Опис: Природа літератора незбагненна. В усякому випадку для самого літератора. :) Уява, зіпсована відсутністю рамок, завжди підказує щось краще навзамін хорошому. І що з того виходить? Нічого доброго, - там, де нормально так палало, зігріваючи твій обсяг, вогнище, здіймається пожежа - пристрасті, жертви, неконтрольовані викиди енергії трансформують світ у нову, невідому пустелю. І що з того, що вимірів додалося - все починаєш заново, луги, ліси, сади, замки, покої, з видом на царство амазонок, камін, вогнище...
Потрібно шукати не краще, а трохи гірше? Наприклад, пишучи поезію, подекуди гратись прозою? Сидіти біля каміна і складати таку собі казкову штучку, "фентезі", де все починається погано, а закінчується добре. Ну, майже добре... Чи починається добре, а закінчується дуже недобре, та з маленькою надією, для інших, що буде продовження, щасливе „далі” ?..
А як розпочати?.. м-м, - дійством чи поглядами?.. Просто з листа, керуючись гармонією у розвитку сюжету?...
Скажімо так? :