іриною наодинці, але й Ірина не наполягала.
«- Шефе, обіцяю! Дахи – це моє царство! То я пішла!»
Моя супутниця іронічно зиркнула на гостя, і подалася коридором в сторону вихідних дверей.
Дев відразу спробував зупинити її, аж надто гучно нав’язуючи подумки свою волю, та в земному світі в нього не було жодних шансів. Я супроводив компаньйонку, прочинив перед двері, й Ірина, на ходу переходячи на межу з підземкою, побігла сходинками угору. А знизу вже чувся тупіт багатьох ніг.
Я зачинив вхідні двері і повернувся в гостину. Лев Миколайович помітно нервував. Дивно, що він не покинув нас. Можливо саме тому, що Анагел, стояв однією ногою у світі цьому, іншою в тунелі, наче тримаючи прохід відкритим до мого повернення.
Що ж, пора, і я, кинувши прощальний погляд навкруги, на непрочитані мною ведичну класику і таку ж детективну, поправивши за спиною свій невеличкий рюкзак, поринув уперед, як запевняв Деві Тамаз, - до свого майбутнього.

7

Все сталося саме так, як я і передчував – перед нами розлігся той самий же березовий гай, зеленотрава рівнина над чималою рікою, з невеличким селищем звичних дерев’яних п’ятистінок. але без залюбленої усім цим Ірини. Анагела, втім, теж не було видно.
- Що ж, вітаю вас, Сергію, у рідних моїх краях, - із відчутною досадою в голосі промовив Лев Миколайович. І, наче очікуючи ще на когось, оглядівся.
Відтак продовжив: - поруч Москва, а тут природа, як вона є, повітря, сонце, спокійні люди. Тож якщо ми знайдемо спільну мову - станемо добрими сусідами. Уявіть собі таке диво, що буде суто вашим!
Я слухав і вбирав ці дивні пахощі, що линули сюди просто із Сяйносвіту, яка краса! Звідкись долітало звучання бубнів, голоси протяжного співу.
- Навіть не уявляється. Але, виходить, ви неочікувано допомогли мені в загрозливій ситуації. Дякую!
Дев якось неоднозначно всміхнувся.
- Пусте, я переконаний, що майбутні добрі сусіди повинні допомагати один одному.
- Тоді, вважаємо, у мене невеличкий борг перед вами? І з приємністю його поверну, якщо ви приймаєте цю пропозицію, і трапиться відповідна нагода для повернення.
Я ще раз роззирнувся, та зараз, переважно, внутрішнім зором. Мене цікавили не тільки ці, повні співів, краї, але й куди подівся Анагел.
«- Я тут, мій Пане!» - Голос супутника соковито залунав у моїй голові, «- не хвилюйтеся, зі мною все добре».
- Шукаєте свого дружка? Схоже, він став тут невидимим. Але так воно й повинно бути – у нас не діє жодна привнесена магія Середзем’я, чи темних світів - тут все майже первинне, без будь-яких ускладнень. По суті, на цій, Богом обраній тверді, все і починається знову. Хоча ми й лише на межі Вищого існування.
Дивно, що цей дев не зрозумів природи Анагела, чи може не встиг придивитися. Тож навряд чи невидимість мого супутника пояснювалася його як би нижчою магією. Я не став виявляти і свою обізнаність в інших питаннях, і розкривати, що вже не раз перебував на межі із Сяйносвітом. Тож поки вирішив підігравати рудому покровителю цих місць.
- Прекрасний краєвид. Доглянуті землі. Вочевидь, у вашому розпорядженні всі можливі вирішення – для себе і для люду, які варто й мені перейняти.
- Якось так, - пробурмотів дев, мабуть, подумки на щось відволікаючись, та далі вже впевненіше продовжив, - але і справді, йдемо. покажу що й до чого.
Ми наблизилися до околиць взірцевого селища з розписаними і прикрашеними різьбою дерев’яними будиночками, як те їх малювали в казках, а заодно й до ріки, на березі якої виднілося чимало святково вбраного люду. Там співали й танцювали, і якось аж дуже по старовинному поводилися, але виглядало це щиро й проникливо. Мені сподобалась така їхня безтурботність. А також і те, що було чимало красивих молодих жінок.
Подібне, судячи за виразом обличчя, радувало і Лева Микалаєвича, що теж невідривно глядів у той бік.
- По доброму заздрю вам, ви тут, мабуть, в постійній радості перебуваєте. Хотів би і я, хоча би час від часу, долучатися до іншого існування, аніж відоме мені в Середзем’ї.
Я справді прагнув цього, ось тільки чому я це викладав першому ліпшому, та й мало відомому мені деву?
- А хіба не так має бути, Сергію? Існувало б тільки бажання досягнути відповідного нам рівня життя! – Дев Руссо, мабуть, теж помітив мої пильні погляди на місцевих красунь, - З розмаїтою красою, а хіба вона можлива без жінок, га? Без прекрасних російських жінок - найкращих у світі!
- Хіба не всі жінки - найкращі? – Я, швидше мимоволі заперечив, але тут же спробував виправитися, - хоча тутешні і справді одні з найкрасивіших! Невже вони всі місцеві? Чи як?
- От, якщо колись у вас, Сергію, складеться вище життя, то розповім детальніше – що до чого.
- Було б добре. Місцеві деви, напевно, тому і ходять в гості один до одного? Але чи часто, якщо дороги далекі?
- Це не так і важко, було би з ким стрічатися, та й безпечніше бачитися тут, аніж в Середзем’ї... Ви ж знаєте, як за нами полюють на серединній землі, чи в Темносвіті?
- Ні, не знаю, не розумію - чому, для чого?
- Ах, дорогий, далеко не все можна швидко пояснити, але, найперше, не варто нариватися, і сунути носа куди не слід.
Дев промовисто поглянув на мене, відтак продовжив.
- От і я намагаюся уникати неприємностей, і вам рекомендую не відповідати на вдаване чи дійсне зло силою і спротивом, а просто молитися і насолоджуватися красою буття у всіх її формах.
- Це надто високий пілотаж, як для мене нинішнього.
Звісно, почуті слова, як і все навколо, здавалися красивими, але я давно проминув ті роки, коли міг би прийняти їх всерйоз.
Та дев не зупинявся.
- Ех! А давайте, погостюйте в моєму маєтку декілька деньків, Іванушек та Мар’юшек моїх порадуйте, - поп’ємо-погуляємо, поспілкуємося про високе, а? Вашу Ірину покличемо. А там, глянь-поглянь, усі збурення заспокояться, і ви далі своїми шляхами підете.
- Дякую. Можливо, колись. Але добре, що ви нагадали, маю чимшвидше повернутися, відшукати Ірину.
- Ох, Ірина! Вам дуже з нею повезло, дуже! Така жінка! Я багато чого б віддав, аби вона завітала сюди, погостила на наших просторах. Їй Богу, закличте її сюди, благаю вас, ви можете! А я куди потрібно тої ж миті доріжку прокладу!
- Навіть отак? Ще вчора, Леве Миколайовичу, я би й сам вам її радо віддав, але нині вже ні в чому непевен. І не думаю, що є сенс говорити про подібне за відсутності самої Ірини. Але ініціювати її на ваших землях не можу. Тож безмежно вдячний за допомогу і, будьте люб’язні, допоможіть повернутися в Москву найкоротшим шляхом.
Щось мені підказувало про необхідність завершувати ходити манівцями.
Дев Руссо відчутно напружився, хоча ніби й дивився в іншу сторону, в бік святкового люду, що чомусь, просто на наших очах, різко припинив свої вельми злагоджені до того веселощі. Змовкли музики, затихнув спів, зупинився і розсіявся хоровод.
Та й сам опікун цих місць завмер просто на півдорозі. Та й голос став значно твердішим.
- Найкоротший шлях – тунельним переходом, хіба я вас тримаю?
- Я ще не здатен їх відкривати, хіба ви підкажете, як це робиться.
- Нічого складного, спершу маєте відчути потрібне місце, куди збираєтеся потрапити. Для цього або самостійно його примітити, або за допомогою слуг, як із цим впоралися мої знайомі домовики, і потім власною енергією перейти звідси туди. І навпаки. Якщо ж у тунелі залишається якийсь сторонній предмет чи в ньому, як у дверцях ліфту, хтось зупиниться, то він якийсь час не закриватиметься. Але подібне вимагає достатньої потуги і того, хто затримує закриття тунелю. Тож тнкощів вистачає. А ще є відкриті дороги - природні, так би мовити, аномалії, якими можна скористатися, не створюючи свій перехід. Але ці місця відомі, і сунутися туди ризиковано навіть для малопомітних у всіх світах девів, то що тоді казати про вас? Я зараз і про те, що ваші можливості поки вкрай обмежені.
- Так, я до подібних речей ще не вмілий. Але ж у вас, Леве Миколайовичу, є власні наробки, якими ви час від часу користуєтесь, існують місця, куди робите тунелі просто по пам’яті?
- І я повинен віддати їх ось так, тільки задля вашого повернення у вир запалених вами проблем, в результаті чого зараз уся Москва під зав’язку набита чорт знає чим зі світу земного і світу нижнього?! Якби ж то ми взяли Ірину із собою, то про мене і мою допомогу вам ніхто не знав би, не відав! А я ж просив узяти панночку із собою! А тепер що? Вона так чи так, але повідає і про мою участь.
В цих словах чулося щось дивне, неначе ця особа мала впевненість в подальшій долі Ірини. Мабуть, не дарма я його підозрював від початку, Певно, шукав нас і запросив до себе, усе завчасно продумавши, але не все склалося, як жадалося. І хоча зараз він в помітній розгубленості, проте аж ніяк не щирий. І знає значно більше, аніж вдає. Але для чого йому потрібна Ірина? Вартувало б витиснути з цієї загадкової особи хоча б щось, але якщо він зрозуміє, що це лише мене тут і затримує – то він зовсім замкнеться.
- Я сумніваюся, що Ірина потрапить їм в руки.
- Даремно так вважаєте. Ви, Сергію, надто самовпевнені, - а загрози просто шалені. Чи не бачили, які потужні, древні особи стали невільниками? В порівнянні з ними – ви початківець.
- Але ж ви – зовсім інша справа. Вам чого остерігатися? Сутності, які живуть поруч, на темній межі, вам знайомі, допомагають за потреби, а в цих краях зло вас аж ніяк не торкнеться.
- Зло діє всюди. І те, що я сам не потрапив у подібну в’язницю – наслідок крайньої моєї обережності. А що вмію підтримувати дружні стосунки зі всіма, в тому числі і з сутінними істотами, не значить, що я хоч якось захищений. Послухайте, якщо я вас виведу зараз звідси, а вас звинуватять у вже скоєних і майбутніх злочинах, то мені доведеться відповідати теж! І не перед якимись там бандитами! Думаєте, це вони саджають в тюрми? Так-так, не дивуйтеся, усюди підтримується порядок, тож і в нас є своє правосуддя, і навіть найвищі суди. Старійшини і судді відразу вловлять, що й до чого. І далі лише один крок і до мого ув’язнення.
- Але ви й так витягли мене звідти, що вам втрачати?
Вочевидь, це виглядало, лише натяком на натиск, але Лев знайшов у цьому привід аби скипіти.
- Завжди знайдеться, що втрачати! Насправді ж я вас прибрав з нашої столиці, бо ви там, о-ох!, що накоїти могли би ще - таку пожежу вчинили на Патріарших! Злочинців випустили! Так-так, не дивуйтесь – бо кожен із них свого часу переступив наші закони. А чому вони порушували, чи їх спровокували, чи змусили – це нікого не цікавить! Тож я, відчуваючи небезпеку значно більших масштабів і втрутився. Не силою, а милістю Божою відводив вас подалі…
Дев Руссо видихнув, певно зважуючи, чи остаточно зняв із себе підозри, та далі вже продовжив більш улесливо.
- Почуйте мене, Сергію! Не знаю чому, але втяглися ви у небезпечну історію і вибратися із неї буде нелегко. По суті ви з Іриною зараз поза усіма законами, і я мав би негайно видати вас правосуддю. Інакше злочинцем назвуть і мене!
Та і я вже знав правила, на які зараз натякав цей дев - можливо, це й чужі згадки розкрилися в мені, та сприймав я їх нині, як здобуті на власному гіркому досвіді.
- Леве Миколайовичу, а раптом це ви би там десятки, чи навіть сотню літ на стовпі провисіли, що тоді? Невже це добре? Але тепер це вам не загрожує - тюрма, як ви кажете, згоріла вщент. І до того ж, не в земному, не тутешньому світі – у нижньому, до якого ні ви, ні я не маємо прямого стосунку. Чи не так? Ви тут про Бога щоразу згадуєте, але озираєтеся ніби й на щось інше, чому? Невже те саме, що в Середзем’ї, і тут робиться?
Люд вже покидав місце врочистостей і тепер, чомусь так різко переставши веселитися, діловито сунув у бік домівок. І найдивніше, вони не звертали жодної уваги на нас, так мовби й не бачили.
- Е, киньте цю єзуїтщину! Всі світи пов’язані красою і волею Божою - це потрібно берегти, тому всюди існують домовленості і відповідальність! Нехай з кожного навіть волосок без волі Божої не впаде, та коли падає, тоді потрібно прибирати, - тому й тюрем завжди вистачає для тих, які впали! І в краях земних, і в нижніх світах. Ось під Кремлем яка!.. – Та на цих словах Дев раптово зупинився, пополотнів, немовби запізно осягнувши, що з уст злетіло. Відтак невдоволено промимрив перше ліпше завершення своєї минулої думки.
- Думаю, що саме туди ви й потрапите, якщо не одумаєтесь, та це, вже, схоже, не про вас. Ви, бачу, не отямитесь. Вам би лише війна, та кров - окраїнні ви сутності, дикі! Тому таким і потрібні в’язниці, а отже я зобов’язаний викрити вас охоронцям наших устоїв!
Щось аж надто різко змінив тон цей Лев, немов спостерігав невидимі владні вітри і тепер плинув вже суто за ними. А отже, вартувало очікувати на будь-яку підлість з його боку. Хоча вона могла плануватися і від самих початків.
- Он як? Такі звинувачення. Але, спершу, здається, ви зобов’язані запропонувати мені піти звідси? Тоді й заявляти про мене без потреби, чи не так? Хіба це не найкраще рішення?
Дев спочатку ніяк не відреагував на мою репліку, наче ота випадкова згадка про Кремль і досі його тривожила. Та за мить задумливо поглянув на мене, вочевидь, маючи на увазі й зовсім інше, аніж кажучи.
- Ач який, уже повчає! Бачив я таких учителів. Так, я можу просто попросити, та куди ж ви підете? Га? Ходитимете, блукатимете околицями, а ті, усі, ловитимуть вас уже тут, - а таке нікуди не годиться.
Мені здалося, що дев знову зосередився на чомусь сторонньому, наче щось і далі відволікало його від розмови зі мною.
Вартувало відчути ситуацію глибше.
«- Анагеле, мені видається, чи відбувається ще щось? Прислухайся.» – Звернувся я до нього подумки, і цілком направлено, аби бути почутим іще кимсь.
«- Так, мій Пане, поруч з’явився інший дев, до речі, із тих, кого ви сьогодні врятували.»
«- Ти можеш чути їхню розмову?»
«- Ні, вони не перемовляються, просто інший дев виявив свою присутність.»
Я не відчував аж так тонко, і, напевно, ще й не мав змоги до подібного сприйняття. Інша справа - Лев Миколайович. Він виглядав стурбованим. Куди й поділася його самовпевненість! Я навряд чи міг тягатися з цим девом, та ще й на його території, тож невидиме стороннє протистояння грало на мою користь. Бо те, що цей дев за власною волею не збирався повертати нас не лише до Москви, а й, взагалі, у земний світ, не викликало жодних сумнівів. І, певно, вже обдумував можливість здачі нас, коли втрутилися сторонні сили. Але чому він тоді взагалі вв’язався в цю історію? Невже тільки через Ірину? Невже аж так зацікавила? І нехай в нього поки нічого не вийшло, але він вважав, що шанси залишалися. Отже, інтереси сторін виявлені, і це вже немало. Та чому в події втрутилися сторонні сили? Невже з почуття вдячності? Ні, так не буває.
Між тим, на думку Анагела, невидиме протистояння девів завершилося.
І справді, дев Руссо вже значно м’якше глядів на мене.
- Утім, дорогий друже, я дійсно не бачу підстав затримувати вас. Познайомився, показав, розповів. Сподіваюся, що ми побачимося вже як добрі сусіди, та зараз я вам у жодному випадку не раджу повертатися до минулої діяльності. А природні шляхи до найближчих стражників - це он туди.
І рука Дева, коротко, якось по-барськи, вказала на величне дерево на обрії, чия крона нависала над переліском беріз.
Лев Миколайович, вочевидь, вибрав найбільш зручне для себе продовження, та явно не капітуляцію, отже всі небезпеки могли бути попереду. Власне, про це він і сам люб’язно сповістив, вочевидь, і фіксуючи свою промову і для можливих сторонніх вух. Бо далі цей дев перейшов на розмову подумки.
«- Це дивовижно, Сергію, та в Ірині стільки від моєї улюблениці, земної Наташі.»
«- Якої Наташі? Це з Толстого?»
Я не міг зрозуміти, чому ця особа вирішила на прощання підняту саме цю тему.
«- Ні-ні, Пивоварової, з Новгорода, вона осінню того року тілесно пішла із земного світу, але ж і сам знаєш, як то з душами буває. Інколи вони зависають між світами. Тож я з нею чимало опісля розмовляв. Та й Прохор Іванович її добре знав, навіть опікувався нею. Ваша Ірина найкраще підійшла для його планів, але він спершу чомусь поначіпляв на неї різної чортівні, і лише потім дав місце для Наташі. Хоча я на перший погляд і не зауважив її в Ірині, але на цій землі вона би повернулася. Тож тепер Прохор від вас не відступить ніколи. Подумайте, Сергію, над можливими домовленостями. Добре подумайте.»
Це було останнє, що я почув від Лева Миколайовича, нехай і промовлене подумки.
В моєму нутрі кипіло. Не знаю для чого він усе це виказав - просто так, чи з умислом, але розбурхало мене не на жарт. Проте я змовчав, і заблокувавши до себе доступ для цієї особи, зціпивши зуби, пішов. Добре, хоч дорогу показав.
«- Ото Анагеле, дісталося нашій спільній знайомій від життя, - тож не думай, що тобі зле, а їй легко. І де вона зараз? По суті, кинули ми її напризволяще.»
«- Мені соромно, мій Пане, хоча не знаю і чому. В ангелів подібних відчуттів немає.»
«- Бо вони не грішать? Хіба таке можливе?»
«- Я зі своєю міткою почувався незручно, але кожен з нас до останнього зберігав гідність.»
«- То поки присутня гідність, не виникає сорому?»
«- Так у мене було.»
«- А все ж, чому ти пішов зі мною, а не з нею?»
«- Вона ж доросла. а я в тутешньому ще зовсім ніякий.»
«- Отже, ти просто тримався за сильнішого, невже тому, аби знову не потрапити у ту в’язницю?»
«- Мій Пане, я краще помру, аніж повернуся в ті умови.»
«- Але ж ти не помер?»
«- Я до останнього сподівався. І це сталося.»
Вочевидь, я бачив лише зовнішні здатності Анагела – а він почував себе зовсім беззахисним, і навряд чи був здатен до більшої самостійності, роблячи перші кроки в тілесному світі.
«- В мене недобрі передчуття щодо Ірини - дев Руссо аж надто впевнено передрікав її полонення. І, загалом, він якийсь сутінний, і, ймовірно, здатний і до підлості. Я був кращої думки про девів. І в кінці, ти певно це чув, він випадково чи умисно багато чого наговорив і про Ірину, і про Прохора.»
«- Так, мій Пане, я їй співчуваю.»
«- Отже Прохор і йому добре відомий. Але ж хто він такий для цього, ледь не вічного, дева? Комаха! Утім, якщо патронами Прохора є потужні темні сили, тоді інша справа. Цікаві розклади. Сподіваюся, ми невдовзі їх зрозуміємо. Але як би там не складалося, - Ірина буде заінтригована усебічною увагою до своєї персони. Та менше з тим – до зустрічі, підступний сусіде.
І дякую тобі за допомогу, невідомий деве, колишній в’язню!

8
Чим ближче я підходив до велетенського дуба, тим важче ставало на серці. Наче воно попереджало про можливі негаразди і пропонувало поспішати повільніше. І для цього існували вагомі підстави.
Перед високим деревом виділився пагорб, із чимось, схожим на вхід у печеру. Вийшовши з-за густих берізок, ми постали просто перед ним.
«- Певно, це наш підземний перехід?» – звернувся я до Анагела.
«- Але, мій Пане, чи варто йти туди?»
«- Ми повертаємося по Ірину.»
«- Тоді, може, краще до тунелю справа? Це значно простіше.»
І дійсно, по ліву руку, просто на тлі берізок, в місцевих вечірніх сутінках, проступило щось дуже схоже на контури Кремля!
Я протер очі, але картинка не зникла. Це видіння аж ніяк не могли породити хитромудрі переломлення променів світила. Сумнівно, що це була випадковість. Та й навряд чи на трансляцію такої величної картинки, або ж, тим більше, на реальне утримування надпотужного просторового каналу, комусь би вистачило потуги аж так на довго. Тому я поспішив дізнатися що й до чого.
«- Хто ти? Друг чи ворог?»
Я розумів, що перехід для нас могли відкрити і з того боку.
«- Це та сама особа, що вплинула на дева Руссо.» - Сповістив мене Анагел.
«- Тоді ще раз дякую!»
Я схилив голову перед незнайомцем, і вже за півхвилини повернувся у добре знайомий земний світ! І знову пройшов крізь невидиму плівку, залишаючи позаду і чийсь рай, і цілюще повітря, яскраве живе літо, співи птахів - входячи в димно млисту ніч іншої реальності.
І нехай того, хто зробив для нас цю послугу, я так і не побачив, але незнайомець вельми постарався. Найдивніше, одначе, було те, що ми з Анагелом повернулися у земний світ просто з великого телевізійного екрану, що містився на даху поважної будови в самісінькому центрі російської столиці. Кремль і справді майорів зовсім поруч.
Я ще раз подумки подякував невідомому. Відтак оглянувся навкруги, і подався шукати шлях донизу, заодно обдумуючи те, що сталося. Я не часто зустрічався з проявами щирої вдячності, можливо, і не заслуговував на неї раніше, та зараз був вражений подібним, і як дивом, і як ймовірною усмішкою долі.
Мабуть все йшло в потрібному керунку. І Анагел набирався наснаги просто на очах. Ні, він точно не був ілюзорним духом, що на короткий час накинув на себе примарну оболонку тіла. Але, може, в його присутності тут і нічого надзвичайного? Зрештою, ангели такі ж, як і людське плем’я, жителі одних місцин – нехай і вищих поверхів загальної будівлі. Можливо, Анагел існував нині на межі строгих нижніх правил, але його спорідненість усьому вищому живому відчувалася мною чітко. Не дивно, що я бачив у ньому, нехай і таке надтонке, але власне його єство – щоби він не казав, виразно відмінне від мого
Ми нарешті зійшли на звичну твердь. І довкола грало-вигравало приємне розмаїття сяйва ліхтарів, вітрин, машин, вікон. Нічна Москва проявляла все те, що приховувалося від очей удень. Утім, я бачив схоже усюди, де бував, часто і в значно більш грандіозних цивілізаційних вимірах. Але тут ще подекуди жила стара драма, подих тіней минулої епохи, нагромадження ілюзій і традицій, що неспішно відходили в минуле, а з ними і всі ті біди й радості, знайомі і незнайомі сторінки, обличчя, імена, біографії, сліди і наслідки. Нехай разом зникав і старий, добре відомий, концтабір, і натомість виростав новий, але я зовсім не вважав, що він стане людянішим за колишній.
Мене вразили, здавалося, випадкові слова Льва Миколайовича щодо в’язниць нижнього світу, і те, що він насправді переживав і боявся, і так драматично обмовився про них, передусім. про місце під Кремлем. Тож і обмовився не випадково. І хто він насправді, чийсь слуга, чи самостійна фігура? Загадкова сутність – із землями, маєтком, Іванушками та Мар’юшками, - що сам був девом, і в той же час, засуджував їх, виправдовував своїх поневолювачів заради якогось умовного порядку. Вочевидь, того порядку, де він щось та й значив? Та й хіба тут не всі такі – піддані одного самодержця? І хто він у світі сутінному?
А ще цікавило, чому так філігранно точно складаються події – одна до одної, невідворотно й неминуче - із тим, що відбувається зі мною всередині? І до чого тут ця невидима війна-бійня? Кого і з ким? І чому мертвий дев для тих, хто його ув’язнює, гірший за живого? Невже, як у моєму випадку, він завжди відроджується в іншому кандидатові в деви? А цього, нового, ще знайди, а потім упіймай. А для чого потім ловити і спільно утримувати на ланцюгах в особливих місцях? Аби висмоктувати сили бранців? Невже й мене очікує схожа доля?
Але відмовлятися запізно, навіть якщо в нинішньому своєму стані я лише легка мішень для будь-кого з особливих істот. Хоча, можливо, мене також не знищують з тієї ж причини, що й інших? Принаймні поки. Але я ще ж не повноцінний дев? Тоді… тоді я в самому вирі безумства. Нехай і тимчасового.
До місця, яке я призначив Ірині для зустрічі, було не так вже й далеко. Але, розпитавши Анагела щодо свого вигляду, та й виразності підступної відмітини, яку в мені залишила частково вже відома особа, чи обставини, я вирішив скористатися таксі. Небезпека від пішого ходіння вночі усе ж виглядала більш очевидною.
- Та й без Кішки ми не такі помітні, - знову читаючи мої думки, заявив Анагел.
- А з вічно голою Іриною відразу кидатимемося в очі, - додав я машинально.
- Тут, на землі, мій Пане, все так перекручено, - відповів мій супутник, певно, вловивши мою іронію.
- Однозначно! І я вважаю, що ми аж надто віддалилися від загальної природи речей. Натомість, ти, друже, явно відійшов від свого ранкового стану – тої злої прострації. І навряд чи вона божественного породження. Отже – йдеш на поправку, і в потрібну сторону.
- Добре. Тоді виходить, що ця цивілізація прямує не туди?
- Ти це скопіював у мене, чи сам так вирішив?
- Я з вами, і дивлюся на все вашими очима.
- Це нагадує мені поведінку всіх земних дітей. Але май на увазі, вони дуже скоро кидають оце копіювання і проявляють власні таланти, і саме цього я очікую і від тебе. Сподіваюся, день-два, і ти проявишся в повній мірі!
Я не став уточняти, що мій раптовий компаньйон зараз освоював не лише досвід, але й основні риси моєї натури, яка, між тим, теж досить динамічно змінювалася. Та вже нехай краще копіює мене, аніж когось уявного. Принаймні, важче буде у випадку чого, помилитися в самому собі. І нехай я особливо не покладався на власні чесноти, але, тим не менше, не вважав, що був би недобрим товаришем, якби в мене виявилися близькі друзі.
Анагел, заглибившись і в ці мої роздуми, глядів на мене наповненими щирим ошелешенням очима. І щось від вірного пса було в цьому погляді - з довірою на межі із розпачем, і з відрубаними крилами за плечима.
- А ще, мій Пане, мені не зрозумілі ваші стосунки з Іриною. У вашому єстві я не знайшов жодних підказок. Ви її розшукали, врятували, і прагнете довезти до Києва, аби далі йти своєю дорогою, але в цьому плані повно суперечностей, бо ваша пов’язаність лише міцнішає.
О так, тепер є кому критично ставитися до моїх недоглядів. Але ж прибирання в своєму єстві і навколо нього – це останнє за що береться земний чоловік!
- Анагеле, Ірина буде поруч зі мною стільки, скільки повинна. В наших стосунках мені бачаться й приховані мотиви долі, як її власної, так і моєї. І я не хочу заважати їм проявитися самим по собі. І не дивися отак, не можу я геть усе планувати, всі люди живуть з великою кількістю остаточно не вирішених питань. І в мені таких дуже багато. І це не значить, що вони мені заважають. Нехай там є й такі, котрі вартувало би, як непотрібні речі, винести із себе й забути, але поки не можу. Тож і ти не наполягай.
- Але ж я користуюся вашим же ставленням до таких речей. Нехай і дещо прихованим.
- Ти опираєшся на логіку і на моє емоційне ставлення, але є й інші чуття, і їхня оцінка – динамічна і статична. Я навмисно тримаю себе відкритим для тебе, аби ти швидше акліматизувався тут, але це не триватиме вічно. Та й зараз тобі не рекомендую заглядати в деякі кімнати мого буття, принаймні ті, де я, наприклад, займаюся інтимними речами, чи зберігаю згадки своїх зустрічей із жінками. Зрозумів?
- Так у вас, мій Пане, чи не все останнім часом пов’язане з жінками, суцільне плетиво поглядів.
Можливо я висловився не зовсім вдало, але згадування про жінок знову ввело Анагела у стан ступору. Його високе минуле, і нинішнє земне існування в образі чоловіка, явно зіштовхувалися лобами. А до цього додавався ще той авантюризм, котрий численними трафунками переливався з мене у спраглу сутність колишнього ангела. Нехай і виглядати аж такою почварою, якою я інколи бачив себе в жіночих очах, тут не виходило - усе ж, очі Анагела були чоловічими.
- Приймай це, як манери, і не заглиблюйся в жіночу сторону моїх згадок. Бо те все тло постійно змінюється, відступає на задній план, і далі вже не впливає на моє нинішнє буття саме таким чином, як воно би ставалося в твоєму колишньому середовищі. Ти це невдовзі і сам помітиш, і розслабишся.
- Все так, мій Пане, я змінююся. Та справа не стільки в жінках, скільки у вашому ставленні до всього.
- Он як. І що зі мною не так? Мої вчинки далеко не завжди ангельські? Так тут і інші умовності.
- Я це зрозумів. Як і те, що це не лише чорна мітка діє, часто проявляється й інша сторона вашого єства, що нехай і закрита від вашого повноцінного самоусвідомлення, але пробивається через кордони в цей світ інколи аж надто потужно…
Ото сказав, так сказав!
- Стоп, друже, - це ти все придумав, чи знову хтось підказав?
Ангел знітився.
- Ніхто сторонній, я ж закрився ззовні, як і ви, і ми на одній хвилі. Хіба що крізь вас прийшло до мене, бо я і справді ще не вмію так формулювати слова.
- Добре, та на цьому завершимо нашу прогулянку.
З’ясовувати, що саме мав на увазі Анагел, чи хтось інший я спробую пізніше. А тепер ми мали поновити нашу компанію, знайти Ірину.
Ми вже дещо віддалилися від місця повернення у цей світ, акліматизувалися, і могли починати діяти.
9
Я поки не скеровував Анагела на її розшуки. Просто велів таксисту їздити колами біля того місця, де ми домовилися зустрітися з компаньйонкою. Її ще не було. Принаймні, ні я, ні Анагел не відчували її безпосередньої присутності. Точніше, поки не знаходили її звичним чином. Бо, взагалі, вона простежувалася через магічний поводок, який віднедавна поєднав нас. А він засвідчував, що наша дама крутиться недалеко, але чомусь не поспішає проявитися візуально.
Отже лишалося самому вийти на неї, що було не складно, зважаючи на тісний зв’язок поміж нами. І їхати далеко не довелось. Тож за пару кварталів ми і примітили цілодобовий бутик модного одягу просто при дорозі. Ірина знаходилася саме там – ні магічний поводок, ні я не мали в тому жодного сумніву.
Вітрина крамниці різнокольоровими спалахами зазивала всіх байдужих і небайдужих - і просто побачити нову колекцію, і вибрати собі щось з можливим торгом, й різне інше, дрібнішим шрифтом. За склом виднівся цілком пристойний хол, яким час від часу енергійно проходили імпозантні працівники закладу, й чомусь виключно чоловіки, та ще з тою виправкою! Найбільш вірогідно, що це була нахабна засідка. А, можливо, й ні. Та якось аж надто спокійно було навколо, і до ідеальності чисто.
І так само почувався і я - аж надто байдуже до можливих ексцесів - навіть жодної думки не спадало для глибшого осягнення ситуації, хоча таке мало б насторожувати – природа роздумів також не терпить порожнечі.
І я легенько смикнув за поводок. Та звичної відповіді не відчув. Зрештою, я делікатно смикав і раніше, коли ми тільки прямували до обумовленого місця нашої зустрічі, та все із тими ж результатами. Тож далі я мав або вдушити Кішку у дружніх обіймах, потягнувши чимдужче, або ж ризикувати, йдучи до неї. Не виключено, що саме цього вона і прагла суто граючись зараз зі мною. І її бажання стати в одвічно жіноче позування топ-моделі ніяк не могло служити причиною для грубого насильства з мого, чоловічого, боку. Хоча навряд чи я сприймав зараз Ірину передусім як жінку, рівно, як і вона мене саме за представника чоловічої статі.
«- Метре, дозвольте туди зайти мені. Хоча жодної загрози я поки не відчуваю, та у всіх розуміннях я нині менш досяжний будь-якій наземній загрозі, аніж ви...»
Передана Ангелом пропозиція виглядала цілком тверезою. Чому би й ні?
«- Спробуй, але ні в що не встрявай, що б тобі не здалося, спершу сповісти мене. І, пам’ятай, тебе вже ловили внизу, тому у разі чого – тільки вгору.»
Анагел суто по-людськи покинув наше авто, перетнув з декількома перехожими вулицю на світлофорі, і діставшись до модернового приміщення бутику, ввійшов туди. Було видно, як він, роззираючись, проходить холом і зникає у глибині зали.
Інтонації його голосу здалися мені звичними, хіба трохи сердитими.
«- Вона тут. Як завше – без одежі. Мабуть тому, і відмовляється виходити, можливо чекає саме на вас. І вам потрібно це побачити на власні очі. Бо таке враження, що вона прагне продемонструвати геть усім, що знайшла своє місце в житті.»
Мене здивувало Анагелові судження, які я міг пояснити лише його мізерним досвідом, або ж лихом, яке таки підстерегло Ірину.
«- Сподіваюся, це суто твоє бачення, і твої думки. Повертайся».
Та, можливо, моя недовіра була лише даниною старим детективним навикам, що самі по собі навряд чи допомогли б зараз порятувати мене за несприятливих обставин, якби там дійсно існувала засідка. На вулиці вибір варіантів відступу був значно ширшим. Та нехай в середині будови можливості різко зменшувалися, та це не обов’язково вело до невдачі. Та й вулична розмаїтість теж не гарантувала успіху.
Анагел вийшов із бутика і пішов у зворотному напрямку, певно з метою викриття місцезнаходження нашого таксі. Він і не помітив, що я вже стояв при будові поруч - обличчям до вітрини цілодобового алкошопу - без особливих мудрувань спостерігаючи за довкіллям у всіх туманних його відбитках на вітринному склі. А щоби Анагел не зауважив мене, я завчасно відключився від його сутності, та й, взагалі, відгородився високим прозорим муром від усього світу. Анагел міг бути під наглядом. Ірина теж могла не відати, що робиться довкола, або знаходитися під впливом. Значить, я мав, у випадку чого, силком забирати її з тих місць, але куди? Не вниз бо ж іти…
Доки Анагел стояв на пішохідному переході, очікуючи на зелений, я вирішив скористатися найкращим із досяжних мені методів перевірки. Заглядати у світ підземний і звідти оцінювати ситуацію, я не ризикнув. Та й навряд чи це б щось дало, я аж ніяк не міг би зрозуміти, що коїться навколо моєї компаньйонки, а засвітитися перед темними істотами міг.
Тож, вибравши зручну мить, вже майже звично глибоко пригасив свої тілесні чуття й відтак подався вгору. І земне оточення миттєво втратило близькість. У груди дихнуло гострою радістю. Та підійматися далі саме задля неї було не на часі, - набраної невеличкої висоти цілком вистачало аби роззирнутися і придивитися до застиглої внизу голографічної фотографії буття. Та я усе ж дозволив собі декілька миттєвостей насолоди, тотальним позитивом і навіть потенціалом досягнутої висоти. Але основне, що прибій ефірного блаженства вітально линув крізь мене, перемовляючись із кожною частинкою єства, і навіть не розпитуючи «що потрібно?», відразу промовляв «бери, все!». Як же тут добре! Якщо Анагел жив раніше у ще кращих місцях, то я розумів його відчай, бо тільки сірі піски пустелі і зустріли його унизу.
Але так, як моє проникнення вгору виявилося не надто глибоким, то й земний час уповільнився відповідно. Машини внизу, хоча й нагадуючи равликів, усе ж тягнулися, і зелене світло перед Анагелом колись, та й мало спалахнути. І я мав поспішити й повернутися раніше, аніж це станеться. Проте, з огляду на картинку внизу, чомусь спало на думку, що той самий Ейнштейн, схоже, помилявся стосовно часу, що аж ніяк не міг бути однаковим для різних, нехай і пов’язаних між собою цільностей. Бо я зараз точно перебував на межі між нижніми і горішніми часами. Тож скільки їх ще є? І, виходить, що побудувати нижній земний світ з найвищих висот можна і за місцевий день, який триватиме для низів значно довше. Та можна будувати, чи відтворювати Землю і кожної миті, і не лише руками Творця.
Та для моїх завдань вистачало і покращених тутешніх можливостей для детального огляду загальної картинки, яка в обіймах більш високого простору і його складових, виявляла чимало речей, неявних для нижчих поглядів. Звідси цілком виразно виднілися напівпрозорі найближчі квартали велетенського міста і навіть верхні яруси підземного простору під ними. Ого! Нещодавно я вже ось так піднімався і роззирався, коли пробував позбутися нав’язливих темних переслідувачів, але тоді нічого подібного не бачив. Зараз наче темні хмари оповили скелети навколишніх будівель, мов спалахнули щедрі торфи Підмосков’я, вдуваючи нові й нові клуботання не лише в легені міста, але й на досяжні зору рівні підземки. Навіть на цій вулиці, де далеко внизу мені марилися мої ноги, я зауважив, щонайменше, декілька десятків чорних тіней. Нехай перебували вони ще на чималій відстані, але скеровувалися саме в моєму напрямку.
Та ближчу загрозу являли дрібніші тіні, що прочісували оточуючі будівлі. Що це були за істоти я не знав, можливо різновиди домовиків, може щось інше, але крізь стіни вони рухалися швидше за пішоходів на вулиці. Сірою млою ковзали вони крізь житла з усіма їхніми мешканцями, ніде особливо не сповільнюючись. Цілком ймовірно, що шукаючи і нас.
А ось крамниця, в якій знаходилася Ірина, виглядала ідеально чистою. Можна було спускатися. Забрати її, нагримати за непослух, але не надто, бо ж то я і відіслав її в самотній вояж. Нехай і не малося тоді в мене іншого вибору, та з жінками такі проступки безслідно не минають. І я зараз лише сподівався, що не наробив отим своїм рішенням більших неприємностей, аніж ті, від яких ухилявся, і ще зможу повернути Ірину в нашу компанію. Але куди і кому, як те зауважив Анагел, її повертати потім? Бо що далі? Якщо мою нещодавно знову набуту пам’ять зчитала хоча б одна сутінна істота, чи недружній дев, то й мені повертатися особливо нікуди. І це все при тому, що ключем до мого колишнього і майбутнього, було саме повернення додому й ініціація там. Інші варіанти відкидалися без розгляду.
Схоже, я дещо заспокоїв цією розвідкою колишню свою детективну складову і міг опускатися, тож іще декілька раз вдихнув небесної ейфорії, і рішуче полинув донизу.
10
І разом зі стрімким опусканням, ущільненням моєї плоті, бурхливо оживало й прискорювалося все земне. Перед Анагелом на переході нарешті загорілося зелене світло і він направився в сторону нашого таксі. Коли він підійшов ближче до нього, я поновив зв’язок поміж нами і звелів зачекати в машині, але від’їхавши за квартал звідси. І повернутися лише, коли я подам знак.
Таксі відразу ж плавно зрушило з місця і невдовзі зникло за поворотом. І нічого не сталося, ніхто не кинувся навперейми - довкола всім і до всього було, як і раніше, цілком байдуже. Принаймні так мені видалося на перший погляд. І тепер я міг йти за Іриною. Дивно, що стільки зусиль тратилося задля такої простої справи, та не менш дивно, що моя компаньйонка вперто не відповідала на мої запити. Чи то справді вкрай розсерджена і прикладає неабиякі зусилля, аби не піддаватися моїм покликам, або ж наші, раптово такі тісні, навіть магічні стосунки, вже розірвані сторонніми силами?
Та яка потуга могла б це здійснити? Всі мої нещодавно отримані знання, не допускали такої можливості. Принаймні, тут і зараз, та ще й у вигляді односторонньої дії. І сама поведінка Ірини виглядала аж надто жіночою, як на метаморфози, що досі з нею відбувалися. В мені знову завирували неясні сумніви, але ледь не відразу я відчув і неймовірну впевненість у власних силах. Чого б це? Ну, нехай, надихався нагорі, нехай завжди проявляв особисту настирливість, та тепер неначе і щось стороннє підштовхувало вперед. І чого саме я мав би остерігатися усередині цього бутіку? Петля навколо звужувалась якраз із-зовні, й кожна зайва хвилина очікування тільки погіршувала ситуацію. Весь цей вир думок пролетів мною чи не разом з єдиним висновком, що відступати мені в жодному випадку не випадало. Тож рішуче й прочинив двері в яскраво осяяну численними модно непримітними світильниками залу і впевнено рушив у напрямку, де всіма фібрами єства відчував Ірину.
Симпатична білявка на касі зустріла мене із легкою втомою в погляді. Так дивляться на двері, які зненацька шарпнув протяг. Все наче нормально - одягнутий на себе образ невидимості діяв. Тож вона і не повинна була усвідомлювати, що бачить мене, а з іншого боку, чоловіки ж інколи заходять у крамниці, в яких продають суто жіночі штучки, особливо серед ночі, скажімо, дорогою до улюбленої жінки. Не нормально виглядало інше – в першій залі я не помітив жодного менеджера чи консультанта, та й охорону теж. Тому зробив іще декілька кроків і переконався у миттєво виниклій підозрі – весь тутешній персонал і справді зосередився навколо Ірини. А ще тут ночами, мабуть, працювали виключно чоловіки – бо саме вони зараз її з усіх боків оточували й дружно догоджали. І подумалося, що якби на касі теж сидів хлопець, то й він би оце зараз крутився біля цієї магічної жінки.
Та Ірина спершу навіть не поглянула у мій бік, хоча, напевно, вже й спиною відчула, що я таки прийшов. Юнаки ж ганяли і ганяли довкола – приміряючи, одягаючи й роздягаючи, приносячи нові й нові речі. Які моя компаньйонка зазвичай відкидала простим помахом долоні. Проте купка вподобаного теж поволі росла біля її ніг. Нарешті вона таки ковзнула по мені зором, але продовжила далі - струнка і вишукана, абсолютно голою, якщо не зважати на Анагелові вічні босоніжки, сидячи на канапі в центрі зали.
І їй все несли й несли – суконки і плаття, рукавички й шалики, сумочки й капелюшки. Вона нікуди не поспішала, отримуючи усі можливі задоволення від ситуації, що склалася, і явно не випадково. Та як елегантно вона повелівала ними. Не забути б розпитати, чи не числилися в її предках класово чужі будівникам комунізму персони, бо навряд чи це принцество передалося від її скоробагатька батька.
Я вирішив відразу не руйнувати таку майстерно зведену жіночу ідилію, і дати компаньйонці дограти свою роль. Присів біля стінки, неначе на навмисно залишений для мене стільчик. Та й цікаво було - для кого вона розігрує цю мізансцену, невже не для мене? Бо лише раз глянула, та й то якось косо. Цей момент, схоже, начисто перекреслював природність подібного сюжету, бо де переможний, гордий погляд головної героїні, який у таких випадках не раз би поблажливо і повчально злітав у глядацький зал? Моя «невидимість» Ірини аж ніяк не стосувалася.
Та персонал зі жвавих хлопчиків ледь не пальчики їй виціловували, в тому числі й на ногах - їли поглядами, і виглядали готовими служити довічно, хоча і навряд чи таке входило в Іринині плани щодо Вічності. Скоріше, її цікавила лише ця мить, не більше. Та вона тривала і тривала, і неприродність ситуації, схоже, стала зрозумілою не тільки мені.
Ірина раптово підвелася і рій персоналу перед нею, як по команді, завмер, аби далі набути строго лінійної форми. Відтак вона стала нахабно походжати перед зачарованим строєм, підходячи по черзі до кожного, уважно заглядаючи в обличчя, і не лише в них. І щоб це значило? Невже це вона сама коїла? І якось забагато хлопців, як для простої нічної зміни. І так ось стояти, зі стройовою виправкою - тягнучи підборіддя, носочки, спини. Ні, це вже зовсім нікуди не годилося, чи це був знак? І що він значив? Невже якусь пропозицію?

11
Останнього парубка в шерензі Ірина ощасливила особливою увагою, і змусила декілька раз обернутися кругом. Середнього зросту, міцної статури, усміхнений, щиро задоволений усім цим неподобством, він ласо й впевнено зиркав на Ірину. І був, схоже, найстаршим із усіх тутешніх посіпак. Будучи, на півголови нижчим за мою компаньйонку, він не завадив її раптово промовистому погляду у мій бік. Цього разу вона виразно дивилася на мене - прямо й гостро, із летким сумом в очах. Хоча і зараз цей позір був не таким, як зазвичай.
Ірина ще гляділа на мене, коли я спробував поновити донедавна такий тісний зв'язок між нами. Та й саме я прийшов сюди рятувати, а не навпаки. Смикнувши її до себе, я зауважив болісний спалах очей, і в ту ж мить вона відвела їх. Та мені вистачило, аби осягнути повноту послання. Вочевидь це не пройшло непоміченим, бо старший із парубків по-військовому чітко повернувся і з сухою цікавістю зиркнув на мене. Цей доторк, хоча і не зміг проникнути в мою, вже готову до сутички, сутність, але дозволив упізнати його. Я мав із чим порівнювати - не раз і не два здибаючись зі слідами цього типа раніше. Це був той самий Прохор.
Без роздумів і вагань я рвонув угору, якось аж надто відсторонено відмічаючи, що ось і почалося те, чого хотілося уникнути. І хоча найбільш вразлива частина мого підйому займала не більше миті земного часу, прохорівська братія встигла зреагувати – хто хапався за зброю, тільки розвертався. Лише їхній ватажок, нагадуючи добре вишколеного бійцівського пса, вже стрибнув у мій бік.
Вочевидь, на Прохора теж вплинула моя установка на невидимість, бо інакше він аж так не розтягував би цей спектакль, Я б на його місці діяв відразу - доки на картинці зведених до купи сил не додалося сторонніх речей. Інша справа, що я ніколи б не опинився в ролі подібного безумовного негідника. Хоча навряд чи він себе таким вважав. Скоріше, під впливом Міхалкова і йому подібних місцевих дурисвітів, давно перебрав з рівнем ментальної награності. Та, як на мене, аж надто наслідував видуманим отим режисером вальяжно-позерським героям.
І знову ж, все це однією хвилею промчало крізь моє самоусвідомлення, не заважаючи мені діяти – найперше, линути вгору.
Та, схоже, зараз одного цього було замало, бо підіймався не лише я! Тож тепер вже ситуація вимагала, крім злету по вертикалі і руху по горизонталі! Зробити крок-другий убік під час підйому на малих висотах я і раніше пробував, але зараз інших варіантів і не існувало. Та, спершу, обернувшись, я енергійно проїхався по «верхах» прохорівських хлопак, щонайменше зминаючи їх просторову орієнтацію своїм розмашистим енергетичним дотиком. Разом із цим я дав і команду Анагелу допомогти Ірині. І тільки опісля, завершив горішній стрибок. І, вчергове нагадуючи собою водолаза у свинцевому костюмі, подався убік від прозорої шахти місцевого ліфту. Я вже знав, як це робити, бо це був мій, особисто отриманий досвід, проте зараз все чомусь йшло значно важче, аніж могло би. Певно, заважав і наплічник з усім його вмістом і загальна ситуація. Та піднятися вгору і далі поволі протискатися вперед - я таки зумів. Але звично ніжні, місцеві ефірні води раптово стали потужними стрічними океанськими хвилями - вдаряли в груди, якщо такі в мене тут ще були, проривалися і мчали крізь мене. Здавалося ще трохи, і я розлечусь разом із ними увсебіч. Та ось ще один ривок уперед - і досі цілий, і ще декілька. І, певно, достатньо - можна роззирнутися.
Я сподівався, що давно зійшов з обрію вогню. А якщо зважати на те, що, підіймаючись, потужно тягнув за собою й Ірину, то і її мало відкинути від недругів, і далеченько віднести від них, якщо магічну линву між нами не було пошкоджено. Та більшого зробити я не міг. Але та заминка – із торканням прохорової команди, і спілкуванням з Анагелом - усе ще могла вийти боком. Бо сам Прохор, нагадуючи розмиту хвилю пурпуру, що розросталася просто за мною, рухався без зупинок. І нехай, і з подібними, як у мене, труднощами, але не тільки не відставав, а навпаки - наближався. Коли б не його блискавична реакція, він, напевно, вже б загубив мене з поля зору, а так линув слідом цілком зряче. Відтак, мені не залишалося нічого, як пробувати чим далі відплисти від нього.
Вочевидь, мій супротивник був професіоналом у всьому, за що брався, окрім, хіба ситуації з навіюваннями від Міхалкова. Але ні Прохор, ні ті образи, які придумував Міхалков і йому подібні, зовсім не були ангелами, як, вочевидь, не був ним і я. Та, на відміну від отих кремлівських режисерів, я і не ділив усіх на своїх і ворогів, і радше намагався уникнути бою, тим більше в місцях, які для вияснення стосунків аж ніяк не годилися. Особливо ці – небесні.
Та і як тут можна було воювати? Нехай інколи я підіймався сюди, аби вирішити ті чи ті проблеми, але недруги при цьому завжди залишалися далеко внизу. Та й зараз я лише намагався обійти проблему, не переходячи кордонів дозволеного, звісно, як я їх уявляв, але це було саме моє розуміння, а не якогось там Бондарчука чи того ж Міхалкова, трансльоване в голови безлічі їхніх місцевих послідовників.
Але чого це все знову закружляло в голові? Наче я перед кимсь чи чимось виправдовувався за ситуацію, котра склалася. І хіба ці роздуми зараз мали хоч якийсь сенс? Потрібно було просто йти вперед і не гальмувати, ані думками, ані єством. І це мені не надто вдавалося, бо коли я знову озирнувся, то зауважив противника геть поруч, і з хмарини пурпуру вже виділялися контури його обличчя. Вочевидь, і я у верхньому світі відрізнявся від себе земного. А ще було й відчуття крайньої розтягнутості плоті, що пружинила під потужними стрічними хвилями. Певно, далі повзти наввипередки не мало сенсу і, включаючи звиклу, земну чуттєвість, я стрімко, як літак на посадку, полинув униз. І знову ж не сам - Прохор наче зубами зачепився за оболонку мого простору, і не відпускав її аж поки ми не зависли над земною поверхнею так низько, що можна було помітити у воскових вікнах загублених в ночі будинків жовтаві погляди їхніх мешканців. Тепер я мав би, як те раніше ставалося, остаточно ущільнитися і повернутися на твердь суто вертикальним рухом.
Вочевидь, і моє майже примарне тіло загалом подолало чималий шлях. І на порядки більший, аніж я колись долав за подібних пробних переміщень. Можливо, через це і сталося таке ускладнене збирання себе до купи. Повільніше, ще повільніше, вбік і вниз, відчуваючи близьку твердь.
Та Прохор не давав мені можливості діяти обережно, нависаючи вже просто над головою. А ще й залишковий потік горішніх блаженств начисто гасив відчуття небезпеки. Та попри саму землю настороженість повернулася. Я згадав про захист і встиг його виставити на повну потужність, відділяючи при цьому основний пурпуровий рій переслідувача від невеличкої його частини, що вже притулилася до мене. І це відразу дало результат - рух Прохора, якщо літ тієї хмари можна було так назвати, різко сповільнився, а далі й повністю зупинився. І раніше, аніж мав би. Бо на твердь, вслід за мною, він не повернувся.
Я з полегшенням відчув себе у знов щільній, пробудженій виром часу, плоті! На щастя, після всього пережитого, здивувало тільки це. Чомусь найбільше, в перші рази ввертаючи згори, я боявся побачити себе абсолютно голим посеред натовпу перехожих. Але подібних Ірининих «штучок» зі мною ніколи не траплялось. Ось і зараз пронесло - пронизавши при спускові невисоку будову, я впевнено відчув себе не лише в тому самому, але і у вбраному тілі. Волею випадку опинившись посеред мляво освітленої місяцем з вікна, наповненої пахощами кислої капусти кімнатки, схоже, комори двірника, чи кочегара котельні.
Почувався я ніби задовільно, а ось щодо Прохора могли існувати варіанти, бо він у цю мить аж ніяк не виглядав повноцінно тілесною особою. Його єство нехай і пробувало, але ніяк не могло зібратися в тіло. І заважав йому мій захист, але не тільки він. Щойно відділена від основного масиву неприятеля барвна кулька билася зсередини мого силового купола, намагаючись вирватися і повернутися до втраченої цільності.
Тож я швидко зметикував, що й до чого, і, зауваживши на полиці поруч півлітрову скляну банку, упіймав, стискаючи поля свого захисту, в неї цей пурпуровий м’ячик. Прикрив ємність кришкою. Залишалося якось втримати навколо неї хоча би невеличке захисне поле, аби бранець не вислизнув. Для цього годився навіть один-єдиний мій волос, довкола якого захисне поле ще довгенько триматиметься. І для композиційного довершення ще й простий целофановий пакет. І він теж знайшовся. Зрештою, всьому цьому частково навчив мене і мій супротивник, коли ховав за подібними полями і гроші, і предмети. Тож я виявився непоганим учнем.
Зробивши усе необхідне, я сховав банку з цілком живим вмістом в купі мотлоху, нагромадженого посеред комірки із твердим переконанням, що супротивник на деякий час буде цим усім зупинений. Вочевидь, саме розділення в собі зараз і утримувало Прохора від повернення в цей світ. Та хоча йому й не вистачало повноти свого єства, але він і далі наполегливо пробував пробитися сюди суто за рахунок сили.
Та, зрештою, відчувши свою неспроможність, марево переслідувача, то набуваючи його обрисів, то знову втрачаючи їх, дещо заспокоїлося. Відтак проплило в різні боки коміркою, на мить зникнувши в стіні напроти, повернулося, і зависло просто перед продавленим диваном, на який присів я.
«- Мля, це таки сталося!»
Почув я голос в своїй голові.
Ймовірно, Прохор вирішив вступити в перемовини зі мною. Що ж, я був не проти, хоча і поспішав.
«- Чорти б тебе взяли! Дай мені поєднатися і ми вирішимо наші розбіжності по-чоловічому!»
Аргументація не здавалася переконливою, але що він міг іще мені сказати? Та мене зацікавило, яким чином привид взагалі зміг розмовляти.
Я придивився і помітив, що поява голосу збігалася з тими моментами, коли мій супротивник хоча б частково проникав у цей світ, стаючи чимсь більш пізнаваним, а не просто розмитою хмариною.
«- Ти і я – удвох, сам на сам,» - наполягав привид.
«- Після всього, що ти коїв, я маю ставитися до тебе на рівних?» - Це мене справді щиро дивувало.
«- Ти ніхто, і зараз на моїй території! То я тобі даю шанс вирішити все тільки між нами!»
«- На твоїй? Твоє місце вже давно в пеклі.»
Мене навіть потішило, що цей нахаба забув, в чиїх руках зараз усі вирішення.
«- Але зараз ми тут. І ти взяв мої гроші й Ірину, а стільки шкоди країні наробив! Проте ми ще можемо домовитись. Мені є що тобі запропонувати,» - вже більш спокійно продовжив Прохор.
«- Все твоє мені не цікаве. Вік би тебе не бачити.»
«- І чим я відрізняюся від тебе? Просто цікаво.»
«- А то самому не помітно? Нехай і в мене є своя темна складова, але є і сяйна, і я знаходжусь помислами на світлому боці. Чи є в тобі хоча би щось добре?»
«- Яка дурість. Придивись і побачиш, що й на світлі повно зла. Тільки сила вирішує, а вона завжди замащена реальністю!»
«- Якщо світле десь і замазане, то лише подібними тобі, а я залишаю за собою право не забруднюватися.»
«- Ха-ха, а чим тоді є ця мітка на тобі? Дай мені поєднатися, і я позбавлю тебе від неї!»
Я виразив, мабуть, усе, що думав про цього типа і його спосіб існування, тож підвівся, аби йти далі.
«- Свої питання сам і вирішу.» - Я в жодному випадку не збирався вступати з ним в якісь домовленості. «- Та, думаю, ти заслужив побути при вищому сяйві, може піде тобі на користь, і на Землі стане значно менше зла.»
«- Ти так вважаєш? Оглянься навколо, більшість давно вже на стороні сили, а не облудливого сяєва!»
«- То що тоді тобі нервуватися, керуй і далі своїм життям силою.»
І я зробив порух до дверей.
«- Зупинись! Ти вважаєш, ми тебе не знайдемо? Яка наївність, ти навіть не здогадуєшся, хто і що за мною стоїть!»
«- А маю? Мені достатньо знати, що будь-яке сміття в нормальному домі - тимчасове. І наша Земля – хороший дім! Та в мене немає для тебе більше часу.»
Але перед тим, як вийти, я ще раз уважно оглянув приміщення, з підозрою, що дещо легковажно поставився до дійсних можливостей цього привиду. Відтак переклав закручену в пакет банку з магічними складовими у більш міцний ящик під настінний стелаж. І привалив його громіздкими речами.
Мій супротивник уважно спостерігав за моїми діями, бо якийсь час мовчав, але в кінці знову оживився.
- Не сумнівайся, я прийду за тобою!
Цього разу його голос пролунав уже цілком звичним чином.
- Якщо аж так припече, то спробуй. А поки не гнівай місцевого сторожа. чи то кочегара, а то мало що з тобою ще може статися.
Попри всі запитання, які накопичилися в мене до Прохора і його контори, більше дискутувати з ним мені не хотілося, зрештою, як і воювати. Невідомо чим за інших обставин закінчилася б наша сутичка і тут, і там, - я ж бо теж міг зависнути на межі. І добре, що цього не сталося – тож, мабуть, наразі таки маю радіти - найперше, тому, що значно менше за нього грішив, та й що нікому не служив. І не забивав голову навіяними сутінню прикладами для наслідування! Ілюзія ж бо приводить тільки до ілюзій. Навіть найуважніше вкриті нею внутрішні протиріччя завжди вилізуть у вирішальний момент суттєвими розбіжностями з дійсною природою речей.
Але досить з тим усім бабратися - я мав йти звідси.
- Прощавай.
- Не смій залишати мене тут! – Загриміло у відповідь.
Та я вже торкнувся дверей. Привид Прохора, зі всіх сил втягуючи себе у світ земний, став на очах увиразнюватися, наливатися щільністю плоті. Ось тільки ноги ніяк не формувалися. Та й подібне напруження коштувало йому великих зусиль, бо вистачило його ненабагато - лишень на те, аби підхопити з підлоги заржавілу коцюбу і метнути нею в мене. Хоча кидок і вдався досить метким, та виглядів лише жестом відчаю. Вочевидь, Прохор хотів мені цим щось довести, але земний світ знову вижбурнув його вгору. Проте найєхиднішим у цій ситуації виглядало те, що небеса і далі не переставатимуть заряджати його енергією і пробуватимуть виштовхнути із себе. І Прохор і далі прориватиметься назовні - знову і знову. І це може тривати й вічність, аж поки його розділене єство нарешті не поєднається. Хоча, можливо, просто звідси мала б існувати і пряма дорога до пекла. Хто-хто, а він на ній вже давно стояв.


Розділ третій
Білібінські краї

1
Рипнувши дверима, я вийшов у ніч, де мене відразу обступили продовгуваті, інколи прогнуті хребти колишніх складських приміщень. Вибиті вікна і двері говорили про те, що навряд чи сюди можуть прийти іще за чимсь, аніж в цілях грабунку. Я й не думав, що на окраїнах мегаполісу могли зберегтися такі заповідні місця. Пофортунило Прохорові! Виходить, я досить далеко верхнім шляхом пройшов. І це тільки на краще, бо навіть сутінні сутності ще невідомо коли сюди завітають.
Десь оддалік прогуркотіло авто. Спалахнув відлиск фар і знову зачорніла тиша. Я уважніше оглянувся і спробував за світінням у небі зрозуміти, де опинився. Схоже, на сході. І вирушив на звук авто.
Неочікувано виявилося, що ці рештки, певно, ще радянського минулого, були вельми старанно оточені високою огорожею із профнастилу, та ще й увінчаною колючою плутанкою. І я мав її якось подолати. Використовувати більш швидкі та ефективні методи було б необачно, навіть невеликі енергетичні збурення могли викликати увагу сутінних істот, яких сюди, схоже, зігнали з цілого краю. Та й угору поки зась. Та вже нехай, раніше обходився в подібних випадках звичними вирішеннями і тепер обійдусь - прожектори вздовж огорожі не світили, псів не було, отже не все тут аж так строго. Можна просто пройтися вздовж паркану, бо це завжди до чогось приводило.
Скільки це часу минуло, як я здійнявся з того бутіку? Хвилин п’ять, десять? А скільки подій сталося. І не лише зі мною.
Та сподівався, що мої супутника дали собі раду в тій ситуації, і Анагел знайшов і підтримав Ірину, після того, як я витяг її з ворожого оточення. Тож зараз лише подав знак линвою, що поєднувала мене з Іриною, мовляв, все добре, я знаходжуся в цьому керунку.
Рятуючи Ірину, я зауважив аж надто багато різного, аби легковажно ставитися до нашої безпеки. Ми мали діяти вкрай обережно. Я навіть не вважав, що надовго позбувся Прохора, бо його могло звільнити його оточення, але тепер я знав свого недруга в обличчя, як, зрештою, і він мене. Та гадати як там далі буде не мало сенсу. Наша команда мала знову зібратися до купи, аби далі тінню прослизнути чимдалі від Москви. І я сподівався, що вони вже мчать в моєму напрямку.
Я чомусь був упевненим, що Анагел і Кішка не розгубляться в цій ситуації. Зрештою, нехай і доля щодо них проявить свої наміри – як складеться, так і складеться.
Анагел був на зв’язку, я міг будь-якої миті покликати його, зрештою, як і він мене. Та й Кішка відчувалася на променю повідку без напруження - виглядало на те, що нічого більше не утримувало її. Я знову пустив легенькі коливання струною, що пов’язувала нас. І відчув, як вона відповіла мені, нехай і надто вже мляво. І разом з цим виникло відчуття, що я можу недооцінювати ситуацію, в якій вартувало узяти більш активну участь. Але чи мав я аж так усім перейматися? Я ще не прикипів єством до цих, нехай і таких незвичних, моїх попутників. Вони, скоріше, виглядали просто колегами по нещастю. Але чомусь чуття відповідальності за них уже спліталося із сумлінням. Схоже, навіть за найгірших обставин, я не зміг би просто так розпрощатися з ними.
«- Де ви там?» - Я звернувся до образу Анагела в мені, - «напрямок до мене тримаєте?»
«- Мій Пане, ви вельми подивували своїм зникненням, але напрямок я вловив, їдемо до вас разом із Кішкою. Вона зараз рани зализує.»
«- В якому вона стані?»
«- Важкому, але тримається.»
«- Багато ран?»
«- Вистачає, але мене більше турбує якийсь внутрішній вплив, здійснений на неї, він її знесилює найбільше.»
«- Ти здатен її підживити?»
«- Так, мій Пане, саме цим і займаюся.»
«- Добре. Прямуйте в мою сторону, а як вийду на якусь дорогу, то дам знати.»
Отакої, отже Ірині таки серйозно дісталося. Отже варто поспішити.
І невдовзі я знайшов те, що очікував знайти – уважно замасковану діру в паркані, якою і перебрався по той бік огорожі – все, як і мало бути, нічого особливо в цій країні не змінилося. Тож далі вже йшов сутінним нешироким проїздом поміж дбайливо огороджених тилів промислових територій. І відчував себе тут значно комфортніше, аніж дещицю часу тому в переповненому бісовщиною яскраво освітленому центрі міста.
І невдовзі шлях привів до перехрестя, такого ж невиразного, як і все довкола. Попереду був чи то великий парк, чи то справжній ліс, куди і заглиблювався оцей мій путівець, натомість значно ширша дорога, огинаючи квартали складів і виробничих цехів, перетинала мій шлях і тягнулася вдовж гущавини дерев. Дивовижно, що за час моєї пішої мандрівки я не побачив, не почув більше жодного транспортного засобу, яким би залюбки і скористався. Тож поки доводилося йти пішки. Але з напрямком подальшого руху вже вартувало визначатися. Здійматися на стіни, оплетені колючим дротом і, швидше за все, ще й змазані солідолом, як і здійснювати нічне сходження на корабельні сосни, мені не хотілося, а іншим чином точно визначити напрямок до найближчого автобану, принаймні за яскравістю нічної ілюмінації на обрії, не здавалося можливим. невже маю обирати навмання? Але з «навмання» у моєму житті складалися вельми непрості стосунки. Або от іще… Ця згадка ніби сама собою вискочила, швидше услід автоматизму моїх рухів, аніж будучи викликаною пам’яттю. І я міцно потер обличчя долонями. Так, а зараз долонями між собою. Тепер, розвівши сповнені тремтливого тепла руки, відчути сферу енергії поміж них - стиснути, розтягнути її, утримувати так доки… Саме так, ще трохи активуватися всередині - відчути головне русло власної енергії, задіяти його. А тепер повернути долоні вгору і зосередитися, усвідомити поля навколо мене.
Тремтлива енергія повеневим потоком пронизала моє нутро. Я декілька разів вдихнув-видихнув повітря з грудей, вбираючи її, - за смаком вона майже нічим не відрізнялася від тієї, що так наснажувала там, угорі. Щоправда, тут вона значно більш прісна і, здавалося, тільки й пролітала б наскрізь, не взаємодіючи без хоча б якогось вміння. Та я його мав. Вбираючи цю енергію, можна було вирішувати невеличкі справи, і зараз я, наприклад, точно відчув, де саме знаходжусь. Стара практика. Настільки, що про неї забули щонайменше на кілька тисяч років, - не всі, певна річ, але й раніше далеко не всі вміли користуватися подібною магією.
І ця думка також була явно не моєю, можливо прилетіла із нещодавно отриманих від мого, колись прикутого у тій в’язниці, попередника знань, - виникла й тихо потанула, не давши себе осягнути глибше. Та я був певен, що колись дам собі і з цим раду. Якщо.. А потім я відчув часткову утрату контролю над собою, своїм тілом і єством. Вміло і легко відсторонений від керування, я, здавалося, лише спостерігав за тим, як судомними ривками самоусвідомлення намагається повернути повноцінний доступ до не до кінця полишеного тіла. Немовби моє підсвідоме послужило містком чомусь іншому, і зараз ось зраджувало мене, не підкоряючись суто моїй волі.
Все це протривало три-чотири миттєвості, а потім приступ минув, повертаючи мене до себе, та цього вистачило аби відчути страх. Так само, як і колись…
В минулому це вже було, і саме зі мною, смутні картинки, неначе з якоїсь немислимої глибини, намагалися вирватися на поверхню, але не виплили, потанули раніше, аніж я зміг зачепитися бодай за одну з них. Лише відчуття, що там не чуже, а моє, нехай і приховане, якусь мить іще затрималося на межі розпізнавання.
Я остаточно повернув контроль над собою. Чомусь знайшовши себе притуленим до стовбура високої придорожньої сосни, так наче обмацував її руками. Дивно. Озирнувся і, не зауваживши нічого підозрілого, подався далі тією ж дорогою, якою йшов раніше - просто углиб соснового переліску. Мені туди. Мої чуття вели, не подаючи жодних сигналів тривоги, одначе розсуд іще хвилював нещодавній напад, і, здавалося, що як не одні, так інші сили, і далі не зводили з мене очей. І що за однією спробою приборкання прийде інша.

2
Судячи з усього того, що я відчув хвилею раніше, за переліском пульсував жвавий автомобільний рух і, без сумніву, там знайдеться транспорт для всіх нас. Але вже в інший бік, подалі від столичної чортівні. Я ще раз м’яко скерував до себе Ірину, що вже не відповідала, тож вирішив знову закликати Анагела. Він відізвався негайно. Його голос, здавалося, зазвучав зовсім поруч, - трохи розгублено, але без тих інтонацій, які свідчили би про геть катастрофічні неприємності.
«- Мій Пане, ми вже зовсім близько, але їй усе гірше. Тримаю її на руках і підживлюю чим можу.»
«- Я чекаю»
Я від’єднався, далі зависати в цьому, не надто мені відомому ефірі не було жодного сенсу. Найкраще - чимшвидше дістатися до шосе і там зачекати. А куди йти, я знав.
Увібрана картинка навколишньої місцевості настільки увиразнилася в моїй уяві, що я дозволив собі йти навпростець. Та й нічна дорога аж ніяк не могла бути безпечнішою за ці залишки прадавнього лісу. Йшов без поспіху, довірившись сприйняттям єства і чутливості тіла. А воно, схоже, знало про мене не менше, аніж видавали «на гора» мої пам’ять і усвідомлення. І добре, що було на кого покластися.
Повітря наповнювала нічна прохолода, змішана із запахом хвої і вологої землі. Здалеку наростав рівний гуркіт авто. Але довелося пройти щось біля кілометра, аж поки очі не вловили поміж дерев сяйво траси. І це було не єдине, що засвідчувало наближення до цивілізації. Останню сотню метрів я взагалі протискався поміж розмаїтого сміття і сухостою.
Дерева тут, здавалося, страждали зовсім, як і люди – боролися до останнього, а програвши, різко видихалися й висихали. І чим ближче до траси, тим менше відчувалися ті живі енергії, що звикло відшуковували собі сховки у жилах дерев - одні лише кволі потуги коренів і гілок, що стиха вели свої невпинні битви. Вже давно не чути було й солов’я, що зустрів мене при вході до цього сосняку, примовкли навіть комарі. Зате судина автошляху вібрувала, як і належало їй.
Я зупинився метрах в п’ятдесяти від автобану біля кремезного дуба, певно забутого тут ще з часів Сагайдачного старого запорожця, котрий по-своєму вміло відбивався від тотального наступу чаду і бруду. Заскочений такою зустріччю, я подивовано застиг побіля цього велета, танучи в ньому чуттями. І невдовзі вже, як і він, отримував і утримував оте, що й він, знову віднайдене у власних жилах - тремтіння живого єства, здатне вторити енергії земній і небесній, зв’язувати їх поміж собою. Нехай згадав я, можливо, і не суто власний досвід, - та він був настільки природним, що не викликав жодних заперечень. Просто усвідомлювати, втримувати це неспішне розмаїття вирів усередині, час від часу зливаючись із плином чогось значно більшого за межами дрібки мого тіла. А ще ділитися своїм - постійно… як подихами… як серцебиттями… Лунати разом зі здійманням з кронами у світ верхній – відкритий для всіх, і кожного…

Я звернув увагу на це авто лише тоді, коли воно невпевнено пригальмувало неподалік. Та я вже відав, що це свої. Керуючись, вочевидь, найтоншими відчуттями, із машини вийшов Анагел і навмання пішов у мою сторону. Тримав у руках він щось дуже важливе, я відчув це, обережно торкнувшись сутності колишнього ангела, остерігаючись активнішими проявами відволікти його від максимальної концентрації на своїй справі.
Я просто подав знак Анагелу і він поспішив до мене. Мовчки простягнув руки з обм’яклим пухнастим тілом, що з останніх сил боролося за життя на межі світів. І добре, що воно було там, а не в тутешньому середовищі, де смерть діяла би значно вправніше.
Я обережно підніс Кішку ближче до грудей. Активував свої вищі чуття. Закрутив над нею вири вищої і низової енергій, і відчув, як полилися вона в непорушне, здавалося, геть безсиле тіло.
«- Я можу допомогти?»
«- Долучайся, ти бачиш, що я роблю?»
«- Так.»
І цілюща енергія ще потужніше полилася і Згори, і знизу, від тверді. Раніше я не задумуючись, спробував би здійнятися у небесний світ разом із пораненою, але зараз щось мене зупиняло. Після отого випадку з Прохором виникла невпевненість у собі. І, схоже, недаремно. Та й зараз було не до експериментів. Але чогось дійсно не вистачало, додаткового цілющого дійства. І я згадав, невідомо звідки, але у всіх найважливіших подробицях. В клініці спеціалісти відразу дали би їй декілька важливих уколів, але ми тут теж мали засоби проти зараження.
« - Анагеле, я тут під ногами бачив кругленькі, невеличкі гриби – дощовики. темні, старі, з них димок вже йде, якщо стиснути. Знайди їх.»
« - Ніколи не стикався.» - Пробурмотів він просто в моїй голові, - «о, справді, щось таке знайшов.»
« - Обережно викрути найстаріші, і подай мені все, що знайшов.»
І невдовзі вже я витискав хмарки спор просто на пошматовані синьо-зелені боки Кішки. Один, другий, третій, четвертий.
« - Анагеле, досить, певно вистачить.»
Я знову притулив Кішку до себе, і продовжив роботу з енергіями, цього разу виразніше пройнявши її своїм єством. І відчув, як енергія перетікає крізь мене до кожної клітини Кішки. Та цього разу інструментів додалося – спори теж діяли. Все більше і більше клітин, наче прокидаючись, відзивалися нашій спільній життєвій насназі своїм відновленим тремтінням. Все активніше й активніше дихали. Але прокинулися ще далеко не всі. Я бачив, хоча й не очима, швидше руками і єством, як розсіюється отримуване Кішкою тепло, немов вилітаючи крізь решето ран на її тілі. Але подібних шпарин, схоже, ставало менше. Таки менше! І я відчув, що пухнасте тіло в моїх руках виразно теплішає! Що ж, не даремно ж народ помітив, що в подібних істот ледь не десять життів!
Кішка, за винятком кольору хутра, виглядала зараз майже такою, як звичайні киці, - не те, що днем раніше, коли глибоко внизу набула ледь не розмірів вівчарки, - м’якою і беззахисною, і такою спраглою до любові і ніжності. Я чутливо водив вільною рукою над її вже виразно тремтячим тілом, і значно делікатніше напував енергією. Зараз вона могла вже, нехай і не будучи при тямі, підтримувати зцілення і самостійно. Та ми нікуди не поспішали.
Анагел і далі невідривно стежив за кожним моїм порухом. І я був удячний йому за допомогу, що він зміг вийти з непростої ситуації, і вивести з неї й Ірину. Повів себе, загалом, вкрай достойно, та й глядів на свою супутницю тепер зовсім іншими очима, аніж раніше. І коли враз Кішка сильно здригнулася і розплющила очі, Анагел став на коліна біля нас і собі провів долонями, неначе крилами, над її впалими боками.
Кішка ніяк не відреагувала на це, лише знову стулила повіки, але, як мені здалося, не до кінця.
Ото вже! Невже і справді нас зараз єднало щось вище? І я міг щось значити для цих дивних створінь, що волею долі пристали до того, хто й сам давно загубився? Та хіба «сам» зараз стосуватися мене, сповненого іншим і іншими до повної втрати отієї «самості»? Дальшого від себе значно більше, аніж від сумнівних реалій цього світу. Та нехай в мені і жило усвідомлення того, що робилося навколо, у світі людей, але жодного, самого-собою зрозумілого, сенсу боротися за невідомо чиї уподобання, за щось нав’язане масам в якості спільної цілі, я давно вже не бачив. Бо ж хіба навкруги не тотальне марево, ілюзія спільного руху, а насправді пустка і безпорадна самотність всіх і вся у перекрученій мирській «дійсності», в якій із легкістю все тільки руйнується, де й ми, ось, утрьох теж розбиті, використані і втрачені, безсилі й розгублені. І якщо комусь іще й потрібні, то лише ворогам.
А ще виразніше й виразніше охоплювало відчуття, що я вже остаточно за тими дверима, в які щойно, здавалося лише на одну мить, зазирнув, та повернутися назад вже не дано - не вистачить ні снаги, ні сили, ні сенсу, ні бажань. І ось вже далі видніється брама інша, в яку ніяк не увійти, хоча за логікою подій повинен, і чимшвидше… Та рухатися не хотілося - немов гори накопиченої безвиході причавили і тримали на межі.
Я роззирнувся. І раптово спало на думку, що я вже був у схожих місцях раніше, любив оті сосни, берези, цю землю, що так нагадувала рай із дитинства, землю батьків, істинну мою вітчизну, хоча тоді так і не стала нею. Та й хіба може нерідна земля стати вітчизною? І чи це був саме я? Чи хтось у мені? Та яке це мало значення тепер?..
- Мій Пане, якщо дозволите, - голос Анагела пробивався мов крізь вату, - я допоможу вам. Ви просили аби я не передавав сприйняте, але, думаю, це для вас буде корисним, просто погляньте вгору, там немає хаосу, що вирує у вас. Пробачте.
Гора емоцій, що осувалася з мого і не мого минулого, здавалося ще збільшилася, а голос Анагела чувся все слабше. Хоча він вже волав просто в моє вухо. І я швидше безтямно, аніж усвідомлюючи це, підкорився йому і поступово мій розосереджений внутрішній погляд Вгору приніс полегкість. Я поступово зосередився лише на енергіях, що струменіли крізь мене і вони поволі очистили мою свідомість від раптового розливу хаосу.

3
Я остаточно повернувся до тями. Анагел сидів поруч на траві й розглядав старі жолуді. На його розставлених по-турецьки колінах у світлі Місяця виблискувало боки Кішки, а подекуди, з вернуті до мене її жовтаві очі.
«- Ти ще тут?» - Я спробував проявити своє дружнє зацікавлення.
«- Ні.» - І вона від’єдналася від мене.
І добре. Та на відміну від неї, я вже міг діяти. Несподівано легко підвівся і, відійшовши декілька кроків від стовбура старого дуба, вдячно схилив перед велетом голову, прощаючись із ним, немов назавжди.
- Дякую, друже, за підтримку.
Відтак усе ж зняв із Анагела Кішку, яка, здається, не надто прагнула розлучатися з ним, зачепившись, наче випадково, кігтиком лапки за рукав його сорочки.
І водій таксі терпляче чекав на нас, уважно споглядаючи усю цю дивовижу. Та й чого йому було хвилюватися, Анагел ж бо вже надав йому щедрий задаток в пару сотень доларів, котрі зовсім не випадково, як мені пригадувалося, потрапили до його кишені. Тож час для нього поки не грав особливої ролі. Напевно, як і для мене. І нехай з моменту, як це авто зупинилося, і до миті, коли я м’яко зачинив за собою дверцята втомленого російськими дорогами «Жигуля», пройшло не більше сорока хвилин, усе ж здавалося, що минула й ціла вічність. Та я точно знав, що попереду ще не одна така.
Але додав водієві ще сто доларів за терпіння. Тож він цілком свідомо працював, і не «за так». Та й мені було приємно вирішувати справи без навіювання й інших магічних штучок підозрілого скерування. Але зовсім обійтися без особливих вмінь не виходило, бо ж кожна подібна траса кормить не тільки водіїв. Вистачало і бандитів і постів автоінспекції, і ми їх поки проїжджали досить спритно - мені вдавалося передбачати найближче майбутнє, та й мчали ми в напрямку зворотному від того, на якому нас могли очікувати більш підготовлені сили.
Лише раз довелося оминати якусь невизначеність попереду, вочевидь, значну аварію, зробивши гак з десяток кілометрів. А, в цілому, достатнім виявлялося трохи замаскуватися, сідаючи на дальній хвіст черговому нічному гонщику, і так проминати занятих збиранням данини держслужбовців. Щодо всіх інших нічних мисливців, то їхня активність у нічні пору більше помічалася поблизу різних придорожніх закладів, котрі нас поки не цікавили.
У черговому невеличкому містечку, за годину до світанку, ми пригальмували біля ряду інших машин із відповідними послугами і, віддавши ще три сотні вічнозелених, розпрощалися із приємно неговірким столичним водієм. Та й ми з Анагелом особливо не турбували один одного розмовами, а якщо й спілкувалися, то лише подумки.
Кішка ж і далі продовжувала спати, регенеруючи і відновлюючи витрачені на охоронців Прохора сили. Добре, що залишилася живою. Та це стосувалося усіх нас. Взагалі, диво, що ми вискочили з пастки, із якої виходу для нас не планувалося. Чи, можливо, нас усе ж випустили? Але чи варто було впадати аж у таку підозріливість?
Та подібні думки зараз мали змогу повертатися і знову турбувати, виникаючи разом із черговим видінням подій цієї напруженої доби. І вона ще тривала в мені, тож я і споглядав пережите разом із дорогою, що бігла крізь ніч. Так дивно, що я зараз міг пригадати ледь не кожну подію, що сталася зі мною за останні п’ять-сім років. І майже нічого не пам’ятав з глибшого минулого. Безсумнівно, я виразно змінився, і життя мене вело до чогось важливого. Напевно і наша чудернацька компанія – саме один із проміжних результатів. І невже буде якась тривала зупинка, що зватиметься – просто життя?
Та поки наша автівки мчала і мчала вперед. Анагел на задньому сидінні певно теж витав близькими і дальніми просторами, хоча його пальці ще й тонко торкалися дрімотно-спраглого, під коротким хутром, тіла Кішки. І куди тільки й ділося його несприйняття нашої супутниці.
Новий водій намагався спочатку розговорити мене, але потім махнув рукою і лише енергійно переключав канали прийому радіо, а коли ефір час від часу зникав, то маніакально перебирав CD тутешньої попси із на диво схожим репертуаром. Та вподобана ним музика на моє прохання звучала особливо не заважаючи.
Спершу мені здалося, що помітно підтоптаний життям і надмірною кількістю випитого, як для своїх літ, алкоголю, чоловік цілеспрямовано щось шукає, та потім все стало на свої місця - лишень аби не заснути за кермом. Альтернативою стала би розмова з ним «ні про що», та я не міг себе зараз примусити до такої офіри. В якусь мить я навіть подумав, що можна було би спробувати допомогти цьому чоловікові з його психічними розладами, але щось втримувало мене навіть від найобережнішого торкання до його сутності. Потрібно було припиняти залазити в голови першим стрічним і пересічним. Тим більше, зараз якоїсь користі від подібних дій не передбачалося, радше навпаки – чолов’яга, як міг, так і тримав себе в руках, а самому вести його машину зовсім не хотілося.
Зрештою, до обіду ми об’їхали широким півколом Московську область і помітно просунулися в західному напрямку. І вартувало зробити перерву в цьому рухові. Я вже вибирав місце для короткого перепочинку, як дорогою підоспіла й відповідна реклама – щось із казкових творінь Білібіна - придорожнього ресторану й мотелю при ньому, що, неначе, двоголова казкова істота проступали із намальованого густого лісу. І відразу захотілося нормально розім’яти м’язи, надихатися, зрештою, перекусити, тим більше, на чималому плакаті все це обіцялося, разом із обслуговуванням на будь-який смак, в тому числі й послугами таксі. І невдовзі ми, звернувши з основної траси, й справді побачили те все перед собою. І здалеку ця картинка й справді нагадувало казку.
І декому відразу захотілося бути їй відповідним. І цього разу Ангелові нічого не заважало, передусім, жіноче критичне ставлення. Тож він ще в авто уточнив не лише свої одежі, але й власну статуру, і вже не виглядав отим ідеальним молодиком із глянцю модного журналу, та ще й із на диво знайомим обличчям. І хоча внутрішньо й далі світився романтизмом давно минулих епох, але визначити тепер його вік не вдалося б нікому. Та й справді, що можна було сказати про вік сутності, для якої час і раніше не мав значення. А ось про усе інше в мене було чимало думок, бо ж колишній ангел наразі користувався, в основному, скопійованою з мого єства інформацією. Приємно, що Анагела цікавило і все інше, особливо поєднання сенсів і форм земного світу, бо ж раніше він, вочевидь, не стикався з настільки жорсткими обмеженнями сутності рамками плоті. Тож слідом виникала ще й проблематика гармонії, смаку і моди. Не знаю, що про новий образ свого компаньйона сказала би Ірина, та мені здалося, що він вже давав собі раду і в цих питаннях. Принаймні, вийшов із машини у всьому світлому, додавши собі виразнішої засмаги. Навряд чи водій помітив нічну трансформацію у зовнішньому вигляді одного з пасажирів, та навіть якщо й так, то зрозуміти, що й до чого навряд чи зміг.
На Анагелові тепер були надто прямі білі джинси «в обтяжку» з помітним розширенням внизу, і біла полотняна сорочка, що, як на мене, в цілому, личило брюнету, чиє волосся до того ж помітно кучерявилося, певно, як у мене в молодості. Можливо Кішка, будь вона в кращому стані, обов’язково би знайшла підстави, аби дорікнути за подібний вибір, та на те вони й жінки, аби щось додавати. Чи віднімати, бо всі ці одежі на Анагелу були чистою ілюзією, і будь-який погляд, який сприймав дійсність у спектрі ширшому за людське око, це підтвердив би. Хоча, навряд чи той погляд зауважив би і його людське тіло. Чи зауважив? Але як щось інакше?
Та я, наразі, дивився на світ, як і всі тутешні. Міг би вдивлятися й серйозніше, але надто вже крихкою видавалася нещодавно досягнута мною чуттєва рівновага. Але все ж цікаво, чи зміг би Анагел носити, як і ми, реальні шати? Хоча навіщо йому таке? Але і я сам іноді був би не проти користуватися одежею, яку не забруднити, і простіше простого змінити, не заходячи до крамниць.

4
Добравшись до місця, ми розрахувалися з нашим водієм, що, закриваючи за мною двері, завченим рухом додав і гучності черговій пісні про рідний централ, відразу ж правлячи у напрямку рубінових зірок за горизонтом. Та кожному своє.
І тут його вистачало. Анагел напружився, як тільки ми вийшли з авто. Пильно поглянув на мене. Я теж відчув щось неясне, навіть не загрозу, а дещо схоже на пітьму непередбачуваності. Але шукати інше місце не хотілося. Зрештою, нам хотілося лише спокою. Тож я і відігнав від себе зайві думки – цілком вистачало нормальної пильності і обережності. Все ж, не на піратському острові ми висадилися. Та про всяк випадок торкнувся простору під ногами. Але й там нічого особливого - в підземці панував повний штиль, принаймні під нами. Зате довкола вирували звичні, як для порівняно близьких до столиці околиць, форми життя.
На просторій бетонній стоянці біля своїх порохнявих фур крутилися діловито-веселі далекобійники. Біля масивного дерев’яного частоколу огорожі закладу, що зблизька вже не надто нагадував малюнки Білібіна, стояло з десяток автомашин і перемовлялося декілька групок водіїв. Трохи далі, за широко прочиненою брамою виднілася чимала внутрішня територія комплексу. Та все те затіняв собою той самий височенний паркан з кругляка, що в хрестоматійних вестернах віддано служив би захистом від нападів найлютіших індіанців. Імовірно, дикі тубільці швендяли й тут, але бравих хлопців із рушницями, скерованими до навколишнього лісу, я поки не помітив. Кинулись в очі лише гостро затесані верхівки соснових стовбурів, котрі щедро повивала ржава металева колючка.
Ми пройшли попри двох охоронців усередину і звернули вбік майданчику кафетерію. Повз нас промайнула миловидна офіціантка із кухлем пива і тацею наїдків, і, здавалося, разом із нею виринув і апетитний запах шашлику, що далі вже не зникав. Та мене більше зачепив байдуже-скляний погляд, яким ковзнула по нас дівчина.
Ми присіли за столиком в одному із павільйонів, де товклося найменше люду. Стільці були зручними, дихалося легко. Підмінивши Анагела, тепер вже я тримав у руках Кішку, яка, хоча й не так рясно, але продовжувала вбирати все, чим ми з нею ділилися. Та помітних витоків тепла з її тіла, неправильної циркуляції енергій, а отже і ушкодження органів, я не знаходив. Нехай набирається сил про запас, висипається. Я мав надію, що невдовзі в неї все остаточно нормалізується.
Здивувало, що чергова офіціантка з'явилася майже миттєво, як тільки ми присіли. Судячи з її старань, вона справді бажала нас обслужити якнайкраще – на приємному, трохи змарнілому лиці жодної іншої емоції окрім цього не проявлялося, але очі молодки теж виглядали погаслими. Дивина. Щось і справді тут було не те, все виразніше віддавало якоюсь сутінню. Але передчуття, скеровані у майбутнє, не містили явної небезпеки, навіть вабили чимсь, ще до кінця не зрозумілим. І це входило в очевидне протиріччя і з місцевим антуражем і скляними очима - але не з нашою втомою.
Я розпитав молодку щодо можливого сервісу. Так, тут можна було залишитися на ніч. І взяти вранці мотор до найближчого міста. А ще пообідати, повечеряти, поснідати, і жити, скільки захочеться, тож від нас очікували на розпорядження, аби миттєво взятися за їх виконання. Неймовірно!
І я вирішив, що раз ми вже налаштувалися відпочивати, то найкраще вже обідати в найкомфортніших умовах - в орендованому своєму житлі, куди й відправив на оглядини Анагела разом із службовцем, який теж найдивовижнішим чином, ледь не миттєво, виник, щойно я висловив свої наміри. Тож далі я вже споглядав місцеві доладності й очима свого компаньйона. І невдовзі він вже передав картинки з натури запропонованого нам житла, і воно цілком влаштувало. Анагел найняв його до ранку, і розрахувався за проживання двома стодоларовими купюрами. Відтак вельми поштиво потиснув руку службовцеві. Та зваживши на чергові мої побажання, попросив чимшвидше принести замовлені нами страви у найнятий щойно будиночок. Тож і ми з Кішкою не барячись вирушили туди.
Йти з кафе було недалеко. Дорогою ми проминути двох озброєних чоловіків, які стерегли той куток, де містилося з десяток більших і менших житлових будов. Хоча і ті, і ті були з того ж кругляка, що й огорожа, але вже з дбайливо очищеного і фарбованого «під дерево». За двома рядами хатин територія закладу, схоже, закінчувалася. Хоча далі, до воріт у глухій, здавалося би, зовнішній стіні, ще вела цілком пристойна асфальтована дорога, якою, без сумніву, частенько користувалися.
Нас зустрів Анагел і запросив на невисоку веранду. Я роззирнувся. Неподалік на території свого будинку вовтузилася з двома ляльками і іграшковим возиком дівчинка років п’яти-шести. З іншої будови, зліва, долітала неголосна музика. Ми тут були не самі й добре. Головне, аби сусіди і далі поводили себе скромно. І нехай для Анагела суто людський відпочинок міг небагато значити, та, судячи з його невпинного пошуку самого себе, якийсь затишок таки потребувався. І Кішці після бою в центровій крамниці тривалий сон лише на користь. Та й мені не завадило б розслабитися. І справа була не лише в поновленні фізичних сил - за останні тижні, здавалося, в мені найбільше втомилося саме єство. То воно, певно, і спокусилося на рекламу в стилі Білібіна. Але дива не сталося. Місця для нього не знайшлося навіть в краях того дева Руссо. То чого дивуватися значно скромнішим, тутешнім спробам?
- Дякую, Анагеле. Нормальний вибір, - я, завершивши оглядини нашого двокімнатного помешкання, присів на веранді.
- Я в цих питаннях зовсім не розуміюся. Та радий бути вам, мій Пане, корисним.
- Що відчуваєш?
- Схоже, колишні неприятелі загубили наш слід.
- А як моя мітка?
- Та не надто помітна, але не зашкодило б нею зайнятися. Може варто піднятися Вгору?
- Трохи страшно, ми там з Прохором ще той рух влаштували. Та й він десь там досі.
- Мій Пане, я не очікував, що так все обернеться. Як вони мене провели? Я ж тоді, у тій крамниці, нічого не відчув.
- Потужне навіювання. Можливо, тій команді хтось з цим допомагав.
- Може ви мені покажете, що там сталося? Я вже майже все переглянув, що від вас отримав. Це мені вельми пригодилося. Та й вас став краще розуміти.
- Добре, зараз перекину.
І я одним масивом відіслав компаньйону всі події з моменту, як сам зайшов у ту крамницю.
Відтак знову поглянув у сторону будинку напроти. Ще коли тільки я підходив сюди, то вловив зацікавлення тої сусідської дівчинки Кішкою, яку вона зауважила на моїх руках. І тепер мале дівча, бавлячись, підходило все ближче, і вже не випромінювало безмір самотності, маючи наміри значно ближчого знайомства. І зовсім не з нами з Анагелом.
І це складало очевидний конфлікт інтересів, бо я теж мав певні плани щодо Кішки. Але в німій пропозиції дівчинки відчувалося стільки позитиву, що відмовляти їй не здалося можливим, хоча було і ще щось - в майбутньому, ймовірно, пов’язане і з цим дівчам, та я не став з’ясовувати, що й до чого. Знайшов енергетично найбільш оптимальне місце і поклав Кішку на травицю біля відкритої сонячному сяєву веранди.
- Її звати Кішка, а тебе як?
- Оля.
Дівчинка хоча і говорила зі мною, але дивилася виключно на дивовижну істоту в траві.
- Олю, наша Кішка всю ніч воювала, і страшенно втомилася, її можна гладити, але не потрібно переносити з місця на місце, і штурхати… - і хоча я сказав цю фразу суто українською і без образного підсилення, дівчинка мене зрозуміла. Вона захоплено потягнула до Кішки долоньку і тремко провела по короткому і такому дивовижному хутру. Та ще й в правильну сторону.
- Воювала? З мишками? І тому спить?
- Так, Олю. Але не з мишками, а зі злими щурами. І вона їх перемогла.
- А хто її пофарбував?
- В підземному царстві трава і мохи такого кольору. І Кішку в них не видно.
- Я люблю кішок. В моєї бабусі дві кішки. Але вони не такі красиві. А довго вона буде спати?
- Вона була поранена, і ми її лікували, тому коли вона прокинеться - ніхто не знає.
- Кішки завжди роблять те, що хочуть. Захоче і прокинеться. І піде гуляти зі мною.
- Ти бачила мультфільм про Кішку, що ходила сама по собі?
- Так, я буду хазяйкою, що жила біля кішки, яка проганяла злих щурів.
Теплі відчуття ворухнулися в мені. Дівчинка була справді милою, із вигорілою на сонці косичкою, що вибивалася з-під панамки, і з тонкою засмагою на обличчі, крізь яку визирали веснянки. Ми всміхнулися одне одному, і я полишив це товариство, і піднявся в дім, згадавши, що я дещо важливе пропустив при першому його огляді.

5
Хоча в будиночку все здавалося ідеально доглянутим, та тло на переході між земним і підземним виглядало інакше. Тут вистачало слідів, до яких не могло дістатися жодне звичне прибирання, і найбільше - страху й розпачу. А будові було ж не більше чотирьох літ! Та й ліжка стояли, наче в згустках пітьми, що як павутина оплутувала їх знизу. Тож нам з Анагелом навіть довелося попересували їх, і дещо освіжили ту сутінь. і затим вже повернулися на веранду.
- Що це, мій Пане, може значити?
- Та будь що. Але маємо пильнувати. Як тобі Прохор?
- Він навіжений. І в нього чимало сил. Навіть в стані примари він здатен діяти.
- Але ж самостійно йому з тої комірки не вирватися.
- Мій Пане, він може дістатися тої банки з часткою свого єства, яку ви приховали.
- А оце навряд чи швидко станеться. Хіба, коли мій захист потане.
- Мені це тяжко оцінити. Але ви гарно його впіймали!
- Випадково сталося. Але чому нам досі нічого смачного не принесли?
Не знаю, як колишньому ангелу після демонської в’язниці, але мені їсти хотілося. Напевно й Кішка теж могла відчувати голод, але наразі не виказувала своїх потреб, не змінюючи і своєї пози на теплому газоні. Зате середовище довкола неї стараннями завзятої Олечки вже помінялося цілком виразно. Спочатку дівчинка старанно оточувала сплячу царівну муром із камінців, затим прикрасила ті стіни травою й листям, тепер же вкривала саму Кішку барвним килимком із пелюсток. І коли справа дійшла безпосередньо до прикрашання вусатої мордочки, Кішка гучно чхнула і підвела голову. Тієї ж миті, проминувши охорону, на обрії з’явилися три офіціантки з повними тацями страв. Якийсь час Кішка з інтересом дивилася на задоволену таким пробудженням Олю, потім ліниво обвела зором двір, і спинила погляд на тацях, що вже плинули від загальної доріжки до нашого столу.
Офіціантки ще раз протерли його поверхню, відтак щедро обставили тарелями з барвисто-запашними їствами. Оля й Кішка підвелися одночасно, і одну й другу вельми зацікавило принесене. Та на відміну від дівчинки Олі, Кішка спочатку пройшла в будинок. аби за декілька хвилин вискочити значно бадьорішою, щойно з-під струменів душу, звабною молодою жінкою, закрученою в махровий рушник на голе тіло, і все в тих же, незнищенних, Анагелових босоніжках. Утім, спершу Ірина погладила по голівці Олю, що в цю мить отримувала від мене скибку хліба з двома шматочками духмяного м’яса, затим енергійно чмокнула Анагела, і проковзнула повз мене, однаково легко доторкнувшись поглядом і долонею до плеча.
- Моншер, – її голос трохи змінився, зрештою, як і вона сама, але ще упізнавався.
- Добре, що не Татко. Гарно виглядаєш! І шрами не такі вже страшні.
Та Ірину, наразі, цікавила лише їда. Та й, вочевидь, вона встигла себе оглянути, бо особливих слідів на ній дійсно не проглядалося.
- Чому так мало, цього мені може не вистачити, - лише діловито протягнула вона, - і чим це ви мене обсипали з голови до ніг?
Останнє вона промовила якось побіжно, хоча й запитально глянула на мене.
Я приглядівся уважніше до її обличчя. Ледь помітна трансформація відбулася і з ним. Можливо, я сам себе налаштував на подібне бачення, але нині Ірина й справді чимось нагадувала колишню «колібрі» - Наталю Пивоварову.
- Кропили від злих духів лісовими грибними чарами.
- Може тому я і чула весь час якісь підземні голоси?
- А як з небесними?
- Ви про мою душу, майн Гер?
- Ні, про невпинні труди нашого Анагела.
- О, так, дякую тобі, братику! – Ірина смачно поцілувала мого супутника, і додала, - ти виразно змужнів. Я ж казала, що контакти з жінками тобі піде на користь.
Анагел лише іронічно всміхнувся і промовчав.
Як і кожній доглянутій жінці, Ірині личила оголеність, але покази лише тіла не могли тривати вічно, принаймні, висока мода, це і яке-не-яке вбрання. Та близька оголеність Ірининих плечей таки дозволяла побачити на красивій шкірі вже майже непомітні смуги, неначе від пазурів… Але чому «неначе», то були саме пазурі, і я ще раз подивувався, як швидко затягнулися і майже зникли її рани.
Мала Оля смачно, але не поспішно жуючи, між тим діловито вишукувала свою чотириногу подругу. Потім, так і не дочекавшись її повернення, запитально обернулася до нас. Ми ж із Анагелом поглянули на Ірину.
Вона спершу вдавала, що не помічає. Та потім, вишукано підхопивши салфетку і витерши губи, а потім і довгі пальці з доглянутими, хоча і не фарбованими, нігтями, - підхопила на коліна Олю, що настирливо тинялася поруч, і протягнула їй на вушко - «м’яяяв». Дівчинці стало лоскотно, вона втягнула голову в худенькі плечі, але не пручалася. Ірина ще щось прошепотіла їй на вушко, потім ще. Мала взялася їй відповідати, і теж пошепки. І питання зі зниклою кицею на якийсь час було знято.
Мені вистачило кавалка зо три м’яса, порції салату, і декількох чашок зеленого чаю. Анагел і взагалі задовільнився виключно скоринкою хліба, все ж інше швидко потануло у виразно схудлій Ірині. Та вона встигала ще й напихати смачненьким Олю. На мій подивований її уміннями погляд, Ірина нагадала, що в неї є молодша сестричка, яку їй постійно доводилося годувати, а сама вона так напихається тільки тому, що в неї психічний розлад, не кров же пити літрами. Та й дітей найкраще виховувати гарним особистим прикладом. Отак-от, а ще й звати їх майже однаково Олена, майже Оля.
Я скромно заперечив, що Олена прийшло з Півдня, а Оля - з Півночі.
-«Моншер. Зате музика слів майже однакова.»
В певному розумінні, напевно, так. Але наша коротка розмова знову щось в мені зрушила, і голови заполонили думки, та ще й якісь вкрай невтішні. Бо ж якщо слова мають свої первинні значення і суть, і ці сенси діють незмінно, і кожен по-своєму точно, а не будь-як, тоді світ невидимих істинного і світ нашого самообману, чи ілюзій – все далі й далі один від одного. Як, певно, віддаляється і світ первинний від цього земного, тим більше – від темного. І чим це не поле для чаклування і магії? А чаклування може бути і добрим, чи ні? А магія? Та, схоже, я знав усі відповіді на ці запитання, тож задавати їх ще комусь не мало сенсу. Терези буття хиталися, і знання цьому не могли зарадити.
Я був вдячний Ірині за вчорашній день, і хоча нас спробували ловити на неї, як на живця, але вона зробила все, що від неї залежало, аби оце мій, позбавлений тіла, дух зараз не виколупував із себе чорні тіні від срібних куль.
Анагел дорогою сюди прокрутив усе побачене ним тієї ночі. Нам на диво повезло, у першу чергу мені, а в другу – Ірині. В тому салоні її врятувало виключно те, що вона, ледь не відразу ставши Кішкою, кинулася навтьоки з непередбаченою для «прохорівців» швидкістю. Можливо і я відволік увагу на себе, та й потягнув Кішку за собою, хоча, як виявилося, саме крізь підземний світ, де вона, власне, і зустрілася з численними пазурами. ЇЇ навіть обхопили з усіх боків, але ж я тягнув її і далі. Тож вже на світлі вона позбулася хижого оточення. Та й Анагел її вчасно знайшов, підхопив, очистив, підживив.
Хоча й не Кішка була основною ціллю, та оточення Прохора, відчуваючи поразку, охоче подерло б її на шматки. Невже просто так - з люті? Напевно, якийсь новий Міхалков колись зрежисує фільм, із характерними романтичними образами імперців-перевернів з цього оточення на п’єдестал загального захоплення. Нехай і старий спосіб, та житиме і служитиме ще довго. Принаймні, доки імперія не розвалиться, і сенс життя тутешнього населення не повернеться до особистих покликань і Призвань.

6
Ми загалом досить весело спілкувалися – в чотирьох. І надихала на це саме наша мала гостя. І так тривало, поки не підійшов охоронець і суворо не наказав малій Олі йти за ним, мовляв, батько кличе. Судячи з насупленого вигляду охоронця й похнюпленого личка дівчинки, їй заборонялося заходити на територію житлових будиночків. І їй було прикро покидати нас. Дорогою вона ще декілька разів оберталася і махала нам рукою, аж доки не зайшла за ворота.
Щось тут не складалося докупи. Ні, з дівчинкою ніби все гаразд, але охоронець вів себе так, наче нас тут вже чи ще не існувало. І цим відчуттям аж ніяк не вартувало легковажити, зрештою, як і більш важливими.
- Я відлучуся, Анагеле, побудь на варті.
Ми обмінялися з ним поглядами. Далі я звернувся до Ірини, що на очах повертала бадьорий вигляд.
- Дорога переможнице, нам з тобою потрібно порадитись.
Я більше не міг тягнути з тим, що мав зробити, у тому числі і для свого одужання. Ірина підвелася і зацікавлено подалася за мною. Оминаючи Анагела, вона не втрималася й запустила долоню в його густе волосся. Колишній небожитель коротко глипнув на грайливу даму, на що та, вже входячи за мною у двері, відповіла промовистим жестом одного пальця, мов вимальовуючи цим своє враження від нинішнього його вигляду.
Певно ця завершальна сцена спалахнула в жіночій уяві ще до того, як вона скуйовдили Анагелову зачіску, отже не випадково, а значить, наша супутниця поверталася до звичного бойового настрою. А ще ж годину тому жаліслива мордочка сплячої Кішки так надихала дівчинку Олю до ніжної турботи нею. А ще раніше, то й взагалі…
Яке мінливе буття!
- Моншер, я можу скинути полотенце? Оглянете мене?
Ввійшовши у будинок після бадьорого чіпляння до колишнього ангела, Ірина відразу змінила свій внутрішній образ, намагаючись проявити щось глибоко покірне і ніжне, без жодних колючок і в досяжної висоти вазі.
- Огляну, хоча головні проблеми в тебе були всередині.
- Отже, ззовні все добре? І хіба від добра потрібно відсторонюватися?
Я не збирався втягуватися в її можливі хитрощі, і мав для неї серйозну розмову, й такі ж пропозиції. Але до них іще потрібно було дістатися - повна оголеність співрозмовниці цьому б категорично заважала.
- Я в тобі бачу тільки найкраще. Але зараз хочу обговорити деякі важливі речі. Без одеж на тобі я потраплю в ще глибший чуттєвий хаос, а його в мені нині і так забагато. Тому побудьмо на рівних, добре? Без переваг з твого боку.
- Повелителю, в будь-якому випадку я у вашій владі. Наказуйте!
Ірина, м’яко блиснувши очима, опустилася на диван. Більше у передпокої не було нічого, тож я присів поруч.
- Передусім, пробач, що все так сталося. Ми з Анагелом не повинен були залишати тебе саму в тих обставинах. Я злегковажив.
Я не вмів просити вибачення, але якщо вже робив таке, то дійсно щиро.
- О, Повелителю, це сталося ніби не зовсім зі мною, а з Кішкою. Принаймні, в полон потрапила саме вона.
- Так, я розумію, і все ж, стільки небезпек за одну добу – це явний перебір.
- Мені завжди цікавило таке, і не тільки воювати. Та й так пристрасно розпалювала невідома причина – чому ви з Анагелом не взяли мене з собою?
Після учорашніх відкриттів дева Руссо щодо експериментів над Іриною, я зараз особливо пильно придивлявся до своєї супутниці. Так, вона зовнішньо нагадувала улюбленицю Прохора, але з її єства нічого стороннього наразі не линуло.
- Так не мало статися, у стані Кішки ти стаєш майже невидимою. А там утрьох ми значно більше б ризикували. Тож з нами ти йти не могла - сама б себе після тих відвідин не впізнала. Що й до чого мені важко пояснити. Але є речі, більші за нас, маємо на них зважати.
- Не заплутуйте мене, я бачу тільки те, що бачу. Відчуваю, що нині звільнена від багатьох умовностей. Але я помітила, що розмовляючи з тим рудим Девом, ви чогось остерігалися саме щодо мене. І через це не взяли з собою? Тобто, всі інші загрози виглядали дріб’язковими? Навіть сіті Прохора?
- Схоже на те. Якби ти пішла з нами, то назавжди б залишилася в краях того дева.
Я мав відповідати вкрай обережно, аби не наговорити зайвого.
- Невже? І на мої бажання ніхто би не зважав?
- Твої наміри там остаточно би й сформувалися, як і ти сама. Зрештою, я теж іще як пластилінова фігурка.
- Поясніть.
- Ланцюжок твоїх можливостей отримав би в тих магічних місцях чужий тобі варіант завершення. Бо спершу тебе наповнили одним вмістом, потім втрутилися я і Деві Тамаз. І ось ти тепер і людина, і Кішка, а в глибинах своїх і того більше. Але ти ще досі на розпутті. зміни в тобі, як і в мені, ще не завершені, - багато що залежить, де саме це станеться. Якщо станеться.
- От і Прохор мені вчора подібне торочив. І його дуже цікавило, чи пам’ятаю своє недавнє минуле, а також, чи бачу щось у майбутньому. Через це жадав зустрічі і з вами – оцей зв'язок, що між мною і вами зараз, заважає Прохору, тож він і хоче розірвати його. Напевно тому і влаштував той спектакль, аби заманити вас. І йому вдалось. Та надто вже він самовпевнений. І, як я зрозуміла, завчасно переможно надував щоки, так?
- Не хотілося завершувати брутальною бійкою влаштоване ним дійство, та ще й поруч з тобою. На жаль, нею все й закінчилося. Та усе ж, як тебе впіймали? – Я вирішив поки не повідомляти їй, що далі сталося з Прохором, а то ми зовсім далеко відійшли б від основної теми розмови.
- Як-як, коли я від вас нині, Моншер, відходжу, то, вочевидь, стаю помітною у всіх своїх станах, - найперше Прохорові. Можливо і справді поміж нами щось було в минулому, хоча то була точно не я.
- Ні, щось тут не те. Ти пішла від нас на горище, і що сталося далі?
- Я вирішила перечекати, бо і в підземці було повно різних істот, і навколо. То я заховалася в найтемніший куток, але на горище піднялися із псом, і він мене винюхав. Я стрибнула рінями вниз і відразу потрапила в сітку. Наче мене там вже очікували.
- Он воно як. Прикро.
Я не став виказувати своїх підозр щодо можливої участі в цьому дева Руссо. Але сумнівів щодо цього в мене вже не залишилося.
- І що сталося далі?
- Він повернув мене в стан людини, відвів у нашу квартиру, і ми розмовляли про різне. І, як не дивно, я його добре розуміла. Та це й не складно - у нього все просто і ясно. Він вважає, що він і Росія: котра ось-ось може загинути, або врятувати земний світ. І не розмовами, а рішучою дією, і він в цьому процесі альфа-герой. Інші або підкорюються, або вмирають.
- О, так – це стара повість про єдину й неділиму в міцних обіймах господньої влади, а все інше не важливе. Тебе це захоплює?
- Моншер, це не моє, я окрема від усіх. Ось тільки з вами в нас магія. І не з нашої вини. Але він стільки різного пропонував. Казав, що я не розумію, як багато від мене колишньої залежало. А що мав на увазі, не спішив пояснювати. Мовляв, потім, розтлумачить, як вирішить з вами. Лише іронізував, що я з левиці Хатхор перетворилася на іграшкове кошеня! Ви теж так гадаєте? Мене справді тривожить неясний спомин себе в майбутньому дещо іншою – сильною, грізною, владною.
- Ніяк не гадаю, що подібне - головне. А ще бачив тебе сьогодні ледь живою, і це не нагадувало наслідків доброго до тебе ставлення, і на можливе порозуміння з тими, хто подібне вчинив.
- А мене втішила моя здатність боротися, - все ж краще, аніж остаточне зникнення левиці.
- Вважаєш сила - головне? Що вона править і вирішує? Але ж ти сама говориш про себе, як про відокремлену від стороннього спонукання. То, мабуть, й інші мають на це право?
- Так, в мені є це протиріччя. А у вас, хіба ні?
- Те ж є. Але я його бачу, як темне проти світлого. І з чим краще мати справу? Ось я ніби нічого ще - достатньо вмілий і сильний, а вибратися з нинішнього виру подій власними зусиллями поки не можу, навіть у парі з тобою, з усіма нашими уміннями і міцними узами. І до чого ці зусилля приводять? Хіба не до загострення ситуації? А як раптом стану ще могутнішим, чи не виросте відповідно і вир протиборства? І коли тоді проявлятиму силу, то кожний порух, мабуть, нестиме й більше руйнування? Та вже нехай є як є, спершу, вертаємо додому, а дома дамо собі раду з відповідями.
- Напевно ви праві. Але хіба для вас зараз неприємні наші взаємини? Оце життя, цей шлях? Я маю відчуття, що далі буде значно цікавіше й веселіше. Ці емоції надихають мене. Невже вас, о повелителю, не ваблять прості й зрозумілі емоції?
- Думаю, маємо зважати, що для збереження приязних почуттів важливо отримати більший простір, аніж між котом і кішкою, яких зв’язали хвостами. І нехай наш зв'язок не такий вже брутальний, але нас трьох схоже сам фатум поєднав між собою. Без цієї магії, все було би зрозуміліше. І, можливо, всього цього взагалі б не сталося. Та, зрештою, кожна магія коли-небудь та й зникає, і залишиться дійсність. І я б хотів, аби ми в ній були найближчими друзями.
- І я за це, та наша близькість мене не лякає, навпаки, приваблює.
- Сьогодні ця дівчинка, Оля, так тягнулася до кожного з нас – я за подібне, за світлу частину стосунків – особливо, коли ми після скорої ініціації усвідомимо себе вповні
- Моншер, я не проти світла, але хіба добро не повинно себе захищати? І коли я стану вільнішою у виборі, то за необхідності хіба не повертатиму все втрачене, чого майже не пам’ятаю, - найперше свою особливу силу, ті солодкі згадки на губах, і на кінчиках пазурів?
- Я б остерігся подібних станів, бо хіба після них залишитися таким, як до них?
- Я, пам’ятається, тоді могла чимало різного, значно глибше відчувала загрози. Чи не тому Прохор так цікавився, як я бачу майбутнє, що там і коли станеться? Мовляв, я вже свідчила про щось таке, коли була темнішою.
- І що ти зараз передчуваєш?
- Як Кішка – одне, темніше, а зараз – інше, людяніше.
- Ти відчуваєш наше з тобою розставання?
- Поки ні. Та й хіба від мене залежить? Ви мій повелитель, то й повелівайте. Не подумайте ніби я лукавлю. Це пасок між нами змінив геть усе. Для мене служити будь-якому вашому бажанню зараз чи найвища насолода. Хіба маю протистояти цим відчуттям?
- От-от. Тому, виходить, маю проявляти обережність саме я. Дорога супутнице, мені ні слуги, ні раби ні до чого. Але, напевно, розривати наші стосунки в ці непевні дні було би помилкою. Та обіцяю, пізніше ми обов’язково вирішимо це питання. Домовились?
Очі Ірини грайливо зблиснули, наче доводячи, що вона зовсім нікуди не поспішає.
- Ні, ще не домовились. Але те, що я завжди зможу звільнитися, навіть від найприємнішого, радує. Хоча, водночас, й печалить. Та ви обіцяли уважно оглянути мене, цілюще торкатися мого тіла вашими дбайливими долонями.

7
Вона підвелася і глибоко ввібрала повітря, певно, аби так само й видихнути. Але тої миті рушник злетів з неї, ураз оголивши усе те, що я зовсім не жадав бачити під час серйозної розмови. Але я не міг не відмітити, що її тіло стало ще красивішим. Та, слава Творцеві, я й зараз зміг утриматися від потягу до Ірини, як до жінки.
Тож, також підвівшись, оглядав її наразі й максимально глибоко, побіжно сприймаючи її зовнішню звабу і красу, як мистецтво, де я був лише глядачем і критиком, а не можливим співучасником. Хоча доторк її руки навзаєм і нагадав летку прохолоду вітерцю посеред спекотного дня, та я відігнав думки про всі досяжні простори цієї картинки. Відтак просто повернув жінку спиною до себе. І не зауважив ні слідів від поранень, ні – крил, ні - хвостика. І єство теж ніби прийшло в норму.
- Нічого тривожного. Хіба лише те, що ти надто швидко поновилася. Навіть стала при цьому ще більш цікавою, як жінка.
- Я теж це відчула. Мені навіть снилося, що можу збільшити свої груди, і не лише їх.
- Вони дійсно трохи додали, вочевидь, регенерація клітин тобі лише на користь.
- О повелителю, це суто ваша заслуга. Хіба я не повинна ставитися до вас навзаєм із найвищою вдячністю?
Це був неабиякий момент. Але я наважився прошепотіти їй на вушко виключно про найсерйозніше.
- Так, лише ти мені й можеш допомогти, більше нікому. Звичайно, якщо ти згідна. Але це може протривати і декілька днів.
- О! – Жінка обернулася, і її очі спалахнули. – Та невже між нами можуть бути якісь порахунки?
В Ірини, звичайно, не існувало жодних причин соромитися свого тіла, тож коли вона обернулася, аби з’ясувати тонкощі мого прохання, що, як на неї, ховалися саме в моїх очах, незручно стало саме мені. Як би там не було, коли оголена жінка так близько, і говорить подібні слова - усі чоловіки стають однаковими, і немає цьому ради. Творець, давши нам владу над усіма попередніми творіннями, щодо останнього, точніше – останньої, здається, забув це зробити. Та, вочевидь, все так і повинно було бути.
- Я в будь-якому випадку за рівновагу.
- Тоді в мене, мій Пане, щодо ситуації, яка виникла, лише одне маленьке практичне прохання, і воно суто до Анагела – я про ті випадки, коли перестаю бути Кішкою. Можна?
Ірина лукаво погляділа на мене, продовжуючи дарувати легку прохолоду свого торкання, не знаю, як і відчувши, що Анагел досі перебував на зв’язку з нами.
«- Анагеле, що скажеш? Це важко?»
«- Якщо це єдиний вихід, аби ти мене постійно таким не доймала, я згоден. А коли ці колекції тобі набриднуть, поміняємо. Якщо не кожен день …»
«- Ти справжній ангел!»
Після цього Ірина повністю відключилася від Анагела. І грайливо глянула на мене.
- Метре, він інколи зануда, а інколи – душечка, напевно, коли весь у білому. Та ми поладнали. Три-чотири набори, для початку. Які вам до вподоби?
- На твій смак, я йому довіряю.
- Сподіваюся, не всі чоловіки вважають, що одежі – єдине, про що думають жінки? То що в наших планах далі?
- Ірино, ще одне - ці домовленості з Анагелом і зі мною стосуються лише цього світу. Я маю на увазі – земного Середзем’я
Я не знаю звідки і чому прийшли саме ці слова, але я їх промовив, як власні.
- Ну так, ясна річ. Згідна. То що ми з вами робитимемо ці довгі дні?
В останній момент хитрунка, схоже, відчула, що у цьому всьому ховається і щось не враховане нею. Вона обійшла навколо мене, відтак обійняла за плечі, і вчергове зазирнула в зіниці. Та з нею я був готовий до всього. На дні моїх зіниць, принаймні. перед глибшими просторами, густо цвіли сади і літали барвисті метелики саме тих істин, за якими лише й ганяли маленькі, трохи незграбні кошенята. Та й метелики чомусь вельми нагадували і пташок колібрі. Тож ясно, на що саме вона звернула увагу.
- А це вже заборонені прийоми!
- Кошенята, чи метелики і колібрі? – Тепер я вглядався в її очі, - До речі, як тобі ота жіноча група?
І зауваживши її деяку розгубленість, додав.
- Група «Колібрі», бачила їхні виступи?
- А, от ви куди, - Ірина в задумі відвела очі, - це натяк, що я схожа на одну з тих дівчат?
- Не аж так.
- Я захоплювалася ними. Та й сама полюбляю співати. Але до сцени мені далеченько.
- Сподіваюся, почути тебе при нагоді. Але повернемося до справ?
І нехай я і не знайшов у єстві Ірини жодних чітких реакцій на підкинуті згадки, та розслаблятися було рано.
- Так, - дещо відсторонено відповіла вона.
Та за мить вже повернулася в цю дійсність.
- Тож згідна я, згідна! Хоча, можна ще одне запитання? Не для підслуховування Анагелом. Мій Володарю, у вас є кохана жінка?
- Ого, і чого це ти про таке?
- А раптово виникло відчуття, що не скоро потім ще зможу задати це запитання, тому хочу знати, що мені дозволено, а що – ні.
- Дякую, ти вмієш бути делікатною. Та я не маю відповіді, Ірино. Кохання мало би бути вище моєї особистої волі? Маю передчуття, що це теж не за горами. Але ми домовились? І якщо ти згідна мені допомогти, тоді поринаємо в підземку, але будь в моїх руках.
Я не став говорити про інші мої передчуття, а вони твердили про необхідність найближчим часом вчергове позбутися основного внутрішнього тягаря. Утім, не ховаючи його далеко від себе. І без отого повного забуття, яке сталося нещодавно після подібного дійства. Пам'ять про набуті вміння я залишав при собі.
Ірина, неначе очікуючи від мене чогось іншого, здивовано глипнула, але домовленість є домовленістю, тож вона і ступила разом зі мною вниз, перетворюючись на Кішку. І в мить переходу я зробив усе, чого мене так докладно навчав Деві Тамаз. А новими вміннями навіть більше.
Діамант неупорядкованої нинішньої моєї надпам’яті видався значно більшим, аніж попередній, яким я нещодавно скористався, повертаючись до кондицій. Але ж я і отримав у підземці скільки всього! Тож і мав відокремити отой хаос від себе, принаймні, до ініціації. Інакше я не дам собі ради.
Нехай бачити цю дивину, розміром з чималу перлину, міг лише я, та Кішка без сумніву відчула його вагу, як і незручну присутність чималого вантажу при своєму єстві. Але там, куди я його причепив – якраз було місце для мого камінця. Це я помітив ще тоді, коли днями раніше вперше вдягав цей чарівний пасок на свою супутницю. Ось і зараз вона незадоволено вигнулася, але все скінчилося раніше, аніж вона встигла злякатися. Тим не менше, протестуючи, вона одразу лягла на бік і дуже невдоволено зашипіла.
«- Потерпи, кошенятко, всі неприємні відчуття скоро пройдуть – і в тебе, і в мене,» - лишень і витиснув я із себе.
Навряд чи Кішка відчувала себе аж так недобре, бо ж хай там і було чимало – весь огром зваленої на мене нещодавно чужої і не зовсім чужої пам’яті, та для неї цей вантаж був суто фізичним. Та однаково - це виглядало ризиковано. Я не міг аж так точно знати, з чим залишився зараз і залишуся у випадку чого, але терпіти більше не міг, передчуваючи, що вчорашні напади хаосу невдовзі можуть повторитися знову, і в значно важчій формі.
І ми з Кішкою ризикнули. І поки ніби нічого. Тіло нічого не відчуло, а голова, о нарешті, стала легкою і ясною! Лише Кішка продовжувала ображено шипіти. Я обережно відніс її на широке двоспальне ліжко в більшій спальній.
«- Скоро ми обоє повернемося до нормального стану. Звичайно, неприємно, коли тебе сковують, але ж ти нині єдина моя опора, і я для тебе теж. Отже, ми удвох ще ті - не розлий нічим - друзі…»
«- Не думала, що вагітність може прийти без самого процесу. Але вам вдалося…»
«- Все буде добре, я тепер можу краще вас оберігати і краще розуміти ситуацію.»
І продовжив делікатно погладжувати переливи чудернацького хутра..
Нехай за наданим мені долею статусом в наших стосунках я й міг собі дозволити накладення подібних обтяжень, але й отримані від нас із Анагелом обіцянки не могли не зігрівати єство Ірини, нехай і затуманене в ці миті перебуванням у стані Кішки. Та й на потім в мене для неї залишалася невеличка подарункова родзинка, що мала їй засмакувати. Мої прогладжування ставали все легші, але тільки я переставав торкатися її хутра, вона знову починала шипіти.
І я пестив її аж поки не заснув, - напевно відразу уві слід за нею.

8
Снилося мені казна що, та, як не дивно, саме цей сон не давав мені, як те звично ставалося, втрутитися у перебіг вельми захопливого дійства. І якби я не змушений був різко розплющити очі, точно би все запам’ятав і повторив його знову, і задля більш активного перегляду!
Але очі вже відкрилися. І чари потанули, натомість на порозі моєї спальні постало видіння цілком реальне. Непрошені гості з потужним ліхтарем і гортанними криками в горлянках. Дивно, але я не розлютився. Єдине, що прийшло в голову, так це досада – я, вочевидь, серйозно здав, якщо мене вдалося так легко заскочити. Щоправда, і зараз мої відчуття і передчуття не сигналізували про серйозну небезпеку, тому і не став діяти миттєво, вичікуючи, що станеться далі.
А далі в кімнаті включилося світло і група п’яних матючливих молодиків обступила моє ліжко. Вони навіть заглянули під нього. Після нетривалої паузи нерозуміння в очах молодиків спалахнула лють.
- Де вона…?!!
Мабуть, вони говорили про Ірину, але ні її, ні Кішки в кімнаті не було. Та і яке їм було діло до нас.
- Так, даю вам три секунди аби ви закрили двері з того боку.
Як на мене, я проявляв просто неймовірне терпіння. А ще, на противагу їхній говірці, щедро пересипаній зневагою до всього живого, я говорив, зрештою, як у більшості випадків, українською. Та спросоння забув додати до своїх слів відеоряд образної підтримки, як то завше робив для іншомовних слухачів. І це далося взнаки.
- Хахол! Єдрить, який наглий! – Зарепетував насичений алкогольними парами простір.
Тепер мої передчуття спрацювали - загальний п’яний «ах!» ще тільки збирався прозвучати, передуючи відповідним діям, як я пішов угору. Зовсім невисоко, та час помітно уповільнився. Я навіть забув, що вчора остерігався подібного, але нижні небеса, вочевидь, пробачили мені вчорашнє, і вже не сердилися.
Потужний вітер тремкої енергії звично пронизав мою сутність. І я не міг собі відмовити у сприйнятті цих блаженств.
Нехай кожен раз це відбувалося трохи по різному, та, зазвичай, за таких підйомів приходило саме те, чого я потребував. Але могло прийти й інше, невідоме. Моя енергетична оболонка також подивувала, чи то вона збільшилася, чи рубежі неприйняття довкола неї потоншали, нехай і на дрібку, та я досить легко вийшов за початкові межі «шахти ліфту». Але тільки для того, аби лише трохи переміститися в звичному земному просторі, тож я ледь не відразу й подався вниз. І разом із цим рухом прийшло відчуття, що якщо це повернення у свій час, то таких часів могло бути безліч, і вільно повертатися куди завгодно, навіть у минуле, але… Та я вже був унизу, за юрбою, що застигла над покинутим мною ложем.
І виключив у кімнаті світло раніше, аніж нападники докінчили той спільний вигук, на початку якого я й «пішов». В останні миті світла я помітив і здійняті над ліжком подібні до бейсбольних бити. Напевно це і змусило мене трішки побешкетувати, штовхнувши в спину одного з незваних гостей. Він завалився на залишене мною ложе якраз тоді, коли світло згасло. І тоді я покинув спальню, де й далі чулися люті крики.
Аби трохи затримати п’яну братію, я підпер двері ззовні тим самим диваном, на якому нещодавно ще сидів поруч із Іриною. Дивно, що я її не відчував поблизу. Зрештою, як і Анагела.
Та тепер, під час нападу, кликати їх здавалося не найкращим рішенням. Тож я просто вийшов у ніч, на диво світлу, як для цих місцин. У взятому нами в оренду будиночку були встановлені зовнішні жалюзі від сонця, та ще й вікна затіняли глухі штори, тому щедру ілюмінацію ночі я одразу й не примітив. Проте гостьові будиночки, як і вся внутрішня територія відпочинкового закладу, у цю мить сяяли під могутніми прожекторами, розміщеними по периметру зовнішньої огорожі.
Я хоча вже і прокинувся, та все не міг второпати, з якого приводу свято. Та як добре, що заснув я одягнутим. Непередбачувана дрібничка, але мені сподобалась. І почував я себе після розвантаження пам’яті й короткого сну вже значно здоровішим, тож нічого не заважало проявити свої найкращі вроджені чи щасливо набуті якості. Тим більше, що просто так, звичним чином, піти з яскраво освітленого плацу було би важко. Але ж колись доведеться.
Позаду вже доламувалися закриті мною щойно міжкімнатні двері. Скоро табун коней вискочить назовні. З інших будинків на шум вже виходили схожі нишпорки, і всі достатньо стандартного бандюганського вигляду. Та, вочевидь, на ніч у цьому закладі залишилися тільки ми одні. А, точніше, наразі один я. І купа джентльменів місцевого розливу з битами.
Неширокою алеєю, що розділяла житлові будиночки, походжав високий чоловік, чию голову прикривав картуз того самого типу, що і у відомого політичного лідера, в якого матір росіянка. а батько юрист. Сорочки на чоловікові не спостерігалось, а ось брюки-галіфе з підтяжками і лискучі вкорочені чоботи виразно доповнювали ідею шкіряного картуза. - Командир, однозначно! Та ще з охоронцями, котрі вже вперлися в мене, як ті пітбулі, своїми багряними поглядами. Трясця! Забув «закритися»!
Ось і їхній командир обернувся в мій бік, і застиг подивовано. Напевно з-за гармидеру, який наростав позаду мене.
- І чьо? – Промовив «командир», зробивши декілька кроків до мене. – Ким будеш?
Руки охоронців лежали на розстібнутих кобурах. І я знав, що ці стрілятимуть бездумно і на перший різкий порух. Та відповісти на це глибокодумне запитання мені не вдалося б ніяк.
Найрозумнішим виглядало негайно піти звідси, але мене стримували відсутні Анагел і Кішка, й та обережність, з якою ми себе мали би поводити в умовах піднятого нами рейваху.
Двері позаду нарешті розчахнулися і звідти вивалило троє розхристаних молодців з четвертим на руках. Вони гучно матюкалися. А побачивши мене, осатаніли остаточно. І, певно, розірвали би на шматки, принаймні спробували б, якби не старший на алеї.
- Стояти! А де інші? Там троє мало бути! – Звернувся він до них. - Це кого несете? Баба де?! І що, знову щось розкурочили?! Я ж минулого разу вже попереджав – меблі не чіпати! Мразі болотні!
Утім, все було сказано аж надто швидко, аби хтось міг втрутитися у високий монолог. Та й молодики, важко дихаючи брагою, ухопилися за мене ледь не зубами, як за єдине пояснення і результат їхніх дій.
- Немає там нікого, Федоре! Лише цей клятий хахол там був. Спав, як ми ввійшли, ледь не втік. Кольку ось підставив замість себе, як туману в наші очі напустив, шельма!
Командир Федір підійшов ледь не впритул, зморщив носа, немов принюхуючись до духану, який валив із глоток молодшого складу. Але вже не став їх доймати.
- Фуу, хахол, ну ти й смердиш! Документи якісь, гроші знайшли? І де ж баба поділася, а? Баба де?! – Федір одночасно звертався і до мене, і до своїх.
Двоє з них, судячи за тупотінням, знову кинулися до будинку, інший заліз у мої порожні кишені. Даремно він про хохла затягнув, і про сморід також. Тепер мені просто так, без відповіді, звідси йти не годилося.
- То чьо, хахол, мовчиш, либишся?! Де ще двоє, питаю! Троє ж було вас, коли шашличок жерли! Справжній, розумієш, їли, в справжній дім зайшли, - а фантиками піндоськими розплатилися! Не добре це, ох як не добре! – Вочевидь, Федор намагався і в мові наслідувати отого Вольфовича, та виходило не дуже, - В нас тут Росія, розумієш? І платити потрібно рублями! То що ви тут забули? Дім якийсь будували, чи клозети мили, а дівулю в оренду здавали? Тож гроші мали бути у вас справжні, наші! Чи може ви насправді жидки, і руський народ тут обманювали? А?
- Немає, Федоре, нічого і нікого - все перерили, пусто, ні документів, ні грошей, ні мужика з бабою.
Ну документи мені загалом були ні до чого, а гроші лежали в наплічнику, за звичкою прихованому магічним чином в нашій оселі.
- То де бабки? А? Невже твої тебе ж і кинули? - Блиснув дедукцією Федор.
- Чого мовчиш?
- Всю територію пройшли, під кожний камінчик зазирнули, ну немає нікого і нічого! Ці одні на ніч залишалися, і то десь двоє зникли. Може куди на футбол ломанули?
- Так вони ж хахли, а в футбол наші грали! Ці ж, бандьори нас ненавидять, слова хорошого від них не почуєш, а ми виграли, виграли, як тоді у шведів! – Федір явно випив не менше за свою братію, але пив, вочевидь, таки щось більш очищене.
- Ладно, тягніть цього німого дундука до інших, завтра поговоримо з ним докладніше, що нині свято псувати, завтра і почне відпрацьовувати свій боржок.
- Федоре, а можна ми його трохи, ну за Коляна! Він з-за нього он, навіть не рухається! Зразу заговорить, де гроші і баба!
- Часу немає, справи ще купа! І перемогу відмітити потрібно не тут і не так. Завтра, я сказав! А Колян нехай проспиться! А бабу шукайте! Що за ніч без нової баби?! – Відтак голова місцевого дворянства звернувся і до мене, - тож, хахол, вважай тобі крупно пощастило, добрий я сьогодні – наші виграли, розумієш?! Але навіщо тобі розуміти. Ти ж - ніхто, і звати тебе – ніяк, - без грошей, без друзів, навіть без баби! Завтра дамо тобі відповідне поганяло, - слова людські хоч розумієш? Чи, як незалежним себе почув, то й говорити розучився?! Але навіщо тобі це – мовчати і працювати, як колись, при царю то батюшці! А хто тут цар знаєш? Скоро довідаєшся.
Командир хоча й був п’яний, але треновано шукав у моєму погляді зачіпки, хоча б чогось, що вказувало б на мою нескореність, бажання суперечити йому, - волю, яку так солодко йому було би ламати. Але в мене там був один живий інтерес і крайнє непідробне зацікавлення. Та й навіювання працювало, мовляв, нині не до мене.
Ясна річ, я міг проявити себе значно виразніше, але мене заінтригувало, що тут коїться в цілому.
- Лади. Митяй, давай Ольку с Катькою в машину, і доганяйте нас, тільки живо, і нехай вже в салоні груди пудрять! А цього в барак. Якщо його дружки не знайдуться, то працюватиме і за них, а знайдуться, то за всю компанію. Ха-ха! І старанно-старанно! Хоча, що говорити, після першої ж ночі в бараку усі стають шовковими. Якщо прокидаються.
П’яна юрба гучно заржала.
- Так, і досить світло витрачати, економніше потрібно жити! Гасіть прожектора!

9 Химера
За мить командир Федор і ще четверо подалися на вихід, декілька мордоворотів продовжили шукати Анагела й Ірину, а інші троє потягли мене до воріт, за якими, наскільки я розумів свої відчуття, і слід було шукати моїх зниклих компаньйонів. Але чомусь думалось про футбол. Нещодавня перемога росіян зовсім не здивувала мене. Шведи, напевно, старих, перевірених, легіонерів випустили на поле. Але цього нині малувато буде - старі добре вміють обороняти набуте, молоді – захоплювати. Тож досвідченим негоже затримуватися внизу. А вчасно знайти своє місце в більш кваліфікованому житті, куди молоді ще лише доростати і доростати.
Та це вже не тільки про футбол. Хоча стосувалося й мене теж.
Охоронці доштовхали мене до загадкової брами, де, наслідуючи тих ще товаришів, скомандували притулитися обличчям до стінки. Брама невдоволено, наче сто літ не мазаними петлями, проскреготіла, і тоді мене відірвали від стіни.
Певно, я не повинен був і бачити, як саме вона скрипить, чи як саме відчиняється ключем великий амбарний замок на ній, а отже й свідчити про це не зможу – логіка була і справді залізною, і навіть чавунною. Та, швидше за все так проявлявся карго-культ у мирському бутті за тими ж тюремними поняттями.
Відчуваючи, що командир вже далеко і світло прожекторів щойно погасло, мої провідники, вочевидь, розраховували і випустити пар, в першу чергу ногами, і то ледь не відразу. Їхні думки навіть читати не потребувалося, настільки вони були виразними. Але з-за розчахнутої брами несподівано вдарило холодним вітром, що на мить-другу всіх збило з пантелику.
Я подивовано скерував свої чуття до старанно обгородженої, дикуватого вигляду території попереду, де, на першій погляд, панувала лише пітьма і прихована ворожість. Здавалося, наче хтось зачаївся і очікував слушної нагоди проникнути звідси в світ живих, аби нарешті добратися до всього, що опинилося за цією брамою. Певно тому і частокіл здіймався тут ще вище, й колючі дроти злітали аж у три яруси. Десь неподалік почулося собаче гарчання, і в мене сплинула перед очима колись вже бачена картина. За однією стіною містилася друга, не менша, - поміж якими і ганяли сторожові пси. Там, де я це бачив востаннє, оберігалися серйозні таємниці, але які могли бути секрети тут?
Асфальт закінчився відразу за ворітьми. Попереду, метрах у двадцятьох, по обидва боки простої ґрунтової дороги бовваніло декілька приземистих темних бараків. Ліхтар місяця надійно затягнуло хмарами, а слабке світло з-за воріт сюди майже не долітало. Тож зауважити, що саме ховалося за цими будівлями не вдавалося. Але там точно щось було. Те, що намагалося зараз налякати.
Намагаючись з’ясувати, що й до чого, я на мить випустив із поля зору своїх супутників і відразу був за це покараний. Раптовий удар в спину видався дуже неприємним, і головне, неочікуваним. Я полетів сторчма вперед, але усе ж встиг частково згрупувався і перекрутитися трохи далі від місця, в яке слідом важко гупнули ноги здорованів. Та за мить я вже наніс удар у відповідь – ступнею по найближчій нозі, саме по колінній чашечці. Почувся виразний хрускіт і важкий зойк. А я вже відкочувався далі, відтак пробуючи підвестися. Та відразу зустрівся з іншим бійцем, що просто влетів у мене. Я різко сіпнувся вгору, відбиваючи в сторони його витягнуті руки і зустрічаючи лобом обличчя. Короткий мат вирвався з нього вкупі з таким різким видихом, що здалося, здоровило відразу спустив і дух, але навіть у цьому випадку, як я не раз переконувався у подібних, «сільських», побоїщах, втрачати пильність не можна було аж ніяк. Хоча останній нападник, отямлюватися, схоже, і не поспішав, але був і третій, що раптово виник над нами, боляче бахнувши мене в бік кулаком. У відповідь я носком вільної ноги спробував дотягнутися до атакуючого. Хоча особливої шкоди цим випадом і не причинив, але частково звільнився від громіздкої туші на собі. Та третій нападник відступати теж не збирався, ледь не відразу я відчув його важку долоню на своїй шиї. Певно, задумувався больовий захват, та я перший скористався ситуацією, спершу піддавшись натиску, і присівши, а далі ухопивши, і різко викрутивши, - до чутного хрускоту, один із м’ясистих пальців супротивника. Рука нападника різко відсмикнулася. А я, чимдуж відштовхнувшись від тіла, що лежало поруч, зумів відкотитися ще далі в сторону. Я не знав, як організована з цього боку закладу охорона, тож окрім псячого гавкоту з боку огорожі, могла прилетіти і куля.
Дорога була неширокою - метри три порохнявого ямовиння. Тож очі і ніс відразу забилися. Та вдавати мертвого не випадало, потрібно було на щось зважуватися. Миттєвий проблиск місяця з-за хмар стався досить вчасно, аби я помітив, що уцілілий конвоїр витягує руку в мій бік. І хоча піднята на дорозі курява додавала дійству відчуття нереальності, але навряд чи політ кулі від цього став би повільнішим. І я, не встигнувши до кінця розпрямитися, скерував усю інерцію здіймання у стрибок убік.
Обабіч дороги тягнулася невисока огорожа з колючої проволоки, крізь яку і над якою росла висока трава, в якій я і сподівався опинитися. Спалахи пострілів ударили у вуха разом із гострими відчуттями в правій нозі. Та я вже котився потойбіч від колючки просто в неглибокий рівчак, що, здавалося, самим Промислом був посланий мені на допомогу. Не очікуючи на подальші мирні переговори, майнув його руслом уперед – ще глибше в темний обсяг. Коли постріли стихли, я спинився. І прислухався. Тільки не вниз, і тільки не вгору, твердив я собі, аби машинально не скоїти якоїсь дурниці. Досить вже, навідмічався і там, і там. Певно, прийшов час проявляти доладність і тут, на землі, якщо це взагалі можливо. Хоча умови складалися далеко не на мою користь.
Безперервна лайка з боку дороги перемежалася із не менш гучними болісними стогонами. Та голосів додалося.
- Хто стріляв, навіщо? – Почулося з боку брами.
- Та той хахол напав на нас, десь тут ховається.
- І якого чорта ви полізли в ті зарості?! - Загримів інший голос - назад остолопи! А то затягне, і згинете без сліду!
- Та вони новенькі, ще не знають, - відповів йому перший.
- Та ось, вже йдемо по сліду!
- Назад! Це наказ!
- Та, єдрить, вже зараз дістанемо сволоту, десь тут ховається!
Схоже, двоє з трьох моїх спаринг-партнерів намагалися відшукати мене аби продовжити наш диспут - виблимуючи ліхтарями, шурхотіли неподалік. Але іншим це чомусь дуже не подобалося.
- Назад, бовдури!
Я ж повз далі, відчуваючи, що русло моєї рятівної канави все більше відхилялося від дороги вглиб пустиря. І це виглядало вельми доречним. Ще пару рухів уперед і, зненацька, відчуття, схоже на легкість від стрімкого падіння захопило мене, хоча, ледь не відразу, воно й завершилося не менш раптовим зблиском в очах, наче від удару лобом об щось тверде. Світ посипався іскринами в очах, як то почасти траплялося під час бійок чи невдалих падінь, тож я і зупинився, намагаючись зрозуміти, що саме сталося.
І перше, що сприйнялося, була повна тиша. Нечуване раніше умиротворення - ні переслідувачів, ні криків, узагалі нічого, наче вуха заклало. Аж до повної німоти. Так наче я потрапив у невидиме скупчення вати, що заклубилася навколо вкупі з холоднувато-пронизливою болотною млою. Дивно!
І під моїм тілом також діялося щось незрозуміле, схоже на пружне гойдання торфу на болоті. А вуха заклало, як від стрімкого перепаду висот. Я декілька раз ковтнув, та це майже нічого не змінило. Цікаво, куди це я потрапив? Відчуття були незнайомими і нічим не нагадували ані те, що зустрічалося внизу, ні, тим більше, те, що ставалося зі мною в горішньому світі. Я спробував поволі підвестися, та і з рівновагою теж виявилося не все гаразд – неначе вона тут існувала лише в межах тіла, а ззовні все, нехай і німо, але рухалося і вертілося. Вартувало і якось зафіксувати своє початкове положення, аби потім не блукати, не плисти навмання в тій ямі, куди мене занесла нелегка.
Десь за спиною в мене мав знаходитися рівчак, яким я сюди і потрапив, а ось над собою і під собою я майже нічого не відчував! Тільки невеликий пружний опір простору. І при цьому я нікуди вже не падав. І це вражало найбільше. Я звик, що світ має свою строгу, в цілому відому мені, будову. Але тут, схоже, все було не так. Усі колишні відчуття раптово перекрутилися. Всі, окрім одного. Але найбільш важливого. Дух Кішки і Анагела я вловлював тут значно чіткіше, і був певен, що вони десь неподалік проходили. Але що з того, якщо зараз я не відав, де знаходжуся сам, і як тут загалом рухатися.
Тож я зафіксував своє місцезнаходження, затим зробив обережно півкроку назад, потім ще, орієнтуючись лише на рухи свого тіла. Але тільки вата навколо закружляла швидше і струмені прохолоди подужчали. Дивовижа якась і повна дезорієнтація у щільному кружлянні туману. Та я знав, що саме шукати, і тіло моє трималося внутрішнього скерування. Тож не оглядаючись на тиск ззовні, я зробив у вихорі цієї німої мли ще півкроку назад і, справді, знайоме тремтіння земних енергій кволими струмінцями торкнулося моєї потилиці і спини!
Тільки тепер я розвернувся, і вже грудьми й лицем попливли знайомі хвилі рідного тепла. Добрий старий світ зовсім поруч! І справді, клоччя вати перед очима помітно випрозорішали, і просто перед собою, нехай і за туманною димкою, я побачив нічні трави і зграю негідників, що топталися на кволо освіченій місяцем дорозі.
Чекати довелося недовго. За хвилину-другу компанія охоронців, пославши мене подалі, забралася. Важко рипнули їм услід грубі дерев’яні ворота і відразу впала глуха ніч. І вона мене більш ніж влаштовувала. Я зробив іще півкроку вперед і знову - зі спалахом і хиткою рівновагою випав у теплину літа, на земну траву і таку жадану твердь! Загострене сприйняття сповістило, що жодних енергетичних збурень, пов’язаних із моєю появою, не відчутно і можна перевести подих. Але вдягнутий на себе захист і образ невидимості, знімати не поспішав.
Цікаво, звідки це я щойно повернувся? У мене не виникало жодного сумніву, що те місце не було земним. Але що тоді це таке? Я озирнувся. У млявому спалаху заледь вивільненого краєчку місяця в тій стороні, звідки я повернувся, виднілися лише трави і невисокі кущі, за якими височів титанічний паркан, що широким колом оточував пустир. Неподалік при дорозі, куди мене, вочевидь, не довели оті лайдаки, сутеніли похилі дерев’яні бараки. В якусь мить мені здалося, що біля них заворушилися якісь тіні. Але загрозою звідти не віяло. То вже нехай, і я знову зосередився на основному - пошуку своїх супутників.
Дивно, що Анагел не відкликався, а магічний поводок до Кішки хоча і показував свою присутність, та відчувався, неначе його защемило чимось важким. Та й сліди моїх супутників тут майже не вловлювалися. Безсумнівно, що там, у ватному тумані, я їх відчував значно виразніше. Тож, зрештою, я знав, де мав їх шукати, але , наразі, збирався оглянути цей дивний закуток.


Розділ четвертий
Соло

1
Подолавши декілька метрів заростів, я вийшов на дорогу, і невдовзі вже був біля бараків. Стара зчорніла дерев’яна покрівля, криві вікна, закриті покошеними ставнями. Точніше роздивитися заважали важкі хмари, що знову вичорнили довкілля. Та зараз я особливо чітко відчував, що ці будови не порожні, хоча жодного звуку, жодної цікавості до себе звідти не зауважив. Але в цій місцині взагалі було аж надто тихо – після заключного скрипу воріт, я не почув жодного шурхоту, навіть комариного співу. Хоча з тінями помилитися не міг. Дивовижна місцина, вочевидь, таїла в собі купу загадок, і значно обширніших, аніж зникнення Кішки й Анагела, проте зараз цікавили мене лише вони. А, отже, і їх маршрут. Відразу за бараками, остаточно танучи в травах, порохнявий путівець закінчувався. Далі починалося болото. Та сліди Кішки з невідомої поки причини вели саме сюди. Вона точно побувала тут. Можливо, що й зараз десь недалеко, але зв’язок між нами все ще не відновлювався. І Анагел мовчав. І навряд чи існувало багато причин для такої його поведінки.
На краю старого шляху я зупинився. Путівець обривався так різко, наче далі і справді закінчувалося геть усе. Чи ж бо починалося, але вже зовсім інше? Інший світ, чи інше середовище, ще щось? І що переді мною – вода, чи ілюзія? А може те і те разом? Поблизу лежала суха друзка, яку я і жбурнув поперед себе, аби перевірити свої здогадки. Та нічого не сталося, лише німо сколихнулися болотні рослини. Тож ілюзія чи дійсність? І нехай в кожному разі я не схильний був надто довіряти побаченому, та сліди Кішки простували саме туди.
Я на мить застиг на порозі важливого вибору. Як саме діяти? Попереду те, інше, невідоме, і з чим, ймовірно, я не повинен мати жодних стосунків, але я вже торкався того всього і повернувся звідти. А ще там Кішка і Анагел, що покинули мене, і з ними зникло й все те, що я довірив своїй компаньйонці, вантаж, котрий надмірно тиснув, навіть руйнував моє життя, - тому це не так і фатально, можливо, навіть навпаки. І тепер, нарешті, закінчиться і веремія останніх днів, і все буде, як донедавна. Головне, забути про те все, і повертатися одному. Життя-буття піде суто по-моєму сценарію, як вважатиму за потрібне саме я, а не хтось інший, сторонній, в кого суто своє існування. Безслідно розтане обридливе «я мушу» – моє «я» має повернутися обличчям до самого себе. Інакше фатум прийдешнього може постати геть гіршою реальністю, аніж оте видавалося навіть сьогодні вранці. Але просто встати й піти не вдасться, потрібно послати зрадників куди подалі, й відкинути від себе отой диво-поводок Кішки! І що за створіння Анагел? Ти ж не міг прив’язатися до нього за той короткий час, що ви разом… Та найважливіше, що це вони покинули тебе, а не ти їх! Відтак ти - втомлений одинак, високий самітник, хіба не повинен пожаліти себе, подбати про просте своє, а не складне чуже? Із твоїми можливостями і вміннями жодної небезпеки в звичному тобі світі не виникне - не те, що там, куди тебе ведуть незнано хто й навіщо.
І ти вже зрозумів, що ніхто по-справжньому не зацікавлений знищувати тебе фізично, бо імена змінюються, а потреби залишаються і спрацюють по-новому. І ті сили, що тобі протистоять, чудово відають – твій наступник стане ще сильнішим, але його ще потрібно буде їм знайти, виявити, перемогти. Та він прийде лише тоді, коли тебе не стане! Чи ти цього прагнеш?..
О так, все, ймовірно, саме так. Я погоджувався з цим усім. Та невже я сам навіяв собі подібні думки? А ще мені не подобалося відступати. Я звик покладатися на красиві, мужні рішення, нехай інколи і здійснені нелогічним і бунтарським чином. Тож таки зробив крок уперед!
Але його не відбулося! Моє тіло відмовлялося мені підкорятися! Я ще і ще раз смикнувся, та без жодного успіху - немовби я сам оце не пускав себе туди, куди хотів податися! Але якщо справа лише в мені, то із собою я вмів домовлятися. Отже, якщо вперед – не можливо, а назад – запросто. Тоді тільки назад.
Наче замирившись із долею, я обернувся аби піти геть, але, намагаючись ступити вперед, підвернув ступню, похитнувся, і спиною полетів геть в інший бік. І не просто так, а відключаючи всі земні чуття, як це я робив, йдучи вниз, у світ підземний.
І цього разу мене вже нічого не спинило.
І знову було чітке відчуття стрибка в нікуди, втрата рівноваги, закладені вуха й приземлення на пружне ніщо. Утім, ні, тепер я вже мав сумніви щодо «ніщо» і «нікуди».
Опустившись додолу, я неспішно зібрав себе до купи. Максимально зосередився, таким чином здобуваючи і рівновагу. Знову поновив сприйняття.
Поводок, який з’єднував мене з Кішкою трохи ослаб, але напрямок вказував, тож я вже знав, що маю нагоду виплисти з цього ватного виру і рухом уперед. Та сліпо плисти не поспішав. Згори і знизу, як і до цього, я не зміг знайти жодних знайомих енергій, до яких міг би причепитися , як до зірок у вечірньому небі. Та добре, що хоча б «справа» і «зліва» тут існували. Певна упорядкованість цього дивного місця відразу дала про себе знати, як тільки я уважніше «поглянув» у різні боки. Те, що мляво текло навколо мене, і крізь мене, не здалося мені енергією у звичному розумінні, але цей потік, принаймні далі від берега, мав усталену швидкість руху, і все це ватне юрмління навкруг мене , схоже, аж ніяк не впливало на напрямок його протікання. Це вже щось! Я зафіксував отримані відчуття, опустив донизу долоні, якими посилював своє енергетичне сприйняття. І рушив уздовж повідка, що й далі видавав усередині моєї сутності чітку картинку напрямку до Кішки. Судячи з усього, вона перетнула цю ватну ріку строго поперек течії. Та перетнути її було зовсім нелегко. Принаймні, якби не поводок, і чіткий плин енергій, то я б легко загубився посеред цих хмарних мас, що наглухо заблокували усю звичну тілесну чуттєвість.
Я не певен, що зробив більше, аніж двадцять кроків. Але так вони нелегко давалися, наче я повз у крутому підйомі вгору! І до останнього хотілося йти інакше, зручніше, правильніше, неначе хто тягнув іти саме за течією - аж доки, раптово, імла не закінчилася.
Я ступив на тверду поверхню, вийшовши нібито просто з болотного плеса, що туманилося позаду. Та ще й піднявши ногами дрібну хвильку. Принаймні на виході все виглядало чесніше, аніж на вході. Роззирнувся. На диво чистий місяць висвітив попереду високі крони і грубі стовбури дерев. З гущавини над головою голосно і невдоволено прокричала птаха. Їй відразу відповіла інша. Це теж мені сподобалося. Буття повернуло свій живий подих. Та й слід Кішки відчувався чітко. Пройшла прямо, наче строго за кимось, чийого сліду я ще не помітив. І Анагел, як мені здалося, теж був десь поруч, але, знову ж таки, поки не відзивався. Та вже нехай. Головне, що не відчувалося жодних проявів ворожнечі від навколишнього, хіба лише час від часу зринало нарікання незадоволених моєю присутністю птахів. Я обережно спробував дослідити енергію цього простору, що раптово став щось нагадувати, як нагадують когось особи, яких точно ніколи раніше не бачив.
«- Стій, не роби цього» – голос пролунав у моїй голові тихо і переконливо, і разом з тим достатньо м’яко, аби не дати ні найменшого шансу моїй чоловічій гордині спалахнути спротивом.
О, так звучати вміють лише найдосвідченіші жінки – кажучи ніби про одне, а насправді геть про інше. А ще й так, що все це відбувається суто у твоїй нещасній чоловічій голові. І, певно, моя голова і в цьому місці залишалася відкритою книгою, тому жодної думки про спротив, лише про красу! Я озирнувся. У сяйві місячного проміння неподалік увиразнився жіночий силует – в тій самій магічній обгортці невідомої мені казки, чи ж бо сну. І нехай, зі всім іншим я міг помилятися, але тільки не з жіночими силуетами.
«- Я марю?»
«- Досить кривлятися,» - голос раптово втратив усю поступливу делікатність, але не проникливість, - «та раз вже тут, поспіши за мною.»
Сяйний силует розвернувся, явивши на мить і обриси істоти значно меншого розміру, звідки ковзнув по мені зеленавий погляд зрадливих кошачих очей. Безсумнівно, саме тої, котру я й прагнув відшукати. Та й поводок між нами підтверджував мої сподівання.
Я був, мабуть, пильнішим, аніж будь-коли. Проте нічого іншого, окрім руху осяйної персони попереду вловити не міг - простір навколо знову затуманився. Загубитися не склало б жодних труднощів, якби не світло від тієї жінки. Але вона не давала мені і поблажок - мої бажання наблизитися і пришвидшення ходи, ні найменшим чином не змінювали між нами відстані. Звичайно, я міг спробувати й полетіти, і стати птахою на її плечі, або світляком в її німбі, але ці слова в моїй відкритій книжці навряд чи писалися б суто моєю рукою. Зрештою, як і інші, подібні речі. Невідомо, що могло б іще прийти мені в голову, та, благо, навколишня картина різко змінилася, виводячи і мене в інший простір самоусвідомлення.
Велетень-ліс розступився, явивши щось подібне на рівнину, утім, так само вкриту густим туманом, химерне клуботання якого не приховувало від моїх очей лише жінку попереду. Відтак мені дозволили підійти трохи ближче і міцніше приклеїтися очима до сяйного силуету. І, схоже, ми при цьому стали й пересуватися значно швидше. Не знаю, як довго це тривало, але тільки поява чималого скельного погруддя, в яку, не спиняючись, ввійшло осяйне видіння, змогло повернути мене до дійсності.
Я не помітив, аби моя проводирка далі підіймалася вгору, та, спершу, просто ввійшла всередину просторої печерної зали, а далі наче вознеслася, як на мене, дуже незручними для ходи, високими сходинками. Та іншої путі я не бачив. Добре, що марш підйому в скелі підсвічувався легким сяєвом кам’яних стін, а туман залишився ззовні, бо важкий, сліпий підйом міг легко перейти у надстрімкий спуск.
Я не боявся висоти, але коли провалля під ногами відчувається ще до того, як долаєш третю сходинку, доводиться остерігатися. Я здіймався і здіймався, та, здавалося, підйом ніколи не закінчиться. Наче я завмер на якійсь там п’ятій чи шостій ступені, щоразу долаючи їх наново. Щось тут було не так. Та й, зрештою, чи вартувало аж так поспішати? Я присів на чималу кам’яну полицю, і, відсапуючись, пригледівся до скельної стіни, що якраз проти мене і жевріла отим своїм голубуватим світлом. Думаю, доторкнутися до неї було цілком природним бажанням. І сяйво відразу посилилося. Я доторкнувся ще раз, і засяяв увесь простір навколо. Стало помітно, що йти залишилося не так і багато. Сходи підіймалися спірально, а вгорі, і я не міг помилитися, відчувалися хвилі щедрого сонячного світла!
Я підвівся і, зібравшись із силами, знову узявся лізти вгору. Та зараз я вже міг на власні очі переконатися, що ніби й рухаючись, я фактично залишався стояти на місці – подолані сходинки відступали назад, і просування вгору не відбувалося. Певно, що великий кавалок, як не гідності, то гонору, я в цю мить утратив. Хоча відразу ж і здогадався поєднати свої наміри з одночасним торканням долонею стіни з боку сходин. І все відразу стало на свої місця – дорога миттєво зробилася комфортною, і далі я вже здіймався рухомою стрічкою ескалатора, що негайно й виніс мене нагору.
В стані деякої розгубленості, я ще трішки попетляв переходами і таки вийшов на денне світло. Не певен, що все навколо було таким, як здавалося, але тут дійсно панував полудень і взагалі буяла весна! Та ще й поміж вкритих рясною зеленню гір.

2 З боку снів
Найближчі схили хребтів виднілися ледь не на відстані протягнутої донизу руки. А над ними тремтіли обрії - нижчі єднали далину з небом і синіли, а вищі іще біліли сніговими шапками далеких гірських вершин. Я дозволив своїм чуттям глибше торкнутися навколишнього. І відразу дізнався, що ці місця знаходилися значно північніше і західніше, аніж Кавказ, хоча тераса, на якій я оце опинився, деякими рисами нагадала ту, на котрій мене нещодавно пригощав Деві Тамаз. Схожий вихід зі скелі під рясні сонячні проміння, така ж доглянутість навколо. Хоча і значно нижча висота. І від прірви терасу тут відгороджувало не ажурне металеве плетиво, а цільний кам’яний підстінок, що викликало в мене нове подивування і змусило уважніше оглянутися.
Здавалося, терасу і інші побудови просто вилили з каменю, вигнули зі скельного масиву, неначе маючи справу не з міцним і крихким каменем, а з пластиліном. Щось нелюдське відчувалося в цьому, тож було чому дивуватися навіть після побаченого в краях Деві. А ще з’явилося відчуття, що все навколишнє не таке вже незнайоме, як здалося в перші миті. Та шукати відповіді, виясняти, що тут і до чого, не став, просто подався терасою далі. Пірнув у чергову пройму в скелі, куди, власне, і вели сліди жінки з Кішкою.
Прохід не виглядав тісним, але і не надмірним - через химерно пробиті назовні отвори влітало радісне проміння, висвічуючи поверхню ідеально обробленого каменю і ледь помітні тріщини в ньому, що, напевно, пронизували і увесь масив. Ще один поворот і я вийшов на нову, вочевидь, найвищу площадку, де на мене вже очікували.
Біля такої ж, як і на попередній терасі, цільної кам’яної огорожі, завмер Анагел, чомусь вкутаний у білу, здається щойно з рук шевця, тогу. Поруч із ним, спиною до мене стояла та сама висока струнка жінка - в розкішній паллі з пурпуровою каймою. Матеріал її вбрання був настільки тонким, що, заграючи з променями світла, майже прозоро обтікав аж надто ідеальне, як на мене, тіло. Я розумів, що прилипати поглядом до тих красот не правильно, але нічого не міг з собою вдіяти.
«- Анагеле, де це ми?»
Я спробував скинути з себе густі сіті чар. Але мій супутник не відповідав. Ймовірно, поруч із цією чарівницею йому таке зробити було значно важче. Однією рукою незнайомка трималася плеча Анагела, а іншою, мабуть, прикривала очі від сонця. І доки я розглядував її, жінка скеровувала свою увагу на далечині. Пориви вітру плуталися в блискучому чорно-кучерявому волоссі, рука, на тлі свіжих Анагелових шат виглядала саме з тою легко-засмаглою ніжністю, в якій я звично тонув попри всі намагання виборсатися на поверхню. І чомусь саме цю згадку підкинула мені зрадлива пам’ять, і більш нічого - жодної протиотрути. Анагел ж бо й далі глядів на мене вкрай ошелешеними очима. Утім, я би не здивувався, якби подібно виглядав зараз і я. Дещо схоже на мене глипнула і Кішка, що виринула зліва від незнайомки. Утім, зробивши декілька кроків верхом кам’яної огорожі, вона елегантно зіскочила на долівку і не менш граціозно продефілювала до мене, не забувши при цьому жалісно нявкнути. Ото вже! Утім, кому саме вона нявкнула, залишалося незрозумілим.
«- Привіт, радий, що ти знайшлася!»
«- Так, але я не винна.» - тільки й змогла жалісно протягнути моя компаньйонка.
«- Нічого страшного, я ж прийшов за вами.»
Я зараз проявляв всю свою мужність, утримуючи погляд саме на Кішці.
«- Хіба ти прийшов лише за ними?» - розбив залишки моїх ілюзій той самий голос, що вів мене сюди крізь млу.
Незнайомка м’яко обернулася, немовби тільки зараз відчувши мою присутність, задирливо поглянула на мене, елегантно змінивши на плечі Анагела витончений дотик пучок лівої руки на грайливе торкання правою. Для остаточного самогубства незалежності вистачало б лише втягнутися у вир її очей, куди пір’їнка мого єства щомиті й намагалася зірватися. Та той, котрий також був у мені, чинив гідний опір, спершу зачепившись за ніжні обриси шийки, затим за чітко вирізьблене акуратне підборіддя, затим припав до багатозначних, щонайменше для спостережень, кутиків губ, а відчувши, що пауза могла перерости допустимі кордони, ледь схилив голову і привітався, назвавшись – відтягуючи й відтягуючи невблаганне протистояння віч-на-віч, розуміючи, що назбираних у новій дійсності сил у мого я в цілому ще недостатньо, але ж і перший натиск незнайомки вже розбився об цю вдавану неуважність.
- Мене звати Сергій. Дякую, що запросили і провели мене в таке незвичне місце.
«- Хіба я запрошувала?»
Леткі кроки назустріч нагадали плин вітру в травах. Перед очима майнула грайлива долоня, милостиво відірвана від плеча Анагела, - протягнута, судячи за її розміщенням в просторі і часі саме для поцілунку. Але я, продовжуючи осягати роль далекої від придворного вишколу особи, з шанобливим кивком голови тільки обережно потиснув її долонею. І підвів погляд на чорні хвилі волосся понад ідеальними бровами. І випадково ковзнув нижче. І увесь букет назбираних подихів весняної спраги, нічні чари цвітінь папороті із її чуйних зіниць ввійшли в мене без жодного спротиву, - миттєво переповнений, я заплющив повіки.
- Цікаво-цікаво. То що це в нас - нова, майбутня гвардія, чи навіть генералітет? – її живий голос вразив мене неначе удар струму. - Отже, Сергій? Високородний?
Тільки настирливе тертя Кішки в моїх ногах, здається, і вивело мене зі ступору. Незнайомка вже майже обійшла мене. І зараз плином торкань грайливого пальчика уже здіймалася на ліве плече, викінчуючи так замкнуту лінію навколо моєї, майже переможеної, тілесної постави.
Очі Анагела ледь не діру в мені висвердлили. Це дещо відволікло.
«- Що з тобою?» - звернувся я до нього подумки.
І кокетливий пальчик миттєво зупинився. Натомість Кішка внизу вперлася в мене, наче хотіла самотужки зрушити з місця усю непомірність закляклого чоловічого зачарування. І я зрушився, обертаючись услід незнайомці. Її пальчик подивовано відірвався і повис у повітрі.
- Як у вас трьох все цікаво, - задумливо промовила вона.
І я відчув, що саме в цю мить її деякої віддаленості я міг спробувати глянути в неї глибше! Просто зараз! І, вдягнувши на себе чи не всі редути відомого мені захисту, та ще й купу уявних сонцезахисні окулярів, я зазирнув своїм єством в її очі. І краєм ока лише зауважив, як гублять летку посмішку шалені кутики прочинених для неземних пристрастей її зрілих губ. Як чуттєво втягують її ніздрі увесь спектр моїх думок-блідо-образів, як, ледь розчаровано і втомлено опускаються, аби відразу піднятися в новому відкритті-захопленні, довгі вії. І, натомість, зірваний вихором її помислу, я влетів у вир божевілля жаркої ночі. Ноги підігнулися, і я падав уже сторчма, кружляючи все швидше і швидше – і цей рух ундин Всесвіту змінював мене…
Схоже, Кішка використала кігті. Біль майнув далеко на обрії чуттів, але цього вистачило, аби я відвів очі, усвідомивши усю свою беззахисність і залежність від цієї особливої жінки. Але я дійсно мав зібратися і боротися за себе, чи хоча би спробувати це зробити задля нас усіх.
- Навіщо так? – Лише й видушив я із себе, - Ви надто дієві.
- Тобі не сподобалося?
- В мене інша дорога.
- Хіба? Хоча ти дійсно не простий чоловік. А я до зустрічі з тобою і твоїми супутниками мала тверде переконання, що нині геть усі земні істоти лише примарні відбитки минулих тіней.
Вона стояла напроти мене і видихала блаженство невідомого мені буття, і так хотілося торкнутися, пізнати його глибше.
- І ось ви! Я при зустрічі не відразу зрозуміла всю доленосність нашої зустрічі. Можливо і зараз не все ще бачу. І ось гадаю, чи вам потрібно далі змінюватися? Залишайтеся, я прошу вас, залишайтеся таким, як ви є. Для мене. Це вже чимало!
Її голос знову захопив мене. Але це попадання вже не топило, а лише щедро заквітчувало залишки минулої тями. Хотілося слухати і слухати, бо не може в світі існувати нічого благіснішого за це.
- Існує, Сергію. Є значно проникливіші тембри голосу і виразніші зваби. А знали би ви, які в мене враження від вас. Відтак уяви здатні сплітатися. Жаль, ви ще не здатні читати видіння з моєї пам’яті, та й мало хто зможе, - просто такі тут місця, такі ви, така я. Але маю надію, колись подужаєте. Хочете, аби це настало швидше?
Жагучий вир ще раз ковзнув моїм обличчям і я відчув на собі звабу дотику її руки - навіть крізь одежі. І, не барячись, незнайомка владно підхопила мене під лікоть і підвела до кам’яного парапету, зупинившись поруч із Анагелом.
На півголови нижча за мене, вона, видно, упивалася цією миттю, сяяла кожною клітиною тіла, чиї таємниці, як це мені спало чомусь на думку, раніше зводили з розуму богів – будучи саме тою, котрій дозволено бачити всі твої протиріччя, чесноти і глупоти, оцінювати доладність твоїх учинків найвищою мірою - життя чи смерті задля її кохання.
Але зараз про це все поки й не йшлося.
- Гляди уважно, - тепер трохи сиплий, ідеально зрозумілий голос понісся направленим видихом униз, туди, де неподалік від нас, напевно, теж будучи породженням гір, але потойбіч від них, відкривалося на порозі безмежної далекої рівнини старе місто по обидва боки кам’янисто-левадного русла бистрої синьої ріки. Вона змахнула рукою, і картинка виросла в розмірах, даючи змогу побачити більше. Показуючи мені те все, вона пильно дивилася на мене, немов шукаючи якоїсь реакції. Та я просто розглядав місто, що, окрім свого гарного розміщення ніби нічим більше й не вражало. Хіба димами від заводів. Хоча, ще був замок над містом, на останній горі, стражі далекого рівнинного плеса. Щось ворухнулося в мені, наче перелетівши далі з моїх до її очей. Я відчував, що мав би щось промовити більше про цей край, але пам’ять мовчала. Та, певно, її слова і дії мали на увазі не тільки це, а щось значно важливіше.
- Я маю побачити щось особливе? Без права на помилку?
- Сергію, ти такий, який є, отже суттєвої помилки бути не може. А ось «ваша трійця» – це єдине питання, на яке я ще не маю відповіді.

3
Та, мабуть, вона зробила свої висновки і тепер її чарівливий голос не втрачав нагоди покепкувати з мене і моєї зрадливої пам’яті. Але хіба вона могла не помітити причин мого стану?
- Нехай, мене ти міг і не впізнати, не знати, а ось край - зобов’язаний. Твоє тіло його знає, клітини пам’ятають, а єство – не пригадує. Як дивно. Але ти сподіваєшся, що згодом все згадаєш. Але чому забув? Бо справа не в пам’яті, так? А знаєш у чому насправді? У формі цієї миті, бо вона здатна до народження іншої твоєї вічності.
Незнайомка, яку я начебто мав знати, приязно поглянула на мене.
- Формально ви троє - моя знахідка, моя воля, моє рішення - хоча мені й не надто подобаються ці «зверхності», але ще більше – загальна увага до вас трьох. Ви такі особливі артефакти?
А чом би й ні? Хіба випадкова метушня навколо чогось вартісного? Подібне могло принести і чимало приємностей у майбутньому.
- Або відсутність того майбутнього за невдалого ходу подій. Бо ж навколо вас зараз і стільки люті!
Це мені не подобалося, як і вигляд Анагела, що зовсім знічено завмер поруч зі мною.
- О, високородний гостю, ваш Ангел грав зі мною в одну милу гру, і тепер мені дещо винний, і через це йому не по собі. Та програвати гарним жінкам, здаватися на їхню милість – сам смак життя! Тож, мій милий ангеле, не печалься!
Я мав глибокі сумніви, що Анагел став би за власною волею брати участь в іграх, і навіть, граючи, зміг би програти. Хіба що тут існували особливо жіночні ігри? Та які ж можуть бути сумніви в почутому після такого голосу, такої музики слів? Але чому саме «високородний»?
- О, Сергію, якщо ці думки не твої лестощі, то що це тоді? А щодо гри, то там, де я, там завжди по-чесному. Хоча наш милий Анагел і не зовсім самостійний? Тоді, виходить, для нього не все ще втрачено, чи ж бо пак – не все ще мною здобуто.
Я гнав від себе звичні, подекуди й іронічні, думки раніше, аніж вони увиразнювалися. Деякі з них могли дуже не сподобатися цій жінці, а інші – напроти.
- А «високородний», Сергію, - це один із первинних сенсів вашого імені, - як дивно, що ви не зважаєте на його значення.
- Я намагаюся, хоча і чисто по-людськи.
- Для вас цього мало.
Забути і не могти з вагомих причин пригадати – далеко не одне і те ж. І я це розумів, як ніхто інший – бо вистраждане, відтак більше ніколи не зникає. Але до чого вела господарка цих дивних місць?
- Ви надто чарівні, аби земні створіння могли суперечити вам. Та, будучи вашим гостем, пробачте, що незваним, я почував би себе щедро обдарованим, якби отримав єдину привілею – право на таємницю власних думок, в яких не йдеться про вас.
- Он як!
Вона знову ж уважно глянула крізь мене і розкішно посміхнулася.
- Красиво! І в тебе всього лише одне-єдине бажання? Та чому би й ні? Але тоді і я матиму право на подібну послугу, чи дарунок від тебе?
- Я до ваших послуг. Проте спершу, перепрошую, що прийшов незваним, але я мав дізнатися про долю моїх друзів.
- І що – з’ясували? Але вашу прихильність сердечно приймаю.
Кішка зацікавлено дивилася на нас, знову вискочивши на парапет. Анагелу явно не вистачало її бадьорості.
«- Ти чого ж це, друже, зовсім ніякий? Зберися, і все стане на свої місця…» - послав я йому доторк у мить, коли незнайомка рішуче рушила з тераси вглиб приміщення, вхід до якого раптово відкрився поруч. І наче в казковому Сезамі, там відразу все спалахнуло різнобарвним сяйвом, висвітилися багато прикрашені стіни і стеля, але, передусім, вкрите тонким візерунковим покривалом велике ложе, на яке вона й присіла. Та ще й таким чином, що ефірні шати повністю відкрили її стрункі ноги. І це, схоже, ніяк не турбувало Дивожінку. Наче беззвучно покликана, Кішка діловито затрусила і собі до опочивальні, але за декілька кроків від ложа зупинилася і запитально глянула чи то на мене, чи то на Анагела. Красуня ж перебралася на середину спального трону, сіла по-турецьки і, відкинувши пасма волосся, охопила долонями скроні.
Можливо вона перебувала зараз у роздумах. А може і в медитації, що виглядало б дещо кумедно, та все залежало від скерувань і цілей її екстрасенсорних посилів. Але вона робила те, що вважала за потрібне мало зважаючи на нашу компанію. Тож по справжньому смішним був тут лише я, зачарований нею глядач, позбавлений волі зробити те, що належало – підхопити своїх супутників і повернутися додому. Я раптово виявився надто слабким і невмілим для подібного, здавалося. найпростішого завдання. Не знав, де знаходжуся – в ілюзії, чи в категорично неможливій реальності, не відав - хто переді мною. Та все могло бути й значно гірше, аніж я зараз собі гадав.
Відчуття, що зі мною граються вищі сили за останні дні зміцніло у стократ. Суті гри я не розумів, та вона ставала все більш і більш заплутаною. Цікаво, яким боком до неї долучилася ця дивовижна діва на ложі, що, схоже, уже вважала нас усіх своєю власністю. Принаймні на таке натякала її поведінка, та й увесь мій досвід теж. І радив мені він тільки одне – ця гра в мовчанку не мала затягуватися.
Кішка теж вирішила не втрачати часу, покрутившись довкола тронного ложа, по-свійськи стрибнула на нього, і вляглася біля колін місцевої володарки.
За якусь хвилю Дивожінка відвела руки від скронь, поправила хвилю волосся і потягнулася до Кішки. Хто б сумнівався, що вони найпершими знайдуть потрібні стосунки!
Анагел і далі не відзивався, проте уважно спостерігав за дійством. Я мав щось робити і негайно, але що - не зрозуміло, бо якщо зараз від мене щось і залежало, то тільки композиційно. Що, у свою чергу, значило лише одне, я міг підійти ближче до повелительки ложа. І я зробив свої декілька кроків. Вона, здавалося, не звернула на це жодної уваги, і далі задумливо пестячи Кішку. І робила це по особливому - від кожного її доторку вгору злітали іскринки, котрі далі розросталися, спочатку малопомітними, а затим усе чіткішими веселками. І вони не зникали, а линули, наче фарби, на прозоре полотно! Де кожна барва займала своє місце. Все нові й нові кольорові мазки накладалися, переливалися, малюючи об’ємну картину, де наче тисячі і тисячі точок-зірочок замайоріли в повітрі. І щось на ній не подобалося чарівниці - не перестаючи м’яко вигладжувати Кішку, вона пильно – раз, а потім ще і ще поглянула на мене, наче на якусь перешкоду. Відтак я почув у голові її максимально строгий наказ – зняти те, що заважає.
Повелителька уважно дивилася на мене, а я на неї. Мене рятувала від виразнішого впливу лише відстань, і вона це знала. Та крім підступної усмішки, мала знайти й інший спосіб цю відстань зменшити.
«Зняти зайве», мабуть, значило не лише дати можливість Кішці відійти від підземної межі й повернутися в образ Ірини, але й дещо більше. Наприклад, ввергнути мене в той хаос невпорядкованості знань і умінь, котрого я на деякий час позбувся. І я не мав сумніву, що потрібна мить для повернення того всього в моє єство іще не настала. Ми й так по вуха невідомо в чому, і погіршувати своє становище, я не мав ні бажання, ні змоги. Хоча повеління «зняти вантаж» могло стосуватися не тільки Кішки. Але чому я мав його виконувати?
Та володарка вже, схоже, прийняла рішення. Хоча й повідомила про це вельми делікатним чином. Продовжуючи випускати з кошачого хутра веселки, м’яко покликала нас із Анагелом підійти ближче. Утім, його зупинила при вході в залу, розмістивши на чудернацького виду східному дивані, що раптово проявився в спалахові блакитного світла біля стіни. Мені ж даровано було присісти поруч із нею. Але тільки для того, аби її накази долітали до мене як стріли в яблучко.
- Візьми з неї вантаж, звільни її єство від ноші, від свого насильства, і я відпущу вас туди, де вам буде найкраще, - в її голосі відбулися зміни, він неначе поблід, втомився.
Певно, таким чином мені подавався якийсь натяк, але я його поки не розумів.
«- Хіба це гоже, мучити Боже створіння? Кішка не проти повернути собі свій жіночий образ – я хочу аби вона почувала себе тут найбільш комфортним чином.»
Тепер вона знову звучала в мені. І я готовий був підкоритися, але це значило – саме довіритися, поставити три наші долі проти її неясного слова. А воно могло і нічого не важити, принаймні, для таких, як я. Бо хто я для неї? А я досі не знав ні її імені - ні хто вона, для чого їй це все. До того ж, вона ніби й погодилася не зазирати в мою голову, але голос її звучав зараз саме звідти. І, взагалі, я хотів лише повернутися з Кішкою і Анагелом туди, звідки ми прийшли, не більше.
- Я ще не готовий порушити навколишню красу хаосом своїх проблем. Прикростей додасться, а у вас тут все зважено, гармонійно і доречно.
Дивожінка промовчала, та з-під її пальців злетіло особливо барвисте пасмо іскор, які відразу влетіли у сферичну картину над нашими головами, ось тільки картини чого, я все ще не розумів. Але для всього свій час. Зрештою, ми не надто поспішали, події складалися далеко не найгіршим чином, хоча і турбували деякі горошини дискомфорту, та не всі відразу. Втім, одна з них таки вже допікала, передусім своїм уважним зором, якого я, як міг, сторонився.
- А ще непокоїть, ви знаєте моє ім’я, а я ваше – ні. Невже неспівмірність наших доль аж така велика? - пробурмотів я казна що, руйнуючи ідилію задумливої тиші, в якій тільки моє теперішнє композиційне місце виглядало невдалим.
«- А хіба я не сказала? Ах, ви просто не почули - я вимовила ім’я своєю рідною мовою, а вона для земних у більшості випадків нечутна. Та я спершу не зорієнтувалася – хто ви. Вашою мовою, дорогий Сергію, можеш звати мене Соло.»
«- Просто Соло?»
«- До просто Сергія. Але це значить лише те, що далі ми повинні бути на «ти» у всьому.»
І неначе мла невідомих нічних парфумів оповила мене. І, здалося мені, що в цьому її «бути на ти», містилося значно більше, аніж в усіх моїх колишніх стосунках з чарівною статтю.
- Ні, я не проти.
Я взагалі з прекрасними дамами ніколи не проти щирої душевності. Адже краса для того і постає перед чоловіками, аби до неї долучатися. Але чи це був саме той випадок?
Іскорки сфери над моєю головою світилися все нижче і, кружляючи всією своєю об’ємною картиною, здавалося, поволі складалися у щось знайоме. Надто знайоме…
4
Я прокинувся від того, що рай широко прочинив для мене потаємні дверцята, явивши довгождані обриси істинної насолоди. Моя голова лежала на колінах Соло, і її пальці перебирали моє волосся. Було досить незвично, адже схожі торкання, здебільшого, дарував жінкам саме я. Але я ніс їх, як несе цар свою волю – первинно і без сумнівів, та зараз зовсім не виглядало, що Соло почувалася царицею.
Розплющуючи очі, я думав, що побачу, як з мене також вилітають іскри, а сам я став вже чимсь на кшталт кота, та нічого подібного не сталося. Мене просто пестили. І як!
Доторки тягнулися ледь не до кожного мого відчуття, і глибше, до кожної чуттєвої грані моєї уяви, куди ласкаві посилання щомиті докладали нові й нові складові вражень. А ще, саме з моєю участю линули й линули яскраві переживання неймовірно насичених зваб і любощів, - нехай в дечому схожих між собою, але чуттєво таких різних. Поміж химерно невідомих були і свої, такі незабутні сторінки – з усією повнотою отриманих почуттів. І все це щедро відкривалося і поєднувалося в мені. Надщедро…
Що ж, бути на «ти» з богинями не так вже й кепсько.
- Ах, ти прокинувся.
- Ні, ні, ще ні.
О, цей голос, проникливіший за всі відомі мені! Він мав що запропонувати будь-якому втомленому незлагодами мужу. Та наші стосунки могли стати ще глибшими - це майнуло відразу і сприйнялося, як повністю адекватне новій дійсності. Немов комп’ютер за мого сну перевантажили, явивши більш довершену, й поблажливішу до мене операційну систему реальності. Хоча, напевно, володарка вважала за коректне і далі читати мої думки, спокійно взираючи на те, що я не міг цьому ніяк протистояти. Що не надто гармонійно, принаймні поки мої думки ще не належали нам обом.
«- Не опирайся.»
Богиня солодко посміхнулася. Я відчув це всіма рецепторами своєї скромної чоловічої чуттєвості. Наче нічого і не сталося, лише її пальці зупинилися. І симфонія миттєво стишила звучання, та все одно звучала - Соло-дко.
- Тобі щось заважає творити наші стосунки? Обіцяю, я буду і найуважнішим твоїм читачем, чи там – читачкою. А зачитуватися і перечитувати найбільш вдалі моменти знову і знову можна безкінечно. Ми виявилися на диво схожими, чи не так, у тонкощах сприйняття? Я впевнена, що і в нас із тобою разом могло би вийти не гірше. Я ж можу все. Ну майже все. І навряд чи ти коли-небудь зустрічав жінку, що й чутлива до нескінченості, і така ж досвідчена. Що інколи знімає оті важенні окуляри вищої майстрині, чарівниці-інтелектуалки, щоби бачити не так далеко й глибоко, аби просто погойдатися на хвилях чуттів…
Вона тихо і ніжно шепотіла, добре відаючи, що від подібного навіювання мене з головою накриває хвилями блаженств, і, вочевидь, не сподівалася, що я здатен випірнути на поверхню. Але я мав ковтнути хоча б трохи правди.
- А твій чоловік, Соло, як зреагує на мене?
Вона, схоже, напружилася. Але я продовжував далі вже з відчуттями дієвого співчуття і рятівника маленької пташини, що випала з гнізда просто перед ним – нехай і з гнізда небожителів.
- Чи, таки, немає шлюбу на небесах? – я спробував піти назустріч цій Дивожінці.
Соло посміхнулася і травневим вітерцем пролинула долонею по моєму обличчю. Та запах її близькості знову потягнув углиб, втиснув у податливу підступну м’якість ложа. Необачний рятівник задихався і міг ось-ось загинути…
Але долоня вже злетіла - дихай, нещасний…
Натомість її уста, чи то волосся, торкнулися вуха.
- Вдалося проникнути і в Моє єство? Знайшов шпаринку? Слабкі місця? Прикро, що аж надто неприродним чином. І що там, герою, побачив? – Голос її, попри зміст сказаного, шелестів трішки зверхньо, і прохолодно, як інколи говорили земні жінки, коли справи торкалися не найприємнішого, що, втім, найчастіше, було і найважливішим.
- Згадав суто своє, що чоловіки часто повертаються неждано, - прорік я із, мабуть, надмірною театральністю, бо її долоні з силою стиснули мої скроні.
- Ав-ве-мо-он, - пристрасно вилетіло з її вуст щось невиразне, і в ніжно-голубих сутінках кімнати майнули пурпурові блискітки, - це магічна форма, тож не шукай сенсу. А ще й тою мовою, в якій немає спотворень, тому кожне її звучання здатне проявляти чи приховувати енергію. Одна з мов жителів цих країв періоду золотих часів.
- Ти зараз мене прокляла цим словом, чи освятила?
Мені вже подобалося мати справу з цією дивокрилою особою в окулярах уявної інтелектуалки. Буде що згадати, якщо все обмежиться лише більш-менш відомими мені жіночими тонкощами.
- Лише зняла напруження з навколишнього - ти дещо не поштиво узагальнив щодо тієї особи, у чиїй владі чимало тут змінити. Хоча ти й висловився вельми туманно, але у моєму житті стільки тонкощів.
Мене заінтригувало почуте, і я міг лише здогадуватися, що саме вона мала на увазі. Я, мабуть, міг спробувати уточнити. Проте досвід вказував, що зараз із цим не варто поспішати. Та й найкращий результат приносить не підштовхування до відповідей, а те, що жінки найвідвертіше розповідають чомусь саме те, що ніби менше за все цікавить їхніх ближніх. Але я не був подібною довіреною особою, і шукав зовсім інших вирішень.
- Може і мені варто навчитися говорити більш точною мовою?
Я сказав зовсім інше, аніж думав. І, певно, саме це здивувало Соло. Вона відкинула з мене хвилю свого волосся, здавалося, тільки для того, аби повернути на місце оті уявні окуляри для уважнішого розгляду мого вередливого єства. Але подібні окуляри, як на мене, не пасували до її старожитніх еротичних шат.
- Твоя мова виглядає надто емоційною, але ще не чужою началам, та й ти, ніби, уважно оминаєш слова з перекрученими сенсами. Правдивих мов у вашому світі небагато. Я часто буваю у різних земних краях, прислухаюся. Все більше несправжнього. Ви занурюєтесь глибше в сутінки. Силу забирають у людей, від’єднуючи і їхні мови від чистих витоків. А без мови хто на що здатен? Ви ж не спілкуєтесь безпосередньо єднаючись розумовими просторами. А мова предтеч, аби насолодитися повним взаєморозумінням зі мною, тобі поки недосяжна. А жаль. І навіть із образами, які увиразнюватимуть сенси в твоїй голові, ця мова залишилася б малозрозумілою.
Соло вдавано важко видихнула, вчергове наповнюючи мене хвилями блаженств, і продовжила.
- Утім, є універсальна мова тілесних торкань, відчуттів, бажань. Ти нею непогано володієш.
Її руки знову взялися за мене, цього разу за шию і плечі. І сонце знову визирнуло з-за хмар. Певно тому я й не надто поспішав у глибини торкань, відчуттів і бажань. Хтозна, що може статися, коли з інтелектуалки течія остаточно скине окуляри уважного бачення. Нехай подібне мислення виглядало дивним для мене, але навряд чи зараз задоволення пристрастей було найважливішою справою. І щось у ситуації, яка склалася, було не те. З одного боку її зваба, але за межею, яку я нібито мав перетнути особисто. Та чи мав?
- Отже, я здатен розбурхувати простір не лише словами? – відповів я, пробуючи зрозуміти, чим я там непогано володію.
Я почував себе зараз ким завгодно, тільки не досвідченим бійцем, що пройшов не одне подібне квітуче поле, а тепер ось змушений уважно добирати сенси, аби не порушити крихку рівновагу невідомих мені магічних складових над ложем чужої Дивожінки. Капець.
- Так, саме від емоцій, любий Сергію, якими ти ті слова супроводив у моїй присутності, пішли кола по водах буття, і я мала прикласти долоню, аби заспокоїти їх. Небо пробачить, а ось мій чоловік може й запереживати - десь далеко звідси втратити покій. І від цього нікому не стане краще. Та сподіваюся, він до звучання примітивних мов ставиться не уважно.
- А що може статися потім з того, що не виявляється відразу? Це щось нагадує мені вічно незрозумілі чари
І знову Соло прошепотіла щось неясне, зробивши рукою в повітрі дивне «па».
Я, натомість, з усіх сил стримував запалений саме нею в мені подих емоцій, аби не розбурхувати більше води тутешнього буття. Зосередився на техніці перенесення одних відчуттів на інші, більш нейтральні, з меншою температурою вжитку.
- То твій чоловік значно старший? Тому маємо прадавню проблему, яку не вирішити?
Її дотик натомість випустив у моє тіло нову ін’єкцію задирливої пристрасності, чиї брижі запросто могли хлинути на навколишні плеса.
- О, це вже інша справа. – Соло оцінила результати. - Не всі емоції порушують високі гармонії. Є й прийнятні співзвуччя, відповідні нижчим світам. Так, мій маленький, мій чоловік старший за мене на декілька поколінь, і крила більші, і загадки його глибші.
Ого! І, вочевидь, вона мала на увазі не швидкоплинні земні долі. Але найкраще до цих доль і крил повернутися після слів, які вона так прагне почути від мене - у цьому житті усе ж бо - «баш-на-баш.»
- О Соло, в ніжних руках долі я особливо слухняний. - Ці слова я огорнув у сяйно-синю сердечну теплоту з ванільною посипкою дійсної турботи за наслідки своїх зусиль. - У моєму земному світі в такої пари, звичайно, виникли би серйозні проблеми із втіленням спільних бажань. Але існували би й переваги подібних стосунків – для обох сторін, бо життя з найдосвідченішими завжди простіше.
І в голові моїй машинально прошелестіли усі оті малюнки до рубаї Хайяма зі Старцем і Звабою, і все було би нічого, якби до них випадково не причепилися ще декілька вкрай неделікатностей від Бердслі.
Її пальці на моїй шкірі зупинилися аж надто раптово. Але інтонації голосу видалися зацікавленими.
- Це поверхневе, початкове бачення, бо, мій Друже, насолода нескінченна не лише в уяві, але і у своєму практичному подальшому витонченні. Бо ж вона має внутрішній і зовнішній лоск, і енергії розряджання, так? Скажімо, для землян розряд між небом і землею – саме те, найповніше, найдикіше, найпристрасніше, так?
- Важко знайти вищі енергії, - протягнув я, чомусь згадуючи про Зевса, і всіх його коханок.
- Без сумніву, що подібні енергетичні прояви значиміші і енергією кохання, і отриманою насолодою, аніж за тьмяне блимання свічки при земному ложі. Дорога до такої високої потуги, втім, дуже особлива. Якщо тебе цікавлять ці тонкощі, то я вчилася і вчилася, інколи навіть майстерно імітувала розуміння, і все дотичне, навіть огортання собою його скелястої безмежності. Була слухняною і чутливою до всього, навіть вкрай неприйнятного, але саме так і сягнула більшого. І от коли найтоншим флером свого розчахнутого «я» його таки зуміла огорнути – все й закріпилося! І які між нами відбувалися розряди! І чим більша відстань, тим солодші. Отака от, друже, небесна картина.
- А земна яка?
- Я стала досить вмілою і досвідченою. Хоча завдання виконувалися не лише жіночі, та часу на здобуття потрібних умінь для вищих цілком достатньо. А щодо шлюбу в небесах, хіба, той, кого ви звете Ісусом, не чітко сказав?
- Це про ангелів?
- Звісно. І чим далі, тим точніше збувається все ним справді сказане. Але ми ще не померли, і не ангели, правда ж? Тому небеса є нижні і вищі. Деякі нам досяжні і зараз.
Вона дивилася просто в моє єство, але залишки здорового глузду втримували мене від будь-якого прояву взаємності. Проте її згадування Ісуса виглядало цілком доречним, і не демонським. Невже вона його випадково пом’янула? Давно мав бажання поговорити про нього з кимсь поінформованим.
- Я не знаю, що Ісус казав насправді. І як звали його в дійсності, бо говорять по різному. І що саме збувається? І де?
- Та невже у вас нічого про це не збереглося?
- Щось є. Але народ по різному ставиться і до Біблії загалом, і до Євангелії. Та й у колах вірян не всі вважають, що простий хлопчик виріс у Бога. Того, який Один, хоча і Триєдиний.
Останнє я сказав, так, як і сприймав усе своє життя – відчуваючи живого Ісуса, але аж ніяк не крізь релігійні Писання. Та й подібне раптове відсторонення нашої розмови від чарів тілесності мене зараз цілком влаштовувало.

5
Її пальці вп’ялися в мене, наче на дотик досліджуючи щойно почуте від мене.
- Схоже, ти вже ведеш мене в потрібному тобі напрямку? Мені подобається, коли чоловіки ініціативні, - зав’язують жінкам очі і ведуть у свої мрії, спраглі до подвигів. Але ж чи зрозуміти, перенаправити земному герою мій жіночий світ? Навіть Атлант тримав лише небо. Цікаво, чи міг би будь-хто земний нині дати раду з подібним вантажем? Хоча небо не таке й важке - обмежений умовностями горішній простір. Тому я і не небожителька – в мене свій світ. І я не читала ваших Писань, хоч і знаю, коли їх зібрано до купи, і під чиє диктування, за чиєю волею, писано-переписано. А Ісуса дійсно звали не одним іменем, спершу таким, яким побачили його волхви - в честь Сущого, далі до рідного галльського імені додалося ще чимало різних, даних йому з любов’ю, а на інші він не відзивався.
- То він дійсно існував.
- Так, хоча не там, не тоді, і не так, як у вас здебільшого вважають. І точно не служив тій істоті, яку звали Господом. Та й сам відмовився від будь-якої влади, месіанства. І не мав релігійної належності, навертав до шляхів початкових, а не до оманливих пізніших перекручень. І сіяв майбутні врожаї, коли хаос тримав відкритими земні брами. Ми його не цікавили, він стверджував звучання низів – і, думаю, йому, в цілому, вдалося. А ми були тільки, нехай і не прямими, свідками подій…
- Але стверджував початкові закони, ставши Богом-Сином для нашого Середзем’я? А нині, ймовірно, і для світів більш досконалих?
- Ні, не закони приніс, а підтвердив шляхи. І вони зовсім не збігаються з усіма вашими нинішніми панівними доктринами. - І її пальці підтвердили сказане особливою хвилею тепла: - Я б могла передати тобі свої відчуття від краси його бачень своїми особливими торканнями.
- Це було б добре, але я зараз не готовий – в моє нинішнє єство не помістяться твої океани. Може пізніше. Але ось чого я не розумію, невже правдивому Богові Творцеві і його синові, могло би щось самостійно вгорі не вдатися? Невже так важливо було посилати сина саме на Землю?
- Я ж сказала про шляхи. Та, думаю, ситуація була ще складнішою. В світах чимало різного коїлося на початку Калі-Юги. Але я б не хотіла зараз про це говорити.
Та я свідомо застряг на цій темі, з якихось причин не вельми приємній для Соло. І, схоже, саме цей шлях давав надію на мій не програш в цілому в грі, яку я не розумів. але тому й жодних торкань і злив почуттів.
- Ця тема для тебе нелегка з особистих причин?
- Ти не перший із моїх земних знайомців про це все розпитуєш, не відаючи сенсу і ціни питання. Утім, остаточних відповідей певно ніхто не знає.
- Чи це приховано?
- Ким і де? Невже є щось таємне, що не стає з часом відоме всім ?
- Але ж люди живуть недовго, аби порозумнішати, а вам, вищим, до нас і справи немає.
- Дорогий Сергію, а що ми вам можемо сказати, якщо й самі вагаємося. Та й ми теж різні, і мало нас. Та й в кожному світі свої таємниці. Ось ти, ніби, осягнув більше за інших, просто земних, - і ти знаєш, що приховане під найнижчими рівнями підземного простору? А ще глибше? А за кордонами живого буття? Безмір Хаосу? І ти в цьому впевнений?
Я, насправді, ніколи так глибоко не поринав, не відчував тієї тематики настільки безпосередньо, як, наприклад, м’якість її рук і колін, дихання близьких грудей, але щось у мені, без сумніву, вібрувало споріднено і вона відчувала це.
Соло щемко видихнула повітря.
- Мені ці розмови не надто бажані. Не тому, що заново повертатися до початків не весело, нехай час від часу і доводиться, а тому, що від мене тоді йдуть надто помітні сигнали на різні глибини і висоти, і хто знає, що може відбутися у відповідь на мою жагу досконалості. Тож, передусім, почуваюся жінкою – і в своїх справах здатна триматися відповідно своєму Призванню. Чи це для мене не найкраще? Ось цьому найперше і вчив Ісус - як йти своєю дорогою.
- Он як. Схоже, я тепер більше розумію і його, і тебе.
Соло знову підняла руки до скронь, а я, користуючись можливістю, підвівся і присів напроти. Стараючись дивитися на неї лише краєм ока, раптом зауважив, що ні Кішки, ні Анагела в опочивальні не було. Невже, я якийсь час проспав? Та продовжити нашу розмову насмілився лише коли Дивожінка знову опустила руки.
- На жаль, я ще нічого не можу сказати про своє Призвання. Та й про земний світ небагато відаю. Певно, через це мені й здається, що ми обоє надто серйозно говоримо про те, чого знати не можемо. Але що ми тоді взагалі розуміємо?
Мабуть Соло знову огорнула мене своєю увагою, бо мої сприйняття сповнилися благістю.
- Тобі мало насолоди, котру зараз відчуваєш?
- Ні, але вона заповнює не всього мене.
- А це вже цікаво! Про які простори в собі ти зараз кажеш?
- Про свій розум, і про інтелект.
- То емоційний інтелект заповнений, а інші - ні?
Це був цікавий погляд на розмаїття інтелектів.
- Вони теж спраглі того досвіду, який здатний вмістити.
- Та, дорогий Сергію, більшість хіба користується усім досяжним? Але щодо цього світу в мене є дещо для тебе – з простішого. Не так давно розмовляла з одним юнаком і, уяви собі, він щиро переконував, що людина походить від якоїсь дикої тварини, від якої пішли і мавпи, та в жодному випадку не навпаки! І бачив він ту особу теж мавпоподібною. Як на мене, він при цьому переплутав початок і кінець, та не надто через це переживав. А чому переплутав? Бо все накидав в одну купу. То я йому зауважила, що, певно, подібного походження і ваша теорія великого вибуху? Бо й там і там пішло від чогось одного.
- Не зрозумів.
- Так все просто, за вашим баченням до мавпопредка ніби нічого людиноподібного не було, і те саме до єдиного вибуху теж ніби не було буття.
- А, ти про це. Це ж досить різні речі.
- Але пояснюються простим візуальним дійством. Та й принцип і тут, і там той самий. Бо в бутті немає порожнечі. І все живе займає свої місця, проявляючи власне «я». Звідси й аналогії. Тож я тоді показала йому на пальцях, що таке теорія великого вибуху стосовно походження життя. - спершу на тло екрану падає світло – бах! Далі тінь від мого пальця, долоні, руки, що так нагадує дерево життя. Пальці - гілки, долоня - крона, нижче стовбур, відтак – людські форми. Певно, мавпи і всі інші перебували на тому стовбурі. І коли моя людиноподібна тінь проявилася повністю, я запитала молодого вченого, чи тепер він допускає моє існування потойбіч освітленої тканини екрану, чи розуміє вторинність гри тіней? Чи стане тепер наполягати, що саме рух тіні був еволюцією і ми з ним походимо від цієї тіні?
- Сподіваюся, він осягнув твої натяки, ти ж про те, що невидиме творить видиме?
- Хіба буття невидиме? Воно приходить в кожний закуток світлом і відкидає тіні на ті чи ті стіни світобудови, увиразнюючи себе, як щось доладне, і красиве. Тож мавпа доладна одним проявам світла. а людина – всьому значно яскравішому і красивішому. А порушники такої прекрасності - вольні чи невольні – покидають цю картину, скочуючись униз.
- Або інколи руйнують її, хіба ні?
- І тільки картину, тому вона швидко поновлюється. Бо порожнечі в бутті не існує.
Її мова лилася і спокійно, і разом із тим натхненно, наче дівчинка, що вперше вийшла на сцену, вкладала у вимову слів трохи більше дихання, аніж те було потрібно. І мені подумалося, що вона якось схоже могла б вести себе й під час обіймів.
- Тобто, ти вважаєш – це початкове входження світла дійсне і для Всесвіту, і для кожного з нас?
- Любий хлопчику, хіба все живе не світло? То ми і окремий його прояв, і фрагмент цілого. Фігурально подібні, а по суті – дуже особисті. Я вважаю, що життя було завжди. Бо воно і проявляє буття, як, наприклад, любов - кохання.
- Хіба любов народжує кохання?
- А то. Та більшість твого люду не помічає вищу любов, яка штовхає їх в обійми один одному. А виростити власну вони часто ще не в силах. тож я про те, що є Творці вищої любові для загалу, і ті, що вирощують власну. Звідси й кохання.
Соло робила особливий акцент на коханні, бо благість в ту мить проймала мене найвиразніше. Але я не збирався програвати, піддаватися суто своєму емоційному сприйняттю.
- Тож «ми», як єдиний прояв життя-буття - єдині у своєму Творцеві? Чи лише тимчасовий колектив, поєднаний спільною Прекрасністю?
- Дорогий мій, хіба вічне перебування в межах когось чи чогось одного не було би обмеженням - тоталітаризмом?
- От-от! Якби ми займалися лише любощами, несли приємне один одному, але ж ми у розбраті, б’ємося, воюємо на смерть, прагнемо нав’язати ближньому свою волю - хіба з цим набором протиріч можливо бути проявами суто одної досконалої особи? В реальності, ми такі різноманітні, що здатні лише до тимчасовості взаємин.
- І я про це кажу - ми різні. І кожен – інша природна необхідність, навіть в цьому складному земному бутті, яке зовсім не райське. Але й удавана боротьба за простір і успіх на тутешньому екрані між безліччю «я» - потреба для нашого досвіду. А також і проходження сита буття. Бо ж ті, що зневажають життя і сіють смерть, не здатні збирати в собі добро, падають все нижче – в руйнацію. А ми з тобою – не суперечні життю і здатні самі створювати калейдоскопічні красиві поєднання. І тутешній Творець буде не проти. Він хоча і є тою Особою, що увиразнює життя-буття в конструкції своєї світобудови, але кожне живе єство в його просторі – вільне, і завжди має можливість проявити себе. І навіть піти звідси, позбувшись вищої опіки. Ти осягнеш більше, коли виростеш сутнісно – самостійно чи в поєднанні. І ти не обов’язково маєш стати девом. Вони ж у більшості дикуваті, з надто вже виразною демонічною складовою. Звідси і надмірне звуження, обмеженість, часом злість і погорда, і, в цілому, сутінь.
Тож перед тобою, Сергію, достатньо альтернатив, а ще більше – часу. Не ображайся, але попри всю свою доцільність там, у себе, у вузькому тісному просторі нижчого існування, тут ти лише добра глина, яка прагне в очах кожної вищої істоти гарного втілення, і тому я можу мати щодо твого єства і свої творчі плани. Ти ж допускаєш існування й мого Промислу, любий друже? Хіба наше найдоладніше поєднання стане протиріччям з красою, яку ми повинні примножувати? І з іншого боку все чисто - я ж тебе не кликала в мій простір, навіть навпаки, відмовляла – а ти прийшов, чи ж бо доля привела для нашого спільного можливого.
- Я не та глина, Соло, з якої можна виліпити щось всупереч моїй волі. І вона скерована лише на те, аби допомогти моїм супутникам повернутися. І хіба не ти привела їх сюди? А я з ним, наразі, нероздільний.

6
Схоже, я починав розуміти, до чого вона вела, зачаровуючи мене собою. Та, вочевидь, мої пручання лише розпалювали її бажання.
- О, навіть на мить не забуваєш про сторонні речі, невже не цікаво зняти з мене ці мудрагельські окуляри, і відчути жінку, нехай і чужу, але таку самотню, на зготовленому для неї нашим Творцем місці? Хіба даремно на небесах немає шлюбу, одна лише найвища насолода гармоній, хіба не її ти хотів відчути з кожною на найнижчих рівнях Землі? То чому зупиняєшся перед небесами? Хіба не ці потреби, врешті-решт, привели тебе сюди?
Я відчував, як вона все дужче розпалюється. І мені це не могло не подобатись – як її подих стає таким спорідненим з моїм, а погляд – вкрай зрозумілим, тіло – жаданим. Та й чоловік її не стане на шляху. І насправді їй дуже потрібне оце забуття, і здобуття в пристрастях - вона вистраждала його. Мені здалося, що я зараз зримо бачу оті важкі окуляри сухого розсуду на красуні навпроти, і вони так їй заважають! Якими гарними будуть її очі без них, вони випромінюватимуть лише насолоду задоволення і пристрасть, нашу пристрасть! Я знав, як жагуче кохаються такі інтелектуалки, як глибоко пірнають в емоційні чуття. І весь мій попередній досвід волав і прагнув - зніми з неї все зайве!
Та й Соло відкинула голову назад, наче не проти піти на зустріч усім моїм бажанням. І принади її вказували шлях - саме наш, у те найкраще, яке коли-небудь відчував. І я мимоволі потягнувся до неї.
Лише в останню мить щось завадило - оті натяки на «глину» мого єства, на мій вибір її покровительства, її права розпоряджатися мною. І щось ж бо мало статися, аби дати їй остаточний дозвіл на особисте вирішення мого питання. Холодок небезпеки майнув моїм єством. Я мав спинитися і спинити її наміри! І як? Хіба через оті брижі на тутешніх магічних ефірних водах!. Вони ж обов’язково підуть! Вони вже здійнялися від мого остраху, й готові збурити навколишнє собою, точніше – мною, ще чужим цим водам, ще неготовим до них. Ні! Якщо це і мало відбутися, то не так, і не тут, не зараз.
Соло це б мала відчути, напевно, мала би. Такі жінки уважно все готують, і ще тонше відчувають доречності. Але Соло лише усміхалася. Мій острах, схоже, зовсім не віднадив її. І потрібно було знайти в цій грі інші ходи, або ж… О, я ж не зняв іще з неї окуляри розсуду, чи вони можуть впасти й самі? Ні, тільки не самі – бо тоді первинний був би хаос і випадковість. І не можуть бути зняті і її рукою – бо не її хід, не її ініціатива. Моя? І я стану тим, хто першим своїм неточним ходом порушить гармонію?
Та ті окуляри досі були на місці. Принаймні Соло і далі дивилася на мене крізь їхні, сфокусовані на моїй суті, іронічні скельця. Вона чекала чоловічого вчинку. Її, прочинені для цілунку губи, готовий вдихати ефір любощів носик, ямки на щоках, горде підборіддя, повні нектару груди із сяйвом своїх зіниць – все чекало саме на мене.
Невже можна обрати інше, аніж найсолодше, найприродніше? Тут і зараз, вже! Але я й ніколи раніше не відчував такої вимогливості простору до себе, до свого місця в ньому – хто ж із нас першим зробить крок уперед? Ким стане і де після цього опиниться?
- Я ніяк не можу викинути з голови своїх супутників. Та й твій особистий простір, Соло, - я навіть не здатен уявити його обширу, і внутрішньої напруги, хіба він прийме мене таким, яким я є зараз.
Я сказав їй так, як відчував ще вільними від жадань залишками сприйняття, не очікуючи на її підтримку і допомогу, бо чим вона могла зарадити такому дріб’язку, як я?
- О, ти теж це відчув – наші дійсні розбіжності? Як славно! То ж дай мені руку, і стань моїм супутником! Воскресни крізь мене. І мій всесвіт прийме тебе!
І пробуджений її словами вир усіх отих, бездоганних чуттєвих образів - один солодший за інший – знову закружляв мене Їй було чим привабити! І чи тільки мене.
Та одразу, наче поверх тих видінь, в голову влетіло, що низькі чужинці тут, мов домашні тваринки у моєму світі, яких можна приручити, відліпити від природи попереднього буття, зробити своїми улюбленцями, і нести за них необтяжливу відповідальність – за Кішку, за Анагела, і за мене. І я ж бо завше раніше прагнув безвідповідального щастя і безкінечних насолод. То невже тепер відмовлюся від подібного шансу?
Соло гляділа так само ніжно, і бачила мене наскрізь - іще колишнього.
- Прошу, Сергійчику, осягнувши свою теперішність, пов’язані з нею недосконалості, прийми і реальність дійсності, що вища за твою, - прояви силу свого бажання.
Та я знову ховав від неї очі. Не думав, що впаду так низько, але іншого не залишалося. Моя начебто сила і самовпевненість зараз могли тільки зашкодити. Те, чим я нещодавно користався без огляду на обставини, в цю мить подіяло би проти мене – тільки дужче проявляючи мої недоладності….
Та чи потрібен був Соло саме я, чи не кожну жінку запалює лише справжня краса – власний відбиток в широко розплющених, заворожених очах навпроти? Колишній ангел для цього цілком годиться. Але Кішка? Що-що, а кішок і котів заводять, принаймні на землі, лише ті, котрі самі прагнуть кохати інших, хоча є ще й Ірина, з якої в мене вимагалося зняти зайве. І яке планувалося в її вищому світі місце для мене, і аби не викликати цим жодних ревнощів? Невже – це був би якийсь черговий кактус в її зимовому саді? О, скільки ж підспудності, багатозначності в цій Дивожінці! Тож хто тоді її Дивочоловік?!
Я, вочевидь наслідуючи її, і собі взявся за голову.
- Соло, чи можливо поєднати владу і любов?
- Ти ж не про себе й свою Тефнут на магічному повідку?
І хоча це прозвучало дещо іронічно, але й дражливо, наче протиставляючи чомусь іншому. Певно, можливим нашим стосункам.
- Я сповнена любові. Чи ти про кохання? Ось кохання і владу поєднати можна. Але тому і кажуть, що кохання не вічне. Та й відчуття рідності з’являється не лише від взаємопроникнення тіл - буває, що таке з різних причин або якийсь час – неможливе. Та рідність не зникає, і діє не гірше любові.
- Я на Кішку дивлюся, як на мистецтво, належне лише Творцеві, і я захоплений його Творіннями і можливостями світів. Може я дещо не такий, як інші в моєму земному просторі, але дійсно не прагну влади над подібним мистецтвом. А ще я не уявляю, як ти така чарівна, ходиш нашими земними дорогами, - раз побачивши, хіба таку відпустиш, забудеш? Тебе не пробували брати в полон?
Я відчув у собі черговий спалах блаженства. Мабуть Соло уважно дивилася в цю мить на мене.
- Найчастіше гуляю хмаркою, туманом, паволокою, павоттю. Найтоншим вітерцем вже не можу, зриваюся на вітер. А Кішка відчула мене і пішла слідом. Хіба я винна? А за Кішкою помчав і ангел. А потім і ти. І тепер ви тут, і всі троє потребуєте допомоги, вирішення ваших проблем. Тому в мене всі підстави запропонувати вам свої рішення. Така ось наша історія. Тільки не знаю – початок чи кінець її.
Он як воно все сталося. Та я і бачив ті події дуже схожим чином.
- Хіба не помітно? Ти ж бачила чимало, і майбутнє, мабуть, тонко відчуваєш?
- А яке саме? Бо їх стільки відразу – просто додатковий вимір у світі з’являється.
- Щодо нас ідеальне рішення яке?
- Ти про те, що пов’язане зі мною?
- Напевно, раз ми тепер так заплуталися.
- О, зараз подумаємо вдвох. Бо перша ознака ідеального вирішення – воно змінює минуле.
- Це неможливо, ці речі заборонені самою природою!
- О, любчику, ти ще багато чого про неї не знаєш. Але зараз я мала на увазі зміну ситуації, здавалося назавжди закарбовану в минулому. Минуле знову і знову приходить до нас з нашого майбутнього, поглинаючи теперішнє. То ти кажеш, чи є щось у розмаїтті варіантів попереду з того, що різко змінить цей процес? Бо якщо розширити погляд на майбутнє то і його взаємодія із теперішньою миттю зміниться. Тому й минуле трансформується. Це і є вічно живим духом будь-якої історії. Повір, в мені достатньо розпачу і страждань, аби змінити минуле. І я пробувала. Та поки бачила своє найкраще майбутнє, як можливість обійти пастки Тьми. Але з тобою поруч я, здається, вловлюю нові мелодії дійсності. Обрії майбутнього розширилися. І я в них оце весь час вглядаюся. Вважай, що разом з тобою зараз зважую наші долі.
- І тому провокуєш мене на внутрішні хитання?
- Так, ми шукаємо рішення удвох. Але тебе немає в моєму минулому, тож чи ти найважливіший в моєму майбутньому?
- Згоден, без мене можна обійтися.
- Але з тобою в сучасному я чую мелодії з минулого в майбутньому, і це я пробую й вирішити з першої миті нашого побачення. Точніше, з першого погляду на Кішку, але ж ця майбутня Тефнут і ти – ледь не одне ціле.
- Ти мене навмисно плутаєш чи я такий недалекий? Як я і чим тобі можу пригодитися? Я не бачу і свого минулого, не те що майбутнього. А ти, кажеш, зриш і зважуєш долі.
- Ти неначе каталізатор. І я ось бачила змогу проявити тебе і в нашому середовищі в цій ролі. Але ти вагаєшся. Може ти потрібен світу для чогось більшого?
Блаженства відчуттів раптово покинули мене, нарешті даючи можливість зібратися з думками, і навіть повернути собі своє єство.
- Дякую! Знаю про себе лише те, що пітьми в мені вистачає, і вона є моєю структурною частиною, тому на світлі не до всього годжуся. Можливо такі ж, як я, і присутні у вашому вищому світі, - з тою ж пітьмою - Велунд, Сатана, інші, але хіба вони тобі, Соло, пара? Їх я мав би цікавити, вочевидь, більше, аніж тебе.
Я був у чуттєвій подачі висловлюваного вкрай обережний. Але це якщо і спрацювало, то зовсім неочікуваним чином.
Соло помітно здригнулася від останніх моїх слів. Уважно подивилася на мене, далі, наче вирішивши важку дилему єдино можливим чином, глибоко видихнула повітря і підвелася з ложа. Її погляд скерувався на глуху кам’яну стіну напроти, але певно не для того, аби її пробити наскрізь, бо вона при цьому іще щось малювала пальцями. І легкі відсвіти супроводжували ці рухи.
- Ось, напевно, тільки так. – Твердо промовила вона.
Відтак поправила волосся, далі шати і, не обертаючись, вийшла із зали.
Я підхопився слідом. Вчасно чи невчасно, але у мить, коли я вийшов назовні, барвне світіння позаду пригасло, а отвір дверей розтанув без жодного сліду, жодної шпарини на грубому погрудді скелі.
Я не зовсім розумів, що сталося. Але відчував, що не програв, зберіг нашу ідентичність, вочевидь, щойно виникли нові обставини, котрі давали усім присутнім надію на те саме розширене, а не різко звужене, майбутнє.
Як добре, що і у відомих мені краях, і тут - сутність жінки залишалася незмінною, і якщо хочеш, аби в неї різко змінилися бажання, заведи наймудрішу чоловічу розмову і в жодному разі її не припиняй. Хоча це і не гарантувало, що ситуація загалом стане кращою, чи жіночі дії змінять своє скерування.


Розділ п’ятий
Мелодія

1
Соло стояла там, де я і побачив її вперше. Але тепер вже низьке надвечірнє сонце, нехай і з іншого боку, багряно просвічувало її наскрізь. Я став поруч, відчуваючи таку, майже рідну, запашність її шкіри.
- Кішка з ангелом, чи як ти його звеш, Анагелом, гуляють разом із моєю дочкою в отому під замковому місті. Не переживай, це безпечно.
- Скільки в тебе дітей?
- Достатньо аби почуватися щасливою.
- Я й не помітив, коли вона приходила.
- Ти задрімав, і ми вели себе стримано. Якщо хочеш, підемо їм назустріч, бо я вже закликала їх назад.
Я не знав, що й відповісти, з одного боку мене цікавило оте дивно знайоме місто, але мої супутники вже поверталися звідти. Та й у голосі Соло я не знаходив аж такого бажання кудись рушати. ЇЇ цікавило щось інше.
- Твоя донька швидко знайшла спільну мову з моїми супутниками.
- І не хотіла заважати мені знайти порозуміння з тобою. І я справді намагалася, але не вийшло. Жаль.
- Мені здалося, що наше спілкування було достатньо захопливим.
- Але ж ти постійно опирався, вирішивши йти надалі суто своїм шляхом.
- Але, дорога Соло, така моя природа.
- Нехай, хоча справа не тільки в твоїх бажаннях.
- В очевидній розбіжності доль? В скромних розмірах мого єства чи моїй пітьмі – задля можливого паритету?
- Може і так, може й ні. І не останні слова були вирішальними, може і не слова зовсім. Та я повинна віддати тобі належне, ти не порушив устоїв, не продемонстрував низьких рис, не виявив і безпорадності, слабкості, отже в моєму всесвіті ти не потребуєш обов’язкової вищої опіки. Мені прикро, дуже прикро. Але це ще не кінець.
Я, дивуючись власній нахабності, обережно обійняв її за плечі.
- Мила Соло, куди це годиться, печалитися через маловідомого перехожого, який сьогодні тут, а завтра десь інде, в той час, як з тобою Всесвіт.
Вона різко повернулася і притиснулася несподівано таким розкритим для моєї жаги тілом - повноводдям волосся, зором, устами, грудьми - і єством.
- Ти нічого не розумієш. Якби вершила тільки моя теперішня пристрасть, нікуди би ви троє не пішли. І тобі одного дня довелося би погодитися, і перейти на ту мову, якою ти володієш найкраще. Але сьогодні це нижче мого покликання, нижче моїх дійсних почуттів.
- О, Соло, в одному із досяжних тобі світів на тебе завжди очікуватимуть, як на друга.
- Мовчи, мовчи, не спокушай, я прошу, доки не перетворила тебе на медальйон на своїх грудях.
Я замовчав, чогось думаючи лише про повноваження такого медальйону, його використання і все подальше.
- І до першої зустрічі з твоїм чоловіком? Ти ж не матимеш таємниці перед ним? І, до речі, хто він, я знаю його ім’я? – прошепотів я у згусток зваби, що випромінювало і її вушко.
Не відсторонюючись, а навпаки, обійнявши однією рукою за шию, вона приклала пальчик іншої мені до вуст.
- Він поки недосяжний. І я аж надто довгий час вже живу без нього. Але не будемо про це. Тебе мало зацікавити інше - я обрала цей гірський пейзаж з виглядом на велику європейську рівнину не випадково. Ти ще йшов позаду, а я вже знала, може й більше, аніж ти зараз. Щось тіло розповіло, щось залишки твоєї пам’яті. То ж вигляд на місто біля гірської річки тут не просто так. Твоє тіло пам’ятає його, а єство – ні. Це не дивує тебе? А ще саме там знаходиться Високий Суд, що вільний вирішувати долю таких, як ти. Дуже Високий Суд, з дуже поважним Головою. Карає строго, зрідка милує, та й то особливим чином, бо не терпить ваших дрібних і великих земних, чи підземних воєн. Відчуваю, що в тебе вони якраз у розпалі, а ти ж іще навіть не дев, і міг би відмовитися від безглуздих протиборств із вищими силами? Є ж бо й інші шляхи.
- Знати б який правильний, то може б і не накоїв стільки різного, та що тепер говорити про минуле.
- От-от.
Її тіло змінювало не лише температуру, а і, здавалося, обриси, тягнучись до мене своїм звабливим клуботанням, наче шукаючи ту, єдину шпаринку, крізь яку можна протиснутися, де немає сторожі. Та й воно не дивно, коли чоловік невідомо де подівався, і чи взагалі живий.
Дивожінка при цих моїх думках дещо відсторонилася.
- Але подальший шлях самотнього воїна – це лише швидкий біг до Високого Осуду. Розум ж поведе зовсім іншими дорогами, і з помічними єднаннями.
Єднання мені подобалися, але менш відповідальні аніж ті, що, вочевидь, пропонувала Соло. Та я мав спробувати дізнатися більше.
- Але навіщо так ускладнювати? Дорога Соло, навіщо переносити мене в інші, вищі виміри, коли за потреби так легко навідати мене в Середзем’ї? Там я холостяк, житлова площа наявна, жодних обмежень з огляду на місцеві звички.
- Можу прийти і карою небесною, ти цього справді хочеш? Ні, хлопчику, ми усе ж надто різні. – Соло тицьнула мені пальцем в груди. – Я ж тягну тебе вгору, а ти пропонуєш мені впасти на саме дно. Хіба не бачиш?
Проникливе клуботання її єства припинилося. Вочевидь, шпаринок у моїх дикунсько-грубих мурах не знайшлося. Зрештою, Соло далеко не перша, хто це зауважив, та й не одна прекрасна дама мені вже давала знати, що серце в мене, порівняно зі всім іншим, надто вже мале. Що було чистим вимислом, знову ж таки, з огляду на те, що все інше і серце – було одним цілим.
Соло хмикнула і відсторонилася.
- Чомусь справжності в чоловіків завжди вистачає ненадовго.
- Згоден – на жаль, ми не так активний прояв природи, як купа особистих вад.
- Ти вважаєш, жінкам це менше доречно?
Вона уважно дивилася мені в очі, а мені було дуже добре – ось так танути і танути в ній.
- Жінки таки природніші. То ж ми, чоловіки, не такі вже й безнадійні, якщо тягнемося і тягнемося саме до них.
- Я би не сказала, що природа здатна верховодити тобою, хоча ти ніби відразу і заковтуєш усі її наживки, але що з того? - Соло всміхнулася, - а ще ти швидко адаптуєшся, і аж надто верткий, і сприйнятливий, як для простого смертного. Суцільна загадка!
- Якщо чесно, то вона навряд чи в мені, бо ти мене, здається, вже наскрізь переглянула і не один раз.
- Звичайно, ти ж на моїй території, сам прийшов, тож я не витримала, та й, мабуть, була зобов’язана пригледітися уважніше. І ніби нічого аж такого, окрім невідомої мені магії, бо інакше звідки узялися б мої раптові ревнощі до твого оточення – уявляєш моє подивування! І чого б це я раптом під них підпала!? Словом, доки ти спав, я вивчала природу твоїх сердечних мук щодо одних Дам, і невмотивовані твоїми справжніми інтересами зв’язки з іншими. І що цікаво, я частенько так чистила і свого любого чоловіка, доки він був поруч. Не скандалити ж через природні шпаринки вчинені ще руками Творця? З блохами було би важче. А так раз – а на ранок муж поновлений і серцем свіжий. Ох і скільки з нього різного ледь не щодня витягувала! А ти ж бо примудрився лише в трьох-чотирьох бути досі на повідку, інші ніби не активні мисливиці. Хоча їхні нехай часто й підсвідомі чіпляння нікуди не ділися - розмаїті золотаві гачечки від загнутих стріл амура або ж пурпурові - від особистої магії. Є й інші - в залежності від жіночих замислів і жадань. Хоча є і приколки, які ви самі собі чіпляєте на ту чи ту омріяну здобич. Ось тільки все діє навпаки.
- Оце так. Мені вже не по собі.
Соло заспокійливо поклала руку на моє плече.
- А мені дивно, що я мимоволі тебе поєднала таким чином зі своїм чоловіком. І досі не розумію, чому так сталося, і в чому приховані мотиви мною скоєного.
- В мене жодних претензій!
- Ще б пак, - в’їдливо зреагувала Дивожінка.
- То може розкажеш, як саме ти звільняла мене від тих гарпунів? Тонка має бути робота. І що тепер після чистки – ходити в темних окулярах безлюдними місцинами?
- Залишайся, навчу.
- Якщо чесно, я тобою щиро захоплений – твоєю красою, мудрістю, вміннями, а особливо, тим, що ти в природі речей, і дієш з її боку.
- Дякую.
- І твій практицизм щодо ревнощів – неймовірне вирішення. Та ще й без зайвих дорікань!
- О, Сергію, я сподіваюся, ти не вважаєш, що наші ревнощі спричиняються саме вами?
Я знову відчув хвилі благості, що гуснули просто на очах.
- Я раніше підозрював, що мало розуміюся в жінках. Але тепер я це точно знаю.
Соло посміхнулася.
- Не прибідняйся. Мій чоловік далеко не подарунок, але якби не моя постійна практика з ним, я би з тобою навряд чи впоралась, та й у тебе стільки незбагненного. До чогось навіть наближуватися остерігалася, особливо до кордонів з пітьмою. А є місця, де в тебе настільки чисто, що навіть подиху не могла б залишити. Та ось стіни палацу серця – це моє, саме там і гачки, і приколки варто шукати. не спокушаючись тим, що може міститися глибше. Ти ж розумієш, кохання, пристрасті – одне, а струни сутності, які просто в серці – інше.
Погляд моєї співрозмовниці, що до цього був радше мрійливий, раптово наче занепокоївся, і перестрибнув з мене на кам’яний парапет.
- Але мене вразили в твоєму єстві розміри спустілих місцин, здалося, звідти умисно забрали геть усе, чи вкрай майстерно приховали, залишивши лише величезний порожній простір аж до кордонів пітьми вдалечині. Та зі зрозумілих причин, я не стала проводити розкопок ні інших дій. Ти ж ще не мій. Так?
- Ого!
Добре, що я взагалі прокинувся, подумалося мені. Напевно так само мала би себе почувати і киянка Віка, коли я розповідав їй, що вчинив і змушений буду ще вчинити з нею.
- Моя чоловіча логіка підказує, що після всього цього, навряд чи між нами все закінчиться тут і зараз.
- Та невже саме логіка? Але час завершувати нашу щиру розмову. Чую кроки і голоси доньки і твоїх супутників. Їй весело. А мені гірко. Не хочу такого поєднання.
І чомусь мені здавалося, що причиною гіркоти був зовсім не я. А що до чого я, певно, взагалі б не міг зрозуміти навіть якби поруч стояла проста земна жінка.
- Вашою мовою її звати Мелодія. У нашому вимірі вона значно молодша за тебе. Тому й грайливіша. Спробуй і з нею протриматись, герою. Удачі!
Щось таке, переможно-насмішливе, блиснуло в її очах. Та тільки на мить. Бо Соло вже йшла терасою, не оглядаючись, і легке шелестіння кроків стихло раніше, аніж я перестав бачити її.
Натомість у грудях ледь не миттєво запанував гострий щем – неначе мені було фізично боляче не бачити, не відчувати поруч Соло! Я зараз хотів лише одного - знаходитися біля неї увесь свій час - щохвилини, щомиті, нині і прісно! Куди ж вона пішла? Розсуд з панікою спостерігав за стрімкою, раптовою повінню своїх емоцій! А туга розливалася, глибшала, і я борсався в ній розпачливо і безнадійно, не маючи жодних сумнівів у походженні цих відчуттів. Але легше від цього не ставало.

2
Я збирався вже бігти за Соло хоч на край світу, вишуковувати її сліди на камені, у весь голос викрикувати її ім’я, впасти перед нею на коліна, вимолюючи пробачення за все, що зробив і не зробив, - не зрозуміло лише задля чого. Та просто аби бути поруч з нею, хоча би медальйоном на її грудях, чи вірним собакою біля її ніг! Я обхопив голову руками, готовий уже битися нею об скелю, коли на терасі з’явилося Диво.
Соло збирала сяйво, пропускала крізь себе, загравала з ним, а Диво було його повноцінним джерелом! Диво тримало на руках Кішку, і рухалося так, ніби свідомо не летить услід своєму сяєву тільки з причини розмаїтих насолод від тимчасового свого перебування на тверді. Анагел поспішав за нею з виглядом абсолютно підкореним, ймовірно і тому, що голову йому прикрашав розкішний вінок зі щойно зірваних квітів.
Та й виглядав він вже зовсім інакше, аніж вранці.
- Ну от, мамині тонкощі! І як я маю це вирішити? – Дівчина звернулася наче до Анагела, але потім повернулася знову до мене, - Соло попередила, що від земних героїв можна очікувати будь-чого, але ж ви не могли би мені заподіяти будь-що, правда, Сергію?
В мене вистачило сил тільки делікатно вклонитися цій осяйній істоті.
Мелодія зробила те саме. Відтак схилила голову до Кішки.
- Ох, яка! Та я не проти!
Кішка м’яко зістрибнула з її рук мені під ноги. Просунулася межи них, і так і застигла.
Диво ж, приглядаючись, обійшло навколо мене, стримано хмикнуло весняними губами з легким пушком ніжної пристрасності понад ними. Затим охопило теплими долонями моє обличчя. І як давні варвари в узяте поселення, ввірвалася поглядом у зіниці, явивши моїй розчахнутій стражданнями за Соло сутності непереможну синь, котра від повної прозорості на поверхні далі занесла в таку свою глибину, що солодкий холод пронизав усе моє єство і потягнув тепер навіки поринути саме в цю невідомість. Все, подумав я, і кліпнув, солодко попадаючи під нову владу, неначе навіки ковзаючи в духмяні весняні проталини Всесвіту. Але вони кліпнули, відображаючи мої сонячні зайчики назад – у власне буття!
- Все, я вас врятувала! Ви вільні від ненавмисних чарів великої неземної майстрині чуттів! Скажіть, що ви пробачили Соло і її добросердні пустощі! Я прошу вас, вона не з якоїсь користі. Бо ж ви її теж чуттєво зачепили, і вона мучиться, а її ж так просто, як оце вас, мені не вилікувати. Ну ж бо, Сергію!
Вона навіть топнула ніжкою - стрункою, на високій, тонкій шпильці, але не металевій, бо звук здався мені приглушеним.
- Ну так, згоден. Я схиляюся перед витонченістю Соло, і пробачаю їй усе, що зроблене і не зроблене мені - і минуле, і нинішнє, і майбутнє. Сподіваюся, що вона теж проявить подібну великодушність.
- Ого! Але я свідчитиму, якщо ви спробуєте колись відмовитесь від сказаного!
Диво із явним задоволенням відредагувала на почуте від мене. Згідно кивнула точеним підборіддям. Затим вмілим і швидким рухом зібрала і прихопила волосся за головою, явивши еротично настовбурчені вушка, і аристократичну шийку.
- Мене звати Мелодія. Я донька Соло і… - тут дівчина зашарілася і розгублено глянула собі під ноги, - і одного високого Володаря, чиє ім’я поки не можу озвучити. Це я про всякий випадок, аби ви знали, що мені дали трохи більше відповідальності, аніж іншим. Тож якраз ним я і не балувана. Усе виховання суто від Соло. Вона й попросила, аби я замість неї вирішила ваші долі. Я й вирішила. Ви, Сергію, можете йти, а Кішку й Ангела, я залишаю при собі. Вони, як виявилося, не самостійні. Я ж не помиляюся, так? У вашому світі їх очікують великі неприємності. Тому маю право їх захистити, і тисячі прецедентів підтвердять це моє рішення.
Мелодія виглядала років на двадцять – висока, десь на півголови вища за Соло, гнучка, одягнута швидше зі зручною простотою, довершеності якій додавала вже сама. І робила це з тонким смаком повелительки ілюзій. Але вже надто безапеляційною виглядала в своїх судженнях. Невже гармонія світу їй в цьому не перечила?
Попри її магічний вплив, я контролював не лише свої думки, але й пробував тримати захист від стороннього проникнення в себе, чим, вочевидь, вельми дивував Мелодію. Вона ж стояла – руки в боки, і, наче, невеличкої війни, очікувала відповіді, чи скоріше, згоди, і визнання її прав. Всі мої вміння, на її думку, мали залишитися десь там, далеко, де я міг воювати, дрібно чарувати, де лише й був господарем свого недоладного нижчого буття. Тож тепер у мене не мало існувати жодних шансів застосувати все те, що я десь там умів. А ще, на відміну від суто земних реалій, тут я мав говорити з нею лише начистоту, і, як обов’язковий додаток, супроводжувати цю «чистоту» відповідним ставленням, формуючи аж надто незвичне для всього нижчого чисте тло стосунків.
- Задля впливу на мене подібне насильство над своїм єством не обов’язкове, - тут же в’їдливо заявила Мелодія, підтверджуючи факт моєї повної для неї прозорості, – вищі вже звикли, що мене супроводжують суцільні, нехай і ідеально музикальні, збурення, та це навіть подобається усім, окрім найдревніших, звісно, але найстаршим нині взагалі нічого не до вподоби - хоча вони, слава Творцеві, просто недобачають і недочувають, та довгих і щасливих їм століть життя!/
Це була нехай і модерна композиція сприйняття і світопередачі, але з відчутною прив’язкою до класики. До якої я, між тим, теж завжди тягнувся. І традиційний підхід належних їй вирішень був у тому, що я не мав ні з чим боротися, вистачало уявити-пригадати всі ті проблеми, які поставили переді мною мої супутники вже одним своїм існуванням. І якщо Мелодія своїм чарівним уміння буде здатна їх вирішити за рахунок ресурсів своїх і свого світу, то хто ж проти?
- Дорога Мелодіє, суть моєї істини проста, як ця скеля - повернутися в минуле, де я виключно сам, я ніяк не можу, і не через свої бажання. Ми троє зараз в одній гармонії. Тож сьогодні наш зв’язок розірвати вище будь-яких відомих мені сил. Певно, доля вирішила, що я надто спокійно жив, і тому з’явилися вони, і все змінилося. І я, чесно, не знаю, що ми робитимемо далі втрьох. Але нас зібрали разом, і ми співзвучні. Тож якщо ви є Долею, то розпоряджайтеся і розділяйте нашу симетрію, наш акорд. І так, аби кожен не зіпсував свої подальше звучання. Це ж ваш рівень?
Капкан виглядав аж надто обширним, хоча жодної думки чи візії про його створення у мене не промайнуло. Він мовби сам проявився – я ж був суто за все хороше проти усього недоладного! Та й далі тепло всміхався Мелодії, підкріпивши все сказане усвідомлено найщирішим ставленням до неї і, особливо, до її матері, та, передусім, до невідомого мені її батька.
О, як вона усміхнулася мені навзаєм! Високі брови, довгі дівочі вії, аромат свіжості цвітінь, знайшовши найпростіший вихід.
- У моєму світі вам, Сергію, достатньо відмовитися від них, а мені – прийняти ваших компаньйонів під свою опіку, ось і все. Готові?
- Приймайте! - Так же просто відповів я.
- Але ж ви спершу маєте відмовитися, відв’язатися від них.
- Не можу, вже казав, що подібне вище моїх сил. У тутешньому просторі я взагалі мало до чого здатен. Ноги не відриваються, не здатен опуститися вниз, чи піти Вгору. Давайте повернемося туди, звідки ми прийшли, і спробуємо по-новому оцінити ситуацію. Чомусь мені здається, що там нам вдасться більше, і кожен проявить свій вільний вибір, і мої супутники радо підуть за вами, якщо захочуть.
Останнє, я додав цілком автоматично.
- То ж бо і воно, Сергію, а якщо не захочуть? У вас все інакше.
- Це замудро для мене, але, можливо, якщо там не захочуть, то хіба тут дійсно цього бажають?
Мелодію моя спроба дедуктивного аналізу не вразила. Вона сухо клацнула пальцями, підійшла до великого німого Анагела, затим присіла біля Кішки. І дивилася їй в очі, аж доки Кішка граціозно не вислизнула з її рук.
- І справді, там вони не погодяться, бо погляди на все різко зміняться. Але чому тоді прийшли сюди, як ноти в мою композицію?
- Як поодинокі ноти? О ні, ми ще той акорд.
В мене вже давно виникли відповідні підозри. Причому, по суті, цілком протилежні між собою. Але виймати їх на поверхню я остерігся, та навіть своїм подальшим мовчанням відправив співрозмовницю в коротку задуму.
- Сергію, ви, нехай не перший на моїй пам’яті, кого не вдалося переконати. Але майте на увазі - ще ніхто з ваших назад звідси не повертався. Бо з цих місцин для простого люду лише одна дорога – з нами до нашого світу. Не знаю, ви особисто сюди прийшли, чи, як думає Соло, вас провели недруги. Та вибору немає, хоча ми й не приймаємо насильства, але які ще варіанти?
- То, виходить, ми в будь-якому випадку не маємо повернутися назад? Це справді схоже на крайню підступність таємних недругів.
- Ви бачили когось із них?
- На жаль, вони мене знають краще. Проте один дев чомусь розповідав про невідомого мені Велунда і його оточення. Не чули про такого?
Неймовірні очі Мелодії дивно зблиснули, явно вимагаючи більшого, аніж я міг за всього свого бажання дати комусь. Та, схоже, в мене вже поволі почав вироблятися й імунітет до тутешніх жіночих чар, бо я нічого до сказаного не додав.
- Велунд? Він великий король ельфів, красивий чоловік оптимального для дружніх стосунків віку. Вічний мандрівник. Я про нього знаю лише чимало доброго, не раз зустрічала його, розмовляли про усіляке – нехай мені потім за це й перепадало від матері, мовляв, рано мені! То ж ви його вважаєте своїм ворогом?
- Не я, але він у земному світі, говорять, достатньо наслідив.
- Можливо. Ваш нинішній земний простір якийсь час тому вийшов із-під вищої опіки, що там коїться нині, в цілому, невідомо. Тільки чутки ходять різні. А на нас там нині чатують лише небезпеки.
Сонце вже майже зовсім сіло. І я трохи розгублено озирнувся довкола.
- Мелодіє, мені здається, що час вирішувати. Як на мене, тут ми не на своїх місцях. Тож і некомфортно. Я не розумію, де ми оце знаходимося, хто для нас Соло, хто ти, хто ваш батько, але я пам’ятаю дорогу назад і нам пора повертатися.

3
Анагел, з Кішкою на колінах, певно медитував, притулившись до гладкої вертикальної скелястої стіни. Вінок на його голові покосився. Невже задрімав? Ніколи б не подумав,
що ангели можуть спати, як люди, нехай навіть колишні ангели.
Мелодія вслід мені глянула в їхню сторону, потім на мене. Капризно скривила губи.
- Але які ви вперті! А ми із Соло вже взялися ділити - хто й кому дістанеться. Невже маємо відмовитися від дарованих нам долею скарбів? Але якщо хочете максимально по-чесному - я згідна. Та маю спробувати останній шанс, якщо заблукаєте, то залишаєтеся з нами, а якщо виберетеся звідси – ви вільні. Але знайте, що все навколо – це дорога, і на ній можливо все.
- Інколи на великому шляху затишніше, аніж за міцними стінами, та й веселіше на волі, де луги, діброви, ріки… Ви, Мелодіє, бували в земному світі?
- Звісно, та нині сумно у вас, та й брудно, і стає все брудніше. І Першосвіт віддаляється від вашого Середзем’я. Навіть у Темносвіті чистіше, хоча там і правлять руїни. Тож я, Сергію, хотіла переконатися, що ви зрозуміли, де ми зараз перебуваємо. На перший погляд - це тунель переходу, тільки тут все значно складніше. І наша обитель тут, швидше, невеликий човник для мандрівників, подібних мені і Соло.
- Тоді вже цілий корабель, що стоїть на якорі. Але ви кажете, що все це не справжнє?
Мене здивували її слова.
- Щось реальне, як то сама ця жива дорога і різні прояви на ній, а інше – частково, як цей наш куточок, влаштований мною і Соло.
- Він дійсно симпатичний. Чого варті лише ці панорами на земний світ, на Карпати.
- Такі вікна можна прочинити і на Афіни, й на Париж, на Лас-Вегас, і на океан, та куди завгодно, якщо туди відходять путівці від основного шляху. Та й вийти, прогулятися можна і в минулому часі, хоча є обмеження в тридцять чи сорок років.
Я прокрутив її слова декілька раз.
- Хороша доріжка. Але як це можливо? Невже нею можна заглянути і в минуле?
- А що заважає? Вам не подобається зазирати в минуле?
- Ви так говорите, наче буваєте там часто.
- Звісно, які проблеми, нехай це трохи печально бути нехай і активним, але тільки глядачем, та й легкий шлях тільки в недалеке минуле тих місцин, куди ця мила істота пустила свої корінці.
Мелодія безтурботно розповідала про такі речі, від яких в мене відразу почали гальмувати розумові коліщатка, причому усі разом.
- То це жива істота, яка дозволяє потрапляти не лише в сучасне, але й у минуле.
- А ви думали, що чим вища форма буття, тим нудніша? Що вам знизу краще видно, звідки ноги ростуть? - Дівчина широко посміхнулася. – Ні, друже, ми знаємо ледь не все про вас, і ваш канал на нашому телевізорі ледь не в кінці загального списку.
- Але як це можливо?
- Ви навіть не здогадуєтесь, скільки в нас усього, і суто природного! Жодної вищого за нас пристрою.
- І у вас багато таких істот, що поєднують простори і часи?
- Вони самі по собі – химери доріг, реліктові істоти, але зручні. Живляться перетоками енергій. Та в цілому, як я розумію, це нагадує роботу вашого інтернету і серверів, що зберігають різні минулі версії подій в часі.
- Тобто, якщо ви сьогодні гуляли в минулому, то нічого в нинішній і майбутній реальності від цього не змінилося?
- Зазвичай, так і є. Але ці дорожні химери вміють діяти й інакше – крізь сни. Тому їхніми послугами чимало хто користується. Бо крім звичної тяглості подій з минулого в майбутнє, є ще й дорога снів, якою чимало може пройти куди завгодно, не змінюючи по ходу дійсності. І вплинувши на неї за необхідності виключно в кожному теперішньому часі.
- Добре, - я зробив вигляд, що хоча б щось второпав, - а такі подорожі, та й перебування на Землі вас із Соло не старять?
- Нас ні, а ваших вищих можуть. Ми просто більше вміємо.
Найдивніше, що я жодної миті не відчував, що вона насміхається.
- Може дасте ключик до цієї магії?
- Можу, але це зовсім не чари, а вміння. А ключик простий – є час загальний, а є наш внутрішній, та дійсна мить внутрішнього стану, що триває вічно, навчись її переносити і на своє тілесне. І таких ключиків вистачає. Але повернемося до наших справ. То як, не передумали?
А я і справді коливався, як той метроном. Та раптова думка, що можу за подібного стрибка вгору зустрітися там із собою, аби разом постати перед дилемою, якого чорта відправляли вниз частину мого єства, аби я звідси потім так елегантно утік, не зробивши нічого путнього.
Мелодія тільки скрушно похитала головою.
- Ясно. Тож якщо кортить повернутися, пробуйте, хоча ходити цією істотою потрібно вміти, особливо в перші рази. Тут набагато небезпечніше, аніж самотній юній дівчині в нічному Ріо.
Вона якось дивно усміхнулася, наче згадала щось вкрай потішне.
- Ви були на карнавалі? – Я спробував вибудувати хоч якесь гуманне продовження в темі нашого повернення.
- Та я танцювала самбу від початку і до кінця руху нашої колони! Ми не перемогли тільки тому, що голоси суддів нахабно купили конкуренти з багатшого кварталу! Якби я захотіла, то ті судді працювали би на шахтах віддалених планет під наглядом гномів аж до скону віків! Та я ще придивлюся до їхньої подальшої поведінки!
- Згоден, всі земні судді геть зіпсувалися. Давно пора їх до гномів. Приємно чути, що гноми і ельфи - не вигадки.
- Вони вигадки? О тоді я, мабуть, і зовсім примарна причуда?
- Якщо чесно, то я дійсно ніколи не мав справи зі схожими на вас із Соло. Але хіба ви не із землян?
- Тільки батько.
Мене страшенно інтригувало питання – хто він, але я стримався. Та це мало значило в стосунках із Соло і Мелодією.
- Хочеш дізнатися більше, стань моїм охоронцем і відданим лицарем, це ж недалеко від твоїх покликань.
- Дякую, це спокусливо, але краще вже ви приходьте до нас в гості, бо що вам із Соло – раз і проявилися, де завгодно.
- Як знаєш! А щодо гостювання на Землі, то навіть не уявляєш, що запропонував і кому, ха-ха! Хоча, якщо вам не вдасться звідси вийти, то ми точно ще побачимося. А якщо станеться диво, то може й на Землі якось здибимося, - обличчям Мелодії майнув виразний смуток, - у нас там деякі справи.
- Дивно.
- І мені.
- То ви звертайтесь, в земних справах я розуміюсь краще, ніж в усіх інших.
Моя співрозмовниця нахмурила прегарні брови. Але це їй теж личило. І чергові густі хвилі благості від сприйняття її образу набрали нових відтінків. Чомусь просто зараз згадалися слова одного знавця ведизму, що, мовляв, існують планети, на яких всі в тисячу раз красивіші за нас, землян. Вочевидь, це значило і подібні впливи.
- Гарна пропозиція, дякую. – Нарешті перервала дівчина своє мовчання.
- А як ви нас знайдете? Ми зараз від усіх ховаємося.
- А як ви зірки в небі знаходите? Ви ж так само для нас світитеся, чи звучите, - головне сприймати потрібні частоти. Все як у музиці.
- А як тут із зірками?
Вечоріло, але небо ще не проявило себе.
- Тут все не так. І зірки кружляють інакше, бо це шлях поза ними. Тут частенько дорогою зникає все - і повітря, і твердь під ногами, тож бережіться. Не забудьте гукнути, коли заблукаєш, чи яка небезпека. Достатньо і подумки. Але це буде і згодою на нашу пропозицію.
- Обов’язково, Мелодіє. Та якщо не побачимося, передай Соло, що я щасливий знайомству з вами, ми ніби непогано поладили.
- Та невже? Тоді і я дещо на доріжку нашепчу. Перше, відоме, - «возлюби недругів своїх», бо це ж вони привели тебе сюди. І друге, якщо вирвешся звідси, а шанси для простих смертних нульові, намагайся далі вертатися виключно тією ж дорогою, якою сюди пройшов, але окремо від своїх. Бо вас вже шукають, як трійцю. І разом ви – ще той маячок.
- Знову через Москву? Навіщо мені це?
- Така ваша планида, інакше ані девом, ні навіть дубом не стати. Таке ваше майбутнє.
- Але як нам розділятися, Ірина стане видима ворогам.
- Оце вже навряд чи, коли біля неї Анагел, то навіть я нічого не помічаю. Але що про говорити, коли вам, схоже, і не вибратися звідси.
- Тоді навіщо все це було мені говорити?
- Так, Не повинна була, але в мене такий запальний характер – куди не погляну, усюди крою можливу дійсність. Тож дивлюся зараз на той відпочинковий комплекс, з якого ви сюди прийшли і так хочеться його, як дитячий домик з кубиків, поваляти! Ось тільки не для моїх рук ця справа. А як без вас оте зробити? Ох, якою ми були би командою разом! Та я ще сподіваюся!
- Пройти бурею по подібних місцях у всіх світах?
- Може тому мене завжди захоплювали міцні, нехай і простуваті в своїй потузі чоловіки. І, напевно, це від батька.
Я хотів запитати ще щось, та вона, розпалено пришпиливши долонями мої скроні, смачно чмокнула в губи:
«- Ждатиму нашої скорої зустрічі».
І спалах її очей, було останнім, що я встиг запам’ятати.

4
Що це був заборонений прийом, я зрозумів, коли прийшов до тями. Схоже ніч минала. Ні Мелодії, ні Соло. Одна лише Кішка вовтузилася просто по мені й, напевно, цілком зумисне. Анагел теж не спав, просто сидів поруч. Вінка на ньому вже не було, зрештою, як і тоги, - лише джинси і темна футболка до світлих кросівок, все як у людей. Ось тільки ці місця не виглядали жодним чином людськими. Ймовірно, більшою частиною, таки демонські, і як почувався в цих умовах Анагел, я не міг собі уявити. Схоже, перебування тут стало для нього серйозним випробовуванням. А ось Ірину в стані Кішки навряд чи щось особливо зачепило. Хоча як сказати. Чоловічу природу я, усе ж, розумів чіткіше, і ніколи не ставив перед собою завдання збагнути природу жінок, - з ними до сих пір вдавалося ладити і без подібних ускладнень.
Я підвівся, притримуючи пухнасту істоту на плечі. Життя знову усміхалося, раз думки про земних жінок повернулися найпершими. Отже вартувало підбадьорити нашу команду.
- Анагеле, в мене дивне відчуття, що тут ти став повноцінним чоловіком.
Анагел потупив очі і розвів руками. Але його обличчя мені нагадувало когось земного, і мовби добре мені відомого. Та навколишнього світла не вистачало для ідентифікації обраного компаньйоном образу.
- Може вже перестанеш мовчати? А ти, супутнице, що скажеш?
Кішка оживилася і її муркання приємно залоскотало вухо. Цікаво, як саме сприймала вона тутешнє буття? Та в цих умовах вона теж чомусь вважала за найкраще мовчати. Невже ця химерна істота так однаково діяла на них обох? Але пора йти.
- То що, самоволка закінчилася, вертаємо?
Кішка, наче давно очікуючи команди, зістрибнула на кам’яну долівку і бадьоро потрусила вперед. Нічого не залишалося, як поспішити слідом.
Опускання з крутих висот нашого скелястого прихистку вниз пройшло без пригод, сходи м’яко знесли нас і в зворотну сторону.
Округ не надто вже й великої, як то здалося вдень, скелі із клуботання передранкового туману проступало ще сутінне море рівнини, невже готуючись до сходження світила? Невже невдовзі навколо забуяє нормальний літній день, в той час, як над скелею витала весняна пора? А ще там була тераса з видом на Карпати, на річку і місто внизу. А тут жодних рік і гір. Та я навіть і не намагався зрозуміти, як це здійснювалося і для чого потрібні такі складнощі. Чи і все це ілюзія? Так, Мелодія щось говорила і про різні часи, але хіба окрім її дотиків і навіювання я міг щось сприймати?
Я спробував уловити залишені тут вчора наші сліди, я ж бо їх, здавалося, так уважно занотовував у пам’яті, та марно. Мої здатності в цих місцях притупилися, чи зникли взагалі. Хоча я і остерігся включати свою енергетику на повну, бо мало що. Утім, в цьому й не було потреби. Кішка впевнено мчала вперед.
Цікаво, на межі чого вона перебувала зараз? Чи ввійшовши сюди Кішкою, так нею і залишалася? А може й ця химерна позачасова істота чіплялася виключно до підземних просторів. Та що би вона собою внутрішньо не являла, ззовні здавалися лише відкритим для руху простором.
Тож ми поспішали слідом за Кішкою, намагаючись не випускати її з поля зору. І вона зважала на нашу, найперше, мою недолугість в стрімких нічних пересуваннях. У цьому плані з нею був повний порядок. Тож більше цікавив мене стан Анагела. Після тісного товаришування і з Соло, і Мелодією він помітно внутрішньо змінився, а сьогодні і взагалі, як мені нарешті побачилося-пригадалося, став нагадувати одного з учасників групи «Bee Gees» - Робіна Хью Гібба.
Дивно, чому він обрав саме його?
Останні слова Мелодії щодо необхідності повернення в разі успіху саме через Москву напружили мене значно більше, аніж усі її дії. Чому взагалі про це йшлося, якщо в нас було, за її словами, майже нуль шансів вирватися звідси? А потім з якою точністю я мав би повторювати свою дорогу назад? Якщо я навіть цією повертаюся далеко не слід у слід. Добре, що Кішка досі з нами. Та,може й справді ми ще довго будемо втрьох.
Що, знову ж таки, - три різні стежки, навіть якщо вони стеляться поруч. Та чому, усе ж, саме через ту, наїжачену до нас, Москву?
Хоча щось в цьому було й філософського - уважніше йти своїми дорогами, бо ними і вертатимешся. Якщо є куди.
За якусь годину жвавої ходи ми, нарешті, дійшли краю рівнини, хоча я і не мав повної упевненості в правильності пройденого шляху, та візуально він ніби помітно не відрізнявся від пройденого раніше. Не викликало сумнівів тільки те, що якби Кішка увесь час не бігла, то ми добиралися б значно довше, Можливо й вона поспішала, бо чогось остерігалася. Я ж не відчував нічого такого аж до останнього, поки, наче нізвідки, не виринули обриси могутнього пралісу, що затопив собою помітно нижчі території, що нагадувало перепад висот в деяких місцях лівобережної України. Хоча ріки, на кшталт Дніпра, я тут не бачив. Та й чи могла подібна протікати нехай і посеред гігантської, але живої істоти?
Та, ймовірно, подібні перепади висот могли мати й іншу причину виникнення, аніж вплив води. Та ось як бути з деревами? Цікаво, що попри виразне посвітління неба, сонця ми так і не зауважили. Але чи було дійсністю те, що безпосередньо кидалося в очі? Це, знову ж таки, могли бути панорамні вікна в інші краї. Подібне могло пояснювати і приглушений стан мого сприйняття.
Та після затяжного спуску вниз, мої чуття почали відроджуватися. І я вже чіткіше розрізняв, що й до чого. Навіть зауважив, коли повз нас декілька разів промайнули малопомітні тіні. А тепер ось виразно вловлював, як чийсь прихований погляд уважно і невідривно вивчав нас. Анагел також сторожко озирнувся раз-другий навкруги. Але ми вже входили під високі крони, де стало значно спокійніше.
Я подякував Кішці за такі вагомі досягнення. Навіть почесав її за вушком. Але та особливо не відреагувала - щось і далі напружувало її. Тепер вона вже нікуди не поспішала, час від часу завмирала на одному місці, і далі йшла вкрай сторожко приглядаючись.
Натомість оживився Анагел, котрого чомусь потягнуло на відвертість.
- Мій Пане, я вчора просто не зміг її спинити. Володарка Соло отією хмаринкою пролинула мимо і Кішка стрімголов кинулася услід, і я точно знав, що вона сама не повернеться. Ще мить і ніхто не знайшов би її. Я не мав часу навіть вас розбудити. Тож вийшло, що Кішка пішла за власною волею, а я – ні. Тому Соло й мала дочекатися вас, просто піти, не зважаючи на мене, вона не могла. Але і я не міг їм обом ні в чому відмовити, тож вони добряче понишпорили в мені, а потім і у ваших згадках.
- Ми, друже, обоє виявилися вкрай безпорадними. Та що з мене взяти – а ось ти міг би бути краще захищеним від подібних впливів. То що робитимемо далі?
- Ці жінки – ледь не богині, з невідомих мені світів, і, водночас тілесні і безтілесні, але не як ви, а як саме світло.
- Але ж ми з ними поладили?
- Напевно, та Мелодія і досі здаля слідкує за нами.
- А що скажеш про цю межисвітню дорогу?
- Це щось надто велетенське, частково дотичне до земного буття. У цієї істоти свої властивості, свої закони. Як мені повідала Соло, ця дорога ніби існувала сама по собі завжди. Веде по собі подорожніх, котрі підживлюють її. На ній у цей момент безліч усього - і тілесні й безтілесні, тимчасово тілесні, хижі й безпечні, добрі і злі. Вона переймає на себе і властивості світів, до яких торкається – як, наприклад, оцей ліс, що є її прикордонням, і його мешканці. Тут можливе все, що завгодно - знайоме і незнайоме. І таких химер у світах далеко не одна.
- Нам тепер головне вчасно попрощатися з нею.
Невдовзі ми присіли аби трішки перепочити і віддихатися. Хоча Анагел ніби ще й не потребував відпочинку, та й Кішка теж. Але вона, схоже, чим далі, тим більше вагалася. Я ж дав собі час звикнути до лісових шумів, намагаючись відчути єство навколишнього Пралісу, та й пробуючи остаточно відійти від впливу, як переконував мене Анагел, саме наших богинь. Можливо й так - запитань в мене було більше, ніж відповідей.
Та знайти якесь головне праєство в хащах не вдавалося, хоча ліс і не мовчав. Та його мова здавалася мені ще надто химерною. Ніби аж надто багато різного тут було. Певно тому, Кішка, що прилягла поруч у ніжній мураві, час від часу й напружувалася, тягнула мордочку в різні боки – сторожко і, схоже, трохи збентежено. І я розумів її.
Пам'ять, мовби нізвідки, раптом витягла спомини далекого мого дитинства – подібний високий ліс, через який я частенько пробирався підлітком. Той ліс був мені добре знайомий, але в ньому теж хто тільки не з’являвся. То й ходив я звіриними й людськими стежками майже беззвучно, лякаючи різну, дрібнішу за мене живність.
І тут, на околиці Дороги, я відчув, як до мене поволі стали повертатися подібні вміння, і як, натомість, все тихше лунало звучання струн, проявлене дотиками Соло і Мелодії. Але Кішка сприймала іще щось, чого я вловити не міг. І Анагел, схоже, теж.

5
Ліс не мав би стати серйозною перешкодою, але він і не збирався розкривати нам свої таємниці. Я все чіткіше вловлював цю відстороненість, і не лише я. Тож тому ми, певно, особливо й не заглиблювалися в нього, рухаючись, в основному, прозорим переліссям. Проте і довго утримуватися від занурення в хащу не виглядало правильним рішенням. Навряд чи я б вагався в земних краях, але тут існували причини для максимальної обережності.
Коли я йшов уві слід за Соло, то ми проминули й ліс, і рівнину аж надто швидко. Але то ж давали про себе знати її магічні вміння, бо назад ми топали значно довше, хоча й поспішали. Без сумніву, існували й хитрощі, якими з нами богині могли би поділитися, якби не жадали провалу нашої спроби. Тож простота подальших рішучих кроків виглядала все більш оманливою - я не так часто коливався із вибором рішення в житті, та зараз стався саме той випадок. Та вже нехай, щось придумаємо.
- Друже, Анагеле, як ти почуваєшся? – Я вирішив розрядити ситуацію розмовою з тим із супутників, який був не проти її вести. – І я не жартував, коли казав, що ти просто на очах змужнів. І навіть одну персону з мого далекого минулого став нагадувати, соліста групи «Bee Gees» - Робіна Хью Гібба. Чув про такого?
- Щось так, мій Пане, та, скоріш за все, його образ ввійшов разом із всім іншим, що я з вашого дозволу ввібрав з ваших згадок, і з чим продовжую знайомитись. Але цей образ мені сподобався сам не знаю чому, та й не можу я виглядати поруч з вами невмілим юнаком. Хоча зараз я дійсно починаю себе сприймати виразніше. Особливо після ніжних дамських цілунків. Нехай і в снах.
- Це мені вже подобається. То ти вже чоловік, що мужньо приймає свою долю.
- Хотілося би. Але зі мною наче чергові трансформації сталися, та ще й на очах Кішки.
Щось Анагел не договорював – особливо про сни.
- Ну тоді, навіть не можу уявити, що вона робитиме з тобою, повернувши собі образ Ірини.
- Мій Пане, наші з нею стосунки не повинні опускатися до іншої форми рідності, коли вже є найвища.
- Он як. Добре, Ірина й справді наша компаньйонка і захисниця, але ти ж не збираєшся ліпити з себе на Землі святошу? Соромитися тіла, статі, нормальних стосунків? Як на мене, бути тут суто ангельською занудою явний перебір. Для того їм і небо дане.
- Ви мене, мій Пане, певно, навмисно провокуєте сказати вголос те, що ви хочете почути. І я скажу – в мене зараз немає сорому в нижчому, земному його розумінні, немає осудливого бачення гріха, - як і ви, я прагнутиму досвіду в подробицях. Але в більшості моментів існування я є тільки вашим продовженням, – і там, де вас немає, поки нема і мене. Мені наразі комфортно бути саме в таких межах.
- То, певно, я теж обіймався і з Соло, і з Мелодією, навіть якщо лише в снах?
- Ні, мій Пане, ви встояли і перемогли, а я програв і змушений був підкоритися. І програв у тому, чим найкраще володію – у тонкощах. Вони заплутали мене в дотриманні гармонії за межами відомих мені форм і сенсів, і я сам себе й довів до ситуації в снах. Добре, хоч у снах.
- Та вже нехай, друже, якщо дійдемо, якщо залишиться хоча би якийсь сенс у цьому з’ясуванні, то я витягну з тебе більше подробиць.
«- І я теж долучусь.» - Вперше за довгий час відреагувала Кішка.
Анагел збирався щось додати, але тут Кішка стрімко підскочила на всі чотири і зашипіла. У гущавині щось було.
«- Ну й що там таке? Ти поводиш себе, як справжня жителька джунглів.»
«- На нас дивляться звідти, - загроза, загроза, загроза.»
Напевно тривале перебування Ірини в образі Кішки не йшло на користь її людській частині. Передавала наміри і думки вона з помітними труднощами. Та, можливо, в такому вигляді вона майже не думала.
«- Ми дамо собі з цим раду».
Я підхопив Кішку і став її гладити. Вона наче і заспокоїлася. Але ненадовго. Дивно, що ні я, ні Анагел не відчували аж такої небезпеки. Але й не відали, куди йти далі. Та Кішка, схоже, вже почала відволікатися від сутінної глибини заростів - усе частіше кидала погляди направо, вздовж узлісся, яким ми сюди прийшли. Та, певно, на не надто вже й важливе, бо знову і знову насторожено винюхувала гущавину. Але саме на узліссі позаду раптово і виринула постать високого худорлявого чоловіка в звичній вицвілій полотняній куртці, і ношеній велюровій кепці, - ще далеко не старого, але вже із сивиною у волоссі. В руках він тримав невеликого плетеного кошика.
- День добрий! Назбирали щось?
Грибник привітався і з доброю посмішкою оглянув нас.
- І вам доброго ранку! - Трохи здивовано відповів я.
Анагел теж промимрив щось схоже.
Та стрічний правильно зчитав усю нашу розгубленість.
- Не заблукали часом? Якщо треба, ходімо разом, - доведу вас до потрібної дороги. Точніше не я, а мій поводир, - Тонька!
За цим покликом на поляну з найближчих кущів вивалилася велика радісна дворняга, один із прадідів якої запросто міг бути і відомим у собачому світі аристократом, але пізніші, нерозбірливі зв’язки його нащадків досить далеко відвели Тоньку від будь-якого собачого гонору. Їй цілком вистачало розумності всіх своїх попередників, з якою вона оглянула нас. Особливо її зацікавила Кішка. Та це був, як на мене, просто інтерес одної жінки щодо іншої. Тонька навіть приязно махнула перед нею кудлатим хвостом, що, утім, Кішку аж ніяк не зацікавило. Вона коротко зиркнула на грибника, потім на його собаку, затим ще раз, уважніше, на грибника, відтак знову стала вдивлятися в щось своє – там, у гущавині, але значно спокійніше, аніж раніше.
- Ви праві, ми таки заблукали. Будемо вдячні, якщо дасте нам скерування, бо досі вагаємося з вибором напрямку.

- Ну, якщо вам до найближчого містечка, то жодних проблем, - моя Тонька ніколи не помиляється, коли звучить команда «додому!». Але готуйтеся промочити ноги, болота тут знатні, та й ліс опісля сирої ночі вологий.
- Перепрошую, що не назвалися, я - Сергій, а мого колегу звати Анагел, з нами ще ось Кішка, але не думаю, що вона заважатиме вашій Тоньці.
- А мене звіть Володимиром. Ви, певно, не місцеві, в таку глушину, та ще й з кішкою, забралися, - грибник Володимир з подивом приглядався до нашої компаньйонки, - блукаєте вже довго?
- Як сказати, та сюди прийшли нещодавно, звідтам, - я тицьнув рукою у бік підйому до плато рівнини, - були в гостях, тепер йдемо назад.
- Так там у нас чималий полігон, і вояк завжди вистачає.
- Ні, ми нікого не зауважили, - схоже, ми бачили місцевість позаду нас по-іншому, - але дозвольте ще довідатися, як вас по-батькові, а то мені незручно до старших лише по імені звертатися. Звичка.
- Можна і Володимиром Олексійовичем, якщо наполягаєте. Але ми, ніби, не такі далекі за віком? Років двадцять – двадцять п’ять різниці?
- Напевно.
Грибник дістав уже відкриту пачку цигарок. І запропонував нам з Ангелом.
Анагел відмовився. А я не зміг. Я взагалі вже років тридцять не бачив цих болгарських сигарет. І хоча ніколи аж так тютюновими виробами не бавився, але раптово захотів відчути в руці оту «Стюардесу», як давно проминулу епоху. Та й стрічалися мені в житті і стюардеси. Віддати мить, другу згадкам про них виглядало приємністю.
- Щось у вас не багато грибів, Володимире Олексійовичу, пізно вийшли чи ще не сезон?
- Ну, хлопці, підвівся на світанку, поки орда грибників ще спить, після теплого нічного дощу вже й білі мали піти. Просто я гриби, частіше за все, на зворотному шляху збираю, чимшвидше доходжу до цих полігонів, а назад вже уважніше придивляюся. Та поки улов не дуже – і на світанку тумани були аж надто густі, певно тому і взяв значно лівіше. Бо й справді місцина тут якась, ніби й не бачив її раніше, такі дуби я б запам’ятав би....
......................................................
......................................................

З циклу "Від минулого до майбутнього", ново-ведичний реалізм

Вступ

Це четверта книга з цілісного циклу художніх авторських романів, написаних в стилі ведичного ново-реалізму. В ній розповідається про подальші здобутки головних героїв, що стають все ближчими до знаходження саме свого місця в нинішньому багатомірному світі. Знаходить своє продовження художня лінія з подальшого розкриття образів Ісуса і його оточення в часи їхнього тілесного перебування на Землі. Подається суто авторське потрактування найвищого послання, відомого як «Євангеліє Творця», в якому розкриваються досяжні кожному шляхи зростання і оздоровлення, та, найперше, здійснення свого Призвання. Продовжуються висвітлюватися основні чинники негараздів в сучасному світі. Читачі знайомляться з непростими випробовуваннями, які, здавалося, розділяють шляхи головних героїв. І саме людяність долає ці відстані. Неочікувані події, неймовірні особистості з досяжними нам здібностями розкривають перед читачами зовсім інші картини земного буття. З нами поруч ті, котрі пов’язують собою минуле й нинішнє. І нехай в кожного з них своя доля, але всі герої є учасниками більш загальних подій, із яких найважливішими, як і завжди, виявляються вміння породжувати і зберігати живі людські стосунки. Детальна ж передісторія до всіх описаних у книзі подій пропонується до прочитання трьома окремими попередніми книгами

Автор
_______________________________________________


Книга четверта

Розділ перший
Демонські справи

1 Л’аліті
Надихавшись спокійним тутешнім світом, я почувався значно свіжіше. Навіть ризикнув відкрити свої чуття, передусім, аби роззирнутися подалі. І відразу змушений був прийняти виклик.
«- Ваша Честь, перепрошую, що без попередження, але ви мене самі покликали.»
Приємний жіночий голос видався мені віддалено знайомим, навіть не дивлячись на те, що звучав він виключно в моїй голові.
«- Хіба?»
«- В розмові з Князем ви згадали ім’я Лайли в честь того далекого святкового дня в Єрусалимі і зустрічі з юним Ісусом.»
«- О так, Лайла…» - В моїй пам’яті промайнув незабутній образ давньої богині поруч із тим самим Монтаном, з його менторським тоном і погордливим виглядом. Схоже, тоді вони були заодно.
«- Ви де?»
«- В Мукачеві. Зовсім поруч.»
На дальньому кінці внутрішнього двора Ратуші, в тиловій частині будівлі відкрилися двері, в яких з’явилася висока жінка в довгому, уважно підібраному на талії, хвилястому, пастельних тонів, платті. Вона плила значно повільніше, аніж їй на зустріч рухався я, і, вочевидь, не випадково, але поспішав потрапити в Ужгород лише один із нас. Та це не заважало мені насолоджуватися неждано зустрітим образом, подібні якому надихали вражених художників і сотню років тому. Як там у Горація – carpe diem! – «мить упіймай цю, і не довіряйся майбутньому!». Та згадка про сивого Гора, що попросив Ісуса навіть не піднімати на неї очей, дещо охолодила мене. Я теж зауважував небезпеку від своєї раптової зацікавленості, але ж, як там не було, переді мною та сама особа, живий свідок епох. Чи не подібних їй шукав я так довго і так безрезультатно. Аж до останніх днів!
- Моє шанування, пані Лайло!- Я легко вклонився.
- Вражаючий кар’єрний зріст, вітаю і з нинішнім тріумфом. Та пропоную обійтися без пані та пана.
- Як скажете!
Дама, вітально гойднувши навзаєм вкритою імпозантною солом’яною шляпкою головою, тим не менше, простягнула і руку. І достатньо високо, аби я міг відмовитись від ритуалу. Утім, і я знав хитрощі у відповідь. Тож до тактильних відчуттів не дійшло. І хоча близькі пахощі миттєво заморочили голову, та чуттєвий дотик до шкіри ніс значно вищі загрози. Я подумки подякував Соло за досвід і навчання.
- Я сам на таке не очікував, видно, доля грається подібним чином.
- А чом би й ні, раз зібрано довкола стільки люду, - мелодійно протягнула вона.
- Радий знайомству, Лайло. Схоже, вас доля тільки приємно обдаровувала останню тисячу років. Звіть мене Яромиром.
- Якби ж так, але дякую.
Вона уважно глянула на мене і дозволила вивести себе із внутрішнього двору, що знову впадав у сплячку, у світ назовні.
Ми йшли, моя супутниця з цікавістю роззиралася, а я ж зважував, як бути далі, маючи на руках подібний артефакт. Зрештою, поміж розмаїтих вирішень вибрав найпростіше, що мало привести нас просто до столика, який патронував Орно і його папуга. Жодних труднощів наче й не передбачалося. Лайла вела себе більш ніж коректно, нікуди не поспішала, ні на чому не наполягала, хоча й ставилася уважно до всього, що кидалося їй у вічі. Прогулюючись, ми обмінювалися мало значимими враженнями. При цьому вона при першій ж нагоді невимушено захопила мою руку, наче даючи знати, що моя підтримка важлива. Голос її звучав, як і тоді, в Єрусалимі, - проникливо, шовково й необтяжливо, і разом з тим, і з вельми сучасними тонами.
- Яромире, ви загадка для всіх, навіть для мене, - зрештою зауважила вона, певно, повертаючись до справ, - я чула, що й владики-демони не знайшли відповідей. То, вочевидь, плата за них зростає, чи не так?
- Це й мене тривожить. Але не зараз, – і хоча ці миті мали належали переможцю, та хто ж ним став насправді, я досі не знав, - та й світ, як жив, так і живе далі, а Мукачево й поготів, незмінне.
- Я теж люблю приховану стриманість цього міста. Рада, що сюди повернувся захисник вищих устоїв родом з людей. Це досить неочікувано.
Вона продовжувала робити мені компліменти, хоча і з підтекстом, виразно скерованим до себе. Можливо, ми вже грали в якусь гру, та проявляти ініціативу для її швидшого завершення я не збирався. Тож після невеличкого променаду центральним проспектом, який таки вчинив естетичний фурор не лише у молодих дівчат, вбраних у розмаїтий смаковий непотріб, але й дам більш визрілого для потреб у вишуканості віку, ми ввійшли в те саме кафе. Воно, звісно, не вражало нічим, окрім фарбованої білою емаллю золотої клітки і великого папуги в ній, тому саме біля них я й посадив свою гостю, котра, здавалося, ще смакувала результати прогулянки, і відійшов зробити замовлення. Можна було, звісно, й дочекатися офіціантку чи проявити в ній нестримне бажання чимшвидше підійти до нас, та я вирішив на якийсь час звільнити Лайлу від диктату своєї присутності. До того ж, збоку я міг прослідкувати початки її стосунків з Орно, які неодмінно мали статися, і, схоже, вже виникли.
І справді, дама звернула увагу на папугу і щось йому сказала. Той оживився, застрибав, крутячи дзьобатою головою, а потім завмер.
«- Браво, Яре! Такий дарунок і собі, і мені, онука самої Ліліт! Повелителька кращого з країв Красенсвіту, браво!» - розлилися в мені меди демонських співів.
Тож я повернувся до столу і відразу зізнався осяйній дамі, що привів її сюди невипадково, і нехай в цьому місті повно більш вишуканих закладів, але це для мене вкрай особливе.
На що вона тільки згідно махнула долонею.
- О так, Яре, я теж здатна заглядати в майбутнє, на жаль, не далеко. І хай майбутнє теж можна змінювати, і легше, аніж минуле, – Лайла грайливо всміхнулася, – та воно і у вас, і в Орно, присутнє, що в наші часи вже чимало.
Папуга стрепенувся, зробив в клітці декілька танцювальних па. Чим привабив до себе трійко дітей, що хвилин з п’ять опісля ще доймали його різними пропозиціями, доки батьки не покликали їх їсти морозиво.
Це оживило й нашу з Лайлою розмову.
- Сподіваюся, бесіда не заважатиме вашому знайомству з Орно?
- Так навіть цікавіше, двоє таких чоловіків поруч, та ви запитуйте, запитуйте друже, бо ж я і для цього тут.
- Добре. Я мало знаю про вас, але Монтан називав вас того дня Повелителькою. Тож як мені до вас звертатися, дорога Лайло?
- Дорогий Яре, давайте відразу домовимося, що тет-а-тет з вами я поза минулим досвідом і своїми статусами. Та й вічне безумство Середзем’я надихає бути юною і запальною. Але в Красенсвіті мене дійсно ще знають, як Повелительку Палацу краю Раті. На мою думку, жінкам личать обмежені володіння.
Вона мило усміхнулась, відтак скинула свою солом’яну шляпку, уквітчану невідомими мені суцвіттями, і чорне волосся м’якими кучерявими гребнями хвиль впало на її відкриті засмаглі плечі, і чорні очі гостро блиснули вогнем зваби. Ні, нічого не змінилося, вона така ж, як і в часи Ісуса! Але ж ким вона там була?
Я захоплено розвів руками, ще раз дякуючи подумки Соло за надані мені уроки – і нехай зараз я купався у водоймах чарів, але не тонув.
Дівчина принесла тацю із нашим замовленням. Та так і залишилася стояти, захоплено вглядаючись в магічну жінку біля мене. Я обережно озирнувся – відвідувачі кафе теж невідривно гляділи в наш бік. Та ще й на вулиці, біля вітрини з папугою стала збиратися юрба.
- І тільки ви, дорогий Яре, спокійні. Тож я і в роздумах, якою дійсно є вартість вашої загадки?
Лайла з награною печаллю видихнула і легко підібравши волосся, вдягнула на голову шляпку. І всіх відразу попустило. Спершу зарухався папуга, далі офіціантка, люди за склом, відтак, загомоніли й відвідувачі закладу.
- А я радий, що людство ще захоплюється красою і піддатливе чарам. Але мені, Лайло, здалося, вас непокоять значно глибші речі, аніж мої ребуси й шаради, ви ж не спроста недолюблюєте Суди?
- О так, це мої глибокі переживання, можна сказати - ноша мого роду ще від Ліліт. Історія, яка вимагає близького за духом розуміння. Яре, ми можемо говорити на «ти»?
- Звісно, якщо це спростить справу і не ускладнить стосунки.
- Чудово. І ось тому я й прийшла до нового судді, бо може саме тобі вдасться зняти з нас несправедливий осуд.
- Я поки не в темі, та розкажи в чому річ. А ще, чи не ти часом покликала Прометея? Бо одна несподіванка найчастіше народжує іншу.
- Ні, але я дала знати про Суд його дружині, Соло. До них непросто нині догукатися, усе ж найдальші вищі світи, та через родинні зв’язки вдалося. Та й то він ледве встигнув, але ж встиг.
- Зважаючи, що я назвав твоє ім’я Князю вже в дванадцятій, ти діяла напрочуд швидко, я вражений.
- Я собі теж інколи дивуюсь, проте саме наші особисті зв’язки і роблять найбільші дива.
- Мені Деві Тамаз розповідав про родинні лінії, я мало що второпав, проте, як бачу, вони діють. Ще раз дякую за Прометея. Він на всіх справив незгладиме враження, особливо на Войда.
- О, він завжди діяв рішуче. Хоча, здається, це він тобі має вічно дякувати, однак, тссс, про це більшості не варто знати.
- Ти вважаєш, нас можуть підслухувати?
- А як інакше, ти тепер в центрі загальної уваги, а ще в тобі навіть згадки змінені, чи не так? Не дивно, що судове зчитування мало що дало.
Дама пильно ковзнула очима ледь не всім моїм тілом.
Цікаво, що вона відмітила саме згадки. Але й справді, сам момент порятунку Титана мені поки чомусь цілком не пригадувався.
- На жаль, з деякими пригадуваннями мені дійсно важко, але як приємно інколи смакувати їхнє повернення, - я спробував на цій ноті завершити тему, і перевести розмову в інше русло, - Лайло, бачу, тобі подобаються місцеві тістечка?
Вона вже проковтнула парочку, в тому числі і моє. І я дозамовив їх в офіціантки, що наче очікуючи на подібне, дивилася в нашу сторону.
- Уяви, і не повнію! І смачно, і без зайвого. В цьому місті особлива кухня. А щодо смакування і повернень пригадувань, уявляєш, в мені досі живе юна спрага, до якої додався і чуттєвий досвід, і в результаті явився й він - сам смак життя. Що, певно, і значить доладність у повертаннях?
- Достойна мудрість, і як з таким набутком тобі може дошкуляти якась невирішена суддівська справа?
- Мене хвилює несправедливе ставлення, тож і жадаю чесного суду і виправдання щодо себе і жінок мого роду.
- Я не зовсім розумію, Лайло, про що йдеться. Але чи має значення для такої особи, як ти, давно забуте всіма чиєсь ставлення?
- Думаєш забуте? Я підкину тобі ключик: від ставлення до Ліліт, моєї любої бабуні, і досі залежить доля більшості земних жінок.
Я спробував осягнути, куди ведуть ці слова - точніше, звідки линуть, але надто вже туманно все виглядало.
- В сиву давнину я поклалася на запевнення Монтана, що він виправить привнесене з давно минулих часів перекручення. Але він виявився не лише слизняком, але й купленим-перекупленим товаром. І за якесь століття не ховаючись вже прислужував темному Войду, але не маю сумніву, що і його зрадить за першої можливості. Тож я сьогодні отримала велике задоволення бачити їхнє спільне падіння - дякую, друже! І маємо йти далі! Нехай може виглядати моя справа і дещо завчасною, але ось вже проминула Калі-Юга, за нею і два перехідні сторіччя. Світла більшає, правда виразнішає! Тож, дорогий Яре, над цим пора принаймні задуматися! Бо в омані людство не вийде з пітьми.
- Не знаю, який з мене вийде суддя, але можеш мені розповісти більше? Та перед цим я хотів запитати про Ісуса. Ти з ним зустрічалася після того дня в Єрусалимі?
- Звісно, що розповім. І Ісуса я бачила, коли змужнілий, він повертався додому. На жаль, я тоді не зрозуміла його. Була ще надто молодою й емоційною, не усвідомила, хто він такий. А потім вже було не те, що пізно, але Ісус відійшов від дрібних мирських справ. Уявляєш, тоді моя справа ще виглядала незначною – аж до пізнішого оприлюднення геть перекручених, так званих святих писань!
- І тому нині твоя справа вкрай важлива? А Ісус тобі що сказав?
- Розумієш, в ті часи це були нахабні наклепи, що вбивалися в порожні ординські і такі ж місцеві голови, а нині те багно набуло обрисів міфів, і пробує потрапити в загальну історію. Ісус тоді лише посміявся, і сказав, що я не бачу дійсної своєї природи, бо вона все вирішить, і їй це не зашкодить. Я, звісно, образилась. І відійшла. А тепер шкодую.
- А що я можу з того, що Спаситель не зробив?
- Ти ближчий до мирського, аніж він. Твої завдання більш приземлені, правда? І час визрів!
- Добре-добре!Але, дорога Лайло, ти переоцінюєш мої можливості - хоча і прагну справедливості, та ще не до всіх справ годжуся.
- Думаєш, вона аж така важка? Головне зрозуміти її. Ось, для початку, прості запитання. Хто з ким воював тут до Калі-Юги? Хто захищав Землю, а хто її зрадив?
- То Ліліт була на стороні захисників?
- Як і увесь наш рід першолюдей! Організатори тої війни досі переслідують нас за це! І скільки наплели різного про титанів. Бабуся тоді керувала жіночою частиною спротиву.
- Неочікувано.
- Але й це ще не все. Бо долучилися й інші сили. Ось, хто втілив Адама? Того мужа, якого в нинішньому святому письмі кличуть Адамом, від якого пішло чимало люду.
Отакої, і цей закид був точним.
- Втілив за Писаннями? – Уточнив я, нехай і відразу осягнув, що й до чого, - ти про того владику, що на додачу потім буцімто карав, і не раз, все людство?
- Ну нарешті. Ти просто чарівний. Я маю розповідати далі, чи й так зрозуміло?
- Не остаточно, кажи.
- Тоді ще одне запитання – жінки опісля становлення роду Адама, загалом, - сторона Ліліт чи сторона Єви?
Ставало все ясніше, куди вона веде.
- Думаю, біблійний господь прагнув жінок подібних до Єви, - з цим у мене не виникало жодних сумнівів.
- Які, утім, даються легко спокуситися?
- Не знаю, як з цим у інших, окрім Єви.
- То якби інші були такі ж, навіщо тоді вона? Бо ж Ліліт явлена значно раніше за Єву, ще до появи тут отого біблійного господа. Жінки були і задовго до Ліліт, і ще й які! То навіщо їх переробляти, невже тому, що були стійкіші і відповідальніші?
- Наче логічно. Хоча, думаю, природу так просто не перекрутити.
- От-от. А що таке обман? Це не лише, коли на світле кажуть темне, але й коли мала частина видається за повноцінне ціле!
- Дуже точно, і як це нас стосується?
- Як? Пояснюю; ми ж покладаємося на повноту від Творця чи на окремі штучки від пізнішого, тимчасового господа? Того самого, якого вже й немає тут? Котрий не раз уступав Рою, і в такому стані чимало біди накоїв? Але хто йому нині дорікає?
- А хіба тільки він програвав?
- Але програвав, коли за темних часів був головним керуючим над людством! Та Яре, я зараз не про розмаїті випадки, а про справедливість щодо більшості жінок. Нині вона затінена оманливим образом покірної Єви і наклепами на, як би, підступну Ліліт, і подібних їй сяйних першожінок. Ось так і складалися шарлатанства зла, що й нині виступають, по суті, проти Творця! То ти допоможеш?
Питання виглядало хитромудрішим за всі раніше відомі мені.
- Дорога Лайло, обіцяю, якщо стану суддею, і до мене звернуться з цією справою, я підтримаю розгляд і в жодному випадку не віддам пітьмі свій голос, хоча в мене і є передчуття, що життя невдовзі вчергове зміниться, і наші суди теж.
- Добре, мені цього поки достатньо. Дякую Яре.
- А чому ж ні? Справа дійсно благородна - ствердити якісні сторони жінок, і їх дійсне місце в історії до часів Калі-Юги і після.
- Саме так!
- Але ж ти розумієш - це надто загально. Кроки мають бути чіткими і конкретними, як мазки художника. І тоді лише вималюється дійсна картина.
- Тобто, мої позови мають мати конкретні імена і звинувачування?
- Саме так, тож подумай над цим. І дозволь останнє уточнення по цій темі.
- Це близька мені розмова, готова говорити вічність, так накипіло!
- Добре. Може я не все наразі розумію, але вступати в судові справи з іменем Лайла, що більшість сприймає, як «ніч» - не найкраща стартова позиція?
- Згодна. Тому, відкрию невелику родинну таємницю, бо Лайла – це теж перекручення. І мене насправді звати Л’аліті, Лалаала, Лала, коли скорочено. Що значить – грайлива. І бабуню звали не Ліліт, а Лілая – легка, пустотлива. А перекрутили ті ж, котрі й Ізраїль, і Тору, та й Мойсея переінакшили, і ще й рогами прикрасили.
- О! Це вже інша справа! Проте, Л’аліті, справу Мойсея я не братиму, бо це відразу розпалить усі можливі війни.
Жінка це оцінила і явно на свою користь.
- І мені саме це ім’я найближче. Як лише його не перекручували, але бояться мене тільки слуги тьми, і чого б це? Та для фактичної перевірки можу все на собі показати, тіло звичне, на жаль, без крил, які були в бабуні. Але в давні часи, до стрибка Землі, у первородних були крила - як в багатьох ельфів і фей, так і у деяких першожінок.
І дама, до того невимушено тримаючи ногу на нозі, підтягнула свою довгу сукню. Ноги були цілком людські – стрункі й засмаглі, в гарних сандалях, і без копитець.
- Засвідчую, і жодної мари.
- От! – Переможно видихнула жінка.
- А щодо Лілаї, чи Ліліт, потрібно ще буде чимало чого доводити. В тебе збереглися згадки?
- А то! В мене чимало їх! І саме тих, і пізніших. Тож правда з нами! Тутешні мирські устої тому і не стійкі, бо перебувають в омані. Почалося з наклепів і підмін, а чим закінчилося?
- Невже закінчилось?
- А це хіба не кінець усім тутешнім? От, наприклад, оті, що нині живуть у цій країні, хіба вони мали би обирати в органи влади гендлярів і скоморохів, міняйл та бандитів, як це робиться з року в рік? Це ж смертний гріх перед дійсними законами буття!
- І ти натякаєш, їх вже не переробити?
- Хіба що зовсім нові прийдуть на їхнє місце і чинитимуть вже правильно. Добре, що ти це розумієш. Бо це ж причина загибелі кожного подібного хворого середовища.
- А це не зовсім ще розумію, - спробував підігріти я співрозмовниці, - ти ніби ставиш на них хрест?
- Сам подумай, якщо люд не переконати, не переробити, не схилити до доброго шляху і праведних діянь, тоді вони всі вже мертві, за вчинками своїми мертві.
- Ти не надто строга?
- То хіба я в них краду, обманюю, отруюю їх? А невдовзі їх просто вбиватимуть на війнах, розв’язаних тими торгашами і скоморохами у владі, що просто відкриють двері ворогам. То хіба це не справедливе покарання для тих, які обирають непотріб?
Але не думай, що у Середзем’ї в цілому буде інакше, в ньому ледь не всі нині в обмані, і далі відходять від реального стану справ, а це неодмінно приведе до загибелі. Тож я і кажу тобі про навіяний сюди туман омани. І з чого починалося? Чи не варто звернути увагу на початки?
Лаала чи Л’аліті переможно поглянула на мене.
- Тепер розумієш, чому цю справу довгі століття не приймали до розгляду? Бо з неї і їй подібних все й почалося!
О так, ця жінка вміла знаходити резони, але так і не переконала тих, що верховодять і верховодили в Середзем’ї. Невже ситуація з нами аж така тяжка?
- Не маю заперечень. І в піднятих тобою питаннях я здатен бути об’єктивним, бо теж не сприймаю обман. Але має бути конкретика.
Л’аліті буквально пронизувала мене очима.
- Буде. Я сподіваюся на тебе, Яре.
І, схоже, на цьому важливі теми вичерпалися, й ми переходили до простіших речей, бо на губах жінки виникла тінь посмішки. І за мить вона вже дивилася на мене значно м’якше.
- Дивно, що на тебе не діють чари першожінок. Може з тобою не все гаразд?
- Чому ж не діють, проте вчуся давати цьому раду. Соло і її дочка, Мелодія, натренували, і не лише вони. А як на подібне реагують першочоловіки? Я чув, вони аж надто нестримні в своїх бажаннях?
- При них свою чарівність я навпаки, ховала глибше. Але ж де вони зараз? Де титани? Трохи девів, драконів, вищих демонів, трохи різних у Першосвіті, а тут, серед людей, – хіба ти й Орно в клітці.
- То я, усе ж, людина?
- Не знаю, незвичний, не схожий на інших. Загадковий.
- А Князь Велунд?
- О, я здивувалася нині, що Його Високість побажав стати захисником невідомо кому, така знана в світах особа і таким займатися, але потім зрозуміла.
- І що саме?
- А це нехай залишиться моєю таємницею, - абсолютно грайливо промовила вона, - твоя таємниця супроти моєї. Як тобі така гра? Проте змушена наразі покинути тебе, є нагальні справи в моєму королівстві. І дякую, що не розчарував.
Дама підвелася, прощально помахавши папузі Фреді кінчиками пальчиків, і я супроводив її до виходу. На прощання вона чмокнула мене в щоку, змусивши таким чином торкнутися себе. Я хоча і спробував вимкнути чуття, а далі й відчуття, але цього не вистачило. Оборона була пробита. Я завмер.
Л’аліті переможно зблиснула очима.
- Промовляй моє ім’я, уявляй мене, і ми знову зустрінемося! Далі не проводжай.
Її пальчики, наче крила метелика, послали повітряну хвильку, на засмаглому обличчі заграла посмішка, і вона пішла, повівши за собою погляди усіх очей, що знаходилися поблизу. Я ж зусиллям волі зумів відвернутися і не твердою ходою дійти до столика, на якому мене очікували лише моя охолола кава, а над нею дивні пахощі іншого буття.

2
«- І що? Заволоділа тобою повелителька пристрастей, чи просто затуманився розсуд?» - глузлива інтонація Орно повернула до дійсності, – «і це вона помітно стримувала себе - у справах ж бо приходила, а в таких випадках не прийнято зачаровувати, що вважається підкупом, зумисним впливом. Та ще раз дякую, що привів її, дав нам поговорити, помилуватися.»
«- Сподіваюся, Л’аліті підтримала ваш поневолений дух.»
«- Знущаєшся? Ще й як! Тепер не заснути.»
І Фреді в клітці трохи знервовано застрибав з одної перекладини на іншу.
« - Я дякую тобі за підтримку, хтозна, чим би воно могло обернутися.»
«- А як інакше, раз у нас виявилося стільки спільного? Однак сердити володарів Темносвіту не варто, там свій етикет.»
«- Орно, а ваші старійшини, хто вони? Я нарахував біля тридцяти вогнів.»
«- Там, сьогодні далеко не всі головні особи були, але тобою зацікавилися. Думаю, їх теж здивували тутешні суддівські ігрища.»
«- І якими я їх маю уявляти, ваших вищих?»
«- Повелителями різних руйнівних досконалостей, звідси їхня форма і сутність.»
«- І царями територій?»
«- Це вже як складеться, хоча старійшини в цю Югу ближчі до касти магів-воїнів, аніж до магів-мудреців. Та до незчисленних воїнів і руху армій справка, думаю не дійде.»
« - У вас аж так малолюдно?»
«- В тих сутінках люд особливо не приживається, хіба невільниками. Зазвичай в краях, де править той чи той вищий демон, поширені більш темні істоти, які йому покоряються, і вони мають якусь частку його умінь. Ті ще популяції.»
«- А як з арміями орків, інших, подібних їм?» - я спробував зачепити Орно тутешніми уявленнями про Темносвіт.
Але він відповів на диво серйозно.
«- Це мало стосується наших вищих. Але, як у вас, і в нас є люди і нелюди, демонічні й інші істоти. Та на власній території, в своїх обсягах повноважень розмаїті темні не зло, бо вони на своїх місцях і займаються чим повинні. І світлі єства мають бути там, де їхнє місце. Інколи ж і демони – ті самі генії. Сподіваюся, ти це й так розумієш. Але після свого визволення обіцяю провести для тебе ознайомчу мандрівку своїми краями, якщо захочеш, звісно.»
«- Подивимося, як карта ляже», - я здивувався, почувши згадку про геніїв, хоча те й те було, вочевидь, про одне, тільки різними мовами, - «але просвітіть мене щодо демонів загалом – вони ж ніби й не зовсім духи?»
«- Залежить, де знаходяться і якого вони рівня. Та теж мають свою міру тілесності, котра в темних краях зростає, а в Середзем’ї, напроти, різко зменшується, і відповідно на світлі падають і їхні сили. Тож фізично знаходитися демонам тут, навіть вищим, важко, і вигляд їхній лякатиме саме з цієї причини.»
«- Але ж вищі демони й інші нелюдські істоти були і є частими гостями Середзем’я?»
« - Та запитуй вже прямо, бачу до чого ведеш. Хочеш знати, що ми тут робили, а деякі і досі роблять? Це і просто, і складно, бо ми з вами досить споріднені. Ось забери в когось душу, чи зменш її до непомітності, і стає тоді чоловік чи жінка демонічними. І по смерті це закріплюється. І навпаки трапляється. Тож ми часто і допомагаємо один одному – по старій пам’яті. Та, зазвичай, найменші далі паразитують, а наймогутніші з нас оберігають світ від різних сторонніх загроз, передусім з боку територій Хаосу, в тому числі і повні люду краї на межі із Середзем’ям, які часто звуть Красенсвітом. Це майже така ж територія, як і у вас тут. Але з іншим життям, де присутні потужні маги і віддані воїни, чесний і працьовитий люд, справедливі судді-дракони. Все те, що тут майже зникло. »
«- Навіщо таке повторення, дублювання Середзем’я?»
«- Не здогадуєшся? Подумай якось. А потім й інше важливе – перетоки енергій. Вони мають бути пом’якшені на кордонах»
«- І тими перетоками живиться Рій?»
«- Якось так, хоча і в найширшому сенсі.»
«- А скільки посередників, чи повелителів від Рою при Землі?»
«- Не багато, але й не мало – відповідно місцевості. Рою не просто зачепитися, але він завжди знайде кого спокусити.»
«- Але і в нього ж є слабкі місця, Орно?»
«- Так ти ж ніби, як я відчув, вже знайшов слабину, невже знайденого мало?»
«- Це лише здогадка. І використання цього можливого захисту обмежене. Мало би бути щось вагоміше.»
«- То може і є, ось коли звільнюсь, то дізнаюсь.»
«- А що відомо про Роєву химеру?»
«- Химера теж існує обманом. Та маю і я до тебе запитання - чому ближчими, з ким ти часто спілкуєшся, і хто родом із найглибших повелителів Всесвіту, не цікавишся, а виключно Роєм? Вони там, нагорі, тісніше пов’язані, і знають один про одного значно більше. То й починав би не з Рою.»
«- Я всіма цікавлюся. Та раз так, може розкажеш і про невидимок біля мене?»
«- Може колись. Нехай чимало знаю, але зараз прагну лише звільнення. Особливо після усмішок Л’аліті. А доти й не розпитуй, я й так вже стільки наговорив, що навіть Фреді занервував! А так завше стається, коли ті, що за мною стежать, не задоволені. Тоді шпиняють нещасного папугу і заганяють мене глибше в його нутро. Тому розбуди мене після домовленості з П`Аланом і ми поговоримо докладніше.»
Орно затих. А Фреді натомість оживився.
«- Сирник, си-и-и-рник!» - прорепетувала птаха.
Я замовив йому бажану страву, розрахувався і вийшов, зауваживши, що прихоплений зі Львова запас грошей майже потанув. Але їхня наявність в моєму житті й так ставала все менш значимою річчю. Натомість зростала вага раніше майже непомітного.
Мабуть тому, по виході з кафе в голові крутилося тільки, що тістечка в Мукачеві чи не найкращі в моїй країні, та й в інших відомих краях виділялися б і якістю, і смаком. Але ця думка видавалася надмірно нав’язливою, навіть попри те, що всі ласощі на нашому столі щойно куштувала виключно моя гостя.
Утім, я наразі стримувався від розпалу пристрастей, і не лише кулінарних. Та й порятувати від магії однієї жінки можуть лише чари іншої, а не тістечка. Але хто ж порятує від невидимих повелителів доль, які зачаїлися поруч? Певно Орно казав про Велунда. Чи може ще про когось із моїх знайомців? Та раз вже почав розповідати, то колись і завершить. Для цього маю чимшвидше зустрітися з Аланом, але не сьогодні..
І я взявся вишукувати зручне місце для просторового переходу в Ужгород. Зрештою, ним став під’їзд першого стрічного житлового будинку, благо тут, в центрі, вони були і вкрай тихими, і достатньо потаємними.
Вчора я заздалегідь зробив декілька відміток в Ужгороді для виведення тунелів, аби раптово не проявитися нізвідки перед численною групою свідків. Тож за хвилину вже закривав за собою перехід у глухому закутку Ужгородського Замку.

3 Лебеді
Моя знайома художниця, як підказували мені чуття, досі знаходилася в місті і навіть десь поблизу.
І я не здивувався, що вона навідалася туди, де ми вчора розлучилися. Мій внутрішній компас вивів на неї з точністю до прямого погляду - Вероніка стояла недалеко від Цитаделі біля невисокого кам’яного муру і дивилася на частину міста внизу.
- Привіт. Гарно?
Жінка здригнулася і обернулася, вивчаючи мене широко розплющеними очима.
- Мене нарешті звільнили від судових обтяжень. А як ви, вже вільні?
- Ви знову ніби нізвідки. Навіть не запитую, як ви мене знайшли. То вас можна привітати, суд вас виправдав?
- Просто знав, що застану вас тут. Напевно виправдав, бо справу закрили.
- Як у вас все просто. А я ось тут стою й намагаюсь переконати себе, що ви не видумані мною, і все вчорашнє дійсно сталося, що десь поруч ота вчорашня Вежа, потрібно лише вдягнути чарівні окуляри, і серед моїх знайомих відтепер і Князь Велунд, і загадкова Софія, й дивна Ірина з іще дивнішим Анагелом. Навіть малювати не бралася.
- Але я цілком реальний. У нас є час?
- Трохи.
- Ви вже пили по обіді чай?
- Можемо.
- Тоді йдемо?
- Йдемо, – та внутрішньо вона ще вагалась, - Яромире, але ж десь тут стояла біла Вежа Софії, правда?
- Стояла і стоїть, проте в іншому просторі, нам допомогли вчора її побачити, відкривши прохід до неї з цього світу в інший, сусідній.
- То все, що ви мені розповіли, і до чого я дотикалася, щира правда?
- Те, що з нами траплялося разом - так, а інше - я сподіваюся.
Приємно, що Вероніка хоча й розгубилася, але не відмовлялася від усіх дивовиж, котрі посипалися на неї з моєю появою, і зараз не сторонилася мене. Можливо навіть приймаючи мою дійсність такою, якою її бачив я. Це виглядало вельми дружньо, а може навіть і ще приємніше. Після недавньої зустрічі з Л’аліті, мене доймало настирливе бажання визначити, до якого із таборів – Євиного чи Ліліт-Лілаї - належить моя чарівна знайома. Утім, нині могли існувати й інші, навіть суто особисті різновиди.
- Не перегуляли вчора?
- Ні, все було досить чарівно, та й Князь старався.
Розмовляючи про розмаїті дрібнички, ми дійшли до першого ліпшого закладу, що закликав усіма вітринами розпочинати чаювання саме з них. І хоча я сам поки не відчував голоду, та бажав запропонувати Вероніці щось смачне і приємне. І нам дійсно вдалося тут це знайти.
Її погляди були довірливими, аура такою ж близькою, а сама вона - вільною. Що потрібно ще земному чоловікові? А неземному? Невже комусь ближчими і бажаними є страждання від жінок, спраглих до геть іншого, аніж простого тепла близької особи поруч?
- Я їду сьогодні увечері, - сказала Вероніка після нетривалої паузи, пов’язаної зі смакуванням замовленого.
- А в мене тепер майже вільна невідомість. Хоча ще є декілька важливих дотичних справ, та маю надію, вони не триватимуть довго.
- Тоді, може, опісля приїдете в гості, і мандруватимемо вже Києвом?
- Чудова пропозиція.
Київ мене цікавив усе більше, і нехай досі не так надземний, сучасний, як одвічно загадковий, невидимий, проте з Веронікою додалося спільних звабливих рис.
- А розкажіть мені, будь ласка, ще про якісь чудеса, - аж надто романтично промовила вона.
І тоді мені спало на думку зробити це: показати їй більше, і перебувати в тому більшому разом з нею. Усе ж, я зараз міг дозволити собі подібну вільність. І ще в мене були відкладені для перегляду юнацькі мандри Ісуса, ми могли і їх разом переглянути. Але кафе не затишне для схожого дійства. Тоді, вочевидь, мало сенс починати з простішого.
Ми розрахувалися й вийшли. І ледь не відразу, на очі мені потрапив затишний куточок, увитий паростями квітучих троянд. Він цілком годився для делікатних перших поцілунків, тож підходив і для відкриття тунелю. Тут нас точно ніхто не бачив з вікон, бо сама вуличка виглядала безлюдною. Я подумки переглянув декілька добре знаних мені усамітнених місць на побережжі океану, які навідував ще за часів життя у Сполучених Штатах, - потрапити у вибрану місцину не представляло труднощів. Та й після щедрого дарунку Прометея, енергетично я почувався, якщо не божественно, то вкрай піднесено, і, до того ж, ще й душевно просвітлено. Але це вже, певно, від присутності нової своєї знайомої поруч. Тож я взяв Вероніку за руку й попросив заплющити очі. Що вона без зайвих запитань і зробила.
І тунель дійсно відкрився ледь не одним бажанням. Ще, переходячи з Мукачево в Ужгород, я зауважив цю раптову простоту, та думав, що вона пов’язана суто з моїм веселішим сприйняттям. Але зараз зрозумів, що це, ймовірно, і наслідки того, що й суттєво підвищився мій статус.
Вероніка ж чемно тримала очі заплющеними - аж доки ми, зробивши пару кроків крізь вир тунелю, не вийшли на невисокий берег понад шумним соленим прибоєм. І навіть там стрималася!
- Мені мариться, чи поруч море? Це просто звучання? Але ж я знаю цей вітер! Можна відкрити очі?
- Звичайно.
Вероніка здригнулася і машинально притиснулася до мене.
- Це неможливо, ви мене загіпнотизували?
- Сподіваюся, що ні, хіба на гіпнозі можливі стосунки?
- Але як тоді?
Та що я міг висловити більшого, аніж вже було навколо нас?
І ми просто мовчали й дивилися, як над океаном вставало сонце.
Життя дарувало нам черговий світанок разом з теплим юним бризом і колихливим спокоєм подиху безмірних водяних грудей, одаровувало можливістю хоча б на недовго побути за межами всього суєтного, різні дрібні пояснення випадали з цієї величі, та й мало стосувалися її.
- Як гарно! Невже ми потойбіч Землі? Я завжди мріяла побачити подібне.
- І я хотів це побачити знову, - сказав я з легким, ще не забутим остаточно сумом за минулим.
Вероніка поглянула в мій бік.
- Вас щось засмутило? Невже цей світанок не вартує радості?
- Він найдорожчий, і сьогодні подарований саме нам.
- Напевно, – Вероніка відвела очі, - але ходімо ближче до води.
І ми спустилися туди, де води закінчували свій тривалий біг. Де й наші ступні ще деякий час залишали свої звивисті, такі древні письмена на піску, аж поки вони не обірвалися – різко й незбагненно для будь-якого земного слідопита.

4 Віда
Надихавшись океаном, я запросив Вероніку у Львів, куди ми миттєво й перенеслися. Цього разу я показав їй і народження тунелю, і спробував докладно пояснити, що й до чого. Зрештою, вона резюмувала, що для неї важливо, аби просто все працювало і без її втручання, як на мене, знайшовши цілком пристойну відповідь моєму сталому потягу все пояснювати.
Моє помешкання на Вірменській зустріло нас приязним вечірнім затишком, особливо приємним після вітряного узбережжя. Неподалік, з площі Ринок, дзвінко пробив годинник Ратуші. І зробив це значно твердіше, аніж його колега в Мукачеві, нехай і не так мелодійно. Під вікнами прогулювалися перехожі, до яких невдовзі долучилися і ми.
Виявилося, що нам знову було про що поговорити, а інколи й помовчати, що побачити в собі і ззовні. А за годину я вже супроводжував Вероніку до Києва, відкривши перехід до відомих мені столичних місць. Далі ми їхали на трамваї, потім йшли невеличким парком, і покрученою старою вуличкою аж до її будинку на Вітряних Пагорбах, де й розсталися. Звісно, мене запрошували перепочити за домашнім чаєм, але я попросив перенести знайомство з її обителлю на наступну нашу зустріч.
В останню мить наші губи ненадовго зійшлися, і я відчув на додаток до їхнього смаку і багато чого іншого, океанічного.
Друзі Вероніки уже теж були в дорозі. Ще вдень повідомлені нею про зміну планів, не дуже здивувалися її самостійному переміщенню в просторі, художники – вони інколи дивовижно свавільні.
Я ж ішов вечірніми вулицями і насолоджувався абрикосово-яблуневим раєм садибних околиць. Київ вражав своєю багатогранністю, дійсно – країна в країні. Та не менш цікаве відбувалося і в мені, чи при мені.
Як тільки я відкрив доступ до себе, поруч з’явився Анагел, і ми так і йшли мовчки, кожен при своєму багажі нещодавно відкритого.
Потім мені захотілося побачити Дніпро, і я дещо скоротив дорогу до нього першим нижнім ярусом підземних територій. Ось де був ще один столичний розмах! І не лише по горизонталі, відчувалися й глибинні поверхи, і скільки там було всього, і не лише для археологів, але і для завзятої мисливиці Кішки! Та Ірині зараз було не до нас, і це мене повністю влаштовувало.
Важко вірилося, що колись людство Середзем’я опанує ці простори, принаймні нинішнє. Бо хто знає, чи воно подорослішає, і чи виживе взагалі. Слова Л’аліті щодо населення, яке обираючи гендлярів і скоморохів у владу над країною, заслуговує найсуворішої покари, досі відлунювали в думках. І нехай вона виразилася м’якше, але сенс сказаного натякав на жорсткі події в близькому майбутньому, судячи з подій у недалекій Грузії, неминучих. Та наразі ми все ще знаходилися в нашому лінивому і мрійливому сучасному, якому, здавалося, ніколи ніщо й не загрожувало.
Нічний Дніпро виглядав під стать місту – приязно й розкішно, і теж плинув без поспіху: живий, теплий, дужий. Ми зійшли до води в районі Мінської Набережної і так само неквапно подалися в сторону обрисів парку нижче за течією. Попри всю навколишню красу, люду майже не було, проминули тільки декілька випадкових пар, і більше нікого - видно через досить пізню годину.
- Відчуваєш особистість цієї ріки? – Запитав я в супутника, згадавши свою розмову із Сешат в Домі Тота.
- Ще ні, - по невеликій паузі відповів Анагел.
- От і я - ні. Але вона, певно, вже формується, нехай і не зовсім тут.
- У вищому вимірі?
- Хтозна. Та, ймовірно, з кола осіб із відповідним призванням.
- Це може бути й жінка?
- А чому би й ні – оберіг жінки при Дніпрі пом’якшував би характер ріки, та й інші переваги з’являються.
Анагел мовчки кивнув головою, наче приймаючи цю версію. Тим не менше, складалося враження, що він іще досить далеко звідси.
- Ти задоволений спілкуванням з феями Першосвіту?
- Мій пане, вони чудові, але в них у голові наразі одні пустощі, чи я чогось не бачу. А може вони до мене так ставляться.
- Не серйозно?
- У світах стільки нині загроз, а вони зі мною бавляться, як вічні юнки.
- Може й так радісно ставляться. Але ж ти помітив, який великий їхній світ?
- Схоже, більший за цей раз у десять, якщо разом з водами. Але чи не всі території малонаселені, принаймні, так мені здалося.
- Або жителі менш помітні. Хтось із них щиросердно допоміг мені з побудовою нового житла. Ти зауважив – там кожне дерево, ріка, ділянка території мають персональну мітку тих, що турбуються ними? Я випадково надибав подібну, звернувся за дозволом, і отримав навіть більше, аніж міг розраховувати. Ймовірно й інші Деви здобували обійстя в прикордонні подібним чином. Жаль, що мій добродій так і залишився невідомим, зрештою, як і інші, чиї мітки я знаходив.
- Я зверну увагу на це. Дуже цікаво.
- Зверни. А ще зауваж, яка природна доладність навколо. Не здивуюся, якщо колись дізнаюся, що сенс нашого існування на Землі полягав і в отриманні високої насолоди просто від споглядання цієї краси.
Ми присіли на невеличку лавку під високими осокорами зовсім близько від води.
Дніпро плюскався, дихав, і, здавалося, прислуховувався до нас. Далекі й близькі вогні на воді, неначе численні очі божественної істоти, уважно висвітлювали навколишнє, вбираючи і потаємне, й видиме. І небо вторило – далеке і таке ж споглядальне. Здається і час зупинився, а плинула тільки ріка.
Якоїсь миті я зауважив, що один із річних вогнів подався у наш бік, і став ближчим, і ще ближчим, аж доки не проявився чималою світною плямою просто на поверхні в десяти метрах від берега. Підібравшись ще, світло пом’якшало, набуло зеленаво-теплих відтінків і з раптовим іскрінням бризок піднялося з води цілком тілесною жіночою постаттю. Вона зробила декілька обережних кроків поверхнею в нашому напрямку, немов даючи нам і усвідомити свою появу, і роззирнути уважніше себе: гарне, нехай і трохи втомлене вибілене місяцем обличчя з неясного кольору очима, довга темна коса, на химерному тілі тонка, розшита, прозора довга сорочка, що майже нічого не приховувала під собою – груди, тонку талію, стрункі ноги.
- Я Віда, одна з доньок Живи, дружини Дажбога, доньки Лади, - служителька цієї ріки, вітаю вас від імені старійшин повелителів Темносвіту. Вони прислали вам через мене звістку – пропонують повернутися і виконати обіцяне.
Голос звучав цілком живо, хоча і з деяким прохолодним втаємниченням. І було помітно, що містична особа вагалася, кому саме з нас двох призначалося це послання.
Утім і Анагел перевів свій подивований погляд на мене.
- О так, я давав обіцянку. Нехай і не склалося, та не з моєї вини. Але передай, Відонько, старійшинам, що я згоден, – відповів я.
- Дякую.
Служителька присіла над водою і випустила з долонь в смарагдові глибини жовтавий промінчик світла. Здавалося, він зник назавжди, та ні, невдовзі промінь винирнув просто біля наших ніг, і там, де він описав невелике коло, вода відступила.
«- Ви хочете ось так зараз піти до них?»
«- А чого відкладати?»
Я почувався аж надто наповненим енергіями і вміннями, аби більш зважено поставитися до отриманої пропозиції.
«- Але я можу за вами спостерігати?» - продовжив напосідати Анагел.
«- Можеш. Я дам знак, якщо потрібен будеш для більшого.»
Тим часом Віда підступила майже впритул і протягнула руку, певно, аби супроводити мене, чи, можливо, просто відчути нас тонше. Але її прохолодні пальці своїм доторком лише знітили. Ні, жіночість має радувати в будь-якому випадку! І я передав цим пальчикам дещицю свого тепла. Віда здивовано посміхнулась.
- Як приємно. Дякую вам. Що мені з цим робити?
- Це тепло тепер твоє – тільки твоє.
Останнє я додав, раптово відчувши всю безодню холодної спраги, що стояла за Відою.
Утім, отримане вона відразу скерувала на зовнішню красу, на її потеплілому обличчі навіть з’явився легкий рум’янець, нехай усередині і мало що змінилося.
- Такою я зможу ходити бережком більше, правда?
- Якщо нікого не топитимеш. Обіцяєш?
- А чим ще я тоді займатимусь? Як служитиму ріці?
- Відганятимеш лихих істот, змінюватимеш наміри тим, хто завдає шкоду воді, просто радітимеш сама, і веселитимеш красою.
Вона всміхнулась, та усмішка ледь не відразу згасла.
- Дай мені такі вміння, о повелителю, і я спробую.
- Можу дати тільки більше тепла, але заберу геть усе, якщо чинитимеш зло.
- Я спробую, - спрагло засвітилися її очі, - чесно.
Взявши містичну особу за руку міцніше, я оточив її своїм захистом, і тоді додав ще свого тепла.
- Ой! – Гучно скрикнула Віда.
Сорочка на ній миттєво висохла і поверх неї з’явилися зручні шати, ймовірно просто з модного жіночого бутіку, розміщеного десь всередині мого супутника. Віда ошелешено оглядала себе, далі підняла погляд на мене. Очі її виразно посиніли, та й обличчя заграло життям.
Я оглянувся на Анагела. І той зробив руками жест, що мав пояснювати доцільність саме такої його допомоги.
- Як гарно. Погляньте, ці одежі не мокнуть!!
- Вони і не зникатимуть без твого бажання – додав я, зрозумівши посил Анагела, - тож повертайся на берег.
Віда обережно ступила на твердь, продовжуючи озирати себе. Схоже, і всередині неї щось змінилося.
Та мене очікували. Круг тунелю виразно завібрував.
- Ой, вам пора, старійшини сердяться, і покарають мене, - сполошилася річкова дівчина.
- Не покарають. Ти тепер і з нами, цей світ не належить тьмі, ти туди більше не повернешся. Отже, надалі нікого не топити, навпаки – рятувати. Але і бити по недобрих руках, а то закидали сміттям ріку, скільки зайвого!
- Дякую, господарю. Маю рятувати?
- Так, проте я ще повернуся і ти розкажеш мені більше.
Я попросив Анагела побути з Відою, пройтися з нею, просто поговорити. А сам пішов запропонованим мені тунелем вглиб ріки. Проте мандрівка швидко закінчилася. Мить-друга і я вже виходив угору широкими кам’яними сходинками, певно, з якоїсь ритуальної водойми на окраїнах Темносвіту.

5 Демонські справи
Цього разу навкруги відчувалася величніша, аніж за першої нашої зустрічі, зала – з високим куполом, різними ярусами, колонами, скульптурами, та й вогників сутностей побільшало. І хоча, загалом, зараз роздивлявся додатковим зором, але очі теж щось бачили. На центральному місці, точно під куполом, я зауважив і тих, що покликали мене. І нехай легке освітлення, і позірна тілесність були проявлені, схоже, суто задля мене, та з ними я дійсно почувався зручніше, аніж розмовляючи з вогниками у повній тьмі минулого разу.
Декілька десятків осіб в довгих, глухих накидках, під якими, я сподівався, ховалися і живі єства, розмістилися чималим колом, в середину якого мене й привели. І я звідти й, виказав своє пошанування, стримано вклонившись на всі чотири сторони.
Відтак почувся гучний глас, нехай і інтонаційно безбарвний, проте цілком зрозумілий.
- Ми задоволені, що ти відгукнувся. Суть справи відома. Можемо починати. Піднімаємо, як ти і казав, вгору вир?
Що ж, часу на дипломатичну балаканину втрачати ніхто не збирався. Хоча я і не помітив того, чий голос оце прозвучав, та й навряд чи це мало значення.
- Ні, виру зараз не потрібно. А що це за місце?
- Воно подібне до арени вашого Суду.
Голос примовк, а потім продовжив.
- То чому зараз ти не просиш нашої підтримки?
- Бо ситуація угорі і внизу змінилася. Та й раніше я перебував на арені свого Суду, навіть знаходячись тут, у вас. І той Суд вже завершився, тож ніщо тепер мене не обмежує діяти в нових обставинах.
- Тоді починаємо? Чим ще маємо допомогти?
Непогано вони завертають – проблеми у них, але просити про допомогу маю я. До того ж, я гостро відчував присутність у цьому колі вищих темних знайомий войдівський душок. І це мало вирішальне значення.
- Чи всі найвищі тут зібрані?
- Присутні майже всі володарі. Кого ти хочеш іще?
- Маємо відкинути підозри, що хтось із присутніх пов'язаний з Роєм, бо діяти далі повинні спільно і прозоро. Чи готові Володарі відкритися один перед одним сутнісно, щоби жодне бажання чи умисел не сховалися?
Тиша вибухнула, але не звучанням багатьох горлянок, а численними хаотичними, ймовірно, схвильованими викидами енергій. Вималювавши численні променеві і навіть огняні лінії швидких зорів, коло найвищих гойднулося і завмерло.
- Ти, муже Середзем’я, хоча би уявляєш, що пропонуєш нам? Ми повинні відкрити один одному тисячі років свого життя? – Прозвучав той самий рівний голос, якому, вочевидь, було доручена розмова зі мною.
- Ні, достатньо останні три сотні земних літ. А ті, котрі з будь-яких причин будуть проти, мають віддалитися від впливу на Темносвіт, доки я вам допомагатиму.
Тиша знову вибухнула вогнями і цього разу не заспокоїлася.
- Більшість вважає, що ти тягнеш час і провокуєш нас.
На щось подібне я і очікував.
- Маю вам сказати, що один із суддів Середзем’я, Войд, виявився тісно пов’язаним з Роєм, чи ви це і без мене знаєте?
Тиша не поновилася.
- А ще мене цікавить – хто з вас виступив проти пропозиції використати матеріал плит священної дороги для створення захисту ваших країв?
Німотна суперечка спалахнула ще виразніше.
Тепер голос перемовця зазвучав глухо, наче пробивався крізь нашарування землі.
- Більшість з нас проти нищення найдревніших наших святинь. Половина з присутніх вважає, що ти зараз намагаєшся принизити нас, роблячи невдалі порівняння, і тому повинен понести покарання. Ми надто довго знаємо один одного, аби існували підстави для розбрату, та ще й у такі важкі часи. А ще, кажуть, ти зневажаєш одвічні світові порядки - що ти зробив з нашою Відою?
- Віда із Середзем’я, нехай і з місцин прикордонних, сутінкових, але з країв наших. Той, хто вважає, що має право впливати на неї більше, аніж ми, нехай вийде і пред’явить свої вимоги.
- Ми не згодні. Нехай наші краї нині роз’єднані, і те, що було в недавньому минулому змінилося, але не все. Чи присутній той, хто підтвердить посланцеві Середзем’я зроблені ним порушення?
- Я зроблю! Водяні духи в їхньому світі - темні, тому підкорялися й підкоряються досі мені!
Кремезна постать вийшла в освітлене вогнями коло, накидка злетіла і з-під неї без жодного попередження, у мій бік ударив могутній вихор. Та я вже років з десять був готовий до подібних «мирних» висловлювань, ось тільки зараз мав значно ширший арсенал, аніж кулаки і бойові прийоми. Тож крім завчасного встановлення захисного купола, я пробився і крізь тутешній вузький підземний ярус до твердого льодяного дна, встановивши захист аж до нього.
Направлений на мене вихор виявився щільним водяним струменем, яким нападник спробував спершу ошелешити, а далі - відірвати мене від землі. Та мій купол навіть не здригнувся. Він створювався закрученими супроти годинникової стрілки силовими перетоками через мене від землі Угору, випущеними у вигляді прозорих стінок куполу. Тож я майже не втрачав своїх сил, а лише керував вибудованою з енергій конструкцією. А ще злегка втихомирював супротивника жаром, який накладав на його вихор. Напад тепер виглядав не лише не підготовленим і не виправдано емоційним, але й все більше жалюгідним. Водяні струмені ущухли. Їхні залишки повернулися під накидку нападника, сформувавши під нею тепер зовсім хилку фігурку, і це було достатньо жалюгідне видовисько, яке мало, ймовірно, приспати мою пильність. З таким я теж зустрічався і не раз, тому й не став послаблювати ані уваги, ані захисту, навпаки, до максимуму посилив його, і енергетичний дарунок Прометея для цього підійшов якнайкраще.
- Дякую, що припинили суперечку, - голос розпорядника сповістив це з помітною іронією, - то що робитимемо далі?
- Напевно мені варто піти, аби припинити подібні випади. Я згодний виконати свою обіцянку, але не здатен впливати на розходження ваших поглядів.
Вочевидь, ситуація нагадувала патову.
І тут я згадав.
- Утім, знайти рішення можна. В мене випадково зберігся малий кавалок від ваших святих плит. Я прихопив його, захищаючись від нападу на руїнах Дому. І зараз віддаю його вам - всі ви, без сумніву, матимете за честь доторкнутися до нього, і нехай таке торкання стане запорукою впевненості в кожному з нас. Я переконаний, що цього доволі для єднання наших сил і моїх подальших дій.
Я поклав невеличкий уламок на кубічне підвищення, що нагадувало вівтар, і відійшов. Уламок виразно засвітився.
Зі своїх місць рвучко підскочила з дюжина фігур і вслід їм підвелися й всі інші. Тепер це нагадувало вже вибух маловідомих мені енергій.
- Ти здійснив святотатство, захопивши камінь буття, за нашими традиціями ти караєшся смертю!
Тріскуча мова, що відразу нагадала мені Войда, ще не встигла стихнути, як у мій бік вдарило з десяток потужних блискавок, рвучи миттєво посилену мною за рахунок власних резервів до максимального можливого рівня захисну стіну. Тож я не став очікувати остаточних результатів нападу і без зволікань відтворив тунель звідси і до Дніпра, куди і стрибнув.
Останнє, що я помітив краєм ока, як раптово затуманилися фігури нападників, вочевидь, під впливом іншої частини присутніх, і те, як опадав мій купол, роздертий на димні кавалки…
- Мій пане, дайте я вас огляну, бо декілька променів я зупинив у тунелі просто за вашою спиною оцими плитами.
На березі дійсно лежали розпечені, червоні шматки грубезного металу.
Я відчув, як руки Анагела, що й досі перебував в образі Робіна Гібба, торкаються мене.
- Ніби оминуло, жодних ушкоджень. Але йдемо, йдемо звідси, бо раптом що!
- Дякую, Анагеле. Чомусь не помітив тебе поруч.
- Я тримався неподалік, добре, що ви не закрилися.
- А з плитами ти цікаво придумав, ось так їх і залишиш тут? – Зіронізував я.
- Мій пане, куди я їх в собі приткну, вони ще як вогонь.
- Тоді завтра свої охололі частки вже із «Вторсировини» забиратимеш.
Анагел задумливо глянув на мене, затим на Віду, що невідомо звідки виринула і зацікавлено стояла поруч, явно звертаючись до мене поглядом.
«- Я давно не спілкувалася з людьми. Але хіба ваш супутник, господарю, людина?»
«- Він твій друг і світліший за все, що мені відомо, будь-ласка, знайди порозуміння з ним.»
А з мене на сьогодні було досить, я спрямував чуття в сторону своєї нової обителі, на її вібрації, відтак відкрив тунель і за мить вже був удома.
«- А мені куди?» - залишений на березі Дніпра Анагел, вочевидь, не знав, як вести себе з Відою.
«- Те саме, що й раніше. Підтримай дівчину, наведи дружні стосунки. Пройдіться містом. В твоїх можливостях підтримати її нові сенси буття. Ти ж чув, від кого вона походить? Одної ріки їй буде замало. Нехай відчуває увесь цей світ своїм домом. До того ж, я в чесному поєдинку виборов для неї цю можливість, і ти мені допоміг. А коли подбаєш про неї – досліджуй далі свої надхмарні території, ти ж тими краями зачарований? Тож до завтра, до завтра друже.»

6
Початки нового дня розкривалися у всій своїй красі, сни хоча і відносили мене далеченько звідси, та, зрештою, повернули для бадьорого і вельми сонячного підйому. І тепер, стоячи на високій веранді над пасмами лісу і невеличкою рікою, що вибігала з нього на рівнину в метрах двадцяти під ногами, я згадував подробиці снив-мандрів вищими просторами, схоже, значно сяйнішими за Першосвіт. Ймовірно це була територія ангелів і Анагелового колишнього, а може і ще вище. Я там, певно, щось чи когось розшукував, але з якогось дива наштовхувався лише на свої розмаїті земні бажання. І покладайся після цього на сни!
А ще мене непокоїло те, що зараз робилося в краях вищих демонів. Якщо тамтешні владики виступили супроти Рою, то могла початися війна зі зрадниками, а їх я нарахував не менше шести, плюс їхнє близьке оточення. Тож і обстрілювало мене учора біля дюжини неприятелів. Але засіб для висвітлення – хто є хто - я їм залишив, то все тепер в їхніх руках, нехай з’ясовують, що й до чого.
Раптово мене виразно смикнули, і на перший план чуттів вийшла моя супутниця Ірина. Дарунок Деві Тамаза, що пов’язував нас іще з часів полювання на Прохора і його лабораторію в Москві, помітно напружився і виразно вібрував. Я скерував ним свої тонкі чуття.
«- Ірино, радий тобі, зайдеш у гості?» - і я у відповідь теж делікатно смикнув за містичний шворок, що відчувався десь поблизу сонячного сплетіння. Зустрічні вібрації стихли.
«- Я майже поруч.»
І дійсно, за декілька хвилин я побачив її неподалік внизу і приязно помахав рукою. Далі поспішив на зустріч і впустив її в свій замок.
- Доброго ранку, Моншер! Отже це і є ваше нове обійстя?
- Схоже на те.
Ми піднялися у верхню частину житла, де вона із цікавістю взялася ходити кімнатами.
- Це все нове?
Щоби довго не пояснювати, я перекинув їй до пам’яті увесь масив інформації щодо його побудови, і, заодно, і про учорашні навколосудові події, за винятком взаємин із Веронікою.
Ірина на декілька секунд остовпіла, чим я відразу і скористався, акуратно розмістивши її в зручному кріслі. Та переглянула вона все отримане явно похапцем.
- Шеф, і що це було? Я ж не наш Анагел, зі мною потрібно делікатніше, а зараз в голові суботній Одеський Привіз! Нехай і важливо, і може виявитися вкрай корисним, та я люблю делікатні підходи, неспішність.
Вона ще хмурилась, та попри це виглядала внутрішньо задоволеною, навіть щасливою - я такою її ще не бачив. Цікаво, чого б це? Невже ті самі пристрасті, скрадливе наближення яких вона передчувала в останні дні.
- Тепер ти розумієш, як я нині живу? І кожен крок вперед породжує нову лавину.
- Р-р-р-р. Я хотіла без поспіху, спокійно про це розпитати, - Ірина знову заглибилася в не свої згадки, але не надовго, - от, бісові мухи, як воно з тими владиками сталося!
- Я прагнув допомогти, але ж бачиш сама.
- Так, але ж, трясця, в Темносвіті назріває повний ахтунг! Тож Красогор і попросив замовити словечко задля полегшення напруги. Бо він хоча й героїчний воїн, але нині, схоже, трохи розм’як.
Ірина задоволено усміхнулася.
- І вибрав найкращого посланця. Та навряд чи до вас той рейвах дійде. Владики самі вирішать його, з’ясувавши стосунки поміж собою, бо ж вони й породили цю ситуацію. Але і справді обдумаю, як би я міг їм допомогти в цілому, в межах моїх скромних здатностей, - завершив я цілком щиро, – то як тобі мій замок?
- Не такий похмурий, як інші, це точно, та мистецького оздоблення і побутових зручностей тут ще не вистачає. Запросіть Софію, як порадницю, у неї гарний досвід.
- Можливо. А ти як? Матимеш свій палац?
- О, я ще лише вивчаю свій світ, поки хочу мандрувати. Але куди? Усюди Рій ввижається. Та ще у глибинці зараз ледь не війна. Я розумію, що причина визрівала давно, та Красогор з братами переконаний, що ви здатні якось зарадити, а де ви, там і я.
- Напевно, я став тою останньою краплиною, що всіх збурила. А ще, вочевидь, показав більшості Владик дійсну картину справ. Я думав, що всі вони супроти Рою, а воно он як склалося.
- Дивно, вони ж такі прозорливі й досвідчені, мають усе, що хочуть, і віддаватися Рою?
- Можливо не все ще отримали, і хочуть більшого.
- Куди вже більше?
- Зло могло спіймати частину з них на жадібності, наприклад, запропонувавши те, що Владики і так робили, і мали згідно свого призвання, але в більшому розмірі.
- Я не зрозуміла.
- Як колишній детектив і дослідник злочинного мислення, маю підозри, що зруйнувати цілісність Землі можна і різко збільшивши її темну сторону, вочевидь, саме цього і остерігається Красогор з братами. Що поживою для вражених злом Владик мають стати і краї Красенсвіту. Але наразі Владики розділені, тільки їхня єдність, поєднання магічних досконалостей в одних руках, несли би вирішальну загрозу. І зло могло тихцем-нишком це досягнути. Але не тепер.
- А чому не тепер? Що може спинити зло?
- Ірино, як я бачу, воно надає підтримку різним істотам лише з одною ціллю – збільшення влади Рою, а це збільшення призводить і до глибшого поневолення своїх проводирів. Владики це осягнули, втратити себе - це останнє, що вони б забажали. Чи це вже сталося зі зрадниками, і чи вони остаточно втрачені, достеменно не знаю, але захоплення кожного з них, ймовірно, ставалося підступно і раптово. Зараз бо ж події підуть інакше.
- Аж лячно, раптом і мене перекрутять сутнісно на служницю Рою?
- Або мене. Вчора уникнути побоїща допоміг Прометей, може й там, нагорі, в своєму світі він щось для нас певно зробить. Може для цього туди Войда й потягнув, як одного з посередників зла. Та тут залишились й інші. А крім них, як каже Анагел, присутні й темні химерні формування в надземних територіях - просто над нами - вони ніби і транслюють волю Рою. Я хотів заглянути туди, та поки не вийшло.
- Моншер, якби на тверді, чи нижче - я би надала жару, а вгорі – не моє.
- Так, але є й інші речі. Ти ж чула, що я після особливої церемонії можу стати одним із Суддів, то чи маю право особисто зараз воювати? Та я згоден з тобою, доки не пізно, потрібно діяти. Але як, маємо зважити.
Попри всю емоційну наснаженість Ірина виглядала втомленою. І це додавало їй краси.
- Я підготував гостьову кімнату, а ще розширену версію цікавих згадок, з тих, які нині з великою приємністю передивляюся й сам.
- А ще б знайти більше про Віду. Я нею зацікавилась. Мені не вистачає бойових подруг. Рада, що вона знайшлась.
- Поки переглянь те, що маємо. А я тим часом обдумаю ситуацію.
- Отже тут є і для мене кімната? – Зовсім сонно зреагувала Ірина.
- Виключно для найближчих, Ірино. І ти точно є такою для мене.
Я провів її, вклав на ліжко і завантажив усе, щодо Ісуса.
- Як і обіцяв тобі. Переглянь і розклади на полицях. Та, головне, відпочинь, в цьому домі тобі не потрібно нікуди поспішати.
Та вона не відповіла, прикривши очі, вже перебувала в світі іншому – з юним Ісусом.

7
«- Анагеле?»
Він відгукнувся не відразу, ймовірно, був зайнятий, схоже визрівала пора його повної автономії. Та довго не барився.
І цього разу він теж з’явився в образі Робіна Гібба, і, певно, не випадково, вочевидь, зчитавши мої переважні симпатії саме до цього образу. Втім, його відмінності від автентичної особи проявлялися все виразніше.
- Доброго ранку, Ваша Честь!
- І тобі чистого неба! Нікуди не поспішаєш?
Нехай це запитання й автоматично вискочило з мене, але не було випадковим.
- Дивні речі ви кажете.
Я приклав палець до губ, ведучи Анагела за собою у гостьовий зал.
- Говоримо тихше, аби не турбувати Ірину, вона відпочиває, а заодно знайомиться з назбираною мною інформацією. Затим збирається повернутися в Красенсвіт.
- Здається, їй він підходить, як жодний інший.
- Схоже на те. Якщо не виявиться затісним для неї. Та вона вже сама здійснює далекі мандрівки, створює потрібне їй вбрання, і, якщо так піде й далі, то дійде й до зброї. Тому, маємо бути уважними до неї і до її проблем.
- Та зараз ніби спрагла захищати, а не нападати?
- І мені так здається, та ми всі троє поки на роздоріжжі. І ти ось занурюєшся в Сяйносвіт, ніби стаючи його проявом, і це добре.
- Проявом? Ви вважаєте, я під нього підлаштовуюсь?
- Під увесь Першосвіт. Це перспективне місце, друже.
- Може. А ви? Як на мене, Середзем’я для вас затісне.
- Не знаю, певно доля випробовує мене, але кудись таки виведе.
- З нас трьох, ви найкраще поєднуєте світи, вас вони цікавлять разом, а мене й Ірину – поокремо. Можливо, що доля готує вам більший вантаж?
- І тому затягнула усюди, куди змогла. От просто зараз Владики Темносвіту чубляться, та хіба я винен, що до них вже здавен причепився Рій, що Войд і Монтан, і їм подібні провокують і тут схожі події? То й Ірина принесла і прохання від Драконів, котрі нібито шукають нашої допомоги в ситуації, яка склалася. А що ми з тобою можемо? У тебе, в Першосвіті, як із Роєм?
Ми зручно розмістилися в м’яких кріслах неподалік від каміну.
- Поки не відчуваю його, але ж він, вочевидь, здатен вміло ховатися. Знати б де його шукати.
Це була слушна думка.
- А давай-но, як два детективи, проаналізуємо його поведінку. В Темносвіті він, я вважаю, прагне розширення територій Владик за дозволені їм межі, а в Середзем’ї навпаки, збирається загнати всіх під одну владу, - в Сяйносвіті ж ні перше, ні друге неможливе. І що ми там бачимо? На відміну від Темносвіту, і Середзем’я – малозаселену пустку?
- Ви вважаєте, що планом Рою може бути стримування, і навіть стискання Першосвіту?
- Якщо так, то мають бути посередники для цих чи інших планів з боку місцевих жителів, скоріше – з елітної їх частини.
- Я швидко навчаюся і осягаю той світ, переконаний, що невдовзі бачитиму і приховані речі.
- І навіть якщо їх помітиш – нікому не кажи. Не знаю, друже, яка в нас вища місія, але щоби просто вижити, маємо діяти непримітно. І ось вчора я порушив це правило. Самому прикро.
- Але не за власною волею? Та й ви тепер зі знаком Прометея, як можете залишатися малопомітним? А з вами і ми з Іриною на видноті. І нехай те, що ми міцно пов’язані – помітно. Та хіба це не добре?
- І чим далі, тим більше ця пов’язаність не виглядатиме випадковою? Але вже як є, так є.. В мене попереду важлива зустріч із Суддею Аланом, і з Орно. А як Віда? Напевно доля її нам не випадково підкинула?
- Вона ближча до Ірини. Так мені здалося після того, як ми вчора півночі провешталися Києвом. Хочете, я вам перекину докладний опис?
- В мене своя черга на події. Ти коротко скажи, як її відчуваєш?
- Навряд чи з нею я зможу частіше бачитись, але вона вбирає і тримає тепло, і аж такої темноти в ній немає. Проте важко передбачити, що станеться з нею далі, вона ж на межі з Темносвітом жила, в якихсь хащах, з якимись залежностями, і її довгі роки у всьому обмежували, а тут раптом стільки вільної енергії. Де б ми не були, вона її безупинно вбирала, ми тому й переходили з місця на місце, бо люди скаржилися на протяги. А ще мав їй постійно картинки різних пояснень перекидати до голови. Навіть я втомився.
- То чим усе закінчилося?
- Я наполіг, аби вона вже не поверталася у свої хащі, бо мало що, а вибрала місце веселіше поблизу Дніпра. Вона ніби знайшла собі якийсь закуток на території малого острова, поблизу якого ми вчора з вами її зустріли.
- На Мінській Набережній?
- Так, але те місце не надто живе, їй було би краще оселитися на межі з Першосвітом.
- Хіба вздовж Дніпра в Києві не має таких місцин?
- Є.
- То запропонуй їй, навчи як туди потрапляти, що для себе зробити. Заодно довідаємося, чи прийме її твій світ. Я теж її відвідаю, але пізніше. Та попіклуйся про неї просто зараз, доки Владики не подбали.
- Я спробую. Але їй би і з Іриною потоваришувати.
- Трохи рано, невідомо чим обернеться подібне, а ось твоя чистота для неї важлива вже, принаймні для початку змін її єства. Ти ж не з тих, кому неприємно торкатися нижчих від себе?
- Якщо чесно, то ця дівчина чи жінка заплутана і не мій ідеал, але вона і справді не зла, тому, якби в мене було серце, воно билося б і до неї тепло.
- Мені здається, Віда ще зростатиме, і добре, коли до світла. І в тебе буде серце. Бо маєш достатньо місця для нього, просто вирощуй його.
- Але як?
- Нехай на його місці буде завжди тепло і радісно, запрошуй туди згадки про найсвітліше з минулого, з нинішнього. Нехай там постійно горить подібний вогник.
- Так просто? Я спробую.
- І ще мене цікавитиме твій дім, запросиш на відвідини?
- А він в мене вже є?
- Ти ж розповідав про місця, відкриті тобі Орно в небесах.
Анагел недовірливо поглянув, вочевидь, глибоко в себе.
- Невже мені потрібен дім? До того я просто зливався з небом.
- Небо теж хороший дім. Але ти порозмисли і потім покажеш мені свої думки. А тепер я піду. На тобі Ірина й Віда, і весь твій новий світ.




















Розділ другий
Потаємні призначення

1 Плани Алана
Суддя П`Алан підтвердив своє бажання прийняти мене. І запропонував прийти просто зараз. Судячи зі скерувань нашого телепатичного зв’язку, він був у Замку. Я міг відкрити тунель просто до нього, та вирішив спершу пройтися по Мукачеву, аби знову відчути подихи цих місцин, можливо побачити нових знайомих, та й аби просто перейтися.
Цікаво, як в Анагела зрештою станеться з тілесністю? Я чомусь був переконаний, що вона йому потрібна і в людському вимірі, як і мені остаточне вирішення між великим і малим собою, бо в одному просторі ці сутності вже не дуже суміщалися. І що робити з тою війною, яку нехотячи запалив?
З подібними помислами, важливими і не дуже, я невдовзі, певно машинально, дійшов до павичів із цесарками, і, заодно, до апартаментів Суду над кронами дерев.
Птахи не нудьгували, розмовляли нехай і різними мовами, але жваво, і що найприємніше, не зі мною.
- Розглядуєш, які саме тут особи ув’язнені? – Суддя Алан хоча і з’явився неочікувано, але за мить до того дав знати про свій прихід, – І як - натішився прогулянкою?
Його голос зараз звучав дещо інакше, аніж на засіданні Суду - вільніше, і з відчутною гортанністю місцевої говірки.
Ми, приглядаючись, привітально кивнули один одному.
- Хіба трохи, Ваша Честь. Це місто мене виразно зачаровує. І тутешній дворик веселий. Я пробував знайти в цих птахах іншу присутність, але поки не бачу нічого, крім природної натури, хоча глибоко й не торкався. Радий нашій позасудовій зустрічі і особистому знайомству.
Без посадової мантії, в цілком мирських літніх шатах, сорочці навипуск, Суддя зараз особливо виразно нагадував замкового Корятовича - такий ж присадисто-кремезний, густе сиве волосся, хіба вуса значно коротші. І не зважаючи на роки, руку мені стиснув дужо.
- Я теж радий. Хоча вже й офіційно знаємося, та зараз є нагода для прямоти. А щодо птахів у вольєрі - природня натура – це й найкраща форма маскування, тому, при ній можливе і доладне покарання, хоча і не довічне чи таке кардинальне, як в посмертному Бардо. Тому маю вас запевнити, що земний Суд швидше профілактика. І вельми тимчасова, корекція вічного руху серед постійних змін. Але інколи хочеться зупинити оте все, так? Бо ось, без мене, скажімо, тут за якийсь десяток літ буде пусто - нікого з цих чи нових птахів. І щодо нашої, подальшої суддівської присутності саме в цьому місті – ще повна невідомість. Тож і Мукачево може докорінно змінитися. На добре це чи на зло? Та хіба варто наперед знати остаточні відповіді? Але щодо безпосередньо суддівства, то невдовзі ти усе знатимеш: де, кого і за що тримають, може когось відтак і відпустиш, а когось і навпаки – триматимеш довше.
Я іронічно всміхнувся і суддівським силогізмам, і своєму ймовірному майбутньому.
- Для мене раптова причетність до вирішення чужих доль - повна несподіванка. Не знаю, чи й братися за цю справу.
- А хіба є щось інше? Ти, Яре, в нас нині маєш повноваження аж від самого Прометея - його Знак, його можливості, тож звідси і обов’язки. І як без них? Кажу, як є, це неочікувано і для всіх нас, хоча подібне вже давно мало статися. Тож тепер за правилами я повинен поділитися відповідними інструкціями, роз’яснити традиції, передати історію нашого судочинства, провести відповідний обряд посвячення. Ти готовий?
- Ні, але куди ж діватися.
- Бачу, що не дуже хочеться.
- Якщо чесно, остерігаюся посад, але й не відмовляю долі, принаймні останнім часом.
- Ясно. А що тебе іще напружує?
- Найперше, сам по собі Судоустрій – він попри свою магічну основу, як на мене, не далеко відійшов від судів Середзем’я, і нехай я ще не знаю, як зазвичай будується ваша робота, але в моєму випадку чимало речей напружувало і здавалося не тим, що потрібно для успіху справедливості. А окрім цього, є декілька нескладних справ, які ще повинен вирішити.
Суддя Алан іронічно зиркнув.
- Цікаво, про які з них я не знаю, але згоден – тягнути з ними далі ні до чого. Тож йдемо звідси в більш приємні місця, де поговоримо і про твої справи, і про наш Судоустрій.
Алан підхопив мене під руку. Світ коротко майнув, і ми опинилися в найближчому прибережному парку. Такий спосіб пересування був незнайомий мені, бо ми нікуди не переходили, не злітали й не опускалися, та, ймовірно, подібним чином проявлялися наслідки отого внутрішнього пришвидшення із вдаваним сповільненням часу. Відтак, пройшовши декілька кроків вже звичайним чином, ми присіли на найближчу лавицю з виглядом на кафе при тильній брамі місцевого старого стадіону. Величні древні тополі затіняли сяйні небеса, і недалеко, за алеєю набережної, плинула Латориця. Духмяно пахло спокусами літа, а ще глибоким минулим, що перепліталося з таким же майбутнім.
- А я ще пам’ятаю старе русло ріки - ось там, ближче до гори Ловачки, – наче розмірковуючи про подібні речі, задумливо промовив мій супутник.
- Ого! І коли ж то було?
- До останніх потопів, звісно. Підземна частина ріки і досі ще там - тривожить новобудови з кожним дощем. Ех, люди-люди, як їх не стримуй, а вони завжди проторюють дорогу до нової біди. Ти ж не вважаєш, що потопи, бурі, інші лиха випадкові?
Я лише розвів руками, бо що тут можна було додати. Та Алан, схоже, вже повернувся зі спогадів.
- Отже, наша розмова в цілому не для сторонніх вух. І виправдана недавніми подіями й необхідністю посвячення тебе, як кандидата в судді, в наші справи. Та перш за все, вітаю з вчорашнім успіхом.
- Дякую, саме ви підтримали мене.
- Це не виглядало логічним. Передбачалося зовсім інше. Тому один із Суддів, той ще пройдоха, задля формування показного реноме на наших закритих вирішеннях утримався, хоча й готувався голосувати проти тебе. Та він був упевнений, що це ніяк не завадить їхнім планам. Вважалося, раз це моя остання справа, то й зволікати з нею, чи напружувати ситуацію - не в моїх інтересах. Вони бачили по мені, що я вважаю справу простою і ясною, помічали, як ставлюсь до сторони обвинувачення, і як тисну на Князя. Тож і очікували формального заключного ставлення. А ще те невдале зчитування, з приховуванням дійсності вашою стороною, а потім і неприпустима поведінка з відлученнями, вільними роз’їздами, і, зрештою, зі скандалом з Простом і стражниками на території Замку. Словом, все аж надто очевидно складалося проти тебе. Але під час таємного голосування я ще раз переглянув всі обставини і дійшов свого висновку, віддавши своє рішення на твою користь. І так, як я висловлював його останнім, то й сталося те, що сталося. Войд виступив проти тебе. Монтан утримався, голоси розділилися, і це й досі всіх дивує, як і те, що сталося після оголошення нашого рішення.
- І я завис в повітрі.
- Проте без жодної плями для репутації і набувши вищого з можливих земних статусів.
- Та невже?
- Як не дивно, і навіть остаточно не розкривши себе. Це шокує залишки традиціоналістів.
- А мене як ошелешив спершу Рій, далі раптово несвідомий Монтан, потім Прометей. І того ж дня в Темносвіті розпочалися сутички між найвищими демонами. Не знаю для чого Суд мене там випробовував, але я в результаті дав обіцянку тамтешнім босам допомагати їм боротися поміж собою. Невже це все випадкові збіги?
- Ми тебе вчасно висмикнули звідти. Але під атаку Рою тебе дійсно підставили Войд з Монтаном. Планувалася лише твоя зустріч з Владиками. Та за критичних обставин ти не помилився, оминув численні пастки. Але ж потім, уночі, знову повернувся туди, і в результаті спалахнув гострий конфлікт з можливим переростанням у загальні війни. І тепер ти, певно, остерігаєшся, що твоє втручання у ті події відіб’ється на покладеній на тебе Прометеєм місії? Чи можливо хочеш її оминути таким чином? – Суддя пильно поглянув на мене, - і ще ти обіцяв Орно поговорити зі мною щодо його долі. І як це все між собою пов’язано? І куди скеровано?
- Хіба я це все в’яжу? Нехай ниточки і відчуваю. Та маю сказати, що саме Владики наполягли на моєму нічному поверненні, та ще й частина з них під час зустрічі напала на мене. Але я лише прикривався, та й покинув Темносвіт ще до їхнього внутрішнього конфлікту.
- Отже твоя Суддівська честь не постраждала. І ця справа поки приватна. Як і інша.
- З Орно?
- Він теж на тих тонких ниточках, хіба ні?
- Маєте на увазі, що Орно не випадковий учасник, і якось здатен вплинути на долю конфліктів у Темносвіті?
- Не остаточно і не самостійно, бо Рій нікому нині не перемогти. Але противаги і стримування знайти можна. Варто лише зрозуміти – на що саме скеровувати зусилля, чи не так?
- Та ніби. Але як подібне може стосуватися Орно? Та й, зрештою, мене? І коли завершиться його ув’язнення? Схоже, воно надто строге.
Поважний Суддя простодушно всміхнувся.
- А він хіба не розповів? Причина ж не в Суді й вироку, якого фактично не було, а в ньому, його особистому виборі. Та менше з тим. Як ти вважаєш, чому в нас, в Середзем’ї, отой Рій досі таємничий і прихований? А проявлена, й то частково, лише його тінь – орда, та все ж не він сам?
- Напевно в нас менше пітьми, більше світла, позитиву, різноманітності, зрештою, є трохи доброї науки, а ще музика, література, філософія, інше, а, основне, - творчість. Тож із нами навіть Рою непросто.
- От-от, в результаті тут і менше ентропія живого проявлена, а в Темносвіті, як то кажуть деякі мешканці Першосвіту, вона нині аж зависока. А хто і куди тягне звідти енергію? Чи її там свідомо не втримують? Бо сюди її притоки-перетоки теж зменшилися. І там помітно не вистачає всього того, що ти перечислив, хоча є краї і доладніші. А з іншого боку, думаєш, випадково Орно сидить і сидить? А раптом, чогось чекає? До чогось готується?
- Мені здалося, що він вже на межі.
- Це інша справа. Але до успіху хіба дійти без терпіння? Та він не лише всі фільми в сусідньому кінозалі і п’єси в театрі поруч переглянув, зрештою, як і досяжні телевізійні передачі, але й те, що в головах перехожих звучить і крутиться він теж відкрив. Орно тепер чи не найглибший знавець не лише тутешнього люду, але й землян в цілому. Нехай його висновки про земні народи навряд чи тобі сподобаються, проте доказове підґрунтя в нього чимале. Тим не менше, він знаходить не лише недоліки, і його надентропійний досвід нині більший за всі разом узяті досвіди в Темносвіті! Це великий козир в протистоянні зі злом.
- То чого він досі сидить? І як використати його вміння, його коштовні риси?
- А оце поки невідомо. Та зрозуміло, що всім світам потрібна підтримка, мудрі зусилля. Але хіба хтось один справиться? Тим більше вічні одинаки? І не варто вважати, що нинішнє відбувається вперше. Все вже колись траплялося і на нашій сцені, нехай герої і виконавці, чи розміри дійства й стале змінюються.
- То невже і Рій тут завжди був присутній?
- З ним складніше, бо нехай він і теж змінюється, та, в основному, ніколи не підходив до нас аж так близько. Тут він особливо активізувався за нинішньої Калі-Юги, і не відступив з настанням нової епохи, як те ставалося колись, а далі продовжує псувати світобудову. Можливо став сильніший, чи Всесвіт змінився. Свого часу навіть Прометей не зумів його стримати, навпаки, був обманутий і скинутий ледь не в безодню. І тоді, після його падіння, покотилося – практично нікого з відвертих противників зла не залишилося, навіть отих, що могли зрости до відкритого протистояння, знищували, та й досі знищують.
- А ви, Дракони, хіба не поставали проти зла?
- З нами складніше і, одночасно, простіше. Принаймні тут, на межах світів, ми при посадах і строго прописаних обов’язках. Тому в жодному разі не могло йтися про нашу відкриту боротьбу, а ось прихована існувала, бо інакше ні Суду, ні навіть натяку на справедливість вже б давно не існувало. Та менше з тим. І ось тепер з’являєшся ти й твої супутники. Ваше дивовижно стрімке зростання спершу оминуло увагу тьми, бо ви міняли обличчя і до пори не проявляли себе, проте нині вас побачили. А з вами й Орно. Ниточки грубшають?
- Не надто.
Поки я відчував себе насупленим недовченим школярем перед досвідченим професором, який в порожньому класі саме для мене продовжував виписувати на дошці крейдою нові й нові формули.
- Добре, йдемо нашою ситуацією далі. А точніше, пригадуємо минульщину, яка повторювалася з кроком приблизно в двадцять чотири з гаком тисячі років. Сліди минулого, зазвичай, швидко стираються, але в процесах, які ми звемо нашим традиційним судочинством, відбитки подій збереглися - і вироками, і в свідченнях, так би мовити, очевидців. Ти ж, певно, чув приказку – «бреше, як очевидець»? Тому й не просто з ними, але зачіпки з’являються. Тож я вважаю, раз є прецеденти, не все попереду аж так безнадійно.
Можливо, але для чого мені те все в такій кількості? Утім, я сумлінно спробував зібрати докупи почуте, проявити зв’язки між деталями – та жодний висновок мене не задовольнив.
- То ми з Орно маємо взяти участь в чомусь грандіозному? Але ж не на першому плані?
Нарешті я висловив те, що хоч якось вписувалося в почуте.
- Вже ближче. Та послухай, що скажу ще. Ви, як тілесні діяльні особи, це одне, але є і ви інші, поки малопомітні вищі складові. Я це остаточно зрозумів, переглядаючи тебе зчитаного! В цьому ж і суть прихованості просто перед очима! Бо ось я знаю все, що знаєш про себе ти, і в той же час, ти кожного разу дієш, як той, про кого нічого нікому не відомо! І я припустив, що і ти, і в якійсь мірі твої супутники, що так тісно заплутані з тобою, а також Орно – ви подібні на приховані джерела.
Було дуже дивно чути від поважного професора і судді такі художні звороти. Але якраз вони і починали збігатися з моїми назбираними, переважно останніми часами, передчуттями.
- Ви про розділення в нас більшого і меншого? – Повторив я свої ранкові роздуми, - чи про їхнє тісніше єднання?
- Якщо більші речі – це ще ви. Але те, що при вас джерела, нові витоки – для мене незаперечно. А джерела полюбляють тінь, непримітність, захищеність кронами, інакше вода в них псується і зникає. Такий підхід мені чимало пояснює. А ще й подібні нові ріки завжди проявлялися після чергової Калі-Юги. Тож на першому, невидимому для зла, плані мають постати магічні витоки, як протилежності до посухи виродження, і статися це повинно одночасно при усіх трьох наших світах! Якщо такі води непомітно просякатимуть з міжкордоння у світи, то Рою і іншому злу буде важко все це зіпсувати. То ж і з місцем дійства з’ясовано. Залишається лише питання виокремлення з вашої повноти менших і більших частин, зі збереженням цільностей.
Схоже, Алан, в більшій мірі розмовляв сам із собою, але я теж був присутнім, і вже навіть місцями починав розуміти, про що йдеться. І це знову не надто в’язалося з моєю ймовірною роботою в Суді.
- Отже, я, Ірина, Анагел, а ще Орно, як приховані витоки?
Я вирішив поки не перебивати високий політ шановного Алана, і осягнути суть його бачення.
- Найперше, ваша пов’язаність між собою, а потім і перетоки на відповідні вам території. Проте частину вашого вищого, кронового життя-буття вам доведеться осягнути самостійно, в чому саме воно полягатиме - я лише здогадуюсь. Тож твоє суддівство, виходить, і справді буде лише додатком.
- Я вважав навпаки, що наразі це мій найвищий з можливих статусів.
- В тому і справа, що це земний статус, а в тобі не він головний!
- Ви мене ошелешуєте.
- Кажу ж бо, що в тобі присутня і вища крона, від якої маєш частково відділитися в момент вищого зростання, одночасно зберігаючи спорідненість з землею і небом. Бо щоби стати Суддею, достатньо пройти посвячення, прийняти деякі знання, а ось для вищого проростання тут і зараз потрібно мати і відповідне Призвання, і себе іншого в собі звичному. І тоді розділення, відокремлення прихованого зі збільшенням отриманої цільності, й дасть потрібний результат.
- Який саме?
- Вважаю, що йдеться про єдино можливу форму протистояння Рою. Але й тут ви не перші. І я знаю на Землі місця і сили, котрі нам допоможуть.

2
П`Алан, схоже, виговорився і зацікавлено поглянув на мене.
- Ти ніби й не дивуєшся, Яромире?
- Просто приймаю до відома. Надто вже різного зі мною стається, аби відразу дивуватись. Це, зазвичай, приходить пізніше. Та, видно, у вас, Ваша Честь, в уяві все виразно склалося докупи. І нехай конструкція ймовірного майбутнього в цілому ще загадкова для мене, але її контури з ваших пояснень теж ніби проявляються. Тільки не бачу, яка ваша подальша роль.
- Моя? А ніяка. Поки я на цій Землі, доти не можу брати пряму участь в подібному, маю стояти осторонь, і навіть не поміж сторонами, але доглядаючи при цьому звичну справедливість. Тож те, що я розповів, лише констатація можливого, витяг суті з колишніх, призабутих справ.
- Цікава у вас позиція, як і призвання. Але чому ви ж не кажете тоді про необхідність особистого дотримання найвищих законів попри всі умовності сьогоднішнього буття?
- Тому, що моє призвання бути Суддею, і якщо б я випав із своїх строгих рамок, то найімовірніше, впав би дуже низько, і туди, де править виключно сила й ненависть. Драконам іншого не дано. Чи ти хочеш почути лекцію щодо букви і духу Вищого Судочинства? Що ж, це не зашкодить. На жаль, лекція, як на обмеженість нашу в часі, вийде надто короткою. Та довшу зможеш і самостійно споглянути в отриманих від мене матеріалах. Та вже нехай - отримуй концентрат із тез, для роздумів.
Суддя Алан, знову набувши професорських рис, звернувся до єдиного присутнього студента.
- Почнемо з поєднання протиріч, які і дають нам поле цільності. І найперше тут - Логос, котрий, як поняття, значно ширший за сказане чи написане слово. Але і живе слово ширше за формальний закон. Бо життя в цілому – це, зрештою, нічим не обмежене розширення Вгору, що, утім, дечого потребує – підтримки.
Друге: формальний закон, як умовне обмеження і, разом з тим, доцільна підтримка, попри все, завжди буде скерований до тих чи тих ієрархій, до імперативу, а також і до безумовного виконання і навіть насильств до незгідних. Тому, закон - завжди й атрибут влади. А до чого прагне влада і насильство? Таки до єдиного вирішення, єдиного центру, котрий обов’язково присутній в тій глибокій пітьмі.
Але й відомо, що живе буття побудоване на свободі вибору, що цілком заперечує і одноосібну сторонню владу, а отже, виходить, і імператив закону, передусім – абсолютного.
- Перепрошую, Ваша Честь, а є логічні докази такого заперечення?
- Та скільки завгодно, і ось перше, що прийшло - якщо в правилах чи законах завжди присутні прийнятні винятки, то існує дещо вище за ці правила й закони. І як ти думаєш, що це?
- Напевно йдеться про гармонію вічно змінного життя?
- Так! Тож і Логос тому варто бачити, як задум в проекті, - логічну частину всесвітньої Гармонії живого, що постійно змінна, наче нова й нова музика. І ось лише постійний збіг із нею в наших, суддівських оцінках, і зватиметься вищою справедливістю. Тож, в цілому, я дійшов висновку, що і найкращий закон може нести лише тимчасове відображення Дхарми-Логосу, а вища справедливість - завжди дійсний образ Кону. Ти здатен просто зараз сприйняти отой образ Кону?
- Ні, й не зовсім розумію, про що йдеться.
- Не біда, ще зрозумієш.
- То, Ваша Честь, виходить, що всі закони - ледь не омана?
- Ні, не так, бо не закони омана, а їхня повнота, скерування і використання. І найгірше, коли вони – це лише зумисно відокремлена від повноти цілого частка. На жаль, нині, ми аж надто часто бачимо, як частка пробує підмінити собою ціле.
- І скільки тої омани навколо нас?
- Навколо кого? Бо ми тут різні. Тож й інше так само різнитиметься.
- Навколо, наприклад, «людини».
- Ти, схоже, мав на увазі «гомо сапієнс-сапієнс»? Чи інше? Людина – це не просте поняття, недаремно в різних кодексах, передусім кримінальному, йдеться про особу, про конкретне «я». Але сапієнс, як і гомо, – це надто широко, і ледь не про все живе. «Людина» - ж ближче до «persona intelligens et libera»*. Бо ж це не будь-що і хто, а рамки перебування особи одночасно в розумі і свободі, по суті, це її шлях вгору, так? Безпосередньо на цьому шляху омани найменше.
- А як з оманами щодо Найвищого Суду і з Його покараннями?
- Це ти про що? Про мирське чи небесне?
- Про Суд душі, останній Суд нашого «я».
- Невже не знаєш, чи мене випробовуєш? Але мені не складно повторити - не Бог нас судитиме, а ми - самі себе. Та й там – не за буквою, а за реальним станом, за досягнутими відповідностями. Важке темне поєднання душі з єством опускатиметься все нижче енергетичними рівнями буття, прозоре і чисте – підійматиметься до однорідності із вищим середовищем. І ми самі бачитимемо свої недоліки. І головне, далі, не шукати шляху, як оминути очищення, - Суддя важко видихнув і продовжив, - Цілком відомі речі. Інша справа, що часто в душевно-духовних «надбаннях» присутні включення, які потребують сторонньої лікарської допомоги, найчастіше у вигляді посмертного Бардо. І ми, зазвичай, самі йдемо туди, бо інакше безвихідь, а вона знесилює і примножує болячки.
- Он як, а я вважав, що деяких в Чистилище і чорти тягнуть.
- І таке є, коли лихих справ нароблено без міри. Проте й чорти не зі всіма впораються. Та гірше інше, коли не надто обтяжені чорнотою вчинків єства по смерті намагаються обманювати природу речей. Отакі найчастіше й потрапляють в ряди бісів.
- А генії?
- Це інше, це – жива наша основа, що проявляє своє покликання і Призвання. Веде наше видиме й невидиме куди треба. В когось цей внутрішній голос сильніший, в когось і малопомітний. Зрештою, шанс почути його і дійти дається кожному, головне -не поставати супроти природи речей. В цьому сенсі і мали би діяти всі закони. Тож бісіє наша хвора основа, і часто далі вона відривається від цільності, і виокремлено існує, падаючи на дно.
Старий Суддя з інтересом поглядів на мене, наче вагаючись.
- То, виходить, довкола нас вже в якійсь мірі Чистилище?
- Великою мірою, так. Бо ж є не лише посмертне Бардо.
- І тоді ми тут аби виправити свої недоліки?
- Це додатковий бонус, ми тут, аби зробити те, для чого визвалися сюди прийти. Тож тому мене, Яромире, і турбує твоя дійсна готовність до всього подальшого.
- Здається, усе запропоноване долею, я сприймаю безвідмовно. І навряд чи стане гірше, якщо мої погляди на життя стануть після розділення ширшими. А коли мені розділятися – до посвячення в Судді чи після?
- Після, бо спершу варто отримати менше, а потім вже більше.
- Разом із супутниками?
- Разом. Їхні місії нехай і не менш важливі, але ключі у тобі. Тобі доведеться їх скерувати.
- І коли саме?
- Чим швидше. Ти хіба по собі не відчуваєш?
В мені стільки зараз зібралося усього, що я дійсно не відчував аж такого пріоритету прихованого необхідного над виразно бажаним, цілком заслуженим відпочинком.
- І де це має статися?
- Судячи з усього, біля однієї із силових вершин тутешньої Землі. Маєш туди прийти з Орно, і своїми супутниками. Орно підготований тривалим постом і покутою, ти в більшій мірі теж, а супутники тісно з тобою заплутані, тож підтягнуться. Та маєте стерегтися, на вас вже полюють.
- Але мені потрібно хоча б декілька днів на перепочинок і обдумування.
Суддя посміхнувся.
- Головне – твоя згода. А зараз таки варто перекинути в твою пам'ять все необхідне.
- А місця вистачить?
- Твоя пам'ять лише знатиме, де це шукати в обсязі твого розуму, а його вистачить на тисячі й тисячі подібних багажів.
- А кому дістанеться потім все те – більшому, чи меншому моєму «я»?
- Ти дійсно цим турбуєшся? Може й розділитися, але копіюванням. Та взаємозв’язок залишиться в будь-якому випадку, води джерел будуть і далі спорідненими.
Суддя взяв мене за руку, і я миттєво відчув, що знаходжуся під щойно породженим чималим виром, який наче сильна буря проносився моїми чуттями.
- Отримуй. І не турбуйся. За декілька днів твій розум надасть отриманому лад.
Алан відпустив мою руку. Вир потанув. Натомість я відчув в собі вагому присутність невідомого раніше мені досвіду, але не став поринати в нього.
- І як? Без алергії? - П`Алан говорив цілком серйозно, уважно вглядаючись в мене.
Але я, схоже, витримав без відторгнення, нехай і не розуміючи, навіщо мені стільки суддівської макулатури.
- А тепер головне, Яре, коли будеш готовий до обряду розділення, дай знати.
- А які ознаки готовності?
- Тебе розриватиме внутрішня потуга, і розірве, якщо не даси їй правильного виходу.
- Ясно, - із собою я здатен був дати раду, але існували й інші, - а що маю запропонувати Орно й супутникам?
- Особисту їхню свободу. І ціль - допомогти світам. Тож маєш донести це своїм друзям. А Орно в темі глибше, аніж тобі здається, бо це головна умова для його звільнення.
- І ви знали наперед про все це, коли заточували його в птаха?
- Докладно - ні, але Орно тоді шукав порятунку від Владик, і цей сховок його влаштовував. А далі пішли глибші передчуття. І ось тепер його термін перебування в Мукачеві завершується. Зрештою, як і мій. Я дам невдовзі тобі ключі від його клітки. А від своєї вже, пробач, шукатимеш сам.
- І що це значить?
- Більше відповідальності на тобі. Нехай ти раніше, певно, й розраховував вільно піти на всі чотири сторони і далі жити, як заманеться, але, колего, очевидно, - чим більше ускладнюватиметься твоє життя, тим тоншатиме світла доріжка. А зійти з неї, і тьма затягне швидше, аніж гадаєш, і найприкріше, - без вороття.
Судячи з вигляду Судді Алана, він знав, про що говорив.
- Та прошу лише про одне - дорогий колего, не втягуй у наші справи Софію, вона для нас з братами найсвітліше і найкраще з того, що маємо.
З цим я, звісно, відразу й погодився. Софія, звичайно, доросла і самостійна, але братам видніше.
- І дякую за передане нам послання від Творця. Воно відкрило чимало важливого. Ти його вже переглянув?
- Ні, але планую.
- Он воно що, а я думав, ти вже підготовлений. Та не барися з цим. Ось, зрештою і все, що я мав для тебе сьогодні.
Суддя підвівся і потис мені руку.
- І будь уважний, а то мої передчуття вирують й досі.
На тому ми розійшлися. Суддя просто потанув у мить кліпання моїх повік. І вслід йому майнув вітрець, і цілком живий, як на мене. Я не здивувався би й присутності поруч невидимих суддівських охоронців, чи може когось із його братів.
«Закони завше стікають від Дхарми-Логосу глибоко вниз, а вища справедливість навпаки, легко здіймається Угору» - з якогось дива вилинуло з боку залишеної у мені чималої суддівської бібліотеки. А ще згадалося про «високі густі крони й приховані джерела під ними - на межі світів» - невже в цьому сховане і моє майбутнє?
Ні, досить. Я спробував зупинити потік подібних мудрувань, бо скільки ж можна! Відтак миттєво прийшло інше, що я нагадую мільйонера, від якого всім потрібно одне й те ж, нехай і в різних формах. І хоча в моєму випадку йшлося зовсім не про гроші, але роздавати гроші виглядало б значно-значно простішим.
І ось так, невідомо з чим у голові, я продовжував йти до центру міста, де мене очікував в’язень з найдовшим терміном поневолення, про який я коли-небудь чув – принаймні, перебування у папузі, до того ж і за власною згодою! І ще хвилювало, яким стане Мукачево без судді П`Алана, а отже й без Орно. І чому це для мене було аж таким важливим? Вочевидь, я теж не хотів бачити змін у навколишній, уважно захищеній від лих, красі. Певно стаючи подібним до місцевих Драконів.

3
Коли я увійшов у кафе, мій звичний столик при клітці вже зайняла парочка, що, нібито, прийшла зовсім недавно. Офіціантка якраз брала в них замовлення. Папуга дрімав. Орно мовчав.
Я ж очікував від нього хоча би привітання. Дивно.
Довелося присісти неподалік.
Звідси добре виднілися і клітка з папугою, і столик. Парочка за ним весело перемовлялася, що, між тим, ніяк не зачіпало ні Фреді, ні Орно.
Я знову спробував відчути кожного з них - і так, і сяк, але нічого не виходило. Зате виразно виділялися темні енергії цієї двійки, що хижо кружляли навколо клітки. Я мав діяти, і негайно.
Першим кроком я викликав П’Алана, а другим охопив тіла сутінної парочки максимально непроникними енергетичними капсулами. Вочевидь, я частково перервав внутрішні зв’язки свідомості, бо парочка нараз застигла, як завмирає інколи кадр на моніторі. Далі вони обм’якли, наче поснули просто на своїх на стільцях.
Я озирнувся, пара-трійка відвідувачів закладу поодаль займалися своїми справами. А добре знайома офіціантка, мило посміхаючись, вже підходила до мене. Та наразі зупинилася – просто посеред кроку, як завмерли і інші присутні в залі. Миттю пізніше в кафе ввійшов П’Алан.
Наблизившись до столика, він уважно оглянув парочку, задумливо торкнувся рукою клітки з папугою. Затим підняв клітку, хмикнув і покликав мене.
«- Бери. І віднеси до себе, їм обом тут вже небезпечно. Фреді відійде за пару хвилин, Орно теж. Проти них використали дуже небезпечну зброю, але спершу наклали дієве закляття. Добре, що я впізнав його по запаху. Ще декілька хвилин, і ми би Фреді не врятували, а потім і з Орно почалося би…»
Під кліткою лежала блискуча металева пластинка. Суддя зробив швидкий рух, і пластинка зникла.
«- Гірше за радіацію. Додамо до речових доказів.»
«- Брати Орно разом з кліткою?»
«- Так. В тебе хвилина, сюди вже пробиваються зорами спільники. І ще одне - вихід Орно з Фреді – тричі промовити його таємне ім’я. Але спершу отримай від нього згоду на розділення. І нехай він ще той лис, але і вкрай зацікавлений у стосунках з тобою, тож домовленості виконає. І будь обережний, тепер ти і твоє оточення - на черзі, тому сьогодні ж переговори з Дракаром, бо мене якийсь час не буде. Та ми ще стрінемося.»
«- Добре.» - Я не став далі очікувати, і пробив тунель до прикордоння з Першосвітом, виринувши неподалік від моєї нової обителі. І за хвилину вже йшов вільними травами, вдивляючись у клітку, де так драматично, з судомними порухами крилатого диригента при виконанні якоїсь ультрамодерної композиції, приходив до тями бідолашний папуга. В його голові, безсумнівно, звучала зараз і відповідна музика з багатьма виконавцями на одне лице - Орно. Але я поки відсторонився від прослуховування усього, що могло звідти линути.
Я закрився і від будь-яких зовнішніх зв’язків, окрім з тими, що знаходилися б зовсім поруч і могли потрапити в поле зору.
Все, що сталося в кафе, особливо останні слова Судді, напружували. Тепер термінова ранкова поява Ірини з пропозиціями від Красогора, їхнє занепокоєння, виглядали геть в іншому світлі. І раз вже зло добралося до Мукачева, з його максимально захищеною територією, то неприємні події могли тепер статися будь-де. Отже, від сьогодні життя дійсно варто вибудовувати обережніше, втім, як і стосунки.
В ближньому ефірі раптово почувся невдоволений рик Орно.
«- Якого біса ти закрився від мене?»
«- Не від вас, а від вашого колективного несвідомого.»
«- Що за муть ти оце сказав?»
«- От-от, я не хотів подібного чути, та й взагалі, мало що будь-хто в безпам’ятстві може виказати.»
«- А, зрозумів. Лихо до лиха. І куди оце мене притягли?»
«- Кажуть, на Фреді здійснили замах. А ви опинилися зовсім поруч. Ризикувати таким папугою аж ніяк не можна, та й вами теж. Тому прошу і вас погодитись відвідати мою скромну оселю на межі світів.»
«- Що за знущальні алегорії, мені й без них недобре. А що наш Суддя - не проти?»
«- Це його ініціатива. Зрештою, як і ваш порятунок.»
«- А ти, певно, ніяк не причетний? Хоча, о! Я щиро вітаю! Нове призначення! То тепер ми, як вищий з вищим, нарешті будемо на ти? Зроби мені такий дарунок.»
«- Не знаю, який із мене суддя, але на «ти» наша розмова буде жорсткіша.»
«- Та куди вже далі. Але відчуваю оцю Першосвітну пихатість поруч! То ти тепер в ньому живеш? Чи це лише більш жорсткі умови для нас із Фреді?»
«- Ні. Мій дім на межі. Не турбуйся, ти тут тимчасово.»
«- Яке полегшення. Утім, давно мене не запрошували в гості. Цікавий момент.»
Ми увійшли у мою скельну обитель. Дещо неочікувано, та вона виявилася порожньою - ані Анагела, ні Ірини я не відчув. І відразу, з поваги до гостей, провів ознайомчу екскурсію кімнатами. А після встановив клітку в гостинній біля відкритої пройми вікна з виглядом на Першосвіт. Фреді відразу зацікавився і панорамою, і пахощами, проте не Орно.
«- Бомбезний краєвид, але не моє.»
Мене не здивувало пізнання Орно в молодіжній лексиці, але звична жовчна інтонація натякала, що він вже позбувався більшої частини наслідків нападу.
«- То що у вас там сталося в кафе?»
Найбільш неприємно було би довідатися, що напад пов’язаний з моїм останнім вояжем до Темносвіту. Хоча заслуговували уваги і події в Суді.
«- Зайшли, присіли. Я відчув їхні наміри і встиг закрити себе і Фреді. Та в мене нині енергії обмаль – тож ви із Суддею вчасно прийшли. Цікаво, що за муть в якості закляття вони використали, і що підкинули під клітку, бо жарило, наче на сонце посадили голим задом, довелося відключатися».
«- Знайшли металеву стрічку, її забрав Суддя.»
«- А чого ви удвох приходили? Невже чи нарешті?»
«- Спершу прибув я один, але «нарешті» близьке, як ніколи.»
«- Он як? Ребус не складний. То я тобі винен? А ти мені. Це поєднує, особливо в епоху воєн. Та чую не лише в Темносвіті почалося, але вже й тут – і я не про наші маленькі містечкові сутички.»
«- В Україні?»
«- По сусідству - в Сакартвело. Та і в Україні не довго мир триватиме. Та кого це цікавить…»
В моїй пам’яті промайнув образ москвички Юлії, що виявилася службовцем якогось підрозділу генштабу збройних сил РФ, яка зі своїм патроном, генералом, не так давно помчала на Кавказ. «Не так давно», а відчуття – ціла вічність проминула. Була ніби другом, а тепер стане, певно, затятим ворогом?
«- Невже справжня війна? Тоді ми на черзі. Але вибрана влада навряд чи особливо на це зважатиме, може й дійсно паніка зайва?»
«- Зайва, бо перешкоджатиме не лише звичному нашому розкраданню, але й діям потаємних сил. А ще ж є приховане чи не приховане масове славолюбство люду на своїх територіях. І в ньому всі народи подібні. Здається, природна риса, бо як інакше, але є одне «але». Я сорок років тому близько зіштовхнувся з людською фантастикою, тоді вона цікавила всіх, в тому числі й мене. І в цій країні щось правдиве можна було відшукати в ті часи виключно в фантастиці. Досі згадуються декілька речень з роману «Час Бика», Єфремова, вочевидь, і про нинішні мудрі народи, - «це ті, з якими можна зробити все, що завгодно! Пограбувати, відібрати дружин і коханих, вигнати зі зручних будинків. Треба тільки застосувати старий, як і наш земний світ, прийом - вихваляти їх. Кричіть їм, що вони великі, прекрасні, хоробрі й розумні, і вони дозволять вам усе! Але спробуйте назвати їх тим, ким вони є насправді – невігласами, дурнями, тупими та безпорадними виродками, – і рев стадного обурення заглушить будь-яке розумне звернення до них, хоча вони живуть усе життя у принижені куди гіршому.» І як тобі таке?»
«- Це про перемогу демократії загалом? Про масові уподобання, що позбавляють особистісного?» - зіронізував я, значно розширяючи контекст країн.
«- А ще про вершини самообману і глупства при оцінці подій - за це доведеться ж колись відповісти і разом, і окремо?»
«- І чому ми такі?» - згадав я високі оцінки, дані Орно Суддею Аланом.
«- Релігія і наука,» - не задумуючись відповів той.
«- Вони що, однаково притупляють?»
«- Методологічно обрізають всіх і вся на рівні своїх темних задач. Ти ж не думаєш, що нинішній науково-технічний прогрес веде в правильну сторону?»
«- Не думаю. Але ж церква, наприклад, ганить ледь не кожного за його персональні гріхи.»
«- І славить свій народ, себто воцерковлених, і тягне кожного стрічного у свою паству, хіба ні? І куди далі веде? Невже нікуди? Але хіба не народ винний, що в ньому процвітає зло і обман, народ – це ж спільна ідея, велика одностайність, так?»
«- Мабуть, якщо говориш зараз саме про народ. П`Алан стверджував, що ти чи не найкращий знавець українців.»
«- Ще б пак, але не тільки їх, останні століття слідкував за всіма навкруги, культур і націй в Мукачеві вистачало. Однак зараз мене більше цікавить власна доля. За мною, як виявилося, теж полюють. То може поділишся перспективами?»
«- Залюбки. Але хочу ще трохи прояснити для себе ситуацію.»
«- Я готовий допомогти.»
«- У цьому не маю жодних сумнівів, ти вже чимало кроків зробив. Бо донедавна про тебе мало хто знав, потім ти вирішив проявитися перед нами, і я по-дружньому зіграв свою роль. Тож, можливо, це натяки долі на спільні перспективи?»
«- Я приймаю будь-які пропозиції, головне, чи промовляє доля слово «нарешті»?
Проте я вирішив трохи потягнути з остаточним вирішенням цього питання, бо ціна звільнення Орно усе ж мала бути і високою, й чітко обумовленою. І хоча зараз все залежало суто від мене, та давати підстави для торгів я не бажав.
«- Доля стверджує, що ти недаремно чекав, і ми з тобою щось значимо. Суддя ж пояснив, що саме ми значимо на його думку, і чому ти опинився в клітці. І ось тепер найцікавіше – чи склалися ті умови, на які ти очікував, і в які прийшов я зі своїми супутниками? Карусель подій закрутилася, маємо придивитися до неї, і до всього, що нас оточує, спробувати домовитись про щось спільне.»
«- Чого тебе так цікавить думка Судді? Процес завершено, в тебе новий статус, тож де ти, а де вони всі? Чи ти й досі не вільний, не вищий за ці події?
Орно ненадовго замовк, утім швидко повернувся до розмови: «- І нарешті розкажи, які домовленості щодо мене, не тягни.»
Що ж, раз бранець готовий був прийняти будь-які пропозиції задля свого звільнення, то я їх для нього мав. І переповів Орно почуте від Судді, хіба за винятком таємних парольних подробиць. І ще, на його прохання, видав план потенціального протистояння Рою, як в цілому мій. Та ідеї П’Алана зараз вже не здавалися мені настільки нездійсненними. Утім, чи все я знав про його плани? І в якій мірі він збирався нам допомогти?
Та Орно, вочевидь, відав іще чимало дотичного. Тож, наразі, роздумував. А далі й взагалі запропонував накормити Фреді, аби той своїми пташиними потребами не заважав йому.
Та з сирником виникли проблеми. Покладатися на свої нещодавно отримані здібності з матеріалізації я не ризикнув, бо йшлося про задоволення того ще гурмана. Відтак, невідомо скільки ще доведеться жити поруч із розгніваним птахом. А папуги, особливо великі, злопам’ятні.

4
Тож я звернувся до Анагела, що, певно, вже намотав не одне коло навкруги моєї оселі.
І справді, поруч відразу зашелестіли невидимі крила.
«- Ваша Честь, кликали?»
«- Упорядкував свої небесні угіддя?»
«- Спробував зробити, як у вас, дещо вийшло, дещо ні. Потрібні поради. А далі приглядався до тутешніх подій.»
«- Потім розкажеш, поділюся досвідом. А зараз потрібен сирник для папуги.»
«- Це не важко. Але ж ви вже здатні й самі створити будь-що.»
«- З Фреді не ризикуватиму, бо в голові зараз казна що. А ти значно більш тренований, тому прошу в тебе про послугу, зроби ту страву, як у його кафе.»
«- Думаю, мій сирник буде не гірший.»
«- Дякую, друже!»
Знову майнули невидимі крила. І поки ми з Орно іронізували на тему, що далі важливіше – смак сирника, чи хто його подасть, мій супутник вже повернувся з пакунком, витративши на все хвилин з п’ять. Привітався з Орно і Фреді.
- Ваша Честь, принести тарілки? Чашки?
- І різного розміру, - підморгнув я йому, натякаючи на подальші високі звершення в матеріалізації.
І вже невдовзі сирник на маленькій тарілочці з майже прозорого китайського фарфору був привнесений власною рукою шеф-кухаря на персональний столик папуги в клітці. Фреді спершу недовірливо оглянув запропоноване, і навіть сторожко обнюхав, та потім задоволено закрехтів, імпозантно смакуючи страву. З водою було простіше.
«- І що? Ми не буянили?» - Як тільки папуга завершив із сирникомі задрімав, відразу оживився Орно.
«- Побачимо.»
«- Тоді до справи. Я більш-менш зрозумів, куди ви з Аланом хилите. Перспективно, хоча нічого нового, бо все вже колись відбувалося. Ось тільки нинішні розміри подій вражають.»
«- Я не мав часу аж так заглиблюватися. Відчуваю тільки ймовірний вихід за межі нинішніх правил.»
«- Навіть законів. Але чиїх законів? Поки я сидів у клітці, в Темносвіті сталося чимало змін. Принаймні у Владик, куди не глянь, погіршало, і невластивого нашому світу обману і самообману додалося.»
«- Щось подібне нині твердила і Л’аліті, та щодо всіх світів.»
«- Вона посвячена в наші справи?»
«- Ні, її хвилює власна доля. А мене - що надто багато співучасників. Найкраще ж виходить, коли займаєшся виключно своїми справами, плануєш і здійснюєш задумане сам-один - рідше, коли удвох з кимось, а нас вже четверо. І якась невідворотність шляху. Так і хочеться запитати, якого чорта?»
«- Це не до мене, вищі демони і чорти – різні істоти. А чому тебе лякає невідворотність? Я ось ледь не сам позбувся волі на довгі століття, в тебе ж подібного Фреді не планується?»
«- Ось тільки загрожують цілі і завдання, що геть перекреслюють перспективи простого безтурботного буття. Фактично ультиматум долі – або так, або ніяк.»
«- То тебе тягне в минуле? Колишні мрії надокучають? Тож ти такий напружений, я думав, після успіху в справі, ти влаштуєш бучне свято. Але ні – ти, як той скупий лицар, економиш на радостях, передусім, майбутніх. Хоча і в мене не легше, в Темносвіті жодної вакансії, тому я теж змушений виходити за межі. Тож свої колишні мрії я відпустив, і тобі раджу.»
«- Але є ще Анагел з Іриною. Їх куди відпустити? Надто складні рівняння з чотирма невідомими функціями.»
«- Що поєднані, дорівнюють нулеві, себто, відповідають динамічній рівновазі по обидва боки від межі між темним і світлим, так? І над чим тоді турбуватися? Хіба не сама доля визвалася вирішити це рівняння? Тож розслабся і займайся спогляданням. Проблема була би з Лайлою-Л’аліті, а з Іриною – навряд чи, хоча вона й така юна. Та в чому, цікаво, її вирішення, або повнота місії? Чи доля бачить Темносвіт в майбутньому розділеним інакше, аніж зараз? Проте, якщо повертатися в далеке минуле, то навпаки, має бути той, хто поєднає навколо себе Темносвіт. Подібне має статися і в Першосвіті. А ось в Середзем’ї таке неможливе, та й воно затісне, навіть для одного тебе. Нехай не йдеться про владу, але що більше за неї? І до того ти ще й Суддя. Не дивуйся, це я вголос роздумую, ставлю питання, ти мене виправляй, коли що.»
«- А що виправляти? Схоже, ти правий, і йдеться не про закони і правила, а про щось вище навіть за Логос і Дхарму. Суддя говорив про якісь нові джерела між світами, та думаю, йдеться про банальні продихи в кордонах, які ми маємо чи то стерегти, чи нести в собі…»
Попри застереження Алана, я зовсім не збирався брати на себе всю честь планування і прояснення майбутнього.
«- Джерела, Яромире, нагадують мені вільну творчість. Можливо доля нам пропонує створити для себе особливі вакансії? Цікаво! І що б це могло бути?»
«- Судячи зі швидкості розгортання подій, скоро дізнаємося.»
«- То ми разом дізнаватимемося? Це не здається тобі дивним? Усе ж я ніби з табору одвічних ворогів людства? Раптом зраджу?»
«- Невже підеш служити якомусь злому Владиці? Сам кажеш, що вільних вакансій там немає. Та й якою досконалістю ти володієш краще за інших Верховних? Суддя натякнув, що знайомий зі всіма, і в скромних межах, що це твій і недолік, і основна перевага. Що в тебе тому і свій шлях, а ще ти зберіг в ув’язненні чистоту крові, та й інші Владики достатньо зіпсувалися, а ти – ні. Я не знаю, що саме ти робитимеш із цими перевагами, але, схоже, вони потребують вищого довершення. І це якось пов’язано з моїм розділенням. І ще одне - я не вважаю твій рід ворогами, ви потрібні тут так само, як і всі інші.»
«- Заспокоїв. Що ж, твоє близьке розділення і я передчуваю, ось тільки яке моє місце в цій історії, що робитиму після, і де буде моя територія?»
«- У Всесвіті чимало місця, а в тебе – здібностей.»
«- У Всесвіті? Чого це ти про нього згадав?»
«- Певно випадково.»
«- Ні-ні, чую, що в цьому щось є, але навіщо фантазувати? Я можу зростати тільки на територіях вищих демонів, і то не будь-де.»
«- Але якщо ми порушуємо колишні правила пори стискання світів, виходимо за межі старого – раптом у тобі є вища потреба і не в Темносвіті?»
«- Можливо. Вища вакансія вітається. Та чи це не воєнне керівництво?»
« - Навряд чи. Мені війни чужі, а ми ніби щось спільне маємо.»
«- Однаково боротьбу в Темносвіті ми не обійдемо, та й справжня війна може точитися і десь значно Вище, а тут лише її відгомін. І що можемо ще, окрім як брати в ній участь, звичайно, не на службі комусь, а союзниками? Хіба відійти в сторону, і потрохи переливати води з величнішої водойми у свої світові болітця? Та щоби не робили, на когось маємо опиратися?»
«- Хіба лише на жителів своїх країв.»
«- На населення? Смієшся? Ось твій народ – не найгірший, роботящий, але загублений, і глибоко одноосібний, тому й повністю підвладний. Шукає раз в п’ять років на папірчику для голосування для себе Месію-президента, аби той усе порішав, аби стало краще, але й щоби нічого в житті не змінилося! І в інших країнах хіба не те саме? А народи Темносвіту ще більш приватні. Та в нас хоча би обману з виборами немає. І, крім цього народонаселення, іншого немає.»
«- Тим не менше, вони всі перебули минулі лиха, отже, переживуть і покращення. Тому, на них я дивлюся із оптимізмом.»
«- Ти мрійник. А мені складно звідси, з Фреді, проявляти оптимізм. Та я готовий погодитись – перед нами вартісний шлях. Ти і я – ми справді поза дійсними владними силами, тож нам або йти в служіння, або відкривати собі власні місця. І чим вони вищі – тим попереду глибші зміни в світоустрої! Ось таке мене цікавить. Тож я готовий, і ти готовий. Твої Кішка і Анагел – напевно теж. Куди їм без тебе?»
«- Що ж, Орно, раз так, по руках, і починаємо діяти?»
«- По руках, я з тобою, і моє слово тверде.»
Що ж, саме це я і хотів почути.
«- Анагеле?»
« - Так?»
Мій супутник повернувся до гостини, вочевидь, просто з глибин Першосвіту.
- Друже, наш гість Орно, що поки при Фреді, має право на прогулянку, чи зможеш їх обох супроводити? Я ж маю відлучитися у вагомих справах, а потім настане моя черга турбуватися ними. До речі, ти чув про що ми з Орно говорили, є що додати?
- Я залюбки складу компанію вашим гостям. І я чув, про що йшлося. Та не зовсім второпав. Ми всі вийдемо за старі приписи, і просто житимемо в гармонії?
- Сподіваюся. Чув може про Прометея, що поширював небесний вогонь у пітьмі людського буття, так і в нас ніби схоже, нехай і дрібніше, – виказав я раптову візію, що виразно майнула перед внутрішнім зором.
- Ваша Честь, в мене поки немає вищих цілей, аніж служити разом з вами гармонії.
- Ось це мене і тривожить, та я чомусь упевнений, скоро і ти отримаєш більше привілля і змогу повернутися до чогось, подібного своєму колишньому - ангельському. Ти ж не проти?
- Я тільки за.
Анагел злегка схилив голову, проте мені здалося, що губи Роббіна Гібба відтворили легку іронію, а очі смуток. Я розумів причини, повернутися з цього світу в світ небесний не здавалося можливим, але існували й інші варіанти.
- Ти маєш в це вірити.
- Спробую.
«- Орно, а ви не проти прогулянки в компанії із Фреді?»
«- Демон з ангелом, в супроводі хтивого папуги? Це чудово. Та я усе ж сподіваюся на близьке розставання з моїм візаві. І опісля приведу в його життя чудову самочку для смакування сенсів глибших за щоденний сирник. Бо скільки ж можна!»
Хто про що, та, вочевидь, Орно вже здогадувався про надану мені можливість самочинно вирішувати його долю. А ще, після почутого, спало на думку, що з тим усім, прихованим наразі в мені, я вкрай подібний до нинішнього Фреді з Орно всередині, і нові сенси мого буття, звільнюючись, теж принесуть чимало нового. Тож в результаті, ймовірно, і в мене з’явиться, вищим дарунком, близька особа. Якщо вже не з’явилася. Цікаво було би побачити і тих, в чиїх руках моя клітка. З цими думками я відкрив дверцята, і Фреді, діловито оглядівшись, без вагань вискочив назовні і почимчикував до віконної пройми. Я спостерігав за ним, і паралелі подібності з собою проступали все виразніше.
«- Його може і кондратій схопити від першого в житті польоту,» - незадоволено пробурмотів Орно.
«- А ти не вплинеш на його бажання, не додаси сил?»
«- Може мені взагалі папугою стати?» - незадоволено пробурчав арештант. Та він був правий.
- Анагеле, маємо поберегти птаха, стримувати, а то він, певно, і не літав іще.
- Добре. Я відчуваю його стан, за потреби підтримаю. Та для ширяння з висоти він дійсно ще не готовий.
Я причинив вікно перед невдоволеним дзьобом Фреді. Проте невдовзі ми в трьох з папугою вже виходили за браму моєї цитаделі - обіцяне нікуди не зникло.
Анагел ніс Фреді на плечі. І обоє, а може і всі троє, ми дивилися в майбутнє із очевидним зацікавленням. І нехай наші зори сповнювалися дійсністю по різному, але особисто я відчував високе тремтіння насолоди, котре могло зватися і духовністю – передусім, у цих запашних і таємничих краях.

5
Вирішивши не змішувати містичні вміння і, вочевидь, щойно відчуті висоти духу, я не став відкривати тунелі, а прийнявши всіма клітинами потрібну вібрацію, зійшов до підземного, нижнього простору, який починався просто тут, на межі із Середзем’ям.
Духовність досі виглядала для мене вкрай загадковою річчю – інколи цілком виразною, та найчастіше ілюзорною. Можливо, її чи не востаннє ще здатні торкатися мої найтонші чуття, які далі все більше віддаватимуться новим і новим містичним здобуткам? Але тоді виходить, що самі по собі мої магічні вміння точно не шлях угору.
Та з іншого боку, приємно набувати вищих здібностей, з ними здатен себе краще захистити, та й переходи даються легше, і хутром, як те колись, вже не покриваюся, і холоду не відчутно. Навіть гаряче стало. І невже це, передусім, наслідки Прометеєвого дарунку? Я опустився на найнижчий підземний ярус – жодних змін, та ж внутрішня теплота. Певно, тому і мої сліди на обмороженій донній тверді зараз виглядали аж надто чистими вікнами у потойбіччя. Та я ще не мав повноважень, аби розглядати долі тих, що прилипали до цих випадкових шибок з того боку. Цікаво, що там таке – передпокої посмертного Бардо, чи ще щось? Та колись дізнаюся. І взагалі, я вийшов перепочити, розірвати ланцюжок ранкового напруження, а не для нових обтяжень. І міг собі зараз дозволити будь-які місця відпочинку, проте тягнуло саме в Київ, куди я невдовзі і дочвалав.
Підземна частина міста зустріла мене купою цікавинок. І найбільше їх зустрічалося на верхніх ярусах, під самою поверхнею. Воно й зрозуміло, аж надто глибоким був придонний тлін унизу. А тут, вище, передусім на правобережжі, рясніло нехай і замшілими, але зрозумілими рештками іншого минулого, найчастіше будівель з обробленого каменю, в яких інколи відчувалося і щось живе. Мене переконували, що прийде час і Середзем’я значно збільшить свою площу за рахунок цих територій, але для такого титанічного прогресу мали би відродитися й титани, чого поки не спостерігалося.
А ще цікаво – безпосередньо під Києвом не було того загадкового льодового дна, - місто і його околиці стояли на твердому плато, яким щедра земна енергія, густа наче лава, підносилася широким кругом угору. І сприйняття її виразно надихало.
На поверхню я вийшов на Виноградарі, ближче до Окружної, біля крайньої до неї смуги переліску. Вероніка за моїми відчуттями зараз знаходилася неподалік і рухалася однією із пішохідних доріжок. І я подався назустріч.
Одягнута по спортивному, вона, вочевидь, поверталася з занять. Час від часу припиняла легкий біг, аби підібрати чергову пляшку чи інший непотріб у вже добряче наповнений різноманітним сміттям пакет.
Я радісно помахав їй рукою.
- Вітаю! Вам допомогти?
- Доброго дня! Ви знову мене знайшли без телефонних уточнень!
- Останнім часом живу без нього. А відшукав за натхненними поривами вашого єства. Тут ніби небагато подібних вам друзів лісу? – Випалив я, вдавано оглядівшись.
- Я не одна, інколи й інші приєднуються, коли бачать, що хтось прибирає. Та й смітять менше, коли чисто.
- Тоді дозвольте і мені доєднатися. Хоча, передусім, шукав побачення з вами.
- Оригінальне поєднання. І часто поєднуєте? – Зіронізувала жінка, продовжуючи вивчати мене допитливим поглядом.
- Рідко. Але я здатен рішуче виправити ситуацію.
З цими словами я взявся за якісь покинуті пластикові пакети, що виднілися серед трави.
- Я щось заплуталась – це ви про побачення задля прибирання, чи прибирання для побачення?
Вероніка з цікавістю спостерігала за моїми доброчинними стараннями.
- Здається, у мене зараз і те й інше, але я цілком до ваших послуг.
- І містично теж?
- Будь-яке побажання…
Ми хоча і не проявляли великої наполегливості, та непомітно назбирали вже зо два повні пакети різного непотребу. І нехай у мене не складалося враження, що місцевий люд аж так засмітив перелісок, проте і рясна зелень приховувала від нас подібні скарби. Зрештою, я міг перевірити дійсну картину, чи навіть спробувати більш ефективні способи збору такого урожаю.
- Нам уже не вистачає пакетів, хоча рук і побільшало.
- Можемо все інше скласти при дорозі. Тут часто проїжджають сміттєвози.
Її очі запитально торкнулися моїх. І тоді я насмілився й щодо всього іншого.
- Заплющ очі.
І нехай в черговий раз постраждає моя, виокремлена від всього мирського, духовність, але зібрати сміття будь-яким, навіть містичним чином, хіба погана справа? Та і яка це містика? Тож я вибрав матеріали, які планував зібрати – скло, пластик, папір, целофан, шкіра, резина, метал - далі обмежив територію пошуків скромними п’ятьма гектарами. Оглядівся – ніби ні машин, ні перехожих. Закрутив на ділянці проти годинникової стрілки енергії від землі, наклав на них образи матеріалів і сконцентрував перетоки на обрану точку неподалік, де вкрутив ці потоки вже за годинником у твердь, водночас, максимально маскуючи свою причетність до цих процесів.
І все сталося – майже миттєво, проте і з неочікувано виразним шурхотом, неначе величезні змії зусібіч стрімко проповзли повз нас. Вероніка злякано розплющила очі. Попереду, в метрах ста, на проїжджій частині автомобільної дороги, по всій її ширині, саме осідала велетенська купа непотребу.
- Що це там, і звідки взялося?
- Неймовірно.
Я і сам здивувався. Територію для збирання я обмежив, і вона здавалася не настільки вже й засміченою для подібних результатів! І до Окружної ніби не доторкнулися. Проте гора сміття вражала.
Декілька машин уже під’їхали до цієї купи, певно, сподіваючись якось її оминути. І з одного боку їм це вдалося. Показалася і велика фура - купа сміття за своєю висотою виглядала цілком співмірною їй.
- Оце так.
- Бідолашний ліс. Але йдемо швидше, поки нас не звинуватили в засміченні, чи не залучили в якості свідків.
Вероніка підхопила мене під руку і ми віддалилися від місця подій. Та щось у цій ситуації продовжувало непокоїти мене.
- Схоже, що ми не завершили справу. Чи якось не так її підсумували, – в мені явно заворушився ще остаточно неохоплений мною суддівський досвід Алана і його попередників.
- А що можна ще додати? Купа ж тільки виросте, – обернулася поглядом Вероніка до гори на дорозі.
- Скоріше відняти. Напевно не справедливо залишати це сміття тут.
- А куди його діти? Як на мене, його найкраще було би повернути всім тим, що покидали його тут.
- Гарна думка, може й вдасться, якщо зв’язки збереглися – декілька років, наскільки я знаю, подібні речі тут ще пам’ятатимуть своїх власників. Є й вища пам’ять отих, що споглядають наші діяння, але до них звертатися я ще не пробував.
- Якби таке вдалося, багато хто був би вкрай здивований, - погодилася Вероніка.
- Тоді відсилаємо товар в останні руки.
- Але ж вони були твоїми і моїми?
Слушне, а головне, вчасне зауваження! Я зараз міг опинитися в центрі нової великої купи, і не сам.
- Ти права. Тоді нас із тобою в якості отримувачів викреслюємо. І додамо ще п’ять гектарів, які очистимо разом з назбираною купою, як ти й сказала, повернувши в руки господарів.
Не сказати, що я раніше аж так непримиримо ставився до будь-якого забруднення природи, але метод мене зацікавив.
- Тільки відвернись, бо не зможу налаштуватись, - попросив я супутницю.
Відтак зробив усе, що й минулого разу, ось тільки сміття відіслав і з лісу, і з дороги в руки останніх власників.
І знову зашелестіло, та цього разу в повітрі, велика сутінна хмара здійнялася над переліском і бризнула темними іскринами увсебіч. Це вражало, але, вочевидь, ніяк насправді не вирішувало питання з прибиранням сміття в місті.
- Готово. Але чи це щось покращить?
Вероніка повернулася до мене, певно й досі під впливом того, що сталося щойно.
- Неймовірно, і справедливість торжествує. Та Яромире, ви небезпечний чоловік. Я вже переконала себе, що все учорашнє - це просто гра моєї нестримної уяви, та тепер знову в розгубленості.
- Я справді не очікував, що стільки назбирається. Та щоби забути цей інцидент, пропоную повторити вчорашню мандрівку на побережжя. Я би хотів цього.
- А мені сподобався ваш радикальний підхід. І запрошення теж. Ви любите моря-океани?
- Тільки теплі.
- А я всі. Але трохи втомилася. Неподалік у мене була група з фітнесу. Звідти й повертаюся, тому маю освіжитися, перевдягнутися, - Вероніка похитала головою, наче з чимось внутрішньо не погоджуючись, та потім знову глянула на мене, - а ви мене відчули серцем чи якось інакше?
Я не знав, що відповісти, бо на тлі подій з Орно, і можливого протистояння Рою, вже йшлося не тільки про власне сердечне буття, але й захист ближніх.
- Хіба так відразу відповісти? Запросите на чашку чаю?
- Якщо без магічного впливу.
- В жодному разі.
- Тоді гайда до мене.

6
Поки Вероніка готувалася до спільної прогулянки, я смакував чай над широкою панорамою міста за вікном її невеличкої кухні. Заодно придивлявся і прислухався до далекого й близького навколишнього - людського і навколо людського, підземного, надземного, навіть небесного, та, передусім, до міста. Якщо Львів нагадував розрізи, психологічні січення місцевого галицького єства, то Київ – широту української натури в цілому. Та й саме місцезнаходження столиці було неймовірно вдалим - на одній із вершин земного кристалу. Те ще джерело сили і енергій, котрі підіймалися з нутра планети, і щедро наповнювали собою і западини, і поверхні, численні сади, ліси і поля, щедрі води, зрештою, й місцевих мешканців. І могутньому подиху Землі не надто й перешкоджали нашарування більшою мірою негативних слідів мирського буття останнього тисячоліття. Хіба, що через це енергія мала невеликі зміщення кольорів своїх струменів, які я внутрішнім своїм зором зараз і спостерігав. Та повний провал до майже чорноти відчувався лише в межах декількох будов на Банковій і поруч з нею.
- Над чим задумалися?
Вероніка сяяла дитячою готовністю радіти всьому подальшому.
- Роздумую над курсом для нашого круїзного корабля.
- А в мене батько був капітаном великого риболовецького судна в Петропавловську Камчатському. Я в юні літа виходила з ним в море – правда тільки на тижневі тестування. Та тоді курси кораблям виставляли партія і уряд.
- Суворо. Гарний досвід. Та наш круїз точно не матиме промислових цілей.
- Це як? Просто пройдемося під парусами?
- Для яхти багато праці і знань потрібно. Тож я швидше про інші береги, як проміжні цілі круїзу.
- І як далеко можна потрапити?
- Куди завгодно.
Вероніка знітилася.
- Яре, скажіть чесно, це ж не може бути правдою, ви мене просто якимсь чином гіпнотизуєте, і все-все, що ніби ставалося, не справдішнє? І сміття теж. Ну це ж не може такого бути! Хоча я і все бачила на власні очі.
- Не може. І тому майже не стається поокремо. Тільки коли ми разом.
- Та вже нехай, - глибоко вдихнула жінка, - хіба ще комусь показати? Моїх дітей сьогодні немає, а так і їх би це зацікавило.
- Ні-ні, Вероніко, є речі інтимні, тільки наші з вами, без свідків.
Її усміхнули мої слова.
- Може тоді будемо й на ти?
- Будемо. І це найкраще продовження дня.
- Тоді йдемо?
Ми вийшли з її п’ятиповерхового будинку, що повстав на пагорбі серед зелені численної приватної забудови. Пахло абрикосами і розмаїтими травами.
- І куди тепер? – Запитала Вероніка.
- Напевно спершу, у ваші, твої місцеві улюблені місця?
- Є й такі. І не далеко. Ми вчора в темряві були поруч з деякими.
І невдовзі ми вже входили в парк, що, безсумнівно, вцілів у різночассі тільки завдяки велетенським дубам, яким вдалося вижити самим і захистити менших. І їм було що повідати, але поки я ще не мав змоги їх вислухати – і надмір різного в голові, та, передусім, захмареність навколо серця.
Вероніка розповідала про можливу історію цих велетнів, про царицю, яка, ймовірно і дала романтичну назву цій місцевості – «Не журись!».
Потім вона мовчала, а далі змінила тему.
- Яре, чому ми з тобою зустрілись? Як так сталось?
- Схоже, потрібно починати ще від Ренуара?
- А якщо серйозно?
- У тебе аура мого ідеалу.
- Справді? Ти бачиш аури?
- Різне бачу, коли дозволяю собі. Змінюю кут зору і бачу.
- А навіщо дозволяти чи забороняти?
- Можна аж надто багато отримати, а це корисно лише в особливих випадках.
- І по аурі можна щось розгледіти?
- Чимало, аура, яка ближча до тіла, це наші особисті поля, вони свідчать ледь не про все в нас. А є ще й вища аура, яка нас будує.
- Її теж бачиш?
- Теж, але теж не поглядом очей.
- Ніколи не чула про вищу ауру. І я мала про неї зараз дізнатися?
- Певно, це один із моїх недоліків, інколи надто багато з язика злітає.
- Смієшся?
- Тільки з себе.
Ми якийсь час йшли парковою доріжкою мовчки.
- Отже, для тебе я повністю відкрита, і таємниць не приховати?
Моя супутниця нарешті видала причину своїх роздумів.
- Ні, Веронічко, лише коли сама забудеш, де і що, з твого дозволу можу відшукати.
- Благородно. Тепер їдемо в центр?
- Хоч на інший кінець світу, і навіть далі.
- А чому би й ні? Бо що нам товктися в місті? Якщо вже вибирати видіння, то нові, і не страшні,тому нехай там буде світло й тепло. Але я захочу взяти звідти щось на пам'ять. Це дозволено?
- Щось просте, так.
- То я запрошена?
Я взяв її за руку. Окремим перехожим було не до нас. Та про всяк випадок я оточив нас захисним куполом з візерунком трав.
- Я зараз знову відкрию перехід, тож не лякайся.
І за мить тунель вже закружляв навпроти нас, являючи на тому кінці справжні трави і квіти, і кавалок сонячного неба. Останнє, що зауважив у Сутіньсвіті - це долоню Вероніки, яка знову стала напрочуд гарячою.

7
Околиці Першосвіту зустріли нас у всій своїй красі – розмаїттям зелені, щебетом птахів. Поруч височів схил гори зі скелею, де я влаштував собі цитадель, і густий ліс.
- Це схоже на сон, але як затишно, - замріяно роззирнулася гостя, - і стільки глибинного, невідомого. Де це ми?
- Зараз між світами – нашим і більш світлим. Ця межа тягнеться над всією поверхнею Землі, десь вона широка, а десь і вкрай вузька, в якихось місцях, як наприклад тут, на ній можна фізично перебувати. Та якщо на ній хто й буває, то лише подібні до мене дивні особи, або наші гості. Непогане місце для усамітнення. Тож я і влаштував собі ось там, в скелі, дім. Після прогулянки запрошую відвідати.
Вероніка продовжувала сторожко стискати мою долоню і уважно розглядалася.
- Навіть казковіше, аніж учора. Все інакше – повітря, квіти, кольори! А далеко той, другий світ, за межею?
- Невдовзі побачимо і його.
Ми неспішно зійшли пологим, трав’янистим схилом до невеличкої річечки, на тому боці якої, власне, Сяйносвіт і починався. Прозорі, приємні на доторк струмені води перемивали гладкі зеленаві камінці на дні. Зграйки малих рибок плинули по її поверхні. Вероніка підняла краї барвистої літньої сукні і рішуче ввійшла в плавну течію. Я теж не довго вирішував і подався слідом просто в своїх парусинових штанях. Відчуття сподобалися. Річка не мала нічого проти нас, і вода не піднімалася вище колін. І ми, продовжуючи триматися за руки, дійшли до другого берега.
Я піднявся на нього першим, виразно відчувши перетин тонкої плівки невидимого кордону. Передчуття не виказували небезпеки, і я дозволив Вероніці пройти вслід мені в Першосвіт. Вона його теж відчула. Та він проступив напевно настільки яскраво, що Вероніка спробувала вільною рукою його намацати. Ще недавно подібним чином відмітилася в Першосвіті й моя магічна супутниця Ірина, а ось тепер й Вероніка. Та далеко в Першосвіт вона не пройшла. Надто п’янким виявлявся для неї кожен наступний крок.
Тож ми повернули назад, і я провів ошелешену невидимим дійством даму до себе.
Вигляд з вікон їй теж сподобався. Мені навіть здалося, що їй захотілося намалювати навколишні краєвиди, прихопивши наступного разу все необхідне. Тож день складався найкращим чином. Я провів її своїм житлом. Вероніці все подобалось: і мої приміщення, і обстановка, та особливо простий камінчик, який вона взяла на пам'ять з дна ріки. А ще її вельми зацікавила знайома клітка мукачівського папуги, і чому вона порожня. Мене теж це стурбувало.
З папугою зв’язок не встановлювався, а от Анагел відповів, що вони вже вдруге вилетіли з нашого вікна, серцебиття нормальне, тепер найкоротшими перельотами рухаються назад - в напрямку дому, Ірину не зустрічали, здається, вона досі з Красогором.
- Папуга під наглядом Анагела. Скоро повернуться.
- А тут є й інші твої знайомці? Вони в тебе вельми колоритні.
- Та хто де, головне, найчарівніша гостя тут, і Першосвіт сприйняв тебе.
- Там за річечкою? Я зразу відчула незвичне. І з кожним кроком відчуття ніби посилювались, а повітря густішало. Той світ наче заповідник?
- В чомусь так. Але, насправді, - він зовсім інший. А тут лише його прикордонні краї, низини.
- Як цікаво, невже подібне буває?! І в чому полягає його іншість чи вищість?
- Він світліший, осяйніший, і дуже великий.
- Он як, то скільки на Землі взагалі світів?
- Для нас – три. Ми посередині.
- Це художній образ чи конструкція? І як вона працює?
- Зараз спробую пояснити. Ось у тебе є машина, а в ній акумулятор. Він складається з трьох важливих частин: плюсової клеми, мінусової і ізолятора, що відділяє плюс від мінуса. То цей Першосвіт – плюс. І є ще Темносвіт – він мінус. А посередині наш звичний світ. Його ще звуть Середзем’ям, або Сутіньсвітом. Першосвіт і Темносвіт за розмірами, як десятки поверхонь нашого, бо вони ще й багатоповерхові, хоча й по різному складені. Нині світи розділені між собою і далеко не кожного пускають до себе. І добра ознака, що вибагливий Першосвіт приязно прийняв тебе.
- Вау! Це все можливо? І ти не жартуєш?
- Ні крапельки.
- То Темносвіт тоді пекло?
- Не певен, та його жителям там добре. Я мало з ним знайомий, але кажуть, що до нашого Середзем’я прилягає широкий пояс доглянутих країв, які тамтешні жителі звуть Красенсвітом.
- То, виходить, через нас, посередині йде струм поміж мінусом і плюсом, між темним і світлим?
- Якось так. Течія хоче пройти, але ми просто так її не пропускаємо, а скеровуємо, як гребля воду, її потугу на потрібне – розквіт життя, творчість, доброчинство. Принаймні, так би мало бути, проте, найчастіше, використовуємо ці речі неусвідомлено, і будь-як.
- То ми не лише ізолятори, і здатні до більшого? Та й мінус, напевно, впливає, як темне, а плюс, як світле?
- Здатні. І ми мали би керувати тими перетоками енергій, не піддаючись їх особливостям - використовувати для вищих цілей, але поки мало що вміємо.
- Чому? Цікаво, то натхнення, це коли вдається відчути ті перетоки, і стається їхній рух крізь нас? І якщо хтось уміє свідомо керувати ними, то чому не всі?
Запитання виглядали логічними.
- Ми вийшли три сотні років тому з Калі-Юги. Чула про таку? При ній всі світові порядки впали, і народи теж опустилися. Колишні здібності майже зникли. Тепер, схоже, поволі вони до нас повертаються. Та присутні й сили, що змушують нас зупинятися в розвитку. Ось вони наразі й намагаються контролювати все і вся, підштовхувати нас на злі вчинки.
- Через це і війни?
- Думаю, що так, бо ті сили керують владою, і здатні навіювати населенню різні ілюзії і омани.
- І давно вже вони так діють?
- Вони вічно крутилися навколо нас, але знову різко активізувалися в останні триста років.
- Чому?
- Навколо Землі був захист, а потім він зруйнувався. Хоча більше він, ніби, й не потрібен, ми здатні справлятися і самостійно, ось тільки не дуже хочемо, постійно шукаємо когось, хто за нас все робитиме, а ми житимемо так, як і раніше, проте краще.
- Не зрозуміла, як це жити, мов раніше, але краще?
- І мало хто нас, нинішніх, розуміє, ми певно хочемо не доладних змін, а більше сторонніх зручностей.
- Яре, в мене виникло надто багато запитань, навіть не знаю з чого почати, я ж часто думала про подібне. Але навколо стільки краси, що хочеться лише вбирати її, поки я тут.
- А ти не спіши, чи потрібно на роботу?
- Ні, я вже можу дозволити собі жити не працюючи на когось, потреби скромні, є трохи збережень, а ще маю додаткову квартиру, яку здаю.
- Тоді залишайся, і нікуди не поспішай.
Гостя тепло посміхнулася. Їй припала до душі моя пропозиція. Вона захотіла щось сказати у відповідь, та у прочиненому вікні почувся шум – великий папуга важко гепнувся на внутрішній підвіконник і, смішно розставивши крила, прочвалав до відкритої клітки. Де і упав на бік, смішно викрутивши голову дзьобом до нас.
Я не став зачиняти клітку, зате прикрив вікно.
В світлицю ввійшов Анагел, на моє прохання в тому ж образі Робіна Гібба, і найщиріше привітавшись з Веронікою, запитально поглянув на мене.
- Як вам літалося?
- Стримував Фреді від подвигів, контролював серцебиття, та в цілому - радісно.
- І все? При Вероніці можна говорити, як є.
- Він декілька раз гепнувся в річку, прагнучи перелетіти на той бік. Але бойового духу, як і нахабства, не губив.
- Ще б пак. І добре, що не загубив, на його дух ми всі покладаємося.
- А чому не зміг? І з якої причини ви його забрали з Мукачево? – Зацікавилася Вероніка.
- Мене попросили це зробити, тут йому буде краще. Плануємо невдовзі випустити на волю, якщо це його влаштує, ось і вчиться літати.
- Це важко, він ж бо не знав іншого життя, аніж в клітці.
- Частково, бо, як я тобі вже казав, Фреді не простий птах - в нього великий внутрішній потенціал. Але на той бік не всіх пускають. Ось тебе допустили, а його поки ні. Згодом поясню.
« - Ваша Честь, у вас порожньо на столі, може щось запропонувати?»
- Вероніко, як ви поставитесь до бокалу вина?
- Найкраще простої води з лимоном.
- А чому так? Інколи вино саме те, що потрібно.
- Я вже декілька років, як повністю відмовились від алкоголю. І почуваюсь без нього щасливою.
Он воно як. Дещо в її аурі натякало на пережиту залежність. Але хто, підіймаючи перший келих, здатен передбачити, що дійде до подібного? Утім, судячи з того, звідки береться алкоголь, з якого саме місця дріжджових грибків він виринає, то від нього відмовляється ще надто мало люду. Нехай і те, що пропонував я, було лише імітацією, та принципи важливіші!
Я поглянув на Анагела, він схвально гойднув головою і вийшов.
- І я зараз почуваюсь щасливим.
Ми обмінялись уважними поглядами, що привели до нетривалого мовчання, яке порушував лише Фреді.
За декілька хвилин повернувся Анагел із срібною тацею в руках. Він переклав на стіл дві склянки з водою, тарілку з дольками апельсину і два високі темно-зелені малахітові кубки з пурпурним напоєм.
- Це гранатовий сік, щойно відтиснутий.
- О! - Очі Вероніки заіскрилися, – як ви встигли? Яка розкіш! Дякую, Анагеле!
Анагел запитально поглянув на мене.
А я чомусь згадав Деві Тамаза і його загадкового помічника. Але місія мого супутника була явно вища, аніж просто помічник.
- Кажи, як є. І присядь, будь-ласка, не поспішай, побудь з нами.
- Я, власне, хотів сказати, що запрошений на світський раут у світі неподалік. Софія вже декілька раз запитувала. А щодо соку, то він з Аджарії, його для нас в одному приморському кафе вичавили. Натомість, я приніс їм в дарунок мішок зрілих плодів.
- Це все за п’ять хвилин?
Вероніка недовірливо глянула на Анагела, далі на мене.
- Я вже раніше, на прохання Ірини, таке робив, тому зараз було простіше.
- Дякую, друже.
- До речі, Софія і вас із Веронікою запрошувала.
- Тоді вже наступного разу. Подякуй їй від нас, бо ми маємо ще пройти звикання до тутешнього середовища.
Анагел приязно кивнув головою моїй гості, далі мені і вийшов.
- Софія мешкає неподалік?
- Десь в глибині Першосвіту.
- То в Анагела довга дорога?
- Наш друг, напевно, вже біля неї.
- Як так? І в Аджарію за хвилину злітати неможливо.
- Він здатен.
Вероніка рішуче встала і вийшла з кімнати вслід Анагелу.
Я супроводив її. І, звісно, його вже не було.
- Добре, я переконалася, я в казці, а де тут можна помити руки?
Я провів гостю у ванну кімнату, де її рішуче здивувала наявність цілком звичних речей, нехай і в незвичних обставинах.
- Водогін від джерела неподалік, водовідвід в поля аерації – глибоко під скелею, а нагрів води, як і електрика в будинку, від сонячних накопичувачів енергії. А за холодів ті накопичувачі я, певно, муситиму заряджати самостійно, якщо тут бувають зими.
Я не став пояснювати своїй гості і то, яким чином впорядкована матерія набула вигляду цієї обителі, не все відразу, але всерйоз задумався щодо можливих холодів. Вочевидь, в такі часи найкраще перебувати біля теплих морів.
Вероніка між тим повернулася в гостинну, тримаючи в руці підібраний в річці камінчик.
- Схоже, це все насправді.
- Насправді. І Анагел – дійсно колишній ангел, і ми з якогось дива допомагаємо один одному, і світ поруч реально значно вищий за наш, і Фреді точно не простий папуга. Але життя, по суті, залишилося внутрішньо тим самим.
- Навіть затишнішим, і кращим, раз тобі ні комп’ютер, ні телефон і телевізор не потрібні.
- Останні тижні навіть не згадував про таке, а раніше постійно щодня працював на ноутбуці.
- В мене подібна відсутність ледь не щодня, хоча з інших причин - зовсім не в ладах з технікою, і на телевізор втрачати час не хочеться.
Ми присіли біля пройми вікна і нарешті підняли важкі Анагелові кубки.
- За наші світи!
Напій нам засмакував, і, взагалі, все виглядало дуже по-домашньому.
«- Ну ось і земна жінка вже оживляє твої хороми,» - почувся знайомий голос Орно..
«- І мені це приємно.»
«- Тут про телевізор згадували, так от, сказане мною про епоху війн підтверджується, – із кожної праски зрання вже сповіщають про важкі бої на північних кордонах Сакартвело. Вітаю, почалося!»
«- А чому не співчуваю?»
«- Бо, як тут співають, «в боях повернемо ми долю свою!». Але не заважаю вашій недовгій розмові. Хоча вона і далеко не остання.»
- Яре, ти про щось задумався?
- Так, повідомили, що почалася війна на північних кордонах Грузії.
Пару хвилин ми сиділи мовчки.
- Мені прикро. І хто винен цього разу?
- Напевно той, хто й минулого. Не пригадуєш події в Абхазії?
- Я все життя була далека від політики. Троє дітей одне за одним, робота, і ось лише тепер з’явився час на пошуки відповідей.
- Та я ні на що не натякаю, думаю, ця війна лише початок більших проблем. Але це й не привід впадати в депресію.
- Хочеться сподіватися, що це просте непорозуміння.
Можливо. Та навряд чи імперія, вічний агресор, зупиниться. Готувалася ж явно до більшого.
Я допив сік і з вдячністю згадав Анагела. Може й самому спробувати повторити подібний трюк? Чи обійтися без мішків з фруктами, натомість використати купу грошей, які досі зберігаю у львівській квартирі? Але ж на гроші мені нині не приємно навіть дивитися, не те, що брати в руки.
Зрештою, я міг спробувати матеріалізувати, проявити все, що мені необхідне. Але з цим були свої тонкощі, передусім, із підбором відповідних енергій. Схоже, я мав щодо цих питань пройти навчання в Анагела.
- На жаль, поки бачимо наміри окупанта загарбати слабшу й меншу країну. Так завжди діяла орда, аби отримати нові сили, нову кров. А потім приходить час, коли орди тануть і зникають. Сподіваюся, років за двісті-триста їх і зовсім не стане.
- Смієшся, для нас і десять років має значення, принаймні для мене, а де ми будемо за сто років, а за двісті?
- Десь таки будемо. А де, певно від нас із тобою залежить.
- Невже від мене? А війна теж залежала від таких, як я?
- Від тебе – ні, але ти – більше, аніж знаєш про себе.
- В дитинстві і юності я уважно шукала, але нічого кращого, аніж є в інших, в собі не знайшла. Пройдемося твоїм зачарованим довкіллям? А то ця новина наче повітря відбирає. А ще маю додому збиратися, ввечері прийдуть подруги, і ти, до речі, запрошений.

8
Тож невдовзі ми вже підіймалися лісом, рухаючись в напрямку хребта гори, що завершувалася скелею моєї обителі, і численні дуби, тиси, буки просто хизувалися своєю могутністю. Їм опонував м’який килим з торішнього листя, вкритий зеленню трав і розмаїтих рослин, подекуди, з квіточками. Та густого підліску і навіть впалих стовбурів, не дивлячись на історичну відсутність лісорубів, не спостерігалося. Хтось явно доглядав за цим місцем, і вельми делікатно. Я мав підозру - хто, але ж не тепер займатися цим розслідуванням.
- Ти казав, від мене залежить майбутнє?
- Так, у стосунках з цим світом. Кожен, хто вперше входить у Першосвіт, має вибір. Можна стати повноцінною магічною істотою, а можна залишитися майже такою, як раніше.
Я знову відчув, як нагрівалася долоня моєї гості. Дивовижно. Можливо, варто було призупинитися. Та я продовжував її вести за собою все вище й вище.
- А чому майже?
- Ти в будь-якому випадку відкрилася, довірилася більшому. Зробила свій квантовий стрибок.
- Стрибок? Після переходу річки? Ті відчуття справді видалися мені невідомими, насиченими, і достатньо приємними. Але мене непокоїть нинішня війна, вона може прокотитися і всією планетою.
- Може.
- Невже її не спинити? Ти її не зупиниш?
Вона промовила це абсолютно серйозно. Та явно не за адресою.
- Я один не зупиню, можу лише взяти участь в ній.
- На стороні добра і світла?
- Хіба світло воює із тьмою? Ось коли його недостатньо, тоді точно тьма й повстає. А нині такі часи, коли світла недостатньо. Та ми стрімко летимо йому назустріч. Це дарує надію.
- Але ти ж маєш магічні здібності, може вони здатні зупинити війну?
- Та сила, що веде орди, вона не поруч з нами, вона в іншому просторі, і звідти діє. В нас лише наслідки. Тому, її тут не зупинити. Але можна надавати по руках її провідникам. Проте їх мільйони і мільйони, і хто має їх судити? Напевно, це дасться лише мільярдам інших, чесних і вимогливих.
- На мільярди в мене немає надії. А світлі маги не можуть протидіяти там, де та зла сила сховалась?
- Можуть, але світлим чином, інакше вони самі стануть темними. Та ось біда, після Калі майже не залишилось суто світлих - всі, і ти, і я, мають в собі більше темного, аніж малося раніше, і як з цим бути, я не знаю.
- І звідки те зло при нас?
- Під час Калі, часів очищення всього і вся, колишня система знищилася, тепер росте нова, і на жаль, з найменшими зв’язками з минулим. І найлютіша зима залишає коріння дерев і рослин, їхнє насіння, а ця стужа – майже нічого з минулого, тільки імлу забуття.
- То в мені теж присутня тьма?
- В кожного по-різному. Кожен ж має попередню свою історію, і не лише земну. Та, зазвичай, це про хороші речі.
Ми захекалися від стрімкого підйому і тепер шукали поглядами місце для перепочинку. Зрештою, вийшли на невелике плато. Нога Вероніки при останньому кроці сковзнула, моя супутниця втратила рівновагу, і я підхопив її, мимоволі обійнявши.
Вероніка здивовано завмерла, і наші серця виразно застукотіли поміж нас.
Вона не відштовхувала мене, просто дивилася довірливо значно глибше, аніж я очікував. І ми ось так й стояли у випадкових обіймах, аж доки раптово якась птаха, подібна до велетенської сови, безшумно не майнула поруч.
- Диви яка! – Супроводив я її поглядом.
- Місцева владика чи демон?
Видихнула жінка, поволі відсторонюючись.
- Вищі демони вже відійшли в свій Темносвіт. Та й ця територія для них, вочевидь, заборонена.
- Але колись вони правили нами?
- В Калі - так. Тоді темні і світлі краї поєдналися, і вищі темні майже тисячу років верховодили, та без них людство, могло б і не вціліти. Проте не варто тривожитися, це ж не темна отрута в нашій крові – ми просто від народження трохи зміщені своєю увагою в темний бік. А тебе зараз Першосвіт повернув у природній стан – увагою в керунку світла, ось і все зцілення.
- Невже так просто? Це приємна новина. А в інших, в нашому світі, як з цим?
- Більшість нині досі зміщена самоусвідомленням в темну свою частину. Так було тепліше, енергійніше раніше, та й легше сприймалася воля різних господів, які певний час проявляли свою специфічну турботу.
- А тепер?
- Нині тих господів вже немає в нашому світі, натомість побільшало астралів - бісів, еґреґорів, химер, але і добрих ангелів теж.
- То, кажеш, не вищі демони розпалюють традиційні людські війни?
- Війни взагалі не в людській природі. Людяність – це ж про інше, правда?
- Можливо.
- Проте нині присутнє підступне зовнішнє втручання, а проти нього силою, зазвичай, не підеш. Та є і ще дещо, бо війна - це той вогонь, що хоча й палає назовні, та завжди породжений внутрішніми причинами. Вогонь, тим дужчий, чим глибша сухість, відповідність вогню того, що спалахує і горить. На жаль, для вогню війни були вагомі причини в кожному, тож це випалювання, попри все інше, має навчити нас багатьом речам, вимушено просвітити навіть найжорстокішим чином. Така зворотна сторона кожної біди.
- Але ти б не відмовився спинити війну, якби міг?
- Не відмовився. Тоді, впевнений, і ти б не відмовилася стати більш магічною. І ми б разом спиняли лиха.
Мій, по-чоловічому грайливий погляд, певно, здався їй недостатньо переконливим для подібного вибору майбутнього.
- Я не можу, я така, як є. Проста земна жінка, що прагне любові й сімейного затишку, бути з близькими й рідними. Нехай і молюся за всіх, але насправді - глибоко інтимна, аполітична, не бойова, і собі не можу часто дати раду, не те, щоб усім.
- Це гарні риси. Мені до вподоби.
І я схвально й шанобливо схилив голову, відтак підхопив Вероніку за руку, і ми зробили останні рішучі кроки для покорення місцевих висот. І якийсь час стояли на пологому хребті, поринаючи в далечі, що відкривалися звідси.
- Проте сюди навряд чи яка війна докотиться, правда ж?
- Не знаю. Та якусь участь в них братимуть усі.
Схоже, надходила пора повертатися. І для цього спускатися додолу було зовсім не обов’язково.
- В тебе ж нікого зараз вдома немає?
- Ні.
Я знав місцезнаходження і вібрації її квартири, виокремив їх, далі скерував крізь себе перетоки енергій землі і неба, наклав на них вироблені в собі керівні ключі, додав вібраційні цілі і, змахнувши долонею, матеріалізував перехід. Тунель пронизав прозорість повітря перед нами, вималювавши свою коротку попелясту внутрішність. Чомусь в цю мить мені спало на думку, що подібне завжди було перед моїми очима, принаймні, коли я студентом вивчав фізику напівпровідників, з їхніми тунельними переходами, і паяв різні схеми, передусім, для устаткувань світломузики. Але тоді мої інтереси займали інші важливі речі, про які зараз і не згадати.
- О!
Тільки і встигла черговий раз здивуватися Вероніка, та я вже вів її за собою у рідне Середзем’я.
І за мить ми опинилися в коридорі її київської квартири.
- Ніяк не звикну, і певно ніколи не зрозумію цього твого фокусу. Але дуже зручно!
В порівнянні зі світлом, з якого ми сюди прийшли, навколо помітно посіріло. І яскравий київський сонячний день поки не позбавляв відчуття деякої, нехай і скороминущої, але утрати.
- Промине за пару хвилин, – промовив я, підозрюючи, що й у Вероніки промайнули подібні думки.
« - Можеш мене від’єднати? І приєднати до Л’аліті?» - в голові замиготіли знайомі образні ряди від Орно.
« - І коли ти встиг підключитися до мене?»
«- Ти ж і далі не закриваєшся, не зважаєш на ситуацію в собі і навколо, то хтось мусив тебе застерегти. Візьми нарешті за звичку – перебувати в захисті. Але мені приємно було чути вас, то як, з’єднаєш?»
«- А сам чому не покличеш?»
«- Цю обитель, на відміну від себе, ти надійно прикрив, навіть для виходу потрібна більша сила, аніж та, що сумісна із Фреді.»
«- Добре, я спробую.»
Я не став розпитувати, для чого Орно потрібна та жінка. І не збирався виказувати їй місцезнаходження свого житла. Але ця розмова пробудила деякі ідеї, що захопили мою увагу. Л’аліті в нашій історії і справді могла бути вельми помічною!
Вероніка вийшла з вбиральні і підійшла до мене. І ми разом якийсь час летіли поглядами над південно-західною частиною міста, що лежало значно нижче цих висот. Це здалося мені приємним розширенням до скромних квадратних метрів її двокімнатної квартири. Утім, хіба більше потрібно?
Я відмовився від запропонованої їжі і напоїв, трохи поспішаючи виконати прохання Орно. Лише подякував хазяйці за чудовий день і пообіцяв повернутися трохи пізніше.
- Але ти ж не застанеш мене у ванні, чи іншим раптовим чином?
- Згоден. Я ще досі вмію дзвонити в двері.
Я спробував віджартуватися, але це дійсно виявилося цілком зручним для неї варіантом.
- Тоді я йду, і сподіваюся ненадовго. Дякую за гарне побачення.
- Дякую й тобі, – задумано сказала вона.
І я помітив, що вона тримає в руці той самий зеленавий камінчик.
- Все ж по справжньому?
- Так.
І я м’яко притулив її до себе, ледь не відразу відчуваючи, який жар в ній це викликає. Торкнувся її губами і вийшов. Цього разу крізь двері.

















Розділ третій
Повернення Орландино

1
Л’аліті відгукнулася не відразу. Я вже відійшов досить далеко від дому Вероніки, коли на зв'язок таки вийшли.
«- Ти промовив моє ім’я, уявив мене, і послав запит до мене - це працює. Але я наразі в своєму краю, куди вхід лише обраним. Ти хочеш ним стати?»
Хоча це запитання й застало мене зненацька, та відповісти я мав з розумом - сказані у стосунках із вищими слова мали більше значення, аніж зазвичай.
«- А для мене друзі завжди обрані. В такому статусі я готовий. І я справді шукав тебе, та, передусім, на прохання Орно.»
«- Он як. Для нього я поки не можу покинути свої справи. Та готова обдумати пропозицію Орно.»
«- Хіба ти її вже відаєш?»
«- Частково. Навіть коротке спілкування з вищими демонами завжди матиме свою зворотну сторону.»
«- Про що ти?»
«- Друже, зачекай трохи, я думаю…»
Та після невеличкого мовчання, Л’аліті погодилася зустрітися.
Власне, я пішов значно далі, аніж про це просив сам Орно, відчуваючи, що прийшов час для його звільнення. Можливо вони й без мене обговорювали цю тему ще в Мукачівському кафе, та мені дещо підказали й накопичені в собі знання про особливості краю Л’аліті.
«- Отже домовились - бери свого папугу і гайда до мене в Красенсвіт. Обсудимо його питання разом.»
«- Куди саме?»
«- Просто подай звістку, як будете готові вирушити зі своїх нових країв.»
«- Тобі відомо про мій новий дім?»
«- Плітки ширяться швидко. Тож не лише я відаю. О, ледь не забула, Суддя П’Алан оприлюднив про звільнення нашого бранця під твою відповідальність. Тож ти став офіційним вершителем долі Фреді й Орно. І я рада бути в доброму ділі помічницею. Жду від вас звістки!»
Он воно що. Я не очікував, що головний Суддя оприлюднить своє рішення щодо Орно аж так швидко. Напевно, в світлі нещодавнього замаху на Фреді Суддя виразно підштовхував нас до рішучих кроків. І нехай далі вже лише я ніс відповідальність, та мене все влаштовувало.
Тож невдовзі я вийшов з тунелю в хол свого скельного прихистку.
Папуга зустрів мене жвавим пострибуванням і іронічним зауваженням Орно.
«- Я готовий.»
«- До чого?»
«- До наших подальших спільних дій. Я так зрозумів, ми зустрічаємося з Повелителькою?»
«- Л’аліті вже очікує нас. Тебе влаштовує подорож до неї?»
«- О-ла-ла, ось тільки мій нинішній вигляд мене не влаштовує. Та й небезпечно ось так являтися світу. На мене ж полюють.»
«- Для твого звільнення потрібна місцина зручніша за Першосвіт. А про чудодійні краї Л’аліті я трохи поінформований.»
«- О, та невже?»
Орно змовк, та невдовзі зазвучав значно енергійніше: «- Само собою. Місце сили, Л’аліті, дім Зцілення, саме так!»
Я хоча і не зрозумів про місце зцілення, але не став зволікати, як і ловитися на запевнення Першожінки, мовляв про мою обитель вже всім відомо. Тому, підхопивши клітку, невдовзі вийшов на океанському березі - там, де зовсім недавно гуляли з Веронікою.
Перехід сюди дався легко, і відслідкувати звідки він привів, думаю, не вдалося б нікому. Звідси я й послав черговий запит до Л’аліті, прислухаючись в середині свого єства до її лінії в собі, а ззовні - до гуркотіння розбуджених далекою бурею океанічних хвиль.
«- То ти вже на місці? Подай свої земні вібрації,» - запропонувала вона: - «і я відкрию тунель.»
Я так і зробив. І невдовзі поруч в повітрі з’явилася невеличка точка, що далі розкрилася в звичного вигляду перехід, яким нам із Фреді й пропонували скористатися.
Я не мав причин остерігатися Л’аліті, як і особливо довірятися їй. Та й, можливо, це знову вела доля, або ті сили, що ховалися за нею.
А ще перед цим кроком, я спробував заглянути в найближче майбутнє, але нічого нового не проявилося. Сутінь вирувала так само яро і невпинно.
«- З богом!» - весело продекламував демон у моїй голові, і я не знайшовся, чим йому відповісти, хоча подібна вольність мене й здивувала. Та вже нехай, і я, підхопивши клітку, рішуче вступив у відкритий перехід.

2
Короткий тунель привів нас на високу скелю над широким морським простором.
В груди вдарило цілковитим привіллям і теплотою відчутно приязного оточення. Я роззирнувся. Ми знаходились десь у Красенсвітній частині Темносвіту, і це вже мною виразно відчувалося, як і чимало іншого, бо вбрана в легку туніку Л’аліті очікувала нас зовсім поруч.
- Вітаю в нашому Едемі - на Раті!
Її голос, зливаючись із навколишнім сяйним простором, приносив немислиму насолоду, погляд виблискував загадковими водами, а хвилі волосся крилами вільної птахи напиналися для злету веселим бризом.
Як не дивно, попри всі рясні зваби, щось втримувало мою тяму і розсуд на плаву. Мені навіть спало на думку, що наша недавня з Веронікою зустріч мала до цього прямий стосунок! Але я не став проявляти свою набуту стійкість виразніше.
Задоволено оцінивши складене враження, Л’аліті протягнула руку і, взявши мене під лікоть, провела під кам’яним зводом повз ряд прикритих завісами приміщень на інший бік скелі, де перед нами, цілком магічно, раптово відкрився вид на велетенський зелений острів за неширокою протокою внизу. Куди сягало око, виднілися пасовища й луки, сади й поля, поселення, а ще порт і чимале місто античного вигляду за ним, і навряд чи воно було єдиним.
- Просто чудесно! – Не стримався я.
- А то! – Жінка палко зблиснула очима, - запрошую відвідати, та, певно, опісля того, як ми повернемо Орно, так? Ви ж для цього тут? А його ж мало випустити на волю, бажано й відповідні процедури зі зцілення провести. У нас і все потрібне є для повернення таких, як він. Тож як, рішення прийняте? Місце підходяще?
- Схоже так, - я вдихнув на повні груди, - добре, енергійне.
- Найкраще з можливих, і максимально близьке до його рідних місць, нехай туди йому вхід поки й заборонений.
Дивно, що Орно не втручався, та, можливо, він і сам розмовляв зараз з Л’аліті.
- Тут і безпечно. Кажуть, на Фреді й Орно полювали вихідці з Темносвіту, але я маю сумніви, що нападники звідси. У Середзем’ї легше знайти виконавців для будь-яких злочинів. Не здивуюся, якщо й винагорода існує, і це продовження колишньої історії Орно.
Я зрозумів її натяк. Та й причини затягувати дійство я не бачив.
«- То як, пора?» - звернувся я до ув’язненого.
«- О ні-ні, дай насолодитися останньою миттю!» - послання від Орно дещо здивувало. Та він відразу іронічно й додав: «- Та, до дідька, не тягни, починай вже!»
«- Тоді промовляємо твоє таємне ім’я вголос – тричі.»
«- Я вже це випробував разом зі всім іншим – і тричі, і сто раз по сто!»
«- Орно, це маю промовити я.»
«- Он воно що, Алан, Алан! Вічні його статуси і допуски. Добре, зараз промовлю! Та й ти підготуйся.»
Я зрозумів натяк по-своєму, і створив навколо себе, хоча й цілком прозорий, та достатньо потужний захисний купол.
В’язень затих, наче збираючись із силами, відтак передав мені своє потаємне ім’я. Здається, тепер я розумів чому він так вагався.
«- Його тепер знаю, крім тебе, тільки я?»
«- Так. Я не очікував подібної підступності.»
«- А хіба суддя П’Алан його не знав?»
«- Ув’язнити можна просто суддівськими силами, далі назначити ключ звільнення, і в потрібний час передати свої повноваження, частинку себе, виконавцю. І ось ти отримуєш дозвіл і ключ, і «вуаля»! Але давай вже, Яре, не тягни. Лише клітку відкрий.»
Що ж, пояснення Орно мене влаштували, хоча й відав я дещо більше - для керованості ситуацією і в майбутньому. То ж нехай, пора! Я відкрив дверці і повторив про себе отримане таємне ім’я. Тричі.
І все спрацювало!
Здалося, що бідного Фреді зараз розірве - його декілька раз кинуло в різні боки, вгору, вниз, а потім попустило. Він лежав і дрібно тремтів. Мить минала за миттю. Та щось, вочевидь, заважало. Схоже, я мав зняти зовнішній захист. Що негайно і зробив.
Л’аліті тут же кинулась до птаха, обережно витягла його з клітки, певно додаючи до звільнення і свої запрошення. І я відчув, як опирався цьому Орно!
- Та виходь уже, я закрила очі! – Підтвердила мої здогадки жінка.
І відразу стався новий різкий сплеск енергій. Дзьоб Фреді відкрився і кольорова хмарка випурхнула звідти, розширилася, набула спершу вигляду сфери, затим різко сформувала контури людського тіла, змученого, висохлого до напівпрозорості старця.
Різко війнуло холодом - видно тому, що дійство на цьому не закінчилося. Обличчя в’язня, його вигляд, а потім і одежі на ньому, стале змінювалися. Чимсь це нагадувало діяння Анагела під фантазійним вимогливим керівництвом Кішки Ірини, але той первинний образ Орно я закарбував у своїй пам’яті.
Та ось перетворення закінчилися.
- Л’аліті. можеш відкрити очі й відведи мене до ваших живих вод.
Голос Орно хоча і здавався змученим, але звучав вже зовсім з іншими інтонаціями.
Повелителька якийсь час мовчки вдивлялася, вивчаючи, певно, не лише видиме.
- О, я стільки чула про тебе, але ж ніколи не бачила, це справді ти? Кавалер хоч куди! – Зрештою пролунав її упевнений вердикт , - і не сказати, що стільки натерпівся.
Високий блідий шатен у тонкого крою шовковому хітоні зблиснув на неї чорнооким поглядом і повернувся до мене.
- Дякую Яре, - його живий голос несподівано зазвучав приємним баритоном, - ми тепер, як кровні брати. Але я не здатен більше чекати – ведіть мене до води! До життя!
Повелителька теж підійшла до мене.
- Ти чимало зробив! Та вшануй і нас, відвідай наш край, можеш прийти і не сам.
Я поглянув у бік заманливого, осяяного літнім сонцем долу. З ним було все гаразд, щось дивне відчувалося лише в тоні пропозиції.
- З приємністю приймаю запрошення, нехай зараз маю пильні справи, але потім – з великим задоволенням.
- Що ж, задоволення буде взаємним. І тепер я бачу наскільки це важливо і для тебе.
Що вона мала на увазі, я не став з’ясовувати, підхопив кліть, просунув туди бідолашного Фреді, що поволі приходив до тями, відтак подав вітальний знак Орно.
«- Де тебе шукати, в Темносвіті?»
«- Жартуєш? Я поки тут. Що можна мені ще прагнути у Всесвіті, як не поновлення в храмі незабутньої Лілаї?»
Орно майнув по мені майже людським поглядом. Наші зори перетнулися. І це був наче дружній потиск руки.
Що ж, залишити звільненого Орно під опікою Л’аліті виглядало найкращим продовженням.
Я відкрив тунель, підхопив клітку з птахом, і, з вдячністю кивнувши на прощання головою їм обом, покинув товариство.
І за хвилину вже повернувся до свого обійстя, щоправда, знову ж таки, через пересадку на океанічному побережжі, де за порадою Орно вдягнув на себе оболонку захисту. І хоча наразі нікого стороннього вдома чи в найближчому околі не відчув, та що може бути простіше за проникнення в житло, в якому немає господаря, а сліди - їх можна і не залишати.
Та як би там не було, першим ділом я підкормив враженого внутрішніми метаморфозами Фреді. Він навіть забув вимогливо оглянути запропоноване, як це звично робив раніше, і просто взявся машинально дзьобати страву. Клітку закривати я не став, але й прочиняти вікна теж. Відтак дозволив собі легкий перепочинок під Моцарта. І за перших тактів увертюри до «Весілля Фігаро» чомусь спало на думку, що Вольфганг-Амадей і справді міг би в цілому ретельніше опрацьовувати те, чим ділився з простим земним людом. Ця, зовсім не моя, думка здивувала своєю подібністю на ті, колишні сторонні втручання від імені мого єства в гострі розмови з іншими. Але тепер я знав ледь не всіх, здатних на подібне, і жоден з них не міг зараз ні слідкувати за мною, ні так глибоко проникати! Висновок, що майнув і зник у підсвідомості, мені не надто сподобався, але задовольнив. Йшлося про те, що я себе недостатньо знаю, і те друге буття в мені не таке вже й химерне, як могло би здаватися. Тож варто спокійніше сприймати цю дійсність, як і ідеї про розділення. І думки відразу ж повернулися до Вольфганга-Амадея.
Що заважало йому в земному житті серйозніше ставитися до передавання сюди вищої божественної музики? Може те, що й мені? Та й кому б зашкодило обмеження низьких пристрастей? Нехай і не особливо я до них охочий, але й до вищих тонкощів раніше особливо не тягнувся. А те, що зі мною ставалося останнім часом, відбувалося наче саме по собі, без виразного мого потягу, бажань і намагань. Чи не замало я особисто прикладався для подібних результатів?
Я спробував проаналізувати ситуацію. Потік легкої самокритики точно не прилинув ззовні. Тож варто було прийняти, що цей і схожі випадки виразно розділяли мою сутність на відому і невідому частини. І нехай внутрішні взаємодії між моїми складовими ставалися не часто, але ставалися, як оті раптові висловлювання з глибин мого єства, до котрих я ніби не мав відношення, чи раптові точні дії в критичних ситуаціях. Ніколи глибоко не задумувався над запевненнями з боку Анагела щодо його спорідненості зі мною, а дарма, бо його близькість могла стосуватися виключно того невідомого у мені. Якщо так, тоді ставало зрозумілим, звідки й дивні переконання щодо Моцарта. Але ж огляд мого єства нічого не виявив! То може, як казала Вероніка, це все лише уява? Ні, не моя земна, а того, вищого «я», ймовірно, навіть і не мого? І в кращому випадку я лише промінь від нього, й чи єдиний? І от живу, наче Фреді, з потаємним вмістом. Та, може, тому так, порівняно легко, трансформуюся, що не залажу своїми старими помислами і намаганнями у справи делікатні і не зовсім свої? Єдине, що поки від подібного зростання не отримую жодного задоволення – лише нові й нові випробовування. Напевно й Вероніка в моєму житті не випадкова, проте вона якраз і являла собою безперечну втіху й ті вияви живого буття, біля яких я здатен був народжувати саме своє тепло і світло. Як там казав Раві Ісусові – через менші споріднення долучатися й до найвищого? Чи через найменше діяти разом з найвищим? Але як по чудернацькому все в мені змішалося – своє і стороннє.
Я знову скерував внутрішню увагу на територію навкруги: на гору, ліс, видолинок, ріку, простір Першосвіту за нею, навіть на стіни свого житла - і всюди текло власне, передусім, дрібне життя. І з меншого складалося щось більше. Подібне творилося і в моєму тілі. Я максимально активував чуття і спробував привітатися ледь не з кожною клітиною, точніше, через кожну з них із тими, хто отак проявляв у мені свою присутність. Вони ж і змінювалися разом зі мною, вони опановували зі мною труднощі, нехай сприймають тепер і спільні радощі від музики.
Я хвиля за хвилею ділився світлим і теплим збудженням серця, аж доки не відчув утому, і від своїх старань, і від Моцарта.

3
Що ж, на мене зараз очікували дракони, чи то один, зведений докупи з трьох братів, Дракон. Побачимо. Після останньої зустрічі з П`Аланом, поки ще ніхто з них не наполягав на терміновому побаченні, але я відчував їхні прагнення завершити спільні справи. Тож вартувало піти назустріч один-одному, і чим швидше.
Вийти непомітно для випадкових очей на території Мукачівського замку не склало труднощів. І навряд чи моя поява оминула увагу господарів. Тим не менше, мені дозволили прогулятися. І тільки на найвищому майданчику до мене підійшов один із службовців.
- Шановний, вас запрошують. Я проведу.
Я не мав сумніву, що службовець забуде про мене ледь не відразу, та зараз він впевнено дочимчикував у закуток бастіону - до щойно виниклих тут дверей. Я подякував і, відіславши останній погляд мукачівським околицям, ввійшов у тунель.
Цього разу подорож не нагадувала попередні - і я описав нехай і невеличке, але виразне півколо аж доки не засвітився вихід.
Це було наче ще наше Середзем’я, але яке! Простір навколо тремтів від вихорів енергій, мій захисний купол виразно вібрував, і не він один. Поруч помітно здригався такий самий із Дракаром всередині. Ми знаходилися у великій печері, точніше, при виході з неї назовні. В її ж глибині виднілася величезна брама, вочевидь, поставлена для велетнів, нехай і з невеликою, додатковою фірткою в мій зріст.
Брама надійно перегороджувала подальший прохід, зате вихід здавався цілком вільним. І крізь нього могутня віхола влітала в середину печери пасмами неочікуваного для літа сніговію, та наметені кучугури закінчувалися різко, наче хтось обрізав їх просто за метр від наших ніг, не залишаючи навіть мокрих потоків на кам’яній долівці.
«- Зчитай це місце, запам’ятай його - твоє подальше станеться, чи почнеться саме тут, біля брами, і за нею. Вам всім доведеться прийти сюди, щоби завершити розділення в собі, й поміж собою. Але маєте вести себе вкрай делікатно, нікого не потурбувати - там, всередині, дехто вже тисячі літ сидить, а хтось і того більше.»
По швидкому ознайомленню ми покинули це, не надто гостинне, але цілком достойне місце. І невдовзі вийшли у відомому вже мені обійсті Драконів на самому краю Темносвіту.
- То як тобі древня святиня Кайласу - її подих, могуть? Щось цікаве зауважив?
Дракар вирішив не тягнути, і відразу перейшов до справ, хоча й виглядав вдоволеним початком і зацікавленим в подробицях.
- Вражає. Та чи впишусь я в те середовище?
- Розміру сутності в тобі, Яре, достатньо, хіба досвіду обмаль, при тобі ж і вища частина. Тамтешня брама - вихід для неї крізь Меру*, чув про таку?
- Дещо, так. Хоча дізнатися більше б не зашкодило.
- Дізнаєшся. І твої супутники дізнаються.
- А в них теж є вища присутність?
- Це не обов’язково, навіть коли тепер в когось чогось і немає, то в процесі їм і в них відкриється відповідний простір. Я про те, що навіть якщо вище до того не було виразно присутнє, то там воно проявиться. Це більше стосується Ірини і Орно, але частково й Анагела. За брамою міститься особлива магія. Якщо тутешня проста проявляється на лініях дотиків двох світів, то на Кайласі торкаються між собою вершини всіх земних світів, і ще там природній перехід через серцевину Меру до ще більшого простору.
- І куди веде той шлях?
- В царство, яке поєднувало і нині поєднує світи навколо Сонця.
- Це поки вище мого розуміння.
- Не прибідняйся, особливо після послуги нам із посланнями Творця, ми бачимо тебе вже іншими очима.
- Вони хіба в множині?
- Так. І кожному своє. Але я зараз про те, що тобі вдалося.
- Пофортунило. Самому хочеться ознайомитися. Та досі не випало нагоди.
- Переглянь. Це корисно. Ми ж бо зі свого боку зробили, що від нас залежало з ключами доступу. Та не забувай, що варто мати декілька копій отриманого в бібліотеці, бо кожна діє тільки один раз – персонально.
- Дякую за ключі, але не зрозумів щодо копій.
- Просто не використовуй оригінал, він пригодиться й іншим.
- Добре. Вдячний і за пораду. Та мені дивно, що ви з Бібліотекарем раніше самі не знайшли це послання.
- В нас були розходження поглядів і з Велсирісом, і з Бібліотекарем. Ти, як посередник, їх залагодив.
- Та невже? І дракони нарешті знайшли потрібні відповіді?
Дракара, судячи з виразу обличчя, непокоїла ця тема, наче залишились питання, на які він ще не мав відповіді.
- Можливо, пізніше видно буде, коли сприйняте проявиться чіткіше.
Я й зараз не второпав, що малося на увазі, та судячи з усього, йшлося про майбутні нові сходи.
- А чому ми повернулися з Кайласу саме сюди?
Я окинув поглядом головну залу Сторожової Вежі.
- Це єдине цілком надійне місце, де можемо говорити без остороги. Темносвіт і Середзем’я сповнені нині підступу і протиборств, тут і там покотилися війни, нападають навіть в добре захищених місцях, тож проявляємо максимальну обережність, особливо перед близькими подіями, до яких ви готуєтесь.
- Добре, і раз є можливість, і в нас попереду щось спільне, маю ряд запитань.
- Для цього ми і тут.
- Тоді найперше, який тобі з братами інтерес втручатися в події?
- Ми невдовзі підемо з цього світу, отож маємо завершити справи оптимально й відповідально. Окрім того, і Середзем’я, й Темносвіт в реальній небезпеці.
- І в цій ситуації я повинен проходити отой магічний обряд, а не виконувати більш важливі практичні завдання?
- Все складніше. Бо як завжди, енергійних воїнів багато, а могутності мудрості замало. А вона ж і не в нас, а все більше ззовні. Тож інколи тільки розділенням охопити вищі й нижчі сфери. Заодно, таким чином здійсниться й ваш з Орно, і супутників, більш надійний особистий захист.
- Лише здогадуюсь, чому обрані саме ті, що, вочевидь, найбільш відірвані від вищого існування. То що, опісля розділення нам нічого вже не загрожуватиме?
- Інші більш зіпсовані. Та й мушу сказати, що у вищих обсягах жити не легше, аніж тут, хоча вони вас, певно, і зачеплять лишень частково. Ті ж проблеми і загрози, але виникнуть і нові можливості, як дехто казав – нові стійкі вакансії. І навіть, якщо саме з вами щось станеться, на ці місця прийдуть інші, не менш достойні. Ця незворотність долі також захищатиме вас.
Але й план врівноваження світів хороший. Старший брат помітив цю стезю. Чи не вперше до Калі і після неї склалася можливість протидіяти й Рою, і орді. Нехай ви в новому циклі Юг перші, та це більше, аніж проста надія. Тож це буде достойна, тонка, і достатньо містична партія!..

4
Дракар замовкнув, зацікавившись печальним пейзажем потойбіч віконної пройми. Хоча навряд чи там могло з’явитися щось інше, крім звичної картини завершення земного буття – безмежжя нерухомої сірої пустелі з пологими пагорбами понад засипаними залишками скель, що вже вічність тому, як забули про погляди в далечінь.
- А що далі, там, за краєм пустелі? – Користуючись вдалим моментом, запитав я про те, що зацікавило мене ще минулого разу.
- Унизу, зовсім неподалік, двомірне завершення, тінь Землі. А ще далі - шляхи в повну тьму. Або з пітьми сюди, та, як бачиш, тут немає їй за що зачепитися. Утім, коли щось і проникає, ми проганяємо. Зазвичай, колись вищі в ту, позаземну, тьму відсилали особливо дошкульних бісів, які цього найбільше й бояться. Тому, ще донедавна, поки вищі демони були в силі і знаходилися в Середзем’ї, біси не нахабніли. Зрештою, як і химери.
- Дякую, буду знати, кого і чим лякати.
- Між тим, подібне відсилання досяжне навіть простому люду, але їм, очевидно, ліньки вичісувати своїх бліх.
- То може їх варто навчити?
- Кажу ж їм ліньки – вчи не вчи.
Дракар сказав це так байдуже, наче жодна спроба із тисячі здійснених не дала жодного результату. І хоча в мене надії на людство було більше, та починати суперечку не хотілося.
- І тут не відбувається обміну з територіями хаосу?
- Не зовсім зрозумів тебе.
- Між вимірами й світами, певно, ж є зв'язок, щось опускається донизу, а щось підіймається?
- З хаосу без запрошення можуть прийти лише хижаки. Тож ми й наглядаємо. А всередині земних світів і справді подібний обмін - звична справа, але він швидше нагадує рух льодовиків по морю, коли раптом вони перекидаються. Ставалося, цілі примежові краї переходили із Середзем’я в Красенсвіт і навпаки. За останні півтисячі років подібне не раз ставалося. Та й нині таке трапляється, але проявляється, переважно, невеличкими плямами. Одначе, завжди може статися й велике перекидання, бо Серединний світ – це місце стійкості, а його складові сьогодні вкрай хиткі.
- І про це ніхто нікому не сповіщає, навіть не натякають.
- Мудрі побачать, та за подібним уважно слідкують, будь-які згадки стираються. Забуття торжествує. Та кого із сірих цікавить дійсність? Тож поки скерування орди і Рою перемагають. А комусь із простих розкажи, що ваша цивілізація тільки недавно сформувалась на залишках подібної, то лише посміються. Але буття не схильне до жартів - сторона, яка програла, зникає, мало що залишивши. Перед очима одні тотальні фальсифікації і перепідписані пам’ятники - гидким смішком услід назавжди зниклим. Та ось цього разу можуть зникнути й геть усі.
- Лише тому, що складуться неможливі енергетичні дисбаланси? Що геть все перевернеться з ніг на голову?
- Це довга оповідь – про «чому». Та якщо вже сьогодні почати вирівнювати перетоки, то проблеми зменшаться до рівня прийнятних, і це вже куди не йшло. Нехай і не без труднощів, але покажемо, що здатні розвернутися в сторону просвітлення. Доки розумне буття не махнуло на нас рукою.
Я припускав, що без подолання труднощів ми опустимося нижче в ієрархії розумних істот, але чому б нас мали викреслити з того переліку взагалі? І по якому праву? Та й куди поділися необхідні елементи розумного життя? Якщо немає потрібних складових, то руїна надто велика. Навряд чи її могли спричинити саме ми.
- А що – ті, котрі в Кайласі, вони не здатні вплинути? Чи інші вищі сили?
- Хто його знає. Та їх значно менше, аніж мало бути, а вже негайно потрібні нові деміурги – з новонародженого сучасного. Наразі ми надто запізнюємося у своєму розвиткові, й тому помітно відстаємо від розвитку нашого ж світу. І в якийсь момент доведеться прискорюватися, можливо й стрибати - злетіти над прірвою, а не покотитися в неї, коли постане така необхідність. Але для стрибка потрібен розбіг і відповідні вміння нового люду. А він поки немічно лежить на боку, покладаючись на так званий науково-технічний прогрес. Саме в цьому, схоже, один із найпідступніших пунктів плану Рою – затримати нас нашим ж бо небажанням, лінощами змінюватися на краще. Бо ж воно – ворог хорошому, тобто всьому нинішньому. Та чи воно дійсно хороше?
Мене це більш ніж здивувало.
- І тут ми - четверо? Дракаре, все настільки неспівмірно.
- Мабуть й так, але це шанс, і надія. А надія - вона завжди виглядає химерною.
- І тому мене й виростили?
Ця репліка ніби випадково вилетіла з моїх уст, але я, вочевидь, йшов до неї весь останній час.
Дракар іронічно поглянув на мене.
- Ми в міру сил тебе оберігали – це правда. Особливо в дитинстві, хоча і в юності ти теж фокуси видавав. А ще приховували твій потенціал від недобрих очей. Але цей потенціал – твій, ти з ним прийшов, і саме в наші краї. Між тим, оберігали й доглядали не лише тебе, і не тільки ми. Те, що долучилося до тебе пізніше - тою невідомою потугою, якою ти нині маєш поділитися - теж не випадковість. Тому, твоє розділення – найдоцільний шлях, і сформований він не зараз.
- Та вже нехай. Отже, після обряду я в своїй цілісності досягну вершини? Проте всі стежки з вершин ідуть лише донизу. Невже це вихід?
- Не так, Яре. Тільки звичні стежки котяться донизу, тобі запропонували ту, що й далі вгору. Та й не лише в ній справа, і не тільки в тобі – є значно ширші горизонти для тут і зараз. І оці «тут і зараз» нікуди не зникнуть для тебе.
- Та куди вже далі? - Я не міг поки уявити подібного знесення ще вище, та і з необхідністю піклуватися про більш непримітне, аніж я сам, - Дракаре, а як бути з отим, що наймудріші пропонують жити в ладах з меншим і не ставити собі надто високі цілі?
- Ісуса спостерігав? Все вірно. Тому, саме від меншого план і здійсненний. Йти з меншим до більшого. Це й про вас, і оточення, і про тіла наші.
- Тобто, від нас подвигів не очікується?
- Жодних, але ви розділитесь, і займатиметесь, як я розумію, вкрай важливими речами.
То куди ти з Ісусом домандрував?
- Та поки недалеко, наразі вони з Гором з Єрусалиму вийшли. Цікаво, хто цей Гор й звідки?
- Гарні були часи. А Гор, подібні йому, завжди горішні єства. Таких часто звуть чиїмись аватарами, обличчям більш високих в мірностях осіб, чи ж бо їхнім відображенням тут. А по земній тілесній лінії він з першолюдей, що жили ще до різних Адамів. Тож Гор, по крові, із перших чоловіків, як і Л’аліті, та й вона тут не єдина з першожінок.
- Проте він ззовні нічим не нагадує титанів.
- Переважно їхні діти змаліли, але в Гора основне – вищий дух і відповідний розум.
- І йому вдалося обійтися в Калі без демонічного розширення в собі?
- В кожному присутні світлі й темні частини, і тілесні особливості. В одних більше одного, в інших – другого. Та є ще дещо - чим ти тут за рівнем вищий, світліший, тим тобі дається більше дотичних нижчих, в тому числі й тих, які складають твоє тіло, для виховання й можливого переведення вслід за собою дорогами життя.
- І вищим демонам теж?
- Вищі владики Темносвіту майже безтілесні, вони гублять тіла, відкидаючи внутрішні зв’язки з меншими, доводячи своє «я», нехай і до вузько проявленої, але вищої магічної досконалості. Тож в кожного з них не залишається зрештою нічого «зайвого», тільки максимум характерних здібностей. Але чомусь саме це їх і приводить в найтемніші місця буття. Так, вони здатні покидати свої краї, особливо в часи Калі, коли все навколо вкривається темінню, але за межами власних територій вони стають отим самим злом для інших. Натомість ні Гор, ні Ліліт і її дочки, онуки не втрачали тілесність, тобто зв’язків із Небом і Землею.
- А Дракони?
- Ми охоронці тутешнього буття і судді на кордонах. Стоїмо останнім редутом. Ось я, поруч з іншими, нам подібними, доглядач найнижчих територій, а ще - частини поясу Красенсвіту. Злі істоти бачать нас чудовиськами, а добрі – навпаки, стриманими воїнами і навіть мудрецями. В залежності з якого боку на нас дивитися, а заодно і на основи світу. Та в нас теж є свої крайнощі.
- Тому, дракони в міфах і казках задавали запитання мандрівникам, і по-різному ставилися до них?
- Еге ж, дивилися в майбутнє кожного стрічного, і для порядку трохи розмовляли. Це якщо йшлося про драконів на своїх місцях, бо були й інші.
- А Ісус вас бачив?
- Він побачив, зрештою, усе й усіх, але не завчасно і не запізно – за буття тут не переходив меж, в які себе поставив. Та й відчували його містичні істоти – особливо не наближалися. А ти наче досліджуєш його? Чи не суддею будеш йому? – З усмішкою, подібною на іронічну, зиркнув на мене Дракар.
- Ще нікому не суддя. Та виходить - йду йому вслід, наче доля веде. І, як більшість, не відаю, для чого сюди прийшов.
- Але ж знаєш, що не один при своєму тілі? Я бачу, як промені сходяться в тобі, і не в звичну людську ауру. І походження багатьох з них невідоме. І це не чужі один одному промені. Правда ж, як цікаво?
- Добре, що не чужі. Інакше мене давно б розірвало. Проте інколи в собі відчуваю аж надмір різного. Може й Прометей мене перекроїв не даремно.
- Твої вищі поля він не чіпав, - лише тих, хто складає твоє тіло. Та вже нехай. Невдовзі сприймеш себе виразніше, після розділення.
- А як з Орно, з його тілесністю? Він проявився нині цілком у плоті.
- Він з тілом і не розлучався, хоча воно й особливе, майже однорідне, на останній, вищій межі. Він здатен його тримати, дещо пригасивши демонічний егоїзм до магічних штучок.
- То Орно, виходить, не чистий вищий демон, і може бути не лише руйнівником?
- Навіть і Охоронцем. Ось тільки чого саме? Та люди зрідка називають демонізмом щось добре, - основному прояви зміщення внутрішньої уваги в темну сторону буття, не зауважуючи, що нині вони ледь не всі туди зміщені, і зовсім не темносвітніми силами.
- Та саме вони врятували нас в епоху Калі?
- Безсумнівно. Нехай сьогодні цей факт і перекручують. Роблять з темних демонів, котрих і поруч то немає, одвічних ворогів, нацьковують на них засоби масової інформації, кінематограф, релігії, так зване мистецтво, навіть державні й соціальні інституції. «Сон розуму породжує химери», так? Тож єдине питання, чи встигне людство повернутися обличчям до світла, чи встигне пристосуватися до його нового рівня, коли спадуть штучні хмари?
- Цікава тема.
- І ви до неї невдовзі долучитесь. Але чого ми стоїмо, присядьмо на доріжку!
Я відійшов від ряду вікон - з тою ще панорамою, як внизу, під нами, так і вдалині. Пробував знайти там хоч який не будь рух, та марно. Але якби знайшов, то що тоді? Невже побачив би дракона, що випалює чужинців? З подібними помислами опустився у велике зручне крісло. І зараз, в ньому, як ніде відчувалася вага життя – на тлі його оголеної відсутності за грубим, вочевидь, особливим склом. Та й що тут було не особливе? Передусім, господар цього сторожового посту. І нехай наша розмова з ним не виглядала рівноцінною, та я був вдячний Дракару - мені таки не вистачало відвертих співрозмовників з досвідом в тисячі літ. І нехай ми, в основному, вели бесіди про сучасне, але стоячи на тому, справжньому фундаменті.
- То може, Дракаре, вже пора розганяти штучні хмари? Для початку вагомо вплинути на закулісу? На місцевих провідників зла?
- Думаєш, боротьба - правильний шлях? Я бачив твою пам'ять, що відкрилася Суду. Ти мав справу з багатьма проявами, зіштовхувався і з тінями Рою, що ховалися за стрічними особами, дехто навіть ніс у собі чорне полум’я. Цікаво, так? То як боротися не з зовнішнім, а із внутрішнім? Ці вороги впевнено перейдуть в будь-кого, хто проявить себе найдужчим у борні. І не в маленького, пересічного солдата, а в головних героїв, в переможців. І все почнеться наново, ось тільки з гірших позицій. Тому, точно не боротьба, і через це й ніхто не повинен бути надто великим і зримо й не зримо. Як на мене, - це розумні світоустрійні обмеження.
- Тож відтіснити ворогів без прямої війни з ними вдасться лише зміною станів світів, так?
- У цьому й суть плану Алана. У малопомітному, але невпинному рухові. Бо з кожною миттю космічне оточення навколо нас яснішає. І прийде час, коли ні Рій, ні чорне полум’я не матимуть, де сховатися від чистого світла, й відступлять. Тож рятівне дійство – не піддаватися владам, вирівнювати перетоки, підтягувати помалу вгору люд. І бути при цьому малопомітними, а то полювання на подібних до вас ніколи не зупинялося.
- Хіба не нами конкретно нині цікавляться?
- Думаєш, зло турбується саме тобою чи Орно? Насправді, лише поміченими відхиленнями у виконанні власних стратегій. Та не здивуюся, коли ланцюжок наказів протягнеться аж до місцевих тіней Рою, до вражених чорним полум’ям решток вищих. А над ними ще й егрегори-химери, а ще вище – сутності, що закутують імлою околиці четвертого і п’ятого вимірів земного буття. Тож, коли не перебувати в областях відхилень, то й випадатимеш з їх поля зору.
- Але ж химери усюди?
- Тому, важливо бути прозорим для них.
- Тобто мають діяти й невидимі джерела, витік із яких десь там, подалі від споглядачів, буде спричиняти позитивний вплив?
- Так, про це і йдеться. І про невидимі злу статуси.
- Добре. Але, що вище вимірами робиться? Виходить, Калі-Юга тут закінчилася раніше, аніж у них.
- У нашій тримірності вона минає значно швидше, проте й стається частіше. Але, як у випадку з ідеальними штормами, бувають й подібні Калі, коли наші низи збігаються з низами вищих мірностей, і тоді зовсім кепсько, ось як зараз.
- Який сенс тоді переходити вам у вищі вимірі, якщо й там війни, і максимальні низи?
- Війни далеко не всюди, тільки на околицях. Та й потрапити вище з досвідом усього нижчого земного дається лише за особливих умов, і ця можливість для нас невдовзі закінчиться, та поки нас кличуть такими, якими ми є.
- Отже ви таки йдете, а хто замість вас?
- Ось ти скоро станеш суддею по лінії земних титанів, а замість нас - є вже звіщення - ось-ось по лінії крові один, подібний нам, прийде на наше місце.
- І скільки це очікування триватиме?
- Невідомо, але наші можливості вижидати невеликі. Та ось ти вже є. Будуть й інші.
- І як я можу поєднати своє суддівство з малопомітністю?
- Це і для мене загадка, мабуть, ти житимеш інакше, та й вас буде двоє суддів.
- І коли ж це завершиться - така повна невідворотність? Наче петля тримає в одному крузі подій.
- Ти досі мимоволі жалієш за вчорашнім. Не звертаєш уваги на перспективи завтрашнього, які не лише для тебе. Думаєш тобі важко, і це ти підневільний? А в Ісуса, яким ти так цікавишся, шляхи виглядали до останнього вільними й незалежними, і він лише сам їх обирав? Так?
- Ти маєш згадки про його інші дні? Його дороги дійсно важливі для мене, але я мало ще з ними знайомий.
- Софія тобі дала все, що збереглося в нас, чимало різного. До речі, там розмовляли зрозумілими мовами?
- Цілком. Як виявилося, я сприймаю всі діалекти народної першомови. Вона спрощена і ясна, і близька до української, хоча й без «икань».
- А як тобі нинішня вимова з Індії?
- Гінді шрифтом деванагарі?
- Першомова у місцевій вимові, записана на деванагарі.
Сучасну версію санскриту я чув, і ця мова не збігалася з тим, з чим я зустрівся у згадках, хоча як говорили там люди далі на сході – мені було ще не відомо.
- Ця вимова не така, як у згадках щодо Галії.
- І не дивно, переселенці з Європи принесли колись свою мову і поширили серед тамтешніх нижчих племен, і ті опанували її, як змогли, поєднавши зі своїми мовами. Відтоді пройшло чимало часу, сталася купа катастрофічних подій. І те, що маємо в Індії ніби з древнього, перекручено і так само засмічено, як їхні міста і селища. Це стосується і текстів на санскриті, бо чистоту не зберегти в брудному середовищі. Але що є в нас? Лише мова? Проте без вед? А в Індії – рештки вед, але без мови? У цьому орди і Рій досягли тимчасового успіху. Та сподіваюся, за пару сотень літ і це зміниться на краще, дійсність проясниться. І земляни матимуть змогу повернутися до правдивого існування. А щодо безпосередньо мов – вони завжди змінюються, доки не доходить до спілкування подумки, образами, до перетоків розуму.
- Сотні літ до змін на краще? Дракаре, усіх цікавить ближче майбутнє. Бо як місцевий житель, відчуваю, що Україна може опинитися в центрі нового великого протиборства. І чому найчастіше воно саме в нас? Тому, що під Києвом великий витік енергії? Чи не на нього полюють?
- І це присутнє. Мабуть і ти тут народжений з подібних причин. Та нинішні й минулі проблеми в Україні точно не через тебе. Я ж привів приклад Індії, яка довгий час програвала, але якось тримала пам'ять про минуле. І в Україні є шанси прокинутись, бо про її ведичне минуле ніхто нічого не знає. Навіть дивно, що порушуючи закони вічності, українці досі на плаву.
- То в нас ще не так кепсько? Можливо і наш, київський перетік енергії, протистоїть і Рою, і нашому власному невігластву?
- Безсумнівно. Все живе протистоїть злу в міру своєї живості. А Земля – жива. Чи тобі відомо, що в її тутешньому тілі біля шістдесяти чотирьох подібних вершин витоків, але більшість нині під водою і в мало обжитих місцях. Тож Київ, як і сама Україна, дійсно особливі. Тому й Мукачево - досі традиційний центр вищого нашого Судочинства. Та йде шалений тиск на зміну традицій, для перенесення Суду в геть зіпсовані місця – аж до Ватикану включно, хоча називають і Нью-Йорк, і Брюссель, добре хоч Москва відпала. Але наше з братами бачення майбутнього незмінне – всі запропоновані альтернативи стають все глибшими помийними ямами.
- Я недавно відвідував Москву. І раніше туди не раз заїжджав. Але ніколи вони не мислили настільки однаково, не були налаштовані так масово в одному темному напрямку. Це наче нове формування орди просто на очах.
- Орда, Яромире, - це завжди нав’язування низьких розумінь, її основна ідея ще від Сета, - боготворити свого темного повелителя, котрий й визначає собою вже не «родину», а «родіну», як межі захоплених чи податних до захоплення територій. Та й все менше там нащадків ведичних племен, що колись цивілізували ті землі до Уралу й далі.
- А нам тут, навпаки, чужа ідея самодержця, якщо й шукають когось, то владного Спасителя, ось тільки на стороні, не в собі, і не від зла в собі.
- О так. Україна інша, та вона завжди знаходилася на території світла. Закулісі важко це змінити, хоча й розумовий стан більшості населення в Україні ще під гнітом недавнього минулого. І чуття занизькі, а щоби завчасно побачити зло, яке обирається самим людом, наприклад, на виборах, потрібно включати й вищі чуття. Тож пора місцевим свої серця відкривати. Та більшість цього не прийме, вважаючи себе й так ідеальними, але по факту – не зрілі, тому й легко підвладні різній нечисті.
- О так, і нехай Спаситель виправить сам світ, а не нас, дорогих! А де збирається ота закуліса, Дракаре?
- Темна – у відомих центрах прийняття рішень, над ними, і навколо них. А про світлу мені нічого не відомо. Світло ж не потребує влади, там право вільного вибору і домінанта свободи.
- І як тоді здійснюється вища справедливість?
- Найвища – завжди особистий суд щодо себе, опускання темного до темного, піднесення світлого до світлого – до однорідності внутрішнього і зовнішнього середовища.
- Тоді ми, кожен, точно відповідаємо своєму навколишньому?
- Інакше туди би не потрапили.
- Тож і Ісус, виходить, був відповідним середовищу, в яке потрапив?
- Якщо він – це не прояв дива, то мав бути таким, як й інші для потрапляння сюди. Але ж він ледь не відразу й виділився, й далі ріс і ріс. Це чимало пояснює і дає надію на нашу здатність змінюватись тут і зараз. До речі, як тобі сет-орди в тих спогадах? Хіба не нинішні сефарди?
- Схожі, нехай й трохи темніші. Та я очікував зустріти там більше жебрацтва, крові й агресивності, побачене ж явно суперечить із тим, що я знав раніше. Напевно тому, що дійсний Ісусовий край більш культурний і значно багатший? Та й нащадки чужинців на той час вже у всіх розуміннях і підросли, й змішалися з місцевими.
- Ось бачиш, як воно – твердо знати одне, а зустрітися з іншим. Чужі знання більше заважатимуть тобі, найкраще – спорідненість із природою речей належного тобі розуму, менше обману й самообману. Маю надію, що невдовзі станеш в цьому на сходинку вище.
Дракар чомусь при цьому підморгнув мені.
- А ще брат передавав подяку за Орно, ти вчасно взяв відповідальність за нього. В краю Л’аліті він швидко оновиться. Декілька днів цілком достатньо. Тоді й завершимо справи.
Мене вражала впевненість господаря Сторожової Вежі у подібних світоустройних поглядах, та ще й у справах безпосередньо непідвладних йому. Все те, що я пережив, і досвід моїх попередників, не дарували мені подібних твердих переконань.
- Якби ж ті справи на цьому й завершились. А то надто вже багатого різного я звалив на свої плечі, як би з тим усім не загриміти з Кайласу донизу. Та менше з тим. А як справи у Красогора й Ірини? Вона буде готова?
Запитання застало Дракара зненацька. Він явно вагався з відповіддю.
- Брат допомагає відкривати її приховані здібності, заодно знайомить з особливостями Красенсвіту, а, заодно, і з Темносвітом. Їй подібна наука пригодиться. Чи тебе напружують їхні близькі стосунки?
- Хвилюють, як друга, і як досі відповідального за неї.
- І добре. Я провідаю їх, аби переконатися, що все гаразд. Війна усе ж. Це головне. Бо з безпосереднім втручанням Рою ситуація стала непрогнозованою.
- Дякую, Дракаре. А я зараз теж загляну до знайомих, – натякнув я на близьке завершення розмови.
- Бережи їх, бо ти вже на прицілі. Не виключені випадкові, небажані жертви. Та найбільш пильно сліди за собою, остерігайся власної ейфорії – вона зараз для тебе небезпечніша за все інше…
Попри виразне потепління наших стосунків, ми розсталися швидше по-діловому, та не схоже, що як щирі партнери. Відчуття, що мене настирливо підштовхували до неясних цілей, з усе вищою особистою відповідальністю, нікуди не зникло. І, що найприкріше, я не уявляв ні розмірів плетива тих задумів, ні характеру вирішень, ні остаточних цілей, та й супутні ціни подій навколо цієї мли постійно зростали.
Та я був щиро вдячний за проникливу розмову і за картинку майже товариських стосунків.

5
Далі було б наймудріше побути на самоті. Але до Вероніки мене тягнуло значно виразніше - до її присутності, її енергій, летких поглядів навзаєм, можливо, ще чогось, звичайного і не дуже. Та завітав спершу в Мукачево, і тільки потім в Київ - вже з букетом насичених особливим шармом закарпатських троянд, вийшовши безпосередньо під потрібні двері, де й дав знати про свій прихід звичним потиском кнопки дзвінка.
І все склалося. Вероніка із вдячністю прийняла квіти, як і мою раптову появу. Якийсь час вбирала кольорові пахощі цвітінь, а з ними й такі, гостро відчутні, доторки тамтешнього палкого сонця.
- Вони неймовірні.
- Згоден.
- Проходь. Знайомся з моїми гостями.
Вероніка представила мене двом своїм подругам, з відкритими дружніми поглядами, що хоча й спалахнули зацікавленням, але без звичного жіночого кокетства. Ні вина, ні іншого алкоголю на столі я не зауважив, зате вистачало солодощів і пашіло духмяним ароматом чаю. Мене представили, як знавця мистецтва зі Львова, що напевно було недалеко від істини. І ми трохи поговорили про Львів, невдовзі перейшовши на інші теми, що врятувало мене від побутової описовості, до якої я не надто охочий. Зате виявився уважним спостерігачем багатоканальних перемовин, що вимальовували образи присутніх прекрасних дам значно чіткіше, аніж їхні притілесні аури. На них чомусь не проглядалася аж така вже шалена жага життя, та ще й зі значною перевагою радісних відчуттів. Але ці жіночки з неясної поки мені причини дійсно вели себе значно щиріше і яскравіше, аніж про те свідчили їхні аури, схоже, випромінюючи особливу форму не зовсім тілесної енергії. І попри усю їхню емоційну наснагу, подруги Вероніки дивилися на життя особливо тверезо. Утім, я не стримався від звичної чоловічої пропозиції. Та моє запитання щодо гарного вина для всієї компанії зустріло лише енергійний перегляд дам поміж собою. Вочевидь, вони обирали кому саме відповідати мені. І, зрештою, це зробила на правах хазяйки сама Вероніка.
- Дякуємо за пропозицію, але хочу прояснити ситуацію. У кожної з нас власний термін тверезого життя, і ми ставимося до нього з особливою шаною, – вона розвела долоні, – в цьому сенсі ми нині цілком незалежні. Проте й твердо переконані, що наше нинішнє життя в усвідомленні - значно різноманітніше й змістовніше, аніж пережиті негаразди, суцільні втрати, й супутні їм докори сумління. Ми раді, що позбулися тих пристрастей, хоча й відстань для повернення до них – всього лише один келешок.
Я подумки прикусив собі язика. Моє настирливе бажання останніх днів пригостити Вероніку алкоголем зараз, напевно, проступило дещо дикуватою формою маскулінності. Та я вмів себе пробачати, особливо коли щось робив цілком навмисно.
- Тоді тільки добрий шоколад! – І я дістав декілька плиточок завчасно придбаних разом із квітами, - мені приємно розділити з вами нічим не потьмарену радість життя. Вона справді лине від кожної з вас…
І далі я ще уважніше занурився в розмову про різнобарвні, нехай і невеличкі, особисті приємності, до яких вони тепер відчували живий потяг. Наявність мужчини в плетиві подібних тонкощів виглядало дещо провокативно, але жінки явно насолоджувалися широтою досяжного їм нині обсягу. В якусь мить мені навіть здалося, що вони зумисно перебільшують висоти нинішніх відчуттів, аби підступні хвилі все ще присутнього в цьому світі алкоголю не мали жодних шансів долинути туди, і назавжди залишалися десь у глибині пережитого ними колишнього.
Я чимало почув і про спільноту, яка допомогла їм вирватися з обіймів залежності, і про те, скільки у жіночому світі тих залежностей. Довідався, що в одних - міцний природний захист, а в інших – навпаки. І що, взагалі, в цих питаннях завжди присутнє і ще щось - більш містичне. З чим я беззаперечно погоджувався.
Давно я так щиро не спілкувався. Зазвичай, за столом гості й господарі показували, які вони проникливі й красномовні, грайливо-тямущі й загадково-містичні, чи просто грандіозні – ось тільки ніяк не щирі. А тут – жодних складностей, наче після спільного повернення з того ще світу, аби жити саме цією миттю, жити без залежності – ясно і радісно, не відкладаючи на потім, жити.
А години за три ми залишилися удвох з хазяйкою. І попри нещодавнє активне спілкування, нам було про що говорити і про що мовчати. Утім, Вероніка прагнула більшого і виразно казкового.
- А тепер розкажи мені щось особливе.
Її пропозиція була цілком в руслі наших взаємин, і, певно, я мав продовжити її особливими словами, і відповідними діями, але чомусь спало на думку повернутися до мандрівки Ісуса – удвох з нею. Бо все інше можливе й потім, а це явно виняткове продовження до її пошуків дива. Я трохи ризикував, але згадки драконів усе ж були не безпосередніми й активними, як у Велунда, а просто споглядальними.
І Вероніку зацікавила моя пропозиція, хоча в ній існували тонкі моменти фізичного контакту на самоті, утім, не такого вже й раптового для нас.
Зрештою, ми присіли на її спальне ліжко. Я відпустив жіночу долоню, що знову відчутно нагрілася, і приклав свої руки до її скронь. Вероніка довірливо закрила очі. В стані, напівсну їй буде найкраще сприймати те, що бачитиму і я.
Далі дістав футляр з кільцем послання і опаловим діамантом, недавно отриманими від Софії, витяг з нього коштовний камінь. Нехай якусь частину згадок я вже переглянув, та продовжити далі ми могли і вдвох.
Я налаштувався, затис камінь у долоні, і за мить видіння заповнили мене, а заодно й Вероніку.





















Розділ четвертий
Гор Темного лісу

1
«Тиха в’язь награвань змовкла, юний Ісус опустив свою простеньку тростинку-сопілку і довірливо поглянув на сивого навчителя поруч. Той розправив сиві брови і прорік.
- Гарно! Але ж так сумно. Я в юності награвав значно веселіше аж доки музика остаточно не перейшла всередину мене.
- І в мені теж вона всередині. А сумна, бо стільки смутку навколо. Я трохи втомився від нього.
Гор припав зором до обличчя хлопця.
- А втомився, бо намагаєшся глядіти чимдалі, усім цікавишся? Отже й несеш у собі купу співпереживань. Та чи вони мають бути сумними? Бо якщо придивитися, то не обов’язково.
- Але всі, до кого торкаюся, бідкаються, і найперше, на тіло. Чи це не сумно, вчителю?
- Та невже геть усі?
- Ті, що жаліються. І хіба це не однакова причина?
Гор блиснув посмішкою.
- А чому спершу на тіло, і що тоді є тіло, раз так мучить всіх? І хто вони - ті, що скаржаться?
- Всі з плоті, а коли вона в’яне, стає немічною, тоді всяк і жаліється Хіба не однаково, куди не глянь, страждаємо?
- Про причини страждань потім, спершу про усіх нас і не нас, і про тіло. Бо наймудріші запевняють, що ми лише прислані до своїх земних тіл, діємо крізь них, хоча й від початку беремо участь в їхньому зростанні, але ж не самостійно їх будуємо. І кожен є лише поводирем, котрий керує численним народом при своїй будові.
- Але ж це справжня будова! Відчутна. Часто болить. І ми в ній все життя.
- А зараз з’ясуємо – в ній чи не зовсім там. Раптом її сприймаємо одними чуттями такою, як ти кажеш, а іншими – по-другому. – Гор ни хвильку замовк, відтак продовжив. - Та скажи мені, ось ви з Йосифом зводили хати – то хіба будови самостійно зростали разом зі своїми господарями? Певно, усе ж, і вашими стараннями просувалося діло. Утім, і майбутні власники казали, що вони хочуть, яким має бути їхнє житло. І ви для них його відповідно й зводили. Так і з нашими тілами, тільки будуються і доглядаються вони не лише нами, але і відповідними вміннями меншого, притілесного народу. Зібрані під потреби кожного з нас, організовані в спільному виконанні наміри цього народу і проявляють плоть. Але сам цей народ, як і ви з батьком, чи господарі тіла, не є тою будовою. Це, я думаю, радісна новина. Бо коли будинок псується, його можна або виправити, або звести інший, і ніхто не постраждає. А якщо все саме так, то хто тоді, як ти вважаєш, скаржиться, і на що саме?
- Ого! – Ісус якийсь час помовчав, але невдовзі продовжив, - тоді скаржаться лише ті, хто не бачить дійсності? Бо завжди є можливість виправити тіло? Але ж чому ж не пам’ятаємо, не знаємо цього від народження, що і як насправді? І чому у нас болить, і ми страждаємо від того болю?
- Бо біль, як крик про допомогу, ось так, болем, крик тіла для нас і виглядає. І можна попередити той крик, виправити завчасно, або ж по необхідності. І на інші запитання відповідь така ж, як і на те, хто скаржиться – все залежить про кого саме йдеться. Бо хто ми? Це може виглядати навіть для тебе дивним, та оповім, нехай і без глибших подробиць – ми подихи Духу. І разом із розбудовою тіл з подібних особистих вищих подихів сюди зростають їх власники чи то господарі-правителі - ми. Тож спершу досить примарні немовлята з часом набувають суто свої неперсічні обличчя.
- То і я примарний?
- Кожен по народженні у подібному стані. І ти ще ростеш, і важливо, на чому зупинишся. А ще бачу, у тебе швидше, аніж в інших, проявилася доладність - ти он як з усім ззовні відлунюєш.
- А можна про примарність взнати? Про подих, який з Духу? Чому одне відділяється від іншого? Менше від більшого?
- Не відділяється, а простягається. Щоби й далі додавати, а не віднімати. Піднімати й приєднувати, - Гор усміхнувся, - отой, кого відчуваємо в тілі, немов себе тутешнього, він спершу лише подих від вищого твого буття, відображення, що стає все виразнішим за зростання тіла, хоча ми й не тілесна будова, а тільки господарі при ній.
- Складно. То я чи не я з вами зараз? – Хитро примружився Ісус.
Вчитель видихнув повітря, наче збираючись з думками.
- І ти, і не весь ти. І не варто відділятись від джерела нашого особистого Духу. А ще ж тут, в нас є і душа, і хіба в меншого народу немає і душ, і духу?
Ісус замислився.
- Мені близькі ваші слова, та я все ще наче в тумані. Про яке саме моє джерело ви говорите? І як це здійснюється?
- От уяви перед собою глибокий сутінний колодязь у невідомість, яку маєш охопити, та спершу через свою будову пройти, розширити, оживитися, аби пройти вглиб, долучити до себе той світ за криничними стінами і дном. Пройти – не входячи в нього усім собою. І ось ти задля цього дивишся вниз, де на придонних водах з’являється перше тремке твоє тамтешнє відображення. А навколо стіни криниці - як стіни будинку, що зводяться - вже пробують відлунювати твоєму духові - крізь його подихи, наміри. Вологе повітря внизу, разом зі стінами глухо бринить, світла обмаль, образ на воді ще хиткий і непевний. А ти маєш опанувати стіни й води, зробити їх прозорими, керованими, пройти потойбіч них своїм світлом, образом, увагою. Це важливо для тебе вищого - відкрити земний світ, долучити його до свого небесного через того нижчого, що становиться в цій криниці, в тій будові, як господар. Становиться у взаємодії небесного й земного, набуваючи образ подібності до Батька і Матері. Твоя вища повнота намагається це тут здійснити, і в результаті народжується живе, цілком свідоме поєднання земного і твого вищого. Саме воно стає мостом в тутешні світи. Початкова химерність подиху твого Духу, та ще й під дійством твоєї душі, набуває все точніших особистісних рис, бо є частинкою вищого життя, вищих можливостей, творчим доброчинством. Відтак у процесі здійснення земного покликання, яке відкривається душею, проявляється свідомо чітке твоє лице. Що було раніше примарним видихом, стає відображеним образом особистого земного буття – гідним свого Духу, свого вищого «я», чи ж, інколи, не гідним, як це, на жаль, стається в багатьох.
- Жива земна криниця тіла – це про оживлення собою цього світу? А менше лице - відображення в ньому - потім додається до більшого, не загубивши свого малого «я»?
- Від живої нашої присутності оживає все навкруги. Так, все додається, якщо воно гідне - не загубивши себе меншого. Прийняте Угорі наше земне обличчя й далі виражатиме тутешню особливість нашого «я» і в той же час, користуватиметься перевагами спільності, і складатиме вище ціле. Принаймні так запевняє наша древня мудрість.
- Раві, а коли ця примара, цей подих, в тій криниці зіпсується, не визріє, не набуде подібності, а так і житиме пітьмою, не тягнутиметься до свого вищого джерела, і в результаті вийде недобрий, не подібний образ, не гідне обличчя, що тоді стається?
- Нагадаю, я під криницею маю на увазі наше земне тіло, а під подихом духу - індивідуальність того наповнення, яке це тіло оживляє. Малий відросток нашого вищого духу з допомогою своєї тутешньої душі здатен відчути і здійснити своє покликання. І коли призначене не здійснилося, і вищий Дух відійде від країв колодця - його подих, світло, енергія тоді відступлять від криниці тіла, не прийнявши до себе невдале обличчя. Бо не гідний там, Угорі не поєднається з гідним. Тоді зовсім негідне стане слабшати і згасати там, де його місце – в середовищі собі подібних. Бо світле до світлого, живе до живого, але прах до праху, і темне до темного.
- І що, слабшатиме поки зовсім не згасне?
- По різному стається. Та вище простягатиме руку до нижчого завжди, і є шляхи для порятунку. Незрілі єства зазвичай проходять Чистилище, аби повторити спробу, якщо вони не наскрізь зіпсувалися і заслуговують нову душу, то все ще попереду.
- Тож надія є завжди?
- Якщо сам від вищого не відмовишся, то й вище не відмовить тобі. На жаль, нині мало яке єство з земних криниць свідомо тягнеться до свого джерела, а крізь нього й вище. І зовсім обмаль тих, які своє тілесне вдячно пов’язують з малим народом, що будує й підтримує стіни, складові тіла. А про те, щоби відчути світло того народу, взагалі не йдеться – мало хто собою нині так з’єднує нижче з вищим. А нам це дано ледь не кожному. – Гор поклав долоню на плече Ісуса, - То як, побачив картину?
- Так. Трохи виразніше. Але тоді, певно, й Сонце в небі - це погляд углиб нашої криниці?
- Чом би й ні! То тепер як гадаєш - Сонце той сум приносить? І чи лише його знаходить навколо?
- Ні, не відчуваю від його світла такого. Угорі безміри радості й Сонце лине сюди, до печалі й сліпоти, поділитися своїм, розвіяти тьму!
- От-от. Тож і тобі краще грати радісне чи печальне?
- Я ж люблю радісне, хоча мене торкає й печаль. Але я осягнув, що небесне радісне – і це завжди моє. Не розумію лише, як з гідного джерела, з осяйного Духу, виходить подих, який потім стає негідним.
- Добре запитання. І я тобі скажу, що буває по-різному, але досить часто і саме вище джерело винне. Інколи хтось вищий швидко набуває там, у себе, погорди й проявляє поспішність, силу, та найчастіше, могуть свого світла! І це сяяння до пори до часу приховує внутрішню тінь від прихованих недоліків, аж поки не дійде до складнішої справи із відображеннями в дзеркалах далеких чи нижніх світів. І тоді подих того джерела перенесе в них свою дійсність, і ту погорду, й інше, приховане, що в сутінках криниць тіла й здатне зрости негідним чином.
- Викриваючи приховані недоліки в джерелах?
- Так. Тому, варто остерігатися тих, що хизуються своїм сяйвом, насправді засліплюючи не так інших, як себе. Хай наші промені будуть теплими, приязними і достатніми. Ти яким знаєш своє світло?
- Я від гідного! І радісного!
Ісус приклав до губ свою тростинку й почав бадьору, нехай, і нескладну мелодію.
Але грав недовго.
- Ви ото, не шуміть! – Суворого вигляду чоловік із провідників, з якоюсь горловою вимовою, втупився на сопілку в руках Ісуса, - дикі ці місця, повно розбійників. Маєте вести себе тихо.
- Так, дійсно. Але наразі навкруги спокійно, і вороння не чути, не видно на верхівках. Отже поруч ні хижаків, ні мисливців, - заспокійливо відповів Гор.
Чолов’яга невдоволено роззирнувся.
І дійсно, зрілий, високий хвойно-буковий ліс цілком приязно оточував групку мандрівників, що знайшла собі тимчасовий прихисток в його володіннях.
Провідник махнув рукою і відійшов.
- Ні, нам не випадає сумувати, синку. Ще й в таких гарних місцях. Відчуваю їхній подих, призначення зеленіти і повнитися життям, точним відлунням до свого вищого. Бував тут декілька разів. Та провідники не зайві, їм відомо, що і як в день сьогоднішній. Небезпека існує, але тільки від зайд, що грабують подорожуючих до річного шляху чи звідти. А далі вже спокійніше. Нижче чимало поселень цілком достойних галльських родів, що кличуть себе жителями долин, вельтами по-їхньому, і говорять, нехай і власною говіркою, та цілком зрозуміло. Але, певно, мови найперші розділяють нас після відстаней.
- Просто сумно, що земне в земному, небесне в небесному, і мла між ними. Все розділене. Розділення і в мені. То як тепер ставитися до себе? Раптом через це й мені не вдасться зробити, що маю? - Невпевнено, наче роздумуючи іще над чимсь, поділився тривогами хлопчина.
- Он як? Хіба аж так все розділене? А ще я помітив - тобі вдається єднати. Та й навчишся іще, як точніше лунати з небесним і вищим чином турбуватися земним. Це ж близьке для тебе?
- Так. А ще – ми усі різні, в своїх земних криницях, й різні вищі джерела нас породжують, а вони ще можуть мати й свої недоліки.
- А ще до земних криниць мають доступ не лише світлі, але й темні – земне буття велике й складне. Криниці по різному живі. Але все проявлене – живе. І живе – це не мертве!
- І вогонь живий?
- І вода, і твердь, й інше, але в своїй повноті, яка вища за тутешній світ.
Ісус не відповів, замовк, зачепившись поглядом за танок невеликого полум’я під своїми ногами. Вогонь горів рівно, неспішно поглинаючи сухе галуззя.
Ранковий туман відступав. І група мандрівників готувалася рушати далі, та провідники чогось очікували.
- Раві, ви пройшли стільки доріг, на вас нападали? – Зненацька змінив тему Ісус.
- О, в юності бажання вели мене навпростець до небезпек. Та це тривало не надто довго.
- Я бачив ваші шрами.
- Вони пам’ятки для мене.
- А якщо на мене нападуть, що робити?
- Там, куди йдемо, навчають і умінь захисту. Але найкращий ти вже знаєш – бути непомітним, прозорим. Пам’ятаєш, ми говорили про підняття вгору й про вогонь, який випалює темне. Це те саме, якщо ти дійсно достойний і внутрішньо високий, то не лише світлий у собі, але й прозорий, в тому числі і для інших. Ця прозорість захищає від лихого найкраще.
- Прозора, внутрішньо світла - добрий стан моєї юної примарності?
- Тоді це вже не примара, а захищена звище повнота.
- Але якщо зі мною таки трапиться біда, то я недостатньо світлий і прозорий?
Погляд хлопця вперся в очі Раві.
- Не завжди, інколи стається й раніше призначене. Навіть найвищі істоти, коли їм призначено, можуть померти від найпростіших речей. Хоча вони, зазвичай, знають про таке наперед.
- Всі боги і напівбоги відали свою долю наперед?
- Майже всі. Та нехай вони й знають дуже й дуже багато, але не все. А ще знання, особливо наперед про себе, заважає жити, тому ми з тобою, бачиш, поки не відаємо більше, аніж назбирали самостійно. І в свою криницю зараз усього не помістиш, проте інколи стається, що й світи стають тісними.
- Та все ж напівбогам легше, вони стільки вміють, вони могутні, не приречені потанути безслідно. Цікаво, хто їхні джерела, бо їхні криниці значно ширші.
- Могутність їхня не надто далека від наших можливостей. А знання, - подумай сам, навіщо воно їм тут аж таке величне? Чи зможуть із ним навчитися іще чомусь? І для чого використають? Тут же стільки обмежень. Уяви себе велетнем у вузькій кам’яній печері. Коли багато дається, то й маємо зробити значно більше, аніж інші, й мати для цього простір. То чи напівбоги тут не стають в’язнями, або невільниками обставин?
- Дійсно. Хіба що для важкої роботи їм та сила? Та хіба найвищі тяжко працюють?
- Колись працювали, нехай і інакше, аніж ми, та втілити велике значно важче, аніж мале. Тому, краще йти від малого до великого. А ще сила й здатності не врятували, не сховали сурів, місцевих вищих світлих, від Калі. Схоже жодного і не залишилося. Одні тільки демонічні чи своєрідні істоти, а світлі пішли. Ти ж, певно, бачив своєрідних істот і ніколи не стрічав осяйних вищих?
- Вищих – ні. Бачив з головами, як у псів, супроводжували збирача податків із Цареграду, а ще люд розповідає про велетнів і чудовиськ у хащах, в горах, і десь за морями.
- І такі є, інші теж. Кого тільки не зустрінеш на дорогах.
- Вони живуть і серед нас, чи тільки поодаль?
- І так, і так. В часи Калі, коли земні світи туляться між собою, можна потрапити в різні чудернацькі землі, та й звідти приходять різні.
- І орди напівдикунів звідти?
- Так, але вони ще за Сета прийшли з пітьми і відтоді помітно олюднилися. Але спершу явилися, як різні роди, їх поєднали в орди вже тут. Здається, лише звуки переставлені: ро на ор, що часто стається в назвах, але це як вільного зробити рабом, міняючи його статус на протилежний.
- І справді. То невже добре, що з ними далі сталося?
- Вивести люд з пітьми – так, а використати його на зле – ні. Та у велику ніч Калі Земля готується до далекого завтрашнього врожаю, й ми не знаємо наперед, як все складеться далі, що принесуть із собою невідомі нові зернята, як проходитиме їх зростання, дозрівання. І чи можемо не допускати до світла тих, що тягнуться до нього з пітьми? Бо вони такі й сякі! Бо й до них важко було, а з ними й поготів! Але Земля приймає всіх! Немов говорить, що милосердя важливіше миттєвої справедливості, бо воно приводить до справедливості більш тривалої. Нехай і не відразу.
- Стільки всього, Горе. Голова кругом йде. Певно, зможу побачити, дізнатися тільки пройшовши ваші дороги, чи якось інакше, швидше?
- Можна й інакше, тебе навчатимуть різним премудростям, і навіть покажуть, як мандрувати не рухаючись з місця. Але одним спогляданням досягнеш небагато. А воно, синку, завжди як: взнав – зроби. Інакше знання, як недобрі страви, не зрідняться з тобою.
- І мені подобається не тільки дивитися. Дороги манять пройти ними, все невідоме кличе до себе. А вас, Раві, світ ще вабить?
- О, він теж вже всередині мене, та й здоров’я не молодецьке. Але нинішня подорож в радість – і тому, що в мене добрий супутник. А ще я впевнений, твої дороги не для простої цікавості.
- А для чого?
- Дізнаєшся. Та збиратимеш, відкриватимеш на них і себе, а, може, й інших.
- Як це?
- Колись матимеш ясність щодо всього. Про щось я розповім, більше отримаєш в місцинах, в які йдемо, але основне відкриватимеш дорогами сам. І це тобі сподобається найбільше. Ось невдовзі плистимемо рікою, що зветься Данай - швидкою водою. Зустрічав дівчину Дану, чи хлопця Дана, Данила? А про данайців чув? То це ось в честь швидких, цілющих вод галльських рік. Бо є ще й Данастер, й Данапро. Але ти, схоже, зараз далеко від мене? Крутишся, кудись вдивляєшся - що там бачиш?
- Ви про дуже цікаве говорите, але мене дещо турбує, ніяк не полишає. Тому й спитав про небезпеки. Ніби зло зовсім поблизу. Від провідників постійно линуть темні, грубі бажання, і погляди, як списи.
- Он як. В мене теж майнуло, та й забулося за нашою розмовою, але зараз гляну уважніше..
Гор чогось окинув очима ліс, далі невеличку групу мандрівників, відтак закликав одного з провідників – двоє їх поралися біля коней, завершуючи підготовку. Був ще один, головний, та він на світанку подався оглянути дорогу й досі не повернувся.
- Гей, підійди-но до нас! Маю сказати тобі дещо.
І Гор, охопивши рукою плече кремезного бороданя, що невдоволено підійшов до них, прошепотів йому щось на вухо. За мить у чолов’яги опустилися руки й дивно посоловіли очі.
Раві тоді вирушив і до його напарника, де вчинив те саме.

2
- Кажи, що надумали?! – Гор гостро поглянув в очі бороданю, якого аж скривило.
- Та чекаємо.
- І кого?
- Ватажка.
- А що він задумав?
Бороданя засіпало. Та він не міг змовчати.
- Приведе ще хлопів, пограбуємо вас і відведемо на ринок невільників до моря.
- Он як. Недобре ви замислили. Зло поселилося у ваших головах. Та зробимо ми інакше.
Гор оглядівся на принишклий поруч табір із півтора десятка жінок і чоловіків. Тоді підняв руку й подав знак.
- Виступаємо! Гасіть багаття. І щоби не тліло!
Наказ Гора пролунав переконливо. Люд, що очікував на подібний сигнал, підхопився й взявся за справу без зайвих розмов.
- А ти веди, як і домовились. Відтепер я тобі ватажок.
Бородань покірно труснув головою.
- Тоді в путь.
І невдовзі ми вирушили. В основному пішки. Лише Гор і декілька старших осіб користувалися їздовими віслюками, провідники ж понуро вели коней за вуздечка – один попереду, а інший позаду вервиці стривоженого люду.
- Коли ж ти, синку, відчув їхній задум?
Ісус йшов поруч із Гором, тримаючись біля сумирної їздової тварини.
- Бородань сказав аби ми притихли, а я, мимохідь, зазирнув йому в очі і побачив засторогу, та спершу не осягнув її, бо заслухався вас.
- Ти молодець. Та воно й не варто ні з чим поспішати - краще спершу зважити, а діяти опісля. Головне, не забути, не захопитися іншим, от як це сталося в мене. Я теж бо щось відчув, бо до диму від вогнів питань не виникло, а твоя гра потривожила. Так завжди зі злом, якого дратують добрі прояви. В мені це майнуло, але заговорився.
- І як далі? Тепер маємо їх покарати? В нас в містечку карали люд за дрібніші вчинки, а цих би точно розіп’яли.
- За одні лише наміри?
Ісус задумливо провів рукою по шиї віслюка.
- Якби вони зізналися, то так. Але під тортурами усі зізнаються, навіть невинні.
- І як ти ставишся до подібного?
- Не радісно, жорстокість чужа мені. Краще, як ви, вчителю: раз - і злий зізнається, два – і стає лагіднішим. Але ж прощаючи подібні задуми нині, хіба не підштовхнемо їх до схожих вчинків завтра?
- А ми вже їм пробачили? Досі йдеться про обране для них покарання. І ми вже забрали в них волю чинити зле. Може додамо іще щось. Утім, хіба ми їм істинні судді? Та перед нами вибір: мати жорсткі помисли щодо них, бо вони їх мали, чи спробувати їм допомогти, не забуваючи вагу проступків.
Ісус, немов на щось зважаючи, похитав головою.
- А що ви їм нашепотіли? Це швидко подіяло.
- А ти що говориш моєму віслюкові, він і ступати ніби став м’якше? Ось і я говорив схоже цим двом. Ясно, не стільки у тілесні вуха, як трохи глибше.
У хлопця на обличчі проступило подивування.
- Я ділився з віслюком радістю дороги й вислухував, як він скаржиться. І ви почули?
- Так, до мене долітали твої звертання. Не скажу, що їх зрозумів, але відчув. Я хоча вже й старий, та ще не осел, - Гор задоволено розсміявся своєму жарту, - а на що ж оце він скаржиться?
- Та мляво якось на несправедливість, що він інший, і не мав стати ослом. А який - вже й не пригадує. Я чув про відродження після смерті, що можна стати й твариною, і навіть деревом. Напевно і з ним це сталось.
- А можна і розбійником. Хоча вони теж були дітьми, лише зі злою долею. А що я сказав їм? До таких простаків і слова найпростіші, але дієві. У них усередині грубий мур, що не пропускає світла, то я спершу зробив шпарини для променів. А далі відвернув їхній погляд, особисту увагу з темного боку на світлу сторону. Від цього вони не стали добрими, але втратили колишню темну повноту. І тепер перебувають у стані вагання, і дійсно сприймають мене за головного. Ти навчишся подібному, коли осягнеш, що таке звучання голосу, і які він має здатності. Проте, справа не тільки в ньому. Бо слова пов’язані з чималою кількістю інших дій, котрі здатні проявлятися вслід їм.
- Я здогадуюсь про що ви кажете, і це така сила! Можна досягнути чого завгодно, так?
- Можна, але ж і вибрати потрібно, куди скеруватися, якої дороги триматися, де і в чому себе ствердити.
Вони вийшли з пралісу. І погода покращилася. Важкі хмари зависли зліва, над гірськими хребтами, а тут помітно проясніло.
Гор протягнув перст у напрямку затягнутих у свинець височин.
- Звідтіля якраз і витікають дві головні для галів ріки - одна полине на північ, а інша, на південь, наша дорога нею.
- Я люблю ріки. Про таку мандрівку міг лише мріяти.
- Не менш приваблива й водойма, куди впадає наш Данай, як цікавий і весь тамтешній край.
- Чудесно.
Хлопець хоча й уважно ставився до слів старого, та досі ще був заклопотаний, певно, нещодавнім інцидентом. По деякій паузі він і справді повернувся до нього.
- Раві, то ви тепер вірите цим провідникам? А раптом вони хитрують?
- А я хіба дарма про осла запитував, він лукавить?
- Це ж просто осел, він ж не вміє.
- Та не кажи, з місця ж не зрушить без морквини. А ще хоче, аби його доглядали, раз вже він під нашим наглядом. Та для пильних очей увесь, як на долоні, так само і ці горе-розбійники. Мені з ними навіть простіше. Може я не достатньо уважний до свого віслюка, як міг би, та щось заважає його чути.
- А мені жаль, що він потерпає. Чи справедливо?
- То невже ми його зробили подібною твариною? Але ось що я тобі, хлопче, скажу. Передай цій особі, аби брала приклад з тебе. Я ж бачу, як ти йдеш і мелодії в собі награєш! То й він хай повторює про себе свої, тваринні!
- Ви жартуєте? Хіба віслюки здатні до такого?
- Говорю, як є, бо всі в нижчій природі знаходяться в благості, окрім людей і тих, кого ми приручили, і керуємо ними. А благість – це і є внутрішня музика. То ж передай йому це, і дивися на нього далі цілком відповідно!
Он як! Я спробую, – Ісус виглядав достатньо здивованим, - а на розбійників як потрібно дивитись?
- По-людськи! Але пам’ятаючи, що як бачать твої очі, таким ти і є. Які наші погляди, такі й ми.
- Тобто все навзаєм? Якими бачимо інших, такими ми і є?
- Еге ж, - Гор замислився, - якими бачимо інших, такі й ми. Влучно ухопив. Я ці слова вимовляв десятки років, і не склав їх, як оце ти. Нехай суть і одна – бачити глибше, аніж поверхнево, хоча би на власну глибину.
- Тому ми й не такі, як розбійники? Чи розбійники зовсім не розбійники?
- Ми не розбійники, бо бачимо в них більше, аніж просто різунів і насильників, і осла не тільки ослом. На жаль нині це не легко дається навіть вмілим.
- І Марія, і Йосиф тому не все помічали?
- І не лише вони, синку. Та не варто дорікати, що хтось не бачить глибини, у кожного своє місце, свій зріст, свої очі, своє призначення - тож не всім шукати приховане - вони можуть й на поверхні робити добрі справи. От хтось ближній скаже тобі лагідне слово, чи просто щиро погладить по голові - і серце заспокоїться, й біль стихне. Це вже добро. Та коли біда міститься глибше, приходить лікар, що бачить приховане й виправляє, нехай інколи й приносячи при цьому біль.
- Мені здається, що я здатен сприйняти, побачити більше просто зараз. Але ви ж кажете, що маю стримуватися.
В словах Ісуса звучала виразна прикрість.
- Ти ще навчишся відати і бачити глибше. Та якщо ти робитимеш значно більше, ніж просто людина, то ким тоді будеш? Чи даси раду такому собі? Чим більшу вагу на себе братимеш, тим більше потрібно й розуму, аби не зашкодити ні собі, ні іншим. А щоби свій розум відкрити, необхідно і зростати, і вчитися. Ми ж про це говорили.
- Тож маю бути тільки людиною, бо інакше що?
- Скоро дізнаєшся. Тоді й обиратимеш не сліпо. Не спокусившись на чуже.
- Мені хтось допоможе?
- І це буде найвища можлива допомога.
Вони якийсь час йшли мовчки. Гор задумливо споглядав навколишні красоти, а Ісус викроковував поруч, час від часу всміхаючись чи то чомусь у собі, чи то оточенню.
- Гарно, я думав вдома природа найкраща, а тут нові й нові дива.
- Але ж ти подорожував з Марією і Йосифом?
- Так, ще немовлям. А потім вже з іншим Йосифом, родичем. Мамин дядько декілька раз брав із собою в подорож до Великої Бретані. Ми перетинали Галльське море чималим кораблем. Йшли в туманах до берегів з молочними скелями, до містечка під ними. Дядько займав посаду при владі, і наглядав, як йдуть справи, давав указівки. Ми забирали товари, в основному олово, й поверталися. Там не було тої краси, яка тут, але самі мандри тішили.
- То в тебе впливова рідня! – Гор лагідно поплескав свого віслюка, - і я теж вічний мандрівник по життю. Навіть коли спиняюся, мандрую подумки. Тоді інколи потрапляю в місцини, куди для ніг і доріг немає.
- То мандри подумки найкращі?
- Ні, не найкращі, але теж важливі. Маємо тримати, як на терезах, рівновагу між тим, що робимо разом з тілом, і що без нього. Тож, загалом, тіло мудрого не обтяжує, як не обтяжують і діти батьків.
- То я маю і себе доглядати, й тіло? Окремо?
- Ми ж говорили раніше про це. Має існувати пов’язаність, аби не вийшло - душі й духу одне, а тілу – інше.
Гор усміхнувся.
- І нехай тіло й наше «я» не одне і те ж, але діємо тут крізь тіло і разом із ним. І в ньому стільки малого і великого, що потрібно відчувати, з чим і як підтримувати ясні зв’язки, ладити з тими, що його створюють. Не можна полишати тіло без догляду, без теплоти до кожної дрібки. Бо ж воно ще й бере з нас приклад, і здатне підтримувати або суперечити нам. Його не обманеш.
- Це ж глибше, аніж просто турбуватися стінками, станом своєї криниці, свого тілесного дому. Але хто ті, що з нами створюють їх?
- Так, глибше. І пам’ятай: справжнє завжди малопомітне, а чітко видиме – ілюзорне. Що за стінами земних криниць і будов завжди є ті, хто їх проявляє й підтримує. Здивуєшся, але для них це висока духовна праця, яку вони чітко самі не спостерігають. Як і ми своїми очима не бачимо особисті духовні досягнення. Тому такі важливі наші взаємозв’язки й підтримка один одного – від меншого до більшого. Охопив?
- Може колись я це й зрозумію. Та поки туманно. Як і те, чим саме відрізняється той, хто дивиться в криницю мого земного тіла, від отого, що відчуває себе мною всередині нього? Невже тільки розміром? Будь-ласка, Раві. Це важливо. Я ж точно не почуваю себе ні примарою, ні химерою.
Гор похитав головою, потім лагідно посміхнувся.
- Бачиш, той, вищий, хто дивиться в цей тілесний світ, він тут пасивно присутній, а той, що породжений тим поглядом і подихом, наче й активний, та він лише відлуння - відповіді вищому Духу у всіх його намірах. Той, що в тілі, оживає стараннями свого вищого джерела. Але не часто стається, що вони завжди вкрай подібні – як море і крапелька його вод. А ось ти мені бачишся наче без втрати такої подібності, хоча твоя криниця і не достатньо ще визріла.
- А де ж тоді тут найвищий Бог, хіба він не дивиться в кожну криницю, в кожну будову, не поєднує їх розбудову своєю волею?
- Синку, це надто складне запитання. Якщо дивитися по-людськи, то кожна родина має власне ґаздівство, де є свій головний ґазда. Чи він один на світі, ніби ні. Але він при своїй родині головний. Так, думаю, і найвищий Бог знаходиться там, куди він покликаний, де він рідний, і там він поруч з тими, що дивляться в свої криниці, і поруч з наслідками, і підставляє плече всьому добротному - і вищому, і нижчому. А в справи, які кояться в криницях, він безпосередньо не втручається, хоча й має стосунок до всього в своїй рідні – сам не править.
- То Бог бачить і зле, що в нас робиться?
- І так, і ні. Він дає добрі здатності, добрі умови, а ми, вищі й нижчі, далі вже чинимо відповідно собі і тій ситуації, в яку потрапляємо. І нехай я тобі зараз не можу розповісти геть усього, та будь певний, Творець не породжує і не підтримує зло, ніколи.
Ісус мовчки йшов якийсь час. А далі довірливо, наче шукаючи підтримки, звернувся до вчителя.
- Погляд у мою земну криницю, в мою будову дуже особливий, Раві, я відчуваю його доброту.
Гор поклав руку на його плече.
- Так, Ісусе. І прояви той погляд, його подих щонайчіткіше.
Ісус йшов задумливо, наче вже пробуючи це здійснити. І Гор вирішив відтермінувати поставлені ним складні завдання.
- То, кажеш, цій вельмишановній тварині важко, чи нудно мене везти? Я готовий пройтись, нехай аж так не скаржиться. Але місцями нам із ним помінятися неможливо, і це є теж проявом устоїв від найвищого бога. Ось тільки людям і їхнім стосункам між собою дано ним більшу волю, в тому числі й скоювати помилки. Тож, всупереч природі, дуже часто люди на собі таки возять своїх владних ослів.
Але Ісус не захотів змінювати тему, чи у вирі думок не помітив нового скерування від учителя.
- Але тоді і я, як примарний подих відображення, в свою чергу викликав нижчий народ при безлічі їхніх менших криниць, і там народжені нові й нові сутності?
- І всі, що прийшли на твій поклик, і є обраними, й пребудуть з тобою і в печалі, і в радості. Дивись на життя веселіше, бо воно досконале, тож лише намагайся бути йому відповідним. І не бери на свої плечі ослів!
Ісус підняв очі на Гора і широко всміхнувся.
- Я передам усім, хто сумує й жаліється, цю пораду. І далі слухатиму і вищих, і нижчих, Раві.
- Так, - Гор трохи втомлено провів долонею по обличчю, - тоді передай усім, хто готовий чути, що все неодмінно зміниться на краще. Живим – живе, в них попереду чимало радості…»

Мені подобалося побачене. Дотепні розмови, насичена подорож, нехай ці згадки і не такі особливі, як перші, отримані від Велунда. Та може й добре, що дещо відсторонені, неначе захищені від втручання, й не доводиться брати в них активнішої участі.
Я кинув погляд отими подіями трохи далі - ходом дороги перед очима майнули, як на прискореному перемотуванні, день, вечір, ніч, і день новий.
Я ще встигну переглянути уважніше пропущене, але чи потрібна зараз аж така докладність Вероніці? Можливо вона була би проти подібних пропусків, але для неї ж це майже сон. А отже, допустимі різні його частини. Тож тільки коли замиготіло безперервне мандрування водами ріки, я зупинив прискорення подій, аби придивитися, що й до чого, подумки вже збираючись припиняти сьогоднішнє споглядання.

3
«Мандрівники пливли на трьох широких плотах серед густих лісистих схилів. Яскравіло безпосереднє й відбите у водах сонячне небо, віяв бадьорий вітерець.
Відчуття особистої присутності вражало. Хтось чи щось, наче плило поруч з плотами, так само уважно сповнюючись дійством, записуючи його…»
Я ще трохи поспостерігав за тією неспішністю, інколи пришвидшуючи одноманітність плину, коли розмовляла тільки вода, доки не спинив сам себе – ні, на сьогодні досить, раз я поспішаю, прагнучи ознайомитися ще й з іншим посланням.
Вероніка міцно спала, довірливо приклавши голову до мого плеча. Я не хотів її будити, тож лише обережно перервав потік згадок і втримав її від прокидання, а себе від таких спокусливих можливих обіймів. Мені бажалося їх, а ще - нікуди не поспішати, просто бути з нею, так, немов щось стримувало, наче ще не час. Можливо, особлива ніжність до цієї, не надто прискіпливої до підозрілих проявів свого нового знайомого, жінки, чи небажання піддавати її своїм ризикам. Нехай загадка в наших стосунках триватиме й далі. Я мав впевненість, що ми повернемося, і ще не раз, до подібних спільних переглядів. Відтак тихо підвівся й полишив затишну спальню.
Напевно, у випадку глибокої ночі, я не потребував виходити саме крізь двері і міг дозволити собі перехід просто з квартири. Тим не менше, вийшов цілком звичним шляхом, уважно приглядаючись до простору навкруги.
Дім іще тішився своєю новизною, і навіть дрібних містичних сутностей набути не встиг. Але споглядачі й слідчі могли завітати. Мене турбували й слова Дракара про випадкові мішені навколо мене. Тож, про всяк випадок, виходячи, я поклав на стіни і двері квартири Вероніки сигнально-захисну павутинку від містичних і просто темних осіб. У випадку чого, матиму маячок.
І далі, йдучи нічними вулицями, я продовжував думати про захист Вероніки, головну небезпеку для якої, ймовірно, складав саме я. І збурення, викликані моїми переходами, дійсно могли помітити, передусім, з Києва підземного. Тому зараз і відійшов подалі, і вже з другого чи третього ряду принишклих приватних будиночків повернувся тунелем в своє межове обійстя.

Територія між світами зустріла духмяними пахощами ночі й таким же романтичним місяцем, що й над Середзем’ям, хоча, схоже, виразнішим. Мені навіть здалося, якби я зараз почав вглядатися всіма чуттями в нічне світило, то міг би й всередину нього потрапити. Зрештою, як і він в мене. Тож і відклав подібне споглядання, як можливість для майбутнього, ймовірно, більш захищеного.
Анагел очікував мене неподалік від скелі - цілком тілесно, в тому образі, що носив останнім часом, і який найбільше личив його поступовому, і все виразнішому самоствердженню.
Ми обмінялися вітальними поглядами й так само мовчки піднялися в обжиті мною простори.
Обитель зустріла точним балансом видимого й невидимого, відчутного у тому ж стані, в якому я її і полишив. Це видавалося удаваним спокоєм, я не мав сумнівів, що дійсна ситуація інша, та поки нічого не тривожило, і ніч, після приємної зустрічі, продовжувала видаватися напрочуд гарною. Чи, можливо, тут вони усі такі, побачимо.
Якийсь час ми з моїм супутником і далі сиділи мовчки, навіть думками не турбуючи один одного. Та й куди було поспішати? Певно тому, а може і з інших подібних причин, в нашому спільному просторі досі не відчувалося напруження і непорозуміння. Це вартувало пошани.
Проте дещо перепочивши, я активізувався.
- Радий, друже, що ти поруч. І що тебе й далі цікавить наша компанія.
Я міг зчитати все, що зараз цікавило й не цікавило Анагела з цілком по-дружньому відкритого для мене єства, але не став дозволяти собі більше, аніж іншим щодо себе.
- Ваша Честь, ви були закриті для доступу, ми переживали.
- Невже, і багато нас?
- Я і Ірина, ще дехто з Першосвіту, з ким ви познайомили нас. Я їх тепер відчуваю, де б вони не були. І вони до мене тому й зверталися. Але глибше їх не пускаю.
- Це правильно. Будь обережний з ними. Я на відстані, без очного контакту, намагаюся не спілкуватися. Надто вже завирували події навколо.
- Але поки все гаразд? Бо якось неспокійно.
- В мене більш-менш, але в миру ті ж війни, як пролог до чогось гіршого, це напружує. А ти як - мандрував, вивчав, знайомився?
- О, так. Софія провела вищими світлими земними територіями. Навіть не підозрював, що їхні розміри настільки грандіозні, і такі ж спустілі.
- Що, аж так порожньо? Поділишся?
- Звісно.
В ту ж мить крізь мене промайнуло стільки, що з’ясовувати довелося б не один день. Але дещо я ухопив відразу.
- Ого. Аж сім окремих просторів обійшли?
- На нашому й суміжних півповерхах. А є й більш високі. Та туди ми поки не вибиралися.
- Красиві краї. Але ж чому настільки порожньо?
- Софія пояснила. Якщо коротко, то як у Калі виродилися, то й досі не поновилися. Але ніби вже почали розселятися – приходять, нехай і зрідка, навіть із Сутінного світу, майже як у рай, чи на вихід з раю. Хто куди простує.
- О, вже й жартуєш. Виходить, це звідти в Калі приходили сюди деякі особливі істоти. Але ось що не второпаю – невже тобі все це, земне, подобається після небесного?
- Доводиться обирати із досяжного, щось не моє зовсім, а інше - куди не йшло, та я ніби одночасно й десь вище, і вже не такий розгублений, дякую Софії, її подругам, вам з Іриною. Намагаюся єднати Першосвіт і з небесним простором.
- От, правильно сказав – єднати. Будь певний, ти неспроста тут. Є ж і висока твоя місія. Не маєш точніших передчуттів щодо неї?
Анагел невиразно посміхнувся.
- Мої чуття нині більш приземлені. А щодо моєї високої місії, це ви й про те, що Ірина може мати нижню? Я зрозумів логіку розведення наших світів?
- І це теж. Та ти все частіше жартуєш. І це єдиний серйозний шлях!
І нехай в Анагела зараз був ще той хитруватий вигляд, що цілком компонувався з первісним обличчям Робіна Гібба, та навряд чи його влаштовували лише жарти. Тож я навряд чи мав собі дозволяти в розмові з колишнім ангелом численні недомовки, принаймні зараз, в часи його становлення в новому для нього середовищі. І варто було серйозніше пояснювати те, з чим ми стикалися.
- Всі місії, друже, важливі. І та, що в Ірини, і твоя – те, ким ти стаєш. Але ким ти стаєш?
Утім, це запитання в однаковій мірі стосувалося не лише його, але й мене, і, навіть, Ірини. Тож я передчував, яку відповідь отримаю.
- Ваша Честь. Чи не собі ви задали це запитання? Я ж досі почуваюся тінню вас, в кращому випадку – вашою частиною у Першосвіті, й вище. Нехай там я і більш вільний. У Середзем’ї ж помітно гублюсь, а в Темносвіті й геть ніякий. А ви ніби всюди однаково проникливі?
- Теж ні. Бо внутрішньо іще простий чоловік, яким і був донедавна. Та мій внутрішній світ для мене душевно той же, не дивлячись на нові знання і вміння. Але розумово в ньому нині дійсно присутнє щось значно більше, котре осягнуло немислимо скільки усього, недосяжного мені колишньому. Це не добре. А як поєднати непоєднуване, ще не знаю. Та й чи потрібно?
- Я відчуваю це у вас, а також і те, що ви невдовзі дасте з цим раду.
- В тому й річ, що по-старому, звичним чином не виходить. Тому зринають нові рішення. І ось навіть деякий план вимальовується, як розкласти на свої місця – вищі й нижчі складові, та й усе назбиране, як розплутати клубок, розділитися, та ще й не повністю.
- То ж ви остаточно не втратите цілісності? Я не схоплюю - в чому проблема подібної вашій, нинішній, заплутаності? Це тому, що я не людина, і сам такий?
- І я сподіваюся, що проблем не виникне, хоча відчуття неоднозначні, – та напевно досить було говорити про мене, - але дивно, що ти не бачиш, скільки в тобі є людського. І що тоді для тебе «людина»?
- Я знайомий з цією теорією. Тож якщо я проявлятиму людяність – стану людиною? Але ж мені не вистачатиме чимало різного, найперше, живого тіла.
- Це не проблема, думаю, таке дасться вирішити, нехай і не на рівні гомо сапієнс-сапієнс, а на твоєму, на якому ще потрібно закріпитися. Головне ні з чим не переборщити, і це найскладніше. Та принаймні, тобі не загрожує, як мені, початкова обмеженість – в тебе якраз усе навпаки. Ось нині при мені майже безмір знань від більшої моєї цільності, яка й не зовсім тут знаходиться, але звідти все вільно за невеликого шторму переливається сюди! Така раптова хвиля мене вже ледь не втопила, й рівень вод і хвиль продовжує зростати.
- А яка біда від інформації?
- Це той простір, в якому маємо вільно радіти, а не мучитись, особливо, коли різко додається різних потоків. Коли немає вміння зупинити їхні вали.
- Але це ж тільки знання?
- Якби ж то. Знання вимагають ієрархій. А куди скеровані всі ієрархії відаєш?
- Певно до ума?
- Найбільше одноосібне сховище знань – темний абсолют! Ставити лише на знання - приводить тільки до нього, до його стану. Не відразу, але, зрештою, саме туди.
- То, виходить, знання - це зло?
Наче, не зовсім розуміючи, запитав Анагел, змушуючи мене торкатися тих своїх частин, які я нині старанно обминав.
- Зло, за найдревнішими джерелами, це коли хтось чи щось не там, де потрібно. І знання самі по собі ніби тільки ілюзорні відображення чогось більшого, але чого? Того, що на своєму місці чи десь інде?
Зло - коли й ми не на своєму місці, тож нам, сапієнсам, чи ж бо ману*, одних знань мало, щоби розвиватися, як людина. Адже людина – це не істота, що знає більше за інших, а яка за Образом і в Подібності. Образ – це краса і гармонія, а Подібність – Дхарма і Логос. Кількість знань лише супутній, прикладний додаток, який, як я бачу, поповнюється сам собою вслід зростанню моїх дійсних здатностей. Та раз так, виходить, я на сьогоднішній день забагато всього набрав – на декілька мало поєднуваних рівнів буття. І далі, вочевидь, маю існувати в двох вимірах одночасно: в простішому - усвідомленому, виключно людяному, і в іншому, бездонному, для мене, нижчого, без потреби несвідомому. Без подібного розділення, схоже, трансформуюсь, можливо й вибухово, в щось надто химерне, це мене лякає.
І я згадав себе, того недавнього, певно дракона, в Сяйносвітньому океані, і скільки всього вирувало в ньому – покорителю й повелителю, всезнаючому і всевмілому.
- А я чим у цьому відрізняюся від вас нинішнього?
- Ти поки без внутрішнього соціуму - один, твоє тіло – лише твоя особиста енергія. Моя ж плоть – ще та компанія мільярдів і мільярдів дотичних осіб, а я при ньому ще й духовно зібраний зі складових.
- Для мене живе тіло – невідоме поняття. Але ви, мій пане, хто при цьому тілі?
- Земні істоти - усі повелителі власних диво-майданчиків з назвою «тіло». Ти ж бачиш просту і вищу аури? Хіба не помічаєш там нижчих промінців, що прядуть і прядуть свої голограми, куди вростає та чи та енергія?
- Спершу тільки це й бачив у всьому навколо, а тепер втиснув себе в стандарт, бо інакше не вписатися в спокійне буття. То й не думаю про це. Але ж є щось посередині, між плоттю і вищою аурою, що стереже, керує, а потім покидає тіло?
- Подих вищого духу, сформована навколо відображення того духу душа…
Між тим, говорячи, я все глибше занурювався в щойно відчутий детальніше Алановий план, і вже, схоже, здогадувався, як підійти до його звершення. Принаймні, особливих неясностей більше не помічав.
- А що стається з тілом, коли відходить душа і дух?
- З того, що спадає на думку, - коли приходить смерть, то всі, що мали стосунок до плоті, як оркестр під диригенством нашого духу, полишають наповнювати сцену тутешнього своїми діями, виходячи з власної оркестрової ями єдиним колективом, який і є нашим набутим земним обличчям. І ось тут найцікавіше – гідне обличчя приймається нашим вищим єством через канал самоусвідомлення, а не гідне – відпускається на шляхи самовиправлення. А їх для безтілесних, як я розумію, небагато. Але зараз не будемо про ці шляхи, бо вони, в основному, важкі. Тож ось, така колективна особа, що втрималася в рамках людяності й людини, притягуватиметься своїм вищим диригентом. І далі стається таїнство його приростання до горішнього «я», з долученням і земного до вищого загального особистого простору. Такі здогадки мого тутешнього «я» після переглянутої вночі нової частини згадок юнацької Ісусової подорожі. Я їх тобі перекину.
- Дякую, Ваша Честь, зараз надішлете?
- Щойно закінчимо розмову, аби ти не відволікався.
- Добре, але з того, що ви розповіли, ніяк не складається, хто я – якесь ваше відображення, чи щось спільне, вище?
- Можливо, ти й частина мого вищого, яке не я тутешній. Проте в цьому питанні і сфери Землі й Неба мають значення. Якою ти, до речі, бачиш Землю?
- Я був частиною її вищого буття, а те, що лежало внизу, здавалося тоді живими водами, навколо яких чатувала хижа пустеля. Угорі, хоча я і знаходився лише на межі вимірів, усе ефірне, м’яке, делікатне, і в тисячі разів розмаїтіше. Зараз намагаюся пригадати глибше, й не можу - сюди навіть такі згадки не пронести, не втиснути. Тож отого більшого вже не маю біля себе, окрім вас – через вас відчуваю можливе продовження. Наче вихід чи вхід.
От-от, схоже, саме ці реальні вищі умови-можливості я і хотів спробувати використати на спільне благо згідно розробленого плану. Та тоді б мала додатися ще одна складова, вочевидь, зовсім божественного толку.
- Підозрюю, друже, що ми, тут і зараз оживляючи навколишній нам простір, творимо і для Землі. Я твердо переконаний, що й Земля така ж, як і ми, особистість, і нехай наші тіла і неспівмірні, але принципово подібні. І не виключено, що вище вимірами Земля є і жінкою, і матір’ю, і сестрою. Та складається її вища тілесність з допомогою духовних скерувань менших «я» - з усього, що посилаємо вгору: особистої нашої радості і творчого задоволення, страждань і просвітлень. Це моя містерія, моя картинка, не стану пояснювати її навіть собі, бо не хочу поринати в титанічні хвилі не моїх знань. Це, як я і казав, небезпечно.
- Мені подобається таке видіння, - задумано промовив Анагел, - наше єднання в ній, та чи не тому я біля вас, щоби відгородити від небезпек наше спільне?
- Навряд чи тільки тому, але з вами - з тобою й Іриною - я торкаюся особливих місцин. Проте гарне майбутнє потребує злагоди й між вами, між вашими місіями. І вони, поза сумнівом, самобутні й важливі, і теж скеровані вгору.
- Тож раз і від мене залежить подібне, я маю навчитися усвідомлено тримати зв’язки з більшим – з вищим простором буття? Направляти вгору енергії радості й щастя?
- Ти ж розповідав про щось подібне з колишнього ангельського життя.
- Ви праві, саме так, і мені б хотілося повернути ті емоції й відчуття, знайти їх тут.
- Хіба це складно? Утім, чом би й ні? Ти зараз оптимальний провідник для всього сприйнятого тобою. Спробуй наповнюватися нашим світлим, і скеровувати його угору. На жаль, моя чоловіча природа в тонкощах сприйняття не така чутлива, як природа жінок, ось в кого маєш вчитися, нехай і залишаючись чоловіком. Це протиріччя, але воно вестиме до твоєї вищої цільності.
- Земні жінки також носії цієї тонкої енергії злагоди, чи тільки жінки-ангели? Ви про характерні риси і здатності «інь»?
- Можливо. Для кожного «ян» є своя «інь», і в ангелів так само. Але якщо в мене вона вища складова, то в тебе може статися навпаки, але в тебе і все навпаки.
- Це виглядає, як набуття нової ілюзорної цілісності?
- Чи як стосунки «ка» і «ба» в древніх мудрощах.
- Я знаю про них. Тож крізь свої вміння я зможу торкатися енергії багатьох, а що саме з нею далі робити?
- Певно, не грубо торкатися, а знаходити в собі потрібні відлуння, резонанси – аби не забирати, коли свідомо не діляться, а ніби копіювати, й відтак передавати відображення Угору. Та ще й не втрачаючи власної рівноваги, тями. Твоя стійкість і нинішня малоемоційність можуть добре цьому послужити.
- Я спробую осягнути, хоча дивно те все виглядає, - Анагел потис плечима, - а щодо вас як? Хіба вам вистачить Середзем’я? Чи не тому ви нині тягнетесь до симпатичної земної жінки Вероніки, аби втриматися тут, будуючи рівновагу разом з нею? Та чи це не надто просто для вас?
- А ти бачиш мене аж таким грандіозним? І вважаєш, я прагну величі? Невже за нею сюди прийшов? Ні, друже, слави і розмірів точно не прагну. Нехай доля постійно на подібне натякає, а я гальмую, і чого б це, чого тримаюся улюблених низів? Тож і маю надію на своє розділення. Але досить про мене, повідай, як саме вдалося тобі майнути в інші краї Першосвіту, Соня допомогла?
- О так, спершу вона, та нічого складного, ключі я вже скопіював.
- Ти про вібрації? І якого вони характеру?
- Мені легше запам’ятовувати їх і користуватися, аніж характеризувати ту багатогранність.
- А вигляд нашого виміру Землі? Три шари в одному?
- Напевно, та ми не покидали Землю. Краї, які відвідали, всі світлі, хоча й по-різному. Та найсвітліші місця в небі, над Землею, що, як я розумію, для погляду із Середзем’я - її ефірна оболонка.
- Тобі там найкраще?
- Так, це наче відгомін мого минулого, нехай і далекий.
І в очах Анагела промайнуло стільки неземної печалі, що мені захотілося його притиснути до себе. Але хіба не випробовування формують чоловічий характер?
- Тобі досі самотньо?
- Як тому космонавту, що повернувся в задалеке майбутнє й не може вписатися в чужу дійсність. Я таке у Станіслава Лема прочитав і переживав разом із його героєм ту його безкраю відірваність і втраченість. Тож, як і він, я прийшов туди, де крім вас із Іриною, не було нічого й нікого близького.
- Думаєш, ми тут не переживаємо подібного малюками, а, найбільше, сиротами? Чи може безпам’ятство нам допомагає? А що, Софі, і її подруги не приносять розради?
- Лише звикаю до них і їхнього світу. А вони до мене. Я спробую відчувати, підсилювати тамтешні світлі відчуття, але наразі мені дійсно найчастіше сумно й самотньо. Можливо мені не вистачає тої цільності, про яку ви казали. І бачу, сприймаю поки не те, що мав би задля передачі Угору. Я колись і справді віддавався злетам, щасливо розчинявся в найсвітлішому, а тут зіштовхнувся з відсутньою в мене тілесністю там, де майже все і всі існують в її межах. Тому здається, що й хочуть від мене всі, окрім вас, мій пане, служіння зовсім не світлому, а звичному собі.
- Є й таке в нинішніх земних умовах, але ж не ми цю дійсність організували. І той, хто подібне втілив, зробив це, вочевидь, не даремно.
- Хіба не важливо довідатися, чому саме так, а не інакше?
- Може й довідаєшся, і навіть сьогодні. Але кого це змінить, крім тебе? А щодо твоєї нинішньої реальності розповім приклад з колишнього недалекого, хоча нині вже немає ні тої держави – СРСР, ні багатьох її жителів, - та згадки звідти досі актуальні. Ось уяви забуте місце на окраїні велетенської держави, захланну територію зі своїм корінним, забутим столичними мирськими благами, населенням, яке вариться в тісному казані скромного побуту й вузьких місцевих традицій. І ось туди прибуває дехто із центру, просто так склалося, цілком випадково – бо в ті часи переїжджати на околиці по власній волі нікому і в голову б не прийшло, але подібне усе ж інколи та ставалось. І ось далі такому вимушеному переселенцю ледь не завжди місцева влада пропонувала долучитися до своєї структури управляння. Не на вищі ступені, але посаду наглядача за якимсь боковим виглядом тутешнього суспільного казана неодмінно пропонували. І не спроста. Тож ти виглядаєш саме таким випадковим подарунком долі для місцевих вищих – контрольований чужак, можливий батіг чи виконавець для тутешнього бомонду. Тобі не надходили ще подібні привітні пропозиції?
- Цікаво. Ви зараз про компліменти мені, похвали, оцінки здібностей? Тоді ще ні. Я ж собі ради не можу дати, не те, що керувати іншими. Але як ваше віддзеркалення, таке зацікавлення відчуваю. Точно. Саме в такому вигляді.
- Ти вважаєш, раніше при радянській чи більш ранній, самодержавній владі були службовці, що давали самі собі раду? Вони здіймалися зі своїх низин, лише ступаючи по головах, паразитуючи на інших, бо самостійно ніякими позитивними якостями не відзначалися. То невже Бог Творець недопрацював з ними, чи щось не те з владою?
- Ви скеровуєте мій погляд? Я маю розрізняти владних службовців за особистою недосконалістю, чи ще якось?
- І ще якось теж. І я зараз маю спробувати на собі оце «ще якось» зі своїми питаннями. І це може торкатися і тебе. Я і про звістку від Творця, й про додавання нам нових просторів в одному дійстві-обряді, який пропонують пройти і тобі й мені, Ірині, й Орно. Та проясню, що й до чого, пізніше, спершу маю зв’язатися з Іриною, а ти тримай нову частину з мандрів Ісуса. Там навчитель Гор відповідає й на наші нинішні питання.
Анагел, щойно отримавши згадки, відразу взявся за перегляд - відкинувся на своєму кріслі й прикрив очі. Його обличчям майнула зосередженість, а потім виразна благість. І нехай сприйняття тривало недовго, але й здібності мого супутника були відповідними. Проте, з якийсь час Анагел, розплющивши очі, ще приходив до себе.
- Гарна подорож. Очікуватиму на чергові частини.
- Пізніше надам, бо в нас ще є і звістка від Творця. Тільки щось мені підказує налаштувати і себе, і тебе сприймати обережніше, стриманіше, бо якщо це активні згадки, як ті, найперші від Велунда, тоді важливо не влипнути в неочікувані несподіванки. Та маємо доєднати й Ірину.
Анагел чомусь хитрувато усміхнувся. Та я вже поринув чуттями у темну далеч, і напрямок мені вказував промінь нашого зв’язку з Іриною - та сама виразна натягнутість магічного паска, дарованого нам Деві Тамазом.
Цього разу моя супутниця забралася в сутінки Темносвіту аж надто далеко, аби я міг її виразно побачити, відчувся лише її глибокий, здоровий сон у повній, принаймні для мене, пітьмі невідомого оточення. І нехай біля неї був ще хтось, ймовірно сам Красогор, та це не мало аж такого значення для подальшого.
Певне уві сні, Ірина, по-котячому, відчула мій прихід, й дружньо потягнулася назустріч, і я так само лагідно відповів на дотик її сонних чуттів. Подібного привітання, напевно, вистачало. Далі я перевірив зв'язок із Анагелом. І, зауваживши стійку роботу обох ліній, дістав власноруч зроблену копію отриманого в Домі Життя від Сешат послання, зняв з кільця захисне покриття. Розширене знання про мову звістки в мені вже було. Тож, найперше, я передав своїм супутникам ті відомості. Відтак вдягнув кільце з посланням.
І воно відразу ожило, і живо запульсувало своїм внутрішнім світлом, охоплюючи і тіло, й простір мого «я» навколо нього. Та й рука сприймала вже значно більшу його вагу, таку непримітну спершу.
Але невдовзі й ці відчуття змінилися, розчиняючи мене в зовсім іншому середовищі буття.











































Розділ п’ятий
Євангелія Творця

1
«На крайчику каменистого берега, понад блискучим на ярому сонці нешироким водяним плесом, сиділа смаглявка у короткій спідниці окрасу леопардової шкури з невеличкою, бурштинових тонів, лірою в чутливих легких руках. Погляд притягували й каре чорного, уважно доглянутого волосся, подекуди прикрашеного на кінчиках тонких пучків золотистими пластинками, коштовна діадема на лобі, і пурпурова квітка за барвистою стрічкою на голові. Зір захоплювався і приємним, майже класичним обличчям, рівною спинкою, граціозною шиєю з тонким перетоком намиста до напівоголених грудей. Та особливо зачаровувала в’язь музики, що вторила своїми, нехай і не гучними, але врочисто барвистими струменями наспівуванням дзюркотливого струмка, що неподалік спадав у озерце. І ще було проміння, яке блищало на струнах, мовби витікаючи з внутрішнього сонця, як інструменту, так і виконавиці.
Я прислухався. І наспіви раптово стали набувати виразної чіткості й повної зрозумілості пов’язаних мелодією слів.
- Живи, а не очікуй, радій-радій світлу, неси його, не забуваючи, що ти і є цим світлом…
І вже звучав, схоже, сам навколишній простір, в якому все виразніше проступало м’яке дружнє сяйво самої природи - всього того, що наповнювало її. Сяєво збиралося в пучки, вимальовуючи просто перед очима візерунки, руни й знаки, а далі й слова. Обережно, мовби шукаючи способи дотику, відлунювало знаним і незнаним, збираючись іноді в найдивовижніші калейдоскопічні поєднання, аж доки, в одну мить, з новими нотами особливо мелодійного звучання - стереокартиною з плоскої візії навколишнього буття - не загойдалося і в мені, то посилюючись, то затихаючи аж до повної нечутності. Але не зникаючи.
І це світіння заструменіло й усім моїм нутром. Затремтіло в унісон з кожною клітиною раптовою впевненістю і виповненістю – наче воно знайомилося й награвало із всіма відомими й невідомими моїми складовими, чуттями, емоціями, пам’яттю, створюючи Голос.
І він звучав вже сам по собі – у зітканому щойно світлі більшого буття.

«- А потяги летять у невідомість: у різні далі круговерті волі, і безупинно ти пересідаєш, а там і на ходу - з одного в інший, з одної долі в іншу, знову й знову, аж раптом, як в дитинство, відлітаєш на павутинці сонної вітрилі…,
краплини суму з перламутру часу – ефірно, мірно, вірно, так собі неспішно линучи від парастасу в потойбіч пристрастям і суєті, кришталиками тверднуть: «я прожив!» - і по нових зіницях ллються сльози в обійми сяйні і такі знайомі…,
не явлені іще й забуті форми, химерні тіні, обриси, льоди, туманні поклики зірок, тунелі - іскринками призначень кольорових, вишукує бентежний промінець - куди пристати знову, не забувши, не розгубивши світла у собі…»

Тут світлоносний Голос змінив інтонацію – наче одним вирівнюванням свого сяйного письма, набуваючи нових рис і значніших, аж до ультрафіолету, глибин. Щось подібне я зустрічав у снах – безмежний лункий і тонкий простір, у якому містилося всезвучання.

«- Добрі звістки – відрада нам! Звеселяймося, Брате!
Я приніс їх, як підтвердження, бо сповню тебе тим, що шукаєш. І коли чуєш ці слова, то ти поруч зі мною й здатен прийняти їх у всій повноті. Бо це не тільки слова, але й можливості, яких ці слова стосуються. Прийми ж бо їх з теплотою і моєю надією…»

«- Брате мій!
Я той, хто покликав і зустрів тебе, той, хто знає тебе цілісного, й тепер говорить і з вищим, і з його живим відображенням, подихом його духу на Землі, але слова ті самі - звучи собою, звучи зі мною!
Я той, хто ніколи не відвернеться від тебе, в якому би стані ти не знаходився, доки прагнутимеш світла, й міститимеш хоча би іскрину його, йдучи за покликанням.
Я той, хто поділяє твій вантаж і рятує від надмірного, бо коли тримаєшся шляху, до якого званий - ми поруч на ньому.
Звучи зі мною!
Радіймо спільному, що несемо цим шляхом розраду й надію туди, де вони потрібні…»

«- Ми разом! І сплетені однією природою!
Та поруч з тобою не сивини захмарного дерева, а вічна спрага зеленого ростка, котрий так само захоплений навколишньою красою і її покликом!
Ми однакові природою світла!
Тому, відкриваю в тобі лише те, що співзвучне спразі рости з тою красою живого вище й вище. Знаю з кожним і в кожному тільки це. І упізнаю красу так само, як пізнаєш ти. Ми подібні в тому, що Звище.
Тож торкайся мене, як торкаюся тебе, не шукаючи прихованого, а лише того, чим ділимося, як світло ділиться світлом, як світло підсилює світло, як чисте сяєво не розрізняється з іншим чистим сяєвом, бо не строгий суддя поруч, і не я судитиму тебе - як не суджу нікого, окрім самого себе…»

«- Тож вбирай не звичне розуміння слів, а співзвучності між нами!
І нехай сприйняте не принесе більше, аніж достатньо для теплої радості у грудях – з нею вони дихатимуть глибше, - яке місце не займатимеш у різних світах, дихатимуть вільно.
Отримане тобою – продовження в більшому, підтвердження твого відбитку у водах ширшої ріки, куди дивимося разом - ти поруч і відчуваєш схоже.
То не шукай і надзвичайного, бо не воно вирішальне, раз ти знаходиш себе у простому.
Не очікуй і потаємного, бо все, що від мене дійшло до твого світу, на словах вже відоме, а що не дійде – в твоєму просторі ще не існує.
І самі слова - тільки відгомін, поверхня того, що видніється за ними, і це не ззовні. Усе, що відкривається нового, вже в тобі. Воно твоє. Це ти - той, що в загальному хорі голосів, що бере не чуже, а проявляє, довершується власним! Тим, що зветься твоїм Призванням!
Тож не шукай чужого, відкривай не далеке і не знайоме, а те, що при тобі - в твоїй висі, не в словах, а сутнє…»

Хвиля музики ліри заплюскотіла дужче, вкривши собою звучання світла, розмиваючи його, як розмиває сонце поверхня води, заповняючи паузи дихання, - грайливо здійнялася, і так само стрімко й відступила.
І світло слів полилося знову. А з ним і лагідне, тонко-проникне дійство, котрим тремтіло зсередини моє тіло.

«…- Сприймаючи це послання, чуєш єдино те, що стосується тебе – нехай ще не повністю ясне і зрозуміле, та готове відкритися твоєму досвіду. І знай, звучать із цим зверненням і всі інші мови, і ти не обраний – кожен спраглий відкриє й отримає потрібне для повноти своєї. І сприймаєш мене, бо існуєш не один!
І я поруч з тобою, як і з іншими, й тобі відомо, звідки лунаю, як відають це інші. І кожен поділиться своїм і отримає для себе, бо немає й не буде нічого живого без власного обличчя, як немає й тільки одного обличчя в усіх і над усіма! У цьому спільність наша - не в одному, а в єдності - безмірній сукупності особистих звучань, їхнього співзвуччя в Гармонії…»

«- Тож будь собою, відкривайся собі й світу, додавайся до загального! І не бентежся з-за своєї малості, негучності - ти є і добре. Бо важливо не про що гукатимеш, а що чутимеш і бачитимеш - сприйматимеш.
Більше вслухаєшся, вдивляєшся, вбираєш у себе добра і світла – краще місце в загальному.
Що гірше це місце, то кволіше звучання інших й менше світляків життя навкруги, аж до повної темряви – від Абсолюту пітьми. І це буде останнє почуте й побачене…»

«- Твоя ж частка у спільному, у загальній злагоді і є справедливістю для тебе. Твоє місце в живому різноголоссі за твоїм Призванням завжди буде справедливим: тільки звучи, чуючи, сприймаючи, а, отже, й отримуючи за своє доброчинство.
І нікого не оцінюватимуть інакше, аніж цією справедливістю. Та живи нею виключно задля милосердя до навколишнього. Бо милосердя є найвищою оцінкою живого - і тільки з ним шлях живий, а повз нього – мертвий, бо милосердя і значить найвище осягнення Гармонії.
І на шляху живому тільки й почуєш, як оцінює себе і навколишнє, і той, хто покликав тебе.
Прояви, Брате, справедливість і щодо мене…»

2
Музика вчергове подужчала, я був упевнений, що в ці миті пропускалося чимало вартісного, та хіба міг я її переривати, аби зрозуміти те, що могло не стосуватися мене нинішнього?
Проте невдовзі вона стишилася. Голос знову проступив виразнішим сяєвом, яке я міг уловлювати всіма досяжними чуттями, і, схоже, навіть рухатися ним, звертаючи більшу увагу до чогось із почутого.

«- Радіймо, Брате! Бо ми поруч.
Ти відгукнувся й прийшов, як і інші. Як прийшов і я, коли покликали до призначеного мені. І я виповнив свою цілісність, довершив події, як, сподіваюся, зробиш це й ти.
І я теж був найменшим із найменших, дитиною, і ще нескінченну кількість раз дитиною, дорослішаючи й дорослішаючи, аж доки не став гідним продовжувати й там, де за сутінками ховається мертвотна тьма. Але й туди дійшов не завойовником, а уникаючи боротьби, бо суть не в ній, і навіть не в перемозі, а в поширенні світла, у зрівноваженні ще не зваженого сяйною відрадою.
Завше пускай перед себе радість! Навіть ще до осягнутих тобою намірів.
Зі словами, що чуєш зараз, ллється саме вона…»

«- І будь певен, кожен зустрінеться з тьмою, в якій тане живе, й тоді являтиме свої відповіді, аби не зникнути, як самому, так і найменшому живому в собі.
Кожен з нас покликаний і до такого, коли дарований від народження шлях дійде свого ніби закінчення, коли доведеться опертися на назбиране уміння, на вже зроблене, прожите, аби знайти продовження, і стати на новий, малопомітний шлях буття подальшого.
І як ота майбутня невідомість попереду нагадуватиме ворожу тьму! Як тягнутиметься, пробиватиметься до тебе страх! Тоді й гляди крізь назбиране своє живе світло, радості творчих здобутків, і вони підтримають тебе, проявлять продовження, невидиме раніше. Тож утішайся живому в собі й при собі – воно і є цим світлом!
Тому й не битва вирішує й просуває.
Пребудь в радості, що лине і за моїми словами, світи нею!..»

«- Та відрада не лише в дотриманні спільного, вона і в проявлених доладних відмінностях, саме вони здатні створювати розмаїтість краси, розмаїтість буття!
Саме тому живе виключно особистісне. І особистісне проявлене у всьому, і воно є зростанням вищих потреб, як окремих Призвань через ряд здійснених окремих покликань.
Як кожен із нас народжує й розвиває в собі щось вкрай важливе задля покращення теперішнього й майбутнього, так виникає і все живе. Бо лише воно із суперечного створює цілісне. Лише воно, заповнюючи недієве, робить його дієвим. Саме так неживе стає живим…»

«- Радіймо, Брате! Бо ми і є життя.
Це воно дихає, а не слова, воно простягнуте від мене до тебе і рікою, і морем обабіч парусів отримуваних слів. Уловлюй його чуттями відомими, але розкривай у собі і ще невідомі сприйняття, бо тільки з ними і в них ростимеш! І, відшукавши, стався однаково до найвиразнішого і до найтоншого! Радіймо однаково і цілому, й подробицям!
Бо ми робимо це разом, бо я – живий, і ти – живий!
І все живе нехай і виникає з різних джерел, але подібне своїм устроєм, і до подібного нас і покликано: підтримати, розвинути світ - утілене й ще не проявлене світло.
Для цього кличу й тебе - йти поруч, йти у доладності далі, аніж пройшов я, бо немає межі красі й досконалості Гармонії. І не сторонитися дійсного, а сприймати, як воно є - у всій різноманітності особистого в єдиному живому хорі…»

«- Як і в тобі, і в мені кожне моє буття.
Для тебе свідчать зараз всі мої обличчя, зібрані в серцевині мого вищого єства. Та жодні тверді правила гарантовано не складуть їх докупи, як і не змусять зріднитися між собою непоєднуваному. Але світло мого цільного образу нині зібрано з них і сяє кожним буттям, яке стоїть за ними. І найкращі створені не надвечірнім пізнішим розумінням, а зіткані зі світанків чуттів і надій, вітерцями втіхи над засіяним, доглянутим полем, а не зібраним на ньому великим урожаєм!
Бо кроки збирання нашого сяйва дрібні. І вони складають світло дороги, а не кінцевої мети. Тож і променіють наші шляхи, а не цілі.
Хай не оминає це твоєї уваги…»

Вчергове лунала музика, і мова Голосу стихала, аби невдовзі знову повернутися.

3
«- Ставалися і в мене невдачі, вони теж зі мною. Кожен помилявся й помилятиметься, і якийсь період зможе існувати далі, нічого не виправляючи. І це не приведе до миттєвої зупинки, але спершу до блукань, йти стане важче, скерування зміняться, затуманяться покликання. А втрата чіткості – це подальші помилки, виразніші відхилення від своєї природи, густішатимуть навколишні сутінки, й недоброї ноші назбируватиметься більше й більше. Що робити з цим? Як розірвати коло безвиході? І чи таке можливо?
Так – бо навіть минуле дається виправити, уточнити себе сучасним і майбутнім. Та тільки, якщо відчути, знайти позаду пропущене, непомічене раніше живе - ті ростки, які донині поруч, і вони розширять собою нову реальність…»

«- І не варто ані пробачати собі, ні шукати виправдань, а особливо, не живити старі відчуття. Нехай вони й надихали колись, але знову підняті, приховали б інше, суще – бо вони такі ж плоди, як вир води внаслідок плину ріки, політ хмар під натиском вітровію. Тож не шукай проминулих емоцій, не опирайся на них, і твої досягнення прикрасять найкращі з нових, справжніх, а яка твоя ріка – така й дійсність. Бо утішишся не кількістю назбираного, а прозорою, ясною відповідністю. Тому й тонкий струмок співає чисто й радісно, і малий вітерець, а не ураган, приносить пахощі життя…»

Музика знову подужчала, та ненадовго.

«- Радіймо, Брате, з добрих наших справ і відчуттів теперішніх. Бо ж радість хіба не завжди є свіжою? Принось свіжість дійсності і в минуле. Його завжди можна побачити повніше. Кожне збережене наше обличчя не залишене навіки позаду - вони поруч, кожне з них прагне цілющого світла, аби знову проступати подібно рисам з майбутнього.
Кожним своїм буттям за покликанням тут чи там, на додаток до участі у вищих завданнях, творимо й свої нові лиця, і уточнюємо колишні. В деякі місця прийти доведеться не один раз, аби завершити розпочате, аби додалися добрі результати до тих, які вже частково присутні в тобі цілісному. І так лише проявляється наш завершений образ, наше зібрання в повноті, що знайде своє вирішення поза часом і знаним - згідно свого Призвання задля буття живого.
З народження ми приростаємо цим діамантом облич із втілених покликаннями численних подихів нашого первинного духу й отримуємо при останньому переродженні те, у що наше зібрання обернеться згідно Призвання…»

«- Чи завжди наш зібраний образ – щирий діамант? Чи можна без його правдивості здійнятися вище, нарешті залишивши минуле минулому, почати все заново, з чистого листа, але Вгорі? Або ж купити, домовитись, хитро пробратися до кращого боковими дорогами?
Ні. Бо чим вище, тим гостріше сяєво, і між тобою й ним нікого й нічого, крім зріднених гранями набутих власних живих облич - тільки це визначає нашу вищу присутність, лише дійсний наш стан є ключем Угору.
І, шукаючи оманливих вирішень, не варто дивуватися, коли отой ключ прочинить двері у такі ж темні місця.»

«- І самого себе не обманеш. Абияк свою сутність не складеш. Бо не так назбиране нагадуватиме насіння, що не пробудилося, чи квітку, яка не розкрилася - внутрішнє сяйво не пролилося з них, бо не склалося їхнє світило, їхня цільність. Ось тоді й повертаються дороги, не так пройдені, проступають всередині нас недостатньо просвітлені наші лики - аби знайти причини й відповіді…»

«- Просвітлене ж обличчя не зверне на темний шлях. Старанніше освітлюй за потреби й лиця минулого, й непомічені раніше подробиці додадуть їм краси.
Але якщо обличчя не вдалося набути й воно виявилося негідним - не кидай його, і не заважай йому пройти своє Чистилище, аби затим повернути, нехай і не повноцінною складовою до діаманту зібрання свого вищого духу, який ще звуть істинним его, але на відповідне місце в загальному просторі свого єства.
Та не забувай, що лише звучання духу і душі й породжує дійсний обсяг. Бережи їхні відповідності й чистоту, тоді й твій простір стане доладним.
Прийми звучання почутого від мене і задля цього…»

«- Пам’ятай, ніхто й ніщо тебе не витисне з живого хору буття. Але все, що ти вбиратимеш у себе, підніматиме чи опускатиме до середовища однорідного з тобою, і чим уважніше ти наповнюватимешся, тим і привільнішим буде твоє місце в загальному, бо чим вище буття – тим просторіше…»

«- І не намагайся заперечувати світ, в який прийшов. Ми інколи прибуваємо й туди, де маємо проявити свою темну сторону, та тягнутися до світла потрібно й там.
Хоча ми, в цілому, і єднання живих наших облич, але ми прихисток і для своїх невдалих спроб. Та залишені без виправлень, вони лише збільшуватимуть нашу сутінь, і нехай у кожного є темна й осяйна частини, та між ними має зберігатися рівновага. Найбільша чи найважча складова завжди потягне в свою сторону. Тому, поміж крайнощами є те, що їх розділяє, що забезпечує стійкість і рівновагу цілого. Тому, саме там і дім нашого духу.
Ці три складові – основні. Лише з потрійних груп і починається симетрія. А симетрії створюють гармонії.
Нехай твоє перебування в ній буде усвідомленим.»

«- Не існує того, що вестиме всупереч твоєму вибору!
Тому, втішаймося, Брате, бо життя не закінчиться з чужої волі, чи з лихої недолі. Нас веде й зупиняє лише особистий вибір.
Та це не значить, що йтимемо самотньо, особливо, коли ми при тілі з багатьох дрібних складових, якими опікуються і численні, менші за нас, єства. І це найкращі часи й найширші можливості, і чим вище в світлі знаходишся, тим вони й більше проявлені.
І здатності завжди пов’язані з розмаїтістю живого в тобі, з його обсягами. Важливо не заплутатись, не втратити співзвучностей. Особливо, коли твій погляд скерований угору, а не до сукупності малопомітного, але вкрай важливого для нас меншого.
Тож тілесність є і матеріалізацією нашої відповідальності й адекватності.
І вона завжди важливіша, аніж здається спочатку.»

«- Бажання й потреби тіла, неначе виховання дитини, коли ти тягнешся вгору з нею і переймаєшся геть усім - коли легко забувається те, що з віком переростається, але є, що закарбовується назавжди.
Тілесність, як рідне дитя, дарується нам, і не дарма приймається й знаходиться далі під турботливою опікою нашого духу. І ми не відділяємо дитя від себе аж до його визрівання, коли вже йтиметься про призначені особисті шляхи й подальший власний вибір. Але й тоді заплутаність доль залишиться.
Тому тіла, як наші діти, а діти, як відлуння тіл, пов’язаних духом, не зникнуть в імлі майбутнього, а виповнюватимуть і далі нашу доладність.
Тому, немає окремого для плоті твоєї, а є лише для тебе в цілому – для досягнення довершення кожних часів і окремих покликів.
І всі ті, що пов’язані з плоттю твоєю, чують зараз моє звертання до них.
Радіймо, Брате, бо народжуємо і несемо світло з ними разом!..»

І знову дужчала музика й танули образи речень. А потім світло слів вчергове ставало виразнішим, і я вбирав його сенси, але вже й рухався до найцікавіших із них, обираючи найбільш важливі для мене продовження.

«- Світимо в собі – аби бачити, як ми подібні. Бо кожен складений однаково. І є цілісністю, повнотою складових навколо первинного духу свого єства, викликаного сюди необхідністю навколишнього буття в ньому, тому й смертного лише за власною волею, лише з причини самозречення, сталої втрати Призвання, а отже, і своєї гідності. А починає втрачатися гідність тільки на шляху в інший бік від світла, від своїх місцевих покликань. Достатньо лише почати перестати звертати увагу на недоладності, на перекіс суперечностей в середині себе…»

Я зацікавився складовими, і Голос відразу відповів, та, скорше, просто переніс мене глибше.

«- Ми всі маємо однакові складові - як керівну частину, так і те, чим керуємо. І так вже склалося, що спершу в той чи той світ за покликанням приходить оте, що керує, а відтак проявляється й кероване. Бо все проявлене і кероване, й навпаки. І першим у нижчі мірності приходить промінь нашого вищого духу, і приносить продих свого его в оболонці сфер місцевої нашої душі. І вона стає чи не найбільшою цінністю, бо складає разом із вдихнутим сюди его невидиме досконале тіло, що керуватиме тілом видимим, згідно особистих тутешніх покликань.
Душа завжди повністю віддана світлому і є відповідальною за прояв, і розвиток плоті видимої, будучи й вірним другом і захисником нашого духу. І страждатиме й насолоджуватиметься душа так само, як і тіло зриме, але ніколи не кричатиме так голосно, як плоть, навіть, якщо його й краятиме зло. Але темнішатиме тоді на серці, й посутенішає єство.»

«- І обличчя, набуте нами в кожному новому світі, складатиметься зі збережених і розвинутих там душі й особистого духу, колишньої іскри від его вищого - коли завершуючи тамтешнє буття, вони з’єднаються на виході, аби далі вже бути нерозлучними. Та кожна душа за перебування в нижчому просторі помітно відрізнятиметься від своєї вищої – бо сформується вона за місцевих умов. В той час, як дух притілесний, его нашої самості, якщо не згубить себе вибором тьми і злого, нічим не відрізнятиметься від своєї первинності. І доки ця строга його відповідність зберігатиметься, доти наш дух буде здатен втримувати цільності й брати участь в народжуванні душ.
Поєднання духу з душею по завершенню буття плоті й надає остаточних рис набутому обличчю, зі збереженням пов’язаності зі світом свого формування.»

«- Ми цілісні і здорові доки складові протиріччя в нас врівноважені, найперше, нашою серцевиною. Врівноважені суперечності складають цільність, і зростаючи співзвучно духові его, збільшують наші внутрішні простори. Вони надають розмах сутності й проявляють течії можливостей між крайнощами й неоднорідностями. Ці витоки й перетоки ще звуть енергією. Вона буває і в нас, і за межами нас - проявленою й не проявленою, інколи й зовсім не помітною, але не відсутньою. Бо лише повністю некерована - і не проявлена. А живе завжди й самокероване. Тому досяжна енергія ще є і мірою нашого проявлення.
А ось межі керованості різних проявів для меншої чи більшої цілісності ще називають часом. І навколо нас, як і в нас, ще те розмаїття керувань і керованостей, а отже й часів, та й простір теж є одним із проявів енергії, яку приводить у буття те чи те управління, хоча і робить стійкою лише гармонія.»

«Отже якщо час - це межі керування, то і в найнижчих вимірах живемо не лише за загальними, але і за індивідуальними часами. І в кожного є безпосередня можливість перенести вічність буття свого єства хоча б частково на ситуацію з місцевою тілесністю. Це не завжди потрібно, але дозволяє сформуватися більшому розмаїттю людських істот з вищими здібностями чи не в кожному світі.
Проте з вищими можливостями легше збитися зі шляху, тому вони і реалізуються в світлих обсягах суто через явище синергії.»

Мене цікавила ця тема і я дозволив собі занурюватися у світлоносні слова ще глибше, де пояснення висвітлювали й інші сутнісні грані.

«- Ми знаходимося кожної миті не лише в одній, власній цілісності, не лише у своєму просторі, але й в інших, більших, так само, як і в нашому обсязі перебувають чиїсь менші простори. Тож і час для тих чи інших проявів теж не один для всіх. І у своїй різноманітності він схожий на плями світла від численних сяєв у ефірі буття. Але немає нічого у загальному просторі неузгодженого між собою – всі цілісності узгоджені взаємодіями, як і часи, й часи в часах.»

«- Що узгоджує все? Набута, прийнята, вироблена проста й складна доладність живого співіснування, яка у спільному Призванні до зростання, проявляє й те, що зветься співзвучністю і гармонією. Що й стає музикою живого, а долучені до неї сутності – її виконавцями і творцями. Шляхи в ній найвищі й найтонші, й вони існують, як в порі виконання вже створеного, так і в ще не проявленій, новій мелодиці, за крок від неї, за крок від нового простору, який вона породить, коли вдало звершиться творче передчуття композитора, і здійметься точний порух диригента …»

«- Тож музика існує в житті всюди.
Та чим нижче буття – тим й вона нижча й грубіша, аж до повного свого зникнення. Та з нею зникає й простір, а отже й перетоки – більші й менші, залишаючи німотну однорідність.
Тому, на низах енергія музики може лише здаватися дужою й запальною, але тільки з-за лункої обмеженості тамтешнього простору, проте й там вона здатна його розширити вищим своїм скеруванням - тим, яке зовсім не для грубих чуттів.
Неголосна й витончена, вона ще значиміша у вищих сферах, де все тонші її переливи ведуть до подальшого народження нових і нових просторів особистого й загального буття.
Тому творіння - завжди музика, навіть якщо внизу вона здається для всіх причетних лише гарним настроєм митця чи виконавця, лагідним натхненням учителя й учня, стосунками матері й дитини, чи внутрішнім піднесенням майстра будь-якої доброї справи…»

«- Музика народжує обсяги відповідного собі буття, тому й не дивно, що вони навзаєм теж виявляють симетрію й гармонію, розпочинаючи з трьох первинних складових усіх цільностей, обумовлених просторів, керованих живими сутностями явищ і енергій, як видимих, так ще й не проявлених.
А все, що стосується проявленого, що має енергію, свій простір і час, ще звуть матерією…»

«- Зростання кожного – це завжди й збільшення енергії. Отже й розмаху крил поєднаних суперечностей, що породжують її витоки. Серед подібних протиріч є чимало різного, та найчастіше це світло й тьма. Освітлені й затемнені для сприйняття місця присутні всередині кожного. Вони є живою частиною, як нас, так і Усебуття, а ще вони часто містять і свої менші цілісності, й навіть свої складові обличчя.
Все суще має свої окремі цілісності, та немає такої сутності, що охопила б усе навколишнє, й для якої не існувало би вищого подальшого…»

4
Я продовжував занурюватися і відчував зміни в плині пластів отримуваної інформації, немов глибинні перетоки ставали і швидшими, хоча й такими ж натхненними, як раніше.

«- І ніхто в своїй цілісності не здатен повністю завадити своїм темним чи світлим водам єднатися з такими же океанами неподалік, бо ми ними і приростаємо.
Але нехай русла туди й відкриті в обидві сторони, та наповнення і основні порухи перетоків залежать від нас…»

«- Кожному відоме буття в пітьмі й при світлі. А ще – в рівновазі між ними, що найважче. Наш прихід у новий простір завжди починається з наперед визначеного для нас місця у своїй малій цільності, а отже, посеред суперечностей, чи ж бо на боці якоїсь із них. І в залежності, куди саме направлені ми, такими стануть й наші тіла - видимі й невидимі.
І якщо наша подальша увага, напрямок внутрішнього освітлення, а отже й рух, збігатиметься з наданим початковим скеруванням - ми на своїй дорозі й не порушуємо свого місцевого поклику і Призвання в цілому.»

«- Тож, іще раз - все проявлене й кероване. А обсяг керування співмірний з наданим часом, що, хай і не повністю, але теж підпорядкований нам, бо ми здатні збільшувати наші можливості.
І нехай існують і пори над нами - та всі часи, всі ті ріки сходяться і єднаються в океані загальної, зібраної буттям Гармонії, де не втрачається жодне виокремлене значення, але використовується в доповненні все нової й нової завершеності, як використовує будівельник цеглини, а хлібороб - зерна.
Та є простір і над цим океаном: простір явленої і ще не проявленої музики – обсяг блаженства Гармонії…»

Мене цікавили ці складові буття, й до них я, вочевидь, постійно і скеровував увагу, певно, аби додати нові крихти розуміння, дивлячись з різних боків.

«- Щодо проявів всього живого, то в нас, де б ми не знаходилися, є зриме й незриме тіла. Невидиме охоплює видиме, створює все проявлене всередині себе, і є основою конструкції плоті. Саме ж наше невидиме тіло в кожному світі складається зі стержня-серцевини самості – іскри від нашого вищого духу, унікальної для кожного вібраційної єдності его, що ніколи не змінює своїх частотних характеристик і нижчої душі, сформованої зі сфери полів, які оточують цю нижчу іскрину вищого духу.
Ці поля створюються як нашим вищим духом, так і середовищами, в які потрапляємо при формуванні плоті для виконання місцевого покликання зі здобуттям свого нового обличчя.
Та видиме й невидимі тіла – тільки умовний поділ, бо чим вище розвинуте єство, чим повніше займає власним розумом чарунку* виміру, в якому існує, тим повніше його сприйняття й бачення всього присутнього там, в тому числі й себе самого…»

«- Якість нашої цілісності в кожному вимірі проявляється станом свідомості. Чим осяйніший цей стан – тим точніша єдність і взаємодія всього присутнього: клітин, органів, складових видимого й не видимого тіл, та передусім, систем сприйняття, які формують простори розуму безпосередньо в навколишній і внутрішній дійсності.
Вище ж єство кожного керується як особистим самоусвідомленням, що лине в каналі променю від первинного Духу його его, так і набутими всіма індивідуальними сприйняттями разом розумом - разумом.
Самоусвідомлення керує й слідкує за подіями, несе відчуття меж, спостерігає рух, повідомляє про стани свого буттєвого обсягу. І чим більший простір самоусвідомлення, тим значнішим може ставати той чи той розум нашого «я», тим вищі можливості для подальшого зростання й керування в цілому єством.
І чим вище зросла особа – тим уважніше має ставитися до повноти своїх чуттів і до різних проявів самоусвідомлення, передусім, до інтелекту, що дає оцінку всьому присутньому в наших просторах згідно із загальною природою світла й завдань власного покликання.»

«- Ще одним проявом самоусвідомлення, окрім інтелекту, є совість, котра порівнює наш стан зі світлом Звище. Тому, кожний великий і малий живий простір буде здоровим й життєздатним лише при достатньо високій внутрішній своїй чистоті й прозорості.
Наша ж повнота прозора, коли вона відкрита до довколишнього, до вищого й нижчого, і світло вище збігається зі світлом внутрішнім. А внутрішнє зростає, коли все особисте не суперечить, не заперечує, а гармонійно підтримує навколишню добротність, і все в просторі єства знаходиться на своєму місці. Та й місце самої особи тоді теж найточніше визначається збігом зовнішнього і внутрішнього ладу.
Це стосується й темної сторони кожного – доладність зберігається лише там, де темне не суперечить світлому, не заперечує його, і знаходиться в єстві на своєму місці.
І важливо, що в істот світлих чітко не самоусвідомлюється їхня темна сторона, а в темних – світла, тому й не дивно, що темне виявляє енергію руйнуванням, а світле – творенням…»

«- Найкраще місце для кожної особи там, де вона в повному ладу з оточенням. Вервиця місцезнаходжень особи із такими найточнішими збігами, рух ними, і зветься здійсненням покликань чи ж бо Призвання загалом. І воно проявлене для всіх «я», більших і менших, що можуть складати й плоть, і вищу цільність.
Хоча особистого буття аж зовсім поза тілесністю немає – в тому чи тому вигляді плоть, чи ж бо матерія, завжди присутні.»

«- Тож тілесність – це обумовлений перебуванням в тій чи тій чарунці буття стан матерії, і незрима безтілесність не значить її відсутність.
Під безтілесністю найчастіше розуміються ширші, а інколи й міжвимірні стани. А цілковита нематеріальність, як непроявленість ніде і в ніякій формі – можлива тільки на межі й за межами буття, де присутні лише однорідності простору і часу, або порожнеча.»

«- Та будь-яка однорідність теж знаходитиме обмеження і формуватиме свою цілісність, і за її розростання в ній виникатимуть суперечності й протилежності, котрі вимагатимуть місцевих керівних вирішень. А ще з’являтимуться й резонанси із обріями майбутніх змін, з якими з однорідностей виринатимуть скеровані до них первинні поля – ті самі унікальні духи его, чиє, виявлене резонансами, Призвання зберігатиметься незмінним в подальшому, енергетичному керованому, розвитку від меншого до найбільшого «я». Що завжди є, хоча й не єдиним джерелом, але однією із причин утілеснення в нових вимірах і світах, і складовою тамтешньої соціалізації.
І недарма тому все вище завжди має і проекції, і свої чіткі сліди в нижчому, і навпаки…»

«- Горішнє проявляється в нижчому численними дієвими полями, що переносять туди відбитки вищої матерії, відповідні її намірам, - проявляючи цим і розмаїті форми місцевої природи, і звільнені від її диктату міжвимірно взаємопов’язані умовно вільні єства.
Відповідно угору здіймаються й поля таких істот. Їхній духовний потяг увись, їхні тонкі чуття й добрі наміри здатні проявляти вгорі відповідну матерію, яка за потреби формує тілесність вищого єства, котре поєднує при собі схожі дійства.
Безліч менших «я» таким чином стають дотичними до існування вищих цільностей…»

«- Ось так і єднаються крізь виміри вище й нижче – у взаємодопомозі й спільному керуванні, як у проявленому, так і в інших станах. І чим доладнішими стають подібні збіги й співзвучності, тим більше вони є музикою.
Якщо кожен знаходитиме при своїх тілах подібну музику і її виконавців, він досягне найвищих можливих цілей і у здійсненні Призвання…»

«- Отже, кожне проявлене тілесне єство керується як звище, так і безмежною кількістю менших істот, чиї добрі наміри складають ту чи ту плоть. Потрапляючи в новий світ, кожен опиняється і в новій цільності, де через втілення особистих намірів здатен виконувати і тутешні свої покликання і загальне Призвання.
Втілені ж нами наміри і визначають якість здобутих наших облич…»

Вишукуючи різні сенси, я, схоже, досить далеко відхилився від початкового потоку повідомлення. Напевно вартувало повернутися на основні сторінки, але вибратися з лабіринту, мною ж і вибудованого, виявилося непросто, бо нові й нові теми заманювали все глибше.

«- І кожна цілісність, а отже стійке явище у природі речей – домівка для живих «я». Інколи такі домівки порожні, тоді вони проявлені лише частково. Довше наповнюються найвищі й найбільші – їхні нижчі й вищі мешканці й господарі мають бути відповідні їм. І хоча це не значить, що вони стануть єдиними жителями таких домівок, та «я» в них ніколи не змішуються, не з’єднуються в одне єство явища, натомість, одне з цих «я» може стати його вищим охоронцем і доглядачем…»

«- І раз все живе в одному хорі, крізь будь-які явища можуть діяти й сторонні впливи, навіть найтемніші. Бо не все живе на своїх місцях, не всі йдуть дорогою світла. І всюди є хижаки й паразити, що полюють на ослаблених чи незахищених, та завжди є вищі і ще вищі цілісності з тих явищ, стосунки з якими є помічними й захисними.
Всі явища пробуджуються тільки відповідними собі єствами, відтак з ними вони не лише проявляються, але й складаються доладно природі речей в обсяжніші поєднання, аж до світів, і Всесвітів.»

«- І нехай впливи у світах здійснюються не тільки від живого, але тільки живе приносить сенс для подальшого буття.
Буття ж без смислів гине. Тому, чим вище єство в своєму розвитку, тим старанніше турбується ними й відкриває їх з повною своєю відповідальністю і для інших. Бо сенси освітлюють існування - в підтримці їхнього сяяння основна місія кожного творця явищ і світів. Саме після таких його діянь і відкривається свобода осягнення і для всіх, що йому наслідують.»

«- Свобода – це досяжні істинні смисли існування, оптимальні доцільні шляхи живого зростання. І подібні умови відкриті звище кожному всіма попередніми творцями. І нехай кожен, хто вільний від строгого природного диктату, й має право на вибір свого шляху, та правдивим досягненням у покликаннях послуговує усе ж не вільна вольниця, а лише свобода, як сенсова доцільність.
Чи існує вибір у свободі? Так, бо в кожного свій шлях крізь сенси, свої розмаїті симетрії й гармонії. І можна вільно йти будь-куди, та пам’ятаючи, що дійсна свобода – це завжди можливість подальшого підіймання себе в напрямку свого Призвання. Бо тільки перебування в ньому приносить радість від звершень, які не зникатимуть з часом і поєднуватимуть тіло видиме з невидимим у спільному злеті.»

«- Буття в тілі явлене в плинах різного дійства, в загальному хорі живих істот, що проявляють живу матерію в спільній заплутаності своїх існувань з минулого в майбутнє, здійснюючи покликання у своєму реальному часі. Але жодна тілесність, як і жодна цілісність, не вмістяться лише в теперішньому, хоча й ніхто не безкінечний ані розмірами, ні енергією. Навіть оте, що називають «Абсолютом», не безмежне, бо перед ним ще й Хаос, а позаду - чергове Ніщо й порожнеча. Тож за кожною цілісністю, чи її складовими, є щось іще, вище. Та й без існування вищого взаємозв’язку, кожне «я» переходитиме в стан розпаду свого єства і стискання душі й серцевини - его, відтак втрачатиме кордони і цілісність.
Вищий взаємозв’язок – це і вища природа речей, і наше вище «я», або ж подальший горішній простір, відкритий і сформований нашими чуттями, якщо ми вже максимально високо. Та такі чуття потрібні і для догляду власного стану…»

« - Недоглянута ж цільність хворіє. Не важливо – вища чи нижча – після ряду помилок і недоладностей у всіх настають хворобливі стани.
З подібного догляду спершу своєї цільності й народжується суть творчості - межової і внутрішньої. Звідси і саморуйнації тих, що не здатні, чи не спраглі до неї.
І паразитизм чи хижацтво не порятують від цього – тому переродження в ці стани не вільний вибір, а покарання.
Подібне, зрештою, сталося і з тим, що зветься Абсолютом, який попри всі свої набрані потуги й розміри, незмінно знаходиться в стані безмежного голоду й постійної необхідності запобігання руйнуванню і стисканню себе. Звідки і його нескінченні підступи і лють, неустанна потреба в пожиранні всього, до чого він здатен дотягнутися…»

«- Темний Абсолют – грандіозне єство на статусному місці полюсу всевладдя, протилежному світлому вільному існуванню всього живого. Але й це не порушує грандіозної цільності протилежностей. Бо з якою настирністю Абсолют не поглинає все навколо, з такою ж і все живе намагається розширити свій простір.
А ще, яким би не був темний Абсолют хижим для живих проявів, та й він втрачає шматки своєї однорідності, розпадаючись у порожнечі за собою.
Але ті відособлені фрагменти, зрештою, як і інші джерела, далі вже стають здатними породжувати із себе нове буття від найперших початків…»

«- Живе вбирає в себе живе, а мертве – мертве. І темний Абсолют захоплює рештки виключно тих, що опускаються в його темінь.
Не знаю, чи вартує жаліти Абсолют, але твоє зоряне небо стало би люто червоним і смертно-палким, якби обсяг твого буття стискався подібно його нутру в час голоду. А воно в нас прохолодне й чисте, з дружніми зорями, бо світи розширяються, і наше світло росте в енергіях, тягнеться у вібраціях вище й вище.»

«- Рух Угору – завжди розширення, зростання не лише в розмірах, але і в чистоті.
Тому, дивлячись на будь–що, зауважуй прозорість, відкритість, широту овиду, проходження світла – це все правдиве. Якщо ж помітне протилежне: насильне обмеження, затиснення, глуха закритість і чарівні сутінки - то це ознаки обману й погибелі…»

«- Обман усюди, де є перепони для нашого безпосереднього сприйняття. Він рясно осідатиме на почуттях, емоціях та якби знаннях, на звичному й прийнятному для всіх, обходячи лише гострі вістря наших тонких чуттів.
Та чи є обман чимсь дивним, випадковим, чи виконує і свої завдання? Бо в природі речей є віднімання й додавання, й кожен може потрапити, як під одне, так і під інше, бо шляхи життя пропонують різні свої напрямки, протилежності. Так є, і так має бути. Проте кожен, ще до зустрічі з обманом, завжди має в собі потрібні відчуття для вибору свого дійсного, а не ілюзорного місця в навколишніх умовах і ситуації. Бо саме із втрати місця, з цієї першої помилки, все й починається.»

«- Тож як оминути обман, чим і коли керуватися? Загальним чи особистим? Але хіба загальне – це не ті самі обмеження, примуси й сліпі покладання? Хіба наша особиста природа не попереджає більш чітко - закладеними острахами, чи повільним визріванням? І чому зростання потім припиняється? Чи нам його зумисно спиняють, оте зростання, найперше в чуттях? Бо ж тільки, коли наші сприйняття зрілі, відкриті й пов’язані між собою, ми лише й знатимемо, де світло, а де тьма, де додасться, а де від нас відніметься.
Тому путі вгору - це завжди відкриття чуттів від тіла видимого і невидимого.
Коли перестаємо їх відкривати в собі – тоді зупиняємося, губимося, затуманюймося, й мчатимемо далі колами, а потім і летітимемо униз, з відніманням усього, що маємо…»

«- Пізнання своїх чуттів, а їх, як необжитих явищ, чимало в нас, - це не пасивне очікування зустрічі, а свідоме розкриття дійсного вищого у собі й при собі. А кожен вдалий пошук, кожне правдиве додавання, завжди стаються в творчості, а отже, серед внутрішньої і зовнішньої доброчинності. Без цього не спрацює навіть безпосередня вказівка на ту чи ту систему нових чуттів, бо правдиве розкривається лише в добротності наших намірів і скерувань…»

«- Потрапляючи на дороги тої чи тої тілесності – завжди опиняємося перед вибором подальшого творення чи відмови від нього. І якщо в дитинстві кожен крок був творчим, то далі все ускладнювалося. Наші особисті шляхи виявлялися не путівцями серед раю, і вже вимагали відданості й самовдосконалення, або відступу на загальні, гарно облаштовані простори. І, здавалося, навіщо якісь муки й подальші особисті розшуки, коли легше податися до вже готового, раніше знайденого іншими?
І нехай все подібне завжди знаходитиметься в місцях протилежних нашому дійсному Призванню, та сам твій рух туди завжди можна ж бо пояснити несприятливим збігом обставин, надмірними обтяженнями й складнощами, і навіть, як би, нездалим світоустроєм?
Проте відхід від власного шляху так і залишиться доказом прийняття нами обману, добровільне підкорення йому, бо світ, як втілене світло, не буває до нас недобрим, й не потребує жертви, а бажає нам лише наснаги й збігів спільного звучання. І ми самі, за власною волею, прийшли у його простори – і додавати, а не віднімати!
То хто нас тоді обманув і обтяжив? Невже не ми самі, коли зупинилися в творчості і в розвитку? Невже перед тим, як спокуситися легкістю загальнодоступного, ми не згасли всередині себе за власним вибором?..»

«- І нехай в кожного своє окреме буття, та до тої чи іншої тілесності ми приходимо світлом і ним ж бо звідти й маємо піднятися, завершивши свої покликання. Та лише здійснене добро обдаровує справді потрібним для вдалого повернення, і тільки доладність особистого буття зберігає вищу спільність нашого особистого світла. Без цього годі повернутися до своєї горішньої цільності і рости далі…»

«- В чому ж полягає доброчинність?
Чим більше принесеного нами Звище сяйва передаємо в нові простори, тим стає доладніше там. Наше перебування в світах є живим знаряддям не тільки для нас, але й для звершень від вищих джерел, а з ними і для Гармонії, що започатковує загальну музику й обирає нових Творців.
Тож поєднана з нашим «я» та чи та нижча тілесність - добрий шлях і для вищого розширення, для створення свого зоряного неба посеред інших зоряних небес – бо це також путь Творця. І кожен до нього званий, як і всі навколо нас.
Тому перебування в тій чи тій, складеній з розмаїтих джерел, тілесності - не покарання, не термін для страждання, а вища потреба, наша висока спроба, повністю скористатися якою дійсно не просто. Але й бути Богом не просто. І тільки правда - те, чим і ким є ми в дійсності, дає завчасні підказки і оберігає від омани.
І ця правда виключно у наших тонких чуттях…»

«- То що обрати – грубу відповідність загалу, чи тонку – самому собі? Хіба не достатньо просто задати собі це питання? Бо й праведно існуючи, але виявляючи лише свою замкненість, будеш тільки сліпо повзти, заперечуючи крила, а відкритий чуттями, летітимеш зрячим, сягаючи більшості даних сюди тобі можливостей. То що краще? І хіба отримати більше – виняток з правил? Хіба покликання – це муки, а не політ?
А де пропонується одному, там пропонується і всім, бо поруч і Гармонія, і любов, вища турбота й справедливість, та передусім, - музика життя, яку чутимеш скрізь, знайшовши свою доцільну повноту й цілісність – тож не зрадь її, не відмовляйся від неї! Будь внутрішньо відкритим в усіх чуттях, і музика прилине звідусіль! І тонкість її сприйняття тобою тільки й вказує, звідки ти й куди йдеш насправді…"

«- Призвання й покликання визначатимуть і твої співзвучності. Звідти злине й твоя власна мелодійність. І вона буде з тобою завжди, якщо не відвертатимешся від неї, і тектиме тобою, даруючи свої блаженства. І, як і ти, переноситиме протиріччя, що вершитимуть її цілісність, проявлятимуть її енергію, витоки й перетоки аж до формування її музичної повноти. Де буде й про темне і світле, високе й низьке, бо вона оповиватиме собою складові цільності, які її проявляють.
Але подібні її відображення лише свідчитимуть про те, що існує, оповиватимуть, не поєднуючись в одне із сущим. Бо довершене і недовершене, нехай і тягнуться одне до одного, але не зливаються.
Тому й музика, доки вона музика, залишатиметься сяєвом над плином буття, ніколи не змішуючись із його внутрішніми суперечностями, не стаючи ними, а лише засвідчуючи перспективи гармонійного вирішення в тих просторах, які вона породила й породжує далі.
Тому, як живі поля, вона зривається з минулого і дійсного, організовуючи майбутнє.»

«- Над темними складовими цільності мелодійність, а відтак і музика формуються нижчими присутніми там гармоніями, над світлими – вищими, тож на відповідних висотах в’яжуться і нові образні ряди-рішення. У музиці будь-якого походження присутня ця в’язь висот, відповідні хвилі, що найточніше описують гармонічну розмаїтість особистого й загального. І коли хочемо дізнатися первинний задум, до появи того чи того сущого, шукаємо і первинні мелодії.
І ось вже вібрують її другорядні кольорові вирішення і основні – про темне й світле, вище й нижче, і злинають між ними живі перетоки, барвні фонтанування чуттів і відчуттів - через виконавця і провідника, що завжди в центрі звучання понад зведеними разом протиріччями і єдностями, що сягнули доладності цілого…»

« - Виконавча майстерність – загальна необхідність для буття особи, і нехай не тільки в музиці, але в ній і найвищі можливості для прояву всього особистого, для успішного здійснення покликання.
Але спокуса сягнути музичного ідеалу настільки ж сяйна, наскільки й темна – як легко кожному «я» піддатися звабі звучати суто своїм его, своєю самістю в унісон з чимсь уподобано невеличким, відмежованим від просторів музики загалом, - бо поєднати усе в собі чи не найважче завдання у Всесвіті! Тому музика й найскладніше випробовування, й мало кому дістатися її вершин!..»

«- Тож хіба не достатньо кожному свого місця в загальному оркестрі чи хорі, коли творитиме, радіючи й простішим здобуттям, адже робитиме добро, доладне власним можливостям, здатностям, випробуваним відкритістю перед собою й істиною!
Особливе добро здійснене таким чином, бо воно як нектар, що збирається бджолами з навколишніх квітучих закутків для свого дому. І нехай хтось званий творити небо, але й квітковий мед для когось буде цілком небесним!
Усвідомлення цього є щастям, а щастя свідчить про успіхи з покликанням…»

«- І у всіх світах музика по-своєму промениться отими, зведеними в одну цілісну розмаїтість, лініями доладностей наших особистих покликань і звершень. І вона -перше, з чим зустрічається наше сприйняття, й останнє, що линутиме нам услід…»

«- Приходячи у тілесність, кожен відразу чує свою музику. І її вдавана простота не здаватиметься недоліком, а першим лицем справжності, блаженством перебування, в якому виразно звучатимуть мелодії ще таких близьких менших наших «я», а також і вищих, які ще зовсім поруч.
Твоя духовність теж несе подібне блаженство у вищі виміри. Звучи таким собою! Звучи разом із меншими у собі! Не шукай окремого звучання від них, піднімайтеся вгору разом, усією своєю повнотою. Бо тільки так і народжуються нові Галактики, а з них і світи!..»

«- Пам’ятай, що й темне проявлятиметься доладно, коли воно на своєму місці. І світле. І ти, що посередині між усім тим, звучатимеш як добрий виконавець, коли скеровуватимеш ці розмаїті перетоки, долучаючись до найвищої, чутної тобі Гармонії.
Дихай цим станом, його якостями, оркестром, як небом через відкриті вікна назовні. Звучи зі світом в насолоді цієї мови блаженств…»

Я лише подумав про приховану магію сприйнятих пояснень, як Голос вчергове змінив тему в тому напрямку!

«- Перетоки між суперечностями в кожному світі мають свої назви. Але є і ті явища, які їх формують. Керівні поля від темної протилежності, які тягнуться до світла, відомі, як Сура, а ті, що спадають зі світлої – Сома. Це як биття з тверді джерельних вод, чи приліт сонячного проміння – цілком природні речі. І коли ти здіймаєшся високо, то насолоджуєшся Сомою, а коли даєш раду з нижчим – користуєшся Сурою. І нехай, знаходячись у відповідному просторі, ми маємо справу переважно з чимсь одним, та найбільше вдається тим, хто здатен поєднувати обидві ці могуті.»

«- З плетива Сури й Соми і росте магія – темна й світла. Тож вона корисна в тій же мірі, як і небезпечна, й легко може одурманити, привести до втрат, тому й не варто вживати її на власний розсуд, і не повинна служити вона ані бажанням, ані помислам, а лише велінням відкритого серця. І ніщо не стане виправданням використанню її без долученя серця і вищого сяйва, що лине через нього. Без цього магія лише посилить відхилення й обтяжить збитки. І навіть пізнавши все у своєму вимірі, не охопиш її розумом, бо вона є проявом і значно більшого навколишнього оточення.
І лише коли ти приймеш глибинну мудрість того, що живе буття – це магія, то завжди бачитимеш її доречність Гармонії, а особливо музиці…»

Мене вражали випадково знайдені сенси, але й манили ще приховані, не почуті. Проте наскільки глибоко я мав поринати в них? Бо разом із обсягом сприйнятого, зростало й відчуття печалі, й все виразніше тягнуло до простіших поверхонь.

5
«- Тож якщо хто не в Гармонії, не в музиці, нехай і найпростішій, то він і не зовсім живий. І саме через цей сутінний стан і приходять страждання! Бо вони не наслідки втілених чи не втілених бажань, а, найперше, відсутність достатньої радості, а отже й щастя. І таке стається від постійних непотраплянь, що є плодами відхилень від покликань, від не отриманих чи не використаних своїх можливостей, і, передусім – втрати гармонійних зв’язків.
Позбутися відхилень і помилок дається відмовою від сліпоти, глухоти, закритості, від несприйняття – розвитком досяжних кожному в собі тонких чуттів. Тільки вони, звільнені з полону несвідомості, проведуть путями, до яких ми звані з народження.
Відкрити їх у собі здатен кожен…»

«- То як взнати, чи це твоя дорога? Невже тільки коли вона стане вервицею безперервних страждань? Звідси й подальші повторення, реінкарнації, чергові всезабуття. Та кожен проявлений вищим духом має вільний вибір і свободу, як змогу дійти до цілі. Тому не бажання є злом, а власно обране, чи навіяне несприйняття більшого, звідси й неодмінне затискання свого простору, що й приноситиме муки.
І кожен матиме можливість виправити помилки, якщо не висохне чуттями, не задавить себе.
Ніхто не позбудеться радостей світу, на повні груди сприймаючи його!..»

Вибираючи більш прості сенси, я, схоже, таки вже піднімався на поверхню зрозумілості. Шукаючи, між тим, іще дещо важливе, принаймні для Середзем’я - інформацію про гроші й мирські коштовності. Проте навіть сліду подібних речей не знаходив.

«- Будь-який здоровий розвиток полягає не в збиранні знань, а в проясненні вищих взаємозв’язків, розширенні самоусвідомлення, просторів розуму, повноти свого видимого і невидимого «я». Саме ці обсяги заповнюються енергіями, як подихами. Ми вдихаємо й видихаємо, проявляємо й знову відпускаємо їх. І можемо прийняти їх лише у тих розмірах, якими здатні керувати, проявляючи розуміння.
Розум ж бо – це простори від усіх усвідомлених наших чуттів, починаючи від грубих, первинних, аж до найтонших, найвищих.
Тож на відміну від знань, розум є досяжною кожної миті для сприйняття живою дійсністю.»

«- Коли ж чуття обмежені, то й дійсність стає ілюзорною. Ось сприйнявши ці слова, ти ще й здобув знання, а з ними й відповідні переконання, що самі по собі, без зовнішнього, адекватного простору розуму, насправді стали би оманою.
Ось так омана лише й чинить, огортаючи в тісняву нерозуміння – в як би знання, в ілюзорну реальність, яка веде лише в глибшу пітьму, де сплячка розуму породжує химери. Бо ж наші дії завжди приводять до цілком реальних наслідків, ось тільки за безтями вони ніколи не завершуються добром.
Тому не знання, а весь спектр чуттів і відповідний їм простір розуму лише й рятує від обману і невдач.»

«- Тож чи розумні ми в повній мірі, залежить від кількості усвідомлених наших чуттів - систем сприйняття і взаємодії. А їх чимало! І деякі простори для чуттів вільні від початку, інші потребуватимуть ключів і дозволів на перебування, та в кожного є при собі все необхідне для відкриття і себе, і навколишнього світу.
І найперше, що знаходимо після опанування перших п’яти, чуття шосте – рівноваги. З ним робимо перші кроки, і далі вже користуємося досяжними благами, особливо не помічаючи самого цього сприйняття. Бо так діють всі чуття, спершу не просте знайомство, але далі необтяжливе й вільне користування.»

«- Відтак приходимо і до сьомого: сприйняття руху – тілесного й безтілесного, у взаємозв’язках його складових. І поєднуємо й довершуємо всі сім цих систем чуттям восьмим, здавалося, головним і заключним, яким ніби й вивершуються можливості пізнання навколишнього – мозковим сприйняттям, та ще й зі всіма сторонніми додатками до нього: свідомістю, інтелектом, притілесним розумом, уявою, іншим.
І складається враження - що ось воно, усе потрібне, і цих речей цілком достатньо.
Але хіба звична ситуація надалі повністю влаштовує нас? Хіба дозволяє позбутися традиційних проблем, що ніяк остаточно не вирішуються? Та і яке вирішення можливе й правильне?»

«- І в чому взагалі полягає будь-яке вирішення? Хіба ми його самі породжуємо? А раз воно вже є, то хіба ми його не знаємо, не зустрічалися раніше з ним? Ми добре знайомі. Бо чи не дозріває пташеня до польоту, не зростає малюк над своїми дитячими труднощами, а підлітки над перехідними станами? То може загальне вирішення - рости й далі, й тоді будь-які проблеми переростаються?
І хіба подальший ріст, чи визрівання, не стаються лише зі збільшення кількості джерел інформації й засобів взаємодії зі світом? Чому ми до них не доростаємо? Чи просто не відаємо, що вони вже при нас?
Та мозок не поспішає допомагати з відповідями, та й не надто прагне подальшого розвитку. І, схоже, не зі зла. А вочевидь, економлячи досяжну енергію тіла, бо, переважно, вишукує способи найкращої адаптації до стосунків у далеко не ідеальному суспільному середовищі. А ще він так легко піддається навіюванням і знанням невідомого ступеню істинності. То чи не хворобливе домінування мозку і є отою хибною самістю, ілюзорним егом? І лише прояви так званої інтуїції й натякають, що є іще щось, вище за нього. І дійсно є.»

« - І нехай перші вісім джерел і найбільш досяжні й часто оманливі, і їх звично використовує зло, аби збити нас з пантелику, але вони дійсно перші наші скарби і добрі знаряддя для буття в миру. І в той же час вони дотичні обсягу надто замкнутого й тісного, аби він повністю задовольняв нас, вирішував наші загальні завдання і проблеми. Бо ми ж тілесні зримо і незримо, бо в нас є крім плоті ще й дух і душа, то які чуття стосуються цих просторів? А які торкаються і нас, і Всесвіту?
Бо ж, напевно, лише усвідомлення можливостей нашого цілісного сприйняття робить нас дійсно розумними і свобідними?»

«- Природне відкриття в собі вищих, чи тонких чуттів починаються з найголовнішого, з відображення нашого вищого «я» в середовищі плоті - з тілесного серця. Тож і найперший крок завжди від нього. Тільки його здатності відкривають не контрольовані злом шляхи, бо лише при серці, серцевині духа, збирається наша цільність в кожному вимірі й тільки звідси починається долученя до гармонії вищих сфер.
Під нашою увагою тілесне серце відкриває свій повніший образ із відчуттям присутності незримого переднього серця.
Сприйми дві, тремкі теплі лінії угору обабіч нього - уважне ставлення й довіра до них зробить їх значно виразнішими. Хто відає ці лінії – неспішно пізнає усе потрібне в кожному своєму покликанню.»

«- Злагоджені між собою вібрації й рух цих ліній вибудують особливий простір для сприйняття вищої твоєї цільності при нижчому тілі.
Цим простором можна охопити багато чого й кого, бо наша цільність здатна розширятися й збиратися. І ще в ньому здатні перебувати поруч з нами наші вищі помічники.
Таким чином, знаходячи й поділяючи свій шлях із усім закликаним крізь русла усвідомленого переднього серця - Хаті, отримуємо не тільки доцільне зростання, але й сприйняття й пізнання любові. Бо тільки крізь серце в стані Хаті проявляються й інші сприйняття, а з ними й найвища Гармонія живого, цілюще сяєво злагоди котрої і звуть любов’ю. І кожен творець – і її носій, і її складова.
Торкайся любов’ю свого відкритого серця всього навколишнього, і ти зримо осягнеш, де ілюзія, а де справжність. І всі подальші тонкі чуття злинуть з нього…»

«- Відкриття можливостей переднього серця - не ті труднощі, яких варто оминати. Вони таке ж диво, як і все навколо. Але ці здатності - твоє диво, джерело продовження і покращення особистого шляху.
Чи хочуть чорні сили в миру цьому, аби кожен стояв на шляху свого Призвання? Насправді, їх влаштовує лише одне, коли кожен залишається сліпцем, не спроможним орієнтуватися в навіяних хитросплетіннях, не здатним до визрівання подальшого. І шлях юного зростання тоді звично замінюється бігом вічної недорослі по колу, з неминучим падінням в кінці.»

«- А як же з радістю і задоволеннями? Отруєний оманою як би знань, мозок в стані хибного его вишукуватиме віддушини - ілюзорні простори - нові й нові розваги, які спрагло ковтатимуться під гучні запевнення хижої чорноти, що це єдиний можливий шлях, і його варто максимально випробувати. Та й важливе саме мирське благоденство, тут і зараз, бо далі лише пустка й забуття, й нічого більше.
І щоби не виникало сумнівів аж до миті падіння, щодня витоптуються, оббріхуються оті «зайві» чуття, хоча й навіщо вони були би, коли й так є і знавці-провідники, й святі посередники, загальноприйнята думка і майже традиційне ставлення, та й, мовляв, усі ви грішні за своєї природою!»

«- І ось вже згасають навіть згадки про тремкі дитячі передчування чарівного світлого незвіданого, затуплюються в щоденному хаосі і неприродних грубощах навіть цілком звичні чуття, а перед очима й на слуху все новіші, гостріші, глибші, досяжніші мирські насолоди!
І нехай наслідки від них тьмяні, далекі від радості, та завше можна додати сили й гучності, і вогні емоцій знову спалахнуть.
Але що залишать по собі і куди приведуть? Та подібне робитиметься до останнього подиху з кожним - і до раптової миті загального падіння…»

«- Тож де б ти не опинився, бійся гучності, остерігайся сили, передусім, власної. Не допускай закритості свого серця й розкривай усім єством вищі чуття.
І задоволення тоді будуть справжніми й істинно глибокими і не становитимуть загроз.
Справжні ж насолоди проявлені щастям і народжуються лише від живих взаємин у світлій, спільній радості - нехай вона не бучна, найчастіше не яскраво вбрана, проте нескінченна її присутність навкруги – знаходь її в будь-чому ззовні, торкайся, й вона спалахне і в тобі!..»

«- Не зі сказаного чи почутого - починай і закінчуй з теплої посмішки світла у собі, довіри до серця, а з ним і до того, що здається лише простою плоттю. При ній для тебе є все потрібне, аби не загубитися в кожному покликанні. І вестимуть, зрештою, відкриті тонкі чуття, а не мозок - в нього інші цілі, аніж провадити вперед і відкривати нове.
Та, зробивши перший крок далі, а потім й наступні, ти змусиш і його йти слідом за природніми сприйняттями, які лише й формують розум. Твій мозок опиниться перед новою реальністю і природно оновиться!..»

«- Те, що знаходиться в твоєму розумі, відрізняється від знань тілесного мозку так само, як будь-яка річ відрізняється від своєї тіні. А вона ніколи не йде першою в напрямку світла.
Тож так вплив нашого серця скеровує розум, формує мозок і довершує мудрість…»

«- А чим відрізняється розумність від мудрості? Чи не доволі просто перебувати в розумі - у відкритому нашими сприйняттями просторі? Хіба ця реальність не самодостатня? Навіщо мудрість?
Ось тільки у відкритий нами простір потрапляє й чимало різного від нас, туди намагається вписатися і мирське оточення Бо ж і будь-який помисел, слово, вираз, чи дійство теж стаються тут і зараз. І хіба не реальне все, що нас оточує, про що може йтися, думатися?
Але справа в тому, що не все, про що йдеться, знаходиться в Дхармі-Логосі і в Коні-Гармонії. І часто одного інтелекту не достатньо, аби визначити, що й чого стосується…»

«- І ось той чи той скаже, що жінка – істинно може стати чоловіком, чи чоловік – жінкою, чи існує ще сто статей, чи ж бо проголосить, що насправді нічого навколо не має – і нехай це суперечить самому факту зробленої промови, та якщо хтось дійсно так вважає, то це, передусім, його стан справ, а не загальні положення світоустрою.
Бо все, що не в конструктиві Логосу, не в ментальному вияві Дхарми, не в красі й доладності Гармонії, відокремлене від них, зрештою виявиться не стійким й випаде з реальності відразу, як тільки зникне особиста підтримка, деструктивні зусилля носія похибки.
Тому, з-за такого випадання, й не можливі особисті зміни минулого задля зручностей майбутнього. Бо вчинена тимчасова особиста реальність скерована проти стану світоустрою, виявляється не рівноважною й не стійкою, і як кажуть – не мудрою, бо веде лише до руйнації і саморуйнації.
Тож інструмент самоусвідомлення - мудрість і проявляє, що й чого насправді стосується, і як правильно розміщується…»

«- Мудрість - це рівновага й стійкість, знаходження і втримання єством свого місця в світоустрої дійсному, а не ілюзорному.
І нехай в мудрості й безліч рівнів і проявів у навколишньому бутті, та зростає вона завжди услід розширенню розумності, йде вслід за розумом, а не навпаки. Бо рівновага й стійкість не є чинником руху.
Тож як формується обсяг розуміння, і ми розвиваємося в ньому до рівня, коли інформація лине звідти безперервно, тоді й мудрішаємо, і, найперше, завдяки проявам самоусвідомлення.
Тому усі наші досягнення починаються виключно з простору розуму, а не знань і мислення…»

«- Проте, як проявити розумність і мудрість в предметах, з якими не знаєшся зовсім? З чого почати, як виробити рішення таких питань?
Важливо, що всі загальні відповіді існують ще до наших суб'єктивних запитань, тому, ми здебільшого й не створюємо рішень, а просто користуємося тим, що існувало ще до нас.
І ось коли ми чогось в процесі усвідомлення в нашому розумі не знаходимо, чи з якоїсь причини інтелект не здатен оцінити й вибрати потрібне, тоді лише й активуємо так зване мислення, як звернення до наявних в нас чуттів в пошуках знахідок – відповідей, через уточнення скерувань і трактувань сприйняття.
І відповіді, зазвичай, одні й ті ж - повернутися в природу речей, а отже сприймати світ, яким він є в напрямку нашого Призвання. Важкі роздуми, чи просто пошукові думки, візії, образи - тільки уточнення в зверненнях самоусвідомлення до розуму. А неможливість знайти відповідь - засвідчують лише проблему станів тонших систем сприйняття, перебування в гуні невігластва, а не там, де маєш бути…»

« - Але ж ми здатні отримувати мислеформи й крізь наші нижчі чуття від інших суб’єктів буття. Проте самі по собі вони завжди будуть неточними, і отримані таким чином знання виявлятимуться відірваними від дійсності.
Тому, диктат, чи первинність мислення, завжди засвідчує поразку розуму.
Та за первинності розуму, вкупі з інтелектом, мислення значитиме пошуки напрямків розширення кордонів власної дійсності…»

«- Серед різних меж є і верхня межа живого, за якою ще не існує проявленої матерії. І коли все добре, тоді вона постійно підіймається, бо буття безмірне, і творців у ньому безліч. І там, де ще немає образної чи предметної конкретики, де вони ще не сформовані, нашими намірами може виникати та чи та нова доладність, мелодійність, що невдовзі стає музикою. Але спершу її породжує наше внутрішнє композиторство.
Тому сторонні мислеформи інколи можуть приходити і за для такого творення доладностей, як пропозиції від нашого Призвання й навколишньої Гармонії написати-продовжити доладну реальність.
Та варто зважати, що вище приходить виключно у чуття вищі, а нижче – до нижчого. Відтак, які думки, такі й чуття.
Тож кожен світ можна досотворювати по вертикалі і по горизонталі – це те, для чого ми приходимо в нього, і в нас із собою для цього є всі потрібні інструменти…»

6
З настанням нової паузи, я скористався можливістю, аби вийти на поверхні головних розділів, бо в запропоновані глибини я, певно, міг опускатися вічно.
І справді, на поверхні було значно веселіше й простіше, і зрозуміліше, куди рухатися далі.

«- Радіймо, Брате! Ми пов’язані: велике творить мале, а на менших тримається геть усе. Звідси й наша схожість, бо подібне твоєму, ставалося й зі мною - з кожним із моїх облич, які отримані у світах в різних покликаннях. І хіба не те ж бо стається і в інших, і з буттям загалом?
Дуже подібне. Та, усе ж, не те саме. Все живе схоже, але й винятково особливе. І навіть наші особистісні, отримані в тому чи тому бутті, обличчя різняться. Та єднаючись, вони не заперечують, а оберігають, продовжують, доповняють, довершують одне-одне. У цьому, окрім додавання чуттів, й інша сторона нашого зростання, й додаткові можливості для вищих потреб…»

«- А коли ж отримане обличчя не зріднюється з іншими, попередніми, з нашою вищою серцевиною, його варто й можна виправити, чи ж бо дати йому знайти своє місце не в основному образі духу - діаманті его. Головне, не нав’язувати грубо власну волю. Провидіння, хід подій, інколи влаштовують все значно точніше за нас. Бо вони – це безпосередній вплив загальної Гармонії…»

«- Брате, усе, що навколо, й те, що в кожному з нас, проявлене у своєму розгортанні. Та чи існує для світла, для світів – привільна безмежність? Чи існує крайня межа, за яку не переступити?
Або чи здатен хтось зупинити зростання інших? Затримати, назавжди обмежити світло, коли воно виходить за наші особисті кордони?
Чи є така особа, що має владу над тим, що відбувається - над усім живим без виключення?
Якщо так, то тоді хтось один створив і безмежність, і є самою безмежністю, за якою нічого немає й бути не може?
Але й ти, і я знаємо, що завжди існує і менше й вище за кожного з нас. І я чую, як це вище твердить, що дане одному – дане й всім.
І ця даність - ці нові й нові простори - відкривається все більшому загалу живого звучання. То невже це, більше, сотворене не тими, що творять його і зараз?
І тоді - це ми і є творці всього - усі живі, великі й малі!»

«- Але хто тоді промовляє й найвищим із нас про безмежність? І чи це слова, думки, образи, а може дещо інше, глибше за пізнану вже нами Гармонію?
Що породжує наше передчуття нового, ще не сотвореного, нашу взаємодію з іще не явленим, але цілком можливим для нас?
Та хіба не Призвання вело і веде далі кожного, навіть коли попереду ще зовсім нічого? Та вже є ми – відповідні своїм первинним скеруванням, творці майбутнього!
Пошук і встановлення ще не народженої симетрії, атрибутів продовження всього нового саме з нас - хіба не нагадує це написання власної музики, тої, що відкриватиме подальші простори?..»

«- Але є й протилежне розширенню – стискання, яке не завжди результат прямого зовнішнього впливу, сторонніх чинників, бо може бути й наслідком розмаїтих внутрішніх перекручень і проблем, що з якогось дива залишаються не вирішеними. І що це за диво? І чи диво, коли найперший прояв хворобливості укладу – поширення у ньому так званої влади, яка силою обмежує все навкруги задля власного привілейованого існування і завжди знаходить для себе виключення із будь-яких правил. Саме присутність влади й насильства і приводять до зменшення розмірів живого буття.
І нехай подібні устрої, зазвичай, швидко саморуйнуються, проте джерела зла самі по собі не зникають.»

«- Чи не здійснюється подібне і в єстві кожного з нас, коли йдемо в інший бік від свого покликання задля ілюзорних мирських цілей? Коли беремо себе в тверді руки й змушуємо робити те, що нам і не подобається, і не личить? І хіба при цьому не ставимо на силу і самовладдя в собі, не опираючись ні на гармонію, ні на тонкі чуття, а лише на стереотипні рішення привнесені ззовні. Що завжди обертається зменшення нашої світлої складової і веде до відповідного, непомітного спершу, розширення темної протилежності, яка чомусь завжди вписується у все мирське…»

«- Та поспішаючи до швидких зовнішніх успіхів, чи навіть просто піддаючись тиску ззовні, ми неодмінно втрачаємо свою базову природність, доладний їй внутрішній простір, власноруч доводячи себе до нежиттєвих меж, за якими обов’язково стануться зриви й глибокі падіння.
Та чи можливе взагалі існування, що опирається на самодисципліну й строге самокерування? На тверду владу, як у собі, так і в суспільстві?..»

«- І чи ми, взагалі, здатні тримати вірний курс, зберігати на ньому рівновагу й стійкість?
Якщо виключно особисто, то тільки в нешироких межах, і в другорядних справах. Виходячи за них, надмірна самостійність обертається грубою обмеженістю і завжди закінчується поразкою.
Стійке ж перебування в природі речей можливо виключно за рахунок тонких чуттів, передусім серцевих, що значить і відхід від крайньої самостійності, й прийняття не власноруч чи суспільно встановлених, а природних обмежень, які чомусь завжди вкрай корисні нашому єству в цілому.
Тому, саме вищі світоустрійні налаштування і є руслом буття, способом повернення на природно належні нам місця, з яких навколишні кордони виглядають лише проявом мудрості й турботи щодо кожного єства, вибудованими за співмірністю особистої розумності Логосу-Дхармі й загальній Гармонії світу…»

«- То чи повернення природою речей всіх і кожного в здорові межі є затисканням?
Чи обмеження, наприклад, бігу дитини до високого урвища є її зневаженням?
Існує лише одна відповідь – кожен має бути на своєму місці, і не місце дитині на краю урвища.
Тож лише коли ми там, де маємо природно знаходитися, коли на своєму місці, будь-яке утискання нас – зло. А ті, що здійснюють його, знаходяться не там, де повинні. І нестимуть за це відповідальність.
Але коли кожен там, де має бути, стосунки не приводять до конфліктів.
Тільки в цьому й вирішення одвічних протиріч між прагненням до самокерування і отриманням природних досконалостей, як і, в цілому, між владою й свободою, що незмінно скеровані на різні полюси буття…»

«- Та якими б не були чинники, коли стискається простір живого «я», воно страждає і відчуває розпач, і, найчастіше від утрати того, на чому далі паразитуватимуть сторонні істоти. А таких чимало, бо стискаються подекуди й світи, і Всесвіти. Тож не дивно, що головним хижаком в цій ієрархії зрештою виявляється темний Абсолют, що опосередковано може знайти дорогу до кожного.
І він буває тільки темним, бо це дно буття.
Та чи полює він на світлі єства? Ні.
Але чи спокушає нас зійти у тьму, і наблизитись? Так.
То чи не найпростіше обирати збіги свого світла, того, що у відкритому серці, і світла вищого? І не покладаючись на сутінні зваби, йти в потрібному напрямку?
Тільки так і найменше порятується від найгрізнішого, в будь-якому випадку зберігаючи власний дух і душу…»

Вчергове зазвучала музика.
І нехай зараз я знову поринав у глибини послання, та вже знаючи, як піднятися вище, до головних розділів.

«- Ми подібні, й тому здатні до подібного. В основі кожного з нас унікальне звучання, що з’являється в мить першої появи нашого власного духу, особистого его. А звучання завжди породжує обсяг. І з розширенням, ускладненням звучання це привілля тільки зростає. Таким же чином відбувається й оживлення кожного стиснутого простору, кожної цільності.
Тому, важливо звучати собою, своєю вищою потребою - Призванням…»

«- Кожен обсяг живого – неоднорідний, хоча і всі в ньому мають чимало спільного.
Та хто створив кожне живе «я», хто той дух, що запалив кожну іскринку? І як стався перехід від неживого до живого? І що було найпершим? Повної відповіді немає.
Але коли в початковій, тій чи тій, звільненій однорідності з’являються викликані різними чинниками відмінності, внутрішні напруженості, витоки й перетоки, тоді сама по собі виникає необхідність керування ними, з можливим ускладненням того механізму, який це здатен робити. Що й приводить до проявленого буття - в потребах врівноважити виниклі протиріччя. З цього й починається кожна цілісність. І зростання її вже не спинити, бо потреби тільки множитимуться, вирізняючи особисте…»

«- Тож найпершими стаються витоки й перетоки - як між проявленими відмінностями, так і між іще не явленими. Тому й важливе це різноманіття – саме воно первинне, бо пробуджує рух й забезпечує собою подальше дійство. І воно не випадкове, як характерна та чи та первинна різноманітність. То і складніші подальші цілісності завжди є продовженнями простіших. Тому немає єдиного складного особистого початку для всього й немає такого ж загального закінчення.
І через це й різні часи, простори, й виміри. І всі вони наповнені розмаїтим живим із безмежності їхніх джерел. І нижче зрощує вище, а зріле турбується малим. Спільне, зрештою, проявляє загальну Гармонію, конструктив і диригентство, як результат безмежної кількості життєствердних взаємодій…»

«- Чи існувала колись єдина й всезагальна однорідність без відмінностей у собі, як початок усього сущого? Цього не пам’ятає ніхто, але й ніщо не вказує на це.
Тож, Брате, не очікуй історії про минуле – завжди йдеться про сучасне і про характер доладних відмінностей між різним особистим, що, зрештою, проявляє нові співзвучності, а відтак і простори. Звідси підносяться й місцеві гармонії, як життєздатні узгодженості. Саме вони складають далі вищу Гармонію, яка формує і поєднує світи…»

«- Тому, коли казатимуть, що головне вже сталося в минулому – це не правда і те ж саме оманливе затиснення дійсності. Бо найважливіше робиться просто зараз – і кожен з нас на вістрі дійства. І нехай нині будь-що здається віддзеркаленням і продовженням вже сущого, але дотримання Гармонії, її зростання, вимагають і все вищої унікальної майстерності Творців - Тих, які сповнюють собою ту чи ту повноту буття.
То звідки наш первинний Дух? Невже це не перше власне Призвання кожного, не подальші подихи, як проявленої, так і ще невідомої Гармонії? Не їхнє поєднання?»

«- Брате мій, і в твоїй сучасності відбувається те ж, що і всюди в Усесвіті, - не так в часі, як в станах - і просвітлення відкриватиме тобі шляхи, але не очікуй з ним простої ясності, бо воно не знання, а суголосність дихання твого самоусвідомлення, розуму, простору усіх твоїх чуттів, твого Призвання - з Гармонією буття.
Тому твоє просвітлення скероване не до нижніх, мирських проекцій, а до Дхарми, конструктиву Логосу, і музики Всесвіту.
І коли твоє власне буття доладно єднатиметься з ними, лише тоді й досягатимеш стану просвітлення, з яким прийде нове майбуття…»

Перспективи виглядали безмежними. Але де вони, і де я? Та раз вони існували для всіх, то, вочевидь, і для мене!

«- Кожен, хто усвідомлено тримається природної цільності, відчуває свої покликання, але повне наше самоусвідомлення завжди складається вище того тілесного світу, в якому створюємо чергове своє обличчя.
Та переносячи до новотвореної нижчої тілесності подих свого духу, вирощуючи в середовищі душі плоть, єство кожного розділяється в собі. Цілісність кожного «я» відтак охоплює декілька вимірів відразу.
Тому, Брате, звертаюся зараз із цими словами не лише зверху вниз, але і від твого низу вгору. І даю нижчому твоєму обличчю стільки ж, як і вищій повноті – скільки ви здатні сприйняти…»

«- Скільки облич може бути створено?
Чим вищий рівень єства, тим більша кількість світів, де воно може перебувати, де проявляється її нова тілесність, а отже й нове обличчя - аж доки таке єство достатньо не визріє, зібравши повноту облич для подальшого переходу на інші, ще вагоміші шляхи. І в цьому полягає безмежність розвитку всього живого…»

«- Які наслідки приноситиме кожне втілення?
Ми здійснимо стосунки з усіма, хто був покликаний створювати наші тіла.
Відкриються й ширші горизонти зовнішніх зв’язків - наші діти й батьки, інші рідні – всі долі залишаться переплетеними.
Отримуючи в кінці перебування при плоті нове гідне обличчя, отримуємо так і відображення світу, в якому були. Обличчя, що проявився спільними стараннями свого духу й душі, та інших творців тіла й навколишнього середовища.
В найкращому випадку - це обличчя дозволить усім причетним великим і малим своїм творцям і далі існувати разом у нових вимірах буття, що виглядатиме зоряним небом над головою себе вчорашнього. Це - з найвищих результатів нашого особистого перебування тут – в дійстві спільного світотворення.
Таке неймовірно важко виконати і за оптимальних Юг, але час від часу подібне вдається, і тоді вдячність Всесвіту безмірна…»

«- І тоді твоє світло скріплятиме твій новітній зоряний світ, а моє, й не тільки моє, підтримуватимуть тебе у виконанні цієї спільної симфонії.
Лише схожим чином і досягаємо ми рівня вищих Творців - пройшовши від свого народження, здобутої індивідуальності, від вперше взятої на себе відповідальності за здійснення Призвання, аж до сотворіння нового, нами проявленого світу.
Але в жодному випадку не слід вважати всі інші результати невдачею, бо й значно менші здобутки приносять нам спільну радість. Бо усі кроки добра рівноцінні! І допоки ми щиросердно піклуватимемося і найменшим, нікуди не зникнемо – бо цим дихатиме і звучатиме саме буття…»

Цього разу музика грала найдовше, і я був переконаний, що коли трохи вище виміром, десь наді мною, дійсно знаходилася моя основна цільність, то там розмова ще тривала й тривала. Можливо, тому я й мав тверде передчуття, що дійству було ще далеко до завершення.

«- А зараз, Брате, розповім із чим зустрівся я у світі, де сформувалося моє останнє обличчя перед тим, як відкрилася нова наша дорога. З ним я звершив свою повноту і розпочав нову, що для мене незвичний і дуже відповідальний досвід.
І хоча всі зібрані мої обличчя однаково дорогі й самобутні, але останнє особливе - я досі дихаю його людяністю. Звідти й більш юна, емоційна, його мова. Прислухайся до неї. Бо все склалося і складається далі.

Тож радіймо, Брате! Я передав те, що ти готовий був прийняти.
І покладаюся на тебе не менше, аніж ти на мене - як ті, що завжди поруч!»

7 Останнє обличчя Творця
Музика відчутно змінилася, ставши сучаснішою. І цього разу грала довше, аніж перед тим. А далі, як мені здалося, цілком по-весняному, зазвучало теплою свіжістю саме земне небо.

«- Вітаю, Брате! Сталося! Це диво й для мене. І воно поєднує нас віднині й прісно так, як поєднує свої простори Усесвіт, і хоча відмінності між його світами не такі вже й значні, але кожен по-своєму своєрідний. Тому й Усесвіт – особливий. І мені випало пережити те, що сталося з однією з його споріднених частинок, і брати участь у тому, що відбувається з нею нині. Про що я розповім тобі. Але почнемо з іншого.
Ти, ймовірно, задумуєшся, як мені нині там, у своїй вищій цільності, у значно більшому «я»? Таки цікавіше, аніж раніше на самоті, бо кожне споріднене обличчя має своє минуле, нинішнє й майбутнє, свої пов’язаності.
Зібрані в цілісність, різні дживи* нашого цілісного «я» досконало зближені поміж собою, та не затінюють одне-одного. Кожна грань-обличчя нашого діаманту нехай і дуже схожа, але й самобутня, та світимо однаково виразно, бо ми в одній гармонії і в одному Призванні. Тож не остерігайся вищого! Просто дивися в обличчя навколишньому, бо воно також і твоє відображення.
І нехай поміж нами з тобою й довга дорога, але ти навіть не підозрюєш, як ми близько один від одного! Тому кажу тобі зараз, як найближчому, - ми посеред краси і привілля буття, насолоджуйся цим!»

« - І не біжи услід Сонцю у пошуках дня вічного, просто дожидайся світанку, не ухиляйся аж так і від проливів сутінок, тепле світло твоє впорається і з ними, і пітьма не переможе. Не май сумніву у витоках радісного тепла в собі, і підтримуй його в інших – не цураючись вкривати одежі й руки свої земними труднощами. Допомагаючи, ми ж торкаємося дійсності, поділяємо її вагу, і темні хмари поволі розходяться. І наші різні «я» перебуватимуть у спільній радості, підтримуючи один одного на розмаїтих дорогах.»

«- І нехай не у всьому ми здатні відразу ухопити істину, зрозуміти що й до чого, та не сенсом єдиним мотивуються наші кроки. Бо ще ж існує доладність із світоустроєм, природою речей, гармонією, любов’ю, милосердям. Це ж бо саме те, чим не володіє й не оволодіє жодне зло, і те, що оберігає нас, і наші шляхи. І я поділюся тим, з чим і я зіштовхнувся на них і, найперше, важливістю дотримання власного Призвання. Обов’язково, раніше чи пізніше, стануться події, коли саме від особистої відповідності йому багато залежатиме.
І вже не матиме значення, хто швидший, енергійніший, чи осяйніший, все вирішить вірність своїм індивідуальним покликанням, і їхній прояв…»

«- Тож будьмо собою, Брате! Не шукаймо іншого, окрім свого, та пам’ятаємо, що існування в тілесному світі не лише щедро обдаровує, а й підводить до багатьох речей - до випробовувань співчуттям, ненавистю, каяттям, совістю, безліччю емоцій, поєднаних з бажаннями й пристрастями. Й інколи це впливи, щоби заплутати, змусити забути про себе, стати ошелешеною, німотною версією себе вищого. Для запобігання помилок і потрібно розуміти своє видиме й невидиме тіло, охоплювати не лише сторонні обрії й висоти, але і його самого вищими чуттями, щоби тепло посміхатися і йому, як усміхаються за різних ситуацій власним дітям.
Що варто іще розуміти щодо плоті? Передусім, що в ті чи ті обсяги приходять єства з різних вимірів і світів. Та всі – більші і менші - прилинуть у завчасно визначений для цього край саме світлом…»

«- Променем на кришталь кордонів між вимірами приходить кожен з подихом свого вищого Духу, аби зачати нову плоть, як основу для свого тутешнього обличчя. І чим вища за своїм походженням особа, тим із ширшими задатками вона має змогу проявитися. Та наповнити більший обсяг єства й значно важче. Та лев завжди буде левом, риба – рибою, змія – змією, а отой, що народився бути людиною, може стати ким завгодно! Проте великому й легше потерпіти поразку, аніж малому. Особливо за несприятливих умов Калі-Юги.»

«- Але всі, великі й малі, починають в новому світі однаково. Кожен живий промінь після входження в новий вимір розділиться й виглядатиме, як райдужна сфера душі «ба», в центрі якої, в обіймах кольорових її пасків, при осерді нижчого свого атману*, джету*, проявиться й зростатиме букет енергій, що сприйматимемо, як своє тіло – «хат». Що стане двійником, результатом виконання проекту «ка».
І якщо придивитися, то й всі найменші частинки, складові цієї плоті, теж зводяться в центрі своїх менших райдужних куль, - тож отак і формально, й структурно більше пов’язане з меншим. І гармонія, спільна музика цих пов’язаностей відкриють для природного росту їх подальші обрії.
І більше нагадуватиме менше. І ми завжди пребудемо в оточенні нам подібних.»

«- Але нехай зростання кожного «я» і відбувається в цілісності його особистості, поруч завжди є те, що зветься мирським оточенням. Його присутність і можливості не менш важливі, хоча й не однозначні.
І, здавалося, мирська спільнота тутешніх особистостей мала би наслідувати природний устрій здорової індивідуальності, але ми різні, і приходимо з дуже розмаїтих місць, тому такого на початку будівництва чи нового упорядкування того чи того виміру світу майже не буває.
Подібне стається пізніше, коли існування вже достатньо віддалилося від межових кордонів із Хаосом.»

« - Тому, нижчі мирські середовища досить примітивні і, навіть після їх упорядкування не лише добро взаємодопомоги лине звідти, але й все інше. І інколи важко й відрізнити, що і чим є там насправді.
Бувають середовища вкрай жорсткі й дикунські, в яких нелегко й особам із вищими здібностями. Стається і навпаки, що мирські можливості значно вищі за початкові особисті, і тоді вони засліплюють, засипають благами на грубих рівнях, і, за батьківського недогляду, позбавляють видимої необхідності в розвитку тонких чуттів.
А за ситості грубих чуттів вільне від диктату природи єство найчастіше не стверджується в своїх покликаннях, бо ступає на шлях саморуйнації, - реальне втілення усе далі відривається від подиху свого вищого Духу, й никне душею.
Інколи цей зв'язок повністю втрачається або заміщується лихими астральними джерелами. І грубими чуттями цього не помітити, бо вони вкрай оманливі, і біді тоді не запобігти.»

« - І навпаки, розвиваючи в собі тонкі системи сприйняття, ми зростаємо інколи всупереч несприятливим обставинам, бо ці чуття природно діють за межами мирських і бісівських маніпуляцій.
Недарма в малорозвинутих суспільствах саме низькі чуття підтримуються так званими законами або ж примусами. Натомість тонкі плюндруються й старанно приховуються. Адже саме ці системи сприйняття керуються Дхармою-Логосом і Гармонією, і тому незмінно широко задіяні у дійсно розвинутих цивілізаціях.
То вже по перших словах – хто чим керується, знано й хто перед тобою, хоча присутність чи відсутність самої Гармонії в єстві й не потребує зайвих слів.
Тим не менше, нижчі й вищі чуття пов’язані і лише разом поєднують внутрішнє й зовнішнє, нижче і вище буття, формуючи повноцінну розумність…»

« - В земному тілесному світі спершу проявляються вісім систем органів чуття. Шоста скерована на утримання рівноваги, сьома на забезпечення злагодженостей руху, восьма ж – це думки, рішення, і все те, що лине до голови, до мозку і звідти до плоті, котру ще звуть «хат».
Ці вісім початкових систем турбуються, найперше, конкретним тілесним буттям, окремою, закритою частиною нашого існування, і лише в невеликій мірі ними можна торкатися вищого, відкритого простору світу ззовні, бо для більшого є й свої інструменти.»

«- Наступні вісім систем земних чуттів в часи Калі приховані, та користування хоча б частиною з них визначальне для успішного зростання і виконання своєї місії в цілому. Тільки їхнє усвідомлене використання довершує можливу міжвимірну повноту цілісності особи.
І найпершим є Хаті, чуття відкритого, переднього серця. Бо саме воно – відображення діаманту нашої вищої цільності, місце звучання духу нашої самості джет, або ж его, і центр душі при плоті «хат».
Коли відкривається серце, навзаєм прочиняються брами не лише від себе вищого, але і від горішніх сфер буття.
Русло взаємозв’язків від цих витоків проходить по лівому краю переднього серця, по правому ж лине лінія єднання з нашою особистою цілісністю.
Саме з чуттів Хаті й будується повноцінне сприйняття дійсності, і тільки тут починається осягання істини і взаємодія з нею. Тому й оте, що зараз чується, як мої слова, підкріплене й перетоками крізь лінії твого відкритого серця. Бо промови тануть, а те, що прийшло й приходить крізь нього, залишиться.
Тож коли захочеш передати комусь найважливіше, передавай крізь переднє серце.»

«- І нехай далеко не всім для становлення й виконання особистих покликань в земному світі дано усвідомити всі свої тонкі чуття, але коли серце на місці й воно відкрите, кожен отримає рівно стільки, скільки потрібно для щасливих особистих звершень.
Тому сердечне сприйняття - найголовніше. Воно присутнє у всіх тих, котрі мають вільний вибір і свободу розвитку. Його відкритість принесе й щедро засіє єство любов’ю і милосердям, бо тільки наповненість ними відкриє подальші шляхи, бо немає і свободи окремо від них. І саме тому дорога з ними неодмінно приводить до успіху, бо кожен на ній не самотній, і має найвищу можливу підтримку…»

«- Та чи можна навіть із відкритим серцем змінити своє загальне Призвання? В цілому – ні, але і в найважчих умовах варто максимально сповнювати світлом свої місцеві покликання. І до такого, нехай і в різній мірі, тягнутиме всіх, бо не має істоти, яка би спершу не була звана саме до світла. І нехай потім чимало з нас загубилися й почорніли єством, проте з нами завжди стаються дива!
Та кожне втілення формується й подихом нашого вищого особистого духу, і коли він теж темний, то його нижчому відображенню стати світлим у стократ тяжче, та було би бажання й воля! Проте, найчастіше, до див чомусь приводить саме доля, її неочікувані дарунки…»

«- Як і в кожному «я», і в єстві Землі теж є свої темні й світлі частини. І вони щедро заселені, бо в них, саме таких, є потреба, бо життя триває усюди. Хоча на темні його рівні, передусім, приходять ті, що не встояли у світлі – і зазвичай після Чистилища. І це вже інший шлях, зі своїми вимогами, в цілому протилежний людському - дорога опускання та руйнувань, на якій, утім, кожен має шанс розвернутися в іншу сторону.
І нехай відроджений у тій чи тій пітьмі, і наковтавшись чимало лиха, не стане відразу гідним чистого світла, та повернення може розпочатися і з найпершого радісного сприйняття присутності випадкового промінчика на собі, а потім і в собі.
А відкриття свого серця навіть найтемнішою особою, несе надію в майбутньому на великі зміни, бо ж темні, що теж колись були світлими, здатні повертатися.
Але тільки серце відкриває можливості вороття до свого первинного Призвання…»

«- І не варто аж так боятися того чи того Чистилища, хоча чимало достойних, оминаючи посмертне Бардо, в нагороду за свої правдиві досягнення чи подвиги часто й потрапляють в особливо приємні їхнім єствам місця. І на достатньо тривалі часи. Але не навічно. І не без наслідків, бо й там можна, як додати, так і втратити. Та й там помічними є ті самі тонкі чуття, що й всюди, особливо – сердечні…»

8 Сідхи
«- Після знаходження в собі ліній серця, по осягненню зв’язків з ними, відкривається усвідомлення прихованих інформаційних потоків і енергій - внутрішніх і зовнішніх, вищого співкерування інформаційно-енергетичними центрами при тілі, знаними як чакри. А злагодженим рухом ліній переднього серця виробляються ще й потрібні ключі доступу, як до всього у видимому й невидимому тілах, так і до споріднених явищ за нашими межами.
Поєднуючи і співставляючи притілесні ка і хат з райдужними ба, сердечне чуття дозволяє повертатися до цілісності того первинного променя, яким прийшли ми у свій вимір, і крізь нього поєднуватися і з більш високими своїми джерелами.
А ще крізь сердечне сприйняття лише й можливі наші стосунки з меншими «я», котрі зі свого боку теж формують, втримують, поновлюють нашу плоть…»

«- Тож вищі, так звані тонкі, чуття відрізняються від нижчих, грубих і тим, що вони присутні не тільки в тілесному просторі, але й діють далеко за його межами, забезпечуючи внутрішні зв’язки нашої цільності загалом.
І лише з усвідомленням і розвитком тонких чуттів, проявляються й притілесні досконалості, відомі як сідхи, - здатності до дивовижних наших проявів у тому чи тому середовищі.
Деякі з них відомі більше і легше досяжні, бо виникають природним шляхом у наслідок здорового розвитку цільності видимого й невидимого тіл, коли всі задіяні для їх існування джерела знаходяться в полях відкритих наших тонких чуттів. Новий рівень співкерування енергіями дозволяє тоді виходити за минулі обмеження…»

« - В земному світі є вісім основних видів сідх, котрі поєднують десятки й десятки розмаїтих досконалостей. Проте чи варто ставити перед собою ціль неодмінно досягати їх? І якщо випадає здобувати, то які? Відповіді для кожного будуть індивідуальними, але одне їх об’єднуватиме – правильне поєднання нашої і навколишньої природи…»

« - Та в бутті усе живе й так проявляє відповідні собі досконалості – і будь-яке народження собі подібної істоти вже є таким проявом. І кожен рослинний, тваринний живий плід – теж проявлена досконалість, досягнута тою чи тою істотою. Така досконалість означає набування єством своєї повноти, і в початкових вимірах буття подібної одної сідхи вже цілком достатньо для розвою життя.
Але ж ми бачимо, і як прививають персик на абрикос, абрикос і персик на сливу й аличу, що радує садівника. Та разом із тим, дехто пробує поєднати і важко поєднуване, змішуючи між собою різні види задля знаходження додаткових, суперечливих здатностей. Та кому служитимуть наслідки таких дій? Чи приносить пошук подібних досконалостей добро?..»

«- Так і вільній особі людського призвання сторонні сили часто пропонують чи нав’язують подібне суміщення, яке можливе виключно через підселення чужої сутності в єство носія. І з нею дійсно можуть привноситися й нові спроможності, та знову ж таки, кому вони служитимуть? Чи сутність носія від цього покращиться, світло розвинеться?
Ні, від сторонніх підселень тільки скривиться, потьмянішає в бік темного співмешканця.
Тому й небезпечно прагнути сідх, які не є природними твоєму виду в дійсних умовах. Сліпими такими жаданнями обов’язково скористається зло.»

«- Проте на правдивій дорозі особистого зростання згідно призвання, за вмілого використання тонких чуттів, ми здатні в кожному тілесному бутті сягати максимально можливих рівнів розвитку, коли дарунками-додатками проявляються і дивовижні вміння.
Та якими б вони не були, ці дива залишатимуться тільки наслідками, супутниками основного – нашої головної якості: відповідності своєму вищому духові й душі, вірності покликанню. Тому й первинною досконалістю є спрага поєднання з духовними висотами, і це природно закладено в людину.
Тому саме разом з людяністю за необхідності й проявлятимуться інші сідхи. Але проявлятиме їх усе ж конкретна розвинута особа. Бо явище «людини» лише вдосконалює в своїх межах істот людського типу. І тоді вони здатні набувати й додаткового блиску згідно особистих Призвань.
І це єдиний природний шлях. Обійти його манівцями не вийде, тимчасові можливі підтримки темних сил суперечитимуть самій природі речей, і тому завжди приводять до глибокого падіння…»

«- Та раз говоримо про магічні досконалості, назву основні з них.
Це: ставати меншим найменшого,
більшим найбільшого,
легшим найлегшого,
отримувати бажане,
створювати щось незвичайне або руйнувати одним скеруванням власної волі,
виконувати будь-які бажання,
керувати усіма досяжними матеріальними елементами,
мати здатність творити неможливе…»

«- Є й похідні, простіші сідхи:
несприйнятливість до голоду, спраги, інших плотських необхідностей,
можливість чути на далекій відстані,
здатність бачити на далеку відстань,
пересуватися наче світло,
переноситися в тіла інших живих істот,
здатність померти за своїм бажанням,
бути споглядачем діянь напівбогів,
оптимальним чином використовувати свою рішучість,
безперешкодно керувати іншими,
набувати будь-якої бажаної видимої форми,
здатність підживлюватися енергією від будь-якого витоку тепла, віддаленого на будь-яку відстань…»

« - Тож є головна досконалість, вісім основних містичних, і дванадцять похідних, підлеглих - усього близько дев’яносто чотирьох розгалужень сідх, як доброчинних і негативних, так і нейтральних.
Повною сукупністю магічних досконалостей на Землі володіє тільки спільнота вищих демонів, що використовує їх згідно свого прямого покликання, та переважно задля руйнувань. І це не випадкова належність.
Шляхи світлі, хоча й не відкидають сідхи, але є більш усвідомленими й опираються на ясні можливості використання і здобуття через тонкі чуття і сердечну співпрацю.
На жаль, щоби точно описати досяжні кожному системи вищого сприйняття у нинішнього людства не вистачає зрозумілих усім понять, які би докладно охарактеризували їх. Та ти отримуєш зараз витлумачення і за межами сприйнятих слів, і будеш здатен і пізніше осягнути все надане нині. Тому, сприймай уважно й те, що лине окремо від слів.»

9 Інші вищі чуття
«- То що здатне розкрити сердечне чуття? І в що воно може розвинутись?
Та йтиметься виключно про «людинність». Бо й ельти-ельфи, напівбоги й боги, інші вищі зросли із закладених саме в людину здатностей. І те, що по завершенню Калі-Юги більшість людиноподібних істот перебувають лише на входженні в «людяність», не значить, що немає меншості, яка вже опановує надані можливості. А вони й по різному необхідні, бо в кожного свої місцеві покликання, а отже і свої пріоритети. Тому, ієрархія вищих чуттів досить умовна, і деякі позиції можуть мінятися місцями. Тим не менше, основою для подальшого є виключно наше серце, його лінії і ключі. Обпирання на них дозволяє покращувати стан нашої цілісності, підвищувати керованість тіл, збільшувати свої енергетичні прояви у вимірах і світах. Тож і наступні системні чуття зосереджені на подібному, але вже більш предметно…»

«- Важливе й те, що на відміну від нижчих системних органів сприйняття, тонкі чуття не лише сприймають, але й передають, обмінюються інформацією, взаємодіють, як із іншими складовими нашої цільності, так і з вищими джерелами живого буття. Вони, як невпинні камертони, постійно підстроюють під вище звучання ті чи ті складові нашої цільності, й плоті, і зазвичай, роблять це без обов’язкового для нижчих систем мозкового супроводу. Проте й діють тільки за умови свого відкритого для нашого самоусвідомлення стану. Тому з ними жити значно легше, аніж без них. Але хто ж про це нині знає?..»

«- Тож наступна опісля сердечного Хаті є система сприйняття і передачі «Ка-Хат» - корекції і вдосконалення реального стану видимої тілесної цільності кожного «хат», згідно ідеального проекту особистого «ка». Ці назви взяті із земних ведичних понять вашої першомови, що у якійсь мірі здатна пояснювати подібні речі…»

«- Та все побудовано приблизно однаково - на основі розвинутої сердечної системи співкерування породжується сприйняття дійсного стану нашої зримої тілесності, її якостей, вимірів, світла, гармонії. Все це порівнюється із тим, що мало бути в ідеалі, і на зауважені відхилення, вносяться зміни в роботу єства загалом, аби досягнути відповідності між втіленим і початковим проектом…»

«- І спершу з руху ліній серця постає простір зразкового образу «ка», під лекалами якого починає уточнюватися «хат» з реального свого стану.
Оболонка душі «ба» і его-джет беруть в цьому процесі безпосередню участь.
Таким чином чуття Ка-Хат здатне повертати нас до внутрішньої й зовнішньої тілесної досконалості, хоча цей процес відбувається одночасно з іншими подібними…»

«- Схожим чином діє і наступна система - «Ка-Ба». Вона теж проявляється в розгорнутому сердечними лініями просторі, що включає вдосконалюване «ка-хат» зриме тіло і первинні поля душі «ба», що його формують. Спектр полів «ба» виглядає, як дальня райдужна сфера навколо кожного і може за життя назбирувати власні диспропорції…»

Тут голос оповідача не просто потанув у музиці, як до того, а явно збився, і я, схоже, пропустив чи не сприйняв ряд слів, нехай енергетичні перетоки між нами продовжувалися в попередній незмінності.

«- Тож разом із наближенням стану «хат» до проектного «ка», відбувається й корекція дійсного «ба», при якій виправляються набуті пошкодження і зміщення, і сфера душі приводиться до максимально можливої в тих чи тих умовах близькості до ідеалу, який був при первинному входженні…»

Голос здригнувся, явно перескочивши далі текстом.

«- Третє тонке чуття «Ка-Ба» стосується взаємодії відновлюваної радужної оболонки «ба» з відкоректованою до стану «ка» зримою тілесністю «хет», займається вдосконаленими просторами зримого й незримого тіл, внутрішніми взаємодіями в них. В результаті стає більш ефективною й взаємопов’язаною робота усіх чакр. А їх в нас чимало, бо ледь не кожна клітина здатна ставати подібним енергетичним центром. І саме звідси, від них, й починається природна підтримка розвитку тих самих сідхів, або ж вищих досконалостей.»

«- Тож «Ка-Ба» налагоджує взаємозв’язки до найглибшого можливого рівня, де опрацьовується інформація про стан сяйності, збігів нижчого і вищого світла, а також і щодо досяжного в ближньому просторі ефіру, ще не проявленої енергії і її якостей, заодно, коректуючи до оптимального стан загальної особистої цілісності в цьому вимірі буття.
І в результаті подібного дійства формується і проявляється досконала гармонія такого єства в цілому. А завдяки поновленій взаємодії цього «я» в просторі внутрішньому і зовнішньому, світовому, різко покращуються індивідуальні умови буття. Світ починає сприймати подібну істоту як свою складову, і вона навзаєм входить в тісніші стосунки з ним…»

Голос вчергове збився, та я вже й не дивувався цьому.

«- Всі усвідомлені нами тонкі чуття вирізняються від грубих саме цією важливою якістю, вони не лише приймають інформацію, а на основі внутрішньої взаємодії, передусім, із керівними сердечними лініями, й самі займаються активною гармонізацією досяжного їм простору згідно вищих світових доладностей…»

«- Ці, перші, з тонких чуттів, остаточно налаштовують нас в навколишньому просторовому тілесному вимірі і відкривають за потреби сідхи. Але вони також здатні діяти і в більших обсягах, куди нас приводять вже наступні системи чуття й реалізації, які теж опираються, як на лінії видимого тілесного серця, так і на лінії в самій серцевині найвищої цілісності кожного, явленій нашим первинним Духом Атманом - тим, що збирає обличчя з різних своїх утілень…»

«- Четверте тонке чуття – Променю - проводить міжвимірним каналом, який сотворяє нашу видиму й невидиму нижчу тілесність, до спільних особистих полів вищого нашого «я». Відтак відбувається уточнення й налаштування, як станів і діяльності нижчих чуттів, так і самих цілей перебування «внизу». В єства виникає ясніше бачення себе і вчергове, на порядок зростає простір розуму, стає частково досяжною пам'ять про себе цілісного. І обличчя з попередніх покликань діаманту Духу взаємодіятимуть із Джет - духом нижчого єства.
Відкриватимуться для використання ресурси вищих вимірів, нові сідхи. Попередньо отримані досконалості набувають додаткових якостей, та, найголовніше, вищої адекватності. Та й власна мелодика звучатиме все цікавіше…»

«- П’яте чуття – Краси Образу – діє в чотиримірності на основі найвищої взаємодії всіх складових міжвимірної цільності. Розширює можливості попередніх систем сприйняття в межах і за межами своєї горішньої повноти. Вчергове зростає простір розуму. За потреби з’являються нові види сідхів, розширюється спектр чуття минулого, нинішнього й майбутнього, взаємозв’язки в часах, стають максимально близькими стосунки облич вищого Духу з нижнім єством.
Вперше виникає можливість уточнення обумовленостей, які формують красу нижнього земного обсягу з вищих вимірів.
І нехай це ще найдрібніші можливі корекції, але вони гармонійні і важливі для Землі й Неба в цілому.
А ще значно розмаїтіше зазвучить музика, тепер вже повної особистісної цілісності на тлі складових, у нижнього єства з’являються можливості диригування…»

«- Шосте чуття – Логосу, доцільного для розвитку живого сенсового конструктиву. Проявляється взаємодією нижчого зі своїм вищим Духом при достатньому рівні самоусвідомлення нижчого єства, коли доєднується й розум всіх зібраних вище облич. Розвиває сприйняття станів рівноваги й стійкості навколишніх матеріальних об’єктів і явищ, проявленої розмаїтої енергії, сприйняття сенсів усіх форм присутньої у найближчих вимірах матерії, різко збільшує розмір особистого розуму.
Продовжує формування своєї вищої цільності у пов’язаності із потенціями вже п’ятивимірної Землі.
Стають виразнішими спільні чуття з єствами рівня Землі, спільна музика, перспективи її сотворіння для покращення станів загалу…»

«Сьоме чуття – Дхарми, власної ментальної сили, в поєднанні із загальною, сприйняття досяжних візуалізацій-матеріалізацій ще не проявленого, долученя до коректування земних просторів, близького й далекого оточення, повна співпраця з обличчями своєї вищої цілісності - спільне чуття себе, як меншого творця, в обсязі Вищого дійсного Творця, взаємодія з обличчями Творця.
Жива музика особистого композиторства сучасного і майбутнього…»

«- Восьме чуття – повноти Гармонії, остаточного усвідомлення довершення свого останнього обличчя із додаванням цієї здобутої нижчої досконалості, Аху, до зібраного вищого діаманту. Це і досягнення кінця шляху людини в обсязі себе здійсненого, і знаходження себе на рівні вищих творців, долученя до чуттів усього живого у багатовимірному світі, повна Гармонія з ним, перебування в безмежності любові, можливість тілесного перебування у будь-якому вимірі своїми відображеннями чи безпосередньо.
Повне осягання Дхарми й Логосу, охоплення загальної Гармонії. Перехід за межі минулого існування. Спільне композиторство в будові нових світів…»

«- Ось тільки осягнути, повноцінно користуватися всіма цими чуттями можна лише за ідеальних часів, не нинішніх, про які я розповім теж.
Але декому вдасться, бо ці можливості завжди з нами, і присутні в кожному з нас.
Та якби не складалося, відкриття в собі хоча би одної системи тонкого сприйняття збільшує простори розуму і самоусвідомлення на порядок і значно покращує особисте буття…»

10
Голос нарешті перестав пропускати чималі кавалки, вочевидь, мені незрозумілого, й зазвучав знову просто і ясно, з незмінним теплом і добротою.

«- Ти сприйняв окремі пояснення, хоча, ймовірно, ще не встиг роздивитися, яке цікаве й розмаїте життя відкривається на цьому шляху тонких чуттів. Але загальну радість доладного існування певно відчув. Та не варто переживати – подужаєш чи не подужаєш, бо живе буття сподівається на Землі отримати не видатне самовираження кожного, а спершу досягнення стану Подібності й Образу від того, хто ступив на шлях людини. Проявляйся крізь Них - не помилишся і в собі. Бо це й не наслідування Творця, а ще вище - дотримання краси й суті Гармонії. І вона, навзаєм, визначає нас за призваннями в собі.
Ти запитаєш, а хто саме сотворив цей шлях? Чи є в нього ім’я? Відповідь для наших світів єдина - у кожного долученого до вищих сотворінь останнє ім’я звучало, як і останній статус – Творець. І кожен наступний лише продовжував зроблене своїм попередником так само, як ти би продовжував самого себе.
І я сподіваюся, що одного разу й ти підеш далі - глибше в людяніше, в музичніше, аніж я, і це буде так само в Образі і в Подібності .»

Тепер музика супроводу Голосу стала майже класичною.

«- А далі я розповім більше про себе й про події з навколишнього, нещодавнього, не всім відомого, буття. Але спершу ще дещо про наш прекрасний багатомірний світ чи то поєднані світи.
І, вочевидь, не здивую тим, що донедавна наші виміри були дещо іншими. А чи було краще, чи гірше, кожен зробить свій висновок, хоча загальна картина, чи ситуація ніколи не виглядала одноманітною і постійно кудись плинула. Та і в природі речей, як і у світоустроях, все теж змінюється, і загалом в той бік, де живе не загинається, а зростає, і туди, куди повинно. Хоча буває й по іншому.
І для мене радісно, що нинішнє нове зростання, становлення світів пов’язане і з моєю долею. Що чергові кроки перемін сталися не випадково. Я розповім і про це, хоча зміни ще не закінчилися, і чимало хто з нинішніх матимуть прямий стосунок до уточнення їх наслідків.»

«- Та попри все, що вже здійснилося, попри наше стрімке нинішнє зростання, картина буття в цілому все та ж – цей живий, багатовимірний осередок буття оточував і буде оточувати значно більший простір, аніж можна собі уявити. І він повен прихованих й відкритих сторонніх небезпек, хоча й наші, внутрішні, як виявилося, не набагато відстають. Деякі з них знані, інші ні, але й відомі важко відразу розрізнити, настільки швидко змінюються умовності, реальність і декорації. Постійними залишаються лише найбільші узагальнення - як буття і небуття, організоване існування й знаходження в Хаосі, внутрішньому й зовнішньому, що є осяйні сфери розмаїтого життя на противагу щільному полюсу темного Абсолюту, а ще є й Ніщо, і глибші речі, але вони надто вже далекі й поки не досяжні нашому розуму…»

«- Коли ж торкатися безпосередньої близької конкретики, то бачиться буйство життя й глибока пітьма за його далекими межами. Та й те, ще неподалік від кордонів всього живого, наче хижаки, що висліджують здобич, причаїлися різні прояви темного Абсолюту. І не варто заспокоюватися, що між нами і ним присутні широчіні Хаосу, бо він радше помічник темряві, аніж якась перешкода. І нині мало хто й згадає, що колись у тих місцях цвіли галактики, бо тепер це ще ті території апокаліптичного роздроблення живого серед безмежного мертвого. І нехай в глибинах пустки ще подекуди тліє, спалахує печально-трагічне сутінне буття іскринок колись великого багаття, та майже без тепла й надії, тож і недовге їхнє сяєво.
Інколи здається, що ближні окраїни територій Хаосу ще не знищені остаточно, і там чимало різного відбувається, але саме ними, новими й новими, нещодавно захопленими, неспішно й живиться Абсолют, а відтак, і оте, що зветься Ніщо, котре тягне своє з темряви, навіть з нього.»

«- Хаос ж бо не має жодних цілей - розпилений, позбавлений колишніх великих цільностей, байдужий. І з ним завжди однаково – після живого зникає й усе інше, безслідно танучи на найтемніших кордонах перед безмірним Ніщо. А трохи віддалік до цього готуються нещодавно поруйновані обсяги, інколи й цілі світи.
І нехай Хаос однаково проникний і для світла, і для темряви, та тьма значно ширше присутня, і саме крізь неї й діє Абсолют.
І хоча здається, що на овиді кордонів наших світів Хаос і тьма віддаляються, але не зло, яке в них ховається. Бо нехай впливи Абсолюту, можливо, й стали для нас нині менш нахабними, але разом із цим і більш підступними. І саме вони і є основною рушійною силою нападів і загарбань, хоча й не головною причиною падіння живих просторів.»

« - Основною сторожею інтересів Абсолюту в сутінках Хаосу, ближче до кордонів живого буття, є сумнозвісні пояси системи Рою, де повноцінні колись живі єства все глибше вростають в спільне темне самоусвідомлення, де особистість кожного вже майже непомітна. І нехай цими єдиними самоусвідомленнями керує ще не безпосередньо Абсолют, але це вже володіння його складових, відомих як химери, чи егрегори тьми. А вони, хоча й вкрай різні, але на тих територіях є тільки проявами поглядів мертвотних облич самого Абсолюту.»

«- Та вплив отих химер виразно помітний і в наших світах, і чи не на будь-якому рівні. І цьому є пояснення, бо минулі наші проблеми, попри загальні переміни, далеко не всюди завершилися. Зрештою, як і тотальна епоха Калі. А там, де вона вже закінчилася, ще виразна керівна пустка. Старе пішло, а нове не виросло. І йдеться, насамперед, про різні взаємопов’язані явища, котрі мали би в ці роки отримати своїх світлих покровителів. Але поки їх немає, то вони легко підпадають під сторонні впливи зла. І це нині чи не найголовніша проблема наших світів…»

« - А що призвело чи не більшість територій в обсяг Хаосу? Хіба не те саме? Бо ж варто живому єству в ослабленому після Калі світі хоча б трохи збитися зі шляху, відвернути погляд від світла, як воно потрапляє під вплив таких захоплених чорнотою старих і нових явищ, і вже невдовзі живитиме темних егрегорів своїми емоціями, заодно приманюючи їх ближче, посилюючи їхній вплив на своє середовище.
І за стрімкого збільшення подібних захоплених, виснажуються їхні краї, псуються і падають здорові устрої. І з малих руйнувань складаються більші.»

«- А починалося ж бо тільки з коротких, кинутих в темний бік, поглядів - з моментів, коли з буття тої чи тої особи поволі зникали дійсні радості, оті теплі сяйні промінчики родом із дитинства, бо приходили дорослі труднощі, а з ними й загальні навіювання, що радість й насолоди – одне і теж. І нехай і зникають минулі втіхи, та досяжних насолод тільки більшає!
І знаходяться вони близько, зовсім поруч, і дістатися до них простіше, аніж до цнотливої щирої радості. Можливо, чогось теплого й рідного в них і не вистачає, але зате скільки емоцій! І нехай від їх якості потім і нудить, але ж і попускає, і повертається готовність продовжувати!
А що в паузах між такими здобутками захочеться ледь не вішатися, то пусте - коротші паузи! І швидше від однієї пригоди до іншої, і щоби без роздумів і вагань! І без озирання на ту пустку, що зростатиме позаду й попереду, наче там щось мало бути, важливе, та давно забуте. І без зайвих запитань, аби лише й далі йшлося про легку досяжність чергової зваби, про гострі, нехай і все коротші, емоції, із дужчими подразниками, коли минулі вже не так зачіпають.
І ось вже не досконалості природи, а амфітеатри і стадіони, технології й пристрої поруч!
І все менше живого в стосунках - того, що колись було мірилом радості, і навіть щастя.»

«- Відтак, масово заражене буття колись осяйних просторів випадає з Логосу і Гармонії і стає легкою жертвою заключних ударів зла. Після чого й поринає в Хаос, де й перетравлюється у найближчих стосунках з тінями Абсолюту. І той втрачений простір здається безмежним, бо охоплює все нові обсяги світів. І при ньому вже й сутінки кожного, хто вільно чи не вільно вибрав для себе мирську тьму, і тому буде змушений раз за разом в неї повертатися, аби все глибше приростати чорнотою, чи пробуючи звільнитися від неї …»

«- Абсолют завжди вдало користується нашими помилками, передусім, в керуванні протиріччями, що складають наші цільності. Він має свої шляхи в темну частину кожного, і завжди пробує її збільшити за рахунок інших складових єства, аби таким чином почати зміщувати нас загалом у свою сторону. А будь-яке зміщення завжди починається з впливу на серцевину нашої самості, на ту саму іскринку вищого нашого духу - его, чи на джет, як її звали в древності, й опирається на надану кожному вільному живому єству можливість особистого вибору.
І це виявилося саме тим ключем, що здатен відкрити будь-які двері, навіть у пекло.»

«- Вплив завжди здійснюється на керівний центр кожного єства, що розміщений між крилами протиріч, між темною й світлою складовими цільності. І провадиться переважно через грубі чуття в стані, коли відсторонені тонкі. І крок за кроком, з кожним сутінним дарунком, наше зриме тіло все більше прив’язується до того, що приходить з темної сторони. Увага єства з цікавістю зміщується туди, звідки лине та чи та зваба, і ось вже й заохочуються її прояви. І, зрештою, таке єство надає тьмі більше простору в собі. І, поволі таке джет-его потрапляє в жорстку залежність, а потім і під повний контроль зла. Відтак єством все виразніше понукає власна тьма, а через неї й Абсолют.
Саме діями таких «я», їх підкореною волею, зло й перенаправляє перетоки особистих і мирських енергій чимдалі від світла і доброчинства.»

«- А що наші душі? Вони теж атакуються. І їхні голоси, що здебільшого звернуті до наших тонких чуттів, заслаблі его не сприймають. І колишні сяйні райдужними кольорами життя сфери Ба також сутеніють і трансформуються, бо їх виїдають астральні тіні. Подібний масовий стан жителів тої чи тої території неодмінно приводить до драматичного занепаду, втрати добротності в самокерованості і в керуванні процесами, за які ми відповідаємо. І тоді приходить влада темряви, зазвичай, з трагічними, погибельними для всього живого, завершеннями.»

«- Затягування стану особистої незрілості, навіяні масові уподобання, тотальний обман у всіх сферах мирського життя, підміна понять, прихована правда, влада сторонніх грубих чи потаємних сил, грошей, технологій, повна втрата єдності з природою, з Гармонією – все це впливи облич Абсолюту через химер і не захищені світлими єствами буттєві явища. Саме так егрегори-химери наповнюються отриманими від кожного заслаблого «я» енергіями перетоків. Так на живому дереві поселяються паразити, що, розмножуючись, випивають його соки. І тоді дерево вмирає.»

«- І позамість взаємозв’язків тонкими чуттями із обсягами особистого призвання, творчості, живого зростання, у хворому суспільстві посилюються залежності від темних сфер, і зміщені природні кордони вже не рятують від негідних кожного ілюзорних насолод. І вони недарма знаходяться у напівтьмі й мають заманливі обгортки, переконливо впливаючи на завжди поверхневі грубі чуття.
А тонкі сприйняття на цей момент вже зумисно сплюндровані, масово осміяні, а відтак і відкинуті в собі ледь не кожним.
І ось вже чорне назване світлим і навпаки, і загрози більше не усвідомлюються, бо ж і стан свідомості затемнено розривом внутрішніх зв’язків притілесного з вищими сферами. І куди не поглянути, зазвичай, за зовнішнім лоском тільки внутрішня дисгармонія. Тож і всі можливі прикрості лише примножуються.»

«- А здавалося, не важко дізнатися, що правдивий успіх кожного завжди цілком виразний і внутрішньо відчутний – сяйво, яке випромінює наше єство, має повністю збігатися зі світлом вищим.
Та як важко подібне помітити без усвідомлення своїх тонких чуттів.
І саме тому наше вище сприйняття старанно відділяється від нас хворим мирським середовищем і його п’янкими сутінними звабами.
І тому мірності світів у важкі для себе часи й назбирують зайвого різного, що не на своєму місці, а отже зла, яке швидко захоплює всі ієрархії місцевих влад, а також і прошарки вищих істот. І це одна з причин, через яку світи проходять час від часу і крізь повне самоочищення, нехай і не всі після цього й виживають.»

«- Але часів подібних випробовувань і змін уникнути не вдасться. Бо це і спроба самозцілення, як глибока осінь і зима в природі. І та чи та форма зими приходить навіть тоді, коли здається, що навкруги одне блаженство й усе досконало, бо чим вищі й ближчі до серцевини Всесвіту світи, тим більше там і благодаті.
Та зими глибокого очищення і перемін існують усюди, нехай десь і в легшому вигляді, проте вони такі ж вимогливі до неприродних відхилень. І нехай пора проникливого очищення в різних краях зветься по-різному, але свого значення від цього не міняє.
Та під час Ночі Сварога, чи Калі-Юги не лише викорінюються шкідливі залишки і їхні носії, але й готуються нові сходження, нові еліти, закінчується видих минулого, й починається новий вдих.»

«- І ось у такі епохи за дійством самоочищення ми інколи не здатні зауважити й прихований масований напад зла на нас. І лише присутні тонкі чуття підкажуть дійсні сенси того, що відбувається. Але тільки тоді, коли ці сприйняття опираються на сердечні чуття. На жаль, в часи випробувань, подібна повнота відкривається небагатьом. Та з тих, кому вдається вистояти, і починається загальне відродження.»

11
«- Та варто розуміти, що саме стається у подібні пори самоочищень. Чому в Калі-Югу виміри світів частково виходять за межі свого звичного місцезнаходження? Та ще й з підступу Абсолюту обов’язково пройдуть поблизу поясів Рою. Для чого так ризикувати? Чи ставалося це завжди?
Ні, не завжди. Коли мірності кожного світу були достатньо юними, вони проносилися далеко від небезпек, та й внутрішні протиріччя тоді легше трималися купи. Але коли світи подорослішали, виникла необхідність їх глибокого очищення, передусім, центрів керування - і в цілому і в складових. Зрештою, виростали ми – виростала й Калі.»

«- А загальна потреба в майбутніх сходах для відтворення і розширення життя викликає і необхідність відновлення плідного буттєвого ґрунту, та й підготовки нового насіння, і часто дуже незвичного.
Ось так, окрім видалення заскорублого і зайвого, проявився й інший вельми затребуваний, прихований сенс Калі – широке милосердя і взаємодопомога за межами власної цілісності, навіть найвищої.»

«- То що для нас тоді іще Калі?
В її часи, куди б вона не приходила, відбувається й падіння строгих внутрішніх меж, і гостре зближення протиріч, як задля поновлення їхніх фізичних якостей, так і очищення подібним чином серцевини, яка їх розділяє.
І нехай таке змішування в собі є наслідком від подорожі світів за свої звичні території й межі, тим не менше, воно надважливе.»

«- А куди ж виходять мірності світів і їхні складові?
Нехай вони завжди коливаються, але час від часу їхня подорож стає аж надто далекою і особливо важкою. Це як за внутрішнім покликом вийти з дому і піти далі, аніж звично, за межі добре відомого - до місцин тяжких, розбитих, а інколи і ще глибше – в повну невідомість. Піти з важливою метою не лише знайти щось для себе і оздоровитися випробовуваннями, але, як виявиться, і для порятунку інших - близьких і далеких. І нехай це й не принесе миттєвого успіху й швидких нагород, а, навпаки, стане непростим випробовуванням зрілості й довіри до вищого поклику, та ми час від часу здійснюємо подібне.»

«- Чи знає кожен з нас, коли приходить у новий для себе світ, про схожі труднощі?
Якщо ми проростаємо знизу, то нас вже нічого не лякає. А якщо приходимо звище, то усвідомлено, й відаємо з чим зустрінемося, і можливі випробовування здаються не надто великою ціною за ті набутки, які приваблюють сюди. Здавалося, будуть труднощі, та все, що можемо справді втратити – це лише світло в собі, а воно не гаситься нічим зовнішнім, і без нашої особистої згоди нічого від нас не забирається!
То що нам загрожує, окрім нас самих? Чого, здавалося, остерігатися?
І раз ми самостійно здатні вборонитися, то чому не захистити й інших? Чи можемо змиритися із чужим стражданням, маючи правду в собі, коли в змозі допомогти не лише собі? А вчинити правильно доведеться в будь-якому разі, бо інакше не повернути доладність ні в собі, ні в навколишньому, бо ця потреба і від найвищої Гармонії, слугою останньої надії якої і є Калі.»

«- Ось деякі причини, але які наслідки подорожі світів?
А вони очевидні, - ми змужніли і загартувалися, очистилися, бо довелося йти крізь муки й терпіння, голод і холод. І ми впевнені, що виконали призначене, та й дорога вже повернула назад, і попереду лише зростання радісного сяйва.
Проте вибравшись із мертвотних місцин, раптом розуміємо, не тільки ми проникли за межі, і звідти за нами йдуть не лише порятовані й спраглі кращого, але й ті, з якими наша тьмяна складова стане ще темнішою.
І добре це чи зле, залежатиме тільки від наших подальших дій.
Та ми повернулися оновленими, готовими до чергового, світлого зростання, і чим більшою стане наша оновлена цільність, тим глибші суперечності знайдуть лад у ній!»

«- Все живе - це втілене світло, й ті, що виходять з пітьми, порятовані нами, теж ще зберігають його, нехай і небагато залишилося живого в них. Перебування в Хаосі виснажило єства - їх вичавили, обікрали, змінили. Особливо важко їм дається повернення особистісного, тож ті, що довго перебували в неволі, чи в полоні Рою, довго хворітимуть. Звідси й тривалий шлях виходу із внутрішніх сутінок, внутрішнього зламу, зазвичай, і через повторні народження .
Колись при мені повернулося до світла чимало тих, що вимушено перебували в подібному стані, хоча й покликані були до іншого, осяйного. І спершу здавалося, з ними прийшли одні негаразди. Та мінялися покоління за поколінням, і потім проявилося приховане, і світу різко покращало, він таки отримував нову наснагу!
Тому й протягаємо руку спраглому допомоги, і чи можемо діяти інакше?»

«- Я розповів про те, що існує в цілому в наших багатовимірних світах, бо вони схожі між собою. Але чи може кожен світ нарешті стати зрілим і самодостатнім? Чи є якась вершина, на якій можна принаймні спочити, в тому числі й від негараздів? З усього розказаного мною, виходить, що остаточної завершеності немає. І навіть коротка зупинка в зростанні живого несе великі загрози. Бо коли припиняється розширення, невдовзі обов’язково почнеться згубне стискання. І нехай найчастіше лиха приходять крізь нас самих, але інколи вони настільки суттєві, що потрібні неймовірні Дива аби дати з темними потрясіннями раду!
І що вражає, що сім’я цих рятівних Див закладено чи не в кожного з нас!
Тож радіймо Брате - в кожному з нас чимало дивовижного, і ми здатні ним поділитися навіть зі світами!»

«- Тішимося і тому, що завжди є подальший простір - і особистий, і спільний. І поважаймо протиріччя, бо вони нас формують, а перетоки між ними сповнюють енергією. Використовуймо їх, направляймо на добро, торкаймося ними ще не проявленого, як художники до своїх полотен. Відчувай себе на вістрі цього дотику: тим, чого торкаєшся - звуком, нотою, лінією, миттю! І все це матиме минуле й майбутнє, бо саме так ступаємо в нові простори!»

«- Та не потрібно жодного приголомшливого самовираження. Достатньо лише розкриватися відповідно вищому Образу і Подібності, дарованих і завжди відкритих нам, бо найбільша поразка вийти із цієї загальної доладності!
Та поразкою буде й закрите перебування в окремій своїй гармонії, яка затулила собою все інше, більше. Бо таке теж стається.
Не так давно подібне трапилося із нашими світами, і це загрожувало всьому тутешньому буттю, й довелося нам усім чимало зробити для власного порятунку.
Тож я розповім про те, що трапилося не так давно, і якої небезпеки ми намагалися позбутися, і чи позбулися…»

12 На краю
«- Так сталося, що зростання цього осередку світів в усіх їхніх вимірах сповільнилося ще в досить давні часи. Хоча здавалося, куди вже було рости далі, все й так виглядало цілком доладним, осяйним і благодатним. Та й хіба від добра шукають добра? А ще й відомо, що й краще – ворог хорошого!
І не те, щоби всіх усе влаштовувало, але більшість світлих істот найвищого статусу вважали за най краще міцно триматися за стабільність і незмінність досягнутого, наче за одвічні цінності. Бо нехай на трішки, але ми з ними ще додавали, та й згідно всіх правил і високих настанов!»

«- Тож отак наші світи, без ризикованих порухів з боку своїх мешканців, капітанів і пасажирів, незмінно перебуваючи в Дхармі-Логосі, і, звісно, в місцевій гармонії, та, головне, в добробуті й благоденстві, якось і зовсім зупинилися.
І дійшло до того, що на цю повну зупинку звернули увагу лише тоді, коли вона природно переросла в стискання!»

«- Малопомітне спершу, і виявлене на далеких кордонах, воно згодом стало очевидним лихом, бо й саме буття в стані активного стискання неможливе!
І ось тоді згадали й про кастові обмеження, й досягнуті мирські і особисті блага, про хитрощі внутрішнього пом’якшення впливів періодів Калі-Юги, про сяйних довгожителів, та й про чимало іншого. І тоді взялися за голови, стали неохоче вносити давно назрілі, та вкрай обережні корективи, з котрими з’явилися, як завжди в подібних випадках, і неочікувані ускладнення, приховані сторони.
Тож і Хаос, а відтак і тьма, що до того ліниво відступали, тепер зупинилися, придивилися до нас - і рубежі, на яких наше світло втрачало захисну силу, наблизилися…»

«- Найбільшими носіями сяйва є найрозвинутіші світлі сутності вищих вимірів світів. І нехай джерелами сяйва є кожна жива істота, та скеровують світи саме найвищі.
Звані до своїх, особистих доріг, вони за нормального розвитку просторів не заважали одне одному, просто відчували присутність, і взаємодіяли за потреби, контактуючи тонкими чуттями. Навіть особисті імена не мали значення, бо кожен сприймався й визначався за своїм Призванням. Натомість, в найнижчих вимірах особи щільно зближені, з малопроявленими ще відмінностями і здатностями вирізняються між собою, в основному, за формальними ознаками. Але чим вище, тим важливішим стає покликання сутності і внутрішня її відповідність. І, начебто, все це було на своїх місцях і вибудовувалося буття правильно й гармонійно, але чогось не вистачило, бо безкраї, здавалося, виміри, наче прості тілесні істоти, почали стрімко дряхліти.»

«- І, видно, ми стали аж надто велетенською рибиною в безмежжі Космосу, неповороткою й лінивою, тому, по всіх риб’ячих законах, у нас все й почалося з голови. Тож після тривалого самодіагнозу виникала підозра, що в пошукові нових і нових форм самовираження в своїй особистій світоустрійній творчості, найвищі істоти зуміли ускладнити стан загальної гармонії наших вимірів настільки, що вона поступово втратила цілісність із Гармонією Усесвіту. А ще ж були й магічні хитрощі з ослабленням впливу Калі, на словах задля всіх і кожного, а на ділі – з продовженням віку цілої верстви вищих осяйних осіб…»

«- Ховаючись за устрій від останнього Творця, що як і повинно, розчинився свого часу у своєму багатомірному творінні, вони, мабуть, збиралися до безмежності тримати встановлений ще ним напрямок руху і порядок речей. І навіть тоді, коли ситуація усе вимогливіше потребувала переосмислення, вони навіть не дивилися в бік можливих змін. Певно й тому, що їм би довелося переглядати й усі свої велично-непересічні самовираження, так дбайливо приховані від торкань Калі-Юг, та й взагалі змінювати «місце прописки».
Та хіба найсвітліші й найчистіші, найдосконаліші могли бути винними? Чи строгого формального дотримання устоїв Дхарми-Логосу могло бути замало?
Та якими б насправді не були причини, ніхто й не знав, що робити далі. А це значило, що в наших вимірах, в нашій цільності відповідей не існувало.»

«- Тож численні толерантні голови зрештою проголосили про фатальну конечність усього і загальну готовність до особистої пожертви. Але хитромудро-патетичні висновки ситуації не змінили. Стискання просторів від цього нікуди не зникло. Проблеми й далі наростали, і як завжди, починаючи знизу.
Нижчі виміри найпершими стали втрачати свою колишню стійкість. Неначе саме світло почало підводити тамтешнє живе буття, виразно тьмяніючи, здаючи свої позиції. Видно, схожим чином гинули й інші світи, не знайшовши виходу - але здаватися ми не збиралися.»

………………………………………………..

З циклу "Від минулого до майбутнього", ново-ведичний реалізм

Вступ

Це третя книга з цілісного циклу художніх авторських романів, написаних в стилі ведичного неореалізму. В ній розповідається про продовження становлення головних героїв в нинішньому багатомірному світі. Неочікувані події, неймовірні особистості з особливими здібностями розкривають перед читачами зовсім інші, незвичні картини земного буття. Бо ж є ще ті, котрі пов’язують собою минуле й нинішнє. І нехай в кожного з них своя доля, але стають зрозумілішими, як останні декілька тисяч років історії людства, так і ті сили, що її формували. Збережені особисті згадки торкаються Ісуса і його близького оточення, відомих античних і до античних образів, богів і богинь, справ земних і небесних. На тлі безупинних подій героям роману розкриваються ведичні простори нашої дійсності, де всюди свої умови, своє буття, своя відповідальність. Куди рухаються ці персонажі, що їх веде шляхом постійного зростання? Якими досяжними вміннями оволодівають? Чи дасться те саме читачам? Це основні питання, на які пропонуються раціональні відповіді.
Та нехай раніше зовсім звичні особи в романі поволі набувають вкрай цікавих здатностей, але головним, як і завжди, виявляється вміння породжувати і зберігати живі й людяні стосунки. Детальна ж передісторія до всіх описаних у романі подій пропонується до прочитання двома окремими, попередніми книгами.

Автор

Книга третя

Розділ перший
Велунд

1
«- Ранок видавався філософічним. Нехай і по-львівськи затягнувся, але в міру. Ще надихав благою ефірною прозорістю, та крізь неї вже повенево лилася могуть Сонця. І його снага дарувала радість тим, хто вибирався з асфальтової, кам’яної пастки чи ж бо планував це ось-ось зробити, і, водночас, грізно нависала над усіма, що поринали в свої буденні справи з надією, що колись і вони нарешті виберуться звідси. Та з кожною хвилею свого прибою сонячне всевладдя лише виразніше поставало над захопленими на скам’янілій мілині рибками машин і перехожих. І все те, що насолодою несла природа лісам і лугам, морям і океанам, і навіть цегляним мішкам щільної, вічно сирої історичної забудови, оберталося на випробовування для мешканців цього дивного полісу - здавалося, цілком звичайного, одного з безмежної кількості тих, в яких простору на обжитих горизонталях давно вже не вистачало, а вертикалі, як психологічні розрізи, вели чомусь виключно на самісіньке дно. Проте саме в цю пору, і саме в цьому місті, дно й ставало чи не єдиною зоною спільного порятунку. І приймалося однаково й міцно упійманими жорсткою долею, й схопленими сітями багатоликих насолод - захищаючи від розпашілого жару літа так само, як і від прикам’янілої стужі зими, й нудних дощів сіро-цегляної осені…»
Я без поспіху перетнув перехрестя з Краківською і продовжив спускатися в бік проспекту Свободи, й далі транслюючи думки й візії своєму незвичному слухачеві, що на моє прохання залишився в покинутій мною щойно домашній обителі на Вірменській.
На мене очікувала важлива зустріч, а на колишнього ангела - чергова невеличка лекція з предметів, до яких він раніше торкався аж надто звисока. Тому я намагався бути максимально в’їдливим.
«- Тутешнє дно містило й рясні, цілком живі сліди минулого, чим теж суперечило звичному світському розумінню цього слова. Та й, зрештою, все місто лежало в одній великій ямі, яка, утім, зручно розташувалася на вершині ще того пагорба, в тому числі й історії. Тож наше дно було і залишиться фундаментальним, і навіть містичним явищем! Та в густій павутині межи рядів сивих кам’яниць і вогких прототіней підвалів під півпідвалами, і ще глибших підземель, інакше й бути не могло. Тому й не дивно, що зір справжнього поціновувача, якого доля ще не встигла перенести в заміську зелень і на ставково-озерну голубінь, протягом дня незмінно опускався все нижче й нижче - туди, де лише жила й буяла ота уроча приреченість, що невпинно всотувала: сторіччя за сторіччям, рівень за рівнем, подію за подією, єство за єством - усе суще. Відтак проявляючи собою й безсумнівну Істину, якою вона лише й могла бути і в хмелю, і на тверезо…»
«- Мій пане,» - в моїй голові пролунав обережне звучання голосу колишнього ангела, - «це ви так філософствуєте?»
«- Я прогулююся і, заодно, й філософствую. А що такого?»
«- Просто я вже чимало дізнався про тутешнє буття, як і про філософію, але не в подібному прикладному її вигляді. Мені здавалося, що земна філософія загалом нині, як та мертва мова, що нею підписують ті чи ті пам’ятники…»
«- І що поганого - ловити мить, ліпити з неї щось, ставити на постамент і якось підписувати?»
«- Ага…Тоді зрозуміло.»
«- Раз так, то я продовжу, а ти не перебивай, бо це в тебе урок, а не в мене. То про що йшлося?»
«- Про тутешні фатально-придонні лики Істини…»
«- О так! І не вписувалися в цю достатньо фатумну картину лише діти зі своїми вічно юними пошуками чергової сяйної розваги, й такі ж бо поквапливі збирачі емоційних метеликів – транзитні туристи. А ще, мабуть, й подібні мені сутності, віддалені від містичності Львова вже своєю власною магічною феєрією. Нехай колись подібні особи теж виховувалися тутешніми джерелами, проте, наразі заглибилися у власне буття вже настільки, що порушувати цю далекість не насмілювалися навіть згадки, передусім особисті. Поховалися, вичікуючи кожна на свою мить, наче оті діти, з пійманим колись поштарем - тополиним пушком якоїсь барвистої емоції, вишикувались десь на околицях тями, виблискуючи своїми розмаїтими кольоровими іскринками у сподівані, що звернуть увагу й дружитимуть саме з ними. Та чому би й ні. Тільки не одночасно, тільки б не ставали враз важкими й надто дорослими. Діти, так діти! І нехай ними й залишаються.
Дивно, що мене потягнуло з високих візій у подібні сентименти. Але, знову ж таки, чому ні, якщо невдовзі можу позбутися і їх. Та поки тільки рух вперед, і наразі до головної відпочинкової ріки міста, з її численними притоками і берегами із усіляким різним: високим і низьким. І нехай ніщо не порушить наснаги цього ранку, - я озирнувся і додав - навіть бучно відкритий на днях над руїнами не менш урочисто поваленого пам’ятника вождю всього пролетаріату водограй перед Оперним. Бо ж у всьому можна побачити щось краще, аніж воно є насправді. Навіть коли перед очима й геть невиліковне.»
«- Мій пане, пробачте, ви про кого саме говорите?»
«- Про Ульянова-Леніна, хоча, загалом, зовсім не про нього. Тож отой вождь особливого музикального слуху не проявляв, зрештою, як і гумору, і всерйоз скеровував бронзовою рукою у бік протилежний від оперного мистецтва, тож і поділом йому! Але сам фонтан, його форми і води, могли би понести в маси й те, чого цурався гегемон - якусь гармонію, чи, в ідеальному випадку - природність. Проте, з гарними поєднаннями і нині не склалося. Вочевидь, клятий Ленін місце таки зіпсував, а на екзорцистах влада зекономила, як, зрештою, й на всьому іншому.»
Я без поспіху обійшов водовипускну конструкцію, ведучи далі свою прикладну філософічну трансляцію.
«- Ні, грубі гроші через об’єкт пройшли. І нехай у жодній мірі в нього й не просякли, але на то воно й ідейно чисте мистецтво. І мухи з котлетами розділені. «Honor et gloria!» - дорогі пані й панове! І дивно б ото все виглядало, якби споруджене нагадувало лише влиті в себе гроші: гривні, долари чи євро. Але на їхнє тріумфальне проходження крізь себе місцеве архітектурно-побутове досягнення, нехай і не в такій мірі, як пам’ятки про більш значимі історичні переходи деінде, але усе ж натякало! Хай і по-галицькому скромно, та водограй сумлінно передавав усі муркотливі відлуння подій з цінностями нашого масштабу. Та ще й вельми тішив простий люд, постаючи у строгих тонкощах штучного кам’яного покриття, в гамірній циганщині кривих від народження численних водяних пирскавок, що з легким подихом вітерцю вдало скеровували хмари бризок завжди убік від такої рідної пляцкової фонтанної форми! І далі, під маревом наляканої блідої веселки, води вже вільно плили у придорожні порохи і трави. А що? Хіба в природі інакше?
Тож нічого особливого, що близький Театр Опери й Балету й собі тягнувся до витоків місцевого нарзану. І городяни й гості міста бачили перед собою безкоштовну втіху, і без будь-якої обтяжливої патини на єстві, кидалися до неї, як усі спраглі водопою натуральні істоти. І вже вибрикували там і веселі телята, кудахкали мудрі кури, тягаючи дзьобами мокрих курчат, глибокодумно чалапали калюжами рідні гуси й качки. А ще, кажуть, серед ночі сюди прилітали спраглі тіні з міських скульптур, і нехай водограй у ту пору відключали, але що тіням водогони, коли є течія примар – просто з межисвітнього дна!»
Я важко видихнув, потамовуючи своє розчарування загальним станом справ і в місті, і в країні в цілому, та продовжив доводити своєму слухачеві, що у всьому завжди можна знайти краще, аніж то на перший погляд здається.
« - Бо ж хіба подібне не ставалося, і не стається всюди, чи й сам світ не схильний до частих повторень? І чомусь майнули передчуття, що невдовзі, вслід за пам’ятником Леніну, розвалять і цей водограй - мистецький процес не повинен ж бо спинятися! І фонтан вчергове перевтілять, як і саму площу, а потім, за десятки років, ще декілька разів капітально промасажують місцевий бюджет. Аж доки не прокладуть над забетонованою Полтвою русло декоративного каналу вздовж пущеного під землю автошляху. Ці зміни туманно проступали в майбутньому, нехай і не надто близькому. І, на жаль, не лише вони.
Тож я не мав би аж так емоційно реагувати на скороминуще нинішнє, але чомусь реагував. І трансляцію не зупиняв – проте й і вів її суто для отого ангела, що волею долі перебував нині під моєю опікою, і зараз, як старанний учень, жадібно вглядався в новий для себе світ зором свого навчителя, вимушено вбираючи всі його неоднозначні враження і вкрай підозрілі думки.
Після нещодавніх пригод я й досі почувався не найкращим чином, і тому, певно, й видавав переважно песимістичні погляди, та занурення свого осяйного учня у подібні відчуття і пов’язані емоції, здавалося мені обов’язком перед його завтрашнім земним днем. І нехай ділитися суто своїми в’їдливими оцінками і вельми суб’єктивно, та як інакше передати колишньому небожителю досвід такого ж городянина, котрий, до того ж, невдовзі може назавжди припинити будь-яке особисте критиканство.
Але поки буття пашіло і яріло небо. І жодної обнадійливої хмаринкової літавиці на радість усім присутнім. Хіба що за такі можна було прийняти юрмління невеличкого воронячого патруля, котрий накручував неширокі кола, здавалося, просто наді мною, а може, ще над чимось понижче, А чом би й ні? У світі підземному теж вистачало власних негараздів, та заглядати туди було точно не на часі. Я вже мав відриватися від буденності - десь тут згідно домовленості на мене міг очікувати сам Князь Велунд, мій можливий адвокат у раптовій, цілком містичній, потойбічній справі.
Вказівка місця і години зустрічі проявилася на його візитці, що зненацька замиготіла багряними літерами послання разом з настанням світанку. Тож за отриманим скеруванням я тепер і відходив від Оперного до головної алеї, якою вже густо плинули місцеві й туристи, діти й дорослі, випадкові і не зовсім перехожі. А ще чимала кількість люду спочивала на лавицях, поруч із традиційними шахістами, шашкістами, і гравцями в доміно. Картина звична, але не в умовах особливої спеки, з якою на рівних змагалася і парка задуха.»
Але досить отих повчань, і я рішуче відгородився від Анагела, наостанок передавши йому строге повеління не змінювати місцезнаходження, й очікувати на моє повернення в квартирі на Вірменській. Настав час зосередитися на основній цілі цього ранкового променаду.

2
Я намагався особливо не вертіти головою, але жадав примітити гостя першим. Чуття підказували, що він зовсім поруч. Так і є! На ближній лавиці, з якої щойно спорхнула зграйка молоді, я помітив незвично вбраного пана. Може він і до того сидів посеред юні, та міг і щойно проявитися, бо схожу імпозантність я мав би угледіти здаля: старший чоловік аристократичної постави, в добротному світлому костюмі, білій сорочці і такому ж капелюсі, стиль витримано, навіть носова хустина в нагрудній кишені піджака вторила краватці в чорно-білу клітинку. В руці він тримав тьмяного блиску тростину, кінець якої опирався на плити тротуару, певно замість ноги, перекинутої через коліно. Незнайомець пильним поглядом з понад старомодних округлих окулярів, вочевидь, зачепився за деталі мого привільного вбрання, явно супроводжуючи мій рух. І когось він мені нагадував з добре знаного, але призабутого вчорашнього. Це дещо здивувало, бо нині я пам’ятав, здається, геть усе. Принаймні з того, що не стосувалося мене особисто.
Я зупинився і зробив декілька кроків до цього чоловіка, пробуючи вгледітися глибше. Він був далеким від молодості, але і старим його називати не випадало. Здавалося, застиг на останньому кордоні зрілості, за яким ось-ось почнеться дряхління і неспинний прихід немочі, але погляд, сухий, твердий, іронічний, явно промовляв: «не дочекаєтесь!», і «бачу вас наскрізь!».
Намагаючись відповісти тою ж монетою, я підійшов іще ближче, і дещо театрально заглянув незнайомцю в очі. І знову подивувався, зауваживши, що вони в нього не лише трохи різного кольору, але й, нехай на якусь дещицю, проте і далі змінювали тони. Можливо так, граючи відчуттями, падало світло, або давалося взнаки щось іще - зовнішнє чи внутрішнє, та важкі повіки вміло приховали глибини тих плес від проникнення суттєвішого. І на думку відразу спало, що, напевно так само міг би заглядати в зіниці удаву і кролик – з твердими переконаннями, що ця сутність одного з ним порядку і дасться до дружнього порозуміння. Цікаво, що міг би там він побачити? Свою безодню? Хоча я точно не був кроликом, а швидше мангустою. Але навіть пильна мангуста не вловила раптової композиційної зміни. Здається, це сталося, коли я кліпнув, бо ліва рука пана вже ненав’язливо пропонувала вільне місце поруч. Відтак здригнулася і неширока лінія акуратних насмішкуватих вус, явивши сліпучо-білу усмішку:
- Я нагадую Майкла Кейна? Хоча ви його відразу в мені і не розпізнали. Він схожий у «Dirty Rotten Scoundrels», нехай у нас і різне «кокні». О, як це українською - «Відчайдухі махлярі»? Від Френка Оза. Знаєте, Френк вважав, що Майкл подібний на самого Френка і тому, воленс-ноленс, тільки й міг зіграти Лоуренса. Та білі одежі Майклу не пасували. І Майкл цього не заперечував, - пан задумливо похитав головою, відтак продовжив, і здавалося, зовсім про інше, - невже протиріччя мають достатньо визрівати, щоби складати цільність? Але люблю кіно, бо все навколо тільки послідовність кадрів.
Голос цього чоловіка дійсно мав особливе «кокні» - сповільнене, наче в’язь, плавно акцентоване. Але говорив він бездоганною українською. І я відразу пригадав слова богині Соло, що дійсні Вищі здатні розмовляти всіма земними мовами без будь-якого напруження, і так воно й сталося.
Я привітально схилив голову й підтримав розмову.
- Ще те кіно! Та мені більше до смаку реальність, нехай і в ній не помітно чіткої досконалості. Певно і тут сценаристи псують усе ще до акторів, і ви праві, рятують лише диригенти й касові збори.
- Ну й сказали! Ха! Утім, згоден, крапку збори покласти здатні. Та з ваших слів слідує, що довершеності взагалі не знайти? А отже, які можуть бути порахунки?!
Я вже не мав жодних сумнівів – хто переді мною. Та і як сплутати цього доглянутого вічністю пана, з очима, що дійсно змінювалися, з лоскітливим баритоном, і запахом усіх можливих насолод земного і не тільки буття, з кимсь із простих землян?
Наче підіграючи тематиці кіно, гість із галантним доторком до капелюха і таким самим нахилом голови, усміхнувся мені у відповідь.
- Велунд. Той самий Князь, чию візитку вам залишили разом із повісткою. Радий знайомству! І з задоволенням говоритиму вашою дивною мовою, ви ж не проти?
- Мені це особливо приємно! Радий знайомству!
- І мені приємно лицезріти героя такої кількості пересудів, - Велунд відкинувся до спинки лавиці - а знаєте, я в молодості діяв, як і ви, навіть сміливіше. впевненіше! Хаос тоді був ще той, тож не спинявся, де ви зупиняєтесь, а рішуче йшов далі - мій світ потанув, то й мало що стримувало. Та вам, напевно, відомі обставини.
- Далеко не все. Але дійсно приємно зустріти вас у нашому трохи старомодному місті, і дякую за підтримку.
Схоже, я вже почав звикати до появи в моєму житті особливих сутностей, а ще ж донедавна навіть не знав про їхнє існування.
Князь оглянувся, а далі зосередився зором наче на глибинах під Театром.
- Ще та місцина, з минулим, глибшим, аніж його нинішні мешканці здатні уявити. Тут жили дещо інші істоти, стояли величні дерева – до удару, що утворив на пагорбі розточчя видолинок, в якому зараз і лежить місто. О ні, вони нічого спільного не мали з дикунами, що ховалися в необжитих місцях. Та ваш промисловий устрій і науково-технічний прогрес їх би і розсмішив, і опечалив. Мені у спадок передалися згадки про них. - Велунд замовк. Та ненадовго,- так-так, місто з особливим минулим. Драматичним, зрештою, як і все на Землі. А ви присідайте, ми ж одного поля ягоди. До вподоби ваша гавайська сорочка, і те, що ви можете собі дозволити вдягати її під пояс.
Тепер Велунд, вочевидь, іронізував.
- О, поки у нас не Гавайї, і геть не Гавана, дозволяю собі цей моветон, - спробував я проплисти між порогами пригадувань і легкою іронією над своїм сучасним. Нехтувати запрошенням стало би вже некоректністю, тож я присів поруч. Велунд поблажливо кивнув, неспішно змінив позу на більш зручну для розмови, розвернувшись в упівоберта.
- А чого я згадав про Гавану? Високу моду носити сорочки навипуск започаткували військові Кастро, використавши чи не єдину можливість для естетичного прояву. І скільки подібних дрібничок подвигають подальші зміни навколо. Але чи варто вважати, що в цивілізації майбутнього стане більше, наприклад, високої моди? А може навпаки – мода з усіх сил прикриватиме порожнечу, де колись квітла сутність? То хіба тоді вона залишиться високою?
- Ви, Князю, про нашу цивілізацію, що може втратити своє призначення? – Я спробував зрозуміти, куди ми плинемо. - І це кидатиметься в очі і в моді?
- Можливо. Для прикладу.
- І вищі сили з цим погодилися би, зі схожою утратою?
- А ви самі хіба не з вищих? Ви би погодились?
- Якби належав до них, тоді би точно втрутився.
Велунд посміхнувся.
- Знайомий з багатьма, які вважають себе вищими, девами, напівбогами. Найчастіше – безпідставно. А інші почасти виродилася, чи ось, як я, вкрай ослабли, - скніємо тінню колишньої величі. Але ви точно не ашур, не відьмак і не перевертень, не примара, а з іншого боку, і не святенник – тож ми багато в чому схожі. І виглядаєте доглянутим, принаймні, сутнісно, що залежить і від жіночого оточення, так, друже, впевненість у собі – глибоко інтимне відчуття.
Він підморгнув, і як на ймовірного ворога людства, аж надто тепло. Що ж, я такого точно ще не навчився, як і його неприхованим поглядам на легко вбраних перехожих дам.
- Князю, нехай зараз мені і краще, аніж декілька днів тому, та з жінками, в цілому, гірше, ніж моглося би.
- Непрості часи? Та й це промине. Геть усе. Але вертаючись до жінок, у багатьох з ними не спроста проблеми. Ні, достойних, турботливих, люблячих супутниць чимало, але не всім фортунить упізнатися з вищими. А вам, я чув, пощастило. І з віком теж – ввійшли в буремні води достатньо зрілим. А уявіть собі емоційного юнака на могилі свого світу. Добре, що й мені допомагали богині, тому я і перед вами, в той час, як багатьох і багатьох вже немає.
- Вони дійсно богині? Чи це невеличке перебільшення?
- Добре, в дійсності боги в цю тримірність не помістяться, тому в кращому випадку - напівбогині. Але і для тебе, і для мене жінки – постійне диво, тому нехай з невеликою натяжкою, та все ж «богині».
Це ж треба. Ми вже майже на одній дорозі. Схоже, Велунд і справді прагнув перекроїти враження, що склалися щодо нього і не лише в мене. Але навіщо такі труди?
- Дякую, Ваша Високосте. Згоден. Я мало відаю про вас, і ось нагода дізнатися більше. Інші бачили у вас вічного недруга, уособлення зла, пересмішника, мандрівного властителя, навіть міфічного останнього повелителя ельфів. Як бути із цим?
Велунд провів коротким поглядом ще одну красуню і повернувся до мене.
- О, про мене стільки різного повідають, що й сам плутаюся – де, хто, як, і з ким. А потім роки і роки, не все відразу і згадати. Але одне точно – не маю нічого спільного з чорними ельтами, з якими ви мали неприємність недавно перетнутися, хоча і з сучасним людством теж обмаль стосунків. Як сприймали мене інші, це і від їхньої величі залежить. Чи перелити в кухоль бочку? Щось подібне і з враженнями. І щодо моєї особистої відповідальності за вчинене, то вона, як і у кожного з нас, на обличчі. Бачите на нім людожерство, зрадництво, підлість, несмак? – Велунд похитав головою. - А я значно старший за вас, могло і назбиратися. І назбирати свої роки, постаріти міг лише в одному місці Всесвіту – там, де народився. І земне життя у порівнянні з тими краями нині - елітний курорт. Тож тому я дещо фривольно й поводжуся, як і кожен на відпочинку. Хоча й тут інколи штормить. Але свої обов’язки виконував і виконую досі. Це якщо говорити й сприймати без зайвих емоцій.
Еге ж, без емоцій, коли навколо лише вони і помітні. Навіть на цій алеї. Цікаво, що попри видимий гармидер навкруги, наша лавиця належала суто нам, так наче перехожі її і не помічали. Та й шум до нас особливо не проникав, ми могли розмовляти і пошепки, й чудово б чули один одного.
- То ваша, Князю, батьківщина не зникла, вона досі існує?
- Батьківщина? Щось існує, щось ні. Як їх нині тут величають: Венера, Марс, Фаетон, Юпітер, Сатурн, а ще ж і їхні супутники, як і колишні земні. Чудові, густо населені місця. Були… Серед них і моя Батьківщина, а заодно, одна з країн ельфів і їхніх предків. Свого часу мені вдалося врятувати чимало нащадків мого народу. На жаль, нині ми всі помітно звиродніли.
Дивовижно, а мій Анагел нещодавно переконував мене у зворотному. Хоча й теж посилаючись на сторонні голоси. Саме на зникненні Велундового світу, а не на порятунку його мешканців і трималася логіка його, начебто, подальшої залежності від зла.
- Мені теж прикро, що стільки живого зникло в цьому світі.
- Так. І ніби в далекому минулому. Але що є минулим? Погляньте навколо – щомиті щось проминає і наче зникає, а ниточки зв’язків залишаються. Бо що навколишнє - час і простір? А може щось іще є – важливіше? Ми ж не повинні аж так западати в навіяні мозком картинки, вважати їх очевидною дійсністю, особливо, коли є значно більш прийнятні і обсяжні реалії.
Напевно в мене на обличчі відбилася неоднозначність почутого, бо гість добродушно посміхнувся, і цього разу саме мені.
- Князю, я поки не здатен сягати усіх почутих сенсових глибин, в голові ще той вир з останніх днів. Тому деталі присутні, але купи не тримаються.
- Це промине. Невдовзі збирання цілого стане вашою улюбленою темою. Та скажіть, як маю до вас звертатися? Період «Сергія» ви, як бачу, успішно проминули, утім, особисті сенси не зникли, трохи укрупнилися. Були просто «Сергієм»: «високим», «знатним», навіть «високородним», а стали іще вищим - «Ар…», «Яр..»? Коли спершу голосна, це ж до зростання. Ха, але далі не читається! - Велунд відвів очі, - і чого б це? Чомусь не бачу повністю вашого статусного імені. І ви його теж не знаєте? Враження, що вашу тілесність зібрали, перебрали наново. Та ще й в’язали древніми вузлами. І хто ж це потрудився? Щось знайоме. Але якщо той, про кого думаю, то обійдемося без імен. Хоча це й неймовірно!
Мій гість виглядав дійсно подивованим.
- Ха! Утім, доки не знають вашого імені, доти і не загрожує сокира влади. Але й чіткого статусу немає. Та ви, щонайменше, дев, отже з якоїсь гілки вищих, і вона незмінно проявиться, з чим і вітаю!
- Дякую, Князю. Я нині і сам себе лише частково впізнаю. Та ви подивували баченнями.
- А ви мене як.
- І добре, що стосовно дева немає сумнівів, що не якийсь там біс.
- Вагань вистачає, бо ж імені немає, але деви – цілковито ваш рівень, чи може занизько?
- Жартуєте? Та на Суд мене викликано, як дева. Раз так, то, напевно, нині ним і є? Хоча в такій якості нічого підсудного ще ніби не вчинив. Не встиг. Та, попри все, отримати вашу пропозицію щодо зустрічі було важливо.
- Я додав візитку до судового повідомлення, запевнивши Канцелярію в тому, що я ваш захисник. Ви ж не проти?
- Та ні. Але ціна має значення.
- З вас кинута в минулому «на щастя» монета, пригадуєте таку? Ви ж мені її послали?
Я всміхнувся.
- Було. Тоді будь-яка з них точно ваша.
- Ось в мене і нагода її відробити, і не тільки її.
- Я вдячний. Але чому взагалі йдеться про Суд?
- Девами, як і іншими вищими не стають, ними народжуються. Нехай навіть не усвідомлюючи свого походження. Цей аргумент ще ніхто не зміг заперечити. Ваш досвід поки обмежений, тому і кваліфікований захист потрібен незалежно від поглядів на судочинство. Кажуть, ви ще й спричинили руйнування у підземному просторі, в результаті чого з в’язниць втекло чимало засуджених, додають і інше різне. Це вагомі підстави для суддівського розгляду. Рівновага і домовленості в миру ж мають зберігатися.
- Он як. Знайома конструкція. І цей Суд оберігає саме рівновагу? Тому звільнення сумнівно ув’язнених не доброчинство, а порушення владних інтересів? Але невже і звище та сама влада?
- Відома тема. Я би сказав – вічна. І ви не перший і далеко не останній, хто її піднімає. Та давайте зважимо «за» і «проти», в тому числі і у вашому ставленні. От, скажімо, якщо руйнування тюрем це «добре», то чому ніде не відмовилися від них - ані нижче, ані вище? Чому Деміурги їх допускають?
- То Творець за існування тюрем?
- Ви про кого саме, там чимало Ймень, - зблиснув скельцями Велунд.
- Це ж тільки різні імена одного Творця.
- Якби ж то. Але найвищі джерела завжди присутні. І ось, коли тюрем, як у лісі грибів, ви вважаєте, їх Звище не помічають? Чи не допускали можливості їхньої появи? То чи не Вищим джерелам б і личило негайно змінити «темне» на «світле»? Та й що таке нижчі земні світи, як не очевидні в’язниці? Ледь не всі про це торочать. Але ж Згори мовчать, отже конструкція вважається доцільною. Навіть Іша, Ісус по-нашому, не закликав їх руйнувати.
- Невже?
- Уявіть собі. А який сенс?
- Але ж натякав на скоре падіння?
- Нехай, але і на відбудову теж, що і сталося у всій повноті. І не раз.
- Не розумію. І як єднаються у справедливість ці протиріччя? А ще ви так впевнено стверджуєте, немовби чули й бачили Ісуса особисто.
- Як поєднуються протиріччя? Дозрівають до цільності, які містять в собі вибір до зростання чи занепаду. Вільний вибір! Звідси і делікатне невтручання до особистих справ, принаймні Зверху, але закладене і стримування, аби, наприклад, ми певними діями не шкодили власному чи загальному дозріванню. Інколи стримування переростає в ув’язнення, як наприклад зараз більшість ув’язнена в стінах обмежених грубих чуттів – і це теж наш вибір, бо двері для вільного пересування присутні в кожного, нехай і трохи вище поглядом. Тож маю запевнити, що все саме так, як має бути! Тому Творці хоча й не будують в’язниць, але і не намагаються зробити більше, аніж можуть. Те саме й Ісус. Кесарю – кесареве, Богу – Богове, правда? Це ж пропозиція вибору і для нас, - Велунд вдихнув і на мить задумався, та впевнено продовжив. - О так, я бачив Ісуса особисто, і не один раз.
Князь якось по-особливому всміхнувся, потім глянув з цікавістю, мабуть, очікуючи на мою реакцію. І вона не забарилася.
- Он як. Шановний Князю, то чи не з вами він зустрічався у пустелі? – Я не стримався, усе ж, події недавніх днів дещо накрутили мене, хоча і підшуковував найбільш м'які слова, аби не зачепити гостя.
Та Велунд ніби і не зреагував, принаймні, зовнішньо.
- В пустелі? Ви про той випадок у Євангелії? О, якби мене відганяв, то, певно, би відразу й відігнав. І як би тоді я зміг неодноразово бачитися, розмовляти з Ним?
- Кого ж тоді відігнав?
- Там вказано кого, але не будемо зараз про ту особу, може пізніше.
- А чому Іша, а не Йе-шуа?
Велунд посміхнувся, та весь його вигляд показував, що він шукає правильний тон.
- Іша – специфічний прононс першомови, якими за тих часів активно користувалися на Сході деякі народи, а Йе-шуа - суто семітська вимова народів інших, а, власне, Ісус - це із кельтсько-галльської скарбниці.
- Але Євангелія написана побутовою грецькою.
- Так, Деве, на території нинішньої французької Галії, коли ці тексти писалися, освічені кола вільно говорили столичними мовами, передусім еллінською, нещодавно названою грецькою. Як не як, тоді це була мова Візантійської, Ромської імперії. А самих греків не існувало в природі. Хоча була ще мова пізніших галльських жерців, відома нині, як латина, і вона з часом завоювала міста півдня Галії. І породила дальші розгалуження у вигляді сучасних європейських мов. Так склалося. А в цілому мови слідували і за релігіями, і за розмаїтими владарями племен і родів, змішувалися, як різні потоки. Звідси й зростання розбіжностей, різні імена одних персон, численні версії тих самих подій.
- І повна плутанина внаслідок, і когось це влаштовувало. Та, все ж, Спасіння з Ісусом і пов’язують - спасіння з тюрми, яку він не вважав злом, чи як?
- Іронізуєте, друже? Дарма, все значно серйозніше. Ви ж, як дев, майже здобули вічність. Більшість саме це вважала б за Спасіння. І, хто сказав, що тут усе тюрма?
І Велунд провів рукою навколо.
- От їм Спасіння бачиться подібним на те, як вони живуть, але з безперервним задоволенням тілесних потреб, покращенням побутових зручностей.
- І в чому вони помиляються?
- Як виявилося, не має великого значення – помиляються чи ні, важливо інше, бо так чи так, всі в якійсь мірі втілюють Вищий Задум. - Велунд на мить замислився, - саме тому мене і цікавив Ісус, і все, з ним пов’язане, і не лише мене. Не його дива, бо він сторонився зовнішніх ефектів, а тонка відповідність незримому, що за межами розуміння.
- А де тонко, там і рветься, ще й навмисно перерізається. Це фатум. Та й хіба здійматися по найтоншому легше, аніж твердими сходинками?
- Не зовсім так, Деве. Йдеться ж про рух угору, тобто про внутрішнє, де ніхто крім нас самих нічого не переріже. Та й не має в нас місця для грубих сходинок.
- І як же втілюється Задум в наших жорстких умовах, коли немає значення помиляємося ми чи не помиляємося?
- Автоматично. Заблукалі в помилках опиняються на дні своїх можливостей, але й там, хоча б на дрібку, та докладаються до роботи світла. Ось, до прикладу, гляньте, здавалося тутешні церкви, релігії спиняють своїх прихожан на льоту, обрізають, приземлюють, скривлюють - віру на себе перетягують, деякі служителі приховують, а то й породжують злочини, - суцільні, наче сутінки, важка хвороба, але, водночас, віряни в цих Домах сягають час від часу і стану чистої гармонії зі світом, нехай і на своєму рівні, та здійснюють в такі й наступні миті призначене не лише в тілесному вимірі. А діти, граючись, хіба не в подібному сяйному стані знаходяться? А природа?
- Та невже? Не знаю, як природа, але сутність пересічних заблукалих хіба з часом світліє, покращується їхня карма, вчинені злочини перестають бути злочинами? То невже несправжнє може нести справжнє?
Я швидше підігравав зараз гостю в його викладках, давно махнувши в житті рукою на можливість осягнути подібні високі матерії.
- Ах, не бачите цільної картини, бо вона за межами звичного розуміння. Але допустіть, що дещо важливе, згідно Задуму, таки стається автоматично, незалежно від того, хто ви, і чого особисто прагнете, якщо збігається ряд факторів. От, наприклад, у цьому сутінковому світі завжди була й буде вибухова суміш всього і вся, бо тут стільки протилежностей сходиться, але ці чинники не надто заважають ні основному, ні прихованому Призванню кожного. Іншими словами - дитя радіє і світ твориться! Дитя в нас. То ж є родючий грунт - природа людини, з якою досі не справилося так зване зло, в яких би умовах Земля не перебувала. І от Ісус підтвердив, справдив, а де треба, й уточнив сенси сущого, і передусім людини.
- Справдив сенси?
Мені сподобалась ця версія - схоже, глибша, аніж про Ісуса кажуть.
- Як дбайливий син, що піклується батьковим господарством, підтримує здійснене, увиразнює ще не проявлене із батькового задуму. Так і вчинив Ісус. Кажу впевнено, як уважний свідок.
Ці слова, про особисте посвідчення, приголомшували, дійсна історія сина Божого мене цікавила завжди.
- Я не все осягнув, але щиро заздрю! Бачити своїми очима, бути поруч, відчувати Ісуса! Понад усім - мати подібні згадки: не перерізані, не перекручені, живі. Ви ними ділитеся?
- А ви готові прийняти подібне?
- Хоча б торкнутися.
- І наслідки б не злякали?
- Та й так у мене повний швах. Можливо, це був би чи не останній шанс для просвітлення.
- Думаю, до останнього далеченько, але варто випробувати і цей, - Велунд, наче зважаючи на щось похитав головою, - я передам вам дещо зі своїх згадок. Хоча постійно й не тримаю їх при собі, бо з ними жити, як живуть усі, не виходить.
- Це стало б коштовним даром. І як вони можуть заважати? Щось надмірне?
- Вони, як вир. І щоразу щось нове. А на те, що приходить, потрібно відповідати. Приростаєш новим простором не для його порожнечі. А заповнюється він лише діями. Чим довше із Ісусом, тим тонша новизна, і тонші потрібні діяння у відповідь. Тож і кажу – нелегко, опісля них нелегко. Не просто і виходити з тих згадок - із повного, неспішного щастя, радості. Ісус умів проявляти насолоду і справами, і словом, і просто собою - ладними потрапляннями, от як музиканти беруть вірні акорди, або співці влучають голосами в мелодію, збагачуючи її.
- Тоді ви володієте справжніми скарбами.
- Напевно так.
- А якою мовою він говорив? Чи мав подібність до відомого образу?
- А якою не говорив? З його здатностями. Так, білий, схожий на відомий образ, великий мандрівник - ходив і вашими краями. Бував у вас на півдні в юні роки. Там, де нині Крим, лежали ширші землі і наліво, і направо. Тож він був у тих місцях. Спершу дозрівав при храмі Індри, але швидко переріс учителів і їхні вміння. Потім дійшло і до конфліктів. Ісус не приймав сліпого послуху і муштрування. Та найглибші суперечності виникли щодо кастового розподілу - мовляв, за дійсними якостями мала б визначатися належність до варн, і не в збереженні ієрархій ціль, не у спадковій владі родових кланів, від кого б вони не походили. Та й відбувати подальшу службу у військових кошах на кордонах з ордою відмовився. Тож від вас таємно подався до Тибету, в Індію. Вчився, далі і сам навчав. А за роки повернувся додому найдовшою можливою дорогою в обхід Середземного, тоді Галльського моря. Я, звісно, далеко не про все відаю, та нагадайте в кінці нашої зустрічі, щось для вас знайду.
- Обов’язково! Це важливо.
- Домовились, - Велунд хитро примружився, - нехай ви й не перший, хто стверджує подібне. Чомусь аж надто часто високі бажання непомітно тануть у плині звичного буття.
- А я чув, що й останні стають першими.
Велунд посміхнувся і ствердно гойднув головою.
- А буває, ще і своїми учнями обзаводяться, а потім і слугами, обійстям, і пішло-поїхало.
- От-от, та ви щойно нагадали деякі з поголосів, не знаю, чи зручно щодо них запитувати.
Велунд глянув уважніше і зненацька змовницьки підморгнув.
- А чому ж ні, маємо перед Судом встановити довірливі взаємини. Тож, коли маєш запитання, кажи.
- Князю, подейкують, біля вас час від часу виникають тьмяні особи, підозрілі супутники, та й про якісь бали Сатани згадують. Це видумки? Чи не про вас?
- Моє ім’я ще когось нагадує? Ні, я не втілення Зла, і точно не Сатана. Щось у чутках завжди відповідає дійсності, але далеко не все. Ось і зараз в мене є помічники, котрі супроводжують мене в цій мандрівці. І у вас, Деве, є супутники. Вони у вас перші, наче посланці долі. А я своїх супутників частіше отримував не за власною волею. Ви ж пам’ятаєте роки, коли на кілограм доброго м’яса навішували ще кіло кісток? Доводилося приймати схожі пропозиції. Інакше не виходило – в цьому світі світлі справи інколи мають погоджуватися і з темною стороною.
- І часто виникають подібні дилеми?
- Протиріччя поєднуються задля цілого. Це справедливо і щодо сил тьми - їх здебільшого додавали до спільних справ, аби щось приховати, перекрутити в моїй місії, але якщо поглянути глибше - рівновага на терезах потребує збереження. Це звична практика компенсацій. Тут важливо, обираючи для себе правдивий сенс, залишати тій стороні яскраві формальності. І не завжди за недоброго ходу подій вдається відразу вивертати на світло. Потрібно терпіння, відсутність поспіху, і не шукати виразних перемог, свого утвердження, слави. Тож, як і всі у плоті, я не янгол. Так само не слід і вважати, що я й мої супутники - одне. А бали я люблю, та ще жодного разу не був на подібному у Сатани.
І добре. Я теж не готовий був вважати, що переді мною ангел. І себе до сяйнокрилих не відносив. Це, вочевидь, поєднувало нас.
- Дякую, Князю, зрозумів. Сподіваюся, що і мої нинішні супутники не стануть суттєвою проблемою.
- О, про них поговоримо пізніше, найкраще – після процесу. Та бачу ви не надто стривожені ним, ми вже чимало про що поговорили, окрім найголовнішого.
- Справді. Незвично, що ви, з такими можливостями, мій імовірний захисник, і просто цікаво - навіщо вам ці клопоти?
- Для чого? Є передчуття вашої важливості, а я звик сіяти перед собою задуми, спроби, події - формувати майбутнє. Тому дещо й досі у світі значу й можу. Схоже, підтримати ваш пагінець у наших хащах - не просто гуманізм, але й вигода.
Це був цікавий образ, я спробував уявити подібну картину з вирубкою довкола мого тонкого пагону всіх і вся, невже задля світла в цілому? Чи ж бо йшлося виключно про моє підживлення?
- Та я б на вашому місці в будь-якому випадку не розслаблявся, справа ж не в мені, а таки у вас. Нехай не всюди продажні арбітри й адвокати, й ілюзорне греко-римське право, але кожна буква отриманого Рішення матиме значення у майбутньому. Щиро сподіваюся, для вас там знайдеться гідне місце.
- Перспективи невтішні? І коли лише хмари встигли зібратися?
- А може навпаки – це ви тільки нещодавно усвідомили те, що почалося значно раніше. І смію запевнити, що й подальше залежатиме не тільки від вас. Попереду мла густа. Нехай це й тимчасове тло, бо в кожному разі дорога йтиме далі.

3
Мені здалося, що у мого співрозмовника нарешті склалися потрібні пасьянси щодо мене, чи чогось більш фундаментального, й визріли не лише відповіді, але й нові ідеї.
І справді, Велунд із ледь помітним зусиллям підвівся, але при цьому на тростину опиратися не став - дочекався поки я зробив те саме, і взяв мене під руку. І ми подалися вздовж алеї.
- Нога затерпла. Роки і долі. Ви ж не проти невеличкої подорожі?
Проти я не був.
- Хочу у вас, Деве, запитати ось про що. Якби ви могли змінити своє минуле, чи захотіли б це зробити?
Запитання застало мене зненацька, я собі подібних ніколи не задавав, нехай, бувало, і йшло до цього.
- Безсумнівно.
- Та невже? Наприклад.
- Ну от, у розпалі розмови з цікавою жінкою інколи хотілося би на одну-дві хвилини назад відступити в часі.
- Це само собою, але не глибше?
- А що там шукати – в глибокому минулому? Хіба, аби пригадати, відчути, порозкошувати, спробувати перенести подібне і в майбутнє. Та й хто не хоче, скажімо, на день у своє дитинство?
- І що, для вас це важко?
- Для мене так, зі згадками проблеми, але ж це тільки згадки?
- Хіба? Беріть глибше й ширше, мало хто розуміє, що минуле, дійсне, і майбутнє – цілісні. Але, знову ж, не так, як гадається – хоча і пов’язані, але не тими дорогами. Скільки раз намагалися переписати смертні і безсмертні минуле під інший сюжет, а все марно. Бо ж дійсне не мандрами у минуле змінюється. Воно будується нинішнім, проте не будь-як. Так, можна повернутися, скопіювати, наприклад, спалений рукопис, побачити, як те чи те відбувалося, але ж нам із вами відомо, що не відновлені записи, слова та ідеї, рятують чи творять, в тому числі і світи, бо нічого й так не губиться. І той, хто здатен піти в минуле, здатен знайти потрібне і в сучасному, і все завжди на своїх місцях. Вартує, скажімо, почати жити по-новому, і ось вже нова дійсність, і, що цікаво, для неї неодмінно знайдуться до того малопомітні, та цілком достатні підстави з минулого - подробиці, які не згадувалися раніше. І чим більше виникне отих підстав, тим інакшим стає переусвідомлене дійсне минуле. Хоча навряд чи варто його аж так часто змінювати.
Цікаво, до чого вів Велунд. Та нічого особливо розумного в продовження теми розмови на думку не спадало, хіба деякі веселощі.
- Це ж добре, що завжди існує можливість виправити помилки згодом, і особливо не паритися. Як тут кажуть, залиште мене яким є, для чого покращувати те, що й так згодиться, тим більше, якщо можна потім підправити все одним махом.
- Кепкуєте, друже? Даремно. А щодо «який є» і «так згодиться» - ці речі надто швидкоплинні. Якщо їх постійно не підправляти, можна швидко занепасти. А одним махом, це хіба в Чистилищі. Та й нам важливий день нинішній.
- А як же – «хороше змінювати - тільки псувати!»? Не всі ж – тотальне зібрання недоліків? Невже просто «хорошого» недостатньо? Невже потрібно постійно додавати, розширювати оті ваші протилежності?
- От-от. А ще кажуть: «краще – ворог хорошого». Тож і стається, що «не мир я вам приніс, а меч». Бо й справді - зростання вимагає нового простору, в тому числі для внутрішніх протилежностей, а отже, скидання старої криці. Тонка це справа, і в деякі періоди, ось як у Калі-Югу – неможлива. Не всі це приймають, тому і проти потемніння релігій і мирської влади невчасно постають, самі страждають, а ще і ангели через них падають з небес. Та чи для впалих все вже вирішено?
Схоже, пішли якісь натяки в мій бік. Я мав визнати, що співрозмовник уміло закручував сенсові вири. Невже він саме такий – тонкий інтелектуал, з розсипом питань, які досі без відповіді? Чи веде мене до своїх вирішень вогнем і мечем?
- Цікаво. А що тоді рай, і пекло, невже і вони зростають і змінюються? А якщо змінюються все, що тоді людство може відтворити на Землі?
- В миру не сотворити раю, бо він вже існує, і в іншому місці, і з пеклом те саме. Але дійсно, зростання – це постійні зміни.
Він, наче досвідчений вчитель, мабуть, м’яко тиснув на мене, ніби скеровуючи до чогось.
- То ці зміни без суттєвих світових сенсових перемін?
- Якось так. Бо якщо пригледітися, то найважливіше утримувати тут і зараз лише постійно змінну, але в межах гармонії, задану кожному первинну відповідність. До речі, запам’ятайте цей, у вічному русі, ключик «заданої відповідності», він легко прочинить будь-яку браму, але саме на вашому шляху.
- Не заскладно? А ще й утримувати задану відповідність - собі, призванню, промислу?
- Еге ж – і не відхилятися. Інакше добром не закінчиться. Або ж навіть не пробувати аж так зростати, - і Велунд обвів поглядом і рукою рух народу навколо, - що більшість мудро і робить, нехай і несвідомо.
- Але ж це застій, і далі лише падіння? І чи випадкове? Чув якось про передбачення, що лише коли остаточно зникнуть люди, тоді й переможе зло? Ви про подібне?
- Вже ближче й ближче. А хто в нас «люди»? Невже будь-хто? Ті, хто хоч якось проявляють «людяність», так? Отже, перебувають здебільшого на світлі, і в заданій відповідності? На жаль, народжені стати людиною, не часто нею стають. А ще, приходячи сюди, геть все забуваємо. Просто біда. А як же гордо сюди направлялися, які плани будували!
- Тож може це немає значення?
- Має. Бо ж ми, зі всіма своїми чуттями, як би це зрозуміліше сказати, - ми тут, для навколишнього буття, як вища нейронно-нервова система. І якби ж тільки це.
- Ого, он як. Але ж і це, як зараз модно казати, голографія, умовності, які розмальовує в реальність такий же ілюзорний мозок кожної істоти?
- Проте живе єство кожної істоти - реальне. І мозок завжди відповідний її рівню. Рівень змінюється, то й навколишнє уточнюється, і вельми типово для всіх присутніх. З кожним кроком вгору чи вниз проявляється задана відповідність. Тож якщо і присутні якісь чари, то не суперечні відповідності. Ключ той самий.
- І хто ж чарує, і хто крутить плівку? Невже та чи та особа Творця? І навіщо це? Але так чи так - чари дійсно присутні: жінки ж ось безсумнівно чарують.
- Присутні. Жінки в цьому найперші, але вони заходять наче з іншого боку, від своєї природи. Чоловікам це мистецтво від народження повноцінно не підвладне – але навчитися можна.
- А Ісус як ставився до чарів?
- Ісус не чарував. Відкривав дороги. Проявляв світлу магію буття, що зовсім не чари.
- Як Бог чи інакше?
- Ісус мав дивовміння, але використовував їх просто, людяно, милосердно, і згідно тутешнім реаліям. Коли чари не задля бажань, а для повернення відповідності, найкращого можливого для кожного випадку стану справ.
- Тобто, чари – це про втілення бажань, а тут інакше?
- Інше, магія життя. Тому й кажу про відкриття доріг, шляхів до неї. У більшості ставлення до магії, як до так званих «чарів», мовляв, «раз» і аби бажане сталося, і без особливого напруження - трохи неясної сторонньої допомоги і хотіння втілені. Та при такому втіленні, чи зберігаються відповідності? А їхнє дотримання – найважливіша річ. І ось що найважливіше - не обов’язково тут бути Богом, аби відчувати і триматися високої гармонії.
- Але ж мудрі пересічні пічкурі потрібні саме такими, якими вони є. Отже, існують й інші достойні варіанти?
- Все, про що можна вести мову – існує. Але не все стійке і самодостатнє в своїй цілісності. Піскарі роблять, якщо роблять, лише мінімум з необхідного. Але часто, не усвідомлено, і чимало зла.
- Це я розумію, а щодо стійкості цілісності – не зовсім.
- Не всі суперечності єднаються в гармонійне ціле. Скажімо, беручи щось із порушенням відповідності, втрачаєш інше. Ось, Ісусу пропонували, спокушаючи його, схожі здійснення без відповідностей, бо ж його відповідності зовсім інші. Тож він і казав, що вже все має, хіба інше потрібно?
- І розп’яття на хресті – ідеальний для бога стан справ?
- Я ж казав, що бог тут повноцінно не поміститься. Тому і йдеться про людину, що за Образом і в Подібності.
- Але і просто вищі істоти легко б обійшли смерть, подейкують, що й Ісус теж далі жив і навчав на Сході.
- Це не ті голоси, що кажуть правду. Для Ісуса то був найвідповідальніший момент в земному служінні, і він не відступився, пройшов до кінця людиною, в межах людяності. Що тут не з ідеального? Та ще й коли не для себе, а задля батькової справи? І це лише один, нехай і визначальний момент, бо ж є й відповідності кожного кроку. Мати людські відчуття, переживання, але не зловживати особистими бажаннями і примарними потребами! Навіть стосовно жінок. А вони дійсно мають владу над чоловіками! Саме ця його стійкість в межах людини - вища мого розуміння. Я, певно, і надто простий, аби осягати подібне.
- Невже і простота шкодить?
- У спрощенні завжди ховається та чи та особиста насолода, зрештою, як і у позірному ускладненні, а тут доладність Подібності і Образу, людині в цілому, найтоншим відповідностям. Запевняю, кожному вищому, значно легше знайти особисту гармонію, жити непримітно для мирських очей – аніж це. Тому і кажу про свою слабку простоту.

4
Мій гість захопився досить складними темами, і щось мені підказувало - неспроста. Я вирішив напівжартома спробувати змінити русло розмови.
- Та невже, Князю, до вашого багажу знань і досвіду, знайдеться та, що задовольнить ваші потреби, і це буде та сама, ваша простота?
Велунд зупинився.
- Дійсно. Близькі стосунки стосуються лише співмірних осіб. Тож і я визрів до однієї, особливої жінки. До буття без надмірностей. Більше не потрібно. Більше - губишся. І менше – теж. Та й жінка біля тебе – лише суто твоя ідея, відтак шукаєш найвиразнішого її проявлення. Тож і знайшовши себе, знайдеш і її. Тоді й виникає оте, що відібрати майже неможливо. Та ви й самі знаєте, про що я.
- Спорідненість? Ні, не уявляю тривалих зв’язків з небожительками, навіть якщо йдеться про умовність такого статусу.
- Ось поглянь, йде простий чоловік і тримає за руку свою богиню, вона для нього саме такою і є. І вони співмірні. І він старається бути відповідним і їй, а відтак і своїй ідеї. За таких збігів обраниці нас і створюють, і вдосконалюють, навіть коли вони й умовні богині.
Я пригадав усіх знайомих мені, нехай тільки й напівбогинь. Потяг до чарівної миті з ними був, і ще й який, але подібних збігів між нами я не помітив. Чи може щось не зрозумів із ідеєю?
- Навряд чи я вже готовий до високих ускладнень, в кінці яких, видно, і приходить заповітна простота.
- Це тимчасове. Мимоволі шукатимете у кожному стрічному, особливо в жінках, відповідний собі рівень, і не для короткого заволодіння.
- Але й до короткого потяг закладений Звище, чи ні?
- Звісно, є й такі сцени. Непогано, коли на побіжному спогляданні і зупиняєшся. Але хто вдовольняється першою смачною чаркою в стосунках, навіть випадкових? Це не природно. То звідси й починаються високі ускладнення: цій варто додати одне, а отій інше. Підтягнути, підкинути здібностей, можливостей, і з найкращих намірів. І простій жінці цю творчу потребу в нас не спинити, не задовольнити.
- Певно, це спільна проблема і для вищих? Знайти свій ідеал, свою над богиню?
Ми знову йшли, нікуди не поспішаючи, і, як не дивно, ніхто не заважав - перехожі попереду розступалися, наче невидимі супутники князя і справді активно старалися задля нас.
Велунд, наче пригадавши щось, усміхнувся.
- Так, це ще та проблема. Але є й після смак. Особливо в стосунках із земними жінками. Після наших доторків вони залишають і частку нас при собі. Чи не так?
Схоже, зараз він мав на увазі і мої інтимні справи. Я йшов поруч і ніяк не міг второпати, що відбувається. Я очікував усього, що завгодно, окрім приємного нічого-неробства з елементами ненав’язливого філософствування. Чи то так діяв обраний Князем акторський образ Кейна? І навколо чого тоді йде гра?
- Ви ж, Деве, маєте цей досвід.
- Бувало. Наслідки ще ті. Знати б, на чому зупинитися. Де ті кордони. А я ж наче коливаюся на межі. З якого боку моє? – Якась небезпека відчувалася в переході уваги Велунда на мою персону. Краще вже високі теми. І я спробував до них повернутися, - Ісус, як я зрозумів, за межі особливо не переступав, дивився в інший бік і від вищих?
- Природно, як для «людини». Тож і не переступав. Та хіба не з людини зростають вищі? Хіба не стала Марія від його торкання вищою? І чи тільки вона?
- Майже нічого про це не знаю. Але чому людина? Хіба людська місія виглядає нині величною, чи я чогось не помічаю?
- Не помічаєте поступового звільнення людей? Мабуть, є й причина? Ісус прийшов сюди вінцем Золотого вкраплення у розпал Калі-Юги. І тоді й відбувся сплеск, народи підняли голови, наче прозріли, ожили. Чимало хто помітив, що відбуваються надзвичайні події. Та й пророцтва існували. І стільки всього втілилося і проявилося за порівняно недовгий час, і продовжило зростати. І все без активного втручання вищих.
- Але ж його розіп’яли. І це здійснили теж люди.
- Ті, хто це зробив, осуджував, катував, були зміненими єствами, що позагублювали людяність, вийшли з Образу і Подібності людини, тож вони, окрім усього іншого, довели і хибність не людських шляхів.
- Кому довели, якщо нелюдськість і далі шириться?
- Своїми подальшими долями. Так, розміри протистояння відтоді значно виросли. І людство, попри темний вплив на себе, ще не впало. Та й воно не наодинці проти зла. Не помічав, порушення гармонії на будь-якій окремій території викликає протидію оточення, всього живого буття – ймовірно, саме тому планетний світ залишився живим і в значно важчі години, і, безсумнівно, житиме далі.
- Природа? А раптом це Ісус зостався біля нас, з нами?
- Можливо. Та це складна тема, утім, Син ішов і далі дорогою Батька. А Творець дійсно завжди з нами.
- Князю, у ваших словах стільки цікавого. Сподіваюся на згадки про Ісуса, що там знайду відповіді.
- Безсумнівно щось знайдете, і шукати довго не доведеться.
- Отже є надія на вирішення нинішніх протиріч.
- Ситуація, попри все, світлішає. І для Сонця встає Сонце. Темним силам, нехай вони і в розквіті нині, важчає, їхній простір тут фізично звужується. Років за п’ятдесят – сто складуться геть інші умови і не тільки земного існування. Та це не просте випробовування для всіх сторін. Бо одні звикли панувати, інші – бути безвідповідальними. Та повторю, друже, у Середзем’ї*, в цьому Сутінному світі, невдовзі проясніє, і стане виразно помітно, хто є хто, і хто з ким. Маю сподівання, це не стане причиною різанини, великої помсти.
Цікаво, на кого чи на що він натякав, та, певно, на нині приховане.
- Зло має залишитись непокараним?
- А є підстави вважати, що перед нами виявиться дійсна причина, а не підкинута справжнім злом хибна ціль - наші сусіди чи одурманена частина люду? І взагалі, чи тут, на землі існує безперечне зло? Досі не знаю. Бувають темні, сірі, сутінні живі істоти, а хіба живе здатне бути втіленням суто зла? Значить в розмаїтості живого є необхідність. А, потім, звідки б’ють дійсні джерела чорноти? От спробуйте поглянути, відчути зараз не нижні простори, а те, що далеко за кордонами тутешнього сутінного буття. А буття взагалі? А що за небуттям?
Велунд уважно глядів на мене, але моя спроба глибинної розвідки явних результатів не принесла, хоча була й не безплідною. Нехай окрім коротких згадок про драконів у небі, вочевидь, із земного світу Тьми, і двох тамтешніх девів, і закінченні на них усього земного, я нічого більше не відчув, та враження, ніби закинув наживку на гачку у води ще глибші, промайнуло. Ще й у відповідь усередині кольнуло.
- Чудернацько. Ніби й пусто, а ніби дещо і є.
- Та невже? Ач який. Тут і відповідь. Якби сюди легко потраплялося, навкруги б кишіло мислимим і немислимим. А потім, сюди – це куди? Це ж потрібно гармонійно, чи хоча б у такт, потрапляти у відповідну музику деміургових струн, і чи будь-яка рука зможе не фальшиво до них торкнутися? Тому ледь не всі місцеві – свої, як світлі, так і темні. Нехай музика сфер час від часу грає тихше, але грає завжди. І в кожному. Усі ж гомо, всі - єства.
Цікаво і складно в нього виходило. Та ще й безпосередньо, наче ми значно ближчі, аніж випадкові знайомі. Утім, в мене наростало і відчуття, що попри серйозність нашої розмови, ми переважно грали один з одним в гру в розгадування прихованого саме в нас, а не в навколишньому.
- А як же оті згадки про зустрічі з різними, зовсім чужими істотами, химерами, зрештою, кого чи що там старий Ра відганяв блискавицями? А про струни гарно, почути б колись їхню музику.
- Відганяв, та якось і не відігнав. Юги ж бо змінювалися, і вищі маліли. І не лише вони. Погляньте на найближчі планети. А музика і там є, чекає на своїх виконавців і слухачів, котрі повернуть задані відповідності. І з ними тамтешнє життя стрепенеться.
- Але ж виходить, що музика гармоній безперервно звучала і в минулому, і тепер, і в майбутньому існуватиме? І вздовж оцих струн, вздовж їхніх вібрацій, можна зійти в минуле, чи в майбутнє?
- Непогано впіймано. Якщо виразно чути цю музику, то так – і, знову ж, для подібних вищих умільців усе пов’язане – минуле, нинішнє, майбутнє. Одне явище. Струни пронизують цілісність. Цілісність не роз’єднується, зростає. І стискається лише, коли в ній не вистачає живої присутності. А ще цілісність створює нові цілісності. Якось так. Прислухайся і побачиш.
Перспективно. Що ж, я і раніше відчував дещо зі сказаного Велундом, і навіть дечим інтуїтивно користувався, та тепер, можливо, розумітиму більше.

5
Я роззирнувся на поки ще бадьору суєту суєт навкруги, але зачепився погляд знову лише за воронячу зграю, що невідривно кружляла наче саме над нами. І згадав, як бачив таке ж вороння, коли неподалік звідси очікував на свою знайому Лесю, аби знову привести її в своє життя. А склалося геть інакше. Як давно це було, ледь не в минулому житті, нехай і лише декілька тижнів тому.
- Ваша Високосте, як вам це кружляння угорі, хіба воно випадкове? Ми з вами є причиною, чи що інше?
Дивно, але Князь навіть не підвів голови.
- Навряд чи ми. Вороння зависає над виром, найчастіше спричиненим дійством у нижчому, підземному просторі. Певно, звідти зараз тягнуть енергію. Погляньте, в який бік вони кружляють, от вам і розгадка, - Велунд тицьнув декілька раз тростиною в плити тротуару, - тут у вас стільки всього внизу. Тому й на обличчях більшості зустрітих млява сонливість. Помічаєте?
- Хіба лише тут? – Але сонливість Львова здавалася мені незаперечною. Проте із воронням щось дивне, таки кружляє від початку саме над нами, і ще від Оперного. Утім, тутешні дороги стікаються саме до площі Ринок, а ними і над ними плине й усе інше. Але складалося враження, що бачу угорі те саме кіно, ті ж нещодавні кадри. Та й на самій площі буття нагадувало отой червневий ранок, коли я ще безтурботно потягував пиво, насолоджувався п’янким привіллям, нарешті відсторонений від буденних трудів на чиюсь користь. Сидів он за тим столиком – надихнутий і романтичний, коли біля мене з’явилася довгождана Леся. І от вона - мить перелому. Бо опісля, схоже, я тільки й втрачав радість буття, наснагу сподівань, перспективи омріяних літніх насолод, зрештою, як і саму Лесю – та й сам, мабуть, досі стою перед нею там і блідну просто на очах. Але ще намагаюся втримати ситуацію, щось пропоную опечаленій подрузі. Та якось невпевнено, бо очікуване продовження вже виявилось не в моїй владі.
І стало чомусь жаль отого себе. Хоча, в цілому, отой «я» тоді ще почувався ледь не деміургом, а хід подій – випадковим відхиленням від планів…
Але видіння потанули. Наш столик спорожнів – ось і досі порожній. Та, можливо, струни ще грають колишні мелодії? Чи ні? Бо, вочевидь, саме тоді моє життя і змінилося найрішучішим чином.
- Як цікаво, - Велунд поштиво глядів на мене, - а жаль, що ви, Деве, до своєї подруги і в помислах не торкнулися, може вона дійсно не для вас. Гарне ім’я – Леся. А який природний дар по родинній лінії! Чи таки торкалися, хоча би трішки?
Несподівана підозра, зрештою, остаточно повернула мене в цей час.
- Ви сприйняли мої згадки?
- Суто як ваш захисник.
Князь підтвердив свої слова проникливим поглядом, ймовірно, намагаючись оцінити ступінь мого роздратування. Та підсвідомо я, мабуть, готувався до подібного, тому сприйняв його повідомлення більш-менш спокійно. А щодо Лесі, то з мого серця вже витягли чи не всі гачки від минулих пристрастей.
- Сподіваюся. Нахлинуло раптово. Але ваше захоплення Лесею дивує, у вас вже є кохана і єдина?
- О так, і вона найкраща!
Щось тут не складалося докупи. Я з інтересом глянув на Велунда.
- Деве, в деяких просторах, світах я схимник, зовсім нерухомий споглядач, в інших трохи молодший, аніж оце зараз, мандрівник. І я теж змінююся, особливо від цікавих знайомств, але під увагою моєї богині. Тож у неї дійсно немає супротивниць. Але про це нікому, абсолютно нікому.
- Ви жартуєте? У чому тоді ваше однолюбство?
- Як у чому? Я дозволяю робити подібне лише їй.
- Але ж…
- Ви не розумієте, вона частково приходить в той чи той тілесний світ, в обраних нами жінок. І ми знову поруч. Ніхто особливо не страждає, навіть навпаки, як я і казав, багато чого залишається від нас у дар новим знайомим.
- Ви жорсткий жартівник, Князю. І подібне дійство, певно, не є вільним вибором ваших симпатій?
- Якраз навпаки, ми це обговорюємо і чомусь завжди домовляємося. Жінки інколи такі незбагненні, але зазвичай не проти і чогось дійсно нового, і коштовних дарунків. От говорите ви на подібні теми, і мимохідь опиняєтесь у ювелірній крамничці біля найдорожчого столика. Бо ж обговорюються аксесуари героїні у високохудожньому фільмі, та ще й для строго приватної колекції.
Я не стримався і розсміявся.
- Тоді я вже й не знаю, як це назвати. Але ж справа не лише в способах, якими ви досягаєте свого, але і в наслідках? Де тут хоча б якесь звучання ідеалу?
Звісно, я говорив зовсім не з тою серйозністю, з якою виступають народні трибуни, і Велунд мені швидше підігрував. Та я і не був певним, що він не підігрував саме моїм помислам.
- А вам, друже, не спадає на думку, що таким чином я лише відтворюю свою партію, навіть місію?
- Це як продовження до «ангели Господні злітали до дочок земних, і ті народжували їм велетнів»?
Велунд запитально тикнув пальцем вгору.
- Ну ми ж із вами точно не ангели. Та й ви, друже, колись зіштовхнетеся в собі з подібним, коли ваш простір значно розшириться у всі сторони.
Вочевидь, Метр мав на увазі і неусвідомлене підживлення своєї особистої сутінної складової, і, вочевидь, зовсім не світлими сторонами своїх партнерок.
- Сподіваюся це стається без гіпнозу і враження душ.
- Ні, таке виключено, зате включено, як я вже й казав, чимало симпатичного.
- Майже заспокоїли, тож нехай, і напевно в цьому всьому дійсно є свої високі сенси. Але чим, якщо це припустима розмова, Леся вас зацікавила?
- Ох Леся, Леся… - Велунд задумливо гмикнув, - чому ж недопустима, тонкі межі ще не перейдено, але вона і вас цікавила, і може й вона, як ви? Та як вам двічі в одну й ту ж річку ввійти? І чи це ще та ріка, що раніше?
- Якби ж лише це. Нещодавно мені одна богиня пояснювала, чим небесні ріки відрізняються від земних, ледве врятувався.
- Такі вони, вищі, - на обличчі Велунда промайнула ще та емоція, - але ні, тутешні ріки безпечніші, жінки – тим більше. Та в кожній із них є те, чого так не вистачає змореним вічністю небожителям – дійсна юність життя і, якщо пощастить, первинна іскра Творця.
- То ви збираєте ці іскри?
- Ні, лише дружньо насолоджуюсь ними. Але ви правильно відчули, що існує різниця між моїм «я» і безліччю «я» всередині мене. Тож подібні контакти потрібні більше їм - оті, відповідності, що знайдуться і в Лесі. А мені достатньо моєї богині, що навідає Лесю, якщо ваша знайома не буде проти. І без жодного неподобства і вампіризму. Подібні ситуації вам стануть зрозумілішими трохи пізніше, тому не ловіть мене на уявних силогізмах, просто покладіться на слово.
- Покладаюся, та все це, Князю, безсумнівно, нова сторінка у взаєминах між чоловіками й жінками.
І я говорив без жодної іронії.
- Та не кажіть! І от уявіть собі картинну галерею із достатньо динамічними відображеннями дійсних живих образів, і що ця галерея не виокремлює ці образи з їхнього життя-буття, як минулого, так і теперішнього, нехай це й короткі проміжки часу. І є чимало зал, одна з яких стосується чарів жіночості. Тож йдеться про мистецтво без приниження його статусу. І у вас в пам’яті, певно, є така галерея. Але вона виключно в пам’яті, в застиглій незмінності минулих вражень. Проте мистецтво завжди тягнеться до більшого. І це більше існує.
- Отакої. І це виключно приватна колекція?
- Бачите, друже, серед вищих приватність значить дещо інше. У тій галереї присутні життєві процеси, часи й епохи, країни і світи – тому це має і загальне значення.
- Тоді там, схоже, існує й оцінювання – що вивершене, чи менш досконале? То що нині в нас найкоштовніше, чи найцікавіше?
- Наразі ми ж говоримо про залу жіночих чарів, а вона не вимірюється в коштах, виключно в щирому захопленні, в непересічності образів, в незабутності. А що найкраще? – Велунд на хвилю задумався, - більшість схиляється до того, що тут ні розмаїто емансипований постмодерн європейок, ні чарівно розбіжні концепти східних слов’янок, ні чимало інших традиційних і новаторських проявів, не дотягують до японської класики. Щиро рекомендую, в них там зараз надлишок Інь за повного занепаду Ян. Не дивно, що підживлення вартісних мистецьких витоків багатьом бачаться саме з цих джерел. І не вважайте, що в посадових зобов’язаннях вищих присутній пункт щодо заборони врівноваження перетоків живих енергій.
Я усміхнувся. Це ж треба. Художня тематика теж була близька мені.
- Дотепно. Нехай дещо і за межами мого досвіду. Та й перспективи ще явно не мої.
- Стане ясніше, коли дивитися на подібне, як на мистецтво, а не вседозволеність. І, ясна річ, без посадових обтяжень.
- Та і я про це. Про чудноту живого. В черговий раз дивуюся з дозволеного нам Деміургами чи ж бо Творцем, хоча і не зовсім ясно, як щодо причин, так і наслідків. Присядемо?

6
Я запропонував Велунду той самий столик, за яким ще відчувалися привиди мого колишнього. Обличчям Князя, здалося, промайнула тінь вагання. Проте, мовби зваживши на різне, він погодився.
Поза сумнівом, у сказаному ним виднілася не лише іронія над звичними стереотипами, проглядали і сенсові ключі до тоншого буття – та невже спільні для нас обох?
- Ваша Високосте, ми, здається, постійно проходимо повз іншу важливу розповідь – про ваш рідний край. Розкажіть мені хоча би щось про нього. Ви напевно розумієте мою спрагу до знань, я все життя шукав подібні джерела і ось, нарешті, ви.
Гримаса щирого переживання не змогла чи не схотіла приховатися - Велунд важко видихнув.
- Тоді маю розповісти про печалі й радості ще тих, перших крилатих, як вони опускалися на величезні крони дерев, що над хмарами, і співали пісні про любов і кохання, про небо і долю. Про ельфів річок і долин, лісів і гір, а особливо, морів. Про їхні Середзем’я і Сяйносвіти, про богів і напівбогів, що існували поруч з ними. Чи про людей, які завжди розділяли ельфів від нагів? Було б добре повернути оте життя, але точне повернення неможливе, хоча якесь колись і станеться. До того ж я прийшов у ці світи в кінці найбільшої війни, і мало що застав. А ще й відкладав згадки якнайдалі, тож, в цілому, вони зараз не при мені. З того, що тримаю для вічного нагадування собі, лише одне – протиріччя не можна зводити надто близько, без повноправного і повнокровного живого прошарку поміж ними. Та мої краї знищені - окрім Юг і стороннього зла, й нашими бездоганними вищими. Тепер вони хто де, а залишки давніх народів розсіяні й перемішані, тож і йдеться вже переважно про далеких праправнуків. Та у вас навіть вони стали древніми. Я зараз кажу про кельтів і еллінів, чиї попередники ельти, діти ельфів, і фей, на цих землях практично потанули. Проте вони збереглися в земному Першосвіті*, і навіть трішки в Темносвіті*.
- А гали?
- Майже те саме, що кельти, але трохи з іншою історією.
- То древній народ крилатих залишився?
- Тільки не тут, не те середовище, але нинішні ельти – діти мого народу, найближча рідня. І чомусь тепер я більш близький з ними, аніж з їхніми батьками.
- Що і сказати, добре, що діти дітей живі, - я спробував осягнути почуте - щось явно ховалося в цих словах, чи за ними - та поки без успіху, можливо, дасться пізніше.
- А ще подейкують, що у жінок, які походять від фей, досі відчуваються місця зростання крил.
- І не лише це, крилатими ж були й чоловіки.
- Прикро, що так сталося. Маю надію, не даремно. Але люди на Землі вціліли, та й життя на планетах під поверхнями ніби продовжується?
- О, люди – без них, як виявилося, ніяк. А світи на ближніх планетах розійшлися надто далеко в пітьму і в чисте сяйво, і між ними поки немає проміжного життя - тамтешнє Середзем’я фізично знищене, і немає місця там простому люду ні у тьмі, ні в надмірі Сонця. Не дивуйтесь – люди це ж не тільки тутешні. Та без них усі планети стають напівмертвими. Тому я довгий час рятував і людей, і ельтів: викуповував, звільняв, обмінював, доки те мало сенс. Потім людей стали хапати і тут, і вже не лише в неволю. Але й це невдовзі зміниться - земляни прокидаються, різні сутності готові співпрацювати, і не лише вони - з огляду на спільну для всіх загрозу.
- То ви може зараз про ті химерні сили, з якими ще Ра боролися? Про них є докладніші відомості?
- На жаль, мій друже, вони нікуди не поділися, знаємо про них ніби чимало, та завжди недостатньо. Та й не дивно, бо що цей земний світ - вузька фронтова смуга на краю сяйва й тьми, де завжди напруження. І тому, як сказано, сюди і мир приноситься, як новий меч, і це не провина Небес, а природа тутешнього укладу. Та якщо ви дійсно цікавитесь подібним, спробуйте знайти Євангеліє від Творця. Щиро раджу, може саме вам воно дасться в руки. Це послання повноцінно не проявлене у нижчих вимірах, та ще й вкрай особистісне, проте вельми важливе. І є один бібліотекар, що допоможе вам у пошуках, - Велунд сяйно зблиснув склом окулярів, - як вам пропозиція?
- Невже від самого Творця? То, схоже, й бібліотекар із вищих? Одначе, дякую. Я лише за, та як з ним зустрітися?
- Він сам знайде вас і скерує, - Князь, мабуть, говорив без жодної гри, - я щойно послав йому повідомлення.
Відтак він відкинувся на спинку плетеного крісла, дістав хустинку і витер чоло.
Неймовірно. Було над чим задуматися, але пізніше, не за подібних умов - барвистий парасоль над столиком хоча й приховував від сяйва, але не від всепереможного жару.
Дівчина з обслуги нарешті принесла замовлену пляшку води. Та я ледь встиг розлити її в склянки, як над вухом пролунав на диво знайомий голос.
- О, вітаю, пане Сергію! Давненько не здибалися! Бачу, ви не самі. Радію можливості познайомитися! Як ваші духовні розшуки, є нові знахідки?

7
Два жовтаво-сірі обличчя з одним типом посмішки, спрагло вп’ялися липкими поглядами в кожного з нас. Трішки кругліше з них було мені добре відоме і належало керівникові однієї з місцевих груп свідків Ієгови, куди мене донедавна запрошували, якщо не щотижня, то раз на місяць точно. Але все це коїлося у житті колишньому, де я був, не зважаючи на погляди майбутнього Суду, усе ж іншим.
Я не мав вважав, що розмова з дослідниками-проповідниками на часі, але десь, в глибині єства, стало цікаво, як моє нинішнє відреагує на колишні подразники. Та й відповідності, як зауважив Князь, мали бути збереженими. І щось ще штовхало мене до розмови, щось маловідоме, хоча й дуже близьке.
- І мені приємно, Павле Івановичу, зустрітися. Це ж доля зводить, чи як? А щодо знахідок, не маю остаточної певності, бо випадково здобувши чималі скарби, геть утратив спокій. Ось біля мене майже бог, а я веду себе, як хлопчисько, пробую вести рівну розмову, задаю явно не ті запитання, і геть заплутався в зайвій риториці.
Обличчя проповідників одночасно втратили посмішку і витягнулися - втупилися в мого супутника, теж здивованого моїм експромтом. За мить-другу їх попустило, й вони переглянулися аби домовитися – з чийого рукава тягнути козирні карти. Випало моєму знайомому.
- Бог? Мені не почулося? Сергію, ви сказали, що вельмишановний добродій – бог?
- Я казав трохи інакше. Утім, здатен і помилятися, і біля мене зараз дехто більший, бо ж богів чимало, й повинні вони якось розрізнятися за статусами. І ось тепер, я переконаний, хід подій це підтвердить. А ви, як стається в подібних випадках, опісля майже все забудете. Але може й нестимете далі в єстві такі собі голочки неспокою - особливо яскраве з них, наприклад, що ваш господь давно покинув земні світи. І естафета вже декілька століть як передана іншим повелителям. І вони владарюють під його іменем, а вас використовують втемну. І хоча навряд чи ви станете вже нині їм непотрібними, але царство боже вам точно не загрожує.
Сказати, що мої слухачі знову здивувалися, це нічого не сказати, я і сам вразився почутому зі своїх уст. Та подача словесного бензину враз припинилася і настала дещо прохолодна, як на такий день, пауза. Утім, вона мала ось-ось закінчитися, свідки були хлопами тертими - їхні уста наїжачилися, очі жовтаво зблиснули.
Павло Іванович вже набрав повні легені повітря, з драматичною неспішністю професійного лектора і лицедія розтулив рота, та слова так і не вилетіли з його вуст - навколишнє буття сіпнулося і завмерло найнесподіванішим чином.
Ошелешено роззирнувшись, я перевів погляд на Велунда. І хоча я вже відав чимало усякого-різного, але не мав жодної уяви, що оце щойно сталося. А в тому, що до цього причетний Велунд, я не сумнівався.
Князь зиркнув на мене пронизливим, цього разу прохолодним поглядом, і хмикнув.
- Це ж треба таке утнути! Невже гадаєте, Деве, що вашими вустами говорив саме я? Але, ніби, і не ви, і хто тоді?
О так, це недоладне, цинічне красномовство, що знову раптово наповнило й безборонно пролилося. І вже вкотре, наче я лялька, і комусь здається дотепним ось так правити мною!
- Трясця! Сам не знаю. Ну якого милого я мав би представляти вас богом? А казати, що господь їх давно покинув - це звідки, і невже правда?
- Спитайте, може сам і відповість, - і Велунд з інтересом поглянув кудись углиб мене: - але якщо не відповідає, то або його дійсно немає, чи при вас не він, а хтось інший. Пригадую, що й зі мною колись в юності таке виробляли бібліотекарі. Та єство нинішнього мені знане, а твого спритника не впізнаю.
Я ж просто розвів руками.
- Чортівня.
- Не обов’язково, що це вона.
Велунд прихилився до мене, ледь не очима до очей і мовив, одначе, схоже, комусь іншому: - Вітаю! Я здогадуюсь у чому справа. Сподіваюся, ми поладимо.
Велунд відсторонився і вже звично звернувся саме до мене.
- Переконаний, Деве, скоро дізнаємось більше. Та погляньте уважніше на одного з ваших знайомців. В ньому є дещо з найдревнішого, про що ми тут вже мимохідь говорили. Та будьте з цим вкрай обережні.
Я дивився, але нічого не помічав. Той, другий чолов’яга, гостроносий, худорлявий, вбраний зі смаком, здавався, хоча й більш напруженим, але, ніби, з того ж тіста, що і всі навколишні.
- Деве, глядіть, як вмієте – просто на Світло. Ви ж розумієте, про що я.
Зараз мені все давалося значно легше, аніж донедавна, дивно, що я не відшукав рішення самостійно. Хоча, ні, я пробував схожим чином дивитися на самого Велунда, і без результату, але тут інша справа. Велунд захищався, а ця особа – ні. Вочевидь тому, що зараз вона не могла, чи не встигла приховати в собі те, що я враз побачив додатковим зором, через аджну. І мені стало не по собі - язики чорного полум’я!
Вони наповнювали собою і гойдали ілюзорну хмаринку постаті чоловіка – і навіть зараз витанцьовували, викидаючи і ковтаючи свої химерні пасма. Здавалося, я міг дивитися на це полум’я безконечно, а особливо туди, звідки воно виникало, приходило - глибше і глибше…
- Це теж дійсність, Деве. Трапляється і різні цільності буття накладаються. Чуже й своє існування буває сходяться – і по горизонталі, і по вертикалях. Інколи маємо справу і з іншими Конами, аніж від одного Творця. А ось чорне полум’я відоме здавна. Воно і є проявом головного агресора - його силовою присутністю. А сухим хмизом служить потяг до влади і колишнє добро.
Усе, як завжди, чим більше влади в особи, тим глибшає пітьма в ній. І ось вона часто і спалахує подібним полум’ям, і далі виривається й назовні. Та ходімо, бо мені від нього стає холодно, видно, вже застарий для таких зустрічей. Але, що дивує, чорне полум’я не здатне втриматися в пересічному, дрібному єстві, хіба лише у їхньому натовпі, а тут один носій. Певно значна особа…
Я слухав у піввуха, бо в мене народжувалася своя розмова. Чорні зблиски манили, я мав ось-ось отримати від них щось надзвичайно важливе, і в якийсь момент випростав вперед руку. Полум’я скочило назустріч, розчахнулося наче химерна пащека навкруг долоні, але вчепитися не змогло, і різко відкинулося назад.
- Стій, куди!
Рука на плечі вивела мене зі стану близького до запаморочення. Велундова долоня торкнулася і мого чола, а потім і губ, з явним натяком на потребу мовчання. Та я вже відсторонився від чорного багаття, пригадуючи, що подібне вже бачив, нехай і здалеку, нещодавно в Росії. Тоді, здаля, язики цього полум’я здалися живими тінями, але тепер в них я не відчував життя.
Ми поспіхом покинули стару площу і попрямували по не менш старій Краківській вулиці. Невдовзі тільки завмерлі вгорі ворони і вказували місце, де ми щойно побували. І коли Велунд знову запустив рух довкола, і ворони потягнулися в інший від нас бік, я заспокоївся. Все ж таки, їх цікавили не ми. Та як, трясця, зупинився наш світ?
- Я подивований, Князю, - і проявами тьми, і вашими можливостями. Раз і припинили біг часу, два – запустили наново.
- О ні, якщо хто кого і здивував, то це ви, друже. Я маю осмислити пережите, бо таке не часто з нами стається. Дайте, я вас уважніше огляну.
Не дивлячись на перехожих, Велунд почав крутити мене перед собою, навіть долонями просвітив з усіх боків.
- Нічого, ніби, не підхоплено, жодної іскринки холоду – з чим і вітаю. Я здавна чутливий до схожих напастей. Хоча у вас є і своя, рідна чорнота, так?
- Є своя мітка. Може вона і відштовхнула чужу темінь. Краще поясніть, що це зі світом сталося? Чому він зупинився?
- Просто відштовхнула? Та це полум’я чи не основна причина відомих і невідомих нам апокаліпсисів! Але може дійсно не зачепило. Чи спасло пришвидшення? Ви ж не думаєте, що я щось уповільнив. Навпаки, значно пришвидшив, але тільки наші з вами внутрішні події. Коли достатньо енергії, і не таке вдається. І в майбутнє-минуле можна потрапляти, та вже надто енерговитратно, а користі, зазвичай, ніякої, одні переживання.
- В мене траплялися сповільнення навколишнього, коли я здіймався Вгору. То це були насправді мої прискорення? А ось, не підіймаючись, просто на поверхні, як ви кажете, пришвидшитися - круто, вже не кажучи про здатність до подорожі в часі. Але це ж запанував би цілковитий хаос, якби минуле стало легкодосяжним? Якщо таке можливо, точно хтось би скористався, і не раз. Невже за подібне не карають? Чи карають лише простаків, як я?
- Одної енергії, як ми вже про це говорили, для подорожі замало – тут ще потрібні гармонія, вибрані вібрації струн, обставини. Та й здавна відомо, що зміни минулого, спроби його виправлення ледь не відразу вирівнюються могутнім плином теперішнього, дрібні відхилення, вихри, швидко втамовуються, події повертаються у збережену течією цілісну картину, визначене об’єктивним ходом русло. Штучні накладки, наліпки, виключення – просто зникають, коли припиняєш витрачати на них енергію, яка не може суперечити сама собі, ці протиріччя просто не приживаються в реальності. Та й енергія витрачається суто особиста. Та ви вчасно згадали про покарання! Про Суд невдовзі. Знаючи діапазон можливих вердиктів і засобів, традиційно властивих нашому високому Судочинству, і, зважаючи на вашу безпорадність перед усім оцим, вартувало відчути, куди скерована течія вашої долі. Це і спонукало мене до очного знайомства. І зустріч виявилася плідною. Навіть дуже.
Погляд Велунда став майже смарагдовим, напевно, відповідно інтонації, з якою він висловлювався. А ось посмішка, хоч до рани прикладай.
Вочевидь, наше рандеву добігало кінця.
- Сподіваюся, Ваша Величносте, ви отримали потрібні відповіді. І що далі?
Я міг наплювати на себе, гідно стріти будь-який вердикт, але не міг не діяти, залишатися байдужим до того, що відкрилося мені останніми днями.
- Далі? Хіба ми, чоловіки, не приречені на одне і те ж? Навіть я, старий мандрівник, на це ще здатний, - усмішка Велунда цього разу вперше здалася втомленою, хоча він явно твердив про найкращі перспективи буття, - навіть скромною пташкою в тих садах виспівувати вже щастя. Дехто здобував цю насолоду і Биком, і галантним Лебедем, навіть Дощем, але бути при цьому собою - найвище і найбажаніше. Крізь це і все інше вирішується.
- Хіба не чорне полум’я в кінці і обабіч цієї дороги, Князю? Чи ви це суто про жінок?
- Між усім тісний зв'язок. Та Шеол для підвладних тьми, а ми, сподіваюся, втримаємося на світлі, тим більше, якщо не самі. Бо, стоячи на своєму шляху і бачачи поруч останнє сотворіння - жінку своєї мрії - ми точно дивимося в Світлу даль, в сторону Творця. І якщо улюблена особа достатньо прозора, то не заважає погляду, робить цей погляд можливим. Не таємниця – в кожному світі на нашій дорозі трапляються ті, крізь кого виявляється наша віра. Не лише жінки, та саме вони природно доповнюють нас, а ми їх. Тож і йдеться далеко не про насолоди, а про буття, як воно є – в доладній тобі гармонії.
Мені здалося, що мій гість намацував мою слабку сторону і тепер, звертанням до теми жінок, делікатно випробовував її, ймовірно, і відволікаючи увагу від чогось більш важливого.
Та Велунд зненацька оглядівся, наче щось його раптово занепокоїло.
- Та час вже покидати ваше місто, дорогий Деве. Дякую за приємне товариство. І хоча я остаточно не зрозумів хто ви, та сподіваюся, пасьянси долі і далі складатимуться, і ми невдовзі побачимося в яснішому майбутньому.
- Дякую, Велунде, - сьогодні вдалий день. Але куди вам поспішати, навіщо далекі мандри, хіба вони не обтяжують мудрого, хіба сенс у подорожах?
- Без них я вже давно би зупинив свій шлях на осонні втомленим дідуганом. А може така моя рухома доля. Тож і поспішаю бути їй відповідним - до скорої зустрічі на Суді, Деве!
- А згадки про Ісуса. Як з ними?
Велунд хмикнув, поглянув на мене, а потім, наче здолавши вагання, зробив несподіваний рух лівою рукою. На його долоні з’явився прозорий футляр, сповнений м’якого гранатового блиску. Придивившись, я угледів на оксамитовому бархаті каблучку з цільного темно-червоного напівпрозорого каменю. Ого!
- Ось деякі згадки в дійсній їхній формі. Одягнете і відчуєте, як я колись. Потім повернете каблучку у футляр, і так я отримаю своє. А поки цей діамант з вами. Прошу.
Я був вражений, і знову не знав, що відповісти. Просто прийняв дарунок із вмістом, схоже, значно важливішим за усе, раніше дароване долею.
- Не знаю чим і віддячити. Нехай це ілюзія чи чари, але вони, певно, надзвичайні.
Вражень сьогодні і справді вистачало. Особливо за цієї зустрічі. Такий Велунд мені подобався більше, аніж зі згадок моїх попередників. Утім, вони віщали про нього далеко не завжди з досвіду особистих зустрічей, та й самі були, вочевидь, далеко не ангелами.
Очі Велунда у відповідь просвітліли.
- Ось і славно, я ж тепер ваш оборонець, тож маємо покладатися один на одного, - він підняв палець догори, - але ми квити, ви мені теж нині чимало надарували. Нехай я і не довідався про ваші глибини майже нічого. Але ж яка була словесна гра! І цілком рівна. Я наче повернувся на сотні літ назад, у дні більш галантні, аніж нинішні.
Можливо, це було лише продовженням гри, чи ритуальною формулою її завершення, чи ще чимсь подібним, та я не збирався виясняти межі запропонованого паритету. Принаймні зараз.
Велунд ж оглядівся, відтак коротко кивнув підборіддям, холодно сяйнув скельцями окулярів і розвів долоні. Навколо нього колами, наче по воді, заструменіло повітря - мить і Князь потанув у них. Вслід майнув вітерець, та не встигши за рухом магії, вимушено полетів далі на диво безлюдною Вірменською вулицею. Лише чорний кіт бовванів неподалік під стіною будинку, та і він скочив у найближче підвальне вікно, вочевидь, рятуючись від нової хвилі всепереможної спеки.
Я ще пару хвилин постояв, збираючи себе до купи, і коли рушив, навколо вже вирувало звичне буття.

































Розділ другий
Ісус і Марія

1
Повернення в квартиру на Вірменській пройшло без особливої уваги з боку моїх супутників. Грала вибрана, вочевидь Іриною, музика. Пахло тонкими жіночими парфумами. Кинувся в очі свіжий букет, вочевидь, зібраний Анагелом десь на околицях тропічного лісу. І хоча навряд чи він особисто проявив ініціативу, але з цим усім квартира повеселішала.
Наразі мої супутники займалися власними справами. Напруження останніх днів дещо спало, життя входило в спокійніше русло. Ірина вже збадьоривши свої чорняві кучері, і, слава мойрам, вбравшись, готувалася до відвідин сестрички в Києві, а, попутно, і до взятого під свою опіку немовляти в Москві. І Анагел, за моїм попереднім проханням, був готовим її супроводжувати. Дорога не здавалася далекою навіть посередніми рівнями підземки, і не затягнеться, якщо не відволікатися на полювання за розмаїтими мешканцями прикордонних місцин. Ясна річ, Ірині схожі вправи ні до чого, але Кішка в ній, що ставала головною в тих краях, могла не стримати інстинктів, та для того і Анагел неподалік. Він же й захисник і частково фрилансер, що нехай і не надто охоче, але доповнював художні смаки Ірини до перевдягань, запашних букетів і модних аксесуарів своєю дивовижною здатністю до матеріалізацій. І, можливо, через подібну підтримку колишній статусний дух доньки олігарха ще мав підстави час від часу прокидатися. Але і це мало проминути, аж надто вже іншим шляхом вона нині йшла. Нехай і разом зі мною. Але куди нас вела доля? Покликання Ірини ще не проявилося, втім, як і Анагелове. А моє? Майже нічого не знаючи про себе, як я міг допомогти їм?
Колишній ангел досі не міг підібрати собі сталий образ, тож, загалом, намагався походити на мене, що, ясна річ, мені не подобалось, і ніяк не вирішувало питання його змужніння в нових умовах. Я пропонував і те і се, але поки не надто вдало.
Добре, що цього разу образ йому підбирала Ірина, нехай процес розважав і лише її. Але з Робіном Гіббом з «Бі Джізу» для такої подорожі можна було погодитися.
Відправивши парочку, я насолоджувався самотністю. Хоча вона виглядала достатньо умовною з огляду на інших мешканців мого і навколишніх будинків, а ще й гамору перехожих за вікнами. Та, захистивши свою обитель від будь-якого проникнення, в тому числі і звукового, я відчув себе достатньо комфортно, хоча десь в глибині і розуміючи, що особиста книга перемін поволі перегортає і цю сторінку мого буття. Потреба зміни місця проживання, вочевидь, з’явилася в результаті девівської ініціації. І я внутрішньо готувався до наступних кроків, але тільки внутрішньо, тож усе ще сидів у квартирній тиші, споглядаючи магічну каблучку всередині такого ж футляру.
Хотілося негайно упірнути в її таїнство, але коштовність дарунку стримувала від грубої поспішності. Та й резонанси від кинутих у розвідку вглиб осяйного кришталю вібрацій поки не проявилися відповідями, як щодо безпеки проведення дійства, так і відповідного для цього місця.
Я не міг собі дозволити повністю покластися на Велунда, навіть після достатньо приязної сьогоднішньої зустрічі. Виглядало розумнішим не поспішати і заручитися підтримкою Анагела. А до його повернення таки зайнятися майбутньою своєю обителлю. Я в загальних рисах знав як, знав де, залишався дріб’язок – почати і закінчити, встати і дійти. Але для цього я мав перестати переглядати вранішні події, вишукувати в них непомічені моменти і з’ясовувати сенси помічених. Зрештою, за якусь годину остаточно взявши себе в руки, я рішуче проторував перехідний тунель, і вийшов на межі з Першосвітом, чи якщо за його суттю – то таки із Сяйносвітом. Відкриття тунелю потребувало не лише енергії і точного знання куди йдеш, бо й знаючи потрібну частоту для переходів у земних світах, замало увійти в резонанс з нею, потрібен і внутрішній статус, допуск, а він після девівської ініціації в мене таки проявився. Тож тепер переді мною відкривався широкий спектр місць для проживання. Могло і зовсім їх не бути, але жити, подібно мандрівним учителям на межисвітних дорогах я ще не міг, та й не прагнув. Можливо колись, якщо виникне потреба, та наразі її поява навіть не передбачалася. Тому я мав почати з чогось конкретного, і достатньо віддаленого від мирської суєтності.
Ще за першої мандрівки сюди, на межу, я приглядів гарне місце. І тепер міг починати його облаштовувати.
Я вже знав, що в Першосвіті кожен охочий міг легше, аніж будь-де, займатися матеріалізацією - створити собі щось на свій смак, і так само легко вдосконалити зроблене раніше. Вочевидь, користувалися тут і послугами місцевих професіоналів. Все майже як у Сутінному житті-бутті, хіба лише – будматеріали більш ідеальні, як, власне, і самі процеси. Та й діяти вартувало виключно згідно «заданої відповідності», як то наголошував шановний Велунд.
Не скажу, що в мене відразу стало виходити, але наскільки ж цікаво було вибудовувати спершу проекти нетілесного! Та згодом я зіштовхнувся з рядом питань, які відразу не давалося вирішити – не вистачало досвіду. Передусім я не зміг вибрати матерію для втілень. Як її утілеснити я уявляв, але якою саме енергією скористатися, аби не порушити відповідностей? Кожен мешканець Сяйносвіту, без сумніву, мав такий досвід і знав відповіді, навряд чи це трималося в таємниці, і мало б міститися просто переді мною.
І я торкався місцевого каміння, дерев, землі, повітря – всіма своїми старими і новими чуттями. І вони повенево свідчили про велич і чистоту присутності у всьому Сонця і Землі, але відчувалася і менша, співмірна мені, присутність. Я знаходив подібні особливі вібрації ледь не у всьому навколо, і такого я не зустрічав у краях Середзем’я, в Сутінковій Землі. Тож мій подальший крок був цілком логічний - я спробував зрезонувати на цих вібраціях. Раз, другий. І раптово отримав у відповідь щось подібне на «привіт»!
Як не дивно, я довірливо поставився до незнайомця, що вийшов на внутрішній зв’язок зі мною, і невдовзі вже взявся телепатично викладати йому свої наміри, будівничі плани, і проектні бачення, та перспективи можливого місця будівництва, і, якось надто швидко, отримав неочікувано схвальну відповідь і підтримку, мовляв, «зрозумів, добре, допоможу, до завтра». Я подякував невідомому співрозмовнику, ще раз провібрувавши на його частоті, і невдовзі покинув «свою ділянку» території межи світами. І дорогою до львівського дому обдумував, що значило «до завтра», поки більш важливі речі не перехопили мою увагу.

Чи то час на межі пролетів надто стрімко, чи мої супутники особливо не барилися, та повернулися вони раніше за мене. Коли я вийшов із «підземки» просто в гостинній, Ірина вже прилягла, а Анагел ж вибрав стан відсутності, і тим не менше, після мого повернення одразу і проявився, і все тим же Робіном Гіббом. Як на мене, подібне наслідування не виглядало повністю прийнятним. Але що й на що виправляти? І чи моя це справа?
Короткий доторк поглядами дав мені всю необхідну інформацію про їхню подорож. Майже вся увага дісталася малюку з Москви. Сестричка виявилася на дні народження в подруги, тож київська зустріч пройшла швидко, нехай і емоційно наповнено. Ірині навіть вдалося розважити і захопити собою групку нігілісток - дівчат-однокласниць, і це все усебічно вразило Анагела. Нехай і колишній, та усе ж ангел.
Утім, не відчувши в їхній подорожі прихованих небезпек, я не став деталізувати отримане. Нас очікував цікавіший перегляд. Вочевидь, він мав відбутися саме тут – в центрі Львова, посеред людей і тіней, підземель і хитких поверхонь. На кістках древнього світу, на що вельми шанобливо натякнув Велунд. Що ж, тепер мені стало більш зрозуміло, чому так сонно в цій місцевості, і куди зникала подекуди моя енергія. Тож я не став легковажити. Звичної заслони навколо квартири видалося замало, і я попросив Анагела оточити і центральну частину кімнати, де ми знаходилися, шаром ангельського захисту, в якому виділив ще й внутрішній круг особистого світла. Та навіть після такого обмеження місця всередині магічних сфер, зважаючи на світлицю в шістдесят квадратних метрів, вистачало.
Ми присіли за круглий дубовий стіл на дванадцять персон під притіненою ажурною дванадцяти свічною лампою. Ірина рівно дихала світлими снами в м’якому кріслі по інший бік кімнати. За вікнами спалахнули вуличні ліхтарі.
Я дістав футляр з каблучкою і поглянув на Анагела. Про перебіг розмов з Велундом він дізнався відразу після закінчення зустрічі, коли я знову відкрився для нього. Тому зараз і не розпитував що й до чого, очікуючи на подальше, невідривно вивчав очима артефакт, викладений мною на стіл.
Я подав ствердний знак. Звісно, тлумачити його можна було по-різному, але Анагел зрозумів однозначно - за мить багряна каблучка вже опускалася на безіменний палець його правої руки, і спалах червоного сяйва відбувся одночасно з моїм потиском лівої Анагелової долоні.
Спершу, втрачаючи тілесну чіткість, засвітився мій помічник, а далі й увесь обсяг до першого захисного кола навколо нас. Сяйво поступово сягнуло повноти, а з ним і мої чуття, наче скинувши кайдани прожитого, замиготіли незнаними своїми сторонами в ході стрімкого розширення єства. І коли хмаринка Анагелового сяйва з ярою каблучкою опинилася навколо простору мого «я», ми остаточно влетіли у Велундові спомини.

2
«…Навкруги загомонів геть інший світ – промовистий, живий, передусім, густою, насиченою пахощами атмосферою ночі. Дихалося напрочуд легко - повітря наче саме просилося всередину тіла, до того ж, несучи із собою якесь зовсім невідоме блаженство.
Зненацька, спалахнувши зіркою, темінь прокраяв потужний промінь, вдарив у небі у щось невидиме, розщепився, розлетівся рядом кольорових зблисків, що майнули урізнобіч, осипаючи собою і земну поверхню.
Суворі воїни на конях шумно видихнули і стурбовано глянули один на одного, затим перевели зори на вершника попереду, що, схоже, теж був украй вражений.
- Сталося! Вагітність небес закінчилася! - Прошепотів він. Підняв угору руки, на диво білі в холодному місячному сяйві, і зашепотів на незнайомій воїнам мові, і, певно, вже надійно закарбувавши у пам’яті орієнтири зоряного неба, під’їхав до мене.
- Князю, - з під глухої накидки блиснули на диво великі очі, - ви відчуваєте нову присутність? Світла чи темна?
- Не чужа, холоду не додалося.
- І мені не чужа, хоча я не людина в більшій мірі, аніж ви. Це сталося, начебто, й досить близько звідси.
- Відбулося утілеснення?
- Так, жінка вже несе в собі плід.
- Цього разу терміни природні?
- Здається так.
- Але кольори які! Ще й бризки пішли в різні боки.
- Промінь ударив в камінь Індри*, охопив собою Землю.
- І все?
- Ні. Промінь значно ширший, аніж звичайні, більший за особистий, наче кинутий погляд обсяжніший, аніж це раніше ставалося.
- Схоже на провіщене. А небесна вагітність – це те світіння, що наростало десятиліттями, так? Що ж, тоді повертаємося, послухаємо, що скажуть інші.
Вершники розвернулися і ніч знову заколихалася високими травами.
Я не планував довгого перебування на Серединній території. Надто вже лютували тут різні сили. Передбачена подія сталася, наші відчуття дозволили її зафіксувати, і досить на сьогодні. Можливо, й дійсно цього разу прийшов кращий гість, аніж у попередніх, відомих мені, випадках. Але тоді й про вагітність небес не йшлося…»

В очах різко потемніло, крутонуло, та за мить стрімкий політ закінчився, і цього разу пронизало дужим сяйвом дня.

«…Він сидів на камені і дивився на захід Сонця. День видався не по-весняному ярим, і надвечір’я ще не встигло помітно притишити назбирану спеку. Але відчувалася не лише вона - широчінь північно-західного Галльського моря полум’яніла вдалині спокусливим рум’янцем. Там, за лінією дотику води і неба, вочевидь, набирався потугою шторм, про який, разом з кольорами обрію, сповіщав легкий морський бриз. Своїми навіюваннями він долучався до ритмічного гомону ще лагідних хвиль, мовби вітаючись із неголосними диханнями флейти і сплесками долонь у такт виконуваної десь поруч музики.
- Ісусе, до тебе прийшли.
Наче не відразу сприйнявши сказане, і, схоже, повертаючись для цього з особливої далечі, він неспішно випростався і, врешті, остаточно повернувши сюди свою увагу, обернувся.
І в оточенні небес тутешніх, заструменіло сяйво інше: з відкритого красивого обличчя не воїна, не висвяченого в потаємні вміння мага, не втомленого печалями мудреця, а, швидше, захопленого своїми дорогами, впевненого у своїй долі мандрівника, такого не схожого на званого небесами вищими вершителя земних доль. Середньої довжини, ще вологе після купання, хвилясте русяве волосся перетікало на брови, тонкі, нежорсткі вуса, і таку ж негусту, невеличку борідку. Зацікавлено проникливі, широко розплющені, очі кольору гречаного меду гляділи приязно, але й твердо.
- Мир вам, браття!
Ми вклонилися. Та були заскочені не лише простотою і теплом звертання, але і наскрізністю, що привітавши наші єства, помчала туди, звідки ми прийшли, - крізь кожного з таких різних, але споріднених цілями й дорогою сюди, своїх вечірніх гостей. Якась частинка мене полетіла слідом і з нею я отримав невелике відлуння всього, що сприйняв він, включно з глибшим розумінням того, з чим прийшли ми до нього насправді. Але він, схоже таки, дізнався з отриманого значно більше. І нові відомості ніяк не подивували його, можливо, були не настільки неочікуваними, чи ж бо щось інше займало його більше.
Ми переглянулися і, не перетягуючи паузи, старший мовив.
- Нехай найсвітлішим стане й день, задля якого ми поспішали сюди. Дозволь і нам перебути в ньому. І маємо сподівання, що колись і ти відвідаєш наші краї.
Ісус глибоко вдихнув, видихнув і прикрив очі. Та вже наступної миті, граючи виблисками усмішки, звернувся, наче, до кожного.
- Так. І дякую, що відгукнулися поклику. Нехай станеться, що повинно, і найперше - завтрашнє свято. Радий, що вас турбує те, що й мене, з чим маю дати раду. А як прийду до вас, значить вдалося. Це найважливіше.
Відтак Ісус підступив ближче, наче простягаючи руку, торкнувся теплим поглядом.
- А поки привітайте наші води, спочиньте з дороги. Ці береги зручні, затишні. Навколо добрі, юні душі - але вільно чи невільно не перекладайте своє на них, торканням чи словом не змінюйте їхніх простих доріг.
Останні слова прозвучали швидше, як прохання, підкріплене трохи втомленою усмішкою.
- Приємно чути слова співзвучні нашим помислам і сподіванням. Упевнені, що й наші краї зустрінуть радісно, щиро прагнемо цього, як і того, аби все навколо збереглося в чистоті і світлі.
І старший, а відтак і ми удвох, знову легко вклонилися, приклавши до грудей складені разом долоні.
- Не знаєте, що передрікаєте. - немовби тінь суму пробігла Ісусовим обличчям, та швидко і проминула, - та нехай станеться згідно волі батька нашого.
- Маємо надію, що саме він і привів нас. І що твій прихід теж відбудеться в його сяєві.
Зауважив Велен.
Ісус прихильно кивнув і розвів руками: - Багато доріг ведуть, та приводить лише слушна мить, не так знайдена нами, як обрана Звище. Спасибі за запрошення.
Він відвів очі. Наче в довершення його слів, награвання флейти і мелодійні, тихі співи злилися з гучнішим за попередні подихом хвилі і з ним і стихли. Майнули поля простої туніки, дихнуло пряною свіжістю трав, Ісус широким кроком повів нас до однієї з групок, де збиралися розкласти вогнище.
- Це Петро, перший з помічників, він підкаже, що і як, а Андрій ще й пояснить, якщо буде в гуморі, - Ісус поглянув на чоловіків біля майбутнього вогнища, - Брати мої, у нас важливі гості, розділіть зі мною радість від їхньої присутності.
- Вітаємо! А ми й готові! Присідайте ось, місця багато.
Широкоокий, з копною волосся кольору зрілих хлібів, муж середніх років в запрацьованій туніці, кивнув кожному з нас із приязною посмішкою, і, запрошуючи, тицьнув долонею праворуч від себе. І знову продовжив старанно роздмухувати язички полум’я в купі хворостин.
Другий муж привітався без слів, між тим, уважно спостерігаючи за дійством.
Ісус, затримавши здивований погляд чомусь саме на мені, задумливо послав рукою багатозначний вітальний знак, і подався у бік групки на березі, звідки раніше чулися музика і спів.
- Ви. оце, присідайте, спочивайте! Андрій - мій рідний брат. Ми ось наловили риби, зараз готуватимемо! Тож ви вчасно!
Вогонь запалав дужче. Петро підхопився і виклав з мішка три золотисті рибинки на додаток до тих, що вже лежали в купі кропиви.
- А я все думав, чого аж стільки наловилося. Ми ж не жадібні до ловів, та й не часто такі стаються. Аж тепер прояснилося. Та маю й іншим віднести, хто захоче, а ви за розмовами лишень вогонь не загасіть.
Його брат – темніший, дещо молодший, помітно ошатніший і загадковіший, поглянув услід моторному старшому, окинув нас черговим задумливим поглядом. Затим підклав у багаття хмизу, мовчки підхопив рибу і повагом подався до лінії прибою.
Вогонь розгорався, стрімко вечоріло, ми уважно вслухалися, вдивлялися в навколишнє. Один одного ми вже почули, важливе проговорили дорогою, про щось перекинулися подумки. І тепер, наче гілки одного дерева, живлячись спільними коренями, всотували зовнішнє - таке первинно пристрасне, мінливе, первісно цікаве, нехай і дикувато дивакувате у своєму нинішньому вимірі. Але ми і не розраховували в цю пору глибокого сну Сонця і Землі на інше. І нехай прийшли звідти, де буття давалося значно легше, але тут воно було без сумніву особливе, й містило ту таїну, яка тільки і могла пояснити, що нині відбувалося усюди. І Ісус знаходився в самій серцевині подій. Але хто він, ми лише здогадувались. Дорогою один із моїх супутників запевняв, що цей чоловік поєднав у собі всі знання світу, а інший - що невисвітлене ще не до порівняння вагоміше, і Ісус, схоже, піднявся понад тим і тим, що неможливо для простих людей, до яких він, начебто, себе і відносив. Та обоє погодилися, що невдовзі новий прибій світла принесе потрібні відповіді. Але поки лише темніло, втім, жоден з нас не мав тривожних передчуттів щодо дня завтрашнього.

3
Петрів брат впорався швидко і невдовзі вже викладав очищену й вимиту рибу, приміряючись до її приготування. Вологою рядниною протер долоні й цілком доброзичливо мовив:
- Готова до смаження, а взагалі, вона з тої, яку й сирою можна. О, так, я Андрій, а до вас як звертатися?
Старший зиркнув на мене. Що ж, як наймолодшому, мені, вочевидь, випадало і відповідати.
- Дякую, Андрію. Гарно у вас: вода, пляж, скелі, вогонь, музика, тепла весна. Ми прийшли зі сходу. Почули про тутешніх мудреців-учителів і вирішили побачити, як є на власні очі, та, передусім, долучитися до святкових подій. Старшого з нас на ваших землях звати Велен, я - Велунд, а він - Велсиріс. Ваш учитель нам сподобався. Він завжди такий м’який і проникливий?
- Вчитель? Він різний, але відповідний, он як море, що із зимовим вітром одне, а з літнім сонцем інше. Та наполягає, аби ми говорили не про нього, а про наші бесіди. А хіба їх усіх попам'ятати? Хоча він і нагадує, та повторює, ошелешує з нежданої сторони. Не занудьгуєш. Я впевнений, якби він погодився на корону, то й царства схилилися би перед ним. Петро йому про це казав.
- І що? Погодився би?
- Куди там. Спершу всміхався Петровій простоті. Моєму братові попускає, а на інших глянув би строгіше, аж до мурашок, тоді й без слів зрозуміло стає. Але, як деякі навчителі, не нав’язує, повелівати не прагне. Якось недавно люд в одній місцевості спробував назвати його своїм царем, то він покинув і їх, і нас, і ми шукали його.
- Але в іншому не виділяється, хліб, і ось рибу, з вами їсть?
- А що риба? Смачна, я такої раніше й не ловив, спробуєте самі яка. Та, переважно, в нас грубий хліб, плоди, зелень. Що є, те їмо. А Ісус, він наче пригублює тільки, та й то не все, але й не перебирає.
- Зрозуміло. Я ж теж про те, що одне, начебто, їсти можна, а інше – ні, що природа священна, і все в ній живе, і варто не шкодити ні собі, ні іншим.
- В мене таке було до Ісуса, той вчитель дуже строго до всього ставився, майже нічого сам не їв, і ми, учні, ясно, теж. Казав – так досягнемо особливої чистоти перед Господом.
- І як - досягнув? І хто йому є Господом?
- Мене навчав тоді Іван, що по інший бік краю водою хрестив, може чули про такого. В столиці, в Храмі, до нього ставилися з повагою, отже в них той же Господь. А я з Повелителями, якщо чесно, трохи заплутався. Раніше, кажуть, ходив той чи той і тут, і в різні часи по-всякому звалися. Тож і ждуть інколи кожен свого, поклоняються різним. Але є такі, що й не ждуть - земним ж бо нині править імператор Цареграду і карається всяке зазіхання на його вищу владу. Ви ж бо знаєте про що я. Іван, попередній навчитель, ясно, сягнув своє в пустелі, знайшов собі, здавалося, тихе місце подалі від імператорського намісника і первосвящеників, і, схоже, так і просвітлів, але нам, учням, це не давалося, бо коли постійно голодний, то думки не чисті, принаймні, в мене. Казав про це пізніше Ісусу, а він відповів, що нині ми з ним і радіймо разом тому, що дається - і з усім тоді чистота, коли серце незмінно тепле. А Іван вже який є, такий є, бруд на ньому не затримується. Жаль, що з ним таке сталося.
- І мені прикро. А ще здалося, Ісус якось відмежувався від Івана?
- Та не те щоби, але жалів, що той чогось не бачить.
- І що Іван не бачить?
- А оце в Ісуса і запитайте, я ж за вчителя не відповім, та йшлося нібито про те, що не через силу і владу діють небеса, і не Месія налагодить життя і ощасливить кожного. І що тут все вже є, дано нам, потрібно щиросердно брати, і жити вдячно, тобто, і віддавати.
- Тому у вас і риба, і інші скромні блага? А ким і звідки дано? Йому ж і віддавати?
Андрій з хитринкою поглянув на мене, наче відчуваючи, що я висловлював не тільки власні думки, і похитав вказівним пальцем.
- Хочете впіймати на слові? Та я лише скажу, коли поряд Ісус, то і не їмо – не голодні, а як їмо – смачнішого не буває. Дні летять, як ніколи наповнені. І гляньте яка риба? Бачили коли схожу? І так із усім.
Риба, як на мене, виглядала цілком звично, нехай у цих водах я й не рибалив, - хіба трохи яскравіше, аніж зазвичай для риби, відсвічували її золотисті боки.
- А дайно, дайно мені ту дивовижу, брате Велунде, - голос старшого захопив мене зненацька.
Я, хоча і безмірно здивувався, та акуратно потяг дбайливо очищений тулуб і передав, торкаючись пальцями лише плавника. Блимнули назустріч білі рукави. Велен продовжував вражати, просто взявши рибу руками. Уважно оглянув, чомусь понюхав. Прицмокнув губами і повелів смажити. Велсиріс, в точності повторивши дії старшого, попрохав про те ж.
- Ось і я кажу – біля Ісуса незвично!
Андрій із задоволеним виразом взявся готувати. Щось мене непокоїло, і я, вибравши момент, обнюхав свої персти - море відчувалося, але запаху риби, саме того, гострого і жирного – ні. Дивно. Нехай риба буває різною, але ця, радше, нагадувала земні плоди.
- Бачиш? – Велен широко усміхнувся, - Тож бо й воно!
Зрештою, мене це особливо не здивувало. Я ж бо знав щодо Ісуса трохи більше за них.
Вогонь робив свою справу і вже невдовзі кожному з нас Андрій подав на великому листі місцевої городини гарячі духмяні шматочки і по кавалку чорного хліба. І я мав зізнатися хоча б самому собі, що дійсно такого ще не їв. Звісно, після денної подорожі багато що б засмакувало, та ця страва за своєю видимою простотою приховувала більше, аніж міг очікувати. Кожний кавалок, танучи в роті, здавалося, перетворювався в сяйво. Я переглянувся із супутниками. Вони, схоже, відчували те саме. Ось тільки Андрій їв діловито і швидко, і, певно, звично.
Навколо теж вечеряли, шумно і весело. Нас оточувало п’ять чи шість багать і звідусіль линула жвава галльська мова.
- А батьки Ісусові як ставляться до його нинішнього життя? – Несподівано запитав Велсіріс.
Андрій чомусь оглянувся. Задумався.
- Батько помер ще до його повернення додому, а мати спершу не сприйняла його зрілості. Брати теж. Вона ж припала до повчань храмових жерців, маючи переконання, що й Ісус з їхніх кіл – мала ж видіння ще до народження сина. Та й Ісус змалечку не лише швидко вивчив святі тексти, а ще й пояснював їх. І я не дивуюся цьому. Але нинішні погляди вчителя явно не збігаються з установами ані служителів храму, ані царів. Він каже, що вони всі привласнили те, що не створювали, що їм не належить. Та воно і звична справа – завше одні роблять, а інші те використовують. Думаю, на Ісуса дехто тому і дивиться косо, бо не може скористатися з того, що він робить. Але що в мене запитувати, онде навчитель поруч.
- Ти правий, Андрію. Дякуємо за неймовірну вечерю, за твої щирі слова. Ми зробимо, як ти кажеш, - Велен, закінчивши протирати руки, підвівся, і ми за ним услід.

4
Оглядівшись, старший упевнено попрямував до найдальшого багаття, від якого не линуло жодного гаму. Та й вогонь полуменів там не надто жваво.
Підійшовши, ми побачили Ісуса посеред групки дітей і жінок. Двоє чоловіків стояли осторонь. Один із них перестрів нас. Приклавши вказівного пальця до вуст, підвів до каменів, що, певно, служили для сидіння.
Молода жінка опліч Ісуса стримано кивнула з-під отороченої вуаллю накидки. Та й Ісус, продовжуючи оповідати, зробив те саме. З десяток дітей, що сиділи з обох сторін від нього – різноликі, старші і менші хлопчики і дівчатка - слухали з цікавістю, особливо не відволікшись на прибульців. М’який баритон оповідача і дійство оповіді цілковито захопили їх:
«- І навколишня земля така ж, - на ній, і в ній, як і на деревах, і в деревах, безліч живого.
Сказавши це, сивий вчитель підійшов до вивернутого бурею пня з великим отвором посередині, де продовжив: - І небезпечні жителі теж присутні. Цей велетень простояв довгі роки в зелені, гніздах, в співах, під небом і сонцем, аж раптом засох, і вітри повалили його. І тоді лише помітили цю порожнечу його нутра. Те, що там поселилося, непомітно, рік за роком, виїдало діру, аж доки не зробило велетня немічним. Тож не лише гілки і листя можуть хворіти, але і серцевина. Але дерева вміють себе захистити, і земля теж. І ви зможете, якщо берегти оте, що всередині вас, аби там непомітно не зросла діра, яка висушила колись могутнє дерево.
Учні уважно слухали свого навчителя, а один стояв трохи осторонь, дивлячись в інший бік. Той хлопчик був найменшим з дітей, котрими опіковувався сивий вчитель, і зараз виглядав геть сумним, - навколо все зеленіло і співало, а йому сумувалося. Його друзі – кущі і дерева, гілки, пташки на них, а, особливо листочки, ще весело віталися з ним, а він вже думав про холодні часи, коли оцих його друзів більше не буде поруч. І нехай пташки невдовзі повернуться, дерева прокинуться і знову зазеленіють, але саме цих листочків він уже не побачить. Вони зникнуть, як оце зараз він пішов би зі своєї сім’ї , і молодші вже не знатимуть його, а старші діти поволі забудуть. Тільки мати точно журитиметься, як оце він за листочками.
Вчитель підійшов до хлопчика і неначе глянув навколо його очима.
- Я таким, як ти, теж сумував у цих місцях. Коли запитали чому, я відповів, що мені жаль не найбільших, а найменших, бо вони зовсім безборонні. І тобі, певно, теж?
- Жаль, і боюся упасти, як листочки, і пропасти, як вони.
- Ти вважаєш, вони падають і пропадають?
- Так, я бачив.
Інші хлопчики і дівчатка підійшли і слухали їх. Вчитель озирнувся до них і знову звернувся до найменшого.
- А раптом і листочки повертаються, як і пташки? Бо вони точно відлітають, відірвавшись від гілки, - злітають, але донизу опадають лише їхні порожні одежі.
- Як невидимі пташки?
- Кожен! І несуть їх крильця їхні в Горішні сади Отця нашого, і Він радіє їм, і місця в Нього вистачить усім.
Очі хлопчика зблиснули. Та щось продовжувало непокоїти його.
- Але коли є дерева і кущі, навіщо потрібні відірвані листочки?
Вчитель уважно глянув на нього і поклав долоні на тендітні плечі.
- Невже не потрібні? Вони ж такі молодці, звеселяли нас аж до холоду, захищали від спеки і від дощу, а ще – турбувалися про всі ці дерева і кущі.
- Це як?
- Ти ж бо знаєш, що листочки вирощують гілочки, і кожна гілка сповнена вдячності кожному з них, а ще корені і стовбури вдячні, вони ущерть наповнилися тою радістю, яку ретельно, день за днем збирали найменші.
- То маленькі вирощують великих?
- Так.
- Але потім листки опадають, вже не потрібні за холодів. Навіщо вони в садах Отця?
- А ось як вчинив би ти, ставши великим і дужим, у чиїй волі прихистити, або прогнати когось маленького? Що би ти зробив з ним, з ними? Невже не те саме, що й Отець у своїх садах?
Хлопчик опустив голову і голос його став ще тихшим.
- Я би зрадів їм, як найкращим друзям.
- Так! І Отець наш Небесний радіє усім, і мати, наша Земля, теж! Бо ви їхні діти і найкращі друзі, і ви зрощуєте свої гілочки, коли тягнетеся до Сонця. І не важливо з якого поля, дерева чи кущика кожен із вас - вам назустріч простягнуть руки і казатимуть: - Ви діти наші!
Всі діти наші. І немає жодного, хто не долетить! І найдрібніші отримають рідний прихисток.
Тоді сивий вчитель охопив руками дітей, що стояли поруч. І повторив зі світлою усмішкою:
- Запам’ятайте це - всі діти наші, і немає ні чужих, ні непотрібних дітей! І коли ви станете більшими за мене, піднімайте турботливими руками усіх діточок, чиїх батьків вони б не були, нехай вони злітають вище за нас…»
Ісус закінчуючи говорити, усміхнувся: - а йдіть-но до мене, і я вам щось скажу!
І широко розвів руки.
І спершу поодинці, а потім гуртом діти притулилися до нього - різні віком, статтю, зростом, долею. І Ісус опустив голову в їхньому колі і щось зашепотів.
Я максимально загострив чуття.
« - Послухайте, як б’ються ваші серця. Я їх чую, і чутиму завжди. Коли буде холодно і важко, згадайте про ці листочки, згадайте нас разом, і пам’ятайте, ніхто не відбере у вас крильця, які самі знають куди летіти. І там буду і я. А поки ми разом, і завтра буде гарний день. Летимо у снах туди…»

Ісус підвівся. Старші діти розійшлися, а двоє найменших досі трималися за його туніку. Тоді він, напрочуд легко, підхопив їх на обидві руки - одночасно, дівчинку і хлопчика і закрутився з ними.
Ми теж встали. Позаду почувся легкий шум, групка чоловіків непомітно виросла за нашими спинами і сторожко гляділи на нас, та Петро, що невідомо звідки і вискочив, подав декілька заспокійливих знаків.
Тим часом Ісус вже йшов у ніч. Його супроводжувала жінка, що сиділа біля нього. На її плечі виднілася сонна голівка найменшої дівчинки.
- Вчитель каже, що до семи літ божий лик присутній в усіх дітях, і лише потім відходить вглиб єства, тому і нам варто час від часу повертатися в дитячість. Та сонце сіло, з ним завершуємо справи. Скоро новий, добрий день.
Петро супроводив нас до пригаслого багаття, де його брат вже готувався до нічного відпочинку.
- Послухай, Петре, а що, в Ісуса є діти й жінка? – Насторожився Велсиріс.
- Діти? О так, вони, як ви бачили, присутні, але це вам Андрій нехай прояснить, бо в мене є ще декілька пильних справ.
Петро зблиснув обличчям і поспішив у ніч. Натомість його брат перевів отриману усмішку в зосереджену задумливість. Останні полиски вогню лише додавали таємничості, а наші зори – терпкого очікування.
- Чи мали би бути у Вчителя діти і жінка? Чом би й ні? Але я простий рибалка, маловчений і чи все тямлю?
Андрій, наче вагаючись у вибраних словах, притишився і змовк. Натомість голос Велена прозвучав тепло і без жодних сумнівів.
- Ми, Андрію, чужі в цих краях, і нам цікаві тутешні події, важливо бачити їх і твоїми очима, як сприймаєш їх, і це щирий твій дарунок нам, гостям з далеких земель.
- Я не проти. Та й Ісус каже, щоби вчилися говорити про різне з людьми. Але йому легко радити, а хіба ми, як він? Я ось, що думаю, якби народився схожим на Ісуса, то таки став би якимсь царем. І мусів би слухати і знать, і воїнів, а священнослужителів - у першу чергу. Ходив би серед охоронців з піднятою головою, пишно вбраний, але похнюплений всередині. Глядів би гордовито, а насправді втомлено і з розпачливою молитвою в небеса щодо усього. А от Учитель не зовнішньо, а всередині цар, обійшов землі і повернувся з поглядом не вгору, а неначе звідти. От як Сонце дивиться, то холодніше, то із жаром, але завше з добротою. То чи може він, з такою прихильністю, суперечити небесному і земному порядку? Хіба може заперечувати життя? Діяти, не як порядний чоловік? Передусім із жінками. Тож він і обрав Марію. Вона ж від небес йому жінка. І хто має очі, той бачить чистоту їхніх стосунків, бо це як угорі – якщо є темні хмари, то відразу й помітні.
Андрій замовкнув, але, вочевидь, і далі думав у тому ж напрямку.
- З Марією він не так давно познайомився. Тож ці діти не їхні. Та й весільний обряд мав би спершу бути, але який, з його ж бо поглядами? Думаю, простий, але ясний, відповідний Ісусу. Певно і не той, що нещодавно ми бачили у його брата Симона в Канах. Та й чи потрібне Ісусові пишне свято, чи так вже важливо приймати гостей, далеку і близьку рідню, отримувати дарунки? Коли вже все маєш, то навіщо?
А Ісус і на голій землі свято здатен створити. На весіллі в Канах от нізвідки вино з’явилося, і яке вино! Мати його казала, що то від нього дарунок. Але ж ми завжди поруч і не бачили, щоби він замовляв його. І з грошима Ісус не має справи. Може й дійсно якесь диво сталося. Але смачнішого вина я не пив, і ніхто не перепився ним. Проте не веселий виходив учитель з-за святкового столу, щось у нього з матір’ю не просто. І з Симоном раніше не складалося. Але за вино Симон дякував саме Ісусові. І стосунки між братами пішли на краще. І це для усіх приємна загадка - як далі буде, чекаємо вирішення. А біля вчителя ви бачили Петрових дітей, і ще тих, котрі загубили свою рідню, чиї батьки невідомі. Ми ними спільно опікуємося.
- Он як. Цікаво. То, можливо, якраз і прийшов час для очікуваного обряду?
Голос Велсиріса прозвучав уже спокійніше. Андрій виглядав заскоченим цією ідеєю.
- Якщо б моя воля, то я за!
Неподалік почувся виразний шум - спершу тривожні, але далі веселі привітання. Андрій підвівся і пірнув у зоряну тьму. Та невдовзі повернувся зі звісткою, що з Кан щойно прибули Ісусів брат Яків і сестри – Асія і Лідія. І що матір з Симоном очікуватимуть Ісуса завтра в містечку трохи далі звідси берегом, як і домовлялися раніше.
Андрія подивувала ця подія значно більше аніж нас. Велен і Велсиріс виглядали задоволеними, а мене, наразі, мало цікавили подробиці, - попросили провести навпростець, я й привів. Нехай і не відразу, день промандрували, але ж дійшли успішно. А задля чого – завтра й побачимо.
Колись я вже мав нагоду познайомитися з Ісусом, нехай і щойно народженим, тож відчути і знайти знайомця не склало проблеми. І далі ми разом знайшли найкоротші шляхи і склали один одному приємне товариство. Звісно, хмурі лісові шляхи вимагали обережності, та до останньої ділянки ми були не самі, та й рухалися не пішки.
- Відчуваю, що ви знаєте значно-значно більше за мене, - задумливо сказав Андрій, - що ж, ранок вечора мудріший. Тому я лягаю спати. Добраніч!
Я повністю погоджувався з його словами, і теж відав про ранок не набагато більше. Навіть стверджувати, що знаю, яка місія у Велена й Велсиріса, та й хто вони такі, я б не став, принаймні, в тих місцях, де я наразі проживав, і де вони мене відшукали, їх теж особливо не знали, нехай і поставилися до них, щонайменше, як до напівбогів.
- Добраніч, Андрію. Нехай світло добра і вночі оберігає нас.
Сонний голос Велена нагадав далеке рокотання грому. І за мить Старший вже випростався над гладкими камінцями кам’яного долу, по-молодецьки крекнув і затих. Велсиріс зробив це безшумно. А я ще сидів і сидів біля багаття, прислухаючись, приглядаючись до раптово притихлого, мабуть, сповненого передчуттями навколишнього, - до мірно-говіркого подиху моря, і звично недокучливого сяйва зірок. Як добре! І думки особливо не тривожили. А от спати, як мої супутники, майже не торкаючись тверді, я не вмів, може і справді боги? А я тоді хто? Напевно, поки охоронець. Тож і підкидував хмиз, глядів на вогонь до останнього змикання очей, по якому мене вже і розбудив ранок.

5
Боки нили, але я виспався. Користаючись нагодою і тимчасовою відсутністю високоповажних супутників, ми, піднявшись трохи вище узбережжям, достатньо жваво поспілкувалися з Андрієм. Без осяйних свідків змогли собі дозволити значно більше. І в кінці, коли постаті Велена і Велсиріса виринули з-за вигину берега, ми вже досягли злагоди у більшості обговорених тем.
Особливо білі на ранковому сонці шати моїх супутників, здається, жодною мірою не постраждали від нічного перебування на тверді. Велен і Велсиріс встигли і вмитися, і достойно привітати Світило, що вставало за нашими спинами і тепер задоволено гляділо удалеч. Всупереч учорашнім намірам природи, нині не спостерігалося жодної хмаринки над безмірним дзеркалом умиротвореної хвилі. Десь правіше інтуїтивно відчувалися не такі вже й далекі береги по той бік води, але зір їх не знаходив. Зате в очі кидалося, як зовсім близько від нас діловито вмивалися дорослі, плюскалися і весело перегукувалися діти, день обіцяв їм нові приємності, і не тільки їм.
Видно, саме тому Ісусова обраниця разом з іншою, старшою, жінкою врочисто принесли нам у глечику джерельної води і три чаші. Сонячне світання додавало Марії свіжості краси, але і загадки теж - саме тої, що тонко постаючи, ніколи не змусить тривожитися. І тепер я розумів Ісуса – вона дійсно здавалася найкращим дарунком від світу цього.
Розшита шовком святкова світла накидка прикривала туніку, що далі стікала ледь не до сандалій. Довге, темно-кучеряве, зі свіжинкою вологи, і ледь помітним відблиском міді, волосся святково перехоплювала золотиста стрічка. Засмагле обличчя тонко відсвічувалося під яскравим вранішнім промінням, вирізняючи зліт чуттєвих вуст, широких брів і прописаних, певно ще Творцем, вій. Очі, такі ж медові, як і в Ісуса, гляділи з дитячою прямотою і довірою, бо ж Марія прийшла до нас не красуватися, а із вдячністю прислужити гостям її свята.
Старша жінка, теж під накидкою, допомогла наповнити чаші. Ми ґречно подякували. Неспішно смакуючи кожен ковток, випили.
- Ти чудова, - промовив Велен, - І, як я бачу, повністю готова. А ми й поготів! Чи маємо зволікати, коли і Сонце, і природа, а, головне, твій Обранець, очікують! - І Велен зробив півоберта вільною правою рукою в напрямку найближчих скель, - ген і найкраще місце! Ми вже приглянули його.
- Я вдячна Отцю Небесному і Матері Землі за те, що ви тут, з нами, - голос в Марії був невисоким, з легкою тремтинкою, і тому звучав завжди зворушливо.
- Це справді диво, твої кольори чисті, жодної, навіть прихованої, плямки! Таке нечасто зустрінеш.
Велсиріс з легким поклоном теж повернув чашу.
- Я зустрілася з особливо проникливим Сяйвом, це допомогло з усім прихованим, і не лише мені. Можливо, ще трохи і я вже не опускатиму перед ним очей.
Марія з хитринкою всміхнулася Велсирісу і повернулася до мене. А що з мене взяти - не чисто білий, хоча й не сутінний, очі різні, не монах, красиві жінки приваблюють, походження ще те. Ах.
- Я не забуду цієї зустрічі і воду з твоїх рук, - і протягнув свою спустілу чашу.
Посмішка на губах красуні потанула.
- І я пам’ятатиму цей день, - вона прийняла двома руками чашу, - радію, що між нами просто і світло.
Ми обмінялися поглядами.
І за хвилю жінки вже попрямували униз, до групки, де був помітний і Ісус.
- І що він каже? – Велсиріс зацікавлено поглянув на Велена.
- Що й вчора. Все складається, як і повинно. Та ось, вони вже йдуть.
І справді, молодий з молодою, а за ними чоловік з двома жінками, вочевидь, брат із сестрами, направлялися пологим підйомом в наш бік.
Власне, за нами, при кінці пагорбу, дві невисокі скелі, розступившись, відкривали невелике плато, де, вочевидь, і мало все статися.
Молоді підійшли ближче, і я не відмовив собі в задоволенні неприхованого споглядання - зараз, поруч із Марією, на ранішньому світлі, Ісус виглядав яснішим, аніж учора, навіть очима. Іскрило волосся, що давно вигоріло під сонцем у довгих мандрах, і риси на обличчі додали виразності. І якби не веселий, безмежно щасливий, суто по-людському, погляд, - це обличчя дійсно могло б належати дещо втомленому високими відповідностями богу. І, як мене переконували десятки років тому, зовсім не простому богу. Та я і не сперечався. До того ж, і наявність тут і зараз пресвітлих Велена й Велсиріса щось та й значила! Певно, земні, і не лише земні, верхи нарешті прозріли. І вже не випадкові волхви, а кращі з кращих прийшли вітати. А може тільки так і мало бути? Хто знає?
Світла тога молодого не виглядала настільки ж бездоганною, як шати моїх достойних супутників, але хіба могло бути інакше? Зате природня краса і тонші відповідності безсумнівно перебували на боці Ісуса, і не тільки вони.
- Ось вони - людські радощі!
Голос молодого розпочав дійство, - рішуче і задирливо.
- І не лише людські, нехай радіє все живе!
Велен і Велсиріс уважно оглянули Ісуса, відтак Марію. Очікуване дійство вимагало повної внутрішньої чистоти учасників. Тож і молоді відповідно поставилися до огляду. Принаймні, з боку двох із нас. Не знаю чи мої супутники щось зауважили, бо спілкувалися вони подумки, та Ісус потім потримав за плечі й кожного з них, дивлячись просто у вічі, промовляючи щось одними губами. Далі він так само вчинив зі своїм братом і сестрами. На мене ж тільки поглянув, іронічно звів кінчики губ, і поблажливо махнув рукою. Та й місія моя наразі полягала в найпростішому – в охороні самого дійства від випадкового втручання.
Яку роль у святковому чині мали Яків і сестри я не відав, утім, вони, дійшовши майже до пройми скелястого виходу на плато, так і залишилися зі мною - звичайні люди з оточення майбутнього високого подружжя. І вели вони себе цілком відповідно: сестри з барвистими букетами щойно зібраних польових квітів, делікатно припадали очима до молодої, вочевидь, милуючись нею, дещо ніяковіючи в моїй компанії.
Яків ж перебував у виразному сум’ятті – надто вже швидко з’явилася в житті Ісуса Марія, і мати ще не встигла прийняти її, зрештою, так само, як і суперечливі погляди Ісуса. Та й церемонія виглядала незрозумілою, а порушувати усталені традиції він не звик.
Але ж яке це порушення? Швидше самі люди, нехай це й не їхня провина, все позабували. Сонячний шлюбний ритуал виглядав саме так, особливо – найвищого статусу. Нехай колись, зазвичай, обходилося і без дійсно вищих осіб, і тому - з більш рясними пишнотами обрядів, але ж незмінно на яскравому сонці, в таїнстві його сяєва, в прямому дійстві світла - все інше не мало вирішального значення. І, вочевидь, чистота сестер і брата молодого дозволяла їм, як свідкам, делікатне наближення до того, що мало статися.
Якщо кому і вартувало хвилюватися, так це молодій, але жодної невпевненості і тривоги в неї я не помітив. Схоже, не такою вже й простою вона була.
Андрій розповів, що Марія походила із заможного, відомого роду з далекого міста Магдала. Та після втрати батьків оселилася в Еноні, бо мала покликання, що зустріне там свою долю. Неподалік того місця довгий час проповідував і хрестив водою пустельник Іван. І Ісус, прямуючи до нього, волею долі й зупинився в належному їй будинку. Так вони познайомилися і проговорили довгий вечір, а відтак, разом подалися і до Івана, що на той час, як виявилося, хрестив уже біля Віфанії.
Так Марія стала очевидицею зустрічі двох видатних мужів, до одного з яких і пристала серцем. Але ближчі стосунки продовжилися лише згодом, після Ісусового повернення з пустельних місць, де він більше місяця очищав себе.
По поверненні, вже разом з першими його супутниками-учнями, в тому числі й самим Андрієм, Ісус прийшов до Марії і відпочивав у її домі. Але містечко надовго не затримало ані його, ні її. Відтак життя повело їх вже разом…

6
А Сонце, тим часом, здійнялося на потрібну висоту, і як на перший день останнього місяця весни - з цілком достатньою для дійства яскравістю. Скелі і плато сяяли. Можна починати.
Велен здійняв знак життя і рушив уперед, за ним молоді, що трималися за руки, а замикав ходу Велсиріс. На витягнутих руках він тримав біле полотно з особливою в’яззю рун магічного музикослів’я, вишитих ще в прадавні часи.
Всі, окрім Ісуса, мали на головах білі накидки, які з кожним кроком поміж скель в напрямку плато, здавалося, світилися дужче і дужче.
Я мав приблизне розуміння того, що могло статися далі. Але наскільки далеко цього разу все мало зайти, навіть уявити не міг. У ритуалі відкриття світла дійство могло сягнути значних висот, і чим яскравіше воно б забуяло, тим вище значення і важливіші наслідки мала б церемонія. Та сумніви в її можливості в нинішні часи в мене залишалися, бо коли навіть напівбоги колись не витримували, що казати про сучасних людей, чи про тих, хто відносив себе до них?
Процесія вже пройшла крізь скелі на середину плато, де Велен, провівши потрібні дійства зі знаком життя, здійняв угору магічний кристал розкриття. І стіни цього світу опали, явивши згори лик Сяйносвіту, і відразу з цим прохід між скелями вкрила напівпрозора пелена. Навряд чи очі Ісусового брата і сестер могли бачити крізь неї все те, що бачив я, але для них цілком вистачало б і меншого! Та, можливо, щось додавав своїми здібностями й Ісус, бо, судячи з їхнього вигляду, чуттям його рідних відкривалося те, що й мені. І я сподівався, що вони надійно захищені від надмірного для простого сприйняття потоку вражень.
А дійство линуло далі. За якусь хвилину в сяєві світу вищого проявилися два ряди святково вбраних білих вершників і вершниць на білих конях, що, немовби висячи в повітрі, оточили наше плато. Здається, вони були з Веленового оточення і зараз проявляли отак свою найвищу поштивість до молодят. Та не менш грандіозно виглядав і осяйний дивокрай в глибині за ними. Ця картина вартувала поглядів.
Велен повернувся до молодих і, промовляючи якісь слова, опустив кристал над їхніми головами. На додачу, долом плато поплив густий туман, що своєю блискучістю змагався із променистістю Сяйносвіту. Не знаю, що саме зараз бачили Яків і сестри, але я розгледів у тому тумані й те, що ніяк не міг би пояснити. Певно, там були присутні і пропозиції для їхнього вибору. Й срібляста мла клубочилася навкруг молодих доки Марія не простягнула рук і не взяла в повну пригоршню щось, чим поділилася з Ісусом. Далі він пив з її долонь, і вона пила з його. І долішня імла почала танути, перетікаючи до нашого світу, і тоді Велен і Велсиріс відступили на межі Сяйносвіту, залишивши молодят удвох.
І тоді Ісус простягнув обидві руки вгору, підіймаючи відтак і руки Марії, і в ту ж мить, над сяйним початковим поясом Першосвіту проявився пояс ще вищий, а над ним іще один, і ще, і ще, і кожен наступний здавався сяйніший попереднього! Поверхи яскравіли все вище, аж доки, в самому зеніті, не зійшлися в одну надосяйну точку. І тоді Ісус і Марія, у вузькому дужому променінні звідти, опустили руки. Молодий відхилив накидку з обличчя молодої і пригорнув її. Одночасно сяйво зі всього обсягу навколо, неначе відірвалося від своїх сяйносвітів і закрутилося над ними, і ввійшло в них...

…Туман повністю зійшов. Потанули і найвищі простори, окрім першого поясу Сяйносвіту. Звідти вийшли Велсиріс і Велен. Старший, вочевидь, завершуючи обряд, щось проголосив молодятам, вклонився і спиною відступив у Сяйносвіт. За ним рушив і Велсиріс, здійнявши свій темний кристал закриття з тверді плато, що зараз і саме нагадувало поверхню напівпрозорого коштовного каменю, крізь яку знизу пробивалися численні кольорові проблиски, наче від спалахів сотень веселок. Та піднятий Велсирісовий камінь зімкнув земні зводи, перетворюючи їх знову на сіру скельну породу. Майнули тінями в сяйво силуети моїх супутників, пояс Першосвіту стиснувся і зник, за цим опала і завіса мли поміж скель. Здається, все незвичне безслідно потануло, лише молоді продовжували кружляти і весело обійматися у лагідній і обережній купелі ніжних відблисків місцевого весняного Сонця...

Було над чим задуматися - ніколи раніше в своєму тутешньому житті я не ставав свідком схожого дійства. Та, здавалося, зараз і твердь навколо, і води також затамували подих. А молоді, тримаючись за руки, вже йшли до нас – окрилені, надихнуті. Накидка з голови Марії обгорнула її плечі. Й Ісусове волосся виглядало збуреним. Відлиски перебутого ними ще променіли з тіл, одежі, поглядів, рухів. І здавалося, що тепер вони зовсім однакові, що й Марія набула чи перейняла чимало з Ісусових дивовиж. Принаймні тіло її вібрувало дуже схожим чином. Не здивуюся, якщо тепер і вона могла за бажання вільно відвідувати Сяйносвіт, зрештою, як і Ісус, хоча він, схоже, і не проявляв донині такого бажання.
Не знано, що саме бачили і Яків з Асією і Лідою, але їхні очі палали захопленням, і промовлені ними слова хоча й не численні, торкалися молодят дуже по-рідному. Коли вони закінчили привітання, прийшла пора і мені схилити голову. Марія з Ісусом якраз зупинилися навпроти - тепла і тверда чоловіча рука торкнулася мого плеча.
- Спасибі Велунде, ми з Марією щасливі й ділимося з тобою радістю і отриманим сяйвом.
- І я вдячний за поклик. Здивований побаченим, таке, певно, і колишнім богам було недосяжно.
Я зустрівся очима з Марією і знову з Ісусом.
- А людині досяжно. Ми покликані сюди, брате, до того, що досяжне. Бо немає нічого випадкового і нав’язливого звище, – Ісус уважно торкнувся зіницями моїх очей, і далі, наче щось зважуючи, продовжив, - сумуєш за значно глибшим, аніж дозволяєш собі згадати? І я. Але і це попереду, наші шляхи ближчі, аніж ти зараз бачиш. І усе ж, придивися до людини – їй дано найбільше, бо це шлях любові. І чи найсвітліші не з людей? Та поговоримо про це потім, наодинці. Ти ж іще не йдеш?
- Ні, я не поспішаю.
- І добре. Тоді гайда з нами, дорога розмовами красна! – Цього разу Ісус всміхнувся зрозуміліше, - сам ось помітно поспішаю, а що іншим раджу?
- Муже мій, ти квапишся тільки любити і нести любов, - Марія пригорнулася до Ісуса, - і не робиш у цьому перерв, як дехто вище.
І вона грайливо вказала пальчиком в сторону денного світила.
- Люблю твої натяки! - Ісус торкнувся устами чола дружини.
І за мить молоді вже енергійно рухалися вниз, до чималого гурту спраглих ними. А я намагався упіймати видіння, що пронеслися в мені протягом цієї короткої розмови. Ісус дійсно дивував. Але ж скільки він міг отримати досвіду і вчень за пару десятків років своїх мандрувань? А скільки одержували вищі за тисячоліття в різних світах? Та він, як зацікавлена зовсім іншим мала дитина, побіжним поглядом ковзнув вчора нами трьома, наче лише подробицями до чогось більшого, і, особливо не зацікавлений, пішов далі. Хіба не вартував, якщо не мій, то, принаймні, досвід значно вагоміших супутників уважнішого ознайомлення, довшої бесіди? І що могло його приваблювати в житті на дні, у затхлому середовищі нинішнього Сутінного світу? Просте буття великого навчителя? Що тут можна знайти вищій істоті? А це, останнє, про моє найглибше, що нас ніби поєднує? Що він про це міг знати?!
Та які б запитання в мене не виникали, вони незмінно зводилися до найголовнішого – хто він? Це ж ніяк неможливо, щоби він дійсно був сином Бога Творця, прийшов з досяжної йому безмежності у цю твань! Але я ж на власні очі бачив, як відкрилося над ним небесних сфер більше, аніж хто коли про них відав! А та глибина і яскравість Світла, яку зміг сприйняти він з Марією? Якщо це не ілюзія, то ми всі щось не добачаємо. Та й чому саме тут і зараз? Провісники ж незмінно вказували на жахіття близького майбутнього, передусім для істот вищих. І досі хід подій лише підтверджував їхні слова, бо вищі втратили ледь не все і всіх. А щодо нижчих, то яке значення могло мати їхнє сіре існування?..

7
Я не поспішав і дійшов до табору коли перші привітання вже промовилися і найбільш урочисті обійми завершилися, і люд, що зібрався в путь ще до церемонії, потягнувся вслід енергійному Петрові вздовж моря – неспішно, бучно, кольорово. Мали до ночі дійти до найближчого містечка, північніше звідси, де наступного дня продовжити святкування вже разом з Ісусовою родиною. Але з такою неспішністю ходи навряд чи встигнуть.
Андрій зрання сипав подробицями щодо завтрашнього, та я пропускав повз вуха, переконаний, що покину ці місця разом зі своїми супутниками. Але не склалося. Принаймні поки. Нехай подібного зі мною давненько не ставалося, та хіба його коротке звернення і пропозиція затриматися могли хоч якось далі вплинути на моє життя, змінити хід спланованого майбутнього? Я сумнівався, та все ж прилаштувався в кінці гамірної вервиці, що тягнулася вузьким шляхом повз підніжжя скель. І невдовзі угледів Ісуса, що, спинившись, розмовляв з незнайомою мені парою – світлим високим чоловіком і такою ж бо жінкою. Вочевидь, розмова добігала до кінця, бо Ісус прихильно кивнув своїм співрозмовникам, і вдячно торкнувся їхніх плечей руками.
- Дякуємо, Радосвіте! - Обоє невимушено вклонилися йому у відповідь і подалися вслід за всіма, кинувши на прощання зацікавлений погляд у мій бік.
Ісус теж знайшов мене поглядом і ми подалися далі поруч, замикаючи собою довгу людську вервицю.
- Марія має нашепотітися з подругами. А мені і в найвужчому колі не відсторонитися від світу, - весело зауважив мій супутник, - ти вмієш говорити одночасно з усіма?
Ісус, мабуть, жартував.
- З мене тоді вийшла б тільки безмежна промова.
- Як витоки милосердя, уваги, сили, дійства? Як лагідне сповнення, чи як потоп?
- Це можливий вибір? Та ще й з усіма навколо?
- А то! А ще ж, брате, є і одночасні перемови Сонця, де й радість, бажання, наснага, а десь поруч утома, сухість, спрага, опіки від пустельного жару. А ще є й різні чари Місяця, його упивання нами, кожним, що заплутався в його променях. Та й чимало іншого.
- Напевно я захищений своєю простотою від подібних відчуттів. Але скажи, як, найкраще нині до тебе звертатися? Радосвіт, Іша, Єзус, ще якось?
- Там, де я виріс, іменували по простому, народному Ісусом, мовою галльських жерців став і Єзусом, в інших місцях давали свої імена. Тож іменуй так, як сприймаєш, - я ж дійсно присутній. Зрозумію й інші мови, навіть древні.
- Цікава пропозиція. Та як на мене, Ісус звучить найкраще. Та раз ми вже про це, то яка з мов для тебе найчистіша, найпроникливіша? Яка головна? Мова богів, мова учителів, тутешні народні, чи з якихось дальніх країв?
- Хіба сам не відаєш, брате? Є лише одна така мова - любові. Лише вона в Образі і в Подібності. Всі інші - течії в її водах, і вони формують свої ілюзорні береги, краса яких, чи каліцтво є лише більшою чи меншою наявністю, повнотою любові.
Ісус побачив, що заскочив мене. Але навряд чи це було його ціллю.
- То картини жахіття не несуть в собі любові?
- Ні, тому вищі Світлі не причетні до такого.
- А чому тоді звеш мене братом? В мені ж чимало різного.
- Це моє вітання доброму в тобі. Є і різне, але не більше звичайного.
- І чого більше?
- Сподівань і надії, брате.
Я не знав як вести цю розмову, надто давно вже не шукав, і не знаходив щирості, навіть наодинці із собою.
- А мені таке звертання далося б важко. Навіть до найближчих. Наче покладатися на когось, коли досвід проти будь-якої відкритості.
- Можливо, і я тому поспішаю жити, бо до подібної сухої підозрілості приводять і довгі роки буття. Ти задоволений ними?
І хоча Ісус і ніби прямо запитував мене, та чомусь здалося, що він перебував зараз і десь інде. Невже й справді в одночасній розмові зі всіма? Але ж подібне неможливе. Та й виглядав ще надто молодо, аби навчати геть усіх, включаючи вищих. Це підспудно напружувало. Хоча цікавило мене, вочевидь, зовсім не його знання.
- Не аж так, могло би скластися і краще, але досі волію бути собою, триматися на ногах, жити гідно, та й просто жити доки можу, і, мабуть, це спільне для всіх. Але гідного простору помітно меншає, особливо, коли зі свого пагорбу озираюся навкруги.
- То чи варто зупинятися на пагорбах? Вони ж найчастіше лише могили попередників.
- Ха! А певно. Тоді стояти там навіть урочисто якось.
- Визирати нового короля гори чи таку, як наша нинішня, процесію майбутніх щасливих днів? Та й щастя ж не саме по собі приходить з далеких околиць.
Ісус поглянув на мене, зробив декілька кроків мовчки.
- Пригадую, Велунде, нашу першу зустріч. Перед тим якраз стільки ввійшло в мене, стільки здивувало на тутешній тверді. Я танув і зринав у медовому блаженстві, що вдалося втілитися, прийти сюди - подібного торжества не відчував аж до сьогодні.
- І я радий новій зустрічі. Пригадував ті дні, мовби пройшов повз важливу таємницю. І ось стільки років по тому навкруги ніби нічого й не змінилося, лише те немовля переросло всі можливі сподівання. Так бачу я, і так говорять. Але ж тут виглядають царя-визволителя з ночі несправедливості. А ти ж не цар, не Месія? З чим тоді прийшов? Чи здатен допомогти знедоленим?
Ісус, наче відірвався від далечі, й ми знову зустрілися поглядами.
- Брате, хіба будь-яка влада здатна вирішити за кожного його справи? І чи не зі своїми, не надто важкими, завданнями всі ми приходимо сюди? Невже не достатньо й мені бути вдячним сином, і покладатися на Батька, і, як ти зауважив, пройти з гідністю?
- Ось лише так, не втручаючись в існування інших? Без чіткого плану, мети, зрозумілих іншим дій?
- Хіба вони найважливіше для кожного з тутешніх?
Схоже, я таки зачепив його за живе.
- А що тоді головне, Ісусе? Невже, не чітка і ясна для всіх дорога, істина? Хіба, бачачи істину, не запропонуєш іншим план, мету, єднання зусиль? Не втрутишся, не поведеш?
- Велунде, хіба ми складаємо для себе отари чи табуни, аби їх вести кудись? Хіба не кожен вже на своєму місці? І що потрібно живій душі - тобі, мені - лише живе навколо себе. Істина - відображення цих стосунків. Додається життя, більше живого, – виразніше проявляється й істина. Засіюєш зорану землю - сходить зелами й істина. Живе проявляє істину не з мертвого, не з примарного, не за наказом – а собою, і крізь себе. Та й садівник її хіба не отримує від свого саду? А без нього він вже і не садівник. І сад сам по собі зникає. Живе взаємозалежне. Ці залежності і складають суть всього, а план, єднання, мета – не про Істину, а про примарні, навіяні тьмою бажання.
- І як же тоді Отець, творячи, обійшовся без особистого плану щодо створеного?
- А план потребує строгого виконання, і в терміни, і як його без влади втілити? Так?
- І я про це.
- Та чи спостерігаємо тверді накази Згори? Ні. І хіба творіння закінчилося?
- Не відаю. Але як щодо того, що вже є і, можливо, буде – Задум ж бо точно існує?
- Існує все, про що може йтися, і навіть більше, і нехай, розмовляючи, використовуємо слова, що існували до нас, та говоримо ними часто і про щось зовсім нове – наприклад про себе. Тож і Задум Отця є таким продовженням живого в нових умовах, перенесенням сюди доброго, високого, із запрошенням до такого дійства усіх, хто відгукнувся з власної волі. І з них далі обираються за спорідненістю до тих чи тих справ. Бо кожен найкраще підходить лише до свого. Та у важкі епохи обмаль дійсних особистих успіхів. Тож і багато званих, а мало обраних, співзвучних і присутніх саме на місці, визначеному Батьком, - Ісус стишив свою дещо емоційну мову, - ось так Задум і мав би складатися зі всіх причетних в одне спільне - живе, інколи несподіване, але доцільне звучання. Тому це і не так Задум від Одного, як єднання живого, коли кожен на своєму місці.
- Отже, завжди продовження і перенесення відображення? І спільне його виконання? Але ж ти, Ісусе, цього точно не відаєш? Як можеш знати це?
- Перенесення Образу і Подібності. І кожному дається своя частка в ноші. Не важко дізнатися і більше, але повний тягар таких знань сину людському ні до чого. Та ще раз кажу – знання тільки наслідок, а не причина.
Я спробував зрозуміти почуте, та це здалося не менш обширним, аніж розмовляти відразу зі всіма. Невже і подібне теж людська якість?
- Але все ж - хіба розмовляючи зі всіма відразу, Бог не впровадив би значно швидше бажане? Хіба той чи той господь не звучав колись просто в головах?
- То влада роздмухує живе багаття життя? Все значно тонше, брате. Бо кожне особисте, навіть боже, не більше і не вище загального. І не має потреби у диктаті вищого, коли всі є творцями того, для чого звані в житті вічному. І чи який диктат доцільніший особистого Призвання? А воно хіба не в кожному тут і зараз? Зрозумій сказане мною і раніше, і теперішнє, - Ісус погойдав головою, - єднатися крізь власне Призвання у спільну красу найкраще - тоді безліч уважних садівників і доглянутих садів. Простір живого у вільному спільному завжди найбільший, брате.
Я частково розумів, про що йдеться, але було ще дещо, яке мені ніяк не вдавалося виразити.
- Так. Але ж головне: таке, як найвища відповідальність, передбачення і керування, мають проявитися в цій будові? Навколо ж садів стаються зміни. Приходить стужа. Опадає листя, ховаються звірі, зникають птахи, гинуть комахи. І ось на місці багатьох садів століттями лежать пустища, схожі на повне зникнення і нижчих, і вищих, та й живого в цілому. І хіба, Ісусе, не від єдиного Отця залежить холод або тепло, посуха чи дощі навкруг тих садів, їхнє життя чи смерть? Можна ж і наперед убезпечитися від загроз, встановити дійсність лагіднішу? Хіба неминучі всеспалення чи вимерзання, драми і трагедії? Хіба це не в Його волі?
Ми якийсь час йшли мовчки, такі далекі в нинішньому від усього, що я щойно перечислив. Та Ісус не пропустив мої слова.
- Говориш, варто втручатися - інколи так, коли ми це робимо між собою, але не повелівати буттям загалом. Думаєш, брате, над чиєюсь волею не існуватиме більш високої, твердішої, не проявиться щось вагоміше, що впливатиме на менше? Чи може погляди вищих і ще вищих істот однакові? А між усіма ними і нами різними, у всіх випадках має триматися природна рівновага. І не насильство її приносить. Саме тому кожному й дано власний вільний, захищений вибір. І з ним жодний хижий вплив не руйнуватиме остаточно, бо він ніколи не стане загальним. Вільні живі перетоки триватимуть далі - вони основне. То чи має той чи той садівник доглядати свої угіддя чи Бог слідкуватиме геть за усім? І чи встоїть він Один супроти безмежності зовнішніх труднощів, про які ми з тобою і уяви не маємо? І чи добрий батько плекатиме з дітей нероб на свої печі? Тож хіба відповідальність може лежати на комусь одному? Всі відповіді пов’язані між собою. І бурі, холод, спека, навіть великі й трагічні, тоді лише випробовування, котрі можна і потрібно перерости, перейти кожному, бо не тут все починається і не таким завершиться.

8
Ми йшли якийсь час мовчки поміж суворих скель і блиску радісних вод. І мене дивувало, що ця розмова відбувається в такий врочистий день, і саме тут, в остаточно загиблому, здавалося, Середзем’ї.
- Але тоді, певно, і ця стужа, ніч Калі, тільки на користь Землі? – Я перший порушив цю споглядальну тишу.
- Після неї прокинуться і зростуть не тільки сади і поля, але нові уміннями садівники і землероби. Хоча, Калі має й інші призначення.
- А коли не прокинуться, як мої рідні місця? Та й тут поки все лишень вироджується, дрібнішає, дичіє, чистоти вже ні в чому не знайти. А злі навпаки, дужчають. виникають якісь химери, сутінні суміші напівлюдей, напівтварин!
- О брате, це тимчасово, так море життя відступає від берегів перед новою, більшою хвилею. Та нині на Землі дійсно та пора, коли здатні народитися лише найменші, найдрібніші сутності. Більшим важко сюди потрапити. Ти ж не раз бачив нежиттєздатних діточок, неймовірно чистих і красивих своїм внутрішнім, нехай і розпорошеним єством, сповнених безмежної любові, яких підвело тіло. І це ті, більші. Так є, було і ще буде. Хіба що в нинішній короткий золотий вік деякі вищі зможуть пройти сюди і достатньо визріти. Тому і я щасливий вже від однієї своєї здорової присутності тут. Але в мені і печалі тих, хто не зміг, хто пройшов і проходить крізь тілесні муки. Нехай і тимчасові, але страждання ж не можуть бути чужими! У дитинстві снилося, що я і той, хто рятує від мук. А їх стільки навколо. І я досі не знаю, як допомогти всім і натомість не обтяжити цим їхніх подальших доль.
- Це все надто складно. Утім, на золоту добу очікували. Та після неї що? Кажуть, що нова, ще густіша мряка!
- Ця доба додасть чимало, навіть тобі. Вона не забудеться. А що ця мряка? Ніщо живе, і покидаючи тіло, не помре. Земля жива і рух живого до неї і з неї не припиниться. А там нова, легша Юга для тривалого зростання. Якщо мені, тобі, й іншим, вдасться виконати своє Призвання, то так і станеться.
- Чи дочекаюся?
Ісус торкнувся мого плеча своїм, і я відчув його дружнє тепло.
- Ти, брате, ще не відаєш, чого прагнеш. Та відчуваю велику протяжність твоїх днів.
- І що в кінці? Не певен, що мене нинішня доля влаштовує.
- Доля – наслідок, інколи вищого фатуму. Невже хочеш її змінити, і зберегтися таким, яким є зараз?
- А втрата себе хіба не гірше смерті? Якось вже звик до цієї своєї ноші.
- Чи сам по собі знаєш себе, свою дійсну вартість - може для такого виміру потрібне і стороннє дужче світло?
- Боюся, що подібне вимогливе сяйво спалить мене остаточно.
- Тоді починай з меншого. Від прийнятного тепла і світла тільки приростають, це добра дорога. Світле ж наше виникає з вирішених труднощів, з того, що витримали плечі і дух твій, і кожна ноша зважується Істиною, залишається та, яку можеш нести. Та це коли не сам - не з чорнотою в грудях. І отримати світлу несамотність здатен кожен просто тут і зараз. Подібні здатності ніколи не зникали - прикро, що тутешні вищі забули, чи зневажили своє призначення щодо цього. Такі провини з найважчих. Нехай і найгірше буде тому, через кого приходить зло, але і коли міг допомогти, а не захотів – це також, наче стати на сторону тьми.
- Але ж вищі нині ні до чого величного не здатні – ні сил, ні можливостей. Зараз вони, як усі, а часто й гірші. Та й хіба не править саме отой господь - верховний демон, що й сам у чорному полум’ї?
- Не лише він править. І як мені відомо, він позбувся тої чорноти, і вже не заважатиме.
А цих слів я ніяк не очікував почути з людських уст.
- Давно? Хіба про це не стало би відомо? – Я спробував приховати своє ошелешення. - Чи ви зустрічалися?
- Зустрічалися. Але не хочу згадувати. Нехай жодної темної хмарини не плистиме в нинішньому небі.
Після почутого, мені складно було щось додати, аби підтримати оцю нашу розмову.
А Ісус продовжував ступати зосередженою ходою досвідченого мандрівника, та, вочевидь, уважно дивлячись не лише під ноги. Не знаю, як широко він зараз це робив, та я теж відчував його необтяжливі дотики до свого єства.
- Велунде, ти роздумував, для чого прийшов сюди?
- В цілому, чи сьогодні?
- Можеш поєднати.
- Видно, доля, приводячи мене на саме дно в найтяжчі часи, жадала, аби я рятував залишки живих - напевно для цього. І що міг, те й робив. Тепер вештаюся між острівками свого народу і не знаю – втручатися чи ні, і що далі, і для чого? Може хто відає і мені б підказав?
- А зійди на ту свою гору, поглянь в усі боки, що бачиш?
Схоже, мені пропонувалося оцінити не тільки все прожите, і себе, але і краєвиди. Що ж, відоме не складало труднощів. Але що робити з невідомим за обріями? Так далеко передчувати я не вмів – на день, два шляху – не більше.
- Та ніби те саме, що й раніше - вдалині туманно, а ближче – наче жодних загроз, хіба щодо себе з’явилося відчуття, що вже не зовсім той, що донедавна.
- От-от, брате, ми постійно змінюємося, але це ховається в густій тіні від гір нашого досвіду. Та чи помічний він, чи не діє і супроти нас? Намагаємося дивитися за обрії з його вершин, але й найдальше у світі - ближче відстані руки. І минуле, і майбутнє поруч. Все біля нас, але найближче те, звідки найбільше лине до наших чуттів. А чи всі чуття усвідомлюємо? Раптом на щось і уваги не звертаємо? Невже тільки потім виявиться, що жили обмежено, коли поруч існували значно ширші перспективи? І з ними і легше, точніше, й щасливіше виконувалося б оте все, до чого звані в цьому світі, у злагоді із чим лише й стаємо обраними. То чи йтимемо звідси і розгублено озиратимемося, дізнавшись із якими можливостями і задля чого насправді приходили, і з чим повертаємося? Чи досягнемо бажаного вже тут і зараз. Ось де перевага тих, що на шляху людини. Бо вони здатні визначатися з цим на місці, і на дні, і на вершинах, і не тиснуть на них гори чужих знань. А ось вищі далеко не завжди спроможні до подібного. Бо з ким вони нині, як не виключно з собою? Бо куди звернені їхні чуття, як не на себе? І цим нинішні вищі дуже відрізняються від людини.
- Та невже така перевага в шляху людини? Та й вищі ж різні бувають. Ісусе, я не надто перебірливий, і одежі мої навіть не сірі, але ж де людина, і де осяйність тривалого шляху, яким йдуть справді чисті вищі? Чи не справедливе їхнє презирство до рабства, недоладності, забрудненості тутешнього люду? Тому ніхто і не розуміє – чому ти звеш себе сином людським. Хіба нижчі вищим – рівня? Щось не помітно в них цієї потаємної величі.
Ісус торкнувся мене ліктем.
- А що вищі й нижчі в одному світі, це помітно? Що вони поруч. Що люди в найважчих і найважливіших місцях. І я нині тут, і ти. Шляхи зійшлись, перетнулися?
Він примовк, певно, даючи мені відповісти.
Я міг би заперечити - купа згадок із минулого вирувала в мені, але як же некомфортно видавалося суперечити мелодійності його голосу, музиці слів, протиставляти їм грубі ритми висушених сенсів звичних догм, до яких самого мене, зрештою, ніколи і не тягнуло. І подібної до його, власної музики в мені майже не звучало. А від Ісуса вона, схоже, лилася безперервно, нехай і не даючи чітких пояснень і відповідей, та проявляючись красою в усьому, до чого я здатен був торкнутися. Чи в мене не вистачало чуттів для виразнішого сприйняття? Але ж більшість і того не чутиме! Не сприймуть жодних його слів! Та й хіба можна змінити картину, намертво закарбовану в кожну тутешню голову? І як там намалювати іншу – в завчасному стані несприйняття, нерозуміння, а, отже, і в ненависті, і в злобі відчуження? Зі своїм даром він не може не помічати скільки розкладено пасток навколо. Скільки жорстких меж і кордонів, за перехід яких люто карають! Чи в цих умовах може хтось виразно проявляти якесь там призвання, якщо він не Месія, не напівбог? Нехай Ісус дійсно незвичний і ранкове дійство тому найкраще підтвердження, нехай мудреці завчасно передвіщали про його прихід, але проти нього ж тут геть усе!
- Не знаю, Ісусе, що сказати доброго про людей. Та нині вони на дні, сам поглянь на те бідування і болото в житті кожного.
- Ох, брате, чи про людину ти зараз мовиш, чи про будь-кого, що заплутався, загубився? А «людина» ж – це не кожен, а поєднання людського єства і доброго шляху, що лине навпростець до Отця нашого, - на якому найповніше і відкривається, розплутується це єство, поволі і стаючи людиною.
- А яка біда з доріг інших? Можна ж пробувати, змінювати їх, набирати досвід, поволі зростати, знайти, врешті, себе обраного.
- Можна. Та, найчастіше, лише на словах. Бо де ті правдиві плоди, коли кружляєш і кружляєш? І якби ще ми відповідали лише за своє «я». Хіба не бачиш, що й тіло - не ти, а великий світ при тобі? Поглянь навкруги, на зелень, на тварин, на чоловіків і жінок, на все суще перед нами, як на світи - це стане помічним. Це ж яка на кожному з нас відповідальність, так?
Ісус допитливо посміхнувся. Та я і не збирався сперечатися, хоча б, напевно, ще міг. Але його «відповідальність» збила мій запал.
- Згоден, відомі дороги тільки кружляють. І я б не проти зробити кращий вибір, але…
- Важко? Чи не вільно? І мені моє далося не відразу. Не вважай, що я сюди прийшов, як до заздалегідь вготованого. Але коли відкрилося, і не простіше, аніж кожному, то міг обрати – між легшим і важчим, суто власним і поєднаним, стати вищим чи йти шляхом людини. Перед кожним, і не раз, постає схожий вибір. І я переконався в правдивості свого, І таке вже не затуманиться.
В його очах, здалося. стрімко промайнули сніги і води, темні дороги, невідомі краї, ночі і сутінні дні, та обличчя світилося, бо він все це дійсно пройшов.
Та виказане видалося мені швидше його мрією, аніж чимсь остаточним. І я жадав його зрозуміти, щиро прагнув цього.

9
- Ісусе, хіба добрий шлях не дорога з дикунства до знання, а отже - найвищого вміння? Здобувати їх, в'язати між собою, чи це дано людині, коли й вищим того всього бракує? Тож, якщо і мені дозволено обирати де мучитися, хіба не краще, де обмаль дикунства? Чи не тому більшість вищих завчасно і покинула Землю до приходу Калі?
- І подбали так про щось своє, особисте? Не відчули, що коять, попри всю висоту своїх пагорбів, а далі стало запізно. Їх підвело начебто знання. Добре, хоч не всі дременули. То може щось не те зі знаннями? Чи знання зовсім не початок, а лише результат, звершення? От як ті ж страждання. І хіба справжні знання здобуваються, а, може, як птахи, оселяються і живуть на гілках наших садів? Зелена гущавина кущів для менших, а високі гілки для птахів польоту вищого. Було б куди прилітати. Тому і я, Велунде, нині доглядач саду - той, хто вже має і стверджує отримане. А чому не когось іншого, а саме людину покликано до садів? Бо вона і окреме «я», і в той же час – всією душею з ними, всіма чуттями, а, основне, серцем. В стані людини відкривається переднє серце - Хаті, і кожен, хто на шляху людини, оживає саме ним, і через нього повниться джерелами живого, як і духом Землі. Через Хаті лише й лине світла допомога, і тоді значно краще доглядаються людські сади і швидше оселяються там добрі птахи. Через відкрите серце здійсниться і спільне піклування всім живим у кожному. Хіба не цю допомогу ти шукаєш і для себе? Хіба не подібне було від початку всюди? Хіба прабатьки вищих істот не були тим самим, що й люди? Та тривала пора достатку і насолод привела до забуття в ситості. Серця вищих закрилися, їхні єства спорожніли. Як би високо вони не піднялися, їхні дороги втратили скерування до Батькового порогу. Тому й людина, а не різні вищі істоти найперша нині, бо вона залишилася при Батькові. Вона на прокладеному ним шляху. Тому й добро міряється людяністю. Кажу тобі, - кожен, навіть із найвищих, осягнувши людяність, доглядатиме спільний із Творцем сад. А одинаки, зрештою, відійдуть у тьму вічну згаслими самотніми ліхтарями. Бо як інакше виправляється нинішнє, майбутнє, та й минуле – як не у взаєминах живого з живим?! Батько наш – Отець живих. І ти ще можеш прийняти його людяність, як правдивий шлях, особливо нині, з новими можливостями, що проступають в людині. Тож і я тут, брате, не змінювати лад, а підтвердити його. Ствердити світ і людину в ньому. Інакше не знайдеться місця, куди бігти від злого.
Він замовк, а я обдумував ним сказане.
- Дивно, я внутрішньо мовби і згоден, але до чого незвично чути такі твої слова, Ісусе. Кожен з нас ж бо захищає своє я, керівництво собою до останнього подиху, а ти ніби пропонуєш позбутися цього, але й не віддатися при цьому владі найвищого Бога. І ти ось кажеш про щось нове в людині? Це про нові її здатності?
- Велунде, хіба у самотності, у самості захист? І чи сповнені ми тут? І чи чуємо від себе правду про себе, чи бачимо дійсну свою розділеність, яка мов розкидані й загублені острови в морі, де ще й замість вод – пітьма? Чи знаємо, як з’єднатися в собі, чи вільні самостійно це зробити? І чи довго може встояти роз’єднаний у собі? Ні, не розділяє відкрите серце, а навпаки – єднає. І воно є тим, що відкриває людяність кожному – і це вже не просто неспішна дорога Вгору, а й сам Отець, що світить нам здаля Любов’ю. Нині стати на шлях людини – не лише відкрити своє серце, а й зустрітися в ньому із Тим, хто завжди допоможе, підкаже, але не владарюватиме.
- Але ж багато хто щирий в особистому служінні, відданий давнім, перевіреним ритуалам! Чи можливий кращий спосіб? Невже і строге дотримання прописаних правил – нині зайве?
- А ще скажи про добровільні тривалі страждання, ритуальні муки, і тілесне самовиснаження. Як знають вони, кому отак служать, чиї обряди справляють, і чию волю проводять, хто і куди їх отаких веде? Чи комусь дається найвища самість? Якби ти побачив ті висоти, яких сягає таке «чисте» і «осяйне» нерозуміння, то не дуже дивувався б наслідкам. Куди скерована та осяйність, коли з часом бачать себе чи не єдиним світочем? Чи у живому небі не безліч зірок? То якщо світляк зовсім самотній, то де він опинився - на вершині, чи деінде, посеред найглибшої пітьми? То це така глуха неймовірна висота, чи саме дно прірви? Бо хіба в безмежності живого є пітьма? Коли відчуваєш багатьох, світиш із ними, хіба тьма не зникає?
- Отже, один – не воїн? Навіть ти? А більше смолоскипів в дружніх руках, то менше навкруги тьми і зла?
- Я не один. І ми здатні бути разом, єднати свої вогні. Але світлішає тільки, коли вони підтримані дорогою Отця, а не мирськими укладами. А без прийняття шляху до Нього - просто гарними намірами, власною волею, і великою юрбою тьму не потіснити, і дужого світла не запалити. Іскра ж Отця лине до кожного лише через відкрите переднє серце.
Це ж не садівник сотворив тут для свого саду хвороби і пошесті, не Отець породив лиха і тьму. Вони линуть крізь решето наших особистих помилок від ненависника усього живого й вільного, який і є уособленням безмежжям влади, плинуть з потойбіч від світла. І хоча й здалека, та навіть на такій відстані здобуває та істота собі тут безліч слуг. Але захоплює лише тих, в кого в грудях темно, і нічого так його не тішить, як остаточно замуровувати недостатньо доглянуті серця. І чим вище здіймаєшся тут, вища ймовірність зустрічі з цим злом. То ж не варто з погордою дивитися на простих і малих, вони стійкіші за великих!
- То повного захисту, виходить, немає.
- Як і завершеного щастя. Завжди є більше і ширше, і щось далі й далі. Безпосередньо головного ворога і його пітьму не здолати, потуга супостата безмірна, він все знає, сприймає, чує найгостріше, найповніше - тьма ж оточує все суще. Єдине, чого позбавлений абсолют самовладдя – живих співзвучностей, співпереживань, відлунь співіснування, живої відповідності з кожним особистим подихом, всього того, що й звучить істиною. Тому і я, і ми всі тут, аби підтвердити створену Батьком нашу тутешню цільність і довершеність її інструментів. З дитинства тягнемося до них, намагаємося зіграти, нехай і дається спершу лише на найпростіших. І що нас зупиняє потім спробувати й інші інструменти, яких стільки всередині кожного? Чому не пробуємо далі? Озираємося на інших, боїмося невідомого, чи не вільні? Хіба нас усередині не створено найдбайливішим чином? Хіба правда Отця не звільнить від лиха? Будьмо ж як діти і в собі! Нехай завжди звучить наша музика!
Ісус широко усміхнувся.
Мене знову сколихнула енергійна мелодійність його вимови, та й замислитися було над чим. Я шукав у собі й іншу реакцію на почуте щойно, але нічого суперечливого не виринало.
- А смерть?
- І як вона розділяє безперервність стосунків з Богом? Отець ж бо сам не відрікається від нас, і є Богом живих. То хто ж тоді стає мертвим? Чи не той, що мертвіє ще за життя?
Ісус замовчав. Схоже, поринув у веселі і не дуже пісні, що вже якийсь час виконувалися неспішно крокуючим багатоголосим хором. І виходило це на диво дружно, нехай деякі жіночі й чоловічі партії й виділялися, як, подеколи, і звучання флейти і дрібної міді дзвоники.
- А непогано в них виходить. Звучання колишнього тобі, певно, миліші, та хіба не твій народ колись і навчав інших?
- У пам’яті ще вслухаюся, линучи туди, де переливаються зорями, врочистими вогнями над шатрами прадерев, чи над гірськими шпилями їхні силуети. Сумую за тим усім, як за своєю не прожитою юністю. Я не надихався тими часами. А що залишилось – наче й не те. Нині навіть у найчистіших із Сяйносвіту ті щирі вогні побліднули, і хоча гарні співи ще линуть, та голосів обмаль. І як далі з цим бути? Моя пам'ять – суцільне кладовище.
- Брате, живе не зникає безслідно. Краса, музика не губляться. Ми здатні покинути прекрасність, та вона не зникне. Тому шукаємо і знаходимо її. Та не в мирській сутіні. Бо хіба вільний вибір проявляється разом із примусом, поневоленням, злом?
Почувши, я аж спинився. Зупинився й Ісус.
- То справа ж не тільки в мені? Потаємні сили здатні використовувати мене? А, відкривши серце, осягну оту людяність, знайду захист, отримаю найвищі відповіді, зрозумію їх? То невже здобуду таку підтримку, що змирюся з пам’яттю, віднайду себе, стану щасливим? І ці покращення незворотні?
- Вибір існуватиме й потім. Та завжди знайдеш своє місце садівника. А буде сад, будуть і птахи, і плоди, і милі гості. До живої краси доглянутого простору потягнуться найперше світлі, відповідні своєю красою.
- Про який сад ти зараз кажеш? Як його знайти в собі?
- Ти дивишся в правильному напрямку, і маєш для цього чимало чуттів, і їхній простір і є тим самим твоїм садом, який ще зветься розумом – місцем перебування твоєї тутешньої сутності. І ось усвідомивши свій простір, давши лад йому з Батьковою допомогою, отримаєш і подальшу вищу привільність.
- І що для тіснішого Батькового долученя потрібно – висока магія, посвячення, диво?
- Лише твоя воля.
- Ну от, я готовий. Я щиро хочу цього. Як діяти далі?
- І не напружує можливе ставлення інших вищих?
- Хіба ти не приклад? Щиро прагну твоєї свіжості, відчути себе в подібному стані. Я дійсно світло заздрю тому, що ти маєш в собі і при собі.
- То ти готовий до подальшого, навіть коли він не зробить тебе могутнішим, не виділить, не додасть влади і багатства? Бо ж найперше, станеш прозорішим для оточення, чимало хто втратить до тебе інтерес, та і влади над іншими більше не буде.
- Аби лише щасливішим, і не самотнім. З веселішою долею.
- То, гаразд, брате, хай таке з тобою і станеться. Прийми це через мене, а відкрите одному, відкриється і всім.

10
Ми спинилися. Й Ісус протягнув руку і торкнувся долонею лівої сторони моїх грудей. І чи не відразу там гостро закололо, затремтіло в усі боки, віддалося боляче вгору – шиєю і вище. Я аж присів. Утім, біль швидко минув, і, натомість, залишилося тремке тепло, що текло і текло від прикладеної до краю серця долоні.
- Ох, скільки ж у тебе усього, – видихнув Ісус, – не просто і торкатися.
- Інколи ловив у собі подібні відчуття, - я намагався повністю зосередитися на них, а вони вислизали і ховалися десь глибше.
- Не напружуйся. Просто усвідомлюй цю тремку лінію доторку. Та й не відчуття це, а чуття, як зір чи слух – і спершу сприйняття, а не враження. Тож я зараз відведу долоню, прикладу з іншого боку серця, але тепло і тремтіння в місці дотику залишаться. Прислухайся до них, і запам’ятай оцей свій стан - Хаті. А далі вже пов’язуй в одне лінії зліва і справа переднього серця. Воно відкрилося так і до Отця, й до Землі, до твого Духу, і твоєї вищої цільності. Все, що робитимеш у подібному стані - із серцем в стані Хаті, і буде людяним. І чим рясніше тектиме цими руслами тепло, тим чистішою буде ріка твоїх днів. І наповниться простір навкруги твого єства життям новим. Нехай і ковзатимеш, падатимеш, але знову й підійматимешся – якщо з теплим серцем. І не мій це дар, передаю від Того, хто дарує насправді. Якщо він не загубиться в тобі, ділися з усіма, хто попросить. Але не примушуй. - Ісус протягнув і другу руку, допомагаючи мені підвестися.
- Оце нас єднатиме, навіть коли дороги наші й розійдуться.
Я підвівся, продовжуючи спостерігати, як живо струмували над серцем численні перетоки – зліва направо, від однієї повноцінної ріки до іншої. закручуючись виром угору, а то й униз.
- І як?
- Виразно, та ще поколює. Сподіваюся, налагодиться. Але тут ще те дійство.
- Далі залежатиме лише від тебе, як далеко ввести це чуття у своє життя, як широко розплющити ці очі.
- Ісусе, але ж подейкують, що серце людське лукаве. Що це значить?
- Брате, коли наповнити груди хмарами переживань, а голову стрімкими бажаннями, коли стискати в руках зброю, чи оселити на плечах надмірну втому, коли вже байдуже – світло несеш чи пітьму, то й справді, за всіх старань чутимеш лише одну, ближню своєму самолюбству, чи хворому своєму духові, праву сторону серця. Саме там збираються воєдино потоки твого єства. Чи можуть звучати правдиво суто твої води самі по собі ? Ні. Лише прислухаючись, припадаючи до Батькової ріки, що зліва в передньому серці, лише обережно поєднуючи свою течію з Його рікою, отримаєш бажане. І Батькова ріка віднині відкрита кожному єству – і нею лине святий Дух Його, про який і я сповіщаю кожним своїм днем на землі. Прийми і ти це в собі.
- Дякую, Ісусе.
- Направляй подяку в грудях Батькові, як і я, і приймай таку ж навзаєм, - Ісус, наче пригадавши про щось, стрепенувся, - Та годі вже повчань, зараз познайомлю тебе з деким, хто довго жив, і ще тривалий час існуватиме поблизу, вам буде про що згодом поговорити…»
І тої ж миті я відчув внутрішнє розділення. Пригадування призупинилися. Сутність Велунда завмерла, а моя особиста, з маскою Анагела на обличчі, беззахисно проступила на передній план, втримана в тому світі наскрізною ціпкою увагою.
- Он хто ще з нами. Велунд щойно лише отримав нову здатність, а вже такі наслідки. Сподіваюся, ви разом і отримали. Але хто ти, чому ховаєшся тут, і ще й за колишнім ангельським єством?
Це виглядало неможливим, але відступати не виходило.
- Вітаю, Ісусе. Це і для мене несподівано. Отримав від Велунда згадку про вашу зустріч, і ось бачу її на власні очі. Прийшов лише за цим, але, схоже, отримав значно більше.
- Вітаю і тебе. Невже випадково прийшов? Гляди в очі і згадай світ, яким його знаєш.
- Але там багато і про тебе.
- Не сприйму нічого, пов’язаного зі мною. Лише радощі й тягарі, світло й пітьму, життя в цілому.
І наче яре проміння пронизало Велундове тіло, а далі й приховану в ньому мою сутність. Це неждане тепло, утім, і турботливо дало сховок від раптового поруху моїх згадок і вражень, котрі ледь не одностайно спробували підійнятися на поверхню моєї тями.
- Досить, - голос Ісуса змінився, проявивши хрипкість, - досить, надто багато, а я ж тільки син людський.
Ісус опустився на чималий камінь поруч і потупився. Кричали птахи, палало сонце, віяв легкий бриз.
- Ти не світло, але й не пітьма. Не свій, але й не чужий. І не випадково в цьому світі. А хто – поки не відаєш і сам. Прийшов після потопів, на початку чергових перемін, на краю переходів. І не сторонній гармонії, музиці, умієш творити. Це добре. Але часи які! Я вважав, попереду легше завершення Калі, та трагічного не зменшилося. Моря піднялися, і дихати важче. Холодніше. Та злагода світів не порушена. Батьківська музика звучить. Але і глибоке забуття, безодня мирського невігластва! Та й виразне клуботання чорноти, ім’я котрій - легіон.
- І в мені теж є чорна мітка.
- Це не те, що загрожує майбутньому, лише твоєму сучасному, якщо йтимеш не туди. Але ти не від безладу. Відкриваєш себе земного - найтонші чуття Хаті тобі в допомогу, навіть якщо ти і не зовсім Батьків. Але ти не збайдужів, вижив усіма своїми єствами. Знаєш, і я не приємлю страху і болю, та якщо ти упорався в чужому собі світі, я справлюся у своєму. А зможу я, і тобі вдасться. Хоча і гадки не маю хто ти, брате!..
Він говорив, і я відчував скільки нас всього поєднувало! І чути Його «брате!» крізь густу імлу неясності і невпевненості в собі було аж надто пронизливо.
- Але ім’я твоє проступило - Яромир.
- Раніше далі за Яр не читалося.
- А воно і зараз у млі, вслід за «Яр» йде в’язь, схожа на «мир», та це ще не кінець. Яромир – найперший прояв. Певно, і далі щось у тій в’язі проступить. Все ж бо змінюється.
- Це на добре чи ні?
- І в мене подібне стається. Та цілісність залишається. Та й чи важливі імена, коли можливе звертання до повного образу, як вважаєш?
І я відразу спробував звернутися так до нього.
«- Правда?» – Ісус посміхнувся, здається, вже в мені.
«- Вийшло?»
- Так. Але можна і краще. Ти не вивів обсяг, куди запрошував.
- І як я мав вчинити?
- Спершу звернутися до течій: верхньої і нижньої, далі, разом із виром сердечних ліній, скеруватися спершу вгору, а потім крізь себе у навколишній простір. Чим обсяжніший той рух, тим краще. Бо ж не кожний званий і поміститься.
У Бгараті, де я чимало прожив, на це звертали особливу увагу.
Я, схоже, збагнув про що він.
- Але ж тоді, через подібний простір можна відразу чути і всіх, що звернуться, чи звернутися до всіх і без імені?
- Еге ж, якщо достатній обсяг і ключі в серці, і ще дещо.
- Та це ж тоді й повний хаос, буря вирів у голові!
- Голову не зачепить, це ж у більшому просторі стається – та потрібно чимало твого світла, і чистоти самоусвідомлення. Он і Сонце – теж зі всіма відразу. Проте, це не моя нинішня справа, і тобі не раджу поки, бо не втримаєш гармонію і наробиш лиха. А ось відігнати зло, захистити себе й інших подібним чином можна. Якщо лихого не оминути, за невидимого нападу, додавай до направленої на тебе сили зла свою світлу частину, і закручуй це все навколо нападника. Але засіб захисту має відповідати зброї нападу і середовищу, в яке зійшов.
Весільна юрма, що відійшла вже достатньо далеко, зупинилася і очікувально гляділа в наш бік. Ісус махнув їм рукою, аби вони продовжили свій рух. Тим не менше, звідти випурхнула Марія, і поспішила до нас, а за нею і якийсь чоловік.
- Отже. Яре, тобі близька людяність, хоча і не тутешній. Але ким би не виявився, люби Землю. Бо є не лише Батько Небесний, але й мати Земля. Зважай на серце, воно стає легше прописної Істини, коли відкрите і тепле любов’ю. Не існує іншого доброго шляху. Зважай і на те, що ціле розривають надто близькі крайнощі, тож ми недаремно посередині них. Пам’ятай, що всі владні ієрархії – під злом. Тому й Отець наш присутній просто поруч, і залежить від нас, як і ми від Нього. І Він, як подих з наших грудей, відкриватиме нам нові обсяги, коли наше і Його світло єднається. Це найважливіше.
Ісус, вочевидь, думав і про дещо інше, бо трохи змінив тему.
- А щодо почути всіх, то це для нас зайве, бо тут є межі, за якими численні спокуси. Так легко зійти з дороги. Тож варто обходити звабливі звучання, не шукаючи з ними збігів. Достатньо перебувати в доладності із сяйвом Отця і вони вже так не манитимуть.
Ісус промовивши це, торкнувся Велундової руки, неначе моєї.
- Та яка незвична твоя мандрівка сюди. нехай і дається дорогою ціною, певно, вже й буря від перетоків здійнялася у твоєму краю. - Ісус зблиснув очима, поправив волосся, - але ж тут кольоровіше, інакше дихається, і можна в очі глянути один одному, так?
- Тут все інакше. Але невже звідси видно, що робиться в мене вдома?
- Будь-яка магія приводить до збурень, тому будь обережним з нею. А загалом світла магія – дійство сердечне, а темна – безсердечне. Є і внутрішня, що не зачіпає інших. Це основне.
Видно, що він не хотів заглиблюватися в деякі речі, і я не наполягав.
- Ісусе, а чи твій погляд дійшов до кінця мого шляху?
- Брате, немає кінця. Тому гляди вище, не лише під ноги. Твоє залишається твоїм, і лише зростатиме – живе творіння добротне завжди, як нині, так і в безмежності, тому достатньо поволі відкривати оте, що вже існує, вже з тобою. Не жадай більшого, аніж ладу з повнотою, якою здатен прирости. Так мене вчили у Тибеті. Наповнюй себе сяйвом і бійся, як твердили в Бгараті, сутінної порожнечі. Бо повністю живий лише той, чия цілісність дихає разом зі світлом. Нехай десь виразніше, а десь менше, бо наші краї різні. Та всюди своя краса і доладність - і це вже з твоїх країв, з часів моєї юності. І з цим усім радій життю, що тебе оточує.
- Але ж приходить і ніч, до неї теж маємо готуватися.
- Ніч – для відпочинку. Та й тоді гляди на світ, як на перлину краси, що співає і росте згідно свого Призвання. Поруч інші перлини складають грона, кругом зелень і лози, простір саду ще величнішого життя. Доки ми – чисті й прозорі, всередині свого світу, здорова і його перлина, а поруч зростають інші подібні, й живе світло відтісняє пітьму. Та ось зрілі ягоди падають на землю, вкриваються нею, і здається живе проковтнула зла тьма. Але ні - з них вибухає нове життя і нове, перероджене зростання в більших межах! Ягоди стають лозами! Тому інколи й пітьма, як родюча земля. Тож відчуваємо різницю і в природі тьми. Відрізняй животворне від мертвотного.
- Тому пітьма і не долає Саду? А ягоди, грона і лози живить внутрішнє світло?
- І це радість буття - доладність у формі живих перлин, лози, саду, пітьма не має її. І обманути, перекрутити, опанувати її – не в можливостях тьми. Тож гармонійна доречність завжди за межами сили, і влади. Це допоможе тобі – єства і їхні, нехай і не складні відповідності, разом дійсна велич. І ким би ти не став, звучи ними, не виділяйся з Прекрасності, розділяй теплим сяйвом протилежності. Без думок і слів зрозумієш, що й до чого, коли твій простір звучатиме із усіма – дальніми і ближніми. Доладність, за потреби, і говоритиме з кожним про окреме. Та хіба передати геть все, навіть отим, хто чує? Та мені приємно було знайти тебе, бо ти чуєш, бо так блаженно не підбирати простіші слова.
Ісус обернувся.
- Але ось і люба дружина, а з нею той самий бібліотекар, писар, свідок, чи як його ще назвати - з родів, схожих з девами. Знайомся.
Підійшла Марія з невисоким супутником, що ховався від жаркого сонця під щільною сірою накидкою. Постать молодої, схоже, і досі світилася сяйвом розкритих ранком сфер.
- От ми і знову разом, - задиркувато вимовила вона, - я встигла засумувати!
- Рідна, вертай мене до радощів, обіймай, веди далі. А ти, брате, поспішай – не роздмухуй бурі. Може ще зустрінемося. Велунд проведе ще день з нами, його тут очікує дещо йому зовсім невідоме.
Ісус якось по особливому тепло всміхнувся.
- Дякую.
Він обійняв Марію.
І в цю мить я відчув, як Ісус відпускає мене, як внутрішньо стрепенувся Велунд, і я знову тану в його єстві, опиняючись десь на краєчку нових пригадувань.
- От, Велунде, наш земний Споглядач із безліччю імен – такий вже їхній рід. Ви і раніше стрічалися, і, думаю, ще зустрінетесь. Має особливий дар непомітності і завжди присутній десь неподалік - роки його довгі, і сповнений життям інакше, аніж наші. Але ніби від цього не страждає і навіть трохи теплий. Долучився дорогою і ходить колами, то вже ж і чимало знає. Покликав його і задля тебе, бо не завше мені бути з вами.
Споглядач виглядав таємниче. І як вони з Марією встигли підійти, я й не зауважив. Ми обмінялися з ним короткими кивками. Та потім незнайомець на мить делікатно привідкрив своє єство і я впізнав його. Вочевидь, саме для цього він це і зробив. Майнула яскравим спогадом зоряна ніч і дужий промінь, що розсипався увсебіч кольоровими іскорками. Так, це він, отой колишній мій земний провідник. І хоча ми опісля й не зустрічалися, але пригадали один одного. Та чомусь лише тепер, коли я глибше до нього торкнувся, мені здалося, що ми разом брали участь ще в одному дійстві.
Ісус, наче прочитавши мої думки, підтримав мій здогад.
- Ви обоє вітали мене, коли я тільки прийшов у цей світ. Хоча тоді Бібліотекар і ще один з ним, залишалися тілесно невидимими.
Отакої! Я ще раз кивнув головою Споглядачеві. Він відповів тим самим.
- Не знаю, як ви тоді довідалися куди прийти, та прийшли вчасно.
- Ісусе, невдовзі до твого приходу над Землею з’явилося світіння аж до найдальших планет. Ми за ним спостерігали, воно і привело. Мудрі тоді казали, що промінь світла пробив льодяну шкаралупу тьми, і так запалив надією душу Сонця. Тож досі мучає мене: хто ж то глядить, як Сонце? А хто, як Місяць?
Останні слова Велунда зацікавили мене.
Але Ісус лише заперечливо помахав головою і, всміхнувшись, кивнув на Споглядача.
- Він знає більше подробиць, які зайві для мене. Виходять за межі тутешньої людяності, тому і не торкаюся їх. Нині я лише той, яким мене бачите. Але чому запитуєш?
- Незримі сили, що наразі вижидають, значно потужніші за тих вищих, котрі ще присутні на Землі, що нам робити?
Вираз обличчя Ісуса змінився, погляд став рішучим і твердим.
- Хіба вони сховані від очей Батька нашого? І чи не ми в Його очах завжди? Чи невидимі вони материнському зору Землі? Чи в наших серцях зупиняться вищі ріки? Поєднайся з ними, цього достатньо. І не бери на свої плечі більший тягар відповідальності, аніж власне твій, бо не матимеш радості на Землі. А кому ми тут потрібні без неї? - Ісус прихилився, наче шукаючи спокою, до Марії, - далі тільки про радісне, наздоганяйте!
І вони подалися вперед, і весняний вітер, здається, здіймав їх над морем…»

11
І саме в ту мить я покинув Велунда. Пригадування завершилися. Незборима сила виштовхнула мене, точніше Анагела, а з ним і мене, потужно закрутила, кинула, ще і ще раз.
Та вир недовго носив і тлумив. Мла розсіялася і проявилися стіни моєї вітальні. А ще обриси доброї знайомої, що активно смикала мене і явно лютувала.
- Ірино, це обійми чи агресія?!
- О, прокинулися, ваша Величносте. Я перепрошую, але чого тут такий капець навколо?!
- Спокійно, можливо, це ілюзія?
- Якби ж то!
І вона мала рацію, Дім вібрував від ударів блискавиць і гуркоту грому, за вікнами чулося виття буревію. І в самій гостинній кімнаті довкола сфери із сяйва, в які ми щасливо перебували, одночасно палали десятки вогнеграїв, нехай в цілому ще беззвучних, та вистачало і їхнього пронизливого світіння, аби запідозрити, що гірше продовження цілком ймовірне.
Анагела з нами не було. Але Велундова каблучка лежала на столі. Вона дещо потемніла, і я не став ризикувати, і торкатися її – просто накрив футляром і зачинив. І тієї ж миті коштовність здійнялася в повітря, рубіново блимнула і зникла.
І мовби їй услід почала тьмяніти і сфера, всередині якої ми з Іриною перебували. Втім, я не став очікувати коли вона повністю згасне, і взявся утихомирювати бурю, як це вже робив раніше, нехай і за інших обставин. Та цього разу потоки енергії від землі я розкручував над собою проти годинникової стрілки, керуючись не лише власною волею, але і з можливостями ключів, виведених із серця у стані Хаті.
Коли захисний купол навколо нас повністю потанув, я вже досягнув максимальних об’ємів простору, яким кружляла викликана мною і упорядкована ключами, енергія. І цей простір був обсяжніший видимої частини неба над переляканим центром міста. Відступили райдужні спалахи, різко ослабли вихори, принишкли громи, відділяючись все далі разом із тлом блискавок, і тільки дощ іще стугонів. Та, схоже, не так рясно, як раніше.
Здається все.
Ірина, прийнявши іншу свою подобу, величавою зелено-синьою Кішкою діловито обійшла світлицю і вискочила в інші покої. Випірнувши з дощового гамору, тричі пробив годинник з вежі Ратуші.
Всього третя ночі, а враження - пройшло декілька діб у подорожах у часі.
І цікаво, куди ж подівся мій супутник?
- Анагеле?
Спершу мені ніхто не відповів, але я знав, що він почув, і витає десь неподалік. Зрештою, все земне, як мене переконували недавно, зовсім поруч, а далі йому вибиратися не мало жодних сенсів.
В світлицю діловито повернулася Кішка, ковзнула по мені байдужим поглядом - отже все в порядку. Далі забралася на своє м’яке крісло і прикрила очі. Смарагдове хутро ще їжачилося - і я заспокійливо, наче вибачаючись, торкнувся до нього долонею. Хутро віддавало легкою прохолодою підземки, в якій, власне, і тримала цю подобу Ірина. На самій межі переходу кольори поволі губилися, але залежали і від настрою Кішки. Проте території підземки могли підніматися достатньо високо, інколи аж до дахів будівель, особливо, коли в стінах тягнулися забуті широкі комини, і між поверхами існувало достатньо простору для живої сутіні, яку так полюбляли і домовики, і дрібніші межові сутності. В моїй старезній будові, з грубезними дерев’яними балками перекриття, подібних просторів вистачало. І домовик був, але надто пихатий, тож йому повезло, що з моїм поверненням і початком капітальних ремонтів, він за власною волею змінив місце прописки, а то б зараз мав проблеми серйозніші, аніж мої дрібні недоліки. Полювати на домовиків особливо подобалося Кішці. З ними ж можна після гри в лови і поговорити про різне, щось вивідати. І я підозрював, що подібне вже ставалося в будинках поблизу.
Добре, що я за звичкою залишив Ірині доступ до нас із Анагелом під час дії захисного купола, бо в неї могли залишитися від того виру і значно неприємніші відчуття.
Я ще раз обережно провів рукою по вже значно спокійнішому хутру. І у відповідь промайнуло щось схоже на приховане зацікавлення, і вочевидь, щодо феєричного дійства, учасницею якого Ірина мимоволі стала. Делікатність звернення заслужувала такої ж відповіді. І я, не відводячи долоні від хутра, почав передавати Кішці все пережите мною від самого ранку.
Анагелу я міг закинути за одну мить повідомленням будь-якого розміру. В цьому ж випадку все проходило інакше. І хоча Ірина, особливо в стані Кішки, могла значно глибше і швидше за нас з Анагелом відчути, оцінити раптову загрозу, чи просто дивну зміну обставин, та в інших випадках в нашому спілкуванні поспіх не вітався. Наразі ж неспішний плин інформації мав їй сподобатися. Та й посилав я його невеликим потоком. Одначе Кішці здалося, що води таки забагато, чи ще там щось, і вона рішуче перейшла з піддашшя підземки на місцеву твердь. Хутро при цьому зникало. Тож переді мною стояла зараз повністю оголена чорнява молодка із гнівно палаючим поглядом.
- І як це розуміти? Такий екшен і без мене – і зранку, і тепер!?
- Ірино, Анагела зранку теж зі мною не було, тому ви непогано й прогулялися. А далі ж наш друг був швидше громовідводом, аніж активним учасником. Тому можете дорікати мені лише разом. Але якщо тобі зараз не йде, переглянеш потім.
- Ні, краще пізно, ніж ніколи!
- Тоді вдягнись, або ось плед, бо там, як ти зауважила, серйозне товариство – Князь, а потім ще цікавіші особи.
- Зауважила! Його Високість інтригує. Але постійне вдягання дратує.
Та Ірина вже заспокоїлась і, накинувши на себе плед, повернулася в крісло, і я продовжив передачу вже трохи ширшою рікою.
Тим часом в кімнату ввійшов Анагел. Перекинувся поглядами зі мною, і з Іриною. Вона хмикнула і на її обличчі раптово з’явилися широчезні сонцезахисні окуляри з лейблом Аnаgеll.
«- Так, мій пане.» - звернувся до мене він телепатичним чином.
- З поверненням.
Він виглядав дещо розгубленим, можливо, як і я, та причини ніяк не могли бути повністю однаковими.
«- Це було грандіозно.»
«- Що саме?»
«- Ранкова зустріч із Князем Велундом, але ще більше вразив Ісус. Та й потім…»
«- Краще вголос, Ірина незадоволена нашими втаємниченнями, і я не перетворюватиму свою голову в місце ваших суперечок, »
«- Але ж вона зараз в іншому сприйнятті.»
«- Друже, ти далеко не все знаєш про жінок.»
«- З цим згоден.»
- То що сталося?
- На виході, у вирі мене підхопив отой Споглядач, чи то бібліотекар. Не знаю, як йому те вдалося, можливо, він перебував і тут, і там одночасно, як і ми. Але, найпевніше, це різні особи, хоча і виглядають однаково.
- І що?
- Та спершу оглянув мене, далі сповістив, що я звістка недалеких перемін. І складно сказати, де саме ми перебували. Здається, говорили на межі з темним земним простором. І чимало незвичного там коїлося. Далі ми опинилися на якомусь із поверхів велетенської будови, де стіни, наче стільники, повнилися книжками, вони ховалися за образами своїх обкладинок, інколи ілюзорними, інколи правдивими. Споглядач запропонував для ознайомлення будь-які, котрі мені видимі.
- То це були саме книжки?
- Це він так сказав, бо друкованих книжок я так і не побачив, тільки хмарки інформації за обкладинками - до чого торкався, те всотував, запам’ятовував, хоча в разі чого можу й викинути.
- Щось цікаве?
- Різне, з особливо дивного - Камасутра.
- А що в ній такого?
- Вона стотомна, і лише один том про цю земну територію.
- Тоді не поспішай викидати. Погортай якось, поділишся враженнями.
- Зі мною теж, - діловито озвалася Ірина.
- Залюбки, коли звільнишся, перекину, та краще ранком, - трохи розгублено зреагував Анагел
- Побачимо, нагадай мені ранком – і Ірина знову поринула в масив, який я продовжував їй подавати.
- Так от, Споглядач, чи ж то Бібліотекар, попросив навзаєм послуги і від мене. Я ж міг запропонувати лише те, що не стосується вас. Тоді він передав запрошення і вам. На цьому ми й завершили, бо ви покликали мене.
- А про Ісуса не говорили?
- Ні. Та я маю вам сказати, що він розмовляв отам зі мною - в кінці зустрічі. Він зупинив Велунда, і знайшов мене в ньому. Розпитував. Поставився прихильно, сказав, що сподівається на мене, бо я пов’яжу землю і небо. І радий, що я не біс, яких навколо вистачало. Та ось, самі погляньте.
Отже й мені не примарилося. Але потім я згадав, що під час спілкування зі мною Ісус виглядав моментами дещо відстороненим, можливо, і на цю розмову. Та однаково, все це виглядало б украй казково, якби не пізніше перехоплення Спостерігачем Анагела.
Ймовірно, саме крізь згадки, і нинішній стан справ міг торкатися минулого, долучаючись, накладаючись на ті події окремим нашим прошарком. І ми його запам’ятали, бо він склався під дією чогось вищого, сучасного нам?
Це несло чимало можливих практичних висновків, які вартувало обдумати.
- Давай, але перегляну потім. Не знаю, як ти, а я втомився за сьогодні. Тож далі тільки здоровий сон. І тобі раджу перейняти цю людську звичку. І прошу, поки ми разом – жодних таємниць від мене, і таємних перемовин, не тому, що вони можуть виглядати малозначними, а з причини тутешніх особливостей, які ти лише пізнаєш. Перекинь мені ще вашу подорож з Іриною. Сподіваюся все проминуло без надмірностей?
«- В неї завжди щось за рамки мого розуміння виходить. А з важливим і неважливим я зрозумів.»
- Добре, ви молодці. Добраніч, Анагеле. І будь поблизу.

Я заслужив перепочинку і легкого польоту пам’яті над нещодавніми подіями в напрямку снів. Що ж, в людяності вистачає і приємностей. Я пройшов у спальню, опустився на широке ліжко, що займало половину проходу до вікна. Далі за звичкою проглянув внутрішнім зором тіло, а потім квартиру. Та нічого стороннього не помітив.
На вулиці скрапувала з ринв мокра тиша. Проте я по новому укрив наш простір захистом від чужих проникнень, і лише тоді розслабився. Тепер можна і прожитим перейтися, і не лише своїм.
І спершу переглянув з усмішкою на обличчі подорожі Ірини й Анагела. В моєї супутниці, схоже, прокидався материнський інстинкт, аж надто пильно оточувала вона свого випадкового підопічного малюка турботами і любов’ю. І явно ревниво ставилася до його молодої матері. Можливо, та й виглядала дещо загальмованою, але ж скільки пережила, та й ростила-лікувала до втручання Деві Тамаза малого самотужки попри всі негаразди. А зустріч в Києві із молодшою сестрою Ірини, та ще й серед її однокласниць, дійсно звеселила.
Далі переглянув нетривале побачення Ісуса з Анагелом. Воно дійсно відбувалось паралельно моїй розмові. Ісус і справді спершу поставився до колишнього ангела суворо, та потім пом’якшав. Але спілкувались вони зовсім інакше, якимись натяками і недомовками. Наче іншою мовою, стиснутою ледь не до музичних акордів. Щось я зрозумів, щось ні. Мені дещо допомагали внутрішні реакції мого супутника. Та найбільше вразило, що Ісус натякнув на ймовірну долю Анагела – він міг заповнити собою якусь спустілу нині приземну цілісність. А от яку саме і як, я не зрозумів.
Та сподівався, що Анагел зберіг при собі недоглянуті нами згадки Велунда про другий день в таборі Ісуса, і це принесе якісь підказки. Але він їх мені не передав. Та головне, що вони є.

12
Я вже майже засинав, але щось, не зовсім стороннє, певно не уявляло цього відпочинку без своєї присутності. Настирливе невдоволене муркотіння неподалік значило лише одне – і я зробив у персональному захисті шпарку з її ім’ям, куди відразу і проникли.
Кішка облаштувалася в мене під боком, але дрімати не збиралася - крутилася, аж доки я не відчув, що це вже і не Кішка.
- Ірино, тебе щось турбує?
І я позіхаючи, повернувся до неї.
Нас багато що пов’язувало, та тільки не тілесні стосунки. І я цінував такий стан справ. Можливо й не існує в природі взаємин між жінкою й чоловіком товаришування без потягу хоча би від однієї зі сторін, але з мого боку це й було дещо інше, мабуть, дружнє наставництво. Утім, Ірина могла дивитися на все це інакше, проте, як на мене, почувалася найбільш комфортно таки на тлі моєї уважної стриманості.
- Пробач, після всього побаченого тривожно, не можу заснути. Поговоримо?
А куди діватися? Моя сонливість і так вже розвіялась.
- Чому би й ні, - я підтягнувся трохи вище на ліжку, - і, нарешті ми на ти.
- Ні, це зараз, коли вдвох і лише в цих обставинах.
Ірина зауважила мій погляд на своє оголене тіло, і частково накрилася моїм тонким покривалом.
- А в інших і я інший?
- Інший, я гостро це відчуваю.
- І в чому різниця?
- Просто знаю, що раніше ти веселіше дивився навкруги, та й жінки більше цікавили, а зараз ніби з усім вчорашнім покінчено, а нового не видно.
- Схоже на це, і сам розгублений.
- Ото ж бо. Нехай мене й повернули з напівтваринного мороку, але чуття залишилися, навіть остерігаюся їх у собі торкатися, але тому, мабуть, тільки й Кішка, а не щось іще.
- А що Кішка? Вона між добром і злом, внутрішнім і зовнішнім життям, природою і людиною. Ледь не взірець гармонії. Та що наперед тривожитись, переживемо.
- Мені приємно, що я не одна в цій млі. Ти, нехай і малозрозумілий, але точно друг, і в чомусь, як батько, - моя супутниця теж підтягнулася вище в ліжку, безпечно торкаючись своїм голим витонченим плечем мого, - мені завжди не вистачало його присутності, мріяла отак притиснутись клубочком і засинати захищеною. Та він працював допізна і матір більше допомагала виходити в люди йому, аніж мені. І зараз батьки ніби є, а ніби й немає, ми віддалилися, і досить давно. А потім почалися наші пригоди. Я стала сильнішою. І ніби немає іншого в нас із тобою виходу, як пробиватися разом далі, ми ж гарний дует, чи вже навіть і тріо. Але ж куди нас несе? – Ірина важко видихнула, - я розумію, якою ти мене бачиш, та і сама собі здаюся інколи непрогнозованою, роблю неочікувані речі. Та поруч із тобою я спокійна, попри всі ті пориви. Наче ти єдиний, хто зрозуміє, навіть коли я себе не тямлю. Можливо, рятуєш від гіршого? А оце побачила Ісусову Марію, і відчула, ніколи не стану схожою. І Ісус навіть не впустив би мене у своє коло. Думаю, таке для мене назавжди втрачене. Але ж я не зовсім істота тьми? Як ти вважаєш?
Її шепіт був цілком щирим, вона по-справжньому переживала.
- Ймовірно, з тобою раніше й могло статися щось гірше, але не нині - ти і слабшою не піддалась сутінкам. Проте й на яскравому світлі тобі важко. А ці Велундові згадки, ще та яскравість. Певно це стривожило тебе? Оце знову переглядав їх. І там, чи не найважливіше – бути на своєму місці. І ти зараз там, де повинна. Не знаю, чому так склалося, але ми втрьох разом, і потрібні один одному, і ми поки наче родина, нехай у кожного і своє призначення, і скоро дізнаємось про нього більше, значно більше.
- Схоже на те. Але усе ж, для чого і для кого я у цьому світі?
- Як і кожна кішка – для доладності, і як кожна жінка – для любові. Передчуваю, що ти невдовзі відкриєш її обличчя.
- Як гарно сказав, хочу відкрити. Але зовсім невпевнена, найперше – в собі.
- Ти ж чула сьогодні про переднє серце, довірся йому, – я скосив погляд на її симпатичні груди, які вона навіть не подумала накрити, тож прийшла до мене не зовсім, як до батька. Але ж, хіба це не її звичний спосіб – максимального загострення подій?
- А тепер, побудь просто Кішкою, бо інакше я не засну, та й батько, як ти кажеш, не повинен допускати двозначності ситуації.
- Гаразд. Серце. Батько. Я буду чемною. Але в мене ще не все, - Ірина усе ж підтягнула вгору покривало, але груди під ним повністю не приховалися, - Отже ти звідси і поїхав мене рятувати? Напевно, через це, мені приємно знаходити в цій обителі запахи, тіні минулих днів, сліди інших жінок. І інколи такі сплетіння запахів, відтак і образів, виникають. Тож я згідна інколи з тим твоїм Велундом, хоча він явно той ще жук. Я відчуваю чимало прихованого в ньому.
Ірина на хвилю замовкла, та потім змінила тему, бачачи, що я її не підтримав.
- Переживала ці дні за тебе, раптом що, бо був зовсім підупав.
- Схоже, одужав, але не забуду, як ти мене рятувала.
- В мене, ймовірно, темпераментний потяг до справедливості. О, саме це пояснення я, мабуть, шукала!
- Оце безперечно, - її впевнений тон викликав надію, що вона дійсно прийшла аби виговоритися, - Але тепер добраніч, Іринко. Завтра новий, цікавий день. А ще в снах стільки переглядати.
- Добраніч, дякую, що вислухав. А то неспокій вже дістав.
- Значить невдовзі точно станеться щось особливе.
- Та вже пора!
Але я рішуче відвернувся, щиро посміхаючись при цьому її скеруванням. Певно вони теж не давали їй заснути.
Відтак Ірина ще декілька хвилин покрутилась і таки повернулася до котячої подоби. Схоже, між поверхами цього світу їй і краще спалося, а може готувалася до чергової нічної вилазки. Та з теплом її хутра я відчув, що зараз цілковито покладаюся на неї. Можливо, і справді дружба проявляється не в користуванні один одним, а у відчутті впевненості, і в досяжній підтримці, навіть коли вона й не потрібна. Але тоді наша з Іриною дружба, видно, лише починалася. Це останнім промайнуло в думках.
Перебувала вона й далі поруч зі мною чи ні, я не зауважив, бо нарешті поринув у глибокий сон.
І ввижалися мені нижні і верхні простори Середзем’я, цілком досяжні для проживання землян. І ще я уві сні вияснив, що Сяйносвіт і Темносвіт значно більші за Середзем’я, і небо звідси бачиться зовсім не таким, яким воно відкривається з найвищих поверхів Першосвіту. А потім снилося буття інших планет, де нині немає свого обжитого Середзем’я. Я злинав над отими трагічними пустками і відчував, що життя забилося тут в найдальші сховки на кінцях світла і тьми, поміж якими били і били блискавиці.

































Розділ третій
Скеля при Першосвіті

1
Пізній ранок сяяв цього разу не так яро, і зі всіма відтінками суто львівських лінощів. Жодного активного вже з шостої ранку кухонного радіо на повну гучність, ніякого торохтіння металевих пивних бочок бруківкою, і криків через усю вулицю двірничок. Буття прокидалося сьогодні на диво тихо навіть для в цілому сумирної Вірменської.
І чого б це все аж так медово? Але мій мозок ще був надто сонний для подальшого підживлення підозр.
Проте ідеальна навколишня тиша дозволила зосередитися на дрібному, чужому вовтузінні десь неподалік на моєму поверсі. Нашвидку накинувши свій азійський халат, я підійшов до дверей, за якими невідома особа дійсно настирливо вибудовувала плани проникнення в мою оселю, перебуваючи при цьому в стані неясних екзистенційних протиріч, родом з учорашнього хмільного вечора. У подібному становищі найкраще взагалі не виходити з дому і незнайомець це чудово розумів, проте обставини вищої сили, у статусі службових обов’язків, проявлених у строго наказовій формі, знову і знову долали туманні світоглядні провали. Я зважив цю екзистенцію, і вирішив піти на зустріч, спробувати допомогти незнайомцю, та, передусім, і виключно, як митець митцеві. І в ту ж мить помітно підтоптаний тривалим пияцьким стажем старший лейтенант міліції нарешті узрів і двері, і кнопку дзвінка, яку він відразу і вдавив - протяжно і з силою - утримуючи її, аби це все знову не зникло. Заодно він глянув на аркуш паперу в другій руці, намагаючись осмислити написане. Коли ж службовець підвів очі, я вже бовванів перед ним, як темний командор перед збентеженим з підпитку морячком.
Чолов’яга отетеріло відсахнувся, між тим, треновано відводячи вбік подих.
- Е-е, ви з цієї квартири? Старший лейтенант Іванців, дільничний. Тут зрання скарга, телефон розривається, райвідділ непокоїться. Неподобство на вашій вулиці.
- І що на нашій вулиці?
- Дозволите, я маю оглянути приміщення. Така процедура.
Я був проти, але діяв м’яко.
Старший лейтенант, утім. машинально спробував зробити несанкціоноване вторгнення, але відразу й передумав. Чомусь труснув головою, далі на видиху зняв службового кашкета і похнюпився. В кашкеті щось виразно металево блиснуло.
- Ви ж розумієте, - зрештою промямлив він, - я дільничний, і скоро на пенсію, а тут таке неподобство.
- Та про що ви? – Свіжі фрагментарні видіння в голові старшого лейтенанта тісно переплелися з кадрами видінь учорашнього нічного застілля, тому відразу не вдалося їх розділити, але підозри вони породили.
- То що? Ходімо, поглянемо, що на вулиці?
- Так точно! – Миттєво погодився міліціонер, і поспішив донизу старими дерев’яними сходами, незмінно слідкуючи чи я де не збираюсь зникнути по дорозі.
Але мене й самого вкрай зацікавила ситуація. І, прочинивши браму, я зрозумів, що був далеко не перший, хто вийшов подивитися, хоча й не належатиму до тих, котрі з оглядин вже не повернулися.
На вулиці і справді панувала незвична тиша, але дійства, між тим, вистачало - нехай і віддаленого. По обидва боки Вірменської – справа, на розі з Друкарською, і зліва, на перетині із Краківською, гойдалися юрби, вирували живі пристрасті. Але купа вочевидь місцевих, через одного у нічному вбранні, продовжували наводити свій порядок буття вулиці - передусім, щодо намірів сторонніх перехожих. Проте усі конфлікти в момент народження відразу ж і гасли, а всі спраглі пройти саме Вірменською, негайно поповнювали лави захисників нової форми громадського правопорядку. Тому більш обережні особи вже не підходили, а лише зацікавлено споглядали дійство поодаль. Там же завмерло і декілька машин, серед яких вирізнялася і міліцейська. Я прислухався - дивина, захисники говорили пошепки, хоча і брали масовістю. На вигляд у перформансі було задіяно з двох боків не менше п’ятдесяти персон, включаючи й одягнутих у форму, та ще й крізь відчинені вікна будинків урочисто спостерігало не менше люду. Певно не в силах відірватися.
Старший лейтенант Іванців довірливо притиснувся до мене.
- Хе, і мене спершу долучили до цього неподобства! Наче голову втратив, коли прийшов перевірити заяву по факту. Але добре, що моя дружина стійкіша виявилась і до тями й повернула. Бачили фольгу в моєму картузі? То вона вклала, аби знову не залип. Подіяло! – І дільничний перейшов на шепіт, - моя Анця ще та, якщо чесно, відьма. Натерпівся я від неї – нема слів! А її матір! Я їх обох боюся більше за все на світі.
- Буває. То може у дружини і запитаємо, що й до чого?
- Ні-ні, не зараз. Так от, моя жінка і тицьнула пальцем у ваші вікна. Я спершу не запримітив. Але приглядівся і відчув, що то таки так! І дійсно мара і відьомство - сидить на підвіконнику великий кіт і куди гляне, туди народ і йде, махне лапою, і щось таке робиться! Ось погляньте, самі гляньте!
- Тільки не кіт, а Кішка, стать завжди має значення, - буркнув я, швидше машинально, і, вже маючи деяку уяву щодо ситуації, відступив від будинкової брами аби поглянути угору.
І передчуття справдилися. Кішка, навзаєм проявленій увазі, делікатно махнула мені лапкою і тут же зосереджено глянула наліво, де відразу заворушилася юрба. Затим обернулася, і ті, що закоркували тротуари і проїжджу частину справа, теж почали розходитися.
- «Мій пане», - Нявкітно гордо прозвучало в мене в голові, - «ви мали відпочити і я теж. А вони піднялися ні світ, ні зоря, гармидер влаштували. Не в Сехмет ж мені було перетворюватися?»
- «Дякую, що стрималась, а тепер зникни!» - натякаючи, що зараз не час для подібних уточнень.
І очі у дільничного в ту ж мить зробилися квадратовими, він тикнув пальця вгору.
- Ви бачили? Щойно була, куди ділася? Вікна ж бо зачинені!
Він озирнувся, потім глянув угору, відтак, наче шукаючи підтримки, знову на мене.
- І я бачу - вікна зачинені. І що у вас написано в скарзі? – І я пригадав читання дільничного при моїх дверях, - що з самого рання здійснюється неприкритий злочинний вплив на мешканців і перехожих, яких перетворено в зомбі. І де ті зомбі? І як це стосується мене і моєї квартири? Вікна ж бо зачинені?
Після вступу, я теж стишив голос.
- Але примару я теж помітив. Шмигнула на сусідній дах, вони тут здавен колобродять. Хіба не знали? Та все це навіювання – не більше.
Служака недовірливо поглянув на мене.
- Але з людьми дійсно було щось, та й зі мною. І ви ж теж бачили.
- Пане дільничний, примари примарами, а все інше, я переконаний, зветься несанкціонованим фільмуванням. Так і напишіть. І щиро раджу - привидів не згадувати. А що знімали тихцем-нишком, не сповістивши владу, цілком реальна справа. То ви і припинили самоуправство до отримання належних дозволів. Згідні? От і файно. Повідомляйте, якщо знову що трапиться.
- А? І справді, як я відразу не здогадався? Та саме так воно й було! Бо з привидами якось не серйозно, напиши таке, то спершу сміятися з мене будуть, а потім дадуть догану, мовляв на роботу виходжу в нетверезому стані. Але з дружиною що робити? Вона точно має іншу думку, я бачу по ній. І буде наполягати внести її до протоколу! Ой, летить уже! Ото зараз влаштує! Вона ж нікому не спустить, якщо не по їйному, гризтиме, доки нутро не виїсть остаточно.
І дільничний зробив рішучий крок за мою спину.
І дійсно, якась розлючена пані на всіх парах мчала до нас, тримаючи у випростаних вперед руках два мобільні телефони, націлені наче ті стріли з кураре непотамованих за життя з оцим безталанним дільничним жадань і сподівань. Ось лише її мені зараз і не вистачало!
- Я все зазнімкувала! Все! – Очі панни світилися, а голос, і справді, видавав бажання негайно вдовольнити суто відьомські пристрасті.
І фурія рухалася так швидко, що я навіть не встиг виказати співчуття старшому лейтенанту Іванціву, хоча і втримав його від негайної сороміцької утечі.
«- Анагеле! Ти поруч? Я тебе прошу, але тільки без Ірини. Нейтралізуй порив цієї жінки.»
«- Я тут. Зараз. Віднести її до мами, в її карпатське село?»
«- Ні-ні, зачаруй просто тут, але якось по-людськи, може в танці.»
Ця ідея невідомо звідки і прийшла, але видумувати щось тонше не було часу. Я обійшов закляклого дільничного, на мить іще раз зустрівся зором з вогняними прожекторами його повногрудої половинки, закинув нашвидкуруч туди декілька особливо п’янких насінин образів, заточених під очікування свого героя, і прочинив двері своєї брами під акомпанемент її горлового зойку: «- стоять!».
В жодному випадку! Я ж досі був у халаті, а знайомитися, навіть з відьмами, в такій іпостасі ніяк не годилося.
І вже прикриваючи двері встиг помітити, як із сусідньої брами напроти вискочив на диво знайомий мачо років п’ятдесяти, і вслід йому з прочиненого вікна того ж будинку вдарила гаряча музика.

2
О так, Вірменська, нарешті, прокидалася. Та ще й чи не під самбу? Хоча ритм був більш техно. Але пора було повертатися до власних справ.
Та не встиг я вийти на свій поверх, як перестрів Ірину.
- Моншер, як ви сьогодні? – Мимохідь кинула вона, вочевидь, перебуваючи в думках зовсім не поруч.
- Та вже краще. Маєш гарний вигляд.
- Я старалася. Вийду не надовго, підтримати настрій.
Вона дуже поспішала, аж довелося м’яко притримати її за ліктик. Ірина крутнулася на місці. Чорні блискучі шкіряні штани в обтяжку, і такі ж туфельки з ремінцями над невеличкими каблучками, а ще і сміливо напнутий на вільні груди жакетик. Жодного сумніву, хто став би головною зіркою шоу, яке вже спалахнуло внизу. І як це поєднати з вищими цілями нашого подальшого існування?
- Прошу, не поспішай. Хвилин за п’ять долучишся. Там зараз палає інша зірка. Відтак на тебе не відразу звернуть увагу всі фотокамери - на додаток до непересічного ранку і дільничного з відьмою-дружиною за нашими дверима.
Я рішуче підставив лікоть і галантно супроводив глибоко розчаровану даму до нашої обителі. Розпитувати її щодо можливих нічних, і явних ранкових подій мені не хотілося, лише цікавило, чи вона часом не голодна.
- Могли би подякувати, я цілком заслужила на емоційну розрядку.
Ірина ледве стримувала себе.
- Так, вдячний, ти спробувала повернути гармонію і красу ранку, принаймні було весело. То як ти ставишся до сніданку, чи більш повного обіду?
Я заглянув у її зеленаві очі.
- Ви хочете почути, чи не пила я крові невинних цієї ночі? Ні. Не пила. Самій дивно – колись хотіла й перехотіла. Може пізніше. Та мені після нашої розмови і справді не спалося, тож знайомилася з місцевими формами альтернативного буття, - Ірина говорила, але погляд її липнув до вікна, певно, реагуючи на приглушені магічним захистом спалахи веселощів за ним, - а поснідати хочу у вашому Сяйносвіті. Там таке розмаїття всього.
- Мені подобається розширення твоїх смаків. Та моя особиста територія ще не підготовлена.
- Тоді вам потрібно поспішити з цим. А мені що, вдома чекати?! – Ірина зробила декілька кроків до вікна.
- Зажди, - зупинив я її, - ти вже там щойно була.
Я зняв магію захисту і прочинив вікна, звідки відразу загриміла, нехай і простувата, але запальна мелодія. Я виглянув, - барвистими брижами перехлюпувалися в ній води перехожих, що далі утворювали широкий вир навколо пристрасної пари танцівників.
Так, задумане сталося!
Тепер можна було й Ірину відпускати.
- Лише не розбивай нашу солодку парочку!
Анагел мене здивував. Я сам не танцював кізомбу, хоча вона і не здавалася складною. Вона більше все ж личила геть розкутим тілесно дамам, а чоловіча роль в ній мені не подобалась, хоча найпростішими па з аргентинського салонного танго я й володів. Вони, за необхідності, б тут і згодилися. А от Анагел показував високий майстер-клас. І новий лик пасував танцю на всі сто – і ніякого трагічного юнацтва з такою визрілою до прижиттєвого шаленства дамою й бути не могло. І зараз на місці виявилося все – лик і манери тріумфально поєдналися. Легкий брутальний еротизм підходив цьому мачо на всі сто, проявлявся в кожному, навіть стриманому, поруху: від ступень і до долонь, котрі теж вигравали свою особливу партію зваби на спині партнерки, якраз в районі хвостика. Нехай у відьом він дбайливо прихований, і в очі не кидається, та його завжди ж можна намацати, що цей мачо раз від разу і робив. І партнерку це аж ніяк не тривожило. І, взагалі, запальному танцю нічого не заважало, навіть наїжачене обличчя дільничного, що застиг біля брами, притискаючи до грудей шкіряну папку зі справами. Звісно, коли б і моя уявна дружина отак витанцьовувала з іншим, я би теж напружився. Та й оця Анця вертіла нижньою частиною свого повноватого тіла так, наче мала звабити самого Сатану! Ймовірно, вона займалася схожим в юності, бо купу фігур, котрі з якогось дива пропонував їй Анагел, вона приймала без вагань і виконувала їх пластично і рвучко, і з тим ще, кізомбовим підмахуванням! А сміливий погляд, а рух повних грудей! Браво, Анцю! Що тут ще сказати? І ясна річ, хтось вже знімав те все на відео. А ось і групка веселих туристів долучилася. Пари вільно зайняли проїжджу частину вулиці, і чом би й ні - посеред сяйностей літа і львівський тротуар згодиться в якості пісків Копакабани! І Ірина вже була серед них. І я чомусь не мав жодного сумніву в продовженні цієї фієсти.
«- Моншер, я триматиму ситуацію під контролем!» - кинула вона погляд в бік мого силуету у вікні, вже гойдаючись звабливою змійкою при грудях запального пшенично-вусого поляка.
«- Хто ж проти, але без особистих чарів!»
А ще звернувся до Анагела з проханням засвітити все назнімковане його партнеркою ранком.
Коли я визирнув хвилин за п’ятнадцять, кількість пар ще збільшилася, як і запах магії навколо них.
І відразу попросив Анагела завершувати. Необхідна подія по стримуванню дружини дільничного сталася, і досить.
«- Пора! Але повертайтеся не через нашу браму.»
Для мого супутника, ясно, ні мурів, ні відстаней не існувало, хіба лише спраглі відьомські обійми могли стримати. Але й вони не вічні, хоча і довелося почекати. Обійми є обіймами. Утім, чергова мелодія стала і останньою.
«- Моншер, це ви наказали?»
Почулося гостре Іринине незадоволення.
«- Але нам пора, чуєш, - пора.»
«- Ех, жаааль! Ці хлопці такі милі і запальні.»

3
Дискотека завершилася. Юрба поволі танула. І парочка моїх супутників невдовзі повернулася захекана і розхристана.
- Оце ранок! А я думала, що нуднішого не знайти, - Ірина задоволено глянула в мій бік, - а мене ледь не силою тягнули із собою, ото було б, якби не ви!
- Ти гарно танцювала, а ще й стрималась від усього іншого, я захоплений. Але у тебе з тим поляком дійсно гарно виходило. Хоча він, здається, одружений.
- Я займалася в юності танцями і Януш теж. Веселий, галантний, а ще з фірми всесвітніх подорожей. Пропонував показати найкращі місця на Землі. Навіть візитку залишив.
Ірина витягла з кишені пластиковий прямокутник, з цікавістю глянула туди.
- Ось, Януш Трибуш, топ-лідер туристичних турів з «Top.Turystyka», Катовіце. Що ж, якось зайду в гості записатися на сафарі. Та однаково жаль, що нині так швидко завершилося.
- Але й добре, що це сталося.
Я вдячно кивнув Анагелові. Він лише розвів руками.
- А образ цікавий, - Ірина оцінююче поглянула на нього, - тобі личить! От саме той, від якого в жінок пульс частішає, не варто і змінювати.
Ірина підступила ледь не впритул до Анагела.
- Хтось підказав, чи взяв із фільмів?
- Це не зовсім мій вибір. Спершу довелося увібрати образ майстра, та й майстрині і транслювати їхні па і в пані Анцю. Танцювали, виходить, вони. Сам по собі я не танцівник, і, взагалі, майже марево, що зараз виглядає ось так. А чому так, бо мій танцівник уявляв себе цим персонажем, та він і сам схожий на нього.
Щось тут не складалося купи. Ні, з майстром і майстринею якраз дуже цікаво і магічно вправно, бо як інакше за такий короткий час звести кінці з кінцями, а ось, що Анагел просто марево – не згоден. Проте зараз не до його ребусів.
- Ти мене виручив, брате. Дякую і за день учорашній, хоча його і важко таким назвати – він досі в мені. Але ти мав зберегти з каблучки згадки і про другий день Велунда біля Ісуса.
- Ні, тим все і закінчилося. А сам перстень не оглядали?
- Він вже повернувся до господаря.
Мабуть, шановний Князь дещо залишив на потім. Що ж, потім, так потім.
Тим часом Ірина завершила огляди Анагела.
- Наче й Бандерас, майже Антоніо, та, як на мене, навіть кращий. Назву це ликом номер один, щоби довго не пояснювати. Цікаво чи в Сяйносвіті танцюють?
Я чомусь не мав жодних сумнівів, що супутниця висловила це з очевидним прицілом на продовження свята.
- У тому стільнику? Там є все. А ще усіх нас Соня просто зараз запрошує у свої сади. З нагоди сніданку, – задумливо вимовив новий Бандерас, – щойно дала мені знати.
- Стільник, як світ? Чи світ світів? О, тепер збагнув, - у Софії тому і свої сади. Та пропозиція хороша. Ти з нею на постійному зв’язку?
- Якось так, але без присутності.
- Тобто вона не весь час поруч з нами? – Трохи дошкульно зауважила Ірина, – ти вважай, вона дівчина на виданні, та ще й принцеса трьох світів.
- Та невже. - буркнув Анагел, ховаючись за дещо цинічний прообраз.
- Не схоже, що тільки трьох, – продовжив я, - та земні навряд чи повністю задовольняють Софію, особливо найнижчий.
- А чому ні? Деві Тамаз трохи розповідав, мовляв, там нині всі пристойні особливі істоти, і люди теж є. Може й мені туди? Чи краще в Сяйносвіт? А то ж тягне в далеку мандрівку, а в яку ще не знаю, аби з користю.
- То всюди і побувала би?
- А чому б і ні, і там, і там добірне товариство. Хоча в Темносвіті, кажуть, усе конкретніше, і ніхто не грає - які є, такі є. А тут ховають нутро чим глибше, і в Сяйносвіті можливо подібне.
Ми втрьох, чи не вперше за останні дні, повсідалися разом, наче лише задля перепочинку, але й поспілкуватися нам теж не завадило би.
- Але ж і в цьому, Серединному світі теж є якась кількість особливих? – Оживився Анагел, - ми, наприклад, чи інші Деви. Чи та, буцімто, відьма, з якою я танцював? Чув і про інших.
- Цю даму назвав відьмою її чоловік, може вона і має трохи особливостей, та, думаю, більше зловмисних астралів назбирала. Нині справжнім особливим важко переходити в чужі світи і перебувати там . Тож і Деви не часто сюди приходять. Отже нам і випадає ходити в гості.
- То ми, певно, одні такі особливо особливі, хай йому грець! – Підвела підсумок Ірина, заодно наступаючи на всі наші болючі місця.
Обмін враженнями на цьому стих, чи міняв русло.
- То, кажеш, Софія запрошувала? – Порушив нарешті я загальну мовчанку, згадавши і про свої плани на день, - якщо ніхто не проти, то підтверджуємо.
- О так, вона очікує, - чорнооко блиснув Анагел, - передаю нашу згоду.
- Ось тільки не знаю, як твій нинішній образ пасуватиме до країв прозорості і чистого світла, – я дружньо підкивнув чергову порцію сум’яття колишньому ангелові, - але в ньому твоя загадковість дійсно зростає.
- Мені там до вподоби просто розчинятися в тих просторах, і не тягатися тілесно, та це не проблема.
- Братику, а мені для відвідин дещо знадобиться, ці ж одежі там ні до чого.
Ірина рішуче взялася за своє. І вони якийсь час вдягалися й перевдягалися, аж поки це не набридло навіть мені.
- Ось і добре!
Я підвівся і рішуче відкрив тунель до Сяйносвіту: – ходімо! Поки є бажання і можливість.
Свою тутешню територію я запечатав особливим оберегом захисту. Вломитися сюди тепер вдалося б тільки схожій на мене особі. Але що їй тут шукати? Хіба матеріали для суду.

4
І за мить ми знову вийшли на визначене моїми недавніми звершеннями місце потойбіч львівських Чортових Скель. Нічого нового в пейзажі на тій стороні, де я планував вибудувати для себе щось придатне для тривалого життя, я поки не примітив. Та напевно, підсвідомо вже очікував щось побачити - нехай і не велетенський замок на пів горизонту, бо це не моє – обсяг так, але той, що не кидається у вічі.
Ірина вже встигла вчергове перевдягнутися, а Анагел, як і минулого разу, залишався наразі невидимим, та, принаймні, хоча би виразно відчутним.
Але тепер, можливо й не надовго, ми мали розділитися,
- Ірино, передавай вітання Софії. А про мене скажи, що маю незавершену справу з тутешнім житлом.
- Що, справді десь тут? Непогана місцина. Тоді далі ми вдвох з мачо.
- Ваша Величносте, можу чимсь вам допомогти? – В голосі невидимого Анагела помітно пробивалося хвилювання.
- Друже, припиняємо з Величностями. Просто Дев і звати мене нині Яромиром.
- Ви кажете, просто Дев, але це не збігається з дійсністю, чому, не знаю, і ніхто не знає, та ще відкриється.
- Добре, коли так. Але ти ж бачив Ісуса, він не дозволяв себе возвеличувати. Беремо приклад. Тож, кажеш, твої краї теж десь тут?
- Він син Отця Небесного, куди вище, – Анагел роззирнувся, - а тут мені дійсно краще, аніж будь-де, і стільки близького.
- Ось і добре. І не викидай образ мачо, порадуй дівчат.
- Так, лик номер один вже є, підберемо і другий! – Підхопила тему Ірина.
Я ж махнув супутникам рукою і подався схилом угору. Та за хвилю обернувся - Ірина переходила річечку, і йшла ніби сама, та невидимий метелик вочевидь жваво кружляв неподалік, бо Ірина час від часу зверталася то в один, то в інший бік, виразно жестикулюючи, і вголос розмовляючи. Виглядало це дивно, та вже нехай, і я рішуче відокремився від них обох і спробував зв’язатися із добродієм, котрий учора визвався допомогти мені з житлом. І хоча жодних засобів для бездротового зв’язку я не помітив, та внутрішній поклик спрацював з першої спроби.
«- Так. Вітаю. Даю місцезнаходження. І все, як ви уявляли. Стіни, підлоги, пройми, обсяг в цілому звичний, зручності автономні, - повноцінна чарунка при загальному стільнику цього світу до ваших послуг. Розгорнете, куди схочете, і як схочете, але ваша особиста енергія має відповідати задумам.»
«- Бачу приховану в зелені браму просто в скелі.»
Її височеньким кам’яним погруддям різко завершувався схил чималого лісистого пагорбу зліва.
«- Заходьте і плануйте подальше, як вам зручно, ось деякі практичні підказки, - і, за потреби, звертайтесь. Щасти вам у нашому світі!»
«- Вражений прихильністю мешканців Сяйносвіту. Як бути з моїм боргом перед вами?»
«- Це дало і мені нові можливості. Дякую, що звернулися. За потреби і я звертатимуся до вас.»
«- Звичайно. Мені буде приємно висловити свою подяку безпосередньо.»
Ми ще трохи поспілкувалися. Інформації додалося, але поки без продовження в реальності. Та це не тривало довго. Я здійнявся на вказане місце у підніжжі скелі, де й знайшов прихований зеленню вхід у свою нову оселю. Відвівши рукою лози дикого винограду, прочинив неширокі двері, що містилися на лівій стороні значно більшої, дубової, окутої залізом, брами. І відразу потрапив у достатньо освітлений сонячним промінням хол, котрий завершувався подальшим переходом - кам’яними сходами вгору і вниз.
Це був той самий, спершу химерно проявлений в моїй уяві, але тепер – точно перенесений в реальність новий дім на межі світів. Тож я вже наперед і непогано орієнтувався в ньому.
Пройшовши хол до кінця, зупинився перед сходами. Вниз закручувався ілюзорний перехід у світ підземний, нагору - в саме житло, а відтак і на території за межами оселі. Сходини зарухалися, як і ті, у гостьовій обителі Соло, варто було лише доторкнутися стіни збоку. І я майнув угору й невдовзі вже оглядав отриманий щедрий дарунок – повноцінним господарем проходжав коридорами й кімнатами, і все мені подобалось: гостинна, спальні, кухня, душові і ванні приміщення. На вигляд вони нічим не відрізнялися від помешкань в звичному мені світі, хоча і жодних синтетичних матеріалів, лише гладкий шліфований, розмаїтий камінь, і дерев’яні вироби. А ще системи подачі джерельної води, природне і штучне освітлення, інші хитрощі. І працювало тут все цілком автономно, нехай і за дещо іншими принципами і, вочевидь, не за гроші, що мене влаштовувало найбільше. Усе ж гроші загалом – винахід зовсім не людський і не для людей.
Отримані від мого невідомого помічника підказки виявилися простими і дієвими. Я спробував, керуючись ними, втілити свої конструкторські ідеї з меблювання і декорування, і досить легко впорався з цим. Енергія для матеріалізації бралася безпосередньо з наданого мені простору, властивості й можливості перетікали із Сяйносвіту, що починався саме з цього пагорбу, з мого житла. Ось там, де Першосвіт торкався мого простору, проявлялося і найцікавіше – моя чарунка в стільнику, підпростір у просторі, - місце, яке міг перетворити хоч в окрему країну – вистачало б тільки особистих ресурсів і сенсів. Щоправда, доведеться більше пізнати і сам Першосвіт і мати впевненість, що це місце повністю підійде. Але таке поки не тривожило. І я залюбки поринув у справи.
І за годину вже розкошував в одному з м’яких крісел біля грубого, давнього виду, каміну, сформованого особисто з м’якого каменю, а також кварцу. Незважаючи на те, що дрова теж були створені особисто, палали вони так само, як і звичайні. Я також облаштував на різний лад декілька спальних кімнат, і тепер крутив у голові розмаїті варіанти збільшення за потреби простору своєї тутешньої чарунки. Це виглядало заманливим виходом за межі знаного, і, мабуть, мало свої вищі цілі, та задумуватися про тонкощі влаштування Першосвіту наразі не хотілося. Мені подобалося і край, а остаточна ціна, спосіб оплати проявляться колись і без моїх наполягань. І нехай тут і не йшлося про гроші, а, швидше, про більш високі, природні системи порахунків, бо, вочевидь, гроші допустимі лише для найнижчих рівнів буття.
Ще подумалося, що не вистачало звичної музики, нехай і дихання природи з-за проймами у скельних стінах вже облаштованих вікнами, і тішило своєю барвною багатоголосністю. У посібнику про музику нічого не говорилося, певно рішення було й так добре відоме всім місцевим. А мені не спало на думку нічого кращого, аніж пронести крізь тунель свою музичну систему. І вже можна було наповнити дім Вівалді і Моцартом. Але спершу я мав обдумати, що робити далі, спробувати відчути можливе майбутнє. І тиша задля цього пасувала найбільше.
З огляду на останні досягнення, все складалося доволі перспективно, нехай і не зовсім так, як мріялося декілька місяців тому. Пам’ятається, тоді прагнув виключно до моря, знайти житло поближче до води, вдихати солоні бризи, рибалити, купатися, кохатися. Та подібне і зараз не заперечувалося, навпаки, в нинішньому своєму світі, я міг легко втілити будь-яку забаганку. Будь-що в Серединному світі тьмяніло на тлі тутешніх можливостей, обережно показаних колись мені ще Деві Тамазом. Тож тепер я більше розумів ставлення вищих до подій у простіших світах. Але я прийшов саме звідти і навіть не думав легковажити ними. Як і залишеними там своїми слідами. Пригадалися життя в Штатах, події в Києві, Москві, в Красоярську, зустрічі і з Соло, її загадковою донькою, з химерною істотою, що поєднувала часи і світи. Згадався надсвітовий вир і особливий бранець підземного світу, що зібрав мене наново. Потім промайнули основними обрисами зустрічі з Велундом, із Ісусом. І далі я вже гадав над тим, про що він прямо не сказав, але мав на увазі, особливо щодо музики. Велунд мав рацію – тепер із тих згадок проявлялося, проростало чимало нового, не поміченого раніше.
А ще я зауважив, що й мій розум помітно заспокоївся, і вже не нагадував, як декілька днів тому, розбурханий океан. І нині, як не дивно, більше походив на ті самі Сади - ось тільки я собі ще не здавався садівником. Та й сама назва «садівник» не надто смакувала, ймовірно, через нав’язливу належність до абстрактного саду, а може просто не доріс. І ще одне, – з черговими можливостями наче освоївся і переднє серце ось ніби усвідомилося, навіть почало видавати різні ключі, а Ісус, як був далеким сяйвом і загадкою, так і залишився ними, та й чи тільки він? І незмінно бентежило – чому у вирі цих подій саме я? Чому зі мною Анагел і Кішка-Ірина? Мені цілком вистачало зручної самотності, а тут майже ціла родина. Невже наші стосунки триватимуть і триватимуть? І від чого це залежить? І що невдовзі ще має статися? Та вже нехай.
Цікаво, чим там зараз супутники зайняті?
І я спробував їх намацати, не відкриваючи своєї присутності. Допомогла наша з Іриною пов’язаність - я визначив місцезнаходження, але не став проникати всередину її єства без дозволу. Інша справа Анагел. Невідомо, чи він міг повноцінно закриватися від мене, але і цього разу я легко поєднався з ним.

5
Всередині колишнього ангела царювало беззастережне сприйняття всього і вся – йому було добре. Що, зрештою, в компанії прекрасних дам виглядало більш, ніж природно. Певно, на дівочу вимогу чи з високого їхнього дозволу, він знаходився в найбільш яскравій своїй тілесній оболонці, та ще й відповідно вдягнутим. Користуючись нагодою, я уважніше придивився зсередини до його тілесності. І здивувався. Його плоть не здавалася більшою ілюзією, аніж моя чи будь-чия ще, але всі його найменші тілесні «я» виглядали, як він сам. І кожен його порух - чи душевний, чи зовнішній - негайно повторювався ними. Наче зграйка однорідних кольорових рибок, зібравшись у форму людської подоби, застигла посеред сяйва тутешніх вод. І кожен їхній рух був однаковим. Цікаво, з чого складалися ці рибки, і що вони собою являли, невже лише подих волі самого Анагела? Та зараз не хотілося поринати аж так глибоко і заважати його земній благості. А відповіді й так прийдуть.
Ще дещо дивувала його стійкість до вируючих навколо чарів жіночості, і нехай в нас із ним були добрі вчителі, але вочевидь він скористався і якимсь захистом, бо аж надто спокійно тримався поміж непересічних дам Сяйносвіту. Та й Ірина не губилася серед них. Вона, хоча й виглядала найменшою на зріст, але в стрункості не відставала. І місце їхнього зібрання мені сподобалось, як далеким, так і ближнім своїм околом.
На першому плані очі тішило тонке наслідування античності, проявлене в акуратних, подекуди у живій зелені, численних білих колонах ротонди, в загальному її внутрішньому оздобленні, з округлою стелею, прикрашеною узорами і розмаїтими міфологічними сюжетами. Та не менш важливою була й присутність відкритого в усі боки, вільного від цивілізації краєвиду. Ротонду звели на достатньо високому пагорбі і тепер долішній світ лежав значно нижче білого кам’яного настилу підлоги. Це приносило додаткові приємні відчуття - куди не глянь, над хвилястою далечінню тверді височіла безхмарна блакить, з якої, час від часу, сюди віяло і нектаром, і амброзією.
Чомусь пригадалися й Ісусові слова про усі ті недолугі особисті пагорби. Та, певно, він усе ж казав про інші, аніж ця місцина, - персональні висоти, а тут, як не крути – просто місце спільного відпочинку. І я був би не проти мати подібне, принаймні для схожого товариства.
Порушувала високі відповідності Парнасу хіба що деяка штучність великого круглого дивану, на якому вільно розмістилася вся компанія. Та до вишуканості повертав чималий овальний скляний стіл посередині, і кришталеві вази з фруктами і карафи з розмаїтими напоями на ньому. І витончено вбрані осяйні молодки цю нову античність вдало доповнювали. Зрештою, як і Анагел, - його світлі, цілком звичного крою полотняні шати, поєднували часи і епохи, зрештою, як і одвічні стосунки чоловіків з жінками, навіть коли вони збиралися разом з таких різних світів..
Звучала ненав’язливо приглушена музика, але нічого дивнішого я не чув. Здавалося, звучання народжувалося просто всередині Анагела, і навіть крізь суто його сприйняття пробивалися її особливі впливи. Вочевидь, Софія якраз і розповідала про це.
- Ми не в технологіях, як ваш світ. Комп’ютери і різні подібні пристрої, швидше винятки для дуже вузького особистого використання. Немає і жодної легкої чи важкої промисловості. Все матеріалізується на особистому рівні, ми ж бо тут здатні до самостійних сотворінь всього необхідного. Живе контактує з великим і малим живим без посередників. Це допомагає знайти і отримати потрібне. І музику здатні творити ледь не всі, але, ясна річ, є ті, в кого вона найкраща. І наша спершу незвична для вас, бо діє на різні органи сприйняття одночасно, і заповнює не лише звуком. Та й кожен може нею одномоментно чи пізніше ділитися, як і всім іншим. В нас бо музика додається ледь не до всього, і можна вибрати взаємини з нею із потрібним наголосом на кольорах, на смаках, на торканнях, на мислеформах, але ще важливіший її більш високий вплив, - Софія знову поглянула на мене, хоча ні – на Анагела, і вельми звабно посміхнулася, - тож в нас тут переважають внутрішні стосунки з музикою, але існують і більш звичні - зовнішні, із поверхневою частиною природи. У Середзем’ї вони переважно такі, але у вас, схоже, і музичні цілі інші.
- Наші цілі геть розпорошені, і тому ми надто відокремлені один від одного, – доєдналася Ірина, - та слухаючи музику тут, я просто не розумію, чому аж така різниця – вона ж реальна і для нашого світу?
- Так. Але у вас і більш плотське буття. Це перевага для ваших, тамтешніх цілей, але і великі обмеження загалом.
І нехай ця відповідь була виразно дипломатичною, але вона всіх влаштувала.
- А тепер черга нашого таємничого гостя розповідати! - Звернулася до нас із Анагелом чорноока брюнетка в напівпрозорому шовковому сарі з тонкою, певно часів фараонів, діадемою на лобі. - Що робиться на ангельських небесах? Як там живеться, не нудьгується?
Нутро Анагела спалахнуло. Рибки майнули в різні боки, але зграйки втрималися, нехай води єства зайшлися брижами, та не надовго. Він дійсно болісно сприймав торкання до свого колишнього, але виду не подав.
- Амелі, чуюся як потемніла хмара, що впала на Землю. Що може пригадати тінь колишнього? Вже небагато.
Та мачо, що проникливо вимовляв подібні слова в колі допитливих красунь, звісно, ніяк не міг уявлятися небесним ангелом, скоріше демоном пристрасті, що закидав свої сіті все вище і вище.
- Ні, ти ж не тінь, я бачу! І в ангельські небеса ще ніхто з тутешніх не заглядав, одні чутки і небилиці, а ти ось перший, хто поруч, хто зміг - я прошу тебе, згадай хоча б щось. Ти ж посланець звідти, тож подаруй нам якесь послання!
Амелі відобразила всією собою проникливу чуттєвість бажання. Мій супутник аж здригнувся. І я зараз йому щиро співчував, такий вплив нелегко витримати. Хоча Соло нещодавно і тренувала нас обох, але хіба до такого звикнути? Однак зараз йому явно допомагав і образ героя коханця, чиє зовнішнє розчулення значило для будь-яких дівочих зорів будь-що, окрім якоїсь особистої правди. Та й хто з прекрасних дам живився виключно пісними стравами?
- Пам’ятаю, що ширяв над Рікою буття - прозорий і цілком щасливий. І чим вище здіймався, тим радісніше ставало. І тепер розумію чому - бо так, навіть просто злітаючи увись, я долучався і до справ найвищих. І кожне місце, кожна крапочка простору, в яких іще не бував, дарували мені, як і іншим ангелам, смачну поживу, і ми приносили її своїм вихованцям, що й собі зростали в Ріці. Вони, натомість, ділилися власними досягненнями, своєю смакотою від життя. Ми підтримували один одного, спілкувалися, доглядали, захищали. І чим міцнішим ставав наш взаємозв’язок, тим обсяжнішим ставав наш спільний простір, і вище вдавалося здійматися.
- Ти стикався там із жінками-ангелами?
- Так, я мав стосунки з ними, хоча й менш тілесні, аніж існують в цьому світі. Там взаємини одночасно простіші й складніші, тут вони ніби посередині, та я тільки легко зачепив їх – з різних причин небагато досягнув у Небесному світі. Так сталося. Тепер я тут. Але ще не зможу пояснити для чого. Ось, ніби, і все.
- Я ніби там побувала, це так цікаво! Нехай і скупо, але ті образи, що згадувалися, справді чарівні.
- Ви існували там самі, чи вище існував хтось іще?
- А за берегами Ріки щось було?
Анагел поглянув навколо. Дівчата виглядали вельми зацікавленими.
- Та вистачало місця і для інших. Я думаю, вище все лише й починалося. Я не встиг осягнути детальніше, але відчувалося, що нагорі є грандіозне продовження, в стократ значиміше, за все, що навколо і внизу. І моя Річка спадала Згори - ніби зі світла ставала водами. І чим нижче вона опускалася, тим ширше розтікалася. І її оточували безмежні пустельні береги. Та з найбільшої висоти я бачив, що навкруги чимало інших Рік. І в далині вони зближалися тісніше, хоча я і не встиг туди долинути. Неподалік від нас спадали ще декілька Річок, але перелетіти і найтоншу пустельну смужку між водами неймовірно важко. Принаймні для найменших, яким я спершу і був. Ви ж знаєте цей період дорослішання. Він і Вгорі присутній.
- А потім юність і близьке жіноче товариство? – Продовжувала вести свою лінію чарівна брюнетка.
- Так. Потім я поєднався з особливо близькою мені особою, наче тут у шлюбі, хоча там це значно ближче і немає документальних формальностей. Ми спільно ростили своїх земних вихованців, а разом з ними здіймалася і височінь над усе ширшою Рікою. І наші стосунки, як я тепер бачу, нагадували земні – ті ж втрати і знахідки. Хоча нагорі все ясніше і прозоріше. Одначе там усі не такі стійкі, як істоти на тверді, і що ставалося з нашими вихованцями, зазвичай, ставалося і з нами. Тож далі я, волею долі, покинув ті місця, і майже втратив пам'ять про них, тому навряд чи зможу розповісти більше.

6
Всередині Анагела вирувало. Він, як на це, ще пристойно тримався. Та його приховані страждання, вочевидь, не оминали жіночі зори. Але образ мачо впливав на їхні відчуття ледь не протилежним чином. І все це нагромаджувалося і нагромаджувалося.
- Амелі, не терзай нашого гостя, та й куди поспішати, хіба є таємне, що не стане знаним? Я і про насолоди, і приємності, ми ж і задля них зібралися! Тому обираймо подальше – мандрівки, танці, чарування, грайливе кохання. А тобі, Анагеле, від мене за щиру розповідь будь-який дарунок, який ти готовий прийняти, а я віддати.
Соня загадково посміхнулась і продовжила:
- Ірина щойно так запально розповідала про вашу ранкову кізомбу в Середзем’ї. Я досі під враженням! Стільки пристрасті! Р-р-р-р. Скільки вогню! Але ж ми витримаємо?! Це ж можна повторити тут і зараз, Іринко, Анагеле?
Софія поглянула на мою супутницю, але та кивнула на Анагела.
- Це він запалює танцювальні вогні. Є ще наш, вмілий до всього, головний, але йому поки не до нас, - хоча я і не розумію, як може самотній чоловік облаштовувати дім? Але нам поки і одного знавця вистачить, якщо в нього вдосталь магії. Як у вас, у Першосвіті, з магією? Допустимо?
Ще одна присутня - світловолоса молода жінка, вдягнута у модерне плаття з еластичного матеріалу, нехай і оторочене по-античному і відповідного крою, та, водночас, сміливо звужене до особливого підкреслення її принад, зацікавлено втрутилася в розмову.
- О, тут у нас усе магія, тому стільки і педантизму навколо неї. Відповідальна ж бо магія. Навіть сумно інколи від цього. Зробити будь-що, і будь-як, і забути про це - не вийде. Тому, хоча в нас і чимало дозволяється, але відразу присутні й наслідки, - молодка розширила очі, схвильовано видихнула, наче пригадуючи щось пікантне. - Ех, що й казати. Напевно, наше нинішнє пісне, звиродніле буття – теж наслідок. Тому ми частенько й мандруємо туди, де веселощі вільно існують за кордонами обмежень, в тому числі і у ваші краї – у вас бо над наслідками не особливо паряться?! Проте я б і тут спробувала цю вашу кізомбу, чому б не спробувати. Танці в нас не заборонені. Ми її, якщо треба, і поверхнево сприйматимемо.
- І для на мене, дорога Ледо, в нас нині аж надто строго. Виправдовуються – «щоби не нашкодило!» Та колись і правда тут жилося радісніше і різноманітніше. Батьки розповідали про минуле, про Олімп, Парнас, Миргард, Ехте, і назв цим краям вистачало – чого в нас лише не було до Калі-Юги! А нині ледь не пустка.
- Чому так сталося? – Зацікавилася Ірина.
- Наші ж бо краї у великій мірі особистісно досотворені. Іде господар – і край порожніє, а потім зникає. А з тих, колишніх вищих, мало хто залишився. Пішли і не повернулися. Вже важко і уявити, як донедавна тут буяло, – Амелі сумно видихнула, та враз просіяла обличчям, – та з новою Югою все піде навспак! Вже ніби йде, нехай і повільніше, аніж хотілося би.
Я дивися, вслухався, і дивувався стриманості цих молодих, і явно азартної крові жінок. Та ще й, у порівнянні із Соло, та й Мелодією, вони мовби і не випромінювали нездоланних чар, і жодної втаємниченої зверхності. Невже стримуються, бо ще не час? Чи домовилися між собою? Та поки трималися розкуто і просто, як напівпрозорі хмаринки на обережній віддалі від Сонця.
- Це у вас пустка? На моїй землі тутешні можливості назвали б раєм, – Ірина іронічно хмикнула. - Але наші мешканці швидко змінили б ці місця на свій простецький смак, тому якісь обмеження мають залишатись.
- Прикро. Може тому сюди чужинцеві не просто проникнути, але ще важче тут і втриматися. Розумієш, в нас ніби ні в чому і немає особливої цноти, але справа у пов’язаних тонкощах. Існує стільки різних меж і умовностей, які потрібно природно сприймати. Це як з музичним слухом, якщо такого немає, то нічого робити серед виконавців. Утім, провидці кажуть, що всі світи зміняться за декілька десятків років до невпізнанності, і ваше Середзем’я теж. Сподіваюся, йтиме до кращого! Тож не маємо причини сумувати! Дорогий Анагеле, наші жіночі сподівання зараз пов’язані з єдиним тобою. Carpe diem, друже! Маю передчуття, ти здатен до неймовірного! І світла магія тут лише вітається.
Амелі усміхнулася, подаючи єдиному кавалерові всі знаки підтримки, і деякі з них виглядали аж надто промовистими.
Та рибки в Анагелових водах заспокоїлися, і добре.
- Що ж, нехай, та маю сказати як є, я танцював сьогодні вперше в житті, і на прохання Яромира, і не стільки сам, скільки разом із запрошеним майстром і його партнеркою. Я перемістив їх дієві образи у себе і в жінку, з якою танцював. Не здатен пояснити, як саме це в мене вийшло. Просто знав, що зможу, і сталося - вони якраз удвох тренувалися вдома, в Лісабоні. Далі сіли перепочити, відтак заснули, і все подальше для них стало сном. Добре, що швидко натрапив на них – за духом парного вуличного танцю. І от вони далі керували рухами крізь мене. Але я щиро насолоджувався отим спільним дійством. Мені сподобалося. І хоча я ніби все зрозумів і запам’ятав рухи і прийоми, але ще мало власного досвіду. Тому зовсім без них ще не зможу.
- А вдвох зі мною можеш подібне повторити? Привести в мене танцівницю. Це ж класна думка! Запроси свого умільця з його партнеркою і ми разом з ними спробуємо? – Блондинка Леда, на очах додавши чарівності, проникливо сяйнула блакитним поглядом.
- Заодно довідаємося, як Сяйносвіт зреагує. Та зазвичай він обдаровує майстрів за щось гарне відповідними можливостями.
- Ледо, а може який менш еротичний танок?
- Вони складніші чи нудніші. А цей ніби, як ти казав, посередині. І не надто важкий.
- Мені так не здається. Стільки емоцій потрібно передавати, а в мене з ними нині не прості стосунки. Та раз вам цікаво, я готовий. Але якщо мені допомагатиме одна земна партнерка, то вам доведеться бути в контакті через мене з нею, і однаковим чином наслідувати її рухам.
Анагел відкривав щоразу цікавіші вміння. Особливо в тонкощах. І я вже не відчував у ньому минулих острахів. Він здавався упевненим, принаймні внутрішньо. Тому місцевим красуням варто було зважити на можливі наслідки, та панянки запалилися всерйоз і зовсім не вагалися. Що ж, тутешні закони вочевидь їх надійно оберігали. Принаймні, дотепер.
Соня плеснула в долоні.
- Краса! Тоді досить балачок! Кізомба так кізомба! Я готова, о мачо, танцюємо!
- І я!
- Підтримую!
Голосу Ірини я не почув, але між нею і Анагелом, і так існував зв'язок.
- Соню, тоді потрібно відтворити музику.
- Всередині нас?
- Спершу краще ззовні.
- І яку саме?
- Ту, що линутиме від мене.
- Зроблено! – Софія здається просто плеснула в долоні, та відразу звідкись почувся тонічний відгук, – В мене є і контрабандний підсилювач, і інші пристрої для зовнішнього звучання, буває відтворюю свої композиції і по-вашому.
Оце так. А панянки справді повідкривалися. В тому числі і для мене. І ось вона й проявилася та сама делікатно прихована благодать, що колись неспинно лилася на нас від Соло! І тепер ще й зі стількох джерел! Нехай зараз це все і не використовувалося, як зброя, але було яскраво присутнє, як і чимало іншого. Утім, я не став користуватися їхньою сутнісною відкритістю, вочевидь, як і Анагел - одна справа взаємини в танці, а інша: принагідно нишпорити в чужому єстві. Та зараз я мав нагоду довідатися, чи можливе перенесення сюди образів живих осіб - копіюванням чи відображенням їх з нашого світу, якщо це було саме воно.
Поки дівчата готувалися, користуючись трансльованими, вочевидь, Іриною, образами потрібного взуття і одежі, Анагел зв’язувався зі своїми майстрами. Я відчув його раптове занепокоєння, наче щось не виходило. Втім, далі все наче залагодилося. Зграйка рибок його нутра ураз розділилася. В водах Анагелового єства тепер проявилося два чіткі контури поведінки - і я відразу упізнав їх за незабутнім стилем, як пару, що надихала наших ранішніх танцівників. Жіноче єство Анагел проектував на відкритих до сприйняття панянок, а сам керувався своїм внутрішнім майстром. Замість колишньої одежі на ньому вже були джинси і біла сорочка вишуканого крою, з гарно обшитими рукавами, та й Ірина вже перевдягнулася в шкіряні ранкові шати. Місцеві дівчата теж вбралися відповідно - в маєчки і розмаїті штани, хоча і не так виклично. І заструменіла знайома музика.
Ірина і Анагел стали поруч – обличчям до інших. Мелодія подужчала, вирвалася на навколишні простори. І почалося.
Певно, спершу мало відбутися входження в танок, звикання до запропонованої магії рухів, а вже далі, як поведеться. Проте, як я зрозумів, Анагелу ще не вдалося «запросити» майстрів сюди і він поки користався точним відтворенням ранкового дійства. Але розмаїті потоки одночасної передачі і музики, і запам'ятованих рухів танцюристів крізь його єство мене вражали. Анагел діяв зараз, як танцювальний диригент, котрий завчасно пропонував музику, оптимальні па, та ще й здійснював загальне керівництво, готовий у будь-яку мить допомогти вийти із випадкового збою сенсовим підкастом руху. І вже невдовзі всі учасниці поплинули цілком споріднено, інколи майже синхронно. І далі Анагел перейшов до танцю з кожною із жінок по черзі, почавши з Ірини. Нехай і не довго, але і не коротко, допомагаючи кожній проявити себе. І я глядів на жінок його очима, і цей погляд не був напруженим. Може тому, що обрані ще ранком долею мелодії початково творилися живим виконанням, без тої кислотної електронної тарабарщини, за яку тут було би соромно. А так все вдавалося.
Наразі, обережно ведучи в танці Леду, і обрамляючи її вигинання в такт музики своїми стриманими підтримками, наче й повністю зосереджений на одній партнерці, Анагел слідкував ще й за синхронністю рухів інших, благо цей танець не менше годився і для індивідуального жіночого виконання. Хоча дівчат більше тягнуло танцювати в парах.
Ось Анагел перейшов до Амелі, потім до Соні. Браво! Утім, на більше мене не вистачило. І я самовидалився…

7
Розплющив очі. Що ж, місцеві жіночки вміли красиво веселитися і не переходили межі навіть у кізомбі. Мій свіжий погляд поки не знаходив недоречностей – ні прихованих, ні явних. Але, видно, все попереду.
Останніми днями мої чуття аж надто загострилися, і це дошкуляло, почував себе наче ідеальний нюхач, котрий змушений затикати ватою ніздрі, аби не втрапляти раз за разом в неприйнятні суміші запахів. Тепер і всіх стрічних я міг бачити не лише зовнішньо, але і в їхній наскрізьності, мовби вивертаючи потаємне через шкіру, поставу, обличчя, рухи - гримаси внутрішніх відчуттів, дійсні стани єства. І вже суто підтягнуті жіночі форми, доглянуті поверхні тіл не справляли враження, коли назовні пробивалися сутінки справжнього. Але з Сонею і її товариством був повний порядок, що всередині, що ззовні – аж надто досконало! Хіба що, подеколи трохи захолодно світилися їхні єства, але й то не завжди, і не всі! Щось подібне було і з Велундом. Ще одна загадка. Цього ніяк не могло існувати в реальній дійсності без впливу ілюзії.
Утім, і день за шибами мого нового житла, наче б то, теж нікуди не поспішав – спокійний, духмяний, чистий. І жодної ілюзії в ньому я теж не знаходив. І це виглядало чи не найприємнішим із нинішніх вражень. А, можливо, на стан всезагальної приємності впливало і те, що я в цих краях не старію? Вагомий ж додаток. Та для повної справжності відчуттів чогось таки не вистачало, чи, точніше, когось? Чи побачені танці продовжили впливати, та, найпевніше, і справді цьому житлу бракувало жінки. Вочевидь, як і мені. Ні, не бойового дарунку долі і Деві Тамаза - Кішки Ірини, а власної, поки невідомої мені самому, знахідки. Тої, що зможе сприйняти, охопити своїм ефіром мій скелястий фатум, і природно затримається - і поруч з ним, і навколо нього.
Я знав, що це заборонене видіння, і саме його виникнення за нинішніх обставин підозріле, але тільки цей живий потяг якось осмислював би моє подальше. Не мало значення, ким я буду за своїм статусом, якщо після Суду ще буду, - важлива ж повнота буття, яку додає чоловічості лише зріднена жіночість. Хіба ранком не про це натхненно говорив Велунд, можливо, і маючи на увазі іще щось більше. Та як обійтися без подібної цільності? Лише гармонійним поєднанням Інь та Ян стійкий внутрішній всесвіт. А коли замість одного з них пустка, то це не просто сумно, а дещо гірше.
Але чого це мені стало спадати на думку саме зараз? Чи я готовий заповнювати голову будь-якими сенсовими конструкціями, аби лише не згадувати про Суд, який мав відбутися вже зовсім скоро? Напевне варто пройтися і чим далі, тим краще.
Один із варіантів виглядав найбільш спокусливо.
І я рішуче підвівся і покинув світлицю. Спустився сходами. Міг далі піти і звідси, просто з дому, але захотілося підшукати оптимальний вихід угору знадвору. Тож причинив за собою двері в брамі, наклав захист на всю нову маєтність, поправив лози дикого винограду і подався схилом донизу.
І невдовзі відчув, що знаходжуся вже майже на межі з Сутінним Середзем’ям, де і нижній простір, і вищий були майже порожніми. Не те, що в Першосвіті - невідомо на що можна наштовхнутися, здіймаючись у ньому без досвіду.
Тож піднятися Вгору вирішив на краю відомого і невідомого – просто з межі між світами. Я звично активував досяжні тонкі чуття. Підібрав потрібну частоту вібрацій, переніс її на всі енергії тіла, і зробив це вже з усвідомленням серця Хаті. Відмітивши позитивну реакцію, розкрив рухом сердечних ліній необхідний для себе обсяг, і лише тоді пішов усім собою Угору.
Відчуття зльоту, як завжди, надихнуло. До того ж, і ефір тут був значно густіший і смачніший. Я вбирав його і, здавалося, наповнював ним кожну клітинку, а не лише легені. Далі обережно перейшов до горизонтального руху, і не відчув жодних обмежень, які так непросто долалися у сутінному світі. Краса! Тепер я міг спробувати і сміливіші мандри, принаймні, лінії переднього серця не застерігали від цього.
З того майданчику, де зараз перебували Анагел і Ірина, я бачив далеке море. Зорієнтуватися не склало труднощів, і невдовзі я помчав у потрібному напрямку, щоправда, не набравши, певно, і двох кілометрів над поверхнею тверді. Здійнятися вище ніяк не вдавалося, може це був мій поріг, або ж висота поверху, та мене вдовольняла вона – і рухався я, вочевидь, стрімкіше усіх відомих мені лайнерів. Довелося навіть сповільнитися, аби могти роздивитися, що робиться піді мною.
Внизу ж тягнувся зовсім незвичний, як для розвинутої цивілізації Середзем’я, пейзаж: виключно ліси, гори, ріки, озера, луги, інколи сади. І ні розмаїтих, повних зел, полів, ні широких магістральних доріг, ні мегаполісів, та навіть поселень не помічав, не кажучи вже про якесь населення. Складалося враження, що я не все бачу, і таке не випадково. То й нехай. Це зовсім не бентежило, навпаки – здавалося вкрай розумним. Тож я знову значно прискорився і картинка внизу втратила чіткість.
Та невдовзі лінія обрію і справді засиніла водами якогось великого тутешнього моря. І, сповільнившись, я став визирати місце для себе.
Береги і тут були первісно порожніми, і я міг будь-де насолоджуватися і близькими водами й густою зеленню розмаїтої природи. Годилося будь-яке місце, тож зовсім скоро я з приємністю вибрав для зупинки невеличку лагуну в напівоточенні помірної висоти скель.
Та навчений досвідом, по залишенню перших слідів на піску, я оцінив вібрації матерії навколо, і, знайшовши деякі особистісні, нехай і не такі помітні, але відмінні від звичних природніх, зрезонував з ними, попросивши дозволу на перебування. Сигнал пішов, але ефір мовчав. Я повторив. Що ж, власники, чи там відповідальні доглядачі-охоронці могли і давно покинути цю територію, але я ні на що й не претендував. Єдине, що хотілося, познайомитися з морем, тутешньою природою, і помедитувати. Що я, скинувши шати, відразу і спробував зробити.
Чомусь відразу прийшли і згадки про описані Анагелом небесні ріки, що ніби народжувалися з ефіру вищого виміру, і униз спадали вже нашим буттям. Можливо і самі тутешні води, та й вода взагалі, теж є відображення чогось вищого, цілком дружнього, і навіть спорідненого з нами. І ось тепер вона тут ось так, дружньо, набігає хвилями і піниться на піску біля ніг. В забутті, як і я, чи щось пропонуючи? Але яка різниця для доброї справи?
Ні. я зараз не міг відсторонитися від цієї розкоші. Тож підхопився і з насолодою першого знайомства увійшов у неї.
Трохи прохолодна. Зграйки дрібних рибок полохливо відсахнулися і обережно застигли неподалік. Та я йшов далі і далі. За декілька метрів починалися місця глибші, і я, переповнений усім ввібраним горішнім ефіром, із задоволенням пірнув, уже в процесі задумуючись про безпеку цього кроку. Та загрози не відчувалося, хоча морська вода, цілковито сприйнявши мене, в ту ж мить здалася неабиякою особою, з усіма своїми виразними і прихованими характерними рисами, і навіть емоціями. І вони проявлялися і проявлялися, нехай і тонкими торканнями, та з неодмінною щирістю інтересу до мого єства, як ззовні, так і внутрішньо, й моря в Сутінному світі, попри шаленство їхньої вдачі, виглядали лише втомленою тінню цих вод. Я подумки привітався, смакуючи на губах і в ніздрях здавалося ту ж гіркоту, але нова і нова глибінь охоплювали чистотою і прозорістю чогось більш незвичного.
Моє привітання не отримало відповіді, принаймні, явної. Та це не заперечувало можливості нашого глибшого знайомства. Похиле, вкрите слідами хвиль, піщане дно, неспішно ковзало, відкриваючи мерехтливі простори для подальшого злету углиб.
Здавалося, кількість світла не зменшувалося, і додавалося каміння, водоростей, розмаїтої риби. А от і рваний, скелястий донний окрай, за яким, вочевидь, зачаїлася безодня. І ось вона вже виразно манила, кликала, і я не став опиратися. Наче той, мій недавній знайомий кит, я змінив поставу на вертикальну, і рішуче полинув донизу. І, як у тих моїх згадках, вода легко і приязно розступилася.
Дивно, що дихати не хотілося, набраного повітря, як і горішнього ефіру, вистачало, очі бачили далеко, сприйняття, здавалося, навіть додалося. І я аж надто легко прорізав товщу, аж надто природно, як для чужоземця. Та я досі не розумів, глибінь сприймала мене таким, як я є, чи яким можу бути у ній? Але більше жодних роздумів! Я просто линув углиб, і глиб темнішала.
І лише тоді я відчув серце, воно тремтіло і стискалося, явно не підтримуючи моїх бажань до упокорення цих глибин. Дивно, що воно не поділяло моєї щирої радості від нових стосунків, але це не могло бути причиною незадоволення ним! Я з усмішкою розширив його обсяги на все моє, таке чимале зараз тіло, і враз відчув, як похолоднішало навкруги, а я ж тут лише в пошуках тепла і світла, якого теж виявилось обмаль. Ні, я ще не мерзнув, та щось напружувало. Я вигнув тіло і легко помчав уже вгору. Надто швидко. Аж у голові паморочилося. Та ось, пробивши поверхню, я злетів над хвилями, зауваживши, що відплив значно дальше, аніж це могло статися за короткий час мого купання. Впавши з мільйонами бризок назад в обійми рідних вод, я помчав далі вже поверхнею, насолоджуючись леткими стрибками лискучого нового тіла. І мчав так аж до піщаного пляжу своєї лагуни, де цупко й застряг на мілині. І тільки тут задоволено видихнув, з насолодою потягнувся, вдихнув-видихнув, потім ще раз, частіше. Тіло знову змінювалося, поверталося до звичного стану. І аж тільки тоді, після остаточного повернення, відчулися дрібненькі теплі хвилі, що спробували по дитячому загравати зі мною. Я був не проти. Тож вони підійняли і загойдали мене. Я перевернувся на спину, і відчувши руки, широко розставив їх. Сонце привітало мене, залоскотав вітерець, про щось зашепотіла вода. Блаженство!
Дякую, Море!
Я звівся на ноги, відчуваючи приємну втому в усьому тілі, піднявся на берег. Оглядів себе, дивина. Що ж це було?

8
Неподалік над кам’яним плато здіймалося декілька дерев, схожих на пінії. Я приліг під ними, милуючись краєвидами, і намагаючись не зважати на те, що зі мною щойно трапилося. Звісно, я передбачав подібну можливість, пригадував побачені раніше в Деві Тамаза чарівності його країв у цьому ж Першосвіті. Але не загадував нічого подібного для себе, то й зараз не хотів на цьому зосереджуватися - просто тішився перебуванням, як у воді, так і на тверді, яким би воно не було. Давно ж мріяв!
Коли очі наситилися близьким і далеким, я неспішно вдягнувся, і зручніше розмістився на теплому піщаному долі в духмяному затінку і закрив очі.
Поступово притупив грубі чуття, зосередившись на основних енергетичних центрах, чакрах, перетягнув на їхні вібрації лінії серця. Дав зблизитись і налаштуватись перетокам прани. Далі поєднав їх в одне і делікатно закружляв все це спіраллю від низу до верху моєї тілесності, і далі, зі свого центру, вище і вище - від Першосвіту до безмежності Угорі. Обертання мого виру ставало все швидшим, хоча тепер він звужувався і тоншав. І ось вже відчувався суто один світлий промінь, що витікав крізь мене і щось намацував-шукав у безконечній вишині. І я, з вдячністю до глибин його витоків, майнув ним Увись. Гостре тремтіння насолоди болісно пронизало мене, можливо, я остаточно проминув ефірні небеса, та жодних думок, лише політ, зосередження на осяйному теплому осерді світла, що несло у безмежність.
Я не знав ні швидкості, ні часу, лише обабіч тягнулося багатоманітне буття, стаючи виразнішим і виразнішим. Наче в очах, на які перед цим довго тиснули пальці, навколо полинули численні розмаїті кольорові плями, набуваючи і чіткості, і калейдоскопічності переміни проявів. Вони складалися і в геометричні візерунки, і в числа, зрештою, і в образи, візуалізовані сенси, що кружляли, тягнулися, наближалися, прагнули торкань. Але світло несло далі, серце тремтіло тепло, і навіть раптовий холод від чиєїсь пильної ворожої уваги не зачепив. Я промчав далі і вище, вище, вище, де вже ніщо не зачіпало жодного чуття…
Лише за мить я збагнув, що дійшов до самого свого кінця, де щось м’яке і владне спружинило і штовхнуло мене назад - у моє нинішнє…

Я прокинувся в буянні ранку. Просто розплющив очі. І здивувався. Ні, я не очікував побачити щось інше, аніж місцина, де відпочивав, а потім поринув у медитацію. Я просто ніяк не очікував такої приголомшливої чіткості зору, слуху, всього іншого. Нехай за роки буття очі поволі і слабли, та це особливо не помічалося, але його, схоже, стовідсоткове раптове поновлення вразило! І зі слухом так само! І зараз він був заповнений щебетом далеких птахів, шелестом трави, розмовами води і камінців на дні. І запахи теж пропонували свою безмежність! Ото дива! Я легко підскочив на ноги, тіло теж почувалося нівроку, легко тягнулося, згиналося, просто як в юності. Я роззирнувся. На морі царював повний штиль, і зараз воно не зводило з мене своїх блискучих очей, наче прагнучи донести щось важливе для нас обох. Цікаво що? Але я не міг зараз залишатися. зупинятися. Можливо, потім.
Поглянув у свіжу блакить. Завібрував і потягнувся Угору. Ефір завзято заходився наповнювати мене новими порціями щастя. До побачення Море! Я знаю, що ти мені промовляєш, але я ще не можу відгукнутися. Та я повернусь!
Озирнувся на прощання, і полетів назад, неспішно, з радістю сприймаючи все, що міг підмітити нинішнім ледь не орлиним зором.

Свою межу поміж світами побачив здалеку, тому встиг повернутися не лише на твердь перед нею, але й до повноцінної тями. Далі йти верхами не випадало.
Моє власне нове житло було зовсім поруч - я вітально кивнув йому подумки, але зараз моя дорога прямувала далі.
І у Львів, до старого дому, завертати теж не мало сенсу. Я поспішав просто до місця чергового мирського лицедійства. Високий Суд очікував на свого чергового підсудного.
















Розділ четвертий
Місто Дракона

1 Мукачево
Перейшовши кордони, я спустився на нижчі рівні підземних територій, з інтересом споглядаючи появу на тілі невеличкі парості густого хутра. Та цікавим видався і сам шлях. Можливо, поліпшення мого зору відбилося і на його проникних якостях, бо кидалося в очі тепер значно більше, аніж до того, і не тільки залишки минулого. З якогось дива відкрився прихований рівень, що містив, схоже, досі активно використовувані будови розмаїтого, нехай і зовсім не людського вигляду. Будівлі знаходилися на достатній відстані одна від одної, без доріг поміж собою, без дверей на сірих стінах. Вони радше здавалися громіздкими вікнами з придонного, чи там ще якогось краю. Я покопався трішки у наявних згадках, але відповіді від цього не стали більш виразними. Майнуло тільки щось близько пов’язане з нагами - древніми і підступними. І вони цілком могли навідуватися і на кордони з тим чи іншим Бардо. Та навряд чи саме це я зараз бачив.
Та грець із ними, нагами, і я піднявся про всяк випадок рівнем вище. Зараз було не до нових стосунків і не до пошуків розгадок - якось потім, у майбутньому, якщо воно настане. Та й до основної цілі своєї подорожі я вже майже дійшов. Внутрішній компас вказував просто вгору. Привіт, Мукачево!

Міста переважно мовчать у відповідь, але якщо в мить привітання уважніше нашорошити чуття, то всі навколишні елементи місцевої декорації якось та проявлять свою присутність, склавши якусь зустрічну гримасу, або ж навіть доброзичливу усмішку. Потім усе пригладить звичність і особиста заклопотаність, та, наразі, я ще помічав, що й сонце тут, наче у Першосвіті, - яскравіше, і твердь енергійніша аніж у Львові, і чимсь схожа на Київську. Але ж там чи не єдина в суходільній частині Європи вершина земного геокристалу, а тут і до нервюр далеко, - на виду одні гори, полонини, дальня окраїна великої Європейської рівнини.
Але саме місто древнє, і мало достатньо глибоку історію, що явно додавало потокам енергій специфічних сенсів, і не тільки людського походження. Після нічної медитації особливо тонко відчувалося й інше суще, котрого тут вистачало. Але я не поспішав давати про себе знати - акліматизовувався, налаштовувався, перепочивав. Вдихав флюїди рясної зелені і запахи суцвіть трояндових кущів в глухому кутку скверика, де, власне, і вийшов на поверхню.
Коли відчув себе достатньо комфортно, підвівся зі старої лавиці, зняв з себе захисти, і, повністю відкрившись для всіх сторонніх поглядів, подався назустріч ненастирливому, але цілком відчутному поклику. Я не здивувався його появі, бо якось так і мало статися, судячи зі згадок деяких моїх попередників. Проте вони, на відміну від мене, не могли відкриватися йому за власним бажанням. І ось, вслід за ним, я неквапно пройшовся центральною частиною і, не доходячи суворого вигляду вежі латинської церкви, завернув у тінястий прохід торгової вулиці пасажного вигляду. Метрів за сто спокусився запахами кави і тістечок й присів за невеликим ажурним столиком при вході до закладу. Та й поклик тут звучав ледь не максимально чітко. Що ж, я зробив, що мав, прийшов згідно призначення. І нехай складається далі, як повинно. Може це остання нагода насолодитися буттям, і я не хотів її втрачати. Тож і думки вели себе чемно, не намагаючись будь-що прорватися в капітанську рубку і далі за інстанціями, і ранкова посмішка ще не сходила з мого обличчя.
Кави тут наливали небагато, але вона смакувала, як і прегарне кремове тістечко. Зважуючи бажання повторити замовлення, чомусь запав у згадки про своїх полишених у Першосвіті супутників, від яких наразі відгородився і відстанню, і світами, не в змозі вирішити, чи варто давати їм знати про себе. Зрештою, на це свято юридичної казуїстики їх не запрошували. І це добре, бо мало що, та й мені можливі співучасники ні до чого.

2
- Ви дозволите?
Худий чолов’яга із жовтавими очима, проявився аж надто раптово. Деякий час він неприємно тупився на мене крізь прозорі скельця окулярів, що збільшували і без того його круглі очі, та, не дочекавшись відповіді, присів навпроти.
- Секретар Канцелярії Високого Суду Трезор Прост, - неголосно, але вагомо відрекомендувався незнайомець, і відразу продовжив, - ви не дійшли до потрібного місця, де поклик мав стихнути. Це не на вашу користь, нехай я вже і звик до місцевих манер. В моїх обов’язках розмістити вас і, якщо потрібно, відповісти на дотичні запитання.
Он як, мене вже судять дрібні службовці? Я спробував торкнутися єства цього чолов’яги, проте відчув лише крижаний холод на його кордонах. Він навіть не світився, а лише восково відблискував. Подібного я ще не зустрічав. Тож вітатися мені не захотілося. Але закортіло якось відповісти на цю пихатість, і, певно, найкращим було б підштовхнути цю особу до емоцій. І я зробив невелике навіювання.
- І як ми один одного знайшли? – Спершу я мав його трохи розговорити.
Іронічна усмішка народилася і тут же потанула на обличчі чолов’яги.
- Після відкриття справи кожний фігурант під уважним наглядом слідства. А далі і Суду. Сховатися можна, але для цього потрібно тікати аж надто далеко. Ви ж підійшли зовсім близько.
- Ви відкриваєте справи? Вважав, ви дієте інакше. І що, я вартий уваги Високого Суду?
- Ваша справа того варта. І поклик ви відчули, отже цілком відповідні. Суд, як і зазначалося в повідомленні, розпочнеться завтра опівдні в Домі Дракона, не запізнюйтесь.
- Це де? Місцева Ратуша? – Я й далі впроваджував свій план.
- Хто як бачить.
- Ясно. То ви мені пропонуєте зупинитися нині в якомусь конкретному місці?
- Саме так.
- Без варіантів?
- У нас давні строгі порядки, за якими або погоджуються на пропозицію, або постає питання взяття під варту.
- Я тут для залагодження конфлікту, тому приймаю пропозицію.
Відразу вступати у бойове зіткнення виглядало нерозумним.
Прост з неприхованою зверхністю всміхнувся: - Високому Суду прийнятний будь-який ваш вибір. І наш Суд ніколи не поспішає із залагодженням, і навіть і з вироком. Нехай все, зазвичай, є зрозумілим і прогнозованим чи не від самого початку.
Схоже, він вже починав проявляти емоції, і я продовжував йому в цьому допомагати.
- Ви кажете про зрозумілість? Отже йдеться про пріоритет розуму? Особистого? Колективного? Місцевого різновиду чи вселенського розмаху?
Жовтоокий поморщився.
- Я про представлені свідчення, а ще про вміння слідчих і досвід Суддів, про прецеденти, і тривалу практику судочинства. Тож не грайтесь словами.
- І довго ви існуєте?
Секретар Канцелярії погордливо сяйнув скельцями.
- Скільки і це навколишнє мирське життя.
- Он як, вражає. Ви п’єте каву? – Тепер цю зверхність я мав скерувати до особистих проявів.
Жовтаві очі холодно зблиснули, а тонкі губи зобразили усмішку
- Ні, не звиклий до неї, я ж не зовсім тутешній. Для мене вдихати її кволі пахощі приємніше здаля, розглядаючи, наприклад, людські слабкості.
- Це звучить якось по-вампірячи, вам чужі наші смаки? Чи ви, як Секретар Канцелярії, вищі цього?
- Я ціную миті відчуттів страху, коли їх торкаюся вогнем справжнього смакування по ходу вирішення справи, в тому числі і вашої.
Секретар Канцелярії, вочевидь, відповідав таким чином і на мій випад щодо пріоритету розуму, та, певно, проявляючи і особливості своїх уподобань, і те, як він оцінює мою справу.
- Ви на щось натякаєте? Невже вирок Суду наперед відомий? Чи це тільки бізнес і нічого особистого?
- В жодному випадку. Бізнес – не наше. Суто людська хвороба. Якщо й натякаю, то не більше, як на короткий обмін думками і строго по справі, з урахуванням моїх повноважень, - секретар, мабуть, на цьому планував і зупинитися, але не втримався, - та коли особисто випадає спілкування з тими, в кого вирок просто на чолі, це і справді, як духмяні пахощі останньої миті. Здається, дія тільки починається, а тут раз - і чашка вже порожня, і більше жодних особистих планів.
Десь я вже подібне чув. Але той прецедент щодо ілюзорності вибудовування будь-яких планів, мене не стосувався. І я сам рішуче проти схожого неподобства, але ось щодо кави мав кардинально інші погляди. І замовив у дівчини-офіціантки, котра якраз проходила поруч, ще горнятко «американо» і келих простої води.
- А мене, Трезоре, не стільки вабить духмяність миті, скільки її вічні скерування, до гарного напою з тістечком, чи ще до чогось вартісного. В цьому сенсі моя чашка ніколи не спорожніє.
Я навмисно назвав його лише по імені, і далі розбурхуючи його апломб.
- Та невже? А як щодо вічного смакування горішніх енергій? Чи не ними все й закінчується?
Секретар явно афішував своє посвячення у тонкощі моєї справи. На такий дарунок я і не очікував, даремно він узявся за подібні демонстрації.
- А ви там бували? Угорі? – Промовив я найдружнішим тоном. - Чи зараз видаєте потаємні знання, плани?
Моя фраза, схоже, зачепила Секретаря, і чи тільки його? Бо після невеличкої паузи, і, вочевидь, напружених внутрішніх перемовин, вираз обличчя Проста раптово змінився, і досить кардинально. Звідти майнуло дужчим холодом, очі засвітилися яріше, і дещо біліше – попереднє його єство було менш отруйне.
- Я? Бував. І знаю, що є місця навіть смачніші. І вони не суперечать ні досвіду, ні статусу Суду.
В Секретареві аж надто багато всього змінилося, і я зобов’язаний був показати, що помітив це.
- Цікава у вас Канцелярія. Секретар Прост – це наче гербовий папір, на якому пишуть різні особи? Якщо затремтіла одна рука, з’являється друга, дужча?
- А хай і так, ви хіба не схожий папір, що вже давно не білий. Коли особа одна і та ж, то що робити з її заскорузлістю, списаністю? Ваша проблема саме в цьому, чи не так?
- Не знаю, як із цим у вас, але в мене паперу для нових сторінок іще чимало. І зауважте, це моє особисте буття, без підміни одного єства на інше. Тому я скоріше співчуваю вашому положенню. Як у вас із переживаннями, емоціями, емпатією, є такі? Ви ж розумієте, про що я?
Мене дійсно здивувало, як можна жити поруч із таким внутрішнім холодом, і шукати насолоду в своїй причетності до влади. Та запитав з цікавості, бо могли існувати й інші причини, аніж видимі.
Прост хвильку помовчав, та потім таки відповів.
- Коли потрапляю сюди, то трохи переживаю, бо ці моменти визначні для мене. Служба - сенс мого відданого існування, можливо, в результаті і я сам колись матиму достатню владу.
Слова випадали немовби змушено витягнуті. Ого, он як. Напевно Прости не можуть обманювати, але й сповідатися теж не зобов’язані.
- А сюди приходите звідки? Там переживань немає?
- Покій і насолода за межами недосконалого тутешнього «я», підійде? Тож зараз - зосередженість на праці, отримання заданого результату, відповідальність.
- Я й не думав, що можлива аж така різниця в різновиді земних «я», чи буває ще глибша? - Мене помітно вразили почуті щойно слова.
- Дев Сергій, чи як вас нині звати? Бачу, ви вдало прикидаєтесь простаком. І далі намагаєтесь вести свою гру. Але на цьому ми її припиняємо, бо мої відповіді мають стосуватися подробиць вашої справи і меж дозволеного на цій території. Вважайте, що далі відходити не дозволяють строго окреслені поля положень.
- Нехай, та я можу дізнатися склад Суду?
- Жодних проблем. До послуг сторін позивача і відповідача вищий Суддя і двоє Суддів колегії. Головуватиме, як завше, той, хто тут на межі. Але у вашому випадку рішення прийматимуться більшістю.
- Ага. І хто в нас з колегії, і хто на межі?
- Невже не знаєте? На межі, ті, кого більшість звуть Драконами, один із них – Вищий Суддя. А Судді з колегії – із європейської і всесвітньої наглядових рад. Вам випадає чудова нагода познайомитися відразу з усіма. Апеляція можлива. Але вона, найчастіше, відразу і вирішується на місці, сама собою - як фатум, доля, приречення.
- А слідчі хто?
- Представники сторони звинувачення і від Суду теж - ось наша Канцелярія. Захисник - на вибір, та він вже у вас є. Раджу з ним зв’язатися, нагадати про себе. Аж дивно, що його Високість взявся супроводжувати цю справу. Утім, його сьогодні ще не бачили. Та за необхідності він знає, де вас відшукати. Покої очікування неподалік звідси – на найближчому перехресті наліво, йти прямо метрів двісті - та ви й самі відчуєте, що і де. За місцевими орієнтирами: вулиця Возз’єднання 17. І там вже знаходяться ваші, так звані, супутники.
І обличчя Проста сповнилося черговою порцією неприхованого іронічного єхидства.
І я дійсно оторопів від почутого.
- А вони навіщо? І як вам вдалося їх сюди притягнути?
- Вони теж причетні, і, наскільки відомо, викликані стороною звинувачення. Та й ми їм запропонували взяти участь, і вони погодилися, тож і були сюди негайно переміщені.
- Ось так просто запропонували взяти участь, ясно. А мої супутники знали, що їх вважають причетними до моєї справи?
- Вони погодилися, інше немає значення. Та ви здатні з ними все це обговорити. А я ж надав вам потрібні відповіді і сподіваюся, ви самостійно дійдете до покою очікування. Тому до завтра.
Прост підвівся, кивнув головою і потанув за привідкритою брамою дому напроти. Війнуло холодом, з-під брами прожогом вилетів настраханий кіт і помчав пасажем. Я ж підпер долонями голову, відчуваючи себе зерниною межи жорнами буття і небуття, та бігти, подібно тому коту, не подобало. Напевно існували інші варіанти, на осмислення яких часу ще вистачало.

3
Будинок на вулиці Возз’єднання 17 і справді привітав мене чітким суддівським маркером, а ще жовто-блакитною державною вивіскою «обласної санепідемстанції».
Широко прочинені металеві ворота запрошували у густу тінь під крони чималих декоративних дерев. І я відразу туди й подався. Внутрішні стіни будівлі повивав трилистий дикий виноград, а ще численні квітучі лози троянд, і невідомих в’юнків, поєднуючи розмаїтість кольорів з такими ж пахощами. Глибше виднівся достатньо обширний внутрішній двір із ще виразнішим строєм міні-ботанічного саду. І виглядали ці насадження досить живо. А ще чулися пронизливо вимогливі пташині крики родом з бенгальських джунглів, а з ними і інші подібні звуки. Я з цікавістю пройшовся брукованими доріжками під сінню низького, прикрашеного суцвіттями, гілля. І невдовзі, в найдальшому куточку, вткнувся в загородження з металевої сітки, з-за якої і линув увесь той пташиний гам. В невеличкому дворику дефілювали поважні павичі і сіренькі пави, а поміж чорно-червоних пагорбів набундючених індиків і світлих копичок цесарок, діловито нишпорили барвисті сімейки декоративних качок. Видовище було швидше сумне, тим не менше, добре знайома молода пані з цікавістю спостерігала за цим пташиним парадом, і весело коментувала все побачене не менш знайомому мені панові, що стояв із незворушним виглядом знаного кіноактора неподалік у затінку бучної китайської вишні.
- І як ти вважаєш, хто з них найбезтямніший? А смачніший?
Та молодик не звернув уваги на звернення, перебуваючи подумки, вочевидь, десь інде, що не завадило жінці задавати нові запитання.
- Бачиш, як дивно у природі – самочки малопомітні, а самці барвисті, виразні, відразу в котячі очі кидаються. А ось в людей навпаки, а чому так, розумієш? Бо чим вищий мирський розвиток, тим устрій підступніший! От я й думаю, чи справді в небесах інакше?
Не отримавши відповіді, пані вже звернулася до молодика цілком конкретно
- Ти не літай в далечах, Патрон невдовзі появиться, чую, що вже зовсім неподалік.
Я і справді стояв майже поруч, натягнувши усе можливе маскування.
- Навіть запах його розрізняю – з домішками кави і моря. Неочікуване поєднання. Чи це проявляється моя маніакальність? А ти чуєш?
Анагел підійшов до Ірини.
- Він закрився. А якщо глянути очима Кішки?
- Не можу, в цьому дворі мов у скляній банці – ні туди, ні сюди. Але ж ти здатен зі своєї лампи вискочити?
- З лампи? Це як?
- Ми ж не в одній банці? В тебе своє ж? І невже не читав казку про Джина з лампи?
- А, зрозумів. Знайомився. Ні, мене ніби нічого не стримує. Можу і покинути це місце, але куди і для чого?
- Зануда. А поміняти на мені футболку здатен?
- Ні, поодинці не виходить. Бо потім захочеш друге, третє, кажи відразу і лише раз на день, - Анагел хмикнув і відвернувся.
- Ну, Анагеле, май совість, ти ж кавалер, джентльмен, мачо.
- Ага. І до якого саме вбрання приводить совість?
- Зажди…
Змістовна бесіда на жаль завершилась, бо у двір вкотилася легкова машина і зупинилася неподалік. Водій, не звертаючи особливої уваги на нашу групку, прошмигнув повз і піднявся в новітню триповерхову будову збоку від вольєра з птахами.
- Що ж, спробуємо виїхати звідси, раз вийти не вдається!
Ірина діловито рушила до автівки, та я стримав її за ліктик, за мить до цього скинувши маскування.
- Моншер!
- Мій Пане!
Обоє вже стояли поруч, привітно оглядаючи мене.
- Здорово, свідки. Чи вже співучасники? Навіть на самоті не побути - ви тут, як тут. Марно я на кізомбу і дбайливе оточення богинь сподівався.
Я підморгнув їм обом одночасно.
- Ми самі не очікували на подібне, голос, схожий на ваш, покликав нас, виманив на межу світів. А там з’явився жовтолиций тип і запропонував підтримати вас, ми й погодилися.
- Ясно, і так потрапили під місцевий арешт. Чи мені дозволено обирати ступінь вашої участі в цій справі? Варто перевірити. Але, кажуть, десь тут і наші особисті апартаменти?
Ірина тицьнула пальцем в керунку центру двору, де посеред високих самшитових кущів виднілася наповнена водою бетонна чаша старого фонтану – і поруч з нею, наче в примарну імлу потойбіччя, дійсно відчувався якийсь прохід.
- Ми вже заглядали – сучасні апартаменти з виглядом на місто. Заодно і місце ув’язнення, - Ірина хмикнула, - нас просто туди і доставили. Хоча ми й самі винні.
- Не зважай, видно так і мало статися. А як компанія богинь, сподобалась вечірка?
- Ще й як! Я відчула себе маленькою витівницею в колі значно більш досвідчених у цих справах дорослих. Та в земних танцях ми, щонайменше, на рівні. А що, вас дійсно це цікавить?
- Сподіваюся. При слові «жінки» інстинкти ще спрацьовують.
- То для когось із нас ще не все втрачено?
- Напевно, щастя втрачається легко, набувається значно важче, але ці проблеми точно не стосуються нашої дружньої компанії.
Ірина потисла плечима.
- То ви, Моншер, усе ж вірите у безгріховну дружбу між чоловіками і жінками.
Ми вже про щось подібне говорили з нею минулої ночі, тож, вочевидь, зараз повторення мало стосуватися Анагела.
- Між звичайними – ні. Але і в гріхи теж не вірю.
- А ти, мій мачо, як ставишся до гріхів? Ти хоча би чув про них?
- Дивне запитання щодо цього світу, та поки ніяк. А ще, здається, тут за нами постійний нагляд.
- Не зважай, ми щось та й придумаємо! – Оживилася Ірина.
Хоча я і не зрозумів, що вона мала на увазі – спробу гріхопадіння, чи втечі від нагляду, та, схоже, і те, і те разом.
Я озирнувся в пошуках камер нагляду, чи хоча би якихсь споглядачів - мені зовсім не здалося, що ми тут строго ув’язнені, принаймні до Суду, але перевірити не заважало.
- А зараз поглянемо. І спробуємо вийти, пройтися, доки нас по-справжньому не закрили в цьому прихистку пав і індиків, качок і інших в’язнів. Дехто, між іншим, заточений і в стовбури дерев, кущів, навіть в каміння.
Очі в Ірини й Анагела розширилися, вони оглянулися.
- Вважайте, що я жартую, утім, здивуюся, якщо Високий Суд не практикує схожі вироки. Але ви вже були в цьому місті, невже нічого подібного не кинулося у вічі?
Першим зреагував Анагел.
- Те трапилося в дещо інші часи.
- Хіба для порядного судочинства мають значення якісь десятки років?
- Я тоді знаходився і під значним впливом. Певно тому не звернув уваги.
- А в мене виникли підозри, - задумливо протягнула Ірина, - але потім стало не до них.

Ми підійшли до розчахнутих воріт і цілком безборонно вийшли на вулицю. Мої супутники здивовано переглянулися. Трохи раніше удвох їм подібне ніяк не вдавалося. Вочевидь, за планами наглядачів супутники мали дочекатися мене, щоби я взяв їх під свою відповідальність, що я і зробив на велику їхню втіху.
Анагел й Ірина сприйняли звільнення наче діти, потреби котрих вирішив один із батьків, і вони знову поринули в свої ігри.
«- Пліз, білу футболку і такі ж сандалі!» - скомандувала Ірина.
«- І жодних танців найближчим часом.» - парирував Анагел.
«- Сам і шкодуватимеш.» - відповіла Ірина вже перевдягнутою.
«- Можливо, але в танці мене, як виявилося, виразніше хвилює інструментальний супровід, і тепер це музика Першосвіту.»
Ого, Анагел, схоже, намагався так жартувати? Чи проявляв інтелектуальний снобізм? І в кого це ж він встиг перейняти?
«- А жінки?»
«- Коли і вони музика.»
Ірина хмикнула.
«- З таким чоловічим підходом довкола було би не людство, а пожовклий нотний стан...»
Я розвів руками, певно підтримавши цим саме жіночий підхід.
«- Життя, як воно є.»
Ірина переможно підхопила мене під руку і отак ми неспішно проминули барвисту метушню центрального ринку, що своєю першою лінією потопав в місцевих, бучно визрілих овочах, фруктах, а ще квітах. Далі сонними вуличками, між давніх особняків, вийшли до зачинених металевих вхідних воріт на кутку одноповерхового старого стадіону. І обійшли його зліва алеєю з грубезними, величними тополями і кленами сивого від часів парку, що тягнувся лівобережжям ріки аж до центрального мосту.
- А ось і красуня Латориця, - ступивши на алею набережної, не втримався я від захоплення, - і вона тут на своєму місці.
Мої супутники мовчки погодилися, розглядаючи ландшафт довкола гірської річки.
Води Латориці хоча й розділяли зеленими, трав’янистими берегами місто, але і так само пов’язували його з пасмами гір на ближніх і дальніх обріях. Погляд ні в що насильно не впирався і мав необмежену привільність летіти і летіти далі. І це приносило насолоду не лише очам.
Тож окрім того, що я тут зараз не один, як воно б хотілося, все інше мені подобалось: і погода, і відсутність юрб, і подорожній парад невеличких закладів, від яких линули приємні пахощі страв, і не надто доглянута доріжка набережної, що привела до нового парку трохи вище за течією ріки, і численні рештки недалекого радянського минулого, які проступали в недоглянутих заростях розмаїтими, нехай і грубуватими скульптурними силуетами. Краса. Літо. Чи ще щось потрібно для жаданого відпочинку? Вочевидь, подібні питання турбували й Ірину.
- Цікаво, куди поділися мешканці і гості суддівської столиці? Їх тут вешталося без міри, особливо навкруги пивних.
- Схоже, їх зрадив час, чи вони зрадили його. І вже ні часу, ні колишніх мешканців, нещасних жертв раптових перемін, - неждано негадано видав Анагел, певно процитувавши рядки з якоїсь книги.
- І це справедливо - кожного зрадника очікує розплата, як жінка, я знаю це! – Безапеляційно підхопила наша дама, нітрохи не дивуючись глибокому аналітичному дискурсу від ілюзорного мачо, який недавно був лише провідником кізомби.
- Тоді злочинним зрадником є ледь не кожний?
Це висловлювання Анагела здалося мені чи не вперше іронічним.
- Хіба відаємо, сестричко, кого чи що кожної миті в цьому круговороті мимоволі зраджуємо?
А ось це вже були, вочевидь, суто його слова.
- Ну вже ні, мимоволі не рахується, та й зради - тільки особисті, усвідомлено здійснені вчинки.
Ми неспішно проходжалися алеями, позбавляючи все навколишнє від певно звичної в останні роки німоти. Та філософський диспут, як не дивно, зважаючи на характери моїх супутників, все не завершувався.
- Тоді для появи пустки згодяться й інші причини, наприклад, розплата за часте змішування пива з горілкою, чи самогону з червоним вином, – резюмував колишній ангел, ймовірно, підспудно пробуючи відігратися за пожовклі нотні стани своєї музики.
Утім, останнє слово ніколи не спрацьовувало у стосунках із прекрасною статтю, про що він, мабуть, ще не знав, хоча вже й далеко просунувся в питаннях розмаїтих форм дії алкоголю.
- Від чого не врятуватися…- задумано зітхнула Ірина, вочевидь, не відступаючи від ідеї зради, і великодушно не звертаючи уваги на інтелектуальні виверти свого дружка.
Та Ірина, з якою я познайомився в Москві, навряд чи поводилася б подібним чином. Хіба перебування в Першосвіті вплинуло, і додалися інші позитивні речі, як то смуток давно спорожнілого парку, чи Суд невдовзі.

4
Я раніше ніколи особливо не захоплювався подібним, та тривала наша прогулянк,а схоже, виглядала доречною. Я пробував осягнути відчуте в нещодавніх медитаціях, Ірина ж бо ретельно досліджувала своїми чуттями місцевість, можливо, знаходячи якийсь рух в підземному світі, чи іще щось, та звичне перетворення в Кішку тут їй поки не вдавалося. Анагел ж, певно, повернувся до згадок нашої подорожі в минуле Велунда, і час від часу намагався обговорити її зі мною. Та я делікатно відсторонювався. І не те, щоби не хотів цієї розмови, але в нинішній ситуації був не готовий до неї. А ось відправити супутників подалі звідси вартувало би - і не оглядаючись на вимоги і застереження Трезора Проста. Ця ідея проступала все настирливіше. І я, зрештою, піддався їй.
- Ірино, Анагеле, ви ж тут не обов’язкові, вважаю, найкраще вас звідси відправити. Це суто мій Суд. А вашу присутність можуть використати супроти мене.
Ми спинилися, і якийсь час розмовляли поглядами. І я не зауважив в них жодної розгубленості, чи ж бо вони просто ще не надто серйозно сприймали нинішні події.
Втім, Ірина раптово театрально притулилася до мене.
- О Повелителю, невже є щось цікавіше, аніж бути зараз тут? Беру з вас приклад, позитивно змінююсь, поволі входжу у високі містичні кола, куди не глянь – одні перспективи. нюхом чую поклик долі. Тож я проти покидати це середовище!
Зігравши цю пристрасну роль, вона відсторонилася і вже спокійніше продовжила, - а ще я рада знову відчути це місто. В ньому стільки загадкового. І не лише в ньому – в нас теж. Ось у вас, Моншер, тепер нове ім’я. І воно мені подобається більше за колишнє, може й собі якесь нове придумати?
Відтак Ірина допитливо повернула голову до Анагела, - а ще ти сказав, що наш Яромир глибше пов’язаний з Мукачево, аніж здається. І знаєш, коли ми тут гуляли з донькою Соло, я щось таке відчувала! І ось думаю, може сюди би ще й мою сестричку доставити, а то лише в Інтернеті зависає, втрачає найкращі миті життя. Може й вона якась чарівниця, в майбутньому? І ми разом щось і придумаємо – майже сімейно. Ну ж бо, Моншер, відволікайтеся від турбот!
Можливо і так, нехай і домінувало враження, що я потрапив у всі пастки одночасно, і вони зараз дружно і спрацьовували, але наміри Ірини завжди мене бадьорили.
Та й Анагел теж заперечно поставився до моєї пропозиції, хоча й не так чітко.
- Моя воля і бажання – бути з вами. Але якщо ми чогось не розуміємо, то достатньо дати твердіший наказ.
Що ж, із Анагелом домовитися я зможу. Але що в голові в Ірини – питання ще те. Проте й на неї можна вплинути.
- Твою сестру ще рано знайомити з нашим світом. Але тобі варто з нею частіше зустрічатися. І з батьками теж, вони ще в межовому стані. Нехай ми їх відновили, але майбутнє невиразне.
- Та повертаються вони до тями, що їм станеться, - Ірина раптово всміхнулася на все обличчя, - але як бентежно Анагел виглядав у ролі мого жениха! Люксово! Хоча я ще не готова віддавати себе, навіть за мачо, колишнього ангела.
- Ще не бачив. Утім, є пропозиція – ти і Анагел впорядковуєте моє нове житло. Там дійсно не вистачає жіночої руки.
- Ви хитрун, і я точно не ваша жіноча рука. Тож ні. Зараз повинна йти поруч з вами, Моншер, а лапку на пульсі подій в Києві і так тримаю, як і погляд на тій Москві – з легкістю викинула би з голови її, якби не хлоп’я. Попросила Соню навідати малюка і його матір, а то мало що. Нехай мій нюх до подій поки і не вловлює загроз, але після Першосвіту я ще трохи не в собі.
- Не впізнаю, невже стала такою добропорядною?
- Ні, більш адекватною.
Дивні речі. Нині Ірину хоч до рани прикладай. Нехай в перший раз у Першосвіті вона і побачилася мені поетичною й романтичною, але в темніших світах вона скоріше стане протилежністю, як мило б не посміхалася зараз сонячному дню. Та вже нехай, я і сам був учора в тому морі незнано ким і чим. Цікаво, якби дозволив собі почути, що ті води мені промовляли, то, певно, плавав би в них і досі - впевнено і щасливо, і хіба це гірше, аніж нинішні турботи і тривожності?
- Добре, поки відкладемо остаточні вирішення. Та хотів би, щоб ти не забувала про безпеку своєї сім’ї, особливо сестрички.
- Я не втратила здібностей. Кажу, у Києві поки тихо. І Оленка ще чемна, її не тягне, як мене, з біди в біду. У неї світліший шлях. Я ж в її віці хитрою була і злопам’ятною, потім іще додалося різного, та яка є, така вже є, і це мене влаштовує.

5
Ми проминули паркову зону. Назустріч насувалися вкриті лісом перші гірські схили, на ближньому з яких, якраз потойбіч за річкою, виднілася стильна, нехай і доволі громіздка, проте непогано вписана в ландшафт, церковна побудова, як підказала раптово пам’ять, жіночого монастиря.
Він вельми зацікавив Ірину. Навряд чи в ній прокинулася побожність, але щось там вона відчувала, і це її насторожило.
- Та ще картина.
- Щось незвичне?
- Нічого, ніби, але і зверху, і знизу напружено. Коли ми були тут востаннє, хоча б народу вистачало навколо, тож тоді я на перехожих більше звертала увагу. Особливо після того, як Мелодія ошелешила, що ми, ніби, в минулому. Тож дивно все виглядало від початку. Але і тоді, й тепер мені однаково приємно, що інша Європа вже стелиться біля моїх ніг, - Ірина розвернулася по ходу ріки: - от уся там до наших послуг.
І, видно, вже помчала чуттями вздовж Латориці в цивілізовану далеч Заходу.
- Ви тоді із Мелодією під монастирем проходили?
- Там лише одна дорога, якщо її так можна назвати.
Ми трохи постояли, роздивляючись, і подалися назад.
- А тобі, чоловіче, як тут?
Анагел глянув на мене, затим перевів погляд на допитливу подругу.
- Це місто, наче під маскою на обличчі. Обличчя ще не бачу, але сутність велика. Ті самі відчуття були і минулого разу.
- А я думала, що та юна богиня геть застилала тобі світ.
Ірина цього разу притулилася вже до мачо, і вони вельми личили один одному.
- Можливо, і не лише вона, але позовні терміни до мого спровокованого вищими силами запалу вже проминули, - Анагел примружив очі, напевно пропущені позивні терміни не заважали докладним згадкам, – це ж майже сорок років минуло.
- Менше, - впевнено заявила Ірина, - а то й зовсім недавно, залежить на що глядіти.
Я мав передивитися ті, їхні згадки, але за всіма подіями просто вилетіло з голови, неодмінно зроблю це пізніше!
Та стан Анагела мені подобався. Зайве до нього не чіпалося. Хіба, окрім Суду, до якого його хотіли приплести, вочевидь, через Канцелярію і керовані зусилля Проста. Та вирішального значення для наших взаємин із Мукачевом це не мало. Місцевий Дракон призначив процес наді мною там, де вів справи останні п’ятсот, а може й всю тисячу літ. Спомини від моїх попередників і їх знайомців виглядали розмитими, утім, небагатьом випадала нагода побачитися з Драконом очно навіть у якості підсудних, бо рідко хто з них сюди добирався. Тож вирок виносився здебільшого без їхньої участі. І офіційне повідомлення про нього приносили якраз перед тим, як здійснити його впровадження, чи, принаймні, спробувати це зробити. Але чутки часто випереджали подібне дійство, тому існувало чимало варіантів розтягнути задоволення від гри в кішки-мишки, утім, так чи інакше, вердикти Суду завжди знаходили можливість, аби здійснитися.
А ще я відав, що мукачівський Дракон був чи не найавторитетнішим Суддею, принаймні, старої Європи. Тож мені, окрім вироку, ще дарували і особисту зустріч, що й подивувало багатьох, у першу чергу Велунда. Я не мав жодних сумнівів, що наша недавня зустріч з ним викликана саме цією обставиною, ставши точкою відліку для чогось іще. Але проникати в задуми подібних великих комбінаторів мені поки ще не моглось, та й не дуже кортіло. Вистачало самого стрімкого ходу подій, і ось, тепер я долинув ними древнього Мукачева.
Неспішною ходою ми повернулися набережною аж до центру - до місця, де береги поєднував головний міст на могутніх, облицьованих каменем, биках опор. Мені захотілося постояти на ньому, поринути зором у стрімливі потоки розлитих перекатом гірських вод. Нехай зараз поспішають лише вони, а ще перехожі, що розмовляли, наче камінці в них, гучно зустрічаючись в струменях буття один з одним.
- Видівись, як руські учора уграли у Нідерландів? Фест грали, нє? Ниська Італія з Іспанієв бавлять, - ковзнула повз нас енергійна говірка двох місцевих молодиків.
А мені чомусь стало байдуже до гри, та й усього того чемпіонату, якого ще недавно нетерпляча очікував. Хіба що промайнули згадки про перший матч тих же росіян з іспанцями, і ситуація, за якої я спостерігав його хід. Що ж – зараз обставини значно приємніші, хоча, мабуть, й тісно пов’язані із тим минулим. Виходить, Ірина права, і нам є чим насолоджуватись.
І ми все стояли і вишукували очима срібні полиски більших і менших рибин при каменистому дні, під перетоках живого скла над ним. За нашими спинами, з околиці міста споглядаючи плеса і стрімнини цієї норовливої красуні, височів старий Замок, утримуючи за собою останню гору, як перший, чи ж бо останній форпост на межі з Угорською долиною, куди і бігла Латориця.
Цікаво, чи місцевий Дракон коли-небудь жив у тому замку? Можливо, в замковій горі, чи ж бо деінде – не стане ж бо великий Змій жити серед людей. Утім, хіба Дракони змії? Погляди моїх попередників щодо цього дуже різнилися. Та завтра, певно, сам дізнаюся. Але місцевий Замок, я це відчував, саме тому виник і зберігся, що поблизу існував його вищий покровитель, який і досі підтримував основи свого світопорядку, принаймні, для навколишніх країв.
А ще про наявність Дракона відразу сповіщала і міська Ратуша, до якої ми вийшли, звернувши з мосту до середмістя. Воістину, неначе крилатий велет осів на центральній площі, склавши громіздкі крила із шипами-шпилями, потужно уп’явшись колосами ніг у граніти, прикриті звичною кам’яною бруківкою. Ми, звичайно, коротко зазирнули і в доглянутий, витягнутий подібно тулубові Велета, внутрішній парк-двір Ратуші. Невже саме тут і проходитиме Суд? Що ж я готовий і про це дізнатися.
Затим ми вийшли з будови, і на її вежі декілька раз ударив годинник, схоже, вітаючись і з нами.
- І звучання те ж, - нарешті погодилися Анагел з Іриною, так і не відлипаючи один від одного.

6
Проте чимало чого навколо і змінилося. Раніше дороги в центрі були проїзними, а тепер – пішохідні зони. Та й замість пам’ятника Леніну нині бронзовіли міфічні Кирило й Мефодій, що, начебто, бували тут, нехай і забули про це хоча б комусь повідомити. Мукачево тоді точно існувало і місцевий Суддя теж, то що могли додати ці два монахи до того, що тут вже було? Хіба заробити собі термін серед індиків чи поміж буків і тисів на ближніх горах? Ні, я мав глибокі сумніви, що вони б аж так ризикнули.
Ірина сторожко обійшла металеві скульптури просвітителів, певно, під враженням від моїх запевнень про можливе заточення покараних осіб у різні предмети. В образі Кішки її чуття стали б значно гострішими, але зараз перетворення їй не давалися. Та й живих можна всунути лише у щось живе, інколи навіть у камінь, але ж не в метал - принаймні тут, в Сутінному світі, до якого належало і Мукачево. Хоча існували й краї за кордонами Сутінного Середзем’я - землі Пітьми, де магія могла все, майже все.
- Ні, навряд чи в цих ідолах тепляться душі, навіть чужі, - нарешті винесла вердикт Ірина і тикнула зором в кафе навпроти: - і ось туди ми заходили з принцесою. Там іще розкішний папуга сидів у золотій клітці.
- В золотій? В часи СРСР?
Я недовірливо зміряв поглядом доволі скромний, нехай і свіжо відремонтований заклад.
- Моншер, клітку вкрили фарбою для маскування, та юна богиня відразу відчула що й до чого. І папуга теж видався мені незвичним. Втаємничений якийсь. Мелодія захотіла побути з ним на самоті, а мені випало гуляти навколишніми горищами з місцевим сажотрусом. Кішкою я не надто пам’ятаю логіку подій, а ось відчуття збереглися.
- Тож ти тоді тут могла міняти подобу, а зараз ні? Отже на тебе нині наклали якісь персональні обмеження, тож вітаю зі вступом в наші арештантські ряди.
- Фу, як бридко з їхнього боку!
- Добре, і що сталося далі? У вас з Анагелом, вочевидь, відтоді з’явилися свої таємниці.
- Шефе, не знаю, що трапилося в Анагела, бо він просто потанув у повітрі, а мене розважала колоритна персона віком трохи більше двадцяти літ. Я пригадала його ім’я - Берті! Спершу я обурилась, бо Мелодія без пояснень магічно прив’язала мене до хлопаки, що якраз виходив з того закладу. Але далі повеселішало. Він виявився сажотрусом, а що може більше цікавити кішку, аніж прогулянка дахами і горищами! Там усюди якісь історії подій, записані в запахах і ще в чомусь, потойбічному, та ще й наявні домовики і інші сутності. Тож я мала чим зайнятись. А потім грала з Берті у хованки і на віддалі перетворювалася з Кішки на себе, та ще й без нічого. Берталон спершу відводив очі, та не губився, казав, що й не таке тут бачив. Але не подумайте зайвого, в нього в серці тоді цвіло кохання, здається, до Катерини. Правда, не надто успішне. Тож я, вже суто по-жіночому, відкрила хлопцеві трохи наших дівочих таємниць, і він прояснів духом, і вельми красно дякував.
- І хто ж тебе тоді вдягав? – Поцікавився Анагел. - Навряд чи ти ходила по тих порохах голясом.
- Там тоді було досить чисто і ледь не усюди сушилася білизна, тож я мала що накинути. Та не збивай мене.
На якусь мить Ірина замовкла, наче згадуючи, чи ж бо поринаючи в ті емоції, та невдовзі продовжила.
- І коли під вечір мене покликала Мелодія, ми з Берті ледь не зі сльозами розлучилися. Я ось підрахувала – це сталося тридцять шість років тому, а згадується яскраво, немов на минулому тижні. І чого б це? – Ірина допитливо поглянула на мене, - і як таке робиться? Ми так можемо?
- Для нас дійсно часу обмаль пройшло. Та розпитувати, як усе те трапилося, найкраще Соло й Мелодію, я в цьому не знаюся. Але зараз будь пильна – не потрап на очі тому Берталону, раптом твої повчання не допомогли, чи він неправильно їх зрозумів.
- Скоріше подумає, що я привид.
Я оглянувся на Анагела.
- А ти, друже, що приховуєш?
Анагел відвів очі.
«- Не зараз, мій Пане.»
Тим часом Ірина подалася в напрямку того самого закладу, що колись відвідувала разом із Мелодією. Увійшла всередину і за хвилину визирнула, з таємничим виглядом манячи нас усередину.
Ми прослідкували за нею, ввійшли, огляділися. Вона ж застигла справа від стійки бару і промовистим жестом скеровувала нашу увагу на широкий підвіконник, де дійсно виднілася чимала біла клітка з поважного вигляду білим какаду. Невже та сама клітка? Навряд чи птаха тут прожила б так довго.
- Думаю, що це він! Через нього мене Мелодія відіслала з Берталоном! А клітка та ж.
Ірина з обличчям тріумфаторки підсіла за столик, що стояв впритул до вікна.
Какаду, що спершу з цікавістю нас розглядав, різко повернувся в інший бік і втупився у вікно, на перехожих, які виходили крізь високу будинкову арку від місцевого кінотеатру. Не надто галантно з його боку. Тим не менше, ми присіли біля його клітки і замовили за бажанням Ірини три молочні коктейлі.
- Сирник! – Скрипуче, стишеним хрипом додав какаду.
- І сирник, - машинально продублював я.
Дівчина, що приймала замовлення усміхнулася.
- Не дивуйтеся, він так постійно робить.
- Молодець. І багато слів знаємо?
- Не дуже. Інколи ще лається матом.
- Раз заговорив, то чому б не лаятися. І як звати красеня?
- Фреді. але він вже давно тут, і кажуть, старший за мене.
- Як цікаво. То ми можемо його пригостити цим сирником?
- Так, в нас добра кухня, і сирник його улюблена страва.
Дівчина спершу принесла пташине замовлення. І Ірина взялася кормити Фреді з ложечки.

7
Невдовзі птах змолотив більшу частину запропонованого і явно подобрішав.
- Фреді, ти задоволений? – Звернувся я до нього, вже відчуваючи присутню в ньому надприродність, але ще не відаючи її особливостей.
« - Краще просто Орно.»
І хоча це вимовилося подумки, але здригнулися ми усі троє. Та, схоже, що почули звертання тільки ми, принаймні, ніхто з невеликої кількості інших відвідувачів кафе не відволікся від своїх справ.
- Клас! – Прошепотіла Ірина. - Кажи ще щось.
Птах прихильно гойднув прикрашеною стильним чубчиком головою.
« - Тссс, не потрібно аби хтось іще чув.» - какаду оглядів нас і далі, смішно нахиливши голову, озирнувся на всі боки, - « через дзьоб мало що вимовиш, та й про що говорити з простолюдом, але ви не такі. Відразу згадав твою супутницю. Її не змінили роки, хіба що зараз не в котячому хутрі, а в звичній одежі, та вона не богиня, і не з вищих демонів, хоча і має в собі чимало грізного.»
« - Як цікаво!» - підтримав я нашу розмову подумки.
« - А мені як! Спершу думав, що наснилося. Я ж ледь не постійно сплю. Але тепер бачу, що не сон.»
« - Не сон. А ви надто вмілий, як на можливості птаха. Нехай нині стільки нових чудес і малознаного. Ні, навряд чи ви тільки птах, я не помиляюся - ви в ув’язненні?»
« - Це ти іронізуєш про Фреді в клітці, чи про мене в Фреді?»
« - Хіба це не поєднує вас?»
« - Манери не приховують від мене торкання зброї твоєї сутності, просто не вбивай мене завчасно. Ха-ха!»
« - Ви перший, хто говорить про мою зброю.»
« - То ти не виконавець остаточного вердикту? О, схоже, я помилився, що не дивно, нині ж усі в щось грають.»
« - Точно. І мені теж інколи здається, що усі нині оточені оманливою млою, яка приховує дійсність. Та, ймовірно, це лише наші обмежені чуття так працюють?»
« - Не знаю, як щодо вашої компанії, а для мене в цій істоті з пір’я і з’їдених сирників встановлено чимало обмежень. Тож саме я грубо ув’язнений, а ти наче ні.»
« - Я про те, якщо всі на Землі в'язні, то і я тоді теж.»
« - Ні, це перебільшення, не всі. Ти не розумієш. Так, більшість обмежена, але самою природою речей, тому це не відчувається, як насильство. А ось обмеження від рівних тобі – вкрай болюче.»
« - Тоді я поки ще вільний від подібного. Співчуваю вам, ким би ви не були. Тривалі страждання покараних не прикрашають суддів.»
« - Це ти проявляєш іронію щодо чуттєвості суддів, чи наполягаєш на швидкому позбавленні осуджених усіх чуттів? Я намагаюся глибоко не пірнати в твою сутність, тому і перепитую.»
« - Я про гуманізм до живого.»
« - Отже ти або вищий за місцевих богів, або повний дурень. Надто спрощений твій гуманізм. Та думаю, ми в цьому схожі.»
« - Проникливо зауважено, і хто тут, на низах, може бути вищим за богів, як не дурень?»
« - От-от, тому й підозрюю, що ти лише користуєшся маскою простака. Нехай я позбавлений волі демон, та мої чуття здатні прокидатися, й інколи діють. І відчуття-почуття присутні, нехай п’ять чи шість термінів перебування з папугами тяму дещо і притупили.»
« - Справжній демон? Хіба тут і в подібному вигляді це можливо? Але такий тривалий термін, та ще й в папугах - це місцеве судочинство?» - в мене виявилось безліч запитань, за якими я намагався сховати свої торкання до єства, що зараз зі мною розмовляло.
« - Не покладайся на враження, і вони не обмануть. Ні, ще навіть не судочинство. Просто особисте драконівське вирішення - проникливе і справедливе. Та, не подумай, я не проти долі і в чужих мені краях. Як склалося, так склалося - сидіти у дереві, чи в бруківці значно сумніше, нехай там і відсутній строгий нагляд.»
« - Он як. В деревах, кажуть, і важка компанія може зібратися, а в каміннях і кавалки найдревніших духів трапляються, » - витягнув я дещо із згадок своїх попередників.
« - Так, до мене проявлено високу повагу, зберегли і цілісність, і обійшлося без підселень, але скільки можна? Досить з мене цих сирників у пір’ї. Хай вони і не найгірше тло, але я втомився, і очікую перемін.»
« - Іншої в’язниці? Задля інших страв? А тут важко розширити меню?»
« - Знову насміхаєшся? Я, між тим, з інтересом вивчав усе тутешнє, і характери, і типажі, заодно й місцеву кухню, вважаючи, що застряг ненадовго. Але нині тільки й радості, що медитації на вершині високої скелі, під якою далеко внизу шелестить трава. Скеля – те, чим я не став, а траву звати Фреді, чий розум на рівні тутешніх трирічних істот. Він любить сирник, а я майже не вживаю тілесних страв - ілюзією ситий не будеш. Тому трава і скеля, найменш примарні.»
« - То ви, мабуть, і безмежно голодні - за справжнім?»
« - За справжнім, о так, але не будемо про це.»
« - Та все ж, який термін покарання?»
« - Самому цікаво! Бо це ж не покарання, а тимчасове затримання, як тут кажуть, до вияснення обставин. Ха! Напевно виявилося безмірно обставин. В моєму рідному світі подібну ситуацію і не придумаєш, в нас голови відкушують без вияснення. Можливо так і чесніше, а тут суцільні збочення – дивися наліво, дивися направо, мандруй подумки і не подумки, якщо хтось впускає в своє єство, то й чимсь там підкормлює, ділиться енергією, емоціями. Але це дрібниці. Все і всіх навкруги, у колі наданої мені досяжності, я вже спробував, вивчив, нічого нового, вже ліньки навіть подумки рухатися. І якби не нові блохи на Фреді, чи мандрівні богині раз на десятки років, то, мабуть, і не прокидався би. Хіба від лап охоронців, що міняють тільця в клітці.»
Фреді підняв крило і енергійно почесався масивним дзьобом.
« - Ім’я Орно – це скорочено?»
« - Орландино. Вочевидь, повністю демон з касти вершників сюди б не помістився.»
Я оцінив жарт.
« - А кінь де? Раз вершник, має бути і кінь?»
Папуга гучно зарепетував, застрибав по клітці, та невдовзі заспокоївся.
« - Дякую за емоції. Та про це в Алана при зустрічі запитай, не здивуюся, якщо мій химерний кінь на його робочому столі папери притискає.»
« - Алана – Дракона? В нього і робочий стіл є? – Це мене особливо усміхнуло. - Я вважав, подібне стосується тільки канцелярій.»
« - В нього є все. От усе, що можеш уявити, - йому досяжне. Вищі демони здатні лише заздрити подібній широті здатностей, нехай і в значно вужчому просторі. Тож у його статусі є і свої мінуси. Особливо в питаннях життя і смерті.»
« - А як у вас з цим питанням?»
« - Ти не знаєш?»
« - Щось знаю, але це не мій досвід - крихти від інших. Можливо й отруйні.»
« - У мене подібні уявлення існували щодо людей до ув’язнення, але зараз я теж маю власний досвід. То хочеш почути, що ми таке? Найрозумніше, почуте від тутешніх, що демонічність хай і протилежна людяності, але це необхідна темна сторона буття на Землі. А ще вищі демони – противага напівбогам. Як тобі?»
« - Цікаве спостереження. Та більшість вважає демонів суто проявами зла і винними геть у всьому, але ваше визначення дещо інше.»
« - Щодо зла – це помилка, бо й люди не добро в чистому вигляді. Тож і ми різні, але по суті - інша сторона тутешнього цілого, у великому і не дуже, в мудрому і не надто, ми інший бік богів і напівбогів, героїв і пігмеїв, та в основному - на службі в Року. Нам належать і столи Валгали, власні краї і землі, простори над ними й під ними в сутіні Темносвіту. Ми вічне воїнство, хоча й не тільки. І настільки зайві, наскільки й потрібні - нас нищили до тла, до небуття, а потім поновлювали, вибачалися, запевняли, що недоторканні навічно!»
« - Не ангели і зовсім не зло в будь-якому його вигляді?»
« - Однозначно. Зло на нас діє так само, як і на вас. Але ми з вами в протифазах. Ось у цьому, Яре, і найглибший сенс.»
« - Он як. Цікаве кіно, Орно - Орландино. Десь я вже чув це ім’я.»
« - Перекрученим на жіночий лад? У пісеньці? А чого – забавна, в ній є дещо саме те - значиме, приховане.»
« - Я і про юного героя з цим іменем. Хтось, чия пам'ять в мені, чув про діяння Орландино, нехай вони і виглядали казково.»
« - Ти про того, що в людожера для свого короля відбирав різне і не по своїй волі?»
« - Здається він і з папугою там стикався.»
« - Еге ж. І Дракон про це, вочевидь, знав.»
« - А хто ж був королем у того хлопця?»
« - Не важливо, але ти вважаєш, мене сюди привело завершення тої історії?»
« - Я не знаю закінчення, а ви?»
« - Хіба такі оповідки мають кінець? Завжди є продовження, нові ускладнення, перед якими і зупиняється розповідь, натякаючи на приховане між рядками. А король – це лише малозначна посада для нових і нових пихатих дурнів, і куди не глянь, всі мітять в королі, тож історія продовжується.»
« - Може я здатен чимсь допомогти?»
« - Ти? Герою примарної оповіді, чи загубленому «я», фантому іншого світу?»
« - Припустимо, бо раптом це одна і та ж особа?»
« - А як можна допомогти вищому демону? Мені, наприклад, цікаво було би провести нічку-другу з ненаситними демоницями.»
« - Ви не втратили почуття гумору.»
« - Я один із Вершників Вищої Касти, гумор мені чужий за природою, але за шість поколінь папуг можна вивчити все, принаймні, пародіювати, аж до поєднання природ.»
« - Хіба в глибині пізнання не має місця для здорового сміху?»
« - Але ж вас, людей, смішать недоладності!»
« - Не зовсім, а як щодо дитячого сміху?»
« - Я зрозумів, про що ти. Непогано.»
Чим далі, тим більше мене вражала наша розмова. І я пробував й далі обережно розкривати свого невидимого співрозмовника.
« - Схоже, у вашому випадку ні вироку, ні швидкого повернення і не планувалося. Лише безсмертних не карають смертю і точними термінами. Від них просто увесь час щось очікують?»
« - Напевно. Але я не безсмертний – вищі демони в цьому подібні до Драконів, нехай у нас і свої таємні голки.»
Я поглянув на дивно мовчазних своїх супутників. Щось не те з ними. Неясні здогадки майнули в голові.
« - Ви моїм друзям ж не це саме розповідаєте?»
« - О, вони чують інше. А в нас із тобою все по справжньому. Виходить в Канцелярії нині рейвах через тебе? Цікаво. А то вже я геть занудьгував. Можливо, в цьому і причина нашої зустрічі? Як гадаєш - в цьому?»
« - Маю враження, що ви не мені це говорите.»
« - І таке присутнє. Даю знати, що пора поговорити зі мною всерйоз, бо я вже готовий до всього! Трясця.»
« - А хто іще чує нас?»
« - Ніхто крім Головного, Дракон б не дозволив іншим підслуховувати. А сам здатен почути тут усіх, в тому числі й мене.»
« - Тож я і мої супутники, виходить, отримали дозвіл?»
« - Хтозна. І ви не простий люд Та ще й безпосередні учасники незрозумілих подій. Але може й випадковість, Та якщо я не заплутався в століттях, то невдовзі наш Дракон полишає службу, передає комусь посаду по родовій лінії. Йде на підвищення чи возноситься. Отже міг і розслабитись, чи вирішити остаточно мою долю. Тим не менше - тут усе в його долоні, в полі зору недремного ока, під трунким шелестом крил і вогнем вищої справедливості. Ха!»
« - То моя справа ледь не остання? Але я здатен повідомити про вас, чи комусь потрібно щось конкретно передати?»
« - А ти сміливий. Та, можливо, достатньо й того, що я розповів, і все вже зрушило з місця і покотилося моє колесо фортуни. Тоді, певно, і мій химерний кінь стає зараз дибки, виривається на волю. Думаєш, нормальні демони так висловлюються? Я один такий мрійливий. Дякую, що просто вислухав мене. Якщо випаде, приходь і завтра. Роздивлюся тебе уважніше. В останні століття було надто темно, а тепер світліє. Маю вести себе відповідно, більше помічати. Тож мої вітання Мелодії, та й Соло, коли побачиш, скажеш – Орландино приязно усміхнувся тобі й тобі. А тепер маю дозволити Фреді пострибати кліткою. Щасти!»
Мене вражав наш діалог. Особливо торкнула картина про траву і вершину ілюзорної скелі. І про просвітлілу пітьму цікаво, і що демони – далеко не зло. Та й інше теж. Поглянув на Ірину й Анагела, які ще, вочевидь, продовжували спілкуватися з Орно. Цікаво, що й обличчя їхні реагували по-різному. Та я мав припиняти це лицедійство, принаймні, задля їхньої ж безпеки. І зробив це, одночасно поставивши заслін між ними і Орно. Та какаду, що враз ожив, це вже не цікавило.
- Фреді, маємо тебе покинути - вже і ніч, а в нас зрання справи, - прощально прорік я.
- Прикольно! - З придихом, наче з трудом відірвавшись, вимовила Ірина, з тою ще посмішкою: - добре, тоді як і домовились, чекатиму на тебе в снах, якщо зможеш туди влетіти. А біля тебе не залишусь. Наодинці я боюсь!
В її «боюсь» я не вірив, а в сни – так. Цікаво що ж вона такого щойно почула-побачила?
Анагел ж бо сидів задумливий і непорушний, неначе досі перебував десь інде. Але він досі завжди знаходився саме там, де й виднівся. Невже і в ньому проявилося щось нове?
Окрім нашої трійці в кафе сиділо ще декілька пар відвідувачів. І ми їх явно зацікавили своєю поведінкою, і, певно, тим, що так довго сиділи, немов у прострації, навіть своїх напоїв не допили - туристи, що з таких взяти. А все Фреді – зірка місцевого шоу!

Коли ми вийшли у запашну місцеву ніч, я попросив супутників поки не вантажити один одного почутим, що б там не було, нехай і вкрай важливе. Просто не сьогодні, не зараз. Та Ірина, схоже, все вже сказала, а Анагел нехай потерпить до ранку. І якби не прагнув поділитися новинами, та раз ні, значить - ні. І він неохоче змирився, проте продовжуючи внутрішньо світитися і явно якоюсь радістю..
І хоча я тимчасово пригасив у собі це нове вміння бачити внутрішні стани, та сплеск Анагелового єства був аж надто помітним.
Тож ми йшли мовчки, кожен при своєму. Місто швидко засинало: нечасті перехожі, рідкі авто, тиша. Публічне нічне життя тут, мабуть, не практикувалося. На межі найтонших можливостей торкався навколишніх просторів, і вони, хоча й виглядали відкритими, та здавалися просто намальованими, що не могло бути випадковістю. Тож мені і згадалися недавні слова Анагела про маску на обличчі міста. Цікаве спостереження.
Заночувати у Львові чи в новому своєму обійсті було би приємніше, та напередодні Суду я мав дотриматися поставлених переді мною вимог, раз вже я до часу явився сюди. Тож невдовзі ми вже завертали в дрімотний дворик павичів і цесарок крізь дбайливо залишену відкритою браму. І за хвилину були в апартаментах його Величності, місцевого Дракона - цілком пристойних, як на мене, хоромах. Ніби й нічого особливого - декілька окремих спальних кімнат, що зависли над кронами дерев, але широкі вікна і прозорі місцями стелі додавали особливого шарму - навкруги жовтаво по-домашньому сяяли вогні негучного середмістя, згори мигтіли близькі зорі. Під ними я і заснув, споглядаючи польоти супутників, падіння метеоритів, а ще те, як гори з радісним полегшенням покидали насиджені місця і мчали до найближчих морів, ділитися з хвилями своїми мріями.

8
Світанок нехай і суттєво спростив, але і приземлив картину буття, і отримавши його благословення, на вулицях різко пожвавішало. Та при цьому ніхто нікуди особливо не мчав, і перехожі, хоча й виглядали зосередженими, діловито заклопотаними, але в жодній мірі не похмурими. В знайомих мені інших малих містечках, зазвичай, пробудження затягувалося і обличчя, м’яко кажучи, не світилися, але тільки не тут. Нехай місто Дракона й не могло нагадувати інші просто міста, та ідилія відповідностей в ньому дійсно ні на йоту не порушувалася, проступала чітко і без внутрішніх суперечностей. І гори теж вчасно повернулися - заспокоєними, дещо отяжілими, та сяяли свіжістю і вимитою прозорістю від завжди радої їм далечини.
І супутники були в доброму гуморі, особливо Ірина. Вочевидь, спокою її снів ніщо не порушило, та й нічного полювання не трапилося. І тепер вона виглядала готовою надолужити все, навіть мимоволі втрачене.
Мені ж не снилося нічого, або я не запам'ятав. Та якщо розглядати сон як глибоку медитацію, то все спрацювало позитивно. І енергії навколо вистачало. Мабуть, це в першу чергу відобразилося на наших станах, а далі вже додалися дрібнички.
Анагел не став змінювати свого вигляду, а ось над Іриною йому довелося попрацювати. Я з цікавістю торкнувся нових її шат – матерія несла на собі лише Анагелові вібрації, і проявлена була мовби виключно для убрання. Глибше досліджувати її особливості я не став, та свіжість одеж вражала, не нагадувала нічого знайомого. Можливо, тому Ірина так полюбляла ці анагелові дарунки. Та я не мав сумнівів, що невдовзі їй доведеться турбуватися про себе самостійно. І вона вже певно могла, та чи хотіла? Зрештою, це стосувалося і мене.
Маючи трохи часу, ми майнули до Замку. Після вчорашнього вечірнього мого прохання не обговорювати наші розмови з демонічним Орно, ми досі в основному мовчали. Але куди поспішати? Нехай враження вляжуться, проясняться. Та й надто вже багато різного останніми днями прийшло - я навіть не пробував вибудувати з них цілісну картину. І перешкод вистачало, як то - очікування Суду. А тут ще й вчорашнє знайомство з ув’язненим демоном. І ми наче вийшли на перехрестя багатьох доріг - очі розбіглися, важко визначитися зі скеруванням, в тому числі і помислів, і ще якби подальше залежало від нашого вибору, так ні. Тож, наразі, просто пішки підіймалися до Замку.
Ми могли доїхати туди і на таксі, але я завчасно відпустив його, аби уважніше познайомитися з ландшафтом, і він того вартував. Дорога огинала протилежний від міста бік гори, і здіймалася над розсипом численних садиб, виноградників і ланів, якими починалася велика Тисо-Дунайська низовина. Але тільки Латориця могла дозволити собі рухатися, не зупиняючись, а ми – ні.
Ірина спершу теж виглядала зацікавленою навколишнім, та потім я відчув, що хтось телепатично зв’язався з нею.
- Сподіваюся, це не отой демон з тобою зараз?
- О ні, - замахала головою супутниця, - подруга.
І в мене в очах промайнув образ усміхненої принцеси трьох а то й чотирьох світів - Соні. Вона приязно махнула рукою і потанула. Що ж, хоч якесь виховання, але цікаво – від кого?
А ось Анагел, наче сумлінний вчений, ймовірно досліджував наявність і кількість можливих ув’язнених навколо себе. Низькі зарості на схилах Замкової гори, в основному, певно повнилися місцевими унікумами, що затрималися між вимірами і світами, і були, вочевидь, не надто значними істотами, аби негайно потрапити в посмертне Бардо. А, можливо, Суддя і не став би так вчиняти в цих особливих місцях. Бо в самій горі, а також під нею, жодних в’язниць не відчувалося, хоча пустот і переходів вистачало. Утім, я ж перестав автоматично сприймати все приховане, передусім колишніх людиноподібних істот, котрі так вразили своїм юрмлінням в деревах львівського лісу, якраз перед моїм остаточним перетворенням. Зрозуміло, там знаходилися місця сили, що манили всі спраглі безтілесні єства. Зрештою, і тут подібні місця, але на значно більшій території. Тож моє несприйняття не значило, що юрмління зникли, але і я не міг поки нічим нікому допомогти.
Хвилин за десять ми сягнули закінчення дороги на горішньому розворотному майданчику перед чималим ровом з дерев’яним мостом, перекинутим до брами в фортечній стіні. Чемно купили квитки і пройшли на територію нижнього Замку.
- Мій Пане, що ви думаєте про Рай і про Пекло? - На диво відповідно моїм помислам запитав Анагел, зважаючи на те, що я з учора ще не відкривав йому доступу до свого єства.
- Нічого не думаю. І не надто хочу думати. Але не вважаю, що це щось виключно тутешнє.
- А ще цікаво, чим відрізняються ув’язнення тутешніх невільників від отих, в Москві? Моншер, ви ще не забули наші пригоди? - Раптово підключилася Ірина, певно, завершивши свій сеанс із Сонею.
- Не забув. А дійсно, чим відрізняються? – Я це промовив, не маючи відповіді, та й не очікуючи отримати її від присутніх. Тим не менше, отримав.
- Офіційне ув’язнення і видушування життя із ув’язнених, досліди над ними, використання їхньої енергії – різні юридичні казуси. Одне – в рамках публічного процесу правосуддя, інше, зазвичай, серійні злочини за рамками судочинства, ймовірно, і з присутністю фігурантів злочину в колі тамтешніх суддів.
Анагел закінчив, а ми з Іриною вражено залипли поглядами на ньому.
- Це був ти чи хто інший? – Першою отямилася Ірина.
- Не я точно, вочевидь, я відкритий для особи, що тільки-но говорила крізь мене. Маю закритися від нього?
Анагел виглядав розгубленим, навіть попри свій бойовий образ.
- Подивимося. А поки передай тій особі, щоби надалі проявляла повагу, називала себе, питала дозволу на втручання, а ще подяку за пояснення.
- Добре, згоден, - Анагел скрушно потис плечима.
Певно під враженням від раптового стороннього втручання, ми досить швидко проминули нижню і серединну частину фортифікації, і так само, на автоматі, вибралися на один із найвищих бастіонів, простягнутий на схід. Та й нехай, оглядати подробиці завжди легше дорогою вниз, бо при підйомі очі і так тягнуться угору, тож ми ще мали нагоду уважніше поставитись до подробиць на зворотному шляху. А поки занурилися в східні краєвиди.
Бастіон виявився зручним не лише для оборони, він ще відкривав і найширші перспективи для планування роботи з підвладними територіями. Напевно, це й було основним завданням Замку протягом останніх сторіч, бо виднокіл вражав. Не дивно, що сюди залітали й особливі птахи, і я не мав на увазі нас.
Групка місцевих робітників якраз і корпалася під одним із таких - величним металевим, найгрізнішого вигляду, орлом, посадженим на вершині свіжого, зведеного за краєм бастіону, чималого обеліску. Та навряд чи дрібні господарські роботи могли завадити нашим найближчим планам, зрештою, як і сам орел. Хоча споруда в цілому і чинила деякий спротив перетокам енергій. Цікаво чому?
Але монументально освіжити енергетику перед Судом і саме тут, на тлі Карпатського краєвиду, виглядало оптимальним рішенням. Анагел розвів руками, покрутився, але знову ж безпорадно знизав плечима. Я допоміг йому увійти в місцеві потоки, використавши свої ключі.
А ось в Ірини вийшло відразу, і, схоже, їй навіть сподобалося, не зважаючи на її особливий сьогоднішній настрій. І ось вже всіх трьох нас пронизувала ефірна свіжість вищої течії, і, водночас, земна енергія навколишнього гірського краю. Ми декілька раз зв’язали внутрішніми вихрами твердь з небесами і навпаки, і нехай без особливих медитацій, та отримали свої насолоди.
- Потоки йшли, як водоспади, хоча і майже зовсім прісні, без відомих мені небесних смаків. Так має бути? – Зауважив Анагел задумливо, - сподіваюся, я не втратив тонкощів у чуттях?
- Ти підняв планку надто високо - зваж сам, якби на поверхні Землі давалося б те, що і в Небі, хто туди б здіймався?
- А я хочу, в мене бажання згадати найсмачніший першосмак малого кошеняти! Моншер, злітаємо? – Вигляд Ірини був досить рішучий.
Я спробував уявити собі наслідки від подібного звершення, але конкретних відповідей не отримав. Перед очима промайнули картини нещодавнього минулого, коли відступаючи від Прохорової зграї, тягнув слідом за собою Кішку Ірину, але ж тільки по нижніх обсягах Верхніх територій. Це, вочевидь, тоді допомогло в її зраненому стані, але навряд чи відкривало їй доступ Угору.
- Чом би й ні. Та, бачиш, у нас не лише особистості, але й тіла різні, а наскільки, можна тільки здогадуватись, - і я не про видиме. Тому, хоча й немає нічого неможливого, але на одних бажаннях високо не злетіти, хоча спробувати й варто. І ми якось це зробимо.

9
Ми стояли біля невисокої загороджувальної стіни, що огороджувала терасу бастіону, і милувалися обріями, як раптово щось змінилося – навколишніми енергіями майнув холодний вітерець. Ми огляділися. Ніби нічого і нікого нового. Утім, один із працівників з групки, що займалася роботами неподалік, подався у нашу сторону. І тільки коли він наблизився ледь не впритул, стало ясно, що це не випадково.
- Якщо дозволите. Так я більш проявлений, хоча й користаюся позиченою тілесністю, бо фізично далеко звідси. І ми вже перетиналися раніше, нехай і не знайомлячись, та нині маємо гарну нагоду. Заодно передаю вітання від відомого вже вам Бібліотекаря, чиїм колегою також маю честь бути. Моє ім’я вам нічого не скаже, але я чутливий до звертання «Древній». І перепрошую за своє втручання у вашу розмову. Та маю запевнити, що при цьому не виходив за межі повноважень. Тож сподіваюся надалі на приязні взаємини.
Натяки на зустрічі в минулому я не зрозумів, і манера вимови не здалася мені знайомою. Та й усе це ніяк не вписувалося в образ простого, нехай і поважного роками, роботяги в засмальцьованому комбінезоні. Але незнайомець зовсім не зважав на ці дрібнички.
- Ви перед цим зачепили важливу тему. І для мене небайдужі питання тілесної трансформації, вони ще потребують вивчення, різних поглядів, відкритості думок.
- О, так вже краще. - оживилася Ірина, - але безлике «Древній» при відкритій розмові не дуже комфортно вимовляти, вам так не здається?
- О, тоді можна і ще якось назватися - Дракар до вподоби?
- Цілком, але ще б відповідні особистісні форми не зашкодили. Образи ж важливіші за слова.
М’яко вигинаючись при цьому тілом подібно кішці, Ірина, певно, вирішила і дещо повтішатися над примарною істотою в чужому тілі, яка, до того ж, порушила майже родинну ідилію нашої трійці, але Древній Дракар не знітився.
- О, якщо ви про відповідне тіло, можу вдягнутися в будь-який образ, наприклад, спокусливого героя, в якому вам учора в розмові являвся Орно, але це не зробить у цю мить більш правдивими ні мене, ні ситуацію. Чи вас тішать подібні ілюзії?
- Ах! Ви підглядали за нами, чи за мною особисто?! І яке це мало значення, якщо, як ви це нам зараз показуєте, ситуація з тілом лише ілюзія?
- А хіба поверхнево ні? – Вдягнутий в тіло робітника Древній, допитливо приглядався до нас, схоже, очікуючи доповнень чи зважених заперечень.
Ірина ж явно пережила вчора дещо незабутнє, на що певно і натякнув Древній. Але навряд чи її можна було збити з пантелику такими дрібничками.
- Яка ж це ілюзія, якщо є зв’язки? Я ось недавно ще була балуваною дівчиною зі спокусливим для вжитку тілом, що надихало й вело кудись, далі стала нагадувати пекельну істоту, що інтуїтивно відала про все, що пахло кров’ю, і моя плоть відповідала своєю хижістю цим бажанням, а може і саме їх і викликало, тепер ось я балансую між Першосвітом і Темносвітом, із підстрибуваннями Угору, і тіло відповідно змінюється, але хіба саме мною, моєю фантазією?
Я спробував заспокоїти її темперамент, відчуваючи, куди її може занести, заодно, закидаючи і свої вудки в новоявлені води.
- Ірино, небезпечно втягувати незнайомців у свої таємниці, та й хіба ми, чоловіки, можемо знатися в таких інтимних речах, як зміни в жіночому тілі та єстві?
- А зміни в чоловіках хіба не такі ж? От пан Дракар може і знає, він же Древній, і бажає показати свою просвітленість, здобуту не лише підгляданнями.
Здавалося, Ірина зготувалася до ще більш серйозної атаки, але якимсь дивом втрималася. Мене дещо здивувала її поведінка, напевно, і щось інше тривожило її. Та чоловік в робі адекватно оцінив ситуацію, і лише приязно посміхнувся.
- Ніхто аж так детально не підглядав за вами, але ж навколо особлива місцина – за ув’язненими стежать, і я один з тих, що зобов’язані відати про тутешні події. А щодо вигляду тіл ситуація ніби звичайна – кожен мозок сприймає і констатує навколишнє стандартним чином, невеликі відхилення округляє. Проте й мозок, услід за зростанням чи падінням єства, здатен змінюватися. Але спершу виявляються нові спроможності нашого єства, а потім вже і складові підлаштовуються. Тому ваш колега і зауважив, що на одних бажаннях не злетіти. І це так, бо й плоть потрібно підготувати. Але ось проблема – наш мозок сам по собі це не робитиме, бо він чомусь завжди виступає проти перемін. Але ж тіла таки здатні перебувати в різних станах. Чи не тому, що є різні типи сутностей, от як ти і Анагел. І чим ви відрізняєтесь від інших?
- Магією? – Вже більш спокійно відповіла Ірина.
- Вона є наслідком ваших відмінностей від інших. Хоча конструктивно ми всі подібні. У тобі і в мені є менші живі сутності при так званій плоті клітин і органів, і вони дійсно знаходяться в керівному полі нашого єства в цілому. І це єство може бути в полоні ілюзій, і через них випадати з дійсності, негармонійно змінюватись. А викривлення навіть чогось одного в нас, може викликати порушення іншого, застою і хвороб у випадку невирішених розбіжностей. Та загалом, Ірино, ви праві, ми в цілому не хаос, не будь що, і є в нас дійсні відповідності: енергетичні рівні, полички буття, чи, як говорять деякі, - стаціонарні орбіти, і, як ви кажете, присутні і взаємозв’язки.
- Тож окрім вас, ми зараз усі на своїх тілесних місцях. А ви виключення з правил, і це не ілюзія? Тоді що? От я, заглядаючи в майбутнє, часто знаходжу щось наперед невідоме, неочікуване. Подібного б не ставалося, якби діяли б лише строгі правила, бо тоді існувала би й повна передбачуваність. Чи ось, вибираючи одежі, я керуюся інколи негармонійним вибором і точно завжди шукаю різноманіття, а не стандартів. І людям саме це й подобається.
- То ви у нас унікум. І як, легко дається?
- Відчувати чи вибирати неважко. Але з матеріалізацією самій не просто.
- Тобто, має поруч знаходитися хтось стійкіший? Бо у вас чуття переходять у відчуття, а вони в почуття і переживання, котрі часто заважають. І чим далі від відповідностей, тим важчі емоції, а отже – більші протиріччя із суттю речей. Тож, вертаючи до плоті, стати іншим можна, але після здійснення багатьох процесів у собі, та й на довший час це надто затратно, енергії не напасешся. Тому і важливі відповідності своїм місцевим покликанням, взаємозв’язки, універсальності, вміння користуватися і силами Всесвіту.
- А глибше як це виглядає? – Проявив зацікавлення Анагел, - незвичні у вас пояснення.
- А я не бачу в собі нікого, окрім себе, навіть коли стаю Кішкою, - буркнула Ірина.
- Ірино, ви ще не все усвідомлюєте в своїх стосунках з тілесністю. І, найперше, кожен з нас – зовсім не тіло, скоріше – тло різних домовленостей, і чим вони обсяжніші, тим ширші можливості керування собою. І це не метафізика. Я хоча і не є прихильником жодної академічної науки, але цікавлюся практичним досвідом інших - тим, що можна повторити. Тож знаю, якщо отримати вищі допуски і розширити спектри керування енергіями, то слідом настає і розширення особистих здатностей - головне, аби внутрішні розбіжності не розірвали цільності, це я і про зв’язки з меншими «я» в собі. І ось тоді можна в будь-якому вигляді мандрувати й тілами, і різними сегментами земного світу, переноситися на інші планети, ще далі , але тільки тоді, коли туди пропускає особиста і тілесна модуляції – і немає розбіжностей із зовнішніми джерелами допусків.
Повисла підозріла тиша, в якій напружено мовчали й наші скромні, суто земні розуміння.
- Професоре, хай щодо фізики мені варто знову піти в п’ятий клас, нехай і навряд чи там щось почую про спектри керування, та поясніть простіше про, як це ви сказали, модуляцію.
В голосі Ірини відчувалась безнадія. Та вона ніяк не вплинула на емоційність Дракара, точніше, на повну відсутність такої.
- Ну от ви слухаєте радіо, чуєте голоси, які, передані і прийняті приладами, долітають верхи на радіохвилях. Або ж долонею скеровуєте до берега воду – пущені гребені, як звук, линутимуть водою у тій частоті і силі, яку ви їм особисто надали. Таким чином все навколишнє є хвилями, вібраціями енергій, та ще й модульованими, тобто, з накладеними на силові носії керівними амплітудами, частотами, формами і суттю для проявлення і депроявлення. Наші живі «я» такі ж.
- То, виходить, я відрізняюся від Ірини тільки отими модуляціями? – Знову оживився Анагел.
- У тебе вистачає відмінностей, і більше вищих дозволів, тому з тобою складніше, хоча суть процесів та сама. А от ваш Дев і Ірина ближчі, нехай між ними присутній і різний характер розподілу енергій Інь та Ян, та й Призвання різні. З цим ясно?
- Ніби. Сподіваюся, що і я не такий вже виняток із загальних правил. Хоча я переглянув чимало інформації про місцеву науку, щоби зрозуміти земне буття, але практичних відповідей у більшості випадків не отримав.
- Герой! Коли і встиг стільки ахінеї перебрати? Тож тепер зрозумів, що не так важливі знання, як вміння давати практичну раду інформації від своїх чуттів? У землян таке інтуїтивно звуть мудрістю. І якраз мудрість і пояснює, чому на початку шляху ти не маєш всієї інформації про його завершення. І відповідь в чуттях.
- Тоді, пане Дракаре, мені дійсно не вистачає мудрості, і нові знання її точно не додають, тож потрібні ключі, і мати чим сприймати інформацію. Та дозвольте ще запитання.
Робочий згідно кивнув.
- Тобто, ми всі лише особисто модульовані хвилі, що прилітають на антени Землі, Всесвіту?
- Спершу так, і падаємо на місцевий земний кристал, проникаємо в нутро явища тутешнього буття. І формуємося далі в ту чи ту сутність, в тому числі і для участі в матеріалізації вищих Задумів. Як на мене, вони нагадують голографічні образи, які ми заповнюємо своїми трудами – цеглинками пов’язаних з нами подій.
- Ого! А звідки приходимо?
- В кожного своє джерело, здіймайся свідомістю і дійдеш так до власних витоків, де отримаєш відповіді. І це вищий можливий пілотаж. Але, в цілому, для всього живого сам процес однаковий, нехай і джерела різні. Навколишня енергія лише в певних межах піддається керуванню особистості, бо так тут налаштоване буття. І якщо хочеш розширити ці межі – розшир себе. Але не все досяжне відбувається-розкривається відразу, вибухом, та й важливі не так перетоки енергій, як наші кінцеві набуття в керуванні ними.
- То ми, виходить, потоки райдужного сяйва, що завершує картину, і важлива її остаточна відповідність? І який механізм?
- І я про це. Промінь світла живого «я» приходить за покликом в особливі умови якогось конкретного світу, тож головні уточнення відбуваються на місці призначення. Промінь і його оболонка переносять чимало інформації про початковий статус своєї особи, про межі можливостей, про свої завдання, коли наше «я» нарешті фокусується на полотні нової дійсності. Це все стандартизовано ще від початку, та нестандартні сторонні впливи чи силові відхилення намагаються збочити промінь, зіпсувати. Але, зазвичай, він таки потрапляє на оболонку свого нового місця існування, як на, скажімо, діамант, переломлюється, проходячи крізь грані, і створює всередині свій спектр, свою ідеальну райдужку в нових умовах буття. Вона далі визначає ріст єства. А ще крізь неї можна вийти і за межі цього діаманту, якщо зуміти себе точно зібрати для взаємодії руслом променю. Тож кожна нова дійсність, де ми подібним чином фрагментовані - це спочатку ілюзорність, умовна цілісність, як задум в Накресленнях Творця, в тому числі і у вигляді тіл. Та потім стається реалізація, наче будинок з проекту переноситься в дійсність, і різниця між ними завжди існуватиме. Зазвичай, вона спершу малопомітна, й не надто псуватиме і так звану тілесність, де мозок і статус – завжди поруч. Хоча мозок і значно ефемерніший, бо лише наслідує статусу, який визначається саме нашим серцевинним «его», незмінним вібраційним спектром, що і є нашою особистістю. А заодно і вищою потребою в нас, головним сенсом нашого існування. Саме оце первинне Покликання визначає можливі допуски і притаманний саме нам спектр доцільних здатностей в проявленні і керуванні енергіями. Це Покликання і становить свідоцтво народження і ідентифікацію кожної особи, її природне спрямування, що проявляється і тут, нехай і в міру обставин…

10
Напевно, відбувався тест на нашу розумність. І ми його явно провалювали. І я теж тільки робив вигляд, що охоплював почуте. Але і з пам’яті воно нікуди не дінеться, потім дам собі з цим раду за більш спокійних обставин.
- Але ж тіла буває формуються і переформуються й надалі, хоча їхній можливий вигляд у цих умовах для кожного з нас завчасно визначено?
- Ці зміни лише наслідок впливу нашого незримого тіла. Саме з його розвитком виникають вищі можливості. У твоєму, Анагеле, земному існуванні, думаю, ще з’явиться таке розширення, яке додасть здатностей твоєму тутешньому «я». Але твоє найвище духовне его визріє, лише коли повністю сягне свого Призвання. Подібні закони визрівання і в межах тутешньої тілесності. І все було би просто, якби буття плоті не породжувало бажань, які шкодять якості духу, якби свідомість тут залишалася максимально просвітленою. Але такі нині часи, що все само по собі невиразне.
- Зрозумів. І ще, шановний Дракаре, ось я, наразі лише копіюю і підтримую той чи той образ тіла, це мене інколи виснажує, а як це стається у природно тілесних осіб?
- Тіла в земних істот формуються на місці прибуття, як ті чи ті витоки енергій, і здійснюється це не виключно нашим єством, а безміром менших живих осіб, що стоять за творенням клітин тіла, за умовами існування кожного полотна тої чи тої реальності. Фактично кожен з менших заповнює своєю енергією певну форму, і їхнє поєднання складає загальну повноту, яку мозок представляє, як тіло. Ми ж стаємо вищим керівником при ньому, нехай і з обмеженими спершу можливостями. Утім, за будь-якого стану справ ця картина для менших притілесних істот виглядатиме, як зоряне небо під нашим особистим іменем Бога Творця.
От, наприклад, у мене єства менших «я» чітко гармонізовані з моїм духовним «я», і пронизані сяйвом моєї свідомості. Тому ми чимало можемо разом, бо тільки так і здатні змінюватись. Проте, я здатен і частково полишати свою плоть, от як зараз, нехай і ненадовго, і це різко обмежує мої здатності. Та ось ти, Анагеле, володієш значно вищими здатностями і за власним бажанням збираєш будь-яке видиме тіло, як наповнену власною енергією голографію, і не тільки плоть – ось і одежі на Ірині теж ти, і це дивно навіть для мене, бо ми інакше матеріалізуємо речі. Та й ви, Деве, тільки на перший погляд звичайний, як, власне, й Ірина. Тому для мене і важливе особисте знайомство з вами. І мені приємно, що воно сталося.
І поважний працівник музею Замку шанобливо кивнув головою.
Ми кивнули у відповідь. Зі всіма почутими словами окремо я вже стикався, але їхнє нове компонування, інша логіка взаємозв’язків, вражала. Особливо Ірину, бо вона делікатно капітулювала.
- Моншер, далі ви самі, я ж буду чемно слухати і зрідка казатиму «м’яв», почуваюся не дуже, тим більше, що демонський мачо і справді не наснився, - Ірина проявила на обличчі все, що відчувала і тої ж миті перетворилася на Кішку.
- Ого!
Схоже, їй нарешті вдалося обминути накладені на неї обтяження.
- Не дивуйтесь, - зреагував Дракар, - я дозволив їй це, але поки суто в межах Замку.
Ми з Анагелом переглянулись.
- У Замку теж присутні рівні нижніх територій, хоча вони й захищені від зовнішнього доступу. Інколи ж наші гості мають особливі потреби, наприклад, існувати на межі. - Древній уважно поглядів на Кішку і чомусь хмикнув, - а її енергія дужчає, бачу, легко пробивається і в нижче буття. Таку важко стримувати.
Наряд чи Кішці сподобалось б нове стеження, і вона могла утнути щось вельми своєрідне, тож я мав негайно відволікти увагу Дракара.
- Я вдячний вам за почуте, хоча чимало ще остаточно не второпав, та прокручу потім в пам’яті, коли все вляжеться на свої місця. Мозок і справді неохоче те все оцінює, але ми з вами, Дракаре, часто користуємося вищими можливостями і без його дозволу.
- Згоден, хоча приємно знаходити під нашою магією і строгі фізичні принципи. Чого вартує одне перенесення ефіру, його прояви на полотнах голографій, інші ефекти, коли ви, скажімо, будуєте свої тунелі в просторі, точно так, як відбувається рух під оболонками живих променів. Та й іншого вистачає, інколи випадкові глядачі дивляться і жахаються. Утім, я сюди не попереджати вас прийшов, скоріше, як до партнерів.
- І добре. Турбуватися щодо нас не варто, ми звиклі до різного. Та добре, що ви ініціювали знайомство. А ще ви натякнули, що й мені, й Анагелу раніше не раз допомагали, в тому числі й порадами, чи навіть промовами від нашого імені?
- Не заперечую, вчора і сьогодні дозволив собі подібне. Але тільки слова, без проникнення у ваші єства. І я вже перепросив за незручності.
- Дивно. Але чому саме нам допомагали, в чому причина?
- Не тільки вам. Та саме з вами, Деве, причина проста, ми частково пов’язані, і нехай з порівняно недавніх часів, але таки добрі знайомі. А добродій Анагел при вас, тому все логічно.
- Сподіваюся не квантово пов’язані? Та в будь-якому разі я вас не пригадую.
- Але ми дійсно заплутані з минулих часів і в цьому просторі, нехай і без однорідності.
- То я колись мав уявлення хто ви, ким ви є?
- Ні. І я теж не знаю, хто ви нині. Та ми бачились, і трохи взаємодіяли в минулому, і не раз. Хоча безпосередньо і не знайомилися.
- Туманно все це, та нехай. Проте ви сказали, що знаєте тут ледь не все, але виходить, чогось не знаєте? Принаймні про те, хто я насправді.
- Друже, я не бачу протиріччя – знаю тільки звідане, що знають й інші, в тому числі й ви, хоча й поки не все пригадуєте.
- Можливо, допоможете поновити мою пам'ять, заодно і щодо нашого знайомства?
- Та усі потрібні сфери із записами при вас. Не знаю, де саме, та вони наче грибниці у лісі. За відповідних умов вийдуть і на поверхню. Щодо покращення цих обставин я дещо можу зробити, проте існує загроза вибуху, надто великого одночасного урожаю, і моя інтуїція стверджує, що це не єдина небезпека. Бо глибокі дотики породжують інколи невизначеність, навіть хаос. І це стосується не тільки складних речей, але і найпростіших. Думаю, через це вам, Яромире, й важко перейти на більш прості стосунки з ближніми, навіть ось із Анагелом і Іриною, вони, схоже, відчувають цю дистанцію вашої невизначеності. Але клубок незрозумілостей став аж надто великим, певно, варто почати його поволі розплутувати?
Я зауважив, що коли Древній щось пояснював, то його голосові інтонації, хоча й залишалися галантними, та звучали однаково прохолодно, а ось розмисли про щось абстрактне вирізнялися емоційністю, наче зі мною спілкувалися дещо різні єства. Це виглядало незвично. Видно, Анагел зчитав з мене цю думку, бо спробував перебрати увагу на себе, даючи мені зважити як слова Древнього, так і ситуацію.
- Шановний Дракаре, повністю згоден з вами щодо таємничих особливостей мого Господаря. Можливо, слово Господар звучить не надто точно, але я не знаю кращого, яке би пояснювало його турботу і покровительство щодо мене, і не тільки щодо мене. Та чи варто таке порівнювати з хаосом на відстані протягнутої руки?
Я здивувався словам, нехай і колишнього ангела, - невже навіть колишні не знають, хто Господар усьому?
- Хаос, дорогий Анагеле, це і раптовий позаплановий злам існуючого порядку. В цьому сенсі маю дещо прояснити. Ось ви раніше обговорювали долі ув’язнених в результаті Правосуддя. В нас тут дійсно частенько практикується підселення покараної вищої істоти в нижчий простір буття, в цьому суть обмеження волі. Але подібне не переносить покараного у простір небуття. Це лише обмеження, де б не було - в камені, дереві, навіть у какаду Фреді, на Землі, в Сонячній системі - одне й те ж. І бачу в цьому і місця реалізації Провидіння і Промислу. Подібне стосується й наших, так званих тіл. Ми всі тим чи тим чином до них прив’язані, а інколи і є в’язнями при них. А що нас тримає в неволі мимо нашої волі й ступеню розумності? Чи так працює й більш високе Правосуддя? То чи є воно нині коректним? Чи не порушується поза нашим усвідомленням злими силами? Це турбує дуже багатьох, хто цікавиться дійсним станом справ. Тож нагода познайомитися з вами, такими особливими, тет-а-тет і дозволила мені проявитися, аби запросити і вас до пошуку відповідей, які допоможуть зберігати порядок світоустрою і далі, чи навіть покращити його.
- А якого рівня торкаються неясності? – Я тимчасово відключив Анагелу доступ до себе, відчувши, що розмова серйознішає.
- Не виключено, що вони найвищого порядку, – на обличчі робітника майнуло щось схоже на іронію. - Деве, ось як би ви пояснили дієву присутність чи відсутність Творця в людиноподібних істотах на Землі у процесах минулих чи нинішніх? А в майбутніх? Між тим, ваші, усіх трьох, покликання можуть мати до цього пряме відношення. Бо що, наприклад, розділяє й поєднує здатності Ірини й Анагела, як не Призвання? І як можна пояснити чергування проявів добра і зла в одній і тій же особі? А у взаємодії осіб? А в станах Землі? От який, скажімо, план Творця на нинішнє й майбутнє, якщо він допускає чимало, здавалося, неприйнятного. Чи він не відсторонився від нас?
Я поки не міг зрозуміти до чого веде Дракар. А тут ще, невідомо звідки виникла Кішка з настовбурченим хутром, коротко нявкнула, і стала тертися в ногу, передаючи свою напруженість. Та зараз було не до неї.
- Банальної відповіді, що Бог Творець де хоче, там і проявляється, і діє в потрібний момент, ви від мене не очікуєте? Чи бажаєте знати не про Творця, а про мій досвід, мою нинішню глибину чуттів і розуму? Чи здатен я із низів свого нинішнього існування знаходити найвищі керівні вібрації, котрі все тут структурують, охоплювати їх розумінням з усіх боків звідси аж до безмежності? Ні, я не здатен ні до чого такого.
- О, як цікаво ви висловилися. А якщо і справді би намітилася подібна ціль, які б шляхи вели до неї?
- Про досвід, який би мені дозволяв побачити Творця збоку? Я б і не шукав такого, мені це ні до чого.
- А якщо би пригадування себе було напряму пов’язане зі змістом ваших відповідей щодо Творця і його керівних посилань, то діяли би, чи змирилися з безпам’ятством?
Це чомусь нагадувало ультиматум, хоча і зроблений в максимально поштивій формі.
- А ці речі взаємозалежні?
- Переконаний, що так.
- Тоді, раз не знайдені відповіді на Землі, я звернувся би вище. Почав би з легендарного Бібліотекаря, в нього ж, певно, є й неземні відповіді, які він здатен явити, хоча це все одно дуже дрібно.
- Годиться, перший крок задовільний. Вважаю, що ви вже зможете авансом почати пригадувати дещо про себе, хоча надали й банальну відповідь – бо це вже зроблено і не раз, але жодної ясності не додалося.
- Тоді, ймовірно, завдання немає вирішення, якщо його ніким і ніде не знайдено? Або…
- Або ж у змінних умовах існування завдання постійно виникають і нові способи пошуків…
Він мене перебив на дуже цікавій , не висловленій мною думці, і чому? Та маю запам’ятати її - «перехід через небуття», «значно більша картина»…
- А хіба нині справді виникли умови, яких не траплялося раніше? І тому йдеться про особливості Призвань і моїх, і супутників? Але не знаю про це аж так багато, здібності у кожному випадку виникали при потребі, мов самі по собі, і поки не бачу ні логіки процесів їхнього отримання, ні джерел.
- Свої способи у вас точно є. Вважайте, що це один із випадків необхідності їх розкриття й використання, бо ж є і загроза поглиблення вашого всезабуття, тож, мабуть, варто не зволікати і покращувати стан своєї цільності. І я представляю ті сили, що здатні допомогти, як це вже ставалося в наших стосунках раніше. Але послуга за послугу. Тож так, як ви це робите, коли виникає крайня потреба – і линете Угору, чи куди там ще, здійсніть і звернення щодо планів Творця. Обіцяю, що кожен успішний крок у Вищому напрямку розкриватиме й пам’ять.
- Звідки ця впевненість? Ви настільки дотичні до мого минулого?
- І так, і ні, але тонко відчуваю взаємні залежності. Отже, виникатимуть запитання, звертайтесь, і себе, заодно, відкриватимете по мірі знаходження відповідей.
- Але це може протривати цілу вічність, бо я точно найменший із відомих вам дослідників і Всесвіту, і Творця. Та й Суд здатен мене різко обмежити.
- Отже домовились. Ми в силах допомогти один одному, і, як не дивно, й світу, і не йому одному - з ними не все нині ладно. І Суд, маю надію, не спинить нас. А зараз вимушений покинути вашу компанію. Та раджу за першої нагоди звернутися до Бібліотекаря, може щось і знайдете, або потрібні речі самі вийдуть на вас - різне ж бо стається. А зараз, вже пробачте, пора описи до монумента з орлом чіпляти, бо прийде виконроб і задасть жару.
І чергова іронічна півусмішка відобразилася на орендованому обличчі.
- А що ж то за крилата особа така?
- Новий-старий властитель натякає колишнім територіям на свої плани, і для цього покликав навіть Турула, - але хіба птахів стримати на одному місці? Та й матеріально цей Птах належить приватній особі, що може тримати його і на своєму подвір’ї.
Орендований Дракаром працівник замкового господарства хитро посміхнувся. Підняв по-військовому долоню до виска і, промовивши «сервус», подався до роботяг, що якраз гучно засперечалися біля обеліска.
І відразу біля ніг завертілася Кішка, що, схоже, прагнула затягнути мене в підземний простір, та я не мав жодного потягу до нових вражень, а з ними і до чергових проблем.
- Ірино, нам пора повертатися, невдовзі перше засідання.
Кішка ображено зашипіла і вичікувально присіла на задні лапи.
Оживився й Анагел.
- Мій Пане, і хто це був? Учора Орно показав мені надземний Рай на хмарах, хоча й здалеку, та я досі не в собі від цього. І Дракар про це щось певне відає. Ви Раєм не цікавитесь, а він міг би пояснити, що й до чого? Та я стримався розпитувати.
Ну от, нарешті, Анагел позбувся свого вантажу, і як завжди, на мене. Хоча вантаж виявився і вельми принадним.
- Один високий демон відкрив колишньому ангелу картину раю, а хтось інший має це підтвердити? Я ось досі вважав, що Раєм є Першосвіт, а ти кажеш про нове його розміщення, цікаво. Та молодець, що стримався. Мені з дитинства втикали - тихше їдеш, далі будеш. А наше мирське аж надто розігналося, і, мабуть, вже десь попереду летить з рейок, а в небо чи в прірву не збагну. Але, брате, скоро в мене Суд. А я вже втратив рівновагу і спокій. Давай і про рай поспілкуємося пізніше.
- Я згоден. Але ви, мій Пане, говорили, щоби не приховував нічого важливого, тому я мав сказати.
- Дякую, Анагеле.
- І ось ви ще про своє дитинство згадали, якого не пам’ятаєте зовсім. До вас почала повертатися пам'ять?
О так, а я і не помітив. Дійсно в тумані згадок промайнули діти з криками «тихше їдеш, далі будеш», «халі-халі-стоп», дворик, і відчуття саме цього міста! Може Дракар і справді вже повертає мені минуле?
Тим часом Кішка обурено ходила й ходила колами, вимагаючи уваги до себе.
- Кішко, ще раз пробач, твої запрошення до мандрівки важливі, але повернемося до цього пізніше.
Ми, побіжно оглядаючи основні родзинки нещодавно відреставрованих верхньої, серединної, і нижньої фортець, спустилися аж до воріт, де Кішка, певно, гніваючись на мене, просто на очах чималої кількості люду повернулася до свого природного образу. Та й з-за раптовості перетворення процес вдягання дещо відстав від самої трансформації, що зауважили і двоє охоронців музейного комплексу. Вони очманіло переглянулися, затим весело зашепотілися. Вочевидь, розглядати вродливу голизну для них важило значно більше, аніж раптова поява тієї дівчини нізвідки.
- Фу, в них не кров, а вино, з якоюсь отрутою! – Зашипіла Ірина, хижо посміхаючись їм у відповідь.
- З карбідом, - впевнено підтримав її Анагел.
Щось з нею нині і справді було не так. Днями раніше пройтися голою перед очима публіки ніяким чином не роздратувало б її, скоріше навпаки, а зараз стільки невдоволення.
Ми взяли таксі і невдовзі вже висадилися в центрі. Час доходив до призначеного мені для появи в Суді, а там цілком вистачало й мене одного.
Тож я звернувся до супутників з усією допустимою нашим стосункам строгістю.
- Ви вільні, і не варто очікувати ні на мене, ні результатів слухань, і на правах тимчасового керівника наказую вам діяти далі за власним розсудом, і перебувати чимдалі звідси, за першої нагоди я вас відшукаю.
І не очікуючи на відповідь, розвернувся і поспішив вуличкою до недалекого громаддя Ратуші.


Розділ п’ятий
Високий Суд

1
Я прийшов впору, за декілька хвилин до призначеного часу. Проминувши ажурну металеву браму входу до Ратуші, а затим і неширокий центральний неф з височезними склепіннями стель, потрапив у внутрішнє подвір’я – продовгуватий, як тіло дракона, простір, засаджений квітами, екзотичними кущами і деревцями. І нікого. Лише в самому кінці центральної алеї бовваніла знайома постать Секретаря Канцелярії Трезора Проста. Та він чомусь не замахав привітно руками і не поспішив назустріч, хоча саме навколо мене і мали завертітися всі подальші події. На мою появу зреагував лише барвистий метелик, що злетів з усипаного блідим, канцелярським квітом куща поруч, і став набирати висоту, вирішивши таки вирватися на волю, перемахнувши високі гребні даху. Це виглядало зараз, як посмішка природи чи один із варіантів для мене. Тож я щосили подув йому вслід, додавши комасі і трохи своєї потуги, позаяк хребти дахів виглядали надто високими.
Зробивши добру справу, уважно придивився до оточення. Без метелика навколишні парості, схоже, посумнішали. Щільно зачинені, глухо забюрократизовані вікна службових кабінетів аж так байдуже глипали на розмаїтість насаджень внизу, що увесь двір здавався втомленим цим сусідством. Шкода. Та чи могло тут бути інакше? Утім, картина могла невдовзі змінитися.
І справді, коли годинник на вежі будівлі з приємною м’якістю пробив дванадцяту, двір ураз ожив, зрушився з місця, стрімко посунув в усі боки, проявив ряд нових лавиць, і, явно пожвавішавши у привільних сонячних струменях, дійсно задихав геть інакше! І мандрівний вітерець, відшукавши новий простір для себе, відразу приніс пахощі цвітінь і прохолодне повітря, мабуть, із самих гір. І куди лише й ділася німотна пустка? Тут і там проявилися розмаїті групки осіб, певно, глядачів майбутнього дійства. Вони неспішно проходжувалися доріжками, перетиналися, віталися і розходилися, і хоча й водили поглядами увсебіч, та незмінно завершували їх саме на мені. Вроджене почуття обов’язку змушувало мене спершу відповідати поглядом на погляд, але їх видалося аж надто багато, тож в очікуванні подальшого я присів на найближчу лавицю, утім, зрідка продовжуючи погойдуванням голови відповідати на зацікавлені вітання тих, що підходили найближче.
Секретаря Канцелярії Проста, що тінню супроводжував мене, явно дратувала моя манерність. Ні, аби сидіти похнюпивши голову, так ще я мав нахабство роззиратися і кивати поважним особам. Вочевидь, він збирався щось про це тихцем прошипіти, але я ігнорував його гнівні телепатичні посили. Може й дарма, бо це ж на мене очікував Суд, а не на нього.
Та й нехай. Хоча організатори могли б додати урочистої драматичності. Бо аж надто все сухо – вільний від кайданів підсудний, декоративний сад, стримані глядачі, на горизонті жодних імператорів і царів, обійшлося навіть без попереднього шмагання з боку преси і криків глибоко ображеного моїми витівками народу. Що ж, значить, не заслужив, та й зовсім не Спаситель, і не посягав на устої, люд за собою не водив. Тож, мабуть, і мав серйозні шанси і виплутатися.
Десь оддалік вдарив дзвін. Прост виразно замахав руками, привертаючи до себе увагу і його глас заполонив довкілля.
- Вітаю всіх у цей особливий день. І прошу учасників судового розгляду, а також всіх присутніх зайняти свої місця.
Секретар витягнув руки, певно, вказуючи напрямки руху для учасників. І з числа присутніх виокремились особи, що рушили в мій бік і розмістилися на ряді лавиць поруч.
- Прошу уваги. Нагадую, що надалі будь-що сказане в присутності Суду протоколюватиметься. Тому будьмо уважні.
І двір остаточно замовк.
- Суд іде, прошу всіх встати! – Знову зазвучав голос Проста. І відразу зліва від мене, з трьох відкритих просторових тунелів, вийшли постаті в чорних мантіях. Кожну з них вкривала прозоро-осяйна хмарка, що, як на мене, могла б слугувати і аурою новонародженим сутінним ангелам. Такого поєднання тілесного з безтілесним в цьому світі я раніше не зустрічав, та після знайомства з уміннями Анагела, мене важко було здивувати видимим. Але і в клітку поки не саджали, і навіть не примушували змінити особисто обрану лавицю, що виглядало вкрай гуманно, і нехай ще трохи змінився, зорганізувався простір навколо, та я незмінно відчував себе в епіцентрі м’якої турботливої уваги.
Коли Судді підійшли достатньо близько, я зміг роздивитися кожного з них. Тепер і вони, і я, і інші учасники процесу знаходилися у виділеній яскравішим світлом одній частині простору - прикрашеної деревами і кущами ефемерної зали із суддівським підвищенням якраз навпроти моєї лавиці, що просто піді мною теж дещо змінила свій вигляд. І на підвищенні проявилися столи з вказівниками імен, і три широкі крісла, на які й присіли Судді.
Секретар Прост, дочекавшись, коли колегія займе свої місця, гучно продовжив чи ж бо завершив свою місію.
- Можна присісти.
Тепер я достеменно бачив – хто є хто з представників Феміди. Особливо зацікавив головуючий, однак і інші вершителі моєї долі виглядали нівроку, хоча і кожен по-своєму.
Прост замовк і очікувально глядів на Суддів.
Головував сивий, ще міцної статури чоловік, судячи з надпису на столикові – Суддя П’Алан. Знайомі риси читалися в його образі: статурі, одежах, на обличчі, - аж надто близька схожість з пам’ятником князю Корятовичу з подвір’я Верхнього Замку. Але в цілому, переді мною постала звичайна людська особа - і голова одна, і ні крил, ні хвоста. І чому його тоді вважали Драконом?
По обидва боки від Алана сиділи Судді колегії. Той, що зліва, за табличкою «Суддя Монтан», видавався на перший погляд звичайним чоловіком середніх літ, нехай і досить високого зросту, ось тільки очі мені не сподобалися, зрештою, як і крайня погорда, що міцно в’їлася в риси його тонкошкірого обличчя. Суддя ж Войд здавався цілковитою протилежністю Монтану - невеличкий, округлий, дбайливо схований під каптуром і мантією. Окрім контурів тіла сяйво дня нічого додатково про нього не повідомляло, а дізнаватися більше іншим чином я зараз собі дозволити не міг.
Секретар Канцелярії і далі переминався з ноги на ногу, але Головуючий, здавалося, нікуди не поспішав. Що ж, йому це дозволено. І він, мовби, чогось очікував. Чи когось. І я підозрював кого саме.
В цю мить знову ожив Секретар.
- Дозвольте, Ваша Честь, - адвокат звинувачуваного, його Високість Князь Велунд, просить зайняти своє місце.
Голос Трезора видався мені вкрай незадоволеним.
- Так, будь-ласка, - беземоційно підтвердив Суддя.
- Дякую, Ваша Честь! – Почувся голос Велунда - він, сповнений аристократичного блиску, вже займав місце поруч зі мною.

2
- Вітаю, Яре, диспозиція не змінилася? – Запитання Велунда прозвучало приглушено, хоча й достатньо чітко, і я, беручи з нього приклад, теж прикрив рота долонею.
- Наче ні. Радий вас бачити.
- Засідання Суду оголошується відкритим. - нарешті гучно і чітко промовив Головуючий, вдарив дерев’яним різним молоточком. - Засідання проводиться колегією у складі Судді П’Алана і високошановних Судді Войда і Судді Монтана.
Розглядається позов московського дева Руссо проти дева львівського Сергія.
І Головуючий зачитав досить багато різних слів, що викликали в мені живе обурення. Особливо дошкульними здалося «притягнути до відповідальності за здійснення низки протиправних діянь супроти російських девів на їхній території.»
Спалах у мені миттєво зауважив мій адвокат, і підбадьорливо підштовхнув мене плечем.
Дійство ж бо вже рухалося далі.
- Чи наявні усі заявлені учасники слухань? Є якісь зміни, можливо відбулися досудові домовленості?
Головуючий зупинив погляд на Секретареві Канцелярії.
Прост оживився і взявся читати з аркуша:
- Ваша Честь! Шановні Судді! Персонально присутні позивач - дев Лев Руссо і його заявлені захисники, а також і відповідач, відомий, як дехто Сергій, і його повноважний захисник. Сторона позивача не змінила своїх вимог, повний опис претензій додається. Заодно, позивач, як довірена особа «російського державного інституту межових досліджень», вимагає негайно повернути відчужені обвинуваченим результати експериментів - його так званих нинішніх супутників: гомо-кішку, і гомо-ангела. Ось ці матеріали.
Секретар передав Головному Судді стос паперів і продовжив.
- Звинувачуваний з’явився добровільно, згідно надісланої йому повістки. Його супутники теж присутні, і чекають на розпорядження негайно бути доставленими сюди, - Трезор Прост з очікування впився поглядом у Суддю, мовби вимагаючи від нього це зробити.
- Дякую.
Головуючий з тінню посмішки кивнув йому і дозволив присісти. І це, вочевидь, не сподобалось ні Секретарю, ні стороні позивача.
Інтереси Дева Руссо обстоювала ціла команда, що зайняла місця зліва від нас.
- Який бурлеск, - прошепотів я Князю, - я ніколи раніше не був у ролі підсудного, і не хотів би звикати. Тож маю до вас прохання: чи можливо обійтися без моєї активної участі в цьому? Ви знаєте необхідні слова краще за мене, а я можу не стриматися.
Князь прошепотів у відповідь, прикривши долонею вуста.
- Не любите правити теревені? Але і відповідач у стані цілковитої відстороненості здаватиметься проявом зневаги до Суду. Тому хоча б ззовні грайте роль таємничого героя. Тут теж сумують за простими і зрозумілими велетнями духу. Навіть не уявляєте, скільки очей зараз вивчають вас. Скільки парі, ставок робляться, і чимало хто з інших світів. Отже, ви тримаєте образ, а я руку на пульсі подій. Все, як завжди.
Це мене влаштовувало, і я з глибокою насолодою відволікся від словесної рутини процесуальних подробиць, нехай і змінюючи час від часу ступінь зосередженості обличчя. Мені дійсно було чим зайнятися, що осмислити і пов’язати між собою, чимось пройтися у пам’яті, ззовні наче і далі спостерігаючи картину, на якій спершу довго говорив Головний Суддя. Я декілька разів після дотиків ліктем, підіймався, кивав головою, хоча відповідав, в основному, Князь, досить жваво встаючи і про щось повідомляючи. І лише один раз я самостійно висловився - заперечив свою вину і підтвердив свою згоду в розгляді справи саме цим Судом.
Якийсь час говорив представник позивача, і Секретар Прост передавав якісь папери.
А потім до справи знову взявся Головний Суддя і торканням руки Велунд дав мені знати, що я не мав підстав це пропускати.
- Отже в нас, наразі, залишилося невиясненим лише питання ідентифікації особи відповідача. Всі надані документи і свідчення формально з минулого, а не теперішнього часу, і вони не пояснюють хто перед нами. Тож прошу відповідача надати Суду потрібну інформацію.
- Ваша Честь! – Мій оборонець вчергове жваво підвівся, - мій підзахисний і сам прагне, і чим швидше, довідатися про це. І ми готові до будь-якої можливості, аби пред’явити себе, бо надана позивачем інформація вкрай неточна.
- Ваша Честь, ми заперечуємо! – Представник дева Руссо, невисокий товстун із глузливо зверхнім поглядом, теж підскочив з-за свого столу.
- Ваша Честь, шановні Судді, ми опираємося на тисячолітні традиції нашого судочинства, і воно чітко вказує багатьма прецедентами - якщо в особи немає остаточно набутого іншого статусу, то її ідентифікують за попереднім, і недарма – бо зміни не завершені, і нічим не підтверджені. Тож, що було, те й маємо нині! Цілком звичайна особа, всі дані про яку ми надали Високому Суду, користуючись деякими сторонніми артефактами магічного характеру, вчинила ряд злочинів. Опис використаних інструментів нами доданий. Тому ми наполягаємо на сприйнятті цієї особи такою, якою вона є за документами. І не потрапляти в оманливі сіті підступу. Дозвольте привести показовий приклад, - товстун зробив невелику паузу, обвівши уявну авдиторію можливих слухачів позірним поглядом, - якщо риб, чи там інших мешканців водойми, сіткою витягли з води на берег, то хіба вони при цьому стали жителями тверді? А може риба, вистрибнувши над поверхнею, стає мешканкою небес?! Тож ми наполягаємо, що у справах звинувачуваного в низці цивілізаційних злочинів виявлені, як тяглість подій на чітко визначеній території, так і документальні докази причетності саме конкретної персони до них, а, отже, є всі підстави згідно минулих подібних справ – список ми передали - скерувати справу на розгляд Московського суду за місцем скоєння правопорушень, і не витрачати часу і зусиль шановних Верховних Суддів. І звертаю особливу увагу, що позов торкається подій зовсім недалекого минулого, з якими, як довело слідство, утверджене і прийняте Канцелярією Високого Суду, все гранично ясно.
Вочевидь, Князю сподобалась ця пропозиція, бо він ствердно гойдав головою, і підняв долоню правої руки.
Головуючий жестом надав йому слово.
- Ваша Честь, шановні Судді, як не погодитися із картиною, намальованою стороною позивача, не відмітити вдалість зауваженої складності дійсних переходів між водою, твердю, і небом. Адже перебувати в природі речей – вища міра досконалості, та й, зрештою, наших вимог! І чи тільки риби це стосується? У воді якийсь час живуть, наприклад, і ті чи ті дракони, і не лише дракони, - істоти, що потім покидають місце свого дитячого зростання, змінюючись і формально, і сутнісно. Але чи були ті, скажімо, дракони до свого прокидання суто водними жителями? Я наполягаю, що й до остаточної зміни, до прояву свого вищого статусу, дракона усе ж варто звати драконом, і відповідно до нього ставитися, нехай нова мітка особистої належності на переході остаточно ще не увиразнилась! Але ж варто покладатися на власні чуття – перед нами особа, що мешкає на саме цій території, та ще й володіє всіма ознаками вищих істот!
Навколо здійнявся неабиякий гамір. Головний Суддя підняв руку, закликаючи до тиші.
- То ви, Князю, вважаєте, що наш підзахисний належить до славного роду Драконів? – Очі Алана впилися в мене, - але питання поставлене. І ми дійсно не повинні йти супроти природи речей. Та в чому вона проявлена? Наразі нам представлені документи мирського характеру, як ви кажете, просто з учорашніх днів - інших посвідчень немає. Окрім, звісно, способу появи звинувачуваного, та ще й згідно поклику, та й деяких його діянь, так?
- Ваша Честь, шановні Судді! І я ж про це – чи можливо опиратися на мирські свідчення, після реально здійсненого моїм підзахисним переходу поза мирськими територіями? Невже аж так багато важать ті чи ті папери, що є чи не в кожного з нас на різні власні імена, і що вони для нас? Ми сприймаємо реальну ситуацію інакше. Невже дракон не розпізнає іншого дракона, дев – дева, а демон – демона, хіба можлива в нашому випадку фальсифікація дійсності, якщо вона перед нашими очима? І хіба не найкращим мірилом є досвідчені погляди, оцінка Високих Суддів, кваліфікована ідентифікація мого підзахисного вами, шановні Судді? Невже ваш погляд займе більше часу, аніж наші суперечки?
- Ваша Честь! Ми категорично заперечуємо подібний відхід, і явне відхилення від віковічних традицій Високого Судочинства! – Товстун скочив і його обличчя сяяло драматичною міною ледь не останнього поборника справедливості в цьому світі, - суть позову в усуненні здійснених раніше порушень, захисту Права від пізніших хворобливих нагромаджень суто зовнішнього характеру, в обстоюванні чинності первинних, фундаментальних, відомих і підтверджених документами станів і статусів, за яких і при яких все і відбулося, як зусиллями присутньої тут особи звинувачуваного, так і при використанні псевдоособи Кішки і голографічної примарності, так званого Анагела, на які і просимо накласти, в цілях їхнього збереження, відповідні обтяження.
Товстун додав обличчю вираз високих сподівань і продовжив.
- Не зроблю відкриття, коли зауважу, що завданням всієї нашої правової системи є й захист і поновлення порушеного права. Та й навіщо без потреби ускладнювати процес, коли здійснені правопорушення виправляються простими кроками згідно наших традицій за місцем їхнього скоєння. Очевидно, що займатися цією справою на значній віддалі від місця подій лише плутатиме ситуацію. Тому сторона позивача і просить надати Високим Рішенням скерування до звичного порядку розгляду справи відповідними територіальними інстанціями.
Товстун розплився в остаточній, догідливій посмішці, вочевидь, ні на мить не сумніваючись у всьому подальшому. Ось тільки, коли він вже сідав, його погляд в наш бік дещо змінився, видаючи напруженість.
Та Князь усміхнувся цьому деву цілком щиро. І вийшов на декілька кроків уперед.
- Ваша Честь, шановні Судді! Тож виходить, ми зібралися в украй авторитетному складі лише аби зіштовхнувшись із нескладною, і такою очевидною проблематикою цілком реальної особи, що знаходиться перед нами у полі наших чуттів, в колі зору найвищого органу правосуддя, аби скерувати все дійство униз? Невже це потрібно суто задля подальшого покрокового просування цієї справи знову ж таки сюди, але вже у стані спотвореному нагромадженнями можливих помилок, що цілком ймовірно? Чи не нагадало б таке просто формальне ставлення заплановану підніжку самим собі?
- Я протестую, Ваша Честь, - підскочив опонент товстун, - це викривлене судження щодо минулих справ, до яких ніколи не виникало жодних претензій.
- Протест приймається, - Суддя Алан твердо став на сторону товстуна, - пропоную стороні захисту повернутися до нашої справи.
- Так, Ваша честь, я саме це і роблю. Тож найперше питання – хто кому висловлює претензії? Невже ми розглядаємо позов від мирської цивілізації, котра фактично виставляє Вищому Суду свої вимоги? Тоді все логічно – і ми діємо за їхніми правилами.
- Ваша Честь, ми протестуємо, сторона захисту перекручує суть позову.
- Зрозуміло, але ми ще не почули про що йдеться, - пане Велунде, продовжуйте.
- Дякую, Ваша Честь. Отже, якщо основою розгляду є позов дева Руссо до дева львівського, в якого і статусне ім’я нині зовсім інше, то зрозуміло чому…
Знову навколо вибухнув шум, утім швидко зупинений Головним Суддею.
- То зрозуміло чому позивач звернувся не до простих територіальних судів, а саме до Найвищого рівня, бо саме тут лише і бачить можливість вирішення. Але якого? Невже їм потрібне лише формальне, часткове вирішення? Це дивно. І виникають недобрі підозри. Тому наша сторона і апелює до максимальної точності і правової завершеності. Бо тільки Високий Суд, у такому авторитетному складі, цілковито охоплює собою проблематику по суті дійсних сенсів позову.
Товстун знову підскочив.
- Ваша Честь! Сторона відповідача перекручує події і нав’язує одностороннє хибне бачення, намагаючись маніпулювати обставинами. Ми звернулися сюди не ускладнювати справу, а процесуально забезпечити її продовження традиційним чином в зв’язку із тим, що відповідач покинув юрисдикцію територіального суду! Тому ми й наполягаємо на поверненні ситуації до її правового стану…
Представники дева Руссо ще якийсь час говорили, але я дав відпочити своїм вухам.
Зрештою, Суддя Алан, мабуть, зібрався підвести риску, і на його голос я вже зреагував.
- Дякуємо, ми вас почули. Сторони, ви закінчили з цим питанням?
Але Князь, вочевидь, мав якесь доповнення.
- Ваша Честь, шановні Судді. Хочу увиразнити важливу, на моє глибоке переконання, річ. Безперечним є той факт, що в судочинстві ми завжди йдемо знизу угору, і найлегше, найпростіше було би відразу відкрити справу на місці, навіть не збираючись тут. Але цього не сталося. Позивачі, вочевидь, зауважили, що статус мого підопічного значно вищий рівня їхнього тамтешнього судівництва, тож без авторитетного рішення, підтримки Вищого Суду їхні задуми ніяк не здійсняться. Схоже, не все так просто з цим позовом, і можуть виникнути проблемні наслідки. Попри запевнення позивача, ви ж пригадуєте подібні випадки?
- Ваша Честь, протестую! Як можна порівнювати з тим, що сталося в глибоко темні часи, і зовсім не стосувалося нинішньої системи судочинства, - товстун підскочив, як вжалений в одне місце, - просто смішно, надумані казки на ніч, хіба не ясно з поданих на розгляд матеріалів, хто і що перед нами. Який з підсудного Дракон? Немає жодних підстав порушувати звичний порядок розглядів, який ми дійсно хочемо підтримати рішенням Найвищої інстанції, бо інакше нам не доправити звинувачуваного до територіального суду. На збереженні правил тримається вся система судочинства, тож маємо докласти спільні зусилля на її захист!
- Ваша Честь, шановні Судді, отже прецеденти існують. І невже виключно слова тої чи тої сторони процесу визначатимуть хто Дракон, а хто ні?
- Ваша Честь, шановні Судді! Я протестую! Оці згадки про драконів зараз – спроба маніпуляції!
Головуючий підняв руку.
- Напевно досить, ми почули вас, і ознайомилися з матеріалами, поданими на розгляд Суду на цей момент. Дійсно, не можна не зауважити, що перед нами реальна особа, яка може володіти вищими якостями і вміннями. Але хто саме ця особа – ми достеменно не знаємо. То чи можемо виносити рішення, повноцінно не встановивши її? Цивілізаційні документи завжди формальні, і легко фальсифікуються, та головне - ніколи не стосуються вищих. А для будь-яких подальших кроків важлива саме ідентифікація наявності природного статусу особи підсудного. Тож нарада Суддів має вирішити, чи відбудеться таке визначення просто зараз і найбільш кваліфікованим чином, чи передати її проведення нижчим інстанціям. Є запитання, додаткові уточнення у Високих Суддів?
Суддя Алан поглянув обабіч себе. Обидва Судді заперечно гойднули головами. Вочевидь, і їхнє попереднє мовчання було відповідним діям Головного. Проте і навряд чи вони тут лише для того, аби тільки спостерігати.
- Немає? Отже Суд готовий порадитися і винести з цього питання своє рішення.
Над суддівським постаментом миттєво пригасло світло і виник невисокий затемнений, і, як на мої чуття, цілком непроникний купол.
- Поки боремося на рівних, – видихнув Князь, – але ситуація напружена, підспудно напружена, та зараз побачимо, де зібрані основні сили ворога.
Між тим, сторона позивача випромінювала погордливу впевненість, вони навіть не дуже й перемовлялися між собою. Особливо горду поставу демонстрував рудий Лев Руссо - все це, вочевидь, було зоряним часом для нього.
Хвилин за десять світло над суддівським підвищенням спалахнуло, обриси куполу потанули і Судді проявилися знову – кожен на своєму місці.
- Прошу встати, - почулося веління Проста.
Всі піднялися, вдарив молоток.
- Рішення прийняте: Суд готовий ідентифікувати особу підсудного тут і зараз за його згоди, із витягом усієї належної даній особі інформації станом на вчорашній день.
З усіх боків знову почувся галас. Головуючий грюкнув молотком.
- Прошу тиші. Відповідачеві пропонується відповісти ще раз, – П'Алан проникливо глянув на мене. - чи здатні ви самостійно підтвердити свій статус?
Я підвівся вслід за Князем.
- Ваша Честь, шановні Судді! Мій підзахисний наполягає на офіційному визначенні. Нам немає що приховувати.
Дивно, що сторона позивача мовчала, і поки не висувала протестів. Ймовірно, теж бажала отримати більше інформації про мене, скориставшись офіційною процедурою.
Я не надто звертав увагу, про що саме говорив Князь протягом всього засідання, але він незмінно являв собою вищу галантність, викладену з упевненої в своїй якості криці. Та, як на особистість, що стільки пережила і бачила, він, певно, аж надто переймався процесом. Що ж, це вартувало моєї вдячності. Можливо, саме цього Велунд і прагнув, і на що, вочевидь, й натякав на недавній нашій зустрічі.
- Підсудний, чи згідні ви в цілях ідентифікації добровільно пройти процедуру визначення, розкрити публічно все своє життя, увесь простір, всі закутки єства включно до вчорашнього дня?
Головуючий дивився просто в очі, очікуючи моєї відповіді.
Велунд підштовхнув мене ліктем.
- Так, Ваша Честь.
- Нинішня доба не буде зчитана.
- Так, Ваша Честь.
- Тоді пройдіть уперед – в це освітлене коло.
Я поглянув на Велунда, його обличчя більше святково не виблискувало, а виглядало вкрай серйозним. Він згідно махнув головою. І я не барячись ступив у підсвічений знизу круг, що виник якраз перед суддівським постаментом.
- Все, що зараз відкриється, за винятком ваших перемовин зі своїм оборонцем, стане матеріалами Суду і може бути підставою, як для розгляду вимог сторони позивача, так і для вашого захисту. Повний відбиток особистого життя буде прихований від сторонніх осіб.
Цього разу купол розширився і оточив простір навколо суддів і мене напроти них. З його вершини опустилося, як мені здалося, щось цілком живе, і в ту ж мить яскраве сяйво пронизало усю повноту мого єства і здобутого обсягу розуму. Я здригнувся і раптово відчув себе меншим від атому, простим квантом, що тонко тремтів в самій серцевині чогось значно більшого. І навколо цього світляка одночасно завирувало все, що я пам’ятав, і не пам’ятав.
Дивно, що світляк від побаченого не згаснув.

3
Зчитування тривало не довго і, вочевидь, своєю повнотою задовольнило Суддів, що віддалилися після мого просвічування для чергової наради. Та ось купол навколо них просвітлів, Судді повернулися.
Відтак Головний сповістив про успішне завершення зчитування і необхідну подальшу перерву в засіданні до повноцінного ознайомлення з новими матеріалами і здійсненні на їхній основі остаточної ідентифікації моєї особи.
- Учасників процесу просимо бути готовими – про дату наступного засідання сторонам буде повідомлено. На цьому перше засідання Суду оголошується завершеним.
Важко грюкнув молоток, і наче вітерець майнув шелестом дрібного листя голосів. Судді з гідністю вклонилися, далі кивнули один одному. Перед ними тої ж миті відкрилися особисті тунелі переходів, в яких вони відразу і потанули.
І вслід їхньому зникненню все різко стихло. Внутрішній двір Ратуші спорожнів, а відтак стрімко, одним стрибком повернувся до свого звичайного вигляду. Я відчув при цьому різке уповільнення дійства і всередині себе - після усіх змін загальна ріка буття знову потекла звичним чином.
Та змінилося, зникло не все – нехай вже й на звичній лавиці, та при повному параді і так само урочисто, із усмішкою на обличчі, сидів явно задоволений чимось Князь. Цікаво, чого б так? Запитань вистачало, але я обмежився одним.
- Ваше Високосте, дякую. Життя триватиме?
Можливо запитання виглядало надто узагальнено, а ще навколо могло знаходитися безліч вух, та Князь не став звертати увагу на подібні дрібнички – ще раз глибоко вдихнув-видихнув і підвівся.
- Вітаю нас обох! Ми на шляху до перемоги.
- Та невже?
- Я, мій друже, давно в тутешньому правосудді, але щоби так швидко і тріумфально пройти найважчу стадію, то це вперше. Та ще з колегією Суддів! Що, питається, тут сталося? Офіційно прийнято напрямок, з логіки якого без явних порушень вже не звернути. А порушення - це ж не наш вердикт.
Я тільки похитав головою.
Центральною алеєю, кидаючи криві погляди, пройшов Прост. Слідом якісь місцеві комунальні робітники, з подивом оглядаючись на Велунда. Але він вже був подумки далеко звідси.
- Пройдемося? – Він підхопив мене під руку, - ціную це місто не менше за вас, і з радістю пригадаю його подихи, переживання, звучання – теперішні і колишні.
- А я точно ціную це місто?
- Хіба ні? Вважаю, невдовзі багато чого цікавого про нього відкриєте у собі.
- З якого дива?
- Суто з процесуального.
Ого, цікаво, а це як? Ми пройшли між грубими колонами-ногами подібної своїми обрисами до фігури дракона будівлі Ратуші на залиту сонячним промінням площу.
Годинник на вежі Ратуші показував лише п’ять по дванадцятій, та це мене вже не дивувало. Народу побільшало, голоси навколо зазвучали знайоміше, та й «Пельменна» навпроти раптом цілком виразно поманила мене. Але ж не з Князем!
- Отже я можу звати вас віднині Яромиром? Жаль, що дізнаюся про це ледь не останнім.
- Я сам недавно довідався.
- Та вже нехай - скільки віх в житті, стільки й імен. Та я сам винен, ледь не запізнився. Трохи засидівся з друзями.
В руках Князя невідомо звідки виникла тростинка. Але Велунд поки просто тримав її в руці, неспішно ступаючи поряд.
- Отож, Яромире, зчитувати з сутності хроніку життя, приховані маркери, тощо, навіть найвищому Суду загалом дозволено лише один раз. І це сталося у найзручніший час і за сприятливих обставин – бо далі, як бачу, по ходу розгляду справи, Колегія більше не винесе одностайних рішень. Для цього її такою і склали. На це і сподіваються наші опоненти, але вони й не розраховують на повне зависання процесу.
Князь, схоже, мислив уголос.
- Але в кожного ж цих Суддів свої, відмінні інтереси - як у байці про лебедя, рака і щуку. А ви зараз посередині, на возі правосуддя, і наша ціль, аби далі ви пішли своїм шляхом самі по собі, залишивши на тому возі назбирані проблеми.
- Мало що зрозумів, але звучить оптимістично. То я можу покинути це місто?
- Можна все, але знову ж, надто самовпевнено проявляти зневагу до Суду. Процес іще не дійшов до точки залипання. Тож я би нікуди не поспішав, насолоджувався б молодістю літа – бо й сонячно, і затишно, зелено, гори, ріка, стільки минулого і майбутнього в одному місці – дійсно свята земля! І ніхто ні на кого тут не підніме зброї - без прямої вказівки Дракона, звісно. І ви зараз офіційно зчитані і, нарешті, можете добирати відстрочене, збирати себе докупи. Чи не цього ви бажали раніше? Отримуйте! Місто допомогло вам. Проте і зацікавлені гості, впевнений, не забаряться на торги з вами.
- Що за гості? Навіщо їм я?
- Хіба не помітно? Найцікавіше тільки тепер і починається, наживки вдягнуті на гачки і закинуті куди потрібно, інформація розійшлася, і Суд зробить вам ім’я!
- Але й клюватимуть на мене? То хто ж рибалка?
- А на кого їм ще кидатися? Не так багато нового, свіжого, смачного у цих водах. Спершу будуть обережні, шукатимуть, як і ви, отого рибалку. Виповзуть зі своїх численних сховків, нашорошені підозрою, що полюють зовсім не вони. Ха-ха. А наживка і не наживкою виявиться – примарним виявиться уявний рибалка! Але коли вони це ще зрозуміють! А для нас головне виграти час.
- Ото ви закрутили! Що, просто так усі й повилазять?
- Я згустив кольори, але почнеться ще тут. Та й погляньте - навкруги зібрання відкритих доріг у різні світи. Он військовий меморіал – місце близької присутності найнижчого потойбіччя, а там ще й ті, пірамідальні форми, арки, які при цвинтарі очевидні шляхи у простори темної матерії, звідки, до речі, сюди і делегований Суддя Войд. Він точно схоче осягнути ваш феномен. Неподалік звідси і брами Монтана, ходи до цивілізаційної закуліси. Цей готель напроти – перші двері туди, а ще й Латинська церква, інше. Не здивуюся вашій випадковій зустрічі.
Велунд посміхнувся і злегка підняв тростину.
- Але навколо не тільки вороги, маю враження, що сама доля живе в цих місцях: Ловачка, Монастирська, Замкова, інші гори тут не спроста зібралися, а ще й Латориця поміж ними. А місто, в цілому, вотчина Дракона, так би мовити, його стійкий історичний відбиток. Ось з ним і найважливіше порозумітися. Та вже нехай, ловимо красу миті. Carpe diem! Друже, Carpe diem!
Позаду залишилася бронза Кирила і Мефодія, і попереду, в кінці проспекту виднівся той самий обеліск Латинської церкви. Нейтральної території тут, вочевидь, взагалі не існувало. Попри те, що саме місто гордо несло саме цей статус.
- А хіба зустрічі підсудного із Суддями до вироку можливі?
- Безпосередньо? Ні. І навіщо так грубо? Але Суддів і їх оточення, навряд чи задовольнить повнота зчитаного - тільки розпалить інтереси. А ще ж є і ті, що стоять за ними, завжди є приховані вищі кола. І найкраще не суперечити їхнім бажанням, а йти ніби назустріч, насправді тримаючись свого шляху.
- Отже, протиріччя лише наростатимуть?
- Звичайно, але можна непомітно вирахувати ланцюжок явних і прихованих ворогів.
- Князю, ви дійсно вважаєте, що я здатен переграти когось із великих?
- Поки ні, але у вас має бути своя гра. І ви лише потрапили в чуже поле зору, тож поки гратимете на своєму полі. Тому і переконаний – зустрічі стануться, знайдуться і місце, і час.
- А що ці - московити?
- Якби лише вони - цих, як і завжди, використовують втемну, наповняють ілюзією значимості. Наче вгодованого бика виманюють зі стада подібних йому – зайти далі і далі у дикі степи. Підсовують слабких супротивників, гарну поживу, і він виграє одну за одною бійки, насичується, очі запливають кров’ю, надмірною самовпевненістю, а потім раз, і немає бика.
- І кого не буде, московських девів?
- Бери глобальніше. Там усе зміниться.
- І скільки залишилося тому бикові?
- Хто знає, але не більше двадцяти років, бики довго не живуть.
- Але це ж якісь дрібні цілі для великих гравців?
- Звісно, але й ми зараз не глобальні питання вирішуємо.
Мені не вірилося, що гра проста, але й глобалізм наразі цікавив мало. Більше інтригували події навколо.
- А тутешні гості приходять звично, чи як, наприклад, це сталося в мене з Ісусом? Я тоді ввійшов у ваші спомини, та ще й під маскою іншої особи, але ми з ним, в результаті, навіть поговорили.
- Он як! Ти диви, це й для мене дивина, - Князь якийсь час йшов мовчки, наче про щось роздумуючи, відтак продовжив, - а гості дійсно можуть ховатися в неочікуваних персонах. Але щоби вони нині активно помчали у ваше минуле – навряд чи. То якщо вам, друже, і загрожує щось від колишнього, то йдеться саме про сучасне, яке невдовзі й стане минулим. Але прихід у чиєсь минуле, ті чи ті діяння там, особливо не змінюють подальшого. В кращому випадку проявляться раптово віднайденим новим міфом, повідомленням. А ось із Ісусом навіть не знаю, що у вас і трапилося, він ж бо не жоден з нас, у нього свої можливості. Але ваша присутність у тих згадках не могла породити жодних відхилень. Змінюється все лише в теперішньому часі, нехай місце для дива завжди існує - мені пощастило зустрітися з Ісусом, та й досі не можу збагнути, що й до чого. І ви самі бачили – там стільки різного! Але кажете, він вас розпізнав і відокремив від мене, не пригадаю коли це могло статися?
- Коли він відкривав ваші сердечні чуття. Після і виявив мене. Та, здається, відчував мою присутність від початку. Вдячний вам, Князю, за цей досвід. Жаль, що довелося швидко покинути і його, і вас через енергетичні збурення, викликані тою подорожжю.
- А куди направлявся потік енергій?
- Схоже, не було явних перетоків. Хіба трохи звідти.
- Отже нині енергії в нас побільшало. Тоді було ближче до дна, але сил в тому світі було побільше. Добре, що збереглася ця дещиця безпосередніх згадок, вони найкоштовніші з діамантів моєї пам’яті. До речі, у ту ж ніч каблучка згадок повернулася, і за її світінням я збагнув, що її переглянуто.
- Так, але мрію про продовження, ви ж тоді там пробули дві доби?
Князь зупинився. Озирнувся. І підвів мене до найближчої вуличної лавиці, з якої горобцями злетіла юрма дітлахів.

4
Ми присіли. Велунд замислився, але не надовго.
- Так, я там пробув іще добу. Але там присутні і дуже особисті моменти. Маю їх відділити, відтак пришлю. Жалію, що надто швидко тоді повернувся у Першосвіт. Мені ж бо не залежало часи життя берегти. І покликала якась дрібничка. Недооцінив я ситуацію навколо Ісуса, явно недооцінив. Думав, нам ще вистачить часу і не встиг. Тож прошу, друже, ніколи ні з чим не поспішайте. Дозвольте собі йти повільніше.
- Корисна порада - дорого коштує. Чекатиму на ваш дарунок, Князю.
Велунд машинально кивнув і продовжив.
- А я ж міг скромною тінню йти поруч і вбирати досяжне. Можливо тоді мав би побільше розуміння. Але не поділитися своїми крихтами не маю права.
- Я й досі відчуваю його торкання, погляд. Після Суду, якщо матиму можливість, шукатиму більше дійсних згадок. Ви, Князю, даєте надію на це - дякую, що ви зі мною. Але скажіть, про яку послугу може йтися навзаєм?
- Раз сам Ісус вас торкнувся, то що може з вами лихого статися? Не перебільшуймо – ситуація не є критичною, особливо на цю мить. Та й основне, пригадайте, він казав про зустрічі з ним і через серце. Я пробував і не раз, але це інше, щось відбувається, але враження, що я не доріс до потрібного рівня, надто вже все в тумані. А за послугу хотітиму небагато, поміч в одній особистій, делікатній справі, котра не торкається інших. Та детальніше згодом. Домовились?
- Це не виглядає обтяжливо, коли справа виключно між нами, але не уявляю, чим я здатен вам допомогти.
Велунд проникливо глянув на мене, посміхнувся і додав: - оті, як ви кажете, московити мене цікавили лише через цю необхідність, не більше, але вони не потягнули, та й не заслужили. Не в той бік пішли, та ще й усі разом. Цей їхній потяг до ординського єднання, як зла доля. Починається завше з гарних слів, а закінчується диким насиллям.
- Схоже на те. Одного з них, Прохора, я полишив у стані привиду, коли між нами пройшла Кішка. На диво потужна і шкідлива особа. Відомо, що з ним?
- Прохор – затятий хлопака, чув, що з тої халепи витягли його прямі покровителі, від яких тягнуться цілі канати до вищих і нижчих темних - у середовище Войда і Монтана, в «Круг Сущих», чули про таких? Тільки не згадуйте цю назву в розмовах.
- Ні, не зіштовхувався, та хіба когось здивувати натяками на таємні ложі й ордени, домислами про їхніх керівників, масонів, ілюмінатів.
- Це підлеглі, які займаються мирським дріб’язком – відслідковують, підправляють під спущені плани місцеве життя-буття. А ще тихцем пасуть особливих індивідуумів. До пори не втручаються в їхнє життя, а потім зненацька напад, чи ж бо остаточна пропозиція. І в США, і в Росії, і навіть тут, в Україні, всі дотичні до влади і великих грошей перебувають у таємних організаціях. Багато хто від подібного втрачає голову, а потім і твердь під ногами, що теж є однією з цілей існування цих структур. Та правило незмінне - їх всіх використовують втемну. А як інакше, коли загалом мирська влада в руках більш чорних ляльководів, і ще більш чорних їхніх керівників.
- І як розпізнати - хто з них хто?
- Стандартно, по лінії роду, чи клану передаються відповідні маркери. Ось по них і визначається. Але чим вищого рангу особа, тим глибше приховані її персональні дані, хоча який рід чи клан помітно ледь не відразу. Та в темних і маркери темні – аж до повної чорної діри всередині, з чорним полум’ям в ньому. Пригадуєте картинку?
- Як таке забути. Тож особисте походження кожного можна відслідкувати за його первинним «его»? Тут маркер?
- Звідки уточнення? Вдале. Я знаходжу маркер інтуїтивно. Він мені сам кидається в очі. Окрім вашого, мій друже, випадку. Певно, у вас декілька особистих променів, і на поверхні лише найпростіший статус. Та навіть із високим статусом можна потрапити в явну чи приховану неволю у чужому владному таборі, отримати там додаткове тавро підвладності. Це теж має значення. Інколи доходить і до геть чорної оболонки навколо свого світлового потоку. Та й промені тоді ледь світять, палають начорно.
- Прохор ставив вибухові мітки на піддослідних. Це загальна практика?
- Це навіть за межами жорстокості. Заборонена річ, аж так не помічав її деінде, окрім у тріад і кремлінів. Але спецслужбовці всіх країн одним миром мазані. Тож, мабуть, це практикується і ширше. Але Прохор зовсім утратив голову від раптових можливостей. Почали тягати з хаосу різних почвар, змішувати їх із звичайними сутностями. Поки я з жахом спостерігав, розглядаючи варіанти виправлення ситуації, з’явилися ви з Іриною, і завдали їм помітної шкоди, передусім з полоненими девами, тепер спробуй відлови їх заново. Тож я і з цієї причини відчуваю перед вами якусь духовну заборгованість.
- Зрозумів, але загроза від тих кіл не зникла остаточно?
- Навряд чи після інциденту з вами у Прохора зростатиме рівень, хіба і далі служитиме втемну, але подібні слуги довго не живуть. Тож вибухові відмітки – це знаки рабів.
- А як виглядають інші знаки?
- Якщо з нинішніх кланів, то з найбільш відомих символи Змії, Сокола, Сови, звісно, Сонця, Місяця, різні хрести, навіть пентаграми. Чимало ієрархій залишили по собі вищі демони і напівбоги, інші подібні істоти. Мимоволі навіть Ісус, що був категорично проти подібного, бо яке світло від ієрархій, від владних, таємних чи напівтаємних інституцій, якщо вони відразу захоплюються злом, тінню від Абсолюту пітьми. Хоча й не тільки ієрархії служать цьому Абсолюту.
- Я трохи чув про них. І про Абсолют теж. Але Ісус показав, що зло в його випадку не торжествувало. Вочевидь, як і у випадку з Богом Творцем?
- От і ти прийшов до питань, на які в мене досі немає відповідей. І хіба лише в мене?
- Князю, а хіба отой загадковий Бібліотекар чи Споглядач не володіє точнішими відповідями, якимись поясненнями?
- Щодо Ісуса він досі остерігається видавати матеріали, ще надто актуальна для потаємних влад ця тема - життя і смерті ледь не всього живого. Та й щодо іншого вкрай обережний, видає потрібні тексти, якщо знаєш твердо, що вони в нього є, інколи пропонує самому шукати, а як там знайдеш? Не маю сумніву, що він не просто Бібліотекар і Споглядач. Це значиміша постать. Але відповідає на звернення, та ділиться передусім з особистими знайомими. Здатен передавати інформацію і з далеких світів, і з найменшими відхиленнями від оригіналів. Запитайте, Яре, в нього при нагоді про Євангеліє від Творця. Поки в нас воно ще не заборонене.
- І таке існує? Ви читали його?
- Ні, особисто не довелося. Тут важливе оце - «особисто». А переповідання я чув, і вони дуже різні. Та всі, що сприймали «Євангеліє Творця», відзивалися про нього, як про щось дуже дивне, майже інтимне. Тож я цікавився, але знайомства поки не сталося. І думаю, якби воно призначалося мені, то вже давно ми б зустрілися, а так ніяк до рук не потрапляє, навіть до сумлінного пошуку не доходжу, відразу справи виникають, і вкрай невідкладні. Хех. Цікаво, чи у вас вийде. Але якщо удасться, то я на черзі. Тільки правильно збережіть.
- Спробую. Чудні речі розповідаєте, Князю, на вістрі вироку.
- Ага, ось тепер і побачимо: ваше чи ні. Як меч, застряглий глибоко в камені шукає свого героя, так і з окремими посланнями. Як, зрештою, і з вироками.
В моїй голові заблимала згадка про ранкову зустріч із Дракаром. Невже і справді події зрушили в напрямку його пропозиції про співпрацю? Цікаво, що згадки про цю зустріч залишаться не зчитаними, а ось про Орно, певно, стане відомо багатьом.
- Дорогий Князю, вам поміж вищих не зустрічалися імена Древній, а ще Орно?
- О, ти й до таких дійшов?
- Навіть зустрічався. З одним сьогодні зранку у Замку, доволі обізнана особа, схожа в чомусь до Проста, про все і всіх знає, хоча свого обличчя і не показав.
- Тільки жодного Проста! Той іще транслятор. Хоча офіційно секретар Канцелярії Суду, а так, фізична оболонка, в якій змінюються представники часом протилежних владних полюсів, і навіть різного виду істоти. Та одне незмінне вони чомусь завжди темні. І важко судити - з ким кожного разу маєш справу. Та за його поведінкою можна прогнозувати навіть погляди «Круга Сущих». Видно, тому Суддя П`Алан і тримає біля себе цю химеру, а може і якісь домовленості існують. Наразі ця оболонка підвладна оточенню ватиканського судді Монтана. В Канцелярії, звісно, є і конкретні особистості, та вони займаються простішими речами.
Напевно, Велунд трохи перебільшував, але у Прості і я відчував подібні зміни.
- А ви, Князю, входите в той «Круг»?
- В жодному разі! Я ж не претендую на владу і на втручання в життя-буття інших у подібному масштабі.
- А суддя Монтан - оболонка чи єство? Кажете, він з якогось Ватиканського ордену?
- Судді – завжди особистості. Хоча, окрім Драконів, всі на своїх посадах чергуються, а кого наразі представляють, виказують їхні мітки-статуси. Інколи вони від відомих ієрархій, інколи за ними стоять нові приватні групи. Бо, до прикладу, владних інституцій у Першосвіті немає. Та можливості вищих світлих залежать від енергетик юг, тож нині вони ще слабосилі за межами Першосвіту, і тут мало на що впливають, отже і ніде не представлені. Та чим світліший період юги, тим пітьма слабша. Стаються і природні затримки, але завжди недовгі. От як затримка весни, яка далі неодмінно бере своє. Тож і в нас очікується подібний перехід – стрибком у кращу полосу буття. І вже де-не-де помітна паніка, тіні нехотячи відступають. Тож присутність Сяйносвіту у Земних справах в цілому лише зростатиме.
- І скільки дожидатися?
- Сам розумієш – у кожного свої виміри. Я вважаю, за півтора покоління почнеться. А доти в мирському Середзем`ї ще одноосібно владарюватиме ота закуліса, під керівництвом ще більш чорних сил. І це досить драматично. Маю відчуття - зима тепер навмисно затягується аж настільки, що коли, врешті, в один із днів Всесвіт розжене цю штучну захмареність, то раптовий шквал нещадного сяйва випалить на поверхні геть усе непідготовлене до зустрічі з ним. І це ще не найгірше. Бо тут нині шаленіє і технічний прогрес, націлений на зайвість людства, і він ж бо на нашому знищенні не зупиниться.
Велунд зненацька зам’явся, немов щось стороннє перехопило його увагу. Заглибився в себе, та, зрештою, виринув.
- Ото вже швидкий на згадку той Прост. Маю зараз, як ваш оборонець, зазирнути до Канцелярії Суду, так би мовити, правовим чином освятити доступ до матеріалів із ваших особистих джерел. Треба їх і правильно розмістити. І це може виявитися не простою роботою, нехай і є вікові засоби захисту і відповідального ознайомлення. Та багато хто шукатиме можливість ці матеріали захопити - навіть отой Прост. А отже стане для нас ще небезпечнішим. Перепрошую, що наполягаю, та вам, Яромире, варто триматися подалі від нього.
- Прост мені категорично чужий, але в Замку точно був не він.
- Як ви кажете, Древній?
- Або ж Дракар і Орно, Орландино.
- Звісно, Дракар і Орландино! Дракар, рідковживане ім’я - одне з трьох облич, трьох окремих осіб з повноти Дракона, один із братів. певно, найверткіший в плані інтелекту.
- Чому ж він не став Головним Суддею?
- Хіба інтелект головує? Старший П`Алан, що значить Паланокський Дракон, єство брахманського типу - тобто, з космічним розумом, з найвищим для тутешніх істот проникненням в природу речей. І це залежить не від гостроти ума. Тож, видно, саме він і проявив ініціативу і пішов на випередження подій. А Дракар йому допомагає.
А інший, як ви кажете, Орно, з вищих Демонів, – особистий в’язень Дракона, найбільш таємнича персона цих місцин. Я про нього вперше почув особисто від П’Алана і дав слово мовчати, та тепер це вже, схоже, немає значення.
- Он як. Та я очікував іншого, більш вогняного Дракона побачити, та й Орно здивував, як грізний демон, він видався надто м’яким.
- Всяке буває. Мабуть, думали, що Дракони від нагів? І казки часто малюють страшних драконів, мов крилатих зміїв? Та для серйозніших поглядів уже сама назва промовиста – «Д-Ра-Кон», вищий охоронець Кону. А щодо нинішніх земних «гомо», то в них є і нагівське, і людяне, й чимало іншого, в залежності від природного позиціювання.
- Не зрозумів. Маємо все в одному «гомо»?
- Так, цілу купу різноманітних поєднань. Вона особливо висока після Калі, нехай вже нині і зменшується. Тому за якийсь час все суще займе саме свої місця, де й увиразниться. Тож людина – це не просто особливе «гомо», але й дорога живої, вільної у своїм виборі особи. Вона не лише тягнеться високо вгору, а й завше оточена родючими полями, на яких кожен може зійти тою чи тою світлою істотою. А ось наги – інше. Це древній народ, що вижив із первинних часів, коли Земля виглядала зовсім по-другому. На жаль, нині вони в стані хижаків, існують темним відгалуженням, повною протилежністю людині. У всьому зовсім інші. І якщо людяність – це добро, насамперед, загальне - для всього живого, стан благості, то повний набір рис нагів – усе тільки для себе, стан власного насичення. Але ви з нагами ще не зустрічалися? – Князь окинув мене допитливим поглядом, - вони вкрай небезпечні, в тому числі і для нас з вами, хоча тут і мало присутні.
- А демони, хіба не вони противага людині?
- В якійсь мірі так, хоча це не такі вже різні явища. Та загалом демони в своїх краях – це інше, виокремлене руйнівне буття. А злі чи помірні – залежить від того, чи вони на своєму місці, а ще в залежності від того, чи їхній дух в оболонці душі, при тілі, чи окремо. Бо ж недаремно інша назва демонів - генії. Ось ті, що народжені на Землі в спрощеній цільності й практично без душі, і є темними демонами. І практично всі вони колись зірвалися з чистих шляхів і далі були відповідно перероджені в Темносвіті істотами різних рівнів і призначень, де й несуть отак свою покару, чи, точніше, відповідне собі буття. Хтось із них повертається до життя світлого, хтось падає далі вниз. Найвищі ж темні демони більше на вашого Анагела змахують, тільки, зазвичай, з протилежним знаком. І часто теж опускаються сюди зі значних висот під тягарем колишніх проступків. Тож Анагел - той самий добрий геній, котрий ще не відає до чого здатен. До речі, як він тут опинився, за що покараний?
- За власною волею кинувся рятувати свого вихованця.
- Ого! Тож я бачу таку незвичну чистоту, тепер зрозуміло чому. Це зовсім інше діло, не властиве демонам. Та потім вже про них. Коли подолаємо тимчасові неприємності, знатимете про це все не менше за мого.
- Звідки така впевненість, Князю?
- Бо надто стрімко зростаєте, друже, і значно серйозніші, аніж видаєтеся спершу. Непомітно витягуєте інформацію, я ж наче і не збирався про все те говорити, а з вуст злітає. Та менше з тим. Ото, значить, перші, серйозні гості у вас вже з’явилися. Та чи вони хижаки? Не настільки. Справжні хижаки ще чатують. Маєте, над чим задуматися. Та снігові пласти з вершин вже зрушили. І скільки відразу проявилося. Маю теж над цим порозмислити.
Ми підвелися і готувалися вже розійтися, як щось захопило увагу Князя. Він уважно погледів кудись убік від мене.
- О, бачу, не лише мене очікують в Канцелярії, тож оце саме ті ваші супутники? Як написав Лев Руссо – результати експериментів, викрадені з лабораторії? Це ж треба. Непогана у вас команда.
Я теж кинув погляд у їхній бік.
- Напевно. Та дякую вам, Князю, за сьогоднішній день, І маю надію на ваші згадки, і подальші мудрі настанови.
- Я теж. Тримайтеся, друже!
Велунд завершив візуальне знайомство з моєю командою, хмикнув, потис мені руку, і віддалився в напрямку Ратуші. І йшов просто на неї, а стрічний люд з якогось дива завчасно звертав з дороги, і, огинаючи аристократичну постать, навіть не приглядався до причини таких своїх дій.
На це можна було дивитися і дивитися, та коли я нарешті відвернувся, то відразу потрапив в духмяні пахощі Ірини, і в допитливий погляд Анагела, що ненав’язливо пропонував мені відкритися для перегляду останнього дійства. І я був не проти.

5
Уважні жіночі руки струсили з мене невидимі пилинки.
- Моншер, ви так швидко справилися, схоже, засідання минуло нівроку?! Ми вже вільні?
Годинник на Драконовій вежі поважно і м’яко пробив першу.
- Не остаточно. Та життя ще триває. А ви як, не спробували прочинити дверці на волю?
Анагел ніяково посміхнувся, та на обличчі майже Бандераса ця усмішка здалася іронічною, Що ж будь-яка тілесність матиме і свої недоліки.
- Пробували. Йому то що, а я і так, і сяк, і тут, і там. В деяких місцях і в Кішку переходжу, але тут же викидає на поверхню, - глибше, як відрізали, наче стрибаю у підвальне вікно, а воно гумою назад виштовхує. А в мене справи і з малюком, і в Києві!
- Важливі?
- Мої завжди важливі, До того ж, шефе, у мене зараз критичні дні, тому потребую абсолютної свободи. А що таке критичні дні я вже Анагелу пояснила, чи щось забула додати?
Обличчя Бандераса миттєво напружилося. Далі характерно смикнулося.
- Ірино, я переглянув усі твої ранкові враження, мав про ці речі лише теоретичні знання, а там такий світ! А наскільки ми зараз вільні, вирішуємо не ми з тобою, але не вірю, що немає варіантів.
- Мені, Моншер, ніхто не забороняв переміщення, але по факту закрили без пояснень, відчуваю, не мала б таке спускати.
- І я за ваше негайне звільнення. Але ви досі тут. Значить є дещо, на що потрібно зважати. Ходімо, а дорогою розповім про справи.
Ми неспішно рушили в бік наших апартаментів.
- Відомий вам нарцис Лев Миколайович Руссо від імені групки московських девів подав до Суду, вимагає доправити мене в лапи тамтешнього кривовосуддя, а заодно повернути і результати лабораторних дослідів, які я начебто привласнив, і ці результати ви обоє. Як вам таке?
Ірина виразно почервоніла, а Анагел, що довідався про всі перипетії дещо раніше, напроти, виявляв виключно інтелектуальне зацікавлення. Цікаво, як би змінилося його обличчя, коли б він почув, до яких істот його відносив Велунд.
- То ми, виходить, додані до справи як піддослідні миші? Шефе, а цей Лев теж в Мукачеві? Добре би провести з ним з півгодини тет-а-тет.
- Я не проти і цілої години, але ми повинні домовитись, що коли ця година настане, ми вже матимемо на руках не лише рішення Суду, але й повноваження вищі, аніж нинішні.
Проте це мало вплинуло на Ірину.
- Тож я замість нього тепер повинна роздерти десяток невинних перехожих?! Хоча невинними їх назвати важко, ось отой підліток вчора витяг у батька з кишені останню десятку і не зізнався, а його матуся мала на неї плани, і скандал тривав усю ніч. А ось ці дві пані шепочуться про служителів церкви, що при жіночому монастирі на горі. І кожна з них вже згрішила не тільки подумки, і не з одним. А отой пан…
Тепер я вже розумів, у які моменти в Ірини прокидатиметься особлива чуйка, як і жадання випити крові, і зараз вона мала хоча би виговоритись.
- Ірино, цей люд нічим не завинив нам, а мирське життя ніде не ідеальне. А ось за Руссо ціла владна вертикаль, що точить свої плани, і якій байдуже, що і коли ти з ним зробиш – її влаштують будь-які наші промахи. Але знаю, що ми здатні допомогти один одному, що це в нашій компетенції, і ми зробимо свої кроки. Та зараз маємо проявити стриманість.
- Ціла зграя негідників? Що ж, маю відтепер життєві цілі. А щодо волі, і інших варіантів, я теж чую, що звідси можна вирватися, та бісить, що не бачу як.
- Пошукаємо разом, але маєш пообіцяти, що ні до кого ні в Києві, ні в Москві й пальцем не торкнешся.
- А як же малюк? Я повинна до нього торкнутися - в мене для нього процедура тонких налаштувань за Сониним рецептом! І вона теж там буде.
- До нього можна. Тоді пробуємо тихцем покинути ці місця? Думаю, Анагел схильний скласти тобі компанію.
- Ще і як, Анагел мені сьогодні завинив, та й просто сьогодні не його день, а мій. І мій носик чує, що вам вдасться, ви ж у нас не просто так головний.
Але мої чуття найближчого майбутнього не ринули шукати місцеві «вікна в Париж», а чомусь взялися малювали снігові вершини і зовсім не Карпат. Схоже, це були візії Анагела, отримані ним від Орно. Я придивився, і тепер відкрилося значно більше, і, в основному, неба. Побачене зацікавило мене, але і зупинило.
«- Друже, з цим потім. Зараз займаємося Іриною.»
«- Мій Пане, не можна ж потакати їй у всьому, або ж назвіть мене її довічним слугою…» - запротестував Анагел.
« - Вона дійсно слабка сьогодні і вразлива, таке періодично стається в жінок, і тоді звір здатен оволодіти ними. Тому сподіваюся на тебе. І нам дійсно є, що обсудити, але трохи згодом.»
Тепер мої чуття могли зайнятися чимось реальнішим. Я вчора вже випробовував у різних закутках цього міста свої можливості переходів на підземні рівні. І так, у разі потреби я б міг скористатися цим шляхом, міг піднятися й Угору. Але публічність цих дій стала б очевидним порушенням статус-кво. Та й для Кішки ці дороги були відкриті лише на Замковій горі, хоча і там вони виглядали обмеженими і контрольованими. Існувала й можливість пробиття перехідного тунелю, але навіть у разі успіху непомітно відкрити його мені б не вдалося, напевно, як і тихцем піти. Звичайно, найпростіше нікуди не смикатися, і спокійно чекати на продовження Суду. Але це значило і підкоритися досить умовному ув’язненню, придуманому, вочевидь, виключно Канцелярією. А підкорятися саме їй нам не личило - і всім трьом. Тож, якщо вже шукати гармонії з обставинами, то на значно вищому рівні. І доріжки туди не могло не існувати.

Ми пройшли поруч із загадковим будинком «обласної санепідемстанції» із двориком павичів і цесарок, і потягнулися в напрямку парку – наразі просто пройтись.
Щось важливе ми точно не брали до уваги. І я згадав.
Під’єднаний до мене Анагел теж просяяв.
«- Нарешті я не звертаюся до тебе, і сам знаходжу потрібне.» - нашепотів я колишньому ангелові у відповідь на зчитані ним мої візії.
«- Хіба це так виглядає? Я ж поки лише відображення вашої будови, частковий її дублікат, а створювати суто свій, цілісний розум – це мати повноцінне, відмінне від вашого, єство, – це можливо, але не знаю чи варто, і як це робиться.»
«- Цікаво! То ти досі користуєшся закутками в моїй голові для складування безміру назбираної тобою інформації?! Май совість!»
«- Це не зовсім голова. І там ще повно вільного місця, ви навіть не зауважите моїх припасів.»
«- Декілька мільйонів книг, фільмів, текстів? Отже тобі «далекі куточки», а мені головний біль? А я гадаю, що за муть на обріях тями! Ні, друже, таки займись своїм простором, і негайно перенеси туди все назбиране.»
«- Але ж…»
«- А це потім.»
Так, як ми з Анагелом завмерли, дивлячись один на одного. Ірина зробила те саме.
- Мені здається, чи ви знову завели таємні переговори?
- Ірино, вони стосувалися тільки способів додаткової модуляції променів, що утворюють моє і частково його єство. Я наполягаю на відокремленні Анагела від себе.
- Он воно як, і я теж за незалежність. Проте відчула і дещо інше. Як запах здобичі, що перехоплюється моїми чуттями мисливиці - між вами блукає якийсь спільний спалах.
- Так і є. Я ж кажу про промені. Не здивуюся, якщо схожий спалах промайне і між вами з Анагелом.
- Навряд чи, я ціную його бажання стати справжнім мачо, та на ближчі стосунки зі мною у нього жодних шансів.
- Ірино, я більше про фізику квантових процесів. Ті спалахи стосуються дещо іншого. Ти краще пригадай подробиці вашої з Мелодією мандрівки сюди, коли ми вимушено гостювали у її матері Соло. Яким чином ви тоді потрапили в Мукачево?
- О, так! Ми завітали в якийсь 1976 рік, нехай фактично все сталося недавно, - Іринині очі спалахнули дужче, - я згадала, це вище по річці, за Монастирською горою, далі розбитим трактом вздовж лісу, не доходячи урвища зі скелею. Там перехід. І як я забула?!
- Може тобі місцеві і допомогли забути. Не зважай, їдемо туди, сподіваюся, що за тридцять з хвостиком років там нічого не змінилося.
- Ми навідаємося до Соло?
- Навряд чи вона і досі в тому туристичному замку для Богів і Богинь - нас цікавить межа, на якій отой ватний перехід, тільки вона.
Ми впіймали авто і хвилин за п’ятнадцять вже проїжджали Монастирську гору, біля якої дорога, як така, розтавала.
- Нічого не змінилося, ситуація та сама, хіба зарості біля ріки погустішали – діловито підмітила Ірина, - аж дивно, що цивілізація далі так різко зникає.
Водій проїхав ще трохи і здався, ями та кам’яні піднесення на залишках ґрунтової дороги дійсно жахали. Але до нашої цілі ми швидко добралися й пішки.
- Ось тут, - переможно тикнула пальцем Ірина на зарості зліва, крізь які тік дрібний болотяний струмок, а метрів за двісті вище дійсно виднілося скелясте погруддя гори.
- Так - підтвердив Анагел, - чую межу перед собою, просто над водою.
- Ось і вперед, провіряй. Але дай руку про всяк випадок.
Це була не зайва пересторога, бо Анагел зробив крок і пропав, а мою руку обвіяло знайомою прохолодою. Та за мить я вже повернув супутника до значно теплішого середовища.
- Та ж сама ватяна мла.
- Годиться, отже ми на місці.
- Йдемо? – Ірина виглядала рішуче налаштованою.
Та пускатися знову в ті мочари я не збирався. Нам вистачало і самої межі. Події на ній точно були за межами стороннього контролю.
- Куди нам, Ірино, спершу?
- До Вадика.
Я налаштувався на відомий мені маркер московської квартири малюка і його матері, внутрішньо активізувався на потрібній частоті, качнув із межі енергію Землі, закрутив її крізь себе в керунку маркера і легко пробив тунель. На перший погляд не глибокий – на один, чи два внутрішні кроки крізь навколишню вату. В отворі вималювалися знайомі шпалери на стіні небагатої вітальні, а на їхньому тлі зацікавлене обличчя Софії, яка привітально махнула рукою.

6
Я пройшов тунелем услід за Іриною і тінню Анагела, чмокнув у щічку Соню, кивнув Вадимовій матері, що, схоже, у цю мить перебувала під гіпнотичним впливом, і закрив перехід.
«- Її звати Варвара,» - зреагувала на мій погляд Софія: «- напевно, їй ще зарано знайомитися з нами всіма».
«- Мабуть».
Анагел теж викликав приємні емоції у принцеси усіх трьох світів. Поки Ірина була у вбиральні, а після вітала малюка, вони згадували нещодавню зустріч у Першосвіті, і, ймовірно, остаточно не завершену танцювальну програму. Невдовзі до розмови повернулася й Ірина, м’яко відтіснивши Анагела на периферію, чим я відразу і скористався.
Поки жінки перемовлялися, я перекинувся з ним декількома словами, попросивши зосередитися на безпеці їхнього перебування і тут, і в Києві, бо після розмови з Князем остерігався дійства з боку можливих недругів. Затим підійшов до бадьорого Вадика і ми обмінялися уважними і цілком прихильними поглядами. Голубі очі хлоп’яти сяяли радісно, цілком зібрано й осмислено. Моторика теж виглядала нормальною. Значні покращення, якщо не повне зцілення, відчувалися на всіх планах малечого буття.
Головні пірамідки так і стояли біля його ліжечка, а ось інші, певно виконавши свою місію, зникли. Можливо і ці дві вже зараз більше працювали на покращення загального енергетичного тла квартири. Я глибше приглянувся до первинної аури малюка, використовуючи аджну. Промінь його особистості цілком гармонійно розщеплювався на райдужні складові, і звучав, як на мене, вельми музикально по всьому своєму спектрі. Сама ж плоть, здавалося, поставала із сплетіння безлічі розмаїтих тонких промінців, що тягнулися з точки енергетичного центру тіла, і з ними, начебто, теж все було в порядку. В мережеві щільно укладених групками сяйних волокон відображалися ритмічні, не надто складні мелодії, створюючи загальну світломузику, що звично й сприймалася мозком за тілесність. Але тренованим музикальним слухом для точної діагностики якості цієї симфонії я ще не володів, хоча, можливо, і мав у собі потрібні чуття. Тим часом, Ірина м’яко перехопила малюка у свої руки, і невдовзі той вже отримував необхідні порції ласки.
Софія теж підійшла.
- О так, давай, він вже налаштований.
- Вадику, зараз я тобі гратиму, а ти мені підспівуватимеш, та спершу фізкультура.
Соня простягла витончені продовгуваті пальці до мініатюрних вушок малюка і м’яко їх промасажувала. Далі дістала дудочку і взялася награвати нотну гаму, яку Ірина ідеально точно повторювала голосом. І що дивно, малюк теж підтягував.
- Це особливий інструмент, точний, як камертони. Та спершу розтирання, а потім награвання гами. Я Варвару навчила, ось і ти спробуй. Але розтирати тільки до ніжного почервоніння. І не частіше, як двічі на день.
От вже ці тонкощі. Я пройшовся квартирою. Наявність грошей вже відчувалася, з’явилося чимало потрібного – деякі меблі, техніка, передусім на кухні, пралка у ванній. Присутності алкоголю чи наркотиків я не зауважив, але чоловічі сліди помітив. Що ж, якщо особа без відхилень, то й нормально.
Після зустрічі з Ісусом я по новому поглянув на історію з малюком. Можливо і він потрапив у халепу тому, що належав до більш складних і розвинутих осіб, котрим дорога сюди тільки відкривалася. Але чи важливо, кому саме ми оце допомагали, якщо допомога була в будь-якому разі потрібною? Але було би й добре, якби надсвітова зима швидше поступилася провесні.
- Лади, дівчата, малюк доглянутий, у мами життя налагоджується. Ви лише обережно розпитайте Варвару про її теперішнього хлопця. Може познайомить. І ще одне – дешева одежа з Чіни містить отруйні барвники.
Жіночки переглянулися. А мене нестримно потягнуло вийти на лоджію.
Розділ шостий
Амон-Ра

1
Я лишень встиг прикрити за собою двері, як жарке повітря закрутилося виром і наступної миті з пройми тунелю вийшов Деві Тамаз. І, не даючи й дрібки часу на усвідомлення події, притягнув мене до себе.
……………………………………………………………..









Цикл: «З минулого і до майбутнього»

Зміст:
Вступ автора – 2

Книга третя: ДВА ДНІ З ІСУСОМ. ЗНАК ПРОМЕТЕЯ

Розділ перший
Велунд 3

Розділ другий
Ісус 29

Розділ третій
Скеля при Першосвіті 65

Розділ четвертий
Місто Дракона 84

Розділ п’ятий
Високий Суд 113

Розділ шостий
Деві Тамаз - Амон-Ра 134

Розділ сьомий
Вероніка 195

Розділ восьмий
Таємниці Велунда 208

Розділ дев’ятий
Дім Тота 219

Розділ десятий
Красогор. Сторожова Вежа 241

Розділ одинадцятий
Ужгород. Замок Софії 258

Розділ дванадцятий
Ісус. Юність 284

Розділ тринадцятий
Друге засідання Суду. Рій 316

Вступ

"Два в одному" - це перший із циклу моїх нововедичних романів.
В творі описується продовження становлення вже цілком дорослого головного героя, українця - розвиток його прихованих здібностей задля втілення земних покликань і Призвання в цілому. Він бере участь в ряді подій із широкою світовою географією, проявляючи незвичні таланти. Завдяки розвинутим тонким системам сприйняття починає контактувати з особливими реальними особами, що відкривають йому паралельне земне буття у найширшому його спектрі.
Головний герой отримує і своїх супутників: просту жіночу особу Ірину, що теж має свій шлях трансформацій, а також колишнього ангела Анагела, які розвиваються з його допомогою, аби, зрештою, зайняти належні собі місця в основних складових частинах видимого і невидимого земного буття - в Посмертному Бардо, Темносвіті, і Першосвіті, а також і в нашому Середзем’ї. Стосунки добра і зла, темного і світлого вирують над головним героєм, що служить майбутньому Землі саме через відданість Гармонії, яка вища за закони....
Роман проявляє новітні ідеології майбутнього буття - більш природні, аніж ті, що панують нині. Фактично йдеться про проявлення контурів нової цивілізації майбутнього на основі нового ведизму, коли головними атрибутами успіху нашого "я" стають розвинуті особисті природні здібності і виконання з їхньою допомогою своїх земних покликань...

Автор


ЧАСТИНА І . АНГЕЛ

1
Ангел?
Я - ангел!
Мале янголя -
над першою миттю
і над миттю останньою.
Я тут! А інше не важливо.
Тільки оце, незаперечне – існую!
Як солодкобарвне відчуття повернення буття.
І я сприймаю все навколишнє! І є собою. В мене було минуле, а отже є й майбутнє - там, далі, так близько, і так далеко звідси. А ще я небесний охоронець. І все це найголовніші мої відкриття після пробудження. І найважливіше іще попереду, нехай воно допори й приховане від мене, ще надто малого, аби, навіть спостерігаючи, розуміти. Але я вже тут - у сонмищі подібних мені сутностей – над потужною, тугою стрімниною Небесної Ріки, і немислимою за розмірами Пустелею під нею, - літаю, бриню у блаженних висотах до нестяму смачної світоблакиті!
Я ніколи раніше не переживав подібної радості! Я цілковито впевнений у цьому. І в мене не було жодних сумнівів щодо істинності навколишнього, хіба лише трохи стосовно себе, ще зовсім ефемерного, проте й не випадково покликаного у цю красу й насолоду!
А ще і в безмежність – бо ж Ріка виглядала її безсумнівним продовженням: кольоровим і радісним, скерованим у сяйну вічність! І, неначе всупереч їй, Пустеля внизу не проявляла жодних барв і емоцій. І я відав чому. Але це знання теж не потребувало негайного осмислення, поки цілком вистачало внутрішнього застереження, що аж так наближатися до Пустелі не варто, а про польоти над нею і зовсім не мало йтися. Та мені й не хотілося, бо що там робити? Над Пустелею і Небо світилося інакше – сіро й байдуже, наче випите до дна. А тут - все рідне і близьке, живе! І щастям сповнювалося моє прозоре єство - всіма розмаїтими тонами променистого звучання Височини, яка вдихнула нас сюди. Та й Ріка, здавалося, теж опускалася із самого Неба. Ні, я знав, що вона витікала з Неба, але коли я дивився на неї, мені ввижалося, що, усе ж, існували відмінності між тим, що знаю, і що бачу.
Ці й інші таємничі тонкощі вельми цікавили мене, і я пильно приглядався, знаходячи у глибокій висі промені, які, певно, й випускали із себе води. Таких було найбільше. А ще існували й інші, значно барвистіші, що приносили сюди нас, і опісля, виконавши свою роботу, танули в Ріці, наче ховаючи в ній і якусь додаткову свою таємницю. І мене вабили й самі ці промінці, і сяйні доріжки, якими вони прилітали, але сил піднятися в їхню височінь в такої малої істоти, як я, ще не було. Але тягнуло до них, наче лише оці доріжки й вели туди, де могло бути навіть краще, аніж тут! Проте я і знав, що нині моє місце саме над Рікою. І воно не випадкове, бо як мало статися, так і є! А дослідити Вись я встигну і трохи пізніше, коли наберуся сил. І для цього я мав лише ширяти над водами і вбирати щедро розсіяні тут смаки життя! І безліч інших сяйних янголят явилися сюди саме задля цього! Бешкетливі. майже безтілесні, вони раз по раз пролітали й крізь мене – знайомлячись чи вітаючись, і все так же допитливо розпитуючи: «- Ти є?». І відразу ж відповідаючи: «- І я є!». Своїми близькими чи далекими торканнями вони дізнавалися, як звати мене, і я знайомився з ними подібним чином. І ніхто нікому не заважав, і навіть коли ми ковзали один крізь одного, наші сутності незмінно вкривалися хвилями грайливої приємності. І ми не відали нічого іншого, крім дружніх усмішок і блаженних збігів помислів у вкушанні навколишньої тонкої Блакиті. І їй, як мені здавалося, теж подобалося, як ми бриніли, і взаємно спалахували чуттями від своєї спільності в привітних єднаннях.
Утім, одне янголя, котре носило ім’я Світанкової Сині, при зустрічі дарувало мені особливо тремкі відчуття. І з нею, здавалося, і навколишнього щастя ставало удвічі більше. Тож не дивно, що нас тягнуло одне до одного, і наші спільні польоти тривали і тривали. І тоді ми наче танули в навколишньому, і нічого приємнішого я не відчував. Певно цьому існувало своє пояснення, бо коли наші сутності єдналися, та частина мене, яка досі зберігала зв’язки з минулим, починала рясно спалахувати кольоровими блисками, певно сприймаючи і щось важливе, полишене високо позаду. Та це зовсім не заважало нашим стосункам, що й далі проминали вкрай солодко.
Я певен, що й Світанкова Синь відчувала подібне, бо наші спільні злети тривали завжди набагато довше, аніж випадкові стрічання із іншими янголами. Кожна наша зустріч приголомшувала, і ми, принишклі від повноти чуттів, просто летіли й летіли, сплетені єствами, аж доки щось невидиме рішуче не роз’єднувало нас. Я знав, що так оберігали нас і від минулого. Що ця стороння сила, хоча й діяла вельми строго, але й завбачливо - бо ж наглядала, аби всі тут знаходилися в межах дозволеного і не втрачали напрямку лету до головної мети. Але колись і це мало проминути, і вочевидь тоді, коли ми подорослішаємо! Тож ми із Синню, нехай вимушено й розліталися, проте й далі намагалися триматися поруч, завжди відчуваючи, де знаходиться кожен із нас.
Були й інші янголи, які приносили своїми торканнями помітну втіху, але змагатися із Світанковою Синню їм аж ніяк не випадало. А ще існували й ті, зустрічі з якими печалили, знесилювали, і я сторонився їх, утім, як і вони мене.
І хоча янголів навкруги кружляло без міри, та невдовзі я вже знав чимало про кожного й міг за потреби відшукати у цій веремії будь-кого. Передбачаючи прийдешні стрічання, міг зробити їх вкрай побіжними чи більш близькими, тривалими. Зрештою, ці знання і вміння прийшли сюди зі мною, і тому зовсім не дивували. Вражало інше – наша Ріка, все більше відриваючись Неба, стрімко ковзала вниз - наче просто в обійми Пустелі. Чому вона покидала смачну Блакить, ніхто з нас не розумів, та ми слухняно летіли вслід її струменям. Точніше, трималися саме тих її Вод, котрі прийшли сюди разом із нами. І вони також знали нас і своїми дружніми покликами втримували побіля себе. Так було потрібно. І так було завжди - інше не уявлялось можливим. І нехай я й досі жадав злетіти над їхніми витоками, але в жодній мірі не полишити їх, підспудно відаючи, що Ріка значила більше, ніж я міг зараз осягнути. Як і інші, я мав тверде переконання, що все основне в моєму нинішньому існуванні відбуватиметься при ній і при її глибинах, нехай тіло вод і видавалося зараз плоским, і лискуче непроникним. Навіть краплини не відривалося у стрімкому падінні-леті її щільних мас.
Тож Ріка тримала і хвилювала нас, - ми насолоджувалися нею, зависали над її стрімниною, мчали ледь не торкаючись поверхні. Як і всі, я теж ковзав над її лискучою цільністю, милувався, неначе щось у ній вишукував - утім, знаходячи поки лише відображення Неба і себе поруч із іншими янголами. Хоча ми й не надто виділялися на небесному тлі, але між собою помітно вирізнялися, адже кожен мав свою барвність, відмінну від іншого сутність, особистий голос, і, звичайно, власну стать. У янголів дівчаток забарвлення виглядало ніжнішим, більш розмаїтим, а у янголів-хлопців – значно яскравішим і насиченішим. А ось Ріка поки стримувалася виказувати свої барви, щільно кутаючись в імлисте Сяєво, що клубочилося просто над її поверхнею. Я знав, що це Сяєво мало стосунок і до нас, і навіть було чимось подібним на нас, бо несло схоже призначення – Охоронця самої Ріки. І тому воно плинуло, як і повинно було, – разом із водами, і з нами. І ми тішилися його пружній м’якості, бавилися з ним, пропускали його крізь себе, спочивали на ньому, пірнали в нього, і зривалися звідси у високу Блакить аби далі мчати звідти вниз, і знову й знову вертатися у смачну, п’янку голубінь.

2
І щасливе буття тривало й тривало, ми зростали, проявляли свої вміння. І все давалося нам так легко! Здавалося, саме тої пори я й досяг найбільшої потуги. Можливо тому мене й незмінно тягнуло до різних звершень, інколи на межі дозволеного. Моя вроджена цікавість раз по раз заводила далі, аніж це ставалося в інших. І якби ж я займався цим самостійно, то може все й не заходило б аж так далеко, як це ставалося, коли ми бешкетували разом із Світанковою Синню. Удвох ми аж надто майстерно поєднували наші вміння, і знаючи, який час нам дозволено перебувати один в одному, максимально використовували спільні зусилля, передусім, для найвищого здіймання Увись. Тут нам було особливо п’янко, аж до повної ейфорії потанення у відчуттях. Але ніжнішого, соковитішого ефіру, аніж у тих місцях, я ніколи більше не вкушав. Та й цього мені здавалося мало, і я пробував сягнути щоразу нової й нової висоти.
«- Біловітер, ти куди? Наздоганяй!» - частенько грайливо гукала мені вслід у таких випадках Синь і, користуючись отриманою перевагою, зривалася в стрімке падіння-втечу, аби першою досягнути пружної димки сяйного Охоронця Ріки. Я давав їй відірватися, але потім незмінно наздоганяв, показуючи, який я прудкий і вмілий. І ми тоді знову спліталися, аби невдовзі, разом із усіма, бриніти над водами.
Та цього разу, коли ми піднялися аж надто високо, і я вчергове віддалився від своєї супутниці, вона вже без попередження кинулася вниз, певно, аби нарешті таки випередити мене. Можливо, я тоді не помчав слідом, бо не почув її поклику, та швидше, причиною стало те, що я зауважив дещо дивне угорі, просто над собою. Наче угорі, над цією Блакиттю, щось линуло. Немов би вищі, невідомі наразі води мчали, поспішали над нами у свою далеч. І тоді я згадав свої зовсім юні спостереження щодо променів, які приносили нас у цей світ, і те, як хотілося мені більше дізнатися і про них, і про їхні доріжки. Тож, вкладаючи всі сили, я тягнувся до Горішньої Течії. І дорогою мріяв, як приведу сюди і свою подругу, й ми разом пірнатимемо в ті струмені!
Та коли я вже майже досяг бажаного, щось пружне зупинило мене. І мені, здавалося, що я доторкнувся до чогось вкрай знайомого, що тепло всміхнулося мені, але далі, усе ж, не пропустило.
Та я не здавався, і спробував протиснутися у ту велич, що панувала, вирувала Угорі, але, в результаті, лише щільно притулився до цієї Межі. Утім, від такого зближення, чуття мої раптово здобули якісь нові можливості. Неначе простір попереду відкрив свої потаємні можливості й далечі. За Межею і справді коїлося щось украй дивне, що тепер торкалося й мене. Наче вже не лише, десь там Угорі, але й крізь моє, притулене до Межі, єство мчав шалений потік, проносячи розмаїті химерні обриси. І вони піддавалися моїй цікавості, зауважуючи мене, розгорталися, наче відкриваючись моєму можливому доторку. Але це була лише моя увага, нічого окрім допитливості!
Тоді я поглянув у бік, звідки приходила сюди Ріка, а з нею й ми усі. І відстань миттєво зникла, і я міг бачити геть усе! Там і справді билися об цю Межу безліч променів, приносячи кожен своє – води, і нас, і ще чимало іншого! І було чимало доріжок Угору, серед яких я впізнав і свою! І попри увесь вищий вир, у якому все безперервно рухалося, ніщо не зникало остаточно, і дещо, як ота, моя доріжка, видавалося аж надто знайомим! Але, на жаль, зовсім забутим. Та я не здавався! І пробував згадати, закинувши своє німе запитання углиб того високого шаленства. І воно відповіло! Щось величне заклубилося просто наді мною. Якийсь час ми вдивлялися один в одного. Відтак там щось блиснуло, і відразу мене наче чимсь проштрикнуло, боляче вкололо. І далі та голка майнула вниз – спалахом до Ріки. Я ошелешено відпав від Межі, пробуючи зрозуміти, що зі мною сталося. Та знизу долинув захоплений, переможний вигук Сині, що уперше змогла мене випередити.
«- Перемога!»
«- І де ти?»
«- Як не соромно!»
Вона, вочевидь, збагнула, що я цього разу взагалі не брав участі в наших змаганнях. І ураз замовкла.
Коли я ошелешений своїми пригодами повернувся до поверхні Ріки, то зустрівся із ще однією дивиною, раніше мені не знайомою - Світанкова Синь перестала відгукуватися на мої поклики. А я ж мав їй стільки розповісти!
Та вона не лише замовкла, але й стала сторонитися зустрічей зі мною! Ні, моя подруга мило спілкувалася зі всіма, і здавалося, як ніколи радісно! Ось тільки не зі мною, наче я їй зробив щось вкрай недобре!
Подібні неприємності ставалося у янголів, які аж надто вирізнялися між собою, коли й випадкові дотики приносили їм обопільні неприємні відчуття. Їх у нас чомусь називали – образливими. Але ж я нічого такого Сині не вчиняв, і наші торкання завжди були, і досі певно залишалися досконалими! Та всі зустрічні - друзі і знайомі - тепер мені дорікали, що я образив свою найкращу подругу. І передавали, що тепер її відчуття стосовно мене – найнеприємніші!
Я ж не розумів, що з нами сталося, а Синь уникала спілкуватися навіть на віддалі. І від усього цього я почувався, як останній невдаха, в якого забрали всі смаки Блакиті.


А тим часом Ріка спадала нижче й нижче, аж доки остаточно не розлилася рівнинами Пустелі. Це дуже схвилювало всіх, і звідусіль, здавалося, линула одна лише стурбованість.
«- Тобі страшно?».
«- Лише трішки!».
«- Але все сяйно?!».
« - І в мене сяйно!».
«- Тоді летимо!».
«- Гайда!»
І хмарки янголів наввипередки здіймалися увись, і, вкушаючи небесні смакоти, теревенили про те, як течія Ріки й далі уповільнюється, змінюються її води, і щось таке важливе відбувається в них.
Тіло Ріки і справді виразно втратило свою початкову щільність, і тепер вона привільно розтікалася поміж Пустельних обріїв, заспокоювалася, і разом із цим неясне сум'яття все виразніше наростало серед нас.
«- Ох, ти відчуваєш?».
«- Відчуваю!».
«- Вже зовсім скоро!».
«- Та ні, ще рано!».
«- Швидше донизу!».
«- І я з вами!..».
«- Маємо бути пильними!».
І я, вже майже забувши про свої нещодавні великі відкриття, й собі сторожко приглядався до могутнього плину вод, чия глибінь, схоже, й справді почала відкриватися для нас. І стурбований гул голосів моїх друзів і знайомих лише наростав! Ми всі вже відали, що внизу нас очікують вкрай важливі речі,
«- Моє!»
Зненацька сяйнуло зовсім поруч, справа. Це було щасливе відчуття, що полинуло з єства Жовтого Шепотіння. Знайоме янголя майнуло донизу зі своєї сторожової висоти, але не затрималося у кольоровому сяєві Охоронця над плесом, як те ставалося раніше, а поринуло вглиб самих вод! І ввійшло туди тілесно! Нехай і без плюскоту, та цілком реально! А ми ж були лише кольоровими хмаринками, не більше того! Утім, Ріка на диво м’яко впустила Жовте Шепотіння в себе. Нехай і не надовго. Але задля чого?
Коли ж янголя випірнуло, його зблідлі кольори свідчили про крайню втому. Але воно, тим не менш, виглядало щасливим, і я знав, що так все й було. Далі Жовте Шепотіння тремко й зголодніло зависло над кольоровою димкою Охоронця, просякаючи ніжною його теплою підтримкою.
Щось важливе сталося з цим янголом у воді. І я хотів уже підлетіти ближче, аби довідатися більше, як раптом з десяток інших моїх знайомців кинулося вниз, а потім ще і ще - Ріка випрозорішала, відкрилася, виразно запрошуючи усіх нас до того, що відбувалося зараз в ній. І з кожною миттю дійство ставало ряснішим – під самою річковою поверхнею проявлялися, певно спливаючи з глибин, численні мерехтливі кольорові цяточки, відповідаючи своїми барвами кожному з нас. Я милувався ними із незнаним раніше відчуттями: захоплення, тепла і турботи, ще не відаючи, що саме ті цяточки значать, та вже точно знаючи, що вони близько споріднені з нами. І для кожної з них існували свої янголи, які зараз і вишукували їх поглядами, а, знаходячи, кидалися до них. І далі вже ставалося, що й повинно - украй бажане й важливе, і, водночас, заскладне для повноцінного розуміння такою маленькою хмаринкою сяєва, якою був я.
Запевне, аби не заважати нам відшукувати своє, в якусь мить кольорове Сяєво Охоронця, що до того низько стелилося над Рікою, піднялося вище. І безліч янголів зараз-таки ринуло униз. І ледь не відразу, немов користаючись цим підняттям, в Пустелі закружляли смерчі, помчали вихори, розмиваючи і без того нечіткі її контури. Відтак, поєднавшись, вони ринули і до Ріки. Водночас із цим нападом, різко метнулася донизу й кольорова мла Сяєва, зіштовхуючись із пустельною веремією якраз неподалік від мене - на кордоні правого берега вод. І все відразу стихло.
Пустеля миттю заспокоїлася. Охоронець більше не ризикнув змінювати своє положення над поверхнею. Утім, все вже й так майже скінчилося, і ледь не всі янголи встигли долучитися до таїнства, знайшовши кожен своє. Тепер вони невпинно виринали з вод, і над Рікою вже не вирувало сонмища спраглих до розшуків, відчувалася тільки густа, втомлена янгольська радість, що, здіймаючись у Блакить, строкато переливалася незчисленними зоряними іскринами блаженств.
А мені було дуже прикро, що я досі не зміг відшукати свою цяточку! І таких, які ще не знайшли, ставало все менше й менше. Позаду, вгорі за течією, нові й нові янголи готувалися до подібного, і навіть уже пірнали в Ріку, а тут лише з десяток таких, як і я, нещасливців, усе ще шукали й шукали своє.
«- Моє!»
Почулося гостре, як блискавка, торжество Світанкової Сині. І я, радіючи за неї, ще пильніше вглядався, ширяючи над водами разом із останніми двома невдахами. І хоча нам, у міру кволих власних сил, допомагали й інші, але й спільні пошуки поки не приносили результату. Ми стрімко здіймалися вгору, звідки Ріка здавалася особливо широкою, відтак кидалися до самої її поверхні. І тоді, з найменшої висоти, були чудово помітні й Пустельні береги, що обступали Ріку. Чомусь тут, внизу, вони стискали її найдужче, і виглядали значно ближчими. Та й це мене зовсім не дивувало. І турбувало наразі зовсім інше. Я майнув до одного берега, потім до протилежного, небезпечно наближаючись до Межі дозволеного. І тоді лише й побачив їх, і саме там, де був зупинений річним Охоронцем один із язиків пустельного вихору. Перші дві цяточки я помітив у малесенькому мішечку мілини на краю води - вони ще зберігали свій колір, а третя, моя, сіріла поруч у зовсім кепському стані - на самісінькому кордоні Ріки, на Межі життя.
«- Вони тут. Сюди!».
Відчувши мій поклик, двоє янголів розгублено закружляли поруч, а я ж бо стрімко кинувся донизу.
Це виглядало жахливо і дуже страшно. І робити так не можна було у жодному випадку, бо ж доторк Пустелі означав кінець, падіння в небуття, але я не міг вчинити інакше! Навіть не знаючи чи це можливо, я обов’язково мав спробувати. Відтак прорізав, ударився в поверхню мілини Ріки у міліметрі від своєї непорушної вже цяточки. Але нічого не сталося, окрім того, що невідома сила пружно відкинула мене назад. Але я кинувся знову. І знову. Падаючи все ближче до Межі і краю Пустелі. І в один із кидків, найдальшою і найменшою своєю частинкою таки торкнувся їх. Можливо і не зачепив, але пройшов на відстані ближчій за допустиму. Ось тоді я і пізнав на собі Пустельний подих, і силу жаги, вкладену в нього. Та за мить до цього краєм єства іще встигнувши ухопити переляк, що зринув із усіх боків.
«- Ой, що він коїть!».
«- Ох!...».
«- Божевільний!»
«- Як так можна!»
І я сам про це знав, та мені було вже не до мудрувань - раптовим холодним опіком пройняло все моє єство, збило, крутонуло, і, я без сумніву б загинув, якби мене відкинуло на Межу, а не назад, до Ріки.
Та це вже була не та Ріка, що раніше.

3
Подих Пустелі, вочевидь, стиснув мене. І певно тому я так боляче і вдарився об поверхню води, котра зненацька набула невідомої раніше чужості. Але моє важке падіння і породило дрібнесеньку хвильку, якої вистачило, аби збурити мішечок мілини, і вигойднути з пастки дві кольорові цятки, до яких миттєво кинулись їхні янголи, і третю, бідолашну сіреньку, майже висохлу – мою! На останньому схлипі хвилька усе ж протягла її до Ріки, і та закружляла й понесла, поволі опускаючи її в себе.
А навколо не стихав гамір.
«- Дивіться-дивіться!».
«- Це неможливо!».
«- Все марно!»
«- Хіба він мав таке вчиняти?!».
«- Ой, вони геть забруднилися!».
«- Вони нездалі.»
«- Лише одна з них, інші годні!».
«- Я не можу на таке дивитися!..».
« - Як бридко!».
І я сприймав те все, і не знав, від чого мені зараз болючіше – від почутого, чи від протискання зраненого єства крізь щільну поверхню Ріки. Я ж не міг дозволити своїй цяточці загубитися!
Ще трохи, ще. Я з останніх сил намагався дотягнутися до неї.
«- Моє!» – простогнала моя зранена сутність, нарешті торкнувшись, і тепер опускаючись із рідною дрібкою глибше й глибше.
І навколишнє й далі охоплювало мене неймовірним болем, про існування якого я раніше нічого навіть не здогадувався! Але я мав витерпіти, дійти до кінця - крізь знесилення, і це колюче тепло, що породжувало безупинні страждання!
І чим глибше я опускався, тим ставало гарячіше. І мені вже бракувало затрачених раніше сил, а без них я ніяк не зможу завершити почате! Але й покидати свою цяточку я не збирався. Залишалося терпіти і очікувати. І я вже майже байдуже, наче збоку, споглядав своє крайнє виснаження. Тож тільки кволо здивувався раптовій появі поруч Світанкової Сині. Вона без вагань увійшла в мене, немов ми знову здіймалися ввись, і вона вже не ображалася на мене, і не віддала перед тим водам усю себе! І мені відразу дещо полегшало. І Ріка вже не так відверто виштовхувала із себе. Тож я зібрався і остаточно обхопив собою свою сіреньку крихітку. І в ту мить Синь покинула мене. Вона й так зробила безкінечно багато. І я мав далі діяти сам. І я старався.
Ми з цяткою продовжували занурюватися у жарку глибінь, аж доки не сягнули такого ж рухомого, як і самі води, здавалося, геть розпеченого Дна. Та й воно не виглядало остаточним завершенням руху: швидше кордоном, за яким теж відчувалося буття, нехай і геть інше, - невідомий, інший світ, нестерпно жаркий, і неприємно тьмяний. Та це не мало тепер жодного значення – відчуття щасливої непорушності, неспішного покою охопили мене. Та я розгледів, що Дно поруч вкривалося безліччю вкраплень різноманітної природи і призначення. І я відав, що більшість із них не мали, і навіть не потребували свого особистого янгола, бо саме для них й існувало оте кольорове Сяєво над Рікою, що охороняло тут буття усього живого. Тільки наші, янгольські, цятки особливі, бо їм потрібні ще й ми, особисті охоронці. Тож зараз я нутром відчував, що маю робити. І я так прагнув цього! Ось тільки сил майже не залишилося, та чи були вони і в моєї цяточки після наших випробовувань? Але ми не могли відступити, й мали триматися, не дивлячись ні на що. І ми старалися.
Щоби відволіктися від болю, який несли мені зараз води, їхня неприязнь, і навколишній нестерпний жар, я уявляв собі рідну Блакить - там, високо, де так добре, де я був неймовірно щасливим, і куди я повернуся, обов’язково ще повернуся. Але пекло все дужче і сили остаточно покидали мене. Я здогадувався - ще трохи і хмаринка моєї сутності розвіється без сліду і пам’яті про себе. Аби завадити цьому, я мав негайно усе полишити і виринути на поверхню! І більше не буде ворожих стискань – я зможу поринути в Небо, насититись ним, воно очікує і приголубить спраглого мене! Та я не міг. Не міг полишити свою знесилену крихітку. Нехай ми з нею і стали іншими, аніж були раніше – я майже Пустельним, і вона теж посіріла, досі не повернувши своїх, належних тільки нам із нею, кольорів. А це й справді дуже зле. І, можливо, ми дарма перечили долі. Не збережена сторожею Ріки, цяточка мала дістатися Пустелі. А я відібрав у неї здобич, натомість ввібравши в себе чимало Пустельної спраги, з якою і занурився в чисті струмені. Таке не прощалося ні Рікою, ні, можливо, й Небом.
Сили остаточно покинули мене, тільки біль, що здавалося, сягнув своїх вершин, стискав і далі. Однієї миті навіть здалося, що я став меншим за свою крихітку. І за мить-другу зникну зовсім. І вже ніколи не побачу сяйва поверхні. А ще „я” з мого минулого раптово стали добивати мене. Їх раптом виявилося аж так багато! І стільки різного прийшло з ними. І, мов у відповідь їм, майнув гострий спалах ненависті до всього зайвого зараз, в тому числі й до колишнього, що наче зойк, явився, але тут же і вмер у мені. Не вистачало сили і на ненависть…
Усе, що я наразі ще мав, було лише любов’ю до знайденого, і ось так невміло й безсило рятованого - свого невідомого, до цієї крихітки, притиснутої зараз мною до розпеченої, але й уважно-щільної, живої межі Дна. Живе – до ще живого - в незворотній спробі, на останній межі самоусвідомлення. Невже все?
Та моя цяточка зненацька ледь помітно здригнулася! Те буття, до якого вона торкалася потойбіч від мене, здається, теж підтримувало її! Дивно, що я іще спромігся це сприйняти. Але отримане відчуття додало й мені наснаги. І я повільно, дуже повільно, згадав потрібне, і народив у собі ті самі зв’язкові, судинні промінці - випустив їх, торкнувся ними цяточки.
І наче вже із віддалі небуття осягнув, що очікуване, хай там що, сталося! Маленький відблиск зажеврів піді мною навзаєм! Моя крихітка житиме! І я вже можу повертатися, злетіти над Рікою, якщо таке диво мені знову подарується! Але сил не залишалося, і я лише спостерігав. Та крихітний промінчик живої сутності, що ось тільки вибився назовні із моєї цяточки, напевно підживлений і тим, іншим, до чого вона була притулена потойбіч звідси, зненацька прийшов мені на допомогу. І підкинув через судинки промінців, що нас пов’язували, дрібку сили, з якою я поволі й полинув назад, у життя -вгору. І я знав, що це вперше і востаннє я скористався її життєвою енергією. Більше ніколи!
Тремтливі судинки, міцно заякорені до моєї крихітки, почали витягуватися, відпускаючи мене далі й далі від себе. Достатньо відсторонившись, я помітив, що навколо кволого промінчика сутності, котрий ледь вибивався з центру моєї цяточки, зачало яскравіти й інше світіння. Так наче спалахнуло в малому і щось велике - таке саме, як і у всіх інших янгольських цяточок на дні поруч, - можливо узяте і від Сяєва Охоронця над поверхнею вод. То, можливо буде добре, і в нас усе складеться, як і повинно. І я вже уявляв собі спокусливу Блакить - отам, над головою... І мені було геть добре, нехай Ріка ще не відпускала...
Та знову якась сила різко смикнула, виштовхуючи із благої мли марень. Сердита Світанкова Синь тріпотіла над самою поверхнею Ріки. А я провис над нею і, частково в ній, зовсім безсилий, але вже повен такої п’янкої надії і радості. Поруч кружляли й інші, часто незнайомі, янголи. Вони влітали і вилітали з мене, залишаючи кожен трішки своєї снаги, і мене дивувало, що їм не бридко торкатися. І Сяєво Охоронця, що строкато клубочилося над поверхнею, теж підживлювало, і, схоже, навіть посміхалося вже в мені.
«- Все ще складеться».
«- Тримай!».
«- І від мене!».
«- На ось!».
Мене продовжували підтримувати, поки якоїсь миті не відчув, що спроможності повертаються, і вбираючи даровану енергію - краплину за краплиною - я наповнювався буттям. А разом із цим, і новими, незнайомими відчуттями. Я так захопився ними, що й забув виказати свою вдячність Світанковій Сині, і всім, хто оце допомагав мені. Я забув про все - раптово усвідомивши, що моя крихітка, звідти, із сутінної глибини Ріки, просто зараз дивиться крізь мене у навколишній мій світ! Ці відчуття захопили мене настільки, що я зірвався і помчав, особливо не звертаючи увагу на повернення болю, котрий чомусь дужчав і з кожним моїм ривком Увись. Гучнішав аж доки я не усвідомив, що Небо теж не приймає мене. Що лише Пустеля тільки і кличе, далеко не відпускаючи від себе. І чим вище я, попри біль, намагався злетіти, тим дужче вона тягла назад, і, найстрашніше, - Небо не суперечило їй у цьому. І чисті, радісні, спокусливо-смаковиті глибини Височини не могли, чи просто не хотіли тепер захищати від отого злого тяжіння. Тож мене, нехай і поволі, та незмінно відносило туди, звідки повернення неможливе. І сил, аби противитися цьому, поки не вистачало.
Рятувало тільки одне, чим вище я підіймався, тим зростали й простори Ріки внизу, і швидко подолати цю широчінь навіть Пустельному притяжінню було нелегко. Та піднятися ще вище я вже не міг - тож лише поспішно ковтав навколишню ефірну розрідженість, відчуваючи крізь її пісність, як нині ставиться Вись до мене – наскільки неприємна для неї моя пустельна присутність.
А угорі, як завжди безтурботно, порхали всі інші, немов не помічаючи, як я калічно борюся внизу одночасно і з Небом, і з Пустелею. Та що вони могли? Я мав сам знайти продовження, навчитись, призвичаїтись до всього, що сталося. І увага моєї крихітки надихала до всього подальшого!
Найперше, я мав уважніше ставитися до нового буття. Небезпечно наблизившись до краю вод, я вже встиг дещо поновити сили, і зараз, опустившись нижче, пробував знайти спасіння поблизу поверхні. І нехай тут було аж надто порожньо, та виявилося, що саме тонко простерте над плином Ріки просте Сяєво Охоронця, а не витончена і смаковита Блакить, лише й здатне було втримати й захистити мене.
Поклик Пустелі тут, якщо й відчувався, то лише ледь-ледь. Могутній мертвотний потяг, що владарював наді мною угорі, змінився тепер на тихесеньке, навіть ласкаве шепотіння.
«- Прийди…».
«- Ти ж мій…».
Та коли я щільно закривався від усього зовнішнього, подібні звертання ставали майже нечутними. Натомість оживало щось усередині, і часто таке суперечне. Спадало й гнівне, що я не повинен був так ризикувати і відбирати у всемогутньої Пустелі її здобич. Мовляв, я міг відірватися від своїх вод, і спробувати знайти щастя із іншими янголами, котрі спускалися з верхів’я Ріки вслід за нами. Могла випасти інша нагода, та й взагалі - статися багато чого, і без такої біди, яка спіткала мене! Але, не дивлячись ні на що, я відчував себе зараз по-справжньому щасливим.
І вже не надто й бентежило, що незмінно знаходячи в мені частку Пустелі, колишні друзяки стали оминати мене, й більше ніхто, окрім Світанкової Сині, не торкався мене, хоча навіть і вона робила це вкрай обережно. Та мені, як і раніше, були надзвичайно приємні її доторки, проте для неї вони тепер стали невимовно болісними. Але як би це не печалило, наші стосунки не припинилися, і я знав, що вона пробачила всі колишні образи.
Життя тривало. Ріка текла. А я так і не розповів Сині про той випадок біля Горішньої Межі. Напевно тому, що здебільшого картав себе за проявлену тоді надмірну цікавість, і мої подальші невдачі могли бути викликані саме тою витівкою. Але, разом з тим, і відчував, що все, з чим я тоді зустрівся, мало і якийсь вищий сенс. Жаль, що він в мені не помістився.

4
Ріка сповільнювалася і сповільнювалася, та й розтікалася все величніше. Береги віддалялися один від одного. Жаль тільки, що кольорове Сяєво, яке оберігало й підживлювало не лише Річковий світ, але й мене, розтягнуте над безміром плеса, теж прозорішало. Та водне буття, в свою чергу, набувало власної міці і було вже не таке беззахисне. Усе веселіше грало дрібне ряботиння хвиль над осяйністю теплих життєдайних глибин, де, поблизу з подібними собі, росла і міцніла й моя вихованка.
Все складалося, як і повинно! Тісно поєднаний зі своєю малечою судинами променів, я пильно відслідковував її визрівання, ярий інтерес до життя, до мене, до тутешньої Височини, потамовуючи наш спільний острах, бо щось, вкрай важливе, мало ось-ось трапитися - чергова важлива для усіх Подія.
Про її наближення говорило і далеке світіння внизу за течією. І це сяяння ставало все дужчим і ближчим. І, разом із ним, зростала й кількість інших, незнайомих нам раніше, янголів. І щось із ними було не так – і зовнішньо, і внутрішньо.
Вони відрізнялися від звичних мені янголів своєю зрілістю й серйозністю, і вкрай уважно щось вишукували і в Ріці, і в нас, щось таке, без чого їм аж ніяк! Тож їхні вихори клубочилися округ кожного з нас.
«- А можна до тебе?»
«- Я допоможу тобі з вихованням!»
«- Ні! Не торкайтесь мене»,
«- А може поєднатися з тобою?»
«- Ні.».
«- Ні!»
Наскільки я зрозумів, у цих, вельми поважних, янголів не було своїх вихованців. І вони пропонували нам свою допомогу, і навіть жадали перебрати на себе обов’язки вихователів від отих з нас, кому це давалося важко. Та успіхів не спостерігалося, бо ж ми усі з цим і самі справлялися, тож і відганяли особливо настирних подалі! Але тиск самотніх янголів не зменшувався, щось змушувало їх вишукувати щонайменші шпаринки в наших єствах, аби протиснутися в них.
І тільки мене вони до пори оминали, і нехай радше подивовано, але мене це цілком влаштовувало. Та Подія ставала все ближчою, а чужинці – настирливішими.
Ті, що злітали максимально високо, приносили нам нові й нові звістки.
«- Вона близиться!»
«- Це так моторошно!»
«- Але ж і сяйно!»
І ось одного разу і я побачив Стіну Світла, що, здавалося, перерізала геть увесь наш світ: і Небо, і Ріку, і Пустелю! Та води неспішно плинули туди, наче зовсім не остерігаючись ні сліпучого тамтешнього сяйва, ні важкої чорноти, яка липко ворушилася попри ту Стіну. І невдовзі обсяг довкола вже тремтів од неохопної для мого розуміння кількості вільних янголів - Стіна Світла, схоже, приваблювала, але й шалено лякала їх. І від цього ці янголи ще настирливіше чіплялися до кожного із нас, і лізли вже навіть до мене! Але зі мною у них не існувало й найменших шансів. Я турбувався про свою крихітку, як належить! Усі мої судинки діяли, і відповідали своєму призначенню. І нехай ми з вихованкою й виглядали далеко не найяскравішою парою, але точно були не найгіршими. Далеко не найгіршими! Та мене дивувало й навіть лякало, що самотнім янголам інколи усе ж вдавалося долучатися до когось із наших, поєднуватися з ними, і навіть відтісняти особливо неохайних від їхніх крихіток, займати їхні місця! Але це ставалося рідко і мало ґрунтовні причини.
У Світанкової Сині все ж бо йшло добре, та й в мене теж, хіба що за винятком постійного болю, до якого я намагався призвичаїтися, вибираючи допустимі для підйому в Небо висоти. Нехай відсутність витончених смакот найвищої Блакиті й давалася взнаки, та ми з вихованкою вже звикли до простих і грубих поверхневих страв, та й контакт між нами на помірних висотах був найкращий. Безумовно, коли я відчував, що крихітці потрібно більше, я, перемагаючи біль, здіймався й дуже високо, але це траплялося не часто, і лише з допомогою Світанкової Сині. І я був вдячним їй за це так само, як і за стримані потреби своїй вихованці. Але нинішня загальна тривога виразно непокоїла і її.
Чим ближче ми підпливали до сяйної межі, тим щільнішало навколишнє дійство. На підступах до Стіни Світла самотні янголи вже майже безперервно повивали нас собою, проникали в наші єства, залазили навіть у моє. Ці янголи були сильними й красивими, вщерть наповненими найсмачнішим ефіром, і тому багатьом спершу навіть подобались контакти з ними, зрештою, вони завжди вгощали дрібкою своєї сили, хоча приходили зовсім не для дружного пригощання. Бо насправді перевіряли міцність наших зв’язків із тим, чого так не вистачало їм! І якби моя крихітка проявляла б якесь незадоволення, чи стосунки між нами ослабли, то моє місце міг би зайняти інший. Та у наших з нею взаєминах про подібне не могло навіть йтися. Тож невдовзі мене вже нудило від цих домагань. І добре, що вони раптово припинилися.
Водночас, і води Ріки немовби перетнули якийсь незримий бар’єр. Та й Небо над нами стрімко потемнішало, невідомо звідки наповзли важкі хмари, і ми злякано опустилися ледь не до самої поверхні. І вже зовсім-зовсім близько, із виразним глибинним шелестінням і шурхотом перетинала Ріка Стіну Сяйва. Але це мене лякало значно менше за чорноту над нами, де, як мені здалося, відбувався якийсь особливий рух. І коли ті хмари наблизилися, я зауважив, що це у неймовірній кількості шугали у вишині дивовижно-неприємні істоти, які, власне, й чорнили Небо!
А ще раптом я зрозумів, що лише один і бачу їх, і саме тому, що свого часу надихався пустельною темнотою, і, що інші, хоча й відчувають неясний переляк, та не відають про присутність поруч із собою подібного жахіття.
Мого вихованця теж проймав страх, тож я перестав глядіти увсебіч. І відразу помітив Світанкову Синь, що знову опинилася поруч. Хоча останнім часом ми частенько трималися разом, допомагаючи один одному відбивати непроханих гостей.
«- Мені лячно, Вітре! Ця Стіна така страшна!»
Зараз вона відкрито тулилася до мене. Бо Стіна перетинала Ріку вже зовсім близько від нас.
«- Не бійся, просто навколо кружляють темні істоти, що й надсилають страхи.»
Та вона тільки тісніше притискалася до мене.
Ставало все темніше, а позаду ще проглядалася чарівна Блакить, яку ми, здавалося, покидали назавжди.
І в повітрі навкруги чулося одне і теж, і зовсім не нашими голосами.
«- Може краще повернутися!»
«- Вертаємо!»
«- Знову дихатимемо на повні груди!»
«- Попереду надто важко!»
«- І страшно.»
«- Назад!».
«- Назад!»
І подібні крики невпинною лавою лилися на приголомшених нас. І в багатьох складалося враження, що це справді кінець, що ми навіки залишаємо позаду себе щастя, і попереду лише жахітлива невідомість! І це проймало наскрізь. І чимало наших із тугою металося навкруги, не відаючи, як себе вести далі. Але тільки не я, проте доводилося ледь не силою стримувати Світанкову Синь при нижній димці Охоронця Ріки, де за моїми спостереженнями було найбезпечніше. Та й надто довго я вже був відсторонений від багатьох горішніх блаженств, аби аж так перейматися їхньою тимчасовою недосяжністю. А Синь виразно нервувала, зрештою, як і її вихованка. І подібна напруга стосувалася тепер усі тих, що раніше приносили своїм крихіткам щонайкраще зі світу небесного. Привчивши свою малечу до вишуканих страв, коли такі були легко досяжні, тепер ці янголи потерпали і від їхніх кпинів і вимог.
Та зрештою більшість, взявши з нас із Синню приклад, перестала нервово гасати, й повкладалася на кольорові пасма Охоронця Ріки, що лагідно заспокоюючи води, м’яко виколисував і нас.

5
А Сяйна Стіна зростала, і була все ближчою. Тож не дивно, що чимало янголів і досі ошелешено гасали, підбурюючи до подібного й тих, що оце ледве заспокоїлися.
Я озирнувся на Світанкову Синь і по-дружньому делікатно торкнувся її єства - втрата доступу до вищих смакот аж ніяк не видавалась мені нещастям, яке неможливо пережити - справжньою небезпекою були чорні єства, що спліталися в хмари понад нами. Певно тому, що всі інші янголи їх не помічали - дійсний страх і переносився на начебто відсутність Блакиті. І це заплутувало багатьох.
Я хоча й не особливо стежив за тим, що коїлося навкруги, але чимало сприймав незалежно від своєї волі. Ось іще один янгол, аж надто переляканий усім цим - зникненням світла, можливим грізним майбутнім, помчав назад, вочевидь, прагнучи повернення до щасливого минулого. І, схоже, ніхто крім мене й не помітив, як хижо здригнулася при цьому тьма низьких хмар, як зірвалися звідти слідом рої тіней, як ввійшла одна з них у боягузливого янгола, захоплюючи його єство. Ось іще один смикнувся і помчав, але так само, невдовзі повернувся, пронизаний, і захоплений чорнотою. І ще один… І ще... Ось ціла хмарка наших зірвалася, й кинулася до світла позаду, і теж була проковтнута пітьмою, яка ніяк не насичувалася, і в голоді своєму кидалася геть на всіх. Але наші води вже охопила Стіна Світла! І за мить до зустрічі з нею, ми згадали, що повинні зараз же пірнути у глибінь Ріки - і, як один, поринули в неї, просто на Дно, ніжно прикриваючи там своїх крихіток, тулячи їх до свого єства. Так само вчинив і Охоронець Річки, що покрив собою все інше живе на Дні.
І тут вже всі заспокоїлися, бо лише одному мені перебування у водах давалося з тим ще болем. Але Світанкова Синь знову допомогла, підтримала. Та поруч з нею у мене все виходило якнайкраще. І хоча біль від торкання Ріки і вчергове приголомшував, але мені вдалося зробити все, як потрібно – охопити свою малечу, заспокоїти, проявити ті вміння, які вона зараз потребувала. Тож отак міцно поєднавшись, ми й полинули в те Сяйво, що перерізало наші води – у шаленстві відчуттів, і утаємниченості дійства, що заглушили собою все інше. Навіть біль, який принесли мені води, здавалося, відступив…
І ми пройшли через це випробовування. Яре Проміння залишилося позаду. І здавалося, крім особливого нашого єднання з вихованцями, нічого більшого ніби й не сталося. Та я вже знав, що для моєї крихітки головні події відбулися саме потойбіч Дна Ріки, яке було лише межею між двома її потоками – верхнім і нижнім. І що тепер моя вихованка ще більш виразніше розділилася в собі, вирощуючи потойбіч Межі себе в іншосвітньому вигляді! І що мене вразило, на відміну від інших янголів, я добре все те бачив навіть не поринаючи крізь Дно.
І ще я помітив - від яскравого просвічування Стіною Сяйва до моєї сіренької, після зустрічі із Пустелею, цяточки повноцінно повернулася наша спільна природна барвність! Не надто яскрава, але ота, рідна, наша!..
Тож отак, цілком щасливо, ми й проминули Стіну, чи то браму в нове буття! Радість від цього переповнювала мене! І води текли далі, залишаючи чергове випробовування позаду. Тепер ми всі заслуговували на перепочинок, і на зустріч із Виссю, аби знову набратися снаги! А ще, аби виразніше осягнути зміни, які відчувалися і навколо, і в мені. Я тепер і сприймав себе інакше – нехай і дещо незручно, так, наче, раптово подорослішав. І мій колишній біль зовсім зник!
Тож я прагнув оглянути себе більш докладно, визирнути на поверхню, здійнятися у височінь. Але виконати це поки не вдавалося - променеві судинки, якими я єднався зі своїм вихованкою, не розтягувалися. Налякане раптовими метаморфозами, маля поки не відпускало мене. Та зараз вихованці особливо була потрібна моя підтримка - десь там, у нижніх водах, звикався із тамтешньою сутінню, продовжуючи своє зростання, спільний із моєю інь-цяточкою наш тілесний ян-прояв. І він, як і належало, містився в барвній сфері, якою його там огорнула моя вихованка, та й мої промінці-судинки теж опустилися в той світ. Тож і я доволі легко міг сприймати тамтешні відчуття їх обох. І вони здавалися мені достатньо бадьорими. Можливо і тому, що я спостерігав там тепер і чиюсь іще допомогу, старанну опіку над іншосвітнім тілесним нашим немовлям.
Це все не надто здивувало, бо нові, отримані після переходу Стіни Сяйва, відомості говорили саме про таке завершення проростання наших інь та ян цяточок у той світ.
І нехай це ускладнювало моє служіння, але так лише й мало бути. Тож я мав тепер відповідати і новим вимогам. Вбирати й передавати додаткові сили і снагу! І коли це видалося можливим, я, нарешті, дотягнувся до поверхні вод і визирнув.
І побачене неймовірно здивувало мене, бо над Рікою все було нині геть по-інакшому!
В розрідженій високій Блакиті тепер переливалося вкрай мляве світло, що далі розсіювалося сумними ефірними обріями, перетікаючи у печальні сутінки низів. З обох боків Ріки тягнулися ті самі, і чомусь із багряними полисками, пустельні береги. Та й над водами я не помітив жодного янгола.
І нехай ця картина мене й засмутила, але я відав, - усе йде, як повинно, що зараз ще не час покидати Ріку і линути у Вись, що води до пори самі нас підживлюватимуть. І нам з вихованцями було чим зайнятися.
А вони швидко зростали. І мене дуже тішила можливість осягати і оточувати собою це поступове дорослішання. І навіть те, що я невдовзі вже знову злітав у Небеса, особливо не скорочувало нашого спілкування. Бо воно було потрібне нам! І я не турбувався тим, що моя залежність від цяточки і її малюка стали ледь не абсолютною. Вони постійно шукали мене, і промінці-судинки, сповнювалися перетоками усе значиміше. Бо ж ми ними активно й користувалися! Я, переважно, віддаючи, а вони - спрагло вбираючи. Тож я мав постійно стежити за тим, що кому потрібно, і чимшвидше надавати необхідне. І з приємністю помічав, як ми разом підтримували притаманну тільки нам кольорову гамму, нехай вона подеколи й намагалася змінитися, щоправда, в основному саме в моєму потойбічному підопічному. Тоді я посилював свій вплив, подавав униз через промінці судин потрібні смаки висі, інші чарівності вищого світу, повертаючи ситуацію у звичні межі.
І зараз ця праця не втомлювала. Можливість знову покидати глибінь Ріки, планувати над її поверхнею, здійматися в небеса, додавали чимало нам трьом. Проте вільно літати мені вдавалося, лише коли малюк у моєї вихованки глибоко засинав. І тоді посеред сонму інших, стурбованих новою дійсністю, янголів, я бадьоро й ширяв досяжними нам висотами. Вбирав тутешнє бідне розсіяне світло, насиченість якого смаками енергій і чарівністю станів, чомусь майже не змінювалася у залежності від висоти злету. Тож збирати зараз високу поживу й справді стало важче, аніж колись. Проте ми і раніше вміли задовольнятися меншим, тож не надто й переживали. Та, усе ж, мені було прикро, що від минулої неймовірної Блакиті залишилася лише її бліда тінь - примарність, яка майже не насичувала, і не приносила колишніх насолод. Але так мало статися, я і раніше здогадувався про щось подібне.
Ще з першої миті свого буття, заледве усвідомивши себе ангелом-охоронцем, тільки-но опинившись у Небесній Висі, я, нехай і туманно, але постійно сприймав необхідні знання – про небезпеки, які чигали на шляху, для чого я сюди прийшов, куди далі лине Ріка. Нехай розумів і не все, не до кінця, тільки побіжно - зупиняючи свій погляд на найближчому першому тлі, хоча перед зором лежала ледь не безмежність. Та, зрештою, все подальше залежало суто від щасливого зростання нашого, з моєю вихованкою, малюка. Майже все. Від мене ж вимагалося лише оберігати, і наснажувати їх обох, і, звісно, самому утримуватися від небезпек і спокус - у першу чергу, від вбирання чогось темного з того, нижчого світу, в який все глибше поринав наш малюк. А він цікавився ледь не усім, до чого міг дотягнутися! І нехай, в основному, я діяв саме крізь свою вихованку, що знаходилася на межі між нашими світами, та вона вже щедро передавала все необхідне і далі.
І кожен промінець, яким я був прикріплений до них обох, відповідав за своє. Навзаєм через ці судини я отримував сприйняті ними відчуття, і з насолодою чи з турботою їх поділяв.
На відміну від моєї вихованки, цілю якої було збереження своїх барвник пропорцій, наш малюк стрімко зростав, вчився жити, і, на щастя, не мав жодних проблем зі сном. Бо саме тоді й отримував найбільше часу і для себе, і для розмов з вихованкою, нагоди підживити себе і її, а, заодно, і глибше осягнути навколишнє.
Як і інші янголи, я відчував, що зовсім поруч значно більше всього, аніж це нам відразу помітно, що чимало різного присутнє і на дальніх планах. Я не раз відчував звідти на собі й зори більш значних сутностей, аніж наш, янгольський дріб’язок. Та, разом із цим, я знав, що саме ми тут, над Рікою, найголовніші, і що без нас навкруги запанував би Хаос, якщо не щось гірше. Тож і не мав сумнівів, що все довкола, разом з нами, є Досконалим. Що так, як є, і має бути. Що у перебуванні тут і міститься найвищий сенс нашого буття. І те, що я наразі отримав, і отримаю далі – це тільки початок, новий великий, спільний для нас трьох, початок. На додачу до зібраного мною раніше, я тепер додавав і нові спільні вміння й покликання й вихованки, і нашого малюка. Це був суто наш досвід. Але існували і надбання загальні.
Я літав і роззирався округ, і з незвичністю усвідомлював, що сприймаю у всіх напрямках своїх заобрійних поглядів тільки те, що насправді пізнали інші єства. І це здавалося настільки величним зібранням, що я на його тлі незмінно почувався виключно отим малим янголям, що на свою біду лише наковталося подихів Пустелі.
Та я ще мав змогу літати і зростати, і все моє теж додаватиметься до загального! І картини світу і майбуття ставатимуть усе більш чіткими. А з ними виразнішатиме й моє буття, наше з моїм вихованцями життя. Щасти нам у цьому - нині і прісно, над миттю першою і миттю останньою!

6
Ледь помітно плинула Ріка. Зростав під пильною опікою вихованки і наш малюк. Дорослішав і я. Зрештою, як і інші янголи-охоронці. Ні, ми не ставали чимось іншим - в собі ми залишалися незмінними, такими ж кольоровими, як і раніше, хмаринками, а ось ззовні – таки так! І через якийсь час після переходу Стіни Сяйва це стало особливо помітно. Бо ззовні у цих блідих краях ми всі втратили свою зовнішню радісно-прозору барвність, і стали просто білими. Ні, наша різнобарвність нікуди не зникла, але її неначе оповило білою млою. Можливо й не цілковито білою, бо певна кількість сірого таки проступала на кожному. Та на одних - більше, на інших - менше. Хіба окрім мене, бо в моєму зовнішньому чомусь проявилося виключно біле і чорне. Тож, в цілому, я виглядав навіть білішим за інших, якби не ота пляма, що пробилася назовні! Зовсім невеличка, але геть чорна! І якби хоча б сіра, чи пустельних тонів, все ж було би значно легше. І Світанкову Синь моя відмітина страшенно турбувала. Я, звісно, розумів, що це той самий подих Пустелі, та ніяк не міг збагнути, навіщо стався його вихід назовні? Невже не вистачало мучити мене із середини? У цьому ж бо світі чорний колір був лише кольором ганьби і невиправданих нічим попередніх втрат. І подібне осоромлення янгола могло вплинути і на долю його вихованців.
Можливо я і був у чомусь винним – в дослідженнях Висі, в боротьбі з Пустелею, та не відчував себе аж таким злочинцем, якому кожен міг зневажливо дорікнути. Тож сподівався, що і ця заплямованість промине, зміниться, бо ж нічого не стоїть на місці. Міняється ж Ріка! І щодалі більшає! Здавалося, зараз вона поєдналася із ще значимішою водоймою, вчергове сповільнивши свій плин, що, начебто, зникав остаточно. Та я відав, що це не так. Рух неможливо спинити, бо не стає зупинкою навіть смерть. Тож і за Ріку особливо не переживав.
І наш малюк разом з водами продовжував рух - свої потойбічні осягання. Він і далі потребував допомоги, і я робив усе, що міг. І моя вихованка теж! І вони обоє інколи здавалися мені одною, вельми жвавою окремою сутністю, чиє власне сяйво палахкотіло у двох світах й надихало їх линути вперед і вперед. І, можливо, саме тому нас потрохи і несло кудись, бо це найголовніше – линути далі!
І ми рухалися, і довгий час цілком щасливо. Та наша спільна увага все більше зміщалася потойбіч Дна Ріки, де за Межею поміж світами, вирувало інше, вкрай насичене тілесністю, життя. І воно дивувало мене щораз більше й більше. Невже відмінність між світами могла бути аж такою?! І ледь не все там виглядало інакше. Наче ту дійсність весь час малювалося, інколи сліпо, навпомацки, інколи зримо, як треба, - і гарно, і почварно! Вони там і сприймали буття зовсім інакше, з іншими назвами і поясненнями – переважно, зі своїми поглядами знизу до ще глибших низів, але інколи дивилися і вгору. Нехай і надто відсторонено. І тоді вони говорили і про наші цяточки, які звали «душами», і про янголів, як про духів-покровителів, і не тільки про це. Та, в основному, в тому світі цікавилися виключно собою, переводячи зори вгору виключно в область неясних прохань до незрозуміло кого. З ледь не повною відмовою від дійсних природних механізмів і чуттів, що тісно пов’язували наші світи.
Тож першою задачею нашого малюка було зжитися з тамтешньою затисненістю буття, з різними вимогами і неприродними обмеженнями, напруженими стосунками. І все те вимагало чималих зусиль, втрат енергії, проявів рішучості, та, порою й обережної зваженості, і приховування своїх тонких чуттів! Тож не дивно, що наш малюк час від часу через хмаринку душі звертався до мене за допомогою, і я робив усе, що міг, аби додати йому впевненості і радості в тих важких умовах, в яких він там перебував.
Я знав, що мені, загалом, зараз не вистачало недоотриманої раніше чарівності Небесної Блакиті, зате в мені було достатньо іншого, не менш важливого. Тож мої судини-промінці працювали на повну. І сяєво, що вибивалося із центру хмаринки моєї вихованки, і далі зростало у напрямку до мене. І коло життя округ того світляка виглядало добротним, цільним і яскравим. Якби ж тільки мене вистачило й надалі! Бо підтримка - підтримкою, а без запасів чарівності таки було вкрай кепсько.
Коли у мені зовсім не зоставалося тієї чарівності, я вимолював її у Світанкової Сині, але вона стала такою вередливою – брала і брала різну, назбирану мною місцеву енергію, натомість даючи обмаль колишніх небесних смаків, значно менше потрібного!
Я пробував збирати чарівність у тутешній Висі, але це не приносило особливих результатів, бо її тут майже не було. І хоча я, зрештою, навчився хоча б щось знаходити, але ті мізерні крихти відразу й танули. А дозволити собі далеко відлучатися в пошуках, я не міг. Та на подібні мої проблеми особливо не зважалося, коли хлоп’я внизу прокидалося, я повертався і до нього і до своєї вихованки, знову й знову оточуючи їх своєю турботливістю, увагою до дрібниць.
І я старався, хоча спершу це й не видавалося надто складним, і вимагало, переважно, зосередженості на насиченості і своєрідності нашої спільної кольорової гами. І нехай багатьом і здавалося, що я не найкращим чином справляюсь зі своєю місією, але вони не бачили всієї ситуації. Іншим янголам вистачало накопичених раніше ефірних смаків, якими вони й досі ділилися зі своїми вихованцями. Та ще й із погордою ставлячись до мене, що не міг запропонувати подібного своїм підопічним. Воно й справді, маля в нижньому світі виглядало значно щасливішим, отримуючи навіть невеличкі порції небесної чарівності. А ось його душа - моя вихованка - ставилася до подібних дарунків значно спокійніше, сама ж вона майже нічого не споживала.
А взагалі, наскільки я знав, багато хто із наших тільки так і керували вихованням своїх підопічних. Хоча можна було справлятися і без постійної пропозиції особливо вишуканих пожив. Для цього, щоправда, мені доводилося добряче працювати своїми промінцями, що, нехай і відбирало чимало сил, проте виразно підтримувало зростання нижнього малечого єства. І інколи мені здавалося, що отак, через нас із вихованкою, воно й само вчилося шукати недоотриману чарівність у висях мого світу. Я знав, що це мало суттєве значення, бо саме від внутрішнього сяєва і залежала зрілість, його майбутня повноцінність, і навіть більше – наша подальша спільність.
І на радість, він зростав і міцнішав. Те саме, переважно, відбувалося і в інших янголів. Хоча траплялися і неприємності. Ставалося, що стосунки розривалися. А таке, на жаль, завжди закінчувалося фатально.
Спочатку основною причиною для втрати одне одного було те, що єства деяких із наших перед Стіною Світла захоплювали нахабні ангели-чужинці. І як виявилося, новоскладені таким чином сутності не могли повноцінно турбуватися своїми вихованцями. Кольори їхні усе більше різнилися. Зв’язки, що поєднували такі химерні сполучення не зміцнювалися, а навпаки, слабшали. Чулося навіть, що химерні ангели замість того аби приносити своїм вихованцям енергію Висі, самі пили їхню силу. Та про таке я навіть думати не міг! А ще подібних зіпсованих янголів незмінно притягували береги Пустелі, де вони, зрештою, й пропадали. І, якщо покинутих підопічних не підбирав ніхто з наших, то їх ховала у своїх глибинах Ріка. Куди вони далі дівалися, я точно не знав, але відав, що не гинули. Та це було би і вкрай несправедливо – вихованці аж ніяк не могли відповідати за справи своїх опікунів – у наших краях усе ж правила справедливість! І ми, в міру сил, намагалися служити їй.
Утім, від неприємностей не міг убезпечитися ніхто, навіть найбіліші з нас. І найдивніше, що всі ті неприємності мали властивість зростати із маленьких, таких милих сприйняттю приємностей. Можливо тому, що над нашим персональним буттям аж надто виразно домінувало насичене подіями життя наших вихованців, як на Межі, так і в світі потойбіч. І нам вже не так легко було впливати на них суто своїми зусиллями. І чим далі плинула Ріка, тим, здавалося, й менше важили наші старання.
«- Як прикро.».
«- І в мене те саме».
«- А все ж було так добре!»
«- Що ж тепер робити?!»…
Ми ледь не одночасно помітили, що наші потойбічні тілесні підопічні навчилися відсторонюватися від нас, і йшли назустріч нам лише тоді, коли самі бажали контакту. І хмаринки душ, колишніх наших цяточок, що оточували собою їх, теж виразно страждали від подібного. І все частіше траплялося, що про своїх янголів-охоронців забували й назавжди.
Напевно деякі із нас і вельми невміло спілкувалися зі своїми підопічними, так і не встановивши з ними повноцінних зв’язків. Виявилося, що одними чарівностями їх при собі не втримати, а об’єднати чуття крізь промінцеві судини, далеко не всім вдалося. Тож відсутність тонких сприйнять і порозуміння у стосунках найчастіше і приводила до остаточних розривів.
І знову ж таки, після роз’єднання зі своїми янголами покровителями, надто самовпевнені в собі тілесні нижні, поволі губили особисті самобутні кольори. Та це був звичний наслідок буття тих, що закривалися сутнісно. І нехай їхнє існування в своєму світі від цього й не припинялося, але вони таки втрачали всі шанси на визрівання. Нехай хмаринки душ і огортали їх ледь не до самого кінця, але без підживлення знизу і згори, і вони оберталися на безсилі химерності. Та й осиротілі від подібних дій своїх підопічних янголи, швидко втрачали здатність перебувати у Висі. І тоді одні втрачали свою самостійність, інших ковтала Пустеля. Деякі ж кидалися у води Ріки, щоби ніколи з неї вже не випірнути. Мало кому вдавалося знайти для себе вільних підопічних, хоча таке інколи й ставалося.
Все це виглядало для мене вкрай трагічно, хоча я і знав, що багато хто з нас іще матиме можливість розпочати все спочатку, але, найчастіше, і янгол, і його вихованці, після тривалого розривання стосунків, зникали одне для одного назавжди. І залишалося тільки мріяти, що саме в мене дійде до того, щасливого завершення, коли, зберігши свої кольори, остаточно визріле єство тілесного малюка в радісній хмаринці душі-вихованки вирине із Ріки, і спробує тут поєднатися в одне ціле зі своїм охоронцем, аби далі спільно промайнути через Горішню Межу туди, звідки ми всі сюди прийшли! І коли подібне ставалося, в Небесах відбувався той щасливий спалах, з яким довершена сутність єдиним променем пронизувала собою Вись.
Були й інші випадки, але мені зовсім не хотілося їх усіх переглядати - я волів думати й мріяти лише про найкраще. Та й хіба міг я вибирати? Хіба лише тихцем сподіватися - приречений на загальну відчуженість, із міткою Пустелі на грудях.
Можливо саме через свою заплямованість я й не часто перетинався із іншими янголами. Вони збиралися в групки, витали десь поруч, бриніли із високості, але живого простору навколо стало так багато, що наші дороги перетиналися все рідше. Та ще й усіх від початків дивувало, що врятована моя крихітка виявилася жіночої статі! Неначе це я, а не Пустеля, винний в тому, що в мене все склалося інакше, аніж в інших янголів. Та я радів тому, що мав. І не надто переживав через отаку нашу відмінність. Та й, зрештою, моя вихованка, як і повинно, проявилася в нижчому світі протилежною собі статтю, цілком добротним нині юнаком, з яким у мене вибудувались цілком пристойні стосунки!
Та попри всі ці незвичності, час від часу я таки зустрічався зі Світанковою Синню, нехай вона теж була вкрай заклопотаною і, в основному, своїм тілесним годованцем, який чомусь не надто прагнув дослухатися до особистих вищих опікунів. Світанкова Синь жалілася, що її теж постійно турбує голод – тутешнє Небо аж надто суворе. І тоді вона із надією згадувала про далекі болота, де янголи мали можливість знаходити багатшу поживу. Я теж відав про ті місцини при лівому березі Ріки - що там більше розмаїтої їжі, хоча й вистачало небезпек.
Найдивніше, що туди нас тягли й саме наші вихованці.
«- О, він у нас вже такий самостійний!»
«- І в нас!»
«- Моя нижча давно вже там.»
«- В тих місцях вони остаточно визрівають!»
І всі ми знали, що там небезпечно. Але ж не могли силою вплинути на потойбічні потяги наших вихованців. Тож Світанкова Синь навіть не пробувала зупиняти свого, надто вже харизматичного, тамтешнього підопічного.
Мені ж іще якось вдавалося давати зі своїми раду. Можливо, з огляду на свою стать, я дещо більше розумівся в прагненнях нашого з вихованкою потойбічного чоловічого уособлення, та ми і все життя не надто його балували. Але потім і в нас усе змінилося. Наш годованець, нехай і дещо пізніше за інших, але теж потягнувся до боліт! Тож невдовзі й ми досягли їхніх окраїн.
А там вистачало і без нас! І все зустріте тут не могло втішити нікого з небесних. І нехай це був ще не вирок, бо наскільки я відав, через ті болота проходили ледь не усі, та більшість в них тут і залишалась.
Я, звісно, пробував застерегти, закликати до обережності, начуваний про різне, що там траплялося. Та де там! Вочевидь, все це мало статися і з нами, та коли сталося, я розгубився.
Та що я міг зробити, наше маля виросло вже настільки, що могло за бажання і зовсім забути про мене. Тож не тиснув, і не намагався, як те часто робили інші янголи, й потаємно впливати на обставини тамтешнього буття. Тим не менше, мій тілесний вихованець, як те ставалося і у всіх інших янголів, досить швидко навчився закриватися і не сприймати мене, як постійну даність, коли з якихось причин не бажав моєї присутності. Та в подібних випадках він забував навіть і про оболонку душі. І нехай раніше в нього це ніколи не тривало надто довго, але в болотах ледь не все змінилося. Нехай і досить схожим чином. Зрештою, тут і всі проблеми янголів-охоронців виглядали більш-менш однаково. Ми ставали ніби зовсім непотрібними своїм тілесним годованцям, яким здавалося, що далі можна чудово обійтися і без усіх отих скерувань від невідомо кого. Бо ж вони вже повиростали і стали аж такими самостійними й мудрими, хоча насправді просто губили деякі чуття. Тож тривала відсутність спілкування з нами тут їх не надто хвилювала. Проте вона турбувала нас, їхніх янголів, - ми відали, що ховається за цією відстороненістю, і намагалися обережно вплинути на ситуацію, та, здебільшого, марно - тонкі сприйняття наших підопічних тут виразно пригасали.

7
Натомість, існування наших тілесних вихованців на припустельних болотах приростало іншими чуттєвими відкриттями, значно більш тілесними. І що їм тепер було до нудно-звичних сигналів від своїх опікунів, котрі, як завше, лише спиняли, застерігали від поринання в чергові пласти низьких насолод. І не дивно, що поведінка колишніх милих малюків, що так живо злітали колись з нами в дійсно чуттєву Вись, змінювалася - інколи до невпізнанності. І тоді крізь наші судини-промінці вгору линула така чорнота, що й ми самі вимушено закривалися. І коли подібне відбувалося постійно, зв’язки між нами пригасали ще більше. Стосунки розривалися. Приходило забуття, а за ним і небуття.
І особисті барви багатьох і багатьох покинутих своїми небесними охоронцями тілесних годованців стрімко знебарвлювалися – відтак, далі ставалося одне й те саме – їх безслідно поглинала чи ж бо викидала з себе на межі з Пустелею Ріка, де їх та пустка і ковтала.
І вибратися з цього виру було непросто. На болотах води, немовби, кружляли на одному місці, затримуючи і змішуючи нові й нові покоління янголів і їхніх вихованців поміж собою. І сутностей ставало все більше. І наче відповідаючи саме цим потребам, усе лівобережжя в цих місцинах трансформувалося на суцільні болота, де, схоже, й протікало життя-буття більшості. І в тутешньому нижчому світі нашим тілесним годованцям вже не потребувалося особливих зусиль для збирання енергій. Їх тут вистачало, нехай, зазвичай, вони й були сутінними. Рідко коли там зацвітали живі гарні барви. А якщо таке й ставалося, то зовсім скоро домінантна в болотах чорнота губила ті кволі ростки. Можливо саме тому з дна Ріки над тими місцями вгору і здіймався неприємний сморід. Та й перебування на кордоні з Пустелею мучило нас, а мене таки більше, аніж інших.
Утім, нехай мало хто із наших і почувався тут щасливим, та більшість не поспішала покидати ці гиблі місця. Подібний перехід, у першу чергу, залежав від волі наших підопічних, які, здавалося, там геть забували хто вони і для чого прийшли у той світ. І я був несказанно гордий за свого, що подеколи таки згадував про існування своїх вищих опікунів, і давав нам змогу поновлювати його барви. Певно, він не так піддавався смакотам тієї потойбічної сутінної чарівності, що, ймовірно, й змушувала його оточення начисто забувати про своїх вищих опікунів. Тож ми були дуже вдячні йому, коли він час від часу пробував, як в дитинстві, злітати крізь нас у Вись. А вона, з плином Ріки, почала проявляти в собі й чимало незвичного, хоча, здавалося, ефір над нами залишався таким же бідним, і ледь-ледь задовольняв найскромніші потреби. Ставалися й інші зміни.
Кольорове сяєво, що колись так урочисто висіло над Рікою й захищало води і нас від численних прикростей, тепер повністю випрозоріло, і не було жодної змоги підживлюватися ним. Хіба попри самі Пустельні береги цей Охоронець ще трохи клубочився, зберігаючи хоч якусь насиченість, можливо й спокушаючи цим деяких янголів триматися поруч. Та й Пустеля вже більше не кидалася своїми вихорами на Ріку. Здавалося, дві Протилежності знайшли порозуміння, створивши ці болота. Але в них ж бо коїлося інколи таке, що, усе ж, краще було не поєднуватися! Тож я й намагався за першої ліпшої змоги триматися якнайдалі звідси.
Відлітаючи до серединного, чистого плеса Ріки, я припадав до Поверхні вод і відверто насолоджувався ними. Зачаровано глядів у осяйну тутешню глибінь, привабливу кожним своїм прошарком, течією, а особливо – рухомістю Дна, на якому цвіло-буяло дивовижне переплетіння іншого, аніж в болотах, дійства – і неодмінно чистих кольорів, чуттів, енергій. Я, зрозуміло, при цьому зовсім не втрачав із поля зору свого годованця і хмарки своєї цяточки. Будь-який їхній різкий життєвий порух, і я повертався назад – і попри всю тамтешню каламуть, навіть ненадовго занурювався в той світ, вимушено вивчаючи тамтешнє існування. Нехай найкраще сприймалося саме через судинки промінці, коли вихованець не закривався від мене. Я міг зробити свої сприйняття ще більш тісними, але поринати ще глибше у те середовище мені зовсім не хотілося. Все ж таки, той сутінний світ, заточений у тілесні насолоди, призначався зовсім не для мене. Нехай вже мій годованець сам із ним дає собі раду – це ж його місія. Та він вже й достатньо змужнів, став цілком самостійним.
А ось більшість інших янголів, а серед них і Світанкова Тінь, особливо не стримувалися в своїх опікунських проявах. Схоже, їх ніщо не зупиняло і від найглибшого втручання у справи своїх вихованців. Я навіть знав, що дехто з наших робить там задля своїх підопічних і геть заборонені речі, та не мені ставати їм суддею. Цілком вистачало, що у мене до таких неприємностей справа не доходила. А щодо приємного, то окрім спілкування зі своїми підопічними, ми із Світанковою Синню таки навчилися разом торкатися Небесної Межі!
Для цього потрібно було тільки дуже високо здійнятися в Небо, що, здавалося, тут ніде не закінчувалося. Але так лише здавалося. Поєднуючи, як те ставалося раніше, зусилля, нам знову пощастило підійнятися туди, куди жоден янгол не зміг би злетіти самостійно. Можливо з-за нашої початкової близькості, чи ж бо тому, що сила, яка стрімко розривала наші обійми колись, за надмірної розрідженості тутешньої Блакиті, зараз не могла істотно завадити. Тож нам тепер вдавалося на довше, аніж попервах, поєднувати сутності, і ми досягали майже неможливого!
Спершу ми, як і в минулі часи, всіляко тішилися вже самому перебуванню одне в одному, чудовій самоті вдвох, здобутим висотам і неймовірній швидкості, яку вдавалося розвинути, повертаючись до Ріки. А потім, здійнявшись, здавалося на останній щабель досяжної янголам височини, ми відчули, а далі й безпосередньо намацали, ту саму, знайдену колись мною самостійно, вищу Межу.
Ми тулилися до неї, і наче інша Ріка стрімко летіла над нами - не близька, але й не така далека, аби ми не почули її голоси. Нас пронизували і незрозуміло чужі, й неясно знайомі, близькі й далекі, палкі і крижані подихи безміру вищого буття, що, здавалося, намагалося поділитися з нами новими й новими таємницями. І нам і справді тут відкрилося чимало про наш світ, і найцікавіше - про ангелів-схимників, які існували при Небесній Межі. І нехай вони теж були тісно пов’язані із життям Ріки, але значно складнішим чином, аніж ми із Світанковою Синню. Мені навіть здалося, що коли ми з нею підіймалися на ці висоти, то завжди потрапляли на очі подібним сутностям, і вони пильно вивчали нас. А ще, тулячись до Межі, ми вдихали нові, дивовижні відчуття, смаки невідомого, і я радів, що мені вдавалося ділитися ними зі своїм тілесним вихованцем. Тож у миті, коли він відкривався, мені було що йому показати.
Та нижче буття настільки переповнювалося своїм дійством, що наші зустрічі надто часто вимушено відкладалися. Та й тамтешній вир подій не раз підхоплював і мене – досягав навіть у моєму світі.
Раптово виявилося, що з деким із місцевих янголів мені доведеться буквально поріднитися. Це виявилося наслідком того, що мій годованець нарешті знайшов собі близьку подругу. І, як те найчастіше ставалося в тому світі - ніби без особливих зволікань, примірянь, пробувань-перепробувань. Певно, їх міцно скріпили саме струмені нижніх тілесних емоцій, яких у моєму світі майже не було. Та все виглядало цілком щасливо, принаймні з горішнього погляду. А ось у мене проблем при цьому виникло значно більше, бо ж тамтешня подруга мого хлопця теж мала свого янгола-охоронця, і, звісно, чоловічої статі. Та ще й такого собі гонорового Ультрамарина. Ясно, що необхідне подальше наше янгольське зріднення у верхах теж виглядало б суцільним порушенням усталених традицій. Бо і в найкращому випадку ми з Ультрамарином могли лише дружити, але не утворювати цілісну єдність, відповідну сім’ї наших нижчих підопічних.
Тож коли наші вихованці зріднювалися у своєму світі, ми переживали досить непрості моменти. Одначе, тримаючись дещо в стороні один від одного, як могли, усе ж, сторожко оберігали їхні стосунки. Тож тепер я повноцінно осягав й іншу, окрім особистої заплямованості, причину, через яку від мене намагалися триматися осторонь місцеві янголи жіночої статі. Утім, можливо, тому наші з Ультрамарином вихованці й були разом щасливими - бо їхні янголи аж так не задивлялися один на одного, а просто робили свою справу не менш старанно, аніж раніше.
Ультрамарин пишався своєю вихованкою. А я своїм підопічним. І причини для цього виглядали вельми достойними. Тож наші з Ультрамарином стосунки нехай і виглядали для інших дещо прохолодними, та, насправді, були цілком дружніми, принаймні спершу. І ми не надто вже й переймалися тим, що інші пари янголів у подібних випадках повноцінно зливалися в одне ціле, бо ж вони були при цьому протилежної статі. У мене ж для найближчих стосунків існувала Світанкова Синь, що, попри всі уподобання свого годованця, теж не надто зближувалася із іншими янголами. Утім, її вихованець настільки часто змінював свої захоплення, що жодний янгол, навіть за бажання, за ним ніколи би не поспів. І, на жаль, він допускав до себе Світанкову Синь все рідше. Його мало що цікавило з речей небесних, тож і не дивно, що він поволі сірів. І якщо вже відкривався Сині, то у такому стані, коли допомога давалася аж надто важко, і ми удвох з трудом повертали його життєві сили.
Та подібне ставалося в дуже і дуже багатьох. Я спершу ніяк не міг зрозуміти, чому так відбувається, ми ж бо несли своїм вихованцям лише справжню радість, високі відчуття, і завжди мали чим з ними поділитися. Та й, зрештою, лише янголу-охоронцю і його вихованцям дано остаточно поєднатися, аби повернутися у вищі Небеса! Тож навіщо закриватися від нас, втрачати природну спорідненість? І ясної відповіді щодо причин подібних лих я не знаходив.

8
Та пошук пояснень непокоїв не лише мене. Кожен із нас, янголів, непогано знався на чомусь своєму, особливому, тому ми стале намагалися обмінюватися назбираним - і отримані зібрання тішили не тільки наших вихованців, коли вони зацікавлювалися подібним, але й нас. Бо що є приємніше, аніж ділитися назбираними скарбами! Та, знову ж таки, найкрасивіші віднайдені поєднання в мене виходили тільки зі Світанковою Синню. У нас із нею з якогось дива склалося цілковите взаєморозуміння, навіть мляве багряне світіння прихованого від мене колишнього мого „я” ставало кольорово ніжним, тільки коли дотикалися саме наші єства. І особливо яро спалахувало за отих польотів до Межі, з яких ми недарма поверталися повноцінно щасливими.
Це вельми дратувало її нових, вимушених партнерів, які очікували від Світанкової Сині тісніших стосунків. Та куди там. І Синь картала себе за подібну відстороненість, але нічого з цим не могла подіяти. Та навряд чи саме її незріднення з іншими янголами було причиною розривів стосунків її вихованця з його новими й новими подругами. Ось мій ж бо тримався попри нашу з Ультрамарином дружню відчуженість!
Тож струмені Ріки й далі несли нас поруч. Хоча й не ми вибирали все подальше.
Утім, мене здивувало, що я все частіше став отримувати запити від мого тілесного вихованця замовлення на те чи те вище осягнення. Звичайно, інші вихованці теж зверталися до своїх опікунів за чимось особливим, але щоби це відбувалося більш-менш постійно й цілеспрямовано, то таких випадків ставалося обмаль. Тож мені доводилося тепер частіше перетинатися з багатьма і багатьма іншими янголами, аби знайти потрібне. І хоча мені й намагався допомагати Ультрамарин, і, як завжди, поруч клопоталася й Світанкова Синь, та я частенько вже не міг упоратися з отриманими проханнями, і тоді наш вихованець не знаходив собі місця, діяв на власний розсуд, і часто – не найкращим чином. Тож і не дивно, що Ультрамарину не надто подобалися подібні зацікавлення мого підопічного. Перед ним його тілесна вихованка не ставила надто складних завдань, чи ж бо він вже відчував її поступове розчарування, деякі розбіжності з моїм підопічним в цілях життя загалом. Ось тоді й повною мірою проявилося його дійсне ставлення до міченого Пустелею, колись майже родича.
Тож тепер Ультрамарин почав проявляти до мене вже ледь не відверту зверхність, вважаючи, що це саме я погано впливаю на свого підопічного, і що в цьому винна і моя чорна мітка. А ось він все чинить правильно і його підопічна була б щасливою без усіх отих моїх відмінностей. І з того, що Ультрамарин усе більше прискіпувався, я зрозумів, що незабаром стануться великі неприємності і в нижчому світі.
І вони не забарилися. Довкола Ультрамарину і справді невдовзі заснували численні янголи-жінки зі своїми блідими на кольори вихованцями із самісінького Дна боліт. І, схоже, з цими новими єствами у його підопічної виникало й краще порозуміння, аніж із нами. Так, звичайно, я був обпечений Пустелею, і багато скоїв задля того, аби в мене не склалося звичного, як у всіх інших янголів, буття. І не мав жодного права ремствувати. Та зараз я лише шукав доречного наповнення до питань, які ставив перед собою і мною мій годованець, і несказанно радів, що він за власною волею відходив усе далі від отих боліт, що, напевно, й стало основною причиною його розлучення.
За своєю заклопотаністю я не надто роздивлявся, кого саме стрічав тепер на своїх шляхах мій підопічний, та чим далі ми віддалялися від Пустелі, тим дивніші янголи траплялися мені. Часто й ті, що шукали свого нового місця в житті. Я знав, що втративши своїх вихованців, кожен із нас міг спробувати зріднитися з єством іншого, близького собі, янгола, котрий не втратив своїх підопічних - приєднуючи свою сутність до їхнього буття. І знав я, що таких поєднань може бути чимало, і здатності подібного складеного з багатьох єства значно зростають, і це відповідно відбивається й на здобутках їхнього, тепер вже спільного, тілесного вихованця. Хоча я і був далеким від янгольської громади, що досі намагалася триматися осторонь від мене, та дещо таки відав і вмів. І здатен був рухатися далі.
Тож на шляху від боліт мене дивувало, що більшість з усіх стрічних тепер були саме такими - поєднаними янголами. Певно і я дивував їх, набагато складніших за мене і досвідченіших, що самостійно лину зі своїм підопічним з цілком виразною душею, і не до боліт, а в іншому напрямку. Я хоча особливо й не переймався їхніми відчуттями і враженнями, та відкинути їхнє оточення, знехтувати ними, аж ніяк не міг. Та й нові осягнення робили мене відповіднішим усьому навколишньому. До того ж, постійно перебуваючи в просторі над серединою Ріки, я набагато легше знаходив потрібні мені й моєму годованцю ефірні смаки. Вони, здавалося, самі летіли назустріч нам, неначе та сама, завжди жадана мені, Світанкова Синь.
А ось Ультрамарин повністю зник із нашого життя - його вихованка не захотіла полишати зручну болотну місцину, до якої чуттєво приросла. Та вона й не так вже переживала через усе, що сталося, а ось нам розрив дався нелегко. Мій хлопець дуже переживав. І жодні мої старання довгий час не могли виправити ситуацію – кольори вихованця блідли, йому ставало все гірше, нехай він і далі вперто сунув від отих клятих боліт. А ось його душа, та сама моя цяточка, навпаки, з кожним кроком оживала.
Не знаю, що нам тоді допомогло, можливо й те, що стали з’являтися нові, густо насичені високими барвами смаки, які при болотах не проявлялися. Та спершу нам було досить зле, і стрибки настроїв нашого підопічного виразно втомлювали. Навіть відкриваючись для допомоги, він швидко спустошував мене, інколи навіть не помічаючи свого спраглого контакту, і емоційної прірви своїх нинішніх потреб. Я ж, на відміну від нього, майже не виріс із миті свого приходу сюди. І все ж, я щиро радів, що він не здався і далі линув у більш чисті води. Але кого і що він тут шукав?
Ми досить далеко вже пройшли Рікою - далі, здавалося, нас очікувала лише повна самотність. Та вона була такою лише для мого вихованця, хоча залишала свій відбиток і на мені. Але коли переді мною не стояли конкретні завдання, я неодмінно зривався до Світанкової Сині, в якої справи на краще так і не пішли. Вона геть втомилася, і якби не я, то й не знаю, чи протрималася б так довго. Але й вона мені завжди допомагала. Особливо на початку, та й чого вартували оті наші, хоча зараз і не часті, польоти до Межі! Я міг багато чим пояснювати свій потяг до неї, та насправді розумів, що він вищий за мої знання і розуміння дійсності, наче нас єднало і щось незбагненне. Бо жити без неї я, здавалося, і не зміг би. І як добре, що вона завжди була десь поблизу, і відразу відповідала на мій поклик. І ніби особливо не звертаючи увагу на загальне ставлення до мене, навіть більше того, - мені навіть інколи здавалося, що вона наче й трішки завидує мені. І ось цього я ніяк не міг второпати – як можна заздрити міченому Пустелею? Хіба не відаючи про те, як незгасно пече залишений Пустинею слід, випускаючи з зору постійну зневагу інших? Але вона все те добре знала, бо в якійсь мірі постійно поділяла зі мною той вантаж.
Утім, справи із її вихованцем складалися гірше нікуди. Світанкова Синь старалась, як могла, і я разом із нею, та особливої користі від цього вже не спостерігалося. Та і що ми могли вдіяти, коли її підопічний остаточно відмовився від нашої допомоги, - як не крути, а все його життя там тепер звелося лише до потойбічних, глибоко болотних реалій, і інше його зовсім не цікавило.
І зрештою сталося, як мало статися, - він повністю порвав стосунки із Світанковою Синню. А подібне, виокремлене, існування дуже швидко привело його і до повного знебарвлення. Промінці зв’язків, що сполучали його зі Світанковою Синню, обірвалися з того боку, і разом із останніми надіями. І він зник з її поля зору разом із такою ж знебарвленою, багатостраждальною своєю душею – невидимою нині хмаринкою, що колись так жваво зросла зі знайденої Синню на моїх очах в Ріці милої цяточки.
І ось тоді й для Сині почалися найважчі випробування - бо вже ніколи не станеться для неї сподіваного визрівання і цілісного єднання зі своїм підопічним, що власноруч позбавив себе і її спільного майбутнього. Вона втратила і свою вихованку. І тепер з нею могло статися будь-що. І хоча їй ще було не до помислів про свою подальшу долю, та вибір у неї був обмежений.
І якби я знаходився на її місці, то і мені спершу б не хотілося продовжувати свій шлях отут. Та в мене і ситуація виглядала дещо інакшою. Бо я навіть уявити собі не міг, що міченому Пустелею вдасться приєднатися до якогось благополучного янгола. І повернутися назад, піднятися вгору Річкою до брами Світла, я теж не зміг би - таке потребує надто багато сил, а мені потрібно ж було іще перемагати й спротив Пустелі. Тож перед Світанковою Синню, хоча і поставав непростий вибір, але він існував, якщо, звичайно, вона чогось ще хотітиме після того, що з нею сталося. Та я їй допомагав, підтримував, вдихав в неї частину назбираної для свого вихованця енергії, розуміючи, що це їй особливо не допоможе, але підтримає її чуттєвість - і чим швидше вона прийде до тями, і зробить свій вибір – тим швидше позбудеться страждань. І можливо приєднається до когось. Так, можливо вона втратить якусь частину свого вільного «я», але ж від цього їй вже нікуди не дітися.
Синь могла спробувати вибрати будь-кого із відомих їй янголів, зрештою, спробувати доєднатися до тих складених ангелів, з якими я зустрічався тут, посеред Ріки. Навіки прикріпляючись до іншої сутності, вона зберегла би свою особистість в межах поєднаної цілісності, тож не так вже це й страшно. Та Синь продовжувала страждати, гостро переживаючи свою втрату. І її відносило все ближче до Пустелі, де, як я знав, на неї вже очікували вічно голодні Пустельні сутності.
І я супроводив її майже до Межі, з-за якої вже не існувало вороття. О, мої прохання і прощання вже не раз торкнулися її. Додати до них щось вагоміше я не міг. Як не міг і дозволити собі відчути все те, що з нею станеться далі. Тож, тепер поруч з нею, я повністю відособився від усього оточуючого. Нехай станеться все, що повинно статися, тільки я не хочу пізнати й цього болю. Не хочу! Напевно саме це моє чергове страждання за звичкою і притягнуло її до мене. Світанкова Синь ввійшла в мене ледь не на самій Межі, нехай саме так, як входила раніше, коли бажала підтримати мене! Та цього разу я міцно охопив її собою, всіма судинами промінцями, і помчав у бік Ріки. Відчуваючи, що вона не противиться нашому тіснішому єднанню, і що саме так я і мав чинити, аби хтось міг доєднатися до мене. Тільки так, і не інакше, - дивно, що об’єднані янголи мені нічого про це не повідали…
Я й далі обіймав згорьовану, помітно поталу хмаринку Світанкової Сині, все виразніше відчуваючи, як поступово теплішає і світлішає вона. Як її зір нарешті відволікається від колишнього в бік подальшого, нового…

9
А потім прийшло Блаженство - у всій барвистості проявів, у всіх тонкощах і безмірах поєднання наших світів. Я вже перестав дивуватися, що зі всіх можливостей, зі всіх янголів, Світанкова Синь чомусь вибрала мене, міченого Пустелею - точніше, вибрала нас. І мені було страшно, що, не знаючи як це робиться, я міг втратити її назавжди. Але тепер вона, ні, ми – навіки разом. І я не змінив своїх кольорів, і Світанкова Синь у нашому поєднанні залишилася собою, лише чорна пляма ззовні стала значно меншою – тепер вже ледь помітною!
І ми тепер завжди літали разом, і легко здіймалися до Небесної Межі, і спільно опікувалися і нашим підопічним, і його душею! Схоже, таке наше злиття вельми сподобалося їм. І не тільки сподобалось - вочевидь, наше поєднання надало вихованцю й нових здатностей, бо він ще рішучіше подався до правого берега Ріки. І нам цікаво було за ним спостерігати, хоча й не лише за ним. Рухоме Дно, яким він мандрував, вкривало безмежжя різноманітних сутностей, з уособленнями яких наш вихованець постійно стикався в своєму тілесному світі, з якими співіснував, і цілком природно контактував. І нехай ті істоти в своїй абсолютній більшості, не мали особистих персональних янголів, та їм цілком вистачало турботи Охоронця Ріки - і життя не менш яскраво наповнювало їх. Я знав, що вони не визрівають так, як наші підопічні. Що їхній шлях тут значно коротший і простіший, що вони не здіймаються на поверхню Ріки, аби спробувати і собі злинути в Небо. Але вони і не зникали безслідно, і в них було своє «далі». Не дарма ними так піклувався Сяйний Охоронець, для якого найголовнішим було якраз усе те, що не мало своїх янголів.
А ще саме тут ми пізнали, що Ріка зовсім не нескінчена, бо не в такій і далекій далечі вона, стрімко розлившись, помітно міліла - поволі переходячи в нижній світ, в якому, зрештою, і зникала. Наче Пустеля випивала її. І я знав, що всі Річкові небесні жителі колись змушено покинуть рідні краї - і ми теж. І найкраще, якщо спільно - коли будемо готові для подальшого переходу, коли визріємо.
О, тепер, більше відаючи і про майбутнє Ріки, і про своє, ми із Синню вже зовсім інакше сприймали і стрічних, подібних до нас, поєднаних янголів. І вони з більшою цікавістю ставилися до нас - таких не типових. І чимало нам розповіли, показали. Тож отак ми із Синню дізналися, що наша Ріка і справді не єдина, що під нами теж протікають Ріки. І чим нижчі вони, тим темнішими є і їхні води, і істоти, котрі при них живуть.
А ще ж є води вищі - за Небесною Межею, котра в деяких місцях опускається і до нашої Ріки, і ходили чутки, що між усіма Ріками можливі перетоки, а отже і живе сполучення.
Ми передавали ті відомості і своєму тілесному вихованцю, що вельми цікавився буттям Ріки, і він тепер, схоже, теж узявся за розшуки переходів угору, обираючи свої особливі дороги. І нам цікаво було спостерігати за ним. І хоча в тих місцинах, які він зараз обирав для життя, було обмаль подібних йому істот, - та він, схоже, й далі віддалявся від усіх, тримаючись особливо прозорих течій, що линули до правобережжя. І невдовзі він вже здавався чи не єдиним, хто линув у тому напрямку. Всі інші, прості янгольські вихованці, зазвичай, трималися болотяних місць. Проте були й інші єства, якими піклувалися великі, складені ангели. Такі в цих місцях траплялися все частіше. Їх, певно, цікавив Річковий Охоронець, що подекуди вів себе надто дивно – злітаючи в деяких місцях аж надто високо над Рікою. Певно саме цим усім вельми й зацікавився наш годованець. Що, переважно, і відкрилося в особливому закутку Ріки при її Правому березі, куди ми із Синню прилинули слідом за ним. Просто перед нами, здається, над самим багряним маревом Пустелі, в обрамленні безлічі веселок, згори спадала інша - зовсім юна Ріка! Нехай іще достатньо віддалена від нас, вона злітала, як і наша колись, із осяйної Високості. Потім неспішно вирівнювалася і плинула уже рівниною Пустелі. Стіна Світла, що перетинала її, і через подібну якій і ми пройшли колись, звідси виглядала лише Ворітьми для входження у нижній світ. І ми все це бачили тільки тому, що, Межа з Верхнім світом в цьому місці, аж надто близько підходила до наших країв. Та яке це мало значення для насолоди споглядання?
І ми з Синню вглядалися і згадували, як хороше було над нашою юною Рікою, і так хотілося спробувати ті смаки! Та перелетіти через Пустелю в ті юні води не видавалося можливим. Дивно, що й плин нашої Ріки після появи Ріки молодшої, став ще більш помітно завертати вправо. Як, певно, зліва до нас притискалася на видиху своєї потуги стара Ріка, так і ми тягнулися до Нової. І наш годованець теж відчував її і, схоже, прагнув більш тісного знайомства з нею. Але навряд чи йому міг тут хтось із цим допомогти. На відміну від абсолютної більшості тих, із ким були ми на початку шляху, а потім і на болотах, тільки він і дістався сюди.
А правий берег все крутіше завертав у бік Нової води. Вири і раптові мілини, загрозливий подих Пустелі – все тут зібралося до купи. Ці місця просто дихали небезпекою. І, вочевидь, нашому вихованцеві доводилося досить туго. Та він знав, чого саме хотів, і невпинно рухався далі.
Води Нової Ріки, як і Межа між світами, були вже зовсім поруч. Ми із Синню тільки й спостерігали, як поступово танула поміж Ріками вузька смужка Пустелі, бачили, наскільки світлішими виглядали ті Води у порівнянні з нашими. І кидалося в очі, як багато там ефірної поживи! Та ще й обмаль схожих на нас, таких милих, юних мешканців Неба.
А Ріки й далі зближалися, і Пустеля поміж ними, змінювалася все виразніше, певно просякаючи водами з обох боків, в деяким вузьких місцях, здавалося, навіть частково втрачаючи свою гостру чужість усьому живому. Але ж про те, аби перетнути отой перешийок не могло і йтися! Навіть якби полоса Пустки, що відгороджувала одні Води від інших, зовсім зникла, жоден янгол не зміг би і на йоту перетнути лінію незримого кордону, принаймні, допоки тут існувала лише тінь від Пустелі. Та ця тінь безперервно тягнулася, як позаду, так і в далечінь попереду, і витончення кордонів, здавалося, зовсім не впливало на її ворожу присутність.
Та все те, що так лякало нас із Синню, не надто турбувало нашого вихованця.
Його нинішня вмілість дивувала мене, а Світанкова Синь відверто захоплювалася його сміливістю, як і відкриттями, здійсненими ним у своїй нижній сутіні. Моя супутниця значно тонше відчувала навколишнє, аніж я, хоча й досі сприймала тамтешнє життя нашого годованця в основному крізь мою сутність. І нам було з чим познайомитись. Нехай більшість відомостей годованець отримав саме з наших злетів до горішньої межі, але лише він один і зумів їх розтлумачити, і зараз ще й вельми вправно користався тими знаннями!
Окрім нових вод, що так манили нас угорі, ми тепер бачили й нижчу природу буття. Виявилося, що старі Ріки, танучи внизу, ярусами збігалися одна під одною, і так спадали й далі вглиб нутра Пустелі. Тож недарма попід рухомим Дном нашої Річки ховалося старе Дно іншої, і не одне воно! А ще нам стало відомо, що зовсім донедавна, меж між нижніми Піками довгий час не було.
Ці відкриття чомусь мало важливе значення і для нашого вихованця, хоча, знову ж таки, все це було добре відоме тутешнім небожителям – тим самим ангелам-схимникам…

10
І ось наш вихованець, нарешті знайшовши своє місце в Ріці, розпочав активно вивчати нижні і верхні течії. Не знаю, як йому вдавалося проникати в них, але він час від часу зникав зі свого тілесного світу, та потім повертався в нього! А ще ми помітили, що коли він пірнав нижче, то води нашої Ріки в його місцях трохи сутеніли, і навпаки!

В такі миті наші судинні зв’язки напружувалися, тягнучись услід за ним, і не скажу, що нам із Синню подобалися відчуття, які ми при цьому отримували. Але після повернень кольори нашого підопічного особливо не змінювались, тому ми й не надто хвилювались - аж допоки одного разу він, створивши невеличку хвилю тут, на поверхні, не переплюснувся крізь тінь, що розділяла в найтоншому місці нашу й вищу Ріки!
І хоча ми його відчували, і бачили тепер потойбіч – в нових свіжих водах, але перелетіти до нього не мали жодної змоги! Це спершу нажахало нас. Ми не розуміли, навіщо він туди пішов. Та наче сяйні струмені полилися від нього звідти до нас, що, як виявилось трохи пізніш, вельми не сподобалось багатьом - і в нашому світі, і в нижчих. Не сподобалось, передусім, тим, в кого, як ми помітили, в єстві були присутні і темні сутності.
Утім, лякалися ми не довго, бо наш вихованець тоді ледь не відразу повернувся, і вже не перелітаючи через тінь, а знайшовши перехід у свій колишній нижчий світ просто наче крізь Пустелю.
Проте, як виявилося, повернувся він ненадовго. Бо знову і знову навідувався у відкриті ним простори нових вод, аж доки не переселився туди остаточно. І тоді вже свіжі струмені полилися сюди щедрим потоком! І ми із Синню не знали, як на таке і реагувати.

Та контактувати з нами наш підопічний не переставав, - напроти, він іще уважніше почав ставитися до наших взаємин.
Але відтоді так і повелося – він, ледь не постійно перебуваючи у новій Ріці, лише періодично повертався до старої. Іще ми помітили, що плин води тої нової Ріки, рухомість Її Дна, немає там над нашим підопічним жодної влади. Він завмирав на одному, вибраному ним місці, чи вільно рухався, і, що було зовсім нечуваним, навіть супроти течії. Але коли він на коротко повертався сюди, то рідні води знову брали над ним ладу, виразно затінюючи його просвітліле єство. Напевно саме тому, він і не часто бував тут.
Утім для нас все це виглядало незбагненним викривленням здавна відомого плину подій. І не особливо тішило. Бо ж коли тепер станеться оте, жадане, наше спільне визрівання, якщо води більше не керують нашим вихованцем, і чи колись виведе його наша Ріка на свою Поверхню, аби він міг спробувати поєднатися з нами? Але якщо він сам не бажав такого, то чому усе ж періодично повертався сюди?
Тільки значно пізніше ми із Синню помітили, що на повернення нашого годованця, вже окрім нас, очікували й інші сутності, котрі шукали зустрічі з ним. І дехто з них приходив з найнижчих Рік.
Та ми так хотіли завершити наше буття тут спільним єднанням, як те подекуди ставалося в інших!
В Річці постійно визрівала якась кількість янгольських вихованців. Зрозуміло, що кількість визрілих у десятки й десятки разів була менша за загальну нашу кількість. Але й це було ще не все. Коли визрілі вихованці підіймалися на Поверхню і пробували поєднатися зі своїми янголами, то тільки найменшій частині з них вдавалося створити довершеність, яку приймало зі щасливим спалахом Небо. Інші переживали непрості моменти, коли напружуючи всі сили, намагалися з’єднатися якомога щільніше, але нічого з того усе ж не виходило. Відтак вони тут, при останньому плесі, і залишалися – напівз'єднаними півсутностями, виснажувалися на Поверхні і тоді вже танули на Дні - янголи і їх вихованці, що не зуміли злетіти в Небо. Спостерігати за цим було важко. Утім, до поєднання, нам із Світанковою Синню чомусь не вдавалося так само виразно, як зараз, бачити таке. Але нині усе змінилося.
Тож на повернення нашого вихованця разом із нами чекали і втомлені такою своєю непідйомністю пари янголів і їхніх вихованців. І коли він з’являвся, вони кидалися, наче в останній надії до нього, і він дійсно переводив якусь частину із них крізь Пустелю до вищої Ріки. Що відбувалося з ними у новому світі, можна було лише здогадуватися. Та, судячи із відчуттів нашого годованця, ці напівсутності отримували кращу нагоду визрівати, і злетіти в Небо вже там!
А ще ми завжди помічали, що наш підопічний брався переводити у новий світ лише пари близькі йому за гамою кольорів. Тільки такі, зрештою, і очікували на нього тут. Отак ми дізналися, що окрім нашого вихованця, є й інші, що переводять крізь пустельний перешийок тих, що заслуговували на світле подальше. І нас уже не дивувало, що таке відбувалося саме тут, в особливому місці біля правого берега Ріки, бо колись і крізь наше лівобережжя приходили істоти зі Старої Ріки, та ми не надто тоді звертали на це увагу. І в цьому всьому відчувався якийсь високий сенс, хоча й був він, наразі, повноцінно недосяжний нашому скромному янгольському розумінню.

І подібне тривало, й тривало, і ми знали, що так, вочевидь, і має бути. Наш вихованець, не втрачаючи з нами найтонших стосунків, жив своїм, насиченим життям. І ми, з Синню, раділи його і своєму буттю, проводили і зустрічали, запитували і відповідали, а ще шукали й знаходили багато чого у Високості. І, схоже, поступово й самі ставали отими, непомітними малим янголятам, ангелами-схимниками, яких колись ми вперше узріли біля Небесної Межі. Та нині ми вже не знали жодного окремого янгола з тих, із якими колись ми прийшли сюди з водами Ріки. Але не печалилися такому тривалому своєму існуванню тут, бо воно, напевно, теж мало свій сенс. І ми із Синню щасливо осягали його разом. І готові були приймати вічність саме такою, якою вона видавалася нам зараз. Хоча й відали, що зрештою, все проминає, і рано чи пізно станеться те, що вчергове змінить наше буття.
І така подія сталася…

11
Одного разу, за короткочасного перебування тут, наш вихованець загубився попід Дном свого тілесного світу. І ледь не відразу наші судинки-промінці повідомили про біду!
Ми вже відали, що ті, виняткові особистості, які, подібно нашому вихованцю переправляли не визрілі пари у нове життя, інколи безслідно зникали. Ми знали, що таке не раз ставалося, і що немає для таких випадків єдиного рятівного рішення. І що міцні зв’язки, які поєднували ангелів зі зниклими своїми підопічними при цьому самі по собі ніколи не розривалися. І що тоді, через судинні промені, начебто задля порятунку наших підопічних, висмоктувалися із ангелів-охоронців усі їхні сили, і це тривало поки в ангелів-опікунів вистачало снаги шукати у Висі поживу. Але, зрештою, все завершувалося однаково, - вкрай виснаженого ангела затягувало на Дно Ріки, звідки він уже ніколи не повертався. Те саме, вочевидь, нині загрожувало і нам із Синню!
Ми аж надто гостро відчували, що наш вихованець потрапив у біду, і ми повинні йому допомогти, але як – не знали… І нехай він зараз і потребував значної нашої підтримки, але в мене складалося враження, що й цілком щиро не бажав приймати її. Наче все пішло і далі йде супроти його волі. Дізнатися більше ми не могли, бо він, хоча й повністю не закрився від нас, але шпаринка між нами була аж надто вузькою, куди протискалася лише енергія підтримки. І це не могло продовжуватися вічно. І ми мали на щось зважитись…
Напевно мені призначено було постійно поступати неправильно, бо я вирішив не очікувати доки нас із Синню повністю знесилить ця біда. І хоча підказувало щось - таки легше піддатися, повністю знесилитися, і тоді Дно розірве усі зв’язки між нами перше, аніж станеться значно гірше, та я вибрав боротьбу. І Синь підтримала мене.

Ми знали, де шукати. Усе ж таки, ми летіли донизу за тонкими промінцями судин, що нас пов’язували із нашим годованцем. І нашого єднання не змогло розірвати і щільне жорстке Дно нижнього світу. А, можливо, воно і поблажливо так манило нас – як це робила Пустеля, коли збирала свої жертви.
Та нехай ми із Синню тепер і порушували всі мислимі правила, поспішаючи на поміч, але іншого вибору для нас не існувало.
Протиснувшись крізь перше Річкове Дно, ми промайнули спільною сутністю за натягнутими промінцями наших судин крізь сутінний тілесний світ нашого вихованця і пробивши друге Дно, зупинилися потойбіч - у спраглому холоді темного суму і глибокого смутку. Там, куди ми проникли, відживав своє зовсім не прийнятний нам, геть сплюндрований старий світ, що поволі танув у ще темніші глибини. І повернення звідси для нас, теж, схоже, не існувало. І не тому, що ці світи були проти, просто двері, якими ми пройшли в один із нижніх обсягів, щільно закрилися за нами!
Ми здогадувалися, що сходячи сюди, ми, як і наш вихованець, можемо потрапити у безвихідь, стати беззахисною поживою для сутностей, що несли нам смерть, що нещодавно обманом упіймали в свої жахливі тісні комірки нашого вихованця, і тепер пили його життєві сили. Вони жерли і один-одного, але найбільше, усе ж, впивалися соками вищих світів, звідки сюди потрапив і наш вихованець. Нас із Синню,Ю вочевидь, не випадково затиснуло в якійсь щілині, крізь яку й линули судини промінці. І тут нас тримали доти, доки вищий світ не відмовився від нас, бо наше перебування внизу не могло бути надто довгим.
Ось так, зійшовши в цю тісну могилу, ми на собі пізнали, що таке груба тілесність, якою, наче кригою, невдовзі охопила нас тутешня тьма. Та й чи слід було дивуватися такому покаранню тим, хто свідомо покинули все блаженство свого призначення, даровану осяйність, зрештою, саме Небо. І тепер стаючи тими, що справедливо отримали тлін занурення в зло, яке тут спрагло заковтувало і заковтувало все, що опускалося згори. Про подібне поневолення навіть мислити не годилося, не те, що самим прилітати сюди! І чи достатнім виправданням стало те, що ми нарешті зустрілися віч-на-віч з нашим вихованцем? Але ми й досі прагнули врятувати його…

12
Місце, в яке ми зрештою потрапили, нагадувало щільно стиснутий невідомими нам силами і перенесений углиб пітьми шматок Річкового Дна, тепер вже старого, позбавленого руху, безплідно мертвотного, дуже невеликого за розмірами, але з тими ж магічними якостями, що й Дно загалом. Ми ніколи ще не потрапляли в подібну тіснину. На додачу вона була переповнена іншими в’язнями, яких тримали тут у стані півсмерті.
Гострий жах пронизував нас від одного вже усвідомлення, що всі тут містилися тільки задля того, аби віддавати свої сили тьмі, що саме сюди зі світу янголів лилася енергія. Та її відразу й забирали від в’язнів розмаїті пустельні сутності. І все тривало й тривало, доки полонені, помираючи, не віддавали останні краплини себе.
Це було місце торжества зла. І воно мало тут чимало облич, які відкрито сміялися над нами із Синню, приковуючи наше, обледеніле грубою корою, єство, навпроти нашого ж вихованця. О як радісно було їм захопити і використати такого ангела, яким були ми із Синню.
Вони певно сподівалися отримати від нас щось неймовірне. Навряд чи їм живцем колись потрапляв до лап подібний нам складний ангел. Тож вони ще не розуміли, чим таке може невдовзі обернутися. А потім вже стало надто пізно.
Зрештою, зло нічого не могло нам протиставити з того моменту, як ми увійшли у цей світ, бо що може зробити пітьма зі світлом?
Пустельні сутності розраховували тягнути з нашого вихованця сили, доки ми посилатимемо йому енергію Висі. А потім, певно, захотіли щось подібне отримувати і від нас. Але сталося інше. Та й нікому було надсилати нам сюди небесну енергію. Але ми її ще мали в собі, і готові були використати!
Наш вихованець висів навпроти, прикований до стовпа, оповитий якимись тілесними дротами, і виглядав повністю знекровленим, але злу не вдалося зламати його дух.
У першу ж мить перебування у цій в’язниці ми із Синню, ніжно притулилися до нього єством. І те, що наше тіло повісили на стовп поруч, ніяк не завадило цьому. І він відчув нашу присутність, бо зболено посміхнувся зі стовпа своєї муки, навіть поворухнув ланцюгами. І ми це вже бачили простовіч, як бачив він ці нижні світи, від початку отримавши у них тягар тілесності. На його обличчі навіть промайнула легка посмішка! Бо ж навколо нашої із Синню об’єднаного єства тут сформувалася оболонка цілком людської вигляду, та ще й вкрита білою пухнастою паростю. Та це тіло не заважало нашим доторкам, поки в нас вистачало внутрішньої енергії. А її поки було чимало. Навіть дроти, які тягнули її з нас, поки не виснажували. Щось дивне робилося зараз із моїм тілом – темна пляма, що завжди так мучила мене, зараз почала виразно гріти!
Тож ми і далі притискалися до нашого невільника, гріючи і підбадьорюючи його, аж поки нас грубо не віддерли від нього. Певно вирішивши, що він вже зайвий. І це були останні миті його страждань. Ми знали, як їх припинити, і я повинен був зробити той останній крок. І лише Світанкова Синь - інше моє найсвітліше надбання, ще стримувала мене. Вона розуміла мій замисел і відчувала скору мить нашої розлуки, і тепер прощально спліталася з кожною частинкою мого «я». І це були, я знав, саме ті доторки, з якими я залишуся у тьмі, без надії коли-небудь знову поєднатися з нею в одне ціле. Невже колись, до свого народження у цих світах, у тому минулому, якого я так і не зміг пригадати, хоча воно й ховалося десь в нутру моєї янгольської сутності, теж існувала вона, моя Синь? Бо щось і тоді роз’єднало нас. І ось я знову втрачаю її. Та цього разу все буде значно гірше, вириваючись зі всіма судинними промінцями з цієї жорсткої, крижаної оболонки, я розірвуся ледь не навпіл, вивільняючи звідси Синь разом із моїм, і нашим минулим. А сам, якщо це буду ще я, залишуся тут безпам’ятно й безслідно…
Але якщо я хочу дати нам усім шанс, то не повинен вагатися. Бо з кожною тутешньою миттю можливість діяти ставала все примарнішою. Я відчував направлені на нас зусилля зла, що прагнула приспати нас, перевести у стан безтямності, щоби тягнути і тягнути наші сили – ледь не вічно. Прощай, Синь…Ти ж бо знаєш, інакше не можна… Синь…Синь…Все ж недаремно, правда?..
І я з усіх сил, максимально напружившись, наснажив енергією судини зв’язків поміж мною і єством нашого вихованця…
І влетів у нього частиною себе, нашого з тобою, моя Синь, щасливого єства. Без прощавай – без твого сяйва у собі, тож лети тепер, тільки не шукай забуття, не відпускай надію… Як колись, у палахкотінні вогню, з якого ти тягнула мене, зраненого, увись… Ти майже витягнула мене, пробач, що не склалося, але може ще – колись!
Це нагадувало яскравий спалах, що пробив кращою частиною нашого спільного з Синню єства груди нашого вихованця…

А за декілька миттєвостей тіло вихованця сіпнулося й відпустило спільний вже наш дух - частково мій, частково Сині, поєднало з хмаринкою душі, і, відкинувши назавше біль і страждання, те поєднання просто на моїх очах злетіло вгору.
Інша частинка мене, що залишилася зараз в колишньому тілі нашої із Синню спільності, задоволено завмерла, відчуваючи свою дивовижну прозорість. Навіть темна плямка кудись зникла. Але залишилося сприйняття себе - тих, що зараз здіймалися і линули геть звідси.

- Де я? Хто ти? Ми? До світла! Ми – одне, ми – це я…
І вже лише бліда мла примарно заколихалася навкруг. І крізь неї з височини потужно вдаряло яскраве Світло. Воно миттєво зігріло нас. І виявило чорну вирву унизу, де клубочився холод і залишена нами частина себе. І щось таке важливе покидалося в ній, у тій хижій пітьмі.
Та дуже Сяйво вже вітало нас, і звало Вгору! І так хотілося зігрітися, негайно піддатися Його лагідності, злинути Ним до Його Джерела. Але щось раптово спинило наш стрімкий рух, щось запекло. Якась внутрішня чорнота спинила наш злет. І здалося, що вгору ще рано, не зараз, бо щось велике залишилося незробленим - важливі справи, які потрібно владнати…
Як для легкої хмаринки, ми, напевно, трималися надто нахабно, та нічого не могло порушити нашої теперішньої єдності, і ми прагнули одного, тягнулися і розшукували одне і те ж - зрештою, ми були вже одним «я». Отак, саме так! Піднятися вище, летіти вперед, шукати! І не стільки нового світла, скільки можливості затриматися у цьому світі, аби зробити дуже важливу річ. Бо часу не так вже й багато! І наші об’єднані, хоча й частково присутні, здатності давали надію. Ми мчали вперед - і бліді, невиразні, розмаїті сутності з місцевого тілесного життя-буття туманилися внизу. Посеред них подеколи строкато зблискували перлини більш зрілих особистостей, але ми розшукували своє - потрібний колір, достатній для нас розмір, і відповідну стать. Останнього вистачало, але довго не складалося з кольорами – аж доки врешті-решт ми не знайшли край, де більшість живого мало близькі енергії і тони забарвлення. Але тут вже з’ясувалося, що розмір місцевих сутностей чоловічої статі був чомусь дрібніший дрібного. Із жіночими було все в порядку, а ось над сильною статтю неначе хтось вельми злий попрацював, чи ж бо самі чоловіки цих країв домовилися жити мілко, ховаючись один за одним, один в одного, один під одного, та, найбільше, за жінок.
Пролетівши над безліччю сутінних осіб, ми знову розпачливо поверталися в їхнє юрмління. Та ніяк не могли позбутися отої чоловічої дрібноти! Ми розчаровано покидали ці території, але вимушено поверталися - сили танули, і долати цю млу ставало все важче й важче…
Але ось! Раптове, потрібне нам!
І закружляла наша втомлена хмаринка навколо, о диво!, прямо таки нашої копії – потужного єства, мовби створеного саме для нас!
Від цього єства теж здіймалися і танули угорі тонесенькі промінці судинок-зв’язків, які надійно оберігали цю перлину від усього чужого, у тому числі і від нашого проникнення. Та зненацька зовсім поруч зблиснуло, невідомо звідки виринувши, сяйво іншої зрілої сутності – у веселці проміння, що поєднувала її із височінню.
І відразу сталося – і тут, і там, нагорі, - бо потрібне нам єство відкрилося для нас, і ми відчули – зараз! І за мить вже вливалися у ненадовго відкриту для нас живу сутність - як проміння вливається в інше сяйво, долучається до іншого проміння, спрагло і дужо, аби світла стало більше, аби танула пітьма, і можна було знайти загублене в ній… І ми тепер знали, що віднайдемо себе! Не втрачаймо надію, о Синь, о Вітре!…



































ЧАСТИНА ІІ

Його ведична Величність

„І знов закрутилася зла круговерть,
хто в неї потрапив, знайде скору смерть...”

Розділ перший
Наступ магії

1 04/06/08 Львів
Чорні птахи кружляли у низькій блаваті над западиною старого міста. Їх зібралося не так і багато, але сформувати виразний вир десь понад Оперним театром птахи зуміли. І що їх до цього спонукало? Їм би зараз годувати свою вічно голодну дітлашню, котрій скоро й на крило вставати, а вони процесії влаштовують. Чи може і в них є свої священнослужителі? І оце зараз, склавши в небі фігуру дервіша, що кружляв і кружляв, поволі зміщуючись в мій бік, - птахи по-своєму задавали верхам ті ж питання: «чому», «для чого», і «що далі»? Але з якого дива вони роблять це саме тут? Я ж постійно бачу їхні танки навколо Високого Замку. Невже їм чимось близька ця скам’янілість унизу, з незмінною дрібною метушнею жителів і гостей міста? Напевно, могли б знайти місця й природніші для можливого свого служіння? Чи тут саме те, що їм потрібно? Бо якщо відкинути дрібні умовності й додати ймовірні насолоди, в тому числі і від польотів, то хтозна, чи таке вже й пусте оте кружляння - і від гнізда на схилах тутешніх пагорбів далеко не віддаляєшся, і, водночас, на своїй ведичній службі. І жодних там, зайвих птахам, роздумів!
Та вже нехай - кожному своя краса миті. От, як для мого, не пташиного, а більш приземленого, погляду - не менш прекрасно осяйного літнього ранку сидіти на Старій Площі, смакувати пиво і підморгувати звабній претендентці на один зі спільних щасливих днів такого єдиного нашого життя. Нехай і підморгував я, наразі, лише подумки, бо знайома дещо затримувалася, проте, користуючись нагодою, я нарешті, зміг переглянути розклад футбольного чемпіонату Європи, що стартував саме в ці дні. І цей чемпіонат мав бути першим за останні роки і роки, який я перегляну не відволікаючись, бо ж геть нікого над розкутою душею. І нічого над головою, крім вільного неба і таких же небожителів, які останні декілька тисяч років, судячи з офіційної статистики, особливої цікавості до справ земних не проявляли. А жаль. Бо нижчі впливи мали місце, інколи й досить катастрофічні. Не хотілося, аби вони стали на перешкоді, як людству, так і мені цього особливо привільного літа.
Ну й нехай, що неприємності стаються знову й знову, що так заведено. Але є і протилежне - природа тутешнього світу, що рухом від крапки, відрізку чи кола, формує значно більші об’єми для перебування. І тут вже в який бік дивитися, і що шукати. Та особисто мене завжди вабив не надто матеріальний - романтичний напрямок буття. Певно тому й нині навколо передчувалося-відчувалося тільки найкраще і найсолодше – раннє літо, і той самий подих усього досяжного! І чого вчергове не смакувати своє звільнення з полону суворої необхідності? І нехай це вже ледь не півроку, як зі мною сталося! І я вже мав нагоду припасти до нового буття, коли непомітно втрачаєш оту вольницю, власноруч зводячи навколо себе товсті мури нових щоденних звичок і умовностей.
Та ще й усім відразу кидається в очі твоя безтурботність, і ти вже комусь повинен допомагати, про когось подбати, і таких все більше, і невдовзі стіни твого нового світанкового світу вже не захищають від наполегливих друзів, і від знову пробудженого ними «ти мусиш», «так правильно». І, замість насолоди буття, хочеться того чи ні, складаєш оті пасьянси «правильно - не правильно».
Але й це марево, зрештою, тане особливого літнього ранку, коли воля з привіллям знову збігаються. І не випадково! Так радісно - коли у зведених власноруч стінах буття сам для себе залишаєш удосталь дверей, вікон, продихів і шпарин від отого злого - «ти мусиш». І жодного даху строгих обов’язків над головою - тільки сяйво радості із бездоння неба! Такого, як сьогодні, над цією Старою площею.
Хоча, мабуть, це є свободою виключно самітника, поки не причепиться, не приживиться до нього усмішка долі в образі саме тої, на даний момент, супутниці. Вочевидь, такої бажаної і завжди доречної, але, але… Та і де ж вона?
Я поглянув на циферблат годинника на Ратуші – моя, ймовірна, супутниця зовсім не поспішала. Отже й вільна воля поки ще зі мною, і це раннє літо, і насолода від неускладненої музики буття без «мусиш».
Хоча шлях до звільнення розпочав я значно раніше, та гостре відчуття його крайньої необхідності, пам’ятається, визріло не такого вже й давнього туманного ранку, коли звично повертаючись із офісу у пустку орендованої квартири на Лонг-Айленді, я зрозумів, що далі так жити не можу. Обридло все - і робота, і оточення, і самотність на чужині догризала. Француженка, з якою я зійшовся напевно аж надто близько, як на тверезий розсуд того, хто нібито трохи розумівся в житті, дещо несподівано закохалася у колегу по роботі. І все, що нас до того єднало, розвалилося, як картковий домик. Така ось недоля. І я намагався тепер навіть не згадувати її ім’я, аби далі не ворохобити серця, але щось видалити з нього, а заодно і з пам’яті, не міг. Не знаю, чому, але це сталося з нами, і все тут.
В тутешніх жінок, безсумнівно, знайдеться тисяча причин задля розриву стосунків, до яких і вони самі, коли неждано повертається самотність, ставляться більш критично, та поки про подібне не йшлося. Ми певний час, наче прості співмешканці, ще жили разом, зрідка торкаючись один одного поглядами. Вочевидь, я на щось іще сподівався, але роман моєї мамзелі з колегою по роботі лише поглиблювався.
І вона знала, що я знаю, та нічого з цим робити не збиралася. Все частіше виникали й побутові непорозуміння, за які я потім дорікав і дорікав собі, аж доки не переконався, що причини завжди прилітали ззовні, і тому нічого з цим не вдіяти. Мені було погано, бо наша приязнь не переросла в щось більше, а вона все виразніше страждала, живучи поруч не зі своєю новою мрією.
Та й тісний колектив архітекторів-проектантів уже сам по собі становив її другу сім’ю. І все інше – наше - тільки якийсь час заважало головному стати єдиним сутнім, аж доки остання перешкода у вигляді мене, не майнула світ за очі. Зрештою, сім’ї ми так і не створили. І, напевно, не дуже й намагалися.

2
І я пішов, побажавши коханій здійснити правильний вибір, і, певно, на щось іще розраховуючи, та вона не дзвонила. Тож далі я лише глибоко поринав у нове самотнє буття і в, подібну за характером, свою стару роботу. Та й тут не ладилося, наче хтось угорі рішуче промовив – досить.
А, можливо, й мені самому набридло тягнути цей віз. Бо майже всю креативну і дієву частину тягнув особисто я, а начальство, знай собі, лише отримувало й розподіляло винагороди - і не лише вкрай нечесно, а й, загалом, не професійно, з цілковито перевернутою з ніг на голову оцінкою дійсності. Це, як би я, замість довговолосого підлітка Джона, що, накурившись, майнув у компанії таких, як і сам, остолопів, на інший бік країни, знаходив і доставляв родині довговолосу юну Мегі, що ховала у подруги свою несподівану вагітність. Або ж замість зроговілого злочинця «А» приводив вельми схожого ззовні перехожого „Б”, і, беручи авансом гроші, потім посилав усіх подалі, змушуючи інших виправляти свої «косяки». Але ж я нічого подібного не коїв, і тому, що я такого не витворяв, мені платили за чесно зроблену справу якихось десять відсотків від отриманого в цілому, мінус податки, і все інше до купи.
Безумовно, коли три роки перед цим я вперше переступив поріг нашого детективного агентства, і мав тільки дещо містичний талант до розшуків, і жодних аж таких звичок, якщо не враховувати армійської підготовки, це було одне. Але ж далі, ледь не відразу я довів ким є насправді, і на що здатен. Та мати такого компаньйона для шефів мало значити куди більше, аніж просто ділити зароблені мною гроші! Тоді й перспективи вималювалися б куди цікавіші. Даремно вони так. Ой, даремно.
Я допускав, що можу сердитися на своїх роботодавців і через особисті негаразди, але хіба вони не розуміли, що втрачають? Могли би піти назустріч.
Та чи могли? Бо якщо в мої справи тоді дійсно втрутилася її величність Доля, то все подальше й справді мало від кого б залежало. Тож, успішно закінчивши чергове завдання, і знову відчувши свою самотність і невлаштованість, я ніби жартома натякнув своїм босам, як обридло мені возитися із усіма подібними справами, отримуючи відповідний їм дріб’язок, без жодних сподівань на краще, куди б не глянув. І, можливо, якби вони взяли мене для початку молодшим компаньйоном, то ми закрутилися б серйозніше. З моїм баченням прихованого і передчуттями майбутнього, ми стрімко виросли! І йшлося б зовсім не про розшуковий дріб’язок, а про, скажімо, тіснішу співпрацю з юридичними фірмами!
Та першу стрічну акулу політики чи бізнесу в кожному місті будь-якої країни, а, тим більше, в тутешніх водах, можна спокійно і без жодного слідства засуджувати на десять років, а вже потім дивитися за які провини додавати ще! І в мене вистачило б уміння розкрутити будь-кого винного. Навіть думок читати не доведеться, ті чи ті потаємні оборудки просто спадали на мої очі, коли я мимохідь торкався подібних осіб!
Та я й раніше не приховував, що з усіх поглядів невигідно ганятися за дрібними шахраями, якщо респектабельні на перший погляд особи з бомонду, насправді, - ті самі кровожерні химери, що розкрадають, розбещують цю країну, як і території за її межами.
Моє начальство на словах тоді віджартувалося, посилаючись на бездонні джерела достатку США, але вловлені мною їхні справжні емоції насторожили. Я відчув їхній переляк, запропонувавши, вочевидь, зазирнути на околиці тих місцин, де народжується місцевий бомонд. І трохи далі вже виднівся і світ політиків, де не діяли майже жодні закони. То чому б не залагодити ті відхилення ще до того, як вони зіпсують всю країну? Доки більшість не призвичається існувати таким самим чином. І тоді все остаточно впаде, й перші ознаки цього вже на обрії. Та мені детально пояснили, що грубі гроші, які я при цьому збирався заробляти, в нинішній моделі є саме оплатою за участь в подібних махінаціях, а не за спротив їм. І коли я це збагнув, то остаточно збайдужів і до своєї роботи, і до подальшої долі тутешніх мешканців, яких цікавили таки, найперше, лише гроші. А вони для категоричної більшості нічим не пахли. Тож далі нехай і самі справляються з обріями.
Я в жодному випадку не претендував на особисту святість, але коли переростав критичний рівень чергової необізнаності, то намагався позбутися і можливих брудних плям. Тож усвідомлення, що я займаюся не тим, тепер накривало, як ніколи раніше.
Й не дивно, що я тоді гостро відчув потребу у свободі, своїй свободі, потребу знаходити щось більше, аніж просто гроші і блиск дзеркал на місцевих хмарочосах, свої відображення в сутінних барах під ними.
Можливо, я був призначений для чогось більш важливого, бо все це не давало мені заспокоїтися, зрештою, знову рвучи моє життя-буття по-живому.
Я поглянув на годинник - десять хвилин запізнення для кожної першої жінки - ніщо, не варто і напружуватися, та й випробовування чоловічої нервової системи – улюблене дійство їхніх душ. Тому знову поринув у згадки.
Можливо, я й даремно тоді аж так напосідав на більш досвідчених своїх керівників, що, безперечно, зробили і чимало вартісного для країни, і знали, де кордони можливого. Та я для себе вже все вирішив. Чорт із ним - моїм тутешнім і з цивілізаційними дилемами, зрештою, із отим виснажливим очікуванням дзвінка від колишньої, пора змиритися, що нікому, окрім, напевно, провидіння, не потрібен. А отже, і варто дослухатися лише до нього. Грошей у мене вистачало, аби повернутися додому і більше не працювати на інших. Кінець-кінцем, вдома усе простіше, рідніше, для чогось я ж народився саме там.
Своїм детективним босам я зателефонував тільки наступного ранку вже з аеропорту. Відрапортував, що покидаю їхню чудову фірму, бо відкриваю власну. Навіть без остаточного розрахунку. Але якщо переді мною у житті постануть серйозні проблеми, то обов’язково звернуся до них за дружньою порадою.
Мене спробували зупинити, спершу піднявши платню на п’ятдесят відсотків, а потім марно апелюючи до моральності. Я страшенно не люблю говорити іншим неприємні речі, тому і відповів, що подумаю. І піднявся на борт літака. Свої робочі справи позакривав, а сердечні втонули в корпоративних прив’язаностях моєї француженки.
«Гуд бай Америко» - звучала тоді ретро-пісенька російською в салоні українського літака, наче щось із вже не зовсім туманного майбуття. І це надихало. Романтики в раптово оновлених відчуттях вистачало. Здавалося вона тепер вкривала собою усю блакить над сумирним океаном далеко внизу. Хоча це була й не єдина причина стрімкого розгортання роману з однією із стюардес.
Зізнаюсь, що таки підкинув до її уяви декілька чудернацьких ідей, але без жодного суттєвішого втручання. Зрештою, і невинного натяку на те, що я «саме той», було достатньо аби вона захопилася мною ще на борту, і робила це потім цілу ніч майже без перепочинку - майже на Хрещатику, в посередньому київському готелі, в якому зі списку всіх відомих мені недоліків вилучили тільки клопів з тарганами.
Стюардеса виявилася гарною коханкою, її емоційна щедрість не знала меж, а в тонко споруджених паузах, вона встигала ще й тягати мене світським Києвом. А потім, делікатно розкрутивши усього лише на декілька стильних дарунків, раптово покинула, зникнувши у бездонному синьому небі. Служба!
Я знав, що все прекрасне колись закінчується. І тоді увиразнюється чимало підспудного. І дійсно, вже у Львові, я відчув себе не надто комфортно, аж доки не позбувся декількох неочікуваних інфекцій. Але все це виглядало дрібницями у порівнянні із яскравістю урочистого повернення на Батьківщину і моєю жагою щирого кохання, скерованого у вічність. І невеличкі прикрощі зовсім не охолодили мене, я й далі очікував на повернення своєї нової знайомої в простір мого буття. Та вона більше не давала про себе знати.
Як вона мені тоді представилася? Катею, Кетрін, Касею? А справжнє її ім’я чомусь геть вилетіло з голови. Невже тільки її надстрімке зникнення стало тому причиною? Зрештою, мені вдалося з’ясувати, що чарівну пташку звабив золотою кліткою якийсь саудівський шейх, і не вартувало очікувати на її повернення навіть навесні. І Катя, Кетрін, чи ж бо Кася, коли махала мені ручкою і слала повітряні поцілунки, вже добре знала, що найближчими днями, тижнями, місяцями ми точно не зустрінемося, якщо взагалі колись побачимося. Та й вона, судячи з її розповідей, не надто шанувала весни - вічне літо її вабило значно більше. І перебувати в одній компанії із шейхом для неї теж здавалося важливим. Вони ж такі падкі до зваби, і до пори до часу вкрай уважні.
Тож і мені не випадало сумувати, тим більше, будувати замки на піску. Бо не пристрастями єдиними! Та й той факт, що я вже давно вилікувався, а шейху, мабуть, ще й діагноз не встановили, теж позитивно впливав на повернення життєвої наснаги. Поза сумнівами, все на краще у цьому кращому зі світів! Тож у моїх стосунках із самим собою помітного погіршення з приводу завчасної втрати Каті, Касі, чи то Кетрін, не відбулося. Та й не до занепадів, коли повернувшись у рідний дім займаєшся кардинальними оновленнями.
Не скажу, що я коли-небудь особливо витрачав гроші на себе дорогого, але зараз я їх уперше мав у достатній для цього кількості. Тож відразу опісля повернення прикупив декілька суміжних квартир у арт-центрі Львова. І зробив це більш-менш вдало, користуючись і порівняною дешевизною тутешніх квадратних метрів, і умінням домовлятися з будь-ким і будь-про-що. Та, в цілому, просто м’яко використовував свої здібності і принципово не примушував до вигідних мені оборудок, ось тільки не даючи вільно чи невільно дурити себе. Бо що-що, а коли грошей у народонаселення немає зовсім, кожен хоче витиснути з найменшої нагоди усе можливе, хоча і найчастіше за реальне «ніщо». А більшість запропонованих помешкань у старовинному центрі і справді перебували у стані близькому до «ніщо», злегка закамуфльованому під тривалу відсутність ремонту.
Розмовляючи з господарями, я вже на десятій-двадцятій хвилині отримував усі потрібні явні і приховані знання, і не лише про конкретне житло, але й про будинок в цілому, ситуацію у сусідів, діяльність місцевого жеку, наміри депутатів і чиновників, аж до найвищих посадових осіб держави.
Напевно за інерцією купив я і декілька ділянок на ближніх околицях, - судячи з того, з якою наполегливістю банки пропонували кредити в валюті, ціни на землю мали невдовзі зрости. Та й мене самого колись могли зацікавити місця ближче до природи. Для повноти відчуттів не вистачало лише знайти щось і поодаль, - завжди тягнуло на Чорноморське узбережжя, але ще не міг визначити куди саме. А ще кортіло зрозуміти, що нового сталося в країні, яку тривалий час не бачив. Тому полишивши спроби подальшого інвестування у Львові, трохи поїздив. Навідувався і в інші краї колишнього СРСР. Життя усюди кипіло, особливо в курортних зонах. Не гоже було й мені відставати, але чим таким важливим, окрім як собою, я ще міг зайнятися? Тож і спробував уважніше шукати своє місце в нових умовах буття. Що, між тим, зводилося і до пошуку адекватної спільниці, передусім для розгляду прийнятних приморських оаз від Миколаєва і до Керчі. Жіноча інтуїція в подібних питаннях для мене чимало важила. А близьке і далеке закордоння, побережжя інших морів і океанів наразі не надихали. Тож довелося повернутися до Львова, аби залагодити питання головної нестачі.

3
Годинник на прогрітій сонцем вежі Ратуші пробив одинадцяту. Каталізатор моїх чуттів запізнювалася усього на двадцять хвилин. Але раз не телефонувала, значить у процесі, і потрібно смиренно очікувати. І, користуючись нагодою, насолоджуватися буттям, наприклад, розмірковуючи над вже зробленим.
Ремонт придбаних квартир розтягнувся спершу на всю осінь, потім і на зиму. Певно й тому, що і я не надто поспішав. Навіть з головним питанням. Та, звісно, не нудьгував, на Батьківщині було до чого придивлятися, з чим заново знайомитися. Зі Львовом у мене, зрозуміло, тривали ще давнішні стосунки, нехай і не завжди вдалі. І в них змішалося все – у тому числі, кепкування міста наді мною, і моє співчутливе іронізування навзаєм. Та хіба місто винне, що тут вже років сто, як зупинився час і ніщо не могло запустити його знову? Хоча, напевно, не лише одному мені жадалося позитивних змін, та явних покращень і досі не сталося.
Я спробував тісніше познайомитися з креативними колами галицької столиці. І нехай прояви місцевого бомонду не вражали, та місцями веселили. Особливо ота самозакохана упевненість, що вони найкращі й найдостойніші, найперше, - серед інших жителів міста. Хоча усіх їх і поєднувало однакове інфантильне бачення світу за його межами. Але таке мені подобалося, знову ж, більше, аніж надмірна «дорослість», навіть «підстаркуватість» західних європейців. І, звичайно, моїм землякам було далеко і до самолюбувань американців із США, але тих мені хотілося тільки жаліти, бо й так на них усі косяться. Зрозуміло, що тут, на відміну від Штатів, прямо чи опосередковано жили на легких грошах не всі, а тільки невелика частина громадян. Та й красти внизу вже особливо не було що - все вже потрапило у потрібні руки. А нового – катма.
Це завжди гостро відчувається, коли все вже перебуває в конкретних руках, а не в процесі постійного грабунку. Серед умисних чи випадкових грабіжників завжди себе почуваєш не найкраще – і саме це відчуття страшенно доймало мене в Штатах. Але що й до чого я зрозумів тільки тут, на відстані, де серцю моєму стало, усе ж, значно веселіше. Напевно фактор Батьківщини щось та й значив.
Колишніх товаришів особливо не розшукував. Та й не зосталося їх, товаришів. Кудись поділися. А тих, які щасливо віднайшлися, кликав у гості не часто, можливо через нескінченні ремонти, в яких, вочевидь, через не надто уважне до них ставлення, застряг на довше, аніж розраховував. Вочевидь, і романтично-легковажний настрій буття мав свої недоліки. І проявлялося це, передусім, через втрату пильності у стосунках із горе-майстрами, котрі не пропускали ні жодного свята, ні можливості підробити на стороні.
Та життя таки брало своє, і я не забував про головне питання чоловічого буття.
І коли ремонтні роботи віддалилися в суміжну квартиру, в уже оновлену постукали свідки Ієгови.
Пара милих дівчат нібито не несли світоглядної загрози. Одна миршавенька, а інша – навпаки, цікава у всіх напрямках проникливого зору. Тому я, напевно, і увійшов у віросповідальний контакт, виразивши ледь помітне зацікавлення нежданим знайомством. І хоча закинутий в мої плеса поплавець над гачком з такою чудернацькою наживкою майже не рухався, та рибалки мали надію. Зрештою, як і те єство, що існувало в моїх плесах. Тож стосунки між нами були ті ще.
Раз на тиждень мене заряджали тематичними біблійними свідченнями і відчуттями чогось особливого там, далеко позаду. А я, натомість, надихався можливістю реалій попереду. І, зрештою, мені вдалося вичленити з нашої компанії третіх-зайвих і зосередити увагу на найбільш жаданій стороні дійсності. Її звали Галя. Чоловік її був керівником групи свідків, що в ті дні опікувалися моєю вулицею. Відмовитись від щотижневого офіційного проповідування Галя не могла, а з іншими в мене чомусь не складалося продуктивного діалогу. Водойма ж мого єства виглядала вкрай перспективною, а низьке релігійне самоусвідомлення вимагало негайного рятувального дійства. І я був тільки «за», і трохи частіше, аніж один раз на сім днів. І ми майже дійшли до високого духовного консенсусу - зустрічалися з приводу і без, пили каву і мохіто, забуваючи і знову згадуючи про вічне. Я шепотів їй на вушко всілякі дурниці щодо важливості всього, навіть першого гріхопадіння, бо як інакше б тоді з'явилася б славна історія людства? І ми познайомились? І звідки, як не з перших дослідів навколо райських плодів, до нас і прийшло мистецтво? І Галі, як мені здавалося, наші стосунки подобались. Хоча вже було очевидно, що разом нам не досліджувати приморські оази - усе ж таки, ця справа не надто віросповідальна, а, отже, мало вірогідна. І я не відступав, певно тому, що завше звик доходити до ясного логічного завершення, якого наразі ще не спостерігалося. Вочевидь, подібним чином до ситуації ставилися і рибалки. Та і в них не складалося.
Зрештою, аби спробувати вирішити накопичені проблеми, Галя стала наполегливіше пропонувати мені стати свідком, - усіма своїми чеснотами натякаючи, що тоді наше спільне служіння принесе значно більше приємності, аніж зараз. Осяяні щедрим ведичним сонцем пляжі віддалялися просто на очах. Єднати пристрасні стосунки із питаннями віри і для мене виглядало серйозним перебільшенням. І трохи дратувало, що у Галі увесь цей час відбувалися щодо мене робочі консультації зі своїм чоловіком. І він, навіть розуміючи що й до чого, наполягав пришвидшити моє навернення. О неосяжність суща не лише в жінках! І я молодець, отак влипнути – передусім, в недоліки свого характеру, бо ж відступати якось не гонорово. І давав собі ж ото тверду обіцянку аж настільки не захоплюватися протилежною статтю! А все тому, що вони і на перший, і на другий, і на третій погляд, окрім, зрозуміло, найостаннішого погляду, - такі беззахисні й безпечні! І так потребують мужності і впорядкування аж до найрізноманітнішого вжитку омріяного ще Адамом щастя - цілковита незбагненність.
Та дякуючи заздрісним мойрам, що весь час плутали сердечні шляхи, у свідки я так і не потрапив. Галю з чоловіком терміново перевели до Праги на навчання і подальшого підвищення кваліфікації. Залишилися зі мною тільки теплі згадки про мрії, які морочили мою бідну голову значно суттєвіше, аніж Писання. Та я міг і гордитися собою, бо хоча й міг, та жодного разу не використав свої здібності для впливу на потаємні важелі дійства.
А може просто увесь цей час досліджував плани долі на мене. Та тільки вчергове й підтвердилося, що не варто зачаровуватися заміжніми жінками. Зрештою, як і те, що свідки аж надто особлива організація, куди там традиційним релігійним спільнотам! Мене виразно дивувала їхня стійка групова єдність на тлі значно більших подібних інституцій, котрі не вимагали від своїх вірних аж такої дисципліни. Але навряд чи внутрішні ієрархії всіх цих явищ відрізнялися в своїй сутіні. І мені вистачило глузду ні тих, ні інших не торкатися. Та й буття у Львові пропонувало чимало приємніших, значно живіших зацікавлень.
Тож, певно, не випадково, коли ремонтні роботи просунулися ще далі, і майстри взялися за мансардне приміщення, в моєму житті з’явилася Мар’яна.
Як би це дивно не виглядало, та нас познайомила пристрасть до художнього слова, що швидше, мала би розділяти, якби не рвучко вітряна пора. Бо що інакше іще могло нас звести разом, як не шалені вихори, що ледь не силоміць розносили перехожих по різних закутках старого міста? Тому, певно, я був далеко не один, з ким у той день казна-що сталося.
Тож саме тої пори, вочевидь через неможливість зайнятися іншими справами, симпатична брюнетка років тридцяти п’яти уважно й переглядала поетичні добірки, викладені на стелажі крамниці в фойє бібліотеки на площі Ринок. І я, ошелешений буйством природи, мимохідь замилувався граціозною фігуркою, що, користуючись невидимими крильцями, переміщала допитливе жіноче єство просторами римованого слова. Але не всі квіти поетичного гербарію, в яких вона намагалася відшукати, як я розумів, літературний нектар, хоч коли-небудь медоносили. Тож я не втримався і насмілився дати її Витонченості декілька сумнівних порад стосовно достойних уваги напрямків пошуку. І заглибився в її чорні, до моторошності, проникливі очі – і відразу й попався.
Далі ми пили каву в «Амадеї», і розглядаючи буйства вітрів, говорили чомусь саме про психологічні чинники у мистецтві. Точніше, базікав переважно я. А вона, хитро всміхаючись одними кутиками губ, вважала за доцільніше промовисто мовчати і читати моє єство. Я розумів до чого може привести подібна одноосібна спроба, але нічого із собою вдіяти не міг. Тому й наобіцяв аж забагато цікавинок - значно більше, аніж вартувало, та найсмішніше, що й справді міг їх запропонувати. І мене тоді чомусь не надто турбувало чи потрібно Мар’яні усе те, і не тільки їй.
Ми попрощалися на зупинці біля Оперного, і в моїх очах був явний надмір ентузіазму, бо краля поринула в нутро маршрутки з явною полегкістю. Вона знала, що я прагнув досягнути більшого, і не хотів її втрачати. Зрештою, вони усі це добре відчувають, і натягують, принаймні львів’янки, цю струну ледь не до останнього. А я дивувався самому собі, ще недавно можливому покорителю Нью-Йоркського істеблішменту, котрий нині ганявся за чимось вкрай примарним на далеких околицях світського буття!
І переконати себе, що це лише тимчасова, відпочинкова гра, не виходило.
А Мар'яна дійсно виявилася вкрай обережною дамою, що мляво відгукнулася десь так на десятий мій е-мейл і саме тоді, коли я став про неї потрохи забувати. Взагалі, вона все робила в останню мить, і не до кінця, наче постійно перебуваючи на вершині вагань. Зрештою, це виглядало й не дивно з огляду на те, що вона народилася і все життя прожила у Львові, та ще й працювала викладачем на кафедрі психології у головному університеті міста, і, як я дізнався дещо пізніше, мала серйозні інтереси у сфері вивчення патологій пристрасті. А ще в неї був нарцистичного типу чоловік, у якому вона давно розчарувалася, і чарівна дитина п’яти років, єдиний із хлопців, кого вона ще прагнула притулити до свого серця. А так Мар’яну тягнуло до жінок. А ще до достатньо заможних осіб, яких міг би зацікавити особистий психотерапевт. І клієнтів у неї вистачало. Тож вона й поставала не зовсім звичайною жінкою, передусім, у власних очах. І мене це виразно доймало.
Мойри продовжували жартувати чи доля, та чергове моє захоплення ні до чого хорошого не призвело. Можливо, головна прикрість полягала у тому, що я не вмів перебирати жінками, як рукавичками, і швидко приклеївшись, до останньої миті зберігав незрозумілу внутрішню прив’язаність до власних ілюзій. Отак, звичайно, обирав я не простих жінок, а з характерною, цікавою мені, аурою. Тобто, за потрібним її забарвленням. Та це ніяк не полегшувало мого становища. А, здавалося, що простіше, - уважніше поглянути навколо і вибрати своє. Однак поразки й далі переслідували мене. Чуттєві поразки.
Та ще й цікаві мені жінки ледь не завше виявлялися заміжніми, а це в будь-якому разі ускладнювало взаємини. Важко було не дійти висновку, що саме у шлюбі жінки й розквітають до потрібного мені рівня цікавості, і що дивно, негайно втрачають потрібне разом із розірванням пут Гіменея. Тож, хоча і давав я собі час від часу обіцянку більше не звертати на заміжніх жодної уваги, та відразу отримував нагоду порушити її, бо інших відповідностей у зір мені не траплялося. І розум не міг вирішити цю проблему в межах прийнятної для мене моралі. В будь-якому разі я щось мав докорінно змінити. А ще й літо знаходилося просто поруч, і коли ставати на остаточний шлях, як не зараз? І, вочевидь, я мав повертатися на тонку стежку особистого Промислу. А там і доля візьметься складати обставини інакше - поблажливіше. Вона ж теж, начебто, жінка, якій природно наповнювати простір чарівністю, - та це коли немає для цього перешкод, передусім, від мене особисто. Я все це розумів, але, схоже, й далі продовжував наполягати на своєму, тож на краще поки й не складалося. Очікування не збігалися з тим, що ставалося, і це попри всі мої вміння.
А, здавалося, варто просто вдихнути палке бажання в уяву першої симпатичної стрічної із відповідним відтінком аури і процес пішов. Та як би не так.
По-перше - потрібний відтінок дивував своєю аномальною рідкісністю. По-друге, на дурмані важко щось вибудувати - марево воно і залишиться маревом. Я пробував колись подібне, але опіслявідчуття були не найкращими. Можливо, я вже десь в собі й готувався зліпити подібну супутницю - ледь не з чистого листа, та ще жила надія на долю, котра підкине природне рішення.
Та надії на це поволі пригасали, натомість мої здібності продовжували дивувати, а з ними ще ж проявлялися й такі ж різноманітні помисли й бажання, котрі раніше не торкалися уяви. Я все чіткіше усвідомлював, що здатен нині багато чого накоїти – і доброго, й лихого, тому поки відчайдушно стримувався від використання проявлених останніми, навіть не роками, а місяцями, хистів. Але, разом із цим, зростало відчуття, що коли я й далі сторонитимусь себе в собі, то, зрештою, вчиню якесь неймовірне неподобство автоматично, незалежно від своєї волі, і це суттєво вплине на моє майбутнє. Що не розряджаючи на доцільні справи свого міцніючого заряду умінь, я тільки збільшую небезпеку випадкового зриву. Та й навряд чи довго зможу самообманюватися, зводячи, буцімто, всі свої інтереси суто на жінок.
Можливо, так виглядало б маскування від ворожих сил, коли б я це робив усвідомлено. Але і злих сил я поки не помічав, і навіть не остерігався їх, нехай і припускаючи, що у всього навкруг могли існувати свої ревні покровителі. Найперше, у проявах злого.
Тож, звичайно, тягнути і тягнути з рішеннями, очікуючи на дарунки Звище, принаймні, на пропозиції долі – це одне, а поринати в облуди від тих чи тих мойр - інше. І що є одне, а що інше? Тому питання - як бути далі, поставало все гостріше. Хоча вибір здавався й очевидним, і достатньо рішучим.
І ось тепер, як ті древні, після прийняття рішення, уважно і трохи сторожко я спостерігав зі своїх оборонних мурів за обріями, шукаючи віщих знаків підтримки чи застережень щодо подальшого. І лише одне вороння кружляло поблизу. І невже це була моя нинішня свобода?! Ота, до якої я так довго і болісно йшов?

4
Годинник на центральній вежі міста пробив дванадцяту. Я очікував уже годину і, напевно, досить. За інших обставин, якщо суперник не з’являється на поєдинок, почуватимешся переможцем, але ось коли не приходить жінка – чомусь усе навпаки. Хоча з жінками трапляються й не такі легкі програші.
А хіба з виграшами в них можна бути впевненими? Навіть у ліжку ніколи не відомо - хто кого, і навіщо, і як станеться далі. Але коли вона, навіть не дзвонячи, просто не приходить, то мимоволі задумуєшся. І не сказати, що це витівки суто вищих сил. Бо ще зранку я цілком усвідомлено відправив свого ангела-охоронця відпочивати. І я знав, що він, чи там вона - дослухалися. Не могли не дослухатися.
Нехай справами суспільними подібні небожителі вже здавна ніби не цікавляться, та ось про справи особисті я б такого не сказав. Та я б і не хотів, аби хтось із вищих переймався моїми інтимними стосунками. І тому вранці прямо і сказав своєму можливому небесному охоронцю, про себе звісно, але майже без гумору: «Друже, сьогодні у тебе вихідний, зустрінемося завтра! Потрібно ж інколи й тобі відпочивати?! А зі мною в тебе одні трудодні. Тож будь-ласка…». І додав потрібне енергетичне скерування. І, як те вже траплялося, відчув натомість ефірне торкання на щоці. Вочевидь, доказом того, що в мене за ангела таки особа жіночої статі. Та як би там не було, а відпустив і стало легко, немов яблуку, що летить з хмарочоса кудись глибше, в космос.
Та космос космосом, але значно цікавіше, як завжди, по цей бік зору. Бо вона таки прийшла.
- Сергійку, я вже не сподівалася застати тебе, пробач, затрималась, але знову повинна бігти! Мій у Москві пропав, телефон не відповідає, і я вчора просто очікувала, що все налагодиться, але сьогодні місця собі не знаходжу!
Я спорудив дещо схоже на невимушену посмішку, та навряд чи переконливу. Жіночі очі побачили все і вже сповнювалися твердістю у втіленні ще невідомих мені планів. Що ж, сам факт матеріалізації прекрасної дами поруч зовсім не значив, що надалі все піде якнайкраще.
- Лесю, дай хоча би три дні йому на воскресіння. І не сумуй, бо ж і день гарний, і ти, як завжди, виглядаєш вишукано. Може на якусь мить забудемо про земні справи?
Спроба не виглядала достойною, щось явно пішло не так, але я не міг здатися без хоча б якогось результату.
- Ні-ні, сьогодні мені дуже зле, - твердо промовила Леся.
І я в цьому вже не сумнівався – у власницькому ставленні до підкорених чоловіків, для яких бажання жінки – закон, коли далі все безальтернативно, і жодної, навіть примарної, рятівної серединки між можливо і неможливо. Що ж, тоді варто залишатися вільним.
- Зникнути безслідно важко. Особливо за нинішніх часів. Але присядьмо на хвилинку, будеш каву?
Я промовив це, водночас, підступно й безсоромно пробуючи проникнути у гарненьку голівку платинової блондинки, такої розмаїтої в своїх раптових проблемах. Та краще б я цього не робив, бо тільки посилив її переживання. Леся раптово розрюмсалася і стало ясно, що на сьогодні це єдині наші спільні досягнення. Залишалося тільки сподіватися, що її благовірний не зник аж надто надовго, а тільки тимчасово знаходиться за межами доступу.
- Якби я був жонатим, Лесю, то напевно теж намагався б інколи бувати за межами доступу. Але для тебе я завжди, завжди досяжний.
- Обіцяєш?
Мене здивувала така її відповідь, наче я щойно вскочив у власну ж пастку. Йшлося ж бо зовсім про інше, і мій натяк на особливості нашого, чоловічого світосприйняття залишився нібито не поміченим.
Леся просушила хустинкою куточки очей. На каву погодилася, та відразу зазначила, що я даремно легковажу її звісткою, бо вона завжди має передчуття, коли чоловік потрапляє у скруту. І як тепер діяти? Та й настрій зіпсований.
Я не мав сумнівів, що саме так воно в неї і є, та було цікаво, чи Лесин чоловік володів схожою чутливістю. Мабуть ні, бо інакше їхнє щиросердечне партнерство виглядало би не таким щасливим.
Навряд чи мої думки долинули, але вона поглянула по-особливому пильно. Певно, я ще не перестав їй подобатися, ось тільки планети, зорі, метеорити-астероїди, і просто нічні метелики, остаточно ще не зійшлися сяючим німбом округ моєї постаті. Та, як би не було, я відчував, що зворохоблену жінку зараз тягне притиснутися до моїх грудей аби просто заспокоїтися. Жаль, що львів’янки такої слабкості собі не дозволяють, принаймні на людях.
А Леся дійсно тривожилася. Хоча, можливо, її більше схвилювала несподіваність виникнення цієї ситуації. Бо, як на мене, більшість жінок раділи б тимчасовому керованому зникненню своїх чоловіків. Проте не контрольованому – точно ні. Попри видиму м’якість, до уважного контролю вони тягнуться таки більше за нас. І краще ним володіють. Отже підозри, що всі оті їхні тонкі риси – це наслідок саме високо організованого внутрішнього технологічного процесу, виглядали доречними. А в Лесі було красиве витончене обличчя. І смуток надавав йому абсолютної довершеності.
- Сергійчику, ти ж бо казав, що колись працював у детективній агенції, правда? А ще частенько їздив до Росії. То може і знаєш кого там, у Москві, впливового? Що ж мені робити?
Я не знав, точніше, наразі не міг пригадати серед московських знайомців нікого аж настільки впливового, але спробувати міг. Усе ж таки, близька знайома потребувала допомоги. І я пообіцяв, і цілком щиросердно, зробити усе, що в моїх силах. Хоча й дивне передчуття майнуло при цьому - ой, недаремно ворони кружляли у вишині, і вже ледь не над самою головою.
Ми допили каву, я взяв про всяк випадок номер телефону її Василя, і запевнив, що спробую придивитися уважніше до ситуації. І трохи пізніше їй повідомлю про результати. Скажімо, увечері. А вона, натомість, надасть мені свіже фото чоловіка. Безумовно, я був не проти допомогти, але це не все, далеко не все, чого я в житті прагнув.
Можливо для когось подібне виглядає не надто шляхетним, але чоловіків пов’язує із жінками не лише безкорислива турбота сильного щодо слабших. І до замужніх, чиї чоловіки далеченько, нас теж чомусь тягне. І чим крутіші ми, тим виразніше вабить. І нема, як то кажуть місцеві мешканки, на то жодної ради. Хіба що справи трохи відволікатимуть і предмет пристрасті на очі не потраплятиме.
Але якщо дійсно вдасться допомогти, і її чоловік знайдеться, зрозуміло, чим подалі звідси, - моя знайома почуватиметься у значно кращому гуморі. І матиме всі підстави проявити прихильність і свої вроджені палкі відчуття, які так приємно зчитувати з її обличчя. Зрештою, як і той чуттєвий досвід, яким пашіло її єство, втиснуте у звабну фігурку, і в мою пам’ять - ми ж бо вже були колись разом.
З цим я і прочинив двері до своєї самотньої обителі.
Вдома все було, як завжди, – затишно, хоча й не особливо доглянуто. Після щасливого завершення нещодавнього ремонту ідеального холостяцького стану мої апартаменти досягти ще не встигли, та необхідність у деякому прибиранні перед тим, як приймати в себе чуттєвих до дрібничок осіб, схоже назріла.
Із тишею я справився досить швидко, включивши програвач, напакований п’ятьма вподобаними компакт-дисками, і довіривши йому самостійно обирати потрібне. Зазвучав «Bee Gees». Годиться. Навряд чи романтична музика замінює романтичну жінку, але таки налаштовує відчуття «до», як і зберігає багато чого «опісля».
Я дозволив собі декілька хвилин на медитації, в які чомусь частково проникли і згадування найприємніших моментів колишнього нашого з Лесею роману. Але завчасно себе налаштовувати на щось подібне було безглуздо. І я повернувся до її справи.
Телефон Василя і справді не відповідав. Ретрансляційна станція видавала лише відсутність зв’язку з цим номером. Що ж, були й інші шляхи.
Тож я, хильнувши півсклянки простої води за успіх справи, активував портативний комп’ютер і ввійшов у мережу Інтернету. Точніше, зв’язався із місцем, із якого я зазвичай входив до Нету. А робив я це на чималій відстані звідси, та ще й декілька раз змінивши і без того динамічне своє ай-пі. Зрештою, і всі засоби, якими я зараз користувався, були цілком анонімними, аж до нещодавно встановленої на моєму комп’ютері системи, налаштованої саме для такої роботи в мережі. Я зовсім не бажав більш тісного знайомства із державними чи не зовсім службами, з діяльними інтересами яких так чи інакше міг зіштовхнутися.
Інтернет нагадував мені багаті мисливські угіддя, в яких я, наразі, був кимсь на кшталт невеличкого трапера. Таке означення, думаю, найбільш адекватно підходило для тренованої за океаном нишпорки, більш-менш тренованої розставляти технічні сильця і сіті, і здатної час від часу їх перевстановлювати. Утім, реальна здобич завше належала реальному світу, а тут ловився тільки її умовний слід, а не жадана тілесність. І зараз, більш-менш уважно обійшовши поставлені раніше капкани в справах, що в основному стосувалися моєї особистої безпеки, я повернувся до досяжних варіантів пошуку Лесиного чоловіка за відомим його телефонним номером.
Але це мало, що дало. І копати випадало значно глибше, і в значно більш небезпечних напрямках. Тож далі я, за старою пам’яттю, зайшов на один із серверів невеличкої західноєвропейської спец контори, що останні роки відповідала за надійність роботи ліній зв’язку одного з інженерних відгалужень британської розвідувальної служби, котра, у свою чергу, детально моніторила російських силовиків. Стягнувши звідти різноманітну оперативну інформацію служби МВС Москви і Московської області за останні дні, і, за звичкою, встановивши на місцях і слідах свого перебування в Інтернеті декілька нових силець, я покинув небезпечну зону.
Перевантаживши комп’ютер і змінивши усе, що можна було швидко змінити, знову з’єднався із віддаленим доступом до мережі, і ще раз увійшов в неї. Залишались деякі питання-дрібнички, на вирішенні яких швидше наполягала професійна етика, аніж необхідність у досягненні результату, але я повинен був і їх закрити.
Як не дивно, інтернетівським тонкощам мене колись навчила на перший погляд непримітна офісна мишка із сім’ї емігрантів з Тайваню. Наше детективне бюро тоді співпрацювало з урядовою організацією, якій я виявився потрібним в якості експерта з екстрасенсорних питань. Та до безпосередньої роботи на місцях виявилося необхідним додавати й віддалені пошуки і впливи, в чому моя напарниця виявилася вищою професіоналкою. То нам було чим обмінятися в ім’я поставлених перед нами задач. І ми тоді непогано попрацювали. Тож я мав опісля не лише купу нових умінь, але й чимало приємних спогадів. Зрештою, кожна жінка дає чоловікові значно більше, аніж планується спершу. Так сталося і з тою милою тайкою. Вона навчила мене навіть у близьких стосунках емоційно мовчати, мовляв, це не додавало відносинам зайвих мрій та сподівань, хоча під час любощів і начисто забувала про подібну сухість. Наче взаємини загалом для неї перебували в іншій площині буття, аніж моменти кохання. Тож я лише в їхніх межах і міг особливо енергійно розплачуватися з нею за всі ті муки, з якими осягав мистецтво хакера. Тоді вчитель і учень мінялися місцями, що несло із собою й цілковите перевертання картини звичної нашої дійсності, що, як не дивно, і далі залишалася в руслі того навчального предмету. І нехай подібне й містило в собі чимало парадоксальних моментів, та невдовзі зрозумів, що етика й естетика до філософії хакерства не мають жодного відношення, і перестав непокоїтися. А потім в моє життя прийшла моя француженка, і все в чергове змінилося.
Я відігнав пригадування, і розмістив програмні сильця на згадки прізвища Лесиного чоловіка, а потім зробив уточнений пошук особи за різними критеріями. Що, як я і передчував, відразу нічого особливого не принесло. Утім, за півкроку до виходу із мережі, мені потрапили на очі посилання з текстом «розшукую безвісти зниклих», і ще щось в цьому напрямку Тож трохи провагавшись, я перейшов на головний сайт, де згідно посилань і «розшукували» зниклих осіб.
Зазвичай, я намагався заходити на різні ресурси не з парадного входу. Можливо давалася взнаки вроджена делікатність, але, швидше, насторожувало, що навіть уміючи ставати невидимим, ніколи не можеш бути певним, що на натоптаній стежині хтось більш майстерний не причепить до твоєї ноги свого сильця. І воно теліпатиметься позаду аж до твоєї затишної нірки, розмотуючи по собі достатньо міцну шворку, за яку потім тебе звідти нагло й витягнуть. Утім, сайт був досить простеньким, вочевидь, не так давно зроблений ентузіастами-початківцями. І повідомлення відповідні, але, як і годилося для такої тематики, вкрай живі. І їх, судячи з наведеної на сайті статистики, назбиралося чимало. І читалися вони жваво, хоча й зі зрозумілими сумними враженнями.
Я би не сказав, що до сьогоднішнього дня не задумувався над тим, яка шалена кількість народу стале зникає з обрію своїх рідних і близьких, бо частенько займався розшуками, але в кожній країні це оточено суто своїми емоціями. І вони, зазвичай, промовистіші за будь-яку статистику. Але зараз я сюди зайшов не для того, аби поділяти загальні переживання.
Перейшовши до відповідного розділу і вірогідного місця пошуку – «Москва і Підмосков’я», нашвидкуруч переглянув сторінки повідомлень за останній тиждень. Знову ж емоції, страждання, прохання допомогти, крики відчаю, обіцянки гонорарів за знаходження дітей і дорослих, знайомих і не знайомих осіб, і не тільки гомо сапієнсів.
Вистачало й рішучих пропозицій у відповідь - за відповідні гроші знайти кого завгодно і де завгодно, доставити куди потрібно, а ще реклам й антиреклам.
«Для сміху» я теж зареєструвався на цьому ресурсі, й відразу розмістив оголошення про терміновий розшук чоловіка Лесі - Губаловського Василя Івановича, рік народження, адреса постійного проживання, громадянство, місце останнього перебування, і гонорар за допомогу в знаходженні - п’ять тисяч євро.
Моє оголошення з’явилося разом із іншим, на перший погляд не надто серйозним. «Пропала Пилишина Ірина Миколаївна, киянка, 26 років, розмір гонорару за повернення додому необмежений.» Оце так!
Не певний, що я став першим читачем, але в силу старої звички відразу став у чергу на отримання необмеженого гонорару, залишивши повідомлення, що готовий знайти й повернути Ірину Миколаївну раніше за інших, і що «позитивний досвід присутній». До листа додав і фотографію мсьє Пуаро з відомого серіалу, однак у такому ракурсі, щоби не відразу вдалося розпізнати відомого артиста – як не як, інший фільм, і більш молоді роки. Але в підсвідомому впливі фото я не сумнівався.
Зрештою, зараз я напевно грався, та можливо так спрацювали й колишні професійні інстинкти, бо як би там не було із Пилишиною Іриною, особливої потреби в пошуках заробітку в мене ще не спостерігалося. Хоча «розмір гонорару - необмежений» і здатен зацікавити кожного, а особливо фахівця, яким я себе вважав. А ще в оголошенні не вказувалося, як повернути Ірину Миколаївну - живою чи мертвою, а це значно спрощувало завдання.
Тож протягом хвилини мені вдалося відправити зацікавленій стороні і ще одного електронного листа, у якому я наполіг переслати на одну з моїх поштових скриньок останню фотографію зниклої – для миттєвого тестування її теперішнього стану.
І така фотографія невдовзі з’явилася! Вочевидь її зробили досить побіжно, бо якість не вражала. Та припис до фото засвідчував, що отримане воно саме від Ірини за день до її зникнення. Також вказувалось місце фотографування. Хоча це було очевидно й без пояснень – молодка знімкувалася побіля пам’ятника принцеси Турандот на Арбаті.
Я ще раз оглянув фотографію - молода, симпатична, виразно самовпевнена особа. Запрошувати таку в кіно – марна справа. Значно легше влаштувати аби вона сама запросила, скажімо, на боулінг. Я в подробицях запам’ятав отриманий образ. Відтак виключив комп’ютер, і музичний програвач, затягнув на вікнах штори, і, максимально відключивши відчуття усього зовнішнього, в стані медитації поновив в уяві образ Ірини, скерувавши до неї свою тонку сенсорику.
І за декілька хвилин я вже знав, що це не розіграш, і що Ірина жива, хоча в неї дійсно зараз проблеми. Не знаю чому і як це точно в мені відбувалося, але отримані подібним чином відповіді ще ніколи не підводили. Отже, «жива», і добре.
Відтак, я знову ввійшов у мережу. Після фільтрування даних, пошукові системи видали мені досить скромну інформацію про ймовірне оточення Ірини. Взагалі веб-Пилишиних було не так і багато. А ще менше Пилишиних можна було назвати вкрай заможними. Тож без відповіді для мене поки залишалося лишень запитання, хто саме подав оголошення. Тобто, з ким я зараз оце переписувався, і хто претендує на звання можливого замовника моїх послуг.
Судячи з усього батько зниклої Ірини, якщо це саме той багатій, дійсно міг заплатити будь-який гонорар, але навряд чи займався б розшуками самостійно, а, тим більше, через Інтернет. То ж, імовірно, проявив ініціативу хтось із найближчих, не надто стриманих і дисциплінованих родичів. Так чи інакше, я вже мав електронну адресу цієї зацікавленої особи, тому, не тягнучи, відразу й сповістив їй, що є реальні шанси знайти й повернути Ірину, бо вона жива! Але візьмуся за справу тільки в тому разі, якщо про винагороду говориться всерйоз. Бо без гарантій братися за цю справу не бачу резону. І першу частину гонорару проситиму, коли дізнаюся про місцеперебування зниклої. Все інше опісля повернення дівчини додому.
Можливо це й досі була гра і, передусім, у «відгадай замовника», та вона мене чимось зачепила.
І мені невдовзі знову відповіли, і досить гаряче, що оплата безсумнівно гарантуються!
На що і я, майже не імітуючи зацікавлення, зауважив про потребу розповісти мені все, що відомо на цю мить, бо справа не терпить, і, не виключено, що важливою є кожна хвилина.
Чергова відповідь прийшла досить швидко, я декілька раз перечитав її. Відтак, для узгодження наступних спільних дій, новим листом попросив надіслати мені номер контактного телефону.
Тут у нашому спілкуванні і настала очікувана пауза, з чого я зробив черговий логічний висновок, зосередивши увагу на молодшій дочці олігарха - Оленці. Вочевидь тільки вона із усієї родини, окрім батька і матері, могла знати оті подробиці, про які повідомлялося в нашому листуванні, і тільки вона, достатньо вільна у своїх дитячих вчинках, могла, не радячись, подати відкрите оголошення в Інтернеті. І це багато про що промовляло.
Але тепер, коли розпочата нею справа упритул наблизилася до неї самої, дівчинка могла злякатися. Найрозумнішим із подальших її вчинків став би дзвінок матері, аби заручитися її підтримкою і розділити відповідальність перед батьком, що цілком передбачувано мав заборонити будь-який витік інформації із сім’ї. І це виглядало б зваженим кроком за умов, що склалися. Та події, схоже, вийшли з-під їхнього контролю. І причин могло бути чимало. Але нехай думають, радяться.
Я ще раз уважно поглянув на знайдені в Неті фотографії сім’ї зниклої Ірини. Батько, судячи зі всього, мав достатньо жорстку натуру, матір, певно теж, а ось наймолодша – інша. Симпатична мала. Захопившись, я нашвидкуруч розписав етапи пошуків, особливо наполягаючи на потребі тісного контактування з відповідними силовими структурами. Ще раз нагадав, що повну нагороду за вдале вирішення проблеми сім’я заплатить тільки після її вирішення, і здійснене саме мною. У чому вони особисто й переконаються. Попри все, я би не радив тягнути із відповіддю, бо ситуація видається мені напруженою.
Відіславши і цього листа, і особливо не очікуючи на швидку відповідь, я спробував відшукати підключений до мережі комп’ютер молодшої Пилишиної, а, можливо, й інші домашні комп’ютери, - потрібні сліди я вже отримав під час нашого листування, залишалося тільки пройти за ними у відомому напрямку.
Та, схоже, устаткування щойно фізично відключили від мережі, тому від’єднався і я, максимально уважно зачистивши за собою сліди, і поставивши необхідні капкани і сильця, заодно і на той образ, під яким я щойно знаходився у цих закутках Інтернет простору. Для першого й останнього сигналу про небезпеку згодиться. Тепер можна було зважити нещодавні події.
Я чомусь був упевнений, що контактний телефон Пилишини мені таки надішлють. Хоча, без сумніву, не тільки я один підписався до вирішення цієї проблеми, та вже нехай думають-гадають, обирають.
А ситуація розвивалася досить азартно. Цікаво, які з невидимих сил до неї долучені - мойри чи доля? Промисел чи омана?
Я налив у широку склянку трішки коньяку, але не стільки для стимуляції дещо пригнічених емоцій, скільки для смакування тонкощів ситуації, та ще і з намаганням перенести відчуття теперішнього в майбутнє. У відповідь частенько проявлялися картини прийдешнього. Головне, не поспішати, раз по раз, відриваючись від перегляду зібраного матеріалу, вдихати тонкі аромати, споглядати крізь скло колихливі обрії, і плинути далі й далі за них.

5
За декілька годин медитативної та й іншої праці у мене з’явилося передчуття, що моя небайдужість до заміжньої Лесі таки привела до очікуваних результатів. І на обрії подій все виразніше проступало дещо інше, вельми далеке від початкових романтичних ідей та прагнень. Та чи було це черговою поразкою?Не дарма ж так стрепенувся увесь мій детективний досвід, відтісняючи на дальній план все інше. Бо ж хіба випадкові ці збіги розшуків в одному напрямку? Дивно, що Леся стала ключем до всього цього. Звичайно, я взявся би за її справу і без сьогоднішнього нашого, першого за довгі роки побачення, якби моя знайома сама пригадала про моє існування. А подумала б вона про мене у будь-якому випадку - жінки ніколи не забувають своїх колишніх, - особливо, про їхні сильні сторони. І уникнути Лесиної справи було би за будь-яких обставин важко - підстави для відмови мали би видаватися значно серйознішими за саму справу. А тут ще й оці розшуки від Пилишиних.
Можливо, і справді займатися усім цим пропонує мені сама доля? І якщо хочу отримати краще з того, чого вартий, маю дослухатися? Бо цілком ясно, що йдеться і про поєднання приємного з корисним. Та я й досі вагався. Повертатися у води колись вже покинутого буття, мені не хотілося. Але ж хто, як не я?
Звісно, я не лише себе міг би переконати, але із собою таке робити – найважче. Зате обравши «за» - подальші думки про Лесю можна було вже сприймати, як прояви вищої турботи. Хоча тоді вже би йшлося, певно, і про розгортання дійства навколо невідомої мені Ірини. Знаючи свій характер, я розумів, що при глибшому зануренні в обидві ці справи, я вже не зможу відступити. То вирішувати мав просто зараз.
Витративши достатньо енергії на аналіз стягнутої із Інтернету інформації, я згрупував два русла висновків - конкретних і узагальнених. Конкретні давали надію на відшукання потрібних мені осіб в руслі персональних випадків. Загальні ж натякали на існування спільних факторів, які могли поєднувати до п’ятдесяти відсотків проаналізованих комп’ютером випадків зникнень. І підводили до того, що діють чіткі схеми, пов’язані із масовими зникненнями, як в Росії, так і в Україні, особливо на Півдні і Сході країни. І що стосувалося Москви, то там теж зникали і москвичі, і не москвичі, громадяни й не громадяни, самотні власники нерухомості, і просто затуркані роботяги, що приїхали на заробітки, дорослі й діти, здорові й хворі, маловідомі й ті, чиї імена на слуху. Та схожі схеми для тих чи тих груп подій вимальовувалися і тут. Зрештою, прийнявши до уваги оце загальне тло, я зосередився на своїх ймовірних об’єктах.
Музичні диски почергово змінювали один-одного, і мені чомусь подумалося, що ось так і костеніють на самоті. Коли щодня - по одному й тому ж колу, без доладних змін. Коли немає іншого «я» поруч, з яким хочеться і вдається знаходити спільні інтереси, жити чимось єдиним. І тоді, без оцього всього, лише сутенієш, а потім і костенієш. А, здавалося би, лише сам себе добре і знаєш, й тільки одинаку ніхто не може завадити робити те, що йому дійсно потрібно. Та ув’язнення в самотності недаремно вважається найгіршим. Ні, схоже, я не мав відмовлятися від раптового розширення обріїв буття. Можливо, оце саме голос Промислу зараз до них і кличе?
Я ще трохи попрацював, а відтак зателефонував Лесі і доповів їй про наявність перших скромних успіхів. Та й чому було не давати Промислу звучати й далі? Тож я і не здивувався, що Леся виказала бажання негайно дізнатися про все більш детально. Утім, говорити на цю тему через кілометри дротів я відмовився навідріз. Тоді Леся наполягла на негайних відвідинах моєї холостяцької оселі. І я не став її відмовляти, і зовсім не тому, що саме задля цього і дзвонив, просто пора була не така вже й пізня - близько дев’ятої вечора. Тому навіть обережна львівська панночка ще могла дозволити собі на недовго зазирнути до доброго знайомого, з яким мала спільні інтереси. Та й жила вона не так далеко, аби викликати таксі. Тим не менше приїхала вона аж за півгодини і саме на таксі.
Виглядала Леся, як і завжди, на всі сто - платинова блондинка, вдягнута у вечірнє темно-синє плаття із умовним вирізом, за яким і найвідстороненіший зір зумів би насолодитися радісними півкулями грудей. Що я відразу і зробив, нехай і з досить простуватим виглядом. Та й чому аж так приховувати, що я виразно зачарований? І навіть захоплений! Вона відповіла опущеним на мої груди поглядом, нехай трохи розгубленим, але точним і зрозумілим. От, виявляється, скільки можна сказати один одному без слів. І хіба не задля цієї німої розмови жінки й вдягаються так прискіпливо? Хіба натомість не очікують від нас підтвердження оцього свого безсумнівного впливу на Всесвіт, і на життя близьких і далеких зірок і планет?
Проте саме зараз мене цікавило не зовсім те, що в цілому захопило би на моєму місці іншого. Мене інтригувало більш конкретне - чи ці сповнені серцебиттям півкулі, приємно збільшившись у обсязі за час моєї відсутності в першому ряді поціновувачів, усе ще надихаються мною, як те ставалося колись? А довжина плаття саме та, яка їй завжди личила - якщо потягнути за низ, хоча б до колін, то груди виглянули б повністю. Утім, на оглядини мені дали рівно стільки часу, скільки потрібно, аби я міг збагнути, що ця жінка ще не моя. Після чого Леся печально посміхнулася і впевнено пройшла до гостинної кімнати. Зрештою, вона ще пам’ятала, що тут і як.
День був спекотний, але під вечір повіяв вітерець і наповнив місто пастораллю романтичних подробиць. Мій старовинний будинок, грубими кам’яними стінами фундаменту занурений у порівняно недавні суглинки, остаточно ще не просмажився, дихаючи приємною свіжістю власної прохолоди. Усе складалося найкращим чином, хоч і спека річ неоднозначна – одних завчасно знесилює, а ось інших, коли вони в настрої, напроти, розпалює. Та ідеально, коли жар помітно спадає, тоді все складається, як два дроби в одне ціле – протилежні заряди зустрічаються в одному місці і в найбільш сприятливий момент, хоч картину малюй. І Леся в ту картину вписувалася б ідеально.
Але ж картина – лише одна, гарно схоплена мить. А що приносять в неї нові часи, не завжди прогнозовано.
Я знав Лесю, щонайменше, років сім. І нехай на початку нашого знайомства вона виглядала ще стрункішою, проте й форми були не настільки яскраві, як нині. Одначе, суттєво іншим був і я. А нині мене й до форм тягнуло виразніше, і не тільки в сенсі мистецьких виробів. Та, зрештою, все добре хіба не є мистецтвом?
Колись у нас із Лесею спільно писався чуттєвий роман, але дійство тривало не довго. Можливо, і в цьому випадку для мистецтва не вистачало якогось виразнішого добра? Звісно, від нас обох. Та винним назначили мене, бо я, мовляв, все тягнув і тягнув із значним поглибленням сюжету. Тож, не прийнявши моєї неготовності брати на себе більшу відповідальність, вона рішуче пішла з мого життя. І нехай у ті роки в мене все якось не складалося, та хто-зна, які справжні причини подібних жіночих вчинків, часто зовсім незбагненних? І чи все я пригадував нині?
У ті, досить напружені часи, зі мною трапилася якась дивина, після якої пам'ять, наче рятуючи мене від чогось надмірного, повикреслювала все найважливіше, заодно і щодо Лесі. Залишилося лише – була й пішла. І нічого більше!
Тож відмахнувшись від чергових спроб пригадування, я ввійшов у свою чималу гостинну услід за Лесею з двома келихами в руках. Пляшка її улюбленого «Мартіні» вже стояла посеред столу.
Тим часом Леся з виглядом уважної гості оглядала нещодавно відреставровану гостинну. Чомусь особливо її потішили сучасні дубові вікна з потрійними склопакетами, що змінили собою старі, ще айстро-угорські. Відтак, вона висловила задоволення стосовно того, що в мене нарешті завелися гроші, бо й порядним вони теж потрібні. Я не зовсім упевнено відповів на цю невинну дамську розвідку, мовляв, трохи назбирав на заробітках. А яких саме, вона вже знала з попередньої нашої випадкової зустрічі в місті, коли ми й домовились про наше сьогоднішнє побачення.

6
Ми пригубили з келихів за те, аби все склалося якнайкраще. Зважаючи на ситуацію, я не став жодним чином впливати на гостю. Ось я, а ось ти. Хочеш стати ближчою цього вечора-ночі – будь-ласка. А ні – як знаєш. Це було більше, аніж промовистий погляд в її очі, але без надмірної магії. Трохи більше миті. Відтак ми перейшли до справи. Я розповів, що декілька днів тому Губаловський Василь Іванович за оперативними внутрішніми службовими зведеннями, засвітився в одному із московських медвитверезників. Це сталося за день до того, як, зі слів Лесі, він мав зателефонувати. Що далі сталося з її чоловіком невідомо, але, найбільш ймовірно, ранком наступного дня Василь Іванович покинув зазначений заклад. І, певно, приступив до подальшого виконання роботи, якою нині займався в Москві.
Леся зробила пару нервових ковтків і заявила, що її Василь взагалі не п’є, але коли вже обставини змушують, може випити і пляшку. Але не сп’яніє! Тільки голова в нього починає від випитого боліти. Саме тому і не п’є. А те, що він потрапив до витверезника – повний абсурд. Він бо працює у фінансово-аудиторській фірмі! На такій роботі Василь і грама до рота не піднесе. Та й навчався колись у Москві, тож вона йому як рідне місто. Тому з ним точно трапилося щось недобре.
Я був радий за Василя, що показав себе перед дружиною тільки з найкращої сторони. Але особисто я ніколи не зустрічав таких, кого б алкоголь зовсім не брав. Та ще й у напої могли випадково чи умисно потрапити різні добавки, після чого свідомість гарантовано покидала наше єство. Але лякати Лесю ще більше не мало сенсу.
Леся попросила ще мартіні. Я схаменувся тільки коли вже налив їй. Чорт, це ж я досі надихаю її на «улюблене». І негайно забрав цю складову із букету відчуттів, якими огортав свою гостю.
- Сергію, я знайшла телефон Василевої фірми - півроку тому він переписувався, домовлявся з ними. І подзвонила їм. А вони кажуть, що Василя досі немає, і вони не знають де він. Що як тільки з’явиться, має обов’язково зателефонувати, а то вони його звільнять. Леся автоматично піднесла до губ келих, але пити не стала.
- Напевно, я маю розповісти тобі, що Василь був і раніше одружений. Його перша десь у Росії. І діти там. Можливо, він терміново поїхав до них? Бо задля своїх дітей він готовий на все. Але ж не кинути роботу? Тільки не роботу. На це Василь не здатен. Ніколи нікого ще не підводив, у нього в крові відповідальність.
Я не мав сумнівів і в цих чеснотах її чоловіка, та цікавило мене зараз і дещо інше.
- Лесю, ти його ще кохаєш?
І нехай я запитав із найлагіднішою інтонацією, на яку був здатен, та відповідь мала вирішальне значення. Тож тепер я в уп’явся в жінку усіма чуттями, даними мені нині Промислом.
Взагалі, прочитати думки просто так неможливо. Кожен природно захищений від подібних втручань. Але за життя з нами стається стільки всього, і це все на видноті, на поверхні, як ті чи ті кольори, як те чи те випромінювання суті. І якщо достатньо натренуватися, то помічатимуться не лише великі, але й дрібніші зміни.
Після мого відвертого запитання, притілесна аура Лесі зробилася яскравішою. І хоча я не вловив конкретних емоцій, які можна було би впевнено трактувати, але самий їхній витік був промовистим. Та проявлені кольори, їхня насиченість, натякали, що градус кохання у Лесі до чоловіка не більший, аніж у інших, відомих мені, шлюбних пар, і швидше за все, мною зараз спостерігалося звичне ставлення. Проте ось «божественні» кольори спектру свідчили про наявність любові. Леся дійсно любила свого чоловіка.
А ще в неї виявилося не все в порядку зі здоров’ям, це не відразу кинулося мені в очі, і потребувало уважнішого огляду. І знову ж таки, більшої близькості і довіри, при відсутності інших проблем.
Я не очікував, що Леся відповість на моє запитання, але помилився.
- Інколи згадую нас із тобою, колишніх. Не знаю, хто мав би більше жаліти, що не склалося. Та з Василем – склалося. Ми - сім’я. І я нині не з ним, бо не терплю Москви, а Василь там, бо потрібен хоча б якийсь капітал, аби тут розкрутитись. Мені нелегко самій, але повернення наших з тобою стосунків заплутає геть усе. Бо я не та, що готова просто інколи зустрічатися. Знову пустити тебе в своє життя – це надовго, «переспали і знову переспали» - не вийде, зміниться кожна дрібничка всередині мене, і довкола. А я цього не хочу. Досить експериментів. До того ж ми обоє вже не ті, що колись. І ти - інший. Ніби ззовні той самий, а глибше – ні. Ось раніше ти навіть пляшку ставив інакше, і наливав, і подавав келих не так, навіть стояв поруч із іншого боку.
- Справді?
Я подивовано поглянув на стіл.
- А ще, не знаю, як це, але від тебе накочують жаркі, тремкі хвилі, і мені дуже важко їм протистояти. І ти, порою, ніби зникаєш, а позамість тебе, як за відкритими дверима, - порожнеча. Я це сьогодні удень вперше відчула. Пам’ятаєш, я колись тобі розповідала про свою бабусю-гадалку, знахарку. Я чимало від неї перейняла, хоча й усвідомлено відмовилася від її долі, і вмінь. Тож у тобі я і в цю мить впізнаю ту силу, і мені дивно, що раніше її не спостерігала. Тому і прошу в тебе допомоги. Не знаю, як тебе переконати, але, знаю, що тільки ти й можеш допомогти. І я не думала про ціну, але, напевно, вона існує.
Я машинально провів долонею по своїх устах, певно перевіряючи чи не відвисла щелепа від почутого. Та й порожнечі теж не виявив. Відтак, рішуче подолав ті півкроку, що розділяли нас і обережно обійняв її, упірнувши у дужий феєрверк стривожених жіночих чуттів. Я не знав, як інакше відповісти на таку щирість. І мить все тягнулася. У неї знову дрібно задрижали повіки. Саме так, як вони здригалися раніше за великого емоційного збудження. Після такого сигналу я завше знав, куди скерувати подальші зусилля. Тепер – ні. Просто торкнувся своєю щокою до її палаючого внутрішнім жаром обличчя і прошепотів:
- Тоді за мій успіх. За вдалу подорож до Москви. Зателефоную вже звідти.
І хоча, на цьому я нібито ставив крапку в роботі над її справою, але залишалися ще моменти особистого характеру.
Таких жінок, як Леся, беруть лише розпаленою грою їхньої ж уяви - в кульмінаційні миті, в якості аплодисментів. І зараз від неї струменіло такою звабою, що втримуватися було дуже непросто. Але я намагався. Все ж таки, наші стосунки не могли бути ціною вирішення питання. Тож я м’яко відсторонився і, діставши з кишені телефон, набрав номер потрібної служби.
- Таксі, будь-ласка. На ріг Друкарської та площі Данила Галицького. На зараз.
Коли я обернувся, Леся вже сиділа із заплющеними очима. Та коли я знову підійшов до неї, неспішно підвелася.
- Ти такий ж колючий, як і колись.
Голос Лесі на прощання звучав завжди з помітною ніжністю. Та я зупинив можливі пригадування.
- А ти стала ще більш звабною, мені вартує значних зусиль аби триматися.
- Не знаю, Сергію, може це моя надмірна чуттєвість, я теж щойно ледь не повернулася в ті часи.
Воно промовила це саме з тою хриплинкою в голосі, з якою наші розмови на певний час зупинялися. І якби не вимогливий телефонний дзвінок, то невідомо, що могло би статися далі. Терези гойдалися. А телефон дзвонив і дзвонив.
Лесині губи гаряче дихали мені у груди, а моя рука притиснулася до її спини саме в тому місці, де в будь-яку мить готовий був розчахнутися замочок нестям. Боже, і що би я робив із тим раптово вивільненим чуттєвим вантажем?
Телефон змовк, але відразу ж узявся набридати знову, з новою силою тиснучи на терези – «ніі, ніі, ніі…»
Отже, не доля.
- Я чекатиму вас обох – полоскотала мені серце Леся вже зі значно спокійнішим подихом.
І я відповів на дзвінок.
- Так, замовляли, виходимо.

7 Віка
Отже, доля. Зрештою, нинішні події виглядали логічним продовженням усіх попередніх, і нехай скерованих до чогось поки неясного, але кожен мій порух лише зменшував відстань до тої цілі. Жодної непевності щодо цього в мене вже не виникало. Та і хто - як не я, і як не я - то хто? Принаймні, це запитання прямо стосувалося історії із Василем і, можливо, й киянкою Іриною. І я таки міг давати раду з подібними випадками. Залишалося лише - і хто ще такий, як я?
Мене завше цікавило зустріти схожих на себе, і не умовно - в Інтернеті, а вживу, безпосередньо. В Сполучених Штатах такого не сталося, хоча, якщо відверто, не надто я і старався - просто заробляв гроші, аж доки не захотів більш істотних речей, на чому все й завершилося. Та й тут поки не переймався подібними пошуками, певно вважаючи, що потаємне могло би проявитися і само по собі. А воно не теж із цим не поспішало.
Дивно, що попри широке захоплення езотерикою, справжніх умільців, які дійсно могли би щось показати тут і зараз, я досі ще не зустрів. Але раз є я, тоді існують і схожі на мене. А раз вони тут присутні, то й чимось займаються. І, вочевидь, подібні на мене суб’єкти повинні були б і займатися схожими справами, - зовсім оминути їх вони б не змогли. У цьому я нині в повній мірі переконався на собі. Нехай ці сентенції і видавалися дещо підозрілими, бо те, чим я займаюся нині, і чим буду займатися завтра, навряд чи мало строгі рамки визначення. Тим більше, тутешня моя індивідуальна діяльність відчутно наближалася до відповідних параграфів карного кодексу, але хто може нині з упевненістю сказати, що в його діях кримінал відсутній повністю? Бо ж на теренах колишнього СРСР криміналом нині пахла будь-яка активна діяльність.
Тож я лише продовжував сподіватися на те, що все те, що проявилося останніми роками в мені, має хоча-би якийсь сенс. І задля нього, скоріше поки уявного, я зараз, напевно, і дозволив собі те, чого остерігався торкатися тут раніше. Та який мисливець полюватиме у своєму домі? Проте зараз я мав змогу зазирнути в чужі хащі, випробувати там свою дійсну силу. І наче в підтвердження, моїм тілом промайнув енергійний імпульс, і радше хижака, аніж обережного рибалки.
Повертаючись услід за ним із роздумів до реальності, я посміхнувся симпатичній жінці, що з елегантністю доглянутої магією кішки зайняла останнє місце в купе, і в ту ж мить поїзд нервово здригнувся, і, відштовхуючи від себе перон із цісарським іще дебаркадером понад собою, потягнувся в майбутнє.
Незнайомка відповіла мені яскравим багряногубим зблиском. Нарешті, подумав я, страждання Вертера закінчилися. Нехай романтики в мені у порівнянні з колишнім тільки десь на денці, та душею я завжди знаходився поруч із юними, особливо – такими.
Подружжя пенсіонерів, утім, зустріло витончену даму-пік значно прохолодніше. Але їхні відчуття здавалися мені досить прогнозованими - після вчорашньої історії із Лесею, напевно прикриваючись вищою метою, я дозволив собі нині діяти більш розкуто. Включив на робочу потужність «позитив» своєї аури. І нехай не на «ви мене обожнюєте віднині й назавжди», але на «я втіха очей ваших» – точно. Тому, старенькі, вочевидь, і взялися ревнувати, вловивши неприхований спалах приязні між новою пасажиркою і мною. Можливо доладнішим у цілому виглядав б режим «непомітності», але я остерігався, зауваживши перші ознаки тертя між ними, що старша сімейна пара візьметься за вирішення якихось давніх своїх негараздів, тому і закортілося, аби вони поставали у найкращому вигляді. Але такий вплив міг привести і до неочікуваних наслідків.
Цікаво, якби в потязі перебували схожі на мене особи. Відчувши неподалеку подібний викид штучного позитиву, я неодмінно прийшов би, аби хоча одним оком глянути на виставу і її виконавців. Та поки нічого особливого навкруги. Хоча, досвідченіші за мене особистості, вочевидь, могли придумати щось менш екстравагантне, аніж вриватися до купе з метою оглядин. Проте й дорога довга, і все ще може трапитися.
І варто придивлятися. І вже було на що. Точніше – на кого.
Її звали Віка. З невимушеної нашої розмови виявилося, що вона поверталася до Києва. Що, свого шестилітнього сина залишила у Львові в батьків чоловіка. До речі, разом із ним, бо змушена терміново перервати відпочинок і повернутися до роботи.
Виявилося, що вони з чоловіком власники художньої галереї. І вона – молодший його партнер, і за віком теж, значно молодший. Тому випадало чимало працювати особисто. Що, між тим, Віці подобалося. Навіть, коли доводилося підміняти персонал, особливо, якщо хто занедужував. А чому би й ні – всі ми люди. Певно, Віка мала на увазі щось із чарівного набору рис із назвою «людяність». І я повністю поділяв її переконання. Утім, милуючись і зовнішніми її рисами.
Вона була природною, темно-шоколадною брюнеткою. Палке угорське вино вирувало в її крові, бо такий типаж облич я зустрічав тільки в Угорщині, а ще, можливо, в угорських куточках Закарпаття. Струнка, енергійна, чарівно скроєна, вочевидь, і природжена чаклунка, нехай і несвідома щодо своїх талантів, які так щиро відгукнулися на мій магічний поклик. Бо навіть сіла не в своє купе.
Це вияснилося у мить, коли до нас спробувала пробитися у всьому протилежна «угорці» дама, з не менш грандіозними клунками. Брюнетка якраз захоплено розповідала старшій парочці про свої враження від подорожі підземеллями Львова, коли я відчув небезпеку порушення витонченої ідилії в нашому маленькому купейному світі. І це мало статися ось-ось. Тож я перепросив, підвівся, прочинив двері, аби зрозуміти, що й до чого. І ледь ніс до носу не зіштовхнувся з гренадеркою нових економічних відносин. Відразу втиснутися в купе їй заважали вже не тільки клунки, але і я, що ошелешено застиг на проході. І, вочевидь, це не могло тривати довго. Однак, пікантно потрапивши в саму серцевину розпашілих обіймів, я таки зумів причинити за собою двері.
Округлені тушшю і подивуванням очі, здавалося, таки накриють мене віями. Та й повні спраги солодкі губи знаходилися на відстані першого поцілунку, але мадам явно не відчула натяку долі.
- Альо, в мене шістнадцяте! – палахнула вона рішучим потиском виразних грудей.
- Саме так - вам усе найкраще і просто зараз! – прошепотів я, повертаючи впевненість – і з максимальною поштивістю тулячись вже не лише до її серця, але й до такої рішучої у всіх питаннях суті, - І квиток з вами?
- Вооо! - Мадам рикнула разом із клунками грудьми, а з ними і підспудною докладною історією всіх своїх взаємин із чоловіцтвом, і тицьнула мені під ніс жовтавий залізничний папірець разом із чималою сумкою.
- Ви праві, давайте багаж! – та, перехопивши у дами лише квиток, я блискавично повернувся в купе. Гранд-панна спробувала рвонути слідом, але, немов наштовхнувшись на невидиму стіну, спинилася. І ще би не спинитися, коли твоє тіло раптово млосно затерпає. Але далося мені це таки серйозною концентрацією зусиль.
Я підхопив зі столику квиток Віки. Побачивши на ньому місце „36”, подумав, що навряд чи аж так потрібний вплив магії, аби відмовитися від тридцять шостого на користь місця шістнадцятого, а ось, якщо навпаки, то дуже навіть. Хоча, з іншого боку, як саме Віка могла довідатися, що вільно саме в цьому купе? Хіба що - кохання з першого магічного поклику. І хто проти? Хіба що мій гіркий досвід стосунків із заміжніми красунями. Я не зволікаючи поміняв квитки і рішуче повернувся до так непоштиво залишеної мною за дверима мадам. Та, схоже, врятувати ситуацію могло лише диво, на кшталт, раптової пристрасті, і нею, попри все інше, і спалахнуло моє обличчя. Мені не хотілося навіть думати, як все це виглядало зі сторони. Майнуло тільки, що адекватною покарою могла стати лише зупинена Звище ця ганебна мить, а відтак, і моє довічне буття в ній у собою ж і створеному мареві. Та відступати було пізно.
І я заборсався у бездонних жаданнями високих взаємин очах цієї величної жінки! О, після мого рішучого впливу, думки гранд-дами схоже були ще дещо хаотичними і безладними, але без сумніву взаємно пристрасними. Я підкинув туди ще декілька божевільно смачних видінь, пов’язаних саме з місцем „36”. І пішов у вирішальний наступ.
- У вас дійсно найкраще місце, і аж до Конотопу! Йдемо. Йдемо!
Мій голос нагадав мені далекий рокіт експресу в глибокому тунелі. Можливо саме таке звучання і зрушило лавиною пласти задавнених жіночих чуттів, втомлених непростим і таким напруженим земним життям. Вона ковтнула наживку швидше, аніж вода монетку, в двадцять копійок, що випадково ковзнула з моєї вкрай юної долоні в хвилі гірської річки. Як я переживав у ту мить!.. Та раптовий зблиск пригадувань майнув вслід монетці, пам'ять щільно закрила ворітця в імлисто-осяйне буття в позачассі, наче не зі мною все те й сталося. Я намагався втримати хоча би слід того видіння, та ворітця зникли, потанувши у безслідному ніде. Таке вже траплялося. І не раз. Та вже нехай. Зачинено, так зачинено.
І зовсім інше - єство цієї рубенсівської дами! Я раніше, певно, і не зустрічав таких відкритих для читання і перечитування, а також і готових для чоловічого впливу, жінок. Невже простота стосунків могла бути не лише наслідком їхніх бажань, але й не наших мужніх дій? Та вже нехай!
Я врочисто вручив панні в руки квиток Віки, разом із твердою впевненістю, що саме 36 місце і найкраще з усіх можливих - ще б пак, лише доля й здатна привести туди. І галантно взявся допомогти донести частину багажу до місця складування. І, наче першу весняну теплінь, відчув полегшення і навіть сердечну вдячність, якою відповіла мені ця, безсумнівно загартована у всіх земних справах, жінка. Вона вже протягнула свої речі через шість чи сім вагонів поспіль, та ще й застрибнувши з ними на ходу, через що мала довгу і палку суперечку з провідниками і начальником поїзду, і тому, хоча і не тільки, будь-яку допомогу сприймала прихильно. Особливо, від захопленого нею стрічного-пересічного дивака.
- До вас чарівна гостя. Прошу любити і цінувати, – врочисто проголосив я, відкривши дверці в останні купе, і оцінивши вельми сприятливу ситуацію за ними.
Троє напівроздягнутих чоловічків жваво підскочили при нашій появі. І я, користуючись моментом, переніс симфонію безмежної жіночої прихильності зі своїх плечей на плечі цих хлопак-заробітчан.
- О, така краля!
- Щиро просимо до нас!
В натруджених руках над щедро заставленим домашніми стравами столиком промайнула пляшка, певно домашнього самогону, а на обличчях додалося збудженої діловитості.
Досвідчена мадам, прихильно вислухавши вступну частину, рішуче перебрала керівництво ситуацією у власні руки.
- Це, прошу, нагору, - повинно поміститися, а це – вниз, ось так, а все інше – ось туди.
Жінка нарешті опустилася на свою полицю. На що хлопаки миттєво і зреагували.
- Йване наливай – за знайомство!
- А ми тут маленько сумували, бо як то – без файної жінки!
- Паніко, ви ж не проти посидіти по-домашньому.
- Добре, будемо по-домашньому, - жінка з приємністю розправила плечі, владно оглядівши, як та велика птаха компанію горобців, своїх супутників, - Я - Лілька! Тепер можете і вдягнутися.
Що ж, все ніби непогано склалося, пора й мені повертатися на своє місце. Хай щастить! Я зняв із себе образ невидимості, аби вдягнути попередню «втіху очей», і в ту ж мить упіймав на собі раптово пильний Лільчин погляд, тож і галантно кивнув їй на прощання. Дама підморгнула мені й відвернулася, з цікавістю розглядаючи своє царство, і підданих, що вже неприховано боготворили її.
Не певен, що будь-яке юне кохання «з першого погляду» могло хоч якось порівнятися із цим досвідченим чоловічим обожнюванням. Життя, як воно є, завжди відрізнялося своєю широтою від своїх вступних тонкощів. Та ми розлучилися, дорога Лілько, не встигши пізнати нічого, окрім меду. Вочевидь, у цьому очевидна перевага коротких взаємин перед стосунками тривалими. Безмірна перевага. Особливо виразна, коли аж надто затягуються оті взаємини, правдива ціна котрим - лише одна мить доторку поглядами.

8
Вирішивши із провідником за допомогою звичного грошового фактору всі питання здійснених мною пасажирських переміщень, я насолоджувався результатами.
Не знаю, до якого саме образу домріювала мене Віка, але після того, як наші пенсіонери зійшли у Вінниці, ми вповні насолодилися можливостями перебування віч-на-віч. Придбали декілька баночок жіночого пивного коктейлю. І ковтали його за красу, радість, друзів, і фатум знайомств. І ніхто до нас більше не підселявся, і ніхто нікуди не поспішав. Вона чудово розуміла мене, а я її. Неначе у салонному танго, ми зливалися у довірливій розмові. А те, що її вів я, нічого не значило, бо дама мала достатньо простору, аби почуватися максимально комфортно. І наші відчуття майже нічим не відрізнялися. І оце «майже», ставало все тоншим.
Зрештою, я зізнався Віці, що такого вишуканого букету, який зібрала вона за своє життя, раніше ніколи не зустрічав. Певно тому, молода жінка поблажливо дозволила мені зануритися долонями, а потім і обличчям у своє розкішне волосся, доторкнутися рук, шиї, плечей, де її флюїди набували особливого шарму, надихаючи до нових і нових чуттєвих відкриттів.
Ми сиділи поруч, ледь не обійнявшись, і я з цікавістю слухав про її роботу, про сина, про життя-буття в цілому. Подекуди обережно вставляв і свої спостереження. Пригадав парочку гуманних анекдотів щодо полотен у картинних галереях, а далі й зовсім щиросердечно признався, що теж маю скромне відношення до малярства, зрештою, як і до інших мистецьких артефактів. Бо як жити у Львові і не розумітися хоча би трішки на цьому? Ні, я сам не малював, але вартісність кожного полотна міг би, певно, визначити ледь не з закритими очима.
Віка делікатно зауважила, що в роботі її салону вкрай необхідні подібні консультації з оцінювання. І ми випили за процвітання її фірми. Утім, я відповів, що коштую дорого, тому краще мене використовувати епізодично, у найбільш вирішальні моменти. За які ми теж випили.
Звісно, що Віку зацікавило, скільки саме я коштую, тож я був змушений казати правду і тільки правду, а саме, що деякі жінки в деякі, суто мистецькі миті, вважали мене безцінним. На Вікине, злегка хмільне, «чому?», я упевнено відповів, що володію умінням задовольняти потаємні жіночі скерування, що, зрозуміло, дещо інше, аніж забаганки. Ясна річ, я зараз просто грався словами, тому Віка лише іронічно посміхнулася. Та я увиразнив сказане, додавши, що роблю це навіть тоді, коли дами самі зі своїми глибинними потребами ще не визначились. Ми були вже досить захмелілі, я, певно, від компаньйонки, ну а вона вже за сукупністю факторів, та, в першу чергу, усе ж, від коктейлів. І, певно, цілком логічно, що порозумівшись у питаннях потаємних скерувань, ми потягнулися один до одного. І це нас поєднало настільки, що на раптово проголошеній провідником станції «місто-герой Київ», ми і зійшли разом. Москва зачекає.
Відтак, взявши перше ж таксі, рішуче помчали вперед, ні на дюйм не відхиляючись від вготованої нам на сьогодні дороги.
І вела вона зрозуміло куди. Сказавши водію потрібну адресу, Віка довірливо притиснулася до мене, підставивши пристрасні губи для поцілунку. І далі ми просто замріяно тулилися один до одного, й коли невдовзі зупинилися біля під’їзду її будинку, десь неподалік проспекту Перемоги, то здавалися вже цілком спорідненими єствами.
Її квартира видалась навіть мені фантастичною. Грошей тут не економили. Та часу на прискіпливі оглядини не було. Віка, роздягаючи себе і мене на ходу, вкинула нас у душову кабіну, із тих, що вміли розмовляти на декількох мовах, - де ми й зупинилися, для початку, на французькій.
Напевно це найвище блаженство – осягати жінку. Якщо те все правда, і Бог сотворив нас, як чоловіка і жінку, то зустрічаючи нову жінку, я, вочевидь, намагався відкривати і себе наново - отим, яким би міг бути в іншому житті. Певно й Віка відчувала щось подібне - вела себе і виклично, і в той же час достатньо вишукано. І хоча я ще десь картав себе за цей раптовий зрив, за щедро проявлені свої чари, та спинятися було вище моїх сил. Та й хіба зможе опиратися самотній чоловік вивільненій жіночій сназі? Тим більше, коли її палкі почуття викликані саме ним. І будь-яка розплата за дароване вже не здавалася мені надмірною.
Проминувши перші ласощі, ми перейшли до спальні в стилі «нового ампіру», що я зауважив швидше на доторк, бо очі на це вже не мали ані дрібки часу, і під блюзи з нічного «Еф-Ем» підживлювали взаємне чаклунство, не забувши, навіть, про засоби безпеки, у першу чергу, відключенням мобільних телефонів. Віка розгорталася для мене, як раптові пейзажі навкруги серпантину неспішної дороги вгору, і в нашій пристрасті не було табу. Тож і я відкривався навзаєм, як і належало, коли жінка справді отримувала ті відчуття, про які так неперевершено сповіщала.
Серпантин дороги після стрімких перевалів, в решті-решт, привів до затишних лагун спочинку, де й сталося те, що я не зміг би повністю пояснити і самому собі. Бо я остаточно зірвався і наробив саме тих справ, яких раніше найбільше й остерігався. Та, напевно, коли близька жінка йде назустріч усім твоїм бажанням, і навіть випереджає їхню появу, то легко зриваєшся і до вседозволеності, вважаючи, що все подальше цілком закономірне. Але наскільки ми для цього справді були близькими? То чи мав я аж так переходити межі? Нехай пізніше мене й долали сумніви, що це був саме «я», виключно «я», без чогось чи когось третього, але подібні виправдання не виглядали переконливо.
Скоріше за все, я просто настільки жадав знайти подібних собі особливих істот, що помітивши магічні нотки в поведінці Віки в насназі стосунків вирішив їх увиразнити.
І найперше, користуючись відкритістю єства міцно сплячої жінки, злився з нею своїми вищими чуттями, повністю випрозоривши її для себе, відчувши не лише кожен орган, а й ледь не кожну її клітинку, - змушуючи їх тремтіти в одному ритмі зі своїми. Торкнувся основних чакр. І з допомогою власних налаштував їх, з надією, що це приведе і до виразнішого усвідомлення жінкою навколишніх тонких вібрацій. І нехай подібне могло принести тільки тимчасовий ефект, та саме переплетіння наших сутностей давало надію на значно більше. Я не міг точно б пояснити, чому я так вважав, але щось в мені діяло і само по собі. І поволі проявляючись, навчало мене подеколи зовсім дивним речам. І нехай ці здібності й увиразнилися не так давно, та виявилися цілком прикладними. особливо, коли мені вдавалося привносити в хід подій вплив отих своїх внутрішніх полів.
А щодо Віки, то я мав надію, що чимало отримавши від мене, вона значно не лише тонше відчуватиме, але й так само впливатиме на навколишнє. А ще віднині між нами певно існуватиме і внутрішній зв’язок, хоча набирати потрібний номер зможу, вочевидь, тільки я. Можливо, це не зовсім справедливо, але ж і все за потреби змінюється.
Віка була першою, яку я спробував ось так, крізь себе, відкрити для світу. Але чому би й ні? Хіба не заслуговувала вона й більшого за даровані нею щедроти? Та й допомагаючи виявленню вже присутніх в жінці талантів, хіба я аж так далеко переходив межі дозволеного? І якби це їй вже не було дано, то що б я міг здійснити власноруч?
Та й ні в Заповідях, ні в інструкції до скриньки Пандори, не писалося, що такі навернення, створення собі можливих помічників, строго заборонені. А використовувати Віку для «злого» я не збирався.
І що стосувалося Божого взагалі, і земного зокрема, хіба жінки не звані допомагати чоловікам у виконанні ними в тому числі й Вищих справ, частиною яких, і вони теж бути?
Та ці мудрування мені, певно, вже снилося, разом зі звичними мандрами в безмежності Буття. І ми проспали ледь не до полудня.
А далі пили каву із шовковими вершками в оксамитовій модерновій кухні, мовчки, і хоча з теплими усмішками, але вже з німим запитанням щодо спільного майбутнього, якого ніяк не могло бути в звичному бутті. Й загалом, такі ж незнайомі, та вже ледь не рідні, принаймні, за природою нашої мовчанки.
Чи не найпершими промовленими словами стало моє, швидше формальне запитання щодо сімейної фотографії на стіні в прихожій.
- О, так, це мій син і чоловік. Я їх дуже люблю. Я вчора казала, що ми розлучені? Ох, я просто грала словами. Але, думаю, ми давно б уже розлучилися, якби не дозволяли зрідка один одному трохи більше, аніж оте собі дозволяють консервативні сім’ї. Але я чомусь ніколи не заходила далі кав’ярень. Але якби мій чоловік довідався, що я була з кимсь тут, у нашому домі, сталася би катастрофа. Навіть не знаю, чим би це закінчилося.
- Сім’я і дім - святе. Віко, я вже давно не руйную сім’ї.
- То й добре. Тож я тебе тепер згадуватиму, коли захочеться приємних відчуттів. Все ж було гарно?
- Так, ти чудова. А від учора стала ще більш незвичайною. Озирнися навколо, прислухайся, думаю, твої відчуття загострилися. Тож надалі твоє життя залежатиме тільки від тебе. Певно, зможеш невдовзі виразніше читати думки і близьких тобі, і тих, чий природний захист порушений, та й багато чого ще відкриється, нехай і поступово.
Очі Віки розширилися, та я продовжував її ошелешувати й далі.
- Але ти повністю забудеш мене, і, хочу сподіватися, ми познайомимося наново, і не обтяжені вагою згадок. Пробач, таке перевантаження обов’язкове.
В її очах блиснула недовіра і щось, вельми схоже на образу. Приємно, але її думки майже повністю збігалися з її словами.
- Ти і справді на це здатен? Чи просто жартуєш, граєшся зі мною? Але хочу, аби ти знав - не бажаю, та й не звикла втрачати свої спогади! Ні найменшої згадки, і про тебе також!
- О, дякую! Та ти пам’ятатимеш усе – хіба окрім мене нинішнього. Та остаточно не зможеш мене втратити із двох причин. Перша - ти мене сприймаєш трохи іншим, аніж я є насправді. Не буду тобі всього пояснювати, але якби ти побачила мою фотографію, то навряд чи мене б упевнено впізнала. Зараз я, скоріше, твоя ілюзія, вимріяна тобою особа. А свої ілюзії, даю тобі слово, ти не втратиш. І вже пробач, що я скористався рисами того образу. І друга причина, це зв’язок між нами. Він існуватиме до того часу, доки сила більша за наше нинішнє притягання його не обірве. Сподіваюся, ми зможемо бути один-одному ближчими, ніж просто друзі. Не питай як і чому, просто прийми цей невідворотний хід подій. Але в тебе завжди буде вибір.
Схоже, тільки зараз до Віки стало доходити, що я не жартую, і говорю серйозно.
- Сергію, це правда? Хіба допустимо втручатися в моє життя? Я ні про що таке не просила.
- І я не просив у долі зміни свого початкового шляху, та став саме таким, яким є зараз. Та кожен раз маю вибір. І він цілком зримий. І можливостей вистачає. Я пробував зачинити себе в глухих стінах звичного життя, але пружина всередині від цього тільки дужче стискалася, і ось зараз випрямляється. Тому не думаю, що й ти зі своїми вродженими талантами існуватимеш просто й буденно, особливо після того, як я їх злегка підштовхнув до подальшого розвитку.
Віка уважно дивилася на мене, і я дозволив їй торкнутися своїх помислів.
«- Привіт. Ми подібні, » - послав я їй.
Жінка аж здригнулася. Вир переживань наповнив її. Тож я відразу і від’єднався.
Та за мить вона вже взяла себе в руки.
- Сергію, мені страшно. Ти ж не покинеш мене з цим усім? Ми ж не повинні тепер ось так назавжди розійтися? Прошу, підтримай мене.
Я підійшов і м’яко обхопив її плечі, прихилив до себе. І зовсім інші відчуття, ближчі, скоріше, до жалощів, раптово накрили мене. Я подумав, що її човник услід за моїм може теж невдовзі вийти у великі води, та наскільки вона готова до цього?
- Не покину. Та думаю, тобі позаздрила би зараз більшість жінок цього древнього магічного міста.
- Сергію, тоді ти мав би відчувати іще дещо. Як бути з цим?
Вона приклала мою руку до своїх грудей. Я відчув, що її серце і досі відкрите, і я не мав права закривати його. Я ніжно підхопив жінку і відніс до спальні. Опустився з нею на ліжко. Високі почуття боролися із розпачем в цих прекрасних очах. Та я не став очікувати результату протиборства і, знову ж, крізь своє єство, опустив Віку в глибокий сон. Далі, знову ж через себе, наклав заборону на той образ, з яким я поєднувався для неї. Її єство надалі мало б повністю відвернутися від нього, навіть у згадках.
Відтак, зосередив увагу на слідах наших взаємин - вони палали навкруги, як щедро розсипані різнокольорові новорічні вогники - і тут, і там. Я прибирав їх один за одним і в найнеочікуваних місцях. Але не зважаючи на мої потуги, деякі сліди я не зміг, та й не зумів би видалити остаточно, - утім, вони поступово втрачатимуть свою яскравість, танучи вглиб дійсності, нехай і не зникаючи безслідно. Я розумів їхню небезпеку, нехай і не у змозі осягнути кого й куди вони могли би привести – ті сліди, що залишались усередині Віки.
На прощання я поцілував сплячу жінку і покинув квартиру.
Я сподівався, що коли вона прокинеться, то пригадуватиме зовсім інші події, і не надто озиратиметься на чуттєву втому. Та й хіба могло бути інакше, аніж воно було завше, хіба все інше не сон?
Тож якщо мене й гризла зараз совість, то в дуже глибоких закутках. Але чим далі я відходив від будинку своєї нової знайомої, тим гостріше відчував, що все це не випадковість. Так мало статися, якщо майбутнє не сліпий збіг обставин. Лінії ж бо перетинаються. Наші лінії. Що і тчуть візерунки майбутнього.

9
Намандрувавшись містом, нехай і в супроводі різноманітних примарностей в помислах, інколи аж надто пов’язаних з Вікою, я зайшов у чергове Інтернет-кафе. І не зауваживши в ньому камер стеження, присів у куточку, проте так і не знімаючи з голови глухої накидки. Замовив кави з тістечком. І відразу розрахувався.
Найкраще відсторонюватися від зайвого, змінюючи старі відчуття на нові, або зосереджено працюючи. Та й варто було вже повертатися до розпочатих справ, нехай і дещо змінивши у зв’язку із затримкою в Києві послідовність їхнього вирішення. Доступ до мережі мене влаштував, і я звичним чином змінивши ряд входів і виходів, перейшов на основні поля своєї діяльності. І цього разу полювання видалося вкрай успішним - я нарешті отримав доступ до сімейної пошти Пилишиних. І тепер тло подій значно увиразнювалося. Оцінивши ситуацію, пройшовся й щедро розставленими сильцями й капканами. І ніби й ніхто в них не потрапив, але усе ж промайнуло враження присутності слідів поруч із ними. Вочевидь, я мав і далі проявляти крайню обережність. Наприкінці переглянув особисту пошту, де теж дещо знайшов. У відкритій саме для спілкування з Пилишиними веб-скриньці на мене очікувало повідомлення від сайту, на якому ми з молодшою Пилишиною знайшли одне одного, - з телефонним номером. Що виглядало початком ділових стосунків. Отже, все серйозно. І це мене виразно збадьорило.
Я завершив перебування в мережі звичними захисними процедурами, і покинув заклад. За рогом зняв із себе тонку спортивну куртку з накидкою, склав її, додавши в пакет зі всіма нечисленними своїми речами. І далі, старанно оминаючи місця, де могли бути встановлені камери відео нагляду, пройшовся рядом вулиць. І після недовгих пошуків вибрав зручний для подальшого дійства телефон-автомат, всунув в операційне гніздо очищену від відбитків передплатну картку, і набрав номер.
- Я слухаю.
Почувши відповідь, я надав голосу переконливої твердості, схоже, вступаючи у взаємини саме з матір’ю зниклої Ірини
- Оксана Ярославівна? Вітаю вас. Я той самий чоловік, що прочитав оголошення вашої молодшої дочки, і готовий дати і вам декілька важливих порад.
Я назвався Сергієм Володимировичем, і виказавши співчуття, повідомив, що здатен завершити розшуки в найкоротші терміни, тим більше, вже маючи для цього ледь не все необхідне.
Жіночий голос у слухавці мене спершу не здивував, я очікував на щось подібне - владний, дещо зверхній, і в той самий час, уважний, і, вочевидь, підготовлений до нашої розмови. Та ще й усе те, що я їй щойно сказав, схоже, не надто її вразило.
- Ви ж розумієте, Сергію Павловичу, що зайшли надто далеко у наші сімейні справи? Тому прошу вас не шукати легких грошей. І найкраще, якщо ви зараз покладете телефонну трубку і назавжди забудете про неї. Інакше ваше існування може змінитися не в кращу сторону. Домовились?
Я про себе ще раз відмітив холодну розважливість, з якою звучали ці слова. Щось тут було не так. Але я мав досвід подібних ситуацій.
- Відмовлятися, наразі, тільки ваше, Оксано Ярославівно, право. Тож я хочу знати, чи Ви дійсно готові відмовитися від швидкого позитивного вирішення проблеми? – Я зробив коротку паузу для отримання відповіді, але нею не скористалися, - Якщо ні, тоді слухайте уважно. Я дійсно володію ситуацією і маю достатньо досвіду. І я вже здобув перші результати. Якщо вам цікаво, можемо зустрітися і обговорити їх. Хоча зараз не бачу аж такої потреби в цьому. Зрештою, ваша справа виникла по ходу іншої подібної моєї роботи. Тому сьогодні мені достатньо вашого усного дозволу на подальші наші спільні досягнення. Важлива лише ваша згода на те, що після знаходження Ірини, я можу розраховувати на достойний статусу вашої сім’ї гонорар.
Я зумисно дещо змінив умови нашої можливої співпраці, аби почути живу реакцію.
Але не зауважив нічого подібного.
- Я бачу, ви досі не розумієте, в яку справу вас втягнула... , в яку справу ви намагаєтесь зараз ввійти? Почуйте мене, ми й так задіяли усі можливі засоби, підняли на ноги геть усіх на міждержавному рівні. Ви – зайві.
Що ж, зайвий, так зайвий. Хоча, напевно, не все там аж так добре, раз молодша дочка почала розшуки за власною ініціативою. Але дивно, що моя співрозмовниця досі не поклала слухавку. Невже умисно затримуючи мене біля себе?
- Оксано Ярославівно, якщо ви про вчинок вашої молодшої доньки, то вона, як уміє. рятує свою сестру. Але, як знаєте. Я вам за декілька днів зателефоную. І тоді вже й дасте остаточну відповідь. Всього найкращого!
Та мене відразу ж і зупинили.
- Сергію, можна я називатиму вас за іменем? Так ось, якщо вам потрібна тільки наша згода, то ви її матимете, ми й справді дуже хочемо... – голос жінки вперше наче здригнувся, у трубці повисла недовга пауза, - ми очікуємо нашу Ірину і все зробимо для її повернення.
- Добре Оксано, я бачу – ми на одному боці, і це перспективно. Та маю викласти своє бачення - зупиніть мене, якщо зроблю помилку... – і я коротко переповів відомі мені факти.
- Тільки не півмільйона, а дещо більше, - один раз, і швидше машинально, виправила вона мене, напевно так підтвердивши мої слова.
- Це не має великого значення, отже очікуйте мого скорого дзвінка. До зустрічі.
І я, не зважаючи на те, що моя замовниця ще не збиралася закінчувати розмову, поклав трубку – бо ж і так значно перебрав із допустимою тривалістю, як бесіди, так і перебування на видноті. Відтак, старанно протер хустинкою трубку, кнопки набору, і ще раз телефонну картку. І пішов, перед тим повернувши картку у карткоприймач. Перейшовши на другий бік вулиці, озирнувся. Автомат, як і мав, завзято продовжував сигналити про мою забудькуватість. Але мене це не особливо бентежило. Цікавило інше. І, повагавшись між «Кафе» та «Хлібним», зайшов усе ж до крамниці, і влився в чергу, що смиренно очікувала, доки неспішні водій і експедитор остаточно розвантажать батони й булки. Та і я теж нікуди не поспішав, спостерігаючи не лише за найближчим дійством.
Ледь не відразу після того, як я зник у крамниці, до полишеного мною телефон-автомата підійшов невиразний чоловік, що раніше крутився неподалік. Озирнувшись, він витяг навмисно залишену мною картку, оглянув її, і вставив знову. На картці вистачало коштів ще на декілька десятків хвилин розмов, що і висвітив дисплей. Це, вочевидь, сподобалося чоловіку, і він вирішив скористатися своєю удачею, не відходячи далеко від каси.
І все почалося дійсно добре, і бесіда ще тривала б і тривала, якби її просто на моїх очах не перервали найбрутальнішим чином. Біля автомата м’яко пригальмував чорний мерседес, із якого гнучкими котами вискочили три кремезні хлопи. Двоє досить спритно брутально заламали руки щасливцеві, зігнувши того ледь не пополам, вкинули у салон, і рвонули геть. Третій ж бо залишився на місці подій, узявся оглядати телефон, і, напевно, знімаючи й відбитки. Працював швидко, сторожко оглядаючись по сторонах. Можна було спробувати його розговорити, але поруч могли чатувати й інші, ловлячи мене на живця.
Нариватися на ближче знайомство зі спецслужбами наразі не мало сенсу, а особливо, коли ці специ з іншої країни. Дивно, що саме вони приїхали «на захоплення». Добре зваживши подробиці, я навіть міг би сказати з якого саме підрозділу ці хлопаки. Бо в кожному свій вишкіл і організація дій, хоча в цілому – безсумнівно, представники суто кремлівської школи. Кожен рух, жест, енергетика процесу беззаперечно свідчили про це, повністю збігаючись із моїм досвідом спостережень за ними в минулому. За хвилину біля телефону вже нікого не було. Все, як і колись. Та вартувало і мені брати з них приклад.
Я з тугою поглянув на чергу сумирних покупців, на неспішних водія та експедитора, і вирішив більше не очікувати. Куплю ватрушки іншим разом і десь інде, якщо аж так захочеться підсолоджених дріжджів, а зараз доцільніше повноцінно пообідати - енергії я потратив цієї ночі добряче. А потім не зле було би перевірити наслідки моєї ранкової магічної діяльності.
10
Відчув я Віку відразу, ледь налаштувавшись на неї. Та ще і як відчув! Крізь нечітку млу дрібних деталей побачив її очима залу галереї, декількох відвідувачів. Картинка рухалась, а я рухався їй назустріч. Але пішки мені довелося б іти досить довго, тому я зупинив таксі.
- Куди?
- Вперед, друже, лише вперед!
- Та будь що за ваші гроші.
- Я вас скеровуватиму.
Рудий чолов’яга, пильно оцінивши мене, криво посміхнувся. Та я дійсно не знав адреси, і потрібний напрямок нехай і відчував, та, на жаль, досить далеким від дорожніх реалій чином, тому поїздка видалась не надто простою - водій похмикував, і мав для цього підстави.
Та й справді, в тому напрямку, який я вказував, часто-густо проїхати було неможливо. Якби я краще орієнтувався на місцевості, то вказував би дорогу дещо інакше, аніж вказівним пальцем. Але нинішньої ситуації в місті не знав. Тому моє «направо» чи «прямо» часто впирались у односторонній рух, чи там іще у щось фундаментальне, на кшталт відсутнього близького проїзду. І тільки коли ми проминули бурлеск відновлених у всій красі пролеткульту Золотих Воріт, я відчув, що ми майже на місці, й Віка десь поруч. Водій внутрішньо просяяв і радісно запросив, як на мене, завищену в рази ціну. І деякі його думки при цьому були навіть чіткіші, аніж видіння, які транслювала Віка. І мене вони вкрай обурили. Бо ким-ким, але лохом, якого таки потрібно «поставити на бабки», я себе не відчував.
Та я не дозволив собі надмірностей і відпустив чолов’ягу із твердими переконаннями, що отримані від мене п’ятдесят гривень і є його бажаною півсотнею євро, і що він вдало нагрів лоха. Зрештою, водій бажав саме таких емоцій і він їх отримав.
Таксі стрімко віддалилося вулицею. А я подався уперед, автоматично перераховуючи різницю між собівартістю і ціною поїздки. І так, і сяк виходило, що із затратами на пальне, навіть врахуванням амортизації на запчастини, володар далеко не нової «Волги» чесно заробив не менше п’яти-десяти гривень. А, значить, своїми діями я не примножив зла. Чомусь це для мене було важливим. Як і у випадку з Вікою.
Та з нею, як і з кожною жінкою, основною проблемою певно стануть чоловіки, які її оточуватимуть. Як би мені не хотілося те визнавати, але саме ці чоловіки змусять Віку обрати той чи той шлях. Але в неї будуть свої козирі. І я хотів на них зараз поглянути.
Погода надихала. І я залюбки ще б пройшовся вулицями, де кожен крок приносив щось своє, як із глибин, так і згори, коли б не двері Вікиної галереї, де ми мали познайомитися заново. Хоча я й почував себе трішки ніяково, але відступати треба було ще в поїзді, а не тепер. Тому я, глибоко вдихнувши-видихнувши, прочинив двері. А вони активували
мідний дзвіночок, тож Віка з цікавістю обернулася у мій бік. І на її обличчі не промайнуло й тіні емоцій. Але я звернув увагу не лише на це.
У ту мить, коли жінка оберталася в мою сторону, спритний молодик, що стояв біля неї, швидким рухом прихопив щось із шафки за її спиною.
Коли Віка, продовжуючи щось говорити, знову повернулася до молодого чоловіка, той уже стояв непорушно, вдаючи, що уважно слухає, тримаючи в іншій руці гарно розписане горня, яке він узявся розглядати, певно, ще до моєї появи.
Я, неспішно наблизившись, привітався і запитав дозволу оглянути експозицію картин у глибині зали, вхід куди був перегороджений оксамитовою стрічкою. Це коштувало десять гривен. Я запитально підвів брови.
- Не дешево. Невже перегляд справді коштує цих грошей?
Ще на порозі галереї я закрив себе від будь-якої форми зчитування. І нехай становлення нових здібностей у Віки мало відбутися не миттєво, але я вирішив бути максимально обережним.
Головне, що вона мене не впізнала. І добре. І в цілому виглядала енергійною. Тільки блідість обличчя говорила про деяку втому. Задаючи запитання щодо ціни, я акуратно торкнувся нутра особи поруч з Вікою, відчувши там виразну присутність остраху, хоча на обличчі молодика маячила посмішка.
- У нас нині хороша колекція робіт, тому... - Віка вже почала відповідати мені, як раптом здивовано перенесла погляд на хлопця поруч. Безумовно вона щось теж відчувала. І острах у молодика переріс у паніку: «Пора рвати кігті. Хрестик на пару сотень баксів потягне.»
Віка кинула здивовано погляд на полицю, де, певно, мав лежати той хрест.
«Блін! Западло!» - блиснув, як промінь прожектора у пітьмі, відчай хлопаки. Він шарпнувся і раптово витяг із кишені ножа. Лезо сяйнуло в повітрі, майнуло разом із його рукою вгору, разом з нею перекрутилося, і впало на керамічну плитку підлоги. Другий мій удар був уже коліном у стегно. За мить невдаха лежав на животі, смішно підвернувши ногу, і вив од болю у заломленій руці.
Віка ошаліло гляділа то на мене, то на хлопа на підлозі.
- Господи! Який жах! Ви його не вбили? Той хрест не такий уже й цінний, хоча і срібний.
До неї, схоже, ще не дійшло, що могло щойно з нею статися. Але її гуманна реакція мені сподобалась.
- Живий. Вбивають менш ефектно. А про який хрест ви кажете?
- Він, схоже, зараз у нього у внутрішній кишені піджака.
- Зрозумів.
Я просунув руку в кишеню злодія і справді намацав там невеликого, але важкенького срібного хреста. Передав його Віці.
- Дякую.
Віка заховала хреста у шухлядці стола, і наче згадавши про щось, прошепотіла.
- Тільки прошу, не потрібно міліції. Сьогодні в нас немає охоронця, тому таке й сталося. Відпустіть його, будь-ласка, хай іде звідси, й не повертається.
- Як скажете.
Я підняв молодика на ноги. І, не відпускаючи заломленої руки, провів до виходу. Хлопака помітно накульгував, але ще й матюкався – і про себе, і вголос, судячи зі всього – із жаданою дозою виникли серйозні труднощі. Тому, витягши його за двері галереї, я поблажливо прописав у його «біосі» глибоку відразу до наркоти в цілому, колотися він найближчий рік не стане, а заодно й матюкатися. А далі видно буде, бо ж немає нічого вічного.
- Йди і не повертайся. наразі ти чистий.
Хлопака ошелешено глянув на мене. Раптом його перекосило і він кинувся блювати у вазу смітника біля стіни – так, будь-яка згадка про деякі його колишні звички віднині закінчуватиметься саме так.
Навряд чи був сенс йому докладніше пояснювати, що й до чого, нехай осягає далі свої особливості самостійно. Можливо я й тепер вчиняв не правильно, дозволивши собі чергове втручання в інше життя, але совість мовчала й цього разу.
Коли молодик непевно зашкутильгав вниз вулицею, я повернувся в галерею.
Віка виглядала стурбованою, навіть пригніченою неприємним інцидентом, але ця тривога лише підкреслювала її красу.
- Боюся, він знову прийде аби помститися.
- Оце навряд чи. Я йому нашепотів протилежне і він погодився. Мене звати Сергій, а вас?
- Ви впевнені? – Погляд жінки недовірливо ковзнув моїм обличчям, - я Вікторія, можна і Віка. Не знаю, як вам і дякувати.
Та, вочевидь, саме із вдячності, Віка подала мені руку - таку знайому мені, витончену й сильну водночас.
Але я у жодному випадку не повинен був дозволити відкритим частинам наших тіл торкнутися!
Тож я лише символічно схилився - значно вище над її протягнутою долонею, лише торкнувшись рукою захищеного одежею ліктя. І добре, що на Віці був піджачок. Але навіть крізь тканину в мої чуття ринули незчисленні кусючі мурашки.
- Навіть так? Ви західняк?
Певно й вона щось відчула - обличчям майнуло легке сум’яття, і я вирішив відвести її чимдалі від можливих спалахів пам’яті.
- О так, зі Львова. І, я сподіваюся, пані Вікторіє, ви дозволите мені тепер оглянути ваші колекції безкоштовно? Таким чином у нас не залишиться відчуття, що ми один одному щось винні.
- Звичайно, та, усе ж, я вам дуже вдячна.
- В мене не було інших варіантів.
Віка натужно всміхнулася і відвела свої відьмацькі очі.
- Важко не погодитися. Гаразд. Тоді йдемо.
І вона повела мене за собою до яскраво освітленого приміщення, стіни якого щільно вкривали розмаїті полотна, нехай, здебільшого, і в достатньо простих рамах.
- По цей бік зали в нас із нових поступлень роботи молодого постімпресіоніста Євгена Різовського. Як на мене, досить перспективного художника, з оригінальним підходом до дійсності.
- Він із Києва? Схоже, я десь чув його ім’я.
Вглибині виставкової зали, навпроти однієї із картин замислено стовбичив худорлявий чоловік у досить дивнім, як для літнього Києва, одязі. Мені здалося, що його шати дещо пахнули театральною гримерною, а сам він і взагалі ладаном. І в цю мить незнайомець обернувся й уважно глянув на мене. Відтак, ми легко кивнули один одному. Раз нас пов’язувало мистецтво, то етикет зобов’язував вітатися, хоча ми точно не зналися раніше.
- Не певна, що він киянин, та все можливо, - Вікторія теж поглянула на незнайомця, відтак продовжила наш екскурс, - тож ось підбірка Різовського, а ось там вже полотна львівського художника Шимківа. Та вони для любителів класично виписаних пейзажів, цілком життєвих натюрмортів, словом, усього академічного – і в композиції, і в колористиці. Мені інколи жаль, що нині значно більший попит на порушення традицій, аніж на їхньому дотриманні. Тому роботи Різовського у нас починаються від трьохсот євро, а Шимківа, ті що невеличкі, з двохсот. Та головне, аби вам щось засмакувало.
Я згідно кивнув.
- Купуючи Різовського, ви дотикаєтесь до експресії мистецтва сучасного і, можливо, майбутнього. А придбавши Шимківа, маєте нагоду насолоджуватися природними мотивами.
З цим я повністю погоджувався, та й візії Різовського, на відміну від творчих перенесень Шимківа, мені не подобалися. Можливо, художника може образити кожен, але не кожен, хто дістався пензля – загалом художник. Композиція і малюнок були безперечно слабкими місцями молодого таланту, проте барви, я змушений був це визнати, він поєднував цікаво, і густі мазки мастихіном виглядали соковито й щедро - фарб Різовський точно не жалів.
Та, загалом, мені було цікаво порівнювати названих авторів.
- Вікторіє, мені чомусь здається, що це не постімпресіонізм, особисто я б назвав творіння молодого автора швидше модерністським запереченням класичного імпресіонізму, здійсненого в манері експресіоністичного примітивізму.
- Вау! То ви про те, що «постімпресіонізм» - це виключно сенсове продовження імпресіонізму? – Віка зацікавлено перевела погляд на мене, - але яке цікаве поєднання слів ви використали. То це добре чи погано? Сергію, зізнаюся вам, що я не фаховий знавець малярського ремесла. Більше дотримуюся інтуїції. Та ви вважаєте, що можемо припустити, що це модний нині модерністський постімпресіонізм, чи зовсім якийсь постмодерн? Та, зрештою, хіба це має значення? Чи не достатньо – подобається, або не подобається картина?
- Напевно достатньо, хоча, все має значення. Опиратися на подобається чи не подобається – звична річ, але, до прикладу, не кожна страва, яка видається на перший погляд привабливою, потім не нашкодить. Мій скромний досвід твердить, що далеко не з кожною картиною можна навіть перебувати поруч.
- О, відчуваю досвід життя. Відкриєте й мені таємниці добра і зла? Я готова.
І хоча й легка іронія ковзнула її губами, та я не став прив’язувати нещодавній інцидент із підспудними темами картин Різовського, і заговорив виключно про хороше.
- Проста прозорість, природні проникнення в образи тонкого живого світла, і відповідне їхнє сяяння у відповідь – це добре, а непрозорість, тьма, штучна яскравість – навпаки. От і все. От,, скажімо, всі жінки від початку ніжно-прозорі, а чоловіки – навпаки, згустки протиріч. Принаймні, з цього все починається.
- Прозорість, як жива ніжність? Ваші пояснення щодо світла нагадує мені Просвітлення в буддистів. Але тоді, за вашими словами, чоловіки трагічно інші й менш просвітлені? Ні, вони з цим категорично не погодяться... Утім, дайте мені час аби це обдумати. А ще краще – я запишу ваші вислови, хочете навіть на стіну тут повішу, під склом, у рамочці, якщо ви купите собі щось у нас, - те, що сподобалося, - і Вікторія переможно усміхнулася.
- Чому би й ні, але вже на зворотному шляху. Тож, коли повертатимуся, тоді відразу до вас і загляну. Певно, за декілька днів, максимум за тиждень.
- Але ж, уподобане вами може потрапити в інші руки.
- Дійсно.
І я уважно оглянув виставковий ряд полотен Шимківа.
- Напевно цей букетик.
І я підійшов до невеличкої авторської роботи, що сподобалась мені найбільше.
- В яку ціну?
- Мені теж подобається. Двісті.
Що ж, я міг собі дозволити це придбання, але не мандрувати з ним у невідомість.
- Я готовий придбати це полотно, але за умови, що воно буде на мене тут очікувати. І коли я повернуся, до вже заберу його і без жодних своїх сентенцій.
- Домовились! Збережемо! Але, пане Сергію, мені ваші роздуми видаються цілком доладними. Може запропонуєте якусь навчальну книжку на подібні теми?
- Вікторіє, маю вас розчарувати, я таких книжок ще не зустрічав, схоже, в кожного знавця і власний, суто магічний досвід.
- Це натяк на ваші таємниці? Та вже нехай - значить у честь майбутніх звершень я вас і пригощу зараз кавою. Така в нас традиція – дарунком за придбання. А то ви бліді, як і я, певно з дороги? Я, до речі, щойно зі Львова. Примчала на переговори щодо чергової експозиції. Відчуваю себе теж втомленою. А ще цей прикрий випадок. Можливо варто вже й закриватися.
Я заплатив необхідну суму, і мене дійсно вгостили густим кавовим напоєм. І ми удвох куштували його, принагідно оглядаючи присутні в галереї артефакти.
Я зауважив, що при значній кількості гостей, їй одній, вочевидь, важко дати раду з усіма. Та вияснилося, що на роботу саме цього дня одночасно не змогли вийти не лише охоронець, але й штатний продавець. Замісниця Віки позавчора потрапила в лікарню з апендицитом, тому вона терміново й прибула зі Львова, де відпочивала із сім’єю.
Напевно нам було би про що поговорити іще. Та я вже мав іти. На завершення Віка ще раз подякувала мені за все, і протягнула власну візитку, додавши про дивне відчуття, ніби колись уже мене бачила, і, безсумнівно, ще згадає - де й коли, тож і з нетерпінням чекатиме.
Проти очікуванням я не мав нічого, а ось пригадування стали б зайвими, принаймні, швидкі. Дивний усе ж таки збіг обставин. А може не випадково ми зустрілися в поїзді?
Та це вже прийшло мені на вулиці, коли я махав рукою Віці, що вже перевертала на дверях вивіску «відчинено» іншою стороною. Молода жінка на мить застигла, та, схоже, тільки для того, аби кивнути мені на прощання.
Я ж досі тримав навколо себе щільний захист, як і слідкував за тим, аби думки-спогади не турбували і без них затуманену втомою голову, інакше Віка, вочевидь, могла б зараз відчути їх так само, як вона вловила страхи того горе злодія. І тоді моїй совісті довелося б, напевно, прокинутись, якщо вона досі ще спала зі мною.
Я ішов і думав про те, чим може обернутися наше наступне побачення? І ще мене інтригувало, що отой, нафталіновий незнайомець, котрий разом із нами переглядав виставку картин, зник із галереї так непомітно, ніби якоїсь миті став геть невидимим. Я теж так умію, але серед не надто пильного люду, до якого нас із Вікою точно не віднести. Утім, чомусь хотілося вважати, що ми, перебуваючи в розмовах, просто не звернули увагу на подібне Та й, знову ж таки, втома.
Та вже нехай, хоча непогано було б при поверненні сюди наступного разу, не перейти встановлених кордонів. Хоча й цікаво було би якось поспілкуватися з Вікторією і подумки…

Розділ другий
Москва

1
Успішно пройшовши російський паспортний контроль, зі звичними останнім часом персональними відхиленнями від встановленого для всіх інших порядку, я дещицю часу іще просидів у задумі біля вікна купе.
Нашіптували свою подорожню пісню колеса. Сусіди не хропіли. І добре. Хоча розбуджені останнім часом чуття, здається, і вловлювали щось чергове, нове, на межі мого „я”, та це видавалося ще не таким актуальним, як, прикладом, близький світанок, тож можна було наразі не тривожитись. Та й що б змінили оті, особливо не властиві мені, переживання? Інша справа, вчинені мною реальні справи. Але навряд чи йшлося про мій спосіб мандрувань між різними країнами.
Вже якийсь час я намагався не залишати зайвих слідів і при перетині кордонів, бо ж хтось таки міг колись пов’язати ті чи інші події з хронологію моєї присутності, наприклад, в Росії. А я, навіть перебуваючи в Штатах, інколи заїжджав сюди. І буватиму тут, певне, ще не раз. І займатимуся далеко не одними відвідинами кабаків і музеїв.
Тож якщо мої нинішні відчуття щодо майбутнього достатньо правдиві, то доведеться ставати ще більш невидимим, аніж раніше, і в першу чергу, за подібних переїздів. Бо зникати після реєстрації ніби теж не важко, але тільки на перший погляд, бо тебе усе ж порахували. Та й мирський устрій останнім часом кудись вчергове стрибнув. Усе зарухалося динамічніше. Але, разом із тим, враження, що всі за всіма слідкують, і на вус мотають, лише подужчало.
Стрімко змінювалася і їхня Москва. І не тільки зовнішньо, але й нутром своїм - у звичний для мегаполісів бік, коли, здавалося, це вже не місто, а країна в країні. Зрештою, те саме робилося і з Києвом.
Куди все котиться, мене, зрештою, не так і турбувало, бо й так ясно, що не фізичні властивості світу змінюються. Та змучений щоденною гонитвою, пересічний городянин ставав ще жорсткішим, і менш інтелігентним, інтелектуальним, та де цього не відбувалося? І відвідував я нині російську столицю у справах, що трапляються будь-де.
І нехай і прикро, що подекуди тьмянішають колишні світлі сторони буття, але ж якби воно тільки темнішало, то довкола давно царювала б повна пітьма, а цього ніби ще не спостерігалося.
Все. Зібратися. Викинути з голови будь-які згадки про будь що, окрім цілей мого вояжу.
А які вони? Як все складалося на цей момент?
Отже, зник чоловік моєї давньої приятельки, котрій я усім серцем прагнув допомогти. Що мені жадалося ще після зустрічі з Вікою, я навіть не намагався з’ясовувати. Бо на розшуки Лесиного Василя це не мало впливати. А ще донька одного із київських скоробагатьків потрапила до рук московської міліції, після чого зникла, можливо була й викрадена з ціллю викупу. І те, що тут замішані силовики, які ніколи не бувають сторонніми, я мав змогу переконатися щойно в Києві. У цю справу я вліз ніби суто з-за грошей. Що є мінусом. Але увійшов у ті води не тільки з-за них. Можливо, саме випадковий збіг двох ситуацій, а ще щире прохання молодшої сестри зниклої, й зіграли вирішальну роль. Усе ж гроші ніколи не займали в мені головного місця в ієрархії цінностей. Тож моральний баланс і тут зберігся, хоча сама ця справа, схоже, і значно важча, але й не далека від першої.
Та трохи дивно, що я в це все занурююсь. Так, наче сама доля долучила мене до всього цього нагромадження. А ще вчора зранку я безтурботно потягував пиво, і не підозрював, що вже підхопила мене стрімка течія подій. І варто прислухатися, чи попереду не почується гуркіт якогось грандіозного водоспаду.
Зважаючи на насиченість днів нинішніх, я вже не так легковажно ставився до ймовірного надстрімкого розвитку подій дня завтрашнього. Прокручував і прокручував у голові те, що точно цього майбутнього стосувалося - у першу чергу, у справі доньки київського олігарха. Нехай тут і загрози очевидніші, зате й робота цікавіша. І я, схоже, здатен знайти потрібні ключі, хоча ситуація, судячи із добутої мною вчора додаткової інформації, спершу здалася патовою.
Як саме проводила донька багатія свій московський шопінг-тур так і не прояснилося, але підібрали її менти на виході одного з модних клубів у стані, за оформленим протоколом, хоча й важкому, але дуже навіть живому, навіть не буйному. А ось її супутник, із місцевих друзяк Ірини, і буянив, і на ногах погано тримався, не підтримував конструктивних пропозицій, тож цілком справедливо, за словами службових осіб, і був приписаний на ніч до 4-го Таганського медвитверезника. Даму, так і не з’ясувавши її статусу, відправили ж у єдиний на всю Москву жіночий «профілакторій». І це при тому, що доньку олігарха вже повсюди розшукувала її особиста охорона, від якої весела парочка раніше успішно накивала п’ятами. Так ось, після успішного «витверезіння» доньку олігарха більше ніхто не бачив. Ясна річ, окрім викрадачів.
Найцікавіше, що ледь не всі ці відомості я отримав безпосередньо з домашнього комп’ютера сім’ї в Києві. Цілком таємну довідку їм надіслали з Москви простим мейлом. І мені, щоби ознайомитися з цими матеріалами, достатньо було тільки потрапити через тіньові павутинки всесвітньої мережі у домашню комп’ютерну мережу Пилишиних, що опісля нашого з молодшенькою довірливого спілкування виявилося не такою вже й важкою справою. Зрештою, я був упевненим, що вони усе ж наймуть мене для пошуків, і так воно, ніби, й сталося. Отже, збирати данні я мав моральне право. Тож і скопіював архіви, благо на відкритому веб-вітрам хазяйському комп’ютері хтось тоді надовго завис у Неті. Та й особливого вміння це не потребувало. Єдине, що мене напружувало, це провал спецслужби, наявність якої вдалося нещодавно побачити на власні очі, у збереженні конфіденційної інформації, чого бути на такому рівні захисту аж ніяк не могло. І це значило тільки одне - замість старої служби охорони працювала вже нова, та ще і з «варяг». І переміни сталися зовсім недавно. І чого б це так?
Із електронного листування між собою родичів, а також із інших конфіденційних повідомлень додалося іще дещо. І загалом складалася більш-менш цілісна картина подій, яку зараз я пробував осягнути. Хоча ніби й нічого складного в ній поки не спостерігалося, але можливі подальші випадковості були здатні завести події в глибоку тьму, що, вочевидь, далі й сталося.
Отже, на ранок, остаточно прийшовши до тями, наша киянка покинула витверезник зі скандалом, обіцяючи усім абсолютний максимум – і за своє «витверезіння», і за якусь зниклу дрібну коштовність, і за відсутність в сумочці мобільного. Звичайно, усього цього ніби й не було на дівиці з самого початку, та хто його знає. Так чи інакше Ірину випхнули за двері установи навіть не давши зателефонувати рідним і близьким.
Далі вона, начебто, сіла у першу стрічну автівку і пропала. Ймовірно, скерувала водія до свого готелю, але туди не доїхала. А за добу її батькові зателефонували і запропонували організувати повернення доньки за підозріло скромний гонорар у двісті тисяч євро. Для батька Ірини ця сума нічого не важила, але олігарх ніколи не робитиме те, що від нього очікують, тому він і олігарх. І в давно обжитих сферах криміналу він мав усе зробити «правильно», згідно із поняттями того світу, в який і сам частково входив. А значить, щонайменше, стільки ж грошей він мав пообіцяти і гарантам повноцінного залагодження свого питання. Та разом із цим виникав ряд неоднозначних, навіть вельми делікатних моментів. Бо в Москві, зрештою, як і в кожному постсовковому місті, із такими гарантіями могло бути декілька варіантів. Утім, олігарх, за своїм статусом, зобов’язаний був працювати із найвпливовішими силами, насамперед, із державними службами, і саме із найпотужнішою на цю мить «конторою», якщо проблема хоч якось входила в сферу її компетенції. А значить, в Росії, тільки із ФСБ. Утім, і саме ФСБ за невизначеної ситуації зобов’язане теж підстраховуватися, найчастіше отримуючи підтримку і від повноважного авторитету кримінального світу на місці, з яким разом, зазвичай, і закривали питання. І так ставалося майже завжди, якщо справа не виникала за ініціативи самих державних служб. І, певно, спочатку вона була цілком кримінальною. Але по ходу її вирішення ідея зачепити на гачок і нашого олігарха у силовиків РФ обов’язково мала виникнути. Що могло накласти свій відбиток і на події. І це, схоже, й сталося, досить гротескно. Бо ще за перемовин сім’ї з московськими силовиками суму викупу раптово підвищили до більш пристойної.
Ті ж невідомі особи зателефонували батькові й наполягли, що «мільйон і не менше, і даємо лише щедрі два дні на проведення оплати».
І ось, станом на день вчорашній, судячи з переписки, олігарх уже передав отой мільйон євро для зловмисників, котрі під час процедури передачі грошей були вбиті, а сама заручниця разом з грошима наче крізь землю провалилася.
Тож і перший, і другий - не виплачений іще мільйон - «гарантійно» зависли у повітрі, дещо напружуючи високі сторони домовленостей. І це виглядало не менш цікаво, аніж чергове дивовижне зникнення Ірини Пилишин, котра, як я це чітко відчував, і досі залишалася живою. Зрештою, життям дихало й фото Лесиного чоловіка. Отже, я мав шанс відзначитися на усіх фронтах. І з відчуттями, що Ірина й Василь ще в Москві, я і заснув…
І снилися мені дивовижні неподобства. Мовби якась із добре знайомих мені жінок виявилася ще тою відьмою! І в неї існували вагомі причини скеровувати на мене зло. Огортала силует неприятельки така густа пітьма, що розпізнати особисті риси я не міг. Тож я викликав із пам’яті усіх жінок, з якими колись мав стосунки. Заглядав їм в очі, але це нічого не давало, бо у кожній бачив ту саму відьмацьку силу!
Проте я усе ж відшукав спосіб розкрити цю особу, але не встиг зробити останній крок, бо сталося щось несподіване, від чого я прокинувся. І до того ж мене рішуче смикав за плече провідник.
- Прокидаємося, за півгодини Москва.

2
Максимально прозорий і непомітний для усіх тих, які видивляються і шукають мене. Цю вказівку я дав собі ще на під’їзді до російської столиці. А щоби мене зайвий раз не штовхали осліплені такою установкою пасажири, я вийшов із вагона ледь не останнім. І відразу занурився в енергетичні вири цієї непростої місцини.
А, взагалі, мені подобалися стосунки з мегаполісами. Хоча я не назвав би їх привітними, але вони незмінно приносили щось навзаєм.
Тож і в Москві я зустрічався із усіляким - звичним і особливим, та інколи і з таким, що, на щастя, не снилося більш делікатним центрам людського буття. Ясна річ, я далеко не всюди бував, але такого, як у Москві, тиску на єство, я не зустрічав більше ніде. Звісно, до всього можна призвичаїтись, як це й робили мільйони місцевих жителів, але це не значило, що подібні впливи зникали. Тож надалі я просто по новому збалансовував чуття, аби загальне тло не застилало зір. І зараз я теж зробив подібне, утім, встигнувши зауважити те, що в минулі приїзди так гостро не кидалося в вічі. Там, попереду, де шляхи новоприбулих перетиналися - поблизу входів у метро клубочилися багряні тумани. Зверху, чи знизу вони витікали я не зрозумів, та, на разі, – і не намагався. Усьому свій час. Та ці марева ховалися за загальним тлом, і діяли рівно на всіх, хто не захищав себе від схожого вампірського висмоктування. Та я, в цілому, вмів протистояти таким явищам. І навіть користуватись цими енергетичними перетоками. Хоча для внутрішнього сприйняття вони були й отруйними, але їх непогано виходило долучати до різного магічного дійства, наприклад, спорудження тих чи тих видінь, для впливу на переслідувачів. Подібні речі за останні декілька років усе помітніше входили в моє життя, і якщо раніше щось нове відкривалося з виразним подивом, то потім, скоріше, як даність. І я вже не мав сумнівів, що з кожним подібним відкриттям ставав сильнішим у здібностях, особливо, коли не стримував себе в сприйнятті потаємного. І нехай розуміння навколишнього від цього не кращало, зате я все легше оминав ті чи ті небезпеки. А проминав їх назавжди, чи просто відтерміновував, мене поки особливо не турбувало.
Можливо, ще десь глибоко, так по-дитячому, вважав, що варто самому спинитися, то зупиниться й мирська вистава зі мною в якості головного героя. Та я справді збирався її принаймні застопорити після повернення з Москви. Хоча, скоріше, усе ж, змінити одне дійство на інше - менш метушливе і значно приємніше для тіла й душі. А ще сьогодні я готувався дивитися футбол. І це було ледь не найголовніше у моїх найближчих планах. Звичайно, опісля знаходження зручного для проживання місця, де я і збирався заочно долучитися разом із усім консервативним чоловіцтвом до врочистостей відкриття чергових всеєвропейських змагань, заодно і з матчем номер один. І, оминаючи такі підозрілі, багатолюдні місцини, я неспішно подався в напрямку Новоарбатського мосту, даючи собі звикнути до міста, а йому до мене.
Можна було, звичайно, і відразу взятися суто за власні справи, - і, запевне, так би дехто й зробив на моєму місці, але не я, і тільки не в Москві, бо вчиняти подібне тут, значило лише виказати свою зневагу до неї. І нехай і мало яка місцина залишає подібне ставлення до себе безкарним, та далеко не кожне місто вміє отак мститися, як Москва. Та я і сам бажав привітатися з нею, тою глибшою, ще не остаточно сплюндрованою сучасною і колишніми владами.
«- Привіт, Москва. Приємно знову тебе відчувати. Радий, що між нами ніколи не було жодної неприязні...» - бурмотів я про себе достатньо щиро, але, певно, не надто переконливо, бо виразної відповіді не дочекався. Але я нікуди й не поспішав.
Та Москва, до якої оце і звертався, як мені здавалося, не приймала суєту, хоча й була занурена у неї аж по найвищі свої шпилі. Та, сама по собі, хіба здатна вона спиняти те все, що коїли з нею і в ній вчорашні й нинішні її мешканці? Надто вже дрібні вони й численні, хіба за всіма доглянеш?
А ось з тими, хто був значно більшим за розмірами єства, у цього міста виникали особисті стосунки. Тож для спроби порозуміння з нею власної суєтності потрібно позбуватися з першої ж миті – і спершу просто споглядати навколишнє: зриме й незриме, радіти новій зустрічі, і все таке, як, зрештою, і з кожною, подібною до неї, магічною жінкою.
На самому Новоарбатському мості я знову дещо змінив свої вібрації, дозволивши собі трохи більше. Кожному, чутливому до тонкощів буття стрічному, я здаватимуся близькою особою - із давнього, чи не такого вже й давнього минулого. І чим сприятливіші будуть умови для подальших наших стосунків, тим приязніші відчуття мали б виникнути у того чи того перехожого. Я не раз користався цим способом знайомства в різних містах, коли не хотілося зупинятися в готелях, чи просто стати кимсь іншим. Востаннє - за минулого свого приїзду сюди декілька місяців тому. Тоді я планував саме розважитися - в інтелектуальному сенсі цього слова. Нехай і вийшло трішки інакше. На мене тоді «клюнула» весела москвичка, яка впізнала в мені якесь божевільне кохання своєї, не такої вже й далекої юності. Спершу ми посиділи в кафе, відтак вона запросила мене пожити в неї. Не думаю, що вона прогадала, бо ми майже не вилазили з театрів, і галерей, та й, можливо, доля нас вела до чогось більшого. Та коли я почав зменшувати свій невидимий вплив, жінка відразу стала виявляти й суттєві відмінності між мною і невідомим мені персонажем з її мрій. І хоча я поводив себе так само делікатно і уважно, вогонь в її очах стрімко потанув. І добре, що ми не дійшли до інтимних стосунків. Нехай, знову ж, це було саме моє утримування, але подібні самообмеження дозволили нам і достатньо легко розлучитися.
«- Ти хто? Я ж тебе не знаю, зовсім не впізнаю!»
«- Можливо, я просто твій ангел-охоронець.»
«- Ні, я зараз викличу міліцію!»
«- Та не варто, я сам піду. Але дякую за наш чудовий земний відпочинок…»
І, зважаючи на її ошелешення і навіть переляк, я не став затримуватись, залишаючи по собі лише крайню делікатність манер, і щедре розтринькування своїх грошей на всі ті речі, які вона собою прикрашала.
Я передчував, що вельми схоже може трапитися й сьогодні. Хоча цього разу вартувало обійтися без жінок. Принаймні, спробую. Заодно й отримаю відповідь - наскільки змінилися і в який бік мої здатності, бо ж вести справу з чоловіками і значно складніше. І це буде відповіддю не тільки з боку географії.
На мене і справді відразу стали звертати увагу численні стрічні. Їхні погляди затуманювалися посиленим пригадуванням, а кроки сповільнювалися. Тож я навмисно заглибився в арбатські вулички, де й приїжджих порівняно обмаль, а до моїх улюблених місць - близько. І тепер ледь не з кожним кроком відчував, що ситуація визріває до кульмінаційного моменту. І я неспішно тримав курс, довіряючи передчуттям, а відтак і відчуттям, - на «тепло, тепліше, гаряче!»

3
- Господи, Ростиславе?! Ти як тут опинився?!
Серйозний, міцно скроєний чоловік, років на двадцять старший за мене, радо обійняв мене.
- Скільки ж ми не бачилися! Але добре, що дорогу іще пам’ятаєш. З дому, чи навпаки, додому вертаєшся? А зміцнів як! Ти дзвонив? А я ось повертаюся з крамниці.
Я усміхався у відповідь, наче нічого особливого й не сталося, та й думки у чоловіка повністю відповідали щиро сказаним словам, і це мені подобалося.
- Вирішив зайти без попередження? І правильно. Але ж міг не застати! Та йдемо, йдемо. Як матір? Як батько? Як у Мукачеві, Ужгороді? Тисячу років не був там, а як хочеться порою, наче в юність! Та зараз усе мені доповіси.
- Аякже ж! Та я і справді щойно приїхав. І що, думаю, дзвонити, коли пройтися зовсім недалеко.
- І я так само роблю, якщо на Київський прибуваю.
Дружньо перемовляючись, ми звернули за кут чергового будівлі. Пройшли крізь невеликий, добре доглянутий скверик. І прочинили двері одного з під’їздів модного, обкладеного жовтавою лицевою цеглою, будинку, середньої, як для цього міста, висотності.
Підтягнутий, хоча й немолодий літами консьєрж, привітно махнув рукою моєму супутнику поглянув на мене із пильним зацікавленням, але остаточно не впізнав, і славно, а то вийшла б досить смішна ситуація. Утім, на згадування - хто оце такий знайомий, у нього не вистачило часу, бо в під’їзді тої ж миті нагло зникло світло. І з цієї причини на п’ятий поверх ми підіймалися пішки.
Трохи захекавшись, ввійшли у світлу, не захаращену меблями квартиру, з вікон якої відкривався цілком пристойний вигляд на вулички Старого Арбату.
- Дивина, ніколи не зникало, а тут ні з того, ні з сього.
- А в нас таке частенько стається.
- Ти ж, Ростику, не порівнюй наші міста між собою. Та, утім, бардак нині усюди наростає. Навколо будують і будують, а комунікації не покращують.
Я був цілком згоден із невідомим мені чоловіком.
- Та інколи корисно позайматися спортом.
- І не кажи!
- Ти ще граєш у футбол?
- А куди ж без нього.
- До речі, сподіваюся, ти не тільки привітатися зайшов? Хоча би на пару днів тут? - Чоловік допитливо поглянув на мене, - мусиш побачити свою сестричку, тому я зараз подзвоню до неї. А поки помий з дороги руки. Присядемо, поговоримо.
Планування житла виглядало звичним, тож я невдовзі вже покидав убиральню.
Як не дивно, я виявився племінником цього достойного пана. На жаль, ми давно не бачились, але не настільки, аби він мене відразу не впізнав. Дружина мого нового родича нещодавно від’їхала на відпочинок, а ось глава сімейства трохи затримався і оце саме зараз повинен поспішати їй навздогін. Його літак вже прибув у Внуково, та ще було години з три до початку реєстрації, а отже, й дещиця часу для нашого близького спілкування.
- Щось моя Анжела ходить, не відповідає, - він певно мав на увазі свою доньку, - і прикро, що наша зустріч вийшла такою короткою.
- Зате ми зустрілися! Життя інколи приносить неочікувані дарунки.
Ми випили вже по дві чарчини горілки і перебували у найтепліших згадках щодо «нашого» минулого. Я встиг і оглядітися. Судячи зі всього, мій новий родич значну частину свого життя провів за кордоном, і, певно, саме тому його квартира так і не стала цитаделлю міщанства. Книжки, фотографії, картини, розмаїті артефакти, вочевидь, із різних місць служби – трубки, маски, блюда. Та особливо уважно я придивлявся до світлин із сімейного альбому, де знайшов і «себе», в чомусь навіть схожого.
- Ех, дядю, не тягне вас до міщанської розкоші.
- Та ж, Ростиславе, хіба мені з дружиною до цього? І скільки часу тут буваємо? А доця заміжня, має все своє і мешкає окремо. Хіба що кактуси приходить час від часу поливати.
Мій новий родич вагому частину життя прослужив у розмаїтих закордонних посольствах спеціалістом по захисту зв’язку. І нехай це ще та причетність, але його аура мені подобалась, зрештою, як і єство. І думки цього чоловіка не брязкотіли зі всіх щілин. Умів дядько тримати себе в руках. Лише зрідка щось таке, специфічне, прохоплювалось. Зараз ось виникали образи рідних, тих, кого він в розмові пригадував, кого щиро любив - тому мені було і неважко про них щось, очікуване ним, і говорити.
Потужна особистість мені трапилася, цілісна, та особливо радісно, що це не екзальтована емоціями жінка. Вочевидь, відповідь на моє пошанування з боку Москви в цілому була прихильною.
Проговоривши про рідню, я нарешті пояснив, що приїхав сюди, аби з’ясувати попит на радянський «антикваріат», якого достатньо ще залишалося на Заході України. Досвідчений в життєвих справах мій новий родич, хоча і невдоволено хмикнув, мовляв, краще б я чимсь серйознішим займався, та не відчув і молекули неправди у сказаному мною. Можливо тому, що я деякий час і справді займався подібними речами - раніше, ще до того, як зі мною почали відбуватися магічні зміни. Та я й зараз цікавився старовиною, хоча і з інших причин, і в значно ширшому контексті.
Проте словосполучення «радянський антикваріат» викликало і цілком очікувані нотки пригадувань.
- Ох, даремно наші країни розділили кордони, даремно. По живому розрізали. Досі боляче. Та живемо далі. Якось та й буде, нехай і стільки сімей, як ось наша, розрубано навпіл!
Чоловік в серцях махнув долонею. Ми випили, закусили скромними бутербродами. Після чого мій «родич» став збиратися.
- А ти, Ростику, допоки у Москві, живи тут, у мене. Не поспішай, роби справи серйозно, зважено. А будеш від’їжджати, залишиш ключі на столі, і просто захлопни двері. Але зателефонуй Анжелі, аби зайшла і опісля все позачиняла. Та, сподіваюся, ви ще сьогодні здзвонитеся і зустрінетесь, ви ж років із десять не бачились, чи навіть п’ятнадцять. І на її весілля ти чогось не зміг приїхати. Вона, та й ми усі, разом з твоїми батьками, очікували на тебе.
- Дякую дядю, я на таке навіть не розраховував, із Анжелою побачитись просто зобов’язаний. В неї і перепрошу, що не зміг раніше приїхати, закрутило життя.
Я ніяково опустив очі, все ж таки Ростислав виявився тим ще свинтусом, а мені тепер віддуватися.
- Можливо тобі потрібна реєстрація на перебування в Москві?
- Та ні, двох-трьох днів мені цілком вистачить. На короткий період вона не вимагається. Хоча зараз, кажуть, і до трьох місяців можна гостити без реєстрацій, але мені ніколи.
- Добре, а я консьєржу дам вказівку, аби тебе пропускав без зволікань і розпитувань.
І ми невдовзі вийшли з квартири. Я провів чоловіка до станції метро «Смоленська», і з найтеплішими відчуттями обійнявся на прощання. Навіть не став стирати з його пам’яті наші взаємини. Набагато пристойніше було би вкласти істинному Ростиславу згадки про його поїздку сюди. Тож, певно, доведеться якось відвідати й Ужгород.
Не знаю чому Промисел звів мене саме із цим чоловіком, та наше знайомство виглядало і найкращим зі всіх можливих.
Повертаючись широким колом до своєї нової оселі, я не спішно і з насолодою перейшовся новим Старим Арбатом. Колись, як знущально повідомили глибини чомусь в цілому недосяжної нині пам’яті, я бував у цих кварталах і до реконструкції, а так, в основному, вже після неї. І сьогодні тут юрби приїжджих, дорогі ресторани й дрібний вуличний бізнес на межі із шахрайством, не те, що в ті роки. Хоча й раніше вистачало колоритних персонажів і значно цікавіших.
Я з інтересом обійшов ряд антикварних крамниць. Переконався, що в колах тутешнього бомонду дійсно стало популярним «затарюватися», як глибоким минулим, так і особливо яскравими артефактами епохи СРСР. Якби я і справді вирішив зайнятися усім цим, то міг би досягнути фінансового успіху. Та для мене нинішнього це все виглядало аж надто дріб’язково. Але масовий попит, особливо на тоталітарні рештки, щось та й значив.
Та мені було приємно походити, подивитися, при цьому неспішно обдумуючи ситуацію що складалася. І в цілому мені все подобалося. А те, що я нині вдавав із себе когось іншого, то зовсім не зі злих замислів, та й, зрештою, останньою відповідальною за вельми сприятливий для мене збіг обставин і цього разу була доля.
Тож нехай я і використовував деякі магічні вміння, та не агресивно, даючи кожному можливість вибору. А можливо й саме місто подібним чином відповіло на мої привітання.

4
Але гарний початок дня не гарантував такого ж продовження. Як не дивно – з огляду на мою захисну налаштованість на прозорість, близьку до невидимості, мене декілька раз, ймовірно, спробували пограбувати. Та щипачі, мабуть, не стільки бачили мене, скільки випадково намацували в юрмлінні люду мої кишені. Та за багаторічною своєю звичкою, я в них без крайньої потреби нічого ніколи не клав, користуючись виключно шкіряною міні-сумочкою, що висіла під сорочкою просто на шиї.
Тож, оглянувши і деякі інші торгові місця, і придбавши там пару дрібничок, які могли мені невдовзі пригодитися, я повернувся «додому», де на мене вже очікувала двоюрідна сестричка, вона ж і донька господаря квартири, - симпатична брюнетка Анжела.
Я впізнав її за світлинами із сімейного альбому, А ось вона мене вже суто з моєю допомогою.
Та сестричка мені відразу сподобалась. Хоча у нас не існувало, й не могло існувати спільних дитячо-юнацьких згадок, але щасливо знайдена родичка так само, як і її батько, зауважила, що нині я в непоганій формі. Тож і я, цілком щиро відповів, що й вона в самому розквіті.
За годину приємної балаканини з кавою і шоколадом, які я взяв у тому ж легендарному «Єлісеївському», Анжела мимохідь відмітила, що вартісних якостей у мені додалося. А мене ж вельми зацікавили її погляди на життя. І ми ніби непогано порозумілися. Я навіть був запрошений у гості. А чому би й ні, раз ми вже ледь не родина.
З цієї нагоди і, певно, користуючись тимчасовою відсутністю свого чоловіка, що на декілька днів вимушено поїхав у виробничих справах у глибоку провінцію, Анжела нашвидкуруч спланувала зі своїми подругами вечірні коктейль-оглядини братчика з далекого міста Ужгорода.
І знову пам’ять порадувала – років із двадцять п’ять тому, я, виявляється, вже розкривав для себе дивовижу московських оглядин. Тоді, звичайно, я був дещо іншим, та й часи не нагадували нинішні. Але і тоді, і сьогодні, москвички дивилися на мене однаково спраглими очима. І хоча ці погляди нині кидалися з протилежного боку життєвої ситуації, бо все стало геть іншим, та й дамське оточення виразно постаршало, але в глибинах жіночих сутностей кардинально, схоже, нічого не змінилося. Тож, як і колись, і зараз ці зори - у пошуку омріяної тугої твердості - запитально пронизували присутнє поруч чоловіче єство.
Тоді, щоправда, до букету, окрім вікового романтизму, додавався і незмінний інтелектуальний снобізм від посвячення в шедеври забороненої літератури, як і вічне пікантне питання наявності московської прописки. Усе, що нині змінилося, на перший погляд поверхневим, але фундаментальним: «і скільки ж ти коштуєш?».
І безсумнівно, мій енергійний посил у відповідь дійшов до всіх присутніх у Анжели дам, а до деяких навіть із нахабним чисельником - «безцінний». Надпис у знаменнику, з огляду на відомий вислів давньо-вавилонською, тим не менше, залишився не прочитаним, тому й остаточного вирішення задачі із оцінювання не відбулося. А отже, і я не нестиму повної відповідальності за неповноту сприйняття іншими ситуації в цілому. Утім, подібне завжди мало значило. Бо сама причетність до загадкової задачі в усі часи найбільше і заводила жінок. І в них вистачало методів для досягнення своїх цілей. Хоча навряд чи в ці миті йшлося саме про емоційні стосунки. Та спокушати не входило і в мої плани. Навіть попри свої нинішні холостяцькі метання, я шукав однієї і надовго, і зовсім не цих краях.
А зараз мені була потрібна лише напарниця для дійства завтрашнього дня, плани щодо якого неспішно визрівали в голові. Та ось завтра я мав діяти швидко. Цього разу про тривале перебування у Москві зовсім не йшлося.
Користатися Анжелою я не міг із принципових міркувань - хоч і нещодавно встановлена, та усе ж – родина. Вибрати напарницю я мав із її подруг. Серед них офіційно незаміжньою була лише одна – фарбована блондинка Лілія - худорлява гнучка кішка із зеленими очима нещадної власниці. Саме на неї я й сподівався в першу чергу, так би мовити за відповідним собі статусом, бо ж як свідчив досвід попередників: «Ex mali seligere minima» - із лих вибирають найменше. І, нехай, втиснути життя в канони завжди нелегко, але ж можна використати хоча би в окулярі прицілу. Що я раз від разу й робив.
Ми змішували колу з «Мартіні», з кульками льоду, а потім і з горілкою. І я дружив, як то й випадало справжньому джентльмену, зі всіма однаково, а що кидав зори найчастіше на Лілію, так це пояснювалося не лише моїми задумами, але і її словесною активністю. І раптово виявився не таким вже й дрімучим провінціалом. Знав, до яких поп-зірок останнім часом не байдужий місцевий бомонд, про найгарячіші подихи моди, популярні квартирні інтер’єри, і ще багато всяких всілячин. Ми навіть поговорили про фауну і флору в тутешньому зоопарку політики, потім про українські хащі, зачепивши і жінку з косою, і головного нашого трутня, що, мовляв, хоча й дорікає сусідам, але, тим не менше, за латентними промовами про бджіл, не забуває уважно акцептувати газ, і ніхто не мав сумніву - що суто за потаємними домовленостями усіх сторін.
Далі, захопившись, Ліля, Яна, Даша і Анжела доймали мене запитаннями щодо інших різних чудернацьких істот, що, як розповідали у телевізійних передачах, нині у великій кількості розвелися в Україні, настільки, що та сама керівниця з косою запропонувала відгородити деякі області колючим дротом. Та я не став пояснювати з якого боку кордону до нас лише й прибігають оті покручі, бо ж і так очевидно. І, навзаєм, розповідав уїдливим жіночкам, що європейську цивілізацію в нас нарешті відтворено, але ще не повсюди, і тому подорожування, скажімо, глухими Карпатами, чи териконами на сході, вимагає присутності у гурті мандрівників хоча б одного Рембо. Про чупакабр оповідати не став, так як вони душили наразі тільки курей і кролів, і до відвертого переслідування дівиць іще не дійшли, точніше – не дострибнули.
Я насолоджувався тим, що дами із усіх сил намагалися надовго не відволікатися на обговорення суто своїх тем, шукаючи щось спільне, - ми навіть деякий час присвятили пошукам найбільш пристойного центрового бару, де можна й на повну відтягнутися, і не надто постраждати фінансово. Той заклад, який відвідала востаннє донька олігарха Пилишина особливого ентузіазму в москвичок не викликав. І дорого, і жлоби там усілякі постійно тусуються. І навіщо нариватися на неприємності, коли поблизу є більш демократичні установи. І миле жіноцтво вельми щедро поділилося своїми знаннями.
Та поруч із цим, кульмінацією вечора став і момент, коли я, вже плануючи покинути компанію, записував номер телефону Лілії, привседамно запросивши її розділити завтра мої дослідження місцевих відпочинкових закладів. Незважаючи на те, що Ліля не відповіла ствердно, усі інші поглянули на такий поворот подій вельми подивовано, якщо не осудливо. Переконання Анжелиних подруг, схоже, рішуче відрізнялися від моїх. Одна Яна, задиристо струснувши спокусливими розсипами каштанового волосся, підтримала мене, заявивши, що нарешті бачить чоловіка із принципами.
– Ростиславе, ви мій кумир!
А як я мав іще поступати, коли всі, окрім Лілі, заміжні, а розбійниця Анжела до того ж і моя «двоюрідна сестра»? І це в той час, як на нас очікували, можливо, й небезпечні пригоди.
Тож ми ще трохи побавилися, навіть танцювали. Причому дамочки, наче роблячи це востаннє в житті, дозволяли собі бозна-що, особливо танцюючи зі мною. Мене це настільки пробрало, що я змушений був, зібравши залишки самовладання, таки терміново розпрощатися. Чим виразно засмутив компанію. Вочевидь, для них вечірка тільки розпочиналася. Але я мав зустріти завтрашній день без надмірностей дня попереднього, тим більше, ночі.
Я повернувся до квартири Анжелиного батька якраз у ту мить, коли приблизно в двох кілометрах звідси «куранти» відмітили настання півночі. І лише тоді я і згадав про футбол! Із двох сьогоднішніх матчів перший, а з ним і відкриття чемпіонату, я успішно вже пропустив, а ось кінцівку наруги португальців над турками захопив. Що ж, якщо не жінки, то хоча б футбол. Утім, найкраще, - спочатку футбол, а вже потім все інше. І я з насолодою додивився матч, а відтак і впав у гостьове ліжко.
Спалося на новому місці напрочуд добре, хоча й снилися якісь неземні печери та підземелля, ще й настільки виразно, що я впізнав би їх і за тисячу років...

5
Ранок розпочався цілком пристойно – у відкритому вікні цвірінькали горобці й не менш радісно теленькав настільний телефон, пробиваючись просто з мого школярського дитинства. Тож перед тим, як зняти слухавку, я поглянув на дату випуску апарата, так і є - 1975 року! Скільки ж мені тоді було? Пам'ять зі скрипом привідкрила, та знову щільно захлопнула своїми віконниці і брами. Та одне я вхопити встиг - дівчатами в ті часи я вже переймався!
І голос у слухавці чимось їх нагадував. Анжела райським тоном сповістила, що під ранок вони врешті розійшлися, хоча мене їм і не вистачало. Та мені дадуть змогу виправити положення. Тому вечірку, подібну вчорашній, вирішено невдовзі повторити. А ще Анжела, чомусь показово втаємниченим голосом, додала, що моя дама через неї попросила нагадати, що обов’язково прийде близько 19-00 до принцеси Турандот на Арбаті. Ми ще неспішно погомоніли про різне, аж доки молодка не заявила, що чоловік її зараз точно приб’є. Бо він оце нещодавно повернувся, і явно не в гуморі, а дома таке і таке, а вона ще й зависла на проводі.
- Уявляєш, його бізнесові колеги нині всі на корпоративній рибалці, організовано виловлюють тамтешніх на свої столичні вудки! - гучно і явно не мені випалила Анжела, і так само оклично продовжила, - а мій оце чемно повернувся! Але тільки аби з одного відрядження відразу помчати в інше! Яка невезуха! Чи везуха, як гадаєш?
У слухавці почулося левине гарчання. І зв’язок перервався.
Тільки ревнощів мені не вистачало. Той самий випадок, коли приємно відчувати, що вже для деяких пригод не годишся, і, покидаючи вчасно і без випадкового вантажу жіноче товариство, вчиняєш правильно. Ех!
Я сходив у душ, потім випив зеленого чаю зі скромною вчорашньою канапкою. Поспішати не хотілося, але я не міг не зважати на відомчу належність будинку і квартири мого тимчасового перебування, - часу в мене могло бути зовсім обмаль. Тому невдовзі, з надією на Фортуну, і собі долучився до діловитого юрмища москвичів і гостей міста!
І день пролетів, як це завжди буває в мегаполісах, напружено і швидко. Але і встиг я чимало. Можливо, навіть занадто, як для одного дня.
І з огляду на це, навіть самого подивувало, що строго в 19-00 я вже стояв на Арбаті неподалік від тієї театральної Турандот. Саме там, де нещодавно фотографувалася й Ірина Пилишин.
Моєї знайомої Лілії ще не було. Зрозуміло, що легке запізнення завжди на користь жінки. Та не все аж так однозначно, бо чоловіками давно вистраждано, що розмір такого запізнення завжди складає певний виграшний бонус на користь того, хто очікує, і досвідчені жінки цим майстерно користуються, особливо, коли хочуть пришвидшити заплановане ними дійство в ту чи ту строну. Я все розумів, але! Завжди доймало саме це «але»! Як ось – «але скільки можна»! – з ряду «очікувати», «терпіти», «мучити», або ж «але» раптом щось трапилося.
Я роззирнувся. Неподалік виблискували чудернацьки підсвічені фасадні вікна Українського Культурного центру. Саме сьогодні, і саме в цей час, згідно афіші, там починалася вистава «Ідіот» за Антоном Павловичем Чеховим у виконанні акторів Львівського театру ім. Марії Заньковецької. Та режисер з Києва, хоча і теж львів’янин - Тарас Зірко. Колись ми з ним частенько перетинались. Він і тоді вже був цілком заслуженим актором, а заодно й офіційним Дон Жуаном заньківчанської сцени.
Та в Києві, в його новому театрі свої герої. Але гарно було би взяти оце зараз під ліктик перфектну Лілію, і завести до глядацької зали Українського центру. Посадити ближче до сцени, аби розпалювати того ж Зірка, заодно, і князя Мишкіна, Ліліїною проникливістю. Раптовим лоском чогось нового, ще недослідженого, посеред звичного гербарію арбатських дідусів і бабусь, й інших дивовижних суб’єктів, які чомусь не змінювалися, скільки б я сюди не заглядав. Ось би зараз так тихенько й присісти, і уважно дивитися, слухати, аплодуючи разом із залою барвистій грі львів’ян.
Цій залі усе завжди подобалося, ще б пак – всі заходи ледь не завше проводилися безкоштовно. Тому лише одне питання, зазвичай, докучливо напружувало частину поціновувачів. Одне незмінне - чому ця вся краса звучить українською?! І найлегше, видно, було відповідати на нього вдаваним нерозумінням самого запитання.
Але засвічувати на цій виставі свою присутність у Москві було процесуально неправильно. Вже іншим разом. На жаль. Пробач, Тарасе.
Я знову роззирнувся. Прекрасна дама запізнювалася усього на трішечки. Причиною цього разу безсумнівно стала сама по собі жіноча краса, яка не ховаючись за умовності могла служити ідейним викликом не лише декадентським формам буржуазної моралі, але й зашкарублій у колишньому етиці. Аж дивно, що запізнення склало якісь дрібні півгодини. Та жіночі старання вартували того - високий бюст втримували ажурні конструкції із напівпрозорого і достатньо піддатливого, навіть для чоловічих рук, матеріалу. Спідничка теж була присутня, але не зовсім зрозуміло для чого, бо ніби прикривала не зовсім там, і не зовсім те. А ще ж існували й зачіска, і високі каблуки, і всі інші лінії й поверхні, об’єми - реальні і уявні. Але усе ж найбільш приголомшливо, як на мене, виглядало те, що переді мною постала не розлучена гостромова Лілія, а цілком заміжня і дружня на прояви Яна - любителька чоловіків із принципами! І як я не відчув застережливого зітхання долі у вчорашньому Яниному «- Ростиславе, ви мій кумир»?
Очевидно, на моєму обличчі майоріло те саме щире здивування, котре Яна із видимим задоволенням прийняла за належним чином висловлений комплімент, а також за підстави для стрімкого і переможного вступу на царство.
- Привіт, Дон Жуане. Дозволяю прийти в себе.
- Яно, це ви?
- Так, цей вечір належить мені. Отже, і ти теж. Я вчора чисто випадково виграла цю вечірку на нашому бабському аукціоні! – Погляд жінки переможно пронизав мене,- Навіть не уявляєш, яка боротьба точилася! Мимоволі взяла участь, і ось тому й тут, та зараз тобі усе розповім.
Я вже трішки оговтався. Оце так наступ. І ми вже ближче, ніж тет-а-тет. Які надалі можуть бути «викання»? Життя в Москві таке швидкоплинне.
- Яно, я безмежно вражений!
- Та ладно, не перебільшуй!
- Ні, без жартів, жартувати так із долею я б не став.
Та я хоча і був вражений, але можливою зміною не лише нинішніх планів, але й наслідків від їхнього втілення.
- О? Навіть так? І що, судьба бувала проти?
І певно для закріплення стосунків із невидимим Промислом, дама чмокнула повітря над моєю оторопілою щокою, граціозно підхопила мій лікоть, і ми попливли у хмарці її парфумів у промовисте клуботання вечірнього мегаполісу.
Ні, доля поки не висловлювалася проти, але кінцевим пунктом прибою флюїдів розпашілого жіночого єства, на жаль, сьогодні мала стати не спрагла пустеля одвічної чоловічої самотності, а повна невідомість. Та ще й після активної розвідки-боєм з невідомою кількістю учасників. І Яні таке навряд чи сподобалось би.
- Ростику! В мене відчуття, що ти сьогодні недопрацював на своїй фондовій біржі, і твоя увага частково ще там? Але ж ти вже тут! То маєш довіритися мені, я не знаю поразок у сутичках із залишковою мозковою напругою!
О, моя супутниця мала рацію стосовно необхідності відпочинку. День видався і справді непростим. І майбутнє не обіцяло особливого полегшення. Тож дійсно не зашкодило б трішки забутися, насолодитися перервою в напруженому дійстві, нехай і невеличкою, бо розвідка боєм мала статися саме сьогодні. І я рішуче взявся за справу.
За три з половиною години майже інтимного спілкування у переповненому колекційними феромонами барі ми вже зналися, як знаються між собою коханці зі стажем. Звичайно, ще залишалося не осягнутим питання реальної тілесної дружби, та ми швидко просувалися і в тому напрямку. Розпалювалися невипадковими дотиками і промовистими поглядами, плетивом розмови й танцю, і трохи охолоджувалися пікантно дорогими коктейлями. І нам не міг перешкодити ні її чоловік за кордоном, ні синок на канікулах у мами в ближньому Підмосков’ї – тільки мої плани, а змінювати їх я не мав жодної можливості.
Яна вже остаточно втратила задекларовану раніше стійкість, і зуміла подати мені почергово всі можливі натяки на бажане продовження вечора. І тепер ось перейшла на подавання цих натяків у різноманітних їхніх поєднаннях. Наразі вона звабливо притиснулася до мене і муркотіла у вухо різні приємності.
- То значить ти заробляв свої перші гроші заліплюючи хлібом викидачі монет у телефон-автоматів? Хі-хі, як дотепно. Ніколи не думала, що двокопієчні монети чогось вартують. Але ти правий, боже, ти геній! Якщо заліпити дорогою в школу штук двадцять автоматів, то ... і скільки ж це буде?
- Монеток п’ятдесят з шести-семи апаратів до закінчення уроків набігало. Інколи менше, інколи більше, та й не кожен день, але на мої юнацькі пустощі вистачало, тоді й ціни були інші, ще радянські.
- О, і що ти дарував своїм дівчатам?
Вона перебувала якраз у тому стані, що ідеально підходив для перших любощів – і в згадках, і на яву. Одначе, кожен наступний ковток алкоголю рішуче віддаляв би її від сучасності, а її ще більш-менш тверезого партнера від продовження дійства. Але я безвідповідально перетнув прикордонну зону і заглибився на територію сутінок і хаосу. Та що тут скажеш, чоловіки інколи надто покладаються на алкоголь, коли можна досягнути бажаного і без нього. Не дивно, що для жінок така наша поведінка – вічна загадка. Але сьогоднішня вечірка була особливою. І вибору я не мав, моя компаньйонка повинна не тільки виглядати п’яною, але й бути нею.
- Любов, моя дівчинко, я дарував їм тоді лише вкрай цнотливу свою любов. За неї і п’ємо, але й за пристрасну любов теж!
- До дна!
І ми розмовляли й розмовляли, і я вже відав чимало таємниць учасниць нашої вчорашньої вечірки, і міг дізнатися значно більше і про Яну, але при кожній жінці мала залишатися якась загадка. Тому я й виразно стримувався.
І, можливо, попросив рахунок трохи запізно, але нам його принесли без жодних зволікань. І я хоча і вдавав із себе важко п’яного, але цілком щиро здивувався тому, що такий обтяжливий рахунок змогла донести лише одна особа. Бо ж його, щонайменше, повинні були тягнути втрьох! І навіть тоді я би не погодився перебирати на наші з Яною плечі увесь цей, мабуть усім їхнім закладом назбираний тягар, і оплачувати захмарну суму повністю! Хіба що, поділивши її на десять, і жодних чайових.
Тому я – виключно з подякою за нелегкий труд доставки - просто засунув п’ятисотку дівчинці-офіціантці до кишеньки на грудях, і зауваживши, що у вибитому чеку є деякі незрозумілі пункти, пройшов до касира, що заодно був і барменом, і кельнером, і, можливо, й сутенером, і ще багато ким в одній персоні. Я сказав їм усім, що все «окей», але заплачу тільки тоді, коли вони відкриють мені таємницю свого коктейлю, як «Троянський кінь».
Мій вплив був достатньо потужний, аби вихляння однією п’ятитисячною купюрою були сприйняті за передачу на порядок більшої суми.
- Решти не потрібно.
Але бармен-касир ледь не силоміць повернув мені три тисячі, шанобливо повторюючи, - приходьте ще!
І я не став відмовлятися – подарунки варто приймати з пошани до кращого, яке в момент дарування стрімко зростає у душі дарувальника. Тому запропонував обійтися «без решти», хоча й не був почутий.
Та моєму кораблю пора було виходити з цієї скромної гавані в бурхливі води моїх сьогоднішніх планів.
Тож я відірвав несподівано важкеньке тіло моєї супутниці від м’якого диванчика і ми поплили до виходу.
- Нарешті, - прошелестіла гаряче Яна, розтягуючи звучання складів принаймні удвічі, - Ї-де-мо-о!
- Хоч на край світу.
Підтримав її я, сподіваючись, що нам не випаде аж так довго до нього добиратися, принаймні, до місцевих окраїн буття.
Далі для чистоти експерименту ми мали пройти метрів двісті до іншого, сусіднього закладу, звідки саме і забирали до витверезника доньку олігарха, і ми їх героїчно пройшли, хоча вулицю штормило і досить серйозно. Тут я вимушено відпустив даму у вільне плавання, вклавши в її симпатичну голівку тверде переконання, що ми вже прийшли, і перед нами не охорона крутої таверни, а нарваний консьєрж, який не пропускає нас у мою ж квартиру.
І невдовзі я визнав, що Янка вміла боротися і досягати свого, і не будь ми такі п’яні, нас можливо би й впустили до середини цього, на перший погляд, вельми фешенебельного закладу. Та особисто я зовсім не в’язав лика і стояв тільки тому, що був міцно прикріпленим заціпенілими м’язами до решітки ажурних дверцят входу. Ні, звичайно, я морально підтримував Янку як міг - формуючи, відповідні висловлюванням моєї партнерки, промовисті вирази на обличчі, і підкріплюючи їх жестами. Бо голос мій начисто зник. Хоча навіщо нам, чоловікам, голос, коли поруч жінка? Та ще й яка жінка!
А потім я підхопив утомлену всім цим Яну і ми безпорадно застигли удвох, безмовні й залюблені, як раптово звільнені зі служби атлант і каріатида, не розуміючи - куди ж бо тепер, і навіщо. Та про них далі дбала вже сама доля. Судячи із відстороненої поведінки охоронців, службу порятунку вони вже викликали. Та менти під’їхали не відразу, хоча й довго очікувати на себе не змусили.
Спершу здавалося, вони не надто прагнули відділяти нас від входу в ресторацію. Але поважний заклад завше має чим підкріпити свою репутацію, та й ми виглядали аж надто безпорадними. Говорити не могли вже обоє. І хоча трохи грошей у нас іще залишалося, зате жодних документів, і мобільні наші теж, як на зло, порозряджувалися, - та сумніви досвідчених правоохоронців потрібно було розвіювати.
- Таксі? Давай поїхали! – І я довірливо поплескав по плечі одного із представників закону, пробуючи відкрити дверці їхньої службової машини. Усім своїм виглядом допомагаючи прийняти службовцям правильне рішення. І вони його прийняли. Саме так, до рідного витверезника №4! Нехай і без дами. Та й нехай. Та ж не на вулиці залишати її розкішне тіло. І не до мавпятника, де й загнутися в подібному стані можна. І раптом і її татусь при владі? Ось до жіночого спец закладу саме воно – туди її, голубоньку, на протверезіння! Там і з’ясують, хто ти, і що ти за птаха.
Охоронці правопорядку дбайливо оглянули нас. Основна увага дісталася, зрозуміло, Янці. Коли ще випаде нагода ось так, безцеремонно, обмацати красиве жіноче тіло. Правда, якби Янка не була у глибокій відключці, чорта з два у них пройшло би все так гладко. Зброї і наркотиків, слава Всевишньому, не знайшли. Відібрали трохи дрібних купюр, і, зрештою, повезли за призначенням.
Не скажу, що ми їхали комфортно, нас добряче трясло у тій заґратованій будці. Але я доклав зусиль, аби Яна відключилася достатньо глибоко і не зважала на подібні дрібниці. Проте, натомість, час від часу доводилося втримувати супутницю від сповзання на підлогу, ніжно обіймаючи її. І добре, що спочатку здали на витверезіння Яну, а потім вже й мене. Хоча на той момент, як і планувалося, я вже починав активно проявляти повернення до тями.

6 Акціонування
Я ніколи раніше не потрапляв у витверезник. А ось у моргах бував. І, нехай, в них, в основному, одні покійники, але завжди здавалося, що між цими закладами мало би бути чимало схожого. Тому на гарні відчуття і не розраховував, але мав надію, що, зрештою, який-не який спокій там присутній.
І коли міліцейська будка остаточно зупинилася, мене й справді перетягли до будівлі неприємного вигляду, де й посадили напроти насупленого чолов’яги в білому халаті навіть не третьої свіжості. Збоку, широко позіхаючи, притулився до стіни страж порядку. З міліцейського відділку неподалік, зауваживши рух, і голоси, прийшов іще один мент, і з брутальною усмішкою на жовтих зубах, став спостерігати за дійством.
- Ну що, Васильовичу, в позу Ромберга? – глузливо запитав він у медика, не відриваючи погляду від мене.
- Навіщо, і так ясно, громадянин на ногах не тримається, що й заносимо в протокол.
Мені не сподобалась така безпардонність. Можливо поза Ромберга була саме тим, за чим я сюди й навідався!
- Я?... тримаюсь... Просто втомився... Ця Москва надто велика, щоби постійно на ногах.
Швидше проспівавши, я спробував встати, але ноги мене підвели, і я м’яко, боком завалився на прохолодну кахельну плитку підлоги.
Та найближчий міліціонер рішуче допоміг мені знову відчути задом усю твердь табурету.
- Я тобі зараз покажу «Ця Москва!», будеш усю ніч стояти струнко і вчити на зубок – «улюблена столиця нашої батьківщини».
Я примирливо затягнув у відповідь:
- Тоді вип’ємо... і за столицю! А злобних піндосів усіх в одне місце.
- Отак воно краще. Товариш понятливий, свій, але стан очевидний - акціонуємо.
Фельдшер зробив необхідну помітку і допитливо поглянув на мене.
- Прізвище, ім’я, звідки приїхали?
- З Москви... і приїхав ... я за все плачу - кровними... От.
І я спробував заснути прямо на табуреті, але мене відразу грубо розштовхали.
- Ось і чудово, розкажете нам хто ви і звідки трохи пізніше, коли згадаєте. А якщо потребуватимете додаткового комфорту, то ми вам, шановний, і найкращу палату виділимо - для VIP клієнтів, - а тепер роздягаймося!
- Мені не потрібне це ваше СВ! І, якщо чесно, тут пахне помиями. Викличте таксі, я поїду.
Для натуральності я спробував трохи покачати права, та, звісно, марно - витверезник уже широко розкрив свої обійми.
Паразитів та дурної хворі візуально на мені не зауважили, тож далі я був стандартно «акціонований», що означало безсумнівне - прийнятний до витверезіння.
Із чергової частини закликали двох дружинників. Під їх лінивими поглядами міліціонер оглянув мою одежу, вивернув кишені. Скромна тисячна купюра, що якимось дивом залишилася після першого міліцейського огляду, цілком задовольнила усіх. Мене теж, бо у кишені сорочки лежали іще дві п’ятитисячні банкноти, і добре, що до них нічиї руки навіть не потягнулися. Та й не дуже могли. Аби розвіяти навіть невеличку, місцеву захисну магію, усе ж потрібна хоч яка-небудь, але усвідомлена потуга мозку.
Опісля мене врочисто перетягли до VIP палати і опустили на скуйовджену попереднім «віпівцем» койку. Все це не викликало в мене жодного ентузіазму, але вибирати не доводилося, могло бути й гірше. Для годиться, я трохи покрутився, і, врешті-решт, зручніше вмостившись, притих.
Зовсім поруч потужно хропів, вочевидь, кращий бас столичної опери, прориваючись крізь нього, якийсь голос час від часу просив покликати Лукерію і далі булькотів вже щось незбагненне. Та нехай звуки скрутити не представлялося можливим, але світло могли би й пом’якшити, бо, повертаючись до порівняння, засипати було би таки краще в моргу.
Тож я знову закрутився на твердому ліжаку. Та цього разу активніше, аби привернути до себе увагу. І чомусь саме зараз, як завжди невпопад, наглухо закрита від мене в останні роки пам’ять, раптово зблиснула тонкою шпаринкою глибинних згадок. Яскравий світильник над головою обернувся на сонце. І я уздрів, як малим ловлю у річці верховодку, сіпаючи ледь не щосекунди тонкою бамбуковою вудкою, аби привернути риб’ячу увагу до наживки, там - на волосіні, під летким поплавцем із гусячого пера. Рибки виблискували в стрімнині, але ловитися не поспішали. І я крутився, й крутився, навіть спробував сповзти на берег тієї річки. І увагу таки привернув.
До кімнати увійшли. Я угледів свого нещодавнього знайомця – фельдшера. Озирнувшись, він причинив за собою двері й підійшов до мене. На що я цілком живо й відреагував.
- Дохтор, душа болить, укольчик, один, а? Як віпу.
- Укольчик? Та звичайно, друже, хто ж не протягне руку брату своєму в тяжку годину труднощів житейських?
Чолов’яга, покопирсавшись у кишенях свого халату, певно, дістав необхідні аксесуари, Бо далі, спритно охопивши джгутом понад ліктем мою руку, тицьнув її голкою. Я щиро сподівався, що одноразовою. Зробивши це, фельдшер відійшов, зазираючи в лиця своєї тутешньої пастви. Та за пару хвилин повернувся до мене.
- І як воно?
Відчуття спершу здалися не найкращими, але потім дуже навіть нічого.
- Та вже краще!
- Це добре, тоді поговоримо?
А чого би й ні? Головне було не перегравати, бо всі ці виворотки – самі по собі не працювали, навіть із чималою алкогольною підтримкою. Та ми потрохи розговорилися. І я обережно пішов на зустріч фельдшеру. І чому це я ніколи не бував у цьому закладі раніше? Неймовірне місце! І цей Висильович – ну свій, у дошку, кращого друга не знайти! І так його цікавить моє життя, чому ж не поділитися, не розповісти геть усе, ми ж найближчі друзі!
І я розповідав - шепотів, хвалився, бо я взагалі крутий - технар, що треба, все вмію! У Москву приїхав за грубими грошима з братньої України, ще не зареєструвався, а звати мене так і так. Я говорив і говорив, ще й іще. Аж раптом мені піднесли щось до носа і я, нарешті, заткнувся.
За мить, правда, відчув, що мене міцно трясуть.
- Рота підйом!
У голові шуміло. І рухати нею було вкрай неприємно.
- Та піднімай нарешті свій зад. За тобою приїхали.
Мене стягнули з ліжака й поставили вертикально. Попри всі негаразди, на ногах я тримався уже більш-менш упевнено, хоча з головою ще відчувалися проблеми. Відтак, вивели з опочивальні до прийомної частини.
- Ну ось зараз ми й поїдемо звідси.
Невисокий повнуватий незнайомець поплескав мене по плечу, попросив у стражів порядку пробачення за мою поведінку. Тихцем протягнув декілька тисячних купюр черговому менту, аби обійшлося без нікому непотрібних затримок. А я лише махав головою, мовляв, усе правильно. Декілька рук допомогли мені одягнутись, я криво вивів свій підпис на якомусь папері, і з глибоким жалем покинув цю високоповажну установу.
Ми пройшли за ріг сусідньої вулиці, де незнайомець безцеремонно заштовхнув мене на заднє сидіння скромних «Жигулів». Сівши за кермо, він обернувся.
- І без фокусів!
Як не дивно, авто відразу завелося, і неспішно рушило околицями нічного мегаполісу. Чоловік, ще раз озирнувшись у мій бік, витяг із кишені мобільний телефон.
І досвід, син важких помилок, підказав, що пора братися до справи й мені. І невідкладно! Я подав декілька лиховісних звуків, і далі смикнувся так, неначе мені раптово стало дуже кепсько, але в той же час, зважаючи на дружні стосунки із власником авто, я знаками показав, що аж ніяк не хочу забруднювати салон його машини. Очевидно, я зумів донести думку достатньо чітко. Бо машина відразу пригальмувала, Отже, настала черга мого ходу. І хоча в голові ще діялося казна що, але вплинути на цього чоловіка потрібним чином жодних труднощів не представляло. Що я відразу і зробив, через руки на його шиї, пославши, заодно, через них і відповідні сигнали іншого порядку.
Тож, для початку, я повністю заблокував його єство, відключивши можливість дієвих проявів. Могло ж бути всіляке, і я не хотів ризикувати. І вже далі, після повноцінної блокади його нервової системи, я скерував помисли свого визволителя в потрібному напрямку. Тепер він і без бридкої хімії в крові вважав мене своїм найкращим приятелем. Тож проблем зі сповіддю не виникло. Зручно розмістившись поруч, я задавав запитання і отримував відповіді. І незабаром зрозумів, що таки поцілив у потрібну мішень. Я мав надію на диво, і воно, схоже, трапилося. Але ж яке це чудо – потрапити в сіті, що вочевидь, безперервно ловили подібних мені простакуватих рибок?

7
Мого нового знайомця звали Всеволодом Володимировичем. Третьосортний актор одного зі столичних театрів, він випадково знайшов себе саме у цьому приробітку і за два роки вже визволив із витверезників не менше трьох сотень «страждальців». Звичайно, що ним при цьому зберігалася абсолютна конфіденційність і неповторність кожного виходу на сцену! І спочатку він діяв суто за власною ініціативою і за «гарячими» дзвінками, отриманими відповідно до розміщеної ним в газетах, а пізніше і в Інтернеті, реклами. І справи йшли так собі. Але тепер він працює майже виключно на одного замовника. І це влаштовувало обидві сторони – в нього стабільний приробіток, усе, що потрібно для роботи, різні авто. Бо ж, окрім цих «Жигулів», є і «Волга», і старий «Мерседес». Нехай машини чужі, але довіреність на них у нього є. І нехай схему запропонував замовник, але талант – власний. Йому дзвонили, називали кого й звідки виручити, і підганяли те чи те авто. Гроші залишали у бардачку. Дві сотні баксів лежали там і за сьогоднішнє визволення. Щоправда, нині ці гроші вже ніщо, і він вимагатиме підвищення гонорару, бо все ж таки, кожен раз має діяти інакше. Гримуватись, ставати далі чоловіком чи жінкою, входити в образ - не проблема. Але інколи доводиться долучати й колег, особливо, коли роботи багато. І гроші до рук він бере тільки після повного виконання завдання. Тобто, передачі визволених осіб у руки замовника послуг. Така його щаслива традиція. І з жіночого витверезника теж брав. Вказували кого і він забирав. Ніхто ж особливо не пручається, коли йдеться про порятунок від рідних і близьких, та й самі розумієте, в якому стані і в яких умовах там перебувають його клієнти. І розвозив люд куди казали, але додому безпосередньо не вів, так і залишав у машинах. Ті, хто наймали його, далі вже діяли самостійно.
- Тепер я показуватиму, а ви пригадуватимете, - я перейшов до наступного етапу нашої співбесіди.
Можна було, звісно, спробувати навіяти цьому Всеволоду потрібні образи, але, щоби не скоїти у теперішньому своєму стані якоїсь помилки, краще діяти простіше. І я витяг із потайної кишені піджака саморобну рекламну газетку, і показав вмонтовані ще у Львові, в одному з копі-центрів, фотографії. Одну він упізнав одразу, а іншу – ні. Я задав декілька уточнюючих запитань, але цієї дами Всеволод і справді ніколи не бачив. Утім, саме про неї, ймовірно, дещо чув, бо ж як не допомогти найкращому другові!
Отже, це сталося зовсім недавно, ще за життя добре знаної у вузьких колах фельдшерки жіночого спец закладу пані Житомирської Олени Сергіївни. Прикро, що так швидко пішла - золота була жінка, незамінна у своїй справі. Бо ж це не молоде й виключно нагле нинішнє покоління, а дійсно випробувані кадри. Утім, із медиками проблем не було ніколи, принаймні, з представниками старої школи, не те, що з ментами - напружений, відстійний контингент: хвилину тому ще братан, а ось уже дулом штрикає, руки в’яже, забирає все – до останнього!
Словом, до вух Всеволода нещодавно долинула історія, яку і я сам учора прочитав у викладенні якогось кореспондента «МК» на відповідних веб-сторінках. Знайти текст було не важко. Ключові слова для пошуку я взяв із листа олігарху щодо провалу операції. Але мене здивувала точність, з якою оперував кореспондент досить інтимними фактами. Зіставивши те, що знав я, і що написав він, можна було сміливо виїжджати на місце подій, що я сьогодні вдень і зробив, тряхнувши стариною, себто, і своїм назбираним досвідом.
А тепер, у викладеній максимально щирим Всеволодом історії, з’явилася і третя точка зору, що мені видалася вельми помічною, хоча, багато в чому й повторювала відоме мені раніше. Та в цьому існував і свій позитив, бо попереднє влучно доповнялося отриманим щойно інсайдом, найперше, щодо визначної ролі в подіях жіночої фельдшерки.
Отже, якась нетямуща молода клієнтка московського жіночого витверезника сп’яну наговорила про багатства свого татуся. А хтось із закладу й поділився інформацією на стороні. І ранком, коли пихата київська панянка покидала заклад, підхопили її за брамою на вулиці під білі рученьки, і заховали десь у Перово. Викуп запросили, кажуть, тисяч двісті євро. А потім сума значно виросла, та все складалося, і вже мали й гроші отримати, і дівуля віддати, але сталося не так, як гадалося. Смішна картина – викуп заносять у під’їзд, менти з усіх сторін просто слідом у квартиру вриваються, а там тільки трупи викрадачів – і ні грошей, ні полонянки!
Декілька раз пройшлися тим домом, заглянули в кожну щілину, та нікого і нічого! Містика і все тут. А ще за пару хвилин до того, як занесли гроші, полонянка говорила звідти з мобільного телефону зі своїм батьком, і на відео її тут знімали! Ті ж меблі, телевізор, одежа, телефон з її відбитками на столику!
Словом, ні грошей, ні доньки київського багатія, і всі кінці обірвані. І таке явно не випадковість – безсумнівно, що зі сторони хтось толковий у справу ввійшов, обійшовши в кінці всіх і вся.
А коли дослідили жмуриків, то один із них якраз і виявився родичем нашої Олени Сергіївни Житомирської! Непутящий пацан. Ясне діло, будучи на тому чергуванні, подзвонила фельдшерка комусь зі своїх близьких. І як хохму, наляпала про киянку, чи може і зговір учинила, хто його знає. Не встигли довідатися. Бо далі ще цікавіше. Тільки взялися за фельдшерку слідчі, а вона раз і завчасно під поїзд метро скочила. Сама самісінька! Камера ото й зафіксувала. І це дуже дивно, не така вона жінка, аби себе вбивати. Та й причина для цього – випадкові слова, ніби сказані по телефону, якась несерйозна при її зв’язках, і майновому стані.
В цьому я повністю погоджувався із поглядами Владислава. Бо й справді, дрібненький якийсь привід для подібного усвідомленого самовбивства. Та з цим усім справа Ірини стрімко наповнювалася ниточками слідів і пов’язаних поміж собою історій. І я мав передчуття, що невдовзі все мало би стати на свої місця.
Та чи не приховував, навіть підсвідомо, мій щирий друг іще чогось? Бо ж його участь у цьому всьому, як на мене, значно далі від театральної сцени, аніж Всеволод Володимирович те описував. І я продовжував проникати своїм єством у найглибші закутки його «я». Подекуди актор аж скавучав, проте нічого нового, істотного щодо інциденту з Іриною я від нього більше не отримав. Схоже, розповів усе, що знав.
Але мій досвід стверджував, що ми могли ще повернутися до цієї теми. А тому, про всяк випадок, я мав застерегти важливого свідка від нерозважливих учинків - наприклад, від стрибків під колеса потягу. Від правдивих випадковостей, як промислу долі, уберегтися майже неможливо, від улаштованих недругами - нелегко, а ось від власних глупств – найпростіше. Та з цим пізніше - в кінці розмови. І я став виясняти, що мій знайомець планував робити зі мною, куди доставити, кому передати. І знову ж таки, нічого особливого, все за звичною схемою: опісля одержання на руки клієнта - зателефонувати, отримати подальші інструкції, виконати їх. Та набрати номер замовника я йому поки не давав. Судячи із усього, запас часу в нас із Всеволодом іще був – одна-дві години. Їх цілком мало би вистачити на визволення і моєї нещасної колежанки. Після всього того, що я дізнався, її присутність у жіночому спец закладі не лише втрачала будь-який сенс, але й несла небезпеку. Хоча смерть фельдшерки Олени Житомирської могла обрізати не лише найбільш чіткий слід вервиці злочинів, але й тимчасово призупинити ту чи ту схему зникнень. Та я не мав сумнівів, що невдовзі, вони знову запрацюють.
Яну потрібно було витягувати. Сценарій порятунку не тягнув на оригінальний - стурбований і розгніваний татко, роль якого грав особисто я, мчав рятувати доньку з випадкової халепи. І за півгодини вже були на місці. П’ять тисяч рублів, із відкладеної і збереженої у кишені сорочки суми, дозволили залагодити всі питання. Звичайно, можна було з’економити на викупі Яни, але залишати і свої сліди магії в місці, де нею, схоже, активно користуються інші – те ще нахабство.
Адресу проживання молодої жінки я вияснив ще в кафе, де, про всяк випадок, і отримав ключі, - дама була не проти будь-якої моєї ініціативи, а мною керувало бажання захиститися від можливих випадковостей. І нехай її сумочку мені повернули, начебто, зі всім, що там було, але могло статися й інакше.
Вже в неї вдома, я обережно перевів Янку зі стану глибокого трансу, в який раніше сам її й відправив, в обійми глибокого сну, вкупі зі стійкими переконаннями, що в нас усе сталося найкращим чином, і що це тільки найперша ніч із можливої нескінченої їхньої кількості – шалених, чуттєвих, феєричних. І мені спало на думку, що в цьому містилося більше правди, аніж у тому, що з нею дійсно сталося. Принаймні, з огляду на нетілесні сторони нашого буття.
А мої ж митарства мали продовжитися. Нехай і стосувалися вони далі виключно справи Лесиного чоловіка. З ним ситуація виглядала яснішою. Бо ж це саме його Всеволод упізнав, як свого нещодавнього клієнта. Він його виразно запам’ятав, бо той поводив себе дивно, певно досі будучи під дією якогось особливого препарату, і все просив у нього допомоги. Мовляв, його підставили колеги по роботі, аби не дати зайняти більш високу посаду. Начебто щось підсипали, бо випив він не більше три по п’ятдесят коньяку, та ще й покинули в такому стані. Та виглядав він не стандартно, і як не намагався взяти себе в руки, не виходило. А ще стале намагався вияснити, хто саме замовив його звільнення. Та що міг відповісти йому Всеволод, коли й сам не відав, з ким співпрацює. Одначе, відвіз його тим же замовникам, що нині цікавились і мною, збираючись прийняти, як і бідолашного Василя.
Я не мав сумнівів, що приторгував інформацією і щодо Василя, і щодо мене, той самий фельдшер, та навряд чи він знав більше, аніж – «мені дзвонять з невідомого номеру і потім присилають чоловіка, що забирає клієнта». Тому поїздка безпосередньо до замовників мене цілком влаштовувала, і видавалося найкращою нагодою безпосередньої зустрічі з Лесиним чоловіком.
Визволитель Всеволод очікував мене, безтурботно посапуючи у салоні свого авто. Кольори його притілесної аури виглядали не надто весело, тож він явно нічого не втратив, коли я, скориставшись абсолютною відкритістю чолов’яги, заблокував його поверхневу пам’ять від згадок про події останніх двох годин. Затим вклав поглибше в це сутінне єство кілька анти астральних захисних рефлексів за класичним рецептом. Непогана штука від самовбивчих ідей: - «Як чорні думи вчепляться тебе - шампанське відкоркуй, чи ж бо наливку...» – і годі! Можна й без читання «Фігаро». Принагідно заглянув до бардачка, і справді знайшов там дві стодоларові купюри, залишені актору в оплату нинішніх трудів. І наче старанний службовий пес вкрай зацікавлено зчитав розмаїття енергетичних «запахів», що линули від асигнацій. Потім поклав гроші назад і, повернувши Всеволода Володимировича за кермо, і дозволив його вищій нервовій системі прокинутися.
Чоловік різко сіпнувся і прийшов до тями. І відразу майнуло гострим страхом. Він із жахом озирнувся на мене.
- А, що сталося?
- Нам на Червону Площу... – потягнув я – На Червону... до Кремля, до Мавзолею, до генія часів і народів.
Всеволод ще кілька секунд тупо взирав на мене, затим стряснув головою, глипнув на автомобільний годинник, поспішно витяг телефон, і нарочито бадьорим, хоча й дещо напруженим голосом доповів комусь про виконану справу, перепросив за легке запізнення з огляду на бардак у закладі, і поцікавився, куди везти клієнта. У трубці, як мені здалося, незадоволено буркнули, але дали потрібні інструкції.
Водій важко видихнув, з туманною підозрою покосився в мою сторону, і врешті рушив. Та коли машина набрала швидкість, «мій найкращий друг» уже заспокоївся, і дихав із впевненістю. А в моїй голові все ще звучали слова класика, якого я хоча й не вважав своїм, але й чужим він для мене чомусь теж не був: «Як думи чорні вчепляться тебе – шампанське відкоркуй чимшвидше й ще раз перечитай "Весілля Фігаро». «C'est l'age de Cherubin...» – і раптово з пітьми давно прожитого випурхнули кволі згадки про нібито бачену колись тут, у Москві, виставу за п’єсою Бомарше з Андрієм Мироновим, та іншими зірками театру Сатири. А, відтак, і ближчі за часом фрагменти екранізації "Весілля Фігаро" з живими переливами Моцарта...
Як давно це було? І наче з кимсь іншим. Як могло моє життя аж так змінитися? Але змінилося, і, вочевидь, не тільки моє...
8
Ми поспішали. І тепер неначе повертаючись ще й із далекого минулого. І за вікном мерехтіли вогні вже геть іншого, сучасного міста, що оце доковтувало останки всього колишнього. І мені чомусь було жаль, що все так сталося.
Засюркотів мобільний. Всеволод Володимирович відповів, що вже за хвилину-другу будемо на місці. І справді, наша машина, зробивши декілька поворотів в проїздах між міцно сплячими п’ятиповерховими будинками, зупинилася.
Актор узяв з бардачка гроші, затим поквапливо перевірив чи відімкнені замки на всіх дверях, і навіть не глянувши у мій бік, поспішив геть. А за хвилину дверці з обох боків машини, мов по команді, відчинилися. І відразу троє молодиків щільно заповнили собою далеко не безрозмірний обсяг вазівського салону. Коротко стрижені, у чорних футболках, що тісно облягали рельєфні форми напомпованих гормонами м’язів, хлопаки, здавалося, помітили мене лише в останню мить.
- І що тут у нас цього разу за чмо, живий хоч? - Водій різко обернувся до мене ледь не розваливши під собою сидіння.
- Дихає! Одначе, ти краще за дорогою слідкуй і швидше педалі крути, бо й так запізнюємося. А ми вже доглянемо живчика.
Мене стиснули з обох боків, і хоча я на здоров’я не жалівся, але спроба хоча би трішки розсунути цих качків жодного додаткового сантиметру простору не додала.
- Глянь, завовтузився, - вийти хочеш?
І монстр зліва щедро сипонув матюками. Та цього йому здалося мало.
- Може разок дати йому?
- Ти, Саньок, полегше, а то зійде сечею, чи заблює мені спину, - забули, як те бувало? – Захвилювався водій.
- Та ми йому за це пащеку натягнемо на сідниці!
І зліва й справа в унісон зареготали.
- Ну так! А потім із нас вирахують і за жмурика, і за прибирання салону, - не здавався водій, - але, певно, це останній на сьогодні, і далі можна буде розслабитися.
- Оце вірняк! Тільки не купляй те, що можемо взяти просто так! – почулося справа від мене.
- Не зрозумів, про що ти зараз?
- Я перекладу, - підтримав колегу голос зліва, - братан, відкривай рота і гаманець із обережністю!
Так ми і їхали – з тонкими жартами і глибокими приповідками. А куди саме - і не розгледів. Але ось проминули кільцеву. Потім ще хвилин із десять тряслися жахливими проїздами. А більше машина, схоже, і не витримала би. Зрештою, різко вискочивши із густої порослі кущів у широкий двір під тьмяними вікнами продовгуватої двоповерхової будівлі, ми, нарешті, спинилися.
Ледь не ногами мене виштовхали назовні і потягли темними, пропахлими брудом, сходами на другий поверх, до широких металевих дверей. Зателефонували кудись з мобільного. В дверях зачовгали замки і нас впустили. Дорогою я ще раз ковзнув помислами моїх охоронців, але нічого загрозливого для себе не зауважив. Все путьом!
Мене протягли тьмяним коридором, осліпили обличчя ліхтарем, і я відчув, як моє ліве зап’ястя жорстко обхопив металевий браслет.
- Готовий. Ось тепер ти заслужив свою дозу.
- Та посвіти, бо ж ні чорта не видно, ще голку зламаю.
Ні, з уколами потрібно було припиняти. Той, хто мене підтримував, і той, хто намагався зробити укол, не стали сперечатися з моєю, глибоко просяклою в їхні чуття, мислеформою, що укол вони мені вже зробили. Щойно. Тож ми ще трохи пововтузилися у коридорі, затим мене вштовхнули до невеличкої кімнатки, опустили на стілець перед казенного вигляду письмовим столом, над яким жовтаво мружилася самотня сороківка. Очікувати довелося недовго. В кімнату крадькома, зі всіма характерними рисами руху кота, проковзнула худорлява постать. Сутінна особа беззвучно присіла за стіл, без жодних емоцій глянула на мене, потім на лист паперу перед собою.
- Укол? – протягнула істота безбарвно і байдуже.
- Так точно, дали п’ять хвилин тому.
- Тоді почнемо.
І пішло по кругу: прізвище, ім’я, документи, звідки, родичі, чим займався? Я так зрозумів, що колоти мене мали тим самим зіллям, яким уже ощасливив мене фельдшер у витверезнику, а тому наразі повинен говорити правду і тільки правду, та ще із крайнім захопленням тим, що довкола відбувалося. І, як носій чималого подібного досвіду, я акуратно імітував відповідний стан.
- Хохол значить? Добре, хохли працелюбні, витривалі, за життя зубами тримаються. Інженер? Це ні до чого, хоча на місці люди вирішать.
Він мляво і безбарвно запитував і записував, а я життєрадісно відповідав, хоча вже встиг роздивитися суміші кольорів його аури, точніше, відчути їх у цій півтьмі, знайшовши там ще те пекло, і тепер, наперекір усім своїм пакісним відчуттям і передчуттям, з трудом вдавав, що краще, аніж у цю мить, мені ще ніколи не було.
Після опитування дали підписати порожній бланк паперу. На тому й закінчили. Відтак протягли в інший кінець коридору і заштовхнули до якогось залу, підлога якого у відповідь на скрип дверей зарухалася. Що саме рухалось, я зрозумів лише, коли ступив на неї. Ті, що мене вели, байдуже ступали по живій плоті рук, ніг, животів, голів, що у відповідь на це тільки ледь чутно стогнала. Мене дотягли до стіни в кутку. Я почув, як задзвенів по підлозі ланцюг, до якого мене й причепили металевим браслетом.
- Відпочивай, – гаркнули мені у вухо з в’їдливим смішком.
І я опустився поруч із чиїмсь лежачим тілом. Добре, що хоча б теплим.
Зовсім неподалік, за викладеними із склоблоків вікнами, почулося гучне металеве брязкання зціплень, а затим і неспішне човгання, вочевидь, вагонів вантажного поїзда. Двері в кімнату зачинилися, залишилися тільки тіла навколо, дикий сморід, і невпинний гуркіт залізниці за стіною.
Я зосередився, пригадав потрібні особисті вібрації. Але Василя не відчув, схоже, його тут наразі й не було. Отже, дива не сталося. Але я не мав сумніву, що отой Владислав передав Лесиного чоловіка цьому ж замовнику. І що ж тепер? Йти цією дорогою далі? Чи з’ясовувати на місці? І, схоже, реальний варіант продовження пошуків був одним-єдиним, і це мені дуже не подобалося. Багато що надалі могло вже ставатися незалежно від моїх бажань і навіть дій. А я зовсім не планував аж так глибоко поринати у цей безум. Та, вочевидь, вирішивши одночасно вести обидві пошукові справи, власноруч цей безум і створив, нехай поки і лише для себе.
Після ранкових успіхів у справи з Іриною, тепер все йшло шкереберть - сам невідомо у що влип, і ще й запальну Янку намарно у витверезник відправив. Та хто знав, що відповіді по жіночій лінії знайдуться і без її допомоги. Утім, без Янки – з одним підпилим клієнтом, мною могли повестися зовсім інакше, Та й, вочевидь, стрибнула вона у цю історію суто за власним бажанням, і вправно розштовхавши конкуренток. Пристрасна натура. Можна було й закрити очі на те, що вона одружена, й провести ніч значно приємніше, ніж оце зараз, та навряд чи це додало б мені радості на ранок. Тож склалося, як склалося, і не лише за моєї вини.
Зрештою, був сенс вагатися і дорікати собі тільки до тієї миті, доки я не потрапив у цю будівлю, і в цю залу. Тепер уже обирати в тонкощах не випадало. Я опинився там, куди, наполегливо йшов – події усе ж розвивалися за найбільш сухим сценарієм. І як я сподівався, за тим самим, що і у зниклого Василя. Залишалося лише уточнити, що наші з ним подальші шляхи точно збігалися. Але з цим я мав трішки почекати. Тож, аби відволіктися від бридкої дійсності, я занурився в пригадування іншого дійства, що вагомо передувало вечірнім провалам.

9
День бо ж розпочинався оптимістично, навіть натхненно. Отримані ще на світанку бадьорі передчуття справджувалися - справи зарухалися. І досить широким фронтом. Про всяк випадок я виготовив копії ключів від своєї нинішньої обителі, а старі, аби мене в разі чого не їла совість, захлопнув всередині. Скромний пакет із речами я прихопив із собою, бо могли бути різні варіанти подальших подій. І я мав мати значно ширші можливості, передусім, враховуючи можливу появу поруч із собою ще двох персонажів, за якими, власне, сюди і приїхав. Тож далі я вельми вдало: швидко і не дорого, скориставшись ледь не першою стрічною, від руки написаною цидулкою на стовпі, орендував на місяць-другий невеличку квартиру неподалік метро «Щелковська».
Житлова площа нічим не вражала, але мала декілька спальних місць в різних кімнатах, що мене цілком влаштовувало. І нехай орендодавці, хитромудрий чолов’яга старших літ і його така ж дружина, мені відверто не сподобалися якоюсь неясною пітьмою в собі, але квартира дійсно належала їм, а інших спільних справ, окрім оренди, в нас не передбачалося. Тож ми швидко уладнали супутні питання. За попередніми домовленостями вимагалася ще й копія моїх документів, та переконати подружжя, що надані їм папери саме мої, не склало жодних труднощів. Тож занотувавши показники приладів обліку, й обмінявшись грошима і ключем, ми зговорилися зустрітися рівно за місяць. І розпрощалися.
Оглянувши нову маєтність на явні і приховані переваги й недоліки, я повернувся до метро, звідки на таксі добрався до місця подій. Щоправда, вийшов не доїжджаючи метрів двісті до будинку, в якому за свідченням компетентних органів викрадачі й утримували Ірину Миколаївну Пилишин, і де нещодавно сталося купа всього: відомого і ще не відкритого, що досі цікавило, вочевидь, не лише мене.
Тому я зовсім не здивувався, коли, врешті-решт, підходячи до потрібного будинку, відчув на собі аж надто пильну увагу. За усім, що діялося навколо і, ймовірно, усередині, таки уважно стежили. Тож, передчуваючи подібне, я завчасно і підготувався – дещо змінив своє обличчя, ходу, одежі, і образ в цілому. Не певен, що в такій іпостасі я сподобався б собі, але і завдання переді мною стояло більш прозаїчне.
Стандартний дев’ятиповерховий будинок, посеред густо посадженої такої ж сіро-цегляної рідні, кволі дерева й кущі, витоптана до тверді чахла трава, допитливі сиві комісарки на лавицях, і чомусь жодних слідів магії.
У Львові вона була ледь не на кожному кроці – стара, занедбана, позабута сторіччя тому, чи ілюзорна, випадково створена емоціями, нинішня. Була вона і в Києві. І в Москві – в старих районах. А ось тут, серед забудови вісімдесятих, зовсім нічого не відчувалося. І дуже добре, бо перші-стрічні незвичні відхилення, і могли стати слідом. Бо магія в цій історії неодмінно мала бути задіяна – раз вже ні з чим зосталися потужні державні й кримінальні, чи державно-кримінальні сили.
І навряд чи йшлося про якісь невідомі, особливі чари, котрі я ще не навчився відчувати. Хоча, як виняток, - тут міг спрацювати якийсь банальний трюк з грою багатьох гравців, кожен з яких чітко виконав свою роль, і тепер мовчатиме до кінця. Але таке дійство в повній таємниці від інших сил провести майже неможливо. Та й подібне, навряд, чи вдалося б комусь розплутати. Але, за моїм досвідом, коли за справу беруться хоча би двоє, а тим більше, троє – витік гарантований. Одначе цього не сталося. Тому я, найпершим ділом, і шукав сліди магії, заодно й пробуючи прив’язати події до місцевості.
Згідно зібраних докупи даних, дипломат із мільйоном євро був залишений, як того вимагали викрадачі, біля контейнерів зі сміттям приблизно у трьох кварталах звідси. Далі той дипломат був підібраний юнаком на роликах, що відразу рвонув тротуарами углиб мікрорайону. Хвилин десять гасав між будинками, аж поки не передав його, як потім виявилося за нагороду в тисячу рублів, одному, добре знайомому йому, викрадачеві. Той, особливо не ховаючись, поспішив у квартиру, де тримали заручницю. Електронний маячок у дипломаті безпомилково вказував своє місцезнаходження кожної миті часу. Тож хлопцеві на роликах тільки здавалося, що він мчав швидше за вітер, і що ніхто його не переслідував. Візуальний контакт існував аж доки дипломат не занесли у під’їзд будинку. Далі у згадках дипломат фігурував виключно порожнім.
Офіційна версія провалу операції була така – гроші у дипломат клали представники охоронної служби українського олігарха, а значить гарантувати, що там містилася саме та сума, яка потім нібито зникла, неможливо. Але це офіційно - насправді ніхто не сумнівався в реальності передачі грошей, бо щось таки клали, та ще й із хитрими датчиками, і де воно все? І ще очевидніше і з викраденою дівчиною. Сліди її перебування у квартирі наявні, але вивезти її звідти могли навіть за мить до приходу спецслужб, а що говорила по телефону до останнього саме звідси, то це могли бути і суто технічні штучки. Бо ж не провалилася вона крізь землю, або ж підлогу, не злетіла через стелю? Тож, як і повинно, всі сусіди докладно опитані, їхні квартири ретельно оглянуті, навіть службові собаки використані. І без жодної користі. Тож в сухому залишку два трупи викрадачів, і ні грошей, ні дівчини, лише її ще теплі сліди і відбитки на мобільному, з якого дівчина говорила за хвилину до того, як зникнути. Краса! То хіба я діяв не строго логічно, шукаючи сліди магії? Але ж вона не з’являється сама по собі, і завжди має свої взаємини зі звичною реальністю.
Тож і це я теж намагався відчути, бо раз гроші викупу принесли саме сюди, то йшлося і про добряче продуману пастку, і не лише для викрадачів, - котрі, поміж іншим, вочевидь, також потрапили в неї. Але суто через власну недалекість чи підкоряючись більш високій волі, яка використала їх? Якщо так, то з якого часу використовувала? Невже від самого початку? Але ж ледь до кінця все це дійство виглядало досить бездарно, інтуїтивним чином влаштованим, - аж до останнього моменту, до тієї миті, яка настала після гибелі викрадачів.
Чи інші гравці підключилися саме тоді, коли сума викупу різко зросла – зі ста тисяч до мільйона? І вже точно вони повинні були з’явитися, аби забрати гроші, а з ними й заручницю - доньку олігарха. Але якщо полонянку і справді могли вивезти звідси трохи раніше, то із порожнім дипломатом ситуація інша, - тож імовірність того, що гроші досі в будинку, вкрай висока. Але їх не знайшли професіонали своєї справи, та ще і з собаками!
Та головне питання - для чого під час отримання застави вчергове викрадати доньку олігарха?! Яка з неї тепер користь? І її не прибрали, як можливого свідка, а, помітно ризикуючи, вирішили взяти із собою. Подібна самовпевненість суперечила всьому, з чим я стикався в житті до цього часу, ну майже всьому.
Та зараз, уночі, вже знаючи про дивне самогубство фельдшерки жіночого витверезника, достатньо забезпеченої і цілком адаптованої до московських реалій особи, я міг вже допускати, що ситуація має більші глибини, декілька пластів дійства. І нехай ні місце, ні час ніяк не спонукали до такого занурення, але просто сидіти й дивитися на жахіття довкола себе, було б ще важче, і покращення обставин не передбачалося. Тож, як казали древні у подібній ситуації: «- Hic Rhodus, hic salta». Ну, можливо, і не такі вже древні, але по-суті – точно. І я вчергове сконцентрувався на своїх розшукових справах. Найперше, на зауважених прихованих стійких злочинних схемах.
Отже, із денних і вечірніх моїх знань виходило, що й покійна Олена Сергіївна з жіночого закладу, і фельдшер Васильович, з чоловічого Таганського витверезника, були важливими коліщатками налагодженого конвеєру викрадань відвідувачів своїх закладів, займаючись, вочевидь, і фільтруванням клієнтів, і їхньою медикаментозною підготовкою. І ця рутинна справа вимагала лише одного – мовчання. Та ось одного разу Олена Сергіївна Житомирська випадково натрапила на золоту жилу і, певно, не встояла, і спробувала тишком-нишком зіграти свою гру, організувавши викрадення доньки якогось далекого українського скоробагатька. Але через низьку кваліфікацію виконавців і їхню жадібність, все завершилося вкрай драматично. І коли виявили родинну пов’язаність одного з викрадачів із фельдшером, принаймні у пресі вибухнув скандал. І саме тоді працівницю спец закладу і прибрали. Хоча й не відразу. А лише після того, як невідомі мастаки залишили з носом й олігарха, і силовиків, можливо, й кримінальних гарантів оборудки, здійснивши нахабний і масштабний кидок усіх і вся. Тож, тоді й питається – хто ж прибрав Олену Сергіївну, і чому? А раптом саме ті, що всіх і кинули? Ймовірно, і цілком випадково долучившись до тієї справи. Невже ті, кому фельдшерка постачала клієнтів, з ким довго й плідно співпрацювала? Прибрали ж її після того, як слідство жорстко взялося за неї. Бо, певно, могла вивести на зовсім інші речі? Заодно й усуваючи ланку, що засвітилася. А інші речі стосувалися обширної системи викрадення людей, в тому числі й через спец заклади? Тож, як на мене, всі зібрані подробиці промовисто свідчили саме про це. І навіть про існування потужної організації, чия діяльність централізовано маскувалась під випадкові збіги обставин. Причому настільки потужної організації, що вона могла дозволити собі знехтувати всіма правилами, законами, і поняттями, у тому числі і злочинних кіл! Немислимо.
В дорослому, строго поділеному середовищі кримінальних інтересів, так не буває. Та й злочинні угрупування щодо простого люду ніколи не діяли з таким розмахом! Але який сенс оцим усім займатися офіційній структурі? Вони й так можуть кого завгодно і куди завгодно, і в одну мить, і, найголовніше, майже легально! А тут ще й долученя до викрадення, протистояння іншим силовикам, брутальний зрив силової операції суміжників! Бо це взагалі ні в які ворота не влазило! І столичному генералітету важливі постійний дохід підконтрольних структур, рівновага й баланс інтересів, а не ось таким чином хапнути дрібничку і мати проблеми.
Хоча могло йтись і про підставу, гру одних проти інших, але ж не так публічно – тим більше, в тоталітарній державі, де всі питання вирішуються без широкої огласки і в потрібних кабінетах.
І вбивати фельдшерку, та ще й таким витонченим чином, навряд чи зацікавило б саме випадкового одинака, зовсім стороннього учасника - лишень тих, що прагнули залишалися в цій історії й надалі, продовжуючи роботу розробленої злочинної схеми. І ця діяльність, з огляду на моє місцеперебування, не припинялася. Значить, є хтось, хто не пробачив фельдшерці провини, хто мав справу з нею і раніше, і зараз причетний до організованих зникнень, і чи тільки в Москві? І ця таємнича особа, чи ряд персон, зовсім не випадково вийшли на викрадачів Ірини, а, можливо, і на неї, і довершили справу найбільш містичним чином.
Схоже, на якусь третю, й особливо нахабну силу. Бо перші дві - кримінал і офіційні структури - були, вочевидь, одночасно закликані для підстрахування й гарантування виконання домовленостей з київським олігархом. То невже ця третя сила саме та, в лапи якої я зараз і потрапив? Все ніби сходилося, крім глибинних сенсів.
Видно, я щось випускав із поля зору. Тож взявся ще раз до аналізу, щоправда вже з деякими власними припущеннями.
Отже, після першої ж вимоги викрадачів, і підключення Пилишиними московських силовиків, скориставшись витоками службової інформації, невідома третя сила відразу збагнула що й до чого, й почала діяти. Але надто вже специфічно. Не залагоджуючи проблему, а наче насміхаючись над всіма іншими. Але для чого якійсь особливій структурі, яка в той чи інший спосіб теж перебуває під наглядом силовиків, компрометувати, підставляти ці ж служби? Ось у чому питання. З іншого боку тепер пошук Ірини і грошей точно відверне увагу від діючої схеми, а сам факт «кидка», що плямою лягає на репутацію силовиків, без сумніву зробить справу і менш публічною. Та це зовсім не значить, що всі про все забудуть. Навпаки, бій бульдогів під килимом у владних кабінетах міг стати жорстокішим. І якщо це і справді так, то вліз я у справу негарну, та ще й обома ногами, руками, головою, з Василем, і Іриною. А що все розвивається саме таким чином, свідчило і те, що ні преса, бадьоро почавши, далі ані мур-мур, і служби після смерті фельдшерки не трясуть причетних і не причетних допитами й перевірками. Залишається тільки внутрішні розбірки генералів, і кинутий олігарх, що так і не отримає дочку й, можливо, вже потрапив до лап місцевих силовиків. Можливо тому і не віддають її, аби якийсь час потримати його на повідку? Але це було би остаточним беззаконням. Хоча і достатньо ймовірним у світлі тутешніх реалій.
Та що далі? Батько усе ж є батьком, що не зупиниться, поки не визволить Ірину. Та й ніхто з нормальних генералів не прагне потрапити в міжнародний скандал.
То невже офіційний тупик? Той самий, крізь який проходить лише особлива «третя сила»? Та ще й із містичними уміннями.
Я спіймав себе на думці, що мені в цій історії все більше ввижалося щось закулісно-незвичне - далеко за межами тої реальності, яка малювалася суто тілесними чуттями. І я не мав сумнівів, що все найцікавіше і знаходиться трохи вище, чи глибше цієї дійсності, бо вже дещо вмів і сам. Та й слідів магії навколо вистачало. І, здавалося, кожний новий дотик до неї, кожне дійство в тому напрямку, додавали мені й нових особливих умінь. Але хто ж ця «третя сила»?
Мій попередній московський досвід підказував різноманітні варіанти, в тому числі, і що «кинути усіх», підставляючи вище керівництво, міг самовпевнений очільник невеличкої, але вельми уповноваженої команди, з особливими можливостями, але й то лише в разі гарячих ситуацій, чи на їхньому порозі. Коли починалася нова гра, з можливими новими правилами, і потрібно було показати своє вміння ледь не на самій вершині влади.
Але це я, схоже, аж надто розійшовся в своїй уяві, хоча, після моїх вранішніх знахідок у тому домі, можна було припускати будь-що.
Та так чи інакше, але в мене наростало відчуття, що пасьянс із поназбираних подробиць почав нарешті сходитися. І саме тому я й опинився тут, у затхлій залі, в кінці важливої ниточки, яку відпустити з рук мені не дозволять ні принципи, ні мій уділ, ні мої вміння. І я знову повернувся до продовження пригадувань ранкових подій.
Не скажу, що в мене від початку існував чітко продуманий план. Я збирався просто побувати на місці подій, зробити досяжні дослідження і висновки. І, в першу чергу, це стосувалося речей малопомітних. І розпочав я зі звичного опитування люду ще на дальніх підступах до потрібного мені будинку, і, передусім, із бабусь-пенсіонерок. А ось пенсіонерів чоловіків обходив, бо толку з них, зазвичай, ніякого. Щоби не викликати підозр, побіжно зайшов і в декілька сусідніх будинків. Потім підступив ближче до основної цілі, умисно - для спостерігачів - діючи найбільш очевидним чином. Витягував із дипломата різну блискучу дурню, назбирану вчора на Арбаті, розгортав глянцеві проспекти і старанно презентував чудодійний маятник з популярного в Києві у той час проекту «самостійного відновлення енергетичної цілісності власного житла». Звичайно, це все і справді виглядало глупством, але ніяк не більшим, аніж чимало інших цивілізаційних покращень і полегшень. Я показував і показував зустрічним, переважно бабусям, гарні глянцеві проспекти, пояснював, що й до чого, переконував у безмежній вигоді мого товару, як для безпосередньо покупців, так і для їхніх далеких нащадків. Щоправда, я вніс і невеликі зміни у рекламні матеріали. Тепер із-за чудодійного маятника усім весело посміхалася Ірина Пилишин, і в ту саму мить, коли востаннє фотографувалася біля принцеси Турандот.

11
І я робив усе, аби підсвідомість опитуваних проявляла конкретну відповідь. Але поки що Ірину ніхто не впізнавав. Та були й інші результати. За пару годин свого спілкування я зауважив щонайменше декількох типів, які уважно приглядали за навколишнім, у тому числі й за мною. А ще навкруги було припарковано достатньо автівок, із яких теж могло вестися спостереження. І слідкували, думаю, не лише спецслужби.
Один із спостерігачів навіть підійшов поцікавитись, що це я впарюю народу в день недільний. Миттєво ввігнавши чолов’ягу в легкий транс, я чимало від нього довідався – і що кличка його Чорний, і під ким він нині ходить, і про те, що браткам дано найсуворіший наказ моніторити ситуацію технічно і особисто, м’яко шерстячи усіх, які тут об’являться. Он і камеру повісили над входом до будинку, а записується сигнал в «Мерсі». І так, як тут повно ще й служивого люду, то наказано не нариватися, а лише фіксувати події. Добре, що ситуація дещо заспокоїлася, а то попервах кожен, кому не лінь, права качав. А зараз тримаємо носа по вітру, бо ж бабло десь тут, і по нього мають прийти!
Відпустивши представника криміналу, я підсів до чергової компанії літніх жінок, що сторожили вхід до потрібного під’їзду. І далі, продовжуючи виконувати роль торговця, переконав одну із бабусь випробувати диво-прилад в її квартирі. Жінка жила на другому поверсі. І за її словами, давно відчувала поганий вплив від сусідів, та й взагалі. Тож ми і відправились оцінити ситуацію на місці.
Пройшовшись зачовганим старим паркетом малогабаритної двійки, я і без диво-апарата відчув, що переставити меблі варто було ще років двадцять тому. Але розміри й планування квартири геть начисто перешкоджали розумному, доброму й вічному. Цікаво, що і більший з моїх маятників підтвердив подібні відчуття. Тим не менше, його в мене так і не придбали, хоча й прагнули. Але якби я його зараз продав, то що показував би іншим? Безрезультатно продемонструвавши зацікавленій подіями бабусиній родині світлину зниклої у цьому будинку дівчини, я розпрощався, на пам’ять по собі залишивши докладні інструкції, куди і що вартувало б пересунути.
Вийшовши із квартири, я зіштовхнувся із двома типами, які особливо не ховаючись, підслуховували за допомогою нескладної техніки мої достатньо гучні проповіді. Вони зло вирячилися на мене і запропонували валити звідси, доки цілий. Очевидно, їм уже до чортиків обридло наглядати за цим злощасним будинком, а тим більше у вихідний день. А ось мені вони ніяк не заважали, скоріше – навпаки. Я витягнув придбану на тому ж Новому Арбаті, нехай і незаповнену, але потрібного формату і кольору корочку, тицьнув їм під ніс, заодно й легко проникаючи в їхні знервовані єства. І вже за хвилину вони тягнулися позаду, беззаперечно погодившись супроводжувати мене стільки, скільки буде потрібно задля вирішення нашої спільної задачі під прикриттям просування цілющого маятника в кожну російську сім’ю.
Після чергового магічного дійства я почував себе енергійним і свіжим, сили неначе з повітря вливалися в моє нутро. Переповнювало відчуття ейфорії, хіба лише музика не звучала, - її в такі миті я складав сам і видозмінював далі й далі, доки тривало піднесення. Але зараз було не до музикування, передчуття натякали на можливі більші досягнення, аніж вербування цих двох служак. Та й завдання стояло переді мною не надто творче – знайти в будинку сліди Ірини Пилишин. А якщо вона тут була - я мав виразно це відчути.
Тож я і далі зі своїм почесним ескортом агітував усіх, що прочиняли двері. А переді мною їх відчиняли без особливих проблем. Принаймні, якщо мешканці в таку гарну пору засиділися вдома. Та поки жодних результатів не отримав. На третьому поверсі, біля злощасної квартири, де все й відбулося, я особливо уважно покрутився біля дверей під номером десять, зі слідами силового проникнення, наразі опечатаних стрічкою паперу з численними печатями. Я міг увійти туди, але тільки в крайньому випадку, бо де-де, а там точно все обшукано-переобшукано, та й тут – мацано-перемацано, та ще й жучків могли понавставляти.
Та в якусь мить мені здалося, що виразно промайнув саме той тонкий слід, але він остаточно випустив дух раніше, аніж я впевнився у його реальності. Та якщо я міг сумніватися щодо відчутого мною щойно сліду, то сумніватися в інших, більш чітких відбитках, не доводилося. Тут, схоже, явно потрудився хтось подібний мені, залишивши по собі повну стерильність. Бо я теж так умів – зачищати простір від тих чи тих флюїдів. Але тоді, як після прибирання спеціальними засобами, певний час іще зберігатиметься сам ліквідаційний запах. І тепер на його тлі увиразнювалися численні свіжі сліди, але жодних залишків з минулого. І це була серйозна удача - коло пошуків нарешті стало звужуватися. Та сенсу вламуватися у запечатане помешкання я й далі не бачив, бо, як я дізнався від свого ескорту, там не лише меблі на друзки розбили, а навіть і паркет зняли, на додаток до шпалер. Потрібно було шукати деінде.
Менше ніж за годину я обійшов усіх кого міг – аж до дев’ятого поверху. Квартири закінчилися, вихід на дах був надійно закритий металевими дверима, але й сам прохід до них колись настільки щільно заклали різними металоконструкціями, що навіть слідчі їх не стали розбирати. Та й запаху зачистки тут не було, зрештою, як і всюди, окрім біля квартири на третьому. Глухий кут.
Мої невільні помічники щиро намагалися мені допомогти, готові на будь яку принагідну руйнацію, але я більше покладався на власні тонкі відчуття.
У роздумах, що робити далі, я викликав ліфт. Із нього назустріч вийшла молода пара, що, тамуючи на обличчях роздратування, подумки обматюкала нашу компанію. Видно і їм до чортиків набридла вся ця історія. Тим не менше, я поговорив і з ними про свій диво-виріб, а підспудно й про все інше. І хоча, знову ж таки, безрезультатно, але коло пошуку вчергове звузилося. Залишилося обійти помешкання, в які не потрапив раніше. Можливо, їхні господарі вже повернулися.
Таким чином я й дістався до квартири номер два на першому поверсі. Одночасно знизу до неї важко підійнялася пристаріла дама з брудненькою болонкою, що на противагу своїй хазяйці, вела себе вельми активно.
- Доброго дня!
- То-ó-обі! Не гавкай, дай людям пройти! Замовкни Тóбі!
Жінка, наче не почувши мене, прочинила двері, пропустила вперед себе пса. І лише коли я тілесно торкнувся до неї, здивовано повернулася до мене. Я знову привітався і пояснив причину появи, звичним рухом показавши дамі світлину з Іриною.
Жінка поправила окуляри і взялася розглядати. І тут ця дивовижа проявилася ще виразніше - у кожного із раніше опитаних виникали в момент нашого спілкування якісь думки, відчуття, емоції, а в цієї жінки промайнула тільки гостра реакція неприйняття, забуття. А ще потужно війнуло тією самою енергетичною зачисткою, що панувала біля квартири на третьому. Нарешті. Але поспішати я мав вкрай повільно.
Тож для початку спробував умовити стареньку, що такому гостеві як я, обов’язково потрібно запропонувати чаю. І дуже здивувався, яких зусиль потребувало переконати її хоча би на хвилинку впустити мене до себе. Та процес, начебто, пішов. хоча і з помітною інерцією.
- Так, чаю. Потрібно попити чаю, - промовила вона. Прочинила ширше двері, і, переступивши поріг, неочікувано моторно спробувала зачинити їх за собою.
- Так, чаю. Я не відмовлюся від чаю, - підтримав я її і словом, і ділом, не давши ось так відразу припинити наші близькі стосунки.
Коли я прикрив за собою двері, залишивши по той бік своїх невільних охоронців, жінка спішно замкнула їх на замок і далі наче трохи заспокоїлась. А ось песик Тобі і гавкав, і весело стрибав одночасно. Горланив, бо бачив у мені чужака, а підстрибував, бо був іще молодим собакою, і дуже хотів бавитися, навіть із чужинцем.
Пса я заспокоїв миттєво. Відтак, він широко позіхнув і приліг в закутку коридору, вочевидь, на своєму звичному місці.
- Правильно Тобі, я зараз теж приляжу, - пробурмотала старенька, не надто звертаючи увагу на мене.
- Так, звичайно, ми поп’ємо чаю і ви приляжете, - я спробував підштовхнути її в потрібному напрямку. І вона вже майже не противилася.
Ми прочовгали на кухню, де я, наче давній знайомий, узявся організувати чайну церемонію. До запланованої вечірки з Лілею, яку для себе, як виявилося пізніше, виграла Яна, було ще три години, тому я не поспішав. Та й приготування чаю зовсім не така проста річ, як здавалося б на перший погляд - окрім складових, в процесі запарювання не менш важлива й участь енергії єства. І її в мене сьогодні вистачало. Але її мало вистачити ще на чимало важливих речей. Передусім, на ретельний огляд квартири. І розпочав я з кухні. Вона, певно, теж була на початках вельми скромною, але після приєднання до себе лоджії, стала значно просторішою. Вочевидь, покійний чоловік постарався, бо все виглядало добротно, з розумінням і любов’ю до широко використаного дерева, та й хазяйка не дозволяла пилу осідати на речах. Утім, квартира за роки й роки поступово просякала розгубленою перед реальністю старістю, над якою, як місяць над нічним пейзажем, домінував тьмяний блиск вже відомої мені тотальної зачистки. Джек-пот. Нарешті я там, куди весь цей час і прагнув потрапити!
Тож я не став шукати обхідних шляхів і рушив навпростець. І як годилося, спершу через душевні сфери. За чашечкою старого англійського чаю, знайденого на верхній полиці, ми поволі й розговорилися – про те, про се. І за розмови неспішно виявилося, що Ольга Сергіївна, як звали мою господиню, абсолютно не могла пригадати подій того самого дня. Вона чудово пам’ятала свою молодість, зрілість, насичені часи розвинутого соціалізму - образи і видіння переповнювали її. Вона пам’ятала багато чого, окрім того, що зараз цікавило геть всіх, і про що безперестанку теревенили, і ще довгенько базікатимуть її подруги. Про чоловіка говорила скупо, більше про дітей. Мої намагання перевести розмову на жильців із квартири на третьому, ні до чого не приводили. Вона постійно зісковзувала з теми углиб своїх згадок. Я добився від Ольги Сергіївни тільки предивного зізнання, що вона вважала Максимку з тої квартири хорошим хлопчиком. Щоби підтримати розмову у потрібному напрямку, я декілька разів перепитав чому вона так вважає.
- Ну як чому, ну ось, ось, - і Ольга Сергіївна автоматично тицьнула пальцем кудись у підлогу, хоча й вказуючи, швидше, на щось саме у своїх згадках.
На підлозі був килимок, під килимком паркет. І в голові Ольги Сергіївни жодних образів в пояснення свого «ось».
- Чому, Ольго Сергіївно, Максимка був хорошим хлопчиком? – тим не менше, наполягав я. І раптом вловив цей образ, що виринув у її пам’яті - хлопчик у коротких штанцях із відерцем піску. Та видіння миттю потануло. Натомість виплинула звична суміш давнього – крамниці, лавиці, юні подруги.
Та я не здавався: - Максимка з десятої квартири приносив пісок? Для вашої киці?
Ольга Сергіївна, ніби намагаючись щось таке пригадати, дивилася на килимок.
Майнув образ діловитого чолов’яги в брудних штанах з наполовину наповненими відрами, в які він підсипав згори побутове сміття, а потім знову хлопчика Максима, що частенько заходив у гості на чай із малиновим варенням.
Дослухаючись раптового спалаху-здогадки, я підвівся, зробив крок від стола, і підняв килимок. Паркет, як паркет. І особливо виразне відчуття нещодавнього прибирання! Я провів рукою по гладким дощечкам і враз намацав чіткий шов, який, утім, аж ніяк не проявлявся для зору! Він виписував на підлозі квадрат достатніх розмірів, аби бути лядою до комірки. Та я не міг зрозуміти - чому я не бачу цієї ляди, хоча поворушити, навіть підійняти її міг би ледь не відразу. Та щось зупиняло від такої поспішності.
Ольга Сергіївна замислено пила чай, пес дрімав, а я, ніби граючись у «тепло» – «холодно», ходив квартирою самотньої жінки у пошуку чогось необхідного, ще невідомого мені, проте тісно пов’язаного із таємницею начарованої невидимості. І знову немов незнані чуття підводили до потрібного, допомагаючи із магічним завданням, про можливі рішення якого я не знав ще геть нічого. Та таке вже траплялося зі мною. Коли не потребувалося нічого, окрім збігу ліній з тих чи тих ладів, їхнього продовження і подовження – знання ж лише форма для заповнення чуттями. Вдягай і носи, якщо все збігається, якщо достатньо чутливий до опанованих тобою ліній вищої доладності, що линуть із минулого крізь теперішнє до майбутнього.
Зрештою, ледь не усіма нинішніми своїми талантами я завдячував подібним практикам відкривання невідомого в собі і навколо себе. Хоча були й чіткі підштовхування ззовні. Здається, сім років тому, у хвилини найбільшого життєвого відчаю, щось невідоме аж надто виразно увійшло в мене. Я, здається, міг тоді навіть померти, але ось, вижив. І з того часу моє життя помітно змінилося.

Розділ третій
Далека дорога

1 Знахідки
Тоді теж тільки розпочиналося літо. І так обтяжливо, важко зростаючи, знов і знов падаючи під химерними викрутасами погоди - від холодних дощів, і раптового снігу. Та навіть його нечасте тепло було єдиним, що мене хоч якось тоді зігрівало. Того року в житті порушилося абсолютно все, і нікому я, окрім кредиторів, не був потрібний. А той день і взагалі складався, хоч світ за очі бігти! І, як я не намагався, виправити хоча би щось не вдавалося. Тож, у стані звичного виснаження від напруги постійних утрат, я й присів тоді на лавиці невеличкого львівському парку «Медик», якраз навпроти порожніх на ту годину тенісних кортів. Бо сили остаточно покинули мене. І хоча я був не з тих, що легко піддаються тиску обставин, але і той рік, і місяць, і навіть день, були явно не мої.
І з кожною подальшою хвилиною я слабшав усе більше. І з кожним подихом чим раз морозніше пробивав аж із нутра, невідомий раніше мені холодний піт. Дивне оціпеніння охоплювало услід тілу й саме єство. А я лише байдуже спостерігав, як у мені з кожним ударом серця життя призупинялося все глибше і глибше.
Можливо тільки декілька хвилин, а може й цілу годину тривав отой стан крижаного знебарвлення чуттів. Я не міг ні поворушитися, ні думати, а потім і усвідомлювати, що коїлося зі мною. Та щось – на самому дні подихів - таки відбулося і, відтак, почало відпускати.
За деякий час я повернувся до тями, утім, знаходячи себе все в тому ж немилосердному цивілізаційному капкані від банкірів і рішал, бандитів і держслужбовців, юристів і лукавих проповідників, і всіх інших негідників, що так швидко обростали нині матеріальними здобутками від своїх темних діянь і якостей, а ще посад. Та, знаходячи себе все там же, я почував зараз значно виразнішу відразу до зла, що далі лише наростала.
І оте, майже підсвідоме, «знову у цьому світі», як незгадана згадка, ще довго проймала, наче щось вирішальне у той день прийшло до мене, чи то я сам повернувся невідомо звідки, і невідомо для чого.
Та, як виявилося, повернувся, ставши більш життєздатним, спроможним до якісніших вчинків. І вони не забарилися. Неначе нове і суттєве підіймало мене на світліші грані буття, водночас вимагаючи щодня іншого ставлення до життя. І моя сутність, ввібравши таку пропозицію, стала змінюватися на краще. Тоді вперше, я схоже, і зрозумів, що моє свідоме «я» і моя дійсна сутність – далеко не одне і те ж. Наче моя сутність могла бути не лише отим старим і добре знаним «я», а й дечим більшим. І з кожним подальшим роком-кроком моє колишнє «я» приростало новими внутрішніми відчуттями, перепліталося із чимсь до кінця незнаним усе більш дивовижно, залишаючись, утім, в мені, і , вочевидь, мною. Ось тільки щось сталося із пам’яттю. Бо з цими згадками семирічної давності не існувало жодних проблем. Я їх витягував, коли хотів і розглядав у тій послідовності, і втому масштабі, в яких хотів. Не те, що зі згадками більш давніми, що поступово наче потанули в пітьмі минулого.
Мої раптові, незвані спомини відступили, вочевидь, у ту мить, коли я нарешті знайшов у квартирі Ольги Сергіївни те, що несвідомо прагнув знайти. магічні лінії склалися і стало зовсім «гаряче», коли побачив старе ручне дзеркальце в потрісканій рамці, з багатьма дефектами амальгами. І рука сама потяглася до нього. Потім, знову підкоряючись внутрішнім відчуттям, повернувся із ним на кухню. Для чогось прочинив тамтешню кватирку, і тоді вже послав тим дзеркальцем блідого сонячного зайчика на місце знаходження невидимої ляди.
Пійманих промінців було не густо. Але, як виявилося, достатньо. Там, куди падав сонячний зайчик, на паркеті з’являвся раніше прихований від очей шов. І я пішов по ньому. І коли відібрав сонячними променями у чарів останні сантиметри, мені здалося, із-під підлоги щось вилетіло, і, пружно відштовхнувшись від поверхні дзеркала, майнуло за вікно.
Магічне марево потануло і я тепер чітко бачив що й до чого. Витяг утоплене у паркет металеве кільце і потягнув за нього. Війнуло прохолодою і уже звичним відчуттям стерильного прибирання. Під лядою виднівся спуск униз, у невеличкий, викопаний попід низькою лоджією першого поверху, погріб. І тільки уважно оглянувши його у старе дзеркальце, зійшов униз вузькими дерев’яними сходинками, у вельми пристойний сховок, де спокійно можна ховатися і в десятьох.
З трьох сторін стіни комірчини складали сірі бетонні блоки фундаменту будинку, з боку ж вулиці здіймалася цегляна стіна - із тієї жовтавої цегли, що й всі будинки навколо. Очевидно, господар потаємно вибрав грунт, а потім і вимурував зовнішню стінку, додавши для домашнього вжитку нове зручне приміщення. А невисокий, як на погляди ззовні, підстінок, що раптово з’явився під однією із лоджій, та ще й заштукатурений під колір цоколю будинку, нікого не стурбував. Про таку реконструкцію відало небагато народу, утім, серед тих, що знали, був і один із майбутніх викрадачів, котрий і допомагав у дитинстві виносити звідси землю. А опісля дехто, що добре знався на магічній зачистці, добув із пам’яті дорослого вже Максима інформацію про цей погріб, і скористався нею. Та ще і як скористався. А дізнався, ймовірно, в перші ж дні після викрадення Ірини, коли сім’ї Пилишиних виставили першу вимогу в двісті тисяч євро.
Хтось швидко зметикував, яким чином і куди могла зникнути із витверезника майбутня полонянка. І доля фельдшерки була вирішеною. Хоча далі сталася і гра на підвищення ставок, з провалом непогано організованої операції, і смертю недолугих викрадачів, котрі чомусь постріляли один одного. Якщо останнє пояснювалося необхідністю їхнього мовчання, то вдаване самогубство фельдшерки - начебто її глибокими переживаннями від скоєного. І нікого далі вже особливо не цікавило, чим там вона займалася раніше. Тим більше, що основні зусилля тепер скеровувалися на пошуки заручниці і грошей.
І ось тепер уважний огляд якогось бабусиного погребу міг додати справі значно більшої ясності. Чим я і зайнявся, щоправда, лише прийнявши всі необхідні міри, аби мене тут й самого не закрили. Тож повернувшись у погріб, я зауваживши вимикач, включив світло. Уважно оглянув бетонну підлогу, повні дріб’язку дерев’яні полиці, і нічого особливого! Але навчений попереднім досвідом, знову скористався дзеркальцем і оглянув тісне приміщення ще раз, вже через нього, і результати не забарилися!
В сутінному кутку лежав невеликий, але з виразним вмістом пакет. Утім, остаточно про його повноту я довідався тільки піднявшись нагору, де сонячне проміння миттєво очистило знахідку від вчергове накладених чар. Що ж, пропажу півсотні тугих банківських упаковок по сто купюр номіналом двісті євро кожна, я щасливо відшукав. Та мав відмітити, що сховано було так, як звичайному мешканцю цього будинку ніколи нічого не втаїти. Та що там мешканцю – ні одній із відомих мені осіб таке б не далося! Я міг гордитися собою, бо знаходити, все ж таки значно важче, аніж ховати. І нехай це було в минулі роки моїм фахом, але тоді магію, в основному, проявляв лише я. А тепер, виходить, ми із незнайомцем, котрий влаштував усю цю гру, вартували один одного. І ми могли дечому один у одного й повчитися. Принаймні, як знаходити, чи як ховати речі.

2
Я давно прагнув зустрітися з кимсь схожим на мене і, зрозуміло, не за таких обставин, коли взаємини не обіцяли нічого хорошого. Та, певно, якщо я збирався і далі шукати пропалу дівчину, зустріч із цією особою, а може й не одною такою, були неминучі. До щасливої і, думаю, скоріше випадкової знахідки грошей, я збирався розшукувати Ірину через інших працівників жіночого медвитверезнику. Але знайдені в цьому будинку сліди, та й, зрештою, виявлені чималі гроші, відкривали шляхи простіші. І тепер важливо аби мене бачили просто щасливцем, який чудернацьким чином умудрився знайти цей сховок, що при такій кількості долучених до пошуків осіб цілком могло статися.
Та для гарантованого продовження наших взаємин мало сенс залишити й додаткову приманку-зачіпку, яка б виводила на мене саме тих «чарівників». Було би вкрай дивно, аби ця третя сила не захотіла познайомитися з подібним мастаком.
Тож я ще трохи посидів біля захопленої далеким минулим Ольги Сергіївни, автоматично попиваючи прохололий чай і обдумуючи ситуацію, що склалася. І тепер, після знахідки грошей, на перший план виходила зникла Ірина, що зацікавила третю силу, вочевидь, навіть більше, аніж чимала сума євро. І чому так сталося?
Безсумнівно, Ірина разом із одним чи декількома викрадачами знаходилися деякий час у сховку, та за першої зручної нагоди покинули його. Відчути потрібну мить не складало великих труднощів, але ця мить не могла тривати надто довго, і бути безпечною на всі сто відсотків. Щось тут ще було не так. І чому залишили гроші? Чи схованка здалася цілком надійною, а потім і справді завадив непередбачений заздалегідь, але цілком закономірний за подібного провалу подальший цілодобовий нагляд за будинком? Та я ось проник сюди. А значить, могли зайти й інші мастаки. Значить, гроші далеко не на першому місці. Та й, певно, обмаль тих, кому можна цю справу доручити. А ще, - коли є серйозний ризик засвітитися, якщо тебе і твою команду хтось із спостерігачів добре знає в обличчя. Останнє мені здалося найбільш ймовірним.
На останок я обережно очистив добродушну хазяйку від більшості накладених на її єство блокувань. І залишив десять тисяч євро в потайній кишеньці її жіночої сумочки в якості оплати за спричинені турботи, разом із нестримним бажанням сьогодні ж поїхати разом із Тобі до дочки у Підмосковне Проніно. Ольга Сергіївна відразу й стала збиратися.
Прикритий максимальним рівнем невидимості, я не кидався їй в очі, тож лише розбудив Тобі і з тим покинув квартиру. І відразу наштовхнувся на двох своїх недремних наглядачів, чи то тепер помічників. Вони теж ніяк не могли сконцентруватися на мені, довелося додати їм спокою. Відтак, вже разом, ми видихнулися у червневу теплину вихідного дня. Яка краса! Я з приємністю відходив від вже зробленого, готуючись до подальшого.
Утрьох ми зайшли за кут будинку, де я потис на прощання своїм супутникам руки, давши вказівку отямитися хвилин за десять-п’ятнадцять, але повністю лише на ранок наступного дня. Кепка і масивні рогові окуляри, ватяні кульки в носі, як і раніше додавали до моєї комівояжерської іпостасі основні конспіративні деталі, та заключні штрихи до образу я навів, підійшовши до одного зі спостерігачів, з яким перед тим уже мав побіжну розмову. Та цього разу я включив на повну міць упізнавання в собі когось близького, можливо навіть отого самого!
- Рогомет? Це ти, якого біса ти тут?
- Ах, Чорний, а я думав, не признав ти мене, чи прикидаєшся?
Я озирнувся по сторонах.
- Багато зайвих запитань задаєш. Але по справі - у цьому кварталі є що взяти. Обійшов я будиночки, помітив квартирки. Потрібна допомога. Але тільки ми удвох, інших не підписуємо.
- Ти почекай, не гони коней, і не тут про це говорити.
- То і я теж так думаю. Хочу передати тобі дещо.
З цими словами я розкрив свій дипломат, перед усіма можливими сторонніми поглядами вдаючи, що у ньому тільки те, що я показую, і навіть передаю із рук у руки. Та й навіщо мені вже ті прилади, нехай ось у дружка полежать.
І нехай все це й віддавало дешевим спектаклем, але тільки не для Васька Чорного. В його стані йому було не до грубих грошей в сусідньому відділенні. Він бачив тільки мене, Рогомета, свого старого подільника - авторитета, з яким роки чотири тому сидів у Тамбовському таборі. З таким же успіхом я міг переконати його у будь-чому, захисту у Васька не було жодного, суцільні діри навколо дрібної його сутінної суті.
- Значить так. Це візьми додому. Я потім заберу, заодно й почефіримо на мою тему. Я ж не спроста сюди завернув. Точніші розклади повідомлю на днях. Ти ж там, де й раніше, живеш?
І я послав йому черговий, безвідмовний запит.
- Ну так, Ізмайлівська, дім 5, квартира 17.
- Я не забув, невдовзі зайду. Разом покумекаємо, справа не важка, але піднімемося серйозно. Але ще телефончик свій нашепчи.
Я надійно прописав у Васьковій голові наші домовленості. І упевнено пішов у широкий світ із мільйоном європейських грошових одиниць у кейсі, майже мільйоном, якщо не зважати на те, що я заборгував люб’язній Ользі Сергіївні за чай, а також на стрижку Тобі. Та навряд чи старенька цю суму коли-небудь і потратить, хіба що донці допоможе.
Знайденого мною вистачило би комусь іншому і для відходу від справ, і довгого сонячного існування на берегах привітної лагуни. Для саме того життя, якого я собі, поки що, дозволити не міг. Принаймні, до знаходження доньки олігарха, а також декого із моїх, загублених на просторах Росії, земляків. Гроші грішми, а обов’язки обов’язками. Та й, наразі, це чужі гроші.
І нехай більше мені тут не було що робити, я присів біля сусіднього будинку, погомоніти з черговими бабусями, заодно, оглядаючись навкруги. Та все здавалося тихим і благосним. Розвинули бурну діяльність дітлахи, активніше зашмигав інший люд.
Ось із свого будинку вийшла Ольга Сергіївна із малим Тобі на повідку і тою самою сумочкою на плечі. Й вочевидь, поспішила в напрямку метро. Давши їй віддалитися, і не помічаючи наразі явного спостереження, я почимчикував за нею слідом. І хоча чуття поки і не вловлювали жодної загрози, і я вчергове вдягнувся в невидимість, але вартувало чимшвидше змінити теперішній свій образ. І чималий супермаркет, що виднівся попереду, підходив для цього якнайкраще.
Я ввійшов, як і належало, через головний вхід. І хвилин за шість-сім вже виїжджав на приватному «Ауді», перевдягнутий у легкі парусинові штани і футболку. Короткі розпити в кулуарах – хто тут на машині, миттєво привели до потрібної особи, що без зайвих запитань, суто під моїм приятельським впливом, і запропонувала проїхатися. На виході зі мною був лише пакет із грошима і пакет зі старим убранням, який мій новий колега мав викинути чим далі звідси. Зрештою, це була головна ціль його подорожі, бо я зійшов за першим ж бо поворотом. І повертаючись на відстань прямого зорового контакту із супермаркетом, що зараз містився потойбіч звичного розміру проїжджої частини вулиці, уважно спостерігав і за видимими подіями, і ментальним шумом в тамтешньому просторі. Наче нічого особливого, хіба декілька машин різко пригальмували неподалік входу і закрилася брама службового виїзду. І скеровані виключно на той об’єкт мої чуття таки вловили деякі зміни в загальній тамтешній ситуації. Але це могло бути будь що. Навіть реакція на, по суті, викрадення мною тамтешнього службовця.
Тож я розвернувся і пішов в інший бік. І дорогою зупинив таксі, яке скерував подалі звідси. І оглядаючи звичну суєту міста за склом авто, в черговий раз оцінював ситуацію, хоча, наразі, і без врахування, як можливого стеження, так і ймовірних розшуків моєї персони. Принаймні, якби я керував спостереженнями за подіями навколо місця подій, то подібного комівояжера брав би відразу, без відстежування можливих його контактів. Але ж надворі неділя, поки те, поки се, і підозрілий об’єкт зник. Та чи варто було аж так сподіватися на звичне тутешнє нехлюйство?
З донькою олігарха все виглядало очевидніше, вона являла собою нині беззаперечну цінність, особливо після того, як виясниться, що хтось забрав гроші. Тому нині її берегтимуть уважніше, і для вирішення мого питання, і для нового, можливого торгу з її батьком, якщо він ще не на конторському гачку.
Я відпустив таксі біля крамниці модного вбрання, поруч із обмінним пунктом, в якому обміняв одну з європейських купюр, аби вчергове змінити свій образ, передусім, задля зустрічі з Лілею. І знати б тоді, що все вирішиться і без необхідності посилати ледь знайому жінку шляхом зниклої Ірини. Але я теж мав пройти цим шляхом, і тільки на ньому і розгледіти, що й до чого.
Але до зустрічі з прекрасною дамою і подальшого втілення мого пошукового плану, ще було трохи часу. Я використав його для переховування знайдених скарбів, та ще й із вжитком нещодавно спостережених, нових для себе, елементів магічного мистецтва. За місце сховку я обрав щойно орендовану квартиру на «Щелковській». І хоча сама по собі вона не здавалася надійною, та, схоже, мої відчуття реагували, передусім, на її сутінних господарів. Та мене цікавило, як подіє в цих умовах і використана магія. І на додачу, наче мені не вистачало ризиків, я приховав у скверику неподалік і ключі від свого нового житла.
Утім, з огляду на події, які мене очікували, в цьому існував свій сенс.

3 9/06/08
Судячи з місць, в які я потрапив, линучи по його сліду, мій земляк Василь потрапив у серйозну біду. І рятувати його навряд чи спало на думку комусь іншому, окрім його дружини. І що вона могла? А що міг я?
Чим глибше я осягав ситуацію навколо Лесиного чоловіка, тим вона вигляділа тривожнішою. В тому числі й для мене. Йдучи його слідом, я немовби повторював і його падіння – ранок був значно приємніший вечора, проте вечір таки значно кращий цієї жахливої ночі. А ніч, хоч і зла до чортиків, та може видатися і не такою вже страшною в порівнянні з дійсністю на світанку. І сподіватися, що далі все знову піде на краще, не вартувало.
Дивні думки особисто для мене, я ж бо міг зараз просто вийти звідси і піти, певно що, це вже були колективні відчуття – з усіма, хто тут знаходився.
А я сидів на брудній підлозі, притулившись до клейкої стіни, серед накачаного наркотиками люду і уявляв те продовження подій, яке влаштовувало б найбільше, та наразі течія несла із цієї душної кімнати тільки в одному напрямку - донизу…
Напевно, я заснув, бо засув на дверях загримів аж надто раптово. І задирливий жвавий голос, вимайнувши з коридору, увірвався до кімнати разом зі спалахом тамтешньої жовтої «сороківки».
- А ну, ханурики-жмурики, підйом, чекає вас дорога дальняя, а відтак, і лікування від своїх численних пороків.
Не знаю, кому він це говорив, бо підняти «хануриків» можна було тільки вручну. Та за балакуном до кімнати вбігли вже знайомі мені охоронці, а потім й четверо одягнутих зовсім не за столичною манерою невідомих здорованів. Перший скомандував їм і почалося. Підхоплювали найближчих із лежачих на підлозі, відмикали від металевих кілець і тягли й тягли геть із зали. Що ж, це здавалося чи не останньою нагодою для вибору подальшого шляху. Але я вирішив активно не втручатися в звичний для цього місця хід подій.
І за півгодини підійшла й моя черга, і мене так само відімкнули, грубо підхопили й поволочили. В коридорі піднесли до вуст ковша з водою, і майже весь і влили у горло, а, заодно, й за виворіт сорочки.
- Цей прокинувся!
Відірваний від ковша, я відчув гострий, характерний біль у спині. Задовбали зі своїми уколами! Я інстинктивно смикнувся і відразу отримав чимось важким по голові. Поруч задоволено зареготали. Але влаштовувати бійку було запізно. Мене проштовхали у дальній кінець коридору, а відтак і на вантажний перон, що тягнувся по інший бік будови.
Утім, насолодитися свіжим повітрям я не встиг. Відразу й заштовхнули у пасажирський вагон із масно намальованими, як я ще устиг помітити, червоними хрестами на картонних листах, що закривали собою вікна. Ого! Цікаво, куди ж це нас зібралися везти?
А далі все поплило остаточно перед очима. Я ще встиг подумки послати усіх і себе, в тому числі, подалі звідси й вирубився.
… Я летів із високого й крутого берега у води широкої ріки. А ті, що переслідували мене, стріляти вслід. І декілька раз таки попали. Я впав у воду, але не пішов на дно – поволі сплив на поверхню. Більше не стріляли, лише хвилі гойдали мене. І мучила спрага. Я спробував ковтнути води, але чомусь не зміг. Та спрага була нестерпною. А ще я побачив, як тягнулися до мене з мулистого, темного дна численні п’явки. Я взявся плисти, заборсався, але наче приклеївся до одного місця, тільки виразно заболіла поранена голова, що, напевно, й привело мене до тями.
Я поворушився. Почулося слабе металеве дзвякання. Розплющив очі - мої руки та ноги потягнули за собою металеві ланцюги, прикріплені до стінок. Оглядівся. Полиця піді мною злегка погойдувалася в такт руху коліс, разом із тьмяно освітленим рядом плацкартного виду лежаків, вочевидь, призначених для перевезення особливо буйних пасажирів. І всі місця були зайняті.
Я відчув на собі погляд. Напроти лежав молодик років двадцяти п’яти й безтямно глядів на мене.
- Як справи, куди їдемо? – пробурмотів я до нього максимально дружнім тоном. І відчув, як його пронизав страх, ледь не божевільний переляк.
І майже відразу у коридорі почувся гам. Двоє русявих молодців із тої новенької четвірки, що вантажила нас у вагон, заскочили у наше відділення, мов наперед знаючи де, що й кого. Знизу зойкнули. Чувся відбірний мат і часті глухі удари. Діставалося усім.
Били, щоправда, не довго, але дошкульно. І навіть весело. Процедура русявим явно подобалася. Особливо раділи, коли дійшла черга до мене. Гамселячи кулаками – один по ногах, а інший вище пояса – вони ще й намагалися пояснювати мені, як зачинателю безпорядку, що тут і до чого.
- А ще на очко два рази на день, зрозумів, тварюко? А як замало, чи не до вподоби наш сервіс – терпи до Красоярська! Бо якщо сходиш під себе – вважай, що вже покійник.
Тираду охоронець умудрився висловити за шість украй болючих ударів. Добре, що хоч не заїкою виявився.
- Їсти теж - двічі на день!
А цієї вистачило на два тумаки.
Голос іншого долітав до моїх вух не так чітко, але кості ніг відчували його значно виразніше.
- А ще скоро буде вам, виродки, ущільнення, вільно дрихнути більше не доведеться, так що, ханурики, насолоджуйтеся останніми хвилинами курорту.
Після такого пояснення здоровані уважно оглянули широкі шкіряні паски кріплення на руках і ногах у кожного. І пішли, знову ж таки роздаючи дорогою щедрі тумаки, а заодно голосно базікаючи про футбол і «їхню» збірну, що всім сьогодні вставить по повній, моцніше, аніж вони нам. От суки!
Тіло проймав дикий біль, і дихання поверталося повільніше, аніж хотілося. Давненько мені так не діставалося. Відвик зовсім! А ці, як би, налаштовуються на матч... Розминка в них перед грою... Ох... Трясця…
Добре, хоч який не який матрац на лежакові… Ох… Чемпіонат Європи для них розпочався... «Бий-біжи»… Я, звісно, і в такому стані міг би їм дати відсіч, та ще, видно, не час… Але це суче бадилля щось наплутало, їхня збірна гратиме тільки завтра. Зарано тренуватися почали…
Та що мені далі, терпіти чи як? Утім, схоже, й цього разу навіть на фінальний матч не виберусь... А жаль, я ще не бував у Швейцарії, ... і, як не дивно, і в Польщі,.. до якої можна було хоч раз на день їздити... Ох... Ребра… Чорти би вас забрали!.. Боки нещадно боліли... Сволота знала, як і куди лупити.
Я і далі говорив собі усілякі дурниці, але біль від цього швидше не танув. Можна було, звичайно, спробувати відключитися, але це з усіх поглядів недостойна ідея. Герої так не чинять, та й рідному організму потрібно дати можливість нормальним чином отямитись - із реакцією свідомості.
Але звичне терпіння в мене швидко закінчилося. І я скористався відомими вібраціями власної енергетики, швидко пройшовся ними по болючих місцях. І це поволі спрацювало. Біль притих, і нехай і не зник остаточно, але виразно йшло на краще.
Далі я допоміг побитим сусідам відключитися. І знову зайнявся процесом власного одужання, обіцяючи собі, що ніколи більше!
І за найпершої нагоди, я ще мав би якось дізнатися і, схоже, саме в цих маріонеток, чи не везли вони й Лесиного Василя.

4
За годину, а може за дві нам роздали по кусню хліба з пластиковим стаканом води. А перед тим «водили до туалету». І такого свинства зі мною у житті ще не траплялося. Хоча процедура виглядала, як на цих ординців, цілком логічною. Ногами опускали на підлогу, звільняли одну руку від шкіряного браслета. Ти вставав над загидженим відром і робив свою справу. Це якщо помалому. Бо по-великому все виглядало ще образливіше. І папером тут не забезпечували. І добре, що мій організм навіть їсти не просив.
Обслуговував нас черговий - ламаний-переламаний дядько невідомого віку. Він і приковував нас опісля знову. Потім один із русявих уважно перевіряв чи надійно ми прикріплені до своїх полиць. І, здавалося, отримував від цього фізичне задоволення.
Усі процедури виглядали не просто дикими, але і вкрай тупими. І мене спочатку дивувало, що бригада охоронців із таким захопленням дотримувалася їх. Спочатку дивувало. Але коли одного разу вони підійшли ближче, я дозволив собі злегка доторкнутися до їхніх відчуттів і думок. І вразився – від русявих гостро війнуло усе тим же, що й від пенсіонерки Ольги Сергіївни. Але охоронці на відміну від старенької були зачищені під нуль – і, натомість, від „а” до „я” наповнені уставами і приписами гарнізонно-караульної служби, і з рефлекторним щастям від точного їх виконання.
Було над чим подумати, але думати не хотілося, куди з цим квапитися? Часу вистачало. І поїзд - то поспішав, то зупинявся ледь не біля кожного стовпа. І добре, що сонце не поспішало зігрівати землю. За бортом дощило, але й за таких поблажливих умов дихати у вагоні було важко. І на додачу затягнуті цупким темним матеріалом вікна, і грати ззовні. Коли з-за хмар пробивалося сонце, вони просвічувалися вельми виразно. Та сонце зараз було б небажаним гостем. А мучитися випадало, як виявилося, аж до Красоярська.
Про Красоярськ я зміг пригадати тільки те, що десь там протікає річка Єнісей, якою можна ледь не півроку сплавлятися униз течією, доки зустрінеш білих ведмедів на порозі Арктики.
Потім була зупинка на околиці великого міста. І у вагон підсадили ще чоловік зі сто. Це рішуче змінило ситуацію. Ми вже не лежали, як раніше, а тіснилися, мов оселедці в іржавій бочці. Новоприбулі теж мовчали, як риби. І мертвотно було в їхніх головах. Щоправда – не у всіх. Недалеко хтось шаленів, нехай і подумки, - не встигли хлопця підготувати. І шаленів дуже близько. Схоже, у сусідньому відділенні. Я відчував його близькість. Викиди емоцій виглядали досить потужними, але якимись дитячими - хлопчина бомбардував своє рідне місто. В уяві розносив усе, що міг пригадати. На тобі Свердловськ! Отримуй по повній! Напевно з розуму сходив пацан. Непоганий вихід із безнадійного становища. І це могло стосуватися багатьох з присутніх.
Над нашими головами раптово заскреготіло, зашипіло. А потім почувся гучний голос, що відразу наповнив мене ненавистю до його власника.
- …Отже вчора я зробив вам дарунок, пояснивши правила поведінки дорогою, виказавши свої судження щодо вашого минулого, і розповівши те, що стосується вашого майбутнього…
Тільки цього ще не вистачало! Сховатися від голосу було нікуди, він лився, і лився, наповнюючи собою цю в’язницю на колесах аж по самі вінця.
- Ви вже звикли до свого мовчання, яке лише й золото. Звикли до щоденної нашої вечірньої політінформації, з якою ми засіваємо сходи майбутнього урожаю. Ви звикнете іще багато до чого, аж доки геть не відречетеся колишніх діянь. Тож ці дні, цю дорогу вважатимете початком свого нового життя, колись пустого й нікчемного. «- Для чого це все?» - запитали би ви, якби заслужили право говорити. А для того, щоби ви внутрішньо визріли і почали щиро радіти праці. Щоденній праці на благо Вітчизни. Нашої спільної Вітчизни! А хто звик працювати, той не звик до ліні і словоблуддя. Хто дійсно трудиться на свою Вітчизну, тому язик ні до чого. І я вам кажу святу правду - там, куди ви їдете, язики вам не пригодяться. Ви забудете про свої язики, але натомість пригадаєте про свою гордість, гордість простого, непомітного, роботящого сина своєї Вітчизни. Ви щодня прагнутимете просто померти, прислужуючи їй! Надірвати свої жили! Продерти нутро! Радісно здохнути…
Я здивувався, бо цей виступ звучав для мене уперше, хоча ніч у поїзді, схоже, і справді вже друга. Виходить, накачаний при посадці конячою дозою снодійного, я проспав першу добу дороги і тому раніше не чув цього жахіття. Як же мені повезло, блиснула іронія щодо себе самого. А голос звучав і звучав.
- Ви повзатимете навколішки перед Батьківщиною. Очищеними, віддаватимете своє життя на її благо. Рік, другий, і ви себе не впізнаєте. Бо доказ любові – це свідоме приниження, ваша невтомна праця і ваші спасенні страждання. І це очищення почалося ще вчора! І вже не завершиться…
Це було абсолютним знущанням над розумом, і воно тривало й тривало. Аж поки я не вирішив діяти, зосередившись на пошуку шляхів доступу до пакісного лектора. Бо звучав зовсім не запис, і варто було спробувати вплинути на промовця.
«- Та досить з них» - втовкмачував я, плюнувши на всі застороги, комусь невидимому, «- тебе самого вивертає від цього…», «- все це – лайно», і так раз за разом...
І мої старання подіяли, бо хвилин за десять голос і справді замовкнув на півслові, і, я сподівався, що назавжди.
Тож тепер я міг спокійніше обдумати свої дії, а що вже для таких прийшов час, я не мав жодних сумнівів. І ледь не відразу й видалась нагода. До нашого «купе» завітав черговий. Усі, хто сидів унизу, в тому числі і я, підняли ноги, і хлопака заходився терти брудну підлогу ще більш брудною шматою. Вочевидь, випадало просто зараз втрутитися в хід подій. І далі вже вимальовувалася інша ситуація, в якій навіть можна було щось вибирати. Це раптове, більш чітке, аніж всі колишні, передбачення виглядало і як прояв нових якостей мого містичного вміння. І ця, покращена, виразність була б вельми помічною.
А на початку, сім років тому, я навіть не здогадувався про щось подібне. Та потім незвичні прояви поволі стали проростати корисними додатками до всього, до чого б я не брався. Згодом відкрилося і як бачити живе внутрішнє, впливати на нього. І після цього пішло-поїхало. А ось тепер з’явилося вкрай чітке бачення, що попереду ясніє вихід. Так, ніби я на якусь мить зазирнув у майбутнє, відчувши своє положення в результаті минулих подій. І нічого особливо недоброго позаду, хоча й чатували серйозні небезпеки, та, в основному, вже після повернення до Москви. Цікаво, як працює це передбачення. Але зараз я не міг собі дозволити аналізувати і гаяти шанси.
Тому, коли черговий випадково доторкнувся до мене, я миттєво блокував його. Зважаючи на стан, у якому чолов’яга знаходився, це не склало жодних проблем. Після цього я подав потрібний сигнал: «- падаєш, втрачаєш свідомість, тобі добре». І черговий звалився, немов підкошений. Двоє охоронців, які мов треновані пси з найпильнішою увагою стежили за процесом, відразу кинулися до нього, пробуючи привести до тями, але штурхання і побої ні до чого не призвели. Бідака просто не відчував їх.
Коли русяві облишили нещасного і розгублено зачухалися, що ж робити далі, я, максимально зосередившись, передав у їхні, відкриті всім вітрам, голови, що ось сидить інший черговий, нехай тепер він працює. І, неначе відповідаючи їм, промовив, - Я прибиратиму.
Охоронці тупо уставилися на мене, явно не розуміючи, як вийти з цього положення. А мене ледь не вивернуло від сказаного, та не стільки через ці слова, скільки від тону, з яким я все це висловив, нехай і усвідомлюючи, що в жодному випадку ставати таким черговим не збирався.
І, взагалі, мною вже ледь не тіпало від того, що я так довго давав себе паплюжити і обставинам, і цим виродкам. І якби після конячої дози снодійного я не проспав першу добу, то давно би вже змінив ситуацію. Пора, ой пора, було наводити тут свій порядок.
Недовге очікування, втім, швидко завершилося. До нас підбігло ще двоє русявих звірів. І не з’ясовуючи у чому справа, відразу зачали гамселити всіх, що потрапляли їм на очі. До чорта! У них навіть емоції були схожі - хтось добре постарався, гуртуючи цю команду. Та й нас усіх теж. Мені не дісталося, бо ледь не відразу заявився ще один тип. Напевно головний, бо миттєво зупинив кулачну активність.
Це був той тип, який наглядав за нашим завантаженням у вагон, а ще, саме його голос нещодавно діставав мене своєю демагогічною, як би, політінформацією. Та мерзотник без сумніву і сам надихався тією маячнею. І я вже ненавидів його всіма клітинами, усіма своїми відчуттями. Та чому я так гостро зненавидів його, було не так уже і важливо. Суттєвіше, що ця ненависть грала проти мене, бо я мав йому сподобатись.
А головний з легким здивуванням гойдав головою.
- І це ж треба! Попри всі наші старання, попри задушевні розмови, злагоду і перші ознаки порозуміння, якась сволота за своєю звичкою нагло відкрила хлябало? – і старший із вовчою усмішкою уставився на нас, потім на скоцюрбленого чергового біля ніг, і знову на нас.
- І хто ж цей останній кіногерой? Чи це просто так вирвалося із непритомної свідомості? Щире бажання допомогти? – Ця, раптова ідея настільки здивувала його, що він сам взявся на неї і відповідати, - А дарма! Пропонувати в нас є кому, а працювати – ні! Отже, на честь того, що наша збірна зараз вставить іспанським недоміркам, і Росії поки не до вас, дарую усім прощення, але більше жодних звуків!
Відтак вожак зграї знову глянув на чолов’ягу біля своїх ніг і на мить замислився. Наші волі вже люто боролися за рішення, яке він мав зараз прийняти. Але, попри весь натиск, я не міг нічого вдіяти, наче переді мною була неприступна стіна!
Я старався, але зусилля мало на що впливали. У мене перед очима промайнуло видіння, що інколи приходило у сни. Немовби я швидко біжу, але прозора вата, що оточувала зі всіх боків, гальмує мої рухи. Я тягнуся вперед, відштовхуюся руками, ногами, але де там! Немов це лише украй сповільнене, прокручування кіно, в якому я головний герой. І ще трохи й зовсім зупинюся, і плівка - зі мною у кадрі - прямо на мені жовтаво розплавиться і розірветься…
Я вкладав усю свою нинішню потугу, аби заволодіти цим керівним єством поруч, чи хоча би підштовхнути його до потрібного рішення.
«- Я найкращий, обери мене, почуй мене, слухайся мене» – концентрував я зусилля, підіймаючи й кидаючи свою енергію хвилю за хвилею, і нічого. Зовсім нічого, певно, одного мене не вистачало. Тоді я наповнився на вдиханні вібраціями землі і додав їх до своїх потуг.
- Ладно. Ти будеш черговим. А цю падаль киньте на його місце.
І вожак тицьнув пальцем на кремезного хлопа поруч зі мною, різко розвернувся й пішов.

5
Потрібно було діяти! І я, миттєво спорудивши навколо себе образ «саме той», не підводячись, простягнув руки аби з мене зняли ланцюги. Русяві переглянулися між собою, їм теж здалося, що головний показав не на мене. Чи на мене? Схоже, що на мене. Вони ствердно перекинулися між собою щедрою порцією з однакових матюків, лише в різній послідовності випущених із мозолястих пащек. Затим найближчий, ледь не відірвавши руки, відчепив мене від металевого поруччя на стіні. І наказав закинути колишнього чергового на моє місце.
- І кріпи надійніше!
Це для мордоворотів було найголовнішим сенсом і щастям всього їхнього життя-буття. Відтак, двоє охоронців пішли услід за головним, а двоє залишилося. Я надягнув на безтямного колишнього свої браслети. Промасажував свої затерплі зап’ястя і підняв з підлоги швабру.
І коли я торкнувся її, мене відразу накрило хвилею із надійно, здавалося, вже забутого минулого: як служив у спец військах, як мене муштрували, наче завтра в похід, бо вже нині війна, - спочатку в армії, далі в училищі, потім у військовій частині на Ембі, потім гарячі точки Ангола, Афганістан... Серйозна рана, розвал Союзу, і «гражданка», де я став ніким і нічим, бо навчений був батьками-командирами лише такому, за що в повсякденному житті карний кодекс прописує табори особливо строгого режиму аж до скону днів.
Видіння промайнули, здивувавши навіть мене самого. Неначе мені дозволили на якусь мить все це пригадати, аби лише болісно вколоти минулим. І біла, як спалах фотокамери, лють напружила мої жили…
«…Вагон у черговий раз потужно шарпнуло. Смикнувся і я – різко і жорстко. І найближчий охоронець отримав держаком швабри у низ живота, і, зігнувшись пополам, полетів лобом донизу. Можливо, збоку це видавалось трагічною випадковістю, неочікуваними зовнішніми обставинами і вкрай необачним моїм рухом, за який я зараз і отримаю сповна, але так могло здатися лише на перший погляд.
Інший охоронець, що від раптового поштовху поїзда на мить випустив дійство з поля зору, стрімко сіпнувся у мій бік, та відразу потрапив у звичний для такого необережного сіпання захват. Коли я закінчував пірнати під його руку і охоплював за шию, випущена мною швабра тільки-но і впала на підлогу. Але це виявилося тільки початком, бо тварюка була не просто дужою, але ще й, видно, не відчувала болю. Та прокричати чи навіть дихнути їй теж не вдавалося. Утім, сила немає вирішального значення, коли ти не вмієш нею користатись, та ще й коли із перетиснутим горлом. Тож охоронець смикнувся раз, вдруге, і обм’як. Одначе той, що отримав від мене першим, вже почав підводитися. Немов риба, він ще важко хапав повітря ротом. Але це не завадило йому, взрівши свого непритомного колегу, кинутися на мене і напівзігнутим. Я трохи відступив, і, з’єднавши долоні, різко опустив їх на його голову. Та на біду, потяг знову смикнуло й супротивник в останню мить пришвидшився. Тому удар припав йому на шию. Почувся неголосний, вельми зловісний хрускіт. Здоровило упав і більше не рухався.
На моє щастя усі «пасажири» треновано мовчали, хоча і з тим ще виразом у вирячених від здивування очах. Лише у дальньому кінці вагону, де містилися купе провідників, чулися жваві голоси. Я закинув придушеного охоронця на руки своїх співкамерників. Передав їм жестами наказ міцно тримати його і, піднявши швабру, подався в напрямку балаканини. Дорогою зняв із держака хлипку перекладину - древко було ще нічого, повинно витримати.
Вочевидь, позаду таки зашуміли. Бо коли я підійшов до першого із двох службових купе, звідти вже рвучко вискакував черговий охоронець. Я був готовий до чогось схожого і, зважаючи на те, з ким я мав справу, проявляти милосердя не збирався, різко поціливши держаком у яблучко на шиї чолов’яги. Удар був нехай і не надто сильним, але точним. І надто неочікуваним, аби від нього можна було захиститися. Охоронця немовби невидимою пружиною підкинуло в повітрі, він крутнувся, і полетів шкереберть, гучно брякнувшись головою об привіконний кут стіни. Тієї ж миті крізь прочинені дверцята купе, я отримав потужний стрічний удар, і, наче м’яч, врізався спиною в щось дуже тверде. Удар кулаком прийшовся мені в груди, трусонувши ледь не всі органи, і четвертий охоронець із ревом уже настрибував на мене, коли збоку почали відсовуватися ще одні двері.
Я зустрів нападника ударом ноги у пах, але він, схоже, робив те саме, бо наші ноги зустрілися. Але я головою від його кулака ухилився, а він від моїх рук – ні. Й, вочевидь, я натиснув на його очні яблучка сильніше, аніж було потрібно, та він здався не через це, а від пострілів у спину - «один», «два», «три», «чотири»...
Охоронець обм’як і почав валитися на мене. Не залишалося жодного іншого виходу, аніж утримувати його перед собою, просуваючись у напрямку до стріляючого. «П’ять…». Курча піхота… Це було зовсім незручно, а коли мої ноги ще перечепилися об застряглий в проході держак від швабри, то й поготів. Хоча, втрачаючи рівновагу, я і далі намагався втриматися за тілом охоронця, завалюючись вже разом із ним на того, хто стріляв. Падаючи, я постарався зробити розворот у повітрі, і в якусь мить раптово узрів перед самим своїм обличчям дуло пістолета. Рука, що його тримала, наче у сповільнених кадрах відео, повільно викручувалася у мій бік. Я бачив, як палець натискає на курок, і як спалахи раз за разом вихоплюються із дула. „Ш-і-сть”, „сі-ім”… і я гепнувся на підлогу. Збоку від мене лежав, стікаючи кров’ю, охоронець, а відразу за ним, напівприсівши у дверній проймі, готував свій вирішальний удар мій головний неприятель.
Він займав значно зручніше положення, аніж я, та руку з пістолетом виставив аж надто далеко. Тому я і встиг в останню мить відхилити її своєю лівою. «Вісім»… Правою ударяючи по самій зброї. Здається бахнуло просто в моє вухо, але я не відчув ушкодження. Від різкого удару, пістолет випав з руки неприятеля. І тепер вже ми були майже на рівних. Він чомусь кинувся підіймати пістолет, а я – перехоплювати його. І, зрештою, кожен із нас досяг свого. Тепер він пробував вирватися з мого захвату. Але я вже перекручував його знову озброєну руку над собою і донизу. Та заключна частина прийому ледь не вийшла з-під мого контролю. Я не очікував такої сили у відповідь, головний охоронець ледь не відірвав мене від підлоги, пробуючи одночасно і вивільнитися, і встати. Але у такому поєднанні зусиль він діяв і проти самого себе. Я не випустив його руки, а ще й примудрився перекинутися на неї всім корпусом, вивертаючи чолов’ягу спиною до себе. Потім, вклавши у рух залишки сил, рвонувся угору, притискаючи лікоть противника донизу. І почув той, добре знаний мені, тріскіт - лікоть безсило вивернувся, і противник на мить втратив контроль над ситуацією. Саме цього і не вистачало для заключного акорду. Я, різко відхилившись від недруга, наніс потрібний удар у потрібне місце. Все. Можна було оглядітися.
У вагоні раптом стало надто тихо. Поїзд наполегливо і діловито розрізав нескінченні простори цієї байдужої країни – збезлюднілої аж надто рано, як на поставлені колись перед нею величні ведичні цілі. Я намацав у кишені головного охоронця зв’язку ключів і витягнув їх. Потім затягнув його у загальне купе охоронців, і припнув кайданками до спеціального поруччя, напевно змонтованого тут саме з цією ціллю. Із динаміків над головою чувся шум. Зліва на шафі із сигнальними лампочками блимав вогник напроти місць «28-32». Я підхопив пластиковий кийок, що лежав на койці, і поспішив туди. Але він мені не знадобився. Охоронця вже задушили. Я роззирнувся. Недобрі передчуття охопили мене…»
Що ж - цілком реалістичний варіант. Війна, як війна! Зло, вочевидь, мало бути покаране. Але ж не так. Бо стільки смертей, і все на мені...
Не хочу. Не згідний з таким ходом подій! Я не терпів брутальності смерті, самого її запаху, яким так густо повіяло з яскравих видінь можливого майбутнього, що в одну мить пронеслися перед очима. Та й навряд, чи тим усе б і закінчилося. Бо рейвах ми підняли значний. Мало існувати більш лагідне продовження - і менш чутне для можливих спостерігачів.

6
Після раптового дужого поштовху поїзд вирівняв ходу. Марево цілком реально пережитого передчуття поволі, як біль, відпускало мене. Ні, ні, лише не так - без убивств. Немає в них жодної потреби.
Та видіння були настільки явними, що я на хвилю відірвався від удаваного прибирання і роззирнувся в пошуках ймовірних підтверджень. Та ні, жодних слідів, усе як і раніше, я прибираю, а охоронці невідривно стежать за мною, і за усім довкола.
- Ну ти, падаль, чого зириш навколо!
Це ж треба, як насолоджуються свою справою. Куди там чесним службовим псам до такого вишколу. Але ці істоти насправді не володіли собою, тож і не в повній мірі відповідали за жорстко вкладену в них програму нелюдської поведінки. Отже, питання тільки у зміні способу керування ними із перспективами повернення до тями, до живої реальності. Навіщо ж їх вбивати? Тоді і всіх служителів режиму в цій країні довелося би зачищати. І чи хтось взагалі залишиться? І кому на себе брати подібний тягар? Навряд чи нормальній особі годилося навіть думати про таке. Тож мала існувати інша можливість.
- Гей там! – почулося у кінці коридору, - закінчуйте возитися! Оголошую півтори години національного свята! Починаємо трансляцію.
У вагоні ураз ожили всі гучномовці. Нехай і спершу голосом головного наглядача. Та далі мікрофон передали Віктору Уктіну, більш-менш пристойному, як на такі часи, коментатору. Хоча тутешній головний весь час намагався перекричати ведучого футбольний репортаж - схоже, був ще тим фанатом. Тож я не дуже і здивувався, що під час матчу суворі, як і місцеві простори, правила караульно-постової служби дещо пом’якшали. Та, певно, в точній відповідності до «життя - тайга, ведмідь - хазяїн». А хазяїн сказав – «годить!».
Тож невдовзі тільки один із охоронців і залишився стояти на сторожі, натомість уся караульна служба приклеїлася до телевізора в купе охорони, звучання якого, втім, було донесено, як постанову незмінно єдиної і правлячої тутешньої партії, до вух кожного з підневільних пасажирів.
Відчуваючи нову вервицю подій, я перебрався поближче до охоронця, присівши поруч наче отой Дружок в очікуванні команди. Наша ситуативна близькість розпочинала найкраще із продовжень, які лише й могло запропонувати в цих обставинах життя. Ясно, вижидати далі я не став, і відразу взявся до справи. У випадку із цим зомбі я не міг ефектно послуговуватися тонкими втручаннями. У якийсь момент я мав прикласти руки до його голови. І зараз це виглядало можливим. Витративши дещицю зусиль, я таки відволік його від футболу і звернув увагу на себе. Коли охоронець зігнувся наді мною, аби вияснити причину свого раптового занепокоєння, я, посиливши вплив до максимуму, приклав долоні до його скронь.
Фізичний контакт значив безпосереднє проникнення мого єства в цю сутність, ще раніше позбавлену природного захисту. Після цього записати новий, нехай і значно коротший «устав» служби у голові охоронця не викликало труднощів, тим більше, що складався він лише з одного пункту – «слухатися виключно мене». А з гучномовців і далі лився дикий тарарам. Судячи з ґвалту, піднятого і Уктіним, і тутешніми коментаторами, іспанці програвали на усіх фронтах. Гол визрівав, назрівав, був неминучий, як перемога соціалізму, а потім і комунізму в окремо взятому соцтаборі, і таки був забитий! І як завжди в минулому - не в ті ворота.
А жаль, я був не проти аби саме в цій ситуації все сталося навпаки. Та нашим збірним в іграх із іспанцями чомусь не таланило - українці на минулому чемпіонаті перший свій матч, пам’ятається, програли із рахунком «4-0». І росіяни теж ось пропустили першими. Ех, якби іспанців приймали в цих розлогих, грузьких полях, та ще й честь по честі - у кирзаках супроти кирзаків, тоді б жодних сумнівів не виникало - хто кого. А так…
Видно у грі підопічних потрібно було щось змінювати. та тренер росіян із тим ще прізвиськом - Гус Хіддінг, тримав паузу, аж надто довгу паузу, як на таку, цілком державної ваги, справу! І, нехай, і зрозуміло, що кожного з іспанців потрібно проробляти особисто, але має бути і якийсь неочікуваний хід – на фарт! Усі ці здраві і не дуже мислі летіли одна за одною в ефір вагону з уст головного тутешнього вболівальника.
- Потрібні заміни! Негайно! Вже!
І головний тренер охоронців, аби, вочевидь, вплинути на отой самий фарт, зробив заміну на тутешньому полі. І я поблажливо дозволив уже своєму охоронцеві піти дивитися телевізор, і взявся за наступного.
Тож коли знову забили гол, я вже встиг переформатувати і цього лайдака. М’яча, щоправда, забили у ті ж ворота, що й минулого разу. Що дуже не сподобалося не лише Уктіну, і тьмі за вікном, але й тутешньому головному тренеру. Тож у перерві матчу він вискочив активно розімнутись у вагон, де на удачу щедро роздав декілька десятків ударів тим, хто хоч якось ззовні нагадував ненависних суперників. Себто, ледь не всім чорнявим. Потім закрився у своєму купе. І коли на мить-другу стихали збуджені голоси телевізійного коментатора і його співрозмовників у гучномовцях, мені здавалося, що я чув стогін - жіночий стогін.
Друга частина гри почалася з давно назрілих чергових замін і там, і тут - і я приступив до вербування третього охоронця, а гравці до забивання чергового гола. Та я знову встиг раніше за іспанських нападників. Коли вони заштовхали м’яча в сітку, я вже надійно керував русявим барбосом за номер три. І відразу приступив до четвертого. З цим було найважче, довелося навіть приспати на декілька хвилин. Але й переписав я його, схоже, надійніше.
Матч закінчився із рахунком 4 : 1, що точно відображало ситуацію і на тутешньому полі. І я жодним чином не сумнівався, що так виглядати саме прихильна усмішка долі. Вона, разом із Фортуною, сьогодні загуляла виключно на тому боці, де розташувався демон іспанців, а, можливо, і мій. Випадково чи ні з погляду на саму гру, я не відав, бо не бачив її, але в тутешньому змаганні попотів добряче - попри, здавалося, ефірність самих цих трудів, відчуття внутрішньої виснаженості спостерігалося достатньо виразно.
І я дав собі трохи відпочити.
Післяматчеве буття, здавалося, повернулося на круги свої. Двоє охоронців, один за одним, пройшли вагоном туди, назад, і знову туди, десять хвилин постояли, і знову прогулялися, постояли. Могли навіть станцювати удвох, та на розваги мене не тягнуло.
Двоє інших засіли біля телевізора, але я сумніваюсь, що особливо звертаючи увагу на екран. Мені було трохи дивно, що їх головний досі нічого не помітив. Хоча, під саму завісу матчу він повернувся до себе в купе і з того часу не виходив.
Тож не звертаючи уваги на охоронців, я уважно оглянув двері командирського купе. Схоже, не замкнуті. Та й хто б насмілився їх відкрити без дозволу? Хіба що я. І повернувши сили і снагу, в момент, коли поїзд вчергове тряснуло, я натиснув на клямку і потягнув її убік. Двері м’яко, наче самі по собі, подалися і я непоштиво стрімко завалився до середини.
Зрозуміло, що на радісну зустріч я не сподівався, та перше, що я побачив, був не дикий спалах люті на оберненому до мене обличчі чоловіка, а те, що спиною до дверей, просто на столі сиділа повністю оголена жінка, що, здавалося, незворушно гляділа кудись крізь щільно зашторене вікно. І це видовище дещо збило мене з пантелику, хоча я і не очікував застати супротивника одного. В руці неприятеля блиснуло щось чорне, чим він одразу і спробував мене дістати. І не без успіху. Можливо я трохи запізно угледів іскри, що вилітали з того пристрою, можливо мене надто вразило побачене. Утім, перевага поки знаходилася на моїй стороні, бо, по-перше, старший охоронець від початку перебував у несприятливій для наступу чи оборони позі – спиною до мене. По-друге, йому вельми заважали спущені до колін штани. Були ще деякі моменти, та головне, що він у цей момент повноцінно не володів ситуацією. Певно, саме це й спонукало його знехтувати захистом і напасти першим. Я ж викинув уперед ліву руку, намагаючись блокувати випад. Але це був не удар. Утім, і пропускати шокер до свого тіла я в жодному випадку не мав права. Але у мить, коли я кулаком правої поціляв недругу в щелепу, досить бридкий удар електричним струмом струсонув мене і відкинув назад. Очевидно, рівень потужності стояв на мінімумі, що, видно, було якось пов’язано з голою жінкою на столі, бо я не надто постраждав, скоріше тільки пригальмував на мить. Мій суперник, між тим, розуміючи, що ситуація вийшла з-під його контролю, спробував вчинити так, як мав від самого початку. Але втрачена можливість, незручна поза, штани на колінах зробили своє. Відштовхуючись від вікна, до якого його відправив удар, він спробував вільною рукою дотягнутися до чогось під подушкою, але я, викручуючи долоню із шокером, вже прикладав максимум зусиль аби не дати йому свободи дій.
Видіння не обмануло - цього разу мені протистояв украй сильний противник, хоча сьогодні був явно не його день. Тому, на відміну від футбольного поєдинку, наш, вагонний закінчився потужним розрядом електричного струму в шию капітану команди супротивників, і максимальним п’ять-нуль на користь початково слабшої сторони.
Тепер можна було віддихатись і оцінити ситуацію, що склалася.
Мене спершу здивувало, що оголена жінка за час нашої фінальної битви зовсім поруч не тільки не спробувала покинути стола, але навіть не відсахнулася. Із прив’язаними до бокових тримачів руками, вона, очевидно, перебувала і в повній прострації. Та з нею вже потім.
Спершу, я дістав із-під подушки схований там той самий, що і побачений у видінні, пістолет Макарова. Після прикував руки і ноги головного охоронця до тримачів на боковій стіні – благо, вони тут були усюди. Затим, надовго не спускаючи очей із непритомного ворога і, намагаючись особливо не зважати на красиву жінку, взявся уважно оглядати приміщення. Життя ж бо не раз болісно вчило, що, передусім, безпека і повний контроль ситуації, а потім вже вся увага жінкам, нехай вони і найбільш хиткі ланки будь-яких розкладів.
І я справді знайшов чимало цікавого - пачки грошей, супроводжувальні документи на групу хворих «пацієнтів», паспорти охоронців, зброю, «лікувальні» засоби.

7
Коли головний почав проявляти ознаки життя, я вже майже справився зі всім, і якраз укладав щойно звільнену від кайданів жінку на очищену від мотлоху верхню полицю. Рятувати жінок приємно завжди, а гарно складених – ще й тривожно, бо це здавалося мені вже чимось більшим за порятунок, хоча, інколи, й меншим, та різниця завжди відчувалася.
Та, зрештою, зараз було не до жінок.
А з ворогом я не цяцькався, і закотив йому у вену слонячу кількість знайденої сироватки «правди», якою нещодавно, вочевидь, кололи й мене. На етикетці фабричної коробки так і писалося - «Пентотал натрію», а від руки поруч - «сповідальне». Саме те, що потрібно для підтримки процесів відновлення порушених стосунків.
Після цього і більш уважно зайнявся самою молодкою – у неї було, як я вже це відчув, частково заблоковане єство і, певно тому, приглушене сприйняття дійсності. І мене чомусь зовсім не здивувало, що й тут відчувалася знайома рука отого московського прибиральника. На швидку руку я спробував дещо виправити. Але завершити справу доручив природі, зануривши жінку у глибокий сон, і додавши ще й установку на цілковите поновлення.
Одна з родзинок завдання полягала в тому, щоби знайти суттєві зачіпки, з якими пов’язані її важливі згадки. І я знайшов одну з таких на жіночому обличчі - ледь помітний давнішній шрам. Саме його образ я задіяв.
Тим часом старший наглядач вже розкрив очі, легко посмикав кайданками, і вони, вочевидь, не особливо зіпсували йому настрою. Життя тривало, тож він зацікавлено крутив головою, наче не розуміючи, чому такі друзяки, як ми з ним, нещодавно побилися. Нічого проти коротких мирних стосунків я не мав, навіть із таким звіром, і зараз про його перевиховання не йшлося. У нас вистачало інших пильних справ. Та, маючи певний досвід у допитах, тиснути я не поспішав. І зроблений укол давав лише химерне тло, з якого не часто вдавалося щось витягнути просто розмовою. Зазвичай, доводилося проникати в єство тоншими вміннями. Що я й робив, спершу знімаючи ті чи ті зауважені блокування. І через себе далі стимулюючи різні центри, передусім, насолод.
- А хочеш оцю теличку, бери, мені не жаль, у мене таких багато, - наглядач, певно, пробував ділитися найприємнішим.
- А звідки ця жінка взялася?
- Прохор подарував. Роби каже, все що хочеш, аби тільки назад не повернулася. Та я вас познайомлю, Прохор Іванович особа серйозна. Це все його тема.
- І хто він у нас?
- Полковник, але не з ментів. Та з усіма на короткій руці. І начальники столичні його поважають. Не варто його не чіпати. Краще порішаємо самі. Тож бери все, що хочеш… Ось у мене в кишені тисяча баксів і декілька упаковок рублів, все бери – що вони нам!.. А хочеш, коли приїдемо на місце, свято організуємо! Як належить.
Головний охоронець за своєю натурою був досить товариським, принаймні, до цієї своєї роботи, задля якої його спершу старанно підчистили, а потім і переналаштували. Проте, все це сталося вже досить давно, тож і встиг накоїти цей чоловік вже чимало злого. І це теж стосувалося нашої бесіди. Тож я уточнював, запитував і перепитував, подекуди натискаючи на потрібні ділянки його єства, і він, в основному, викладав що знав. Тому, зрештою, поговорили ми дуже навіть щиро, якщо розмови зі звіром можна такими називати. І отриманої інформації цілком вистачало для глибшого розуміння стану справ.
Мого візаві звали Михайлом. І він уже не перший рік возив різний недолугий народ оцим шляхом. І нехай, збирати люд йому доводилося з різних місць, та майже завжди віз їх до Красоярська. А потім вже Єнісеєм баржею вниз, інколи аж до Дудинки. Не дорога, а пісня. Бо тут і жінки, і чоловіки, і що хочеться – усе дозволене. Та він, Михайло, справедливий і щедрий із друзями! А що скупитися, он, скоро за Урал мільйони повезуть, особливо «бандерівців». Будуть країну підіймати! Але про це нікому!
І в його рідному таборі, при невеликому власному руднику, у нього теж баби є – міняє їх як рукавички, вони за його увагу, мовляв, там б’ються ледь не до смерті, а інший народ працює, бо лише трудотерапія і виправляє вроджені недоліки.
На одурманеному сироваткою обличчі охоронця висіла крива посмішка.
- Санітари ми людські, розумієш! А ось доходяги нам ні до чого. Доходяги, бомжі, вони, в основному, під Москвою, біля кожного серйозного міста на звалищах копаються – їх туди звозять, і там кожному своя нора, план виробітку, і охорона по периметру, все як має бути! Тому у нас бомжів і не стало на вулицях! І знову таки – суспільству користь. Але і на цьому ринку всіляке буває. І силовики свій кусок намагаються відтяпати, винюхують, засилають ряжених. Тому «на прийомі» фільтрувати необхідно, аби службу якусь не образити, та й нормальний люд збирати. Бо на серйозні об’єкти потрібен і придатний до тривалої праці контингент. Ясний пень, не всі відразу вдатні й руками щось робити. А буває потрапляють і з багатших, тоді спочатку все награбоване віддають, а потім вже, як і всі, працювати. За Сталіна 4-5 мільйонів стабільно там знаходилися і не байдикували! І країна процвітала!..
Схоже, з цього негідника політінформація текла цілком природним чином. І тепер, коли з нього неслося і неслося, можна було закидати і дрібніші сіті. І, нехай і в паперовому вигляді, але цілком реальні.
- А ну, ну? Покажи, хто тут у тебе на газетці. О, цього чудика знаю – з моїх, попереднім поїздом їхав, та він вже на місці, працює, старається. Та і як не старатися – не даєш план – не отримуєш ні води, ні жратви. Тому хочеш не хочеш, а кайлом стукотиш. Тема хороша, тож і попит на такі робочі руки зараз, як ніколи, високий, не встигаю й перепочити! Батьківщині потрібна руда! А ось теличку цю не бачив. Точно не бачив, не возив. І якась вона гонорова. Таких в першу чергу треба виховувати…
Михайло говорив і говорив, і, схоже, я вже знав, де зараз Лесин Василь. Повезло, що він потрапив у ближні кола тамтешніх рудників. Та яким чином його можна було звідти дістати?
- А до «мого» табору дуже просто добратися. Це тут відстані – сто метрів туди, сто назад – проблема. А мій лише за сто кілометрів від Дудинки - сміх, а не відстань, тож чалимося, і далі на баржі, хоча, інколи, й пішки-пішечки. Ми навіть на карті є. Усіх своїх знаю, чи там кого раз побачу – і назавжди! У мене пам’ять ще та! Хочеш координати напам’ять? А будь-ласка... Сам не забудь... Приходь!
Михайло просто солов’єм заливався. Але його слова не завжди відповідали його ж дійсності. Точніше, одні відповідали, а інші – ні. Ситуацією з бомжами у Підмосков’ї і справді доводили картинки колись ним бачені. А ось щодо його власного табору і особистого підземного рудника, то в пам’яті Михайла чомусь не виникало жодних чітких видінь. І навіть баржі, що спускалася Єнісеєм до Дудинки, у його житті не існувало.
Схоже, більша частина цієї оповіді була придумана і міцно прописана у голові Михайла саме для такої ситуації - для звичайного, простого допиту. Але для щирої розмови зі мною однієї такої легенди було, усе ж, недостатньо. І нехай мені це не надто хотілося робити, але доводилося занурюватися в це скалічене єство ще глибше. Тож приклавши обидві долоні до голови співрозмовника, я максимально поєднався з ним. Пригасив його химерне самоусвідомлення і заглибився у хаос чужої сутності - ввійшов, майже тілесно, на найнижчому з можливих рівнів його і свого єства – як у кінотеатр, де йшли чужі марення. І став наново прокручувати все, що мені з такою радістю викладалося перед тим…
Змінюючи ракурси, раз за разом повертався до поїздів, до Красоярська, до табору, рудника, баржі. І, запам’ятовував, аналізував видіння, які частіше за інші виникали при цьому.

8
Якщо раніше мене просто брали сумніви, то тепер я твердо переконався, що до цієї, вагонної історії таки тісно причетні силові структури. І діяли вони, загалом, із нечуваним розмахом, а, значить, і з найвищим покровительством. Тому ситуація виглядала зовсім погано. Воювати з окремою кримінальною зграєю – це одне, а з державою в цілому – геть інше. І наставав час для остаточних рішень.
Для певності я ще раз перепитав Михайла про зниклу дочку олігарха. Але він з нею таки ніколи не перетинався, нічого про неї не чув. А із Лесиним Василем навпаки - все підтвердилося. І майже розкрилося. Як я і підозрював, Михайло на підсвідомому рівні знав значно більше, аніж на свідомому. Велика копальня, куди Василь, ймовірно, мав потрапити вже сьогодні, і справді знаходилася близько від Красоярська. І місце знаходження не викликало сумнівів. Це давало невеличкий шанс на подальші досягнення, звичайно, якщо фортуна ще трішки затримається на моєму боці. Але ж нічого для себе в цій історії я не прагнув, навіть готовий був зав’язати зі всіма своїми ідеями щодо Лесі, аби лише щасливо закрити тему її чоловіка.
Розмова в цілому видалася плідною, Тож, отримавши відповіді на ще деякі дражливі запитання, я завершив цей допит.
Далі, наскільки зумів, я зачистив Михайлову пам’ять від слідів наших розмов. І потім увігнав у його вену добрячу порцію снодійного зі знайдених тут, у нього ж бо й запасів.
І можна вже було покинути купе. Але вартувало й перевірити стан молодої жінки, що зараз спала на верхній полиці.
Укладав я її ще в тому стані, та побачене тоді наче нікуди й не подівалося - поверталося і поверталося, немов невирішена до кінця загадка. Я мав спробувати її, принаймні, зрозуміти. Заодно і уважніше оглянути жінку - тож обережно зняв з неї простирадло. Обравши її в якості супутниці, чи то особистої невільниці, перевізник Михайло проявив неабиякий смак. Хоча, насправді, його міг проявити і таємничий Прохор, який і подарував жінку цьому типу. Заодно й надаючи мені серйозну ниточку до себе. Отже, перша вагома особа з тої, невідомої третьої сили, - дехто Прохор Іванович, начебто, цілком знана у вузьких колах особливо впливових силовиків фігура. І чим йому не догодила ця симпатична молодка? Хіба з красунями, а вона була саме такою, поводяться подібним чином?
Мені шалено закортіло покласти руку на її ніжну, тонів спряженого молока, шкіру, крізь яку, ледь помітною синню пристрасних візерунків, пробивалися назовні судини. Провести рукою привабливими згірками грудей із сонно розслабленими сосками, а потім піти і вниз, до м’якого живота, і ще нижче, аж до красивих пальців ніг. Отримати хоча б якісь приємні відчуття за останні дні. Ідея була вельми спокуслива, але невчасна, та ще й дещо принизлива. Невже моя власна? Навряд чи. І, певно, саме через ці сумніви я й зумів відвести погляд від спокуси, відволіктися від її передчуття, знову обережно накинувши на беззахисну жінку простирадло. Загалом, її стан не викликав занепокоєння, її організму був потрібен лише глибокий сон.
На знятому з руки Михайла годиннику стрілки зійшлися на дванадцятій ночі. Поїзд черговий раз рвучко загальмував. Я відхилив шторку, аби оцінити ситуацію. Вікно цього купе, схоже, залишилось єдиним, крізь яке можна було повноцінно виглянути назовні.
За наклеєним просто на скло великим червоним хрестом неспішно тягнувся тьмяний перон - черговий вутлий вогник посеред безмежного простору загальної мряки. Слабо підсвічений надпис, наче нехотячи, стверджував, що це вже „Еланський”. Поїзд смикнувся раз, другий і зупинився. Повз спішно протупцювала група курсантів. Потім із сусіднього вагону вийшла і коряво вишикувалася чимала група молодих салаг. Із дверей станції неподалік хижо визирнув військовий патруль. Очевидно серйозні армійські об’єкти розміщувалися зовсім поруч.
Я дивився і дивився, неначе більшого задоволення не існувало, аніж простий погляд у цю глуху літню ніч. Аж поки перон не гойднувся і не поплив у мряку ночі. Прощай „Еланський”.
Судячи із причепленого тут же, біля вікна, розкладу руху поїзда №350 «Москва – Благовєщенськ» наш рейс відставав лише на якусь годину. До першого серйозного осередку цивілізації залишилося всього нічого - три години їзди. А потім десять до Омська, і до Красоярська ще тридцять три. Отже часу на важливі вчинки у мене трохи є, але небагато.
Обставини кардинально змінилися й подальше перебування у цьому поїзді – це і ризик, і зайва трата часу. Я вже знав достатньо, аби перейти в наступ. І через три години Тюмень.
Я вийшов із купе, і охоронці поглядами відданих псів зиркнули на мене, очікуючи наказів. Перейшовши вагоном, я переконався, що вийти звідси можна тільки через одні двері, на яких не було внутрішніх грат. Тим не менше, я поставив русявих стерегти обидва входи-виходи, давши їм жорсткі установи за жодних обставин не чіпатися до «пасажирів», яким віднині дозволялося усе, навіть розмови.
Не знаю, ким саме уявляли мене охоронці після того, як я дещо перепрограмував їхні мізки, та сподіваюся, що виглядав я для кожного із них по-своєму. Того самого ефекту я прагнув досягнути і від вагонного люду. Але ще вартувало повернути їх, якщо не до нормального стану, то хоча би вивести зі ступору, в якому вони наразі перебували. Вочевидь, десь поруч зараз літала і моя янголиця, що, ймовірно, і надихала мене такою дивною нині в цих краях людяністю, надміру якої за собою в щоденному житті я ніби й не помічав. Але раз вона вище - їй і видніше. Та й десь інде я навряд чи взявся б організовувати подібну масову утечу, але тут Росія, де все завжди навпаки.
Зрештою, для цілющого впливу на одурманений люд я не знайшов іншого засобу, окрім того, який випробував щойно на полонянці. Але сам метод я дещо вдосконалив і вже намагався опиратися суто на внутрішні чинники.
Більшість реагували на «маму», інші на «батька», «брата», «сестру», а ще я питав про Україну. Просто так полишати тут своїх земляків я не хотів, хоча і всім іншим, присутнім у вагоні, ці краї навряд чи сподобалися б. Тож, немов отой художник-реставратор, я за отриманим у відповідь від кожного оригінальним чуттєвим мазком намагався повернути усе приховане, одночасно відправляючи нещасних у глибокий сон вже із вказівкою їхньому мозку згадати все. Я покладався на природу єства, закладену в нас, і на природу речей, яким властиво відтворювати і відтворюватися згідно основам світоустрою. І хоча лише намагався допомогти кожному з першою твердою сходинкою, та надто вже багато народу зібралося у вагоні, тож навряд чи моїх скромних зусиль могло на всіх вистачити. Я старався бути уважним, та зустрітий потік людського страждання страшенно вимотував.
Коли я скінчив свою роботу – на годиннику доходила друга ночі. І до третьої я міг дозволити собі цілком заслужений сон. І так, як охоронці були на своїх постах, я зайняв їхнє купе, налаштував внутрішній будильник, і, нарешті, зімкнув очі. І приходили видіння, одне одного гірші. Я пробував і так, і так, робив кроки, і очікував відповіді на них. І поринав у ті відповіді до тих пір, доки вони ще стосувалися потрібних мені предметів, потім перетікаючи у казна що. А я й далі шукав найкращого можливого продовження…
Подібні речі я практикував останні декілька років, й інколи з того навіть щось і виходило. Але нехай під час сну я якось і досліджував майбутнє, та точно ще не вмів його там правити…


Розділ четвертий
Красоярськ
1 11/06/08
Прокинувся я рівно о третій. До Тюмені, судячи з надписів на кілометрових стовпчиках, ще залишалося трохи часу. Я з насолодою вмився, випив води. Відтак зібрав усіх чотирьох охоронців у їхньому купе і закрив там, аби не заважали. Зазирнув у купе їхнього начальника. Той міцно спав, а ось молодичка завертілася й раптово заговорила, вимагаючи аби я негайно повернув їй одяг.
Її тон не залишав простору для жодних заперечень, принаймні, з жіночої точки зору на ситуацію. І досвід підказував, якщо я зараз відмахнуся, то продовження звернень не забариться, і без скандалу не обійдеться. На мить мені пригадалася нещодавня гармонія тутешнього куточку всесвіту, коли дама була такою беззахисною, зовсім не вимогливою. Але її енергійне пробудження несло і чимало позитиву, передусім тому, що тепер мене до неї зовсім не вабило. Та й результат мого лікувального втручання виглядав позитивно - жіноче єство щасливо самоусвідомилося, і повернулося аби довершити цю чоловічу територію собою.
Мені вдалося дещо заспокоїти даму, спершу уважно вислухавши її, а потім і декілька хвилин поспілкувавшись. Я подав Юлії, як вона себе назвала, згорток жіночої одежі, яку знайшов оглядаючи купе.
Жінка, вочевидь, згадала все, окрім того, як вона опинилася тут, і що з нею відбувалося у поїзді теж не пам’ятала. І пам'ять, судячи з усього, у неї заблокували чотири дні тому. І все це несказанно хвилювало Юлію. Довелося запевнювати молодицю, що я за неї, і тільки за неї, і нехай, сам тут опинився цілком випадково, але вже невдовзі ми спільно все виправимо. Змісту ця моя тирада не несла жодного, бо час для уточнення сенсів ще не настав. Тож я просто, як міг, підтримував свою нову знайому.
- Юліє, як ви вже помітили, на нижній полиці спить, прийнявши снодійного, ймовірно відомий вам чоловік. Аби не буянив уві сні, його припнули, тож прошу, не звертайте на нього уваги, він на вас її точно не зверне, - та як одягнетесь, відразу й виходьте.
Чоловіка внизу Юлія, безсумнівно, запримітила ще раніше, і його присутність виразно лякала її. Певно, це підштовхне її максимально швидко покинути це приміщення. Та я сподівався, що дама дасть мені хоча би хвилин п’ять-десять на інші справи.
Тож я прикрив простирадлом Михайла, що зараз цілком мирно похропував, і покинув купе. Охоронці відразу виструнчилися, але мені було не до них.
З України у вагоні виявилося чоловік десять. Коли я копирсався у їхніх головах, то на свої посили отримав відповідь, що саме Україна їхній дім і батьківщина. Подібних осіб я відразу звільняв від браслетів, і тому зараз легко їх відшукав, і зараз вони були мені потрібні.
І нехай сон у моїх земляків видався не менш міцним, аніж і в усіх інших, та часу очікувати на нормальне прокидання не було. Приходили хлопці до тями важко. Більша частина потребувала при цьому серйозної помочі, яку я, в міру сил, і докладав.
«- Згадуй, згадуй! І прокидайся...» – отямлював я їхні бідолашні голови. Результати були сирими, остаточно не ясними, але до якоїсь тями хлопаки поприходили. Я роздав землякам знайдені у купе охорони, ще запаковані у фірмові упаковки спортивні костюми. Їх, на щастя, там виявилося достатньо. І з Юлею особливих проблем не виникло, втім, вона відразу прошмигнула у туалет, і все ще звідти не виходила.
Хлопаки теж якось приводили себе до порядку, нашвидку вмивалися, натягували спортивні костюми, гуртуючись в обох купе охорони. Коли останній із них вигріб із туалету, ми вже в’їжджали до Тюмені.
Особисто мені дісталася одежа Михайла, а от йому самому його ж спортивне вбрання. В оточенні «адідасів» я тепер виглядав як той тренер, що привіз свою футбольну команду на кубок тутешніх таборів. Могли, звісно, виникнути запитання, на кшталт, де і коли відбудуться змагання. Та до цього, я сподівався, не дійде.
Юлія ж виглядала зовні пристойно, хоча і перебувала в стані ледь прихованого глибокого стресу. Мені навіть довелось її заспокоювати легким гіпнозом. Всі знайдені мною паспорти належали охоронцям і, як не дивно, Юлії. Свої ж документи я передбачливо залишив у сховку на орендованій квартирі в Москві. О як давно це вже було, хоча насправді - лише три дні тому! І найдивніше – все сталося суто з моєї доброї волі! І хоча я вже звик встрявати у дивні справи, але щось мені підказувало, що нині мене занесло аж надто далеко. І це, схоже, була ще не крайня точка моїх тутешніх мандрів. А ось подорож углиб Сибіру для моїх супутників мала завершитися в Тюмені, хоча зараз це й не виглядало легкою справою, бо для всіх, окрім Юлії, єдиним документом зараз служила затверджена зграйкою печаток довідка на проїзд залізницею задля комплексного лікування в експериментальному закладі МОЗ №524 Красоярського краю. Напевно, цей документ згодився би і для Європейського Суду із прав людини, але так, як той Суд справами нормального люду не займався, і ніколи не займатиметься, то офіційний папірець використаємо у значно прозаїчніших цілях.
Для власних потреб я запасся паспортом і службовим посвідченням охоронця Михайла. Згідно із посвідченням Михайло Іванович Шатун був аж цілим майором ФСБ. І це вже виглядало серйозно. А те, що ми не надто схожі, не мало жодного значення, головне аби Михайло Іванович не протестував. Ні зараз, ні найближчими днями. Та поки в нього було цікавіше заняття - лепетати щось уві сні в руках колишнього підневільного люду.
Я планував по приїзді на станцію відразу й покинути поїзд, але сталося не зовсім так, як гадалося.
Коли потяг, після чергового неприємного смикання, нарешті зупинився, я із прикрістю зауважив, що нас очікували. Машина швидкої допомоги підкотила прямо під вагонні східці. Звідти вийшли двоє в білих халатах і один із них, поки інший прочиняв задні дверці машини, діловито загримав у двері вагона. Очікуючи все на світі, навіть на зустріч із групою захоплення, я подав знак охоронцям відкрити. І вже невдовзі вони прийняли в тамбурі декілька ящиків консервів і два мішки із хлібом. Затим ті ж санітари витягли із машини якогось чолов’ягу і теж передали нам. І відразу після цього у кишені мого нового вбрання дзенькнув Михайлів мобільний. Наслідуючи голос головного охоронця, я рявкнув, таки справді перебуваючи в стані роздратування.
- Що за лівак ти мені засовуєш?!
У трубці хмикнули.
- Не кіпішуй, виглянув би краще, подякував, а то інструкції порушуєш. А товар просто кинь на купу до інших.
Разом із двома дужими помічниками я приставив тулуб і голову головного охоронця до вікна, боляче штурхнувши перед тим його в одне, вельми чутливе місце. Сонним обличчям Михайла прокотилася виразна хвиля емоцій, він навіть на хвильку розплющив очі. Нехай і його рукою я махав самостійно.
- Лади, ми відвалюємо, а ти гостинчик наш оціни-попробуй, але акуратно, бо вигляд у тебе ще той, б..., і дивися, власну печінку дорогою не загуби!
У трубці хрипко розсміялися і зв’язок відключився. Швидка від’їхала.
Я пригледівся до чолов’яги, якого нам підсунули. Схоже, теж накачаний зіллям. Наказав його положити просто в коридорі - нічого страшного, очухається, знайде собі місце. А нам вартувало вибиратися звідси.

2
Останній, за нашим вагоном, виявився багажним. І біля нього зараз стояв автомобіль «Газ», із будки якого перекидалися якісь пакунки. Я наказав своїм «спортсменам», що, ніби, трохи пооживали, бо вже шепотілися між собою, підготуватися до десантування.
Тож коли розвантаження газону закінчилося і машина зібралася від’їжджати, я заскочив на підніжку її кабіни. В руках в мене був серйозний аргумент переконання, бо машина зупинилися. І ми почали своє переміщення. Першими вискочили «спортсмени» і витягли сплячого майора Михайла. Затим зійшла Юлія. Охоронці, за моїм наказом, прикрили за нами двері й подалися, як я їх й інструктував, акуратно доглядати залишений контингент. Звільняти всіх інших від оков вони мали виключно під вечір наступного дня, до тих пір добре доглядаючи, старанно і вчасно кормлячи й поячи, виконуючи всі прохання. І жодних побоїв! Невідомо, коли залишений люд ще прокинеться, але по пробудженню кожен мав відчути, що життя таки пішло на краще. Після ж остаточного звільнення люду охоронці вже не повинні були втручатися у вагонні справи, а просто зачинитися в себе і чекати кінцевої станції. Аби їхньому спокою більше нічого не заважало, я попередньо вбив усю тамтешню систему внутрішнього прослуховування, тож мав надію, що без там все піде за найкращим сценарієм.
А з людьми у кабіні «Газу» знайти спільну мову не склало труднощів. І, звичайно, я не просто тикнув у руки поштовикам дещицю знайдених у Михайла рублів, але ще і ласкаво їх перепросив. Коротко пояснив ситуацію, мовляв, роботягам-українцям без документів життєво необхідно обминути вокзальних ментів, бо їдемо на чергове будівництво.
- Аякже! Гроші точно зекономите! - вони живо відгукнулися. І експедитор, і шофер виявилися теж із наших країв. Тому причин для непорозумінь не існувало. Водій додав, що в цих місцях, ледь не кожен другий - земляк. Та довго розмовляти не випадало, супутники із експедитором закрилися в будці, а я примостився в кабіні. Певно відчуття омріяної волі передалося й мені, бо легені втішно затремтіли, наповнюючись свіжим нічним повітрям. Машина плавно рушила з місця.
Збоку проплила свіжо відреставрована будова вокзалу і якась нова висотка, що стояла ще за будівельною огорожею. Ми щасливо проминули безтурботно відкриту всім вітрам браму і майнули нічними вулицями міста.
Їхали недовго, хоча й зупинялися біля одного з пунктів обміну валюти, де я позбувся зайвих наразі зелених папірців. Відтак поштарі довезли нас до однієї з місцевих нічліжок і майнули далі в своїх справах, запевнивши нас, що вільні місця в цьому гуртожитку наявні завжди. І вони дійсно були. Після моєї розмови із працівницею закладу і щедрої оплати, нас розмістили в одній великій кімнаті з купою ліжок. Тож поки все складалося найкращим чином, принаймні, для тих, кого я тут залишав.
На прощання я тісно поспілкувався з кожним зі своїх земляків, вимальовуючи в їхніх головах вельми різне бачення мене, але однаковий для всіх них план на завтра. І видав кожному трохи грошей аби ці плани могли стати дійсністю. Домовилися зустрітися вдень в середині будівлі українського консульства, що містилося неподалік звідси. Хоча я й не збирався там з’являтися, але совість моя не протестувала і цього разу.
Потім із двома помічниками кремезнішої статури, що очікували на лавиці перед гуртожитком, ми взялися за останню справу. Відвели ще геть безтямного охоронця Михайла до найближчого багатоквартирного будинку. Легко давши собі раду із зачовганим кодовим замком, піднялися ліфтом на верхній поверх, і ще далі, крізь люк, на горище, де й залишили майора відсипатися. Аби сон протривав трохи довше, я ввів йому ще декілька кубиків снодійного. І, знову ж таки, нізвідки жодних заперечень не надійшло.
Повернувшись до гуртожитку, я відпустив своїх тимчасових помічників, заодно, прибравши з їхніх голів зайві спомини. І привітав Юлію, котра смиренно ждала мене при вході. Приємно було, що вона нікуди не поділася. Але навряд чи я встиг їй аж так сподобатися, просто паспорт жінки увесь той час, який я витратив на облаштування майора Михайла, складав у моїй кишені компанію всім іншим документам. А ще я пообіцяв, що візьму її із собою до аеропорту, і найближчим рейсом відправлю до Москви. І, що важливо, це справді було нашою спільною метою.
І вже менше аніж за годину випадковий приватний перевізник м’яко пригальмував своє авто перед невеличкою будівлею з природною для навколишньої місцевості назвою – «Рощино». Я за своє життя бачив і значно гірші аеропорти при великих містах, але зараз, після довгої подорожі в тісному купе, усе навколишнє сприймав із щирим захопленням. Але для повноцінної насолоди, як завше, не вистачало часу. Потрібно було поспішати, ось-ось мала розпочатися реєстрація на найближчий рейс до Москви.
Я попросив Юлію зачекати в залі й підійшов до квиткової каси. І нам сьогодні продовжило щастити. Бо я примудрився взяти потрібне, не дивлячись на те, що всім іншим дама на касі ввічливо, але твердо нагадувала про літній сезон, додаючи одне і те ж сакральне: «- на найближчі рейси квитків немає! Немає і все!».
Але для нас вона дуже й дуже постаралася, навіть відмінила чиїсь бронювання. Бувають ж бо такі людяні працівниці! І нехай не обійшлося без чималих грошей і легкого навіювання, але головне – результат! Подвійний і різносторонній! Бо летіли ми з Юлею на різних літаках, в різний час, і в різні сторони. Але мого настрою це майже не псувало - квиточки гарантували кожному з нас, не дивлячись на затримки багатьох рейсів, переліт в іншу реальність. Та ми стояли в черзі на реєстрацію на найближчий рейсу до Москви і мовчали - виснажені фізично і сутнісно задля будь-яких зовнішніх проявів емоцій. І я знав, що у моєї тимчасової супутниці були всі підстави почуватися значно гірше, аніж вона це проявляла. І безсумнівно, вона відчувала, що з нею таки щось не те робилося в останні дні, нехай я і запевняв, що просто знайшов її у безпам’ятстві в одному з купе провідників. А що вона там робила, куди і з якою метою їхала? За супровідними документами цей вагон перевозив люд в якийсь санаторій. Можливо вона їх супроводжувала. Не випадково в купе знайшовся і паспорт, і її особиста одежа. Що про це я міг їй зараз іще сказати? . Вона не вірила мені, але й відмовлялася шукати інші можливі варіанти й версії. Наче відсторонюючись від важчих роздумів, переживала чи не загубила свій мобільний телефон, з яким ніколи раніше не розлучалася, турбувалася, чи вдасться тепер поновити номер. Тому дала і свій домашній – бо, можливо, розминемося, загубимося, а вона хотіла зі мною ще поговорити, справедливо підозрюючи, що я можу розповісти більше. І я підтвердив, що невдовзі повернуся в Москву, і буду радий зустрітися.
- Сергію, пообіцяйте, що зателефонуєте мені.
Її очі наче винувато ковзнули по мені.
- Обіцяю.
- Ви курите?
- Інколи. Та зараз не встигаємо.
- Пробачте, я, схоже, заплуталася в житті, і в голові в мене повна каша, якось усе не так, і почуваюся зле.
Ще б пак, після всього того, що з нею сталося. Але передавати жінці все сказане про неї Михайлом, я не міг, хоча ті слова щось та й значили. Вже підходила черга і Юлії перейти через межу, яка відділяла все тутешнє від світу, в якому злітають в небо навіть закінчені песимісти, а щось важливе так і залишалося несказаним. Здавалося, що між нами тільки одне коротке, нехай і неймовірне знайомство, яке приречене потанути в пам’яті швидше, аніж гадається, але ж було ще щось.
Ми стояли за декілька кроків від зони контролю, коли мені прийшла до голови ця думка, схожа на передчуття. Трясця! Вловлені при відновленні Юлині короткі згадки тільки зараз зв’язалися в моїй голові зі словами майора в одне ціле. Тож я пристрасно і зашепотів їй на вухо.
- Юліє, послухайте мене уважно, це тільки моя здогадка, але вона має під собою серйозні підстави. За жодних обставин не повертайтеся до себе додому! Чуєте? Розумієте мене?
- Ви зійшли з розуму, Сергію!
Юлія спробувала відсторонитися від мене, але відштовхнути чоловіка, в грудях якого спалахнула раптова пристрасть, не легко, хоча в моєму випадку і йшлося поки лише про передчуття детектива.
- Юліє, я, схоже, зрозумів яким чином і чому ви потрапили в цю халепу. І ви потрапите у неї знову, якщо зараз повернетеся додому. От скажіть, а ключі у вас збереглися? Ні? І чому б це?
- Ні, ні, про що ви таке говорите, ключі загубилися, певно, разом із телефоном і сумочкою, але я в подруги запасні тримаю.
- Ви маєте родичів, батьків?
- Я залишилася сама.
Все збігалося. Отже не випадково вона опинилася в цьому вагоні, зовсім не випадково!
- Слухайте, найбільш імовірно, що вас прибрали з Москви суто з-за вашої квартири. Скільки вона зараз коштує? Півмільйона? Мільйон? Оце і є ціна вашого життя… І ціну вже оплачено. Ось вам іще трохи грошей, у мене просто більше немає з собою, - зніміть житло, але не з’являйтеся ні на роботі, ні, тим більше, не заходьте до різних своїх знайомих. Я вас завтра-післязавтра знайду, – передаючи жінці гроші, я написав прихопленою в купе ручкою адресу однієї зі своїх поштових скриньок, - ось мій мейл, напишете мені й домовимося про зустріч. Але жодних ініціатив і контактів із силовими структурами! Шансів, що ви натрапите там на чесного виконавця, який на серйозній посаді, – обмаль. Почекайте на мене, всього лише пару днів, і не ризикуйте, добре?
- Чому, чому, ви так лякаєте мене, раптом все не так, і я випадково потрапила у цю халепу?
- Юліє, не виключаю і таке, але зараз ви ще частково в трансі, в забутті, а коли це промине, то можете пригадати, що вже продали свою квартиру, і навіть отримали гроші, хоча де вони, навряд чи колись дізнаєтесь. Не виключено, що й числитеся ви вже, як особа, що вибула у невідомому напрямку. Те, що в паспорті у вас написано зараз, ще нічого не значить. Бо раптово знайдуться документи, які підтвердять іншу ситуацію. І до суду така справа навряд чи коли дійде, бо ваш мільйон уже поділений між усіма зацікавленими сторонами.
- Господи! - Юлія завмерла у моїх руках, безпомічні сльози наповнили її очі, - хто ви, Сергію?
- Юліє, спробуйте дослухатися, не наробити нових помилок, і дочекатися, можливо я вам допоможу іще раз. В мене є потрібний досвід. А ваші вороги неймовірної сили. Тож будьте обережною.
Юлія пройшла зону контролю. Підняла невпевнено і прощально долоню. І наче якась кішка протягнула пазурами по моєму нутру - мені було щиро жаль цю симпатичну жінку. І я сподівався, що їй вдасться вийти зі своєї халепи. А ще здалося, що зараз чорнота ночі над нею вже не така густа, як на початку, коли я вперше побачив її. Але вражала й моя залежність від нової, вчергове зустрітої жіночої слабкості. Невже не маю від подібного жодного захисту? Чи тільки одна, суто моя, жінка здатна лише й оберігати від подій з усіма іншими? І хто вона, ота жінка? І де її шукати?

3
Мій рейс посунули аж на одинадцяту ранку. Нехай і летів я не до Москви, а в напрямку протилежному, та проблеми з погодою в ці дні були повсюди. Проте й слово «летіти», як на мене, не надто точно виражало характер майбутньої подорожі, бо що це за політ, коли в Омську о п’ятнадцятій, у Новосибірську о сімнадцятій, а в Красоярську аж о двадцятій? Але мені й так пофортунило, бо ще донедавна звідси в тому керунку літаки взагалі не літали. І це було лише першим потрібним кроком.
Доступу до Інтернету в «Рощино» я не знайшов. Залишалося сподіватися, що знайду вхід у мережу в аеропорту Омська чи ж бо Новосибірська, бо вояж на схід я мав би підкріпити більш вагомими речами, аніж одним лише своїм бажанням. Зрештою, я покидав українське місто Тюмень без жодних пригод і це виглядало вдалим початком. Мій вигляд у Михайлових шатах і з його ж дипломатом у руках у місцевих міліцейських сержантів жодних запитань не викликав. Та й паспортний контроль я вже давно навчився проходити взагалі без документів. А тут у мене був найсправжнісінький паспорт! І те, що він виписаний не на моє ім’я, абсолютно нічого не змінювало. Де ще, як не в цій країні, так довго носилися із тим, що всі - брати і сестри - тож і я усім тут і друг, і товариш, і брат, а зважаючи на службове посвідчення, ще й рівніший за інших. Думаю, що з таким чином налаштованою біоенергетикою, я зі своєю ксивою пройшов би і до серцевини Кремля. Цікаво, яка вона в дійсності?
А сам літак мені сподобався – невеликий, європейський, затишний. Та й двигуни, як в Ан-24 не гуркотіли над самим вухом. Тож прокинувся я вже в Омську.
Нам дали годинку на ознайомлення з досить нудними видами на прилеглу територію і, головне, - на розминку затерплих суглобів. Але нічого більше з цієї місцини і не вдалося б витиснути. Потрібного мені якісного зв’язку з великою землею і тут не було.
Потім ми зробили черговий стрибок до Новосибірська, де отримали ще годину на рекреацію. А потім уже взяли остаточний курс на Красоярськ.
Та в Новосибірському «Толмачово» я знайшов те, що марно шукав в інших місцях. І нехай часу було обмаль, зате якість Інтернету в місцевому відділенні зв’язку виявилася цілком задовільною і жодних обмежень у доступі. Тож я легко вийшов на одну із надійно прихованих копій своєї бази даних. І, отримавши необхідну інформацію, відразу підмів і її, і свої сліди в тих місцях. Звичайно, якщо кваліфіковано покопатися, то дещо може і вдалося б поновити, але скільки зусиль пішло б на дешифрування і на інші нюанси поновлення – невідомо. А виграти час для мене зараз чи не найголовніше. Відтак, отримавши і задіявши необхідні інструменти, я увійшов у мережу центрального офісу МНС, як подих коханого у наснажені легені любаски - себто, без жодного насильства, по взаємній згоді спраглих контакту сторін. Порившись у тутешній базі даних, підготував і пропустив крізь сервер центрального апарату конфіденційний наказ про направлення майора Михайла Івановича Шатуна у службове відрядження в рамках програми «Антитерор» до Сибірського регіонального центру зі спеціальним дорученням.
За власноруч сотвореною легендою я мав передати пакет-доручення безпосередньо тамтешньому начальству і далі просто вести спостереження за виконанням поставленого звище завдання.
Я потурбувався аби інформація про мій візит була надалі скерована і на головний сервер ФСБ помічнику начальника УФСБ у Красоярському краю, котрий, заодно, був і керівником апарату оперативного антитерористичного штабу, т. Копуніну В.Ю. Ця робота зайняла в мене трохи часу, і я ледве не спізнився на літак, поспішно затираючи свої сліди-доріженьки до і від святая-святих державних служб.
Повідомлення з Москви мало надійти до оперативного чергового в Красоярську лише за декілька годин. Судячи з того, у який грубезний список документів до відправки це повідомлення потрапило, та ще й під кінець робочого дня в столиці, прийти раніше йому не допоможе навіть статус «термінового». Я розумів, що цими діями переходив геть усі межі, і про збереження мого інкогніто в цій країні далі не могло вже бути й мови, але не бачив іншого виходу. Хіба, що сформувати партизанський загін з тутешніх ведмедів, і з ним брати одне за одним міста й села, і численні табори навколо них. Та після нещодавнього випробовування в санаторному вагоні мене вже нічого особливо не лякало.
Заснувши, в польоті я чомусь знову повернувся до образу Юлії - до побаченого нещодавно її тіла, і до останнього погляду, дарованого нею мені при розставанні. Але втримати одночасно і ту, і ту красу ніяк не вдавалося, видіння танули і знову танули попри всі мої бажання. Можливо, наші лінії природно ніяк не перепліталися, хоча жіноча аура була й мого типу. А потім оголосили посадку і я сни остаточно покинули мене.
До Красоярську літак прибув точно за розкладом. І це, разом із непоганими загалом передчуттями, щось та й значило. І, знову ж таки, поспішати я мав повільно. Тому деякий час просто сидів у залі очікування і вловлював вібрації тутешньої тверді, наче записуючи її в свої спільники. Потім вивчав навколишню обстановку, що нічим не відрізнялася від загальної в літній сезон по країні, та й сам аеропорт нічим особливим не виділявся, але назву мав гарну – «Черемшанка».
Після декількох марш-кидків перельоту було особливо приємно відчувати під ногами надійну твердь, та, вочевидь, мені прагнулося лише чимдалі відійти нею від мимовільних пригадувань подорожі отим санітарним вагоном. Роздумуючи над планом дій, я трохи пройшовся, озираючись по сторонах. Відтак, взяв таксі і скерував його до центру міста. Ледь не відразу в очі кинувся ще один тутешній аеропорт, вочевидь, старший брат «Черемшанки». Там стояли декілька «Боїнгів» і щось поменше, у низьких уже сутінках не надто виразне, тож розгледіти більше не вдалося.
Досить швидко діставшись околиць міста, ми дещо сповільнилися, як мені здалося, на навіть посеред літа заморожених вулицях, але дісталися готелю „Красоярськ” іще до дев’ятої вечора.
Я розрахувався із таксистом і не спішно ввійшов у готель, але тільки для того, аби декілька хвилин по тому, непомітно для свого попереднього, та й інших місцевих таксистів, вийти звідти із чималою туристичною групою. У зручну мить відділившись від галасливого колективу, що збирався сісти в свій автобус, я дещо відійшов від готелю, упіймав першу машину, назвав адресу і невдовзі вже виходив у потрібному місці.
Не знаю, як себе почували інші, але мені на вулицях імені Дзержинського завжди ставало не по собі. Не те щоби моторошно, але відчуття мертвотності виникало. Та, зрештою, де ще повинні були міститися в Росії, як і в колишньому союзі, силові структури, як не на вулицях з подібною назвою? А тут вони ще й перебували в одній будівлі. Та що поробиш, цього пункту у плані дій я ніяк не міг оминути.
Тож провівши поглядом автівку, яка мене сюди доставила, я демонстративно поглянув на циферблат наручного годинника, знятого з руки того, чиїм іменем я зараз мав скористатися, - п’ятнадцять по дев’ятій вечора. Почали!

4
Та ким би себе я зараз не вважав, ледь торкнувшись зачовганих величезних дерев’яних дверей, виразно відчув, як щось здригнулося усередині мене. Проте самі двері до зібраних у цій будові похмурих установ, відкрилися напрочуд легко. І хто би сумнівався! Як і кожен виходець із СРСР, я добре відав, що туди це завжди так, а ось у зворотну сторону вони рухалися значно тугіше. І вчергове здивувався, що вв’язався у все це ніби з власної волі. Невже це й був той шлях, яким я за життя мав пройти? Цікаво куди, і якщо є щось потаємне, то в чому воно? І якщо існують речі приховані, а в цьому я не мав жодних сумнівів, то й все те, що я бачу зараз навколо себе, зовсім не найважливіше, що, можливо, стається в цей час?
Але досить сумнівів - моє обличчя має зараз переконувати всіх і вся, в тому числі й бюст самого Дзержинського, що оце впирався в мене з глибини вестибюлю своїм гостроносим зором! Тож і черговий офіцер на другій хвилині розмови зі мною уже витягнувся у «струнко». На третій зв’язувався із прийомним відділенням регіонального управління ФСБ. Доповідаючи, черговий трохи плутався, тому я попросив, аби він передав телефонну трубку мені. Я ще раз представився майором ФСБ Михайлом Шатуном, тимчасово відрядженим у Красоярськ із центрального апарату МНС у зв’язку із проведенням важливої операцій в рамках програми «Антитерор». Почувши невдоволений тон відповідей, жваво додав, що в будь-якому випадку робитиму те, що вони вважають за необхідне. І готовий доповісти особисто, чи ж бо можу просто залишити пакет черговому.
Вочевидь я розмовляв з помічником одного з керівників, бо він, зрештою, попросив мене не класти слухавки й зачекати декілька хвилин.
І, справді, невдовзі з трубки почувся ще грізніший рик невдоволення.
- Послухайте, не знаю хто ви там, майоре, даю вам тридцять секунд – поясніть, про що йдеться.
Я, звісно, вже довідався від чергового офіцера, хто саме говоритиме зі мною.
- Товаришу генерале-лейтенанте, пояснити по телефону і в присутності сторонніх осіб ніяк не можу. Але йдеться про події екстраординарні. Власне з-за них і відряджений сюди з Москви.
- Тоді якого дідька ви там стоїте! Піднімайтеся!
І генерал, схоже, кинув слухавку.
Ясна річ, я розумів, що підніматися, не значило кудись поспішати. І дійсно, невдовзі у вестибюль широкими парадними сходами зійшов кремезний капітан із поглядом голодного вовкодава. Підозріло оглянув мене, вислухав доповідь чергового. Та вдягнутий мною образ майора Шатуна не викликав жодних запитань. і мені подумалось, що на відміну від, наприклад, уважної журналістки, чи касирки в банку, з такими самовпевненими виконавцями чомусь завжди простіше. Можливо тому, що вони упевнені, що кожен раз діють не самі по собі, а є складовими великого й чіткого механізму, що не може помилятися, і тому завжди націлені на чимшвидше виконання будь-яких наказів начальства. Проте таким начальником міг стати і будь-хто, навіть я. Але їм що до того? Головне, аби хтось командував і максимально чітко, і служба йшла, як і повинно.
Тож невдовзі удвох із капітаном ми піднялися на другий поверх помпезної будови, пройшлися довжелезним коридором, і, проминувши строгу приймальну, постукали у двері, вочевидь, одного із замів найвищого начальства.
Звичайно, свідки для майбутньої розмови стали би зайвими. Але цей капітан таким уже не був. Зрештою, як і черговий ФСБ, ледь не відразу приручений мною, що й представив мене капітану-ад’ютанту так, як мені хотілося, і записи у своєму журналі зробив відповідні. А цього офіцера я узяв під свій контроль з першим потиском руки і декількома дружніми словами - міцна статура і службові навички, як грубі й доглянуті стіни замку, не мають жодного значення, коли ледь не всі двері й вікна надійно не зачинені. А таке розкриття із офіцерським єством вчиняють ще в училищах, і на все життя. Кому, як не мені, це було знати?
Тепер, аби втілити свій план, залишалося попрацювати і з генералом.
Коли ми ввійшли до його кабінету, він уже йшов на зустріч. Суворий, підтягнутий, ще не старий, уважний і не особливо пихатий. І хоча й відчувалося, що не раз випробуваний життям, але чорноти в собі мав значно менше, аніж узяті мною щойно під контроль його підлеглі. Стара школа. Я з такими колись зустрічався в житті. І нехай то були не гебісти, а справжні вояки, але, схоже, ідеологічна основа в них була спільна.
- Ваші документи, майоре, - дещо втомленим голосом промовив він і пильно глянув у мої очі. Даремно глянув. Бо все, що далі не сказав би я йому, він вже сприйматиме за абсолютну істину. Очі ж не лише дзеркало – вони й безпосередній вхід, через який завжди можна було послати не лише відповідні імпульси, а й частину свого єства.
Тим не менше, я витягнувся струною і чітко, як те й повинно за уставом, представився. Зрештою, як колишньому вояці, це далося мені не важко. Завершивши, я протягнув генералу «своє» службове посвідчення, і він уважно взявся його розглядати, та це було швидше тихим відлунням, легкою тінню від значно глибших процесів, які у цю хвилину проходили між нами.
- Щось ви засиділися у майорах, Михайле Івановичу, - промовив уже дещо лагідніше господар кабінету, скеровуючи помахом руки до одного зі стільців на краю свого великого столу.
- Я теж так вважаю, товаришу генерал-майоре.
Генерал подав знак своєму ад’ютанту підійти.
- Продивись посвідчення, і все, що є на нашого майора, відразу сюди. І ось ще ці папери візьми. А ви, майоре, доповідайте.
Що ж, все правильно. Така поведінка вже на рівні інстинктів. Я міг зупинити й це, але генерал мав бути генералом. Та й самому цікаво, що там про «мене» напишуть.
Я дочекався доки капітан покинув кабінет, теж діючи, як те й повинно робитися. І лише тоді взявся доповідати.
У кінці свого спічу я висловив обережну думку, що, безсумнівно, є підстави зв’язатися і з губернатором, і з начальником УФСБ краю. Ясно, що свою думку, зазвичай, я мав би залишати глибоко при собі, але не цього разу. І промовив усе це я найделікатнішим тоном, аби генералу й на думку не спало, що я аж надто далеко зайшов за межі своїх повноважень. Хоча мій голос лише супроводжував інші, вагоміші дії.
Він у задумі, наче розмовляючи сам із собою, зауважив:
- Клопонін на виїзді, наш разом із ним. Але що робити, справа, бачу, потребує.
У двері постукали. Ввійшов ад’ютант.
- Дозвольте. Інформація, яку ви бажали бачити, - і передав генералу аркуш паперу.
Той втупився в текст. Затим відклав його вбік і відпустив свого помічника.
- Значить в анти терорі працюєте, Михайле Івановичу. Добре. Самі ж розумієте, перевірка – наш обов’язок. Та з мене і спитають, якщо щось не так. Отож отепер можна і верхи потурбувати.
І навіть попри мій делікатний тиск, він ще вагався. Але, як це завжди стається, коли подаєш інформацію різними каналами, начальство про все дізнається першим.
Різко задзвенів старомодного виду дротовий телефон. Генерал підняв слухавку. І в кабінетній тиші гучно забриніло кожне слово, що прилітало каналами спецзв’язку.
- Доброго вечора, Петровичу, і що в тебе там? Поки тихо? Ти впевнений? А ось до нас цікава депеша щойно прийшла, тебе ще не ознайомили? Ай-яй-яй, а нас вже напрягли нею. Звісно з грифом, але якось аж надто відкритим текстом. Колеги в центрі теж нею здивовані. Але ж у нас стільки структур б... нині розвелося. І копають один під одного. Так от, там ще пишуть, що й пакет буде доставлений кур’єром для реагування. Можливо, чергова перевірка, чи там що. Я вже розмовляв із губернатором. Він вирішив не грати в розумників і не тягнути резину, і якщо це не якась помилка, то піднімати служби. Так що давай, дій згідно ситуації, і в разі чого – доповідай.
Голос по той бік видавався добряче підхмеленим, і дещо грайливим, наче промовець хизувався перед кимсь іще по той бік мережі, в основному говорячи, і мало слухаючи.
- Анатолію Павловичу, тож я й кажу. що ось кур’єр вже переді мною. Пакет при ньому, я ознайомився. Все дійсно виглядає вкрай серйозно.
- І звідки він такий заявився? Особу перевірили? «Антитерор»? Чув про таких. Активність проявляють, усюди влазять, доводять свою потрібність... Та що там, кажеш, в пакеті?
- Анатолію Павловичу, маємо два тривожні пункти. Перший – одним із поїздів прибуває сьогодні-завтра до нас вагон з чималою групою чоловіків, які, як тут написано, можуть бути озброєні. Скеровані в наші краї невідомо ким і з неясними цілями. Вагон орендований, начебто, задля доставки хворих на санаторне лікування. За документами ніби банальні алкоголіки, але й можуть перебувати під психотропним впливом і бути здатними на дії терористичного характеру. Найцікавіше, що, зі слів майора, цей канал діє вже декілька років, - і в нас тут є й табори, організована підготовка…
- Б..., це що, жарти? Яка до чорта, організована підготовка, до чого??? А другий пункт?
- А другий пункт якраз про це. Маємо місцезнаходження таборів, де така підготовка, начебто, й відбувається. Утім, точні координати тільки щодо одного табору. Це покинуті золоті копальні - від нас 75 кілометрів угору Єнісеєм і далі ще п’ятнадцять вздовж ріки Кулюк. Та встановлено, що тільки туди з весни вже завезли більше трьох сотень осіб чоловічої статі. Ось така от картина. Дивно, що про це їм відомо…
- Нам невідомо, а Москві відомо?! Ти розумієш, чим це може обернутися! Що там ще цей твій гість каже?
- Та каже, що він лише кур’єр і спостерігач. А справа делікатна, бо з нею пов’язані посадовці і в Москві, і у нас. Каже, що в тому таборі, на Кулюку, є дехто під прикриттям, із центрального управління, і він останніми днями перестав виходити на зв’язок, тож ситуацію потрібно негайно вирішувати. Востаннє звідти надійшла інформація, що в Красоярську готується подібне тому, що було в 2002. Але валити будуть усе підряд, і чи не першою ГРЕС! Маячня якась перевірка готовності, учбова тривога, але…
- Може й учбова, але чогось нагадує мені ця історія колишню - із Годорковським, коли в конторі брат на брата йшов. І було так само неясно. А рішення приймав жорстко й одноосібно сам Михайло Іванович. Нам потрібен цей заміс? Йпрст... Петровичу, схоже, таки маєш усіх піднімати, й негайно! Але наразі до конкретних дій не приступай, поки не поговорю із отцем рідним. Передам йому твою вхідні.
- Може ще раз Москву потривожити?
- І довго пояснювати їм серед ночі, які ми тут дебіли? Не знаємо, що у нас під носом коїться? Чи забули, як реагувати, чи проводити навчання? Це ж, як ти і зауважив, може бути й проста перевірка, а ми як цуцики. Отже акуратно і без поспіху! Будь на дроті.
- Так точно, товаришу генерале-лейтенанте.
Генерал-майор поклав трубку і присів. Задумливо поглянув на мене.
- І чому мені здається, що все це вкрай туманна історія?
Відтак узяв у руку телевізійний пульт і, поперемикавши канали, зупинився на футболі. Бо саме на це я і перевів його увагу.
- Ех, Михайле, учорашню нашу ганьбу бачив? Чорт-знає що! Але знавці кажуть, надія є, ще заграють. У таких випадках найголовніше що? Настрій! Потрібна правильна установка, налаштуй команду - і результат буде!
Хто б сумнівався, та не зашкодило би й усе інше. А «отець рідний» - певно, глава краю, Клопонін. Принаймні, саме про нього думав цей черговий генерал, коли розмовляв зі своїм безпосереднім начальством.
На екрані транслювали закінчення першого із вечірніх матчів другого кола. Чехи програвали «один-два» португальцям і намагалися щось вдіяти, але у порівнянні з минулими роками виглядали повільними, - постаріли, втратили швидкість. Цікаво, мабуть, і я нині такий же, думаю про себе одне, а, насправді, лише дряхлію? Але ж це якщо суто про фізичні дані, бо з іншими речами точно навпаки.
Португальці, наче стиснута пружина, час від часу стрімко і небезпечно контратакували, створюючи нові гольові моменти. Ось черговий провал чехів у атаці, пружина різко розжимається, м’яч у Крістіану Роналду і гол. До побачення, чехи.
- Ех, не той Недвед. Немає командної гри, прямо як у нас вчора. А, майоре? Кожен сам за себе, іншого підставити намагається.
І знову заголосив телефон. Генерал узяв трубку і нервово підвівся. Голос того, хто дзвонив цього разу був іншим, але теж достатньо гучним.
- Значить так, Сергію Петровичу, ми вже тут, на місці – в себе. Я дав добро, організовуйте заходи. Але без надмірного ентузіазму, ми з твоїм шефом порадилися і прийшли до висновку, що все це таки найбільше схоже на навчання. Та ось і він зайшов. Анатолію Павловичу, приймайте керування.
Голос змінився і в ньому я впізнав того, що дзвонив першим.
- Петровичу, чув? Значить діяти обережно, і дуже бажано, аби без мертвих тіл.
- Самому брати отой Кулюк, чи як?
- Та ні, самому не потрібно, піднімай Іванова, його групи захоплення а що вони робитимуть, контролюй особисто, лети з ними в той Кулюк! Заглянути під кожен кущ, кожне дерево. І всіх сюди «до вияснення». І щоби тихо й акуратно. І постійно на зв’язку! Все інше в місті ми самостійно організуємо. За півгодини збирається штаб нашого «Антитерору». Тож, що там у нас для таких ситуацій прописано, те й виконуй! Все ясно?
- Так точно. Все ясно, товаришу генерале-лейтенанте. Дозвольте виконувати?
- Давай!
На цьому розмови завершилися і почалася загальна біганина, яку я спостерігав, сидячи в приймальні, і слідкуючи за виконавчими спроможностями капітана-ад’ютанта.

5
Зрештою, і сам генерал-майор виявився непоганим організатором й виконавцем, і менше аніж за годину п’ятірка вертольотів уже здійнялася у не по-літньому важке сибірське небо.
У цивільній одежі був лише я. І то мені видали накидку з особливими мітками, аби спецназ у темряві не переплутав. І це виглядало вельми розумно.
Дорога не видалася довгою, хоча мені й сподобалась, бо летіли в основному над живою величною рікою, якій ніч додавала особливого блиску. І нехай саме наш вертоліт присів не зовсім на точці призначення, але особливо чекати не довелося - хлопаки з груп захоплення моторно впорались із поставленими завданнями. Після цього нам із генерал-майором дали «зелене світло» і ми знову піднялися в нічне небо і, перелетівши через невисокий лісистий пагорб, опустилися просто біля щойно взятого об’єкта.
Він уже був максимально освітленим, як залишками місцевого освітлення, так і додатково – з потужних переносних установок. І видовище було доволі сумним. В улоговині поміж двома лісистими хребтами за двома рядами колючого дроту, ясна річ, містився зовсім не військовий, а справжній концентраційний табір – з вишками, низькими дерев’яними бараками, і серйозної висоти териконом пустої породи поруч. Одна із чотирьох сторожових вишок горіла.
Над темними хребтами продовжували кружляли вертольоти, я так зрозумів – зі спецустаткуванням, вочевидь, вичислюючи можливих утікачів. Час від часу з навколишнього лісу долинав гавкіт псів, але пострілів не лунало.
В сам табір наша групка офіцерів на чолі з генералом увійшла через широко відкриті подвійні ворота. Під огорожею, під наглядом озброєних бійців у масках на землі лежало з десяток вдягнутих в темні однострої осіб, вочевидь охоронців, і поруч декілька нерухомих сторожових псів. Що ж, спрацювали достатньо чисто і прогнозовано, хіба що сторожові пси у полон не здалися.
Із бараків і землянок тимчасом виводили й збирали посередині табору, окремо від охоронців, і самих невільників. Їх на поверхні виявилося не так і багато - з два десятки жінок і чоловіків. Певно, з обслуговуючого персоналу, бо ці аж ніяк не могли бути терористами. Згідно знайдених в будинку адміністрації паперів, за двома рядами колючки зі сторожовими вишками, під наглядом озброєної охорони містився суто лікувальний заклад. Та основна його рекреаційна частина знаходилася, знову ж таки, за паперами у цілющій соляній шахті. І вона дійсно була присутня, але зовсім не соляна.
Безпосередньо захопленням керував полковник Іванов, чий підрозділ і працював зараз на цьому об’єкті.
Мені сподобалися дії полковника, бо він особливо не очікував на розпорядження командування, а робив, те, що мав. У тому числі, зайнявся підйомом тих, що знаходилися наразі під землею. І генерал-майор, з яким я сюди прилетів, ні в чому не заважав йому. Звісно, він так себе поводив і через мою дотичність до всього цього рейваху, але й сам не мав жодного стосунку до подібних чорних «бізнесів». Тому я вирішив допомогти генералові не стати крайнім у всій цій історії, що не тут розпочалася, і зовсім не тут і закінчиться. Ясно, що досвідчений генерал іще перед початком операції захоплення виклав командуванню свої сумніви щодо дійсного терористичного призначення об’єкта, але виклав їх таким чином, що отримав зі штабу пряме підтвердження попереднього наказу – «негайно взяти під контроль!». Утім, сюди вже летіли і безпосередній його командир, і губернатор, аби на місці з’ясувати ситуацію. Бо ж одна справа – зачищати територію, і зовсім інша, як її далі облаштовувати.
І добре, що ми встигли ще до прильоту облаштовувачів вияснити що й до чого, - група спецназівців спустилася в шахту і видала «на гора» істинний лик ситуації. Шахта, нехай і вкрай по-варварськи, працювала і зараз, під зав’язку наповнена своїми невільними мешканцями - живими і мертвими. Їжу і воду вони отримували взамін за підняту нагору золотоносну породу. Просто так вийти на поверхню вони вже не могли, та й не потрібні вони були нагорі, залишаючись назавжди внизу. Але все це стало відомо лише після підйому нагору перших бранців.
Після приземлення свого вертольоту, «облаштовувачі» і «залагоджувачі» поверхнево оглянули табір, і, на щастя, не зупиняючи підйом люду з шахти, запрагнули побачитися тет а тет із тим, з кого все й почалося. І відмовити їм я ніяк не міг, та й часу для продовження своєї авантюри ще трохи мав - принаймні, доки в Москві не розпочнеться новий день. Тому підійшов я до доповіді строго й принципово, вклавши усі свої таланти у сповнену магії промову, після якої генералам і чиновникам стало зрозуміло, що діяти потрібно й далі, і діяти правильно. Все ж таки я привіз із собою конкретну проблему, і частина цієї проблеми – невідомі Москві табори, і не тільки. Бо, навіть, за формальний відступ від порядку вирішення таких справ передбачалася відповідальність і суворі оргвисновки, край багатий, а «голодних» і близьких до царедворця у країні вистачало.
Єдине, що я намагався – не потрапити на службові камери. Тому доклад в тісному колі без зайвих свідків мене цілком влаштував, зрештою, як і слухачів. А вони, хоча й виглядали вже дещо протверезілими, але ще далекими від звичної денної своєї форми.
Так чи інакше, а рух навколо продовжувався – бігали медики, розгортали свої палатки МНС-ники, і, головне, й далі піднімати з шахти нещасних роботяг. Їх витягували по п’ятеро-шестеро підйомником для породи, бо іншого способу не було. Вочевидь, оцим шляхом невільників і опускали під землю, і саме так отримували вони згори питво і харчі. Хоча далеко і не всі. Опущені у шахту офіцери доповідали, що подібного до тутешнього жахіття ще не бачили, навіть на подібних об’єктах в Чечні. Вочевидь, тутешнє виробництво «взамін на життя» взагалі не зважало на будь-яку ефективність. А раби внизу якось між собою розберуться. І старші знизу давали знати, коли їх починало знову не вистачати. Тож невільників підіймали і підіймали. І я знав, що й чоловік моєї львівської знайомої живий і знаходиться тут, унизу, - ледь не фізично відчував це. І от, нарешті, і його витягли нагору. На той час уже чоловік сто були підняті на поверхню і сиділи, лежали на майданчику, недалеко від штольні, ховаючи очі від яскравого світла прожекторів. Виглядали вони однаково - виснажені сіроманці, у драних брезентових робах, гнилих кирзаках, хоча були між ними й зовсім доходяги. І за повідомленнями під землею ще вистачало народу, живих, принаймні, не менше сотні, а то й більше, бо шахта була чималою.
Біля піднятих на поверхню вертілося декілька лікарів із еменесників і ще якісь представники невідомих мені служб. Василя ж, за моїм проханням, нашвидкуруч вмили, оглянули, і ніби нічого такого надзвичайного, окрім помітного виснаження, не виявили. Затим перевдягнули у знайдені у жилому блоці охорони цивільні шати.
Сам Василь, як і інші, перебував у шоковому, але цілком притомному стані. Схоже, перед опусканням до шахти, задля більш свідомого служіння, їх усіх повертали до тями, а може вона там, внизу, поверталася й самостійно.
Ми з Василем якось бачилися у Львові, але я сумнівався, що він мене ось так, відразу, і розглядить, та ще й після усіх пережитих випробувань. Та він упізнав, хоча й не кинувся на шию, за що я був йому щиро вдячним. Зважаючи, що пробув він тут не так вже й довго, я мав надію на швидке його відновлення, якщо, ясна річ, нам вдасться вирватися з цих ведмежих країв. І це поставало черговим невідкладним завданням, за вирішення якого я відразу й взявся. Перебування поруч із такою кількістю спецслужбовців ставало з кожною годиною все загрозливішим. Кожна авантюра має свої чіткі кордони, за якими стає чистим безумством, і ці кордони вже проглядалися разом із світлішанням обріїв.
Група другорядних чинів поверталася назад, в Красоярськ, залишивши розгрібати ситуацію на місці генералу Петровичу, і я досить легко умовив їх прихопити й нас із щойно порятованим «агентом». Для цього довелося підіймати у повітря ще один гвинтокрил, але чого не зробиш для московського гостя, який тут таке неподобство допоміг виявити, і яке ще міг допомогти й остаточно залагодити. Але чого не зробиш для московського гостя, який таке неподобство допоміг виявити, та ще й мав би його, разом зі всіма і залагодити.
З нами полетів і мій знайомий капітан-ад’ютант, якому, ймовірно, доручалося наглядати за мною. Та він теж перебував під абсолютним моїм контролем, тож командування над нашою невеличкою групою залишилося суто при мені.
Цього разу ми пролетіли навпростець над лісами і, певно, саме тому вже за якихось півгодини опустилися на околицях Красоярська, де на високоповажних пасажирів очікувала група автівок, серед яких і службове генеральське «Вольво».
Підсівши до прапорщика-водія на переднє сидіння, я вже за декілька хвилин повністю пригасив у його бідолашній голові все зайве, окрім одного – ти просто водій, і уважно виконуєш усі настанови. І ми помчали, спочатку вслід за кортежем, але потім відстали від них.
Схоже, марево надії здіймалося й на тутешньому обрії.

6
І найперше, ми мали привести себе до порядку. Тож ад’ютант за моїм проханням і «запросив» нас на розташовану зовсім поруч генеральську дачу, благо його дружина й двійко дітей нещодавно відлетіли на Чорне Море, здається, в Сочі.
І за якихось п'ятнадцять хвилин ми вже заїжджали у двір двоповерхового особняка, що в першій лінії подібних будов глядів у бік недалекого звідси Єнісею. Поважне оточення, загальна охорона – все як і повинно за генеральським статусом. Хоча, в порівнянні із сусідами, дім виглядав й досить стримано. Та й ділянка помітно заросла кущами і високою травою. Певно, господар таки віддавав службі аж надто багато часу.
Звичайно, ми мали чимшвидше покинути це місто, та зараз мали виділити годинку-другу на особисте поновлення.
Могутній капітан, люб’язно дозволивши нам діяти на власний розсуд, дрімав на дивані в гостинній. Зрештою, будити його я взагалі не збирався, просто дав йому потужну настанову відсипатися аж до десятої ранку. А щоби не надокучали дзвінками – я витягнув акумулятор з його мобільного.
Звичайно, генералу жилося тут не зле. Допоки Василь приходив до тями, відмокаючи у ванні, я з цікавістю оглянув особняк. Заодно, знайшов і відключив систему спостереження, знищивши вже зроблені записи. Відтак відібрав із генеральського гардеробу одежу для себе й Василя, а ще й гідне столичних тротуарів взуття, благо у всіх нас виявилися подібні розміри. Потім у невеличкій ванні на другому, певно, дитячому поверсі, швидко привів себе до відносного порядку. Відтак ледь не силоміць витяг розпареного, та все ще сіруватого від шахтного бруду земляка із уставленої всілякими хитрими штучками ванни на хазяйському поверсі, вдягнув у хазяйський халат.
Василь потроху відходив, навіть пробував усміхатися і адекватно реагувати на нові обставини. Він був щиро подивований, що його звільнили. Каже, що подумки махнув на себе рукою. Що після спуску в шахту попрощався з минулим, бо, як гадав, і світу білого більше не побачить. Навіть роздумував над самогубством, і до цього би точно дійшло, якщо не раптовий порятунок. Вижити в тій шахті, і не стати останньою твариною було просто неможливо, а він так опускатися не збирався. І взагалі, те, з чим зіштовхнувся там, досі затуманювало йому мозок.
А ще його здивувала роль його Лесі, як вона змогла всіх на ноги поставити. Вона ж така стримана і делікатна.
Схоже, він дещо недооцінював впливу дружини на свою долю. Для мене ж було цілком очевидно, що якби Леся не стала діяти, то й справді світу білого він більше б не побачив. А вона наполягла, надихнула. Та про це я нічого йому, зрозуміло, не став казати. Натомість, обійшовся значно простішим.
- В тебе дуже добра дружина, і вона дійсно звернулася до мене за допомогою, а далі вже все пішло як по маслу.
Василь з якоюсь підозрою поглянув на мене, вочевидь, його математичний розум вловлював якісь логічні протиріччя, та йому поки було не до розпитувань.
Ми нашвидку перекусили знайденими у холодильнику припасами. І хоча я стримував Василя як міг, але спинив лише додатковою порцією гіпнозу. Дуже не хотілося цього робити, але інакше згасити у ньому відчуття голоду я не зміг. Тільки чай і сухарики, брате. Інакше я його нікуди не довезу. Та й не завадило б і декілька днів обійтися зовсім без згадок.
Відтак ми вдягнулися. Зібрали старі шати в окремий клунок, аби викинути їх дорогою. І коли великий напільний годинник пробив п’яту ранку, розштовхали заснулого за кермом водія і він помчав нас до центра Красоярська.
Дорогою я намагався повністю зосередитися на майбутньому. Найближчі часи, вздовж запланованого мною розвитку подій, наче не таїли у собі нічого загрозливого. Але завжди могла статися будь-яка дрібничка, яка перевернула би все з ніг на голову. Мій талант передбачення до таких дрібничок ще не доріс, але саме наближення можливих перемін я вже передчував. Та зараз особливо щось вигадувати не випадало – з цієї глибокої сибірської нори виходів було обмаль. По суті – лише один. І ми рухалися саме в тому напрямку.
Домчавши до центру, я відпустив генеральську машину, допомігши водієві повністю забути усі останні події, і скерувавши до генеральського будинку, очікувати капітана-ад’ютанта.
А ми ж пересіли на таксі, і за двадцять хвилин вже під’їжджали до «Емельяново». І якраз вчасно.
До відправлення рейсу SU780 до Москви залишалося трохи більше години. І вже повним ходом йшла реєстрація пасажирів. Пробиватися до кас було марною справою навіть для мене, бо немилосердна боротьба кипіла там, в основному, за дні прийдешні. А на зараз висіло грубо і зримо лише одне - «місць немає!»
Стандартне оголошення виднілося здалеку. І навряд чи в запливі в напрямку кас я досягнув би хоча б якогось результату, раз вільних місць, а відповідно і квитків, уже дійсно не було, як і, зрештою, грошей у моїх кишенях. Передостанню п’ятисотку я віддав таксисту, та ще й довелося навіювати йому, що я розплатився сповна. Я міг взагалі нічого не давати, але чинити так не хотілося, тим більше – саме ця купюра не грала б надалі жодної ролі. Та й будь-яка дрібничка, як то несплата таксисту – сама по собі, чи ж бо вкупі з іншими випадковостями - могли викликати зрушення обставин і непередбачувану зміну майбутнього. Це я розумів і раніше, але сьогодні – значно глибше й тонше. Для втручання в природний хід подій завжди вимагалися і власна рівновага, і збалансованість сторонніх факторів, а коли вони природно не складалися, то й спрогнозувати остаточний результат було неможливо. І вартувало діяти вкрай обережно. І якщо вже грубо втручатися, то в останню мить, і в кінці ланцюжка того чи того дійства. І черга на реєстрацію, а відтак і на посадку на найближчий рейс до Москви зараз виглядала саме такою кінцівкою.
Змійка люду рухалася звично неспішно. Переважно в ній знаходилися жінки з дітьми різного віку, що, мабуть, направлялися на літній відпочинок. Але виднілися й інші персони. Тож, нехай і ще без конкретних планів, ми прилаштувалися у хвості вигнутої півколом черги. Можливо, якби я повертався сам, то спробував би проникнути в літак і так. Але удвох із Василем ми мали дотримуватися загального порядку. І хоча передчуття підказувало, що все мало скластися добре, та, наразі, я ще не бачив, як саме.
- На Москву?
До черги підійшли двоє ділових хлопів, своїми короткими стрижками аж надто схожих на «братків». Дорогі костюми, блискучі мешти, годинники, шкіряні дипломати, запахи - все це відразу і було продемонстровано, в тому числі й нам, аби довести, що вони вже нині вже зовсім не колишні бандити, а цілком респектабельні підприємці, яким в лом навіть бачити цю чергу. Проте розпальцьована розмова і не приховані ланцюги жовтого металу на грубих шиях додавали картині завершеності.
Хлопи стали відразу за нами і просто світилися нескладними помислами, які, втім, й викладали назовні відповідної якості виразами. Вочевидь, мої благі передчуття були саме з ними і пов’язані, тож я акуратно ввійшов своїм єством в одного, а потім і в іншого «братка». На відміну від нас, із квитками у них був повний ажур. І знову ж таки, на відміну від нас, їхнє найближче майбутнє виглядало обопільно мрячним. Я відчув це відразу, торкнувшись їх сутнісно. А додивився вже ззовні. Немов дар, отриманий мною колись, проявився ще одним крочком уперед, виявивши чергову нову здатність.
Той, що був трохи вищим, із Москви уже не повертався – завадити мав ніж, отриманий прямісінько в серце. Інший, повніший і нижчий, довго лікуватиметься від легшої рани, але потім за першої нагоди піде слідом за першим. Неприємності почнуться з ними на ранок, на виході з казино на Соколі. Звичайно, якщо вони сьогодні вилетять оцим рейсом. А якщо не вилетять, то перший невдовзі сяде, а другий стане депутатом провладної партії, але теж ненадовго. Бо доля, так чи так, проте наздоганяла їх. І хоча «далеке» майбутнє навряд чи б кого з них зацікавило, та картинки безпосередньо завтрашнього дня виглядали промовисто. Тож я повернувся до них, трохи покопирсавшись перед тим з їхніми думками, і вони мене впізнали. Ніби прозріваючи, один із них тицьнув пальцем мене в груди: - О, Колян! Ти чого тут?
- Та відправляю кума в столицю.
Як із давніми друзями я обійнявся спершу з меншим, потім і з вищим. Саме за обіймів і прокручуючи кожному із братків видиво їхнього найближчого майбутнього. І, можливо, трохи завчасно, але підкидуючи одну й ту ж думку, мов, це конкретне попередження! І може ну його на фіг із поїздкою, якщо така непруха ввижається ?» А тут ще й чорний кіт, нехай і зовсім випадково, попід нашими ногами проскочив. Що мене підштовхнуло докинути в їхні голови до попередніх видінь, ще й машини міліції, що невдовзі, намов когось переслідуючи, мали проявитися в тутешньому бутті.
- Колян, ти бачив? Кота бачив? Не фарт! Не фарт, кажу! А ще мені, від нього напевно, таке привиділося, в житті не повіриш! - високий ткнув пальцем кудись у закуток залу. - Он він, котяра, ще й обернувся, ментом глядить!
- Чорт, не до добра це все, Аркаша! Мені теж в очах якась дурня майнула, - обізвався вражено нижчий, - в казино якась лажа має з нами статися, а тут ще якісь менти привиділися.
- І мені кров у очі кинулася! Може від кота? Мля, а може, Сеню, це саме, - сьогодні не летимо? Раптом літак того, чи ще щось. У мене те саме передчуття, як тоді, коли ми начисто в казино програлися, а потім ще й отримали на виході.
Обоє вперлися в мене ошелешеними обличчями, наче до судді останньої інстанції.
- Колян, ну що скажеш? А? Це ж точно не на фарт?! Ти як, щось бачив зараз?
- Та наче менти когось невдовзі тут пов’яжуть, та, думаю, кіт правильний, попереджає про щось.
І далі мені не стало труднощів підтримати недобрі відчуття друзяк, що їхати їм сьогодні дійсно не варто. Завтра-післязавтра, лише не сьогодні. А ще переконав на пляшку, другу віскі у центровому ресторані на честь порятунку від «непрухи», і тільки потім уже додому – досипати. Цим двом, насправді, не мало особливого значення, де саме гульбанити і розкидатися грішми - в столиці, чи тут. Хоча те, що в рідних місцях вони проживуть довше, не викликало жодних сумнівів, якщо їх просто зараз з грубими грошима не пов’яжуть. Пішли вони цілком задоволеними, залишивши на мене здати їхні квитки, бо бавитися з їхнім поверненням їм зараз не випадало. Під це я отримав від них і паспорти, які згодився повернути за годинку, другу у «Фон Бароні». Хоча й попередив, що маю ще деякі справи, і, у випадку чого, віддам вже ранком. Та їх це мало турбувало, зрештою, як і мене. Пройти через реєстрацію не склало труднощів, Василь виявився доволі подібним на Аркашу, а мені прийняти будь-який потрібний образ суто в очах перевіряльників не склало жодних труднощів.
І вже за годину після нашого прибуття на летовище ми, волею долі, вже блаженно розмістилися в салоні літака від КБ ім. Туполева. Можливо в Боїнгу було би ще приємніше, але яка різниця, особливо після згадок про той транспорт, яким їхали сюди.
Можна було розслабитись - феесбешникам поки не до нас, та й доки зрозуміють, що й до чого, будемо далеко. Попереду чотири чи п’ять годин лету і обґрунтовані сподівання, що, принаймні, нинішні неприємності закінчилися.
Василь, нехай і з моєю допомогою, відразу заснув. А до мене знову поповзли згадки, думки про свої чудернацькі вміння. Найдивніше, що вони були набутими порівняно недавно. І нехай всі зрушення сталися виключно після того випадку у Львівському парку «Медик», та проявилися далеко не відразу. Зрештою, я став тонше відчувати спершу самого себе, згодом дійшовши до сприйняття енергетики власної сутності, до контролю над нею, усвідомленою її концентрацією в тілі, а потім і за межами його – у зримій і невидимій матерії навколо, що можна було вважати і свідомою медитацією, напрямок якої завжди мав значення. Виокремлюючись від земних відчуттів і чуттів, крім духовного вибору потрібного напрямку, я навчався йти окрім, як униз, ще й до світу верхнього. Спочатку це походило на уявний політ у звичні, контрольовані сни, лише за активнішої своєї участі, але потім прийшло й чітке усвідомлення реальності можливого перебування в зовсім іншому обсязі. Наче моє внутрішнє єство саме підказувало необхідні вібрації, резонуючи з якими геть усім тілом, ставали можливі вельми неочікувані трансформації і переходи. І це, мабуть, було лише початком, але ж і яким цікавезним! І я, чи не вперше за останні дні, світло посміхнувся своїм пригадуванням. Так, після стрімкого здіймання на відповідну взятим вібраціям висоту, моє «я» опинялося неначе в горішньому акваріумі - за товстими і прозорими стінами якого буяло інше, малопомітне звичному зору, буття, ще не перекручене жорсткими установками мозку. І як захопливо звідти гляділося вниз - у світ звичної тілесності і, залишаючись невидимим, впливати на земне. А ще, не виходячи за «скло» свого «я», вбирати духмяну енергію тамтешніх сфер. Але, певно, існував і спосіб виходу з того акваріуму. І я сонно пробував його знайти, і щось таке вже намацував. Та, видно, це вже був перехід з дрімоти у повноцінний сон.



Розділ п’ятий
Рубінові сніжини
1 Летовище
Я прокинувся від приємного жіночого голосу, який запевняв, що наш літак здійснює посадку в аеропорту Шереметьєво, і температура внизу, а також вологість, дозволяють почувати себе комфортно і в одній футболці навипуск.
Василь ж бо продовжував спати, хоча й неспокійно. І снилися йому, певно, і нещодавно пережиті ним у підземеллях шахти жахи. Якщо я правильно зрозумів ті видіння, які мимоволі побачив, то його пообіцяли з’їсти, якщо він не даватиме в день по дві норми. І це було далеко не найстрашніше в тому пеклі.
Я доторкнувся до Василевого лоба і чорне марево згадок cтануло. Натомість, до нього, схоже, прийшла його Леся - він заспокоївся, прояснів. Проникати в сутність Василя глибше я не став, нехай повертає себе самотужки, і зосередився на найближчому майбутньому. Та попри вдалий відліт і таке ж приземлення, теперішні передчуття мені не сподобались, наче щось істотно вплинуло на ланцюжки пов’язаних подій. Не знаю, що саме призвело до таких чуттєвих трансформацій, могло датися взнаки і втручання в аеропорту в долі тих двох лайдаків. І їхні вири могли частково зачепити й нас, хоча нам і своїх неприємностей вистачало. Та як би не було, на землі когось із нас зараз очікували.
І хоча за моїми відчуттями, мене активно розшукували, передусім, в Красоярську, але могли перекривати й усі можливі напрямки втечі звідти.
Видно, за час нашого перельоту в небі на тверді сталися супутні нічному дійству події, які розворушили осине гніздо спецслужб і в Москві. Та за нинішньої війни в Чечні, це не складало труднощів.
Я знову заглибився в свої сприйняття. Вилинувши частиною єства назовні, в рух літака крізь маси повітря, переглядав різні варіанти виходу із ситуації, що складалася внизу просто зараз, але жоден не виглядав навіть на «задовільно». У найкращому випадку нас очікувала серйозна перевірка в аеропорті, у гіршому - багато стрілянини просто на бетонці біля палаючого літака. За оптимального розвитку подій ми з Василем мали туманний шанс пройти вкрай ретельну перевірку, та задля цього я мав здійснити дещо загадкове, наразі ще невідоме мені. І дивувало, що у Красоярську, як і в ранковій Москві, так швидко прорахували ситуацію із липовим «кур’єром», і прийняли купу рішень, підняли чимало служб. Звичайно, багато кого могли відчутно зачепити мої успіхи із «введенням в оману» високопосадовців, припиненням виробничої діяльності табору «лікування та рекреації», вчинення зламу із проникненням в закриті державні мережі. Але, зазвичай, державна машина мала хоча би день-два зрушувати з місця, потім довго набирати потрібну швидкість руху. А тут ледь не в одну мить всі на ногах! Невже й справді аби лише спіймати й покарати невідомого нахабу? Щось не сходилося. Надто багато клопоту, якщо ішлося щодо мене одного, бо Василь навряд чи когось зараз цікавив.
Якби ж то знати, коли саме відповідні служби розпочали діяти. Бо якщо зовсім недавно, то шанси є - поки ще зібрані сили остаточно попрокидаються. Зрештою, уся ця історія в Москві не вартувала подібної суєти, бо чого і кому тут боятися? Преса мовчатиме, а розшуки, як воно і належить, мало помалу йтимуть слідами порушника спокою - удавкою службових інструкцій і азартом численних служб стискаючи обсяг існування переслідуваного - подекуди аж до розміру труни. Повільно і неминуче. А тут такий поспіх – абсолютно неможливий без впливу особистого фактору. Може саме він і головний у тривогах з боку моїх передчуттів? Бо навряд чи столичні справи загалом могли хоч на йоту змінитися, щоби там я особисто не накоїв. То що ж мені зараз ввижається?
Невже випадковостей і речей непов’язаних між собою значно менше, ніж мені здається? Бо хто я такий, щоби в Москві підіймати з ночі на ноги крайніх професіоналів? А з простими службовцями я ж дам собі раду. То про що тоді мої гострі передчуття? Отже, шанси є, і вони дійсно при мені?
І я зосередився на найменш жорстких варіантах ймовірного прийдешнього. І, поки літак заходив на свою полосу, намагався відчути саме ті подробиці, на яких варто скерувати зусилля.
Приземлення пройшло нормально. І все тривало аж на диво гладенько, аж доки два чималих автобуси, підхопивши біля трапу літака, не довезли всіх нас до будівлі аеропорту. Мої передчуття справдилися на всі сто - очікували саме тут, хоча, мабуть, без точного відання, кого мали зустріти. Подальше наше просування обмежували декілька омонівців, що скеровували прибулих до зали очікування, в якій час від часу лунала одна й та ж безбарвна фраза: - прохання зберігати порядок і завчасно підготувати документи.
І це, виходить, і було тим самим, оптимальним розвитком подій.
Я усміхнувся про себе. І, нехай, подібне часто-густо й стається в світі, але далеко не всюди несло оцей, суто російський, підтекст виявлення і жорстокого покарання.
Та пасажири звично сформували чергу в непохитній надії, що й цього разу розшукують когось іншого. І це було те саме одвічне сподівання на удачу в країні, де завше карали саме за те, що робив, робить і робитиме кожен. І філософствувати на цю тему не мало жодного сенсу. Тому в цій країні, загалом, ніколи й не було великих філософів - хіба що проїздом.
Я придивився. Черга впиралася у прозору скляну стіну, посередині якої у прочинених дверях містився імпровізований пропускний пункт. Видно, організовували побіжно й на скору руку. І як інакше, адже лише восьма ранку. Отже і всі ці службовці довкола з нічної зміни, втомлені чергуванням, мріють чимшвидше «відстрілятися» й піти, виконавши раптові забаганки керівництва. І тому виглядали вже помітно розслаблено. Та й з ким їм тут було воювати?
Як і очікувалося, жінки й діти проходили майже без затримки, а ось чоловіків перевіряли вкрай пильно. Один із службовців уважно вивчав документи, двоє інших стояли на підхваті, ймовірно, налаштовані на будь-який розвиток подій. А ще збоку від них притулився до стінки зовсім миршавий чоловічок, що крізь великі рогові окуляри спостерігав і за чергою, і за тими, кого у даний момент перевіряли. І ось до нього мою увагу тягнуло чи не найбільше, хоча відразу за пунктом пропуску стояла й невелика група підтримки в цивільному, професійно спостерігаючи за ходом дійства. І, видно, допомагаючи їм, поруч цілилася у всі боки портативною відеокамерою жінка в уніформі. Виходить, я частково помилявся і, загалом, підготуватися встигли, і не найгіршим чином. Проте, ще точно не знали, кого саме шукали, це дарувало чималі шанси.
Ось тільки їхня пильна увага майже виключно на чоловічій частині черги ніяк не влаштовувала мене. Не завадило б їхні зори дещо розпорошити. Цікаво, чи навчали тутешніх, нинішніх, протидіяти подібним штучкам так, як мене колись?
Влаштувати перевірку професійних навиків не являло особливих труднощів. Тож спершу заплакали найменші діти, особливо чутливі до всього оточуючого, в тому числі й до психічної напруги, яка раптово посилилася в залі. Потім і старші почали сіпати дорослих, вимагаючи чогось, найбільш незручного. Одним терміново захотілося в туалет, іншим їсти-пити, посидіти, поспати, побігати, когось почало нудити. Дорослі занервували і спокій миттєво покинув чергу.
Спалах пристрастей розпорошив увагу службовців і, певною мірою, й того миршавого чоловічка, котрий, як я те відчував, являв собою для мене чи не найбільшу загрозу, бо саме він, подібно мені, зараз сенсорно обмацував, торкався тих, що підходили до смуги контролю. Зрозуміло, що люд особливо не пручався такому, ледь помітному, зондуванню, але тільки до пори до часу, поки я різко не напружив загальне тло.
Ще покидаючи літак, я встановив довкола себе і Василя захист максимально можливої щільності, та ще й додавав походу тих чи тих ноток. А зараз, наблизившись до імпровізованого контрольно-пропускного пункту, ще й геть начисто забарикадував усі входи-виходи через наші чуття, налаштувавши енергетику своєї сутності на абсолютне віддзеркалення посягань ззовні. Та, разом із цим, підготувавшись і до активного дійства, і не тільки у світі видимому.
Я ніколи раніше аж так далеко не заходив цією доріжкою. Можливо тому, що не випадало вагомої причини, утім, і не дуже прагнув експериментувати, вишукуючи добра від добра. Але магічні знахідки, крапля за краплею, наповняли потребою і відповідної накопиченому вмінню дії. І колись заряд мав здетонувати. Що ж, ось і з’явилася причина піти далі, аніж зазвичай.

2
Прикро, тільки ми з Василем упритул наблизилися до такої бажаної волі, як дорога раптово вперлася у вузькі ворота з пильною охороною, котру ніяк не обійти. Та майбутнє у будь-якому разі чекало нас потойбіч, ось тільки його лик залежав від багатьох речей, і, в першу чергу, від стану енергій, що містило моє тіло. І, щоби його підготувати, я максимально активував свою екстрасенсорику, далі змінив керівні вібрації, переніс їх із єства загалом на тіло, і зусиллям волі стрімко пішов Угору – на резонанси. І знову, немов би вивернувся всім своїм земним «я» назовні, у горню безмежність, зростаючи собою і з себе – увись. І, як в попередні рази, відразу проявилася і щільна, прозора межа навколо щільно наповненого особистого мого простору. Та, разом з цим, я знову відчував дивовижну ейфорію волі, що приростала з висотою подібного мого здіймання! І розумів, що за прозорою межею округ такого ще вузького дозволеного мені простору не існує особливих заборон і табу, і тут вже давно очікують, прагнуть стрічати мене. Та зараз мій погляд, усе ж, вимушено повертався до покинутої щойно тверді. У світло-фіолетовому свіченні, що рясно линуло згори, я побачив унизу залу і, наче на непорушній фотографії й всіх присутніх у ній, і того пильного телепата- контролера. О, якби він умів, подібно мені, здійматися, то все подальше могло би скластися інакше. Але він, схоже, користувався вкрай обмеженим спектром здібностей, і, вочевидь, виходити вмів тільки «дверима» крізь себе, крізь свою сутінь, дорогою вниз. І ось зараз усі його енергетичні можливості лежали переді мною, я бачив супротивника наскрізь, усі сильні і слабкі його місця. Він, безперечно, мав чимало сили, це було помітно за формою і насиченістю сфер його біополів, але я вже бачив, що маю вчинити.
Оглянувши згори не тільки залу, а й весь аеропорт, я не відчув інших небезпек. Отже потрібно лише пройти єдині вузькі ворітця, відтак загубитися в натовпі, і це виглядало цілком реально, якщо одночасно виконати ряд нескладних завдань. Але, піднявшись за інерцією, я все вбирав і вбирав розкіш перебування в горішніх сферах, вочевидь, чим вищих, тим смачніших і суттєвіших. І не менш гостро відчував навколо ще те надстрімке буття, на противагу великій сповільненості тілесного світу, застиглій залі, сповільненим у ній пасажирам. Хотілося здійнятися ще вище, та зараз я не міг аж так ризикувати.
Не знаю скільки я перебував у цьому стані, але межі дозволеного мені простору раптом різко стиснулися, яскравість фіолету майнула вгору, а звичне світло сірувато блиснуло у знову включених зіницях. Я повернувся на твердь, зауважуючи, як ущільнюється при цьому й розтягнуте стрибком угору тіло. Хоча на все й про все не витратилося й декількох земних митей, та повернувся з відчуттями, що знову в чомусь змінився, і повен нової наснаги. Таке вже ставалося зі мною після попередніх обережних підйомів, і кожен раз приносив дрібку нового. І передчуттям проблиснула думка, що все те, що зараз відбувається, всі мої наступні кроки - дрібниці, без яких можна спокійно обійтись, та, в будь-якому разі, далі все складеться добре, принаймні в найближчі часи.
Але як потрібно було діяти саме зараз - обійти і двері, й охоронців? Невже могли би удвох здійнятися, чи закритися куполом повної невидимості? Та і в найкращому випадку, стали б непомітними лише для простого люду, а не для відеокамер і сіренького чоловічка з чималими екстрасенсорними здібностями. Тож нехай все йде за планом, який вже починав здійснюватися.
Перед нами з Василем якраз збиралися пройти паспортний контроль двоє чоловіків, обраних мною для прикриття і можливої допомоги ще на виході з літака. Чоловіки були не знайомі поміж собою, але це не мало жодного значення. На відміну від нас із Василем, вони підсвідомо трималися разом, та ще й виразно нервуючи з приводу всієї цієї затримки. І коли від них вимагалося пред’явити документи, вони, розштовхуючи контролерів, рішуче кинулися крізь вузький прохід, принагідно з достатньою силою штурхаючи й миршавого телепата.
Підживлені чималою кількістю моєї енергії, вони відчайдушно помчали вперед і однозначно не за славою. І, ясна річ, за звичних обставин цим двом, цілком непримітним службовцям в черговому їхньому відрядженні, ніяк не вдалося би проявити такої доблесті, як зараз. Але окрім наданих їм сил, я знав, і які механізми привести в дію, аби хлопці проявили себе значно яскравіше, аніж можна було від них очікувати.
За дивним збігом обставин, ледь не першою постраждала жінка із камерою в руках. Поволі відступаючи, вона продовжувала знімати дійство, але утікачі кинулися чомусь саме в її бік. За мить вони врізалися в неї, майнули лікті, коліна, - від прицільного удару камера вирвалася з її рук і влетіла в юрбу люду поблизу. Та чоловіки не зупинялися, і рвонули в сторону найближчого виходу. І навперейми їм кинулася вся група в цивільних шатах. Вони виглядали тренованими й більш вмілими бійцями, що мали б легко справитися з таким проривом. Проте сталося не зовсім так, як гадалося. У першій сутичці явно домінувала квола меншість, що у відчайдушному пориві потягнула правоохоронців просто крізь купи навколишнього люду. І здаватися втікачі зовсім не збиралися. Нехай служаки і використовували все своє вміння, але їхні організми й ощадно витрачали власні резерви. А ось єства їхніх супротивників не жаліли нікого і нічого, в тому числі і в собі. І вони вже виривалися з ослаблих рук першого редуту, коли на допомогу своїм примчали ще чоловік з десять спецназівців. Але й це не відразу спинило загальне борсання, до якого, волею випадку долучилися і дехто із перехожого люду. Врешті-решт, ця купа поповзла геть, несучи в собі ще остаточно не утихомирених, як порушників, так і зовсім випадкових осіб.
Тим часом і Василь, і якась жінка, а потім і я, прикінцевим пунктом намічених мною невідкладних справ, вже подавали документи на перевірку. Користаючись цією бурею за склом, я закінчував і головне дійство цього спектаклю.
І свого апогею воно сягнуло зовсім не борюканням за проходом, куди всі зараз і дивилися, а трохи раніше - коли один із втікачів брутально відштовхнув миршавого телепата, чим скористався і я, в ту ж мить нанісши і свого, нехай і невидимого для інших, але вельми дошкульного удару. До цього часу невисокий чоловік у сірому костюмі перебував у стані безперервного чуттєвого сканування оточення, та й після отриманого удару не розгубився, а миттєво зреагував, хоча і не в ту сторону, відповівши зовсім не тому, кому б належало.
Відчувши, схожого на себе противника, він послав у бік утікача такий заряд енергії, від якого можна було б і справді втратити тяму, але ті хлопи й так перебували у відстороненому від реальності стані, та ще й максимально захищалися мною ззовні. Тому телепат, неначе грюкнувши важенним сталевим ломом по корпусу танка, отримав у відповідь усе, що він послав, і навіть більше. Бо в ту ж мить я наніс йому новий, ще потужніший удар – і, зминаючи відчайдушні спроби опору, миттєво узяв розхристану енергетику сірого єства під повний свій контроль.
Цілком упевнено, неначе я робив подібні речі й раніше, я покинув свою тілесність, і, увійшовши в неприятеля, паралізував його чуттєву сферу, відтак, знайшов у загалі втримуваних цим єством полів особливу субстанцію, що виглядала, як невелике виноградне гроно ефірного ультрафіолету. Побачене захопило, і я відразу відчув гостре бажання привласнити цю красу собі. І звідкись знав, що здатен відібрати цей дар у незнайомця, але щось зупиняло мене і від його негайного привласнення. Тож далі я торкнувся хаотичних потоків пам’яті свого супротивника, звідки холодною зливою упало, як часто і просто вчиняла ця особа зло іншим, використовуючи своє вміння суто на руйнування. І тепер я знав, що зобов’язаний зупинити подібне, і особистою волею, крізь поєднані наразі наші сутності, відокремив оте гроно від єства чоловіка. Вочевидь, це було щось не надто споріднене з ним, бо відтята хмаринка відділилася, повільно підійнялася й завмерла над нами.
І лише тоді я й відпустив незнайомця, повернувшись до свого тіла. Та хмаринка майнула слідом за мною. І я несподівано відчув її дотик до себе. Не відомо звідки, та я знав, що це таке. Але навіть не підозрював, що відчувати її настільки приємно. Оволодіння найжаданнішою жінкою не сягало й першого скелястого виступу цією гори задоволення і щастя! Я відав, що став би з цим чудернацьким гроном ще сильнішим, але
воно принесло б зовсім не властиві мені здатності, та й взагалі, існувало б своїм життям.
І я рішуче відштовхнув цю звабу. Моє самоусвідомлення пройняв раптовий крик, відтак, відчужена хмаринка, втрачаючи барви, полетіла кудись донизу, гублячись у сутіні, здавалося, напівпрозорої в цю мить тверді.
Все це сталося досить швидко, і я не мав твердої впевненості, що саме з моєї волі. А ще й вхід у тіло приніс купу нових відчуттів. І нехай вони дещо нагадували підйом угору, але туди я рухався наче зменшуючи щільність своєї плоті, а тут взагалі вийшов з неї!
Та звідкись линула і впевненість, що всі ці мої здатності таки відповідні моєму нинішньому розвиткові, бо мій рівень існування і властивості світу взаємозалежні.
А потім, немов все швидше прокручуючи кадри різко сповільненого раніше фільму, до мене почали вертатися тілесні чуття, і пульс часу засіпався у мені, намагаючись вивільнитися. Але я цього йому ніби не дозволяв, а, можливо, просто ще остаточно не повернувся до його володінь. Навколо мене завмерли напівпрозорі силуети жінок, дітей, охоронців, іншого люду, - і я, вийшовши з тіла, міг рухатись, а вони – ні. Я міг доторкнутися до них і зробити з ними що завгодно. Ось стоїть Василь, протягує руку з паспортом. Я знав, що, зрештою, можу в цьому позачассі дати наказ тілу піти звідси, і ніхто не зможе зашкодити, але піти зможу тільки один. А ще відчув, що ось-ось і час вивільниться, і тоді все повернеться на кола свої, і я повернуся теж – до правил «звичайності». І що все пережите зараз лише дарунок мені з майбутнього – відбиток уміння, яке здатен буду опанувати колись, хоча й не скоро.
І дійсно ефір навколо затремтів, ожив і час прийняв мене назад у свої обійми. Здригнувся й Василь і, прискорюючись, подав паспорт контролеру. Той автоматично прийняв документ, погортав, звірив фото із Василевим обличчям, і хоча схожість була неочевидна, жодних претензій не виказав. Контролер просто робив усе, що йому робити зараз і велілося. А змінений мною телепат, так і завмер неподалік із отетерілим виглядом, бездумно дивлячись перед собою. За півгодини-годину тяма мала б повернутися до нього, але тоді знайде він себе вже дещо іншим, без надприродних здатностей, але з пам’яттю про все ним скоєне раніше, до сьогоднішнього дня…
Я теж простягнув паспорт і, швидко отримавши його, наздогнав Василя вже за дверима із зали. І дав йому команду рухатися за мною. І коли ми трохи віддалилися, я обернувся.
На місце бійки мимовільних утікачів зі стражами порядку вже крутилися службовці, старанно огороджувалася частина вестибюлю, вочевидь, аби відшукати й можливі залишки відеокамери. Я щиро сподівався, що цього не станеться, бо в момент удару по ній, вона відлетіла в юрбу розмаїтого люду, і довгий час до неї нікому не було діла. Та, як би там не склалося, головне, що наразі ми з Василем вже нікого ніби й не цікавили. І могли з розбігу стрибати в море насолоди з назвою воля. І навряд чи був сенс зволікати.
Тож хоча я ще й перебував у ейфорії від нещодавніх подій, та голос розсуду звучав усе гучніше – «вперед!»

3 12/06/08
Ми вийшли з будівлі аеропорту. І тут теж було на що подивитися – і я глядів, і не впізнавав – настільки все змінилося з часів, коли я зазирав у ці місця востаннє – років три-чотири тому. Контраст між нинішнім і колишнім був разючим, особливо на тлі нещодавнього нашого з Василем минулого.
Проте нам, якщо зараз чого й не вистачало, то зовсім не екскурсій та оглядів. І нехай не звернути увагу на повну реконструкцію навколишнього простору було неможливо, та надто свіжі барви на побаченому швидше натякали лише на новий макіяж на старому, добре відомому раніше обличчі. А що обличчя це зовсім не приязно усміхнене, відали далеко не ми одні. Та попри все, вельми зручним виявилося, що одвічний тутешній диктат таксистів таки відійшов у минуле. І ми з чималим задоволенням помчали геть від летовища на пишному яскраво-червоному потязі аеро-експресу із затемненими вікнами і сидіннями, як у літаку. І я з цікавістю став вишукувати і можливих стюардес. І піймав себе на тому, що замість необхідної обережності мною оволодівають веселощі. Мабуть, так проявлялася й банальна реакція на все пережите, а може просто веселитися – це єдине, задля чого лише й вартувало жити? Добре, що час більше не в моїй владі, а то я однозначно зупинив би його задля докладнішої бесіди із красунею-провідницею з кофеїнозалежним поглядом.
Звичайно, таким ніжним створінням не могло бути місця в нашому красоярському минулому, але чому вони не могли залетіти в наше майбутнє? Нехай там чимало місця вже займала Юлія, а ще виднілися, якщо пильніше придивитися, і силуети Віки й Лесі. Але що я міг зробити з життєвою ейфорією? Чи мав відмовитися від нових ликів вищого Божого творіння за власною волею тільки тому, що подібні творіння, нехай і з іншими обличчями, вже присутні в моєму єстві, і місця там для втілення мрій не так вже й багато? Але ж інколи витонченій дамі достатньо і однієї пелюстки твого душевного простору. Пелюстки, що може вирости у майбутній сад, край, всесвіт – зі мною, чи без мене. Бо ми ж не повинні шукати від людських стосунків щось інше, аніж сяйної радості?
- Василю, як тобі наша стюардеса-провідниця?
Василь, відволікшись від задуми, поглянув і, чи не вперше, усміхнувся, нехай лише і ближчою до мене стороною обличчя.
- Коли вона нахилялася, з-під її спідниці, здається, блиснули скельця відеокамери.
Мій супутник, нехай і перебував і не в найкращому стані, але мислив, мабуть, цілком тверезо.
- Так гадаєш? Тоді в нас жодного прихованого шансу. Але, бачу, ти стрімко одужуєш і, вочевидь, готуєшся до випробування матріархатним Львовом.
Я не мав на увазі щось серйозне, і зовсім не натякав на деякі риси характеру Лесі, але моя фраза прозвучала таки достатньо багатозначно. Та Василь із печальною півусмішкою лише ковзнув по мені поглядом. Однак я встиг вловити на його денці щось схоже на нотки прихованих ревнощів. Ого, знеможений, але незламний! І заодно, я привітав себе із успішним знаходженням першого тонкого місця у цьому чоловікові, звичайно, окрім новонабутого негативного ставлення до шахтарської праці. Утім, про всі свої поневіряння він зараз не мав би згадувати. Я сподівався, що приховані мною в його пам’яті події останнього тижня поки не прорвуться на поверхню його свідомості. Коли завгодно і де завгодно, тільки не зараз.
Василь втупився у вікно, за яким стрімко ковзали околиці мегаполісу. Це залізничне сполучення теж, напевно, відкрили нещодавно. Все яріло свіжими фарбами й дрібними недоробками, та й безпосередні переходи від аеропорту до естакад цього експресу дороблялися просто під нашими ногами. Що ж – хоча б щось для людей.
Весело про щось щебечучи, повз нас знову проплила та сама провідниця зі сповненими непогамованою спрагою до див очима. Можливо, її цікавили наразі тільки тугі гаманці й виконання плану з продажу кави-чаю, але з неї просто сяяла і саме та, палка жага життя, яку таки краще покладати на вівтар служіння більш високим цілям. І, до того ж, дівчина здавалася цілком природною білявкою. І чомусь відразу закортіло перевірити декілька із давніх чоловічих переконань щодо білявок. Ох, якби не Василь. Хоча... і я промовистим жестом поманив дівчину до себе, як кличуть, аби вручити з рук в руки щось дуже цінне. І не дивно, що вона покинула всіх і вся, і за хвилину ніжно торкалася мене своїм довгим, натурально світлим волоссям. Ой, недарма вважають, що саме там чортики ховаються! – бо я їх зараз відчував більш ніж виразно. І нехай грошових знаків у моїх кишенях не було зовсім, але малося дещо інше, і, як на мене, значно важливіше.
- Дівчино, якби вас запросили на кастинг, переможниця якого отримує безмежну владу над чоловіками, ви би погодились прийти на нього?
Не відхиляючись ні на міліметр, мене оглянули з ніг до голови. Ясно, я виглядів не надто свіжим, але в моєму питанні містилося значно більше, аніж можна було відразу вловити навіть такими очима і суто світлим досвідом.
- Я би подумала про це найсерйознішим чином! А що вимагається від чималої, напевно, кількості учасниць?
Мені сподобалася її бойова посмішка і сміливий рух жіночого єства назустріч не розгубленим іще мріям.
- Наявність природного світлого дару, і він у вас, як бачу, є, - і я взяв бойове єство за ніжну руку.
- А навіщо тоді кастинг? – цілком логічно запитала вона, навіть не пробуючи визволитися.
- І я про це ось зараз задумався, – вимовив я з таємничим тоном, тримаючи паузу і уважним поглядом. Спостерігаючи, як хвиля тепла линула з моєї руки в її долоню, а потім далі, й далі.
Вона і справді була би доброю ученицею - чуйною і сповненою чарівної містерійності. А ще й виглядала майже як та, що зникла в небі в напрямку Еміратів, залишивши мене лікуватися від сердечної недуги. Як же її звали? Кеті, Кет?.. Напевно, саме я так стрімко й захопився-запалав? Та навряд чи наші стосунки і зараз могли протривати довше - її доля належала цьому краю. Утім, як і доля Юлії, котрій я теж щось пообіцяв. Я, звісно, міг спробувати потримати лінії їхніх долонь у своїх руках, але ніяк не змінити їхню природу і покликання.
- Доброго коньяку не бажаєте? – із задумливим виразом раптом прийшла до тями білявка.
- Ні, дякую, просто, якщо ваша ласка, залиште мені ваш номер телефону.
І за хвилину в же тримав рожевий аркушик для дрібних нотаток.
Її звали чудовим слов’янським іменем Євпраксія! Це ж треба! Декілька митей я милувався зробленим записом, чітким каліграфічним почерком. Аж раптом зрозумів, що це саме той артефакт, володіючи яким, матиму з нею зв'язок навіть без телефону. А чом би й ні – це ж приємно, коли хтось на відстані доброзичливо згадує тебе!
Я акуратно склав аркуш з іменним номером до кишені, і відпустив Євпраксію. І вона красиво поплила вагоном, у задумі не надто звертаючи увагу на пасажирів. Але кожна мить має здатність поступово втрачати барви. І найшвидше тануть миті найчарівніші. То вже за декілька хвилин Євпраксія, наче звільнившись від щойно пережитого таїнства, частувала мандрівний народ усім, чим той міг собі дозволити частуватись, окрім одного - всі її дійсно щирі усмішки належали зараз виключно мені.
А змочити губи коньячком було би і справді не зле. Та грошей у мене не залишилось, а розплачуватися із можливою ученицею чимсь неіснуючим не хотілося. Навіть на цьому експресі ми їхали без квитків, благо місць вистачало. Тому довелося тільки мріяти про все хороше, і аж до зупинки на Савелівському вокзалі, куди й дісталися рівно за півгодини, як гарантувалося розкладом. До побачення, Євпраксіє. Чи побачимося ще?
Вартувало повертатися до реалій буття, і, передусім, до камер, що могли ідентифікувати наші лики. Тож ми знову вдягли позичені в генерала літні кепки, якими вже користалися і при вильоті, і після посадки, й так подалися до виходу.
Я відпустив супутника на пару кроків уперед себе, аби ми не відразу нагадували саме тих двох, яких зараз, мабуть, шукало чимало очей, та ще й припасував до себе якусь жінку, з якою начебто і вийшов з потягу.
Почувався наразі нівроку, навіть з деякими мелодійними нотками ейфорії. Та з огляду на щільний потік люду, згадалися оті химерні видіння, помічені, здавалося, ще зовсім недавно, і вже так давно, - по приїзді - на Київському вокзалі. Тож я максимально потамував свою розбурхану енергетику. Хоча саме зараз, як ніколи раніше, хотілося випробувати її в кожній ситуації. Та досвід застерігав від подібного нахабства, що, схоже, й виринуло на поверхню наслідком нещодавньої ейфорії.
Ми відійшли від перону і направилися переходами до метро. І невдовзі вже, обходячи вхідні автомати, пройшли біля чергового дозорця – о, країна тотальних контролерів! Де я махнув жінці у форменій одежі за всіх трьох одним своїм, начебто, службовим посвідченням. Та ще й додавши коротке і таємниче, а головне, телепатичне, слово «фсб». І тут нас перехопила міліція. Точніше, Василя, що вирвався на пару кроків уперед.
Молоденький сержант виник наче чорт з табакерки, здавалося, просто з нізвідки. Приклавши долоню до свого картуза, промимрив щось незрозуміле, але завершив значно чіткіше: «- Ваші документи!».
Я очам своїм не повірив! Як таке можливо? Талановитий юнак! Чи то винуваті наші бліді, втомлені обличчя, виснажені тіла, що ж іще? А може хлопака так надресирувався на заробітчанах, що ловив рибу вже всліпу? Та, все виявилося значно банальніше, mea culpa, - я геть утратив пильність, розслабився, - себе ж то я заховав, а ось Василь світився єством наче ліхтарик.
Тож і я зі своєю випадковою супутницею теж підійшли до місцевого стража, наче з якимсь власним запитанням. І поки Василь витягав свій паспорт, я доторкнувся до опущеної руки міліціонера, і ввійшов в його єство. Сержант у ту ж мить завмер і, неначе цуцик, що вчув поруч навіть не вовкодава, а когось із епохи динозаврів, раптово принишк. І йому раптом страшенно сподобалось життя, як воно є - красиве й тепле, і там, назовні! Тільки не ця клята служба! Декілька днів тому він був у церкві, хрестив племінника, і на душі було так чисто, дзвінко, високо. Воно, звичайно, батюшка ще той хапуга, але ж у храмі ж не тільки він присутній! І яку тоді благість і високу присутність він знаходив навколо! Аж до сліз в очах. І так жаль йому тоді стало цю країну і себе в ній… А потім знову служба і все, як завжди, - зранку командир відділу попередив про особливу пильність і старанність, а вечором вимагатиме грубих грошей, і що би йому не приніс гарчатиме, що вижене у три шиї. І точно вижене - з нього станеться!
Сержант був зовсім тонким сутнісно, і я мимоволі проштрикнув його собою глибше, аніж потрібно, - аж по той бік і світлого й темного. Курча піхота! Але з розгону полетів єством ще далі, загинаючись вгору – вище, і вище. Але що там було шукати. І я опустився нижче. І наче відповіддю на таке моє горішнє звертання, зовсім поруч за спиною сержанта раптово узрів збентежену моєю увагою на собі ту саму янголку-охоронницю – чарівну дівчину з німбом замість бантика, без одягу, як без гріхів, суто в чомусь білому. І дівчинка, схоже, плакала, чи збиралася, бо очі її були сповнені сліз. Тільки цього мені не вистачало! І невже не мара?
Я струснув головою, бо ангелів я вживу таки ніколи ще не бачив, і, напевно, саме через те, що їх і не мало бути поруч щ нами. Чи, виходить, далеко не всі з них насмілювалися опускатися так низько? Та янгола не зникла, а так і гляділа на нас обох, вочевидь, чогось прагнучи і від мене. Можливо, її страждання були пов’язані з нещодавніми видіннями цього службовця, з його бажаннями жити інакше? Що ж, якийсь поштовх у тому напрямку я міг надати, але не більше. Бо хто я в цьому світі, і чому подібні питання не вирішувати більш системно? Тож інколи я не розумів Задуму Творця. Дали би в руки ангелам потрібні пристрої для скерування своїх підопічних у правильний бік і все «путьом». Але уявити цю дівчинку з електронним кийком у руці я б не міг. Зрештою, як і свою, я ні крапельки не сумнівався, - іще красивішу істоту - з подібним пультом керування і набором гайкових ключів. А як вони могли би вплинути на нас без потрібних інструментів? Бо ж то завжди треба там скерувати, а тут поправити, полагодити.
Та, видно, Задум, стосувався чогось тоншого, а не конструкцій особистого, в своїх основах, певно, значно старших самого Задуму - можливо, і призвання тих, що займали ті чи ті цільності, в тому числі, і в плоті.
Я перевів погляд на міліціонера, додавши йому чергової порції жаги кинути всю цю тьму задля життя біля батьків у недалекому звідси селі. І нараз уловив прояв щирої приязні до себе з боку ефірної істоти, що миттю розтанула на моїх очах. Заодно відчувши, якщо іще побуду в такому поєднанні з вищими сферами, то щось нове стрімко увірветься в моє буття, а мені це зараз ну зовсім ні до чого! Тож я згорнув глибину проникнення, і вийшов із бідолашного сержанта. І, полишивши його у глибоких екзистенційних роздумах за декілька хвилин ми вже втискалися у переповнений вагон потягу. Але вже суто вдвох, бо моїй мимовільній супутниці потрібно було рухатися зовсім в іншу сторону. І хоча і в неї вистачало своїх турбот, та вони виглядали, переважно, світлими, - і жінка й сама знала, як жити. Зрештою, як і більшість люду, що впевнено поспішали пероном тутешнього буття в різні сторони. І ніхто не мав нікому заважати в планах особистого буття, навіть старезна твердь міста під ногами – така ж невидима, як і не зрозуміла. Хоча, ймовірно, і не всім. І я, за звичкою, спробував відчути обсяг і внизу, і навколо - привіт, Москва, я повернувся.

4
Орендована мною ще напередодні раптового попадання в Сибір квартира знаходилася в п’яти хвилинах ходьби від станції метро «Щелковська». Помешкання таке собі - не надто. Останній ремонт у ній відбувся, очевидно, з четверть століття тому, ще при заселенні – і, видно, у ті ж часи, що і в незабутньої Ольги Сергіївни, котра й жила не так далеко звідти. Утім, це зовсім не завадило господарям обожнювати цей скромний закапелок свого дорогого минулого, що повною мірою відображалося не лише на ціні оренди, але і в тотальному контролі над її щораз новими мешканцями.
Контролювати було не важко, бо хазяї, як виявилося, мали ще один закамарок незабутнього минулого і якраз навпроти першого. І, ясно, їхній погляд і слух вільно перетікав з одного «дорогого» в інше - «не менш цінне». Тож, коли я встромив, прихованого в скверику поруч, а відтак і щасливо знайденого, ключа в замок дверей орендованих нещодавно квартири, вони тут же й вискочили. І, як виявилося, зовсім не для того аби радісно привітатись.
- Ми так не домовлялися!!!
- Доброго вам…
- Чуєте?! Не домовлялися!
- Дня…
- Ось вам, забирайте назад свою плату, і йдіть-йдіть по-добру, по-здорову! Ви не жили, і не живете у нас, і робити вам у нас нічого! І, взагалі, невідомо, що ви тут мутите, - може якісь терористи! Невідомо де пропадаєте, а ми маємо відповідати!
Проголосив дещо істерично чоловік, з ким я домовлявся про оренду.
- І ще й воду залишили включеною, і якби не ми, то затопили би пів будинку! - чомусь збрехала його жінка, - і ми тому при дільничному вимушено й відкрили двері! Бо раптом ви вже й не живі! Зайшли, а ви навіть ліжком не користувалися! І речей майже ніяких! А вода тече і тече! І наш досвідчений капітан наполіг нічого спільного із вами не мати!..
Хазяям було по шістдесят із чималим гаком. Неначе й не старі, але якісь зачовгано-пузаті, і, як виявилося, ще більш неприємні, аніж гадалося.
Коли я домовлявся з ними щодо свого проживання, вони аж надто відверто намагалися сподобатися, а заодно, й побільше випитати. Зрештою, я і тоді вже знав, що вони геть не ангели, але хіба я міг відати, що прагнули стати ще гіршими? І це їм, без сумніву, вдалося. Та й нехай. Хоча я й не бажав допомагати будь-кому на шляху гріхопадінь, але що міг зараз вдіяти?
- Добре, добре, але я повинен забрати свої речі, - ситуація мені не подобалась, і я не мав бажання в ній далі знаходитися.
- А ми ваш дріб’язок уже й перенесли до себе, бо мало що. До речі, під наглядом дільничного, він свідок, що все по-чесному! – ґаздиня зблиснула по мені переможним зором, - Федоре, де там їхні речі і гроші? Віддай їм і до побачення!
Її чоловік пірнув за двері, відтак виніс пакет із моїм вбранням, а ще протягнув мені дві засмальцьовані терті-перетерті стодоларові купюри ледь не 70-х років. Але мене здивувало не це.
- Я ж давав вам п’ятсот.
Хазяйка вперла в мене нахабно розширені очі.
- П’ятсот? Які п’ятсот! Про що ви тут говорите! Людоньки! Ви чули? А моральні збитки? Та після вашого непоселення нам ще півмісяця шукати нових жильців, а хіба легко їх зараз знайти? А наші нерви? Наші переживання? А те, що ми ваше барахло у себе тримали! Ні, ви гляньте на них, усілякі аферисти так і хочуть обібрати простих москвичів, які все життя горбатилися, аби на старість зажити нарешті спокійно! Федоре! Телефонуй дільничному, нехай приходить і розбирається з ними! Телефонуй, Федоре, а то понаїхали тут! Чуєш Федоре! Квартира простоює, а вони грошей вимагають!.. Ой, людоньки.
Хазяйка притулилася до стіни і драматично приклала руку до грудей, вдаючи, що їй недобре.
Голос її перейшов ледь не в стогін.
- Ой, серце, Федоре, води.
Федір метнувся, і ледь не відразу повернувся з очманілим виглядом і стаканом в одній руці, і ліками в іншій. Ого, це вже було не банальне лицедійство, а ціла постанова! Я торкнувся цих неприємних сутностей тісніше. І в очах замиготіли образи з їхнього близького і далекого минулого. От якби колишні односільчани цієї пари та й побачили їх нині! Але для цього ще треба доїхати з їхнього теребовлянського Буданова до столиці колишнього Союзу, потім відшукати оцих Кушніруків, що нині Кушнєрукови. Ні, ніяк в їхніх земляків подібне не вийшло б, а жаль. Бо вистава вартувала масового глядача. І він з’явився, бо в найбільш кульмінаційний момент стогнання і пиття двері моєї, буцімто нині геть порожньої квартири, зненацька прочинилися. І звідти обережно, але вкрай заінтриговано, наче киця до відкритої комори, визирнула чорнява гостроноса жіночка – без віку, і, певно, й без постійного чоловіка на дивані біля телевізора.
Чорнявка дочекалася доки зірка нелегкого акторського ремесла зробить остаточний ковток води з виразно прописаними на обличчя стражданнями, що так відрізнялися від помислів внутрішніх, – бо знову ж цей Федір набрав із-під крану, а скільки ж раз йому казалося про відстояну, що так не тхне хлоркою, ну безтолоч-безтолоччю!
- Ой! А я почула, Валентино Степанівно, Федоре Прокоповичу, що ви тут із невідомими емоційно розмовляєте, подумала, може трапилося що? – на обличчі чорнявки застигла маска майже родинного всесприйняття.
Та акцент був явно кавказьким.
- Та трапилося, тра-апилося, - на обличчі Валентини Степанівни вималювалася спершу досада, а потім і бліда надія, - напевно таки житиме, житиме далі! Але виключно тільки після того, як нарешті позбудеться мене, - ось речі свої прийшли забирати! А я до вас зараз зайду, лише проводжу людей.
Вочевидь, Валентина Степанівна вирішила, що достатньо вже з нас перемовин, але я так ще не вважав. Та й кавказька киця явно прошмигнула не до своєї комори, хоча які я міг мати до неї претензії?
- То, певно, ми з вами мали мешкати в одній кімнаті? – звернувся я до чорнявки, шукаючи шпарин в, як виявилося, незвично щільній її енергетичній структурі, - я, звісно, радий, що ви погодилися стати нам, двом самотнім чоловікам, доброю компаньйонкою, але, бачите, люб’язна Валентина Степанівна в останню мить передумала, тож не судилося нам навіть повечеряти втрьох.
Погляд чорнявої блиснув іронічним вогнем. Але відповісти вона не встигла.
- Ні, щоби поселитися нормально, як ось люди це роблять, а то одні лише клопоти, а тепер і наїзди, вимагання грошей... – миттєво спробувала перебрати ініціативу до своїх рук хазяйка, вочевидь, шукаючи й нові аргументи.
Цікаво, що ні вона, ні її чоловік, навіть не почервоніли, і трималися, неначе це не їхні фокуси щойно розкрилися. І тепер, певно, внутрішньо готувалися остаточно подерти нас на кавалки, а кавалки перепродати, і лише у роздріб.
Та й чорноока, миттєво скопіювавши настрій хазяйки, наче відійшовши від почутого щодо можливого компаньйонства, показно ображено ковзнула по нас із Василем поглядом, розпочала своє.
- Та ви що собі думаєте?! Хто ви такі?! Чому до хороших людей чіпляєтесь! Людину зі слабим серцем ображаєте! Дурну силу свої проявляєте! Ото чоловіки пішли! О ні! Я теж буду свідчити, як ви нам тут погрожували!
Чорнявка не лише говорила, вона зараз виразно пробувала ввійти в моє єство, налякати, а потім запалити до нестями! У неї, безсумнівно, існував дар впливти на інших. Та й раптовий безцеремонний випад мав, певно, вивести нас із рівноваги, змусити до агресії у відповідь, аби далі мати нагоду публічно вчепитися у вороже горло, неначе цим захищаючи господиню і її чоловіка.
Одначе, дійсними господарями для цієї чорноокої були зовсім не Кушніруки, яким лише судилося стати її черговими жертвами, і просто зникнути, подарувавши їй свої майно. Саме така вервиця образів промайнула перед моїм внутрішнім зором. Це ж треба! Тим не менше, я м’яко посміхнувся гостроносій.
- Вже ніхто ні на що не претендує, тільки речі забираємо і йдемо, - я заспокоїв господиню, і не тільки цими словами, і далі додав, перевіряючи, чи подіяло, - кажете, ледь не півмісяця мене не було? Як швидко летить час, і по-різному, бо для мене менше тижня.
Та пані з Буданова пропустила те все повз вуха. І добре, тепер я мав завершити і з цією темною змовницею.
- На жаль, таки маю вас потурбувати, - промовив я їй, - аби забрати дещо своє.
І в мій пильний зір крізь найдені шпаринки в її єстві, кинулося, як же вона шукала, відчуваючи щось важливе, промацала всі закутки. Та вважала, що то якась дрібна річ, на кшталт, загубленого діаманта, бо цінність вона відчувала аж надто гостро.
- Куди! Моя квартира, стійте!

5
І нехай розпачливі зойки квартирантки покрили колишній злагоджений дует хазяїв, та я рішуче подався вперед, протискаючись повз жіночий масив, як липкий жах у мирний дівочий сон.
Дорогою я вимушено обійняв, і дещо притиснув галасливу конструкцію горлогрудей – інакше проминути вузький коридор було б немислимо. Відтак ковзнув ще глибше у вир її єства. І вона, схоже, відчула мою дійсну силу, бо очі спалахнули, а голос нараз примовк. Я ж пройшов і оглядівся.
Сама кімната за час моєї відсутності дивовижно змінилася - на стінах, на підлогах, на столі, та дивані тепер містилося багато чого цікавого - від містичних картин і фотографій, до шкір, тканих килимів, і безлічі специфічних атрибутів тьмяної магії і не менш темного чаклунства.
- Ви, напевно, гадалка, і навіть, віщунка? О, думаю, ви вельми вміла особа, - сказав я швидше ствердно і пішов на кухню, - тож ви відразу й відчули, що я тут залишив дещо своє. А потім довго шукали, але не знайшли. Буває.
І на очах онімілої провидиці, що лише ошелешено супроводжувала мене, я підійшов до кухні, взяв табурет і зазирнув на антресолі. Ніби порожньо. Саме так і повинно було виглядати. І навіть не підготовлене торкання не могло би змінити відчуттів. Але у глибині, на дощатому настилі, і досі ще лежав залишений мною дипломат. Зрештою, лише я його і міг побачити, втім, як і намацати. Тож, протягнувши руку, і справді торкнувся його твердих шкіряних боків. Ворожка ж була абсолютно впевнена, що на антресолях нічого немає, вона тут все переглянула і не раз. І я не став її переконувати у зворотному. І, вже тримаючи дипломат у руці, навіяв тверде переконання в її правоті.
- Я помилявся, тут нічого мого не має. Прощавайте.
Та я і недалеко відійшов від істини - ці гроші я ще не вважав повноцінно своїми.
За дверима квартири те саме я втлумачив на прощання і в голови господарям квартири. Мовляв, пішов без нічого, а як виглядав, та по різному. Але, й про всяк випадок, закинув туди і зчитані з єства ворожки барвисті плани на найближче спільне майбутнє, як і деякі згадки з її минулого. Я ж не міг собі дозволити зловтішатися з чиїхось близьких великих неприємностей. Тож телепатично побажавши їм поділитися цими підозрами з дільничним, розкланявся.
Навіть не забираючи в театральної трупи решту доларів. Можливо, вони випадково підуть на щось дійсно корисне світу. Та й ресурсної підтримки нам поки вистачало -
з мільйоном євро за нашої відсутності нічого ж не сталося. Навіть дивно, бо гроші завжди притягують до себе найнеочікуваніше, і, линучи з рук в руки, неодмінно тануть, як ті камінці у темних глибинах водойми буття.
На виході із зачовганого, кіптявого під’їзду, Василь вельми несподівано зауважив, що жінка, яка зайняла «мою» квартиру, йому видалася аж надто підступною. Я просто непевно кивнув головою, бо та дрібка з минулого цієї жінки, що відкрилася в коротку мить дотику, нажахало би Василя значно більше, аніж тоді мене. У дні нинішні вона вже не обманювала безпосередньо на вулицях довірливий люд, а приймала його на дому, де впевнено гадала й ворожила, ще й нерухомістю займалася. Ось і нині мала смачні плани на скромну маєтність люб’язних Валентини Степанівни і Федора Прокоповича - в минулому товарознавців із великого гастроному неподалік. Там, де нині меблевий салон. Вона вже і ввійшла в довіру, і за вечірнім чаєм навіть акуратно випробувала свій гіпнотичний вплив. Торкнувшись у ній цього впливу, я, мимохідь, витягнув з її пам’яті ще безліч епізодів - тисячі дрібниць і подробиць! Наче скачав з голови провидиці великий файл, який все розпаковувався і розпаковувався при доторку до нього всім раніше скоєним. А може і справді, потрохи перекинути те все люб’язним Валентині і Федору? Хай співпрацюють зі слідством у світлі раптово виявлених обставин!
І як у мою голову те все нині влазило? І, в основному, ж усіляка дурня! Та ще й украй чітко проявлена! Бо за останні сім років я міг пригадати ледь не кожну прожиту мить. А ось, що ставалося раніше – за рідким винятком, наче корова язиком злизала. І, нехай, імовірно, нічого остаточно не втратилося, а просто лежить десь у повній темноті, проте від цього я не почував себе краще. Як мені набридли всі ці неприємності! На противагу від іще остаточно неотямленого Василя, до якого скоро все повернеться, мені свою пам’ять так легко не упорядкувати. І крутилося нині в ній чорт знає що, тільки не те, що дійсно цікавило. Хотілось би щось і призабути, піти на заслужений відпочинок! Подивитися, врешті-решт, футбол.
- Василю, ти цікавишся футболом?
Василь від несподіваного запитання аж зупинився.
- Та ні, якось байдуже. В тій біганині важко знайти хоча б якийсь сенс. Але коли взагалі немає що робити, то чого б не подивитися.
- Отже варто знайти зручний диван з телевізором напроти. Відпочинок нам не зашкодить.
- То їдемо на квартиру, яку орендував я?
Василь, вочевидь, ще не осягнув рівень небезпек, які нам загрожували. Але і події останнього тижня були вкриті для нього млою тимчасового забуття.
- Ні, не варто ризикувати. У тебе наявні серйозні проблеми, в мене теж. І я про них ще розповім. Та й гляди - скільки оголошень. Давай спробуємо долю ще раз, але вибираємо лишень ті, що написані від руки і не найкращим почерком.
- Дарма, у мене хороша квартира. Та й хочу перевдягнутися, мені ж на роботу потрібно!
- Василю, з минулим завершено, - до тебе не підемо, там нас можуть ждати ті, що вже вчинили тобі купу неприємностей, поглянь на свої руки. Коли пригадаєш чому вони такі, даси знати.
Василь задумливо уставився на почорнілу від шахтної породи шкіру своїх долонь. І так би стояв, якби я не потяг його далі. Нічого, скоро і відмиється, і сутнісно відійде. Та маємо терміново собі щось підшукати.
Пропозицій по житлу вистачало. І вже за пару годин ми отримали ключі від цілком сучасної «двійки», внесли першу плату в тисячу євро, і нарешті відмежувалися від суєти і гаму.
Чергова порція сухарів із водою явно не влаштувала Василя, але аргументовано сперечатися зі мною він ще не міг. Тим більше, що я теж майже не їв. І вже досить здавна. З певними труднощами, але цілком вербально, я переконав Василя в тому, що він не повинен з’являтись ні в колі знайомих, ні у своїй фірмі, і найбезпечніше тепер вважати себе звільненим за власним бажанням. І повертатися у Львів ще дещо ранувато. Бо ж він оце без жодних документів, а на вокзалах зараз тотальні перевірки. Без мене і кордону не перетне, тож маємо повертатися удвох. І я б з радістю, тільки ось мої справи в Москві ще не завершені. І, взагалі, зважаючи на те, звідки я його витягнув, найкраще, аби він просто сидів перед телевізором, під моїм дружнім наглядом.
Щось приховане мене й досі непокоїло в ньому, а що саме – ще не міг з’ясувати. Але поспішати з ним було вже нікуди. Тим не менше, деякі важливі справи нас змусили знову вийти на люди. Ми придбали собі нове вбрання. Закупили необхідних продуктів. І, звісно, Василь зателефонував Лесі. Зрозуміло, що з достатньо віддаленого від нашого нового житла телефон-автомата. І спершу я промовив декілька слів, аби переконати жінку не розпитувати щодо речей, про які її чоловік поки нічого не здатен сказати, та однак, це було ще те драматичне дійство. І хоча, як на мене, Василь проявляв у стосунках із жінками деяку наївність, але він умів кохати всіма складовими свого єства. Мені навіть трохи ніяково стало, згадуючи про свою останню зустріч із Лесею, і про такі дивні зараз сподівання на її особливу вдячність. Але тоді й справді могло статися будь-що, якби я хоча б трішечки наполіг. І нинішня ситуація складалася б не такою теплою. Вочевидь, ота небесна жінка, що незмінно прикривала мене Згори, того достопам’ятного дня не послухалася і, відпущена «хоча б на трохи», усе ж не полетіла з іншими ангелами-охоронцями на нектарний пікнік.

6
Я відкрив очі. Миттєве видіння, бачене щойно, здалося приголомшливо виразним – брудні сніги завершувалися млою, крізь яку ми йшли далі й далі. І мла ставала густішою і холоднішою. Під ногами чвакало схоже на болото запашне гидке місиво, але ним доводилося йти і йти, слід-вслід за кремезним силуетом попереду, що, як я сподівався, знав дорогу, якою вів нас.
Можливо, я бачив майбутнє, а може й минуле, одначе, настільки не привабливе, що краще б те все ставалося не зі мою. Але витрачати час на розгадки не хотілося.
Я залишив Василя відсипатися і нарешті взявся за рішення другої частини своїх тутешніх справ. Мав ще зазирнути в мережу Інтернету, але таким чином, аби не спалитися – є ж купа характерностей, за якими зовсім неважко впізнати особу, що раніше вже там наслідила. Непримітні звички, які складають наше «я» неможливо повністю змінити, тож манери і почерк залишалися твоїми, і тільки твоїми. Тож і потрібно проявляти обережність, і, передусім, з місцями доступу до всесвітньої павутини. Такі в Москві існували в достатній кількості.
Знову ж таки на метро я дістався одного із найбільших столичних учбових закладів, де придбаний за чесно знайдені гроші Пилишиних, мій ноутбук радо сповістив, що загальнодоступний Інтернет присутній, хоча й ніякий. Чудово. Мені поки вистачало й подібної мілини. Тож я вмостився в коридорі одного з напівпорожніх у цю пору корпусів, біля вікна з видом на підхідні шляхи і, не барячись, взявся за справу.
Нехай тут і діяли певні обмеження на спілкування зі світом, але я їх легко подолав, а глибина русла доступу особливого значення зараз не мала. Маскуючись під автомат однієї із всесвітньо відомих пошукових систем, я першим ділом переглянув веб-сильця, залишені мною раніше на слідах свого попереднього перебування. І зірваними виявилися майже всі! Та ще й неодноразово! Можливо саме тому веб-сильця мені й подобалися більше, аніж звичайні. Без сумніву, моїми слідами час від часу йшли не лише ті, кого я торкнувся усвідомлено, але й кого я так акуратно намагався нічим не зачепити. Тому зараз, вважаючи, що тягну вервицю чиїхось слідів, міг і сам упійматися в чужі петлі й гачки. А отже, десь у цю мить міг спалахнути-заблимати червоний світодіод і прозвучати команда «Фас!», і що найбільш весело – основними мовами всіх відомих мені спецслужб. Це ж бо кричуще порушення їхнього безумовного владного права – слідкувати один за одним і за всіма, але, в жодному разі, не дозволяти подібне простим смертним.
Тож я зафіксувавши отриману інформацію, далі, швидше за звичкою, ще трохи поплутував сліди, і, нарешті, повноцінно сконцентрувався на зниклій доньці київського олігарха. Поставлені раніше на внутрішніх мережах головного офісу Пилишина програмки проникнень, слідкувань і зчитувань назбирали лантухи нової інформації. І саме посеред них на мене очікувала виразна бомба. Декілька днів тому мережі олігарха від посереднього рівня загально комерційного захисту стрибнули на рівень вищий, аніж у нинішнього українського президента. І нехай той нинішній гарант і повний неук, і нероба, й майже жодного сенсу оте «ніщо» і мудро захищати, але за державу було образливо. Особливо, коли поруч із дірявим «президентським» решетом географічно поруч зростає споруда із веб-залізобетону. Та й почерк використаних в розбудові рішень видався знайомим – і не раз спостерігався мною у системах належних саме російським спецслужбам. Тим не менше, так як комп’ютер самого олігарха був тим самим, я таки попав у нього відкритим раніше, нехай вже й щільно стиснутим новими захисними конструкціями, каналом, здобувши чергову порцію інформації. Та, схоже, я це зробив востаннє, бо мої сліди виднілися тепер чіткіше, аніж літаки в небі. І на відміну від тої блакиті, жоден вітер їх звідси не видмухає.
Відтак, покружлявши мережею, я позбирав і повідомлення зі своїх поштових скриньок. І, за звичкою, видалив усе, до чого зміг дотягнутися, і можна було покидати поважний Вуз, але цікавість взяла гору. Я нашвидкуруч переглянув отримані листи. Приємно, що про мене не забували. З Нью-Йорку обізвалася моя француженка, її фірма раптово збанкротувала, колишні друзі й коханці виявилися негідниками, і тепер вона розшукувала мене, бо, як виявилося, єднання наших душ для неї таки щось значило. Для мене теж, хоча вже й не так гостро проявлене. Може колись, якось. Треба розмислити… А ще мені написали колишні боси з агентства щось вельми багатослівне, що читати я взагалі не став. Окрім цього, листів із десять прийшло з Києва, і один з Москви – від Юлії. В останньому тільки новий номер мобільного телефону. І три знаки оклику в кінці цифр. Що, мабуть, означало прохання щодо продовження наших стосунків. І нехай це й виглядало географічно привабливо, але натякало й на недавні, спільно пережиті нами, труднощі.
З Києвом, як і очікувалося, все складалося значно веселіше. Зрозуміло, що писала мені тільки найменша з Пилишиних – Оленка. І на першому місці, звичайно, цвіли емоції. Але з того, як вона їх виявляла, мені стало зрозуміло, що у дівчинки твердий характер, і хоча на неї тиснуть, вона не піддається, і все ще сподівається на мене.
«- Я вірю, що саме ви знайдете і повернете назад Іру...» - подібним починався ледь не кожен її лист, яких приходило й декілька на день.
І правильно, бо хто ще, як не я. Потім якийсь час мала не писала. Та й мені було не до листів. А ось у мейлику, який надійшов сьогодні зранку, вона раптово повідомляла, що її сестра два дні тому щасливо знайшлася, і зараз перебуває знову ж таки в Москві, і я сам можу переконатися у цьому: ось номер її телефону, з нею всі вже переговорили, і вона теж. Розповіла, яка її сестричка молодчина, бо, мовляв, утекла від викрадачів через вікно. Тато і мама їздили вже до неї, але не привезли із собою. Кажуть, зараз Іра ще в лікарні, та за декілька днів, як стане на ноги, випишуть. Мовляв, сестра тому й розмовляла з нею дуже мляво - напевно, застудилася. А ще татко і мама від неї заразилися, бо як приїхали, Оленка не могла їх упізнати. Раніше їх багато що цікавило, і її справи теж, а тепер усе до лампочки, - і те, на скільки Ірина затримається в Москві, і чи зробила сама Оленка уроки, чи ні. Навіть були не проти, аби вона написала цього листа, бо ви хороший, і можете допомогти моїй сестрі чимшвидше доїхати додому.
Цей лист мене виразно збадьорив, було над чим задуматись. І не тільки задуматись. Що-що, а визначити місцезнаходження абонента за номером телефону труднощів не складало. Були би гроші. І я знову зайшов у мережу. І, загалом, успішно.
Як виявилося, географічно трубка мобільного із начебто номером Ірини наразі знаходилася неподалеку, кілометрів двадцять від Москви, в лісах за Чкаловським, в комплексі будов неясного призначення - на перший погляд, на території тамтешнього військового санаторію. І я, звісно, не мав сумнівів, що моє листування з наймолодшою з Пилишиних вже перебувало під уважним стороннім наглядом, і мені дозволили дізнатися справжній чи не справжній номер Ірини зовсім не випадково.
Знаючи, як здатні працювати спецслужби, розраховувати на те, що це просто дружній витік інформації, не доводилось. І навряд чи послання із Києва стосувалося й легкого заробку грошей, які я неначе збирався отримати за повернення Ірини додому, бо означало лише те, що встряв я в серйозні справи, мою діяльність помітили й оцінили. І тепер зі мною бажають поближче познайомитись.
Якщо й справді довкола олігарха з’явилися пов’язані з ФСБ сили, то цілком достатньо перечитати мої листи малій Оленці, в якій я магічно, за одною непевною фотографією, стверджую, що її сестра жива, і що я вже на півдорозі до неї, аби далі пов’язати появу таємничого комівояжера на місці повторного зникнення Ірини з однією і тією ж особою. А ще сліди в Інтернеті, відбитки пальців у Москві, в тому злощасному вагоні, далі в Красоярську.
Тому, отриманий телефонний номер, найбільш ймовірно, і вів у пастку, не надто старанно замаскованої обіцяною винагородою. Невже суто тому, що жадібність мала геть застелити мій зір? Для мене навіть карти частково відкрили, мовляв, ось де саме дівчина лікується від отриманих стресів. Щиро запрошуємо завершити свою справу!
Та наразі я б здивувався лише одному, якщо все це організовано кимсь іншим, - не тими, що так уміло навчилися промивати голови, і зачищати місця злочинів до ідеального блиску. Але ж який розмах зауваженої діяльності – від Києва аж до Красоярська! І це, напевно, лише невеличкий фрагмент від цілого? І в той же час вони, схоже, і не строга офіційна структура, а тільки вхожа в силові структури організація. Певно, тому, особливо не остерігаючись, вони й переступали всі мислимі межі: від законів країни аж до тих, що всередині кожного. І, маючи стільки можливостей, діяли значно ширше, і вельми несподівано.
Бо передавати мені, що дівчина-заручниця, мовляв, втекла від вимагачів через вікно – повне глупство. Та й бачив я і ті вікна, і той будинок. І чому вони вважають, що я, будучи в нормальному глузді, після такої інформації продовжу займатися цією справою? Тим більше, коли є підозра, що саме я взяв гроші з їхнього сховку. Невже саме тому й дали подібну інформацію і цей номер, аби зрозуміти, з ким саме мають справу? Не причетний до зникнення грошей – ризикнув би туди піти, а ось такий як я – ніколи. Отже, мають і запасні виходи на мене, ймовірно, й ті, які я залишив їм цілком умисно. Тож недаремно такий правдивий лист від молодшої організували.
Але для чого було описувати, нехай і рукою Оленки, стан батьків після навідування Москви? Аби відлякнути сторонніх, і зацікавити мене? Тоді це їм повністю вдалося. Я ще більше зацікавився, хоча й не самою таємничою структурою, а, скоріше, таємницею навколо колишньої заручниці Ірини. Та чи був готовий я аж так ризикувати, аби колись просто поглянути їй в очі, я й сам наразі не відав. Бо чому б мені зараз не покинути цю мутну історію, тим більше – я вже в значних плюсах. Тільки ось мала Оленка від мене чекає значно більшого, саме від мене. Бо її сестра ще не з нею. І, невідомо, чи взагалі повернеться. Чи не про це свідчили і стан батьків і самої Ірини? Невже ловлять мене саме на це? І чи піду я на таке, тим більше, отримавши за естафетою той самий викуп, мав би тепер виконати обіцяне? Дійсно, було тепер над чим помізкувати. І поспіх у цій справі не вітався.
Тож благополучно покинувши територію навчального закладу, я взявся ще до однієї справи, і з давно забутим трепетом зателефонував на щойно отриманий номер своїй супутниці в нещодавніх перипетіях - Юлії.
Чомусь від першої миті нашого вимушеного знайомства мене тягнуло до неї. Причин я не розумів, але навряд чи чоловіче ставлення до жінок колись вимірювалося розумом, скоріше, чимсь іншим. Можливо мене так вабило те, що я бачив її оголеною і з’явилося підсвідоме відчуття, що ми й справді вже близькі? І саме через це сьогоднішнім ранком я загравав із Євпраксією аби хоч якось позбутися недавно сформованої залежності, нового емоційного шаленства? Нічим не виправданого, бо життєві перспективи в нас із Юлею геть різні. Та подібне відволікання не надто й допомогло. Бо ось зараз я міг би із таким самим успіхом зателефонувати Євпраксії, але ж тягнуся насамперед до Юлії. А десь у цьому світі є ще й Віка, хоча й заміжня, але чомусь вже прийнята мною в своє майбутнє! І з Вікою мене тепер єднає щось значно глибше, але це, як ніч, а Юлія поки – день. Нинішній наш день.
Зрештою, у мене перед нею жодних зобов’язань, і можна було вважати, що я вже зробив усе, що міг, можливо, навіть врятував її життя. І, по-хорошому, мені б зараз краще відсипатися, як оце робить Василь, відходити від тягаря останніх днів, а не шукати зустрічі. А з іншого боку так склалася доля, та й єднання Інь-Янь придумав не я, і хіба не природно, що мені його хочеться? Напевно, саме звідси і автоматично бажання захистити цю жінку від неприємностей. Утім, я ж не кидаюся рятувати всіх зустрічних жінок, в яких ті чи ті негаразди? Але й не всіх я тримав голими на своїх руках. Що ж, переконати себе теж важливо.
Електронний лист від Юлії був датований вчорашнім числом, отже нічого страшного з нею, певно, ще не сталося. Принаймні, я сподівався, що вона утрималася від рішучих дій, не засвітилася ні в аеропорту, ні в мережі Інтернету, не видала себе дзвінками до рідних, чи друзів, і не є наразі банальною наживкою в полюванні, - а не відповідає тільки тому, що не чує виклику. І взагалі, чемно робить усе те, про що я її просив. Хіба подібне не заслуговує поваги, і не натякає на мою подальшу відповідальність?
Що ж, це був вагомий аргумент. І я повторив дзвінок.
На цей раз все сталося ледь не відразу, і голос був її, хоча і звучав для мене зі слухавки досить незвично: і радо, і злякано, водночас.
- Так.
- Доброго дня, Юліє.
- Це ви.
- Так, саме той знайомий, дякую за листа.
- Я зробила так, як ви й казали, просто очікувала на вас.
- І це правильно. Ви зараз в Москві? Славно. Можемо зустрітися... Ні, по телефону не потрібно. Яка найближча до вас станція метро? Зрозумів, чекатиму біля входу о сьомій вечора... Домовились... І ще одне, якщо біля вас є церква – зайдіть і запаліть свічку – за минуле, за теперішнє, за майбутнє... Чого так? Та просто, прийшло в голову.
У всякому випадку – не зашкодить. Не те, щоб я аж так серйозно ставився до справ церковних - мене більше цікавила реакція жінки на подібну пропозицію, і вона видалась мені природною. Та й попросити вищої допомоги в будь-яких справах не здавалося зайвим, хоча, зрештою, чудесного можна торкнутися і в найнеочікуваних місцях. Як це сталося в мене сьогодні з отим сержантом і його охоронницею.
7
Я приїхав на станцію метро «Сокол» трохи раніше домовленого часу. Піднявся на гуркотливе привілля Ленінградського Проспекту. Діловито відійшов, і вибравши зручне місце, приглядівся. Біля виходу зі станції, ніби умисно для мене, очікував старий-престарий трамвай. Саме той. Колись, давно, я негайно заскочив би в нього і проїхав зупинок з п’ять углиб кварталу, де на мене очікували такі податливі обійми, дивна чуттєвість південно-східного генотипу, і сповнений упевненості у своїй недалекій перемозі кароокий погляд... А ще раніше, я просто йшов би до вулиці Піщаної, такої близької, і вже такої далекої, - де колись жив і працював. І знову цей раптовий спалах – без подальшого… Наче йшлося зовсім не про мене. А тоді про кого?
Почувався, наче усі пласти пам’яті привалило важеними брилами, відрізало проваллями катастроф, і дістатися туди самостійно - ніяк. Дороги втратилися серед руїн, поросли деревами й кущами. Але, як не дивно, музика цієї, досі магічної для мене, місцевості продовжувала звучати. І навіть надглибоко заховані, завалені в безмірі того, що сталося потім, їй співзвучно відлунювали тонами чистими і красивими окремі, звільнені лише на якусь мить, неясні згадки. Ось тільки про що і про кого в них йшлося?
Я відчув Юлію значно раніше, аніж побачив. Вона поспішала, бо трохи запізнювалась. І єство її виразно непокоїлося. Утім, хвилювання маскувалися за звично впевненою ходою красивої жінки, на яку заглядалися не тільки чоловіки. Та слідкувати за нею могли і відповідні служби.
Тож нехай я і не прагнув впливати на неї, таку переможну, але не мав іншого вибору. Та й навряд чи вона впізнала б мене у цю хвилину - я вдягнув сонцезахисні окуляри і налаштувався на прозорість саме для неї. Але їй здалося, що таки впізнала. Озирнулася, завагалася, та, втім, поспішила за якимсь, дещо схожим на мене, чолов’ягою, котрий неспішно звернув у напрямку Піщаної. Мені залишалося тільки легко підкріпити жіночі підозри. Відтак, я провів Юлію подалі від проспекту і, тільки переконавшись, що за нею слідом і справді немає хвоста, і на ній не сконцентрована чиясь невпинна увага, підійшов ближче.
Жінка стояла на околиці старого парку і розгублено озиралася. Ми домовлялися зустрітися на виході зі станції, але Юлію збив із пантелику схожий на мене перехожий, та й, «mea culpa», - я таки впливав на рішення, які вона приймала. Але нічого вкрай незвичного не сталося – з ким не буває. Всі час від часу губляться на рівному місці, не помічаючи прихованих причин.
Поруч малі діти, кожен по своєму цокаючи язиками протягували долоні зі смачними крихтами до сосни, стовбуром якої сторожко спускалася кумедна білочка. Юлія, що зацікавилася тим видовищем, не помітила, як я наблизився до неї. Про всяк випадок, знімаючи окуляри, я промовив ледь не на вушко:
- Привіт, красуне, я чудовисько.
І це було не найрозумніше, бо жінка різко повернулася - усім тілом відштовхуючись від мене. І це відразу кинулося би в очі можливим споглядачам, та вже нехай. І я, переходячи допустимі межі, дещо притримав її, а потім і підсилив її рух до себе. І тепер з приємністю тонув у її зіницях, переконуючи себе, що навіть проста приятельська приязнь між чоловіком і жінкою не заперечує подібних приємних моментів. Дружба, вочевидь, закінчується, якщо про такі моменти починають домовлятися, і вони стаються все частішими. І тягнуться все довше й довше. І ось вже тепло в погляді не просто миттєва вдячність і випадковий збіг обставин, а твій дух проникає в її єство і стає її духом, і навпаки - коли вони, так поєднавшись, стають одним небесним птахом.
- Ні, Сергію, ви, ти просто негідник, залякав і покинув... А я геть розгубилася. Сама не своя. Ти мене слухаєш?
О, якби лише це! Якби я був негідником, то намагався би стати і вкрай довершеним негідником. І користатися цим своїм статусом в повну. Тож або довершений негідник або взагалі не негідник. Чи йшлося саме про те, чи я гідний її? Але ж вона цього ніяк не могла знати, бо може і гідний. Але з іншою долею, що більше, ніж факт.
- Я тут, аби допомогти тобі.
Я відчував дихання її важких, пружних грудей і вже чомусь думав тільки про них, а ще про її ніжну і тонку шкіру, крізь яку так звабно пульсують судини, шкіру найніжнішого відтінку - кольору топленого молока. Але вона поки потребувала суто захисту й підтримки. Тож я взяв себе в руки і повернувся увагою до реальності.
Ми йшли духмяними алеями старого парку і Юлія розповідала про своє повернення, про те, що вона усе ж підходила до свого будинку, і навіть до квартири. І що я мав рацію. Бо відразу відчула чужу присутність у своїй квартирі, навіть не заходячи туди, хоча це й далося їй нелегко. Можливо повезло, що угледіла у вікні того, хто там зараз жив! І вона цю особу, здається, бачила раніше, та ніяк не могла пригадати де й коли. Тож поки мешкає у своєї шкільної подруги, хоча це не зручно, бо квартира у неї невеличка. І що вона розгублена, і не знає, як бути далі. Намагається обдумати подальші дії. Потім її чомусь, найпершим, зацікавило, ким я є насправді.
І я змушений був якось відповідати: хто, і де працюю. Що влаштувався в тутешній охоронній фірмі, а, загалом, зі Львова. Подібне прекрасно пояснювало, як мій ледь помітний акцент, так і деякий професіоналізм. Відтак додав до свого досьє, що не жонатий. Я міг сказати їй будь-що, і вона сприйняла би це за незаперечну істину, але відходити надто далеко від фактів не хотілося. Та і з пам’яттю у моєї знайомої творилося зараз таке, що причин переживати за себе я не бачив – навколишнє вона хоча й інтерпретувала адекватно, але, в цілому, була ще сама не своя. Але розмову про мене ми швидко закінчили, зупинившись знову на справах Юлії.
- Сергію, я вчора, як ти й попереджав, чимало пригадала. І це був не дурний сон, а дійсно пережите мною жахіття! Уявляєш, я добровільно подарувала свою квартиру якомусь жевжику, що, певно, нині в ній і оселився! Я навіть згадала, в яку нотаріальну контору ми ходили, про що там і з ким говорили, що оформляли, а потім. Потім пітьма, і вже тільки моє прокидання в поїзді, той чоловік на нижній полиці, потім ти, і весь цей нинішній жах…
Юлія розтривожено говорила, а я кивав їй у такт, - як добре, що вона, можливо, ніколи й не згадає геть всього.
Ми сиділи на відкритій терасі невеличкого кафе. Небом переповзали надвечірні хмаринки. Та за ними підтягувалися і недалекі вже сутінки.
- Отже, спільних поїздок із нинішнім якби власником твоєї квартири, наприклад, у БТІ, ти не пригадуєш?
- Ні. Та, схоже, підписала генеральне доручення геть на всі дії.
- Ясно. І які кроки, думаєш, варто зробити?
- Звертатися до суду, в міліцію, прокуратуру! Якби не ти, я вже давно б там була! Та лише ходжу сама не своя після того, як все пригадала, і місця собі не знаходжу! Достатньо уявити, що хтось перебирає зараз мої речі, то відразу накриває з головою... А ще присутні незрозумілі надії на тебе, зовсім незнайомого мені чоловіка. Це виглядає безглуздо, але ж ти мене витяг із іще більшого божевілля, так? Поясни мені це, прошу тебе.
- Витяг і тебе, і себе. Вважай, що я там був на завданні, а тепер вільний для домашньої роботи.
День у Москві видався теплим, хоча і не жарким, і надвечір’я здавалося мені вельми комфортним, але Юлію пронизувало, певно. внутрішнім холодком. Було помітно, як вона тремтить. Я пересів ближче – обережно, по дружньому, обійняв її за плечі, ділячись дещо більшим, аніж просто теплом, бо тремтіння поволі завершилося.
- Але все це зовсім не проста історія, і легких вирішень поки не бачу.
- А я відчуваю, ти не до кінця щирий зі мною, але чого вже там щось приховувати, куди далі.
Але далі завжди було. У недалекому минулому я не раз ловився на оце - «міг би сказати все, бо що вже далі...» - і потім шкодував. Бо «сказати все» для жіночої психіки виявлялося чимось за межею самогубства стосунків, де не існувало жодного позитивного досвіду. Тому реагували ще більш емоційно. І кожна нова деталь тільки додавала нищівних наслідків. А ще в подібних станах жінки ніколи не уловлювали сенсів, які я насправді висловлював, а шукали і знаходили в моїх словах що завгодно, лише не те, що я мав на увазі. І добре, що зараз йшлося не про справи сердечні, отже і менш катастрофічні.
- Так і є, Юль, просто прийми, що ми зустрілися випадково, але не даремно. Тож давай повернемося до твоєї справи, до стану, в якому вона зараз є. Не проти? Тоді вперед, - я перестав її зігрівати, перейшовши на дещо інший рівень стосунків.
- Отже, попри все, що ти наразі згадала, маємо факт і твого від’їзду з міста – вимушеного чи не вимушеного, назавжди чи на короткий час, зараз не має значення.
Юлія сіпнулася, аби щось відповісти, але я втримав її.
- Тому, не виключено, афера із твоєю квартирою до кінця ще не доведена і можна спробувати розвернути події в протилежний бік, ти ж юрист, і розумієш, що значить, коли процедурні моменти ще не закінчені.
- Звісно знаю, але законні кроки і в такій ситуації дуже тривалі. Але я не розумію причин, що до цього привели.
- Про причини потім, бо так ми геть заплутаємося, - я уважніше поглянув на співрозмовницю, виясняючи її готовність до більш рішучих кроків, які вже цілком і повністю погодило моє передчуття близького майбутнього, - тож пропоную спершу з’ясувати чи квартира і справді переоформлена, а то всіляке буває. Ти готова?
- Звичайно! І що ти зараз пропонуєш?
- Діяти, проте з розумінням, що ми ще не знаємо нічого про твого прихованого ворога, про те, з чим саме ти зіштовхнулася, бо не виключено, що і з особами з державних структур, поглянь який розмах – від Москви – й до самих до окраїн. У нашому випадку аж до Красоярська. Тому пропоную йти найнепомітнішим шляхом, тримаючись поки чимдалі від всього офіційного.
- Сергію, я не зовсім тебе розумію, і я ж не ніхто! Я не відступатиму. В нас яка-не-яка, але цивілізація. Допоможи, якщо можеш, а ні, то я сама.
Еге ж, сама, звичайно. Та цей емоційний спалах говорив і про бойовиту натуру. Та хто б повоював за своє.
- Тоді починаємо боротися. Поїхали, покажеш, де мешкала.
І хоча я вже цілком налаштувався на рішуче втручання в прихований плин подій. Та якась частина мене й далі хотіла розтягнутися на дивані, і перед сном хоча би одним оком глипнути у телевізор на футбольні змагання. Зелена травичка газону, одноманітна метушня гравців – ще те заспокійливе! Ковтнув і назавтра свіжий і бадьорий! А ще не завадило би й похлюпатись у ванній, і багато що викинути з голови, і назавше.
Але час мав значення. Це я відчував нутром. І ще я відчував, що доля не дарма звела нас з Юлією. Наші справи сьогодні безсумнівно тісно пов’язані. Та й поруч із нею мені зовсім не думалося про продовження розшуків Ірини Пилишиної. Можливо, я сподівався таким чином знайти краще вирішення, аніж те, що мені пропонували невідомі сили, і спробувати зайти в ту ситуацію зовсім в інші двері.
Лізти в санаторій, де буцімто знаходилася визволена бранка, я не збирався, як, наразі, не збирався і порушувати своє слово перед найменшою замовницею моїх послуг. І поки не бачив чіткого виходу з такого протиріччя. Хоча зараз Юлина справа і виглядала шляхом виходу, а, заодно, і входом. І тут було значно спокійніше, навіть не зважаючи на важкі хмари, що загустіли над нами.
Тож ми зупинили таксі і подалися вперед, вже особливо не торкаючись, ні тілами, ні зорами, хіба думками.
Можливо, і справді кожен чоловік зростає виключно до рівня жінки, що постійно поруч із ним, а жінка опускається до рівня такого чоловіка. Та коли вони міцно прив’язуються – їхній світ стає цілісним. Виходить, і мій рух до повноти буття є тільки пошуком отої, своєї жінки? І всі ці події теж суто задля цього? Кумедно.
Та я би не сказав, що подібні думки не подобалися мені, бо чим я ще тоді займався останні півроку? Зрештою, жінки і завше точніше керують ситуацією. І сказано ж бо, чого хоче жінка, того хоче і бог. Моє українське виховання ніколи цьому не противилося. Але сподобатися жінці настільки, аби вона мене сама захотіла, обрала – такого наразі чомусь не виходило. Чи не тому, що я вже надто довго холостякую?

6
Таксист висадив нас за пару кварталів від колишньої Юлиної обителі. І ми неспішно пройшли її звичними доріжками. Плани в мене ще не визріли, але недобрі передчуття поки не тривожили. Та й вікна потрібної квартири привабливо світилися. Чому би й не зайти в гості? Залишалося сподіватися, що там не очікувала група фахово підготовлених бандитів з найвищим державним прикриттям. Але видумувати щось особливе я не мав снаги.
І коли ми підійнялися на майданчик перед її житлом - просто відключив показані Юлею автомати на електричному щитку, відтак відійшов і став очікувати. За хвилину потрібні двері відчинилися і звідти вийшов набурмосений чолов’яга середнього віку, середнього зросту, у білій майці й обвислих джинсах, та ще й у смішних жіночих, певно Юлиних, капцях. І з невиразного, волохатого обличчя чітко линули лайливі примовляння.
Чоловік поправив окуляри, оглядівся, і взявся за дверці електрощита. Можна було починати наше знайомство. Ох, як давно я просто, по-сусідськи, запросто так не спілкувався!
- У всьому під’їзді зникло, чи по фазі?! Бо в мене теж немає. Привіт сусіде! – я не менш діловито спустився сходами і, не припиняючи базікати, підійшов ближче, - я тут недавно, але раз на місяць, кажуть, таке стається, вже і заяви писалися, а все одне і те ж. Ви Іринин чоловік?
Чолов’яга пильно подивився на мене поверх окулярів. А я на нього. Чорт візьми, він був зовсім не простаком. Далеко не таким простим, як могло здатися на перший погляд. Трясця! І прочитав мене вмить. Не допомогла навіть дружня усмішка. Мій акуратний доторк до його сутності і його брудний удар нижче пояса відбулися майже одночасно. Радісно-хижа гримаса перекосила обличчя мого супротивника. Як казав мій дід: «коні б його вграли!».
І нехай від удару я, в цілому, відхилився, але від усього іншого не встиг. В мене миттєво потемніло в очах і заклало вуха, оніміння від ніг поповзло догори. Ого! Я викидав і викидав енергію, але тільки напружено відбивався. На відміну від досі розділених півметровим простором тіл, наші єства зійшлися значно ближче. Так зіштовхуються в небі грозові фронти – теплі й холодні, світлі і темні, насуплено мовчазні, допоки обійтися без грому і блискавок вже неможливо. І все йшло до лихої бурі. І мені спало на думку, що на тверді в мене не існувало достатніх переваг - це відчуття, як перша мікро блискавка, висвітлила дійсний стан справ – «лише вгору!». І я, вкотре, наче стаючи велетом, розтягуючи свою плоть і наші щільно переплетені силові поля, різко подався вверх.
Мій супротивник зустрів це з гострим подивом, та відразу ж, обдавши гострим холодом, потужно рвонув у протилежному напрямку. Я не сподівався аж на такий бій, не готувався до нього, і даремно - жадав зустрітися із собі подібним, і ось маєш. Я уперше зіштовхнувся і з такою реакцією на своє проникнення в іншу сутність, що ж, це буде мені уроком. Але зараз, здійнявшись досить високо, я й справді здобув відчутні переваги. Тепер моя енергія, поєднана з можливостями верхніх рівнів, стала приростати не зважаючи навіть на те, що підійнятися ще вище, через зчеплення наших сутностей, не поки вдавалося. Але й мій супротивник застряг, вже майже наполовину перейшовши у простір підземних рівнів. І тепер за прозорою, колихливою межею, виглядів аж надто химерно, - миттєво вкрившись грубим і довгим хутром, почорнівши, змінивши частково форму тіла. І це мене чомусь не здивувало, ніби у мені завчасно існували знання того, що ось так із ним й мало статися.
Якусь довгу, застиглу земну мить, ми перетягували один одного - кожен у свій бік, але «мирне» борюкання невдовзі закінчилося. Раптово я відчув, як різко війнуло ще глибшим крижаним холодом. Чолов’яга щось виголошував. Згори ці рухи губ виглядали вкрай сповільненими. Та, вочевидь, далася взнаки і моя втома, бо я лише загальмовано спостерігав за цим – проте, коли він скінчив, наслідки змусила мене «прокинутися». Протистояти йому стало зовсім важко, наче до моїх ніг причепили вантаж, і він усе збільшувався, і все потужніше тягнув униз.
Я спершу спробував звичним чином, на віддалі паралізувати енергетику й моторику суперника, але мої зусилля безслідно ковтали сутінки, що тепер укривали його всього. І з кожною миттю сила ворога приростала. Мене виручало лише одне, що час отут, нагорі, тік значно повільніше, - тобто, там унизу, я «діяв» таки швидше. Та й сам тутешній простір був просякнутий значною потугою, від якої й мені перепадала дещиця. І нехай зараз я підійнявся й невисоко, але мав який-не-який доступ до вищих енергій, хоча як з ними себе вести, міг лише здогадуватися. Якщо простір нижній – той, що ховався під світом земним, лише відбирав, то нічого дивного, що верхній додавав. Це не було силою у звичному розумінні. Можливо навіть її протилежністю, - мов у цих сферах надважливим було суто наближення до чогось значимого і величного, сама близькість чого і являла собою неймовірну потугу. Наче я дотикався тут до ущільненої, зібраної в тремтіння струн, істини, що здіймалася увись, проявляючи за потреби свій характер, своє сяяння і звучання. Та просякати усім цим можна було лише стаючи й самому прозорішим і тоншим, аби нічого не суперечило в тобі, а навпаки – відповідало. А без цього вгору було і не здійнятися. Тож і в мене такі підйоми почалися тільки після того, як клітини мого тіла в більшості своїй трансформувалися до нинішнього їх стану, і з внутрішніми енергіями значно більшими, ніж колись.
Напевно саме ці клітини тепер теж прилипли тут, вгорі, до цієї наснаги. І щоби хтось, супроти нашої спільної волі спробував відірвати нас від цих струн, навіть на рівні не такому вже й високому, йому потрібно було би прикласти ще ті зусилля, яких так просто відразу не назбирати. Та час працював не нашу користь.
Тому ситуацію потрібно було чим швидше виправляти, і я спробував, напевно з відчаю, таки протиснутися за свої тутешні горішні рамки. Чим вище, тим ставали вони, як я вже переконався, більш непроникними, але на цій, невеличкій висоті, це мені вдалося - і я зусиллям, в першу чергу, волі, таки частково вийшов назовні «себе самого». Раніше я проявляв більшу обережність, і так не експериментував, бо завше намагався підійнятися чим вище. А зараз вийшло - наче водоспадні струмені, горішня енергія щедро полилася на мене, і крізь мене, з усіх боків - і стало напрочуд легко і до спеки сяйно!
Я враз повернув собі змогу діяти. Знав, що тепер зможу пробитися крізь той захист, яким оточили мого супротивника сутінки нижнього світу. Перед моїм зором строкато вирував потужний силовий феєрверк, крізь який виднілися напівпрозорі контури енергетичного тіла, що відчайдушно боролося вже не стільки зі мною, скільки з енергією, котра текла донизу крізь мене. Трансформовані клітини суперника виразно втрачали сили, дужче жаріли тільки верхні сфери - навколо мозку. Ось і фіолетові грона – та сама хмаринка, і знову так недоладно, наче нашвидкуруч, причеплена. Подібна їй ледь трималася в сутності того телепата в аеропорту, - але зараз вона виглядала більш надійно вживленою. Вочевидь, вона була тою складовою, що додавала особливих здібностей і цій особистості, і я мав їх розділити поміж собою.
Мій противник відчайдушно пробував вивільнитися, та я усе тісніше обхоплював своїм єством оту ділянку чистого фіолету. А наша зовнішня боротьба лише посилювалася. Повільно, дуже повільно, як на погляд «згори», істота піді мною втягувалася у сутінки нижнього простору, все більше нагадуючи там собою звіра. Свинцевий, пробуджений ним, коловорот затягував його глибше і глибше, а я й далі міцно утримував частину його енергетичного тіла. Щоправда, не довго, бо жодна плоть не розтягуватиметься до нескінченості - в якусь півмить, утримуване мною гроно фіолету відірвалося від усього іншого, і на тому все й скінчилося.
Я спершу смикнувся за інерцією вгору, а, відтак, пішов униз, устигнувши помітити, що висмикнутий мною фіолет не потягнувся ані до мене, ні туди, звідки я його вирвав, а просто майнув вихором іскринок кудись убік і розтанув. І ще я помітив, що в мого супротивника на споді всіх енергій світився той самий знак, що і в контролера в аеропорту. Знак у вигляді сніжини рубінового кольору, наче клеймо одного і того ж пастуха. Всі ці візії миттєво промчали свідомістю, і за більш спокійної ситуації я би проаналізував їх уважніше, але зараз було не до них.
Не знаю, скільки земного часу пройшло від початку нашого єдиноборства, мабуть, з десяток секунд, але результати виглядали вражаюче: чолов’яга, повністю перетворившись на звіроподібну потвору, люто глядів на мене із потойбічних сутінок. Та, схоже, сама можливість його присутності на поверхні безслідно розтанула - і я вже це зрозумів, а він іще ні, якщо він здатен був зараз там, унизу, до розуміння.
Ось він згрупувався і різко стрибнув в мій бік, а, заодно, і в земний світ, але негайно й жорстко був відкинутий назад прозорим і невмолимим кордоном. Він стрибнув іще раз, і ще, та все марно, - вочевидь, він утратив і ключ доступу сюди, а з ним і можливість для повернення. Схоже, я вирвав цей ключ, цю ланку земної присутності з нього. Але в аеропорту подібного падіння не сталося, та й поведінка того телепата була зовсім іншою.
Хоча і тоді й зараз у кожного з них я видалив той самий сегмент. І нічого іншого мені не прийшло, як запідозрити, що ці особи походили з різних світів. І, певно таки, останній сюди прибув із найглибших низів.
Тим часом звір, відчувши поразку, закрутився на місці, затим стрімко зіскочив углиб сутінок і зник.

7
Земні відчуття поволі поверталися до мене. В очі вдарило м’яке світло коридорної лампи, в ногах запульсували судини, а у вухах знайомий жіночий голос.
- Я почула якісь дивні звуки. Все завершилося?
Я попросив Юлію не виходити, поки я її не покличу, але хіба ж цікавість стримати.
Жінка зараз обережно визирала з верхнього сходового маршу.
- Він назавжди нас покинув, але тихше, бо сусіди зараз позбігаються.
- Він утік? Я не зрозуміла. І не чула його кроків.
Юлія злякано придивляючись, спустилася сходинками, захищаючись притиснутим до грудей моїм дипломатом.
Особливо її збентежила темна, наче від сажі, чимала пляма біля моїх ніг. Її раніше тут не було. Я не мав сумніву, що вона виникла від чималих перетоків енергій, хоча саме
преображення того чоловіка на звіра відбувалося на моїх очах вже за нижнім кордоном навколишнього простору. Це все ошелешувало - і перепетіями щойно пережитої сутички, і раптовим усвідомленням, що межі між усіма світами аж такі тонкі.
Та зараз було не до рефлексій. І я знову кинув сторожкий погляд у бік відчинених дверей колишньої Юлиної квартири.
- Почекай тут, я гляну, що там коїться.
Отже нашої бійки Юлія не зауважила. І це добре - спокійніше спатиме. І «звір» в цей світ навряд чи вже повернеться. І непогано було б, якби потойбічні сутінки назавжди проковтнули його, і не відпускали, доки не розтане тінню на самому їхньому дні. Хоча ця істота могла там і мешкати, доки їй не прищепили оте гроно нових здібностей. Але подібні речі повністю зносили би звичну картину буття! Чи вона в нас не зовсім точна?
Бо ж мої здіймання вгору і побачені щойно нижні, підземні території хіба не реальність?
І ця сутичка мені може відгукнутися, бо зчепився цього разу з дещо більшим, аніж міг собі уявити. Та передчуття щодо цього поки мовчали. А звичні системи сприйняття досліджували квартиру, в яку я по котячи тихо ввійшов.
Не знаю, на якому ступені втоми зараз перебували мої вищі чуття, але нижчі працювали нормально. Можливо, причиною була гарна жінка поруч. Чи ж бо в мене пробилося друге, або третє дихання. І дійство тривало.
Юлина квартирка видалася красивою і доглянутою - модерні рішення, барвисте освітлення, цікавий набір меблів. Доймав лише якийсь неприємний запах. Промовисто пахло чимсь горілим. Шукаючи причину, я зайшов до кухні, де побачив ошелешену Юлію, що на декілька кроків випередивши мене, ошелешено вглядалася в шматок м’яса на чималій чавунній сковороді. І він вже помітно підгорів. Витяжка над плитою, у зв’язку з досі відключеними автоматами, повністю ігнорувала дим, якого ставало все більше.
Я вхопив сковороду за округлий дерев’яний держак і опустив у широку мийку. Включив гарячу воду. Відтак злив, накрив кришкою, що лежала поруч, і відніс до ванної кімнати, де спустив смаженину в каналізацію. Я сподівався, що Юлія не розпізнала, що саме перед її очима смажилось. Певно, що не впізнала, але й те, що невідомо як відчула, лише додало їй тривожності.
- І куди ж він все-таки дівся? – жінка ледь не благально проїдала мене поглядом, - і це він що, смажив серце?
- Більше не буде!
Бачила би те, що я, не питала би. Хоча із серцем вона не помилилася, не знала лише - чиє воно.
- І що далі?
- Включаємо світло і ти приймаєш квартиру під опис.
Я спробував перевести все в жарт, але приблизно так далі й сталося.
Потім Юлія зачинилася у спальні, а я взявся оглядати знайдені нами, і вже зібрані в гостинній докупи речі колишнього мешканця квартири. Найбільше мене цікавили документи й різні інші папери. Деякі з них були зібрані невеликим стосом на столику. Тож у першу чергу я і взявся за них. І відразу потрапив на генеральну довіреність, що надавала Сидору Павловичу Ломову право представляти Юлині інтереси щодо всього її майна. Нижче лежав виданий саме сьогоднішнім числом технічний паспорт БТІ на квартиру. А під ним первинні Юлині документи! Отже помешкання ще не встигла перейти в чужі руки. Комусь явно пофортунило!
Поруч із столом бовванів потертий шкіряний портфель, повний акуратно зібраних тек, які я теж взявся переглядати. Ого, наш перевертень серйозно займався нерухомістю. І, в основному, не купляв-продавав, а приймав, як дарунки, які потім щедро дарував і сам. У теках лежали документи на оформлення квартир, та земельних ділянок, і навіть на будинок у фешенебельному Рубльові. І все це на ім’я Сидора Павловича, як, мабуть, і звали нашого «ділка». В окремій папці я знайшов навіть копію загального списку, на багатьох сторінках, кому і що, і від кого. А ще в портфелі були гроші, досить багато грошей – десять тугих упаковок п’ятитисячних купюр. Хоча ці гроші, по великому рахунку, мені були й ні до чого, та ще й пахли недобре. То нехай Юлія і вирішує їхню долю, та вже завтра, коли вона, як я сподівався, глядітиме на світ більш об’єктивно. Але й Лесин Василь теж постраждав і, вочевидь, від цієї ж компанії. І теж мав право на моральну компенсацію. Тож я, махнувши рукою на колегіальність рішень, переклав п’ять упаковок до себе в дипломат. І взявся до подальшого обстеження залишеної переможеним ворогом спадщини. Відтак, і до нових розшуків, бо дечого явно не вистачало. І невдовзі знайшов у потаємній кишені піджака, що висів у прихожій, посвідчення службовця Національного Антитерористичного Комітету – темно-багряна обкладинка, фото, гербова печать, особливий папір, на якому зазначалася й посада «працівника загального відділу». Скромняга. Як би не так. І обличчя на корочці повністю збігалося з відправленим нещодавно в Тартар пожирачем сердець.
Юлія нарешті вийшла зі спальні і з помітним полегшенням в очах, схоже найсвятіше не постраждало.
Я передав жінці документи щодо її квартири. І привітав з першою перемогою! І хоча вона й відповіла мені щирим радісним поцілунком, але ми не стали розвивати цю тему. Та й було абсолютно очевидно, що покидати з такими труднощами відвойовану обитель цієї ночі ніхто з нас не збирався.
Утім, коли я показав Юлії знайдене службове посвідчення, особу на ньому вона не впізнала. Це могло свідчити про чимало різного, та, найперше, про глибоке блокування її пам’яті. Чи вартувало зараз з’ясовувати що й до чого, напевно, ні.
Юлія, передусім, прагнула вимести зі свого дому сліди чужинця. і аби не заважати їй, я вийшов з дому поповнити продуктові припаси, і заодно зробити деякі вкрай необхідні захисні дії.
Тож за півгодини ми вже пили чай – розмовляючи суто мовчки, як сімейна пара на початку другого чи третього десятку років сімейних стосунків. Ні, в нас, наразі, все ще складалося, просто Юлія, втомлено поглядаючи навкруг, прагнула чимшвидше завершити оте кляте прибирання. А може просто ховалася за ним від отриманих стресів.
Та й мене виразно втомив цей день. Тому, дождавшись своєї черги, я ледь не заснув у ванні. Господиня навіть декілька раз делікатно стукала у двері, змушуючи мене відзиватися, а потім і остаточно піднятися, вийти в люди, накинувши смішний халат у зелено-чорну клітинку, і явно належав чоловіку більш худорлявому, ніж я. Цікаво, ким він їй був?
Та, на жаль, мене ніхто не очікував із розпростертими обіймами. Коли я вийшов, мене зустрів лише розстелений у гостинній диван. А зачинені двері в спальню не подавали жодного натяку на подальші взаємини. Тож я, недовго думаючи, занурився у чисту, пахучу домашньою ласкою білизну.
Останнє, що прийшло в голову, чи не занадто просто я вчинив, вкинувши мобільний телефон разом із наручним годинником Сидора Павловича великого сміттєвоза, що завантажувався з ряду баків неподалік від нашого будинку.
І лише коли та машина від’їхала, з’явилася остаточна впевненість, що разом з нею назавжди пішов і господар тих речей. Мобільний, нехай і уважно випотрошений мною, сам по собі багато про що міг засвідчити, а в годиннику, до того ж, міг ховатися і міні-передавач.


7
«...Тіні зійшлися над моєю головою. Вони радились. Потім залишилася одна тінь, тінь мого покровителя. Це було важливо, що лише одна. Суд – праведний і справедливий закінчився, і я знав, що надія не покинула мене, хоча справи мої кепські, і ще я знав, що нагорі не хочуть того, чого прагну я. Але вони не всесильні, хоча й можуть мене прибрати зі світу земного, як вони це вже робили зі мною у минулому, і не раз, але чого вони цим досягли окрім того, що мене з кожним разом ставало більше? Невже не зрозуміло, що над кожною волею є ще й Інша, Вища?
Цікаво, який присуд мені винесли цього разу, - винесли, але ще не оголосили...»
…Цікавий сон! Мій внутрішній будильник вже оповістив про шосту ранку, зіграв пупурі із завчасно запрограмованих бадьорих мелодій, та лише на „Тореадорі” я відкрив очі. Точніше, лише одне око, бо спав я не один. Розкішна, безмежно гола жінка, міцно притулилася до мене, обхопивши і рукою, і ніжкою, і, без сумніву, й душею, котра у цей солодко-сонний час могла споглядати мене лише з гарячо-ніжних півкуль грудей, таких безборонних і ладних на мені...
Коли ж тільки встигла, чи встигли? Невже між нами щось було? Здається, спав, як убитий. Ніби коротко майнуло химерне сниво, але навряд чи ми кохалися. Чи кохалися?.. Ще хвилин із п’ять я вражено впивався єством жінки, від якої зараз напевно цілий квартал затягнуло звабою. Якби цієї хвилі випадково проходив повз будинок, обов’язково обернувся би. Такі ж гострі, пряні відчуття, як тоді, у вагоні. І аура, як і в київської Віки, саме та, яка мені підходила, але ні дітей, ні чоловіка, лише належність Росії, котру нічим не переважити. А ще з моїм київським надбанням – Вікою, Юлію поєднувало те, що обидві дами виявилися альфа-жінками. Чомусь я на це звернув увагу саме зараз, прислухавшись до наспівів, які транслював із глибини її грудей колихливий пульс. Тож навряд я пасував їм більше, аніж для миттєвостей коротко-щасливих зустрічей…
Напевно, я мав би радіти і насолоджуватися цією хвилиною, але в душі все гучніше звучав печальний саксофон. Врятуватися від туги, яку він розвивав і розвивав можна було лише пристрасними поцілунками чи стрибком із балкона, або ж вдячно придушивши саксофоніста! І щоби далеко не заходити, я вибрав останнє, та й час для безтурботних обіймів, на жаль, вже проминув, чи канув у безпам’ятство. Трясця! Чому все найкраще у своєму житті, я не міг пригадати!..
Та нехай, можливо і з цим коли-небудь дам собі раду. А зараз - діяти, доки ще маю таку можливість швидко вирішувати свої і не зовсім проблеми.
Я планував остаточно повернути Юлію у те життя, з якого її так грубо вихопили. Я відчував, що це могло повністю змінити наші стосунки - прикро, та що вдіяти.
Обережно підніс долоню до її скроні й, поєднуючи цей, легкий доторк із іншим, більш пронизливим торканням її єства, відправив жінку зі сну у більш глибоке забуття.
Обережно вивільнюючись із теплих її обіймів, я подумав, що саме такий збіг тілесних температур, напевно, визначає щасливу довговічність інтимних стосунків. Бо температури тіл бувають різні, зрештою, і вік має значення, хоча є й інше... Але що вже про це думати, - альфа з альфою не водяться, альфа з альфою розводяться. Потрібно братися до справи. І я переніс звабу в її ж і спальню. Ліжко було розстелене, вочевидь, Юлія встигла понудитись у ньому перед тим, як піти до мене...
Прикро, що нічого не пам’ятаю!
Як не пам’ятатиме нічого й вона. Просто повернеться у той світ, де мене для неї не існує. Принаймні, поки що. І де існує вихід, оптимальний вихід із кола її проблем. Що й не дивно, все Юлине життя саме там, в іншому ланцюгу подій, а не у відірваній від основної пам’яті миті наших стосунків.
Учора, на „Соколі”, я відчув подих того, справжнього її життя, але не став його дочасно відкривати. А тепер я повністю зняв накладене на її пам’ять, ще до зустрічі зі мною, блокування, разом із тим стираючи все нещодавнє, що відкладалося поверх заблокованого... Здивувало лише одне, я відчув, що в пам’яті, яка стиралася, сьогоднішньої ночі теж не було… Дивно…
Юлія здригнулася. Образи лавиною помчали у звільнену від шор сонну ще свідомість. Я теж миттєво наповнився ними.
Так і знав - халат носив її коханець, а заодно й керівник одного зі спецпідрозділів ФСБ! О всепроникні й усюдисущі… Це не виглядало гарно, але я мав зрозуміти – що й до чого…
Юлія працювала при ньому секретарем-референтом. Схоже, загинув випадково, та хто його знає, бо перед цим раптово спалахнув міжвідомчий скандал із фінансуванням держслужб сторонніми комерційними структурами. Ні, ніхто не проти такої патріотичної підтримки, просто комерційні структури не повинні бути сторонніми - лише своїми. Вони, можливо, і ставали такими, але зовсім вже неофіційно. А, як зрозуміло, сама від себе ФСБ не мала би нічого приховувати, інакше суцільна шизофренія… Тож Юлин шеф, який уголос зауважив розвиток хвороби, раптово помирає. І, що симптоматично, відділ терміново переформатовують. А Юлію відправляють у відпустку - «до вирішення».
Вона спершу просто знаходилася у глибокій депресії, потім таки вибралася на відпочинок, приходила до тями. Далі, вочевидь зібравшись із думками, намагалася зв’язатися зі своїм давнім знайомим генералом, соратником батьків, який у всьому допомагав їй раніше, коли батьки відійшли – завчасно, один за одним...
Генерал, власне, і влаштував її колись на цю посаду. Та, як на зло, у потрібну мить був недосяжний - у службовому відрядженні на Кавказі.
А зацікавлені у її житловій площі негідники перебували значно ближче, якщо тільки це їх привело до Юлії, а не щось більш вагоме, пов’язане з її колишньою роботою...
Зрештою, все це не настільки вже моя справа. Та й генерал мав би вже повернутися. І ти йому, Юліє, сьогодні зателефонуєш і обов’язково додзвонишся, де б він не був. У мене з’явилося тверде передчуття, що з цим жодної проблеми якраз не виникне, а ось із переміщеним Сидором Павловичем навпаки, можливі. Але щодо цього типа у Юлії жодних згадок залишитися не повинно. Вони ж бо теж між собою познайомилися, судячи зі всього, вже після того, як невідомий мастак заблокував Юлину пам’ять. Натомість вона, могла за певних обставин пригадати першого гвалтівника свого мозку. Тож, саме він, окрім можливого замовника, є нині головною небезпекою для неї. Але в тому і справа, що в лице вона його навряд чи бачила. А ось замовника могла і добре знати. Підготовлену і згідну на все, її вже потім передали до рук відповідального за оборудки із нерухомістю. І дивно, що так легко це було зроблено, не зважаючи на її службу у ФСБ. А потім уже Юлію відправили „моїм” поїздом - проїздом в один кінець.
Схожі речі сталися і з іншими, у тому числі і з львівським Василем... Та й «запах» від затирання слідів стояв той самий. І дуже схожа організація взаємопов’язаних подій. І висока підтримка - глибокі надра державних структур. Але серйозній конторі офіційно вурдалаки і збоченці ні до чого. Використовувати різну наволоч – це звична практика, але щоби такі паслися в самій службі – це вже нонсенс...
Можна, звичайно було вважати, що перевертень Сидір Павлович випадково потрапив до лав захисників вітчизни, але ж той, хто керував ним, вочевидь, мав іще більш вражаючі здатності, ось бо скільки всього намутив, яку діяльність розвинув, олігархів, як насіння лускає, енергетичні печаті ставить. Невже оті рубінові зірки в єствах і дають йому особливу владу? Але ж їх за милю видно, якщо знати куди дивитися? Певно, знаючи як, можна будь-якої миті знешкодити їхніх носіїв. О так найкраще гуртувати особливих підлеглих...
Невже оцим головним персонажем і є отой Прохор, про якого так захоплено розповідав начальник арештантського вагону?..

Юлія міцно спала. Я поправив на ній покривало, і зайнявся прибиранням, тепер уже своїх слідів. Зібрав диван, уважно оглянувши перед тим усю використану білизну. Цікаво все ж таки, чи було у нас щось? Схоже, що було, он як все помнуто, але клята пам’ять...

8
Із паперів Сидора Павловича я собі залишив тільки копію реєстру недавніх і майбутніх клієнтів, серед яких, точно посередині, значилася і Юлія. Очевидно, що в когось іще міг бути такий цей список, але, зважаючи на більш ніж особливий характер діяльності „маклера”, могло і не бути. Накази могли видаватися усно, або триматися в голові. Якщо організатор настільки вже крутий, то що для нього дрібна канцелярщина, такий, як я, наприклад, пам’ятатиме все. Щоправда, тут же мені прийшла в голову сьогоднішня ніч. Але особливо крутим я себе ніколи не вважав, і, тим більше, вже давно списав себе зі всіх можливих виробничих тем. І в оцю вліз востаннє!
Інші документи, які стосувалися Юлі, я знищив. А якщо хто і захоче перевірити її пам’ять, так це будь-ласка, жодної загрози вона, як свідок, собою вже не являла, навіть про фінансовий скандал нічого не залишилось, тільки світлини зі стосунків із колишнім шефом і відповідні їм переживання...
Ще могли залишитися її відбитки у нашому арештантському вагоні, хоча я і уважно протер у купе всі поверхні. Але більшого, аніж я зробив, уже зробити не здатен. На завершення я залив окропом ущіпку зеленого чаю, і доки він настоювався, переглянув ранкові новини. Маленький екран кухонного телевізора явно применшував величні здобутки країни, про що так бадьоро сповіщали телекоментатори, і зовсім уже не зручно відображав чергово пропущені мною події футбольного чемпіонату. Добре, хоч у кольорі. Оглядач із кислим виглядом сповіщав про невдалий виступ німецької збірної. Та, думаю, в душі коментатор явно радів виграшу хорватів, бо якби не їх відбірковий феєричний виграш над збірною Англії в Лондоні, російська дружина на цей турнір не потрапляла би. Та і пора було хорватам відплатити німцям за сумнівні результати минулих років. Все логічно. Та й рахунок не розгромний. Два-один на користь сильнішого. А далі вже політика, бо як інакше, нині німці й росіяни найкращі друзі. Які можуть бути окремі поразки - лише спільні перемоги!
Другий учорашній матч закінчився нічиєю, але, за тоном висловлювань коментатора, тільки фортуна порятувала «вічно конфронтаційних» поляків од потуги дружніх інвесторів - австрійців.
- Отже сьогодні, тринадцятого червня, в день, коли все так непевно, гратимуть румуни з італійцями, а після них голанці із французами, - Коментатор перевів подих і просяяв обличчям: - А збірна Росії наполегливо готується довести чого варта у завтрашньому поєдинку із греками. Ось гарячі новини із тренерського штабу...
Я допив чай, вимкнув телевізор і прибрав останні сліди свого перебування у Юлиній квартирі. Коли вона за годинку-другу прокинеться, то ні чайник не повинен бути теплим, ні рушник вологим, і ні крихти на скатертині. А ще й не мало залишитися відчуття, що тут взагалі міг бути хтось сторонній…
Я, зрозуміло, в цю мить ґвалтував сам себе, проте я не міг чинити інакше! Краще спробувати «повернутися» в Юлине життя трохи пізніше, й інакшим чином, аніж до цього… Я щиро в це вірив, якщо взагалі можна вірити, обходячи при цьому свого ангела-охоронця стороною…

Я м’яко прикрив за собою вхідні двері і на мить зачепився поглядом місця, де вчора вчинив своє останнє перевтілення Сидір Павлович. Жодних слідів, і жодних підозрілих напружень енергетичних полів. Все спокійно.
Нижче підлоги я заглядати не став, та й нічого на ті, нижчі рівні, зайвий раз сунутися, навіть думати про них не хотілося.

Ретельно зачищений від можливих моїх відбитків, належний діловому перевертню портфель із „компроматом” я залишив у камері схову на Київському вокзалі. Звичайно, здавав не сам, та майже не затрачуючи зусиль. Вибрав із перехожих найбільш піддатливу до легкого навіювання особу, сказав декілька потрібних слів, дав у руки портфель і „повів”, а затим і „вивів”. Заодно позбавив чоловіка від алкогольної залежності. Ненадовго, правда, бо як без неї тут, в умовах наближених до фронтових? Але за декілька років тотальної тверезості можна і горам хребти звернути...
Недільний ранковий потяг метро був приємно напівпорожнім - одні дачники й відпочивальники, і, звісно, «захисники» вітчизни й правопорядку, що після нічної вахти роз’їжджалися хто куди.
Як не дивно, я насолоджувався самотністю, а заодно й роздумував про все і вся, і мені все більше не подобалися висновки, до яких я приходив. По-перше, я зовсім не збирався так глибоко залазити в усе це! І діяв аж надто нахабно, і був надмірно самовпевнений, у тому числі і своїй невловимості. Але з якого боку не глянути – усе, чим я наразі займався, виглядало вкрай підозріло. І дивно, що мене до сих пір не підстрелили, чи там не впіймали й не четвертували. Я навіть допускав, що неприємності оминали мене далеко не через мої виняткові здібності, але й тому, що хтось цього ще не захотів, і рятував мене, якщо таки рятував, а не готував дещо особливо страхітливе. Не те, щоби я через це надто переживав, але тільки дурень чужі труди сприйматиме виключно за свої. Озираючись назад, я все менше був схильний вважати усе, що відбувалося в останні роки зі мною, випадковістю. Хтось, чи ж бо щось, можливо, значно ближче до мене, аніж я собі гадаю, і контролює ситуацію значно точніше за мене. Але що на таке здатна звичайна особа, я глибоко сумнівався…
Розсуд радив різко зменшити цю залежність, понизити рівень небезпеки, але я не бачив, що для цього потрібно, і в який бік рухатися. Негайно покинути це місто і найближчим часом не повертатися сюди? Так, звичайно. Але ж потрібно вирішувати з Іриною Пилишиною. А ще і з Юлею в мене які-не-які стосунки вибудувалися - ну ніяк не можу я зараз покинути Москву! А суто на завершення справ вистачило б декілька днів...
- Станція „Олександрійський сад”, наступна зупинка „Театральна”…
Ясно, я не виспався, тож і не вдавалося зосередитися на ситуації, що склалася. Не вдавалося відчути і можливі шляхи розгортання подальших подій, які чомусь виглядали зараз зовсім однаковими, зрештою, як і завжди перед тим, коли ставалося щось непередбачуване.
Біля мене присів охайний, хоча і в трудовому дачному спорядженні, невисокий пенсіонер із двоколісним візочком, завантаженому різною всілячиною. Діловито розгорнув свіжу газету, став читати. Дідусь виглядав мирним, без напружених суєтних помислів, окрім, хіба що бажання чимшвидше полити кущі картоплі й випити із сусідом біленької. Читав без поспіху - думки про картоплю, жуків, і пляшку горілки суттєво відволікали його від рясної столичної хроніки. Я, мимоволі, теж кинув погляд на ділянку сторінки, що лягла мені ледь не на коліна. Та ще й статтею із претензійним заголовком „Диявол чи демон, чи може ще хтось?”. Зрозуміло, що мої очі втупилися в написане. І недарма!
З погляду якогось ясновидця - у Росії, як, утім, і в інших країнах світу, і світі в цілому, виявляється, окрім явних нормальних і не зовсім (!) явищ, відбуваються і невидимі, магічно-містичні. І всілякі полтергейсти й інші „звичні” прояви паранормального, далеко не найцікавіші. За переконаннями ясновидця, земний світ являвся у цілісному Божому світі чимось на кшталт резервації, бо навколо буяє таке рясне життя, що навіть уявити собі складно…
Утім, кореспондент не давав ясновидцю можливості фантазувати вселенськими масштабами і негайно повертав його на твердь земну, вочевидь натякаючи на обмеженість місця для такого роду матеріалів. Але ясновидцю було що сказати і про справи земні, де, з його слів, люди – таки найважливіше творіння, хоча і живуть поки лише в одній третині досяжного їм обсягу, хоча люди – це й дещо інше, аніж прийнято вважати. Ясновидець стверджував, що людина, насправді, - не менша, аніж стоповерховий будинок для комфортного перебування єства, утім, нинішні, зазвичай, більше двох-трьох поверхів собою не займають, а звідси і всі проблеми, бо чим вище, тим більше бачиш, і на більше здатен, і це ще не все… А зростання залежить від простих речей, хоча і може відбуватися по-різному. Обов’язковою є лише енергетична рівновага – розвиток спиняється при неможливості досягти більш високої ступені рівноваги, аніж була раніше. Сила і боротьба тут ні до чого. Хоча «зло» і «добро», немов, наприклад, пітьма і світло, як явища, не зникають. Та за нормальних обставин, себто, коли на хід подій не впливають катаклізми, зовнішнє зло, яке знаходиться виключно за межами Творіння, і внутрішнє добро - не конфліктують. Як не конфліктують і пітьма зі світлом. Але якщо над примноженням диспропорцій плідно працювати, як це відбувалося і відбувається у світі, то результати можуть сильно здивувати…
Утім, кореспондента більше цікавили персоналії. Тут основну увагу ясновидець звернув на умовно тілесних і безтілесних. До останніх він зачисляв розмаїття «духовних оболонок», які не містили особистого сутнісного «я», як те, наприклад, є в кожної людини. У сотвореному Всесвіті є ті безтілесні, чия сутність споріднюється з Божою, і ті, що не мають сталої сутності взагалі, тобто, наприклад, мали її і втратили з різних причин, і через це поволі руйнуються, падаючи енергетично все нижче і нижче. Він пропонував уявити себе, так би мовити, на морському дні. Куди зверху падають частки колись живого, хоча і «дно» поняття умовне. Так само і крізь наш світ опадають залишки живого з інших, вищих вимірами світів. Йдеться не про душі, а саме про духовні рештки, які можуть і певний час зберігати енергетичні сліди колишньої особистості, поступово, звісно, трансформуючись – спрощуючись і зникаючи, або ж, в рідких випадках, знаходячи відродження і спасіння. Ці залишки здатні живитися розмаїтою духовною енергією, в тому числі й усього живого на Землі. Але найбільший інтерес для них полягає у поверненні втраченого єства, - це як, наприклад, бажання повернути в пусту голову розум, пам'ять, відчуття - тож усе людське для цього їм дуже навіть годиться, щоправда, - не довго не вистачає…
Та найцікавіше – це сутності, що можуть ставати тілесними. Їх, зрозуміло, не така кількість, як безтілесних, але вони населяють Землю дуже навіть щільно.
Тут і найпростіші істоти, і більш складні, навіть небезпечні, яких часто бачили і бачать між нами, хоча всі вони і перебувають, в основному, в інших обсягах земного світу, аніж ми. Проте вони цілком опанували Землю, і не тільки її. Це і чужинці, й корінні, яких можна умовна назвати богами, демонами, та й іншими звичними назвами. Більшість із них, за словами провидця, належала до підвиду людських істот – спадкоємців древніх жерців, а то й атлантів, чи ще якогось більш древнього народу, чий розвиток пішов по-горизонталі. Тому він і вважав усіх їх швидше проявами принципів „добра”, а ось усіх безтілесних, за винятком, зрозуміло, небожителів, Божих ангелів, – швидше проявами руйнації, себто, піддатливим впливу „зла”. Хоча це досить уявне розбиття, бо саме зло – лише повна відсутність добра за кордонами Сотвореного, що до густонаселених місць наближаються не часто …
Єхидні закиди кореспондента, котрий, схоже, вірив лише у власну красномовність, ясновидець відбивав стійко, хоча й не канонічно. Цікаво, що до «диявольських сил», він нікого напряму не зачисляв, навіть самого диявола! Казав, що ми найчастіше не того вважаємо дияволом. А справжній Диявол цим і користується, але не зовсім так, як це звично описують. Проте вважав можливість приходу особистості антихриста на землю цілком імовірною, але тільки у випадку подальшого зламу Усевишніх принципів, констант і пропорцій, що далеко не так просто. Диявола він тому брав у лапки, бо, мовляв, плутанина тут і справді диявольська, але ще раз повторив, що справжній зовсім не той, кого ним традиційно вважають – справжньою є тінь, півмряка, на межі з безмежним Ніщо, котре, власне, і дихає злом. Що мряка немає сталого образу, хоча здатна набувати й усіх особистісних рис, окрім Божественних, тож легко розпізнається тими, в кому присутнє Божественне. Диявол, як багатоликий представник Зла, знаходить прикордонні смуги у кожному, пропонує кожному те, що ніколи не запропонує Творець – в першу чергу, вирішувати все особисто, брати все в свої руки, проявляти і розвивати силу фізичну і духовну, в той час, як Божественне вестиме до кращого, вміло підтримуючи і надихаючи, захищаючи і даруючи…
Наводив приклади можливого втручання справжнього диявола на хід подій – як то, від часів царя Петра і до нинішніх. Особливо печалився, що за цілим рядом ознак російська церква так і не повернула собі втраченої у 20 ст. святості, а це має ледь не вирішальне значення...
Було помітно, що про диявола ясновидець щось не договорює, намагаючись ухилитися від прямих відповідей, заодно, рішуче оминаючи і сферу політики. А ось про тілесних і безтілесних у цілому відповідав значно охочіше. За його словами, - незбагненний Принцип, який і абсолют Гармонії і, водночас, безмірна величина Істини, що таки Логос, а не просто Слово, дає можливість і тілесним, і безтілесним проявлятися як незбагненно, так і в багатьох історично знаних нам формах, - тут і сформовані, частіше за все у сукупності з тілесними корінними формами життя, нижчі похідні від людини - вампіри, відьмаки й відьми, перевертні, чаклуни, інше, а також напівзвірі, напівдухи, і просто «звичні» мешканці нижчого світу, - усі вони об’єднані проблемами зі своєю сутністю, що знаходиться в стані хвороби, а то й руйнування. Зі слів ясновидця - існувало і продовжує існувати все, про що хоч коли-небудь писалося-говорилося, і, звісно, й те, про що досі ми не знаємо, не відаємо. Мовляв, у різні періоди життя, і на Землі теж, відому нам наукову цивілізаційну реальність інколи начисто змінює „нереальність”, чи ж бо ірраціональність, якою ми вважаємо все, що не спроможна охопити наша наука. Що, насправді, наше буття знаходиться в іншому житті, яке і впливає на нас найрішучішим чином. Але якщо ми говоримо про день нинішній, то він у нас, в основному, саме такий, яким його ми і бачимо. Невидима сторона, доки не прийде час, проявляється мінімально. Але час від часу усе ж проявляється. Відкинута колись „ірраціональна” складова по-різному заповнює земне життя, але завжди при цьому шкодить тільки там, де відсутній захист особистості святим духом. Тому і найбільш небезпечною є хула на святого духа. Ясновидець чомусь поєднував святого духа з нашим ангелом-охоронцем, що, буцімто, існує на верхніх поверхах будови нашого єства, і чиїми можливостями ми майже не користуємося. Натомість, частіше за все, різними брутально неусвідомленими способами від’єднуючись від нього…
Але особливо надихали провидця вищі умовно тілесні. Він поділяв їх на Титанів, Богів, Геніїв-демонів, і «просто» зрілих людей, і надавав усім цим групам особливого позитивного значення. Хоча, знову ж таки, і тут існували прикрі виключення, але вони траплялися в результаті цілком свідомого вибору істот розумних і щедро обдарованих усіма іншими можливостями, окрім як йти шляхом руйнування… Що він, оцей ясновидець, якби йому випала нагода, з радістю би товаришував, приміром, з добрим Генієм-демоном. Ці істоти могли мати навіть національність, та й інші звичні для простого мешканця Землі атрибути й чесноти. Хоч і місія цих Геніїв-демонів нині менш очевидна, аніж богів і людей, та Генії були колись відомі не менше, аніж боги, і вважалися первиннішими за них, і це промовистий факт. Бо боги народжувалися, в тому числі, і в колі демонів, і несли свою місію далі, а демони залишалися. І те, що маятник історії, сильно відхилився від положення, за якого ці істоти були більш витребуваними, нічого не значить, окрім того, що й інші – різні - нині теж, слава Всевишньому, не такі явні.
І про російського демона було цікаво, - він, на думку провидця, існував реально і навіть мав своє місце прописки. Утім, в Росії мало бути, а може і є, щонайменше, декілька десятків етнічних демонів. Хоча ось Михайло Лермонтов, наприклад, писав саме про грузинського, натомість Михайло Булгаков - про «європейця», одного з найдревніших Геніїв, хоча і не земного походження. Що ці демони, або ж Генії, частково смертні, хоча й безсмертні, як клас. Тобто, поки живі нація, народ, етнос, доти існує тут і їхні Генії-демони. І навпаки. Але «тут» - значить більше, аніж можна собі уявити. Тож і різниця між демонами полягає у відмінностях земних ареалів між собою. І тут, чим Геній старший – тим краще. Окрім випадків, коли цьому Генію немає вже що оберігати… Утім, до власної старості навіть їм дотягнути ой як нелегко. Бо тіла їхні усе ж ранимі, і, як все тілесне, вони теж раптово смертні. І вистачає в них всесильних ворогів. Одначе там, де рубають їхню голову, відразу відростає нова, а то й декілька. І молоді демони більш активні і помітні, аніж бо старі, - ще ті хвилі на мілководді підіймають. Це відображено і в культурі різних народів і народностей. Часто становлення такого Генія, чи групи їх, викликає помітний пасіонарний поштовх. Тож уважно споглядаючи, що у світі діється, можна чітко сказати, де і який діє Геній. Але, судячи зі всього, і в їхньому світі теж точиться напружена боротьба…
Найстарішими, якщо не зважати на чужинців, провидець вважав китайських демонів. Мовляв, це ще ті Істоти! Але зараз вони на межі. І деякі з них можуть невдовзі відійти, бо нині надто важко вижити, дотримуючись консервативних поглядів, і тоді почнеться! Рівновага між молодими і старими нині дуже хитка…
А ще є поміж вищими, умовно тілесними, Дракони. Звідки вони беруться, йому невідомо, бо стільки всього переплетено в них, як у нікого більше. Але вони існували вічно, й існуватимуть, як зорі й чорні діри в небі, охороняючи щось незрозуміле. Чи в нинішні часи з’являються нові Дракони провидець не відав, бо зовсім не просто стати Драконом, а тим більше цілісним, одноголовим Драконом, звести різне, відособлене – в одне ціле, що і є істинною мудрістю, за якою нові метаморфози, невідомого призначення…
На дивовижне запитання кореспондента - чи може Бог Творець чи справжній Диявол і бути отим Демоном, - так би мовити, Генієм-охоронцем для всього людства чи ж бо Покарою людства, провидець відповів категоричним «ні!». Що, на жаль, його співрозмовник основного не зрозумів. Творець – це й так усе – усе добротне, все, що навколо нас і в нас. А Диявол, тобто Провідник зла, зазвичай на межі особистісного хаосу, в тому числі - й руйнівних помислів. Та й він тільки залежний, багатоликий слуга, який сам у бездонному вирі Зла. Хоча потрапити у ту безодню звідси значно важче, аніж ми думаємо, але і вирватися звідти ніяк не простіше…
Тож у певні часи і в певних світах - втрати Божого порядку цілком можливі. Й таке траплялося, почасти, і на Землі. Цивілізації та народи тоді зникають, або повертаються до дикунства… Тож, схоже, саме за стійкість і тяглість живого й відповідають генії, чи ж бо там добрі демони. Отож, і через це вони не є злом, але такою собі реальною магічно-містичною повнотою для свого люду.
На повторне, як на мене, запитання, чи має вплив справжній Диявол на демонів чи на людей, провидець відповів – що має. Але він радше посередник, що використовує нас і наш стан, граючи у свої ігри. У будь-якому єстві виникає хаос, і це небезпека, котра завжди на нас підстерігає, і найчастіше на нових обріях. У кожного, хто має вільну волю вибирати свій подальший шлях, є моменти втрати рівноваги - тож руйнація торкається і найсвятіших. І більші єства у цьому розумінні знаходяться під більшою загрозою. Та є і відповідний арсенал захисту, який дозволяє звести негативний влив до співмірних величин, з якими можна справитися. Але потрібно постійно уточнювати фундамент під стінами будови, яку зводиш, і робити це не самому, бути не самому – навіть в пустелі.
Тому, спершу, провідники зла, якщо не повторювати не раз сказане, починають із сенсових перекручень, які нині помітні абсолютно всюди. Так розмиваються основні константи людського світі, що хоча і є відображенням, проекцією Божественного, але некерована вольниця із розуміннями тут вкрай небезпечна…
Бог Творець переінакшує Ніщо, повертає і творить життя, тому Ніщо і лютує, намагається повернути втрачене, і ми, живі творіння, часто стаємо провідниками злої волі…Утім, те, що ми звемо смертю – дуже і дуже неоднозначне явище, і в «просто» людини тут значна перевага перед тими ж Богами, Титанами, Геніями-демонами. Ісус навіть не захотів з ними розмовляти, прийшов лише до найнижчих, до убогих. Та Спасителю і видніше – з ким і про що говорити, як діяти. Кожного бачив наскрізь…
А ми ж навіть себе не знаємо - в якусь мить те, що приховане в єстві, може проявити себе найнесподіванішим чином. Тому вже змалечку потрібно оволодівати вмінням йти життям не самотньо, покладаючись тільки на власний розсуд і волю, - найкраще бути завжди в доброму товаристві. Багато кого б це не лише вберегло від чужого в собі, але й вивело б на істинну дорогу. Та більшість так і залишається вічними блукальцями по колу…
Кореспондент, зацікавившись можливим переселеннями духів, зауважив про очевидну шкідливість походів до знахарок, гадалок і магів. А ще до священиків, політиків, лікарів, хворих родичів, тощо – відразу продовжив лінію думки ясновидець. Хоча насправді, як він вважав, проблема не в спілкуванні громадян один із одним, а в незаповненості власного «я». Жінки ж бо відразу народжуються більшими, але вони і значно охайніші за чоловіків, і будь-що в себе не впускають. А ось коли знання збільшують розмір особи чоловіка, рідше жінки, і єство вже врівноважено не заповнює новий обсяг - тоді біда. Особливо це помітно зараз, коли отримувати знання стало легше легшого. І справа не в тому, що знання є плодом, їсти який заборонено Звище. Просто такі плоди має подавати рука Господа, Промисел, Доля. Нехай у щоденності це й буде йти від звабної жінки, чи від будь-кого іншого, та кожен з нас здатний цілком фізично відчути – хто насправді подає. Це закладено в нас. Цьому легко навчитися – з дитинства. Саме цьому реально навчав Ісус.
Кореспондент підтримав, що певно нам іще рішучіше потрібно боротися зі спокусами, зростати в силі, але чи гарантовано результат?
Йому відповіли, що дітям для зростання не потрібно неустанно боротися, просто фізично триматися батьківської руки, що теж у нас закладено, і Батько наш поруч. А все різноманіття тілесного і безтілесного не завадить, бо у кожного є ця можливість – звернутися, доторкнутися, відчути, і бути разом.
- Це молитва, помисли, каяття, духовні страждання, очищення?
- Ні, основне, це переплетіння енергетик – особистої і Вищої – які кожному дано відчувати, а все інше тільки результати…
- А як же з Богами, Титанами, Геніями-Демонами? Вони хіба не здатні відчувати? Вони ж грішать на кожному кроці, чи ні?
- Ні, кожна особа, ким би вона не була, має вільний вибір – в якому напрямку йти і з ким, і буває різне, що видно, в першу чергу, за вчинками так званих простих пересічних, - силу Творець на їхнє навернення не проявляє, не витрачає, бо не в силі справа. І це найкращий приклад – в тому числі і для Богів, Титанів, Геніїв…
А ось із відповіддю на запитання - чим саме, на думку ясновидця, мав би займатися в житті російський Демон, виходячи із суто російських дійсності - я ознайомитися не встиг. Чоловік біля мене почав збиратися, акуратно склав газету, і сховав її в боковій «кишені» своєї громіздкої сумки на колесах.
Двері вагона відчинилися і дачник вийшов.
„- Наступна станція „Первомайська”, - двері зачинилися.
І про жінок іще там, далі, писалося щось таке-розтаке, приголомшливе, - жаль, не дочитав! Та невдовзі надолужу - це був сьогоднішній „МК”, а його можна придбати на кожному кутку.
Цікавий ясновидець. «Якщо правда усе, ну хоча би на чверть…» - як там у Висоцького. В мене, хоча, й ще не все розклалося по поличках, та більшість з того всього я пережив на власному досвіді. Утім, думати зараз ні про що не хотілося, хоча би деньок відпочити! Годі викладатися - напитися би, й забутися, хоча б на трішки… Та ні. Ось від такого точно потрібно триматися подалі. Та й особливо ні з ким…

Коли я вийшов на кінцевій і придбав свіже число «МК», то найбільшим подивуванням стала відсутність там недочитаної мною статті! Спершу я запідозрив, що читав часопис за інші дні, чи й взагалі не «МК». Та помилки бути не могло, інші статті, які я зауважив краєм ока, були присутні – й геть усі, окрім потрібної! Думати, що мені все це привиділось – теж не випадало. Скорше за все чортівня, про яку говорив той ясновидець, таки взяла мій слід і тепер прагне збити з пантелику, і з усіма тими проявами сили і боротьби. Але чому саме зараз? І чому такі думки мені ніколи раніше не приходили? Та найцікавіше, що я не дивувався жодному сказаному слову так званого ясновидця, значно більше дивував мене отой пенсіонер, що підсунув мені ту «публікацію».

Дев і Кішка
1 13.07.2008
Василь спав. І мені довелося його добряче потрясти, аби привести до тями. Прикро, коли до тями приходиш частково. Одне пам’ятаєш, а інше – ні. А чому – у блаженстві забуття й не здогадуєшся, до певної миті, ясно. Та краще вже відсипатися, доки спиться, кондиції поновлювати. Тож я акуратно покормив земляка - ледь не з ложки, і знову відіслав до ліжка. А доки не заснув, направив увагу його математичного розуму на дванадцятитомне зібрання творів Рекса Стаута, великодушно залишеного нам власником квартири. Якраз те, що потрібно. Я би й сам перечитав оповіді про Арчі й Нерона. Хоча в російському перекладі чомусь Ніро. Романтика класичного детективу, досяжні логіці аналітика, обережне дійство, і ще не така нагла злочинність, та й поліція теж - словом, особистість супроти особистості, живі емоції. Не те, що нині.
Цікаво, ким із них сьогодні я б радше став – Гудвіном чи Вульфом? У стосунках із жінками все ясно, але за статусом власника нерухомості й уважного садівника з латентними імператорськими комплексами, певно, виразніше сподобляюся Нерону Вульфу. Та й кулінарні тонкощі все більше інтригують… Але, пам’ятається, із теплого і ситого гніздечка Нерона нагло вижбурнуло саме розслідування діяльності мафії. Туманна історія в теперішні часи переросла би всі мислимі межі. Бо де закінчується мафія нині - на найвищих рівнях держави? Союзу держав? Круглим столом тих, які обирають і прибирають державних можновладців? Чи іще вище? І в чому тоді полягає справедливість? А місія людини, Генія-Демона, Богів, як той казав? Невже нікому немає діла до реального покращення стану справ? Одне з двох - або це немає жодного значення, або ж дійсно тут резервація, і на нас тикають пальцями діти, дивлячись крізь грубе скло, сміються, або ж хапаються за голову…
Але все ж цікаво, що на моєму місці би втяв мудрагель Вульф? О, звісно, жодних жінок, це раз, а, по-друге, він точно не покидав би свого дому без крайньої на те необхідності. Та якби й покинув, то вже не для того, аби його хтось знайшов, і використовував. Із нинішнім мільйоном євро у кишені і я міг би зникнути, але моє єство не сприймало таких рішень - цей мільйон, якщо я вирішив би його собі залишити, ще потрібно заробити, вернувши доньку олігарха додому. І не тільки це. Можливо я дотримуюсь не надто сучасних поглядів, але що таке гроші у порівнянні з надіями дитини, яка сподівається на мою звитягу?
Звичайно, я мав би уважніше ставитися до ситуації, яка складалася, але такий уже мій характер – до першого особистого програшу нічого не змінювати. Та й оці постійні трансформації, котрі стаються зі мною, і поступово перевертають моє буття, котре формує свідомість - їх як сприймати? Але нова свідомість, знову ж таки, переносить на інші щаблі й саме буття. І як тоді ставитися до подробиць теперішнього, котре дуже швидко зміниться услід моїй свідомості?
Цікаво, до якого типу потвор відніс би мене отой ясновидець? Та, зрештою, чого ламати голову над отим, що і так повинно невдовзі вилізти на поверхню...
І чи є сенс аж так вникати в процеси? Може даремно хвилююся, і взагалі не потрібно буде мчати у той клятий санаторій за жінкою, якої там стовідсотково немає. Та й противники мої, думаю, передбачили варіанти. Запевне, як і дружні їм служби, і вони поінформовані про мої розмови з наглядачем від криміналу в день, коли я знайшов мільйон. Якщо так, то може намалюватися й зовсім інша картина - в іншому стилі, з іншою тематикою, технікою мазка, колористикою. Що ж – чому би й ні? Раптом згодиться. Хоча, якщо відверто, я вже тоді передчував, що згодиться. А зараз швидше загравав із долею, бо невже може скластися інакше?
Покрутившись іще з боку на бік на дивані, я зрозумів, що змусити себе провести день саме так я не з можу. Та й план в голові начебто гарний склався. Потрібно спробувати.
Я скористався ноутбуком, детально переносячи у пам'ять з нього подробиці розташування вулиць і навіть будинків у потрібному районі Москви. Зрештою, потім це можна спробувати й забути, або ж влаштуватися таксистом, якщо не вийде...
Затим я взявся за свою зовнішність. Покривлявся біля дзеркала, надаючи обличчю підстаркуватої втоми, натягнув кумедну кепку, випадково залишену у квартирі, певно, сином господаря, зсутулився і пошкандибав на вулицю. З усіх варіантів розвитку подій, схоже, вибираючи найкумедніший. Тепер залишилося тільки дочекатися посмішки долі.
Я шкандибав так натурально, що аж сам пожалів себе. А ще й останні снива майнули тінями у пам’яті, аж поморщився. Згадалося далеко не все, але про суд наді мною не забулося - а з цим жартувати не хотілося. Жаль, жодної церкви поруч. Не випадає мені долю тут намолювати. Та вже нехай, у Львові сходжу.
А що сон повністю ніколи не пригадується - не дивина, бо там, де все те відбувається, вимірів, певно, більше, аніж отут. І втягуються за тобою назад лише скромні відбитки пережитого - і тільки тому й здається, що головні події украй далекі від нас, їхніх головних героїв… Хоча, хіба той рій квантів, котрий вилітає єством у снива - це ми?...
Тьху, до чого лише в думках не нашкандибаєш в цьому місті. Кожен мегаполіс, ясна річ, торочить про своє, але Москва особливо химерна. Ех, якби не подався сюди, міг би вже пірнати з пірсу і зализувати сердечні рани, делікатно перенісши скромні свої чоловічі бажання у бездонну замрію теплих жіночих очей. Як дивно, що з потреби подібних чуттєвих дрібничок, запалала така пожежа…
А зараз діяти і не забивати собі голови стороннім...
І першою справою, «про всякий випадок», я зателефонував до Васьки Чорного, мого нещодавнього знайомця із блатних. Забираючи мільйон із чужого схрону, я залишив через нього повідомлення всім охочим, кого могла зацікавити моя поява у тих місцях. І так ясно, кого вона мала зацікавити ще, окрім володаря прибраного мною мільйона. Старі методи, стара школа, перевірені часом спільноти, таємні й цілком офіційні інституції. І, зрештою, я знав, хто ставив Васька на чергування - у кожній країні не тільки силові структури ж бо слідкують одна за одною.
Гудки не довго линули від мене до Васька. Трубку зняли аж надто швидко і стало зрозуміло - люблять і ждуть! До чого ж приємно, коли твоєму дзвінку так радіють. Вочевидь, Васько серйозно отримав по рогах, бо прямо стелився під ноги.
- Старий, та кидай усе, в мене сьогодні свято, жінка поїхала на моря, тож я і розриваюся – дві студентки в гості зайшли привітати, а я ж не подужаю сам...
У трубці і справді почувся веселий дівочий вереск. Ого, підготували сильце фундаментально. Ну що ж, мої аплодисменти! Антураж саме той, для всіх чоловіків однаковий. Хоча Васько усе ж нервує, потрібно підтримати щирі старання „колеги”.
- А чому би й ні? Посидимо, покумекаємо, пом’янемо деньки вчорашні. А юному поколінню ти, в натурі, пару косячків скрути, і на канапу бережно поклади, нехай сил набираються, нічка вона довгою буває. Твою адресу я пам’ятаю, ось владнаю одне дільце і до тебе, жди...
- Ти би не тягнув... Бо я що, я вихідний сьогодні, а дівчата, вони без вихідних, часи сам знаєш які - їм університети швидким алюром проходити потрібно...
Васько глумливо захихотів, напевно радіючи вдалому порівнянню.
- Не кипішуй, Чорний, крути косяки, й побільше. А можеш і чефір організувати. Хоча молодняк цим не проймеш, не та школа. Я зателефоную, думаю, за годину, а бабам натякни на бабло, нехай подумки вже його витрачають, заощаджувати на собі не будемо...
І я поклав трубку, щиро сподіваючись, що до повторного дзвінка таки не дійде. Зупинив таксі. І за півгодини стояв біля іншого телефон-автомата – і не лише про всяк випадок. Як казав мій колега - режисер Тарас Зірко - різні спектаклі краще дивитися і в різних залах.

2))))) Ну ось, і навіщо нам память? Пам'ять обтяжує стосунки кращих друзів ) Сприймай її такою, якою вона є зараз і не уявляй більше, аніж є в реальності - тут і зараз )) (Слова мого демона )

Засиджуватися в Москві жодного резону в мене не було, фактично тримали тут лише докори совісті, бо й гроші узяв, а роботу, ніби, й не довів до кінця, хоча вона, схоже, завершувалася і без мене. Та, по-правді, ще й потаємні сподівання, які ми, чоловіки пов’язуємо зі світом жінок, проймали. Ось, ось, здається, саме ця і виявиться твоєю і лише твоєю чарівницею, чи може ця, чи та... Нічим іншим, окрім, хіба, ще спільної подорожі в «арештантському» вагоні, я не міг пояснити свого потягу до Юлії. Але я теж був їй потрібен - повернув їй, здавалося, назавжди утрачене колишнє життя, і тому, певно, підсвідомо очікував на прояви її особливої вдячності… Але досить із жінками, бо зовсім дах загублю.
Потрібно брати себе в руки, і чимшвидше отримати від дорослих Пилишиних категоричне „ні” щодо нашої подальшої співпраці. О, як відразу б це спростило моє життя! І миттєво відкрило курортні горизонти! Хоча тоді я мусів би закрити очі й на слова малої Оленки щодо дивного стану її батьків. Але в їхній адекватності я міг переконатися особисто, і просто зараз остаточно розставити, принаймні для себе, всі крапки і коми у розумінні ситуації. Тим більше, обіцяв зателефонувати мадам Пилишин ще декілька днів тому, а минула вже майже вічність, із купою подій, зрозумілих і не надто.
І набрав з пам’яті потрібний київський номер.
Відповіли теж ледь не відразу. Що за день такий везучий! Невже мене зараз одразу ще й пошлють під три чорти?! Маю постаратися!
- Слухаю.
- Оксана Ярославівна?
- Слухаю вас.
- Гарного вам дня. Впізнали мене?
- Ні, звідки у вас мій номер?
Ого, цього разу голос був строгий, і самовпевнений, саме такий, який і личить дружині магната.
- Ми з вами нещодавно спілкувалися, я взявся знайти вашу старшу доньку. І ось вітаю вас із тим, що Ірина щасливо знайшлася, і в мене є відчуття, що я добряче прислужився цьому...
- А, зрозуміло, хвилинку, я передам слухавку чоловіку...
Однозначно, голос був той самий, що й першого разу. Без сумніву, мені відповідала дружина магната, але енергетика голосу, а отже й сутності жінки, здалася мені серйозно зміненою.
- Слухаю вас, - чоловічий голос у слухавці був твердий і, разом із тим, трохи зверхній.
- Я щойно привітав вашу дружину, а тепер вітаю і вас із щасливим знаходженням доньки, і так, як мої дії допомогли виникненню нинішнього позитиву, то я схильний вважати свою роботу виконаною. З донькою ви вже зустрічалися, і вона, як я розумію, невдовзі буде вдома...
- Ви хто?
- Той, що займався справою вашої доньки в Москві, і натиснув на чимало клавіш, аби заграла чудова музика в честь воз’єднання сім’ї…
- Ясно. Я в курсі всього, що сталося. Просто не люблю дешевого пафосу і похвальби. То ви телефонуєте, аби переконати мене заплатити вам гроші?
- В жодному разі, Миколо Петровичу, переконувати - це не мій стиль. Оплати від вас я поки що не проситиму, хотів лише почути від вас можливі зауваження, чи якісь прохання, аби не залишилося між нами жодної неясності...
- Сергій Павлович, здається так ви назвалися моїй дружині?
- Так, назвався саме так.
Я з насолодою муркнув у відповідь, бо це ж і справді приємно, коли магнат пам’ятає кожну букву твоїх, нехай і вигаданих, атрибутів.
- Я вдячний вам, Сергію Павловичу, за допомогу - випадково чи ні, та моя донька знайшлася. Ми із дружиною бачилися з нею. Утім, є два моменти, які ще не дають нам з вами розпрощатися: перше - мої представники сьогодні увечері забирають доньку з клініки, і для мене дуже важливо банально наглянути за їхніми діями аж до того моменту, коли Ірина переступить поріг дому. Ви ж розумієте, раз обпікшись і на холодне дуєш. Та й молодша дочка нарікає на мою, нібито, бездіяльність. Тож усе має бути сьогодні доведено до кінця. І другий момент, я зацікавився вашими методами вирішення проблем, ваш досвід міг би принести чимало грошей, та й мій прямий обов’язок сповна розрахуватися з вами. То як, Сергію Павловичу, домовимося? Ви ж бо наш, із України? Отже, очікую в Києві. Подумайте дорогою, що потрібно для розвитку вашої справи, яка приноситиме нам усім дохід…
Он як цікаво закружлялося, завертілося - а я мріяв, що мене пошлють чим подалі. А все навпаки, зі всіх сторін турботливо оточують. Не даремно, схоже, Васька Чорного я задіяв, ой не даремно…
- Дякую, Миколо Петровичу. Гарні пропозиції. Тоді кажіть адресу клініки, де шукати вашу дочку, і час її виписки. Чи я маю зустріти Ірину Миколаївну на Київському вокзалі?
Окрім цілком зрозумілої зверхності в інтонації магната, здається промайнула і посмішка.
- Звичайно, що дам. Приємно, що ми домовилися. Виписують її в другій половині дня, але звідти відразу в аеропорт, ніяких поїздів, тож я зараз вам підкажу адресу санаторію, куди вам потрібно добратися. Це по Щолковському шосе, кілометрах у десяти від космонавтів, може чули про „Зоряний”? Там поруч, за Чкаловським, попри дорогу. Оксано, яка там у Ірини точна адреса?.. Отакої. І вона не пам’ятає. Оксано, набери їхнього головного лікаря, в тебе є його номер телефону… Сергію Павловичу, ви за десять хвилин зателефонуйте нам, підкажемо точну адресу.
- Домовились...
- І ще, скажіть свій номер, аби ми з Оксаною могли з вами підтримувати контакт…
Що ж, Чорний так Чорний, чорний вихід чи вхід…
- Та жодних проблем, але поки ось мій стаціонарний телефон – з квартири, де я зупинився, ще годинку-півтори пробуду тут, а потім вже помчу за вашою донькою, - і я без краплини сумнівів продиктував номер Васьки Чорного.
- І все таки, Сергію Павловичу, попрошу вас відразу придбати мобільний, і зателефонувати мені з нього. Рано розслаблятися. Чекатиму...
Магнат поклав трубку першим. Напевно виражаючи таким чином свою абсолютну впевненість у тому, що ситуація складається, як і повинно, і що все нормально.
Тоді геть і мої сумніви! Ніколи не думав, що з олігархами так просто і так легко порозумітися. Та розмова – розмовою, а справи – справами. За звичкою, я акуратно протер за собою корпус телефонного апарата, і вийшов до напівпорожньої зали переговорного пункту. Напевно я мав би гордитися, що цілих скільки там хвилин розмовляв зі справжнім олігархом, отримав цікаву пропозицію, мене високо оцінили, але подумалося зовсім інше, що моя робота таки, виявляється, коштувала тих серйозних грошей, які я випадково вже отримав, - робота, яку я мав тепер довести до логічного кінця, яким би він не був.
Тому, перейшовши до іншої кабінки, я знову набрав „корєша”:
- Васько, змазуй петлі на дверях, я вже їду, буду максимум за годину. Ти, головне, без суєти, усе, що потрібно, я привезу…
Та на місці я був хвилин за десять. Хоча краще б за годину і в протилежному кінці міста, а звідти відразу на моря. Але не сталося.
Прошкандибав уздовж потрібного мені будинку. Перетнув дорогу. Переговорив із дивакуватим перехожим бомжуватого вигляду, що попросив і, здивовано, отримав від мене на опохміл. Затим, приглянувши зручне для спостереження місце, купив собі пляшку пива і присів за одним із дешевих пластмасових столиків, що подовжували економічну територію пивного кіоску ще на декілька тисяч баксів бокового місячного доходу.
Під’їзд Васьки Чорного був у ста метрах звідси й досить чітко проглядався. Картам я не надто довіряв, але все зійшлося найкращим чином – намальоване цілком відповідало реальному.
Поруч, відміряючи не надто чіткі інтервали вихідного дня, причалювали і відбували потяги метро. По той бік колії зеленів Ізмайловський парк, а по цей перемелював юрби покупців пристанційний ринок. Народу для прикриття вистачало. Але глядачів було обмаль. Та це не на довго.
Спершу, якщо не зважати на постійно гальмуючі біля ринку авто, все було до занудності спокійно. Ранок тягнувся у напрямку полудня. До будинків, у тому числі й до Васьчиного, волочили свої клунки турботливі бабусі й мами, їм на переріз зрідка діловито шмигали татусі. Пора би вже. Я обернувся на електронний годинник, що бовванів при станції метро. Час настав. Зараз, або ніколи. І справді, з-за рогу Васьчиного будинку виникли бомжуваті обриси мого нещодавнього співрозмовника. Не озираючись, він діловито прочимчикував до потрібного під’їзду, оглянувся і зник у ньому.
З лавиці тої ж миті підвелася непоказна бабка, що потрусила слідом, певно згадавши про не кормлену кішку.
А ще за хвилину до Васьчиного під’їзду підкотив фургон із промовистою назвою „Меблі”. Майнула синя уніформа вантажників. До під’їзду щось заносили, здається, шафу. І це в неділю! Молодці. Все для людини – все задля людини!
Я озирнувся, чимало машин під’їхали сюди останнім часом, але таких, із яких ніхто так і не вийшов, поруч спинилося лише дві чи три. Вочевидь, сигнал до початку контроперації було нарешті подано, бо декілька автівок різко газонули в напрямку фургона. А там і справді вже відбувалося щось серйозне. Потягів у цю хвилю не було і тому вдалося почути, як дзеленькнула розбита шиба і сухо бахнули, зливаючись, два чи три постріли.
З іномарок, що спинилися поруч із меблевим фургоном, вискочило п’ять чи шість дужих чоловіків, що відразу спробували проскочити у під’їзд, але їх не менш рішуче спинили вантажники у синьому - і почалися танці біля клубу. Щоправда, ці ще не стріляли один в одного, але кулаками гамселилися вправно.
Навряд чи в цю мить хтось звертав увагу на недалекі підступи до амфітеатру, хай навіть це і був буфет, та і що з того? Прикрила літня особа сонні від пива повіки, задрімала на сонечку. А що насправді робилося хіба побачиш.
А я разом відключаючи нижчі органи чуття, обережно пішов „угору”, уникаючи некерованих викидів енергії - серед моїх нинішніх супротивників, судячи з усього, обов’язково були суб’єкти, чутливі до схожих „фокусів”.
Картина, що відкрилася мені згори, повністю збігалася з нижньою картиною подій. Але на ній були краще помітні всі силові вири. Мене здивувало, скільки точок напруження спостерігалося на самому ринку. Але вони не були пов’язані з тим, що мене цікавило. А ось зовсім недалеко від мене пульсувало джерело сили потрібного скерування. Там, безумовно, були особистості схожі на мене – їхні поля виглядали значно барвистішими і в рази більшими за звичні навколишні. Якби перед цим я повів себе менш обережно, чи став би тут, угорі, викидати якісь фортелі, думаю, що вони змогли би таке помітити. Коли я вже повертався в себе, то відчув чиюсь, хоч і розсіяну, але точно скеровану до ледь помітних збурень вищої енергії, увагу.

3
Для нормального погляду звідси це була просто шикарна тачка - нова „Бентлі” з усіма «наворотами» - дверці якої дружно відкрилися, випускаючи трьох чоловіків у чорних костюмах. Чоловіки поспішали. Той, хто залишався в машині, хрипло крикнув їм аби завчасно свої ксиви повитягали, і, явно для фарту, проникливо матюкнувся уві слід. Чоловіки притьма перебігли спорожнілу в ту мить дорогу і потупотіли до поля бою, на якому сині вантажники, схоже, терпіли поразку.
На той час я вже закінчив натягувати тонкі гумові рукавиці, які намагався в таких випадках завжди брати із собою. Підіймаючись із-за стола, ще встиг побачити, як чорна трійця, підбігаючи до місця подій, зачала тицяти у всі боки посвідченнями. Що там сталося далі, зауважити я не встиг. Допомагаючи мені у моїх планах, із „Бентлі” вийшов останній із службовців. По ходу він давав ще якісь настанови через мобільний телефон. Очевидно, що перегляд подій з вікна машини його вже не задовольняв. Пускаючи дим від цигарки і пильно вглядаючись в дійство, чоловік, схоже, закінчив давати розпорядження.
- Ну й що, ми теж федерали, дрить-ядрить, і крутіше за інших стоїмо! Словом, не відходьте від них, поки не вивудимо нашу рибку з їхніх рук. Якщо ніяк, то з ними і їдьте, куди улов повезуть, туди й ви! Ну так, усі, бо мало що. Я сказав – з ними! Давай...
Чолов’яга матюкнувся і розслабився. А це вже геть не за правилами, якими так напихали нас в оні часи!.. Спиною можна стояти тільки до глухої стіни, та й то, якщо задом її контролюєш! М’яко підступивши, я упевнився, що в автівці таки більше нікого не має, і це значно полегшувало мою задачу. Натренованим рухом, з-під великого і середнього пальців лівої руки, я наче з катапульти випустив у напрямку доброго старого пивного кіоску невеличку сріблясту кульку. За мить кулька опустилася на плоский металевий дашок і беззвучно спалахнула. Куди там сонцю! Навіть спиною до неї, та ще й у затемнених окулярах, я відчув це незносне біле сяєво, що мало протривати ще з чотири секунди. На об’єкті моєї уваги жодних окулярів, зрозуміло, не було. Зайчище спалаху стрибнув у його зіниці так само нахабно, як і в очі усіх навколишніх зівак, щоправда він постраждав менше за них, бо тієї ж миті я вколов чоловіка спеціальним засобом для негайної втрати осліпленої свідомості. Мій суперник був непогано підготовленою особою, але коли тіло вам раптово повністю відмовляє, то й запізніле напруження волі допомагає мало.
На все про все, здається, пішло секунди три. Коли моя іграшка перестала сперечатися своєю яскравістю із сонцем, я, закинувши клієнта на заднє сидіння, вже сідав за кермо його «Бентлі». Ключ запалювання стирчав на своєму місці, і тому жодних проблем із нашим відходом від справ не виникло. Щоправда, ледь не відразу у кишені мого полоненого задзвонив телефон. Я мусів пригальмувати, аби, покинувши кермо, видобути його звідти. На екрані висвітлився „Олег”. Очевидно підлеглий, або ж колега. Імітуючи почутий раніше голос, я хрипло рявкнув у трубку „Так, Олегу!”. На здивоване запитання, куди це я ламанув і що там вибухнуло. Я бовкнув нерозбірливо:
- Та хрін його знає! Шеф викликає, давай там далі самі! І щоби все, як я сказав! – і закінчив розмову.
Десять наступних хвилин ми щасливо віддалялися від місця пригоди у напрямку центру. Більше ніхто не дзвонив. Та за першої нагоди я знову зупинив „Бентлі”. Спершу прискіпливо оглянув салон, а потім взявся і за кишені мого полоненого. Судячи з документів, захоплений мною чолов’яга являв собою когось на кшталт федерального агента у США, - у цій ж бо країні відповідна посада виглядала, на перший погляд, значно скромніше, просто такий-то відповідальний працівник Антитерористичного Комітету. Але саме на цей улов я і розраховував. Що ж може бути краще за «відповідального» і антитерористичного?
Те, що в салоні автомобіля нічого підозрілого я не знайшов, зовсім не значило, що там не було усіх тих штучок, якими по горло нашпиговані, скажімо, машини федералів у Нью-Йорку. В будь-якому випадку довго насолоджуватися м’яким ходом „Бентлі” не випадало. Та й взагалі часу в мене було в обріз. І я взявся за „федерала”.
В його стані противитися моєму впливові не зміг би ніхто. Глибоко ввійшовши у досить неприємну моїм відчуттям сутність і взявши її під повний контроль, я затим ввів силовику антидот від заблокованої свідомості, правда, із достатньо потужною добавкою для стимулювання щирості - декілька таких штучок я зберіг із часів своєї роботи за океаном, і, ось, згодилося. Хоча й промайнуло відчуття, що я міг би обійтися і без хімії, просто скачавши всю пам’ять „агента”. Вочевидь, я відкрив у собі щойно нове вміння, але випробовувати його зараз навряд чи розумно, та й ні до чого мені уся пам'ять відповідального працівника. Олег Юрієвич, як звали підполковника, досить швидко прийшов до потрібної кондиції. І як і мало статися, відчув у мені самого себе, навіть кращу свою частину. Тож допит проходив хоча й дещо бруднувато, але достатньо врожайно.
Ні, саме ця машина не прослуховувалася, але її місцезнаходження фіксувалося. Утім, зараз немає жодних причин хвилюватися… Службовець на всі мої запитання відповідав докладно, можливо аж надто. Але на то й препарат «штучної совісті», аби клієнт сповідався більш одкровенно, аніж якомусь-там священику.
Ймовірно, мені просто неймовірно пощастило, та з іншого боку все це сталося зовсім не випадково.
Мене цікавило не так багато речей. Але хіба зупинити того, хто виливає тобі душу. Слово за слово – і про все на світі. Тож із уловом мені й справді підфартило - скромний підполковник особисто відповідав за сьогоднішнє полювання на того, хто мав прийти до Васька Чорного. Більше підполковник не відав, хоча й поставився до раптового завдання вкрай серйозно.
- Мені наказали взяти там одного хохляцького туриста, що ліпив із себе крутого детектива, але тільки під ногами плутався і наривався. Але нас випередили хлопці із ФСБ...
Щодо моєї персони особливої інформації в них не було, хоча Олег Юрієвич міг і не знати, зате він уже дещо чув про події в Косоярську. Сказав, що один із каналів роботи з покидьками і бомжами дав серйозний збій. Чи то загребли когось не того, чи то ФСБ умисне підкинуло спеціаліста, словом скандал тліє, і розміри можливої пожежі ще не відомі. А ось вчорашня сутичка в аеропорту, при фільтрації рейсу з того ж Красоярська, всіх поставила на вуха, бо такого ще не траплялося. Якби погляди начальства не зосередилися у ці дні на грандіозних навчаннях армії на Кавказі, то й не відомо, що й було би... Готуються до чогось, мля, напевно аж до Турції хочуть очистити земельку нашу від імовірного супостата, хе-хе…
- А що саме там, в аеропорту, сталося?
- Та прорвалися з Красоярська двоє особливо небезпечних типів. Пізно сигнал щодо них отримали, та й спробуй ловити того, не знати кого. Аеропортівські вважали, що справляться власними силами, та куди там, - провели їх мов дітлахів, а декому навіть серйозно дісталося. Один із наших - інструктор з моєї лабораторії, він був там якраз на чергуванні, - в лікарню попав і, думаю, надовго. А ті типи навіть в камеру спостереження не потрапили, і документи ліві, мля… Чутки ходять тепер різні…
- Ірина Пилишин у вас? Ну та, зникла заручниця…
- Звичайно, мої люди і стережуть її.
- Де стережуть, адреса, скільки охоронців?...
Відповіді мені сподобались, не сподобалось лише про лабораторію, і про Кавказ, де, схоже, імовірний розвиток подій міг перекреслити омріяний відпочинок, утім, де я, і де зараз той відпочинок…

Із охмелілим від ейфорії дружбаном-підполковником на переднім сидінні, ми досить успішно пересувалися розімлілим у ці години містом туди, де насправді тримали доньку олігарха. Поки все складалося пристойно. Щоправда, мобільний свого супутника я дорогою викинув, аби не семафорив де ми і що ми, та навряд чи саме цей крок викличе його пізніші нарікання.
Ні, неприємності наразі таки рішуче оминали мене! Машина мчала м’яко і швидко, а ми, як два старі товариші, спілкувалися на близькі нашому поколінню і не тільки теми.
А в названому мені підмосковному санаторії, як я і здогадувався, стояло тільки технічне устаткування, що з’єднувало один телефонний номер із іншим. А ось дівчини у тому закладі ніколи й не було, натомість сиділо серйозне відділення вовкодавів, і чекало на появу самотнього вовка, певно, аби щось мені такого дати, але що саме, я, невдячний, навіть знати не хотів…
Підполковник підтвердив, що дівчину «офіційно» знайшли службовці райвідділу МВС на одній із станцій метро. І це сталося пізно увечері, якраз після невдалої операції з її визволення. Дівчина була явно не в собі. Та головне, що першою до відділку приїхала саме їхня структура. А так, як пропали і гроші, видані за визволення заручниці її батьком, і були вбиті самі злочинці, то офіцери ФСБ, котрі вели справу, попали під підозру. Тож і ніхто не був проти, аби Ірина приходила до тями на «нейтральній» території. Так вона і попала в лабораторію, котру патронував Олег Юрієвич.
Звичайно, після того, як в Москві побували батьки дівчини, необхідність у надстрогій охороні колишньої заручниці стала зайвою, але ще тримаємо її у відділку реабілітації. Батьки вже не проти. Сам розумієш, переконали-переналаштували і їх, ну так, аби й слухнянішими стали, і щоби переміни особливо в очі не кидалися. Так структура ввібрала київського олігарха, зрештою, як і декого з місцевих. Та про це нікому ні слова, державна таємниця! А дівчина тут доки все остаточно не втрясеться, - не проста, між іншим, вона дамочка, дуже навіть не проста…
- А керує усім у нас Прохор Іванович. Оце саме в Києві зараз і закінчує працювати з батьками Ірини. Прохор крутий, все наперед бачить. Тож кому, як не йому справи залагоджувати, тим більше за кордоном. А там, нехай і чудна, але вже інша країна. І їхнє СБУ зацікавлення проявляє. Хоча «наших» кадрів там більше, аніж не наших, та все ж… Утім, недовго їм у самостійність бавитись. Прохор казав, що за рік-два ми всім там мізки виправимо, слов’янська єдність повинна стати реальною єдністю. Для того й лабораторія. Ось тільки ще деякі дослідження завершити потрібно. Але вже і так ясно, що процес перспективний...
Так ось де наш Прохор Іванович виплив, цікаво-цікаво, - у голові відразу виникли вервечки запитань, та я не хотів переривати сповіді «кращого друга»
- Ти ж тільки уяви собі, брате, – морди ті самі будуть, а ось в головах у них ландшафт зміниться, різна муть осяде, та й для нас проясниться ситуація, - сам поглянь - ворог стає тобі кращим другом, а захоче кинути - ми на кнопку раз і в голові у зрадника повний бумс, і так із кожним! Нормально, правда?! І жодних воєн вже не потрібно! Та й недосяжних персон також не залишиться. Мир і злагода! Як тобі план? І це все Прохор – яка голова! Перший зразок переносної лабораторії, розміром із ноутбук, не більше, повіз із собою до Києва. Я вже бачив як та штука працює: якщо ставиш на легкий вплив, то забуває клієнт усе зайве, або пригадує забуте, характер виправити, будь-ласка, оператор проконтролює. А сильніший вплив, то ти вже і не ти, а декілька інших осіб укупі. Скажу тобі, як другу, але це абсолютна таємниця, - після Києва беремося за Кавказ, в першу чергу за Тбілісі. Ти ж розумієш, Кавказ – наша гордість і слава, і тут без варіантів, ось тільки грузинів переконаємо, бо якщо вже на чеченцях працює…
- І де ж та лабораторія розташована?
Підполковник аж затрясся від щасливого сміху.
- Це ж, блін, і є найбільшою таємницею. І цього ніхто не знає. Окрім мене. Бо ж там, де лабораторія знаходиться, її насправді наче й немає, але я точно знаю, що вона там, на Малій Бронній, саме туди Прохор возив народ на перепрограмування. Ще коли нашу структуру тільки створювали, я вивчав маршрути поїздок самого Прохора, докладав про них по службі. Потім перевірка закінчилася і я вже слідкував, аби жодних жучків-хробачків, щоби жодного нагляду не траплялося за нами. Але лабораторія саме там, тільки тихо, про це нікому навіть натякати не можна. В америкосів знаєш які вуха зараз, о…
- А звідки Прохор у вас з’явився, невже нормальний шлях пройшов - від училища, - реально працював?
- Хто його знає, ніби нізвідкіля, про однокашників його ніхто не чув, особиста справа відсутня. Хоча ні - років три чи чотири тому хтось мені розповідав дивну історію, що, мовляв, велика війна відбулася у Москві, яку мало хто й помітив. Не знаю, про яку саме війну йшлося, у нас бо ж постійна підкилимна гризня , та от із тої війни він, здається, і виринув переможцем. Та сам побачиш, і зрозумієш, ось тільки про мене жодного слова, бо „бумс” - і пусто в моїй голові буде, і це в кращому випадку...

З обережності ми не стали під’їжджати до самого будинку. Та, залишивши в ближньому провулку машину, вже хвилин за п’ять заходили до потрібного під’їзду. Будинок нічим не вирізнявся, звична районна дев’ятиповерхівка – похмура і безрадісна, не те, що Олег Юрієвич, котрий, немов гостинний господар, радісно запрошував дорогого гостя за щедро обставлений стіл. За звичкою, я знову перевірив його стан. Та ні, все в нормі, хоча реакції й дещо увиразнені особливою хімічною сполукою, але точно без театральної гри.
Поки ми підіймалися на ліфті, Олег Юрієвич нашепотів мені про свою підлеглу, з якою він мене зараз і познайомить, заодно поділився чутками про декілька абсолютних неподобств, які з його Галею, буцімто, час від часу витворяв Прохор. Мовляв, той сам йому про це й оповідав - схоже із психікою Прохора було явно щось не те, і не лише в нього…
Двері ліфта прочинилися на шостому поверсі. Підполковник особливим чином постукав у потрібні двері. Коли за ними почувся жіночий голос, він дістав із кишені зв’язку ключів і відкрив два, на перший погляд, цілком звичайні замки. Я ще разок зосередився на тому, що попереду, але нічого загрозливого не побачив – проста трьохкімнатна квартира, у приміщенні дві сутності: одна майже звичайна, інша змінена, тим не менше, я її впізнав…
Судячи з усього, двері нам відкрила сутність майже звичайна - підтягнута жінка, гарної статури, вбрана у футболку та джинси. Охоронниця Галя запитально-здивовано ковзнула поглядом по підполковнику, котрий відразу взявся відключати систему внутрішнього спостереження, а потім із-під лоба зиркнула на мене. Олег Юрієвич, ясно, виглядав підозріло несерйозним – надмірно бадьорий, енергійно-балакучий, не вистачало лише слини на краях губ, але мій вигляд із пістолетом у руках був цілком переконливим.
Я наказав дамі здійняти руки і притулитися лобом до стіни, або ж стрілятиму по колінних чашечках. Не думаю, що була велика різниця куди стріляти, якби дійшло до такого, але на воїнів-жінок чомусь саме ця засторога діяла безвідмовно. Моє минуле діставало мене навіть тоді, коли я цього зовсім не хотів, утім, що на війні, як на війні, і немає на ній ані чоловіків, ані жінок, одна лише небезпека, я засвоїв намертво. Єдиним виходом було триматися подалі від бойових дій, що я собі час від часу і обіцяв.
Охоронниця розсудливо підкорилася. Стала до стіни. Підняла руки, причому і надто широко розвела ноги. Вона ще сподівалася, що усе це елементи гри, котру вона на цій роботі непогано засвоїла. Та мене таке не заводило. Я вирубив даму ніжно і безболісно, навіть підхопив, коли вона осідала на підлогу. Що ж, вона не стала кидатися на амбразуру, то ж і заслужила на відповідну вдячність.
Через мить поруч із охоронницею Галею я поклав і свого щирого друга Олега. З’єднав їм руки кайданками. Хоча вони і перебували лише у легкому відключенні, але самі з нього вийти навряд чи змогли би. Утім, я не втримався і, на додаток ще й особливим чином вплинув на їхні природно пригаслі з віком статеві потяги, посиливши діяльність певних ділянок мозку.
Я переконаний, що кращого сексу вони у житті не пробували, і можливо не спробують. Ідеальні відчуття вони і є ідеальними. Тепер можна було зайнятися і заручницею. Для початку я наглухо зачинив вхідні двері. Потім уважно оглянув приміщення. Звичайний коридор, звичайна кухня, звичайна гостинна кімната, і ще одне приміщення – за металевими сталевими дверима - можливо, не надто звичайне. Я ще раз налаштувався на горішнє сприйняття. Так, там безумовно знаходилася саме та, кого я так наполегливо шукав, але це було вже дещо інше єство. Схоже недарма її тримали за металевими дверима. Але ж у зниклої Ірини аж ніяк не могло бути раніше таких „аномалій”! Хіба що з’явилися вже тут…

4
В гостинній на столі виблимував своїми червоними світлодіодами ноутбук. Вочевидь, доки ми не постукали у двері, на ньому працювали. Я вивів його зі сплячого стану. На моніторі, в якомусь нереально синьому освітленні незворушно сиділа молода жінка, і справді дуже схожа на Ірину Пилишин. Я безмовно звернувся до неї за іменем і жінка підвела голову. Це дійсно була саме вона. «Привіт Іринко, нарешті ми зустрілись.»
І досить чітко відчув її відповідь.
« - Ти хто? Випусти мене...»
Голос був м’який, заворожуючи глибокий, мені і справді захотілося негайно випустити її, але я стримався.
«- Я прийшов за тобою, але не поспішай, потрібно зробити правильно... Розумієш? Ми повинні все зробити правильно…»
«- Випусти мене...»
Її енергія була така потужна, що я не уявляв, яким чином мав би їй протистояти у випадку беззбройного конфлікту. Що ж це таке з тобою, сестричко, зробили?..
Я б не здивувався тому, що все тут ретельно записувалося. І справді, невдовзі знайшов меню відповідної програми, а затим й історію відеоспостережень. На витягнуту з кишені Олега Юрієвича флешку легко помістилася вся накопичена інформація. І була вона, видається мені, досить цінною. Переглянувши нашвидкуруч деякі записи, я знайшов те, що шукав – судячи за датами створення, історію дводенної давності - ось кімната, де зараз перебувала Ірина, наповнюється густим димом. Видно, як молода жінка нервує, і щось кричить, а потім осідає в кутку, втрачає свідомість. Дим витягується вентиляцією, в кімнату заходять в протигазах охоронці, саджають Ірину в масивне крісло посередині, заковують руки й ноги...
Дивитися далі не вистачало часу. Пов’язавши події і час із необхідними файлами на ноутбуці, я вийшов на потрібну допоміжну програму, і запустив її.
Але ще до цього я почув її лютий крик у собі.
«- Не роби цього! Тобі це так не мине!..»
«- Заспокойся, сама зваж, як я ще маю діяти?»
Отакої, прийшов за нещасною полонянкою, а доводиться рятувати невідомо кого. До дідька, ото влип…

На моніторі було видно, як кімната знову наповнюється сивими клубами, і як тане в них перекошене люттю обличчя Ірини - за звичайних обставин цілком симпатичне, як на мене, обличчя. Хвилини за три на моніторі спалахнув сигнал „Вхід дозволено”. Я натиснув чергову кнопку, почулося клацання замка в сталевих дверях. Ірина і справді відключилася, енергетика її єства промовисто свідчила про це.
Я відкрив двері і защемив їх масивним табуретом, знайденим на кухні. Попри всі очікування, мене здивувало, що дівчина лежала у такій незвичній позі, наче вп’явшись пазурами у підлогу. Я опустив руку на її голову і сконцентрувався. Потрібно було трішки підійнятися вгору зі світу земного. Буквально на дещицю, аби отримати доступ до енергетичного тіла Ірини.
Горішній світ зустрів мене звичною приємною щільністю. Та насолоджуватися тремким ефіром наразі не випадало. Оточивши усією своєю сутністю енергетичне тіло дівчини під собою, так що вона опинилася суто в моїх межах, я рішуче взявся за справу. Вигляд жінки звідси мене вразив - схоже, їй досить грубо прищепили ряд сутностей, у тому числі і тваринних. Усе це дивно переплелося і, здається, навіть прижилося. Бути на всі сто впевненим, де, що і чиє, я не міг. Але основні сторонні включення я від’єднав. Звільнені хмарини чужого потанули вниз, тільки одна майнула кудись убік, і я відразу відчув радість простору.
На самому денці Ірининої сутності, я відшукав і печать Лабораторії. У неї вона була приєднана до каналу серця, і містила кількість енергії цілком достатню, аби розірвати його на шматки. Я зрізав руйнівний додаток і він теж полетів униз, здається, що крізь світ земний і ще далі…
Начебто все. Жодних незагойних внутрішніх ран. І загальна гама кольорів, хоча й залишалася незвичною, але не зла. Зосталося тільки відновити енергетичний баланс, що я обережно і зробив.
Усе це, ніби, й не вимагало тут, вгорі, особливого вміння, - лише відповідностей, багатьох відповідностей, та без них я сюди навряд чи потрапив би…
Я оглядівся навколо - горішній світ нині явно поблажливіше поставився до мене, навіть не витискав із себе, як те зазвичай відбувалося раніше. Можливо тому, що я не підіймався високо, можливо з іншої причини, але, відчувши цю поблажливість, я нахабно спробував іще раз пройти за прозору межу, що відділяла мене від клуботання енергетичного ефіру ззовні. Межа еластично напружилася, але я таки проникнув крізь неї - і не лише власними силовими полями, як те траплялося вже, але і єством! І духмяно-гаряча хвиля повноцінно пронизала мене. Та це зовсім не стривожило, навпаки - простір навколо забуяв неймовірною радістю і блаженством. Чим далі я визирав, тим сильніше відчував насолоду вищого буття. Але в той же час, мої межі, хоча і втратили минулу щільність, та усе ж повністю не відпускали мене, плинучи позаду. Та можливо так і мало відбуватися. Я озирнувся - найцікавіше було високо-високо вгорі - те, що я, скоріше, відчув, аніж побачив, що нагадало мені блискучу колихливу поверхню води, наче дивлюся з глибини крізь осяйну водну надпрозорість у полуденне літнє небо. І важко було відвести очі.
Внизу ж бо стояли звичні сутінки земного світу, що переходили у ще більш темні обриси світу нижнього. Відчуття спиненої миті чомусь дуже тішило моє єство. Та найбільше подивувало, що рухаючись тут, вгорі, я рухався тілом і внизу! І не існувало для мене жодних перешкод! І швидкість мого нового руху вражала. Пару кроків і я вийшов далеко за межі будови, в якій знаходився. Але ледь не відразу ж і відчув, що досить, - я повинен повернутися назад, у тому числі, й туди, звідки прийшов. Можливо така раптова необхідність випливала з моєї досі пов’язаності з енергетикою Ірини, бо я ж так і ходив, частково з її єством…
І цього разу - з огляду земного часу - моє перебування у горішнім світі пройшло майже непомітно. Напевно декілька секунд, і то затрачених на перехід туди і назад.
Ірина лежала у тій самій позі, але я відчував, що нелюдське напруження у ній зникло. М’язи тіла на очах розслаблялися. І риси обличчя пом’якшали.
Я обережно перевернув Ірину і привів до пам’яті. Цей момент був особливо важливим і я дуже уважно поставився до її миттєвих відчуттів. Не скажу, що вони мене заспокоїли, щось таки було ще не в порядку, та що таке порядок? І не знав я Ірину настільки, щоби вправлятися в тонкощах, тож і заспокоїв себе, що можливо я спостеріг тільки невеличке енергетичне відхилення від норми – і все основне в гармонії з її природою…

Молода жінка з підозрою глянула на мене і вже після, намагаючись підвестися, озирнулася довкола.
- Де я, мені снився жахливий сон? Ти хто?
- Це був не сон, Ірино. Мене звати Сергій. Можеш вважати, що я від твого батька…
Я допоміг Ірині підвестися і вивів із сутінної кімнати її нещодавнього ув’язнення.
Стан дівчини залишався для мене незрозумілим, бо, хоча, вона і вела себе зараз тихо і спокійно, але все у ній вирувало. Наче процес її реформування і далі продовжувався. Та я сподівався, що таки із врахуванням позитиву від мого втручання.
А голос її майже не змінився – глибокий і владний – він легко знаходив мої вразливі чоловічі струни, натякаючи на дещо значно більше, аніж являла собою зараз ця втомлена дівчина.
- Мені потрібно вмитися.
- Ірино, на все про все в тебе лише п’ять хвилин.

Олег Юрійович і охоронниця Галя й досі перебували в тенетах еротичних сновидінь. І ще яких сновидінь! Їхні тіла здригалися від спільних переживань.
Ого, не думав, що вони зайдуть аж так далеко, і негайно припинив надмірності. І доки Ірина приводила себе до порядку, я спершу від’єднав підполковника, а потім і охоронницю від руйнівних рубінових печатей, прикріплених і до них. Затим вилучив із їхньої пам’яті й усі згадки про події сьогоднішнього дня. У Олега Юрієвича і Галі я не помітив особливих відхилень від нормальності, утім, і в кожному звичному єстві вистачає прихованих можливостей. Але згадався і заключний оскал учорашнього перевертня, в кого я теж спершу не побачив чогось аж такого надзвичайного, окрім, ясно, не справжнього «фіолету». Нелюдського вміння в того скромняги вистачало, та й людське серце на його пательні теж не наснилося. Ще та компанія нині в державних органах зібралася. І я не мав жодних ілюзій, що ситуація десь значно краща. Можливо не така людожерська, але не чистіша. Де безкарно використовується сила і влада, там завше збирається найбільший бруд.

Але потрібно було ушиватися звідси. Я постукав у двері туалетної кімнати. Але Ірина не відізвалася, чутно було тільки шум води. Я постукав ще раз, і ще. А потім сильно смикнув двері, зірвавши їх із примітивного гачка. Ірина із широко розплющеними очима стояла перед великим, вкритим парою, дзеркалом, та була певно дуже далеко звідси. Я швидко витер її мокре волосся, на щастя - достатньо коротке, аби я міг із цим швидко впоратися.
Я допоміг дівчині вдягнутися. Затим підняв підполковника і охоронницю, й вивів усіх на вулицю. Ми нагадували ще ту компанію захмілілого люду, але до Олегового «Бентлі» дійшли. Нічого підозрілого довкола я не помітив, хоча пильно роззиратися і не було часу. Заштовхав народ в салон авто і без поспіху від’їхав, хоча і хотілося зірватися на всій швидкості. Машина у нас була класна, та час її оренди вийшов - уже більше ніж дві години «за так» використовував чуже майно. Можна і нарватися. За декілька кварталів, щоправда, я знову зупинився, цього разу біля помпезного супермаркету. Саме він найкраще й підходив для збереження частини мого делікатного вантажу. Зачинивши Ірину в авто, і вдягнувши Олегове цивільне кепі, я відволік охоронницю і підполковника до яскраво освітленої виставкової зали на другому поверсі, усадовив на шкіряний диван ціною в десять тисяч доларів, і нагло повернувши до тями, там їх і залишив. Мені дуже не хотілося, аби можливу їх загибель від рук невідомого злочинця приписали саме мені. А тут ці двоє надійно засвітяться - свідків вистачало, як і камер спостереження теж. Тож в обидва боки я проходив делікатно приховуючи своє обличчя від публічної слави. Охоронець на дверях навіть кинувся навперейми, коли я покидав будову, додатково прикриваючи обличчя руками.
- Нічого, все в порядку. У вас нагорі бійка й мені трохи дісталося...
Охоронець кинувся дзвонити, а я поспішив до залишеного неподалік авто.

5
Ірина, здавалося, перебувала в тому ж стані повної прострації. Тим не менше, її раптові слова пролунали так само владно, і проникливо.
- Вони зараз будуть тут, просто за п’ять хвилин.
- Тоді їдемо. А вони – це хто?
- Сам знаєш хто, - ті, що досліджували мене, нині досліджують і тебе.
Ми вирулили зі стоянки і помчали вулицею. Нарешті! Попри несуттєві дрібнички найголовніше сталося! Ірина зі мною, а значить з Москви можна і вшиватися.
У метрах ста перед собою я зауважив знак станції метро. І це був не лише вхід, але й гарний вихід із ситуації, яка складалася.
У мене вистачало в голові клепок аби не залишити автомобіль прямо біля входу в підземку – не вистачало тільки часу грати у справжні хованки. Ми завернули в найближчу бокову вуличку, затим у перший двір, де й розпрощалися із цим дивом автотехніки. Взагалі я не фанатів від автомобілів, але деякі з них і справді мали багато спільного із мистецтвом, тому бути повністю байдужим я не міг.
- Вони їдуть за нами слідом, скоро будуть тут...
- Ірино, ти від народження така настирлива провидиця?
Вона тільки іронічно посміхнулася і, в основному, про себе – процеси становлення чи трансформації в ній, видно, тривали й далі.
Ми поспішно обігнули дім і вийшли на внутрішній, міжбудинковий проїзд, яким просто на зустріч нам їхало таксі. Я відчув усі думки таксиста, коли підняв руку, спиняючи його - в авто вже сидів пасажир. Але ми теж вельми поспішали.
- А ти молодець, Сергію... – голос Ірини тепер виглядав навіть зацікавленим.
Таксі різко зупинилося. Я галантно відчинив дверцята нової „Волги” - посадив Ірину, і тоді вже сам зайняв переднє сидіння біля дуже здивованого своїми ж бо діями водія - він зовсім ж бо не збирався гальмувати!
Та дар мови, який раптово зник у водія, знайшовся у пасажира.
- Куди залізли! Чи вам повилазило?! Водило, ти що, зовсім совість загубив?! А ну звідси й швидко, - я тут вже сиджу, чи не бачите?! Ей, ти, забирай свою мамзель, засунув мені тут, чуєш!.. – невтомно галасував глянцевого вигляду пухкенький чолов’яга років сорока – сорока п’яти.
- Давай-давай, поїхали, куди їхали! – наказав я водію, і той слухняно рушив уперед. А я обернувся, аби спробувати вгамувати дорослу дитину. Але Ірина вже самостійно із цим справилася. Вона тримала чоловічка за руку і щось шепотіла йому на вухо. Чоловік так і застиг із відкритим ротом. Ще за мить я відчув, як фонтани задоволення вдарили із розтривоженої Ірининими словами сутності. Ого, схоже, я не все у ній зауважив, далеко не все!
Ми вилетіли на Кутузовський проспект. Муркотіння Ірини позаду раптово припинилося. Натомість градус емоцій чоловіка біля неї різко підстрибнув увись. Я обернувся вельми вчасно, Ірина, вочевидь, намагалася прокусити артерію на шиї нещасного. Але в неї, наразі, нічого ще не виходило. Поки що...
- Зупинися ось там.
Я дав команду водієві, і зайнявся дівчиною. Енергійним імпульсом я вивів її із трансу. Ірина злобно глянула на мене - красиве обличчя її побіліло, і спотворилося диким бажанням посмакувати чужої крові.
- Виходимо!
- Віддай мені його, чуєш, я зроблю для тебе все, що хочеш...
- Швидко виходимо.
Я поспішно покинув таксі і висмикнув звідти й Ірину.
Ото вляпався. І що тепер з нею робити? Напевно я таки щось важливе пропустив, виправляючи її після Прохорових експериментів, а, можливо, і не все дається до виправлення.

......................................................
......................................................
(І так далі)