З циклу "Від минулого до майбутнього", ново-ведичний реалізм

Вступ

Це четверта книга з цілісного циклу художніх авторських романів, написаних в стилі ведичного ново-реалізму. В ній розповідається про подальші здобутки головних героїв, що стають все ближчими до знаходження саме свого місця в нинішньому багатомірному світі. Знаходить своє продовження художня лінія з подальшого розкриття образів Ісуса і його оточення в часи їхнього тілесного перебування на Землі. Подається суто авторське потрактування найвищого послання, відомого як «Євангеліє Творця», в якому розкриваються досяжні кожному шляхи зростання і оздоровлення, та, найперше, здійснення свого Призвання. Продовжуються висвітлюватися основні чинники негараздів в сучасному світі. Читачі знайомляться з непростими випробовуваннями, які, здавалося, розділяють шляхи головних героїв. І саме людяність долає ці відстані. Неочікувані події, неймовірні особистості з досяжними нам здібностями розкривають перед читачами зовсім інші картини земного буття. З нами поруч ті, котрі пов’язують собою минуле й нинішнє. І нехай в кожного з них своя доля, але всі герої є учасниками більш загальних подій, із яких найважливішими, як і завжди, виявляються вміння породжувати і зберігати живі людські стосунки. Детальна ж передісторія до всіх описаних у книзі подій пропонується до прочитання трьома окремими попередніми книгами

Автор
_______________________________________________


Книга четверта

Розділ перший
Демонські справи

1 Л’аліті
Надихавшись спокійним тутешнім світом, я почувався значно свіжіше. Навіть ризикнув відкрити свої чуття, передусім, аби роззирнутися подалі. І відразу змушений був прийняти виклик.
«- Ваша Честь, перепрошую, що без попередження, але ви мене самі покликали.»
Приємний жіночий голос видався мені віддалено знайомим, навіть не дивлячись на те, що звучав він виключно в моїй голові.
«- Хіба?»
«- В розмові з Князем ви згадали ім’я Лайли в честь того далекого святкового дня в Єрусалимі і зустрічі з юним Ісусом.»
«- О так, Лайла…» - В моїй пам’яті промайнув незабутній образ давньої богині поруч із тим самим Монтаном, з його менторським тоном і погордливим виглядом. Схоже, тоді вони були заодно.
«- Ви де?»
«- В Мукачеві. Зовсім поруч.»
На дальньому кінці внутрішнього двора Ратуші, в тиловій частині будівлі відкрилися двері, в яких з’явилася висока жінка в довгому, уважно підібраному на талії, хвилястому, пастельних тонів, платті. Вона плила значно повільніше, аніж їй на зустріч рухався я, і, вочевидь, не випадково, але поспішав потрапити в Ужгород лише один із нас. Та це не заважало мені насолоджуватися неждано зустрітим образом, подібні якому надихали вражених художників і сотню років тому. Як там у Горація – carpe diem! – «мить упіймай цю, і не довіряйся майбутньому!». Та згадка про сивого Гора, що попросив Ісуса навіть не піднімати на неї очей, дещо охолодила мене. Я теж зауважував небезпеку від своєї раптової зацікавленості, але ж, як там не було, переді мною та сама особа, живий свідок епох. Чи не подібних їй шукав я так довго і так безрезультатно. Аж до останніх днів!
- Моє шанування, пані Лайло!- Я легко вклонився.
- Вражаючий кар’єрний зріст, вітаю і з нинішнім тріумфом. Та пропоную обійтися без пані та пана.
- Як скажете!
Дама, вітально гойднувши навзаєм вкритою імпозантною солом’яною шляпкою головою, тим не менше, простягнула і руку. І достатньо високо, аби я міг відмовитись від ритуалу. Утім, і я знав хитрощі у відповідь. Тож до тактильних відчуттів не дійшло. І хоча близькі пахощі миттєво заморочили голову, та чуттєвий дотик до шкіри ніс значно вищі загрози. Я подумки подякував Соло за досвід і навчання.
- Я сам на таке не очікував, видно, доля грається подібним чином.
- А чом би й ні, раз зібрано довкола стільки люду, - мелодійно протягнула вона.
- Радий знайомству, Лайло. Схоже, вас доля тільки приємно обдаровувала останню тисячу років. Звіть мене Яромиром.
- Якби ж так, але дякую.
Вона уважно глянула на мене і дозволила вивести себе із внутрішнього двору, що знову впадав у сплячку, у світ назовні.
Ми йшли, моя супутниця з цікавістю роззиралася, а я ж зважував, як бути далі, маючи на руках подібний артефакт. Зрештою, поміж розмаїтих вирішень вибрав найпростіше, що мало привести нас просто до столика, який патронував Орно і його папуга. Жодних труднощів наче й не передбачалося. Лайла вела себе більш ніж коректно, нікуди не поспішала, ні на чому не наполягала, хоча й ставилася уважно до всього, що кидалося їй у вічі. Прогулюючись, ми обмінювалися мало значимими враженнями. При цьому вона при першій ж нагоді невимушено захопила мою руку, наче даючи знати, що моя підтримка важлива. Голос її звучав, як і тоді, в Єрусалимі, - проникливо, шовково й необтяжливо, і разом з тим, і з вельми сучасними тонами.
- Яромире, ви загадка для всіх, навіть для мене, - зрештою зауважила вона, певно, повертаючись до справ, - я чула, що й владики-демони не знайшли відповідей. То, вочевидь, плата за них зростає, чи не так?
- Це й мене тривожить. Але не зараз, – і хоча ці миті мали належали переможцю, та хто ж ним став насправді, я досі не знав, - та й світ, як жив, так і живе далі, а Мукачево й поготів, незмінне.
- Я теж люблю приховану стриманість цього міста. Рада, що сюди повернувся захисник вищих устоїв родом з людей. Це досить неочікувано.
Вона продовжувала робити мені компліменти, хоча і з підтекстом, виразно скерованим до себе. Можливо, ми вже грали в якусь гру, та проявляти ініціативу для її швидшого завершення я не збирався. Тож після невеличкого променаду центральним проспектом, який таки вчинив естетичний фурор не лише у молодих дівчат, вбраних у розмаїтий смаковий непотріб, але й дам більш визрілого для потреб у вишуканості віку, ми ввійшли в те саме кафе. Воно, звісно, не вражало нічим, окрім фарбованої білою емаллю золотої клітки і великого папуги в ній, тому саме біля них я й посадив свою гостю, котра, здавалося, ще смакувала результати прогулянки, і відійшов зробити замовлення. Можна було, звісно, й дочекатися офіціантку чи проявити в ній нестримне бажання чимшвидше підійти до нас, та я вирішив на якийсь час звільнити Лайлу від диктату своєї присутності. До того ж, збоку я міг прослідкувати початки її стосунків з Орно, які неодмінно мали статися, і, схоже, вже виникли.
І справді, дама звернула увагу на папугу і щось йому сказала. Той оживився, застрибав, крутячи дзьобатою головою, а потім завмер.
«- Браво, Яре! Такий дарунок і собі, і мені, онука самої Ліліт! Повелителька кращого з країв Красенсвіту, браво!» - розлилися в мені меди демонських співів.
Тож я повернувся до столу і відразу зізнався осяйній дамі, що привів її сюди невипадково, і нехай в цьому місті повно більш вишуканих закладів, але це для мене вкрай особливе.
На що вона тільки згідно махнула долонею.
- О так, Яре, я теж здатна заглядати в майбутнє, на жаль, не далеко. І хай майбутнє теж можна змінювати, і легше, аніж минуле, – Лайла грайливо всміхнулася, – та воно і у вас, і в Орно, присутнє, що в наші часи вже чимало.
Папуга стрепенувся, зробив в клітці декілька танцювальних па. Чим привабив до себе трійко дітей, що хвилин з п’ять опісля ще доймали його різними пропозиціями, доки батьки не покликали їх їсти морозиво.
Це оживило й нашу з Лайлою розмову.
- Сподіваюся, бесіда не заважатиме вашому знайомству з Орно?
- Так навіть цікавіше, двоє таких чоловіків поруч, та ви запитуйте, запитуйте друже, бо ж я і для цього тут.
- Добре. Я мало знаю про вас, але Монтан називав вас того дня Повелителькою. Тож як мені до вас звертатися, дорога Лайло?
- Дорогий Яре, давайте відразу домовимося, що тет-а-тет з вами я поза минулим досвідом і своїми статусами. Та й вічне безумство Середзем’я надихає бути юною і запальною. Але в Красенсвіті мене дійсно ще знають, як Повелительку Палацу краю Раті. На мою думку, жінкам личать обмежені володіння.
Вона мило усміхнулась, відтак скинула свою солом’яну шляпку, уквітчану невідомими мені суцвіттями, і чорне волосся м’якими кучерявими гребнями хвиль впало на її відкриті засмаглі плечі, і чорні очі гостро блиснули вогнем зваби. Ні, нічого не змінилося, вона така ж, як і в часи Ісуса! Але ж ким вона там була?
Я захоплено розвів руками, ще раз дякуючи подумки Соло за надані мені уроки – і нехай зараз я купався у водоймах чарів, але не тонув.
Дівчина принесла тацю із нашим замовленням. Та так і залишилася стояти, захоплено вглядаючись в магічну жінку біля мене. Я обережно озирнувся – відвідувачі кафе теж невідривно гляділи в наш бік. Та ще й на вулиці, біля вітрини з папугою стала збиратися юрба.
- І тільки ви, дорогий Яре, спокійні. Тож я і в роздумах, якою дійсно є вартість вашої загадки?
Лайла з награною печаллю видихнула і легко підібравши волосся, вдягнула на голову шляпку. І всіх відразу попустило. Спершу зарухався папуга, далі офіціантка, люди за склом, відтак, загомоніли й відвідувачі закладу.
- А я радий, що людство ще захоплюється красою і піддатливе чарам. Але мені, Лайло, здалося, вас непокоять значно глибші речі, аніж мої ребуси й шаради, ви ж не спроста недолюблюєте Суди?
- О так, це мої глибокі переживання, можна сказати - ноша мого роду ще від Ліліт. Історія, яка вимагає близького за духом розуміння. Яре, ми можемо говорити на «ти»?
- Звісно, якщо це спростить справу і не ускладнить стосунки.
- Чудово. І ось тому я й прийшла до нового судді, бо може саме тобі вдасться зняти з нас несправедливий осуд.
- Я поки не в темі, та розкажи в чому річ. А ще, чи не ти часом покликала Прометея? Бо одна несподіванка найчастіше народжує іншу.
- Ні, але я дала знати про Суд його дружині, Соло. До них непросто нині догукатися, усе ж найдальші вищі світи, та через родинні зв’язки вдалося. Та й то він ледве встигнув, але ж встиг.
- Зважаючи, що я назвав твоє ім’я Князю вже в дванадцятій, ти діяла напрочуд швидко, я вражений.
- Я собі теж інколи дивуюсь, проте саме наші особисті зв’язки і роблять найбільші дива.
- Мені Деві Тамаз розповідав про родинні лінії, я мало що второпав, проте, як бачу, вони діють. Ще раз дякую за Прометея. Він на всіх справив незгладиме враження, особливо на Войда.
- О, він завжди діяв рішуче. Хоча, здається, це він тобі має вічно дякувати, однак, тссс, про це більшості не варто знати.
- Ти вважаєш, нас можуть підслухувати?
- А як інакше, ти тепер в центрі загальної уваги, а ще в тобі навіть згадки змінені, чи не так? Не дивно, що судове зчитування мало що дало.
Дама пильно ковзнула очима ледь не всім моїм тілом.
Цікаво, що вона відмітила саме згадки. Але й справді, сам момент порятунку Титана мені поки чомусь цілком не пригадувався.
- На жаль, з деякими пригадуваннями мені дійсно важко, але як приємно інколи смакувати їхнє повернення, - я спробував на цій ноті завершити тему, і перевести розмову в інше русло, - Лайло, бачу, тобі подобаються місцеві тістечка?
Вона вже проковтнула парочку, в тому числі і моє. І я дозамовив їх в офіціантки, що наче очікуючи на подібне, дивилася в нашу сторону.
- Уяви, і не повнію! І смачно, і без зайвого. В цьому місті особлива кухня. А щодо смакування і повернень пригадувань, уявляєш, в мені досі живе юна спрага, до якої додався і чуттєвий досвід, і в результаті явився й він - сам смак життя. Що, певно, і значить доладність у повертаннях?
- Достойна мудрість, і як з таким набутком тобі може дошкуляти якась невирішена суддівська справа?
- Мене хвилює несправедливе ставлення, тож і жадаю чесного суду і виправдання щодо себе і жінок мого роду.
- Я не зовсім розумію, Лайло, про що йдеться. Але чи має значення для такої особи, як ти, давно забуте всіма чиєсь ставлення?
- Думаєш забуте? Я підкину тобі ключик: від ставлення до Ліліт, моєї любої бабуні, і досі залежить доля більшості земних жінок.
Я спробував осягнути, куди ведуть ці слова - точніше, звідки линуть, але надто вже туманно все виглядало.
- В сиву давнину я поклалася на запевнення Монтана, що він виправить привнесене з давно минулих часів перекручення. Але він виявився не лише слизняком, але й купленим-перекупленим товаром. І за якесь століття не ховаючись вже прислужував темному Войду, але не маю сумніву, що і його зрадить за першої можливості. Тож я сьогодні отримала велике задоволення бачити їхнє спільне падіння - дякую, друже! І маємо йти далі! Нехай може виглядати моя справа і дещо завчасною, але ось вже проминула Калі-Юга, за нею і два перехідні сторіччя. Світла більшає, правда виразнішає! Тож, дорогий Яре, над цим пора принаймні задуматися! Бо в омані людство не вийде з пітьми.
- Не знаю, який з мене вийде суддя, але можеш мені розповісти більше? Та перед цим я хотів запитати про Ісуса. Ти з ним зустрічалася після того дня в Єрусалимі?
- Звісно, що розповім. І Ісуса я бачила, коли змужнілий, він повертався додому. На жаль, я тоді не зрозуміла його. Була ще надто молодою й емоційною, не усвідомила, хто він такий. А потім вже було не те, що пізно, але Ісус відійшов від дрібних мирських справ. Уявляєш, тоді моя справа ще виглядала незначною – аж до пізнішого оприлюднення геть перекручених, так званих святих писань!
- І тому нині твоя справа вкрай важлива? А Ісус тобі що сказав?
- Розумієш, в ті часи це були нахабні наклепи, що вбивалися в порожні ординські і такі ж місцеві голови, а нині те багно набуло обрисів міфів, і пробує потрапити в загальну історію. Ісус тоді лише посміявся, і сказав, що я не бачу дійсної своєї природи, бо вона все вирішить, і їй це не зашкодить. Я, звісно, образилась. І відійшла. А тепер шкодую.
- А що я можу з того, що Спаситель не зробив?
- Ти ближчий до мирського, аніж він. Твої завдання більш приземлені, правда? І час визрів!
- Добре-добре!Але, дорога Лайло, ти переоцінюєш мої можливості - хоча і прагну справедливості, та ще не до всіх справ годжуся.
- Думаєш, вона аж така важка? Головне зрозуміти її. Ось, для початку, прості запитання. Хто з ким воював тут до Калі-Юги? Хто захищав Землю, а хто її зрадив?
- То Ліліт була на стороні захисників?
- Як і увесь наш рід першолюдей! Організатори тої війни досі переслідують нас за це! І скільки наплели різного про титанів. Бабуся тоді керувала жіночою частиною спротиву.
- Неочікувано.
- Але й це ще не все. Бо долучилися й інші сили. Ось, хто втілив Адама? Того мужа, якого в нинішньому святому письмі кличуть Адамом, від якого пішло чимало люду.
Отакої, і цей закид був точним.
- Втілив за Писаннями? – Уточнив я, нехай і відразу осягнув, що й до чого, - ти про того владику, що на додачу потім буцімто карав, і не раз, все людство?
- Ну нарешті. Ти просто чарівний. Я маю розповідати далі, чи й так зрозуміло?
- Не остаточно, кажи.
- Тоді ще одне запитання – жінки опісля становлення роду Адама, загалом, - сторона Ліліт чи сторона Єви?
Ставало все ясніше, куди вона веде.
- Думаю, біблійний господь прагнув жінок подібних до Єви, - з цим у мене не виникало жодних сумнівів.
- Які, утім, даються легко спокуситися?
- Не знаю, як з цим у інших, окрім Єви.
- То якби інші були такі ж, навіщо тоді вона? Бо ж Ліліт явлена значно раніше за Єву, ще до появи тут отого біблійного господа. Жінки були і задовго до Ліліт, і ще й які! То навіщо їх переробляти, невже тому, що були стійкіші і відповідальніші?
- Наче логічно. Хоча, думаю, природу так просто не перекрутити.
- От-от. А що таке обман? Це не лише, коли на світле кажуть темне, але й коли мала частина видається за повноцінне ціле!
- Дуже точно, і як це нас стосується?
- Як? Пояснюю; ми ж покладаємося на повноту від Творця чи на окремі штучки від пізнішого, тимчасового господа? Того самого, якого вже й немає тут? Котрий не раз уступав Рою, і в такому стані чимало біди накоїв? Але хто йому нині дорікає?
- А хіба тільки він програвав?
- Але програвав, коли за темних часів був головним керуючим над людством! Та Яре, я зараз не про розмаїті випадки, а про справедливість щодо більшості жінок. Нині вона затінена оманливим образом покірної Єви і наклепами на, як би, підступну Ліліт, і подібних їй сяйних першожінок. Ось так і складалися шарлатанства зла, що й нині виступають, по суті, проти Творця! То ти допоможеш?
Питання виглядало хитромудрішим за всі раніше відомі мені.
- Дорога Лайло, обіцяю, якщо стану суддею, і до мене звернуться з цією справою, я підтримаю розгляд і в жодному випадку не віддам пітьмі свій голос, хоча в мене і є передчуття, що життя невдовзі вчергове зміниться, і наші суди теж.
- Добре, мені цього поки достатньо. Дякую Яре.
- А чому ж ні? Справа дійсно благородна - ствердити якісні сторони жінок, і їх дійсне місце в історії до часів Калі-Юги і після.
- Саме так!
- Але ж ти розумієш - це надто загально. Кроки мають бути чіткими і конкретними, як мазки художника. І тоді лише вималюється дійсна картина.
- Тобто, мої позови мають мати конкретні імена і звинувачування?
- Саме так, тож подумай над цим. І дозволь останнє уточнення по цій темі.
- Це близька мені розмова, готова говорити вічність, так накипіло!
- Добре. Може я не все наразі розумію, але вступати в судові справи з іменем Лайла, що більшість сприймає, як «ніч» - не найкраща стартова позиція?
- Згодна. Тому, відкрию невелику родинну таємницю, бо Лайла – це теж перекручення. І мене насправді звати Л’аліті, Лалаала, Лала, коли скорочено. Що значить – грайлива. І бабуню звали не Ліліт, а Лілая – легка, пустотлива. А перекрутили ті ж, котрі й Ізраїль, і Тору, та й Мойсея переінакшили, і ще й рогами прикрасили.
- О! Це вже інша справа! Проте, Л’аліті, справу Мойсея я не братиму, бо це відразу розпалить усі можливі війни.
Жінка це оцінила і явно на свою користь.
- І мені саме це ім’я найближче. Як лише його не перекручували, але бояться мене тільки слуги тьми, і чого б це? Та для фактичної перевірки можу все на собі показати, тіло звичне, на жаль, без крил, які були в бабуні. Але в давні часи, до стрибка Землі, у первородних були крила - як в багатьох ельфів і фей, так і у деяких першожінок.
І дама, до того невимушено тримаючи ногу на нозі, підтягнула свою довгу сукню. Ноги були цілком людські – стрункі й засмаглі, в гарних сандалях, і без копитець.
- Засвідчую, і жодної мари.
- От! – Переможно видихнула жінка.
- А щодо Лілаї, чи Ліліт, потрібно ще буде чимало чого доводити. В тебе збереглися згадки?
- А то! В мене чимало їх! І саме тих, і пізніших. Тож правда з нами! Тутешні мирські устої тому і не стійкі, бо перебувають в омані. Почалося з наклепів і підмін, а чим закінчилося?
- Невже закінчилось?
- А це хіба не кінець усім тутешнім? От, наприклад, оті, що нині живуть у цій країні, хіба вони мали би обирати в органи влади гендлярів і скоморохів, міняйл та бандитів, як це робиться з року в рік? Це ж смертний гріх перед дійсними законами буття!
- І ти натякаєш, їх вже не переробити?
- Хіба що зовсім нові прийдуть на їхнє місце і чинитимуть вже правильно. Добре, що ти це розумієш. Бо це ж причина загибелі кожного подібного хворого середовища.
- А це не зовсім ще розумію, - спробував підігріти я співрозмовниці, - ти ніби ставиш на них хрест?
- Сам подумай, якщо люд не переконати, не переробити, не схилити до доброго шляху і праведних діянь, тоді вони всі вже мертві, за вчинками своїми мертві.
- Ти не надто строга?
- То хіба я в них краду, обманюю, отруюю їх? А невдовзі їх просто вбиватимуть на війнах, розв’язаних тими торгашами і скоморохами у владі, що просто відкриють двері ворогам. То хіба це не справедливе покарання для тих, які обирають непотріб?
Але не думай, що у Середзем’ї в цілому буде інакше, в ньому ледь не всі нині в обмані, і далі відходять від реального стану справ, а це неодмінно приведе до загибелі. Тож я і кажу тобі про навіяний сюди туман омани. І з чого починалося? Чи не варто звернути увагу на початки?
Лаала чи Л’аліті переможно поглянула на мене.
- Тепер розумієш, чому цю справу довгі століття не приймали до розгляду? Бо з неї і їй подібних все й почалося!
О так, ця жінка вміла знаходити резони, але так і не переконала тих, що верховодять і верховодили в Середзем’ї. Невже ситуація з нами аж така тяжка?
- Не маю заперечень. І в піднятих тобою питаннях я здатен бути об’єктивним, бо теж не сприймаю обман. Але має бути конкретика.
Л’аліті буквально пронизувала мене очима.
- Буде. Я сподіваюся на тебе, Яре.
І, схоже, на цьому важливі теми вичерпалися, й ми переходили до простіших речей, бо на губах жінки виникла тінь посмішки. І за мить вона вже дивилася на мене значно м’якше.
- Дивно, що на тебе не діють чари першожінок. Може з тобою не все гаразд?
- Чому ж не діють, проте вчуся давати цьому раду. Соло і її дочка, Мелодія, натренували, і не лише вони. А як на подібне реагують першочоловіки? Я чув, вони аж надто нестримні в своїх бажаннях?
- При них свою чарівність я навпаки, ховала глибше. Але ж де вони зараз? Де титани? Трохи девів, драконів, вищих демонів, трохи різних у Першосвіті, а тут, серед людей, – хіба ти й Орно в клітці.
- То я, усе ж, людина?
- Не знаю, незвичний, не схожий на інших. Загадковий.
- А Князь Велунд?
- О, я здивувалася нині, що Його Високість побажав стати захисником невідомо кому, така знана в світах особа і таким займатися, але потім зрозуміла.
- І що саме?
- А це нехай залишиться моєю таємницею, - абсолютно грайливо промовила вона, - твоя таємниця супроти моєї. Як тобі така гра? Проте змушена наразі покинути тебе, є нагальні справи в моєму королівстві. І дякую, що не розчарував.
Дама підвелася, прощально помахавши папузі Фреді кінчиками пальчиків, і я супроводив її до виходу. На прощання вона чмокнула мене в щоку, змусивши таким чином торкнутися себе. Я хоча і спробував вимкнути чуття, а далі й відчуття, але цього не вистачило. Оборона була пробита. Я завмер.
Л’аліті переможно зблиснула очима.
- Промовляй моє ім’я, уявляй мене, і ми знову зустрінемося! Далі не проводжай.
Її пальчики, наче крила метелика, послали повітряну хвильку, на засмаглому обличчі заграла посмішка, і вона пішла, повівши за собою погляди усіх очей, що знаходилися поблизу. Я ж зусиллям волі зумів відвернутися і не твердою ходою дійти до столика, на якому мене очікували лише моя охолола кава, а над нею дивні пахощі іншого буття.

2
«- І що? Заволоділа тобою повелителька пристрастей, чи просто затуманився розсуд?» - глузлива інтонація Орно повернула до дійсності, – «і це вона помітно стримувала себе - у справах ж бо приходила, а в таких випадках не прийнято зачаровувати, що вважається підкупом, зумисним впливом. Та ще раз дякую, що привів її, дав нам поговорити, помилуватися.»
«- Сподіваюся, Л’аліті підтримала ваш поневолений дух.»
«- Знущаєшся? Ще й як! Тепер не заснути.»
І Фреді в клітці трохи знервовано застрибав з одної перекладини на іншу.
« - Я дякую тобі за підтримку, хтозна, чим би воно могло обернутися.»
«- А як інакше, раз у нас виявилося стільки спільного? Однак сердити володарів Темносвіту не варто, там свій етикет.»
«- Орно, а ваші старійшини, хто вони? Я нарахував біля тридцяти вогнів.»
«- Там, сьогодні далеко не всі головні особи були, але тобою зацікавилися. Думаю, їх теж здивували тутешні суддівські ігрища.»
«- І якими я їх маю уявляти, ваших вищих?»
«- Повелителями різних руйнівних досконалостей, звідси їхня форма і сутність.»
«- І царями територій?»
«- Це вже як складеться, хоча старійшини в цю Югу ближчі до касти магів-воїнів, аніж до магів-мудреців. Та до незчисленних воїнів і руху армій справка, думаю не дійде.»
« - У вас аж так малолюдно?»
«- В тих сутінках люд особливо не приживається, хіба невільниками. Зазвичай в краях, де править той чи той вищий демон, поширені більш темні істоти, які йому покоряються, і вони мають якусь частку його умінь. Ті ще популяції.»
«- А як з арміями орків, інших, подібних їм?» - я спробував зачепити Орно тутешніми уявленнями про Темносвіт.
Але він відповів на диво серйозно.
«- Це мало стосується наших вищих. Але, як у вас, і в нас є люди і нелюди, демонічні й інші істоти. Та на власній території, в своїх обсягах повноважень розмаїті темні не зло, бо вони на своїх місцях і займаються чим повинні. І світлі єства мають бути там, де їхнє місце. Інколи ж і демони – ті самі генії. Сподіваюся, ти це й так розумієш. Але після свого визволення обіцяю провести для тебе ознайомчу мандрівку своїми краями, якщо захочеш, звісно.»
«- Подивимося, як карта ляже», - я здивувався, почувши згадку про геніїв, хоча те й те було, вочевидь, про одне, тільки різними мовами, - «але просвітіть мене щодо демонів загалом – вони ж ніби й не зовсім духи?»
«- Залежить, де знаходяться і якого вони рівня. Та теж мають свою міру тілесності, котра в темних краях зростає, а в Середзем’ї, напроти, різко зменшується, і відповідно на світлі падають і їхні сили. Тож фізично знаходитися демонам тут, навіть вищим, важко, і вигляд їхній лякатиме саме з цієї причини.»
«- Але ж вищі демони й інші нелюдські істоти були і є частими гостями Середзем’я?»
« - Та запитуй вже прямо, бачу до чого ведеш. Хочеш знати, що ми тут робили, а деякі і досі роблять? Це і просто, і складно, бо ми з вами досить споріднені. Ось забери в когось душу, чи зменш її до непомітності, і стає тоді чоловік чи жінка демонічними. І по смерті це закріплюється. І навпаки трапляється. Тож ми часто і допомагаємо один одному – по старій пам’яті. Та, зазвичай, найменші далі паразитують, а наймогутніші з нас оберігають світ від різних сторонніх загроз, передусім з боку територій Хаосу, в тому числі і повні люду краї на межі із Середзем’ям, які часто звуть Красенсвітом. Це майже така ж територія, як і у вас тут. Але з іншим життям, де присутні потужні маги і віддані воїни, чесний і працьовитий люд, справедливі судді-дракони. Все те, що тут майже зникло. »
«- Навіщо таке повторення, дублювання Середзем’я?»
«- Не здогадуєшся? Подумай якось. А потім й інше важливе – перетоки енергій. Вони мають бути пом’якшені на кордонах»
«- І тими перетоками живиться Рій?»
«- Якось так, хоча і в найширшому сенсі.»
«- А скільки посередників, чи повелителів від Рою при Землі?»
«- Не багато, але й не мало – відповідно місцевості. Рою не просто зачепитися, але він завжди знайде кого спокусити.»
«- Але і в нього ж є слабкі місця, Орно?»
«- Так ти ж ніби, як я відчув, вже знайшов слабину, невже знайденого мало?»
«- Це лише здогадка. І використання цього можливого захисту обмежене. Мало би бути щось вагоміше.»
«- То може і є, ось коли звільнюсь, то дізнаюсь.»
«- А що відомо про Роєву химеру?»
«- Химера теж існує обманом. Та маю і я до тебе запитання - чому ближчими, з ким ти часто спілкуєшся, і хто родом із найглибших повелителів Всесвіту, не цікавишся, а виключно Роєм? Вони там, нагорі, тісніше пов’язані, і знають один про одного значно більше. То й починав би не з Рою.»
«- Я всіма цікавлюся. Та раз так, може розкажеш і про невидимок біля мене?»
«- Може колись. Нехай чимало знаю, але зараз прагну лише звільнення. Особливо після усмішок Л’аліті. А доти й не розпитуй, я й так вже стільки наговорив, що навіть Фреді занервував! А так завше стається, коли ті, що за мною стежать, не задоволені. Тоді шпиняють нещасного папугу і заганяють мене глибше в його нутро. Тому розбуди мене після домовленості з П`Аланом і ми поговоримо докладніше.»
Орно затих. А Фреді натомість оживився.
«- Сирник, си-и-и-рник!» - прорепетувала птаха.
Я замовив йому бажану страву, розрахувався і вийшов, зауваживши, що прихоплений зі Львова запас грошей майже потанув. Але їхня наявність в моєму житті й так ставала все менш значимою річчю. Натомість зростала вага раніше майже непомітного.
Мабуть тому, по виході з кафе в голові крутилося тільки, що тістечка в Мукачеві чи не найкращі в моїй країні, та й в інших відомих краях виділялися б і якістю, і смаком. Але ця думка видавалася надмірно нав’язливою, навіть попри те, що всі ласощі на нашому столі щойно куштувала виключно моя гостя.
Утім, я наразі стримувався від розпалу пристрастей, і не лише кулінарних. Та й порятувати від магії однієї жінки можуть лише чари іншої, а не тістечка. Але хто ж порятує від невидимих повелителів доль, які зачаїлися поруч? Певно Орно казав про Велунда. Чи може ще про когось із моїх знайомців? Та раз вже почав розповідати, то колись і завершить. Для цього маю чимшвидше зустрітися з Аланом, але не сьогодні..
І я взявся вишукувати зручне місце для просторового переходу в Ужгород. Зрештою, ним став під’їзд першого стрічного житлового будинку, благо тут, в центрі, вони були і вкрай тихими, і достатньо потаємними.
Вчора я заздалегідь зробив декілька відміток в Ужгороді для виведення тунелів, аби раптово не проявитися нізвідки перед численною групою свідків. Тож за хвилину вже закривав за собою перехід у глухому закутку Ужгородського Замку.

3 Лебеді
Моя знайома художниця, як підказували мені чуття, досі знаходилася в місті і навіть десь поблизу.
І я не здивувався, що вона навідалася туди, де ми вчора розлучилися. Мій внутрішній компас вивів на неї з точністю до прямого погляду - Вероніка стояла недалеко від Цитаделі біля невисокого кам’яного муру і дивилася на частину міста внизу.
- Привіт. Гарно?
Жінка здригнулася і обернулася, вивчаючи мене широко розплющеними очима.
- Мене нарешті звільнили від судових обтяжень. А як ви, вже вільні?
- Ви знову ніби нізвідки. Навіть не запитую, як ви мене знайшли. То вас можна привітати, суд вас виправдав?
- Просто знав, що застану вас тут. Напевно виправдав, бо справу закрили.
- Як у вас все просто. А я ось тут стою й намагаюсь переконати себе, що ви не видумані мною, і все вчорашнє дійсно сталося, що десь поруч ота вчорашня Вежа, потрібно лише вдягнути чарівні окуляри, і серед моїх знайомих відтепер і Князь Велунд, і загадкова Софія, й дивна Ірина з іще дивнішим Анагелом. Навіть малювати не бралася.
- Але я цілком реальний. У нас є час?
- Трохи.
- Ви вже пили по обіді чай?
- Можемо.
- Тоді йдемо?
- Йдемо, – та внутрішньо вона ще вагалась, - Яромире, але ж десь тут стояла біла Вежа Софії, правда?
- Стояла і стоїть, проте в іншому просторі, нам допомогли вчора її побачити, відкривши прохід до неї з цього світу в інший, сусідній.
- То все, що ви мені розповіли, і до чого я дотикалася, щира правда?
- Те, що з нами траплялося разом - так, а інше - я сподіваюся.
Приємно, що Вероніка хоча й розгубилася, але не відмовлялася від усіх дивовиж, котрі посипалися на неї з моєю появою, і зараз не сторонилася мене. Можливо навіть приймаючи мою дійсність такою, якою її бачив я. Це виглядало вельми дружньо, а може навіть і ще приємніше. Після недавньої зустрічі з Л’аліті, мене доймало настирливе бажання визначити, до якого із таборів – Євиного чи Ліліт-Лілаї - належить моя чарівна знайома. Утім, нині могли існувати й інші, навіть суто особисті різновиди.
- Не перегуляли вчора?
- Ні, все було досить чарівно, та й Князь старався.
Розмовляючи про розмаїті дрібнички, ми дійшли до першого ліпшого закладу, що закликав усіма вітринами розпочинати чаювання саме з них. І хоча я сам поки не відчував голоду, та бажав запропонувати Вероніці щось смачне і приємне. І нам дійсно вдалося тут це знайти.
Її погляди були довірливими, аура такою ж близькою, а сама вона - вільною. Що потрібно ще земному чоловікові? А неземному? Невже комусь ближчими і бажаними є страждання від жінок, спраглих до геть іншого, аніж простого тепла близької особи поруч?
- Я їду сьогодні увечері, - сказала Вероніка після нетривалої паузи, пов’язаної зі смакуванням замовленого.
- А в мене тепер майже вільна невідомість. Хоча ще є декілька важливих дотичних справ, та маю надію, вони не триватимуть довго.
- Тоді, може, опісля приїдете в гості, і мандруватимемо вже Києвом?
- Чудова пропозиція.
Київ мене цікавив усе більше, і нехай досі не так надземний, сучасний, як одвічно загадковий, невидимий, проте з Веронікою додалося спільних звабливих рис.
- А розкажіть мені, будь ласка, ще про якісь чудеса, - аж надто романтично промовила вона.
І тоді мені спало на думку зробити це: показати їй більше, і перебувати в тому більшому разом з нею. Усе ж, я зараз міг дозволити собі подібну вільність. І ще в мене були відкладені для перегляду юнацькі мандри Ісуса, ми могли і їх разом переглянути. Але кафе не затишне для схожого дійства. Тоді, вочевидь, мало сенс починати з простішого.
Ми розрахувалися й вийшли. І ледь не відразу, на очі мені потрапив затишний куточок, увитий паростями квітучих троянд. Він цілком годився для делікатних перших поцілунків, тож підходив і для відкриття тунелю. Тут нас точно ніхто не бачив з вікон, бо сама вуличка виглядала безлюдною. Я подумки переглянув декілька добре знаних мені усамітнених місць на побережжі океану, які навідував ще за часів життя у Сполучених Штатах, - потрапити у вибрану місцину не представляло труднощів. Та й після щедрого дарунку Прометея, енергетично я почувався, якщо не божественно, то вкрай піднесено, і, до того ж, ще й душевно просвітлено. Але це вже, певно, від присутності нової своєї знайомої поруч. Тож я взяв Вероніку за руку й попросив заплющити очі. Що вона без зайвих запитань і зробила.
І тунель дійсно відкрився ледь не одним бажанням. Ще, переходячи з Мукачево в Ужгород, я зауважив цю раптову простоту, та думав, що вона пов’язана суто з моїм веселішим сприйняттям. Але зараз зрозумів, що це, ймовірно, і наслідки того, що й суттєво підвищився мій статус.
Вероніка ж чемно тримала очі заплющеними - аж доки ми, зробивши пару кроків крізь вир тунелю, не вийшли на невисокий берег понад шумним соленим прибоєм. І навіть там стрималася!
- Мені мариться, чи поруч море? Це просто звучання? Але ж я знаю цей вітер! Можна відкрити очі?
- Звичайно.
Вероніка здригнулася і машинально притиснулася до мене.
- Це неможливо, ви мене загіпнотизували?
- Сподіваюся, що ні, хіба на гіпнозі можливі стосунки?
- Але як тоді?
Та що я міг висловити більшого, аніж вже було навколо нас?
І ми просто мовчали й дивилися, як над океаном вставало сонце.
Життя дарувало нам черговий світанок разом з теплим юним бризом і колихливим спокоєм подиху безмірних водяних грудей, одаровувало можливістю хоча б на недовго побути за межами всього суєтного, різні дрібні пояснення випадали з цієї величі, та й мало стосувалися її.
- Як гарно! Невже ми потойбіч Землі? Я завжди мріяла побачити подібне.
- І я хотів це побачити знову, - сказав я з легким, ще не забутим остаточно сумом за минулим.
Вероніка поглянула в мій бік.
- Вас щось засмутило? Невже цей світанок не вартує радості?
- Він найдорожчий, і сьогодні подарований саме нам.
- Напевно, – Вероніка відвела очі, - але ходімо ближче до води.
І ми спустилися туди, де води закінчували свій тривалий біг. Де й наші ступні ще деякий час залишали свої звивисті, такі древні письмена на піску, аж поки вони не обірвалися – різко й незбагненно для будь-якого земного слідопита.

4 Віда
Надихавшись океаном, я запросив Вероніку у Львів, куди ми миттєво й перенеслися. Цього разу я показав їй і народження тунелю, і спробував докладно пояснити, що й до чого. Зрештою, вона резюмувала, що для неї важливо, аби просто все працювало і без її втручання, як на мене, знайшовши цілком пристойну відповідь моєму сталому потягу все пояснювати.
Моє помешкання на Вірменській зустріло нас приязним вечірнім затишком, особливо приємним після вітряного узбережжя. Неподалік, з площі Ринок, дзвінко пробив годинник Ратуші. І зробив це значно твердіше, аніж його колега в Мукачеві, нехай і не так мелодійно. Під вікнами прогулювалися перехожі, до яких невдовзі долучилися і ми.
Виявилося, що нам знову було про що поговорити, а інколи й помовчати, що побачити в собі і ззовні. А за годину я вже супроводжував Вероніку до Києва, відкривши перехід до відомих мені столичних місць. Далі ми їхали на трамваї, потім йшли невеличким парком, і покрученою старою вуличкою аж до її будинку на Вітряних Пагорбах, де й розсталися. Звісно, мене запрошували перепочити за домашнім чаєм, але я попросив перенести знайомство з її обителлю на наступну нашу зустріч.
В останню мить наші губи ненадовго зійшлися, і я відчув на додаток до їхнього смаку і багато чого іншого, океанічного.
Друзі Вероніки уже теж були в дорозі. Ще вдень повідомлені нею про зміну планів, не дуже здивувалися її самостійному переміщенню в просторі, художники – вони інколи дивовижно свавільні.
Я ж ішов вечірніми вулицями і насолоджувався абрикосово-яблуневим раєм садибних околиць. Київ вражав своєю багатогранністю, дійсно – країна в країні. Та не менш цікаве відбувалося і в мені, чи при мені.
Як тільки я відкрив доступ до себе, поруч з’явився Анагел, і ми так і йшли мовчки, кожен при своєму багажі нещодавно відкритого.
Потім мені захотілося побачити Дніпро, і я дещо скоротив дорогу до нього першим нижнім ярусом підземних територій. Ось де був ще один столичний розмах! І не лише по горизонталі, відчувалися й глибинні поверхи, і скільки там було всього, і не лише для археологів, але і для завзятої мисливиці Кішки! Та Ірині зараз було не до нас, і це мене повністю влаштовувало.
Важко вірилося, що колись людство Середзем’я опанує ці простори, принаймні нинішнє. Бо хто знає, чи воно подорослішає, і чи виживе взагалі. Слова Л’аліті щодо населення, яке обираючи гендлярів і скоморохів у владу над країною, заслуговує найсуворішої покари, досі відлунювали в думках. І нехай вона виразилася м’якше, але сенс сказаного натякав на жорсткі події в близькому майбутньому, судячи з подій у недалекій Грузії, неминучих. Та наразі ми все ще знаходилися в нашому лінивому і мрійливому сучасному, якому, здавалося, ніколи ніщо й не загрожувало.
Нічний Дніпро виглядав під стать місту – приязно й розкішно, і теж плинув без поспіху: живий, теплий, дужий. Ми зійшли до води в районі Мінської Набережної і так само неквапно подалися в сторону обрисів парку нижче за течією. Попри всю навколишню красу, люду майже не було, проминули тільки декілька випадкових пар, і більше нікого - видно через досить пізню годину.
- Відчуваєш особистість цієї ріки? – Запитав я в супутника, згадавши свою розмову із Сешат в Домі Тота.
- Ще ні, - по невеликій паузі відповів Анагел.
- От і я - ні. Але вона, певно, вже формується, нехай і не зовсім тут.
- У вищому вимірі?
- Хтозна. Та, ймовірно, з кола осіб із відповідним призванням.
- Це може бути й жінка?
- А чому би й ні – оберіг жінки при Дніпрі пом’якшував би характер ріки, та й інші переваги з’являються.
Анагел мовчки кивнув головою, наче приймаючи цю версію. Тим не менше, складалося враження, що він іще досить далеко звідси.
- Ти задоволений спілкуванням з феями Першосвіту?
- Мій пане, вони чудові, але в них у голові наразі одні пустощі, чи я чогось не бачу. А може вони до мене так ставляться.
- Не серйозно?
- У світах стільки нині загроз, а вони зі мною бавляться, як вічні юнки.
- Може й так радісно ставляться. Але ж ти помітив, який великий їхній світ?
- Схоже, більший за цей раз у десять, якщо разом з водами. Але чи не всі території малонаселені, принаймні, так мені здалося.
- Або жителі менш помітні. Хтось із них щиросердно допоміг мені з побудовою нового житла. Ти зауважив – там кожне дерево, ріка, ділянка території мають персональну мітку тих, що турбуються ними? Я випадково надибав подібну, звернувся за дозволом, і отримав навіть більше, аніж міг розраховувати. Ймовірно й інші Деви здобували обійстя в прикордонні подібним чином. Жаль, що мій добродій так і залишився невідомим, зрештою, як і інші, чиї мітки я знаходив.
- Я зверну увагу на це. Дуже цікаво.
- Зверни. А ще зауваж, яка природна доладність навколо. Не здивуюся, якщо колись дізнаюся, що сенс нашого існування на Землі полягав і в отриманні високої насолоди просто від споглядання цієї краси.
Ми присіли на невеличку лавку під високими осокорами зовсім близько від води.
Дніпро плюскався, дихав, і, здавалося, прислуховувався до нас. Далекі й близькі вогні на воді, неначе численні очі божественної істоти, уважно висвітлювали навколишнє, вбираючи і потаємне, й видиме. І небо вторило – далеке і таке ж споглядальне. Здається і час зупинився, а плинула тільки ріка.
Якоїсь миті я зауважив, що один із річних вогнів подався у наш бік, і став ближчим, і ще ближчим, аж доки не проявився чималою світною плямою просто на поверхні в десяти метрах від берега. Підібравшись ще, світло пом’якшало, набуло зеленаво-теплих відтінків і з раптовим іскрінням бризок піднялося з води цілком тілесною жіночою постаттю. Вона зробила декілька обережних кроків поверхнею в нашому напрямку, немов даючи нам і усвідомити свою появу, і роззирнути уважніше себе: гарне, нехай і трохи втомлене вибілене місяцем обличчя з неясного кольору очима, довга темна коса, на химерному тілі тонка, розшита, прозора довга сорочка, що майже нічого не приховувала під собою – груди, тонку талію, стрункі ноги.
- Я Віда, одна з доньок Живи, дружини Дажбога, доньки Лади, - служителька цієї ріки, вітаю вас від імені старійшин повелителів Темносвіту. Вони прислали вам через мене звістку – пропонують повернутися і виконати обіцяне.
Голос звучав цілком живо, хоча і з деяким прохолодним втаємниченням. І було помітно, що містична особа вагалася, кому саме з нас двох призначалося це послання.
Утім і Анагел перевів свій подивований погляд на мене.
- О так, я давав обіцянку. Нехай і не склалося, та не з моєї вини. Але передай, Відонько, старійшинам, що я згоден, – відповів я.
- Дякую.
Служителька присіла над водою і випустила з долонь в смарагдові глибини жовтавий промінчик світла. Здавалося, він зник назавжди, та ні, невдовзі промінь винирнув просто біля наших ніг, і там, де він описав невелике коло, вода відступила.
«- Ви хочете ось так зараз піти до них?»
«- А чого відкладати?»
Я почувався аж надто наповненим енергіями і вміннями, аби більш зважено поставитися до отриманої пропозиції.
«- Але я можу за вами спостерігати?» - продовжив напосідати Анагел.
«- Можеш. Я дам знак, якщо потрібен будеш для більшого.»
Тим часом Віда підступила майже впритул і протягнула руку, певно, аби супроводити мене, чи, можливо, просто відчути нас тонше. Але її прохолодні пальці своїм доторком лише знітили. Ні, жіночість має радувати в будь-якому випадку! І я передав цим пальчикам дещицю свого тепла. Віда здивовано посміхнулась.
- Як приємно. Дякую вам. Що мені з цим робити?
- Це тепло тепер твоє – тільки твоє.
Останнє я додав, раптово відчувши всю безодню холодної спраги, що стояла за Відою.
Утім, отримане вона відразу скерувала на зовнішню красу, на її потеплілому обличчі навіть з’явився легкий рум’янець, нехай усередині і мало що змінилося.
- Такою я зможу ходити бережком більше, правда?
- Якщо нікого не топитимеш. Обіцяєш?
- А чим ще я тоді займатимусь? Як служитиму ріці?
- Відганятимеш лихих істот, змінюватимеш наміри тим, хто завдає шкоду воді, просто радітимеш сама, і веселитимеш красою.
Вона всміхнулась, та усмішка ледь не відразу згасла.
- Дай мені такі вміння, о повелителю, і я спробую.
- Можу дати тільки більше тепла, але заберу геть усе, якщо чинитимеш зло.
- Я спробую, - спрагло засвітилися її очі, - чесно.
Взявши містичну особу за руку міцніше, я оточив її своїм захистом, і тоді додав ще свого тепла.
- Ой! – Гучно скрикнула Віда.
Сорочка на ній миттєво висохла і поверх неї з’явилися зручні шати, ймовірно просто з модного жіночого бутіку, розміщеного десь всередині мого супутника. Віда ошелешено оглядала себе, далі підняла погляд на мене. Очі її виразно посиніли, та й обличчя заграло життям.
Я оглянувся на Анагела. І той зробив руками жест, що мав пояснювати доцільність саме такої його допомоги.
- Як гарно. Погляньте, ці одежі не мокнуть!!
- Вони і не зникатимуть без твого бажання – додав я, зрозумівши посил Анагела, - тож повертайся на берег.
Віда обережно ступила на твердь, продовжуючи озирати себе. Схоже, і всередині неї щось змінилося.
Та мене очікували. Круг тунелю виразно завібрував.
- Ой, вам пора, старійшини сердяться, і покарають мене, - сполошилася річкова дівчина.
- Не покарають. Ти тепер і з нами, цей світ не належить тьмі, ти туди більше не повернешся. Отже, надалі нікого не топити, навпаки – рятувати. Але і бити по недобрих руках, а то закидали сміттям ріку, скільки зайвого!
- Дякую, господарю. Маю рятувати?
- Так, проте я ще повернуся і ти розкажеш мені більше.
Я попросив Анагела побути з Відою, пройтися з нею, просто поговорити. А сам пішов запропонованим мені тунелем вглиб ріки. Проте мандрівка швидко закінчилася. Мить-друга і я вже виходив угору широкими кам’яними сходинками, певно, з якоїсь ритуальної водойми на окраїнах Темносвіту.

5 Демонські справи
Цього разу навкруги відчувалася величніша, аніж за першої нашої зустрічі, зала – з високим куполом, різними ярусами, колонами, скульптурами, та й вогників сутностей побільшало. І хоча, загалом, зараз роздивлявся додатковим зором, але очі теж щось бачили. На центральному місці, точно під куполом, я зауважив і тих, що покликали мене. І нехай легке освітлення, і позірна тілесність були проявлені, схоже, суто задля мене, та з ними я дійсно почувався зручніше, аніж розмовляючи з вогниками у повній тьмі минулого разу.
Декілька десятків осіб в довгих, глухих накидках, під якими, я сподівався, ховалися і живі єства, розмістилися чималим колом, в середину якого мене й привели. І я звідти й, виказав своє пошанування, стримано вклонившись на всі чотири сторони.
Відтак почувся гучний глас, нехай і інтонаційно безбарвний, проте цілком зрозумілий.
- Ми задоволені, що ти відгукнувся. Суть справи відома. Можемо починати. Піднімаємо, як ти і казав, вгору вир?
Що ж, часу на дипломатичну балаканину втрачати ніхто не збирався. Хоча я і не помітив того, чий голос оце прозвучав, та й навряд чи це мало значення.
- Ні, виру зараз не потрібно. А що це за місце?
- Воно подібне до арени вашого Суду.
Голос примовк, а потім продовжив.
- То чому зараз ти не просиш нашої підтримки?
- Бо ситуація угорі і внизу змінилася. Та й раніше я перебував на арені свого Суду, навіть знаходячись тут, у вас. І той Суд вже завершився, тож ніщо тепер мене не обмежує діяти в нових обставинах.
- Тоді починаємо? Чим ще маємо допомогти?
Непогано вони завертають – проблеми у них, але просити про допомогу маю я. До того ж, я гостро відчував присутність у цьому колі вищих темних знайомий войдівський душок. І це мало вирішальне значення.
- Чи всі найвищі тут зібрані?
- Присутні майже всі володарі. Кого ти хочеш іще?
- Маємо відкинути підозри, що хтось із присутніх пов'язаний з Роєм, бо діяти далі повинні спільно і прозоро. Чи готові Володарі відкритися один перед одним сутнісно, щоби жодне бажання чи умисел не сховалися?
Тиша вибухнула, але не звучанням багатьох горлянок, а численними хаотичними, ймовірно, схвильованими викидами енергій. Вималювавши численні променеві і навіть огняні лінії швидких зорів, коло найвищих гойднулося і завмерло.
- Ти, муже Середзем’я, хоча би уявляєш, що пропонуєш нам? Ми повинні відкрити один одному тисячі років свого життя? – Прозвучав той самий рівний голос, якому, вочевидь, було доручена розмова зі мною.
- Ні, достатньо останні три сотні земних літ. А ті, котрі з будь-яких причин будуть проти, мають віддалитися від впливу на Темносвіт, доки я вам допомагатиму.
Тиша знову вибухнула вогнями і цього разу не заспокоїлася.
- Більшість вважає, що ти тягнеш час і провокуєш нас.
На щось подібне я і очікував.
- Маю вам сказати, що один із суддів Середзем’я, Войд, виявився тісно пов’язаним з Роєм, чи ви це і без мене знаєте?
Тиша не поновилася.
- А ще мене цікавить – хто з вас виступив проти пропозиції використати матеріал плит священної дороги для створення захисту ваших країв?
Німотна суперечка спалахнула ще виразніше.
Тепер голос перемовця зазвучав глухо, наче пробивався крізь нашарування землі.
- Більшість з нас проти нищення найдревніших наших святинь. Половина з присутніх вважає, що ти зараз намагаєшся принизити нас, роблячи невдалі порівняння, і тому повинен понести покарання. Ми надто довго знаємо один одного, аби існували підстави для розбрату, та ще й у такі важкі часи. А ще, кажуть, ти зневажаєш одвічні світові порядки - що ти зробив з нашою Відою?
- Віда із Середзем’я, нехай і з місцин прикордонних, сутінкових, але з країв наших. Той, хто вважає, що має право впливати на неї більше, аніж ми, нехай вийде і пред’явить свої вимоги.
- Ми не згодні. Нехай наші краї нині роз’єднані, і те, що було в недавньому минулому змінилося, але не все. Чи присутній той, хто підтвердить посланцеві Середзем’я зроблені ним порушення?
- Я зроблю! Водяні духи в їхньому світі - темні, тому підкорялися й підкоряються досі мені!
Кремезна постать вийшла в освітлене вогнями коло, накидка злетіла і з-під неї без жодного попередження, у мій бік ударив могутній вихор. Та я вже років з десять був готовий до подібних «мирних» висловлювань, ось тільки зараз мав значно ширший арсенал, аніж кулаки і бойові прийоми. Тож крім завчасного встановлення захисного купола, я пробився і крізь тутешній вузький підземний ярус до твердого льодяного дна, встановивши захист аж до нього.
Направлений на мене вихор виявився щільним водяним струменем, яким нападник спробував спершу ошелешити, а далі - відірвати мене від землі. Та мій купол навіть не здригнувся. Він створювався закрученими супроти годинникової стрілки силовими перетоками через мене від землі Угору, випущеними у вигляді прозорих стінок куполу. Тож я майже не втрачав своїх сил, а лише керував вибудованою з енергій конструкцією. А ще злегка втихомирював супротивника жаром, який накладав на його вихор. Напад тепер виглядав не лише не підготовленим і не виправдано емоційним, але й все більше жалюгідним. Водяні струмені ущухли. Їхні залишки повернулися під накидку нападника, сформувавши під нею тепер зовсім хилку фігурку, і це було достатньо жалюгідне видовисько, яке мало, ймовірно, приспати мою пильність. З таким я теж зустрічався і не раз, тому й не став послаблювати ані уваги, ані захисту, навпаки, до максимуму посилив його, і енергетичний дарунок Прометея для цього підійшов якнайкраще.
- Дякую, що припинили суперечку, - голос розпорядника сповістив це з помітною іронією, - то що робитимемо далі?
- Напевно мені варто піти, аби припинити подібні випади. Я згодний виконати свою обіцянку, але не здатен впливати на розходження ваших поглядів.
Вочевидь, ситуація нагадувала патову.
І тут я згадав.
- Утім, знайти рішення можна. В мене випадково зберігся малий кавалок від ваших святих плит. Я прихопив його, захищаючись від нападу на руїнах Дому. І зараз віддаю його вам - всі ви, без сумніву, матимете за честь доторкнутися до нього, і нехай таке торкання стане запорукою впевненості в кожному з нас. Я переконаний, що цього доволі для єднання наших сил і моїх подальших дій.
Я поклав невеличкий уламок на кубічне підвищення, що нагадувало вівтар, і відійшов. Уламок виразно засвітився.
Зі своїх місць рвучко підскочила з дюжина фігур і вслід їм підвелися й всі інші. Тепер це нагадувало вже вибух маловідомих мені енергій.
- Ти здійснив святотатство, захопивши камінь буття, за нашими традиціями ти караєшся смертю!
Тріскуча мова, що відразу нагадала мені Войда, ще не встигла стихнути, як у мій бік вдарило з десяток потужних блискавок, рвучи миттєво посилену мною за рахунок власних резервів до максимального можливого рівня захисну стіну. Тож я не став очікувати остаточних результатів нападу і без зволікань відтворив тунель звідси і до Дніпра, куди і стрибнув.
Останнє, що я помітив краєм ока, як раптово затуманилися фігури нападників, вочевидь, під впливом іншої частини присутніх, і те, як опадав мій купол, роздертий на димні кавалки…
- Мій пане, дайте я вас огляну, бо декілька променів я зупинив у тунелі просто за вашою спиною оцими плитами.
На березі дійсно лежали розпечені, червоні шматки грубезного металу.
Я відчув, як руки Анагела, що й досі перебував в образі Робіна Гібба, торкаються мене.
- Ніби оминуло, жодних ушкоджень. Але йдемо, йдемо звідси, бо раптом що!
- Дякую, Анагеле. Чомусь не помітив тебе поруч.
- Я тримався неподалік, добре, що ви не закрилися.
- А з плитами ти цікаво придумав, ось так їх і залишиш тут? – Зіронізував я.
- Мій пане, куди я їх в собі приткну, вони ще як вогонь.
- Тоді завтра свої охололі частки вже із «Вторсировини» забиратимеш.
Анагел задумливо глянув на мене, затим на Віду, що невідомо звідки виринула і зацікавлено стояла поруч, явно звертаючись до мене поглядом.
«- Я давно не спілкувалася з людьми. Але хіба ваш супутник, господарю, людина?»
«- Він твій друг і світліший за все, що мені відомо, будь-ласка, знайди порозуміння з ним.»
А з мене на сьогодні було досить, я спрямував чуття в сторону своєї нової обителі, на її вібрації, відтак відкрив тунель і за мить вже був удома.
«- А мені куди?» - залишений на березі Дніпра Анагел, вочевидь, не знав, як вести себе з Відою.
«- Те саме, що й раніше. Підтримай дівчину, наведи дружні стосунки. Пройдіться містом. В твоїх можливостях підтримати її нові сенси буття. Ти ж чув, від кого вона походить? Одної ріки їй буде замало. Нехай відчуває увесь цей світ своїм домом. До того ж, я в чесному поєдинку виборов для неї цю можливість, і ти мені допоміг. А коли подбаєш про неї – досліджуй далі свої надхмарні території, ти ж тими краями зачарований? Тож до завтра, до завтра друже.»

6
Початки нового дня розкривалися у всій своїй красі, сни хоча і відносили мене далеченько звідси, та, зрештою, повернули для бадьорого і вельми сонячного підйому. І тепер, стоячи на високій веранді над пасмами лісу і невеличкою рікою, що вибігала з нього на рівнину в метрах двадцяти під ногами, я згадував подробиці снив-мандрів вищими просторами, схоже, значно сяйнішими за Першосвіт. Ймовірно це була територія ангелів і Анагелового колишнього, а може і ще вище. Я там, певно, щось чи когось розшукував, але з якогось дива наштовхувався лише на свої розмаїті земні бажання. І покладайся після цього на сни!
А ще мене непокоїло те, що зараз робилося в краях вищих демонів. Якщо тамтешні владики виступили супроти Рою, то могла початися війна зі зрадниками, а їх я нарахував не менше шести, плюс їхнє близьке оточення. Тож і обстрілювало мене учора біля дюжини неприятелів. Але засіб для висвітлення – хто є хто - я їм залишив, то все тепер в їхніх руках, нехай з’ясовують, що й до чого.
Раптово мене виразно смикнули, і на перший план чуттів вийшла моя супутниця Ірина. Дарунок Деві Тамаза, що пов’язував нас іще з часів полювання на Прохора і його лабораторію в Москві, помітно напружився і виразно вібрував. Я скерував ним свої тонкі чуття.
«- Ірино, радий тобі, зайдеш у гості?» - і я у відповідь теж делікатно смикнув за містичний шворок, що відчувався десь поблизу сонячного сплетіння. Зустрічні вібрації стихли.
«- Я майже поруч.»
І дійсно, за декілька хвилин я побачив її неподалік внизу і приязно помахав рукою. Далі поспішив на зустріч і впустив її в свій замок.
- Доброго ранку, Моншер! Отже це і є ваше нове обійстя?
- Схоже на те.
Ми піднялися у верхню частину житла, де вона із цікавістю взялася ходити кімнатами.
- Це все нове?
Щоби довго не пояснювати, я перекинув їй до пам’яті увесь масив інформації щодо його побудови, і, заодно, і про учорашні навколосудові події, за винятком взаємин із Веронікою.
Ірина на декілька секунд остовпіла, чим я відразу і скористався, акуратно розмістивши її в зручному кріслі. Та переглянула вона все отримане явно похапцем.
- Шеф, і що це було? Я ж не наш Анагел, зі мною потрібно делікатніше, а зараз в голові суботній Одеський Привіз! Нехай і важливо, і може виявитися вкрай корисним, та я люблю делікатні підходи, неспішність.
Вона ще хмурилась, та попри це виглядала внутрішньо задоволеною, навіть щасливою - я такою її ще не бачив. Цікаво, чого б це? Невже ті самі пристрасті, скрадливе наближення яких вона передчувала в останні дні.
- Тепер ти розумієш, як я нині живу? І кожен крок вперед породжує нову лавину.
- Р-р-р-р. Я хотіла без поспіху, спокійно про це розпитати, - Ірина знову заглибилася в не свої згадки, але не надовго, - от, бісові мухи, як воно з тими владиками сталося!
- Я прагнув допомогти, але ж бачиш сама.
- Так, але ж, трясця, в Темносвіті назріває повний ахтунг! Тож Красогор і попросив замовити словечко задля полегшення напруги. Бо він хоча й героїчний воїн, але нині, схоже, трохи розм’як.
Ірина задоволено усміхнулася.
- І вибрав найкращого посланця. Та навряд чи до вас той рейвах дійде. Владики самі вирішать його, з’ясувавши стосунки поміж собою, бо ж вони й породили цю ситуацію. Але і справді обдумаю, як би я міг їм допомогти в цілому, в межах моїх скромних здатностей, - завершив я цілком щиро, – то як тобі мій замок?
- Не такий похмурий, як інші, це точно, та мистецького оздоблення і побутових зручностей тут ще не вистачає. Запросіть Софію, як порадницю, у неї гарний досвід.
- Можливо. А ти як? Матимеш свій палац?
- О, я ще лише вивчаю свій світ, поки хочу мандрувати. Але куди? Усюди Рій ввижається. Та ще у глибинці зараз ледь не війна. Я розумію, що причина визрівала давно, та Красогор з братами переконаний, що ви здатні якось зарадити, а де ви, там і я.
- Напевно, я став тою останньою краплиною, що всіх збурила. А ще, вочевидь, показав більшості Владик дійсну картину справ. Я думав, що всі вони супроти Рою, а воно он як склалося.
- Дивно, вони ж такі прозорливі й досвідчені, мають усе, що хочуть, і віддаватися Рою?
- Можливо не все ще отримали, і хочуть більшого.
- Куди вже більше?
- Зло могло спіймати частину з них на жадібності, наприклад, запропонувавши те, що Владики і так робили, і мали згідно свого призвання, але в більшому розмірі.
- Я не зрозуміла.
- Як колишній детектив і дослідник злочинного мислення, маю підозри, що зруйнувати цілісність Землі можна і різко збільшивши її темну сторону, вочевидь, саме цього і остерігається Красогор з братами. Що поживою для вражених злом Владик мають стати і краї Красенсвіту. Але наразі Владики розділені, тільки їхня єдність, поєднання магічних досконалостей в одних руках, несли би вирішальну загрозу. І зло могло тихцем-нишком це досягнути. Але не тепер.
- А чому не тепер? Що може спинити зло?
- Ірино, як я бачу, воно надає підтримку різним істотам лише з одною ціллю – збільшення влади Рою, а це збільшення призводить і до глибшого поневолення своїх проводирів. Владики це осягнули, втратити себе - це останнє, що вони б забажали. Чи це вже сталося зі зрадниками, і чи вони остаточно втрачені, достеменно не знаю, але захоплення кожного з них, ймовірно, ставалося підступно і раптово. Зараз бо ж події підуть інакше.
- Аж лячно, раптом і мене перекрутять сутнісно на служницю Рою?
- Або мене. Вчора уникнути побоїща допоміг Прометей, може й там, нагорі, в своєму світі він щось для нас певно зробить. Може для цього туди Войда й потягнув, як одного з посередників зла. Та тут залишились й інші. А крім них, як каже Анагел, присутні й темні химерні формування в надземних територіях - просто над нами - вони ніби і транслюють волю Рою. Я хотів заглянути туди, та поки не вийшло.
- Моншер, якби на тверді, чи нижче - я би надала жару, а вгорі – не моє.
- Так, але є й інші речі. Ти ж чула, що я після особливої церемонії можу стати одним із Суддів, то чи маю право особисто зараз воювати? Та я згоден з тобою, доки не пізно, потрібно діяти. Але як, маємо зважити.
Попри всю емоційну наснаженість Ірина виглядала втомленою. І це додавало їй краси.
- Я підготував гостьову кімнату, а ще розширену версію цікавих згадок, з тих, які нині з великою приємністю передивляюся й сам.
- А ще б знайти більше про Віду. Я нею зацікавилась. Мені не вистачає бойових подруг. Рада, що вона знайшлась.
- Поки переглянь те, що маємо. А я тим часом обдумаю ситуацію.
- Отже тут є і для мене кімната? – Зовсім сонно зреагувала Ірина.
- Виключно для найближчих, Ірино. І ти точно є такою для мене.
Я провів її, вклав на ліжко і завантажив усе, щодо Ісуса.
- Як і обіцяв тобі. Переглянь і розклади на полицях. Та, головне, відпочинь, в цьому домі тобі не потрібно нікуди поспішати.
Та вона не відповіла, прикривши очі, вже перебувала в світі іншому – з юним Ісусом.

7
«- Анагеле?»
Він відгукнувся не відразу, ймовірно, був зайнятий, схоже визрівала пора його повної автономії. Та довго не барився.
І цього разу він теж з’явився в образі Робіна Гібба, і, певно, не випадково, вочевидь, зчитавши мої переважні симпатії саме до цього образу. Втім, його відмінності від автентичної особи проявлялися все виразніше.
- Доброго ранку, Ваша Честь!
- І тобі чистого неба! Нікуди не поспішаєш?
Нехай це запитання й автоматично вискочило з мене, але не було випадковим.
- Дивні речі ви кажете.
Я приклав палець до губ, ведучи Анагела за собою у гостьовий зал.
- Говоримо тихше, аби не турбувати Ірину, вона відпочиває, а заодно знайомиться з назбираною мною інформацією. Затим збирається повернутися в Красенсвіт.
- Здається, їй він підходить, як жодний інший.
- Схоже на те. Якщо не виявиться затісним для неї. Та вона вже сама здійснює далекі мандрівки, створює потрібне їй вбрання, і, якщо так піде й далі, то дійде й до зброї. Тому, маємо бути уважними до неї і до її проблем.
- Та зараз ніби спрагла захищати, а не нападати?
- І мені так здається, та ми всі троє поки на роздоріжжі. І ти ось занурюєшся в Сяйносвіт, ніби стаючи його проявом, і це добре.
- Проявом? Ви вважаєте, я під нього підлаштовуюсь?
- Під увесь Першосвіт. Це перспективне місце, друже.
- Може. А ви? Як на мене, Середзем’я для вас затісне.
- Не знаю, певно доля випробовує мене, але кудись таки виведе.
- З нас трьох, ви найкраще поєднуєте світи, вас вони цікавлять разом, а мене й Ірину – поокремо. Можливо, що доля готує вам більший вантаж?
- І тому затягнула усюди, куди змогла. От просто зараз Владики Темносвіту чубляться, та хіба я винен, що до них вже здавен причепився Рій, що Войд і Монтан, і їм подібні провокують і тут схожі події? То й Ірина принесла і прохання від Драконів, котрі нібито шукають нашої допомоги в ситуації, яка склалася. А що ми з тобою можемо? У тебе, в Першосвіті, як із Роєм?
Ми зручно розмістилися в м’яких кріслах неподалік від каміну.
- Поки не відчуваю його, але ж він, вочевидь, здатен вміло ховатися. Знати б де його шукати.
Це була слушна думка.
- А давай-но, як два детективи, проаналізуємо його поведінку. В Темносвіті він, я вважаю, прагне розширення територій Владик за дозволені їм межі, а в Середзем’ї навпаки, збирається загнати всіх під одну владу, - в Сяйносвіті ж ні перше, ні друге неможливе. І що ми там бачимо? На відміну від Темносвіту, і Середзем’я – малозаселену пустку?
- Ви вважаєте, що планом Рою може бути стримування, і навіть стискання Першосвіту?
- Якщо так, то мають бути посередники для цих чи інших планів з боку місцевих жителів, скоріше – з елітної їх частини.
- Я швидко навчаюся і осягаю той світ, переконаний, що невдовзі бачитиму і приховані речі.
- І навіть якщо їх помітиш – нікому не кажи. Не знаю, друже, яка в нас вища місія, але щоби просто вижити, маємо діяти непримітно. І ось вчора я порушив це правило. Самому прикро.
- Але не за власною волею? Та й ви тепер зі знаком Прометея, як можете залишатися малопомітним? А з вами і ми з Іриною на видноті. І нехай те, що ми міцно пов’язані – помітно. Та хіба це не добре?
- І чим далі, тим більше ця пов’язаність не виглядатиме випадковою? Але вже як є, так є.. В мене попереду важлива зустріч із Суддею Аланом, і з Орно. А як Віда? Напевно доля її нам не випадково підкинула?
- Вона ближча до Ірини. Так мені здалося після того, як ми вчора півночі провешталися Києвом. Хочете, я вам перекину докладний опис?
- В мене своя черга на події. Ти коротко скажи, як її відчуваєш?
- Навряд чи з нею я зможу частіше бачитись, але вона вбирає і тримає тепло, і аж такої темноти в ній немає. Проте важко передбачити, що станеться з нею далі, вона ж на межі з Темносвітом жила, в якихсь хащах, з якимись залежностями, і її довгі роки у всьому обмежували, а тут раптом стільки вільної енергії. Де б ми не були, вона її безупинно вбирала, ми тому й переходили з місця на місце, бо люди скаржилися на протяги. А ще мав їй постійно картинки різних пояснень перекидати до голови. Навіть я втомився.
- То чим усе закінчилося?
- Я наполіг, аби вона вже не поверталася у свої хащі, бо мало що, а вибрала місце веселіше поблизу Дніпра. Вона ніби знайшла собі якийсь закуток на території малого острова, поблизу якого ми вчора з вами її зустріли.
- На Мінській Набережній?
- Так, але те місце не надто живе, їй було би краще оселитися на межі з Першосвітом.
- Хіба вздовж Дніпра в Києві не має таких місцин?
- Є.
- То запропонуй їй, навчи як туди потрапляти, що для себе зробити. Заодно довідаємося, чи прийме її твій світ. Я теж її відвідаю, але пізніше. Та попіклуйся про неї просто зараз, доки Владики не подбали.
- Я спробую. Але їй би і з Іриною потоваришувати.
- Трохи рано, невідомо чим обернеться подібне, а ось твоя чистота для неї важлива вже, принаймні для початку змін її єства. Ти ж не з тих, кому неприємно торкатися нижчих від себе?
- Якщо чесно, то ця дівчина чи жінка заплутана і не мій ідеал, але вона і справді не зла, тому, якби в мене було серце, воно билося б і до неї тепло.
- Мені здається, Віда ще зростатиме, і добре, коли до світла. І в тебе буде серце. Бо маєш достатньо місця для нього, просто вирощуй його.
- Але як?
- Нехай на його місці буде завжди тепло і радісно, запрошуй туди згадки про найсвітліше з минулого, з нинішнього. Нехай там постійно горить подібний вогник.
- Так просто? Я спробую.
- І ще мене цікавитиме твій дім, запросиш на відвідини?
- А він в мене вже є?
- Ти ж розповідав про місця, відкриті тобі Орно в небесах.
Анагел недовірливо поглянув, вочевидь, глибоко в себе.
- Невже мені потрібен дім? До того я просто зливався з небом.
- Небо теж хороший дім. Але ти порозмисли і потім покажеш мені свої думки. А тепер я піду. На тобі Ірина й Віда, і весь твій новий світ.




















Розділ другий
Потаємні призначення

1 Плани Алана
Суддя П`Алан підтвердив своє бажання прийняти мене. І запропонував прийти просто зараз. Судячи зі скерувань нашого телепатичного зв’язку, він був у Замку. Я міг відкрити тунель просто до нього, та вирішив спершу пройтися по Мукачеву, аби знову відчути подихи цих місцин, можливо побачити нових знайомих, та й аби просто перейтися.
Цікаво, як в Анагела зрештою станеться з тілесністю? Я чомусь був переконаний, що вона йому потрібна і в людському вимірі, як і мені остаточне вирішення між великим і малим собою, бо в одному просторі ці сутності вже не дуже суміщалися. І що робити з тою війною, яку нехотячи запалив?
З подібними помислами, важливими і не дуже, я невдовзі, певно машинально, дійшов до павичів із цесарками, і, заодно, до апартаментів Суду над кронами дерев.
Птахи не нудьгували, розмовляли нехай і різними мовами, але жваво, і що найприємніше, не зі мною.
- Розглядуєш, які саме тут особи ув’язнені? – Суддя Алан хоча і з’явився неочікувано, але за мить до того дав знати про свій прихід, – І як - натішився прогулянкою?
Його голос зараз звучав дещо інакше, аніж на засіданні Суду - вільніше, і з відчутною гортанністю місцевої говірки.
Ми, приглядаючись, привітально кивнули один одному.
- Хіба трохи, Ваша Честь. Це місто мене виразно зачаровує. І тутешній дворик веселий. Я пробував знайти в цих птахах іншу присутність, але поки не бачу нічого, крім природної натури, хоча глибоко й не торкався. Радий нашій позасудовій зустрічі і особистому знайомству.
Без посадової мантії, в цілком мирських літніх шатах, сорочці навипуск, Суддя зараз особливо виразно нагадував замкового Корятовича - такий ж присадисто-кремезний, густе сиве волосся, хіба вуса значно коротші. І не зважаючи на роки, руку мені стиснув дужо.
- Я теж радий. Хоча вже й офіційно знаємося, та зараз є нагода для прямоти. А щодо птахів у вольєрі - природня натура – це й найкраща форма маскування, тому, при ній можливе і доладне покарання, хоча і не довічне чи таке кардинальне, як в посмертному Бардо. Тому маю вас запевнити, що земний Суд швидше профілактика. І вельми тимчасова, корекція вічного руху серед постійних змін. Але інколи хочеться зупинити оте все, так? Бо ось, без мене, скажімо, тут за якийсь десяток літ буде пусто - нікого з цих чи нових птахів. І щодо нашої, подальшої суддівської присутності саме в цьому місті – ще повна невідомість. Тож і Мукачево може докорінно змінитися. На добре це чи на зло? Та хіба варто наперед знати остаточні відповіді? Але щодо безпосередньо суддівства, то невдовзі ти усе знатимеш: де, кого і за що тримають, може когось відтак і відпустиш, а когось і навпаки – триматимеш довше.
Я іронічно всміхнувся і суддівським силогізмам, і своєму ймовірному майбутньому.
- Для мене раптова причетність до вирішення чужих доль - повна несподіванка. Не знаю, чи й братися за цю справу.
- А хіба є щось інше? Ти, Яре, в нас нині маєш повноваження аж від самого Прометея - його Знак, його можливості, тож звідси і обов’язки. І як без них? Кажу, як є, це неочікувано і для всіх нас, хоча подібне вже давно мало статися. Тож тепер за правилами я повинен поділитися відповідними інструкціями, роз’яснити традиції, передати історію нашого судочинства, провести відповідний обряд посвячення. Ти готовий?
- Ні, але куди ж діватися.
- Бачу, що не дуже хочеться.
- Якщо чесно, остерігаюся посад, але й не відмовляю долі, принаймні останнім часом.
- Ясно. А що тебе іще напружує?
- Найперше, сам по собі Судоустрій – він попри свою магічну основу, як на мене, не далеко відійшов від судів Середзем’я, і нехай я ще не знаю, як зазвичай будується ваша робота, але в моєму випадку чимало речей напружувало і здавалося не тим, що потрібно для успіху справедливості. А окрім цього, є декілька нескладних справ, які ще повинен вирішити.
Суддя Алан іронічно зиркнув.
- Цікаво, про які з них я не знаю, але згоден – тягнути з ними далі ні до чого. Тож йдемо звідси в більш приємні місця, де поговоримо і про твої справи, і про наш Судоустрій.
Алан підхопив мене під руку. Світ коротко майнув, і ми опинилися в найближчому прибережному парку. Такий спосіб пересування був незнайомий мені, бо ми нікуди не переходили, не злітали й не опускалися, та, ймовірно, подібним чином проявлялися наслідки отого внутрішнього пришвидшення із вдаваним сповільненням часу. Відтак, пройшовши декілька кроків вже звичайним чином, ми присіли на найближчу лавицю з виглядом на кафе при тильній брамі місцевого старого стадіону. Величні древні тополі затіняли сяйні небеса, і недалеко, за алеєю набережної, плинула Латориця. Духмяно пахло спокусами літа, а ще глибоким минулим, що перепліталося з таким же майбутнім.
- А я ще пам’ятаю старе русло ріки - ось там, ближче до гори Ловачки, – наче розмірковуючи про подібні речі, задумливо промовив мій супутник.
- Ого! І коли ж то було?
- До останніх потопів, звісно. Підземна частина ріки і досі ще там - тривожить новобудови з кожним дощем. Ех, люди-люди, як їх не стримуй, а вони завжди проторюють дорогу до нової біди. Ти ж не вважаєш, що потопи, бурі, інші лиха випадкові?
Я лише розвів руками, бо що тут можна було додати. Та Алан, схоже, вже повернувся зі спогадів.
- Отже, наша розмова в цілому не для сторонніх вух. І виправдана недавніми подіями й необхідністю посвячення тебе, як кандидата в судді, в наші справи. Та перш за все, вітаю з вчорашнім успіхом.
- Дякую, саме ви підтримали мене.
- Це не виглядало логічним. Передбачалося зовсім інше. Тому один із Суддів, той ще пройдоха, задля формування показного реноме на наших закритих вирішеннях утримався, хоча й готувався голосувати проти тебе. Та він був упевнений, що це ніяк не завадить їхнім планам. Вважалося, раз це моя остання справа, то й зволікати з нею, чи напружувати ситуацію - не в моїх інтересах. Вони бачили по мені, що я вважаю справу простою і ясною, помічали, як ставлюсь до сторони обвинувачення, і як тисну на Князя. Тож і очікували формального заключного ставлення. А ще те невдале зчитування, з приховуванням дійсності вашою стороною, а потім і неприпустима поведінка з відлученнями, вільними роз’їздами, і, зрештою, зі скандалом з Простом і стражниками на території Замку. Словом, все аж надто очевидно складалося проти тебе. Але під час таємного голосування я ще раз переглянув всі обставини і дійшов свого висновку, віддавши своє рішення на твою користь. І так, як я висловлював його останнім, то й сталося те, що сталося. Войд виступив проти тебе. Монтан утримався, голоси розділилися, і це й досі всіх дивує, як і те, що сталося після оголошення нашого рішення.
- І я завис в повітрі.
- Проте без жодної плями для репутації і набувши вищого з можливих земних статусів.
- Та невже?
- Як не дивно, і навіть остаточно не розкривши себе. Це шокує залишки традиціоналістів.
- А мене як ошелешив спершу Рій, далі раптово несвідомий Монтан, потім Прометей. І того ж дня в Темносвіті розпочалися сутички між найвищими демонами. Не знаю для чого Суд мене там випробовував, але я в результаті дав обіцянку тамтешнім босам допомагати їм боротися поміж собою. Невже це все випадкові збіги?
- Ми тебе вчасно висмикнули звідти. Але під атаку Рою тебе дійсно підставили Войд з Монтаном. Планувалася лише твоя зустріч з Владиками. Та за критичних обставин ти не помилився, оминув численні пастки. Але ж потім, уночі, знову повернувся туди, і в результаті спалахнув гострий конфлікт з можливим переростанням у загальні війни. І тепер ти, певно, остерігаєшся, що твоє втручання у ті події відіб’ється на покладеній на тебе Прометеєм місії? Чи можливо хочеш її оминути таким чином? – Суддя пильно поглянув на мене, - і ще ти обіцяв Орно поговорити зі мною щодо його долі. І як це все між собою пов’язано? І куди скеровано?
- Хіба я це все в’яжу? Нехай ниточки і відчуваю. Та маю сказати, що саме Владики наполягли на моєму нічному поверненні, та ще й частина з них під час зустрічі напала на мене. Але я лише прикривався, та й покинув Темносвіт ще до їхнього внутрішнього конфлікту.
- Отже твоя Суддівська честь не постраждала. І ця справа поки приватна. Як і інша.
- З Орно?
- Він теж на тих тонких ниточках, хіба ні?
- Маєте на увазі, що Орно не випадковий учасник, і якось здатен вплинути на долю конфліктів у Темносвіті?
- Не остаточно і не самостійно, бо Рій нікому нині не перемогти. Але противаги і стримування знайти можна. Варто лише зрозуміти – на що саме скеровувати зусилля, чи не так?
- Та ніби. Але як подібне може стосуватися Орно? Та й, зрештою, мене? І коли завершиться його ув’язнення? Схоже, воно надто строге.
Поважний Суддя простодушно всміхнувся.
- А він хіба не розповів? Причина ж не в Суді й вироку, якого фактично не було, а в ньому, його особистому виборі. Та менше з тим. Як ти вважаєш, чому в нас, в Середзем’ї, отой Рій досі таємничий і прихований? А проявлена, й то частково, лише його тінь – орда, та все ж не він сам?
- Напевно в нас менше пітьми, більше світла, позитиву, різноманітності, зрештою, є трохи доброї науки, а ще музика, література, філософія, інше, а, основне, - творчість. Тож із нами навіть Рою непросто.
- От-от, в результаті тут і менше ентропія живого проявлена, а в Темносвіті, як то кажуть деякі мешканці Першосвіту, вона нині аж зависока. А хто і куди тягне звідти енергію? Чи її там свідомо не втримують? Бо сюди її притоки-перетоки теж зменшилися. І там помітно не вистачає всього того, що ти перечислив, хоча є краї і доладніші. А з іншого боку, думаєш, випадково Орно сидить і сидить? А раптом, чогось чекає? До чогось готується?
- Мені здалося, що він вже на межі.
- Це інша справа. Але до успіху хіба дійти без терпіння? Та він не лише всі фільми в сусідньому кінозалі і п’єси в театрі поруч переглянув, зрештою, як і досяжні телевізійні передачі, але й те, що в головах перехожих звучить і крутиться він теж відкрив. Орно тепер чи не найглибший знавець не лише тутешнього люду, але й землян в цілому. Нехай його висновки про земні народи навряд чи тобі сподобаються, проте доказове підґрунтя в нього чимале. Тим не менше, він знаходить не лише недоліки, і його надентропійний досвід нині більший за всі разом узяті досвіди в Темносвіті! Це великий козир в протистоянні зі злом.
- То чого він досі сидить? І як використати його вміння, його коштовні риси?
- А оце поки невідомо. Та зрозуміло, що всім світам потрібна підтримка, мудрі зусилля. Але хіба хтось один справиться? Тим більше вічні одинаки? І не варто вважати, що нинішнє відбувається вперше. Все вже колись траплялося і на нашій сцені, нехай герої і виконавці, чи розміри дійства й стале змінюються.
- То невже і Рій тут завжди був присутній?
- З ним складніше, бо нехай він і теж змінюється, та, в основному, ніколи не підходив до нас аж так близько. Тут він особливо активізувався за нинішньої Калі-Юги, і не відступив з настанням нової епохи, як те ставалося колись, а далі продовжує псувати світобудову. Можливо став сильніший, чи Всесвіт змінився. Свого часу навіть Прометей не зумів його стримати, навпаки, був обманутий і скинутий ледь не в безодню. І тоді, після його падіння, покотилося – практично нікого з відвертих противників зла не залишилося, навіть отих, що могли зрости до відкритого протистояння, знищували, та й досі знищують.
- А ви, Дракони, хіба не поставали проти зла?
- З нами складніше і, одночасно, простіше. Принаймні тут, на межах світів, ми при посадах і строго прописаних обов’язках. Тому в жодному разі не могло йтися про нашу відкриту боротьбу, а ось прихована існувала, бо інакше ні Суду, ні навіть натяку на справедливість вже б давно не існувало. Та менше з тим. І ось тепер з’являєшся ти й твої супутники. Ваше дивовижно стрімке зростання спершу оминуло увагу тьми, бо ви міняли обличчя і до пори не проявляли себе, проте нині вас побачили. А з вами й Орно. Ниточки грубшають?
- Не надто.
Поки я відчував себе насупленим недовченим школярем перед досвідченим професором, який в порожньому класі саме для мене продовжував виписувати на дошці крейдою нові й нові формули.
- Добре, йдемо нашою ситуацією далі. А точніше, пригадуємо минульщину, яка повторювалася з кроком приблизно в двадцять чотири з гаком тисячі років. Сліди минулого, зазвичай, швидко стираються, але в процесах, які ми звемо нашим традиційним судочинством, відбитки подій збереглися - і вироками, і в свідченнях, так би мовити, очевидців. Ти ж, певно, чув приказку – «бреше, як очевидець»? Тому й не просто з ними, але зачіпки з’являються. Тож я вважаю, раз є прецеденти, не все попереду аж так безнадійно.
Можливо, але для чого мені те все в такій кількості? Утім, я сумлінно спробував зібрати докупи почуте, проявити зв’язки між деталями – та жодний висновок мене не задовольнив.
- То ми з Орно маємо взяти участь в чомусь грандіозному? Але ж не на першому плані?
Нарешті я висловив те, що хоч якось вписувалося в почуте.
- Вже ближче. Та послухай, що скажу ще. Ви, як тілесні діяльні особи, це одне, але є і ви інші, поки малопомітні вищі складові. Я це остаточно зрозумів, переглядаючи тебе зчитаного! В цьому ж і суть прихованості просто перед очима! Бо ось я знаю все, що знаєш про себе ти, і в той же час, ти кожного разу дієш, як той, про кого нічого нікому не відомо! І я припустив, що і ти, і в якійсь мірі твої супутники, що так тісно заплутані з тобою, а також Орно – ви подібні на приховані джерела.
Було дуже дивно чути від поважного професора і судді такі художні звороти. Але якраз вони і починали збігатися з моїми назбираними, переважно останніми часами, передчуттями.
- Ви про розділення в нас більшого і меншого? – Повторив я свої ранкові роздуми, - чи про їхнє тісніше єднання?
- Якщо більші речі – це ще ви. Але те, що при вас джерела, нові витоки – для мене незаперечно. А джерела полюбляють тінь, непримітність, захищеність кронами, інакше вода в них псується і зникає. Такий підхід мені чимало пояснює. А ще й подібні нові ріки завжди проявлялися після чергової Калі-Юги. Тож на першому, невидимому для зла, плані мають постати магічні витоки, як протилежності до посухи виродження, і статися це повинно одночасно при усіх трьох наших світах! Якщо такі води непомітно просякатимуть з міжкордоння у світи, то Рою і іншому злу буде важко все це зіпсувати. То ж і з місцем дійства з’ясовано. Залишається лише питання виокремлення з вашої повноти менших і більших частин, зі збереженням цільностей.
Схоже, Алан, в більшій мірі розмовляв сам із собою, але я теж був присутнім, і вже навіть місцями починав розуміти, про що йдеться. І це знову не надто в’язалося з моєю ймовірною роботою в Суді.
- Отже, я, Ірина, Анагел, а ще Орно, як приховані витоки?
Я вирішив поки не перебивати високий політ шановного Алана, і осягнути суть його бачення.
- Найперше, ваша пов’язаність між собою, а потім і перетоки на відповідні вам території. Проте частину вашого вищого, кронового життя-буття вам доведеться осягнути самостійно, в чому саме воно полягатиме - я лише здогадуюсь. Тож твоє суддівство, виходить, і справді буде лише додатком.
- Я вважав навпаки, що наразі це мій найвищий з можливих статусів.
- В тому і справа, що це земний статус, а в тобі не він головний!
- Ви мене ошелешуєте.
- Кажу ж бо, що в тобі присутня і вища крона, від якої маєш частково відділитися в момент вищого зростання, одночасно зберігаючи спорідненість з землею і небом. Бо щоби стати Суддею, достатньо пройти посвячення, прийняти деякі знання, а ось для вищого проростання тут і зараз потрібно мати і відповідне Призвання, і себе іншого в собі звичному. І тоді розділення, відокремлення прихованого зі збільшенням отриманої цільності, й дасть потрібний результат.
- Який саме?
- Вважаю, що йдеться про єдино можливу форму протистояння Рою. Але й тут ви не перші. І я знаю на Землі місця і сили, котрі нам допоможуть.

2
П`Алан, схоже, виговорився і зацікавлено поглянув на мене.
- Ти ніби й не дивуєшся, Яромире?
- Просто приймаю до відома. Надто вже різного зі мною стається, аби відразу дивуватись. Це, зазвичай, приходить пізніше. Та, видно, у вас, Ваша Честь, в уяві все виразно склалося докупи. І нехай конструкція ймовірного майбутнього в цілому ще загадкова для мене, але її контури з ваших пояснень теж ніби проявляються. Тільки не бачу, яка ваша подальша роль.
- Моя? А ніяка. Поки я на цій Землі, доти не можу брати пряму участь в подібному, маю стояти осторонь, і навіть не поміж сторонами, але доглядаючи при цьому звичну справедливість. Тож те, що я розповів, лише констатація можливого, витяг суті з колишніх, призабутих справ.
- Цікава у вас позиція, як і призвання. Але чому ви ж не кажете тоді про необхідність особистого дотримання найвищих законів попри всі умовності сьогоднішнього буття?
- Тому, що моє призвання бути Суддею, і якщо б я випав із своїх строгих рамок, то найімовірніше, впав би дуже низько, і туди, де править виключно сила й ненависть. Драконам іншого не дано. Чи ти хочеш почути лекцію щодо букви і духу Вищого Судочинства? Що ж, це не зашкодить. На жаль, лекція, як на обмеженість нашу в часі, вийде надто короткою. Та довшу зможеш і самостійно споглянути в отриманих від мене матеріалах. Та вже нехай - отримуй концентрат із тез, для роздумів.
Суддя Алан, знову набувши професорських рис, звернувся до єдиного присутнього студента.
- Почнемо з поєднання протиріч, які і дають нам поле цільності. І найперше тут - Логос, котрий, як поняття, значно ширший за сказане чи написане слово. Але і живе слово ширше за формальний закон. Бо життя в цілому – це, зрештою, нічим не обмежене розширення Вгору, що, утім, дечого потребує – підтримки.
Друге: формальний закон, як умовне обмеження і, разом з тим, доцільна підтримка, попри все, завжди буде скерований до тих чи тих ієрархій, до імперативу, а також і до безумовного виконання і навіть насильств до незгідних. Тому, закон - завжди й атрибут влади. А до чого прагне влада і насильство? Таки до єдиного вирішення, єдиного центру, котрий обов’язково присутній в тій глибокій пітьмі.
Але й відомо, що живе буття побудоване на свободі вибору, що цілком заперечує і одноосібну сторонню владу, а отже, виходить, і імператив закону, передусім – абсолютного.
- Перепрошую, Ваша Честь, а є логічні докази такого заперечення?
- Та скільки завгодно, і ось перше, що прийшло - якщо в правилах чи законах завжди присутні прийнятні винятки, то існує дещо вище за ці правила й закони. І як ти думаєш, що це?
- Напевно йдеться про гармонію вічно змінного життя?
- Так! Тож і Логос тому варто бачити, як задум в проекті, - логічну частину всесвітньої Гармонії живого, що постійно змінна, наче нова й нова музика. І ось лише постійний збіг із нею в наших, суддівських оцінках, і зватиметься вищою справедливістю. Тож, в цілому, я дійшов висновку, що і найкращий закон може нести лише тимчасове відображення Дхарми-Логосу, а вища справедливість - завжди дійсний образ Кону. Ти здатен просто зараз сприйняти отой образ Кону?
- Ні, й не зовсім розумію, про що йдеться.
- Не біда, ще зрозумієш.
- То, Ваша Честь, виходить, що всі закони - ледь не омана?
- Ні, не так, бо не закони омана, а їхня повнота, скерування і використання. І найгірше, коли вони – це лише зумисно відокремлена від повноти цілого частка. На жаль, нині, ми аж надто часто бачимо, як частка пробує підмінити собою ціле.
- І скільки тої омани навколо нас?
- Навколо кого? Бо ми тут різні. Тож й інше так само різнитиметься.
- Навколо, наприклад, «людини».
- Ти, схоже, мав на увазі «гомо сапієнс-сапієнс»? Чи інше? Людина – це не просте поняття, недаремно в різних кодексах, передусім кримінальному, йдеться про особу, про конкретне «я». Але сапієнс, як і гомо, – це надто широко, і ледь не про все живе. «Людина» - ж ближче до «persona intelligens et libera»*. Бо ж це не будь-що і хто, а рамки перебування особи одночасно в розумі і свободі, по суті, це її шлях вгору, так? Безпосередньо на цьому шляху омани найменше.
- А як з оманами щодо Найвищого Суду і з Його покараннями?
- Це ти про що? Про мирське чи небесне?
- Про Суд душі, останній Суд нашого «я».
- Невже не знаєш, чи мене випробовуєш? Але мені не складно повторити - не Бог нас судитиме, а ми - самі себе. Та й там – не за буквою, а за реальним станом, за досягнутими відповідностями. Важке темне поєднання душі з єством опускатиметься все нижче енергетичними рівнями буття, прозоре і чисте – підійматиметься до однорідності із вищим середовищем. І ми самі бачитимемо свої недоліки. І головне, далі, не шукати шляху, як оминути очищення, - Суддя важко видихнув і продовжив, - Цілком відомі речі. Інша справа, що часто в душевно-духовних «надбаннях» присутні включення, які потребують сторонньої лікарської допомоги, найчастіше у вигляді посмертного Бардо. І ми, зазвичай, самі йдемо туди, бо інакше безвихідь, а вона знесилює і примножує болячки.
- Он як, а я вважав, що деяких в Чистилище і чорти тягнуть.
- І таке є, коли лихих справ нароблено без міри. Проте й чорти не зі всіма впораються. Та гірше інше, коли не надто обтяжені чорнотою вчинків єства по смерті намагаються обманювати природу речей. Отакі найчастіше й потрапляють в ряди бісів.
- А генії?
- Це інше, це – жива наша основа, що проявляє своє покликання і Призвання. Веде наше видиме й невидиме куди треба. В когось цей внутрішній голос сильніший, в когось і малопомітний. Зрештою, шанс почути його і дійти дається кожному, головне -не поставати супроти природи речей. В цьому сенсі і мали би діяти всі закони. Тож бісіє наша хвора основа, і часто далі вона відривається від цільності, і виокремлено існує, падаючи на дно.
Старий Суддя з інтересом поглядів на мене, наче вагаючись.
- То, виходить, довкола нас вже в якійсь мірі Чистилище?
- Великою мірою, так. Бо ж є не лише посмертне Бардо.
- І тоді ми тут аби виправити свої недоліки?
- Це додатковий бонус, ми тут, аби зробити те, для чого визвалися сюди прийти. Тож тому мене, Яромире, і турбує твоя дійсна готовність до всього подальшого.
- Здається, усе запропоноване долею, я сприймаю безвідмовно. І навряд чи стане гірше, якщо мої погляди на життя стануть після розділення ширшими. А коли мені розділятися – до посвячення в Судді чи після?
- Після, бо спершу варто отримати менше, а потім вже більше.
- Разом із супутниками?
- Разом. Їхні місії нехай і не менш важливі, але ключі у тобі. Тобі доведеться їх скерувати.
- І коли саме?
- Чим швидше. Ти хіба по собі не відчуваєш?
В мені стільки зараз зібралося усього, що я дійсно не відчував аж такого пріоритету прихованого необхідного над виразно бажаним, цілком заслуженим відпочинком.
- І де це має статися?
- Судячи з усього, біля однієї із силових вершин тутешньої Землі. Маєш туди прийти з Орно, і своїми супутниками. Орно підготований тривалим постом і покутою, ти в більшій мірі теж, а супутники тісно з тобою заплутані, тож підтягнуться. Та маєте стерегтися, на вас вже полюють.
- Але мені потрібно хоча б декілька днів на перепочинок і обдумування.
Суддя посміхнувся.
- Головне – твоя згода. А зараз таки варто перекинути в твою пам'ять все необхідне.
- А місця вистачить?
- Твоя пам'ять лише знатиме, де це шукати в обсязі твого розуму, а його вистачить на тисячі й тисячі подібних багажів.
- А кому дістанеться потім все те – більшому, чи меншому моєму «я»?
- Ти дійсно цим турбуєшся? Може й розділитися, але копіюванням. Та взаємозв’язок залишиться в будь-якому випадку, води джерел будуть і далі спорідненими.
Суддя взяв мене за руку, і я миттєво відчув, що знаходжуся під щойно породженим чималим виром, який наче сильна буря проносився моїми чуттями.
- Отримуй. І не турбуйся. За декілька днів твій розум надасть отриманому лад.
Алан відпустив мою руку. Вир потанув. Натомість я відчув в собі вагому присутність невідомого раніше мені досвіду, але не став поринати в нього.
- І як? Без алергії? - П`Алан говорив цілком серйозно, уважно вглядаючись в мене.
Але я, схоже, витримав без відторгнення, нехай і не розуміючи, навіщо мені стільки суддівської макулатури.
- А тепер головне, Яре, коли будеш готовий до обряду розділення, дай знати.
- А які ознаки готовності?
- Тебе розриватиме внутрішня потуга, і розірве, якщо не даси їй правильного виходу.
- Ясно, - із собою я здатен був дати раду, але існували й інші, - а що маю запропонувати Орно й супутникам?
- Особисту їхню свободу. І ціль - допомогти світам. Тож маєш донести це своїм друзям. А Орно в темі глибше, аніж тобі здається, бо це головна умова для його звільнення.
- І ви знали наперед про все це, коли заточували його в птаха?
- Докладно - ні, але Орно тоді шукав порятунку від Владик, і цей сховок його влаштовував. А далі пішли глибші передчуття. І ось тепер його термін перебування в Мукачеві завершується. Зрештою, як і мій. Я дам невдовзі тобі ключі від його клітки. А від своєї вже, пробач, шукатимеш сам.
- І що це значить?
- Більше відповідальності на тобі. Нехай ти раніше, певно, й розраховував вільно піти на всі чотири сторони і далі жити, як заманеться, але, колего, очевидно, - чим більше ускладнюватиметься твоє життя, тим тоншатиме світла доріжка. А зійти з неї, і тьма затягне швидше, аніж гадаєш, і найприкріше, - без вороття.
Судячи з вигляду Судді Алана, він знав, про що говорив.
- Та прошу лише про одне - дорогий колего, не втягуй у наші справи Софію, вона для нас з братами найсвітліше і найкраще з того, що маємо.
З цим я, звісно, відразу й погодився. Софія, звичайно, доросла і самостійна, але братам видніше.
- І дякую за передане нам послання від Творця. Воно відкрило чимало важливого. Ти його вже переглянув?
- Ні, але планую.
- Он воно що, а я думав, ти вже підготовлений. Та не барися з цим. Ось, зрештою і все, що я мав для тебе сьогодні.
Суддя підвівся і потис мені руку.
- І будь уважний, а то мої передчуття вирують й досі.
На тому ми розійшлися. Суддя просто потанув у мить кліпання моїх повік. І вслід йому майнув вітрець, і цілком живий, як на мене. Я не здивувався би й присутності поруч невидимих суддівських охоронців, чи може когось із його братів.
«Закони завше стікають від Дхарми-Логосу глибоко вниз, а вища справедливість навпаки, легко здіймається Угору» - з якогось дива вилинуло з боку залишеної у мені чималої суддівської бібліотеки. А ще згадалося про «високі густі крони й приховані джерела під ними - на межі світів» - невже в цьому сховане і моє майбутнє?
Ні, досить. Я спробував зупинити потік подібних мудрувань, бо скільки ж можна! Відтак миттєво прийшло інше, що я нагадую мільйонера, від якого всім потрібно одне й те ж, нехай і в різних формах. І хоча в моєму випадку йшлося зовсім не про гроші, але роздавати гроші виглядало б значно-значно простішим.
І ось так, невідомо з чим у голові, я продовжував йти до центру міста, де мене очікував в’язень з найдовшим терміном поневолення, про який я коли-небудь чув – принаймні, перебування у папузі, до того ж і за власною згодою! І ще хвилювало, яким стане Мукачево без судді П`Алана, а отже й без Орно. І чому це для мене було аж таким важливим? Вочевидь, я теж не хотів бачити змін у навколишній, уважно захищеній від лих, красі. Певно стаючи подібним до місцевих Драконів.

3
Коли я увійшов у кафе, мій звичний столик при клітці вже зайняла парочка, що, нібито, прийшла зовсім недавно. Офіціантка якраз брала в них замовлення. Папуга дрімав. Орно мовчав.
Я ж очікував від нього хоча би привітання. Дивно.
Довелося присісти неподалік.
Звідси добре виднілися і клітка з папугою, і столик. Парочка за ним весело перемовлялася, що, між тим, ніяк не зачіпало ні Фреді, ні Орно.
Я знову спробував відчути кожного з них - і так, і сяк, але нічого не виходило. Зате виразно виділялися темні енергії цієї двійки, що хижо кружляли навколо клітки. Я мав діяти, і негайно.
Першим кроком я викликав П’Алана, а другим охопив тіла сутінної парочки максимально непроникними енергетичними капсулами. Вочевидь, я частково перервав внутрішні зв’язки свідомості, бо парочка нараз застигла, як завмирає інколи кадр на моніторі. Далі вони обм’якли, наче поснули просто на своїх на стільцях.
Я озирнувся, пара-трійка відвідувачів закладу поодаль займалися своїми справами. А добре знайома офіціантка, мило посміхаючись, вже підходила до мене. Та наразі зупинилася – просто посеред кроку, як завмерли і інші присутні в залі. Миттю пізніше в кафе ввійшов П’Алан.
Наблизившись до столика, він уважно оглянув парочку, задумливо торкнувся рукою клітки з папугою. Затим підняв клітку, хмикнув і покликав мене.
«- Бери. І віднеси до себе, їм обом тут вже небезпечно. Фреді відійде за пару хвилин, Орно теж. Проти них використали дуже небезпечну зброю, але спершу наклали дієве закляття. Добре, що я впізнав його по запаху. Ще декілька хвилин, і ми би Фреді не врятували, а потім і з Орно почалося би…»
Під кліткою лежала блискуча металева пластинка. Суддя зробив швидкий рух, і пластинка зникла.
«- Гірше за радіацію. Додамо до речових доказів.»
«- Брати Орно разом з кліткою?»
«- Так. В тебе хвилина, сюди вже пробиваються зорами спільники. І ще одне - вихід Орно з Фреді – тричі промовити його таємне ім’я. Але спершу отримай від нього згоду на розділення. І нехай він ще той лис, але і вкрай зацікавлений у стосунках з тобою, тож домовленості виконає. І будь обережний, тепер ти і твоє оточення - на черзі, тому сьогодні ж переговори з Дракаром, бо мене якийсь час не буде. Та ми ще стрінемося.»
«- Добре.» - Я не став далі очікувати, і пробив тунель до прикордоння з Першосвітом, виринувши неподалік від моєї нової обителі. І за хвилину вже йшов вільними травами, вдивляючись у клітку, де так драматично, з судомними порухами крилатого диригента при виконанні якоїсь ультрамодерної композиції, приходив до тями бідолашний папуга. В його голові, безсумнівно, звучала зараз і відповідна музика з багатьма виконавцями на одне лице - Орно. Але я поки відсторонився від прослуховування усього, що могло звідти линути.
Я закрився і від будь-яких зовнішніх зв’язків, окрім з тими, що знаходилися б зовсім поруч і могли потрапити в поле зору.
Все, що сталося в кафе, особливо останні слова Судді, напружували. Тепер термінова ранкова поява Ірини з пропозиціями від Красогора, їхнє занепокоєння, виглядали геть в іншому світлі. І раз вже зло добралося до Мукачева, з його максимально захищеною територією, то неприємні події могли тепер статися будь-де. Отже, від сьогодні життя дійсно варто вибудовувати обережніше, втім, як і стосунки.
В ближньому ефірі раптово почувся невдоволений рик Орно.
«- Якого біса ти закрився від мене?»
«- Не від вас, а від вашого колективного несвідомого.»
«- Що за муть ти оце сказав?»
«- От-от, я не хотів подібного чути, та й взагалі, мало що будь-хто в безпам’ятстві може виказати.»
«- А, зрозумів. Лихо до лиха. І куди оце мене притягли?»
«- Кажуть, на Фреді здійснили замах. А ви опинилися зовсім поруч. Ризикувати таким папугою аж ніяк не можна, та й вами теж. Тому прошу і вас погодитись відвідати мою скромну оселю на межі світів.»
«- Що за знущальні алегорії, мені й без них недобре. А що наш Суддя - не проти?»
«- Це його ініціатива. Зрештою, як і ваш порятунок.»
«- А ти, певно, ніяк не причетний? Хоча, о! Я щиро вітаю! Нове призначення! То тепер ми, як вищий з вищим, нарешті будемо на ти? Зроби мені такий дарунок.»
«- Не знаю, який із мене суддя, але на «ти» наша розмова буде жорсткіша.»
«- Та куди вже далі. Але відчуваю оцю Першосвітну пихатість поруч! То ти тепер в ньому живеш? Чи це лише більш жорсткі умови для нас із Фреді?»
«- Ні. Мій дім на межі. Не турбуйся, ти тут тимчасово.»
«- Яке полегшення. Утім, давно мене не запрошували в гості. Цікавий момент.»
Ми увійшли у мою скельну обитель. Дещо неочікувано, та вона виявилася порожньою - ані Анагела, ні Ірини я не відчув. І відразу, з поваги до гостей, провів ознайомчу екскурсію кімнатами. А після встановив клітку в гостинній біля відкритої пройми вікна з виглядом на Першосвіт. Фреді відразу зацікавився і панорамою, і пахощами, проте не Орно.
«- Бомбезний краєвид, але не моє.»
Мене не здивувало пізнання Орно в молодіжній лексиці, але звична жовчна інтонація натякала, що він вже позбувався більшої частини наслідків нападу.
«- То що у вас там сталося в кафе?»
Найбільш неприємно було би довідатися, що напад пов’язаний з моїм останнім вояжем до Темносвіту. Хоча заслуговували уваги і події в Суді.
«- Зайшли, присіли. Я відчув їхні наміри і встиг закрити себе і Фреді. Та в мене нині енергії обмаль – тож ви із Суддею вчасно прийшли. Цікаво, що за муть в якості закляття вони використали, і що підкинули під клітку, бо жарило, наче на сонце посадили голим задом, довелося відключатися».
«- Знайшли металеву стрічку, її забрав Суддя.»
«- А чого ви удвох приходили? Невже чи нарешті?»
«- Спершу прибув я один, але «нарешті» близьке, як ніколи.»
«- Он як? Ребус не складний. То я тобі винен? А ти мені. Це поєднує, особливо в епоху воєн. Та чую не лише в Темносвіті почалося, але вже й тут – і я не про наші маленькі містечкові сутички.»
«- В Україні?»
«- По сусідству - в Сакартвело. Та і в Україні не довго мир триватиме. Та кого це цікавить…»
В моїй пам’яті промайнув образ москвички Юлії, що виявилася службовцем якогось підрозділу генштабу збройних сил РФ, яка зі своїм патроном, генералом, не так давно помчала на Кавказ. «Не так давно», а відчуття – ціла вічність проминула. Була ніби другом, а тепер стане, певно, затятим ворогом?
«- Невже справжня війна? Тоді ми на черзі. Але вибрана влада навряд чи особливо на це зважатиме, може й дійсно паніка зайва?»
«- Зайва, бо перешкоджатиме не лише звичному нашому розкраданню, але й діям потаємних сил. А ще ж є приховане чи не приховане масове славолюбство люду на своїх територіях. І в ньому всі народи подібні. Здається, природна риса, бо як інакше, але є одне «але». Я сорок років тому близько зіштовхнувся з людською фантастикою, тоді вона цікавила всіх, в тому числі й мене. І в цій країні щось правдиве можна було відшукати в ті часи виключно в фантастиці. Досі згадуються декілька речень з роману «Час Бика», Єфремова, вочевидь, і про нинішні мудрі народи, - «це ті, з якими можна зробити все, що завгодно! Пограбувати, відібрати дружин і коханих, вигнати зі зручних будинків. Треба тільки застосувати старий, як і наш земний світ, прийом - вихваляти їх. Кричіть їм, що вони великі, прекрасні, хоробрі й розумні, і вони дозволять вам усе! Але спробуйте назвати їх тим, ким вони є насправді – невігласами, дурнями, тупими та безпорадними виродками, – і рев стадного обурення заглушить будь-яке розумне звернення до них, хоча вони живуть усе життя у принижені куди гіршому.» І як тобі таке?»
«- Це про перемогу демократії загалом? Про масові уподобання, що позбавляють особистісного?» - зіронізував я, значно розширяючи контекст країн.
«- А ще про вершини самообману і глупства при оцінці подій - за це доведеться ж колись відповісти і разом, і окремо?»
«- І чому ми такі?» - згадав я високі оцінки, дані Орно Суддею Аланом.
«- Релігія і наука,» - не задумуючись відповів той.
«- Вони що, однаково притупляють?»
«- Методологічно обрізають всіх і вся на рівні своїх темних задач. Ти ж не думаєш, що нинішній науково-технічний прогрес веде в правильну сторону?»
«- Не думаю. Але ж церква, наприклад, ганить ледь не кожного за його персональні гріхи.»
«- І славить свій народ, себто воцерковлених, і тягне кожного стрічного у свою паству, хіба ні? І куди далі веде? Невже нікуди? Але хіба не народ винний, що в ньому процвітає зло і обман, народ – це ж спільна ідея, велика одностайність, так?»
«- Мабуть, якщо говориш зараз саме про народ. П`Алан стверджував, що ти чи не найкращий знавець українців.»
«- Ще б пак, але не тільки їх, останні століття слідкував за всіма навкруги, культур і націй в Мукачеві вистачало. Однак зараз мене більше цікавить власна доля. За мною, як виявилося, теж полюють. То може поділишся перспективами?»
«- Залюбки. Але хочу ще трохи прояснити для себе ситуацію.»
«- Я готовий допомогти.»
«- У цьому не маю жодних сумнівів, ти вже чимало кроків зробив. Бо донедавна про тебе мало хто знав, потім ти вирішив проявитися перед нами, і я по-дружньому зіграв свою роль. Тож, можливо, це натяки долі на спільні перспективи?»
«- Я приймаю будь-які пропозиції, головне, чи промовляє доля слово «нарешті»?
Проте я вирішив трохи потягнути з остаточним вирішенням цього питання, бо ціна звільнення Орно усе ж мала бути і високою, й чітко обумовленою. І хоча зараз все залежало суто від мене, та давати підстави для торгів я не бажав.
«- Доля стверджує, що ти недаремно чекав, і ми з тобою щось значимо. Суддя ж пояснив, що саме ми значимо на його думку, і чому ти опинився в клітці. І ось тепер найцікавіше – чи склалися ті умови, на які ти очікував, і в які прийшов я зі своїми супутниками? Карусель подій закрутилася, маємо придивитися до неї, і до всього, що нас оточує, спробувати домовитись про щось спільне.»
«- Чого тебе так цікавить думка Судді? Процес завершено, в тебе новий статус, тож де ти, а де вони всі? Чи ти й досі не вільний, не вищий за ці події?
Орно ненадовго замовк, утім швидко повернувся до розмови: «- І нарешті розкажи, які домовленості щодо мене, не тягни.»
Що ж, раз бранець готовий був прийняти будь-які пропозиції задля свого звільнення, то я їх для нього мав. І переповів Орно почуте від Судді, хіба за винятком таємних парольних подробиць. І ще, на його прохання, видав план потенціального протистояння Рою, як в цілому мій. Та ідеї П’Алана зараз вже не здавалися мені настільки нездійсненними. Утім, чи все я знав про його плани? І в якій мірі він збирався нам допомогти?
Та Орно, вочевидь, відав іще чимало дотичного. Тож, наразі, роздумував. А далі й взагалі запропонував накормити Фреді, аби той своїми пташиними потребами не заважав йому.
Та з сирником виникли проблеми. Покладатися на свої нещодавно отримані здібності з матеріалізації я не ризикнув, бо йшлося про задоволення того ще гурмана. Відтак, невідомо скільки ще доведеться жити поруч із розгніваним птахом. А папуги, особливо великі, злопам’ятні.

4
Тож я звернувся до Анагела, що, певно, вже намотав не одне коло навкруги моєї оселі.
І справді, поруч відразу зашелестіли невидимі крила.
«- Ваша Честь, кликали?»
«- Упорядкував свої небесні угіддя?»
«- Спробував зробити, як у вас, дещо вийшло, дещо ні. Потрібні поради. А далі приглядався до тутешніх подій.»
«- Потім розкажеш, поділюся досвідом. А зараз потрібен сирник для папуги.»
«- Це не важко. Але ж ви вже здатні й самі створити будь-що.»
«- З Фреді не ризикуватиму, бо в голові зараз казна що. А ти значно більш тренований, тому прошу в тебе про послугу, зроби ту страву, як у його кафе.»
«- Думаю, мій сирник буде не гірший.»
«- Дякую, друже!»
Знову майнули невидимі крила. І поки ми з Орно іронізували на тему, що далі важливіше – смак сирника, чи хто його подасть, мій супутник вже повернувся з пакунком, витративши на все хвилин з п’ять. Привітався з Орно і Фреді.
- Ваша Честь, принести тарілки? Чашки?
- І різного розміру, - підморгнув я йому, натякаючи на подальші високі звершення в матеріалізації.
І вже невдовзі сирник на маленькій тарілочці з майже прозорого китайського фарфору був привнесений власною рукою шеф-кухаря на персональний столик папуги в клітці. Фреді спершу недовірливо оглянув запропоноване, і навіть сторожко обнюхав, та потім задоволено закрехтів, імпозантно смакуючи страву. З водою було простіше.
«- І що? Ми не буянили?» - Як тільки папуга завершив із сирникомі задрімав, відразу оживився Орно.
«- Побачимо.»
«- Тоді до справи. Я більш-менш зрозумів, куди ви з Аланом хилите. Перспективно, хоча нічого нового, бо все вже колись відбувалося. Ось тільки нинішні розміри подій вражають.»
«- Я не мав часу аж так заглиблюватися. Відчуваю тільки ймовірний вихід за межі нинішніх правил.»
«- Навіть законів. Але чиїх законів? Поки я сидів у клітці, в Темносвіті сталося чимало змін. Принаймні у Владик, куди не глянь, погіршало, і невластивого нашому світу обману і самообману додалося.»
«- Щось подібне нині твердила і Л’аліті, та щодо всіх світів.»
«- Вона посвячена в наші справи?»
«- Ні, її хвилює власна доля. А мене - що надто багато співучасників. Найкраще ж виходить, коли займаєшся виключно своїми справами, плануєш і здійснюєш задумане сам-один - рідше, коли удвох з кимось, а нас вже четверо. І якась невідворотність шляху. Так і хочеться запитати, якого чорта?»
«- Це не до мене, вищі демони і чорти – різні істоти. А чому тебе лякає невідворотність? Я ось ледь не сам позбувся волі на довгі століття, в тебе ж подібного Фреді не планується?»
«- Ось тільки загрожують цілі і завдання, що геть перекреслюють перспективи простого безтурботного буття. Фактично ультиматум долі – або так, або ніяк.»
«- То тебе тягне в минуле? Колишні мрії надокучають? Тож ти такий напружений, я думав, після успіху в справі, ти влаштуєш бучне свято. Але ні – ти, як той скупий лицар, економиш на радостях, передусім, майбутніх. Хоча і в мене не легше, в Темносвіті жодної вакансії, тому я теж змушений виходити за межі. Тож свої колишні мрії я відпустив, і тобі раджу.»
«- Але є ще Анагел з Іриною. Їх куди відпустити? Надто складні рівняння з чотирма невідомими функціями.»
«- Що поєднані, дорівнюють нулеві, себто, відповідають динамічній рівновазі по обидва боки від межі між темним і світлим, так? І над чим тоді турбуватися? Хіба не сама доля визвалася вирішити це рівняння? Тож розслабся і займайся спогляданням. Проблема була би з Лайлою-Л’аліті, а з Іриною – навряд чи, хоча вона й така юна. Та в чому, цікаво, її вирішення, або повнота місії? Чи доля бачить Темносвіт в майбутньому розділеним інакше, аніж зараз? Проте, якщо повертатися в далеке минуле, то навпаки, має бути той, хто поєднає навколо себе Темносвіт. Подібне має статися і в Першосвіті. А ось в Середзем’ї таке неможливе, та й воно затісне, навіть для одного тебе. Нехай не йдеться про владу, але що більше за неї? І до того ти ще й Суддя. Не дивуйся, це я вголос роздумую, ставлю питання, ти мене виправляй, коли що.»
«- А що виправляти? Схоже, ти правий, і йдеться не про закони і правила, а про щось вище навіть за Логос і Дхарму. Суддя говорив про якісь нові джерела між світами, та думаю, йдеться про банальні продихи в кордонах, які ми маємо чи то стерегти, чи нести в собі…»
Попри застереження Алана, я зовсім не збирався брати на себе всю честь планування і прояснення майбутнього.
«- Джерела, Яромире, нагадують мені вільну творчість. Можливо доля нам пропонує створити для себе особливі вакансії? Цікаво! І що б це могло бути?»
«- Судячи зі швидкості розгортання подій, скоро дізнаємося.»
«- То ми разом дізнаватимемося? Це не здається тобі дивним? Усе ж я ніби з табору одвічних ворогів людства? Раптом зраджу?»
«- Невже підеш служити якомусь злому Владиці? Сам кажеш, що вільних вакансій там немає. Та й якою досконалістю ти володієш краще за інших Верховних? Суддя натякнув, що знайомий зі всіма, і в скромних межах, що це твій і недолік, і основна перевага. Що в тебе тому і свій шлях, а ще ти зберіг в ув’язненні чистоту крові, та й інші Владики достатньо зіпсувалися, а ти – ні. Я не знаю, що саме ти робитимеш із цими перевагами, але, схоже, вони потребують вищого довершення. І це якось пов’язано з моїм розділенням. І ще одне - я не вважаю твій рід ворогами, ви потрібні тут так само, як і всі інші.»
«- Заспокоїв. Що ж, твоє близьке розділення і я передчуваю, ось тільки яке моє місце в цій історії, що робитиму після, і де буде моя територія?»
«- У Всесвіті чимало місця, а в тебе – здібностей.»
«- У Всесвіті? Чого це ти про нього згадав?»
«- Певно випадково.»
«- Ні-ні, чую, що в цьому щось є, але навіщо фантазувати? Я можу зростати тільки на територіях вищих демонів, і то не будь-де.»
«- Але якщо ми порушуємо колишні правила пори стискання світів, виходимо за межі старого – раптом у тобі є вища потреба і не в Темносвіті?»
«- Можливо. Вища вакансія вітається. Та чи це не воєнне керівництво?»
« - Навряд чи. Мені війни чужі, а ми ніби щось спільне маємо.»
«- Однаково боротьбу в Темносвіті ми не обійдемо, та й справжня війна може точитися і десь значно Вище, а тут лише її відгомін. І що можемо ще, окрім як брати в ній участь, звичайно, не на службі комусь, а союзниками? Хіба відійти в сторону, і потрохи переливати води з величнішої водойми у свої світові болітця? Та щоби не робили, на когось маємо опиратися?»
«- Хіба лише на жителів своїх країв.»
«- На населення? Смієшся? Ось твій народ – не найгірший, роботящий, але загублений, і глибоко одноосібний, тому й повністю підвладний. Шукає раз в п’ять років на папірчику для голосування для себе Месію-президента, аби той усе порішав, аби стало краще, але й щоби нічого в житті не змінилося! І в інших країнах хіба не те саме? А народи Темносвіту ще більш приватні. Та в нас хоча би обману з виборами немає. І, крім цього народонаселення, іншого немає.»
«- Тим не менше, вони всі перебули минулі лиха, отже, переживуть і покращення. Тому, на них я дивлюся із оптимізмом.»
«- Ти мрійник. А мені складно звідси, з Фреді, проявляти оптимізм. Та я готовий погодитись – перед нами вартісний шлях. Ти і я – ми справді поза дійсними владними силами, тож нам або йти в служіння, або відкривати собі власні місця. І чим вони вищі – тим попереду глибші зміни в світоустрої! Ось таке мене цікавить. Тож я готовий, і ти готовий. Твої Кішка і Анагел – напевно теж. Куди їм без тебе?»
«- Що ж, Орно, раз так, по руках, і починаємо діяти?»
«- По руках, я з тобою, і моє слово тверде.»
Що ж, саме це я і хотів почути.
«- Анагеле?»
« - Так?»
Мій супутник повернувся до гостини, вочевидь, просто з глибин Першосвіту.
- Друже, наш гість Орно, що поки при Фреді, має право на прогулянку, чи зможеш їх обох супроводити? Я ж маю відлучитися у вагомих справах, а потім настане моя черга турбуватися ними. До речі, ти чув про що ми з Орно говорили, є що додати?
- Я залюбки складу компанію вашим гостям. І я чув, про що йшлося. Та не зовсім второпав. Ми всі вийдемо за старі приписи, і просто житимемо в гармонії?
- Сподіваюся. Чув може про Прометея, що поширював небесний вогонь у пітьмі людського буття, так і в нас ніби схоже, нехай і дрібніше, – виказав я раптову візію, що виразно майнула перед внутрішнім зором.
- Ваша Честь, в мене поки немає вищих цілей, аніж служити разом з вами гармонії.
- Ось це мене і тривожить, та я чомусь упевнений, скоро і ти отримаєш більше привілля і змогу повернутися до чогось, подібного своєму колишньому - ангельському. Ти ж не проти?
- Я тільки за.
Анагел злегка схилив голову, проте мені здалося, що губи Роббіна Гібба відтворили легку іронію, а очі смуток. Я розумів причини, повернутися з цього світу в світ небесний не здавалося можливим, але існували й інші варіанти.
- Ти маєш в це вірити.
- Спробую.
«- Орно, а ви не проти прогулянки в компанії із Фреді?»
«- Демон з ангелом, в супроводі хтивого папуги? Це чудово. Та я усе ж сподіваюся на близьке розставання з моїм візаві. І опісля приведу в його життя чудову самочку для смакування сенсів глибших за щоденний сирник. Бо скільки ж можна!»
Хто про що, та, вочевидь, Орно вже здогадувався про надану мені можливість самочинно вирішувати його долю. А ще, після почутого, спало на думку, що з тим усім, прихованим наразі в мені, я вкрай подібний до нинішнього Фреді з Орно всередині, і нові сенси мого буття, звільнюючись, теж принесуть чимало нового. Тож в результаті, ймовірно, і в мене з’явиться, вищим дарунком, близька особа. Якщо вже не з’явилася. Цікаво було би побачити і тих, в чиїх руках моя клітка. З цими думками я відкрив дверцята, і Фреді, діловито оглядівшись, без вагань вискочив назовні і почимчикував до віконної пройми. Я спостерігав за ним, і паралелі подібності з собою проступали все виразніше.
«- Його може і кондратій схопити від першого в житті польоту,» - незадоволено пробурмотів Орно.
«- А ти не вплинеш на його бажання, не додаси сил?»
«- Може мені взагалі папугою стати?» - незадоволено пробурчав арештант. Та він був правий.
- Анагеле, маємо поберегти птаха, стримувати, а то він, певно, і не літав іще.
- Добре. Я відчуваю його стан, за потреби підтримаю. Та для ширяння з висоти він дійсно ще не готовий.
Я причинив вікно перед невдоволеним дзьобом Фреді. Проте невдовзі ми в трьох з папугою вже виходили за браму моєї цитаделі - обіцяне нікуди не зникло.
Анагел ніс Фреді на плечі. І обоє, а може і всі троє, ми дивилися в майбутнє із очевидним зацікавленням. І нехай наші зори сповнювалися дійсністю по різному, але особисто я відчував високе тремтіння насолоди, котре могло зватися і духовністю – передусім, у цих запашних і таємничих краях.

5
Вирішивши не змішувати містичні вміння і, вочевидь, щойно відчуті висоти духу, я не став відкривати тунелі, а прийнявши всіма клітинами потрібну вібрацію, зійшов до підземного, нижнього простору, який починався просто тут, на межі із Середзем’ям.
Духовність досі виглядала для мене вкрай загадковою річчю – інколи цілком виразною, та найчастіше ілюзорною. Можливо, її чи не востаннє ще здатні торкатися мої найтонші чуття, які далі все більше віддаватимуться новим і новим містичним здобуткам? Але тоді виходить, що самі по собі мої магічні вміння точно не шлях угору.
Та з іншого боку, приємно набувати вищих здібностей, з ними здатен себе краще захистити, та й переходи даються легше, і хутром, як те колись, вже не покриваюся, і холоду не відчутно. Навіть гаряче стало. І невже це, передусім, наслідки Прометеєвого дарунку? Я опустився на найнижчий підземний ярус – жодних змін, та ж внутрішня теплота. Певно, тому і мої сліди на обмороженій донній тверді зараз виглядали аж надто чистими вікнами у потойбіччя. Та я ще не мав повноважень, аби розглядати долі тих, що прилипали до цих випадкових шибок з того боку. Цікаво, що там таке – передпокої посмертного Бардо, чи ще щось? Та колись дізнаюся. І взагалі, я вийшов перепочити, розірвати ланцюжок ранкового напруження, а не для нових обтяжень. І міг собі зараз дозволити будь-які місця відпочинку, проте тягнуло саме в Київ, куди я невдовзі і дочвалав.
Підземна частина міста зустріла мене купою цікавинок. І найбільше їх зустрічалося на верхніх ярусах, під самою поверхнею. Воно й зрозуміло, аж надто глибоким був придонний тлін унизу. А тут, вище, передусім на правобережжі, рясніло нехай і замшілими, але зрозумілими рештками іншого минулого, найчастіше будівель з обробленого каменю, в яких інколи відчувалося і щось живе. Мене переконували, що прийде час і Середзем’я значно збільшить свою площу за рахунок цих територій, але для такого титанічного прогресу мали би відродитися й титани, чого поки не спостерігалося.
А ще цікаво – безпосередньо під Києвом не було того загадкового льодового дна, - місто і його околиці стояли на твердому плато, яким щедра земна енергія, густа наче лава, підносилася широким кругом угору. І сприйняття її виразно надихало.
На поверхню я вийшов на Виноградарі, ближче до Окружної, біля крайньої до неї смуги переліску. Вероніка за моїми відчуттями зараз знаходилася неподалік і рухалася однією із пішохідних доріжок. І я подався назустріч.
Одягнута по спортивному, вона, вочевидь, поверталася з занять. Час від часу припиняла легкий біг, аби підібрати чергову пляшку чи інший непотріб у вже добряче наповнений різноманітним сміттям пакет.
Я радісно помахав їй рукою.
- Вітаю! Вам допомогти?
- Доброго дня! Ви знову мене знайшли без телефонних уточнень!
- Останнім часом живу без нього. А відшукав за натхненними поривами вашого єства. Тут ніби небагато подібних вам друзів лісу? – Випалив я, вдавано оглядівшись.
- Я не одна, інколи й інші приєднуються, коли бачать, що хтось прибирає. Та й смітять менше, коли чисто.
- Тоді дозвольте і мені доєднатися. Хоча, передусім, шукав побачення з вами.
- Оригінальне поєднання. І часто поєднуєте? – Зіронізувала жінка, продовжуючи вивчати мене допитливим поглядом.
- Рідко. Але я здатен рішуче виправити ситуацію.
З цими словами я взявся за якісь покинуті пластикові пакети, що виднілися серед трави.
- Я щось заплуталась – це ви про побачення задля прибирання, чи прибирання для побачення?
Вероніка з цікавістю спостерігала за моїми доброчинними стараннями.
- Здається, у мене зараз і те й інше, але я цілком до ваших послуг.
- І містично теж?
- Будь-яке побажання…
Ми хоча і не проявляли великої наполегливості, та непомітно назбирали вже зо два повні пакети різного непотребу. І нехай у мене не складалося враження, що місцевий люд аж так засмітив перелісок, проте і рясна зелень приховувала від нас подібні скарби. Зрештою, я міг перевірити дійсну картину, чи навіть спробувати більш ефективні способи збору такого урожаю.
- Нам уже не вистачає пакетів, хоча рук і побільшало.
- Можемо все інше скласти при дорозі. Тут часто проїжджають сміттєвози.
Її очі запитально торкнулися моїх. І тоді я насмілився й щодо всього іншого.
- Заплющ очі.
І нехай в черговий раз постраждає моя, виокремлена від всього мирського, духовність, але зібрати сміття будь-яким, навіть містичним чином, хіба погана справа? Та і яка це містика? Тож я вибрав матеріали, які планував зібрати – скло, пластик, папір, целофан, шкіра, резина, метал - далі обмежив територію пошуків скромними п’ятьма гектарами. Оглядівся – ніби ні машин, ні перехожих. Закрутив на ділянці проти годинникової стрілки енергії від землі, наклав на них образи матеріалів і сконцентрував перетоки на обрану точку неподалік, де вкрутив ці потоки вже за годинником у твердь, водночас, максимально маскуючи свою причетність до цих процесів.
І все сталося – майже миттєво, проте і з неочікувано виразним шурхотом, неначе величезні змії зусібіч стрімко проповзли повз нас. Вероніка злякано розплющила очі. Попереду, в метрах ста, на проїжджій частині автомобільної дороги, по всій її ширині, саме осідала велетенська купа непотребу.
- Що це там, і звідки взялося?
- Неймовірно.
Я і сам здивувався. Територію для збирання я обмежив, і вона здавалася не настільки вже й засміченою для подібних результатів! І до Окружної ніби не доторкнулися. Проте гора сміття вражала.
Декілька машин уже під’їхали до цієї купи, певно, сподіваючись якось її оминути. І з одного боку їм це вдалося. Показалася і велика фура - купа сміття за своєю висотою виглядала цілком співмірною їй.
- Оце так.
- Бідолашний ліс. Але йдемо швидше, поки нас не звинуватили в засміченні, чи не залучили в якості свідків.
Вероніка підхопила мене під руку і ми віддалилися від місця подій. Та щось у цій ситуації продовжувало непокоїти мене.
- Схоже, що ми не завершили справу. Чи якось не так її підсумували, – в мені явно заворушився ще остаточно неохоплений мною суддівський досвід Алана і його попередників.
- А що можна ще додати? Купа ж тільки виросте, – обернулася поглядом Вероніка до гори на дорозі.
- Скоріше відняти. Напевно не справедливо залишати це сміття тут.
- А куди його діти? Як на мене, його найкраще було би повернути всім тим, що покидали його тут.
- Гарна думка, може й вдасться, якщо зв’язки збереглися – декілька років, наскільки я знаю, подібні речі тут ще пам’ятатимуть своїх власників. Є й вища пам’ять отих, що споглядають наші діяння, але до них звертатися я ще не пробував.
- Якби таке вдалося, багато хто був би вкрай здивований, - погодилася Вероніка.
- Тоді відсилаємо товар в останні руки.
- Але ж вони були твоїми і моїми?
Слушне, а головне, вчасне зауваження! Я зараз міг опинитися в центрі нової великої купи, і не сам.
- Ти права. Тоді нас із тобою в якості отримувачів викреслюємо. І додамо ще п’ять гектарів, які очистимо разом з назбираною купою, як ти й сказала, повернувши в руки господарів.
Не сказати, що я раніше аж так непримиримо ставився до будь-якого забруднення природи, але метод мене зацікавив.
- Тільки відвернись, бо не зможу налаштуватись, - попросив я супутницю.
Відтак зробив усе, що й минулого разу, ось тільки сміття відіслав і з лісу, і з дороги в руки останніх власників.
І знову зашелестіло, та цього разу в повітрі, велика сутінна хмара здійнялася над переліском і бризнула темними іскринами увсебіч. Це вражало, але, вочевидь, ніяк насправді не вирішувало питання з прибиранням сміття в місті.
- Готово. Але чи це щось покращить?
Вероніка повернулася до мене, певно й досі під впливом того, що сталося щойно.
- Неймовірно, і справедливість торжествує. Та Яромире, ви небезпечний чоловік. Я вже переконала себе, що все учорашнє - це просто гра моєї нестримної уяви, та тепер знову в розгубленості.
- Я справді не очікував, що стільки назбирається. Та щоби забути цей інцидент, пропоную повторити вчорашню мандрівку на побережжя. Я би хотів цього.
- А мені сподобався ваш радикальний підхід. І запрошення теж. Ви любите моря-океани?
- Тільки теплі.
- А я всі. Але трохи втомилася. Неподалік у мене була група з фітнесу. Звідти й повертаюся, тому маю освіжитися, перевдягнутися, - Вероніка похитала головою, наче з чимось внутрішньо не погоджуючись, та потім знову глянула на мене, - а ви мене відчули серцем чи якось інакше?
Я не знав, що відповісти, бо на тлі подій з Орно, і можливого протистояння Рою, вже йшлося не тільки про власне сердечне буття, але й захист ближніх.
- Хіба так відразу відповісти? Запросите на чашку чаю?
- Якщо без магічного впливу.
- В жодному разі.
- Тоді гайда до мене.

6
Поки Вероніка готувалася до спільної прогулянки, я смакував чай над широкою панорамою міста за вікном її невеличкої кухні. Заодно придивлявся і прислухався до далекого й близького навколишнього - людського і навколо людського, підземного, надземного, навіть небесного, та, передусім, до міста. Якщо Львів нагадував розрізи, психологічні січення місцевого галицького єства, то Київ – широту української натури в цілому. Та й саме місцезнаходження столиці було неймовірно вдалим - на одній із вершин земного кристалу. Те ще джерело сили і енергій, котрі підіймалися з нутра планети, і щедро наповнювали собою і западини, і поверхні, численні сади, ліси і поля, щедрі води, зрештою, й місцевих мешканців. І могутньому подиху Землі не надто й перешкоджали нашарування більшою мірою негативних слідів мирського буття останнього тисячоліття. Хіба, що через це енергія мала невеликі зміщення кольорів своїх струменів, які я внутрішнім своїм зором зараз і спостерігав. Та повний провал до майже чорноти відчувався лише в межах декількох будов на Банковій і поруч з нею.
- Над чим задумалися?
Вероніка сяяла дитячою готовністю радіти всьому подальшому.
- Роздумую над курсом для нашого круїзного корабля.
- А в мене батько був капітаном великого риболовецького судна в Петропавловську Камчатському. Я в юні літа виходила з ним в море – правда тільки на тижневі тестування. Та тоді курси кораблям виставляли партія і уряд.
- Суворо. Гарний досвід. Та наш круїз точно не матиме промислових цілей.
- Це як? Просто пройдемося під парусами?
- Для яхти багато праці і знань потрібно. Тож я швидше про інші береги, як проміжні цілі круїзу.
- І як далеко можна потрапити?
- Куди завгодно.
Вероніка знітилася.
- Яре, скажіть чесно, це ж не може бути правдою, ви мене просто якимсь чином гіпнотизуєте, і все-все, що ніби ставалося, не справдішнє? І сміття теж. Ну це ж не може такого бути! Хоча я і все бачила на власні очі.
- Не може. І тому майже не стається поокремо. Тільки коли ми разом.
- Та вже нехай, - глибоко вдихнула жінка, - хіба ще комусь показати? Моїх дітей сьогодні немає, а так і їх би це зацікавило.
- Ні-ні, Вероніко, є речі інтимні, тільки наші з вами, без свідків.
Її усміхнули мої слова.
- Може тоді будемо й на ти?
- Будемо. І це найкраще продовження дня.
- Тоді йдемо?
Ми вийшли з її п’ятиповерхового будинку, що повстав на пагорбі серед зелені численної приватної забудови. Пахло абрикосами і розмаїтими травами.
- І куди тепер? – Запитала Вероніка.
- Напевно спершу, у ваші, твої місцеві улюблені місця?
- Є й такі. І не далеко. Ми вчора в темряві були поруч з деякими.
І невдовзі ми вже входили в парк, що, безсумнівно, вцілів у різночассі тільки завдяки велетенським дубам, яким вдалося вижити самим і захистити менших. І їм було що повідати, але поки я ще не мав змоги їх вислухати – і надмір різного в голові, та, передусім, захмареність навколо серця.
Вероніка розповідала про можливу історію цих велетнів, про царицю, яка, ймовірно і дала романтичну назву цій місцевості – «Не журись!».
Потім вона мовчала, а далі змінила тему.
- Яре, чому ми з тобою зустрілись? Як так сталось?
- Схоже, потрібно починати ще від Ренуара?
- А якщо серйозно?
- У тебе аура мого ідеалу.
- Справді? Ти бачиш аури?
- Різне бачу, коли дозволяю собі. Змінюю кут зору і бачу.
- А навіщо дозволяти чи забороняти?
- Можна аж надто багато отримати, а це корисно лише в особливих випадках.
- І по аурі можна щось розгледіти?
- Чимало, аура, яка ближча до тіла, це наші особисті поля, вони свідчать ледь не про все в нас. А є ще й вища аура, яка нас будує.
- Її теж бачиш?
- Теж, але теж не поглядом очей.
- Ніколи не чула про вищу ауру. І я мала про неї зараз дізнатися?
- Певно, це один із моїх недоліків, інколи надто багато з язика злітає.
- Смієшся?
- Тільки з себе.
Ми якийсь час йшли парковою доріжкою мовчки.
- Отже, для тебе я повністю відкрита, і таємниць не приховати?
Моя супутниця нарешті видала причину своїх роздумів.
- Ні, Веронічко, лише коли сама забудеш, де і що, з твого дозволу можу відшукати.
- Благородно. Тепер їдемо в центр?
- Хоч на інший кінець світу, і навіть далі.
- А чому би й ні? Бо що нам товктися в місті? Якщо вже вибирати видіння, то нові, і не страшні,тому нехай там буде світло й тепло. Але я захочу взяти звідти щось на пам'ять. Це дозволено?
- Щось просте, так.
- То я запрошена?
Я взяв її за руку. Окремим перехожим було не до нас. Та про всяк випадок я оточив нас захисним куполом з візерунком трав.
- Я зараз знову відкрию перехід, тож не лякайся.
І за мить тунель вже закружляв навпроти нас, являючи на тому кінці справжні трави і квіти, і кавалок сонячного неба. Останнє, що зауважив у Сутіньсвіті - це долоню Вероніки, яка знову стала напрочуд гарячою.

7
Околиці Першосвіту зустріли нас у всій своїй красі – розмаїттям зелені, щебетом птахів. Поруч височів схил гори зі скелею, де я влаштував собі цитадель, і густий ліс.
- Це схоже на сон, але як затишно, - замріяно роззирнулася гостя, - і стільки глибинного, невідомого. Де це ми?
- Зараз між світами – нашим і більш світлим. Ця межа тягнеться над всією поверхнею Землі, десь вона широка, а десь і вкрай вузька, в якихось місцях, як наприклад тут, на ній можна фізично перебувати. Та якщо на ній хто й буває, то лише подібні до мене дивні особи, або наші гості. Непогане місце для усамітнення. Тож я і влаштував собі ось там, в скелі, дім. Після прогулянки запрошую відвідати.
Вероніка продовжувала сторожко стискати мою долоню і уважно розглядалася.
- Навіть казковіше, аніж учора. Все інакше – повітря, квіти, кольори! А далеко той, другий світ, за межею?
- Невдовзі побачимо і його.
Ми неспішно зійшли пологим, трав’янистим схилом до невеличкої річечки, на тому боці якої, власне, Сяйносвіт і починався. Прозорі, приємні на доторк струмені води перемивали гладкі зеленаві камінці на дні. Зграйки малих рибок плинули по її поверхні. Вероніка підняла краї барвистої літньої сукні і рішуче ввійшла в плавну течію. Я теж не довго вирішував і подався слідом просто в своїх парусинових штанях. Відчуття сподобалися. Річка не мала нічого проти нас, і вода не піднімалася вище колін. І ми, продовжуючи триматися за руки, дійшли до другого берега.
Я піднявся на нього першим, виразно відчувши перетин тонкої плівки невидимого кордону. Передчуття не виказували небезпеки, і я дозволив Вероніці пройти вслід мені в Першосвіт. Вона його теж відчула. Та він проступив напевно настільки яскраво, що Вероніка спробувала вільною рукою його намацати. Ще недавно подібним чином відмітилася в Першосвіті й моя магічна супутниця Ірина, а ось тепер й Вероніка. Та далеко в Першосвіт вона не пройшла. Надто п’янким виявлявся для неї кожен наступний крок.
Тож ми повернули назад, і я провів ошелешену невидимим дійством даму до себе.
Вигляд з вікон їй теж сподобався. Мені навіть здалося, що їй захотілося намалювати навколишні краєвиди, прихопивши наступного разу все необхідне. Тож день складався найкращим чином. Я провів її своїм житлом. Вероніці все подобалось: і мої приміщення, і обстановка, та особливо простий камінчик, який вона взяла на пам'ять з дна ріки. А ще її вельми зацікавила знайома клітка мукачівського папуги, і чому вона порожня. Мене теж це стурбувало.
З папугою зв’язок не встановлювався, а от Анагел відповів, що вони вже вдруге вилетіли з нашого вікна, серцебиття нормальне, тепер найкоротшими перельотами рухаються назад - в напрямку дому, Ірину не зустрічали, здається, вона досі з Красогором.
- Папуга під наглядом Анагела. Скоро повернуться.
- А тут є й інші твої знайомці? Вони в тебе вельми колоритні.
- Та хто де, головне, найчарівніша гостя тут, і Першосвіт сприйняв тебе.
- Там за річечкою? Я зразу відчула незвичне. І з кожним кроком відчуття ніби посилювались, а повітря густішало. Той світ наче заповідник?
- В чомусь так. Але, насправді, - він зовсім інший. А тут лише його прикордонні краї, низини.
- Як цікаво, невже подібне буває?! І в чому полягає його іншість чи вищість?
- Він світліший, осяйніший, і дуже великий.
- Он як, то скільки на Землі взагалі світів?
- Для нас – три. Ми посередині.
- Це художній образ чи конструкція? І як вона працює?
- Зараз спробую пояснити. Ось у тебе є машина, а в ній акумулятор. Він складається з трьох важливих частин: плюсової клеми, мінусової і ізолятора, що відділяє плюс від мінуса. То цей Першосвіт – плюс. І є ще Темносвіт – він мінус. А посередині наш звичний світ. Його ще звуть Середзем’ям, або Сутіньсвітом. Першосвіт і Темносвіт за розмірами, як десятки поверхонь нашого, бо вони ще й багатоповерхові, хоча й по різному складені. Нині світи розділені між собою і далеко не кожного пускають до себе. І добра ознака, що вибагливий Першосвіт приязно прийняв тебе.
- Вау! Це все можливо? І ти не жартуєш?
- Ні крапельки.
- То Темносвіт тоді пекло?
- Не певен, та його жителям там добре. Я мало з ним знайомий, але кажуть, що до нашого Середзем’я прилягає широкий пояс доглянутих країв, які тамтешні жителі звуть Красенсвітом.
- То, виходить, через нас, посередині йде струм поміж мінусом і плюсом, між темним і світлим?
- Якось так. Течія хоче пройти, але ми просто так її не пропускаємо, а скеровуємо, як гребля воду, її потугу на потрібне – розквіт життя, творчість, доброчинство. Принаймні, так би мало бути, проте, найчастіше, використовуємо ці речі неусвідомлено, і будь-як.
- То ми не лише ізолятори, і здатні до більшого? Та й мінус, напевно, впливає, як темне, а плюс, як світле?
- Здатні. І ми мали би керувати тими перетоками енергій, не піддаючись їх особливостям - використовувати для вищих цілей, але поки мало що вміємо.
- Чому? Цікаво, то натхнення, це коли вдається відчути ті перетоки, і стається їхній рух крізь нас? І якщо хтось уміє свідомо керувати ними, то чому не всі?
Запитання виглядали логічними.
- Ми вийшли три сотні років тому з Калі-Юги. Чула про таку? При ній всі світові порядки впали, і народи теж опустилися. Колишні здібності майже зникли. Тепер, схоже, поволі вони до нас повертаються. Та присутні й сили, що змушують нас зупинятися в розвитку. Ось вони наразі й намагаються контролювати все і вся, підштовхувати нас на злі вчинки.
- Через це і війни?
- Думаю, що так, бо ті сили керують владою, і здатні навіювати населенню різні ілюзії і омани.
- І давно вже вони так діють?
- Вони вічно крутилися навколо нас, але знову різко активізувалися в останні триста років.
- Чому?
- Навколо Землі був захист, а потім він зруйнувався. Хоча більше він, ніби, й не потрібен, ми здатні справлятися і самостійно, ось тільки не дуже хочемо, постійно шукаємо когось, хто за нас все робитиме, а ми житимемо так, як і раніше, проте краще.
- Не зрозуміла, як це жити, мов раніше, але краще?
- І мало хто нас, нинішніх, розуміє, ми певно хочемо не доладних змін, а більше сторонніх зручностей.
- Яре, в мене виникло надто багато запитань, навіть не знаю з чого почати, я ж часто думала про подібне. Але навколо стільки краси, що хочеться лише вбирати її, поки я тут.
- А ти не спіши, чи потрібно на роботу?
- Ні, я вже можу дозволити собі жити не працюючи на когось, потреби скромні, є трохи збережень, а ще маю додаткову квартиру, яку здаю.
- Тоді залишайся, і нікуди не поспішай.
Гостя тепло посміхнулася. Їй припала до душі моя пропозиція. Вона захотіла щось сказати у відповідь, та у прочиненому вікні почувся шум – великий папуга важко гепнувся на внутрішній підвіконник і, смішно розставивши крила, прочвалав до відкритої клітки. Де і упав на бік, смішно викрутивши голову дзьобом до нас.
Я не став зачиняти клітку, зате прикрив вікно.
В світлицю ввійшов Анагел, на моє прохання в тому ж образі Робіна Гібба, і найщиріше привітавшись з Веронікою, запитально поглянув на мене.
- Як вам літалося?
- Стримував Фреді від подвигів, контролював серцебиття, та в цілому - радісно.
- І все? При Вероніці можна говорити, як є.
- Він декілька раз гепнувся в річку, прагнучи перелетіти на той бік. Але бойового духу, як і нахабства, не губив.
- Ще б пак. І добре, що не загубив, на його дух ми всі покладаємося.
- А чому не зміг? І з якої причини ви його забрали з Мукачево? – Зацікавилася Вероніка.
- Мене попросили це зробити, тут йому буде краще. Плануємо невдовзі випустити на волю, якщо це його влаштує, ось і вчиться літати.
- Це важко, він ж бо не знав іншого життя, аніж в клітці.
- Частково, бо, як я тобі вже казав, Фреді не простий птах - в нього великий внутрішній потенціал. Але на той бік не всіх пускають. Ось тебе допустили, а його поки ні. Згодом поясню.
« - Ваша Честь, у вас порожньо на столі, може щось запропонувати?»
- Вероніко, як ви поставитесь до бокалу вина?
- Найкраще простої води з лимоном.
- А чому так? Інколи вино саме те, що потрібно.
- Я вже декілька років, як повністю відмовились від алкоголю. І почуваюсь без нього щасливою.
Он воно як. Дещо в її аурі натякало на пережиту залежність. Але хто, підіймаючи перший келих, здатен передбачити, що дійде до подібного? Утім, судячи з того, звідки береться алкоголь, з якого саме місця дріжджових грибків він виринає, то від нього відмовляється ще надто мало люду. Нехай і те, що пропонував я, було лише імітацією, та принципи важливіші!
Я поглянув на Анагела, він схвально гойднув головою і вийшов.
- І я зараз почуваюсь щасливим.
Ми обмінялись уважними поглядами, що привели до нетривалого мовчання, яке порушував лише Фреді.
За декілька хвилин повернувся Анагел із срібною тацею в руках. Він переклав на стіл дві склянки з водою, тарілку з дольками апельсину і два високі темно-зелені малахітові кубки з пурпурним напоєм.
- Це гранатовий сік, щойно відтиснутий.
- О! - Очі Вероніки заіскрилися, – як ви встигли? Яка розкіш! Дякую, Анагеле!
Анагел запитально поглянув на мене.
А я чомусь згадав Деві Тамаза і його загадкового помічника. Але місія мого супутника була явно вища, аніж просто помічник.
- Кажи, як є. І присядь, будь-ласка, не поспішай, побудь з нами.
- Я, власне, хотів сказати, що запрошений на світський раут у світі неподалік. Софія вже декілька раз запитувала. А щодо соку, то він з Аджарії, його для нас в одному приморському кафе вичавили. Натомість, я приніс їм в дарунок мішок зрілих плодів.
- Це все за п’ять хвилин?
Вероніка недовірливо глянула на Анагела, далі на мене.
- Я вже раніше, на прохання Ірини, таке робив, тому зараз було простіше.
- Дякую, друже.
- До речі, Софія і вас із Веронікою запрошувала.
- Тоді вже наступного разу. Подякуй їй від нас, бо ми маємо ще пройти звикання до тутешнього середовища.
Анагел приязно кивнув головою моїй гості, далі мені і вийшов.
- Софія мешкає неподалік?
- Десь в глибині Першосвіту.
- То в Анагела довга дорога?
- Наш друг, напевно, вже біля неї.
- Як так? І в Аджарію за хвилину злітати неможливо.
- Він здатен.
Вероніка рішуче встала і вийшла з кімнати вслід Анагелу.
Я супроводив її. І, звісно, його вже не було.
- Добре, я переконалася, я в казці, а де тут можна помити руки?
Я провів гостю у ванну кімнату, де її рішуче здивувала наявність цілком звичних речей, нехай і в незвичних обставинах.
- Водогін від джерела неподалік, водовідвід в поля аерації – глибоко під скелею, а нагрів води, як і електрика в будинку, від сонячних накопичувачів енергії. А за холодів ті накопичувачі я, певно, муситиму заряджати самостійно, якщо тут бувають зими.
Я не став пояснювати своїй гості і то, яким чином впорядкована матерія набула вигляду цієї обителі, не все відразу, але всерйоз задумався щодо можливих холодів. Вочевидь, в такі часи найкраще перебувати біля теплих морів.
Вероніка між тим повернулася в гостинну, тримаючи в руці підібраний в річці камінчик.
- Схоже, це все насправді.
- Насправді. І Анагел – дійсно колишній ангел, і ми з якогось дива допомагаємо один одному, і світ поруч реально значно вищий за наш, і Фреді точно не простий папуга. Але життя, по суті, залишилося внутрішньо тим самим.
- Навіть затишнішим, і кращим, раз тобі ні комп’ютер, ні телефон і телевізор не потрібні.
- Останні тижні навіть не згадував про таке, а раніше постійно щодня працював на ноутбуці.
- В мене подібна відсутність ледь не щодня, хоча з інших причин - зовсім не в ладах з технікою, і на телевізор втрачати час не хочеться.
Ми присіли біля пройми вікна і нарешті підняли важкі Анагелові кубки.
- За наші світи!
Напій нам засмакував, і, взагалі, все виглядало дуже по-домашньому.
«- Ну ось і земна жінка вже оживляє твої хороми,» - почувся знайомий голос Орно..
«- І мені це приємно.»
«- Тут про телевізор згадували, так от, сказане мною про епоху війн підтверджується, – із кожної праски зрання вже сповіщають про важкі бої на північних кордонах Сакартвело. Вітаю, почалося!»
«- А чому не співчуваю?»
«- Бо, як тут співають, «в боях повернемо ми долю свою!». Але не заважаю вашій недовгій розмові. Хоча вона і далеко не остання.»
- Яре, ти про щось задумався?
- Так, повідомили, що почалася війна на північних кордонах Грузії.
Пару хвилин ми сиділи мовчки.
- Мені прикро. І хто винен цього разу?
- Напевно той, хто й минулого. Не пригадуєш події в Абхазії?
- Я все життя була далека від політики. Троє дітей одне за одним, робота, і ось лише тепер з’явився час на пошуки відповідей.
- Та я ні на що не натякаю, думаю, ця війна лише початок більших проблем. Але це й не привід впадати в депресію.
- Хочеться сподіватися, що це просте непорозуміння.
Можливо. Та навряд чи імперія, вічний агресор, зупиниться. Готувалася ж явно до більшого.
Я допив сік і з вдячністю згадав Анагела. Може й самому спробувати повторити подібний трюк? Чи обійтися без мішків з фруктами, натомість використати купу грошей, які досі зберігаю у львівській квартирі? Але ж на гроші мені нині не приємно навіть дивитися, не те, що брати в руки.
Зрештою, я міг спробувати матеріалізувати, проявити все, що мені необхідне. Але з цим були свої тонкощі, передусім, із підбором відповідних енергій. Схоже, я мав щодо цих питань пройти навчання в Анагела.
- На жаль, поки бачимо наміри окупанта загарбати слабшу й меншу країну. Так завжди діяла орда, аби отримати нові сили, нову кров. А потім приходить час, коли орди тануть і зникають. Сподіваюся, років за двісті-триста їх і зовсім не стане.
- Смієшся, для нас і десять років має значення, принаймні для мене, а де ми будемо за сто років, а за двісті?
- Десь таки будемо. А де, певно від нас із тобою залежить.
- Невже від мене? А війна теж залежала від таких, як я?
- Від тебе – ні, але ти – більше, аніж знаєш про себе.
- В дитинстві і юності я уважно шукала, але нічого кращого, аніж є в інших, в собі не знайшла. Пройдемося твоїм зачарованим довкіллям? А то ця новина наче повітря відбирає. А ще маю додому збиратися, ввечері прийдуть подруги, і ти, до речі, запрошений.

8
Тож невдовзі ми вже підіймалися лісом, рухаючись в напрямку хребта гори, що завершувалася скелею моєї обителі, і численні дуби, тиси, буки просто хизувалися своєю могутністю. Їм опонував м’який килим з торішнього листя, вкритий зеленню трав і розмаїтих рослин, подекуди, з квіточками. Та густого підліску і навіть впалих стовбурів, не дивлячись на історичну відсутність лісорубів, не спостерігалося. Хтось явно доглядав за цим місцем, і вельми делікатно. Я мав підозру - хто, але ж не тепер займатися цим розслідуванням.
- Ти казав, від мене залежить майбутнє?
- Так, у стосунках з цим світом. Кожен, хто вперше входить у Першосвіт, має вибір. Можна стати повноцінною магічною істотою, а можна залишитися майже такою, як раніше.
Я знову відчув, як нагрівалася долоня моєї гості. Дивовижно. Можливо, варто було призупинитися. Та я продовжував її вести за собою все вище й вище.
- А чому майже?
- Ти в будь-якому випадку відкрилася, довірилася більшому. Зробила свій квантовий стрибок.
- Стрибок? Після переходу річки? Ті відчуття справді видалися мені невідомими, насиченими, і достатньо приємними. Але мене непокоїть нинішня війна, вона може прокотитися і всією планетою.
- Може.
- Невже її не спинити? Ти її не зупиниш?
Вона промовила це абсолютно серйозно. Та явно не за адресою.
- Я один не зупиню, можу лише взяти участь в ній.
- На стороні добра і світла?
- Хіба світло воює із тьмою? Ось коли його недостатньо, тоді точно тьма й повстає. А нині такі часи, коли світла недостатньо. Та ми стрімко летимо йому назустріч. Це дарує надію.
- Але ти ж маєш магічні здібності, може вони здатні зупинити війну?
- Та сила, що веде орди, вона не поруч з нами, вона в іншому просторі, і звідти діє. В нас лише наслідки. Тому, її тут не зупинити. Але можна надавати по руках її провідникам. Проте їх мільйони і мільйони, і хто має їх судити? Напевно, це дасться лише мільярдам інших, чесних і вимогливих.
- На мільярди в мене немає надії. А світлі маги не можуть протидіяти там, де та зла сила сховалась?
- Можуть, але світлим чином, інакше вони самі стануть темними. Та ось біда, після Калі майже не залишилось суто світлих - всі, і ти, і я, мають в собі більше темного, аніж малося раніше, і як з цим бути, я не знаю.
- І звідки те зло при нас?
- Під час Калі, часів очищення всього і вся, колишня система знищилася, тепер росте нова, і на жаль, з найменшими зв’язками з минулим. І найлютіша зима залишає коріння дерев і рослин, їхнє насіння, а ця стужа – майже нічого з минулого, тільки імлу забуття.
- То в мені теж присутня тьма?
- В кожного по-різному. Кожен ж має попередню свою історію, і не лише земну. Та, зазвичай, це про хороші речі.
Ми захекалися від стрімкого підйому і тепер шукали поглядами місце для перепочинку. Зрештою, вийшли на невелике плато. Нога Вероніки при останньому кроці сковзнула, моя супутниця втратила рівновагу, і я підхопив її, мимоволі обійнявши.
Вероніка здивовано завмерла, і наші серця виразно застукотіли поміж нас.
Вона не відштовхувала мене, просто дивилася довірливо значно глибше, аніж я очікував. І ми ось так й стояли у випадкових обіймах, аж доки раптово якась птаха, подібна до велетенської сови, безшумно не майнула поруч.
- Диви яка! – Супроводив я її поглядом.
- Місцева владика чи демон?
Видихнула жінка, поволі відсторонюючись.
- Вищі демони вже відійшли в свій Темносвіт. Та й ця територія для них, вочевидь, заборонена.
- Але колись вони правили нами?
- В Калі - так. Тоді темні і світлі краї поєдналися, і вищі темні майже тисячу років верховодили, та без них людство, могло б і не вціліти. Проте не варто тривожитися, це ж не темна отрута в нашій крові – ми просто від народження трохи зміщені своєю увагою в темний бік. А тебе зараз Першосвіт повернув у природній стан – увагою в керунку світла, ось і все зцілення.
- Невже так просто? Це приємна новина. А в інших, в нашому світі, як з цим?
- Більшість нині досі зміщена самоусвідомленням в темну свою частину. Так було тепліше, енергійніше раніше, та й легше сприймалася воля різних господів, які певний час проявляли свою специфічну турботу.
- А тепер?
- Нині тих господів вже немає в нашому світі, натомість побільшало астралів - бісів, еґреґорів, химер, але і добрих ангелів теж.
- То, кажеш, не вищі демони розпалюють традиційні людські війни?
- Війни взагалі не в людській природі. Людяність – це ж про інше, правда?
- Можливо.
- Проте нині присутнє підступне зовнішнє втручання, а проти нього силою, зазвичай, не підеш. Та є і ще дещо, бо війна - це той вогонь, що хоча й палає назовні, та завжди породжений внутрішніми причинами. Вогонь, тим дужчий, чим глибша сухість, відповідність вогню того, що спалахує і горить. На жаль, для вогню війни були вагомі причини в кожному, тож це випалювання, попри все інше, має навчити нас багатьом речам, вимушено просвітити навіть найжорстокішим чином. Така зворотна сторона кожної біди.
- Але ти б не відмовився спинити війну, якби міг?
- Не відмовився. Тоді, впевнений, і ти б не відмовилася стати більш магічною. І ми б разом спиняли лиха.
Мій, по-чоловічому грайливий погляд, певно, здався їй недостатньо переконливим для подібного вибору майбутнього.
- Я не можу, я така, як є. Проста земна жінка, що прагне любові й сімейного затишку, бути з близькими й рідними. Нехай і молюся за всіх, але насправді - глибоко інтимна, аполітична, не бойова, і собі не можу часто дати раду, не те, щоб усім.
- Це гарні риси. Мені до вподоби.
І я схвально й шанобливо схилив голову, відтак підхопив Вероніку за руку, і ми зробили останні рішучі кроки для покорення місцевих висот. І якийсь час стояли на пологому хребті, поринаючи в далечі, що відкривалися звідси.
- Проте сюди навряд чи яка війна докотиться, правда ж?
- Не знаю. Та якусь участь в них братимуть усі.
Схоже, надходила пора повертатися. І для цього спускатися додолу було зовсім не обов’язково.
- В тебе ж нікого зараз вдома немає?
- Ні.
Я знав місцезнаходження і вібрації її квартири, виокремив їх, далі скерував крізь себе перетоки енергій землі і неба, наклав на них вироблені в собі керівні ключі, додав вібраційні цілі і, змахнувши долонею, матеріалізував перехід. Тунель пронизав прозорість повітря перед нами, вималювавши свою коротку попелясту внутрішність. Чомусь в цю мить мені спало на думку, що подібне завжди було перед моїми очима, принаймні, коли я студентом вивчав фізику напівпровідників, з їхніми тунельними переходами, і паяв різні схеми, передусім, для устаткувань світломузики. Але тоді мої інтереси займали інші важливі речі, про які зараз і не згадати.
- О!
Тільки і встигла черговий раз здивуватися Вероніка, та я вже вів її за собою у рідне Середзем’я.
І за мить ми опинилися в коридорі її київської квартири.
- Ніяк не звикну, і певно ніколи не зрозумію цього твого фокусу. Але дуже зручно!
В порівнянні зі світлом, з якого ми сюди прийшли, навколо помітно посіріло. І яскравий київський сонячний день поки не позбавляв відчуття деякої, нехай і скороминущої, але утрати.
- Промине за пару хвилин, – промовив я, підозрюючи, що й у Вероніки промайнули подібні думки.
« - Можеш мене від’єднати? І приєднати до Л’аліті?» - в голові замиготіли знайомі образні ряди від Орно.
« - І коли ти встиг підключитися до мене?»
«- Ти ж і далі не закриваєшся, не зважаєш на ситуацію в собі і навколо, то хтось мусив тебе застерегти. Візьми нарешті за звичку – перебувати в захисті. Але мені приємно було чути вас, то як, з’єднаєш?»
«- А сам чому не покличеш?»
«- Цю обитель, на відміну від себе, ти надійно прикрив, навіть для виходу потрібна більша сила, аніж та, що сумісна із Фреді.»
«- Добре, я спробую.»
Я не став розпитувати, для чого Орно потрібна та жінка. І не збирався виказувати їй місцезнаходження свого житла. Але ця розмова пробудила деякі ідеї, що захопили мою увагу. Л’аліті в нашій історії і справді могла бути вельми помічною!
Вероніка вийшла з вбиральні і підійшла до мене. І ми разом якийсь час летіли поглядами над південно-західною частиною міста, що лежало значно нижче цих висот. Це здалося мені приємним розширенням до скромних квадратних метрів її двокімнатної квартири. Утім, хіба більше потрібно?
Я відмовився від запропонованої їжі і напоїв, трохи поспішаючи виконати прохання Орно. Лише подякував хазяйці за чудовий день і пообіцяв повернутися трохи пізніше.
- Але ти ж не застанеш мене у ванні, чи іншим раптовим чином?
- Згоден. Я ще досі вмію дзвонити в двері.
Я спробував віджартуватися, але це дійсно виявилося цілком зручним для неї варіантом.
- Тоді я йду, і сподіваюся ненадовго. Дякую за гарне побачення.
- Дякую й тобі, – задумано сказала вона.
І я помітив, що вона тримає в руці той самий зеленавий камінчик.
- Все ж по справжньому?
- Так.
І я м’яко притулив її до себе, ледь не відразу відчуваючи, який жар в ній це викликає. Торкнувся її губами і вийшов. Цього разу крізь двері.

















Розділ третій
Повернення Орландино

1
Л’аліті відгукнулася не відразу. Я вже відійшов досить далеко від дому Вероніки, коли на зв'язок таки вийшли.
«- Ти промовив моє ім’я, уявив мене, і послав запит до мене - це працює. Але я наразі в своєму краю, куди вхід лише обраним. Ти хочеш ним стати?»
Хоча це запитання й застало мене зненацька, та відповісти я мав з розумом - сказані у стосунках із вищими слова мали більше значення, аніж зазвичай.
«- А для мене друзі завжди обрані. В такому статусі я готовий. І я справді шукав тебе, та, передусім, на прохання Орно.»
«- Он як. Для нього я поки не можу покинути свої справи. Та готова обдумати пропозицію Орно.»
«- Хіба ти її вже відаєш?»
«- Частково. Навіть коротке спілкування з вищими демонами завжди матиме свою зворотну сторону.»
«- Про що ти?»
«- Друже, зачекай трохи, я думаю…»
Та після невеличкого мовчання, Л’аліті погодилася зустрітися.
Власне, я пішов значно далі, аніж про це просив сам Орно, відчуваючи, що прийшов час для його звільнення. Можливо вони й без мене обговорювали цю тему ще в Мукачівському кафе, та мені дещо підказали й накопичені в собі знання про особливості краю Л’аліті.
«- Отже домовились - бери свого папугу і гайда до мене в Красенсвіт. Обсудимо його питання разом.»
«- Куди саме?»
«- Просто подай звістку, як будете готові вирушити зі своїх нових країв.»
«- Тобі відомо про мій новий дім?»
«- Плітки ширяться швидко. Тож не лише я відаю. О, ледь не забула, Суддя П’Алан оприлюднив про звільнення нашого бранця під твою відповідальність. Тож ти став офіційним вершителем долі Фреді й Орно. І я рада бути в доброму ділі помічницею. Жду від вас звістки!»
Он воно що. Я не очікував, що головний Суддя оприлюднить своє рішення щодо Орно аж так швидко. Напевно, в світлі нещодавнього замаху на Фреді Суддя виразно підштовхував нас до рішучих кроків. І нехай далі вже лише я ніс відповідальність, та мене все влаштовувало.
Тож невдовзі я вийшов з тунелю в хол свого скельного прихистку.
Папуга зустрів мене жвавим пострибуванням і іронічним зауваженням Орно.
«- Я готовий.»
«- До чого?»
«- До наших подальших спільних дій. Я так зрозумів, ми зустрічаємося з Повелителькою?»
«- Л’аліті вже очікує нас. Тебе влаштовує подорож до неї?»
«- О-ла-ла, ось тільки мій нинішній вигляд мене не влаштовує. Та й небезпечно ось так являтися світу. На мене ж полюють.»
«- Для твого звільнення потрібна місцина зручніша за Першосвіт. А про чудодійні краї Л’аліті я трохи поінформований.»
«- О, та невже?»
Орно змовк, та невдовзі зазвучав значно енергійніше: «- Само собою. Місце сили, Л’аліті, дім Зцілення, саме так!»
Я хоча і не зрозумів про місце зцілення, але не став зволікати, як і ловитися на запевнення Першожінки, мовляв про мою обитель вже всім відомо. Тому, підхопивши клітку, невдовзі вийшов на океанському березі - там, де зовсім недавно гуляли з Веронікою.
Перехід сюди дався легко, і відслідкувати звідки він привів, думаю, не вдалося б нікому. Звідси я й послав черговий запит до Л’аліті, прислухаючись в середині свого єства до її лінії в собі, а ззовні - до гуркотіння розбуджених далекою бурею океанічних хвиль.
«- То ти вже на місці? Подай свої земні вібрації,» - запропонувала вона: - «і я відкрию тунель.»
Я так і зробив. І невдовзі поруч в повітрі з’явилася невеличка точка, що далі розкрилася в звичного вигляду перехід, яким нам із Фреді й пропонували скористатися.
Я не мав причин остерігатися Л’аліті, як і особливо довірятися їй. Та й, можливо, це знову вела доля, або ті сили, що ховалися за нею.
А ще перед цим кроком, я спробував заглянути в найближче майбутнє, але нічого нового не проявилося. Сутінь вирувала так само яро і невпинно.
«- З богом!» - весело продекламував демон у моїй голові, і я не знайшовся, чим йому відповісти, хоча подібна вольність мене й здивувала. Та вже нехай, і я, підхопивши клітку, рішуче вступив у відкритий перехід.

2
Короткий тунель привів нас на високу скелю над широким морським простором.
В груди вдарило цілковитим привіллям і теплотою відчутно приязного оточення. Я роззирнувся. Ми знаходились десь у Красенсвітній частині Темносвіту, і це вже мною виразно відчувалося, як і чимало іншого, бо вбрана в легку туніку Л’аліті очікувала нас зовсім поруч.
- Вітаю в нашому Едемі - на Раті!
Її голос, зливаючись із навколишнім сяйним простором, приносив немислиму насолоду, погляд виблискував загадковими водами, а хвилі волосся крилами вільної птахи напиналися для злету веселим бризом.
Як не дивно, попри всі рясні зваби, щось втримувало мою тяму і розсуд на плаву. Мені навіть спало на думку, що наша недавня з Веронікою зустріч мала до цього прямий стосунок! Але я не став проявляти свою набуту стійкість виразніше.
Задоволено оцінивши складене враження, Л’аліті протягнула руку і, взявши мене під лікоть, провела під кам’яним зводом повз ряд прикритих завісами приміщень на інший бік скелі, де перед нами, цілком магічно, раптово відкрився вид на велетенський зелений острів за неширокою протокою внизу. Куди сягало око, виднілися пасовища й луки, сади й поля, поселення, а ще порт і чимале місто античного вигляду за ним, і навряд чи воно було єдиним.
- Просто чудесно! – Не стримався я.
- А то! – Жінка палко зблиснула очима, - запрошую відвідати, та, певно, опісля того, як ми повернемо Орно, так? Ви ж для цього тут? А його ж мало випустити на волю, бажано й відповідні процедури зі зцілення провести. У нас і все потрібне є для повернення таких, як він. Тож як, рішення прийняте? Місце підходяще?
- Схоже так, - я вдихнув на повні груди, - добре, енергійне.
- Найкраще з можливих, і максимально близьке до його рідних місць, нехай туди йому вхід поки й заборонений.
Дивно, що Орно не втручався, та, можливо, він і сам розмовляв зараз з Л’аліті.
- Тут і безпечно. Кажуть, на Фреді й Орно полювали вихідці з Темносвіту, але я маю сумніви, що нападники звідси. У Середзем’ї легше знайти виконавців для будь-яких злочинів. Не здивуюся, якщо й винагорода існує, і це продовження колишньої історії Орно.
Я зрозумів її натяк. Та й причини затягувати дійство я не бачив.
«- То як, пора?» - звернувся я до ув’язненого.
«- О ні-ні, дай насолодитися останньою миттю!» - послання від Орно дещо здивувало. Та він відразу іронічно й додав: «- Та, до дідька, не тягни, починай вже!»
«- Тоді промовляємо твоє таємне ім’я вголос – тричі.»
«- Я вже це випробував разом зі всім іншим – і тричі, і сто раз по сто!»
«- Орно, це маю промовити я.»
«- Он воно що, Алан, Алан! Вічні його статуси і допуски. Добре, зараз промовлю! Та й ти підготуйся.»
Я зрозумів натяк по-своєму, і створив навколо себе, хоча й цілком прозорий, та достатньо потужний захисний купол.
В’язень затих, наче збираючись із силами, відтак передав мені своє потаємне ім’я. Здається, тепер я розумів чому він так вагався.
«- Його тепер знаю, крім тебе, тільки я?»
«- Так. Я не очікував подібної підступності.»
«- А хіба суддя П’Алан його не знав?»
«- Ув’язнити можна просто суддівськими силами, далі назначити ключ звільнення, і в потрібний час передати свої повноваження, частинку себе, виконавцю. І ось ти отримуєш дозвіл і ключ, і «вуаля»! Але давай вже, Яре, не тягни. Лише клітку відкрий.»
Що ж, пояснення Орно мене влаштували, хоча й відав я дещо більше - для керованості ситуацією і в майбутньому. То ж нехай, пора! Я відкрив дверці і повторив про себе отримане таємне ім’я. Тричі.
І все спрацювало!
Здалося, що бідного Фреді зараз розірве - його декілька раз кинуло в різні боки, вгору, вниз, а потім попустило. Він лежав і дрібно тремтів. Мить минала за миттю. Та щось, вочевидь, заважало. Схоже, я мав зняти зовнішній захист. Що негайно і зробив.
Л’аліті тут же кинулась до птаха, обережно витягла його з клітки, певно додаючи до звільнення і свої запрошення. І я відчув, як опирався цьому Орно!
- Та виходь уже, я закрила очі! – Підтвердила мої здогадки жінка.
І відразу стався новий різкий сплеск енергій. Дзьоб Фреді відкрився і кольорова хмарка випурхнула звідти, розширилася, набула спершу вигляду сфери, затим різко сформувала контури людського тіла, змученого, висохлого до напівпрозорості старця.
Різко війнуло холодом - видно тому, що дійство на цьому не закінчилося. Обличчя в’язня, його вигляд, а потім і одежі на ньому, стале змінювалися. Чимсь це нагадувало діяння Анагела під фантазійним вимогливим керівництвом Кішки Ірини, але той первинний образ Орно я закарбував у своїй пам’яті.
Та ось перетворення закінчилися.
- Л’аліті. можеш відкрити очі й відведи мене до ваших живих вод.
Голос Орно хоча і здавався змученим, але звучав вже зовсім з іншими інтонаціями.
Повелителька якийсь час мовчки вдивлялася, вивчаючи, певно, не лише видиме.
- О, я стільки чула про тебе, але ж ніколи не бачила, це справді ти? Кавалер хоч куди! – Зрештою пролунав її упевнений вердикт , - і не сказати, що стільки натерпівся.
Високий блідий шатен у тонкого крою шовковому хітоні зблиснув на неї чорнооким поглядом і повернувся до мене.
- Дякую Яре, - його живий голос несподівано зазвучав приємним баритоном, - ми тепер, як кровні брати. Але я не здатен більше чекати – ведіть мене до води! До життя!
Повелителька теж підійшла до мене.
- Ти чимало зробив! Та вшануй і нас, відвідай наш край, можеш прийти і не сам.
Я поглянув у бік заманливого, осяяного літнім сонцем долу. З ним було все гаразд, щось дивне відчувалося лише в тоні пропозиції.
- З приємністю приймаю запрошення, нехай зараз маю пильні справи, але потім – з великим задоволенням.
- Що ж, задоволення буде взаємним. І тепер я бачу наскільки це важливо і для тебе.
Що вона мала на увазі, я не став з’ясовувати, підхопив кліть, просунув туди бідолашного Фреді, що поволі приходив до тями, відтак подав вітальний знак Орно.
«- Де тебе шукати, в Темносвіті?»
«- Жартуєш? Я поки тут. Що можна мені ще прагнути у Всесвіті, як не поновлення в храмі незабутньої Лілаї?»
Орно майнув по мені майже людським поглядом. Наші зори перетнулися. І це був наче дружній потиск руки.
Що ж, залишити звільненого Орно під опікою Л’аліті виглядало найкращим продовженням.
Я відкрив тунель, підхопив клітку з птахом, і, з вдячністю кивнувши на прощання головою їм обом, покинув товариство.
І за хвилину вже повернувся до свого обійстя, щоправда, знову ж таки, через пересадку на океанічному побережжі, де за порадою Орно вдягнув на себе оболонку захисту. І хоча наразі нікого стороннього вдома чи в найближчому околі не відчув, та що може бути простіше за проникнення в житло, в якому немає господаря, а сліди - їх можна і не залишати.
Та як би там не було, першим ділом я підкормив враженого внутрішніми метаморфозами Фреді. Він навіть забув вимогливо оглянути запропоноване, як це звично робив раніше, і просто взявся машинально дзьобати страву. Клітку закривати я не став, але й прочиняти вікна теж. Відтак дозволив собі легкий перепочинок під Моцарта. І за перших тактів увертюри до «Весілля Фігаро» чомусь спало на думку, що Вольфганг-Амадей і справді міг би в цілому ретельніше опрацьовувати те, чим ділився з простим земним людом. Ця, зовсім не моя, думка здивувала своєю подібністю на ті, колишні сторонні втручання від імені мого єства в гострі розмови з іншими. Але тепер я знав ледь не всіх, здатних на подібне, і жоден з них не міг зараз ні слідкувати за мною, ні так глибоко проникати! Висновок, що майнув і зник у підсвідомості, мені не надто сподобався, але задовольнив. Йшлося про те, що я себе недостатньо знаю, і те друге буття в мені не таке вже й химерне, як могло би здаватися. Тож варто спокійніше сприймати цю дійсність, як і ідеї про розділення. І думки відразу ж повернулися до Вольфганга-Амадея.
Що заважало йому в земному житті серйозніше ставитися до передавання сюди вищої божественної музики? Може те, що й мені? Та й кому б зашкодило обмеження низьких пристрастей? Нехай і не особливо я до них охочий, але й до вищих тонкощів раніше особливо не тягнувся. А те, що зі мною ставалося останнім часом, відбувалося наче саме по собі, без виразного мого потягу, бажань і намагань. Чи не замало я особисто прикладався для подібних результатів?
Я спробував проаналізувати ситуацію. Потік легкої самокритики точно не прилинув ззовні. Тож варто було прийняти, що цей і схожі випадки виразно розділяли мою сутність на відому і невідому частини. І нехай внутрішні взаємодії між моїми складовими ставалися не часто, але ставалися, як оті раптові висловлювання з глибин мого єства, до котрих я ніби не мав відношення, чи раптові точні дії в критичних ситуаціях. Ніколи глибоко не задумувався над запевненнями з боку Анагела щодо його спорідненості зі мною, а дарма, бо його близькість могла стосуватися виключно того невідомого у мені. Якщо так, тоді ставало зрозумілим, звідки й дивні переконання щодо Моцарта. Але ж огляд мого єства нічого не виявив! То може, як казала Вероніка, це все лише уява? Ні, не моя земна, а того, вищого «я», ймовірно, навіть і не мого? І в кращому випадку я лише промінь від нього, й чи єдиний? І от живу, наче Фреді, з потаємним вмістом. Та, може, тому так, порівняно легко, трансформуюся, що не залажу своїми старими помислами і намаганнями у справи делікатні і не зовсім свої? Єдине, що поки від подібного зростання не отримую жодного задоволення – лише нові й нові випробовування. Напевно й Вероніка в моєму житті не випадкова, проте вона якраз і являла собою безперечну втіху й ті вияви живого буття, біля яких я здатен був народжувати саме своє тепло і світло. Як там казав Раві Ісусові – через менші споріднення долучатися й до найвищого? Чи через найменше діяти разом з найвищим? Але як по чудернацькому все в мені змішалося – своє і стороннє.
Я знову скерував внутрішню увагу на територію навкруги: на гору, ліс, видолинок, ріку, простір Першосвіту за нею, навіть на стіни свого житла - і всюди текло власне, передусім, дрібне життя. І з меншого складалося щось більше. Подібне творилося і в моєму тілі. Я максимально активував чуття і спробував привітатися ледь не з кожною клітиною, точніше, через кожну з них із тими, хто отак проявляв у мені свою присутність. Вони ж і змінювалися разом зі мною, вони опановували зі мною труднощі, нехай сприймають тепер і спільні радощі від музики.
Я хвиля за хвилею ділився світлим і теплим збудженням серця, аж доки не відчув утому, і від своїх старань, і від Моцарта.

3
Що ж, на мене зараз очікували дракони, чи то один, зведений докупи з трьох братів, Дракон. Побачимо. Після останньої зустрічі з П`Аланом, поки ще ніхто з них не наполягав на терміновому побаченні, але я відчував їхні прагнення завершити спільні справи. Тож вартувало піти назустріч один-одному, і чим швидше.
Вийти непомітно для випадкових очей на території Мукачівського замку не склало труднощів. І навряд чи моя поява оминула увагу господарів. Тим не менше, мені дозволили прогулятися. І тільки на найвищому майданчику до мене підійшов один із службовців.
- Шановний, вас запрошують. Я проведу.
Я не мав сумніву, що службовець забуде про мене ледь не відразу, та зараз він впевнено дочимчикував у закуток бастіону - до щойно виниклих тут дверей. Я подякував і, відіславши останній погляд мукачівським околицям, ввійшов у тунель.
Цього разу подорож не нагадувала попередні - і я описав нехай і невеличке, але виразне півколо аж доки не засвітився вихід.
Це було наче ще наше Середзем’я, але яке! Простір навколо тремтів від вихорів енергій, мій захисний купол виразно вібрував, і не він один. Поруч помітно здригався такий самий із Дракаром всередині. Ми знаходилися у великій печері, точніше, при виході з неї назовні. В її ж глибині виднілася величезна брама, вочевидь, поставлена для велетнів, нехай і з невеликою, додатковою фірткою в мій зріст.
Брама надійно перегороджувала подальший прохід, зате вихід здавався цілком вільним. І крізь нього могутня віхола влітала в середину печери пасмами неочікуваного для літа сніговію, та наметені кучугури закінчувалися різко, наче хтось обрізав їх просто за метр від наших ніг, не залишаючи навіть мокрих потоків на кам’яній долівці.
«- Зчитай це місце, запам’ятай його - твоє подальше станеться, чи почнеться саме тут, біля брами, і за нею. Вам всім доведеться прийти сюди, щоби завершити розділення в собі, й поміж собою. Але маєте вести себе вкрай делікатно, нікого не потурбувати - там, всередині, дехто вже тисячі літ сидить, а хтось і того більше.»
По швидкому ознайомленню ми покинули це, не надто гостинне, але цілком достойне місце. І невдовзі вийшли у відомому вже мені обійсті Драконів на самому краю Темносвіту.
- То як тобі древня святиня Кайласу - її подих, могуть? Щось цікаве зауважив?
Дракар вирішив не тягнути, і відразу перейшов до справ, хоча й виглядав вдоволеним початком і зацікавленим в подробицях.
- Вражає. Та чи впишусь я в те середовище?
- Розміру сутності в тобі, Яре, достатньо, хіба досвіду обмаль, при тобі ж і вища частина. Тамтешня брама - вихід для неї крізь Меру*, чув про таку?
- Дещо, так. Хоча дізнатися більше б не зашкодило.
- Дізнаєшся. І твої супутники дізнаються.
- А в них теж є вища присутність?
- Це не обов’язково, навіть коли тепер в когось чогось і немає, то в процесі їм і в них відкриється відповідний простір. Я про те, що навіть якщо вище до того не було виразно присутнє, то там воно проявиться. Це більше стосується Ірини і Орно, але частково й Анагела. За брамою міститься особлива магія. Якщо тутешня проста проявляється на лініях дотиків двох світів, то на Кайласі торкаються між собою вершини всіх земних світів, і ще там природній перехід через серцевину Меру до ще більшого простору.
- І куди веде той шлях?
- В царство, яке поєднувало і нині поєднує світи навколо Сонця.
- Це поки вище мого розуміння.
- Не прибідняйся, особливо після послуги нам із посланнями Творця, ми бачимо тебе вже іншими очима.
- Вони хіба в множині?
- Так. І кожному своє. Але я зараз про те, що тобі вдалося.
- Пофортунило. Самому хочеться ознайомитися. Та досі не випало нагоди.
- Переглянь. Це корисно. Ми ж бо зі свого боку зробили, що від нас залежало з ключами доступу. Та не забувай, що варто мати декілька копій отриманого в бібліотеці, бо кожна діє тільки один раз – персонально.
- Дякую за ключі, але не зрозумів щодо копій.
- Просто не використовуй оригінал, він пригодиться й іншим.
- Добре. Вдячний і за пораду. Та мені дивно, що ви з Бібліотекарем раніше самі не знайшли це послання.
- В нас були розходження поглядів і з Велсирісом, і з Бібліотекарем. Ти, як посередник, їх залагодив.
- Та невже? І дракони нарешті знайшли потрібні відповіді?
Дракара, судячи з виразу обличчя, непокоїла ця тема, наче залишились питання, на які він ще не мав відповіді.
- Можливо, пізніше видно буде, коли сприйняте проявиться чіткіше.
Я й зараз не второпав, що малося на увазі, та судячи з усього, йшлося про майбутні нові сходи.
- А чому ми повернулися з Кайласу саме сюди?
Я окинув поглядом головну залу Сторожової Вежі.
- Це єдине цілком надійне місце, де можемо говорити без остороги. Темносвіт і Середзем’я сповнені нині підступу і протиборств, тут і там покотилися війни, нападають навіть в добре захищених місцях, тож проявляємо максимальну обережність, особливо перед близькими подіями, до яких ви готуєтесь.
- Добре, і раз є можливість, і в нас попереду щось спільне, маю ряд запитань.
- Для цього ми і тут.
- Тоді найперше, який тобі з братами інтерес втручатися в події?
- Ми невдовзі підемо з цього світу, отож маємо завершити справи оптимально й відповідально. Окрім того, і Середзем’я, й Темносвіт в реальній небезпеці.
- І в цій ситуації я повинен проходити отой магічний обряд, а не виконувати більш важливі практичні завдання?
- Все складніше. Бо як завжди, енергійних воїнів багато, а могутності мудрості замало. А вона ж і не в нас, а все більше ззовні. Тож інколи тільки розділенням охопити вищі й нижчі сфери. Заодно, таким чином здійсниться й ваш з Орно, і супутників, більш надійний особистий захист.
- Лише здогадуюсь, чому обрані саме ті, що, вочевидь, найбільш відірвані від вищого існування. То що, опісля розділення нам нічого вже не загрожуватиме?
- Інші більш зіпсовані. Та й мушу сказати, що у вищих обсягах жити не легше, аніж тут, хоча вони вас, певно, і зачеплять лишень частково. Ті ж проблеми і загрози, але виникнуть і нові можливості, як дехто казав – нові стійкі вакансії. І навіть, якщо саме з вами щось станеться, на ці місця прийдуть інші, не менш достойні. Ця незворотність долі також захищатиме вас.
Але й план врівноваження світів хороший. Старший брат помітив цю стезю. Чи не вперше до Калі і після неї склалася можливість протидіяти й Рою, і орді. Нехай ви в новому циклі Юг перші, та це більше, аніж проста надія. Тож це буде достойна, тонка, і достатньо містична партія!..

4
Дракар замовкнув, зацікавившись печальним пейзажем потойбіч віконної пройми. Хоча навряд чи там могло з’явитися щось інше, крім звичної картини завершення земного буття – безмежжя нерухомої сірої пустелі з пологими пагорбами понад засипаними залишками скель, що вже вічність тому, як забули про погляди в далечінь.
- А що далі, там, за краєм пустелі? – Користуючись вдалим моментом, запитав я про те, що зацікавило мене ще минулого разу.
- Унизу, зовсім неподалік, двомірне завершення, тінь Землі. А ще далі - шляхи в повну тьму. Або з пітьми сюди, та, як бачиш, тут немає їй за що зачепитися. Утім, коли щось і проникає, ми проганяємо. Зазвичай, колись вищі в ту, позаземну, тьму відсилали особливо дошкульних бісів, які цього найбільше й бояться. Тому, ще донедавна, поки вищі демони були в силі і знаходилися в Середзем’ї, біси не нахабніли. Зрештою, як і химери.
- Дякую, буду знати, кого і чим лякати.
- Між тим, подібне відсилання досяжне навіть простому люду, але їм, очевидно, ліньки вичісувати своїх бліх.
- То може їх варто навчити?
- Кажу ж їм ліньки – вчи не вчи.
Дракар сказав це так байдуже, наче жодна спроба із тисячі здійснених не дала жодного результату. І хоча в мене надії на людство було більше, та починати суперечку не хотілося.
- І тут не відбувається обміну з територіями хаосу?
- Не зовсім зрозумів тебе.
- Між вимірами й світами, певно, ж є зв'язок, щось опускається донизу, а щось підіймається?
- З хаосу без запрошення можуть прийти лише хижаки. Тож ми й наглядаємо. А всередині земних світів і справді подібний обмін - звична справа, але він швидше нагадує рух льодовиків по морю, коли раптом вони перекидаються. Ставалося, цілі примежові краї переходили із Середзем’я в Красенсвіт і навпаки. За останні півтисячі років подібне не раз ставалося. Та й нині таке трапляється, але проявляється, переважно, невеличкими плямами. Одначе, завжди може статися й велике перекидання, бо Серединний світ – це місце стійкості, а його складові сьогодні вкрай хиткі.
- І про це ніхто нікому не сповіщає, навіть не натякають.
- Мудрі побачать, та за подібним уважно слідкують, будь-які згадки стираються. Забуття торжествує. Та кого із сірих цікавить дійсність? Тож поки скерування орди і Рою перемагають. А комусь із простих розкажи, що ваша цивілізація тільки недавно сформувалась на залишках подібної, то лише посміються. Але буття не схильне до жартів - сторона, яка програла, зникає, мало що залишивши. Перед очима одні тотальні фальсифікації і перепідписані пам’ятники - гидким смішком услід назавжди зниклим. Та ось цього разу можуть зникнути й геть усі.
- Лише тому, що складуться неможливі енергетичні дисбаланси? Що геть все перевернеться з ніг на голову?
- Це довга оповідь – про «чому». Та якщо вже сьогодні почати вирівнювати перетоки, то проблеми зменшаться до рівня прийнятних, і це вже куди не йшло. Нехай і не без труднощів, але покажемо, що здатні розвернутися в сторону просвітлення. Доки розумне буття не махнуло на нас рукою.
Я припускав, що без подолання труднощів ми опустимося нижче в ієрархії розумних істот, але чому б нас мали викреслити з того переліку взагалі? І по якому праву? Та й куди поділися необхідні елементи розумного життя? Якщо немає потрібних складових, то руїна надто велика. Навряд чи її могли спричинити саме ми.
- А що – ті, котрі в Кайласі, вони не здатні вплинути? Чи інші вищі сили?
- Хто його знає. Та їх значно менше, аніж мало бути, а вже негайно потрібні нові деміурги – з новонародженого сучасного. Наразі ми надто запізнюємося у своєму розвиткові, й тому помітно відстаємо від розвитку нашого ж світу. І в якийсь момент доведеться прискорюватися, можливо й стрибати - злетіти над прірвою, а не покотитися в неї, коли постане така необхідність. Але для стрибка потрібен розбіг і відповідні вміння нового люду. А він поки немічно лежить на боку, покладаючись на так званий науково-технічний прогрес. Саме в цьому, схоже, один із найпідступніших пунктів плану Рою – затримати нас нашим ж бо небажанням, лінощами змінюватися на краще. Бо ж воно – ворог хорошому, тобто всьому нинішньому. Та чи воно дійсно хороше?
Мене це більш ніж здивувало.
- І тут ми - четверо? Дракаре, все настільки неспівмірно.
- Мабуть й так, але це шанс, і надія. А надія - вона завжди виглядає химерною.
- І тому мене й виростили?
Ця репліка ніби випадково вилетіла з моїх уст, але я, вочевидь, йшов до неї весь останній час.
Дракар іронічно поглянув на мене.
- Ми в міру сил тебе оберігали – це правда. Особливо в дитинстві, хоча і в юності ти теж фокуси видавав. А ще приховували твій потенціал від недобрих очей. Але цей потенціал – твій, ти з ним прийшов, і саме в наші краї. Між тим, оберігали й доглядали не лише тебе, і не тільки ми. Те, що долучилося до тебе пізніше - тою невідомою потугою, якою ти нині маєш поділитися - теж не випадковість. Тому, твоє розділення – найдоцільний шлях, і сформований він не зараз.
- Та вже нехай. Отже, після обряду я в своїй цілісності досягну вершини? Проте всі стежки з вершин ідуть лише донизу. Невже це вихід?
- Не так, Яре. Тільки звичні стежки котяться донизу, тобі запропонували ту, що й далі вгору. Та й не лише в ній справа, і не тільки в тобі – є значно ширші горизонти для тут і зараз. І оці «тут і зараз» нікуди не зникнуть для тебе.
- Та куди вже далі? - Я не міг поки уявити подібного знесення ще вище, та і з необхідністю піклуватися про більш непримітне, аніж я сам, - Дракаре, а як бути з отим, що наймудріші пропонують жити в ладах з меншим і не ставити собі надто високі цілі?
- Ісуса спостерігав? Все вірно. Тому, саме від меншого план і здійсненний. Йти з меншим до більшого. Це й про вас, і оточення, і про тіла наші.
- Тобто, від нас подвигів не очікується?
- Жодних, але ви розділитесь, і займатиметесь, як я розумію, вкрай важливими речами.
То куди ти з Ісусом домандрував?
- Та поки недалеко, наразі вони з Гором з Єрусалиму вийшли. Цікаво, хто цей Гор й звідки?
- Гарні були часи. А Гор, подібні йому, завжди горішні єства. Таких часто звуть чиїмись аватарами, обличчям більш високих в мірностях осіб, чи ж бо їхнім відображенням тут. А по земній тілесній лінії він з першолюдей, що жили ще до різних Адамів. Тож Гор, по крові, із перших чоловіків, як і Л’аліті, та й вона тут не єдина з першожінок.
- Проте він ззовні нічим не нагадує титанів.
- Переважно їхні діти змаліли, але в Гора основне – вищий дух і відповідний розум.
- І йому вдалося обійтися в Калі без демонічного розширення в собі?
- В кожному присутні світлі й темні частини, і тілесні особливості. В одних більше одного, в інших – другого. Та є ще дещо - чим ти тут за рівнем вищий, світліший, тим тобі дається більше дотичних нижчих, в тому числі й тих, які складають твоє тіло, для виховання й можливого переведення вслід за собою дорогами життя.
- І вищим демонам теж?
- Вищі владики Темносвіту майже безтілесні, вони гублять тіла, відкидаючи внутрішні зв’язки з меншими, доводячи своє «я», нехай і до вузько проявленої, але вищої магічної досконалості. Тож в кожного з них не залишається зрештою нічого «зайвого», тільки максимум характерних здібностей. Але чомусь саме це їх і приводить в найтемніші місця буття. Так, вони здатні покидати свої краї, особливо в часи Калі, коли все навколо вкривається темінню, але за межами власних територій вони стають отим самим злом для інших. Натомість ні Гор, ні Ліліт і її дочки, онуки не втрачали тілесність, тобто зв’язків із Небом і Землею.
- А Дракони?
- Ми охоронці тутешнього буття і судді на кордонах. Стоїмо останнім редутом. Ось я, поруч з іншими, нам подібними, доглядач найнижчих територій, а ще - частини поясу Красенсвіту. Злі істоти бачать нас чудовиськами, а добрі – навпаки, стриманими воїнами і навіть мудрецями. В залежності з якого боку на нас дивитися, а заодно і на основи світу. Та в нас теж є свої крайнощі.
- Тому, дракони в міфах і казках задавали запитання мандрівникам, і по-різному ставилися до них?
- Еге ж, дивилися в майбутнє кожного стрічного, і для порядку трохи розмовляли. Це якщо йшлося про драконів на своїх місцях, бо були й інші.
- А Ісус вас бачив?
- Він побачив, зрештою, усе й усіх, але не завчасно і не запізно – за буття тут не переходив меж, в які себе поставив. Та й відчували його містичні істоти – особливо не наближалися. А ти наче досліджуєш його? Чи не суддею будеш йому? – З усмішкою, подібною на іронічну, зиркнув на мене Дракар.
- Ще нікому не суддя. Та виходить - йду йому вслід, наче доля веде. І, як більшість, не відаю, для чого сюди прийшов.
- Але ж знаєш, що не один при своєму тілі? Я бачу, як промені сходяться в тобі, і не в звичну людську ауру. І походження багатьох з них невідоме. І це не чужі один одному промені. Правда ж, як цікаво?
- Добре, що не чужі. Інакше мене давно б розірвало. Проте інколи в собі відчуваю аж надмір різного. Може й Прометей мене перекроїв не даремно.
- Твої вищі поля він не чіпав, - лише тих, хто складає твоє тіло. Та вже нехай. Невдовзі сприймеш себе виразніше, після розділення.
- А як з Орно, з його тілесністю? Він проявився нині цілком у плоті.
- Він з тілом і не розлучався, хоча воно й особливе, майже однорідне, на останній, вищій межі. Він здатен його тримати, дещо пригасивши демонічний егоїзм до магічних штучок.
- То Орно, виходить, не чистий вищий демон, і може бути не лише руйнівником?
- Навіть і Охоронцем. Ось тільки чого саме? Та люди зрідка називають демонізмом щось добре, - основному прояви зміщення внутрішньої уваги в темну сторону буття, не зауважуючи, що нині вони ледь не всі туди зміщені, і зовсім не темносвітніми силами.
- Та саме вони врятували нас в епоху Калі?
- Безсумнівно. Нехай сьогодні цей факт і перекручують. Роблять з темних демонів, котрих і поруч то немає, одвічних ворогів, нацьковують на них засоби масової інформації, кінематограф, релігії, так зване мистецтво, навіть державні й соціальні інституції. «Сон розуму породжує химери», так? Тож єдине питання, чи встигне людство повернутися обличчям до світла, чи встигне пристосуватися до його нового рівня, коли спадуть штучні хмари?
- Цікава тема.
- І ви до неї невдовзі долучитесь. Але чого ми стоїмо, присядьмо на доріжку!
Я відійшов від ряду вікон - з тою ще панорамою, як внизу, під нами, так і вдалині. Пробував знайти там хоч який не будь рух, та марно. Але якби знайшов, то що тоді? Невже побачив би дракона, що випалює чужинців? З подібними помислами опустився у велике зручне крісло. І зараз, в ньому, як ніде відчувалася вага життя – на тлі його оголеної відсутності за грубим, вочевидь, особливим склом. Та й що тут було не особливе? Передусім, господар цього сторожового посту. І нехай наша розмова з ним не виглядала рівноцінною, та я був вдячний Дракару - мені таки не вистачало відвертих співрозмовників з досвідом в тисячі літ. І нехай ми, в основному, вели бесіди про сучасне, але стоячи на тому, справжньому фундаменті.
- То може, Дракаре, вже пора розганяти штучні хмари? Для початку вагомо вплинути на закулісу? На місцевих провідників зла?
- Думаєш, боротьба - правильний шлях? Я бачив твою пам'ять, що відкрилася Суду. Ти мав справу з багатьма проявами, зіштовхувався і з тінями Рою, що ховалися за стрічними особами, дехто навіть ніс у собі чорне полум’я. Цікаво, так? То як боротися не з зовнішнім, а із внутрішнім? Ці вороги впевнено перейдуть в будь-кого, хто проявить себе найдужчим у борні. І не в маленького, пересічного солдата, а в головних героїв, в переможців. І все почнеться наново, ось тільки з гірших позицій. Тому, точно не боротьба, і через це й ніхто не повинен бути надто великим і зримо й не зримо. Як на мене, - це розумні світоустрійні обмеження.
- Тож відтіснити ворогів без прямої війни з ними вдасться лише зміною станів світів, так?
- У цьому й суть плану Алана. У малопомітному, але невпинному рухові. Бо з кожною миттю космічне оточення навколо нас яснішає. І прийде час, коли ні Рій, ні чорне полум’я не матимуть, де сховатися від чистого світла, й відступлять. Тож рятівне дійство – не піддаватися владам, вирівнювати перетоки, підтягувати помалу вгору люд. І бути при цьому малопомітними, а то полювання на подібних до вас ніколи не зупинялося.
- Хіба не нами конкретно нині цікавляться?
- Думаєш, зло турбується саме тобою чи Орно? Насправді, лише поміченими відхиленнями у виконанні власних стратегій. Та не здивуюся, коли ланцюжок наказів протягнеться аж до місцевих тіней Рою, до вражених чорним полум’ям решток вищих. А над ними ще й егрегори-химери, а ще вище – сутності, що закутують імлою околиці четвертого і п’ятого вимірів земного буття. Тож, коли не перебувати в областях відхилень, то й випадатимеш з їх поля зору.
- Але ж химери усюди?
- Тому, важливо бути прозорим для них.
- Тобто мають діяти й невидимі джерела, витік із яких десь там, подалі від споглядачів, буде спричиняти позитивний вплив?
- Так, про це і йдеться. І про невидимі злу статуси.
- Добре. Але, що вище вимірами робиться? Виходить, Калі-Юга тут закінчилася раніше, аніж у них.
- У нашій тримірності вона минає значно швидше, проте й стається частіше. Але, як у випадку з ідеальними штормами, бувають й подібні Калі, коли наші низи збігаються з низами вищих мірностей, і тоді зовсім кепсько, ось як зараз.
- Який сенс тоді переходити вам у вищі вимірі, якщо й там війни, і максимальні низи?
- Війни далеко не всюди, тільки на околицях. Та й потрапити вище з досвідом усього нижчого земного дається лише за особливих умов, і ця можливість для нас невдовзі закінчиться, та поки нас кличуть такими, якими ми є.
- Отже ви таки йдете, а хто замість вас?
- Ось ти скоро станеш суддею по лінії земних титанів, а замість нас - є вже звіщення - ось-ось по лінії крові один, подібний нам, прийде на наше місце.
- І скільки це очікування триватиме?
- Невідомо, але наші можливості вижидати невеликі. Та ось ти вже є. Будуть й інші.
- І як я можу поєднати своє суддівство з малопомітністю?
- Це і для мене загадка, мабуть, ти житимеш інакше, та й вас буде двоє суддів.
- І коли ж це завершиться - така повна невідворотність? Наче петля тримає в одному крузі подій.
- Ти досі мимоволі жалієш за вчорашнім. Не звертаєш уваги на перспективи завтрашнього, які не лише для тебе. Думаєш тобі важко, і це ти підневільний? А в Ісуса, яким ти так цікавишся, шляхи виглядали до останнього вільними й незалежними, і він лише сам їх обирав? Так?
- Ти маєш згадки про його інші дні? Його дороги дійсно важливі для мене, але я мало ще з ними знайомий.
- Софія тобі дала все, що збереглося в нас, чимало різного. До речі, там розмовляли зрозумілими мовами?
- Цілком. Як виявилося, я сприймаю всі діалекти народної першомови. Вона спрощена і ясна, і близька до української, хоча й без «икань».
- А як тобі нинішня вимова з Індії?
- Гінді шрифтом деванагарі?
- Першомова у місцевій вимові, записана на деванагарі.
Сучасну версію санскриту я чув, і ця мова не збігалася з тим, з чим я зустрівся у згадках, хоча як говорили там люди далі на сході – мені було ще не відомо.
- Ця вимова не така, як у згадках щодо Галії.
- І не дивно, переселенці з Європи принесли колись свою мову і поширили серед тамтешніх нижчих племен, і ті опанували її, як змогли, поєднавши зі своїми мовами. Відтоді пройшло чимало часу, сталася купа катастрофічних подій. І те, що маємо в Індії ніби з древнього, перекручено і так само засмічено, як їхні міста і селища. Це стосується і текстів на санскриті, бо чистоту не зберегти в брудному середовищі. Але що є в нас? Лише мова? Проте без вед? А в Індії – рештки вед, але без мови? У цьому орди і Рій досягли тимчасового успіху. Та сподіваюся, за пару сотень літ і це зміниться на краще, дійсність проясниться. І земляни матимуть змогу повернутися до правдивого існування. А щодо безпосередньо мов – вони завжди змінюються, доки не доходить до спілкування подумки, образами, до перетоків розуму.
- Сотні літ до змін на краще? Дракаре, усіх цікавить ближче майбутнє. Бо як місцевий житель, відчуваю, що Україна може опинитися в центрі нового великого протиборства. І чому найчастіше воно саме в нас? Тому, що під Києвом великий витік енергії? Чи не на нього полюють?
- І це присутнє. Мабуть і ти тут народжений з подібних причин. Та нинішні й минулі проблеми в Україні точно не через тебе. Я ж привів приклад Індії, яка довгий час програвала, але якось тримала пам'ять про минуле. І в Україні є шанси прокинутись, бо про її ведичне минуле ніхто нічого не знає. Навіть дивно, що порушуючи закони вічності, українці досі на плаву.
- То в нас ще не так кепсько? Можливо і наш, київський перетік енергії, протистоїть і Рою, і нашому власному невігластву?
- Безсумнівно. Все живе протистоїть злу в міру своєї живості. А Земля – жива. Чи тобі відомо, що в її тутешньому тілі біля шістдесяти чотирьох подібних вершин витоків, але більшість нині під водою і в мало обжитих місцях. Тож Київ, як і сама Україна, дійсно особливі. Тому й Мукачево - досі традиційний центр вищого нашого Судочинства. Та йде шалений тиск на зміну традицій, для перенесення Суду в геть зіпсовані місця – аж до Ватикану включно, хоча називають і Нью-Йорк, і Брюссель, добре хоч Москва відпала. Але наше з братами бачення майбутнього незмінне – всі запропоновані альтернативи стають все глибшими помийними ямами.
- Я недавно відвідував Москву. І раніше туди не раз заїжджав. Але ніколи вони не мислили настільки однаково, не були налаштовані так масово в одному темному напрямку. Це наче нове формування орди просто на очах.
- Орда, Яромире, - це завжди нав’язування низьких розумінь, її основна ідея ще від Сета, - боготворити свого темного повелителя, котрий й визначає собою вже не «родину», а «родіну», як межі захоплених чи податних до захоплення територій. Та й все менше там нащадків ведичних племен, що колись цивілізували ті землі до Уралу й далі.
- А нам тут, навпаки, чужа ідея самодержця, якщо й шукають когось, то владного Спасителя, ось тільки на стороні, не в собі, і не від зла в собі.
- О так. Україна інша, та вона завжди знаходилася на території світла. Закулісі важко це змінити, хоча й розумовий стан більшості населення в Україні ще під гнітом недавнього минулого. І чуття занизькі, а щоби завчасно побачити зло, яке обирається самим людом, наприклад, на виборах, потрібно включати й вищі чуття. Тож пора місцевим свої серця відкривати. Та більшість цього не прийме, вважаючи себе й так ідеальними, але по факту – не зрілі, тому й легко підвладні різній нечисті.
- О так, і нехай Спаситель виправить сам світ, а не нас, дорогих! А де збирається ота закуліса, Дракаре?
- Темна – у відомих центрах прийняття рішень, над ними, і навколо них. А про світлу мені нічого не відомо. Світло ж не потребує влади, там право вільного вибору і домінанта свободи.
- І як тоді здійснюється вища справедливість?
- Найвища – завжди особистий суд щодо себе, опускання темного до темного, піднесення світлого до світлого – до однорідності внутрішнього і зовнішнього середовища.
- Тоді ми, кожен, точно відповідаємо своєму навколишньому?
- Інакше туди би не потрапили.
- Тож і Ісус, виходить, був відповідним середовищу, в яке потрапив?
- Якщо він – це не прояв дива, то мав бути таким, як й інші для потрапляння сюди. Але ж він ледь не відразу й виділився, й далі ріс і ріс. Це чимало пояснює і дає надію на нашу здатність змінюватись тут і зараз. До речі, як тобі сет-орди в тих спогадах? Хіба не нинішні сефарди?
- Схожі, нехай й трохи темніші. Та я очікував зустріти там більше жебрацтва, крові й агресивності, побачене ж явно суперечить із тим, що я знав раніше. Напевно тому, що дійсний Ісусовий край більш культурний і значно багатший? Та й нащадки чужинців на той час вже у всіх розуміннях і підросли, й змішалися з місцевими.
- Ось бачиш, як воно – твердо знати одне, а зустрітися з іншим. Чужі знання більше заважатимуть тобі, найкраще – спорідненість із природою речей належного тобі розуму, менше обману й самообману. Маю надію, що невдовзі станеш в цьому на сходинку вище.
Дракар чомусь при цьому підморгнув мені.
- А ще брат передавав подяку за Орно, ти вчасно взяв відповідальність за нього. В краю Л’аліті він швидко оновиться. Декілька днів цілком достатньо. Тоді й завершимо справи.
Мене вражала впевненість господаря Сторожової Вежі у подібних світоустройних поглядах, та ще й у справах безпосередньо непідвладних йому. Все те, що я пережив, і досвід моїх попередників, не дарували мені подібних твердих переконань.
- Якби ж ті справи на цьому й завершились. А то надто вже багатого різного я звалив на свої плечі, як би з тим усім не загриміти з Кайласу донизу. Та менше з тим. А як справи у Красогора й Ірини? Вона буде готова?
Запитання застало Дракара зненацька. Він явно вагався з відповіддю.
- Брат допомагає відкривати її приховані здібності, заодно знайомить з особливостями Красенсвіту, а, заодно, і з Темносвітом. Їй подібна наука пригодиться. Чи тебе напружують їхні близькі стосунки?
- Хвилюють, як друга, і як досі відповідального за неї.
- І добре. Я провідаю їх, аби переконатися, що все гаразд. Війна усе ж. Це головне. Бо з безпосереднім втручанням Рою ситуація стала непрогнозованою.
- Дякую, Дракаре. А я зараз теж загляну до знайомих, – натякнув я на близьке завершення розмови.
- Бережи їх, бо ти вже на прицілі. Не виключені випадкові, небажані жертви. Та найбільш пильно сліди за собою, остерігайся власної ейфорії – вона зараз для тебе небезпечніша за все інше…
Попри виразне потепління наших стосунків, ми розсталися швидше по-діловому, та не схоже, що як щирі партнери. Відчуття, що мене настирливо підштовхували до неясних цілей, з усе вищою особистою відповідальністю, нікуди не зникло. І, що найприкріше, я не уявляв ні розмірів плетива тих задумів, ні характеру вирішень, ні остаточних цілей, та й супутні ціни подій навколо цієї мли постійно зростали.
Та я був щиро вдячний за проникливу розмову і за картинку майже товариських стосунків.

5
Далі було б наймудріше побути на самоті. Але до Вероніки мене тягнуло значно виразніше - до її присутності, її енергій, летких поглядів навзаєм, можливо, ще чогось, звичайного і не дуже. Та завітав спершу в Мукачево, і тільки потім в Київ - вже з букетом насичених особливим шармом закарпатських троянд, вийшовши безпосередньо під потрібні двері, де й дав знати про свій прихід звичним потиском кнопки дзвінка.
І все склалося. Вероніка із вдячністю прийняла квіти, як і мою раптову появу. Якийсь час вбирала кольорові пахощі цвітінь, а з ними й такі, гостро відчутні, доторки тамтешнього палкого сонця.
- Вони неймовірні.
- Згоден.
- Проходь. Знайомся з моїми гостями.
Вероніка представила мене двом своїм подругам, з відкритими дружніми поглядами, що хоча й спалахнули зацікавленням, але без звичного жіночого кокетства. Ні вина, ні іншого алкоголю на столі я не зауважив, зате вистачало солодощів і пашіло духмяним ароматом чаю. Мене представили, як знавця мистецтва зі Львова, що напевно було недалеко від істини. І ми трохи поговорили про Львів, невдовзі перейшовши на інші теми, що врятувало мене від побутової описовості, до якої я не надто охочий. Зате виявився уважним спостерігачем багатоканальних перемовин, що вимальовували образи присутніх прекрасних дам значно чіткіше, аніж їхні притілесні аури. На них чомусь не проглядалася аж така вже шалена жага життя, та ще й зі значною перевагою радісних відчуттів. Але ці жіночки з неясної поки мені причини дійсно вели себе значно щиріше і яскравіше, аніж про те свідчили їхні аури, схоже, випромінюючи особливу форму не зовсім тілесної енергії. І попри усю їхню емоційну наснагу, подруги Вероніки дивилися на життя особливо тверезо. Утім, я не стримався від звичної чоловічої пропозиції. Та моє запитання щодо гарного вина для всієї компанії зустріло лише енергійний перегляд дам поміж собою. Вочевидь, вони обирали кому саме відповідати мені. І, зрештою, це зробила на правах хазяйки сама Вероніка.
- Дякуємо за пропозицію, але хочу прояснити ситуацію. У кожної з нас власний термін тверезого життя, і ми ставимося до нього з особливою шаною, – вона розвела долоні, – в цьому сенсі ми нині цілком незалежні. Проте й твердо переконані, що наше нинішнє життя в усвідомленні - значно різноманітніше й змістовніше, аніж пережиті негаразди, суцільні втрати, й супутні їм докори сумління. Ми раді, що позбулися тих пристрастей, хоча й відстань для повернення до них – всього лише один келешок.
Я подумки прикусив собі язика. Моє настирливе бажання останніх днів пригостити Вероніку алкоголем зараз, напевно, проступило дещо дикуватою формою маскулінності. Та я вмів себе пробачати, особливо коли щось робив цілком навмисно.
- Тоді тільки добрий шоколад! – І я дістав декілька плиточок завчасно придбаних разом із квітами, - мені приємно розділити з вами нічим не потьмарену радість життя. Вона справді лине від кожної з вас…
І далі я ще уважніше занурився в розмову про різнобарвні, нехай і невеличкі, особисті приємності, до яких вони тепер відчували живий потяг. Наявність мужчини в плетиві подібних тонкощів виглядало дещо провокативно, але жінки явно насолоджувалися широтою досяжного їм нині обсягу. В якусь мить мені навіть здалося, що вони зумисно перебільшують висоти нинішніх відчуттів, аби підступні хвилі все ще присутнього в цьому світі алкоголю не мали жодних шансів долинути туди, і назавжди залишалися десь у глибині пережитого ними колишнього.
Я чимало почув і про спільноту, яка допомогла їм вирватися з обіймів залежності, і про те, скільки у жіночому світі тих залежностей. Довідався, що в одних - міцний природний захист, а в інших – навпаки. І що, взагалі, в цих питаннях завжди присутнє і ще щось - більш містичне. З чим я беззаперечно погоджувався.
Давно я так щиро не спілкувався. Зазвичай, за столом гості й господарі показували, які вони проникливі й красномовні, грайливо-тямущі й загадково-містичні, чи просто грандіозні – ось тільки ніяк не щирі. А тут – жодних складностей, наче після спільного повернення з того ще світу, аби жити саме цією миттю, жити без залежності – ясно і радісно, не відкладаючи на потім, жити.
А години за три ми залишилися удвох з хазяйкою. І попри нещодавнє активне спілкування, нам було про що говорити і про що мовчати. Утім, Вероніка прагнула більшого і виразно казкового.
- А тепер розкажи мені щось особливе.
Її пропозиція була цілком в руслі наших взаємин, і, певно, я мав продовжити її особливими словами, і відповідними діями, але чомусь спало на думку повернутися до мандрівки Ісуса – удвох з нею. Бо все інше можливе й потім, а це явно виняткове продовження до її пошуків дива. Я трохи ризикував, але згадки драконів усе ж були не безпосередніми й активними, як у Велунда, а просто споглядальними.
І Вероніку зацікавила моя пропозиція, хоча в ній існували тонкі моменти фізичного контакту на самоті, утім, не такого вже й раптового для нас.
Зрештою, ми присіли на її спальне ліжко. Я відпустив жіночу долоню, що знову відчутно нагрілася, і приклав свої руки до її скронь. Вероніка довірливо закрила очі. В стані, напівсну їй буде найкраще сприймати те, що бачитиму і я.
Далі дістав футляр з кільцем послання і опаловим діамантом, недавно отриманими від Софії, витяг з нього коштовний камінь. Нехай якусь частину згадок я вже переглянув, та продовжити далі ми могли і вдвох.
Я налаштувався, затис камінь у долоні, і за мить видіння заповнили мене, а заодно й Вероніку.





















Розділ четвертий
Гор Темного лісу

1
«Тиха в’язь награвань змовкла, юний Ісус опустив свою простеньку тростинку-сопілку і довірливо поглянув на сивого навчителя поруч. Той розправив сиві брови і прорік.
- Гарно! Але ж так сумно. Я в юності награвав значно веселіше аж доки музика остаточно не перейшла всередину мене.
- І в мені теж вона всередині. А сумна, бо стільки смутку навколо. Я трохи втомився від нього.
Гор припав зором до обличчя хлопця.
- А втомився, бо намагаєшся глядіти чимдалі, усім цікавишся? Отже й несеш у собі купу співпереживань. Та чи вони мають бути сумними? Бо якщо придивитися, то не обов’язково.
- Але всі, до кого торкаюся, бідкаються, і найперше, на тіло. Чи це не сумно, вчителю?
- Та невже геть усі?
- Ті, що жаліються. І хіба це не однакова причина?
Гор блиснув посмішкою.
- А чому спершу на тіло, і що тоді є тіло, раз так мучить всіх? І хто вони - ті, що скаржаться?
- Всі з плоті, а коли вона в’яне, стає немічною, тоді всяк і жаліється Хіба не однаково, куди не глянь, страждаємо?
- Про причини страждань потім, спершу про усіх нас і не нас, і про тіло. Бо наймудріші запевняють, що ми лише прислані до своїх земних тіл, діємо крізь них, хоча й від початку беремо участь в їхньому зростанні, але ж не самостійно їх будуємо. І кожен є лише поводирем, котрий керує численним народом при своїй будові.
- Але ж це справжня будова! Відчутна. Часто болить. І ми в ній все життя.
- А зараз з’ясуємо – в ній чи не зовсім там. Раптом її сприймаємо одними чуттями такою, як ти кажеш, а іншими – по-другому. – Гор ни хвильку замовк, відтак продовжив. - Та скажи мені, ось ви з Йосифом зводили хати – то хіба будови самостійно зростали разом зі своїми господарями? Певно, усе ж, і вашими стараннями просувалося діло. Утім, і майбутні власники казали, що вони хочуть, яким має бути їхнє житло. І ви для них його відповідно й зводили. Так і з нашими тілами, тільки будуються і доглядаються вони не лише нами, але і відповідними вміннями меншого, притілесного народу. Зібрані під потреби кожного з нас, організовані в спільному виконанні наміри цього народу і проявляють плоть. Але сам цей народ, як і ви з батьком, чи господарі тіла, не є тою будовою. Це, я думаю, радісна новина. Бо коли будинок псується, його можна або виправити, або звести інший, і ніхто не постраждає. А якщо все саме так, то хто тоді, як ти вважаєш, скаржиться, і на що саме?
- Ого! – Ісус якийсь час помовчав, але невдовзі продовжив, - тоді скаржаться лише ті, хто не бачить дійсності? Бо завжди є можливість виправити тіло? Але ж чому ж не пам’ятаємо, не знаємо цього від народження, що і як насправді? І чому у нас болить, і ми страждаємо від того болю?
- Бо біль, як крик про допомогу, ось так, болем, крик тіла для нас і виглядає. І можна попередити той крик, виправити завчасно, або ж по необхідності. І на інші запитання відповідь така ж, як і на те, хто скаржиться – все залежить про кого саме йдеться. Бо хто ми? Це може виглядати навіть для тебе дивним, та оповім, нехай і без глибших подробиць – ми подихи Духу. І разом із розбудовою тіл з подібних особистих вищих подихів сюди зростають їх власники чи то господарі-правителі - ми. Тож спершу досить примарні немовлята з часом набувають суто свої неперсічні обличчя.
- То і я примарний?
- Кожен по народженні у подібному стані. І ти ще ростеш, і важливо, на чому зупинишся. А ще бачу, у тебе швидше, аніж в інших, проявилася доладність - ти он як з усім ззовні відлунюєш.
- А можна про примарність взнати? Про подих, який з Духу? Чому одне відділяється від іншого? Менше від більшого?
- Не відділяється, а простягається. Щоби й далі додавати, а не віднімати. Піднімати й приєднувати, - Гор усміхнувся, - отой, кого відчуваємо в тілі, немов себе тутешнього, він спершу лише подих від вищого твого буття, відображення, що стає все виразнішим за зростання тіла, хоча ми й не тілесна будова, а тільки господарі при ній.
- Складно. То я чи не я з вами зараз? – Хитро примружився Ісус.
Вчитель видихнув повітря, наче збираючись з думками.
- І ти, і не весь ти. І не варто відділятись від джерела нашого особистого Духу. А ще ж тут, в нас є і душа, і хіба в меншого народу немає і душ, і духу?
Ісус замислився.
- Мені близькі ваші слова, та я все ще наче в тумані. Про яке саме моє джерело ви говорите? І як це здійснюється?
- От уяви перед собою глибокий сутінний колодязь у невідомість, яку маєш охопити, та спершу через свою будову пройти, розширити, оживитися, аби пройти вглиб, долучити до себе той світ за криничними стінами і дном. Пройти – не входячи в нього усім собою. І ось ти задля цього дивишся вниз, де на придонних водах з’являється перше тремке твоє тамтешнє відображення. А навколо стіни криниці - як стіни будинку, що зводяться - вже пробують відлунювати твоєму духові - крізь його подихи, наміри. Вологе повітря внизу, разом зі стінами глухо бринить, світла обмаль, образ на воді ще хиткий і непевний. А ти маєш опанувати стіни й води, зробити їх прозорими, керованими, пройти потойбіч них своїм світлом, образом, увагою. Це важливо для тебе вищого - відкрити земний світ, долучити його до свого небесного через того нижчого, що становиться в цій криниці, в тій будові, як господар. Становиться у взаємодії небесного й земного, набуваючи образ подібності до Батька і Матері. Твоя вища повнота намагається це тут здійснити, і в результаті народжується живе, цілком свідоме поєднання земного і твого вищого. Саме воно стає мостом в тутешні світи. Початкова химерність подиху твого Духу, та ще й під дійством твоєї душі, набуває все точніших особистісних рис, бо є частинкою вищого життя, вищих можливостей, творчим доброчинством. Відтак у процесі здійснення земного покликання, яке відкривається душею, проявляється свідомо чітке твоє лице. Що було раніше примарним видихом, стає відображеним образом особистого земного буття – гідним свого Духу, свого вищого «я», чи ж, інколи, не гідним, як це, на жаль, стається в багатьох.
- Жива земна криниця тіла – це про оживлення собою цього світу? А менше лице - відображення в ньому - потім додається до більшого, не загубивши свого малого «я»?
- Від живої нашої присутності оживає все навкруги. Так, все додається, якщо воно гідне - не загубивши себе меншого. Прийняте Угорі наше земне обличчя й далі виражатиме тутешню особливість нашого «я» і в той же час, користуватиметься перевагами спільності, і складатиме вище ціле. Принаймні так запевняє наша древня мудрість.
- Раві, а коли ця примара, цей подих, в тій криниці зіпсується, не визріє, не набуде подібності, а так і житиме пітьмою, не тягнутиметься до свого вищого джерела, і в результаті вийде недобрий, не подібний образ, не гідне обличчя, що тоді стається?
- Нагадаю, я під криницею маю на увазі наше земне тіло, а під подихом духу - індивідуальність того наповнення, яке це тіло оживляє. Малий відросток нашого вищого духу з допомогою своєї тутешньої душі здатен відчути і здійснити своє покликання. І коли призначене не здійснилося, і вищий Дух відійде від країв колодця - його подих, світло, енергія тоді відступлять від криниці тіла, не прийнявши до себе невдале обличчя. Бо не гідний там, Угорі не поєднається з гідним. Тоді зовсім негідне стане слабшати і згасати там, де його місце – в середовищі собі подібних. Бо світле до світлого, живе до живого, але прах до праху, і темне до темного.
- І що, слабшатиме поки зовсім не згасне?
- По різному стається. Та вище простягатиме руку до нижчого завжди, і є шляхи для порятунку. Незрілі єства зазвичай проходять Чистилище, аби повторити спробу, якщо вони не наскрізь зіпсувалися і заслуговують нову душу, то все ще попереду.
- Тож надія є завжди?
- Якщо сам від вищого не відмовишся, то й вище не відмовить тобі. На жаль, нині мало яке єство з земних криниць свідомо тягнеться до свого джерела, а крізь нього й вище. І зовсім обмаль тих, які своє тілесне вдячно пов’язують з малим народом, що будує й підтримує стіни, складові тіла. А про те, щоби відчути світло того народу, взагалі не йдеться – мало хто собою нині так з’єднує нижче з вищим. А нам це дано ледь не кожному. – Гор поклав долоню на плече Ісуса, - То як, побачив картину?
- Так. Трохи виразніше. Але тоді, певно, й Сонце в небі - це погляд углиб нашої криниці?
- Чом би й ні! То тепер як гадаєш - Сонце той сум приносить? І чи лише його знаходить навколо?
- Ні, не відчуваю від його світла такого. Угорі безміри радості й Сонце лине сюди, до печалі й сліпоти, поділитися своїм, розвіяти тьму!
- От-от. Тож і тобі краще грати радісне чи печальне?
- Я ж люблю радісне, хоча мене торкає й печаль. Але я осягнув, що небесне радісне – і це завжди моє. Не розумію лише, як з гідного джерела, з осяйного Духу, виходить подих, який потім стає негідним.
- Добре запитання. І я тобі скажу, що буває по-різному, але досить часто і саме вище джерело винне. Інколи хтось вищий швидко набуває там, у себе, погорди й проявляє поспішність, силу, та найчастіше, могуть свого світла! І це сяяння до пори до часу приховує внутрішню тінь від прихованих недоліків, аж поки не дійде до складнішої справи із відображеннями в дзеркалах далеких чи нижніх світів. І тоді подих того джерела перенесе в них свою дійсність, і ту погорду, й інше, приховане, що в сутінках криниць тіла й здатне зрости негідним чином.
- Викриваючи приховані недоліки в джерелах?
- Так. Тому, варто остерігатися тих, що хизуються своїм сяйвом, насправді засліплюючи не так інших, як себе. Хай наші промені будуть теплими, приязними і достатніми. Ти яким знаєш своє світло?
- Я від гідного! І радісного!
Ісус приклав до губ свою тростинку й почав бадьору, нехай, і нескладну мелодію.
Але грав недовго.
- Ви ото, не шуміть! – Суворого вигляду чоловік із провідників, з якоюсь горловою вимовою, втупився на сопілку в руках Ісуса, - дикі ці місця, повно розбійників. Маєте вести себе тихо.
- Так, дійсно. Але наразі навкруги спокійно, і вороння не чути, не видно на верхівках. Отже поруч ні хижаків, ні мисливців, - заспокійливо відповів Гор.
Чолов’яга невдоволено роззирнувся.
І дійсно, зрілий, високий хвойно-буковий ліс цілком приязно оточував групку мандрівників, що знайшла собі тимчасовий прихисток в його володіннях.
Провідник махнув рукою і відійшов.
- Ні, нам не випадає сумувати, синку. Ще й в таких гарних місцях. Відчуваю їхній подих, призначення зеленіти і повнитися життям, точним відлунням до свого вищого. Бував тут декілька разів. Та провідники не зайві, їм відомо, що і як в день сьогоднішній. Небезпека існує, але тільки від зайд, що грабують подорожуючих до річного шляху чи звідти. А далі вже спокійніше. Нижче чимало поселень цілком достойних галльських родів, що кличуть себе жителями долин, вельтами по-їхньому, і говорять, нехай і власною говіркою, та цілком зрозуміло. Але, певно, мови найперші розділяють нас після відстаней.
- Просто сумно, що земне в земному, небесне в небесному, і мла між ними. Все розділене. Розділення і в мені. То як тепер ставитися до себе? Раптом через це й мені не вдасться зробити, що маю? - Невпевнено, наче роздумуючи іще над чимсь, поділився тривогами хлопчина.
- Он як? Хіба аж так все розділене? А ще я помітив - тобі вдається єднати. Та й навчишся іще, як точніше лунати з небесним і вищим чином турбуватися земним. Це ж близьке для тебе?
- Так. А ще – ми усі різні, в своїх земних криницях, й різні вищі джерела нас породжують, а вони ще можуть мати й свої недоліки.
- А ще до земних криниць мають доступ не лише світлі, але й темні – земне буття велике й складне. Криниці по різному живі. Але все проявлене – живе. І живе – це не мертве!
- І вогонь живий?
- І вода, і твердь, й інше, але в своїй повноті, яка вища за тутешній світ.
Ісус не відповів, замовк, зачепившись поглядом за танок невеликого полум’я під своїми ногами. Вогонь горів рівно, неспішно поглинаючи сухе галуззя.
Ранковий туман відступав. І група мандрівників готувалася рушати далі, та провідники чогось очікували.
- Раві, ви пройшли стільки доріг, на вас нападали? – Зненацька змінив тему Ісус.
- О, в юності бажання вели мене навпростець до небезпек. Та це тривало не надто довго.
- Я бачив ваші шрами.
- Вони пам’ятки для мене.
- А якщо на мене нападуть, що робити?
- Там, куди йдемо, навчають і умінь захисту. Але найкращий ти вже знаєш – бути непомітним, прозорим. Пам’ятаєш, ми говорили про підняття вгору й про вогонь, який випалює темне. Це те саме, якщо ти дійсно достойний і внутрішньо високий, то не лише світлий у собі, але й прозорий, в тому числі і для інших. Ця прозорість захищає від лихого найкраще.
- Прозора, внутрішньо світла - добрий стан моєї юної примарності?
- Тоді це вже не примара, а захищена звище повнота.
- Але якщо зі мною таки трапиться біда, то я недостатньо світлий і прозорий?
Погляд хлопця вперся в очі Раві.
- Не завжди, інколи стається й раніше призначене. Навіть найвищі істоти, коли їм призначено, можуть померти від найпростіших речей. Хоча вони, зазвичай, знають про таке наперед.
- Всі боги і напівбоги відали свою долю наперед?
- Майже всі. Та нехай вони й знають дуже й дуже багато, але не все. А ще знання, особливо наперед про себе, заважає жити, тому ми з тобою, бачиш, поки не відаємо більше, аніж назбирали самостійно. І в свою криницю зараз усього не помістиш, проте інколи стається, що й світи стають тісними.
- Та все ж напівбогам легше, вони стільки вміють, вони могутні, не приречені потанути безслідно. Цікаво, хто їхні джерела, бо їхні криниці значно ширші.
- Могутність їхня не надто далека від наших можливостей. А знання, - подумай сам, навіщо воно їм тут аж таке величне? Чи зможуть із ним навчитися іще чомусь? І для чого використають? Тут же стільки обмежень. Уяви себе велетнем у вузькій кам’яній печері. Коли багато дається, то й маємо зробити значно більше, аніж інші, й мати для цього простір. То чи напівбоги тут не стають в’язнями, або невільниками обставин?
- Дійсно. Хіба що для важкої роботи їм та сила? Та хіба найвищі тяжко працюють?
- Колись працювали, нехай і інакше, аніж ми, та втілити велике значно важче, аніж мале. Тому, краще йти від малого до великого. А ще сила й здатності не врятували, не сховали сурів, місцевих вищих світлих, від Калі. Схоже жодного і не залишилося. Одні тільки демонічні чи своєрідні істоти, а світлі пішли. Ти ж, певно, бачив своєрідних істот і ніколи не стрічав осяйних вищих?
- Вищих – ні. Бачив з головами, як у псів, супроводжували збирача податків із Цареграду, а ще люд розповідає про велетнів і чудовиськ у хащах, в горах, і десь за морями.
- І такі є, інші теж. Кого тільки не зустрінеш на дорогах.
- Вони живуть і серед нас, чи тільки поодаль?
- І так, і так. В часи Калі, коли земні світи туляться між собою, можна потрапити в різні чудернацькі землі, та й звідти приходять різні.
- І орди напівдикунів звідти?
- Так, але вони ще за Сета прийшли з пітьми і відтоді помітно олюднилися. Але спершу явилися, як різні роди, їх поєднали в орди вже тут. Здається, лише звуки переставлені: ро на ор, що часто стається в назвах, але це як вільного зробити рабом, міняючи його статус на протилежний.
- І справді. То невже добре, що з ними далі сталося?
- Вивести люд з пітьми – так, а використати його на зле – ні. Та у велику ніч Калі Земля готується до далекого завтрашнього врожаю, й ми не знаємо наперед, як все складеться далі, що принесуть із собою невідомі нові зернята, як проходитиме їх зростання, дозрівання. І чи можемо не допускати до світла тих, що тягнуться до нього з пітьми? Бо вони такі й сякі! Бо й до них важко було, а з ними й поготів! Але Земля приймає всіх! Немов говорить, що милосердя важливіше миттєвої справедливості, бо воно приводить до справедливості більш тривалої. Нехай і не відразу.
- Стільки всього, Горе. Голова кругом йде. Певно, зможу побачити, дізнатися тільки пройшовши ваші дороги, чи якось інакше, швидше?
- Можна й інакше, тебе навчатимуть різним премудростям, і навіть покажуть, як мандрувати не рухаючись з місця. Але одним спогляданням досягнеш небагато. А воно, синку, завжди як: взнав – зроби. Інакше знання, як недобрі страви, не зрідняться з тобою.
- І мені подобається не тільки дивитися. Дороги манять пройти ними, все невідоме кличе до себе. А вас, Раві, світ ще вабить?
- О, він теж вже всередині мене, та й здоров’я не молодецьке. Але нинішня подорож в радість – і тому, що в мене добрий супутник. А ще я впевнений, твої дороги не для простої цікавості.
- А для чого?
- Дізнаєшся. Та збиратимеш, відкриватимеш на них і себе, а, може, й інших.
- Як це?
- Колись матимеш ясність щодо всього. Про щось я розповім, більше отримаєш в місцинах, в які йдемо, але основне відкриватимеш дорогами сам. І це тобі сподобається найбільше. Ось невдовзі плистимемо рікою, що зветься Данай - швидкою водою. Зустрічав дівчину Дану, чи хлопця Дана, Данила? А про данайців чув? То це ось в честь швидких, цілющих вод галльських рік. Бо є ще й Данастер, й Данапро. Але ти, схоже, зараз далеко від мене? Крутишся, кудись вдивляєшся - що там бачиш?
- Ви про дуже цікаве говорите, але мене дещо турбує, ніяк не полишає. Тому й спитав про небезпеки. Ніби зло зовсім поблизу. Від провідників постійно линуть темні, грубі бажання, і погляди, як списи.
- Он як. В мене теж майнуло, та й забулося за нашою розмовою, але зараз гляну уважніше..
Гор чогось окинув очима ліс, далі невеличку групу мандрівників, відтак закликав одного з провідників – двоє їх поралися біля коней, завершуючи підготовку. Був ще один, головний, та він на світанку подався оглянути дорогу й досі не повернувся.
- Гей, підійди-но до нас! Маю сказати тобі дещо.
І Гор, охопивши рукою плече кремезного бороданя, що невдоволено підійшов до них, прошепотів йому щось на вухо. За мить у чолов’яги опустилися руки й дивно посоловіли очі.
Раві тоді вирушив і до його напарника, де вчинив те саме.

2
- Кажи, що надумали?! – Гор гостро поглянув в очі бороданю, якого аж скривило.
- Та чекаємо.
- І кого?
- Ватажка.
- А що він задумав?
Бороданя засіпало. Та він не міг змовчати.
- Приведе ще хлопів, пограбуємо вас і відведемо на ринок невільників до моря.
- Он як. Недобре ви замислили. Зло поселилося у ваших головах. Та зробимо ми інакше.
Гор оглядівся на принишклий поруч табір із півтора десятка жінок і чоловіків. Тоді підняв руку й подав знак.
- Виступаємо! Гасіть багаття. І щоби не тліло!
Наказ Гора пролунав переконливо. Люд, що очікував на подібний сигнал, підхопився й взявся за справу без зайвих розмов.
- А ти веди, як і домовились. Відтепер я тобі ватажок.
Бородань покірно труснув головою.
- Тоді в путь.
І невдовзі ми вирушили. В основному пішки. Лише Гор і декілька старших осіб користувалися їздовими віслюками, провідники ж понуро вели коней за вуздечка – один попереду, а інший позаду вервиці стривоженого люду.
- Коли ж ти, синку, відчув їхній задум?
Ісус йшов поруч із Гором, тримаючись біля сумирної їздової тварини.
- Бородань сказав аби ми притихли, а я, мимохідь, зазирнув йому в очі і побачив засторогу, та спершу не осягнув її, бо заслухався вас.
- Ти молодець. Та воно й не варто ні з чим поспішати - краще спершу зважити, а діяти опісля. Головне, не забути, не захопитися іншим, от як це сталося в мене. Я теж бо щось відчув, бо до диму від вогнів питань не виникло, а твоя гра потривожила. Так завжди зі злом, якого дратують добрі прояви. В мені це майнуло, але заговорився.
- І як далі? Тепер маємо їх покарати? В нас в містечку карали люд за дрібніші вчинки, а цих би точно розіп’яли.
- За одні лише наміри?
Ісус задумливо провів рукою по шиї віслюка.
- Якби вони зізналися, то так. Але під тортурами усі зізнаються, навіть невинні.
- І як ти ставишся до подібного?
- Не радісно, жорстокість чужа мені. Краще, як ви, вчителю: раз - і злий зізнається, два – і стає лагіднішим. Але ж прощаючи подібні задуми нині, хіба не підштовхнемо їх до схожих вчинків завтра?
- А ми вже їм пробачили? Досі йдеться про обране для них покарання. І ми вже забрали в них волю чинити зле. Може додамо іще щось. Утім, хіба ми їм істинні судді? Та перед нами вибір: мати жорсткі помисли щодо них, бо вони їх мали, чи спробувати їм допомогти, не забуваючи вагу проступків.
Ісус, немов на щось зважаючи, похитав головою.
- А що ви їм нашепотіли? Це швидко подіяло.
- А ти що говориш моєму віслюкові, він і ступати ніби став м’якше? Ось і я говорив схоже цим двом. Ясно, не стільки у тілесні вуха, як трохи глибше.
У хлопця на обличчі проступило подивування.
- Я ділився з віслюком радістю дороги й вислухував, як він скаржиться. І ви почули?
- Так, до мене долітали твої звертання. Не скажу, що їх зрозумів, але відчув. Я хоча вже й старий, та ще не осел, - Гор задоволено розсміявся своєму жарту, - а на що ж оце він скаржиться?
- Та мляво якось на несправедливість, що він інший, і не мав стати ослом. А який - вже й не пригадує. Я чув про відродження після смерті, що можна стати й твариною, і навіть деревом. Напевно і з ним це сталось.
- А можна і розбійником. Хоча вони теж були дітьми, лише зі злою долею. А що я сказав їм? До таких простаків і слова найпростіші, але дієві. У них усередині грубий мур, що не пропускає світла, то я спершу зробив шпарини для променів. А далі відвернув їхній погляд, особисту увагу з темного боку на світлу сторону. Від цього вони не стали добрими, але втратили колишню темну повноту. І тепер перебувають у стані вагання, і дійсно сприймають мене за головного. Ти навчишся подібному, коли осягнеш, що таке звучання голосу, і які він має здатності. Проте, справа не тільки в ньому. Бо слова пов’язані з чималою кількістю інших дій, котрі здатні проявлятися вслід їм.
- Я здогадуюсь про що ви кажете, і це така сила! Можна досягнути чого завгодно, так?
- Можна, але ж і вибрати потрібно, куди скеруватися, якої дороги триматися, де і в чому себе ствердити.
Вони вийшли з пралісу. І погода покращилася. Важкі хмари зависли зліва, над гірськими хребтами, а тут помітно проясніло.
Гор протягнув перст у напрямку затягнутих у свинець височин.
- Звідтіля якраз і витікають дві головні для галів ріки - одна полине на північ, а інша, на південь, наша дорога нею.
- Я люблю ріки. Про таку мандрівку міг лише мріяти.
- Не менш приваблива й водойма, куди впадає наш Данай, як цікавий і весь тамтешній край.
- Чудесно.
Хлопець хоча й уважно ставився до слів старого, та досі ще був заклопотаний, певно, нещодавнім інцидентом. По деякій паузі він і справді повернувся до нього.
- Раві, то ви тепер вірите цим провідникам? А раптом вони хитрують?
- А я хіба дарма про осла запитував, він лукавить?
- Це ж просто осел, він ж не вміє.
- Та не кажи, з місця ж не зрушить без морквини. А ще хоче, аби його доглядали, раз вже він під нашим наглядом. Та для пильних очей увесь, як на долоні, так само і ці горе-розбійники. Мені з ними навіть простіше. Може я не достатньо уважний до свого віслюка, як міг би, та щось заважає його чути.
- А мені жаль, що він потерпає. Чи справедливо?
- То невже ми його зробили подібною твариною? Але ось що я тобі, хлопче, скажу. Передай цій особі, аби брала приклад з тебе. Я ж бачу, як ти йдеш і мелодії в собі награєш! То й він хай повторює про себе свої, тваринні!
- Ви жартуєте? Хіба віслюки здатні до такого?
- Говорю, як є, бо всі в нижчій природі знаходяться в благості, окрім людей і тих, кого ми приручили, і керуємо ними. А благість – це і є внутрішня музика. То ж передай йому це, і дивися на нього далі цілком відповідно!
Он як! Я спробую, – Ісус виглядав достатньо здивованим, - а на розбійників як потрібно дивитись?
- По-людськи! Але пам’ятаючи, що як бачать твої очі, таким ти і є. Які наші погляди, такі й ми.
- Тобто все навзаєм? Якими бачимо інших, такими ми і є?
- Еге ж, - Гор замислився, - якими бачимо інших, такі й ми. Влучно ухопив. Я ці слова вимовляв десятки років, і не склав їх, як оце ти. Нехай суть і одна – бачити глибше, аніж поверхнево, хоча би на власну глибину.
- Тому ми й не такі, як розбійники? Чи розбійники зовсім не розбійники?
- Ми не розбійники, бо бачимо в них більше, аніж просто різунів і насильників, і осла не тільки ослом. На жаль нині це не легко дається навіть вмілим.
- І Марія, і Йосиф тому не все помічали?
- І не лише вони, синку. Та не варто дорікати, що хтось не бачить глибини, у кожного своє місце, свій зріст, свої очі, своє призначення - тож не всім шукати приховане - вони можуть й на поверхні робити добрі справи. От хтось ближній скаже тобі лагідне слово, чи просто щиро погладить по голові - і серце заспокоїться, й біль стихне. Це вже добро. Та коли біда міститься глибше, приходить лікар, що бачить приховане й виправляє, нехай інколи й приносячи при цьому біль.
- Мені здається, що я здатен сприйняти, побачити більше просто зараз. Але ви ж кажете, що маю стримуватися.
В словах Ісуса звучала виразна прикрість.
- Ти ще навчишся відати і бачити глибше. Та якщо ти робитимеш значно більше, ніж просто людина, то ким тоді будеш? Чи даси раду такому собі? Чим більшу вагу на себе братимеш, тим більше потрібно й розуму, аби не зашкодити ні собі, ні іншим. А щоби свій розум відкрити, необхідно і зростати, і вчитися. Ми ж про це говорили.
- Тож маю бути тільки людиною, бо інакше що?
- Скоро дізнаєшся. Тоді й обиратимеш не сліпо. Не спокусившись на чуже.
- Мені хтось допоможе?
- І це буде найвища можлива допомога.
Вони якийсь час йшли мовчки. Гор задумливо споглядав навколишні красоти, а Ісус викроковував поруч, час від часу всміхаючись чи то чомусь у собі, чи то оточенню.
- Гарно, я думав вдома природа найкраща, а тут нові й нові дива.
- Але ж ти подорожував з Марією і Йосифом?
- Так, ще немовлям. А потім вже з іншим Йосифом, родичем. Мамин дядько декілька раз брав із собою в подорож до Великої Бретані. Ми перетинали Галльське море чималим кораблем. Йшли в туманах до берегів з молочними скелями, до містечка під ними. Дядько займав посаду при владі, і наглядав, як йдуть справи, давав указівки. Ми забирали товари, в основному олово, й поверталися. Там не було тої краси, яка тут, але самі мандри тішили.
- То в тебе впливова рідня! – Гор лагідно поплескав свого віслюка, - і я теж вічний мандрівник по життю. Навіть коли спиняюся, мандрую подумки. Тоді інколи потрапляю в місцини, куди для ніг і доріг немає.
- То мандри подумки найкращі?
- Ні, не найкращі, але теж важливі. Маємо тримати, як на терезах, рівновагу між тим, що робимо разом з тілом, і що без нього. Тож, загалом, тіло мудрого не обтяжує, як не обтяжують і діти батьків.
- То я маю і себе доглядати, й тіло? Окремо?
- Ми ж говорили раніше про це. Має існувати пов’язаність, аби не вийшло - душі й духу одне, а тілу – інше.
Гор усміхнувся.
- І нехай тіло й наше «я» не одне і те ж, але діємо тут крізь тіло і разом із ним. І в ньому стільки малого і великого, що потрібно відчувати, з чим і як підтримувати ясні зв’язки, ладити з тими, що його створюють. Не можна полишати тіло без догляду, без теплоти до кожної дрібки. Бо ж воно ще й бере з нас приклад, і здатне підтримувати або суперечити нам. Його не обманеш.
- Це ж глибше, аніж просто турбуватися стінками, станом своєї криниці, свого тілесного дому. Але хто ті, що з нами створюють їх?
- Так, глибше. І пам’ятай: справжнє завжди малопомітне, а чітко видиме – ілюзорне. Що за стінами земних криниць і будов завжди є ті, хто їх проявляє й підтримує. Здивуєшся, але для них це висока духовна праця, яку вони чітко самі не спостерігають. Як і ми своїми очима не бачимо особисті духовні досягнення. Тому такі важливі наші взаємозв’язки й підтримка один одного – від меншого до більшого. Охопив?
- Може колись я це й зрозумію. Та поки туманно. Як і те, чим саме відрізняється той, хто дивиться в криницю мого земного тіла, від отого, що відчуває себе мною всередині нього? Невже тільки розміром? Будь-ласка, Раві. Це важливо. Я ж точно не почуваю себе ні примарою, ні химерою.
Гор похитав головою, потім лагідно посміхнувся.
- Бачиш, той, вищий, хто дивиться в цей тілесний світ, він тут пасивно присутній, а той, що породжений тим поглядом і подихом, наче й активний, та він лише відлуння - відповіді вищому Духу у всіх його намірах. Той, що в тілі, оживає стараннями свого вищого джерела. Але не часто стається, що вони завжди вкрай подібні – як море і крапелька його вод. А ось ти мені бачишся наче без втрати такої подібності, хоча твоя криниця і не достатньо ще визріла.
- А де ж тоді тут найвищий Бог, хіба він не дивиться в кожну криницю, в кожну будову, не поєднує їх розбудову своєю волею?
- Синку, це надто складне запитання. Якщо дивитися по-людськи, то кожна родина має власне ґаздівство, де є свій головний ґазда. Чи він один на світі, ніби ні. Але він при своїй родині головний. Так, думаю, і найвищий Бог знаходиться там, куди він покликаний, де він рідний, і там він поруч з тими, що дивляться в свої криниці, і поруч з наслідками, і підставляє плече всьому добротному - і вищому, і нижчому. А в справи, які кояться в криницях, він безпосередньо не втручається, хоча й має стосунок до всього в своїй рідні – сам не править.
- То Бог бачить і зле, що в нас робиться?
- І так, і ні. Він дає добрі здатності, добрі умови, а ми, вищі й нижчі, далі вже чинимо відповідно собі і тій ситуації, в яку потрапляємо. І нехай я тобі зараз не можу розповісти геть усього, та будь певний, Творець не породжує і не підтримує зло, ніколи.
Ісус мовчки йшов якийсь час. А далі довірливо, наче шукаючи підтримки, звернувся до вчителя.
- Погляд у мою земну криницю, в мою будову дуже особливий, Раві, я відчуваю його доброту.
Гор поклав руку на його плече.
- Так, Ісусе. І прояви той погляд, його подих щонайчіткіше.
Ісус йшов задумливо, наче вже пробуючи це здійснити. І Гор вирішив відтермінувати поставлені ним складні завдання.
- То, кажеш, цій вельмишановній тварині важко, чи нудно мене везти? Я готовий пройтись, нехай аж так не скаржиться. Але місцями нам із ним помінятися неможливо, і це є теж проявом устоїв від найвищого бога. Ось тільки людям і їхнім стосункам між собою дано ним більшу волю, в тому числі й скоювати помилки. Тож, всупереч природі, дуже часто люди на собі таки возять своїх владних ослів.
Але Ісус не захотів змінювати тему, чи у вирі думок не помітив нового скерування від учителя.
- Але тоді і я, як примарний подих відображення, в свою чергу викликав нижчий народ при безлічі їхніх менших криниць, і там народжені нові й нові сутності?
- І всі, що прийшли на твій поклик, і є обраними, й пребудуть з тобою і в печалі, і в радості. Дивись на життя веселіше, бо воно досконале, тож лише намагайся бути йому відповідним. І не бери на свої плечі ослів!
Ісус підняв очі на Гора і широко всміхнувся.
- Я передам усім, хто сумує й жаліється, цю пораду. І далі слухатиму і вищих, і нижчих, Раві.
- Так, - Гор трохи втомлено провів долонею по обличчю, - тоді передай усім, хто готовий чути, що все неодмінно зміниться на краще. Живим – живе, в них попереду чимало радості…»

Мені подобалося побачене. Дотепні розмови, насичена подорож, нехай ці згадки і не такі особливі, як перші, отримані від Велунда. Та може й добре, що дещо відсторонені, неначе захищені від втручання, й не доводиться брати в них активнішої участі.
Я кинув погляд отими подіями трохи далі - ходом дороги перед очима майнули, як на прискореному перемотуванні, день, вечір, ніч, і день новий.
Я ще встигну переглянути уважніше пропущене, але чи потрібна зараз аж така докладність Вероніці? Можливо вона була би проти подібних пропусків, але для неї ж це майже сон. А отже, допустимі різні його частини. Тож тільки коли замиготіло безперервне мандрування водами ріки, я зупинив прискорення подій, аби придивитися, що й до чого, подумки вже збираючись припиняти сьогоднішнє споглядання.

3
«Мандрівники пливли на трьох широких плотах серед густих лісистих схилів. Яскравіло безпосереднє й відбите у водах сонячне небо, віяв бадьорий вітерець.
Відчуття особистої присутності вражало. Хтось чи щось, наче плило поруч з плотами, так само уважно сповнюючись дійством, записуючи його…»
Я ще трохи поспостерігав за тією неспішністю, інколи пришвидшуючи одноманітність плину, коли розмовляла тільки вода, доки не спинив сам себе – ні, на сьогодні досить, раз я поспішаю, прагнучи ознайомитися ще й з іншим посланням.
Вероніка міцно спала, довірливо приклавши голову до мого плеча. Я не хотів її будити, тож лише обережно перервав потік згадок і втримав її від прокидання, а себе від таких спокусливих можливих обіймів. Мені бажалося їх, а ще - нікуди не поспішати, просто бути з нею, так, немов щось стримувало, наче ще не час. Можливо, особлива ніжність до цієї, не надто прискіпливої до підозрілих проявів свого нового знайомого, жінки, чи небажання піддавати її своїм ризикам. Нехай загадка в наших стосунках триватиме й далі. Я мав впевненість, що ми повернемося, і ще не раз, до подібних спільних переглядів. Відтак тихо підвівся й полишив затишну спальню.
Напевно, у випадку глибокої ночі, я не потребував виходити саме крізь двері і міг дозволити собі перехід просто з квартири. Тим не менше, вийшов цілком звичним шляхом, уважно приглядаючись до простору навкруги.
Дім іще тішився своєю новизною, і навіть дрібних містичних сутностей набути не встиг. Але споглядачі й слідчі могли завітати. Мене турбували й слова Дракара про випадкові мішені навколо мене. Тож, про всяк випадок, виходячи, я поклав на стіни і двері квартири Вероніки сигнально-захисну павутинку від містичних і просто темних осіб. У випадку чого, матиму маячок.
І далі, йдучи нічними вулицями, я продовжував думати про захист Вероніки, головну небезпеку для якої, ймовірно, складав саме я. І збурення, викликані моїми переходами, дійсно могли помітити, передусім, з Києва підземного. Тому зараз і відійшов подалі, і вже з другого чи третього ряду принишклих приватних будиночків повернувся тунелем в своє межове обійстя.

Територія між світами зустріла духмяними пахощами ночі й таким же романтичним місяцем, що й над Середзем’ям, хоча, схоже, виразнішим. Мені навіть здалося, якби я зараз почав вглядатися всіма чуттями в нічне світило, то міг би й всередину нього потрапити. Зрештою, як і він в мене. Тож і відклав подібне споглядання, як можливість для майбутнього, ймовірно, більш захищеного.
Анагел очікував мене неподалік від скелі - цілком тілесно, в тому образі, що носив останнім часом, і який найбільше личив його поступовому, і все виразнішому самоствердженню.
Ми обмінялися вітальними поглядами й так само мовчки піднялися в обжиті мною простори.
Обитель зустріла точним балансом видимого й невидимого, відчутного у тому ж стані, в якому я її і полишив. Це видавалося удаваним спокоєм, я не мав сумнівів, що дійсна ситуація інша, та поки нічого не тривожило, і ніч, після приємної зустрічі, продовжувала видаватися напрочуд гарною. Чи, можливо, тут вони усі такі, побачимо.
Якийсь час ми з моїм супутником і далі сиділи мовчки, навіть думками не турбуючи один одного. Та й куди було поспішати? Певно тому, а може і з інших подібних причин, в нашому спільному просторі досі не відчувалося напруження і непорозуміння. Це вартувало пошани.
Проте дещо перепочивши, я активізувався.
- Радий, друже, що ти поруч. І що тебе й далі цікавить наша компанія.
Я міг зчитати все, що зараз цікавило й не цікавило Анагела з цілком по-дружньому відкритого для мене єства, але не став дозволяти собі більше, аніж іншим щодо себе.
- Ваша Честь, ви були закриті для доступу, ми переживали.
- Невже, і багато нас?
- Я і Ірина, ще дехто з Першосвіту, з ким ви познайомили нас. Я їх тепер відчуваю, де б вони не були. І вони до мене тому й зверталися. Але глибше їх не пускаю.
- Це правильно. Будь обережний з ними. Я на відстані, без очного контакту, намагаюся не спілкуватися. Надто вже завирували події навколо.
- Але поки все гаразд? Бо якось неспокійно.
- В мене більш-менш, але в миру ті ж війни, як пролог до чогось гіршого, це напружує. А ти як - мандрував, вивчав, знайомився?
- О, так. Софія провела вищими світлими земними територіями. Навіть не підозрював, що їхні розміри настільки грандіозні, і такі ж спустілі.
- Що, аж так порожньо? Поділишся?
- Звісно.
В ту ж мить крізь мене промайнуло стільки, що з’ясовувати довелося б не один день. Але дещо я ухопив відразу.
- Ого. Аж сім окремих просторів обійшли?
- На нашому й суміжних півповерхах. А є й більш високі. Та туди ми поки не вибиралися.
- Красиві краї. Але ж чому настільки порожньо?
- Софія пояснила. Якщо коротко, то як у Калі виродилися, то й досі не поновилися. Але ніби вже почали розселятися – приходять, нехай і зрідка, навіть із Сутінного світу, майже як у рай, чи на вихід з раю. Хто куди простує.
- О, вже й жартуєш. Виходить, це звідти в Калі приходили сюди деякі особливі істоти. Але ось що не второпаю – невже тобі все це, земне, подобається після небесного?
- Доводиться обирати із досяжного, щось не моє зовсім, а інше - куди не йшло, та я ніби одночасно й десь вище, і вже не такий розгублений, дякую Софії, її подругам, вам з Іриною. Намагаюся єднати Першосвіт і з небесним простором.
- От, правильно сказав – єднати. Будь певний, ти неспроста тут. Є ж і висока твоя місія. Не маєш точніших передчуттів щодо неї?
Анагел невиразно посміхнувся.
- Мої чуття нині більш приземлені. А щодо моєї високої місії, це ви й про те, що Ірина може мати нижню? Я зрозумів логіку розведення наших світів?
- І це теж. Та ти все частіше жартуєш. І це єдиний серйозний шлях!
І нехай в Анагела зараз був ще той хитруватий вигляд, що цілком компонувався з первісним обличчям Робіна Гібба, та навряд чи його влаштовували лише жарти. Тож я навряд чи мав собі дозволяти в розмові з колишнім ангелом численні недомовки, принаймні зараз, в часи його становлення в новому для нього середовищі. І варто було серйозніше пояснювати те, з чим ми стикалися.
- Всі місії, друже, важливі. І та, що в Ірини, і твоя – те, ким ти стаєш. Але ким ти стаєш?
Утім, це запитання в однаковій мірі стосувалося не лише його, але й мене, і, навіть, Ірини. Тож я передчував, яку відповідь отримаю.
- Ваша Честь. Чи не собі ви задали це запитання? Я ж досі почуваюся тінню вас, в кращому випадку – вашою частиною у Першосвіті, й вище. Нехай там я і більш вільний. У Середзем’ї ж помітно гублюсь, а в Темносвіті й геть ніякий. А ви ніби всюди однаково проникливі?
- Теж ні. Бо внутрішньо іще простий чоловік, яким і був донедавна. Та мій внутрішній світ для мене душевно той же, не дивлячись на нові знання і вміння. Але розумово в ньому нині дійсно присутнє щось значно більше, котре осягнуло немислимо скільки усього, недосяжного мені колишньому. Це не добре. А як поєднати непоєднуване, ще не знаю. Та й чи потрібно?
- Я відчуваю це у вас, а також і те, що ви невдовзі дасте з цим раду.
- В тому й річ, що по-старому, звичним чином не виходить. Тому зринають нові рішення. І ось навіть деякий план вимальовується, як розкласти на свої місця – вищі й нижчі складові, та й усе назбиране, як розплутати клубок, розділитися, та ще й не повністю.
- То ж ви остаточно не втратите цілісності? Я не схоплюю - в чому проблема подібної вашій, нинішній, заплутаності? Це тому, що я не людина, і сам такий?
- І я сподіваюся, що проблем не виникне, хоча відчуття неоднозначні, – та напевно досить було говорити про мене, - але дивно, що ти не бачиш, скільки в тобі є людського. І що тоді для тебе «людина»?
- Я знайомий з цією теорією. Тож якщо я проявлятиму людяність – стану людиною? Але ж мені не вистачатиме чимало різного, найперше, живого тіла.
- Це не проблема, думаю, таке дасться вирішити, нехай і не на рівні гомо сапієнс-сапієнс, а на твоєму, на якому ще потрібно закріпитися. Головне ні з чим не переборщити, і це найскладніше. Та принаймні, тобі не загрожує, як мені, початкова обмеженість – в тебе якраз усе навпаки. Ось нині при мені майже безмір знань від більшої моєї цільності, яка й не зовсім тут знаходиться, але звідти все вільно за невеликого шторму переливається сюди! Така раптова хвиля мене вже ледь не втопила, й рівень вод і хвиль продовжує зростати.
- А яка біда від інформації?
- Це той простір, в якому маємо вільно радіти, а не мучитись, особливо, коли різко додається різних потоків. Коли немає вміння зупинити їхні вали.
- Але це ж тільки знання?
- Якби ж то. Знання вимагають ієрархій. А куди скеровані всі ієрархії відаєш?
- Певно до ума?
- Найбільше одноосібне сховище знань – темний абсолют! Ставити лише на знання - приводить тільки до нього, до його стану. Не відразу, але, зрештою, саме туди.
- То, виходить, знання - це зло?
Наче, не зовсім розуміючи, запитав Анагел, змушуючи мене торкатися тих своїх частин, які я нині старанно обминав.
- Зло, за найдревнішими джерелами, це коли хтось чи щось не там, де потрібно. І знання самі по собі ніби тільки ілюзорні відображення чогось більшого, але чого? Того, що на своєму місці чи десь інде?
Зло - коли й ми не на своєму місці, тож нам, сапієнсам, чи ж бо ману*, одних знань мало, щоби розвиватися, як людина. Адже людина – це не істота, що знає більше за інших, а яка за Образом і в Подібності. Образ – це краса і гармонія, а Подібність – Дхарма і Логос. Кількість знань лише супутній, прикладний додаток, який, як я бачу, поповнюється сам собою вслід зростанню моїх дійсних здатностей. Та раз так, виходить, я на сьогоднішній день забагато всього набрав – на декілька мало поєднуваних рівнів буття. І далі, вочевидь, маю існувати в двох вимірах одночасно: в простішому - усвідомленому, виключно людяному, і в іншому, бездонному, для мене, нижчого, без потреби несвідомому. Без подібного розділення, схоже, трансформуюсь, можливо й вибухово, в щось надто химерне, це мене лякає.
І я згадав себе, того недавнього, певно дракона, в Сяйносвітньому океані, і скільки всього вирувало в ньому – покорителю й повелителю, всезнаючому і всевмілому.
- А я чим у цьому відрізняюся від вас нинішнього?
- Ти поки без внутрішнього соціуму - один, твоє тіло – лише твоя особиста енергія. Моя ж плоть – ще та компанія мільярдів і мільярдів дотичних осіб, а я при ньому ще й духовно зібраний зі складових.
- Для мене живе тіло – невідоме поняття. Але ви, мій пане, хто при цьому тілі?
- Земні істоти - усі повелителі власних диво-майданчиків з назвою «тіло». Ти ж бачиш просту і вищу аури? Хіба не помічаєш там нижчих промінців, що прядуть і прядуть свої голограми, куди вростає та чи та енергія?
- Спершу тільки це й бачив у всьому навколо, а тепер втиснув себе в стандарт, бо інакше не вписатися в спокійне буття. То й не думаю про це. Але ж є щось посередині, між плоттю і вищою аурою, що стереже, керує, а потім покидає тіло?
- Подих вищого духу, сформована навколо відображення того духу душа…
Між тим, говорячи, я все глибше занурювався в щойно відчутий детальніше Алановий план, і вже, схоже, здогадувався, як підійти до його звершення. Принаймні, особливих неясностей більше не помічав.
- А що стається з тілом, коли відходить душа і дух?
- З того, що спадає на думку, - коли приходить смерть, то всі, що мали стосунок до плоті, як оркестр під диригенством нашого духу, полишають наповнювати сцену тутешнього своїми діями, виходячи з власної оркестрової ями єдиним колективом, який і є нашим набутим земним обличчям. І ось тут найцікавіше – гідне обличчя приймається нашим вищим єством через канал самоусвідомлення, а не гідне – відпускається на шляхи самовиправлення. А їх для безтілесних, як я розумію, небагато. Але зараз не будемо про ці шляхи, бо вони, в основному, важкі. Тож ось, така колективна особа, що втрималася в рамках людяності й людини, притягуватиметься своїм вищим диригентом. І далі стається таїнство його приростання до горішнього «я», з долученням і земного до вищого загального особистого простору. Такі здогадки мого тутешнього «я» після переглянутої вночі нової частини згадок юнацької Ісусової подорожі. Я їх тобі перекину.
- Дякую, Ваша Честь, зараз надішлете?
- Щойно закінчимо розмову, аби ти не відволікався.
- Добре, але з того, що ви розповіли, ніяк не складається, хто я – якесь ваше відображення, чи щось спільне, вище?
- Можливо, ти й частина мого вищого, яке не я тутешній. Проте в цьому питанні і сфери Землі й Неба мають значення. Якою ти, до речі, бачиш Землю?
- Я був частиною її вищого буття, а те, що лежало внизу, здавалося тоді живими водами, навколо яких чатувала хижа пустеля. Угорі, хоча я і знаходився лише на межі вимірів, усе ефірне, м’яке, делікатне, і в тисячі разів розмаїтіше. Зараз намагаюся пригадати глибше, й не можу - сюди навіть такі згадки не пронести, не втиснути. Тож отого більшого вже не маю біля себе, окрім вас – через вас відчуваю можливе продовження. Наче вихід чи вхід.
От-от, схоже, саме ці реальні вищі умови-можливості я і хотів спробувати використати на спільне благо згідно розробленого плану. Та тоді б мала додатися ще одна складова, вочевидь, зовсім божественного толку.
- Підозрюю, друже, що ми, тут і зараз оживляючи навколишній нам простір, творимо і для Землі. Я твердо переконаний, що й Земля така ж, як і ми, особистість, і нехай наші тіла і неспівмірні, але принципово подібні. І не виключено, що вище вимірами Земля є і жінкою, і матір’ю, і сестрою. Та складається її вища тілесність з допомогою духовних скерувань менших «я» - з усього, що посилаємо вгору: особистої нашої радості і творчого задоволення, страждань і просвітлень. Це моя містерія, моя картинка, не стану пояснювати її навіть собі, бо не хочу поринати в титанічні хвилі не моїх знань. Це, як я і казав, небезпечно.
- Мені подобається таке видіння, - задумано промовив Анагел, - наше єднання в ній, та чи не тому я біля вас, щоби відгородити від небезпек наше спільне?
- Навряд чи тільки тому, але з вами - з тобою й Іриною - я торкаюся особливих місцин. Проте гарне майбутнє потребує злагоди й між вами, між вашими місіями. І вони, поза сумнівом, самобутні й важливі, і теж скеровані вгору.
- Тож раз і від мене залежить подібне, я маю навчитися усвідомлено тримати зв’язки з більшим – з вищим простором буття? Направляти вгору енергії радості й щастя?
- Ти ж розповідав про щось подібне з колишнього ангельського життя.
- Ви праві, саме так, і мені б хотілося повернути ті емоції й відчуття, знайти їх тут.
- Хіба це складно? Утім, чом би й ні? Ти зараз оптимальний провідник для всього сприйнятого тобою. Спробуй наповнюватися нашим світлим, і скеровувати його угору. На жаль, моя чоловіча природа в тонкощах сприйняття не така чутлива, як природа жінок, ось в кого маєш вчитися, нехай і залишаючись чоловіком. Це протиріччя, але воно вестиме до твоєї вищої цільності.
- Земні жінки також носії цієї тонкої енергії злагоди, чи тільки жінки-ангели? Ви про характерні риси і здатності «інь»?
- Можливо. Для кожного «ян» є своя «інь», і в ангелів так само. Але якщо в мене вона вища складова, то в тебе може статися навпаки, але в тебе і все навпаки.
- Це виглядає, як набуття нової ілюзорної цілісності?
- Чи як стосунки «ка» і «ба» в древніх мудрощах.
- Я знаю про них. Тож крізь свої вміння я зможу торкатися енергії багатьох, а що саме з нею далі робити?
- Певно, не грубо торкатися, а знаходити в собі потрібні відлуння, резонанси – аби не забирати, коли свідомо не діляться, а ніби копіювати, й відтак передавати відображення Угору. Та ще й не втрачаючи власної рівноваги, тями. Твоя стійкість і нинішня малоемоційність можуть добре цьому послужити.
- Я спробую осягнути, хоча дивно те все виглядає, - Анагел потис плечима, - а щодо вас як? Хіба вам вистачить Середзем’я? Чи не тому ви нині тягнетесь до симпатичної земної жінки Вероніки, аби втриматися тут, будуючи рівновагу разом з нею? Та чи це не надто просто для вас?
- А ти бачиш мене аж таким грандіозним? І вважаєш, я прагну величі? Невже за нею сюди прийшов? Ні, друже, слави і розмірів точно не прагну. Нехай доля постійно на подібне натякає, а я гальмую, і чого б це, чого тримаюся улюблених низів? Тож і маю надію на своє розділення. Але досить про мене, повідай, як саме вдалося тобі майнути в інші краї Першосвіту, Соня допомогла?
- О так, спершу вона, та нічого складного, ключі я вже скопіював.
- Ти про вібрації? І якого вони характеру?
- Мені легше запам’ятовувати їх і користуватися, аніж характеризувати ту багатогранність.
- А вигляд нашого виміру Землі? Три шари в одному?
- Напевно, та ми не покидали Землю. Краї, які відвідали, всі світлі, хоча й по-різному. Та найсвітліші місця в небі, над Землею, що, як я розумію, для погляду із Середзем’я - її ефірна оболонка.
- Тобі там найкраще?
- Так, це наче відгомін мого минулого, нехай і далекий.
І в очах Анагела промайнуло стільки неземної печалі, що мені захотілося його притиснути до себе. Але хіба не випробовування формують чоловічий характер?
- Тобі досі самотньо?
- Як тому космонавту, що повернувся в задалеке майбутнє й не може вписатися в чужу дійсність. Я таке у Станіслава Лема прочитав і переживав разом із його героєм ту його безкраю відірваність і втраченість. Тож, як і він, я прийшов туди, де крім вас із Іриною, не було нічого й нікого близького.
- Думаєш, ми тут не переживаємо подібного малюками, а, найбільше, сиротами? Чи може безпам’ятство нам допомагає? А що, Софі, і її подруги не приносять розради?
- Лише звикаю до них і їхнього світу. А вони до мене. Я спробую відчувати, підсилювати тамтешні світлі відчуття, але наразі мені дійсно найчастіше сумно й самотньо. Можливо мені не вистачає тої цільності, про яку ви казали. І бачу, сприймаю поки не те, що мав би задля передачі Угору. Я колись і справді віддавався злетам, щасливо розчинявся в найсвітлішому, а тут зіштовхнувся з відсутньою в мене тілесністю там, де майже все і всі існують в її межах. Тому здається, що й хочуть від мене всі, окрім вас, мій пане, служіння зовсім не світлому, а звичному собі.
- Є й таке в нинішніх земних умовах, але ж не ми цю дійсність організували. І той, хто подібне втілив, зробив це, вочевидь, не даремно.
- Хіба не важливо довідатися, чому саме так, а не інакше?
- Може й довідаєшся, і навіть сьогодні. Але кого це змінить, крім тебе? А щодо твоєї нинішньої реальності розповім приклад з колишнього недалекого, хоча нині вже немає ні тої держави – СРСР, ні багатьох її жителів, - та згадки звідти досі актуальні. Ось уяви забуте місце на окраїні велетенської держави, захланну територію зі своїм корінним, забутим столичними мирськими благами, населенням, яке вариться в тісному казані скромного побуту й вузьких місцевих традицій. І ось туди прибуває дехто із центру, просто так склалося, цілком випадково – бо в ті часи переїжджати на околиці по власній волі нікому і в голову б не прийшло, але подібне усе ж інколи та ставалось. І ось далі такому вимушеному переселенцю ледь не завжди місцева влада пропонувала долучитися до своєї структури управляння. Не на вищі ступені, але посаду наглядача за якимсь боковим виглядом тутешнього суспільного казана неодмінно пропонували. І не спроста. Тож ти виглядаєш саме таким випадковим подарунком долі для місцевих вищих – контрольований чужак, можливий батіг чи виконавець для тутешнього бомонду. Тобі не надходили ще подібні привітні пропозиції?
- Цікаво. Ви зараз про компліменти мені, похвали, оцінки здібностей? Тоді ще ні. Я ж собі ради не можу дати, не те, що керувати іншими. Але як ваше віддзеркалення, таке зацікавлення відчуваю. Точно. Саме в такому вигляді.
- Ти вважаєш, раніше при радянській чи більш ранній, самодержавній владі були службовці, що давали самі собі раду? Вони здіймалися зі своїх низин, лише ступаючи по головах, паразитуючи на інших, бо самостійно ніякими позитивними якостями не відзначалися. То невже Бог Творець недопрацював з ними, чи щось не те з владою?
- Ви скеровуєте мій погляд? Я маю розрізняти владних службовців за особистою недосконалістю, чи ще якось?
- І ще якось теж. І я зараз маю спробувати на собі оце «ще якось» зі своїми питаннями. І це може торкатися і тебе. Я і про звістку від Творця, й про додавання нам нових просторів в одному дійстві-обряді, який пропонують пройти і тобі й мені, Ірині, й Орно. Та проясню, що й до чого, пізніше, спершу маю зв’язатися з Іриною, а ти тримай нову частину з мандрів Ісуса. Там навчитель Гор відповідає й на наші нинішні питання.
Анагел, щойно отримавши згадки, відразу взявся за перегляд - відкинувся на своєму кріслі й прикрив очі. Його обличчям майнула зосередженість, а потім виразна благість. І нехай сприйняття тривало недовго, але й здібності мого супутника були відповідними. Проте, з якийсь час Анагел, розплющивши очі, ще приходив до себе.
- Гарна подорож. Очікуватиму на чергові частини.
- Пізніше надам, бо в нас ще є і звістка від Творця. Тільки щось мені підказує налаштувати і себе, і тебе сприймати обережніше, стриманіше, бо якщо це активні згадки, як ті, найперші від Велунда, тоді важливо не влипнути в неочікувані несподіванки. Та маємо доєднати й Ірину.
Анагел чомусь хитрувато усміхнувся. Та я вже поринув чуттями у темну далеч, і напрямок мені вказував промінь нашого зв’язку з Іриною - та сама виразна натягнутість магічного паска, дарованого нам Деві Тамазом.
Цього разу моя супутниця забралася в сутінки Темносвіту аж надто далеко, аби я міг її виразно побачити, відчувся лише її глибокий, здоровий сон у повній, принаймні для мене, пітьмі невідомого оточення. І нехай біля неї був ще хтось, ймовірно сам Красогор, та це не мало аж такого значення для подальшого.
Певне уві сні, Ірина, по-котячому, відчула мій прихід, й дружньо потягнулася назустріч, і я так само лагідно відповів на дотик її сонних чуттів. Подібного привітання, напевно, вистачало. Далі я перевірив зв'язок із Анагелом. І, зауваживши стійку роботу обох ліній, дістав власноруч зроблену копію отриманого в Домі Життя від Сешат послання, зняв з кільця захисне покриття. Розширене знання про мову звістки в мені вже було. Тож, найперше, я передав своїм супутникам ті відомості. Відтак вдягнув кільце з посланням.
І воно відразу ожило, і живо запульсувало своїм внутрішнім світлом, охоплюючи і тіло, й простір мого «я» навколо нього. Та й рука сприймала вже значно більшу його вагу, таку непримітну спершу.
Але невдовзі й ці відчуття змінилися, розчиняючи мене в зовсім іншому середовищі буття.











































Розділ п’ятий
Євангелія Творця

1
«На крайчику каменистого берега, понад блискучим на ярому сонці нешироким водяним плесом, сиділа смаглявка у короткій спідниці окрасу леопардової шкури з невеличкою, бурштинових тонів, лірою в чутливих легких руках. Погляд притягували й каре чорного, уважно доглянутого волосся, подекуди прикрашеного на кінчиках тонких пучків золотистими пластинками, коштовна діадема на лобі, і пурпурова квітка за барвистою стрічкою на голові. Зір захоплювався і приємним, майже класичним обличчям, рівною спинкою, граціозною шиєю з тонким перетоком намиста до напівоголених грудей. Та особливо зачаровувала в’язь музики, що вторила своїми, нехай і не гучними, але врочисто барвистими струменями наспівуванням дзюркотливого струмка, що неподалік спадав у озерце. І ще було проміння, яке блищало на струнах, мовби витікаючи з внутрішнього сонця, як інструменту, так і виконавиці.
Я прислухався. І наспіви раптово стали набувати виразної чіткості й повної зрозумілості пов’язаних мелодією слів.
- Живи, а не очікуй, радій-радій світлу, неси його, не забуваючи, що ти і є цим світлом…
І вже звучав, схоже, сам навколишній простір, в якому все виразніше проступало м’яке дружнє сяйво самої природи - всього того, що наповнювало її. Сяєво збиралося в пучки, вимальовуючи просто перед очима візерунки, руни й знаки, а далі й слова. Обережно, мовби шукаючи способи дотику, відлунювало знаним і незнаним, збираючись іноді в найдивовижніші калейдоскопічні поєднання, аж доки, в одну мить, з новими нотами особливо мелодійного звучання - стереокартиною з плоскої візії навколишнього буття - не загойдалося і в мені, то посилюючись, то затихаючи аж до повної нечутності. Але не зникаючи.
І це світіння заструменіло й усім моїм нутром. Затремтіло в унісон з кожною клітиною раптовою впевненістю і виповненістю – наче воно знайомилося й награвало із всіма відомими й невідомими моїми складовими, чуттями, емоціями, пам’яттю, створюючи Голос.
І він звучав вже сам по собі – у зітканому щойно світлі більшого буття.

«- А потяги летять у невідомість: у різні далі круговерті волі, і безупинно ти пересідаєш, а там і на ходу - з одного в інший, з одної долі в іншу, знову й знову, аж раптом, як в дитинство, відлітаєш на павутинці сонної вітрилі…,
краплини суму з перламутру часу – ефірно, мірно, вірно, так собі неспішно линучи від парастасу в потойбіч пристрастям і суєті, кришталиками тверднуть: «я прожив!» - і по нових зіницях ллються сльози в обійми сяйні і такі знайомі…,
не явлені іще й забуті форми, химерні тіні, обриси, льоди, туманні поклики зірок, тунелі - іскринками призначень кольорових, вишукує бентежний промінець - куди пристати знову, не забувши, не розгубивши світла у собі…»

Тут світлоносний Голос змінив інтонацію – наче одним вирівнюванням свого сяйного письма, набуваючи нових рис і значніших, аж до ультрафіолету, глибин. Щось подібне я зустрічав у снах – безмежний лункий і тонкий простір, у якому містилося всезвучання.

«- Добрі звістки – відрада нам! Звеселяймося, Брате!
Я приніс їх, як підтвердження, бо сповню тебе тим, що шукаєш. І коли чуєш ці слова, то ти поруч зі мною й здатен прийняти їх у всій повноті. Бо це не тільки слова, але й можливості, яких ці слова стосуються. Прийми ж бо їх з теплотою і моєю надією…»

«- Брате мій!
Я той, хто покликав і зустрів тебе, той, хто знає тебе цілісного, й тепер говорить і з вищим, і з його живим відображенням, подихом його духу на Землі, але слова ті самі - звучи собою, звучи зі мною!
Я той, хто ніколи не відвернеться від тебе, в якому би стані ти не знаходився, доки прагнутимеш світла, й міститимеш хоча би іскрину його, йдучи за покликанням.
Я той, хто поділяє твій вантаж і рятує від надмірного, бо коли тримаєшся шляху, до якого званий - ми поруч на ньому.
Звучи зі мною!
Радіймо спільному, що несемо цим шляхом розраду й надію туди, де вони потрібні…»

«- Ми разом! І сплетені однією природою!
Та поруч з тобою не сивини захмарного дерева, а вічна спрага зеленого ростка, котрий так само захоплений навколишньою красою і її покликом!
Ми однакові природою світла!
Тому, відкриваю в тобі лише те, що співзвучне спразі рости з тою красою живого вище й вище. Знаю з кожним і в кожному тільки це. І упізнаю красу так само, як пізнаєш ти. Ми подібні в тому, що Звище.
Тож торкайся мене, як торкаюся тебе, не шукаючи прихованого, а лише того, чим ділимося, як світло ділиться світлом, як світло підсилює світло, як чисте сяєво не розрізняється з іншим чистим сяєвом, бо не строгий суддя поруч, і не я судитиму тебе - як не суджу нікого, окрім самого себе…»

«- Тож вбирай не звичне розуміння слів, а співзвучності між нами!
І нехай сприйняте не принесе більше, аніж достатньо для теплої радості у грудях – з нею вони дихатимуть глибше, - яке місце не займатимеш у різних світах, дихатимуть вільно.
Отримане тобою – продовження в більшому, підтвердження твого відбитку у водах ширшої ріки, куди дивимося разом - ти поруч і відчуваєш схоже.
То не шукай і надзвичайного, бо не воно вирішальне, раз ти знаходиш себе у простому.
Не очікуй і потаємного, бо все, що від мене дійшло до твого світу, на словах вже відоме, а що не дійде – в твоєму просторі ще не існує.
І самі слова - тільки відгомін, поверхня того, що видніється за ними, і це не ззовні. Усе, що відкривається нового, вже в тобі. Воно твоє. Це ти - той, що в загальному хорі голосів, що бере не чуже, а проявляє, довершується власним! Тим, що зветься твоїм Призванням!
Тож не шукай чужого, відкривай не далеке і не знайоме, а те, що при тобі - в твоїй висі, не в словах, а сутнє…»

Хвиля музики ліри заплюскотіла дужче, вкривши собою звучання світла, розмиваючи його, як розмиває сонце поверхня води, заповняючи паузи дихання, - грайливо здійнялася, і так само стрімко й відступила.
І світло слів полилося знову. А з ним і лагідне, тонко-проникне дійство, котрим тремтіло зсередини моє тіло.

«…- Сприймаючи це послання, чуєш єдино те, що стосується тебе – нехай ще не повністю ясне і зрозуміле, та готове відкритися твоєму досвіду. І знай, звучать із цим зверненням і всі інші мови, і ти не обраний – кожен спраглий відкриє й отримає потрібне для повноти своєї. І сприймаєш мене, бо існуєш не один!
І я поруч з тобою, як і з іншими, й тобі відомо, звідки лунаю, як відають це інші. І кожен поділиться своїм і отримає для себе, бо немає й не буде нічого живого без власного обличчя, як немає й тільки одного обличчя в усіх і над усіма! У цьому спільність наша - не в одному, а в єдності - безмірній сукупності особистих звучань, їхнього співзвуччя в Гармонії…»

«- Тож будь собою, відкривайся собі й світу, додавайся до загального! І не бентежся з-за своєї малості, негучності - ти є і добре. Бо важливо не про що гукатимеш, а що чутимеш і бачитимеш - сприйматимеш.
Більше вслухаєшся, вдивляєшся, вбираєш у себе добра і світла – краще місце в загальному.
Що гірше це місце, то кволіше звучання інших й менше світляків життя навкруги, аж до повної темряви – від Абсолюту пітьми. І це буде останнє почуте й побачене…»

«- Твоя ж частка у спільному, у загальній злагоді і є справедливістю для тебе. Твоє місце в живому різноголоссі за твоїм Призванням завжди буде справедливим: тільки звучи, чуючи, сприймаючи, а, отже, й отримуючи за своє доброчинство.
І нікого не оцінюватимуть інакше, аніж цією справедливістю. Та живи нею виключно задля милосердя до навколишнього. Бо милосердя є найвищою оцінкою живого - і тільки з ним шлях живий, а повз нього – мертвий, бо милосердя і значить найвище осягнення Гармонії.
І на шляху живому тільки й почуєш, як оцінює себе і навколишнє, і той, хто покликав тебе.
Прояви, Брате, справедливість і щодо мене…»

2
Музика вчергове подужчала, я був упевнений, що в ці миті пропускалося чимало вартісного, та хіба міг я її переривати, аби зрозуміти те, що могло не стосуватися мене нинішнього?
Проте невдовзі вона стишилася. Голос знову проступив виразнішим сяєвом, яке я міг уловлювати всіма досяжними чуттями, і, схоже, навіть рухатися ним, звертаючи більшу увагу до чогось із почутого.

«- Радіймо, Брате! Бо ми поруч.
Ти відгукнувся й прийшов, як і інші. Як прийшов і я, коли покликали до призначеного мені. І я виповнив свою цілісність, довершив події, як, сподіваюся, зробиш це й ти.
І я теж був найменшим із найменших, дитиною, і ще нескінченну кількість раз дитиною, дорослішаючи й дорослішаючи, аж доки не став гідним продовжувати й там, де за сутінками ховається мертвотна тьма. Але й туди дійшов не завойовником, а уникаючи боротьби, бо суть не в ній, і навіть не в перемозі, а в поширенні світла, у зрівноваженні ще не зваженого сяйною відрадою.
Завше пускай перед себе радість! Навіть ще до осягнутих тобою намірів.
Зі словами, що чуєш зараз, ллється саме вона…»

«- І будь певен, кожен зустрінеться з тьмою, в якій тане живе, й тоді являтиме свої відповіді, аби не зникнути, як самому, так і найменшому живому в собі.
Кожен з нас покликаний і до такого, коли дарований від народження шлях дійде свого ніби закінчення, коли доведеться опертися на назбиране уміння, на вже зроблене, прожите, аби знайти продовження, і стати на новий, малопомітний шлях буття подальшого.
І як ота майбутня невідомість попереду нагадуватиме ворожу тьму! Як тягнутиметься, пробиватиметься до тебе страх! Тоді й гляди крізь назбиране своє живе світло, радості творчих здобутків, і вони підтримають тебе, проявлять продовження, невидиме раніше. Тож утішайся живому в собі й при собі – воно і є цим світлом!
Тому й не битва вирішує й просуває.
Пребудь в радості, що лине і за моїми словами, світи нею!..»

«- Та відрада не лише в дотриманні спільного, вона і в проявлених доладних відмінностях, саме вони здатні створювати розмаїтість краси, розмаїтість буття!
Саме тому живе виключно особистісне. І особистісне проявлене у всьому, і воно є зростанням вищих потреб, як окремих Призвань через ряд здійснених окремих покликань.
Як кожен із нас народжує й розвиває в собі щось вкрай важливе задля покращення теперішнього й майбутнього, так виникає і все живе. Бо лише воно із суперечного створює цілісне. Лише воно, заповнюючи недієве, робить його дієвим. Саме так неживе стає живим…»

«- Радіймо, Брате! Бо ми і є життя.
Це воно дихає, а не слова, воно простягнуте від мене до тебе і рікою, і морем обабіч парусів отримуваних слів. Уловлюй його чуттями відомими, але розкривай у собі і ще невідомі сприйняття, бо тільки з ними і в них ростимеш! І, відшукавши, стався однаково до найвиразнішого і до найтоншого! Радіймо однаково і цілому, й подробицям!
Бо ми робимо це разом, бо я – живий, і ти – живий!
І все живе нехай і виникає з різних джерел, але подібне своїм устроєм, і до подібного нас і покликано: підтримати, розвинути світ - утілене й ще не проявлене світло.
Для цього кличу й тебе - йти поруч, йти у доладності далі, аніж пройшов я, бо немає межі красі й досконалості Гармонії. І не сторонитися дійсного, а сприймати, як воно є - у всій різноманітності особистого в єдиному живому хорі…»

«- Як і в тобі, і в мені кожне моє буття.
Для тебе свідчать зараз всі мої обличчя, зібрані в серцевині мого вищого єства. Та жодні тверді правила гарантовано не складуть їх докупи, як і не змусять зріднитися між собою непоєднуваному. Але світло мого цільного образу нині зібрано з них і сяє кожним буттям, яке стоїть за ними. І найкращі створені не надвечірнім пізнішим розумінням, а зіткані зі світанків чуттів і надій, вітерцями втіхи над засіяним, доглянутим полем, а не зібраним на ньому великим урожаєм!
Бо кроки збирання нашого сяйва дрібні. І вони складають світло дороги, а не кінцевої мети. Тож і променіють наші шляхи, а не цілі.
Хай не оминає це твоєї уваги…»

Вчергове лунала музика, і мова Голосу стихала, аби невдовзі знову повернутися.

3
«- Ставалися і в мене невдачі, вони теж зі мною. Кожен помилявся й помилятиметься, і якийсь період зможе існувати далі, нічого не виправляючи. І це не приведе до миттєвої зупинки, але спершу до блукань, йти стане важче, скерування зміняться, затуманяться покликання. А втрата чіткості – це подальші помилки, виразніші відхилення від своєї природи, густішатимуть навколишні сутінки, й недоброї ноші назбируватиметься більше й більше. Що робити з цим? Як розірвати коло безвиході? І чи таке можливо?
Так – бо навіть минуле дається виправити, уточнити себе сучасним і майбутнім. Та тільки, якщо відчути, знайти позаду пропущене, непомічене раніше живе - ті ростки, які донині поруч, і вони розширять собою нову реальність…»

«- І не варто ані пробачати собі, ні шукати виправдань, а особливо, не живити старі відчуття. Нехай вони й надихали колись, але знову підняті, приховали б інше, суще – бо вони такі ж плоди, як вир води внаслідок плину ріки, політ хмар під натиском вітровію. Тож не шукай проминулих емоцій, не опирайся на них, і твої досягнення прикрасять найкращі з нових, справжніх, а яка твоя ріка – така й дійсність. Бо утішишся не кількістю назбираного, а прозорою, ясною відповідністю. Тому й тонкий струмок співає чисто й радісно, і малий вітерець, а не ураган, приносить пахощі життя…»

Музика знову подужчала, та ненадовго.

«- Радіймо, Брате, з добрих наших справ і відчуттів теперішніх. Бо ж радість хіба не завжди є свіжою? Принось свіжість дійсності і в минуле. Його завжди можна побачити повніше. Кожне збережене наше обличчя не залишене навіки позаду - вони поруч, кожне з них прагне цілющого світла, аби знову проступати подібно рисам з майбутнього.
Кожним своїм буттям за покликанням тут чи там, на додаток до участі у вищих завданнях, творимо й свої нові лиця, і уточнюємо колишні. В деякі місця прийти доведеться не один раз, аби завершити розпочате, аби додалися добрі результати до тих, які вже частково присутні в тобі цілісному. І так лише проявляється наш завершений образ, наше зібрання в повноті, що знайде своє вирішення поза часом і знаним - згідно свого Призвання задля буття живого.
З народження ми приростаємо цим діамантом облич із втілених покликаннями численних подихів нашого первинного духу й отримуємо при останньому переродженні те, у що наше зібрання обернеться згідно Призвання…»

«- Чи завжди наш зібраний образ – щирий діамант? Чи можна без його правдивості здійнятися вище, нарешті залишивши минуле минулому, почати все заново, з чистого листа, але Вгорі? Або ж купити, домовитись, хитро пробратися до кращого боковими дорогами?
Ні. Бо чим вище, тим гостріше сяєво, і між тобою й ним нікого й нічого, крім зріднених гранями набутих власних живих облич - тільки це визначає нашу вищу присутність, лише дійсний наш стан є ключем Угору.
І, шукаючи оманливих вирішень, не варто дивуватися, коли отой ключ прочинить двері у такі ж темні місця.»

«- І самого себе не обманеш. Абияк свою сутність не складеш. Бо не так назбиране нагадуватиме насіння, що не пробудилося, чи квітку, яка не розкрилася - внутрішнє сяйво не пролилося з них, бо не склалося їхнє світило, їхня цільність. Ось тоді й повертаються дороги, не так пройдені, проступають всередині нас недостатньо просвітлені наші лики - аби знайти причини й відповіді…»

«- Просвітлене ж обличчя не зверне на темний шлях. Старанніше освітлюй за потреби й лиця минулого, й непомічені раніше подробиці додадуть їм краси.
Але якщо обличчя не вдалося набути й воно виявилося негідним - не кидай його, і не заважай йому пройти своє Чистилище, аби затим повернути, нехай і не повноцінною складовою до діаманту зібрання свого вищого духу, який ще звуть істинним его, але на відповідне місце в загальному просторі свого єства.
Та не забувай, що лише звучання духу і душі й породжує дійсний обсяг. Бережи їхні відповідності й чистоту, тоді й твій простір стане доладним.
Прийми звучання почутого від мене і задля цього…»

«- Пам’ятай, ніхто й ніщо тебе не витисне з живого хору буття. Але все, що ти вбиратимеш у себе, підніматиме чи опускатиме до середовища однорідного з тобою, і чим уважніше ти наповнюватимешся, тим і привільнішим буде твоє місце в загальному, бо чим вище буття – тим просторіше…»

«- І не намагайся заперечувати світ, в який прийшов. Ми інколи прибуваємо й туди, де маємо проявити свою темну сторону, та тягнутися до світла потрібно й там.
Хоча ми, в цілому, і єднання живих наших облич, але ми прихисток і для своїх невдалих спроб. Та залишені без виправлень, вони лише збільшуватимуть нашу сутінь, і нехай у кожного є темна й осяйна частини, та між ними має зберігатися рівновага. Найбільша чи найважча складова завжди потягне в свою сторону. Тому, поміж крайнощами є те, що їх розділяє, що забезпечує стійкість і рівновагу цілого. Тому, саме там і дім нашого духу.
Ці три складові – основні. Лише з потрійних груп і починається симетрія. А симетрії створюють гармонії.
Нехай твоє перебування в ній буде усвідомленим.»

«- Не існує того, що вестиме всупереч твоєму вибору!
Тому, втішаймося, Брате, бо життя не закінчиться з чужої волі, чи з лихої недолі. Нас веде й зупиняє лише особистий вибір.
Та це не значить, що йтимемо самотньо, особливо, коли ми при тілі з багатьох дрібних складових, якими опікуються і численні, менші за нас, єства. І це найкращі часи й найширші можливості, і чим вище в світлі знаходишся, тим вони й більше проявлені.
І здатності завжди пов’язані з розмаїтістю живого в тобі, з його обсягами. Важливо не заплутатись, не втратити співзвучностей. Особливо, коли твій погляд скерований угору, а не до сукупності малопомітного, але вкрай важливого для нас меншого.
Тож тілесність є і матеріалізацією нашої відповідальності й адекватності.
І вона завжди важливіша, аніж здається спочатку.»

«- Бажання й потреби тіла, неначе виховання дитини, коли ти тягнешся вгору з нею і переймаєшся геть усім - коли легко забувається те, що з віком переростається, але є, що закарбовується назавжди.
Тілесність, як рідне дитя, дарується нам, і не дарма приймається й знаходиться далі під турботливою опікою нашого духу. І ми не відділяємо дитя від себе аж до його визрівання, коли вже йтиметься про призначені особисті шляхи й подальший власний вибір. Але й тоді заплутаність доль залишиться.
Тому тіла, як наші діти, а діти, як відлуння тіл, пов’язаних духом, не зникнуть в імлі майбутнього, а виповнюватимуть і далі нашу доладність.
Тому, немає окремого для плоті твоєї, а є лише для тебе в цілому – для досягнення довершення кожних часів і окремих покликів.
І всі ті, що пов’язані з плоттю твоєю, чують зараз моє звертання до них.
Радіймо, Брате, бо народжуємо і несемо світло з ними разом!..»

І знову дужчала музика й танули образи речень. А потім світло слів вчергове ставало виразнішим, і я вбирав його сенси, але вже й рухався до найцікавіших із них, обираючи найбільш важливі для мене продовження.

«- Світимо в собі – аби бачити, як ми подібні. Бо кожен складений однаково. І є цілісністю, повнотою складових навколо первинного духу свого єства, викликаного сюди необхідністю навколишнього буття в ньому, тому й смертного лише за власною волею, лише з причини самозречення, сталої втрати Призвання, а отже, і своєї гідності. А починає втрачатися гідність тільки на шляху в інший бік від світла, від своїх місцевих покликань. Достатньо лише почати перестати звертати увагу на недоладності, на перекіс суперечностей в середині себе…»

Я зацікавився складовими, і Голос відразу відповів, та, скорше, просто переніс мене глибше.

«- Ми всі маємо однакові складові - як керівну частину, так і те, чим керуємо. І так вже склалося, що спершу в той чи той світ за покликанням приходить оте, що керує, а відтак проявляється й кероване. Бо все проявлене і кероване, й навпаки. І першим у нижчі мірності приходить промінь нашого вищого духу, і приносить продих свого его в оболонці сфер місцевої нашої душі. І вона стає чи не найбільшою цінністю, бо складає разом із вдихнутим сюди его невидиме досконале тіло, що керуватиме тілом видимим, згідно особистих тутешніх покликань.
Душа завжди повністю віддана світлому і є відповідальною за прояв, і розвиток плоті видимої, будучи й вірним другом і захисником нашого духу. І страждатиме й насолоджуватиметься душа так само, як і тіло зриме, але ніколи не кричатиме так голосно, як плоть, навіть, якщо його й краятиме зло. Але темнішатиме тоді на серці, й посутенішає єство.»

«- І обличчя, набуте нами в кожному новому світі, складатиметься зі збережених і розвинутих там душі й особистого духу, колишньої іскри від его вищого - коли завершуючи тамтешнє буття, вони з’єднаються на виході, аби далі вже бути нерозлучними. Та кожна душа за перебування в нижчому просторі помітно відрізнятиметься від своєї вищої – бо сформується вона за місцевих умов. В той час, як дух притілесний, его нашої самості, якщо не згубить себе вибором тьми і злого, нічим не відрізнятиметься від своєї первинності. І доки ця строга його відповідність зберігатиметься, доти наш дух буде здатен втримувати цільності й брати участь в народжуванні душ.
Поєднання духу з душею по завершенню буття плоті й надає остаточних рис набутому обличчю, зі збереженням пов’язаності зі світом свого формування.»

«- Ми цілісні і здорові доки складові протиріччя в нас врівноважені, найперше, нашою серцевиною. Врівноважені суперечності складають цільність, і зростаючи співзвучно духові его, збільшують наші внутрішні простори. Вони надають розмах сутності й проявляють течії можливостей між крайнощами й неоднорідностями. Ці витоки й перетоки ще звуть енергією. Вона буває і в нас, і за межами нас - проявленою й не проявленою, інколи й зовсім не помітною, але не відсутньою. Бо лише повністю некерована - і не проявлена. А живе завжди й самокероване. Тому досяжна енергія ще є і мірою нашого проявлення.
А ось межі керованості різних проявів для меншої чи більшої цілісності ще називають часом. І навколо нас, як і в нас, ще те розмаїття керувань і керованостей, а отже й часів, та й простір теж є одним із проявів енергії, яку приводить у буття те чи те управління, хоча і робить стійкою лише гармонія.»

«Отже якщо час - це межі керування, то і в найнижчих вимірах живемо не лише за загальними, але і за індивідуальними часами. І в кожного є безпосередня можливість перенести вічність буття свого єства хоча б частково на ситуацію з місцевою тілесністю. Це не завжди потрібно, але дозволяє сформуватися більшому розмаїттю людських істот з вищими здібностями чи не в кожному світі.
Проте з вищими можливостями легше збитися зі шляху, тому вони і реалізуються в світлих обсягах суто через явище синергії.»

Мене цікавила ця тема і я дозволив собі занурюватися у світлоносні слова ще глибше, де пояснення висвітлювали й інші сутнісні грані.

«- Ми знаходимося кожної миті не лише в одній, власній цілісності, не лише у своєму просторі, але й в інших, більших, так само, як і в нашому обсязі перебувають чиїсь менші простори. Тож і час для тих чи інших проявів теж не один для всіх. І у своїй різноманітності він схожий на плями світла від численних сяєв у ефірі буття. Але немає нічого у загальному просторі неузгодженого між собою – всі цілісності узгоджені взаємодіями, як і часи, й часи в часах.»

«- Що узгоджує все? Набута, прийнята, вироблена проста й складна доладність живого співіснування, яка у спільному Призванні до зростання, проявляє й те, що зветься співзвучністю і гармонією. Що й стає музикою живого, а долучені до неї сутності – її виконавцями і творцями. Шляхи в ній найвищі й найтонші, й вони існують, як в порі виконання вже створеного, так і в ще не проявленій, новій мелодиці, за крок від неї, за крок від нового простору, який вона породить, коли вдало звершиться творче передчуття композитора, і здійметься точний порух диригента …»

«- Тож музика існує в житті всюди.
Та чим нижче буття – тим й вона нижча й грубіша, аж до повного свого зникнення. Та з нею зникає й простір, а отже й перетоки – більші й менші, залишаючи німотну однорідність.
Тому, на низах енергія музики може лише здаватися дужою й запальною, але тільки з-за лункої обмеженості тамтешнього простору, проте й там вона здатна його розширити вищим своїм скеруванням - тим, яке зовсім не для грубих чуттів.
Неголосна й витончена, вона ще значиміша у вищих сферах, де все тонші її переливи ведуть до подальшого народження нових і нових просторів особистого й загального буття.
Тому творіння - завжди музика, навіть якщо внизу вона здається для всіх причетних лише гарним настроєм митця чи виконавця, лагідним натхненням учителя й учня, стосунками матері й дитини, чи внутрішнім піднесенням майстра будь-якої доброї справи…»

«- Музика народжує обсяги відповідного собі буття, тому й не дивно, що вони навзаєм теж виявляють симетрію й гармонію, розпочинаючи з трьох первинних складових усіх цільностей, обумовлених просторів, керованих живими сутностями явищ і енергій, як видимих, так ще й не проявлених.
А все, що стосується проявленого, що має енергію, свій простір і час, ще звуть матерією…»

«- Зростання кожного – це завжди й збільшення енергії. Отже й розмаху крил поєднаних суперечностей, що породжують її витоки. Серед подібних протиріч є чимало різного, та найчастіше це світло й тьма. Освітлені й затемнені для сприйняття місця присутні всередині кожного. Вони є живою частиною, як нас, так і Усебуття, а ще вони часто містять і свої менші цілісності, й навіть свої складові обличчя.
Все суще має свої окремі цілісності, та немає такої сутності, що охопила б усе навколишнє, й для якої не існувало би вищого подальшого…»

4
Я продовжував занурюватися і відчував зміни в плині пластів отримуваної інформації, немов глибинні перетоки ставали і швидшими, хоча й такими ж натхненними, як раніше.

«- І ніхто в своїй цілісності не здатен повністю завадити своїм темним чи світлим водам єднатися з такими же океанами неподалік, бо ми ними і приростаємо.
Але нехай русла туди й відкриті в обидві сторони, та наповнення і основні порухи перетоків залежать від нас…»

«- Кожному відоме буття в пітьмі й при світлі. А ще – в рівновазі між ними, що найважче. Наш прихід у новий простір завжди починається з наперед визначеного для нас місця у своїй малій цільності, а отже, посеред суперечностей, чи ж бо на боці якоїсь із них. І в залежності, куди саме направлені ми, такими стануть й наші тіла - видимі й невидимі.
І якщо наша подальша увага, напрямок внутрішнього освітлення, а отже й рух, збігатиметься з наданим початковим скеруванням - ми на своїй дорозі й не порушуємо свого місцевого поклику і Призвання в цілому.»

«- Тож, іще раз - все проявлене й кероване. А обсяг керування співмірний з наданим часом, що, хай і не повністю, але теж підпорядкований нам, бо ми здатні збільшувати наші можливості.
І нехай існують і пори над нами - та всі часи, всі ті ріки сходяться і єднаються в океані загальної, зібраної буттям Гармонії, де не втрачається жодне виокремлене значення, але використовується в доповненні все нової й нової завершеності, як використовує будівельник цеглини, а хлібороб - зерна.
Та є простір і над цим океаном: простір явленої і ще не проявленої музики – обсяг блаженства Гармонії…»

Мене цікавили ці складові буття, й до них я, вочевидь, постійно і скеровував увагу, певно, аби додати нові крихти розуміння, дивлячись з різних боків.

«- Щодо проявів всього живого, то в нас, де б ми не знаходилися, є зриме й незриме тіла. Невидиме охоплює видиме, створює все проявлене всередині себе, і є основою конструкції плоті. Саме ж наше невидиме тіло в кожному світі складається зі стержня-серцевини самості – іскри від нашого вищого духу, унікальної для кожного вібраційної єдності его, що ніколи не змінює своїх частотних характеристик і нижчої душі, сформованої зі сфери полів, які оточують цю нижчу іскрину вищого духу.
Ці поля створюються як нашим вищим духом, так і середовищами, в які потрапляємо при формуванні плоті для виконання місцевого покликання зі здобуттям свого нового обличчя.
Та видиме й невидимі тіла – тільки умовний поділ, бо чим вище розвинуте єство, чим повніше займає власним розумом чарунку* виміру, в якому існує, тим повніше його сприйняття й бачення всього присутнього там, в тому числі й себе самого…»

«- Якість нашої цілісності в кожному вимірі проявляється станом свідомості. Чим осяйніший цей стан – тим точніша єдність і взаємодія всього присутнього: клітин, органів, складових видимого й не видимого тіл, та передусім, систем сприйняття, які формують простори розуму безпосередньо в навколишній і внутрішній дійсності.
Вище ж єство кожного керується як особистим самоусвідомленням, що лине в каналі променю від первинного Духу його его, так і набутими всіма індивідуальними сприйняттями разом розумом - разумом.
Самоусвідомлення керує й слідкує за подіями, несе відчуття меж, спостерігає рух, повідомляє про стани свого буттєвого обсягу. І чим більший простір самоусвідомлення, тим значнішим може ставати той чи той розум нашого «я», тим вищі можливості для подальшого зростання й керування в цілому єством.
І чим вище зросла особа – тим уважніше має ставитися до повноти своїх чуттів і до різних проявів самоусвідомлення, передусім, до інтелекту, що дає оцінку всьому присутньому в наших просторах згідно із загальною природою світла й завдань власного покликання.»

«- Ще одним проявом самоусвідомлення, окрім інтелекту, є совість, котра порівнює наш стан зі світлом Звище. Тому, кожний великий і малий живий простір буде здоровим й життєздатним лише при достатньо високій внутрішній своїй чистоті й прозорості.
Наша ж повнота прозора, коли вона відкрита до довколишнього, до вищого й нижчого, і світло вище збігається зі світлом внутрішнім. А внутрішнє зростає, коли все особисте не суперечить, не заперечує, а гармонійно підтримує навколишню добротність, і все в просторі єства знаходиться на своєму місці. Та й місце самої особи тоді теж найточніше визначається збігом зовнішнього і внутрішнього ладу.
Це стосується й темної сторони кожного – доладність зберігається лише там, де темне не суперечить світлому, не заперечує його, і знаходиться в єстві на своєму місці.
І важливо, що в істот світлих чітко не самоусвідомлюється їхня темна сторона, а в темних – світла, тому й не дивно, що темне виявляє енергію руйнуванням, а світле – творенням…»

«- Найкраще місце для кожної особи там, де вона в повному ладу з оточенням. Вервиця місцезнаходжень особи із такими найточнішими збігами, рух ними, і зветься здійсненням покликань чи ж бо Призвання загалом. І воно проявлене для всіх «я», більших і менших, що можуть складати й плоть, і вищу цільність.
Хоча особистого буття аж зовсім поза тілесністю немає – в тому чи тому вигляді плоть, чи ж бо матерія, завжди присутні.»

«- Тож тілесність – це обумовлений перебуванням в тій чи тій чарунці буття стан матерії, і незрима безтілесність не значить її відсутність.
Під безтілесністю найчастіше розуміються ширші, а інколи й міжвимірні стани. А цілковита нематеріальність, як непроявленість ніде і в ніякій формі – можлива тільки на межі й за межами буття, де присутні лише однорідності простору і часу, або порожнеча.»

«- Та будь-яка однорідність теж знаходитиме обмеження і формуватиме свою цілісність, і за її розростання в ній виникатимуть суперечності й протилежності, котрі вимагатимуть місцевих керівних вирішень. А ще з’являтимуться й резонанси із обріями майбутніх змін, з якими з однорідностей виринатимуть скеровані до них первинні поля – ті самі унікальні духи его, чиє, виявлене резонансами, Призвання зберігатиметься незмінним в подальшому, енергетичному керованому, розвитку від меншого до найбільшого «я». Що завжди є, хоча й не єдиним джерелом, але однією із причин утілеснення в нових вимірах і світах, і складовою тамтешньої соціалізації.
І недарма тому все вище завжди має і проекції, і свої чіткі сліди в нижчому, і навпаки…»

«- Горішнє проявляється в нижчому численними дієвими полями, що переносять туди відбитки вищої матерії, відповідні її намірам, - проявляючи цим і розмаїті форми місцевої природи, і звільнені від її диктату міжвимірно взаємопов’язані умовно вільні єства.
Відповідно угору здіймаються й поля таких істот. Їхній духовний потяг увись, їхні тонкі чуття й добрі наміри здатні проявляти вгорі відповідну матерію, яка за потреби формує тілесність вищого єства, котре поєднує при собі схожі дійства.
Безліч менших «я» таким чином стають дотичними до існування вищих цільностей…»

«- Ось так і єднаються крізь виміри вище й нижче – у взаємодопомозі й спільному керуванні, як у проявленому, так і в інших станах. І чим доладнішими стають подібні збіги й співзвучності, тим більше вони є музикою.
Якщо кожен знаходитиме при своїх тілах подібну музику і її виконавців, він досягне найвищих можливих цілей і у здійсненні Призвання…»

«- Отже, кожне проявлене тілесне єство керується як звище, так і безмежною кількістю менших істот, чиї добрі наміри складають ту чи ту плоть. Потрапляючи в новий світ, кожен опиняється і в новій цільності, де через втілення особистих намірів здатен виконувати і тутешні свої покликання і загальне Призвання.
Втілені ж нами наміри і визначають якість здобутих наших облич…»

Вишукуючи різні сенси, я, схоже, досить далеко відхилився від початкового потоку повідомлення. Напевно вартувало повернутися на основні сторінки, але вибратися з лабіринту, мною ж і вибудованого, виявилося непросто, бо нові й нові теми заманювали все глибше.

«- І кожна цілісність, а отже стійке явище у природі речей – домівка для живих «я». Інколи такі домівки порожні, тоді вони проявлені лише частково. Довше наповнюються найвищі й найбільші – їхні нижчі й вищі мешканці й господарі мають бути відповідні їм. І хоча це не значить, що вони стануть єдиними жителями таких домівок, та «я» в них ніколи не змішуються, не з’єднуються в одне єство явища, натомість, одне з цих «я» може стати його вищим охоронцем і доглядачем…»

«- І раз все живе в одному хорі, крізь будь-які явища можуть діяти й сторонні впливи, навіть найтемніші. Бо не все живе на своїх місцях, не всі йдуть дорогою світла. І всюди є хижаки й паразити, що полюють на ослаблених чи незахищених, та завжди є вищі і ще вищі цілісності з тих явищ, стосунки з якими є помічними й захисними.
Всі явища пробуджуються тільки відповідними собі єствами, відтак з ними вони не лише проявляються, але й складаються доладно природі речей в обсяжніші поєднання, аж до світів, і Всесвітів.»

«- І нехай впливи у світах здійснюються не тільки від живого, але тільки живе приносить сенс для подальшого буття.
Буття ж без смислів гине. Тому, чим вище єство в своєму розвитку, тим старанніше турбується ними й відкриває їх з повною своєю відповідальністю і для інших. Бо сенси освітлюють існування - в підтримці їхнього сяяння основна місія кожного творця явищ і світів. Саме після таких його діянь і відкривається свобода осягнення і для всіх, що йому наслідують.»

«- Свобода – це досяжні істинні смисли існування, оптимальні доцільні шляхи живого зростання. І подібні умови відкриті звище кожному всіма попередніми творцями. І нехай кожен, хто вільний від строгого природного диктату, й має право на вибір свого шляху, та правдивим досягненням у покликаннях послуговує усе ж не вільна вольниця, а лише свобода, як сенсова доцільність.
Чи існує вибір у свободі? Так, бо в кожного свій шлях крізь сенси, свої розмаїті симетрії й гармонії. І можна вільно йти будь-куди, та пам’ятаючи, що дійсна свобода – це завжди можливість подальшого підіймання себе в напрямку свого Призвання. Бо тільки перебування в ньому приносить радість від звершень, які не зникатимуть з часом і поєднуватимуть тіло видиме з невидимим у спільному злеті.»

«- Буття в тілі явлене в плинах різного дійства, в загальному хорі живих істот, що проявляють живу матерію в спільній заплутаності своїх існувань з минулого в майбутнє, здійснюючи покликання у своєму реальному часі. Але жодна тілесність, як і жодна цілісність, не вмістяться лише в теперішньому, хоча й ніхто не безкінечний ані розмірами, ні енергією. Навіть оте, що називають «Абсолютом», не безмежне, бо перед ним ще й Хаос, а позаду - чергове Ніщо й порожнеча. Тож за кожною цілісністю, чи її складовими, є щось іще, вище. Та й без існування вищого взаємозв’язку, кожне «я» переходитиме в стан розпаду свого єства і стискання душі й серцевини - его, відтак втрачатиме кордони і цілісність.
Вищий взаємозв’язок – це і вища природа речей, і наше вище «я», або ж подальший горішній простір, відкритий і сформований нашими чуттями, якщо ми вже максимально високо. Та такі чуття потрібні і для догляду власного стану…»

« - Недоглянута ж цільність хворіє. Не важливо – вища чи нижча – після ряду помилок і недоладностей у всіх настають хворобливі стани.
З подібного догляду спершу своєї цільності й народжується суть творчості - межової і внутрішньої. Звідси і саморуйнації тих, що не здатні, чи не спраглі до неї.
І паразитизм чи хижацтво не порятують від цього – тому переродження в ці стани не вільний вибір, а покарання.
Подібне, зрештою, сталося і з тим, що зветься Абсолютом, який попри всі свої набрані потуги й розміри, незмінно знаходиться в стані безмежного голоду й постійної необхідності запобігання руйнуванню і стисканню себе. Звідки і його нескінченні підступи і лють, неустанна потреба в пожиранні всього, до чого він здатен дотягнутися…»

«- Темний Абсолют – грандіозне єство на статусному місці полюсу всевладдя, протилежному світлому вільному існуванню всього живого. Але й це не порушує грандіозної цільності протилежностей. Бо з якою настирністю Абсолют не поглинає все навколо, з такою ж і все живе намагається розширити свій простір.
А ще, яким би не був темний Абсолют хижим для живих проявів, та й він втрачає шматки своєї однорідності, розпадаючись у порожнечі за собою.
Але ті відособлені фрагменти, зрештою, як і інші джерела, далі вже стають здатними породжувати із себе нове буття від найперших початків…»

«- Живе вбирає в себе живе, а мертве – мертве. І темний Абсолют захоплює рештки виключно тих, що опускаються в його темінь.
Не знаю, чи вартує жаліти Абсолют, але твоє зоряне небо стало би люто червоним і смертно-палким, якби обсяг твого буття стискався подібно його нутру в час голоду. А воно в нас прохолодне й чисте, з дружніми зорями, бо світи розширяються, і наше світло росте в енергіях, тягнеться у вібраціях вище й вище.»

«- Рух Угору – завжди розширення, зростання не лише в розмірах, але і в чистоті.
Тому, дивлячись на будь–що, зауважуй прозорість, відкритість, широту овиду, проходження світла – це все правдиве. Якщо ж помітне протилежне: насильне обмеження, затиснення, глуха закритість і чарівні сутінки - то це ознаки обману й погибелі…»

«- Обман усюди, де є перепони для нашого безпосереднього сприйняття. Він рясно осідатиме на почуттях, емоціях та якби знаннях, на звичному й прийнятному для всіх, обходячи лише гострі вістря наших тонких чуттів.
Та чи є обман чимсь дивним, випадковим, чи виконує і свої завдання? Бо в природі речей є віднімання й додавання, й кожен може потрапити, як під одне, так і під інше, бо шляхи життя пропонують різні свої напрямки, протилежності. Так є, і так має бути. Проте кожен, ще до зустрічі з обманом, завжди має в собі потрібні відчуття для вибору свого дійсного, а не ілюзорного місця в навколишніх умовах і ситуації. Бо саме із втрати місця, з цієї першої помилки, все й починається.»

«- Тож як оминути обман, чим і коли керуватися? Загальним чи особистим? Але хіба загальне – це не ті самі обмеження, примуси й сліпі покладання? Хіба наша особиста природа не попереджає більш чітко - закладеними острахами, чи повільним визріванням? І чому зростання потім припиняється? Чи нам його зумисно спиняють, оте зростання, найперше в чуттях? Бо ж тільки, коли наші сприйняття зрілі, відкриті й пов’язані між собою, ми лише й знатимемо, де світло, а де тьма, де додасться, а де від нас відніметься.
Тому путі вгору - це завжди відкриття чуттів від тіла видимого і невидимого.
Коли перестаємо їх відкривати в собі – тоді зупиняємося, губимося, затуманюймося, й мчатимемо далі колами, а потім і летітимемо униз, з відніманням усього, що маємо…»

«- Пізнання своїх чуттів, а їх, як необжитих явищ, чимало в нас, - це не пасивне очікування зустрічі, а свідоме розкриття дійсного вищого у собі й при собі. А кожен вдалий пошук, кожне правдиве додавання, завжди стаються в творчості, а отже, серед внутрішньої і зовнішньої доброчинності. Без цього не спрацює навіть безпосередня вказівка на ту чи ту систему нових чуттів, бо правдиве розкривається лише в добротності наших намірів і скерувань…»

«- Потрапляючи на дороги тої чи тої тілесності – завжди опиняємося перед вибором подальшого творення чи відмови від нього. І якщо в дитинстві кожен крок був творчим, то далі все ускладнювалося. Наші особисті шляхи виявлялися не путівцями серед раю, і вже вимагали відданості й самовдосконалення, або відступу на загальні, гарно облаштовані простори. І, здавалося, навіщо якісь муки й подальші особисті розшуки, коли легше податися до вже готового, раніше знайденого іншими?
І нехай все подібне завжди знаходитиметься в місцях протилежних нашому дійсному Призванню, та сам твій рух туди завжди можна ж бо пояснити несприятливим збігом обставин, надмірними обтяженнями й складнощами, і навіть, як би, нездалим світоустроєм?
Проте відхід від власного шляху так і залишиться доказом прийняття нами обману, добровільне підкорення йому, бо світ, як втілене світло, не буває до нас недобрим, й не потребує жертви, а бажає нам лише наснаги й збігів спільного звучання. І ми самі, за власною волею, прийшли у його простори – і додавати, а не віднімати!
То хто нас тоді обманув і обтяжив? Невже не ми самі, коли зупинилися в творчості і в розвитку? Невже перед тим, як спокуситися легкістю загальнодоступного, ми не згасли всередині себе за власним вибором?..»

«- І нехай в кожного своє окреме буття, та до тої чи іншої тілесності ми приходимо світлом і ним ж бо звідти й маємо піднятися, завершивши свої покликання. Та лише здійснене добро обдаровує справді потрібним для вдалого повернення, і тільки доладність особистого буття зберігає вищу спільність нашого особистого світла. Без цього годі повернутися до своєї горішньої цільності і рости далі…»

«- В чому ж полягає доброчинність?
Чим більше принесеного нами Звище сяйва передаємо в нові простори, тим стає доладніше там. Наше перебування в світах є живим знаряддям не тільки для нас, але й для звершень від вищих джерел, а з ними і для Гармонії, що започатковує загальну музику й обирає нових Творців.
Тож поєднана з нашим «я» та чи та нижча тілесність - добрий шлях і для вищого розширення, для створення свого зоряного неба посеред інших зоряних небес – бо це також путь Творця. І кожен до нього званий, як і всі навколо нас.
Тому перебування в тій чи тій, складеній з розмаїтих джерел, тілесності - не покарання, не термін для страждання, а вища потреба, наша висока спроба, повністю скористатися якою дійсно не просто. Але й бути Богом не просто. І тільки правда - те, чим і ким є ми в дійсності, дає завчасні підказки і оберігає від омани.
І ця правда виключно у наших тонких чуттях…»

«- То що обрати – грубу відповідність загалу, чи тонку – самому собі? Хіба не достатньо просто задати собі це питання? Бо й праведно існуючи, але виявляючи лише свою замкненість, будеш тільки сліпо повзти, заперечуючи крила, а відкритий чуттями, летітимеш зрячим, сягаючи більшості даних сюди тобі можливостей. То що краще? І хіба отримати більше – виняток з правил? Хіба покликання – це муки, а не політ?
А де пропонується одному, там пропонується і всім, бо поруч і Гармонія, і любов, вища турбота й справедливість, та передусім, - музика життя, яку чутимеш скрізь, знайшовши свою доцільну повноту й цілісність – тож не зрадь її, не відмовляйся від неї! Будь внутрішньо відкритим в усіх чуттях, і музика прилине звідусіль! І тонкість її сприйняття тобою тільки й вказує, звідки ти й куди йдеш насправді…"

«- Призвання й покликання визначатимуть і твої співзвучності. Звідти злине й твоя власна мелодійність. І вона буде з тобою завжди, якщо не відвертатимешся від неї, і тектиме тобою, даруючи свої блаженства. І, як і ти, переноситиме протиріччя, що вершитимуть її цілісність, проявлятимуть її енергію, витоки й перетоки аж до формування її музичної повноти. Де буде й про темне і світле, високе й низьке, бо вона оповиватиме собою складові цільності, які її проявляють.
Але подібні її відображення лише свідчитимуть про те, що існує, оповиватимуть, не поєднуючись в одне із сущим. Бо довершене і недовершене, нехай і тягнуться одне до одного, але не зливаються.
Тому й музика, доки вона музика, залишатиметься сяєвом над плином буття, ніколи не змішуючись із його внутрішніми суперечностями, не стаючи ними, а лише засвідчуючи перспективи гармонійного вирішення в тих просторах, які вона породила й породжує далі.
Тому, як живі поля, вона зривається з минулого і дійсного, організовуючи майбутнє.»

«- Над темними складовими цільності мелодійність, а відтак і музика формуються нижчими присутніми там гармоніями, над світлими – вищими, тож на відповідних висотах в’яжуться і нові образні ряди-рішення. У музиці будь-якого походження присутня ця в’язь висот, відповідні хвилі, що найточніше описують гармонічну розмаїтість особистого й загального. І коли хочемо дізнатися первинний задум, до появи того чи того сущого, шукаємо і первинні мелодії.
І ось вже вібрують її другорядні кольорові вирішення і основні – про темне й світле, вище й нижче, і злинають між ними живі перетоки, барвні фонтанування чуттів і відчуттів - через виконавця і провідника, що завжди в центрі звучання понад зведеними разом протиріччями і єдностями, що сягнули доладності цілого…»

« - Виконавча майстерність – загальна необхідність для буття особи, і нехай не тільки в музиці, але в ній і найвищі можливості для прояву всього особистого, для успішного здійснення покликання.
Але спокуса сягнути музичного ідеалу настільки ж сяйна, наскільки й темна – як легко кожному «я» піддатися звабі звучати суто своїм его, своєю самістю в унісон з чимсь уподобано невеличким, відмежованим від просторів музики загалом, - бо поєднати усе в собі чи не найважче завдання у Всесвіті! Тому музика й найскладніше випробовування, й мало кому дістатися її вершин!..»

«- Тож хіба не достатньо кожному свого місця в загальному оркестрі чи хорі, коли творитиме, радіючи й простішим здобуттям, адже робитиме добро, доладне власним можливостям, здатностям, випробуваним відкритістю перед собою й істиною!
Особливе добро здійснене таким чином, бо воно як нектар, що збирається бджолами з навколишніх квітучих закутків для свого дому. І нехай хтось званий творити небо, але й квітковий мед для когось буде цілком небесним!
Усвідомлення цього є щастям, а щастя свідчить про успіхи з покликанням…»

«- І у всіх світах музика по-своєму промениться отими, зведеними в одну цілісну розмаїтість, лініями доладностей наших особистих покликань і звершень. І вона -перше, з чим зустрічається наше сприйняття, й останнє, що линутиме нам услід…»

«- Приходячи у тілесність, кожен відразу чує свою музику. І її вдавана простота не здаватиметься недоліком, а першим лицем справжності, блаженством перебування, в якому виразно звучатимуть мелодії ще таких близьких менших наших «я», а також і вищих, які ще зовсім поруч.
Твоя духовність теж несе подібне блаженство у вищі виміри. Звучи таким собою! Звучи разом із меншими у собі! Не шукай окремого звучання від них, піднімайтеся вгору разом, усією своєю повнотою. Бо тільки так і народжуються нові Галактики, а з них і світи!..»

«- Пам’ятай, що й темне проявлятиметься доладно, коли воно на своєму місці. І світле. І ти, що посередині між усім тим, звучатимеш як добрий виконавець, коли скеровуватимеш ці розмаїті перетоки, долучаючись до найвищої, чутної тобі Гармонії.
Дихай цим станом, його якостями, оркестром, як небом через відкриті вікна назовні. Звучи зі світом в насолоді цієї мови блаженств…»

Я лише подумав про приховану магію сприйнятих пояснень, як Голос вчергове змінив тему в тому напрямку!

«- Перетоки між суперечностями в кожному світі мають свої назви. Але є і ті явища, які їх формують. Керівні поля від темної протилежності, які тягнуться до світла, відомі, як Сура, а ті, що спадають зі світлої – Сома. Це як биття з тверді джерельних вод, чи приліт сонячного проміння – цілком природні речі. І коли ти здіймаєшся високо, то насолоджуєшся Сомою, а коли даєш раду з нижчим – користуєшся Сурою. І нехай, знаходячись у відповідному просторі, ми маємо справу переважно з чимсь одним, та найбільше вдається тим, хто здатен поєднувати обидві ці могуті.»

«- З плетива Сури й Соми і росте магія – темна й світла. Тож вона корисна в тій же мірі, як і небезпечна, й легко може одурманити, привести до втрат, тому й не варто вживати її на власний розсуд, і не повинна служити вона ані бажанням, ані помислам, а лише велінням відкритого серця. І ніщо не стане виправданням використанню її без долученя серця і вищого сяйва, що лине через нього. Без цього магія лише посилить відхилення й обтяжить збитки. І навіть пізнавши все у своєму вимірі, не охопиш її розумом, бо вона є проявом і значно більшого навколишнього оточення.
І лише коли ти приймеш глибинну мудрість того, що живе буття – це магія, то завжди бачитимеш її доречність Гармонії, а особливо музиці…»

Мене вражали випадково знайдені сенси, але й манили ще приховані, не почуті. Проте наскільки глибоко я мав поринати в них? Бо разом із обсягом сприйнятого, зростало й відчуття печалі, й все виразніше тягнуло до простіших поверхонь.

5
«- Тож якщо хто не в Гармонії, не в музиці, нехай і найпростішій, то він і не зовсім живий. І саме через цей сутінний стан і приходять страждання! Бо вони не наслідки втілених чи не втілених бажань, а, найперше, відсутність достатньої радості, а отже й щастя. І таке стається від постійних непотраплянь, що є плодами відхилень від покликань, від не отриманих чи не використаних своїх можливостей, і, передусім – втрати гармонійних зв’язків.
Позбутися відхилень і помилок дається відмовою від сліпоти, глухоти, закритості, від несприйняття – розвитком досяжних кожному в собі тонких чуттів. Тільки вони, звільнені з полону несвідомості, проведуть путями, до яких ми звані з народження.
Відкрити їх у собі здатен кожен…»

«- То як взнати, чи це твоя дорога? Невже тільки коли вона стане вервицею безперервних страждань? Звідси й подальші повторення, реінкарнації, чергові всезабуття. Та кожен проявлений вищим духом має вільний вибір і свободу, як змогу дійти до цілі. Тому не бажання є злом, а власно обране, чи навіяне несприйняття більшого, звідси й неодмінне затискання свого простору, що й приноситиме муки.
І кожен матиме можливість виправити помилки, якщо не висохне чуттями, не задавить себе.
Ніхто не позбудеться радостей світу, на повні груди сприймаючи його!..»

Вибираючи більш прості сенси, я, схоже, таки вже піднімався на поверхню зрозумілості. Шукаючи, між тим, іще дещо важливе, принаймні для Середзем’я - інформацію про гроші й мирські коштовності. Проте навіть сліду подібних речей не знаходив.

«- Будь-який здоровий розвиток полягає не в збиранні знань, а в проясненні вищих взаємозв’язків, розширенні самоусвідомлення, просторів розуму, повноти свого видимого і невидимого «я». Саме ці обсяги заповнюються енергіями, як подихами. Ми вдихаємо й видихаємо, проявляємо й знову відпускаємо їх. І можемо прийняти їх лише у тих розмірах, якими здатні керувати, проявляючи розуміння.
Розум ж бо – це простори від усіх усвідомлених наших чуттів, починаючи від грубих, первинних, аж до найтонших, найвищих.
Тож на відміну від знань, розум є досяжною кожної миті для сприйняття живою дійсністю.»

«- Коли ж чуття обмежені, то й дійсність стає ілюзорною. Ось сприйнявши ці слова, ти ще й здобув знання, а з ними й відповідні переконання, що самі по собі, без зовнішнього, адекватного простору розуму, насправді стали би оманою.
Ось так омана лише й чинить, огортаючи в тісняву нерозуміння – в як би знання, в ілюзорну реальність, яка веде лише в глибшу пітьму, де сплячка розуму породжує химери. Бо ж наші дії завжди приводять до цілком реальних наслідків, ось тільки за безтями вони ніколи не завершуються добром.
Тому не знання, а весь спектр чуттів і відповідний їм простір розуму лише й рятує від обману і невдач.»

«- Тож чи розумні ми в повній мірі, залежить від кількості усвідомлених наших чуттів - систем сприйняття і взаємодії. А їх чимало! І деякі простори для чуттів вільні від початку, інші потребуватимуть ключів і дозволів на перебування, та в кожного є при собі все необхідне для відкриття і себе, і навколишнього світу.
І найперше, що знаходимо після опанування перших п’яти, чуття шосте – рівноваги. З ним робимо перші кроки, і далі вже користуємося досяжними благами, особливо не помічаючи самого цього сприйняття. Бо так діють всі чуття, спершу не просте знайомство, але далі необтяжливе й вільне користування.»

«- Відтак приходимо і до сьомого: сприйняття руху – тілесного й безтілесного, у взаємозв’язках його складових. І поєднуємо й довершуємо всі сім цих систем чуттям восьмим, здавалося, головним і заключним, яким ніби й вивершуються можливості пізнання навколишнього – мозковим сприйняттям, та ще й зі всіма сторонніми додатками до нього: свідомістю, інтелектом, притілесним розумом, уявою, іншим.
І складається враження - що ось воно, усе потрібне, і цих речей цілком достатньо.
Але хіба звична ситуація надалі повністю влаштовує нас? Хіба дозволяє позбутися традиційних проблем, що ніяк остаточно не вирішуються? Та і яке вирішення можливе й правильне?»

«- І в чому взагалі полягає будь-яке вирішення? Хіба ми його самі породжуємо? А раз воно вже є, то хіба ми його не знаємо, не зустрічалися раніше з ним? Ми добре знайомі. Бо чи не дозріває пташеня до польоту, не зростає малюк над своїми дитячими труднощами, а підлітки над перехідними станами? То може загальне вирішення - рости й далі, й тоді будь-які проблеми переростаються?
І хіба подальший ріст, чи визрівання, не стаються лише зі збільшення кількості джерел інформації й засобів взаємодії зі світом? Чому ми до них не доростаємо? Чи просто не відаємо, що вони вже при нас?
Та мозок не поспішає допомагати з відповідями, та й не надто прагне подальшого розвитку. І, схоже, не зі зла. А вочевидь, економлячи досяжну енергію тіла, бо, переважно, вишукує способи найкращої адаптації до стосунків у далеко не ідеальному суспільному середовищі. А ще він так легко піддається навіюванням і знанням невідомого ступеню істинності. То чи не хворобливе домінування мозку і є отою хибною самістю, ілюзорним егом? І лише прояви так званої інтуїції й натякають, що є іще щось, вище за нього. І дійсно є.»

« - І нехай перші вісім джерел і найбільш досяжні й часто оманливі, і їх звично використовує зло, аби збити нас з пантелику, але вони дійсно перші наші скарби і добрі знаряддя для буття в миру. І в той же час вони дотичні обсягу надто замкнутого й тісного, аби він повністю задовольняв нас, вирішував наші загальні завдання і проблеми. Бо ми ж тілесні зримо і незримо, бо в нас є крім плоті ще й дух і душа, то які чуття стосуються цих просторів? А які торкаються і нас, і Всесвіту?
Бо ж, напевно, лише усвідомлення можливостей нашого цілісного сприйняття робить нас дійсно розумними і свобідними?»

«- Природне відкриття в собі вищих, чи тонких чуттів починаються з найголовнішого, з відображення нашого вищого «я» в середовищі плоті - з тілесного серця. Тож і найперший крок завжди від нього. Тільки його здатності відкривають не контрольовані злом шляхи, бо лише при серці, серцевині духа, збирається наша цільність в кожному вимірі й тільки звідси починається долученя до гармонії вищих сфер.
Під нашою увагою тілесне серце відкриває свій повніший образ із відчуттям присутності незримого переднього серця.
Сприйми дві, тремкі теплі лінії угору обабіч нього - уважне ставлення й довіра до них зробить їх значно виразнішими. Хто відає ці лінії – неспішно пізнає усе потрібне в кожному своєму покликанню.»

«- Злагоджені між собою вібрації й рух цих ліній вибудують особливий простір для сприйняття вищої твоєї цільності при нижчому тілі.
Цим простором можна охопити багато чого й кого, бо наша цільність здатна розширятися й збиратися. І ще в ньому здатні перебувати поруч з нами наші вищі помічники.
Таким чином, знаходячи й поділяючи свій шлях із усім закликаним крізь русла усвідомленого переднього серця - Хаті, отримуємо не тільки доцільне зростання, але й сприйняття й пізнання любові. Бо тільки крізь серце в стані Хаті проявляються й інші сприйняття, а з ними й найвища Гармонія живого, цілюще сяєво злагоди котрої і звуть любов’ю. І кожен творець – і її носій, і її складова.
Торкайся любов’ю свого відкритого серця всього навколишнього, і ти зримо осягнеш, де ілюзія, а де справжність. І всі подальші тонкі чуття злинуть з нього…»

«- Відкриття можливостей переднього серця - не ті труднощі, яких варто оминати. Вони таке ж диво, як і все навколо. Але ці здатності - твоє диво, джерело продовження і покращення особистого шляху.
Чи хочуть чорні сили в миру цьому, аби кожен стояв на шляху свого Призвання? Насправді, їх влаштовує лише одне, коли кожен залишається сліпцем, не спроможним орієнтуватися в навіяних хитросплетіннях, не здатним до визрівання подальшого. І шлях юного зростання тоді звично замінюється бігом вічної недорослі по колу, з неминучим падінням в кінці.»

«- А як же з радістю і задоволеннями? Отруєний оманою як би знань, мозок в стані хибного его вишукуватиме віддушини - ілюзорні простори - нові й нові розваги, які спрагло ковтатимуться під гучні запевнення хижої чорноти, що це єдиний можливий шлях, і його варто максимально випробувати. Та й важливе саме мирське благоденство, тут і зараз, бо далі лише пустка й забуття, й нічого більше.
І щоби не виникало сумнівів аж до миті падіння, щодня витоптуються, оббріхуються оті «зайві» чуття, хоча й навіщо вони були би, коли й так є і знавці-провідники, й святі посередники, загальноприйнята думка і майже традиційне ставлення, та й, мовляв, усі ви грішні за своєї природою!»

«- І ось вже згасають навіть згадки про тремкі дитячі передчування чарівного світлого незвіданого, затуплюються в щоденному хаосі і неприродних грубощах навіть цілком звичні чуття, а перед очима й на слуху все новіші, гостріші, глибші, досяжніші мирські насолоди!
І нехай наслідки від них тьмяні, далекі від радості, та завше можна додати сили й гучності, і вогні емоцій знову спалахнуть.
Але що залишать по собі і куди приведуть? Та подібне робитиметься до останнього подиху з кожним - і до раптової миті загального падіння…»

«- Тож де б ти не опинився, бійся гучності, остерігайся сили, передусім, власної. Не допускай закритості свого серця й розкривай усім єством вищі чуття.
І задоволення тоді будуть справжніми й істинно глибокими і не становитимуть загроз.
Справжні ж насолоди проявлені щастям і народжуються лише від живих взаємин у світлій, спільній радості - нехай вона не бучна, найчастіше не яскраво вбрана, проте нескінченна її присутність навкруги – знаходь її в будь-чому ззовні, торкайся, й вона спалахне і в тобі!..»

«- Не зі сказаного чи почутого - починай і закінчуй з теплої посмішки світла у собі, довіри до серця, а з ним і до того, що здається лише простою плоттю. При ній для тебе є все потрібне, аби не загубитися в кожному покликанні. І вестимуть, зрештою, відкриті тонкі чуття, а не мозок - в нього інші цілі, аніж провадити вперед і відкривати нове.
Та, зробивши перший крок далі, а потім й наступні, ти змусиш і його йти слідом за природніми сприйняттями, які лише й формують розум. Твій мозок опиниться перед новою реальністю і природно оновиться!..»

«- Те, що знаходиться в твоєму розумі, відрізняється від знань тілесного мозку так само, як будь-яка річ відрізняється від своєї тіні. А вона ніколи не йде першою в напрямку світла.
Тож так вплив нашого серця скеровує розум, формує мозок і довершує мудрість…»

«- А чим відрізняється розумність від мудрості? Чи не доволі просто перебувати в розумі - у відкритому нашими сприйняттями просторі? Хіба ця реальність не самодостатня? Навіщо мудрість?
Ось тільки у відкритий нами простір потрапляє й чимало різного від нас, туди намагається вписатися і мирське оточення Бо ж і будь-який помисел, слово, вираз, чи дійство теж стаються тут і зараз. І хіба не реальне все, що нас оточує, про що може йтися, думатися?
Але справа в тому, що не все, про що йдеться, знаходиться в Дхармі-Логосі і в Коні-Гармонії. І часто одного інтелекту не достатньо, аби визначити, що й чого стосується…»

«- І ось той чи той скаже, що жінка – істинно може стати чоловіком, чи чоловік – жінкою, чи існує ще сто статей, чи ж бо проголосить, що насправді нічого навколо не має – і нехай це суперечить самому факту зробленої промови, та якщо хтось дійсно так вважає, то це, передусім, його стан справ, а не загальні положення світоустрою.
Бо все, що не в конструктиві Логосу, не в ментальному вияві Дхарми, не в красі й доладності Гармонії, відокремлене від них, зрештою виявиться не стійким й випаде з реальності відразу, як тільки зникне особиста підтримка, деструктивні зусилля носія похибки.
Тому, з-за такого випадання, й не можливі особисті зміни минулого задля зручностей майбутнього. Бо вчинена тимчасова особиста реальність скерована проти стану світоустрою, виявляється не рівноважною й не стійкою, і як кажуть – не мудрою, бо веде лише до руйнації і саморуйнації.
Тож інструмент самоусвідомлення - мудрість і проявляє, що й чого насправді стосується, і як правильно розміщується…»

«- Мудрість - це рівновага й стійкість, знаходження і втримання єством свого місця в світоустрої дійсному, а не ілюзорному.
І нехай в мудрості й безліч рівнів і проявів у навколишньому бутті, та зростає вона завжди услід розширенню розумності, йде вслід за розумом, а не навпаки. Бо рівновага й стійкість не є чинником руху.
Тож як формується обсяг розуміння, і ми розвиваємося в ньому до рівня, коли інформація лине звідти безперервно, тоді й мудрішаємо, і, найперше, завдяки проявам самоусвідомлення.
Тому усі наші досягнення починаються виключно з простору розуму, а не знань і мислення…»

«- Проте, як проявити розумність і мудрість в предметах, з якими не знаєшся зовсім? З чого почати, як виробити рішення таких питань?
Важливо, що всі загальні відповіді існують ще до наших суб'єктивних запитань, тому, ми здебільшого й не створюємо рішень, а просто користуємося тим, що існувало ще до нас.
І ось коли ми чогось в процесі усвідомлення в нашому розумі не знаходимо, чи з якоїсь причини інтелект не здатен оцінити й вибрати потрібне, тоді лише й активуємо так зване мислення, як звернення до наявних в нас чуттів в пошуках знахідок – відповідей, через уточнення скерувань і трактувань сприйняття.
І відповіді, зазвичай, одні й ті ж - повернутися в природу речей, а отже сприймати світ, яким він є в напрямку нашого Призвання. Важкі роздуми, чи просто пошукові думки, візії, образи - тільки уточнення в зверненнях самоусвідомлення до розуму. А неможливість знайти відповідь - засвідчують лише проблему станів тонших систем сприйняття, перебування в гуні невігластва, а не там, де маєш бути…»

« - Але ж ми здатні отримувати мислеформи й крізь наші нижчі чуття від інших суб’єктів буття. Проте самі по собі вони завжди будуть неточними, і отримані таким чином знання виявлятимуться відірваними від дійсності.
Тому, диктат, чи первинність мислення, завжди засвідчує поразку розуму.
Та за первинності розуму, вкупі з інтелектом, мислення значитиме пошуки напрямків розширення кордонів власної дійсності…»

«- Серед різних меж є і верхня межа живого, за якою ще не існує проявленої матерії. І коли все добре, тоді вона постійно підіймається, бо буття безмірне, і творців у ньому безліч. І там, де ще немає образної чи предметної конкретики, де вони ще не сформовані, нашими намірами може виникати та чи та нова доладність, мелодійність, що невдовзі стає музикою. Але спершу її породжує наше внутрішнє композиторство.
Тому сторонні мислеформи інколи можуть приходити і за для такого творення доладностей, як пропозиції від нашого Призвання й навколишньої Гармонії написати-продовжити доладну реальність.
Та варто зважати, що вище приходить виключно у чуття вищі, а нижче – до нижчого. Відтак, які думки, такі й чуття.
Тож кожен світ можна досотворювати по вертикалі і по горизонталі – це те, для чого ми приходимо в нього, і в нас із собою для цього є всі потрібні інструменти…»

6
З настанням нової паузи, я скористався можливістю, аби вийти на поверхні головних розділів, бо в запропоновані глибини я, певно, міг опускатися вічно.
І справді, на поверхні було значно веселіше й простіше, і зрозуміліше, куди рухатися далі.

«- Радіймо, Брате! Ми пов’язані: велике творить мале, а на менших тримається геть усе. Звідси й наша схожість, бо подібне твоєму, ставалося й зі мною - з кожним із моїх облич, які отримані у світах в різних покликаннях. І хіба не те ж бо стається і в інших, і з буттям загалом?
Дуже подібне. Та, усе ж, не те саме. Все живе схоже, але й винятково особливе. І навіть наші особистісні, отримані в тому чи тому бутті, обличчя різняться. Та єднаючись, вони не заперечують, а оберігають, продовжують, доповняють, довершують одне-одне. У цьому, окрім додавання чуттів, й інша сторона нашого зростання, й додаткові можливості для вищих потреб…»

«- А коли ж отримане обличчя не зріднюється з іншими, попередніми, з нашою вищою серцевиною, його варто й можна виправити, чи ж бо дати йому знайти своє місце не в основному образі духу - діаманті его. Головне, не нав’язувати грубо власну волю. Провидіння, хід подій, інколи влаштовують все значно точніше за нас. Бо вони – це безпосередній вплив загальної Гармонії…»

«- Брате, усе, що навколо, й те, що в кожному з нас, проявлене у своєму розгортанні. Та чи існує для світла, для світів – привільна безмежність? Чи існує крайня межа, за яку не переступити?
Або чи здатен хтось зупинити зростання інших? Затримати, назавжди обмежити світло, коли воно виходить за наші особисті кордони?
Чи є така особа, що має владу над тим, що відбувається - над усім живим без виключення?
Якщо так, то тоді хтось один створив і безмежність, і є самою безмежністю, за якою нічого немає й бути не може?
Але й ти, і я знаємо, що завжди існує і менше й вище за кожного з нас. І я чую, як це вище твердить, що дане одному – дане й всім.
І ця даність - ці нові й нові простори - відкривається все більшому загалу живого звучання. То невже це, більше, сотворене не тими, що творять його і зараз?
І тоді - це ми і є творці всього - усі живі, великі й малі!»

«- Але хто тоді промовляє й найвищим із нас про безмежність? І чи це слова, думки, образи, а може дещо інше, глибше за пізнану вже нами Гармонію?
Що породжує наше передчуття нового, ще не сотвореного, нашу взаємодію з іще не явленим, але цілком можливим для нас?
Та хіба не Призвання вело і веде далі кожного, навіть коли попереду ще зовсім нічого? Та вже є ми – відповідні своїм первинним скеруванням, творці майбутнього!
Пошук і встановлення ще не народженої симетрії, атрибутів продовження всього нового саме з нас - хіба не нагадує це написання власної музики, тої, що відкриватиме подальші простори?..»

«- Але є й протилежне розширенню – стискання, яке не завжди результат прямого зовнішнього впливу, сторонніх чинників, бо може бути й наслідком розмаїтих внутрішніх перекручень і проблем, що з якогось дива залишаються не вирішеними. І що це за диво? І чи диво, коли найперший прояв хворобливості укладу – поширення у ньому так званої влади, яка силою обмежує все навкруги задля власного привілейованого існування і завжди знаходить для себе виключення із будь-яких правил. Саме присутність влади й насильства і приводять до зменшення розмірів живого буття.
І нехай подібні устрої, зазвичай, швидко саморуйнуються, проте джерела зла самі по собі не зникають.»

«- Чи не здійснюється подібне і в єстві кожного з нас, коли йдемо в інший бік від свого покликання задля ілюзорних мирських цілей? Коли беремо себе в тверді руки й змушуємо робити те, що нам і не подобається, і не личить? І хіба при цьому не ставимо на силу і самовладдя в собі, не опираючись ні на гармонію, ні на тонкі чуття, а лише на стереотипні рішення привнесені ззовні. Що завжди обертається зменшення нашої світлої складової і веде до відповідного, непомітного спершу, розширення темної протилежності, яка чомусь завжди вписується у все мирське…»

«- Та поспішаючи до швидких зовнішніх успіхів, чи навіть просто піддаючись тиску ззовні, ми неодмінно втрачаємо свою базову природність, доладний їй внутрішній простір, власноруч доводячи себе до нежиттєвих меж, за якими обов’язково стануться зриви й глибокі падіння.
Та чи можливе взагалі існування, що опирається на самодисципліну й строге самокерування? На тверду владу, як у собі, так і в суспільстві?..»

«- І чи ми, взагалі, здатні тримати вірний курс, зберігати на ньому рівновагу й стійкість?
Якщо виключно особисто, то тільки в нешироких межах, і в другорядних справах. Виходячи за них, надмірна самостійність обертається грубою обмеженістю і завжди закінчується поразкою.
Стійке ж перебування в природі речей можливо виключно за рахунок тонких чуттів, передусім серцевих, що значить і відхід від крайньої самостійності, й прийняття не власноруч чи суспільно встановлених, а природних обмежень, які чомусь завжди вкрай корисні нашому єству в цілому.
Тому, саме вищі світоустрійні налаштування і є руслом буття, способом повернення на природно належні нам місця, з яких навколишні кордони виглядають лише проявом мудрості й турботи щодо кожного єства, вибудованими за співмірністю особистої розумності Логосу-Дхармі й загальній Гармонії світу…»

«- То чи повернення природою речей всіх і кожного в здорові межі є затисканням?
Чи обмеження, наприклад, бігу дитини до високого урвища є її зневаженням?
Існує лише одна відповідь – кожен має бути на своєму місці, і не місце дитині на краю урвища.
Тож лише коли ми там, де маємо природно знаходитися, коли на своєму місці, будь-яке утискання нас – зло. А ті, що здійснюють його, знаходяться не там, де повинні. І нестимуть за це відповідальність.
Але коли кожен там, де має бути, стосунки не приводять до конфліктів.
Тільки в цьому й вирішення одвічних протиріч між прагненням до самокерування і отриманням природних досконалостей, як і, в цілому, між владою й свободою, що незмінно скеровані на різні полюси буття…»

«- Та якими б не були чинники, коли стискається простір живого «я», воно страждає і відчуває розпач, і, найчастіше від утрати того, на чому далі паразитуватимуть сторонні істоти. А таких чимало, бо стискаються подекуди й світи, і Всесвіти. Тож не дивно, що головним хижаком в цій ієрархії зрештою виявляється темний Абсолют, що опосередковано може знайти дорогу до кожного.
І він буває тільки темним, бо це дно буття.
Та чи полює він на світлі єства? Ні.
Але чи спокушає нас зійти у тьму, і наблизитись? Так.
То чи не найпростіше обирати збіги свого світла, того, що у відкритому серці, і світла вищого? І не покладаючись на сутінні зваби, йти в потрібному напрямку?
Тільки так і найменше порятується від найгрізнішого, в будь-якому випадку зберігаючи власний дух і душу…»

Вчергове зазвучала музика.
І нехай зараз я знову поринав у глибини послання, та вже знаючи, як піднятися вище, до головних розділів.

«- Ми подібні, й тому здатні до подібного. В основі кожного з нас унікальне звучання, що з’являється в мить першої появи нашого власного духу, особистого его. А звучання завжди породжує обсяг. І з розширенням, ускладненням звучання це привілля тільки зростає. Таким же чином відбувається й оживлення кожного стиснутого простору, кожної цільності.
Тому, важливо звучати собою, своєю вищою потребою - Призванням…»

«- Кожен обсяг живого – неоднорідний, хоча і всі в ньому мають чимало спільного.
Та хто створив кожне живе «я», хто той дух, що запалив кожну іскринку? І як стався перехід від неживого до живого? І що було найпершим? Повної відповіді немає.
Але коли в початковій, тій чи тій, звільненій однорідності з’являються викликані різними чинниками відмінності, внутрішні напруженості, витоки й перетоки, тоді сама по собі виникає необхідність керування ними, з можливим ускладненням того механізму, який це здатен робити. Що й приводить до проявленого буття - в потребах врівноважити виниклі протиріччя. З цього й починається кожна цілісність. І зростання її вже не спинити, бо потреби тільки множитимуться, вирізняючи особисте…»

«- Тож найпершими стаються витоки й перетоки - як між проявленими відмінностями, так і між іще не явленими. Тому й важливе це різноманіття – саме воно первинне, бо пробуджує рух й забезпечує собою подальше дійство. І воно не випадкове, як характерна та чи та первинна різноманітність. То і складніші подальші цілісності завжди є продовженнями простіших. Тому немає єдиного складного особистого початку для всього й немає такого ж загального закінчення.
І через це й різні часи, простори, й виміри. І всі вони наповнені розмаїтим живим із безмежності їхніх джерел. І нижче зрощує вище, а зріле турбується малим. Спільне, зрештою, проявляє загальну Гармонію, конструктив і диригентство, як результат безмежної кількості життєствердних взаємодій…»

«- Чи існувала колись єдина й всезагальна однорідність без відмінностей у собі, як початок усього сущого? Цього не пам’ятає ніхто, але й ніщо не вказує на це.
Тож, Брате, не очікуй історії про минуле – завжди йдеться про сучасне і про характер доладних відмінностей між різним особистим, що, зрештою, проявляє нові співзвучності, а відтак і простори. Звідси підносяться й місцеві гармонії, як життєздатні узгодженості. Саме вони складають далі вищу Гармонію, яка формує і поєднує світи…»

«- Тому, коли казатимуть, що головне вже сталося в минулому – це не правда і те ж саме оманливе затиснення дійсності. Бо найважливіше робиться просто зараз – і кожен з нас на вістрі дійства. І нехай нині будь-що здається віддзеркаленням і продовженням вже сущого, але дотримання Гармонії, її зростання, вимагають і все вищої унікальної майстерності Творців - Тих, які сповнюють собою ту чи ту повноту буття.
То звідки наш первинний Дух? Невже це не перше власне Призвання кожного, не подальші подихи, як проявленої, так і ще невідомої Гармонії? Не їхнє поєднання?»

«- Брате мій, і в твоїй сучасності відбувається те ж, що і всюди в Усесвіті, - не так в часі, як в станах - і просвітлення відкриватиме тобі шляхи, але не очікуй з ним простої ясності, бо воно не знання, а суголосність дихання твого самоусвідомлення, розуму, простору усіх твоїх чуттів, твого Призвання - з Гармонією буття.
Тому твоє просвітлення скероване не до нижніх, мирських проекцій, а до Дхарми, конструктиву Логосу, і музики Всесвіту.
І коли твоє власне буття доладно єднатиметься з ними, лише тоді й досягатимеш стану просвітлення, з яким прийде нове майбуття…»

Перспективи виглядали безмежними. Але де вони, і де я? Та раз вони існували для всіх, то, вочевидь, і для мене!

«- Кожен, хто усвідомлено тримається природної цільності, відчуває свої покликання, але повне наше самоусвідомлення завжди складається вище того тілесного світу, в якому створюємо чергове своє обличчя.
Та переносячи до новотвореної нижчої тілесності подих свого духу, вирощуючи в середовищі душі плоть, єство кожного розділяється в собі. Цілісність кожного «я» відтак охоплює декілька вимірів відразу.
Тому, Брате, звертаюся зараз із цими словами не лише зверху вниз, але і від твого низу вгору. І даю нижчому твоєму обличчю стільки ж, як і вищій повноті – скільки ви здатні сприйняти…»

«- Скільки облич може бути створено?
Чим вищий рівень єства, тим більша кількість світів, де воно може перебувати, де проявляється її нова тілесність, а отже й нове обличчя - аж доки таке єство достатньо не визріє, зібравши повноту облич для подальшого переходу на інші, ще вагоміші шляхи. І в цьому полягає безмежність розвитку всього живого…»

«- Які наслідки приноситиме кожне втілення?
Ми здійснимо стосунки з усіма, хто був покликаний створювати наші тіла.
Відкриються й ширші горизонти зовнішніх зв’язків - наші діти й батьки, інші рідні – всі долі залишаться переплетеними.
Отримуючи в кінці перебування при плоті нове гідне обличчя, отримуємо так і відображення світу, в якому були. Обличчя, що проявився спільними стараннями свого духу й душі, та інших творців тіла й навколишнього середовища.
В найкращому випадку - це обличчя дозволить усім причетним великим і малим своїм творцям і далі існувати разом у нових вимірах буття, що виглядатиме зоряним небом над головою себе вчорашнього. Це - з найвищих результатів нашого особистого перебування тут – в дійстві спільного світотворення.
Таке неймовірно важко виконати і за оптимальних Юг, але час від часу подібне вдається, і тоді вдячність Всесвіту безмірна…»

«- І тоді твоє світло скріплятиме твій новітній зоряний світ, а моє, й не тільки моє, підтримуватимуть тебе у виконанні цієї спільної симфонії.
Лише схожим чином і досягаємо ми рівня вищих Творців - пройшовши від свого народження, здобутої індивідуальності, від вперше взятої на себе відповідальності за здійснення Призвання, аж до сотворіння нового, нами проявленого світу.
Але в жодному випадку не слід вважати всі інші результати невдачею, бо й значно менші здобутки приносять нам спільну радість. Бо усі кроки добра рівноцінні! І допоки ми щиросердно піклуватимемося і найменшим, нікуди не зникнемо – бо цим дихатиме і звучатиме саме буття…»

Цього разу музика грала найдовше, і я був переконаний, що коли трохи вище виміром, десь наді мною, дійсно знаходилася моя основна цільність, то там розмова ще тривала й тривала. Можливо, тому я й мав тверде передчуття, що дійству було ще далеко до завершення.

«- А зараз, Брате, розповім із чим зустрівся я у світі, де сформувалося моє останнє обличчя перед тим, як відкрилася нова наша дорога. З ним я звершив свою повноту і розпочав нову, що для мене незвичний і дуже відповідальний досвід.
І хоча всі зібрані мої обличчя однаково дорогі й самобутні, але останнє особливе - я досі дихаю його людяністю. Звідти й більш юна, емоційна, його мова. Прислухайся до неї. Бо все склалося і складається далі.

Тож радіймо, Брате! Я передав те, що ти готовий був прийняти.
І покладаюся на тебе не менше, аніж ти на мене - як ті, що завжди поруч!»

7 Останнє обличчя Творця
Музика відчутно змінилася, ставши сучаснішою. І цього разу грала довше, аніж перед тим. А далі, як мені здалося, цілком по-весняному, зазвучало теплою свіжістю саме земне небо.

«- Вітаю, Брате! Сталося! Це диво й для мене. І воно поєднує нас віднині й прісно так, як поєднує свої простори Усесвіт, і хоча відмінності між його світами не такі вже й значні, але кожен по-своєму своєрідний. Тому й Усесвіт – особливий. І мені випало пережити те, що сталося з однією з його споріднених частинок, і брати участь у тому, що відбувається з нею нині. Про що я розповім тобі. Але почнемо з іншого.
Ти, ймовірно, задумуєшся, як мені нині там, у своїй вищій цільності, у значно більшому «я»? Таки цікавіше, аніж раніше на самоті, бо кожне споріднене обличчя має своє минуле, нинішнє й майбутнє, свої пов’язаності.
Зібрані в цілісність, різні дживи* нашого цілісного «я» досконало зближені поміж собою, та не затінюють одне-одного. Кожна грань-обличчя нашого діаманту нехай і дуже схожа, але й самобутня, та світимо однаково виразно, бо ми в одній гармонії і в одному Призванні. Тож не остерігайся вищого! Просто дивися в обличчя навколишньому, бо воно також і твоє відображення.
І нехай поміж нами з тобою й довга дорога, але ти навіть не підозрюєш, як ми близько один від одного! Тому кажу тобі зараз, як найближчому, - ми посеред краси і привілля буття, насолоджуйся цим!»

« - І не біжи услід Сонцю у пошуках дня вічного, просто дожидайся світанку, не ухиляйся аж так і від проливів сутінок, тепле світло твоє впорається і з ними, і пітьма не переможе. Не май сумніву у витоках радісного тепла в собі, і підтримуй його в інших – не цураючись вкривати одежі й руки свої земними труднощами. Допомагаючи, ми ж торкаємося дійсності, поділяємо її вагу, і темні хмари поволі розходяться. І наші різні «я» перебуватимуть у спільній радості, підтримуючи один одного на розмаїтих дорогах.»

«- І нехай не у всьому ми здатні відразу ухопити істину, зрозуміти що й до чого, та не сенсом єдиним мотивуються наші кроки. Бо ще ж існує доладність із світоустроєм, природою речей, гармонією, любов’ю, милосердям. Це ж бо саме те, чим не володіє й не оволодіє жодне зло, і те, що оберігає нас, і наші шляхи. І я поділюся тим, з чим і я зіштовхнувся на них і, найперше, важливістю дотримання власного Призвання. Обов’язково, раніше чи пізніше, стануться події, коли саме від особистої відповідності йому багато залежатиме.
І вже не матиме значення, хто швидший, енергійніший, чи осяйніший, все вирішить вірність своїм індивідуальним покликанням, і їхній прояв…»

«- Тож будьмо собою, Брате! Не шукаймо іншого, окрім свого, та пам’ятаємо, що існування в тілесному світі не лише щедро обдаровує, а й підводить до багатьох речей - до випробовувань співчуттям, ненавистю, каяттям, совістю, безліччю емоцій, поєднаних з бажаннями й пристрастями. Й інколи це впливи, щоби заплутати, змусити забути про себе, стати ошелешеною, німотною версією себе вищого. Для запобігання помилок і потрібно розуміти своє видиме й невидиме тіло, охоплювати не лише сторонні обрії й висоти, але і його самого вищими чуттями, щоби тепло посміхатися і йому, як усміхаються за різних ситуацій власним дітям.
Що варто іще розуміти щодо плоті? Передусім, що в ті чи ті обсяги приходять єства з різних вимірів і світів. Та всі – більші і менші - прилинуть у завчасно визначений для цього край саме світлом…»

«- Променем на кришталь кордонів між вимірами приходить кожен з подихом свого вищого Духу, аби зачати нову плоть, як основу для свого тутешнього обличчя. І чим вища за своїм походженням особа, тим із ширшими задатками вона має змогу проявитися. Та наповнити більший обсяг єства й значно важче. Та лев завжди буде левом, риба – рибою, змія – змією, а отой, що народився бути людиною, може стати ким завгодно! Проте великому й легше потерпіти поразку, аніж малому. Особливо за несприятливих умов Калі-Юги.»

«- Але всі, великі й малі, починають в новому світі однаково. Кожен живий промінь після входження в новий вимір розділиться й виглядатиме, як райдужна сфера душі «ба», в центрі якої, в обіймах кольорових її пасків, при осерді нижчого свого атману*, джету*, проявиться й зростатиме букет енергій, що сприйматимемо, як своє тіло – «хат». Що стане двійником, результатом виконання проекту «ка».
І якщо придивитися, то й всі найменші частинки, складові цієї плоті, теж зводяться в центрі своїх менших райдужних куль, - тож отак і формально, й структурно більше пов’язане з меншим. І гармонія, спільна музика цих пов’язаностей відкриють для природного росту їх подальші обрії.
І більше нагадуватиме менше. І ми завжди пребудемо в оточенні нам подібних.»

«- Але нехай зростання кожного «я» і відбувається в цілісності його особистості, поруч завжди є те, що зветься мирським оточенням. Його присутність і можливості не менш важливі, хоча й не однозначні.
І, здавалося, мирська спільнота тутешніх особистостей мала би наслідувати природний устрій здорової індивідуальності, але ми різні, і приходимо з дуже розмаїтих місць, тому такого на початку будівництва чи нового упорядкування того чи того виміру світу майже не буває.
Подібне стається пізніше, коли існування вже достатньо віддалилося від межових кордонів із Хаосом.»

« - Тому, нижчі мирські середовища досить примітивні і, навіть після їх упорядкування не лише добро взаємодопомоги лине звідти, але й все інше. І інколи важко й відрізнити, що і чим є там насправді.
Бувають середовища вкрай жорсткі й дикунські, в яких нелегко й особам із вищими здібностями. Стається і навпаки, що мирські можливості значно вищі за початкові особисті, і тоді вони засліплюють, засипають благами на грубих рівнях, і, за батьківського недогляду, позбавляють видимої необхідності в розвитку тонких чуттів.
А за ситості грубих чуттів вільне від диктату природи єство найчастіше не стверджується в своїх покликаннях, бо ступає на шлях саморуйнації, - реальне втілення усе далі відривається від подиху свого вищого Духу, й никне душею.
Інколи цей зв'язок повністю втрачається або заміщується лихими астральними джерелами. І грубими чуттями цього не помітити, бо вони вкрай оманливі, і біді тоді не запобігти.»

« - І навпаки, розвиваючи в собі тонкі системи сприйняття, ми зростаємо інколи всупереч несприятливим обставинам, бо ці чуття природно діють за межами мирських і бісівських маніпуляцій.
Недарма в малорозвинутих суспільствах саме низькі чуття підтримуються так званими законами або ж примусами. Натомість тонкі плюндруються й старанно приховуються. Адже саме ці системи сприйняття керуються Дхармою-Логосом і Гармонією, і тому незмінно широко задіяні у дійсно розвинутих цивілізаціях.
То вже по перших словах – хто чим керується, знано й хто перед тобою, хоча присутність чи відсутність самої Гармонії в єстві й не потребує зайвих слів.
Тим не менше, нижчі й вищі чуття пов’язані і лише разом поєднують внутрішнє й зовнішнє, нижче і вище буття, формуючи повноцінну розумність…»

« - В земному тілесному світі спершу проявляються вісім систем органів чуття. Шоста скерована на утримання рівноваги, сьома на забезпечення злагодженостей руху, восьма ж – це думки, рішення, і все те, що лине до голови, до мозку і звідти до плоті, котру ще звуть «хат».
Ці вісім початкових систем турбуються, найперше, конкретним тілесним буттям, окремою, закритою частиною нашого існування, і лише в невеликій мірі ними можна торкатися вищого, відкритого простору світу ззовні, бо для більшого є й свої інструменти.»

«- Наступні вісім систем земних чуттів в часи Калі приховані, та користування хоча б частиною з них визначальне для успішного зростання і виконання своєї місії в цілому. Тільки їхнє усвідомлене використання довершує можливу міжвимірну повноту цілісності особи.
І найпершим є Хаті, чуття відкритого, переднього серця. Бо саме воно – відображення діаманту нашої вищої цільності, місце звучання духу нашої самості джет, або ж его, і центр душі при плоті «хат».
Коли відкривається серце, навзаєм прочиняються брами не лише від себе вищого, але і від горішніх сфер буття.
Русло взаємозв’язків від цих витоків проходить по лівому краю переднього серця, по правому ж лине лінія єднання з нашою особистою цілісністю.
Саме з чуттів Хаті й будується повноцінне сприйняття дійсності, і тільки тут починається осягання істини і взаємодія з нею. Тому й оте, що зараз чується, як мої слова, підкріплене й перетоками крізь лінії твого відкритого серця. Бо промови тануть, а те, що прийшло й приходить крізь нього, залишиться.
Тож коли захочеш передати комусь найважливіше, передавай крізь переднє серце.»

«- І нехай далеко не всім для становлення й виконання особистих покликань в земному світі дано усвідомити всі свої тонкі чуття, але коли серце на місці й воно відкрите, кожен отримає рівно стільки, скільки потрібно для щасливих особистих звершень.
Тому сердечне сприйняття - найголовніше. Воно присутнє у всіх тих, котрі мають вільний вибір і свободу розвитку. Його відкритість принесе й щедро засіє єство любов’ю і милосердям, бо тільки наповненість ними відкриє подальші шляхи, бо немає і свободи окремо від них. І саме тому дорога з ними неодмінно приводить до успіху, бо кожен на ній не самотній, і має найвищу можливу підтримку…»

«- Та чи можна навіть із відкритим серцем змінити своє загальне Призвання? В цілому – ні, але і в найважчих умовах варто максимально сповнювати світлом свої місцеві покликання. І до такого, нехай і в різній мірі, тягнутиме всіх, бо не має істоти, яка би спершу не була звана саме до світла. І нехай потім чимало з нас загубилися й почорніли єством, проте з нами завжди стаються дива!
Та кожне втілення формується й подихом нашого вищого особистого духу, і коли він теж темний, то його нижчому відображенню стати світлим у стократ тяжче, та було би бажання й воля! Проте, найчастіше, до див чомусь приводить саме доля, її неочікувані дарунки…»

«- Як і в кожному «я», і в єстві Землі теж є свої темні й світлі частини. І вони щедро заселені, бо в них, саме таких, є потреба, бо життя триває усюди. Хоча на темні його рівні, передусім, приходять ті, що не встояли у світлі – і зазвичай після Чистилища. І це вже інший шлях, зі своїми вимогами, в цілому протилежний людському - дорога опускання та руйнувань, на якій, утім, кожен має шанс розвернутися в іншу сторону.
І нехай відроджений у тій чи тій пітьмі, і наковтавшись чимало лиха, не стане відразу гідним чистого світла, та повернення може розпочатися і з найпершого радісного сприйняття присутності випадкового промінчика на собі, а потім і в собі.
А відкриття свого серця навіть найтемнішою особою, несе надію в майбутньому на великі зміни, бо ж темні, що теж колись були світлими, здатні повертатися.
Але тільки серце відкриває можливості вороття до свого первинного Призвання…»

«- І не варто аж так боятися того чи того Чистилища, хоча чимало достойних, оминаючи посмертне Бардо, в нагороду за свої правдиві досягнення чи подвиги часто й потрапляють в особливо приємні їхнім єствам місця. І на достатньо тривалі часи. Але не навічно. І не без наслідків, бо й там можна, як додати, так і втратити. Та й там помічними є ті самі тонкі чуття, що й всюди, особливо – сердечні…»

8 Сідхи
«- Після знаходження в собі ліній серця, по осягненню зв’язків з ними, відкривається усвідомлення прихованих інформаційних потоків і енергій - внутрішніх і зовнішніх, вищого співкерування інформаційно-енергетичними центрами при тілі, знаними як чакри. А злагодженим рухом ліній переднього серця виробляються ще й потрібні ключі доступу, як до всього у видимому й невидимому тілах, так і до споріднених явищ за нашими межами.
Поєднуючи і співставляючи притілесні ка і хат з райдужними ба, сердечне чуття дозволяє повертатися до цілісності того первинного променя, яким прийшли ми у свій вимір, і крізь нього поєднуватися і з більш високими своїми джерелами.
А ще крізь сердечне сприйняття лише й можливі наші стосунки з меншими «я», котрі зі свого боку теж формують, втримують, поновлюють нашу плоть…»

«- Тож вищі, так звані тонкі, чуття відрізняються від нижчих, грубих і тим, що вони присутні не тільки в тілесному просторі, але й діють далеко за його межами, забезпечуючи внутрішні зв’язки нашої цільності загалом.
І лише з усвідомленням і розвитком тонких чуттів, проявляються й притілесні досконалості, відомі як сідхи, - здатності до дивовижних наших проявів у тому чи тому середовищі.
Деякі з них відомі більше і легше досяжні, бо виникають природним шляхом у наслідок здорового розвитку цільності видимого й невидимого тіл, коли всі задіяні для їх існування джерела знаходяться в полях відкритих наших тонких чуттів. Новий рівень співкерування енергіями дозволяє тоді виходити за минулі обмеження…»

« - В земному світі є вісім основних видів сідх, котрі поєднують десятки й десятки розмаїтих досконалостей. Проте чи варто ставити перед собою ціль неодмінно досягати їх? І якщо випадає здобувати, то які? Відповіді для кожного будуть індивідуальними, але одне їх об’єднуватиме – правильне поєднання нашої і навколишньої природи…»

« - Та в бутті усе живе й так проявляє відповідні собі досконалості – і будь-яке народження собі подібної істоти вже є таким проявом. І кожен рослинний, тваринний живий плід – теж проявлена досконалість, досягнута тою чи тою істотою. Така досконалість означає набування єством своєї повноти, і в початкових вимірах буття подібної одної сідхи вже цілком достатньо для розвою життя.
Але ж ми бачимо, і як прививають персик на абрикос, абрикос і персик на сливу й аличу, що радує садівника. Та разом із тим, дехто пробує поєднати і важко поєднуване, змішуючи між собою різні види задля знаходження додаткових, суперечливих здатностей. Та кому служитимуть наслідки таких дій? Чи приносить пошук подібних досконалостей добро?..»

«- Так і вільній особі людського призвання сторонні сили часто пропонують чи нав’язують подібне суміщення, яке можливе виключно через підселення чужої сутності в єство носія. І з нею дійсно можуть привноситися й нові спроможності, та знову ж таки, кому вони служитимуть? Чи сутність носія від цього покращиться, світло розвинеться?
Ні, від сторонніх підселень тільки скривиться, потьмянішає в бік темного співмешканця.
Тому й небезпечно прагнути сідх, які не є природними твоєму виду в дійсних умовах. Сліпими такими жаданнями обов’язково скористається зло.»

«- Проте на правдивій дорозі особистого зростання згідно призвання, за вмілого використання тонких чуттів, ми здатні в кожному тілесному бутті сягати максимально можливих рівнів розвитку, коли дарунками-додатками проявляються і дивовижні вміння.
Та якими б вони не були, ці дива залишатимуться тільки наслідками, супутниками основного – нашої головної якості: відповідності своєму вищому духові й душі, вірності покликанню. Тому й первинною досконалістю є спрага поєднання з духовними висотами, і це природно закладено в людину.
Тому саме разом з людяністю за необхідності й проявлятимуться інші сідхи. Але проявлятиме їх усе ж конкретна розвинута особа. Бо явище «людини» лише вдосконалює в своїх межах істот людського типу. І тоді вони здатні набувати й додаткового блиску згідно особистих Призвань.
І це єдиний природний шлях. Обійти його манівцями не вийде, тимчасові можливі підтримки темних сил суперечитимуть самій природі речей, і тому завжди приводять до глибокого падіння…»

«- Та раз говоримо про магічні досконалості, назву основні з них.
Це: ставати меншим найменшого,
більшим найбільшого,
легшим найлегшого,
отримувати бажане,
створювати щось незвичайне або руйнувати одним скеруванням власної волі,
виконувати будь-які бажання,
керувати усіма досяжними матеріальними елементами,
мати здатність творити неможливе…»

«- Є й похідні, простіші сідхи:
несприйнятливість до голоду, спраги, інших плотських необхідностей,
можливість чути на далекій відстані,
здатність бачити на далеку відстань,
пересуватися наче світло,
переноситися в тіла інших живих істот,
здатність померти за своїм бажанням,
бути споглядачем діянь напівбогів,
оптимальним чином використовувати свою рішучість,
безперешкодно керувати іншими,
набувати будь-якої бажаної видимої форми,
здатність підживлюватися енергією від будь-якого витоку тепла, віддаленого на будь-яку відстань…»

« - Тож є головна досконалість, вісім основних містичних, і дванадцять похідних, підлеглих - усього близько дев’яносто чотирьох розгалужень сідх, як доброчинних і негативних, так і нейтральних.
Повною сукупністю магічних досконалостей на Землі володіє тільки спільнота вищих демонів, що використовує їх згідно свого прямого покликання, та переважно задля руйнувань. І це не випадкова належність.
Шляхи світлі, хоча й не відкидають сідхи, але є більш усвідомленими й опираються на ясні можливості використання і здобуття через тонкі чуття і сердечну співпрацю.
На жаль, щоби точно описати досяжні кожному системи вищого сприйняття у нинішнього людства не вистачає зрозумілих усім понять, які би докладно охарактеризували їх. Та ти отримуєш зараз витлумачення і за межами сприйнятих слів, і будеш здатен і пізніше осягнути все надане нині. Тому, сприймай уважно й те, що лине окремо від слів.»

9 Інші вищі чуття
«- То що здатне розкрити сердечне чуття? І в що воно може розвинутись?
Та йтиметься виключно про «людинність». Бо й ельти-ельфи, напівбоги й боги, інші вищі зросли із закладених саме в людину здатностей. І те, що по завершенню Калі-Юги більшість людиноподібних істот перебувають лише на входженні в «людяність», не значить, що немає меншості, яка вже опановує надані можливості. А вони й по різному необхідні, бо в кожного свої місцеві покликання, а отже і свої пріоритети. Тому, ієрархія вищих чуттів досить умовна, і деякі позиції можуть мінятися місцями. Тим не менше, основою для подальшого є виключно наше серце, його лінії і ключі. Обпирання на них дозволяє покращувати стан нашої цілісності, підвищувати керованість тіл, збільшувати свої енергетичні прояви у вимірах і світах. Тож і наступні системні чуття зосереджені на подібному, але вже більш предметно…»

«- Важливе й те, що на відміну від нижчих системних органів сприйняття, тонкі чуття не лише сприймають, але й передають, обмінюються інформацією, взаємодіють, як із іншими складовими нашої цільності, так і з вищими джерелами живого буття. Вони, як невпинні камертони, постійно підстроюють під вище звучання ті чи ті складові нашої цільності, й плоті, і зазвичай, роблять це без обов’язкового для нижчих систем мозкового супроводу. Проте й діють тільки за умови свого відкритого для нашого самоусвідомлення стану. Тому з ними жити значно легше, аніж без них. Але хто ж про це нині знає?..»

«- Тож наступна опісля сердечного Хаті є система сприйняття і передачі «Ка-Хат» - корекції і вдосконалення реального стану видимої тілесної цільності кожного «хат», згідно ідеального проекту особистого «ка». Ці назви взяті із земних ведичних понять вашої першомови, що у якійсь мірі здатна пояснювати подібні речі…»

«- Та все побудовано приблизно однаково - на основі розвинутої сердечної системи співкерування породжується сприйняття дійсного стану нашої зримої тілесності, її якостей, вимірів, світла, гармонії. Все це порівнюється із тим, що мало бути в ідеалі, і на зауважені відхилення, вносяться зміни в роботу єства загалом, аби досягнути відповідності між втіленим і початковим проектом…»

«- І спершу з руху ліній серця постає простір зразкового образу «ка», під лекалами якого починає уточнюватися «хат» з реального свого стану.
Оболонка душі «ба» і его-джет беруть в цьому процесі безпосередню участь.
Таким чином чуття Ка-Хат здатне повертати нас до внутрішньої й зовнішньої тілесної досконалості, хоча цей процес відбувається одночасно з іншими подібними…»

«- Схожим чином діє і наступна система - «Ка-Ба». Вона теж проявляється в розгорнутому сердечними лініями просторі, що включає вдосконалюване «ка-хат» зриме тіло і первинні поля душі «ба», що його формують. Спектр полів «ба» виглядає, як дальня райдужна сфера навколо кожного і може за життя назбирувати власні диспропорції…»

Тут голос оповідача не просто потанув у музиці, як до того, а явно збився, і я, схоже, пропустив чи не сприйняв ряд слів, нехай енергетичні перетоки між нами продовжувалися в попередній незмінності.

«- Тож разом із наближенням стану «хат» до проектного «ка», відбувається й корекція дійсного «ба», при якій виправляються набуті пошкодження і зміщення, і сфера душі приводиться до максимально можливої в тих чи тих умовах близькості до ідеалу, який був при первинному входженні…»

Голос здригнувся, явно перескочивши далі текстом.

«- Третє тонке чуття «Ка-Ба» стосується взаємодії відновлюваної радужної оболонки «ба» з відкоректованою до стану «ка» зримою тілесністю «хет», займається вдосконаленими просторами зримого й незримого тіл, внутрішніми взаємодіями в них. В результаті стає більш ефективною й взаємопов’язаною робота усіх чакр. А їх в нас чимало, бо ледь не кожна клітина здатна ставати подібним енергетичним центром. І саме звідси, від них, й починається природна підтримка розвитку тих самих сідхів, або ж вищих досконалостей.»

«- Тож «Ка-Ба» налагоджує взаємозв’язки до найглибшого можливого рівня, де опрацьовується інформація про стан сяйності, збігів нижчого і вищого світла, а також і щодо досяжного в ближньому просторі ефіру, ще не проявленої енергії і її якостей, заодно, коректуючи до оптимального стан загальної особистої цілісності в цьому вимірі буття.
І в результаті подібного дійства формується і проявляється досконала гармонія такого єства в цілому. А завдяки поновленій взаємодії цього «я» в просторі внутрішньому і зовнішньому, світовому, різко покращуються індивідуальні умови буття. Світ починає сприймати подібну істоту як свою складову, і вона навзаєм входить в тісніші стосунки з ним…»

Голос вчергове збився, та я вже й не дивувався цьому.

«- Всі усвідомлені нами тонкі чуття вирізняються від грубих саме цією важливою якістю, вони не лише приймають інформацію, а на основі внутрішньої взаємодії, передусім, із керівними сердечними лініями, й самі займаються активною гармонізацією досяжного їм простору згідно вищих світових доладностей…»

«- Ці, перші, з тонких чуттів, остаточно налаштовують нас в навколишньому просторовому тілесному вимірі і відкривають за потреби сідхи. Але вони також здатні діяти і в більших обсягах, куди нас приводять вже наступні системи чуття й реалізації, які теж опираються, як на лінії видимого тілесного серця, так і на лінії в самій серцевині найвищої цілісності кожного, явленій нашим первинним Духом Атманом - тим, що збирає обличчя з різних своїх утілень…»

«- Четверте тонке чуття – Променю - проводить міжвимірним каналом, який сотворяє нашу видиму й невидиму нижчу тілесність, до спільних особистих полів вищого нашого «я». Відтак відбувається уточнення й налаштування, як станів і діяльності нижчих чуттів, так і самих цілей перебування «внизу». В єства виникає ясніше бачення себе і вчергове, на порядок зростає простір розуму, стає частково досяжною пам'ять про себе цілісного. І обличчя з попередніх покликань діаманту Духу взаємодіятимуть із Джет - духом нижчого єства.
Відкриватимуться для використання ресурси вищих вимірів, нові сідхи. Попередньо отримані досконалості набувають додаткових якостей, та, найголовніше, вищої адекватності. Та й власна мелодика звучатиме все цікавіше…»

«- П’яте чуття – Краси Образу – діє в чотиримірності на основі найвищої взаємодії всіх складових міжвимірної цільності. Розширює можливості попередніх систем сприйняття в межах і за межами своєї горішньої повноти. Вчергове зростає простір розуму. За потреби з’являються нові види сідхів, розширюється спектр чуття минулого, нинішнього й майбутнього, взаємозв’язки в часах, стають максимально близькими стосунки облич вищого Духу з нижнім єством.
Вперше виникає можливість уточнення обумовленостей, які формують красу нижнього земного обсягу з вищих вимірів.
І нехай це ще найдрібніші можливі корекції, але вони гармонійні і важливі для Землі й Неба в цілому.
А ще значно розмаїтіше зазвучить музика, тепер вже повної особистісної цілісності на тлі складових, у нижнього єства з’являються можливості диригування…»

«- Шосте чуття – Логосу, доцільного для розвитку живого сенсового конструктиву. Проявляється взаємодією нижчого зі своїм вищим Духом при достатньому рівні самоусвідомлення нижчого єства, коли доєднується й розум всіх зібраних вище облич. Розвиває сприйняття станів рівноваги й стійкості навколишніх матеріальних об’єктів і явищ, проявленої розмаїтої енергії, сприйняття сенсів усіх форм присутньої у найближчих вимірах матерії, різко збільшує розмір особистого розуму.
Продовжує формування своєї вищої цільності у пов’язаності із потенціями вже п’ятивимірної Землі.
Стають виразнішими спільні чуття з єствами рівня Землі, спільна музика, перспективи її сотворіння для покращення станів загалу…»

«Сьоме чуття – Дхарми, власної ментальної сили, в поєднанні із загальною, сприйняття досяжних візуалізацій-матеріалізацій ще не проявленого, долученя до коректування земних просторів, близького й далекого оточення, повна співпраця з обличчями своєї вищої цілісності - спільне чуття себе, як меншого творця, в обсязі Вищого дійсного Творця, взаємодія з обличчями Творця.
Жива музика особистого композиторства сучасного і майбутнього…»

«- Восьме чуття – повноти Гармонії, остаточного усвідомлення довершення свого останнього обличчя із додаванням цієї здобутої нижчої досконалості, Аху, до зібраного вищого діаманту. Це і досягнення кінця шляху людини в обсязі себе здійсненого, і знаходження себе на рівні вищих творців, долученя до чуттів усього живого у багатовимірному світі, повна Гармонія з ним, перебування в безмежності любові, можливість тілесного перебування у будь-якому вимірі своїми відображеннями чи безпосередньо.
Повне осягання Дхарми й Логосу, охоплення загальної Гармонії. Перехід за межі минулого існування. Спільне композиторство в будові нових світів…»

«- Ось тільки осягнути, повноцінно користуватися всіма цими чуттями можна лише за ідеальних часів, не нинішніх, про які я розповім теж.
Але декому вдасться, бо ці можливості завжди з нами, і присутні в кожному з нас.
Та якби не складалося, відкриття в собі хоча би одної системи тонкого сприйняття збільшує простори розуму і самоусвідомлення на порядок і значно покращує особисте буття…»

10
Голос нарешті перестав пропускати чималі кавалки, вочевидь, мені незрозумілого, й зазвучав знову просто і ясно, з незмінним теплом і добротою.

«- Ти сприйняв окремі пояснення, хоча, ймовірно, ще не встиг роздивитися, яке цікаве й розмаїте життя відкривається на цьому шляху тонких чуттів. Але загальну радість доладного існування певно відчув. Та не варто переживати – подужаєш чи не подужаєш, бо живе буття сподівається на Землі отримати не видатне самовираження кожного, а спершу досягнення стану Подібності й Образу від того, хто ступив на шлях людини. Проявляйся крізь Них - не помилишся і в собі. Бо це й не наслідування Творця, а ще вище - дотримання краси й суті Гармонії. І вона, навзаєм, визначає нас за призваннями в собі.
Ти запитаєш, а хто саме сотворив цей шлях? Чи є в нього ім’я? Відповідь для наших світів єдина - у кожного долученого до вищих сотворінь останнє ім’я звучало, як і останній статус – Творець. І кожен наступний лише продовжував зроблене своїм попередником так само, як ти би продовжував самого себе.
І я сподіваюся, що одного разу й ти підеш далі - глибше в людяніше, в музичніше, аніж я, і це буде так само в Образі і в Подібності .»

Тепер музика супроводу Голосу стала майже класичною.

«- А далі я розповім більше про себе й про події з навколишнього, нещодавнього, не всім відомого, буття. Але спершу ще дещо про наш прекрасний багатомірний світ чи то поєднані світи.
І, вочевидь, не здивую тим, що донедавна наші виміри були дещо іншими. А чи було краще, чи гірше, кожен зробить свій висновок, хоча загальна картина, чи ситуація ніколи не виглядала одноманітною і постійно кудись плинула. Та і в природі речей, як і у світоустроях, все теж змінюється, і загалом в той бік, де живе не загинається, а зростає, і туди, куди повинно. Хоча буває й по іншому.
І для мене радісно, що нинішнє нове зростання, становлення світів пов’язане і з моєю долею. Що чергові кроки перемін сталися не випадково. Я розповім і про це, хоча зміни ще не закінчилися, і чимало хто з нинішніх матимуть прямий стосунок до уточнення їх наслідків.»

«- Та попри все, що вже здійснилося, попри наше стрімке нинішнє зростання, картина буття в цілому все та ж – цей живий, багатовимірний осередок буття оточував і буде оточувати значно більший простір, аніж можна собі уявити. І він повен прихованих й відкритих сторонніх небезпек, хоча й наші, внутрішні, як виявилося, не набагато відстають. Деякі з них знані, інші ні, але й відомі важко відразу розрізнити, настільки швидко змінюються умовності, реальність і декорації. Постійними залишаються лише найбільші узагальнення - як буття і небуття, організоване існування й знаходження в Хаосі, внутрішньому й зовнішньому, що є осяйні сфери розмаїтого життя на противагу щільному полюсу темного Абсолюту, а ще є й Ніщо, і глибші речі, але вони надто вже далекі й поки не досяжні нашому розуму…»

«- Коли ж торкатися безпосередньої близької конкретики, то бачиться буйство життя й глибока пітьма за його далекими межами. Та й те, ще неподалік від кордонів всього живого, наче хижаки, що висліджують здобич, причаїлися різні прояви темного Абсолюту. І не варто заспокоюватися, що між нами і ним присутні широчіні Хаосу, бо він радше помічник темряві, аніж якась перешкода. І нині мало хто й згадає, що колись у тих місцях цвіли галактики, бо тепер це ще ті території апокаліптичного роздроблення живого серед безмежного мертвого. І нехай в глибинах пустки ще подекуди тліє, спалахує печально-трагічне сутінне буття іскринок колись великого багаття, та майже без тепла й надії, тож і недовге їхнє сяєво.
Інколи здається, що ближні окраїни територій Хаосу ще не знищені остаточно, і там чимало різного відбувається, але саме ними, новими й новими, нещодавно захопленими, неспішно й живиться Абсолют, а відтак, і оте, що зветься Ніщо, котре тягне своє з темряви, навіть з нього.»

«- Хаос ж бо не має жодних цілей - розпилений, позбавлений колишніх великих цільностей, байдужий. І з ним завжди однаково – після живого зникає й усе інше, безслідно танучи на найтемніших кордонах перед безмірним Ніщо. А трохи віддалік до цього готуються нещодавно поруйновані обсяги, інколи й цілі світи.
І нехай Хаос однаково проникний і для світла, і для темряви, та тьма значно ширше присутня, і саме крізь неї й діє Абсолют.
І хоча здається, що на овиді кордонів наших світів Хаос і тьма віддаляються, але не зло, яке в них ховається. Бо нехай впливи Абсолюту, можливо, й стали для нас нині менш нахабними, але разом із цим і більш підступними. І саме вони і є основною рушійною силою нападів і загарбань, хоча й не головною причиною падіння живих просторів.»

« - Основною сторожею інтересів Абсолюту в сутінках Хаосу, ближче до кордонів живого буття, є сумнозвісні пояси системи Рою, де повноцінні колись живі єства все глибше вростають в спільне темне самоусвідомлення, де особистість кожного вже майже непомітна. І нехай цими єдиними самоусвідомленнями керує ще не безпосередньо Абсолют, але це вже володіння його складових, відомих як химери, чи егрегори тьми. А вони, хоча й вкрай різні, але на тих територіях є тільки проявами поглядів мертвотних облич самого Абсолюту.»

«- Та вплив отих химер виразно помітний і в наших світах, і чи не на будь-якому рівні. І цьому є пояснення, бо минулі наші проблеми, попри загальні переміни, далеко не всюди завершилися. Зрештою, як і тотальна епоха Калі. А там, де вона вже закінчилася, ще виразна керівна пустка. Старе пішло, а нове не виросло. І йдеться, насамперед, про різні взаємопов’язані явища, котрі мали би в ці роки отримати своїх світлих покровителів. Але поки їх немає, то вони легко підпадають під сторонні впливи зла. І це нині чи не найголовніша проблема наших світів…»

« - А що призвело чи не більшість територій в обсяг Хаосу? Хіба не те саме? Бо ж варто живому єству в ослабленому після Калі світі хоча б трохи збитися зі шляху, відвернути погляд від світла, як воно потрапляє під вплив таких захоплених чорнотою старих і нових явищ, і вже невдовзі живитиме темних егрегорів своїми емоціями, заодно приманюючи їх ближче, посилюючи їхній вплив на своє середовище.
І за стрімкого збільшення подібних захоплених, виснажуються їхні краї, псуються і падають здорові устрої. І з малих руйнувань складаються більші.»

«- А починалося ж бо тільки з коротких, кинутих в темний бік, поглядів - з моментів, коли з буття тої чи тої особи поволі зникали дійсні радості, оті теплі сяйні промінчики родом із дитинства, бо приходили дорослі труднощі, а з ними й загальні навіювання, що радість й насолоди – одне і теж. І нехай і зникають минулі втіхи, та досяжних насолод тільки більшає!
І знаходяться вони близько, зовсім поруч, і дістатися до них простіше, аніж до цнотливої щирої радості. Можливо, чогось теплого й рідного в них і не вистачає, але зате скільки емоцій! І нехай від їх якості потім і нудить, але ж і попускає, і повертається готовність продовжувати!
А що в паузах між такими здобутками захочеться ледь не вішатися, то пусте - коротші паузи! І швидше від однієї пригоди до іншої, і щоби без роздумів і вагань! І без озирання на ту пустку, що зростатиме позаду й попереду, наче там щось мало бути, важливе, та давно забуте. І без зайвих запитань, аби лише й далі йшлося про легку досяжність чергової зваби, про гострі, нехай і все коротші, емоції, із дужчими подразниками, коли минулі вже не так зачіпають.
І ось вже не досконалості природи, а амфітеатри і стадіони, технології й пристрої поруч!
І все менше живого в стосунках - того, що колись було мірилом радості, і навіть щастя.»

«- Відтак, масово заражене буття колись осяйних просторів випадає з Логосу і Гармонії і стає легкою жертвою заключних ударів зла. Після чого й поринає в Хаос, де й перетравлюється у найближчих стосунках з тінями Абсолюту. І той втрачений простір здається безмежним, бо охоплює все нові обсяги світів. І при ньому вже й сутінки кожного, хто вільно чи не вільно вибрав для себе мирську тьму, і тому буде змушений раз за разом в неї повертатися, аби все глибше приростати чорнотою, чи пробуючи звільнитися від неї …»

«- Абсолют завжди вдало користується нашими помилками, передусім, в керуванні протиріччями, що складають наші цільності. Він має свої шляхи в темну частину кожного, і завжди пробує її збільшити за рахунок інших складових єства, аби таким чином почати зміщувати нас загалом у свою сторону. А будь-яке зміщення завжди починається з впливу на серцевину нашої самості, на ту саму іскринку вищого нашого духу - его, чи на джет, як її звали в древності, й опирається на надану кожному вільному живому єству можливість особистого вибору.
І це виявилося саме тим ключем, що здатен відкрити будь-які двері, навіть у пекло.»

«- Вплив завжди здійснюється на керівний центр кожного єства, що розміщений між крилами протиріч, між темною й світлою складовими цільності. І провадиться переважно через грубі чуття в стані, коли відсторонені тонкі. І крок за кроком, з кожним сутінним дарунком, наше зриме тіло все більше прив’язується до того, що приходить з темної сторони. Увага єства з цікавістю зміщується туди, звідки лине та чи та зваба, і ось вже й заохочуються її прояви. І, зрештою, таке єство надає тьмі більше простору в собі. І, поволі таке джет-его потрапляє в жорстку залежність, а потім і під повний контроль зла. Відтак єством все виразніше понукає власна тьма, а через неї й Абсолют.
Саме діями таких «я», їх підкореною волею, зло й перенаправляє перетоки особистих і мирських енергій чимдалі від світла і доброчинства.»

«- А що наші душі? Вони теж атакуються. І їхні голоси, що здебільшого звернуті до наших тонких чуттів, заслаблі его не сприймають. І колишні сяйні райдужними кольорами життя сфери Ба також сутеніють і трансформуються, бо їх виїдають астральні тіні. Подібний масовий стан жителів тої чи тої території неодмінно приводить до драматичного занепаду, втрати добротності в самокерованості і в керуванні процесами, за які ми відповідаємо. І тоді приходить влада темряви, зазвичай, з трагічними, погибельними для всього живого, завершеннями.»

«- Затягування стану особистої незрілості, навіяні масові уподобання, тотальний обман у всіх сферах мирського життя, підміна понять, прихована правда, влада сторонніх грубих чи потаємних сил, грошей, технологій, повна втрата єдності з природою, з Гармонією – все це впливи облич Абсолюту через химер і не захищені світлими єствами буттєві явища. Саме так егрегори-химери наповнюються отриманими від кожного заслаблого «я» енергіями перетоків. Так на живому дереві поселяються паразити, що, розмножуючись, випивають його соки. І тоді дерево вмирає.»

«- І позамість взаємозв’язків тонкими чуттями із обсягами особистого призвання, творчості, живого зростання, у хворому суспільстві посилюються залежності від темних сфер, і зміщені природні кордони вже не рятують від негідних кожного ілюзорних насолод. І вони недарма знаходяться у напівтьмі й мають заманливі обгортки, переконливо впливаючи на завжди поверхневі грубі чуття.
А тонкі сприйняття на цей момент вже зумисно сплюндровані, масово осміяні, а відтак і відкинуті в собі ледь не кожним.
І ось вже чорне назване світлим і навпаки, і загрози більше не усвідомлюються, бо ж і стан свідомості затемнено розривом внутрішніх зв’язків притілесного з вищими сферами. І куди не поглянути, зазвичай, за зовнішнім лоском тільки внутрішня дисгармонія. Тож і всі можливі прикрості лише примножуються.»

«- А здавалося, не важко дізнатися, що правдивий успіх кожного завжди цілком виразний і внутрішньо відчутний – сяйво, яке випромінює наше єство, має повністю збігатися зі світлом вищим.
Та як важко подібне помітити без усвідомлення своїх тонких чуттів.
І саме тому наше вище сприйняття старанно відділяється від нас хворим мирським середовищем і його п’янкими сутінними звабами.
І тому мірності світів у важкі для себе часи й назбирують зайвого різного, що не на своєму місці, а отже зла, яке швидко захоплює всі ієрархії місцевих влад, а також і прошарки вищих істот. І це одна з причин, через яку світи проходять час від часу і крізь повне самоочищення, нехай і не всі після цього й виживають.»

«- Але часів подібних випробовувань і змін уникнути не вдасться. Бо це і спроба самозцілення, як глибока осінь і зима в природі. І та чи та форма зими приходить навіть тоді, коли здається, що навкруги одне блаженство й усе досконало, бо чим вищі й ближчі до серцевини Всесвіту світи, тим більше там і благодаті.
Та зими глибокого очищення і перемін існують усюди, нехай десь і в легшому вигляді, проте вони такі ж вимогливі до неприродних відхилень. І нехай пора проникливого очищення в різних краях зветься по-різному, але свого значення від цього не міняє.
Та під час Ночі Сварога, чи Калі-Юги не лише викорінюються шкідливі залишки і їхні носії, але й готуються нові сходження, нові еліти, закінчується видих минулого, й починається новий вдих.»

«- І ось у такі епохи за дійством самоочищення ми інколи не здатні зауважити й прихований масований напад зла на нас. І лише присутні тонкі чуття підкажуть дійсні сенси того, що відбувається. Але тільки тоді, коли ці сприйняття опираються на сердечні чуття. На жаль, в часи випробувань, подібна повнота відкривається небагатьом. Та з тих, кому вдається вистояти, і починається загальне відродження.»

11
«- Та варто розуміти, що саме стається у подібні пори самоочищень. Чому в Калі-Югу виміри світів частково виходять за межі свого звичного місцезнаходження? Та ще й з підступу Абсолюту обов’язково пройдуть поблизу поясів Рою. Для чого так ризикувати? Чи ставалося це завжди?
Ні, не завжди. Коли мірності кожного світу були достатньо юними, вони проносилися далеко від небезпек, та й внутрішні протиріччя тоді легше трималися купи. Але коли світи подорослішали, виникла необхідність їх глибокого очищення, передусім, центрів керування - і в цілому і в складових. Зрештою, виростали ми – виростала й Калі.»

«- А загальна потреба в майбутніх сходах для відтворення і розширення життя викликає і необхідність відновлення плідного буттєвого ґрунту, та й підготовки нового насіння, і часто дуже незвичного.
Ось так, окрім видалення заскорублого і зайвого, проявився й інший вельми затребуваний, прихований сенс Калі – широке милосердя і взаємодопомога за межами власної цілісності, навіть найвищої.»

«- То що для нас тоді іще Калі?
В її часи, куди б вона не приходила, відбувається й падіння строгих внутрішніх меж, і гостре зближення протиріч, як задля поновлення їхніх фізичних якостей, так і очищення подібним чином серцевини, яка їх розділяє.
І нехай таке змішування в собі є наслідком від подорожі світів за свої звичні території й межі, тим не менше, воно надважливе.»

«- А куди ж виходять мірності світів і їхні складові?
Нехай вони завжди коливаються, але час від часу їхня подорож стає аж надто далекою і особливо важкою. Це як за внутрішнім покликом вийти з дому і піти далі, аніж звично, за межі добре відомого - до місцин тяжких, розбитих, а інколи і ще глибше – в повну невідомість. Піти з важливою метою не лише знайти щось для себе і оздоровитися випробовуваннями, але, як виявиться, і для порятунку інших - близьких і далеких. І нехай це й не принесе миттєвого успіху й швидких нагород, а, навпаки, стане непростим випробовуванням зрілості й довіри до вищого поклику, та ми час від часу здійснюємо подібне.»

«- Чи знає кожен з нас, коли приходить у новий для себе світ, про схожі труднощі?
Якщо ми проростаємо знизу, то нас вже нічого не лякає. А якщо приходимо звище, то усвідомлено, й відаємо з чим зустрінемося, і можливі випробовування здаються не надто великою ціною за ті набутки, які приваблюють сюди. Здавалося, будуть труднощі, та все, що можемо справді втратити – це лише світло в собі, а воно не гаситься нічим зовнішнім, і без нашої особистої згоди нічого від нас не забирається!
То що нам загрожує, окрім нас самих? Чого, здавалося, остерігатися?
І раз ми самостійно здатні вборонитися, то чому не захистити й інших? Чи можемо змиритися із чужим стражданням, маючи правду в собі, коли в змозі допомогти не лише собі? А вчинити правильно доведеться в будь-якому разі, бо інакше не повернути доладність ні в собі, ні в навколишньому, бо ця потреба і від найвищої Гармонії, слугою останньої надії якої і є Калі.»

«- Ось деякі причини, але які наслідки подорожі світів?
А вони очевидні, - ми змужніли і загартувалися, очистилися, бо довелося йти крізь муки й терпіння, голод і холод. І ми впевнені, що виконали призначене, та й дорога вже повернула назад, і попереду лише зростання радісного сяйва.
Проте вибравшись із мертвотних місцин, раптом розуміємо, не тільки ми проникли за межі, і звідти за нами йдуть не лише порятовані й спраглі кращого, але й ті, з якими наша тьмяна складова стане ще темнішою.
І добре це чи зле, залежатиме тільки від наших подальших дій.
Та ми повернулися оновленими, готовими до чергового, світлого зростання, і чим більшою стане наша оновлена цільність, тим глибші суперечності знайдуть лад у ній!»

«- Все живе - це втілене світло, й ті, що виходять з пітьми, порятовані нами, теж ще зберігають його, нехай і небагато залишилося живого в них. Перебування в Хаосі виснажило єства - їх вичавили, обікрали, змінили. Особливо важко їм дається повернення особистісного, тож ті, що довго перебували в неволі, чи в полоні Рою, довго хворітимуть. Звідси й тривалий шлях виходу із внутрішніх сутінок, внутрішнього зламу, зазвичай, і через повторні народження .
Колись при мені повернулося до світла чимало тих, що вимушено перебували в подібному стані, хоча й покликані були до іншого, осяйного. І спершу здавалося, з ними прийшли одні негаразди. Та мінялися покоління за поколінням, і потім проявилося приховане, і світу різко покращало, він таки отримував нову наснагу!
Тому й протягаємо руку спраглому допомоги, і чи можемо діяти інакше?»

«- Я розповів про те, що існує в цілому в наших багатовимірних світах, бо вони схожі між собою. Але чи може кожен світ нарешті стати зрілим і самодостатнім? Чи є якась вершина, на якій можна принаймні спочити, в тому числі й від негараздів? З усього розказаного мною, виходить, що остаточної завершеності немає. І навіть коротка зупинка в зростанні живого несе великі загрози. Бо коли припиняється розширення, невдовзі обов’язково почнеться згубне стискання. І нехай найчастіше лиха приходять крізь нас самих, але інколи вони настільки суттєві, що потрібні неймовірні Дива аби дати з темними потрясіннями раду!
І що вражає, що сім’я цих рятівних Див закладено чи не в кожного з нас!
Тож радіймо Брате - в кожному з нас чимало дивовижного, і ми здатні ним поділитися навіть зі світами!»

«- Тішимося і тому, що завжди є подальший простір - і особистий, і спільний. І поважаймо протиріччя, бо вони нас формують, а перетоки між ними сповнюють енергією. Використовуймо їх, направляймо на добро, торкаймося ними ще не проявленого, як художники до своїх полотен. Відчувай себе на вістрі цього дотику: тим, чого торкаєшся - звуком, нотою, лінією, миттю! І все це матиме минуле й майбутнє, бо саме так ступаємо в нові простори!»

«- Та не потрібно жодного приголомшливого самовираження. Достатньо лише розкриватися відповідно вищому Образу і Подібності, дарованих і завжди відкритих нам, бо найбільша поразка вийти із цієї загальної доладності!
Та поразкою буде й закрите перебування в окремій своїй гармонії, яка затулила собою все інше, більше. Бо таке теж стається.
Не так давно подібне трапилося із нашими світами, і це загрожувало всьому тутешньому буттю, й довелося нам усім чимало зробити для власного порятунку.
Тож я розповім про те, що трапилося не так давно, і якої небезпеки ми намагалися позбутися, і чи позбулися…»

12 На краю
«- Так сталося, що зростання цього осередку світів в усіх їхніх вимірах сповільнилося ще в досить давні часи. Хоча здавалося, куди вже було рости далі, все й так виглядало цілком доладним, осяйним і благодатним. Та й хіба від добра шукають добра? А ще й відомо, що й краще – ворог хорошого!
І не те, щоби всіх усе влаштовувало, але більшість світлих істот найвищого статусу вважали за най краще міцно триматися за стабільність і незмінність досягнутого, наче за одвічні цінності. Бо нехай на трішки, але ми з ними ще додавали, та й згідно всіх правил і високих настанов!»

«- Тож отак наші світи, без ризикованих порухів з боку своїх мешканців, капітанів і пасажирів, незмінно перебуваючи в Дхармі-Логосі, і, звісно, в місцевій гармонії, та, головне, в добробуті й благоденстві, якось і зовсім зупинилися.
І дійшло до того, що на цю повну зупинку звернули увагу лише тоді, коли вона природно переросла в стискання!»

«- Малопомітне спершу, і виявлене на далеких кордонах, воно згодом стало очевидним лихом, бо й саме буття в стані активного стискання неможливе!
І ось тоді згадали й про кастові обмеження, й досягнуті мирські і особисті блага, про хитрощі внутрішнього пом’якшення впливів періодів Калі-Юги, про сяйних довгожителів, та й про чимало іншого. І тоді взялися за голови, стали неохоче вносити давно назрілі, та вкрай обережні корективи, з котрими з’явилися, як завжди в подібних випадках, і неочікувані ускладнення, приховані сторони.
Тож і Хаос, а відтак і тьма, що до того ліниво відступали, тепер зупинилися, придивилися до нас - і рубежі, на яких наше світло втрачало захисну силу, наблизилися…»

«- Найбільшими носіями сяйва є найрозвинутіші світлі сутності вищих вимірів світів. І нехай джерелами сяйва є кожна жива істота, та скеровують світи саме найвищі.
Звані до своїх, особистих доріг, вони за нормального розвитку просторів не заважали одне одному, просто відчували присутність, і взаємодіяли за потреби, контактуючи тонкими чуттями. Навіть особисті імена не мали значення, бо кожен сприймався й визначався за своїм Призванням. Натомість, в найнижчих вимірах особи щільно зближені, з малопроявленими ще відмінностями і здатностями вирізняються між собою, в основному, за формальними ознаками. Але чим вище, тим важливішим стає покликання сутності і внутрішня її відповідність. І, начебто, все це було на своїх місцях і вибудовувалося буття правильно й гармонійно, але чогось не вистачило, бо безкраї, здавалося, виміри, наче прості тілесні істоти, почали стрімко дряхліти.»

«- І, видно, ми стали аж надто велетенською рибиною в безмежжі Космосу, неповороткою й лінивою, тому, по всіх риб’ячих законах, у нас все й почалося з голови. Тож після тривалого самодіагнозу виникала підозра, що в пошукові нових і нових форм самовираження в своїй особистій світоустрійній творчості, найвищі істоти зуміли ускладнити стан загальної гармонії наших вимірів настільки, що вона поступово втратила цілісність із Гармонією Усесвіту. А ще ж були й магічні хитрощі з ослабленням впливу Калі, на словах задля всіх і кожного, а на ділі – з продовженням віку цілої верстви вищих осяйних осіб…»

«- Ховаючись за устрій від останнього Творця, що як і повинно, розчинився свого часу у своєму багатомірному творінні, вони, мабуть, збиралися до безмежності тримати встановлений ще ним напрямок руху і порядок речей. І навіть тоді, коли ситуація усе вимогливіше потребувала переосмислення, вони навіть не дивилися в бік можливих змін. Певно й тому, що їм би довелося переглядати й усі свої велично-непересічні самовираження, так дбайливо приховані від торкань Калі-Юг, та й взагалі змінювати «місце прописки».
Та хіба найсвітліші й найчистіші, найдосконаліші могли бути винними? Чи строгого формального дотримання устоїв Дхарми-Логосу могло бути замало?
Та якими б насправді не були причини, ніхто й не знав, що робити далі. А це значило, що в наших вимірах, в нашій цільності відповідей не існувало.»

«- Тож численні толерантні голови зрештою проголосили про фатальну конечність усього і загальну готовність до особистої пожертви. Але хитромудро-патетичні висновки ситуації не змінили. Стискання просторів від цього нікуди не зникло. Проблеми й далі наростали, і як завжди, починаючи знизу.
Нижчі виміри найпершими стали втрачати свою колишню стійкість. Неначе саме світло почало підводити тамтешнє живе буття, виразно тьмяніючи, здаючи свої позиції. Видно, схожим чином гинули й інші світи, не знайшовши виходу - але здаватися ми не збиралися.»

………………………………………………..

Роман четвертий

"Євангелія Творця. Земля Ельфів»

ЗМІСТ

Вступ автора – 2

Книга четверта: ЕВАНГЕЛІЯ ТВОРЦЯ. ЗЕМЛЯ ЕЛЬФІВ

Розділ перший
Демонські справи 3

Розділ другий
Потаємні призначення 25

Розділ третій
Повернення Орландино 54

Розділ четвертий
Гор Темного лісу 70

Розділ п’ятий
Євангелія Творця 87

Розділ шостий
Едем 146

Розділ сьомий
Ельфійський спадок 204

Розділ восьмий
Страж посмертного Бардо 244

Розділ дев’ятий
Меру. Розділення 285

Розділ десятий
Шляхи повернення 303