Ведичний цикл «З минулого до майбутнього»
Публікація - перша скорочена версія,
фрагмент - 130 стр.

Розділ перший
В’язниця девів
1
Я почувався краще, аніж будь коли. Поруч зі мною за кермом авто сиділа вродлива молодка з очима пантери і такими ж манерами. Але це мене особливо не турбувало, принаймні, допоки ми були одною командою. Я знав, що її звали Ірина, а справа, якою ми займатимемося, не така вже й складна. І потім у нас ще вистачить часу і на можливі подальші стосунки - суто дружні, зрозуміло, а може й на глибші. Та головне – виконати доручену нам справу. І задля цього ми мали дозвіл на використання будь-яких особистих умінь – фізичного і ментального характеру. Саме такий дозвіл найбільше й розслабляє вмілого виконавця, аж до повної благості – яка, мабуть, аж надто виразно проступала на моєму обличчі. Видно саме їй і дивувалася Ірина, кидаючи на мене час від часу запитливо-насторожені погляди, утім і далі зберігаючи свою мовчанку. Зрештою, я теж мовчав.
А про що говорити? Я мав глибоке переконання, що за винятком особливих ситуацій, саме чоловіча стриманість і найбільше подобається жінкам. Особливо професіоналкам своєї справи. Кермо Ірина крутила впевнено, хоча й без виразної насолоди. Певно таки нервувала, відчуваючи попереду якісь нелади. Жінки завжди передчувають неприємності, яких у них аж надто широкий список, найперше – з ряду дрібних особистих. Та й погода не балувала. Зранку було світліше, а зараз місто знову тонуло в химерних грозових сутінках. Ніби навмисно, влаштовуючи для нас ідеальні умови, росло оте грозове напруження поміж небом і землею. І якби ж штормило тільки там. Я кинув погляд по сторонах, відтак в події зовсім недавні.
Вийшовши з метро і дещо заглибившись від Бульварного Кільця вулицею вглиб старого кварталу, ми, як і планувалося, взяли перше стрічне авто. Ним виявився громіздкий чорний джип, що нагло стирчав ледь не впоперек дороги. У ньому посеред амбре місцевого шансону розкошувало декілька бритих наголо інтелектуалів, але це не завадило нашому швидкому порозумінню.
Вони спершу вельми здивувались нашому проханню, навіть, стишивши гучність, перепитали, певно не вірячи власним вухам. Але далі розумово напружилися, хоча від них чітко і ясно вимагалося лише покинути джип. Порозуміння ж у вуличних джунглях, зрештою, завжди значило одне й те саме – тож двох просто в салоні вирубала Ірина, а третього, що вийшов із повними щоками слів до мене із авто, вже я. Не знаю, що саме той тип збирався мені розповісти нового, але часу його вислуховувати не було. А все тому, що Ірина взялася до справи без попередження. Ми б мали діяти більш злагоджено, хоча б одночасно. Проте, яка різниця, якщо ризикувала вона виключно собою.
Більше напружувало, що напарниця, уклавши отих двох, перестала звертати увагу на все інше, зайнявшись над безтямними тілами чимось украй підозрілим. Коли я заглянув у салон вона, примруживши очі, тримала непритомних чоловіків за шиї, і весь її вигляд свідчив про глибоке блаженство. Хто знає, що саме вона з ними робила, але вбивати непритомних було б зайвим. Та коли я глибше придивився до неї, здалося, що вона заряджалася енергією переможених. Добре, хоч крові не пила.
- Тільки залиши їх живими, бо не пофартить. – Сказав я.
Як не дивно, але компаньйонка зреагувала на мої слова. Явно незадоволена втручанням, вона усе ж відірвалася від тих чоловіків і впевнено сівши за кермо, повела джип провулками вглиб кварталу.
Зайвих пасажирів ми висадили на різних вулицях, і подалі один від одного. Їх краще було б замкнути в якомусь підвалі, та для Ірини це виглядало зайвим клопотом. Можливо, вона мала рацію – і витрачати час на таке не мало сенсу. А ще компаньйонка наполягла, що керувати операцією призначили саме її. Це для мене не мало великого значення, хоча я й не розумів, чому це дівчисько поставили наді мною. Та в будь-якому разі, ми завжди лише кожен сам за себе.
Ми їхали неспішно, наче щось відшуковуючи. Так, потрібне місце. Одна з вуличок викликала в Ірини живий інтерес. Хоча моя функція не потребувала надзвичайних здібностей у проникнення в природу речей, але навіть я помітив, що видима і реальна дійсність тут суттєво відрізнялися.
Машин на вулиці було обмаль, та й не дивно, бо мало в кого виникало бажання навіть завертати сюди, не кажучи вже про зупинятися. Проїжджаючи повз чудернацьке місце, ми також вдали з себе чутливих до навіювання, дещо додавши газу. Зрештою, як я розумію, саме так вчинили би й колишні власники нашого джипу. Та газували ми не довго. За рогом і спинили авто, якраз навпроти Патріарших Прудів. І подалися назад, до потрібної нам будови, пішки. Ірині було до лампочки, але я уважно витер залишені нами відбитки у салоні й ззовні. Достатньо було налаштуватися і, неначе світляки у темені ночі, ці відбитки спалахували перед очима. Вочевидь, щось краще умів я, а щось – вона. І її іншість інтригувала мене - її хрупкість і сила поєднувалися в дивовижний коктейль таїни, який мені вже хотілося спробувати. Але після справи.
Ми вже знаходилися недалеко від потрібного місця, та пробиватися туди напролом не прагнула навіть Ірина. Відчута там безмежна сила просто розчавила б нас. Ми мали діяти гнучко і згідно обставин.
Тож ми звернули до невисокого житлового будинку неподалік. Стандартний магнітний замок на дверях під’їзду не спинив би й менш підготовлених, аніж ми, відвідувачів, хоча звичним дверям особливий захист ніби й ні до чого. Та з іншого боку якби замок був іншим, то Ірина вивалила би й дверну коробку - з такою силою вона смикнула двері. Але замок був більш хрупким, аніж металоконструкція, тому обійшлося без зайвих руйнувань.
В невеличкій заскленій кабінці за дверима сидів консьєрж – «пітбуль» із поглядом колишнього тюремного наглядача, що розбуджений явним зломом дверей, не розпізнавши у нас своїх, з тренованим роками гарчанням кинувся навперейми. Але саме такої поведінки Ірина й очікувала. За мить і непритомний «пітбуль» уже щедро ділився з нею своєю енергією. Цього разу мене вже не дивувала її поведінка. Упир, так упир. Нехай п’є і не кров, але яка різниця?
Залишивши, врешті, відставного силовика в покої, Ірина витягла зв’язку ключів із шухляди стола, за яким той ніс своє бойове чергування, і кинула їх мені. Чому би й ні. Подальша наша дорога вела до підвалу, металеві двері куди виднілися зліва від комірки консьєржа. Але спочатку я повернув тіло «пітбуля» на робоче місце, де ніхто не заважатиме йому спокійно повертатися до тями, а до неї він мав прийти обов’язково. Хоча в зв’язку зі значною втратою сил, далеко не відразу.
Потрібний ключ знайшовся швидко і за хвилю ми вже спускалися у цілком звичний, здавалося, підвал під житловим будинком. Якогось освітлення ми не потребували. Та й дивитися особливо не було на що. Труби - водогінні, каналізації, якісь кабелі, і чергові сталеві двері, що перегороджували подальший прохід. Ось тільки ключа від цих дверей на зв’язці вже не було. А двері виглядали надійно. І встановлені недавно. Та витрачати на них сили явно не вартувало. Тим більше, що вони могли бути і на сигналізації. Схоже, прийшов час кардинально змінювати підхід. Це я вмів, та й Ірина мала б теж уміти, і можливо, навіть краще за мене. Зрештою, це для неї являлося більш природною річчю. Я це просто відчував, як відчував і те, що ми нехай і різні, але якраз настільки аби складати гарну команду. Тож повинні були і далі діяти разом. І просто зараз.
Я взяв свою компаньйонку за руку. Вона спершу відреагувала з очевидним подивом, але потім поглянула на мене уважніше. Її рука віддавала мені свою легку прохолоду, якої я навряд чи потребував, натомість моє тепло Ірину цілком задовольнило. Я показав їй, що далі нам вже вниз і пішов крізь сутінки у собі, та ще й на відповідні, знайомі мені вібрації. А вона легко вскочила у власну темінь, з якою, схоже, була у більш близьких стосунках, аніж я зі своєю. І далі ми наче булькнули сторчма у води під старим млином – і мряка земного підвалу, де я досить непогано бачив боковим зором, змінилася на розсіяну похмурість першого рівня нижнього простору, такого схожого на підводний. Та ж віддалена нечіткість контурів і зеленавість навкруж. Щемко-лоскотно ковзнули тілом язички холоду і, ніби у відповідь їм, шкіра стала вкриватися м’яким курчавим ворсом. Я поглянув на свої, в ледь помітному, волохато-золотистому хутрі, долоні, провів ними по обличчю. Все правильно. Я знав, що так і повинно бути.

2
Але мої трансформації не йшли в жодне порівняння із тим, що сталося з Іриною. Мене більш ніж подивував її тутешній вигляд - наче приховане до цього її потаємне єство нарешті звільнилося від земних умовностей і явило себе у всій своїй іншості.
Переді мною постала велика синьо-зеленава кішка, що, вочевидь, при переході й позбулася колишніх людських одеж - вона присіла, як те роблять всі подібні істоти, і з явною насолодою лизнула своє хутро, провела лапою по своєму новому тілу. І услід руху лапи з її єства злетіли іскорки крайнього задоволення.
«- Подобаюсь? Думав, що я перетворюся на якусь волохату йєті?»
Та й голос її зазвучав геть по-іншому, нехай і суто в мене в голові, але таки і нижче тембром, і значно загадковіше.
«- Я все життя здавалася собі кішкою, тож і сталося ще краще, аніж гадалося.»
Ірина гнучко і манірно обійшла довкола мене, придивляючись і принюхуючись.
«- І ти теж нічого! Не думала, що така нудна особа може бути привабливою. Хоча ми й ду-у-уже різні. Жа-а-аль! Та чомусь ти ніяк не пахнеш, як я тебе знайду, якщо відійду да-алі? А ще тобі відомо, що ти прозорішаєш? Коли я відступаю на декілька кроків, ти й зовсім зникаєш.»
Кішка сторожко обходила мне, то збільшуючи, то звужуючи кола.
«-Ах, я ледь не забула! Той, хто мене споряджав сюди, дав оце, казав що згодиться.» - Моя дивна компаньйонка повернулася до скинутих своїх одеж, і щось звідти витягла, - тримай!»
Я присів. Переді мною на замшілій зеленій долівці, звившись наче змія, лежав напівпрозорий, наче з якоїсь різновидності шовку, поводок із руків’ям, що закінчувався тонким ошийником, оздобленим декількома невеличкими зеленими камінцями, здається, смарагдами.
«- Пахне вічністю» - зблиснула очима Кішка Ірина, «- і що з цим робити?»
Ошийник був вельми прозорим натяком. Та делікатність ситуації полягала в тому, що в голові моїй склалося тверде переконання, мов керувала нашою вилазкою саме Ірина. Можливо, вона і далі мала це робити. Але як? Зодягнувши нашийник, і будучи на поводі? Трохи незрозуміло. Хоча правила на цьому рівні могли виглядати зовсім не так, як на поверхні. Та, ймовірно, це звичний камуфляж – переміна місцями охоронця і персони, яку охороняють?
«- Що ж тут неясного. Я вдаватиму господаря, а ти мою підлеглу. Хто ж підозрюватиме в кішці інше, аніж кішку?»
Синьо-зелена компаньйонка теж присіла навпроти і, здавалося, проглядала мене наскрізь, шукаючи відповіді на якесь важливе для неї питання.
«- А може навпаки, мій охоронцю? А давай загадаємо - на кого найчастіше вкаже сліпий вибір, той і одягне ошийник. Починаємо рахувати з мене.»
Певно, прихована в кішці Ірина прагнула в чомусь переконатися, бо які могли бути сумніви – кому це вдягати?! Ми одночасно вимовляли цифри і, підбивши суму, рахувалися. Потім Ірина згадала відомі їй дитячі примовки, та результат був завше той самий. Вона, зрештою, твердо переконалася в тому, що було ясним від самого початку. Тож підійшла до мене й неохоче відвернула кошачу голову, давши вдягнути на себе древню шворку.
Що ж – їй личило. Зрештою, як і все інше. Я підвівся, підібравши вільний кінець повідка, мимоволі прикипаючи поглядом до ізумрудів на шиї жінки-кішки. І тої ж миті поводок зник, а з ним і ошийник з ізумрудами, натомість раптова гаряча хвиля пронизала нас обох. Я й Кішка одночасно здригнулися. В моїй руці стало пусто.
Досліджуючи цю чудасію, я обережно відпустив невидимий поводок. Розтиснув, стиснув порожню, начебто, долоню, але нічого не змінилося. Тепер я відчував линву і компаньйонку при ній всім своїм тілом, нехай самого поводка вже не бачив. Та зараз я міг керувати цим паском просто крізь своє єство. Тож я саме таким чином, дещо напружившись, і скористався лінією невидимого зв’язку між нами. Й Ірина відчула, поглянула на мене, та вже зовсім не так, як вона це робила раніше.
Чимало чого в наших взаєминах перевернулася ледь не в одну мить! І все стало на свої місця – до ілюзорності прості й природні.
В зорі моєї компаньйонки зараз відбилося більше, аніж могли пояснити будь-які слова. Певно аби остаточно переконатися у відчутому, я погладив її, відтак охопив долонями пухнасті хутряні щічки. Вона не противилася. Очі спалахнули, окрім як звичайним для неї вогнем, ще й раптовою відданістю. Отакої. Дивина, та й годі! Жінки ніби аж так не змінюються, як, утім, і кішки.
«- Ти дозволиш йти на чотирьох? – Почувся знайомий, та вже значно лагідніший голос моєї компаньйонки. - Ось і все, мій Господарю, комусь коти, а комусь і кішечки.»
Навіть так? Ото розм’якла, подобрішала. І нехай після всіх тутешніх трансформацій дивуватися ще чомусь ніби й не випадало, але «мій Господарю» звучало не просто з підтекстом. Я, схоже, мав зробити реверанс навзаєм.
«- Невже хтось може мати щось проти такої красуні кішечки?»
«- Лише противні сноби... Але глянь.»
З цього підземного простору і підвали, і все збудоване над ними, здавалося тільки маревом, крізь яке можна було вільно мандрувати. Що ми зараз і робили, проходячи крізь фундаменту частину свого будинку. Та попри не надто добру бокову видимість, в очі кидалися й інші речі. І призвичаївшись, я вже помічав неподалік і остови давно зниклих на поверхні споруд, тепер густо вкритих мохами. І археологи б тільки подякували б за підказку щодо їхнього місцезнаходження. Та зробивши ще декілька кроків, ми зауважили і звичного вигляду нижні підвальні частини будов нагорі, цілком матеріальні й для нас. Вочевидь, вони несли в собі якусь, не потривожену мешканцями надбудов, магію, котра лише й дозволяла їм і тут існувати в звичному тілесному стані. Мабуть, в наслідок цього й надбудовані над подібними, зачарованими приміщеннями стіни на поверхні мали чимось відрізнятися від сусідніх, простіших, без магічної основи під собою. Наприклад, за будь-якої спеки вони залишалися достатньо прохолодними, виділяючись і іншими загадковими атрибутами. Це я теж знав, хоча, знову ж, не пам’ятав, звідки.
Зробивши невелике, ознайомче коло, ми знову повернулися під будинок, з якого перейшли в цю підземку. І вже низом пройшли ті стальні двері в підвалі, які навіть не стали пробувати відкривати. Та за ними, як виявилося, й не було нічого, окрім помітно вичовганих, не замшілих сходів униз, крізь наш рівень у темінь, певно, ще нижчого, аніж цей, підземного простору.
До потрібного нам об’єкту на земній поверхні було метрів сто. А, отже, тут вистачило би і декількох десятків кроків. Таємничі сходи якраз і вели у потрібному напрямку. І зараз нам нічого не заважало ними скористатися. Але щось таки зупиняло, можливо, відсутність досвіду перебування в таких місцях, чи якась небезпека, бо моя чотирилапа компаньйонка чомусь завмерла, прикипівши зором до мли, в яку ті сходи спускалися. Щось, видно, непокоїло її. Хутро наїжачилося, дихання стало рвучким.
«- Що там?»
«- Ще не-е знаю. Мої чуття гострішають, але спілкуватися по старому стало значно важче...»
«- Он як,» - при подібних трансформаціях мала існувати своя зворотна сторона, - «але ж ти мене чуєш?»
«- І краще, аніж раніше.»
Я присів, обережно доторкнувся до неї, аби заспокоїти.
«- І що там, попереду?»
Для мене ті сходи в глибшу пітьму підземки являли собою тільки зручний перехід на наступний, нижчий рівень, та ще й у потрібному нам напрямку. Я там відчував лише більший холод, плетиво стежин і найближчий шлях до нашої цілі. Але моя компаньйонка, мабуть, знаходила значно більше.
«- Будь-яка кішка відчуває пса. В мене аж кігті зачесалися.»
Я посміхнувся їй. Та було розумно проявити обережність.
«- Тоді йдемо в обхід.»
Я зробив декілька кроків і почув її здивування.
«- Ви, мій Пане, тепер так стрімко не зникаєте.»
Схоже, з використанням нами того магічного паска, сталося чимало різних чудасій.
«- Ми вже на ви? Чого б це?»
«- Інших варіантів немає.»
«- Не думаю, що це добре, будь-яким чином розділятися «
«- Мене це влаштовує.»
Я сприйняв її мисленні послання так, наче справді розумів, що вона загалом мала на увазі. Втім, зараз нас мали хвилювати лише подальші наші дії. Зрештою, я знав, що мав робити. Але не хотів цим займатися аж так автоматично, хоча й усвідомлював, що малопомітний для мешканців нижнього світу не тільки тому, що моє єство дбайливо зачищене, в тому числі й від спогадів, але і з-за відсутності напруженого думання.
Нагорі, над нашими головами, пропливали тротуаром силуети перехожих, зрідка пролітали автівки. А ось погляд навкруг міг би давати більше інформації. Видимість була як під водою в більш-менш чистій лагуні. Мабуть, за більш сонячної погоди було би й тут ясніше, але хто його знає, що опускалося сюди зверху у вигляді імли.
Напевно через свою близькість, а ще цілковиту магічність, більш-менш чітко увиразнювалося лише місце, куди ми з Іриною і збиралися потрапити. І його якраз і оточувала глуха непроникна стіна. На нещодавно зведену вона аж ніяк не походила. Але патини моху на ній не спостерігалося, хоча все інше тут укривалося тим темно-зеленим нальотом досить густо.
Замість того, аби обирати подальший шлях, мені чомусь спало на думку, що десь тут могли би проглядатися і сліди великих пожеж, що ставалися в історичній Москві, можливо навіть наслідки перебування тут армії Наполеона. Я спробував копирснути твердь під ногами, але це нічого не дало, - жодного попелу під ногами. Можливо й сама ця твердь була досить умовною. Чи ж бо найближчий до поверхні рівень підземки утворився пізніше.
Та як би там не було, грубезні, і цілком матеріальні стіни надійно захищали приховану за ними територію, куди ми з Іриною мали проникнути. Погляд вверх нічого не давав – тепер мла клубилася і вгорі, не видно було навіть контурів чималої будови, яка розташовувалася просто над нашими головами. Тим часом Ірина продовжувала крутитися поблизу турботливо викладених у світ під нами сходів. Але спускатися саме ними я не хотів. Якщо цю загадкову споруду звели все ж таки в історичні часи, то спробувати ввійти в неї можна було б і з наступного, нижчого рівня, або з ще глибшого. Це небезпечно. Але й знав, що не лише здатен, але й повинен це зробити - не довбати ж цю магічну стіну ломом чи киркою.
«- Ходімо» – звернувся я до напарниці.
Як не дивно, Кішка відразу покинула своє дослідження потаємних сходів і пітьми за ними, - в погляді її пурпурово блиснула бойова готовність. Вона ковзнула попри мене своїм гнучким тілом, потягнула передні лапи, з випростаними гострими кігтями, схоже, нагадуючи мені цим щось - таке знайоме і безнадійно позабуте... «Ірина» - це ж ніби про мир і покій? Цікаво – для кого. Стільки всього в ній.
«- Ви дозволили читати всі ваші думки? – Знову почувся її голос усередині мого єства, « - Який шарман! Чи просто не встигли заборонити?»
«- А потрібно? Нам зараз варто чути і розуміти один одного з півслова.»
«- Звісно. Але якщо забороните геть усе, то зважайте, бо найбільше жінки не терплять невідомості.»
Що ж, на «ви», так на «ви», це її вибір, аби лише ми діяли як команда.
«- Ірино, нудьгувати нам точно не доведеться, але оце твоє – Господарю, надто довге для бойових умов.»
Утім, Іринина підказка виглядала справедливою, ми мали визначатися із подальшими діями.
«- То як вас, Господарю, тепер величати, - мій Пане, згодиться?»
«- А як зверталася раніше?»
Та Кішка лише потяглася і промовчала.
«- Тоді хоч Моншер», - ляпнув я перше, що прийшло в голову.
Схоже було, що і над Іриною добряче попрацювали і знала вона наразі навіть менше за мене, бо її ім’я я Очевидно, ті сили, що поставили перед нами це завдання, і не розраховували на наші знання, а тільки на властиву кожному з нас природу. Та й думання у цих місцинах не грало б на нашу користь. Я й так відчував, що варто робити, а що ні. Ми мали спробувати перейти на глибший рівень послуговуючись лише власним умінням, але вчинити це більш хитрим чином.
Я витягнув із кишені своєї тонкої літньої куртки невеличкий предмет, який саме для подібних переходів і був призначений. Старий, ймовірно ще сімнадцятого століття, металевий ключ, напевно, від якоїсь окутої металом великої скрині. І навряд чи це був виріб саме давніх тутешніх майстрів. Але його знайшли десь у тутешніх глибинах, куди цей артефакт, схоже, й намагався тепер чимшвидше повернутися.
3 Марево
«- Йдемо далі », - я підхопив свою супутницю на руки, відзначаючи, що вона виявилася досить важкенькою. Відтак, надибавши темнішу частину свого єства, пригадав потрібні вібрації наступного рівня підземки, але втрачати зусилля для переходу не став. Ступаючи в мряку і знаходячи потрібні резонанси тілесно і сутнісно, використав потужно заряджений енергією ключ, що узяв на себе всю силову частину.
Мить і старе навколишнє, майнувши вгору, змінилося на нове…
«…Холодний доторк пройняв моє єство. Крізь брови, які раптово стали аж надто кошлатими, я побачив, наскільки вистачало зору, лише тло темно-зеленавих мохів, і блискуче кружляння навколо найдрібніших часточок збуреного нами прадавнього пилу.
Кішка наче і не змінилася в розмірах, але її хутро стало помітно густішим і довшим.
«- Наша ціль поруч!» - Послав я їй подумки швидше прохання, аніж наказ, додавши до нього образ мишки зі світу земного. Ледь не миттєво отримав у відповідь образ самої Ірини, яка у світлі пюпітрів крутилася на жердині в наповненому вщерть стриптиз-барі. А чого би й ні, я міг би й таке передивитися, та вже потім. Відтак автоматично зробив декілька кроків уперед, крізь той мур, який залишився значно вище.
І це було моєю помилкою, бо тепер переді мною не виднілося нічого знайомого - тим більше того, куди я прагнув потрапити рівнем вище! А вгорі тепер текла ріка! Та й Кішка зникла. І найнеприємніше, що крутячись на місці, я геть загубив орієнтацію. Лише поводок, який єднав мене з Іриною, давав надію, підтримуючи наші стосунки на чималій, як виявилося, відстані.
«- Ей, ти де?», - Я звернувся до компаньйонки.
І відчув, що не так далеко, хоча й не близько. Я вже знав напрямок до неї. Та й відповідні видіння ледь не відразу постали перед моїм внутрішнім зором. Кішка зараз уважно принюхувалася, правильно вважаючи, що рухатися тут потрібно вкрай обережно, аби зрештою не залишитися довічним атрибутом місцевого пейзажу. А ще існував і ключ в моїй руці, котрий, схоже, добре відав про своє подальше призначення.
«- Ви мене не бачите?» - Прозвучало в моїй голові звертання Ірини, - «ви, Моншер, трохи відійшли, а я не можу, бо тоді загублю це місце...»
«- Хвилинку, я повертаюсь»
Я вирішив скористатися повідком - це виглядало простіше простого. Напрямок він вказував безпомилково. Тож я ступив у потрібному керунку, потім ще раз, відчувши, що моя компаньйонка десь тут, зовсім близько. Та спробуй її побачити серед мохів, що майже її кольору! І тоді я, здавалося, ледь-ледь натягнув поводок. І в ту ж мить Кішка опинилася поруч зі мною.
«- О, тепер ми обоє загубилися».
«- Але це ж бо зовсім поруч.»
Що ж, тепер я вже міг прислухатися і до ключа, що зігрівав зараз вже не лише мою долоню, а й ледь не усього. Він помітно змінював свою температуру в залежності від положення руки, в якій я його тримав. Тож невдовзі я вже знав, куди саме бажав мене привести ключ. Середній крок на цьому рівні, видно, дорівнював проходженню сотень метрів у світі земному. Та як би там не було, зробивши скоріше тільки невеличке зміщення у вибраному напрямку, ми повернулися до нашої цілі - високо над нами заблищали знайомі контури водойми, неподалік від якої ми залишили позичений «Джип». І надто вже чітка картинка проступала згори, в той час як навколо нас буяла аж надто густа мла - так не мало би бути. Та й Кішка чогось напружилася, потягнулася вперед, продовжуючи при цьому міцно тулитися до мене.
Я спробував зробити обережний порух вперед і просто перед моїм носом мла раптово ущільнилася, згустилися фарби. І я ледь не вгатився лобом у товстезний дерев’яний брус!
І як цим простором можна було мандрувати, коли так легко було напоротися на будь-що!
- Думаю, це далеко не найстрашніше у цих краях.
Невідомий мені голос звучав, здається, звідусіль, у тому числі і з моєї голови. І я не міг зрозуміти, що й до чого.
«- Мій Пане, прохід всередину зліва,» - вивела мене зі стану ступору компаньйонка.
І відразу пірнула у відкриту певно саме для нас пройму дверей. Я ж на мить затримався, недовірливо оглядаючи, обмацуючи стіни дивної дерев’яної споруди. Не нова і не стара, саме така, якою й повинна бути після років дбайливого вживання. Але ж не в цьому місці!
- Проходь, не барись, - почувся той самий голос.
І я зробив порух услід Ірині. Отакої! Як виявилося, розмовляв з нами сивий дідусь, що благосно сидів на довгій дерев’яній лаві у звичайній, як мені здавалося, рубленій гуцульській хатці. Сиве волосся спадало на таку ж білу, довгу, аж до підлоги, сорочку-рубатку. Здивувало, що моя компаньйонка вже встигла зручно вмоститися біля ніг старого, якось винувато косячи поглядом у мій бік.
- Давно тут не було подібних гостей. Проходь, незнайомцю!
Він почесав Кішку за вушком і став гладити їй спинку.
- Няв, - відповідала Кішка найніжнішим муркотом.
Побачене, чомусь не дивувало мене. Схоже, наміри цього сивого мешканця ледь не самого дна підземки, виглядали цілком мирними. Хоча я і не плекав ілюзій щодо його можливих дійсних якостей. Навряд чи ця особа тут від когось ховалася, швидше навпаки.
- Я би взяв тебе собі, якби ти була нічия, і прийшла сюди природним чином. Та, пробач, я вже застарий для дійсного твого єства, тому..., та вже краще про це не говоритиму. І ти теж, молодцю, сідай, будьте моїми гостями.
Старий ковзнув по мені відстороненим поглядом, знову попестив Ірину по пухнастій спинці, далі підвівся і неспіхом підійшов до столу під вікном у стіні навпроти.
- Присядь біля мене.
Я не встиг і кроку зробити, а Ірина вже ледь не на коліна старому стрибнула, - та, певно, в останню мить передумала, примостилася збоку, і прикривши очі довгими-предовгими віями, задоволено замуркотіла. І разом із цим мені здалося, що в хаті дещо потеплішало і навіть стало світліше.
- Сутінки ось кажуть, що саме ти, кицю-Ірино, тут головна. І я схильний із цим погодитися, хоча й виглядає це дивніше дивного. Зрештою, як і те, що така парочка опинилася тут, правда?
- Мау, - Іринка і далі насолоджувалася доторками старого.
- Твоє тіло говорить про все, навіть оте, про що ти забула. Не вистачало ніжності в дитинстві. Значно менше, аніж хотілося й було потрібно... А потім із тобою сталося все це. Також несправедливо. І як не шукати помсти, не поновлювати свої права, так?
- М’яу....
Старий посміхнувся.
- А ще кажуть, що кішки не вміють розмовляти! Просто потрібно їх уважніше слухати. Але я розгублений. Бо не знаю, як оцінити вашу парочку. І не не маю права помилятися, бо я на особливій межі, яка розділяє тілесне від іншого живого. Ви зараз саме на цій межі. Чого ви тут? Як зуміли потрапити сюди?
Та старий, схоже, і не очікував ні від мене, ні тим більше, від Кішки якихось пояснень, тож і розмовляв ніби сам із собою. Але ж уголос!
-А ще на вас, я відчуваю, будуть невдовзі скаржитися усі ті, чиї погляди вагомі. І з цим потрібно буде щось робити. І питання стоятиме – ким вони були в мить нашої зустрічі? Бо я маю повноваження не щодо всіх. Тож, ким ви, мої гості, є в цю мить, га?
Але якби я сам це знав. Вочевидь, сивий бачив у мені те саме, що і я в собі.
- Ті, що скаржитимуться, твердитимуть про мої дії - не можна бути одночасно твердим і рідким, в межах і за межами, - не можна переносити закони верхніх світів у нижній, і те саме – з нижнього вгору. Згори не можна приносити руйнування в нижній світ і навпаки. І, мовляв, я мав вас відіслати в Чистилище, бо так низько простий люд сам по собі не опускається. Але от кішка – який вона люд? Та й ти, хлопче, невідомо до якого стану відносишся. На тобі є дивні мітки, невідомі навіть мені.
Старий значно пильніше поглянув на мене.
- Ірино, то все ж, як звати твого охоронця? Бо, схоже, він цього і сам не знає, і навіть я не бачу в ньому його дійсного імені. Чую, що його ім’я звучатиме в майбутньому, і колись його звали Сергієм, але нині - це біле тло, з чорною крапкою в самому низу. Та ще й надто густо заповнене білими письменами, неможливо й вирізнити, що за ними ховається. Га? То як відповідатиму тим, котрі мені дорікатимуть? Напевно, казатиму ось що - лише вогонь горішнього світу у змозі визначити - добрі вони чи злі, так? Хіба діють закони нижнього чи верхнього тілесного існування на межі з безтілесним? Та ще з боку, де закінчується саме буття?
Старий перевів погляд на мою компаньйонку.
- І що скажеш?
- Мяу, в нього немає дійсного імені? Тоді я придумаю його, - Той, Що На Межі, зробив мене щасливою.
Й Ірина вельми підступно блиснула хитромудрою котячою посмішкою. Утім, кому саме - я не вловив.
- Кажеш, ти щаслива? Але ж не остаточно, правда ж? Ти ж бо ще спрагла мститися, і далі прагнутимеш повернути спричинене тобі зло на належне йому місце, інакше воно заважатиме тобі, так?.. Звичайно, ти не знаєш як, просто готова вже струсити його з себе, як воду з хутра. І я змушений погодитися з таким, бо це природній порух і не є усвідомленим тобою вибором. Тож не маю причини спиняти тебе на твоєму шляху. А який шлях у кішки, чи хто знає? Хоча вони теж на межі живуть, але ж у світі живих. А тебе ініціювали на упиря, себто майже вбили, а потім деякі мастаки здійснили зворотний вплив, тобто оживили. І останнім до тебе торкався дехто схожий на великого дева, але вже не дев, - він і допоміг вам сюди потрапити... – Сивий знову говорив неначе сам із собою, не припиняючи гладити Кішку. - Утім, твоя сутність нині ніяк не виходить за межі допустимого. Отже, чому повинен тебе спиняти, ти маєш право на подальший свій шлях. Та й прозора ти для очей моїх, не те, що твій охоронець, якщо він саме той, за кого себе вдає. За тебе мені не дорікнуть, а щодо твого супутника я ще маю визначитися – чому він викличе стільки гніву. Хоча зараз і є лише твоїм помічником.
Хоча старець і не дивився на мене, але він явно вже вів розмову зі мною.
- Жодного досяжного багажу в пам’яті, та цілком дієздатний, вкрай небезпечний, але й людяний? Смерті в тобі не відчуваю, чорнота є, але й вона мені невідома, невже саме ця мітка й привела тебе на останній рівень, аж на межу, га? Ти вважаєш, що це зробив якийсь ключ, але ти помиляєшся. Бо це в твоєму єстві. Бачиш мене, охоронцю? Я тобі здаюся білим, добрим, ледь не пухнастим? Бо я по цей бік порогу. От якби ти зійшов з потойбіччя, то побачив би мене звідти, з небуття, зовсім інакшим. І вів себе я б інакше…
Щось дивне було в цьому сивому, як і в самій ситуації, котра склалася. Я чогось явно чи то недобачав, чи не брав до уваги. А старий продовжував мислити вголос.
- Тож я згоден із тими, хто осуджуватиме тебе, ти мав пройти повноцінну ініціацію перед тим, як явитися сюди. І той, хто тебе послав, знав, що робить. Отже, ти мимоволі стаєш поруч із можливим порушником, який зобов’язаний постати перед високим судом, як тільки буде впізнаний. І хоча особливих порушень саме за тобою, хлопче, я ще не бачу, бо, зрештою, той хто має ноги і єство – може йти куди завгодно, а чому устої вгорі не зупинили, це вже провина законників, їхні ж устої не діють. Та й ти навряд чи збирався йти нижче, і, швидше, випадково тут, нехай і не зрозуміло, що тебе привело сюди. І ти ж не відмовляєшся від життя. І прагнеш виконати своє призначення. Що ж, як то казали твої предки - статус впроваджує долю. Але ще не було такого, аби я не знайшов відповіді на загадку. Та, усе ж, боюся, кішечко, що тобі потрібен буде новий охоронець. Бо мені за нього дорікатимуть. І кому таке потрібно?
- Я згідна на нового і веселішого. Той Що На Межі, може мені щось запропонува-ати? – Ірина гнучко потяглася, - і що буде з моїм нинішнім?
- Залишиться зі мною. А ти повернешся в свої краї.
- Але ж, поводок.
Старий знову уважно подивився на мене і якось криво усміхнувся.
- О, так. Ти спокусилася на коштовний виріб, і тепер, боюся, навіки, пов’язана з цим чоловіком. Схоже, ти й не знала цього, але невинні часто гинуть разом із винними, чи ймовірно винними. А я вже пообіцяв тебе відпустити. От лихо.
- Я тоді теж залишуся з вами. І ви будете мене пестити, а я тертимуся біля ніг і ловитиму вам мишей, у вас тут ж є миші?
Сивий сухо розсміявся.
- Кішко, ти вважаєш, усе це виглядатиме і надалі так, як зараз? У жодному випадку. На жаль. Межа безмежна – я одночасно всюди і ніде, - а мить оця просто розтане. З вами, чи ні – ось що важливо.
- Тоді я не хочу залишатися. Я кішка, мені дозволено ходити самій по собі.
- Знімай ошийник і йди. Ти ж, охоронцю, відпустиш її, правда? – Сивий буравив мене своїми зеленкуватими, зовсім не людськими очима.
Чорт візьми, я сюди потрапив зовсім не для того, аби залишитися в цих місцях назавжди. І чому б мені не піти звідси теж?!
- Ти хочеш піти? Йди, але ти не покинеш ці місця самостійно, довкола тебе безвихідь, і втрачаючи сили ти бачитимеш, як гине поруч із тобою й вона – і все через тебе. Відпусти її, дай їй піти, це стане твоєю платою за її успіх. Віддай мені поводок і Кішка повернеться.
Ото вже страху наганяє. А на вигляд такий лагідний! Цікаво, що я і кому повинен ще? Хоча я й зовсім не проти відпустити все і всіх, і цю милу Кішку, встати, віддати клятий, невидимий поводок! Самому завше легше виплутатися!
Я встав і зробив перший крок до сивого, але щось відволікло мою увагу. Я засунув руку до кишені, і наче сотні голок пронизали мене жаром. Гострий біль у обпеченій долоні повернув до тями. Я вихопив руку, поглянув на долоню – нічого такого, не помітно навіть почервоніння, та й біль згас, і вже раптово розуміючи, що це холод вистуджував мене - непомітно і невблаганно, ще трохи і в мене не залишиться сил на спротив. Я знову опустив руку до кишені і міцно затис у долоні пекучий жар древнього металу.
Старий мовчав і лише пильно вглядався. певно, очікував на мої слова.
- Дякую за гостинність, ми йдемо.
І з теплом від древнього артефакту в долоні, до мене, схоже, повертався не лише зір, але й тяма. Я ніби виразно бачив зараз й інше вікно, що прочинилося просто над столом. За ним, на відміну від картини в іншому вікні, відчувалося життя. Та й за дверима, в які ми ввійшли, гойдалася крижана мла. І життя притягувало мене, але щось все настирливіше стримувало. Ще мить і буде пізно. І швидше проти своєї волі, я не стрибнув туди, - а просто вийшов у ті ж двері, в які ввійшов. Останнє, що я бачив, це як різко, миттєво, змінився сивий дідуган, втрачаючи з удаваною білизною і всю свою благодушність. Та з цим взялися танути і стіни його дому, і навіть густа навколишня мла...»

Я сидів на жахливо холодній тверді, чотирилапа компаньйонка ховалася в моїх обіймах. Непогано влаштувалася! Я з трудом роззирнувся - крім білизни і рідких острівців кволих мохів, більше нічого в очі не кидалося. Та зовсім поруч все виглядало геть інакше. Вкрита сніжком від густої паморозі долівка навколо очистилася, чи відігрілася відібраним у нас теплом, і тепер виглядала як тонкий прозорий лід з безліччю чи то риб, чи розмаїтих облич, притулених з того боку.
Я струснув головою і з трудом підвівся. Інших слідів, окрім цієї проталини не було. Отже ми впали сюди з самого верху. І варто було підніматися тим самим шляхом. Найпростіші думки з трудом проривалися до замерзлої тями. Але я знав, що робити далі, і нехай з трудом, але знайшов у собі потрібні вібрації, та й жадання світла і тепла вистачало.

4
За мить ми вже злітали угору, щасливо перетнувши льодяні кірки кордонів між декількома рівнями підземного світу. І, схоже, нарешті таки потрапили у потрібне місце.
І можливо тільки тому, що я продовжував послуговуватися допомогою того самого ключа в руці. Не знаю, як це було влаштовано, але він безсумнівно скеровував наш рух.
Грубий мур, який раніше глухо охоплював простір навколо потрібної мені будови, і опирався унизу ледь не на найнижчі межі цього світу, тепер оточував нас ззовні. Вочевидь, ми мали піднятися ще на один рівень вище. Та мені хотілося віддихатися, та й відігрітися. Та й те, що з нами щойно сталося, потребувало осмислення.
«- Як ти?»
Я вперше звернувся до своєї компаньйонки, котру досі тримав на руках.
«- Не знаю!»
«- А що ти бачила там, де ми щойно були? З ким розмовляла?»
В мене вже виникли деякі підозри, і я хотів переконатися, що вони позаду.
«- Це було затишне лігво, і там був хтось з моєї породи, що непогано мене розумів.»
«- А я бачив старого в дерев’яній хаті, і він видавав із себе ледь не бога, погрожував мені.»
«- А мене пестив і грів.»
«- Але ж ми далі опинилися просто на дні, на льоді, під яким чорт-знає що робилося, і жодних слідів навколо! І я тебе, схоже, з рук не випускав!»
Якийсь час моя компаньйонка мовчала, але далі відреагувала, та ще й із помітною агресивністю.
«- Схоже, на злу облуду. Мене це дратує!»
Все, що з нами сталося від нашого рішучого спуску вниз, тепер нагадувало тенета ілюзій, в які ми, безсумнівно, потрапили. А чи були вони безпосередньо пов’язані з тим, що нас очікувало нагорі, ми невдовзі дізнаємося. Добре, що не перетворилися там у льодяні стовпи!
«- Ти готова – бо ми майже на місці?»
«- Так!» - Нерозбірливо, але цілком грізно прошипіла моя компаньйонка.
Добре. Я вибравши серед чималої кількості горішніх тіней найвільніше місце, подався вверх.
І ми, нарешті, потрапили туди, куди так довго добиралися! Тут було порівняно тепло і світло. Я опустив Кішку на долівку і крутнувся, озираючись по сторонах.
І найпершими кинулися в очі десятки високих грубих дерев’яних паль, що колись служили суто опорними стовпами, загнаними у болотистий місцевий ґрунт на початку якогось давнього будівництва на поверхні. І нехай там угорі все могло і декілька раз змінитися, але надійно просякнуті магією, вони досі були цілком матеріальними. Та на противагу гладкій поверхні зовнішнього муру, ці підпорки вже густо вкривав темно-зелений мох, з-під якого і проступали коричневі жили древніх, вочевидь, дубових колод. Але не тільки вони!
Коли очі мої призвичаїлися до тутешнього різноманіття, я помітив, що до кожного стовпа були припнуті живі істоти!
Ні, спочатку здавалося, що це дещо інше, давно неживе. Але, певно відчувши моє тепло, чи присутність, деякі мохи заворушилися, явивши з-під себе щось подібне на частини тіл – почувся виразний брязкіт металевих ланцюгів і навіть стогін. Приглядівшись, я розгледів на найближчому стовпі вражаючих розмірів істоту, судячи з пропорцій тіла - чоловічої статі, хоча й вкриту довгим, сивим волоссям.
Прикований до металевих обручів на стовпі, велетень у безпам’ятстві шепотів щось на незрозумілій мені мові. Він був давно за краєм виснаження, висохлий ледь не до костей, Окрім ланців я зауважив і товсті, подібні до електричних, кабелі, що тягнулися з-за його спиною вгору, на земну поверхню. І ліс навколо був увесь у цих кабелях!
Велетень затих. Я готовий був побачити будь-що, але побачене таки вкрай приголомшило. Я не став поспішати з якимись діями, просто міцно стиснув кулаки – аж до болю від гострих металевих зубців, що втиснулися в шкіру в одній із долонь. Це дещо відволікло від моторошного видива. На долоні лежав той самий ключ, який допоміг мені, як потрапити, так і вирватися з найнижчого рівня. Він і далі продовжував гріти, і, схоже, все дужче нагріваючись. Та навряд чи він міг мені далі знадобитися - піднятися з цього рівня вже не складало жодних труднощів, і я просто закинув його до кишені куртки. Та й покидати це місце було ще рано. Надто багато загадок і очікувань з ним пов’язано.
Ціль нашого перебування тут була вкрай конкретною. Перед нами поставили завдання знищення тутешнього об’єкта, і, певно, заодно, ми мали щось зробити і для ув’язнених тут істот. Може ключ мав якесь відношення і до них? Але тоді до нього мав би додаватися, існувати десь тут і відповідний замковий отвір. Але нічого подібного тут я ще не зауважив. А ще цікавило, де ж оце зараз моя компаньйонка, вона б точно учуяла більше, а ще, може, й підказала, як чинити далі. Не бажаючи шуміти в місцевому просторі, я смикнув за протягнуту поміж нами чарівну линву. Відтак іще раз, дужче, але нічого не сталося - тільки сам поводок ніби напружився, неначе десь поруч защемився. Можливо, існували ще якісь тонкощі у користуванні цим артефактом, та наразі такі знання в моїй голові ніяк не проявлялися, зрештою, як і інші - дотичні і до цієї ситуації, і загалом. Не найкращі відчуття. Невже я сам над собою так поглумився?!.. Утім, із відчуттями було не так все й просто. Бо я не міг аж так швидко зненавидіти це місце протягом вкрай короткого часу свого перебування тут. А ненавидів я його вже так люто, як не ненавидів нікого й ніщо. А ще внутрішній голос промовляв: «-Зроби це, зроби негайно!..» Але що саме?
Я тінню линув поміж стовпами-розп’ять і з кожним порухом росло відчуття чогось знайомого. Так! Спалахом пронизало - я вже десь бачив це! Моторошне видіння, зрештою, жахітливе, як і все навколо, здалося мені знайомим до найменших подробиць, до найгострішого болю, який я згадав, хоча й ніколи не відчував його раніше.
Переді мною, на замшілій колоді, під товстими ланцюгами утримували тендітну істоту, геть іншу, аніж навколишні в’язні. Її тіло вкривав білосніжний пух, тому не вдавалося розрізнити, що саме приковано до стовпа – руки, чи крила. Голова химерної особи була опущена на груди, і пір’яне волосся, мовби вистрижене під каре, вкривало тонкі риси обличчя. Здавалося, істота так само, як і всі навкруги, знаходилася в безпам’ятстві. Висіла, ледь торкаючись носками цілком людських ніг тверді, від чого виникало враження, що вона навіть у такому стані летить разом зі стовпом і усім отим металом, навішаним на неї. І чим довше я вглядався в особу-птаху, тим гострішим ставало відчуття нашої близькості, і навіть, спорідненості.
«- Торкнися до неї! Доторкнися негайно! Важливішого у твоєму житті не було і не буде!..» - Почулося в мені.
Так, слушна думка, я цього хотів, я дуже давно цього хотів… Але невже саме я?
І я зробив останній необхідний порух і торкнувся вкритого пухом тіла. Теж украй худого, але живого! І нехай відразу нічого не змінилося, і це мрячне місце залишилося таким же страхітливим, але щось вже пробудилося.
«- Це ти?! Повернувся.»
Кволий голос зазвучав у мене в голові і змовк, як тільки я відсмикнув руку від особи-птахи, що ззовні була такою ж незворушною, як і раніше. Оглянувшись, я знову торкнувся поневоленого тіла.
«- Не йди, не покидай мене, благаю! Звільни хоча би так, як звільнився сам!»
«- Я нічого не пам’ятаю, вибач, не маю жодної уяви – ні хто ти, ні що це за місце, я навіть себе не пам’ятаю,» - подумки відповів я цьому найніжнішому і найслабшому із голосів, які я коли-небудь чув.
«- Ні, ні, прошу не покидай мене тут.»
Розпач цього голосу розтопив би й камінь. Я ж каменем точно не був.
«- Я допоможу, якщо зрозумію як, бо той, хто на твою думку в мені, давно вже втратив язика.»
«- Ти ще просто його не розумієш. Але будеш таким, як і він, навіть кращим. Той, що в тобі, зміг вирватися, вивільнивши своє єство з прикутого тут тіла, ти повинен допомогти мені і всім невільникам.»
Я не став зосереджуватися на незрозумілій частині, лише на найважливішому.
«- Я не знаю як.»
«- Ти зумієш...»
«- Що я мав би зробити, кажи, бо навряд чи у нас багато часу.»
«- Так, так, навкруги лише обман – і кожного тут оточили обманом, і тоді кинули в це прокляте місце. Зло тут найближче до нашого світу. Саме воно і мучить нас – по крихті смакуючи кожного...»
«- Тіла ще, ніби, на місці.»
«- Доки дух, доки єство присутні, то й тіла зберігаються. Та глянь навпроти.»
Я озирнувся. Стовп напроти був порожнім. Та на колоді ще виднілися сліди в моху, вочевидь, тієї істоти, яка тут колись перебувала.
«- Візьми те, що залишено там - воно належить тобі.»
«- Що саме?»
«- Мало часу, наглядачі, мало часу.»
Я відірвав руку від білого стражденного тіла і підійшов до колоди навпроти. І не дивлячись на відсутність тіла, ланцюгів звідси так і не забрали. Ось кайдани для рук і ніг, металевий пояс, що охоплював торс бранця. Я доторкнувся до самої масивної дубової колоди в ту мить, коли простір біля мене затремтів і почав набирати тілесних контурів.
Сховок був у моху на самій колоді. «Візьми, це належить тобі». Певно це були знання, бо мов у відкриті шлюзи, води не такої вже й чужої пам’яті хлинули в мене, і заповнили до краю.
«- Бережись!» - Гукнуло щось у мені.
Підсвідомо захищаючись, я відхилився убік, за колоду. Сталеве лезо глибоко увійшло в дерево, майнувши у міліметрах від мого чола.
Кремезний, насуплений чолов’яга років тридцяти кинувся на мене, заодно, намагаючись вирвати клинок з колоди. Мої рухи були швидші за думки. Схоже, я колись чимало тренувався. Рука на зброї була перехоплена одною моєю долонею і вмить підбита іншою. Удар був достатньо різкий і вже витягнутий кинджал вилетів з рук нападника. Утім, він, скориставшись моєю націленістю на його обеззброєння, зумів ухопити мене в захват. Він був непогано тренованим, сповненим люті, а ще чомусь від нього пахло їдким димом. Відчувши в який міцний захват потрапляю, та ще й з-за спини, я провернув і дещо вивільнив убік підборіддя. І трохи схилившись у бік нападника, наніс різкий удар ліктем йому в живіт, і далі ребром долоні в пах. Від чого той, відхиляючись низом тіла, пригнувся верхом до мене. Що дозволило завести мою ліву ногу за його тулуб, і ударною рукою знову різко вдарити його ліктем по корпусу, розриваючи затиснення. Я приклав максимум зусиль і противник, втративши захват, почав завалюватися, заодно здираючи з мене куртку. І це йому вдалося. З нею він і упав на спину. І поки я звільняв руки з її рукавів, він розвернувся і знову кинувся на мене.
Ми знову зчепилися, та цього разу я змінив правила бою, і зосередив зусилля на вихід вгору – з підземки назовні. Поєднавши ривок тілесний із ривком усередині, до світла, дорогою я вислизнув і з чергових дужих обіймів. Нападник дещо забарився, чого мені цілком вистачило для його зустрічі в земному світі потужним хуком ногою в щелепу. Тепер вже я ухопив недруга за шию, чим невдовзі відправив його у глибоку нестяму. І лише опускаючи обм’якле тіло, зміг оглядітися по сторонах.
Моя поява в приміщенні жодного фурору не викликала тільки тому, що до мене сюди вже встигла заявитися Ірина. Я хоча наразі ще не бачив її, та судячи із загального гармидеру вона була зовсім поруч. Можливо, все те, що тут зараз робилося, і стало наслідком мого необережного поводження із повідком, за який я двічі досить сильно смикнув унизу. Та як би не було, рішучість Ірини врятувала мене від багатьох неприємностей. Бо якби на голову мені звалилася ціла юрба охоронців, то не знаю як і вивернувся б.
Я вийшов на земну поверхню у просторій технічній залі, наповненій численними стійками з комп’ютерною і усілякою іншою апаратурою, а тепер ще й димами від горілої проводки, і лютими криками. Ряд стійок було перевернуто. У клубах білого диму метався вдягнутий в біле персонал. Що виглядало цілком по-кінематографічному. Тож не роздумуючи, я увійшов у кадр і долучився до загального виру подій – і запалу мені вистачало. Першим ділом я обвалив іще ряд стійок. Заодно збив із ніг кількох стрічних типів, і, оглядівшись, легенько смикнув за поводок, який хаотичною пульсацією проявляв дійсний напрямок до моєї компаньйонки.
В далекому кутку зали знову згустився шум. Купі чоловіків, схоже, вдалося притиснути мою напарницю до підлоги. Я знав, що її таким чином не подужати, бо ж вона не просто лежала під ними, а спрагло вбирала розпашілу їхню енергію. Проте і її супротивники були далеко не лише місцевим науковим персоналом. Принаймні, гамселячи по їх спинах і головах спочатку, здається, лазерним принтером, що першим потрапив у руки, а потім, коли той розлетівся на друзки, і монітором, я зустрічав нелюдський спротив, який гасив невідомо звідки й випірнулим звірством зі своєї сторони. Зрештою, Ірина виповзла з-під розтрощеної моїми ударами з тилу купи нападників. Попри досить ситий вигляд, виглядала вона неважно, вочевидь, з нею теж не церемонилися, бо її категорично голе тіло було в крові. Обтиратися, шукати одежу, не мало сенсу, розкидані нами противники вже піднімалися на ноги. А ще в приміщенні розгоралася цілком пристойна пожежа. Дим зробився геть густим і їдким, і в його клубах я раптово помітив прочинені двері в коридор. Я вискочив туди, і потягнув за собою Ірину, що завзято продовжувала роздавати стусани наліво і направо. Та з глибин коридору на зустріч уже мчала чергова орава чоловіків у формі. Тож я різко розвернувся і замкнув двері перед самим їхнім носом. Але знаходитися тут вже теж не мало жодного сенсу, з тотальними руйнуваннями ми, вочевидь, впоралися.
І я, відшукавши Ірину в клубах диму, потягнув нас назад у підземку..

5
Цього разу стрибок у тінь пройшов ще легше. Світ звично пожух і зморознів, і очам знову відкрилося те місце ненависті, і загального, й мого особистого, як тепер здавалося, страждання. Щойно відкривши для себе залишені одним із колишніх полонених знання, я вже в цілому відав значно більше, але це швидше нагадувало лише поверхневе прочитання газетних заголовків. Часу аби осягнути і прийняти нову інформацію і відповідні їй можливості, не вистачало. Як не дивно, тут унизу теж гостро пахло димом, хоча й інакшим, аніж угорі.
Ірина, повівши заюшеною кров’ю, але вже суто котячою мордочкою, кивнула кудись убік.
«- Твоя одежа...».
Я тільки тоді й згадав про втрачену куртку, і ключ в її кишені, але підбирати вже не було що. Одежа догорала, палали і мохи навкруги, і дерев’яний стовп поруч. Вочевидь, саме залишений в кишені розпечений магічний ключ і спричинив цю пожежу. А може вистачало і його магії, бо вир полум’я виглядав аж надто дивно, сліпуче білий, він нехай і нищив мохи, та явно надихав і оживляв бранців на стовпах!
Я відчував, що у цю мить більшість із них вже позбувалися сну і млявої скутості від важезних заклять, і деякі з них вже звільнювалися від ланців і кайданів. І ось з диму вийшла перша постать – кремезного колись дева, якого першим і торкнулося полум’я. Він коротко глянув на мене, кивнув сивою головою, і я відчув, щось схоже на вдячність. Далі вже інший дев із палаючим білим сяйвом вогню уламком стовпа у жилавих руках-лапах, підступив до стіни і потужним ударом вивалив величезний її шматок назовні, озирнувся, немов подаючи знак, і десятки кошлатих істот, деякі з такими ж палаючими палями в руках, одна за одною промайнули в пролом, відразу зникаючи з поля мого зору.
Я вже знав, що деякі з них провели тут десятки, а то й сотні років. Що таємничий ключ і вчинена ним особлива пожежа, збороли сили, які втримували тут в’язнів. І навряд чи це сподобається тим, хто започаткував і далі доглядав це місце поневолення і пиття сил. І навряд чи вдасться колись повернути сюди цих бранців, аби знову використовувати їх у темних своїх цілях. І ще я відав – це далеко не остання, і не найбільша підземна в’язниця, і передчував - щойно звільнені мною просто так не розбіжаться, не ховатимуться, а навпаки – палаючи помстою, звільнятимуть подібних собі і в цьому місті, і в інших закутках підземного світу.
Магічне полум’я ще палало навкруги, здається, навіть перейшлося хутром Ірини. Але і їй це пішло, вочевидь, лише на користь, бо жодного сліду нещодавньої лютої бійні на ній ніби не залишилося. Хіба що безпосередньо на її тілі. Та як би не було, напевно, і нам вартувало вже покинути це місце.
Якби я не отримав того несподіваного дарунку відання, то вже услід в’язням і подався би звідси, але тепер чітко усвідомлював, що маю забрати із собою й оту химеру-птаху, обов’язково повинен забрати її звідси!
Утім, на стовпі, на якому це створіння раніше утримувалося, нікого вже не було. Я оглянувся. Ледь помітна у сяйних зблисках полум’я і димах, ця істота завмерла біля стовпа, на якому, нібито, колись утримувався мій попередник. Птахоподібне створіння стояло непорушно, як завмирають старці перед розп’яттями, хоча на цьому вже давно нікого не було. Я вже частково знав цю печальну історію, щоби зрозуміти усю драму ситуації.
«- Ходімо, Ангеле.»
Я обережно обняв незнайомця за пояс і повів за собою. Терпіння ж долі не вічне. Нехай тут полум’я й пішло усім на користь, але й воно колись погасне.
«- Не називайте мене так, це вище моїх сил…»
Голос ангельської особи затремтів, як і його худе, пір’ясте тіло, хоча звучала його мова лише в моїй голові.
«- Це тому, що ти жіночої статі, чи як?»
«- Ні. Не знаю. Я і Синь частково розділилися в собі, частина її залишилася в мені, а частина пішла до тебе з єством нашого вихованця ще тоді. Та краще залишити мене тут, я хочу зникнути, померти... Я був уже майже мертвим…І не достойний бути іншим…»
«- Але ти просив, аби я забрав тебе…»
Я, не звертаючи особливої уваги на ці схлипи, тягнув і тягнув створіння за собою, краєм ока помічаючи крізь повалені ділянки стіни, як охоплені сяйним вогнем, остаточно позбавлені темної магії, зникали один за одним колишні розп’яття. І я сподівався, що це саме невдовзі станеться і в інших подібних місцях.
Схоже, ми з компаньйонкою таки досягли успіху. І далі мене вже лише цікавило, як бути далі. А ще - чи торкалася ангельська особа запилюженого віками нижнього долу, чи просто плила поруч, для годиться перебираючи звільненими від оков ногами, бо ніяких зусиль для її переміщення я не докладав.
Я не ризикнув, подібно щойно звільненим девам, пірнути на нижчі рівні, хоча тоді ми би переміщалися набагато швидше. Але що там сталося би з ангелом? Та й моє єство ще не адаптувалося до всього щойно отриманого. Почувався, наче пітьма в мені змішалася із сутінками, а сутінки зі світлом.
Тож промайнувши ось так декілька сотень метрів підземкою, ми обачливо, хоча і з деяким напруженням, виринули в одній із порожніх квартир житлового кварталу, що межував із Новим Арбатом. Випадково знайдене приміщення виглядало достатньо затишно аби перепочити, обдумати ситуацію, і потім піти далі. Головне, що навіть слідів від господарів у ній не спостерігалося. І це був єдиний позитивний момент, бо як заспокоїтися, коли нічого толком не пригадати, навкруги одні неясності і невідомість? Але інших варіантів я не бачив - не виходити ж просто зараз у подібному вигляді на людні вулиці, а підземка, усе ж, була чужою територією.
- Дякую тобі, ми діяли як одна команда, - вимовив я перше, що спало на думку, своїй компаньйонці, після уважнішого огляду чужого житла.
Та вона тільки щось мугикнула і ненадовго зачинилася у ванній.
В квартирі моя компаньйонка відразу повернулася до свого натурального вигляду - жінки, якій личила будь-яка форма оголеності. Що, на купу зі всіма іншими її атрибутами, гарантовано зводило би з розуму і юних, і трохи підтоптаних чоловіків. Та феєрія тривала недовго. Напевно лінуючись займатися розшуками одежі, Ірина, зауважила щось про недоладності звичного світу, повернулася на межу з підземним, знову перетворившись на Кішку.
Це виглядало вкрай дивно, та вона нікуди при цьому не зникла. Вочевидь, межі підземних просторів могли просякати і високо вгору, але діяли тут м’якше, бо своїми розмірами вона зараз лише трохи відрізнялася від звичних нявок, хоча її хутро і далі проявляло той самий загадковий зеленаво-синій полиск. Та добре, що вона дала можливість побачити її людиною. Ще з хвилину тому я мав змогу уважно оглянути її звичне жіноче тіло, не зауваживши на ньому жодних слідів отриманих у бійці травм. І це ще не все – у першу ж мить її людського відновлення, ще до її відвідин ванної, я зауважив, що тепер вона й пахла інакше, осяйніше, аніж зранку. Щось в ній після усіх цих подій змінилося. Можливо до зцілення її ран доклався той магічний вогонь внизу, ми ж тоді опустилися ледь не в його епіцентр.
Користуючись нагодою, я теж умився, а потім ще якийсь час розглядав у дзеркалі своє обличчя, шукаючи хоч якісь підказки, які би єднали мою зовнішність з єством. Та нічого особливого не знайшов – усього ніби в міру, без виразних прикмет, хіба декілька подряпин і невелика гуля на лобі. Вочевидь, на мене благодатний вогонь ніяк не вплинув, принаймні, поки що. Тож я не став обробляти ушкодження, зараз вартувало повертатися в коло своїх супутників і думати, як бути далі.
Я залишив ванну, і ледь не наступив на одного з них. Насолоджуючись новою собою, Кішка граціозно продефілювала поміж моїми ногами і зайняла зручне місце на широкій спинці дивану поблизу похнюпленої фігури ангела.
Що ж, я теж підійшов ближче до нього. Якби я не бачив це дивовижне створіння там, унизу, то й в голову мені не могло би прийти, що таке можливо. Але зараз я не мав жодних сумнівів, вже й знаючи про все значно більше, аніж дозволяв у цю мить собі усвідомити.
Ангел теж був голим. Його пух на поверхні трансформувався у не менш світлу шкіру, але зовсім не в колір волосся, яке стало чорним. Він сидів і ледь помітно погойдувався, обхопивши руками худі коліна, опустивши на них голову, і, схоже, німо ридав.
Ірина з неприхованою з цікавістю гляділа на нього крізь хитро прижмурені шпарки котячих очей, вочевидь, очікуючи на продовження дійства. Але ангел тільки депресивно похитувався.
Мені зовсім не бажалося братися за його виховання, але подібне не могло тривати вічно.
Тож я і взявся підтримати, вочевидь, якось споріднену зі мною істоту.
- Слухай, тобі не подобається бути на землі, чи саме чоловіком?! Але така примха долі має і достатньо позитивних сторін.
І нехай і я перебував зараз в далеко не найкращому стані, але мене ж не тримали роками на стовпі. Та й суть плотського страждання для створіння безтілесного була для мене ще малозрозумілою.
- Оживай, друже! Хоча чесно тобі скажу, я не уявляю себе на твоєму місці.
Мабуть, я закинув вудочку співчуття просто в ангельську душу. Бо він підвів голову і поглянув на мене такими дивними, наче досі неземними очима. Ось тільки глибини очей і були мені невідомими, бо ж своє обличчя він, схоже, скопіював з мене! І нехай колір шкіри і волосся були іншими, але не все інше.
- Ви, мій Пане, не змогли б там довго перебувати.
- І славно, тож я вітаю тебе на Землі! Ну, як тут у нас?
Я не став наразі звертати його увагу на однаковість наших облич, і не очікував на радісні відозви, бо вже мав досвід перебування вгорі, але щось мовити йому мав.
- Ще не знаю, мій Пане, внизу все відбувалося мов у сні… І зараз я наче лише прокинувся, і усвідомлюю, що наробив раніше.
- І що такого незвичного? Був безтілесним, став тілесним? Нічого не болить - пити, їсти готовий?
- Мій Пане, не знущайтесь над залишками нетілесної сутності, покараної цим всім ще там, внизу. Хоча моя плоть не так чітко визначена, як у вас, але й такою користуватися я ще не навчився.
- Ти ж лише Дух, чи не так? Чи щось конкретніше?
Я остерігався поринати у нові свої згадки, здобуті внизу біля спустілого стовпа, відчуваючи, що в цю мить міг відати про це створіння значно більше, аніж про себе.
Ангел знову підняв на мене свої сумні очі.
- Я ще точно не знаю – хто і що я нині, бо сам не в собі, та сукупністю в єстві, я з природи «ян». Та, ви, мій Пане, теж не в собі, але ж ви скоро повернете втрачене, здобудете й багато нового, і почуватиметеся без жодних мук і протиріч, і тоді, можливо, захочете сприйняти мій смуток. Побачите, як справедливо покарано мене за втручання у справи нижчого і земного світів. І в колишні сфери я здійнятися зараз не здатен. І скільки таке триватиме не знаю - може й назавше.
- Здається, ти перебільшуєш. Життя – воно всюди життя. Не подобаються місцеві запахи - закрий носа і дихай глибше ротом. Ми багато чого осягаємо і зором, і слухом, і на дотик, і не тільки… А ну підведись. Окрім позиченого обличчя, ти нічого так збергіся, навіть краще, аніж можна було подумати після стількох літ неволі Та не соромся, ми з Кішкою вже чимало за життя тіл бачили, хоча вдягнутися тобі усе ж доведеться.
- Я можу взяти будь-яке обличчя, але ваше мені найрідніше. А брати все ваше ніби не правильно. Нас тоді важко буде розрізнити.
- Ну ось, правильно, тому трохи зміни й лице. Можеш і від неї трохи взяти, - і я скосив очами на свою компаньйонку.
Тої ж миті вираз колишнього ангела змінився, наче склавши докупи жіночі і чоловічі риси. Непевен, що подібне рішення було оптимальним, але мій співрозмовник мою дещо кислу міну відніс до всього тілесного.
- Вам подобаються ваші тіла? – Запитав він печальним тоном. – Це ж бо так обтяжливо, так…
Він, видно, не знав, як завершити речення, і я взявся йому допомагати, з приємністю відзначаючи, що мені цілком достатньо бачити себе суто в дзеркалі ранком і увечорі.
- Низько? Тлінно? Брудно? Важко? Облиш, і не богохульствуй, бо не ми себе такими придумали.
Я жартував, але ангел аж надто серйозно поставився до моїх слів. Він навіть прикрив рота долонею.
- Та не звертай уваги, бо це не вирок суду. Ми тут часто щось кажемо, аби лише казати, так нам легше жити нічого насправді не тямлячи. От як пташки, покаркав, і добре, розумієш? Тому, коли ми говоримо, то не думаємо, а коли думаємо – не говоримо. – Я присів на диван і посадив поруч колишнього ангела, продовжуючи свій монолог. - Та інколи ми говоримо один з одним всерйоз, і тоді наче сутнісно роздягаємося, або ж вдягаємося. Так і з тілами – ми щодня їх споряджаємо, потім роздягаємо. Тож у нашій компанії і тобі доведеться доєднатися до цього процесу.
- Я вже зрозумів. І що таке жартувати, здається, теж.
- Тоді давай домовимося і ось про що, доки ми одним гуртом, ти запам’ятовуєш усе мною сказане з першого разу і робиш це без нарікань. Це, братику, сувора дійсність тутешнього життя. Тож топай до вікна, - придивися, що там і як. Глянь на чоловіків, як вони вбрані і поводь себе схожим чином. Я бачив тут шафи, зараз сходжу і підберу тобі й Ірині щось для початку.
Невпевнено перебираючи худорлявими ногами, ангел, поплив до вікна.
- І, ангеле, чоловікам не личать усі ці мляві жіночності, відчуй м’язи, ступай твердіше!
Ірина, що зацікавлено спостерігала за нами, раптово звелася на передні лапи і ствердно замуркотіла. Її погляд, здавалося, свердлив ангела наскрізь. А він, як це не дивно, додавав, міцнів просто на очах.
- А ось цю частину тіла, ангеле, напружувати просто так без потреби, тільки в особливих випадках, і виключно із жінками.
- Але мене не тягне до них, позбавте мене таких випробовувань.
- То може тебе вабить до чоловіків?
- Це ще гірше! Розумієте, мій Пане, я – ангел, і в цілому тілесно безгріховна істота.
- Була. А тепер ти повноцінний чоловік! Що має приймати тутешній світоустрій. І досить розмов, давай гляди на інших – готуйся до буття!
І хоча я говорив твердо і безапеляційно, та всередині теж почувався не найкращим чином. А Кішка вдала, що заспокоїлася, - знову лягла на диван і навіть прикрила лапами мордочку.
Я подався до кімнати, де примітив шафи з одягом. Господарі наче навмисно для нас залишили стос футболок, купу джинсів і ще більше різного взуття. Тож невдовзі я підібрав непогані, як на мене, варіанти не лише для ангела, але й для Ірини. Що приніс на їхній розгляд.
Кішка вдавала, що задрімала. Але колись ми мали б повернутися до цього питання.
- Ірино, - бо ж я звертався саме до жінки, - я не знаю, як складатимуться наші стосунки далі, але маємо почати з одягань.
Я погладив м’яке хутро і таке хитромудре тіло під ним, виклав поруч нові одежі і повернувся до ангела.
Він уже був одягнутий!
- Ого! Швидко ти! - Я придивився, але не впізнавав його шат, -.і де роздобув?
Я ж бо лише збирався довго і нудно переконувати небесне створіння взяти чуже, та й все вибране для нього лежало незайманим на столі поруч.
- Мій Пане, не знаю, як вам пояснити, все що на мені, як і ця моя плоть, - це наче ілюзія, хоча й не зовсім – я просто таким стаю за власним вибором. Але там, за вікном, носять схожі одежі.
- Ого! Непогане вміння, - якщо все було саме так, як він говорив, то в нас із ним більше жодних проблем не мало бути!
- Все годиться! Тільки кольори не чоловічі. Нам не потрібно аж стільки ніжності і пастельних барв.
Ангел доторкнувся до своїх шат і вони відразу змінили тони.
- А так?
- Саме воно! Годиться!
Не менше здивувала мене й Ірина, що вже, повернувши собі делікатні жіночі форми, в задумі тримала в руках джинси. Ох, я не додумався підшукати для неї нижню білизну! Та вже нехай! Але ж яка слухняна! Інша з цього точно би трагікомедію якусь розвела!
- Я, взагалі, можу і голяком йти, подумаєш, може вони ніколи подібного на своїх вулицях не побачать.
- В жодному разі. Нас ж бо шукають геть всі і всюди, - ставлення моєї компаньйонки до нашої безпеки виглядало аж надто поверхневим, і вона зовсім не жартувала, і для цього мали існувати раціональні пояснення.
- Послухай, Іро, ти хоч щось пам’ятаєш – хто ми і звідки? – Завдав я найболючіше для себе зараз запитання. Та, схоже, це мало займало молоду жінку, що взялася крутитися голясом перед дзеркалом.
- Ну як сказати… Найкраще відповіи «нє-а», бо навіть знати не хочу.
- Може ти, ангеле, більше знаєш?
- Про себе пригадую виснажливі роки сну в ув’язненні. А про вас, мій Пане, - що у вас є частка єства мого колишнього підопічного, чию пам’ять ви ввібрали, а ще, тільки не дивуйтеся, там є й дещо від мене, точніше… Але це неможливо пояснити… Ну, доки все це з вами, доти і я теж не здатен нікуди відлучитися.
- Хіба? Якби ти спробував зійти чим вище Вгору, то не пішли би для тебе справи інакше, на краще?
- Мій Пане, там, звідки я, для мене немає місця.
Пояснив, називається. В моїй голові продовжувало туманитися, а складнощів лише додавалося. Наче пущена крутим схилом спершу мала сніжка мого єства котилася і котилася, і проблеми тільки налипали до неї.
Між тим, напіводягнута Ірина нарочито прослизнула поміж нас і, обійнявши ангела, дражливо промуркотіла йому:
- Вау, як ти мені подобаєшся! Даруватимеш мені рубінових мишок і я тебе, можливо, щиро кохатиму.
Ангел аж голову втягнув у плечі.
- О ні, тільки не тілесні справи, бо мене зараз знудить.
І ангел досить рішуче звільнився із обіймів цієї химерної особи, і підступив до мене майже впритул.
- Я прошу, назвіть мене якось інакше, я не можу постійно чути, ким я був.
- І я теж так вважаю, - голос Ірини був підозріло ніжний, - давай назвемо тебе Даймоном!
- О, Небо - Ангел закрив обличчя руками, вочевидь відчувши те саме, що і я.
Але я ще й подумки згадав Долю, Фортуну і всіх інших, причетних до раптового збільшення моїх проблем. І промовив, скоріше, до себе, аніж до ангела:
- Гарне ім’я, але ти ж цілком дорослий, і маєш право визначатися з іменем самостійно.
Маєш власні варіанти?
Ангел мовчав.
- Не Іваном ж бо назвешся, - в’їдливо дорікнула Ірина.
- А якщо, Анагелом? – Запропонував я найперше, що спало на думку. – Я чув, що так звали якогось посланця Згори.
Та, схоже, колишній ангел був готовий на будь-яку мою пропозицію, аби лише не від Ірини.
- Ваша воля. Я не проти.
- Значить так тому й бути, віднині й прісно, доки тобі це не надокучить зватимешся Анагелом, але, можеш бути впевнений, що жінки часто порушуватимуть це правило. З іменинами тебе!
Таке дійство вимагалося негайно закріпити і традиційним шляхом.
Я налив нам, в тому числі й Анагелу зі знайденої в холодильнику пляшки трішки білого вина. Показав, як тримати бокал, і, найголовніше, - як пити, не вдаючи з себе неземну істоту. Хоча ми і прийняли небагато, всього лише грам по сто, та життя після цього обов’язково мало покращитися. Про що я і сповістив Анагелу.
- Мій Пане, ви про зміни серйозно?
- Звикай, друже, до чоловічого бачення земних реалій. Та й легко бути безгрішним, коли немає спокус, а ти ось зі спокусами спробуй. І ще, коли я буду точно впевнений, що сам знаю, як мене звати, ти більше не звертатимешся до мене з отим «мій Пане», лади?
- Мій Пане, пробачте, я не можу звертатися до вас інакше, доки ви не станете тим, ким звані стати, і тоді я називатиму вас за вашим статусом.
Ідея виглядала цікавою, та я мав глибокі сумніви щодо самої можливості втілення на Землі якогось там вищого призвання, - найбільше мене би влаштувало взагалі нічого в житті не міняти. Але сперечатися із долею я не збирався. Нас очікували справи більш насущні. Наче невідомий голос у мені наполегливо звав і зава кудись – подалі звідси.

6
Ми вийшли із квартири, а потім і з будинку, цілком по земному. Бадьоро продефілювали поміж бабусь, що в своїх трудах неустанних зібралися на двох лавицях, одна проти одної, при самому вході, контролюючи кожен подих, як у під’їзді, так і на його околицях.
Пильні жіночі очі при виді нас округлилися, вони нараз дружно замовкли, подумки пригадуючи усіх тутешніх мешканців, у яких ми могли гостювати, а заодно й номери спецслужб. Сплутати їхні плани було не важко, хоча, в обмін на декілька ношених шат на Ірині, я й залишив господарям квартири одну з іноземних грошових купюр, щасливо знайдених в кишені власних штанів.
- Клас-с-с, - поглянула на мене Ірина, вочевидь помітивши моє, скероване на бабусь, навіювання, - А можна і я трішки, м-рр?
«- О, ні, у них і так все плутано-переплутано.» - додав я їй подумки.
- Моншер, ваша воля.
Я знав, що Ірина здатна на подібне. Але для мене видавалося достатнім перенести розмову про нас, що збиралася тільки виникнути, на нещодавні телевізійні новини, бо там таке наобіцяли! Хоча, якщо жінок візьмуться розпитувати подібні на нас почвари, жодні наші хитрощі небагато значитимуть. Головне, аби не найближчу годину не дзвонили куди не слід.
Відійшовши подалі, ми зупинили перше стрічне таксі і поїхали в нікуди. Я відчував, що потрібно було рухатися далі, але куди саме, ще не відав. Ймовірно, в цілком реальну особисту драму, можливо, у щось спільне. Максимально зосередившись, намагався відчути, куди далі. Водій з моєї подачі міцно закохавшись у нашу трійцю, готовий був возити нас хоч усе подальше життя. Та я сподівався, що до такого не дійде. І надто тісно тут для безтурботного існування – і в салоні авто, і в цьому місті, в цілому. Хоча, те, що для когось незручності, для іншого - приємна інтермедія.
Вочевидь, режисер дійства, що набирало оберти на задньому сидінні, оцінювала ситуацію інакше аніж я, якщо взагалі на щось зважала. Анагелу не подобалася Іринина поведінка. Та, вочевидь, він вже пробував звикати до земних реалій, до жіночих дотиків, до свого тіла. Утім, Ірині просто дотиків було мало. Вона прагнула більшого.
- Ось так, - навчала вона, підставляючи щічку, а відтак ставлячи його руку на своє коліно, - і так! Кожна жінка хоче аби її пестили і ніжили, хіба ти раніше не знав цього?
Цікаво, звідки вона взяла всі ці свої штучки, ніби ж, як і я, не пам’ятала нічого з минулого.
А Ірина вже вляглася на колінах Анагела і активно зносила йому мозок, проходячи тонкими своїми пальцями різними ділянками свого тіла. От же влаштувала театр, курча піхота! І надворі, як на літній час, досі було аж надто хмуро і мрячно, навіть не зважаючи на чималу кількість міської ілюмінації. Я прочинив вікно і обперся ліктем на дверцята, вдихнув і видихнув на повні груди. Що ж далі?..
По «Авто-радіо» глибоко патріотична рок-група патетично тягнула про синівську вдячність батькові, котрий не розмінював на сімейні дрібнички своє життя, а підіймав в атаку батальйон за батальйоном. Пісня хоча й не займала мене, та цілком природно додавалася до неспішного і безконечного перетікання будов за бортом. Мабуть, саме задля благоденства цього міста й підіймаються десь оті батальйони. І чомусь завше на чужій землі. Певно тому це тут усіх і влаштовувало, та й що їм до всіх інших, навіть до все густішої мряки поруч із собою.
То й зараз ніч опановувала місто і місто тішилося її приходу, не цікавлячись окрім неї більше нічим, навіть тим, що відбувалося на його ж вулицях.
І, наче на противагу цьому полісу, я, майже нічого не відаючи про себе, знав аж надто багато про все інше, переважно вкрай дивне, і таке несхоже на дійсність, на яку оце глядів. І тепер роздвоювався, і розтроювався від безлічі ввібраних, там унизу згадок, що, як хвилі прибою, приходили й приходили, наче тільки привітатися, і відразу поринали у зворотну течію підсвідомості тільки аби знову, і знову приплисти. Багато чого зі «старого» виглядало вельми архаїчно і я був переконаний, що зараз усе не так, бо цього не могло бути, але обґрунтувати собі свої ж переконання не міг. Ось щойно привітався з баченням, що в пеклі рівнів значно більше, аніж у світі нижньому, потім і з тим, що Земля зовсім не єдине заселене Єство навіть в найвужчому крузі зірок, і що тут є не лише раса людей, а багато різного, навіть ті, що доглядають за іншими планетами тут присутні, хоча й розміщуються десь у вищій мірності. Ще раз пригадалося, що повинен завершити своє остаточне посвячення, бо інакше все буде, як і зараз, стояти на місці без толку і ясної цілі, доки лавина проблем остаточно не накриє мене. Та мучитимусь у будь-якому випадку не довго, бо такі, як я, не повинні затримуватися у невизначеному статусі – при першій нагоді приб’ють стрічні умільці, благо їх безліч.
«Згадалося» і те, що подальші перетворення у стані майже безпам’ятства, в якому я наразі перебував, просто неможливі, бо божевільні істоти з вищими можливостями – найжахливіше, що траплялося в історії людства. Як не можливо і затримуватися в цьому розбурханому з багатьох причин осиному гнізді, що лише на перший погляд виглядало джунглями мегаполісу.
Холоднішало, я прибрав руку з вікна. Неначе ні сонця, ні комарів у салоні, а зап’ястя пекло, мовби від укусу. Можливо затекла. Я взявся її масажувати, підтягнув рукав, і зі здивуванням помітив чіткі письмена, що виступили на шкірі. Там була адреса – вулиця, дім, квартира, і, схоже, час. Непогано!
Зрештою, на щось подібне я і розраховував, бо як інакше? Поколювання у руці, між тим, продовжувалось. Та більше нічого нового не з’являлося, і письмена, здається, вже поволі танули.
Я передав водію отриману інформацію. І він із обличчям відданого служаки рвучко узявся розвертатися просто через дві суцільні полоси. Це навряд чи могло комусь сподобатися. Добре, що в аварію не потрапили. Я обернувся назад, аби оцінити ситуацію. І хоча шлях в обидва боки був майже вільний, я відчував наростання не зрозумілого напруження.
Ірина призупинила своє муркотіння, пильно глянувши на мене, завмерла, неначе нас стурбувало одне й теж. Натомість Анагел, позбувшись її приставань, знову набув меланхолічного вигляду, ймовірно, подумки повертаючись до своїх нещодавніх страждань. Та нічого дивного, швидко відійти від того, що відбувалося з тобою протягом років і років неможливо.
- Ірино, пожалій Анагела. Уяви, що ти щойно стала чоловіком, а перед тим висіла на одному із тих стовпів, бути чоловіком і так непросто. А тут ще ті страждання - таке безслідно не минає.
- О, ні-і-і, майн Герр, я вас прошу, краще мишкою, але жі-і-інкою! Ви, чоловіки, не розумієте - справа у повноцінних відчуттях. Ось ви не вловлюєте зараз майже нічого, а я, попри насолоду від спілкування з вами, відчуваю небезпеку, що лине вслід за нами.
Анагел здивовано поглянув на Ірину і раптово зблід.
- Якби мене не тормошили, я б раніше угледів.
- Ось я й кажу, ти, мабуть, був раніше й жінкою, тому і вловлюєш.
- Про яку загрозу ви говорите?! – Почуті слова ще більш насторожили мене. - Та спершу ти, Анагеле.
Ірина невдоволено хмикнула і втупилася у вікно.
Очі ж колишнього ангела, здавалося, водночас випромінювали і жах, і покірність долі.
- Мій Пане, нас переслідують, - самі погляньте, мчать за нами другим нижнім рівнем.
- Ти їх бачиш? Як тримаються нашого сліду?
- Ви, мій Пане, мічені, чорна мітка на вас - давня, на ній чимало нашарувань, тож не відразу й помітно.
- Та ладно, справді мітка?! І хто вони?
Анагел задумався. Його обличчям прокотилася ще та хвиля переживань. Та він узяв себе в руки.
- Цю позначку носив колись я і мій вихованець, далі вона перейшла до вас. Вона достатньо виразна. А ті, позаду, - колись їх називали слугами Немезиди. Я і моя супутниця були схоплені ними, коли прийшли на допомогу нашому вихованцю в нижні простори цього світу... На вас вказали. Тож і переслідують.
- І що нас очікує далі?
- Ми зіштовхнемося з ними хвилин за п’ять, якщо поталанить – за десять. Та чим швидше ми тут рухаємось, тим помітніші для них.
- І як сховатися? Церква згодиться?
- Не певен. Але я відчуваю, що ви тілесно бували у вищому світі і у верхніх просторах, так? Це збило би їх зі сліду.
- Я не пам’ятаю цього.
Та не пам’ятав я лише щодо себе, деякі вчинки моїх попередників пригадувалися легко. А вони дійсно вміли виходити у горішні обсяги.
- Зараз оптимально, - Анагел поглянув на шосе, мабуть, передчуваючи, що водій за мить різко зверне вправо, і зупинить авто. Я теж це відчув.
Що ж, хай буде так, спробуємо! Я напружено всміхнувся, вхопив Анагела за руку і, нагріваючи себе від серця в керунку найбільшого внутрішнього світла, подався разом із ним усім єством Угору.

7
Розпалюючись, я йшов і йшов на яскраве світло в собі, а потім і Ззовні. Панорама міста опускалася, наче різко сповільнювана й плівка тамтешнього буття, що, врешті, застигла на одному кадру, відображаючи завмерлу в одному порухові, суєту. Значно повільніше змінювався ангел - ставав усе прозорішим і прозорішим, і майже повністю розтанув, окрім невеличкої сірої плями, що незрозуміло звідки взялася в ньому.
Але як дихалося мені тут! Усім тілом - краса! Я перевів погляд униз - попри набрану висоту земна поверхня виднілася навдивовижу ясно. Тепер і я бачив за нашою машиною чорні тіні, що наче крупні рибини в глибині підземних вод плинули їй услід. Але хіба варто зараз ними цікавитися? Мені було так радісно, наче я, після довгих мандрів нарешті повернувся додому. Відчуття щастя зростало і зростало, і я пив, і пив його усіма устами свого єства, переповнюючись енергією щастя. І не тільки я.
«- Анагеле!», - Звернувся я, дивом втримуючи маленький згусток райдужного сяйва з цяткою у своїй долоні.
«- Досить, мій Пане! З нас досить!»
Сяйво засіпалося і я відчув, що повинен негайно повертатися, якщо не бажаю біди.
Шлях назад виглядав як стрибок - миттєвий, з неймовірної висоти, в останній своїй фазі одночасно різко сповільнений і прискорений шаленим пробудженням земного світу. Машина, яка щойно за моєю командою було спинилася, дала назад, а тіні, що вже оточували нас, промайнули поруч, і зникли попереду - я сподівався, таки втрачаючи нас із поля зору.
Я дав команду водію вирушати. А сам продовжував сидіти у півоберта назад і тримати долоню Анагела в руці - він досі був напівпрозорий і м’яко сяяв по контуру свого людського тіла. Та раптово його єством промайнуло щось схоже на тінь і воно умить ущільнилося земною плоттю.
- Вау, оце так, не встигла кліпнути, а тут такий цирк, - Ірина з цікавістю гляділа на Анагела, котрому, схоже, аж надто нелегко далося навернення до земної тями. Утім, перше, що злинуло з його уст, було «- спасибі...»
- А я думала, доведеться повоювати, а ви он як вчинили.
- Ще встигнемо, Ірино, і з цим.
Анагел дивився на мене і навіть не пробував звільнити руку. І, мабуть, не даремно він дякував. Якщо я умудрився нагорі дещо оновитися, то, напевно, колишній мешканець тих місць досяг у цьому значно більшого. Але не тільки в радості.
- А мітка на вас, мій Пане, поблідла і ледь помітна, навряд чи зараз комусь і видима, та й не чутно її, - дещо винувато протягнув він.
- Отже, це ваш дарунок? І що тепер мені поселятися нагорі? Хоча там і дуже гарно.
- Дякую, що взяли із собою, наче в спомини минулого повернувся. Мені там Звище співчували і не знали чим допомогти. Нехай назад я вже не повернусь, але нижнє небо прийняло мене! А вам вітання від вашої янголки, хоча у вас ангелів тепер декілька... Нас теж було двоє в мого вихованця, хоча і не відразу… Ми з’єдналися в одне, але в кожного вистачало і свого буття… Та про це не час…
- Он як... Чи не за складно все вийшло? Особливо з передачею мені цього вашого дарунку?
- Не знаю, я залишався у неволі.
- А як виглядала моя янгола? Шатенка, блондинка, чи ще якась?
- Це хіба тут ангели на короткий час здатні набувати людської подібності, нагорі все інакше, та я лише відчув їхню радісну присутність і їхнє щире подивування вами
Ось у що зовсім не вірилося, це у особливу прихильність до мене небесних охоронців, а ще не зрозуміло, чому вони спілкувалися саме з Анагелом, могли й мені пару слів сказати.
- Не повідомляли, що мені робити далі?
- Мій Пане, ви тісно пов’язані – нещастя з вами означають нещастя і з ними, з нами... А вони зазвичай, високо над межею нижніх небес - потойбіч у вишині. А тепер вони над тією поверхнею були надто низько, торкалися її.
У мене в голові продовжувало вирувати від безмежності знань, які я не міг усвідомити цілісно. А тут ще й мої поєднані ангели! О, прощавай моя одна-єдина намріяна, лагідна, ніжна, терпима! Ні, не може бути, що й там тепер все змішалося! В мене ж бо чіткі відчуття саме Її! А ще пустельної бурі, де замість піску окремі відомості.
Я мав дати з цим усім лад у своїй бідолашній голові. І мав зробити це ще до того, як злі мойри, чи як їх там, наведуть лад зі мною. І я вже знав, де це мало статися.
Люб’язний шофер привіз нас точно за вказаною адресою, і просто до потрібного під’їзду. Схоже, я вже тут бував, але пам’ять і далі не прагнула пришвидшувати своє вороття. Я заплатив хлопцеві і дав установку на повернення до тями. Заодно прибравши в ньому зайві підозри щодо дружини, котра, як мені здалося, кохала його, хоча інколи й випускала емоційні кігтики. Та це вже у кого який темперамент.
Лише захлопнувши за собою дверці машини, я зауважив, що Ірина повноцінно скористалася із зосередження моєї уваги на водієві, і знову обернулася на Кішку. І ще й полишивши в авто всі свої шати. Та машина вже від’їхала. Залишалося тільки сподіватися, що наступним пасажиром в нашого хлопця буде не його дружина.
А Кішка вже терлася об ноги Анагела, демонстративно відвертаючи від мене свою хитру мордочку. Але я чогось продовжував думати про вбрання, котре від’їхало щойно з таксі. А даремно.
Хоча в Москві було вже темно, але в підземних просторах навряд чи стемніло більше звичайного. Втім, я сподівався, що на тлі ночі помітити Ірину не ставало легше. Але її усе ж помітили, хоча і зовсім з іншого боку.
Ми якраз підіймалися сходинками, коли з дверей під’їзду назустріч вискочив здоровенний пітбуль. Його чимось подібна на щурячу голова миттєво повернулася в потрібну сторону і отетеріло завмерла у спогляданні неспішної дефіляди особи такої ненависної йому породи. І цар двору довго не вичікував, а стрімко кинувся вперед.
Саме в ту мить із пройми дверей випірнув і його господар, теж чомусь щуроподібний, волохатий здоров’як у куцих шортах, і в округлій на животі майці. І його погляд спершу хижо вперся в нас, відтак майнув у пошуках свого пса.
Очевидно, заскочена недружнім прийомом Киця відразу відійшла глибше у нижній світ, бо пітбуль кумедно прострибнув крізь неї, смішно перекинувся в повітрі, смачно гепнувся спиною на ребро сходинки, відтак, смішно дриґаючи куцими лапами, зісковзнув нижче, та відразу ж підхопився готовий усе виправити. Бо ж на площадці перед дверима в під’їзд знову проявилася хвостата обманщиця, та ще й поруч із господарем!
Угледівши цю картину власник пітбуля соковито матюкнувся і спробував дістати Кішку ногою. Проте, гублячи на льоту заношену тапку, лише ковзнув хутром спритної «тварюки». Не те, що пітбуль! Той, не зважаючи на результати першої спроби, діяв не менш рішуче і стрімко. Та результат знову виявився несподіваним. Кішка невідомо як, але раптово опинилася на його спині, відразу й встромивши у ворожого носа кігті передніх лап.
І мов хто нажав на стоп-кадр – ошелешений нападник завмер, і видно було тільки, як повільно рухаються кошачі кігті. Господар пса знову люто матюкнувся. Почувши звичну команду пітбуль миттю вийшов із трансу. Різко крутнувся на місці. Кішка злетіла з його спини, але вкрай невдало - прямо на ногу господарю пса. І пітбуль вже не вагався ні секунди – онде ворожий хвіст, просто перед зубами! І нехай очі заюшені кров’ю, та чуття класової ненависті тільки зміцнішало! І миттю пізніше гострі зуби вже вгризалися в те місце, де щойно знаходилася плоть його кривдниці. І мат на жирних губах господаря переріс у гортанний рев.
- Намордник потрібно одягати, - промовив я йому, підходячи ближче, та навряд чи він сприйняв сказане, абсолютно зосереджений на відчуттях у нозі, в яку все глибше вгризалася його зубата почвара. Навряд чи пітбуль самостійно би зупинився, тому, проминаючи виючого чоловіка, я відключив пса дотиком до його глибоко ображеної Кішкою сутності, а заодно і пом’якшив біль страждальця, хоча і не повністю. Ми нарешті ввійшли в дім і прикрили за собою загальну браму.

8
- Це жахливо! Мій Пане, потрібно було спинити це, стільки крові й бруду!
Мені теж не сподобалося побачене, але у той же час накривало і хвилею люті. Та й що від мене хотіти, коли я зранку не в собі!
- Анагеле, і звідки ти взяв, що я здатен все передбачити, і на все вплинути? До того ж, не лише моя, а й твоя подруга зіграла головну роль у цьому свинстві. Не тільки я міг би передбачити її поведінку, вона ж і об твої ноги терлася? І куди, до речі, вона поділася?
Ми огляділися. Судячи з нумерації над дверима в під’їзд і розміщення квартир на поверсі, потрібне приміщення містилося не нижче четвертого. Під чутні навіть в середині будинку стогони-матюки позаду, ми підійшли до дверей ліфту з не до кінця випаленою кнопкою виклику. Я примудрився якось натиснути її, і тільки по тому вже дзеленькнув у «поводок», що так зближував мене й Ірину. І вона відразу ж і виринула з-за ліфтової шахти і на цей раз просто голою жінкою з безсоромним блиском очей між кучерів, на яких ще танули блискітки простору іншого.
Мабуть, зауваживши тінь докору в моїх очах, що одначе стосувалася виключно конспіративних моментів, вона рішуче пішла в атаку.
- Я мала, рятуючись, кинутися комусь із вас на руки? Можу й зараз.
При цьому Ірина, хоча й скошувала погляд на мене, липнула все ж до Анагела.
- Мені потрібні якісь капці, тут брудно! Братику, ти знаєш, які саме, я їх виразно уявила. Раз для себе можеш робити одежі, вдягни й мене!
Ангел розгублено поглянув на мене, хоча навряд чи в цьому існувала потреба, - що я про це думаю він знав і без того. Але він справді хотів навчитися жити так, як живуть люди, і, зокрема, чоловіки. То нехай і вчиться.
А Ірина вже оглядала свої ступні, на яких раптово з’явилося модельне взуття на високій шпильці.
- Колір!
- Якщо не дойматимеш більше.
Кішка не поспішала відповідати, і аж ніяк не соромилася своєї голизни. І, якщо відверто, тіло її лише прикрашало ці стіни. Відтак навіть мляве світло в кабінці ліфта не могло приховати його природну довершеність. Дивно, що я тільки сухо відмічав для себе все це.
Ми зійшли на четвертому, досягли потрібних, теж дивно знайомих мені дверей і розтанули просто перед ними. Принаймні саме так повинна була бачити події сусідка з квартири поруч, яка прилипла до оглядового вічка відразу, як тільки заскрипіли, відчиняючись, двері ліфта. Але навряд чи вона повірила побаченому, та ще й на сходовій давно перегоріла лампочка, тому приверзтися могло будь-що.
Першим пішов на межу з нижнім рівнем я, Ірина відразу вслід, а Анагел просто пройшов крізь двері, та звичним людським оком наші миттєві переміщення навіть при світлі помітити було майже неможливо.
Квартира з боку межі виглядала звичною - нічого підозрілого ми не зауважили. Безлюдна, скупо обставлена. Саме такі здаються не надто багатим приїжджим на тривалий термін. Кішка, яка дещо випередила мене, сторожко принюхалася і пішла досліджувати кімнати. Анагел ж бо просто обвів поглядом приміщення і подав знак, що можна не турбуватися.
Після нещодавнього нашого з ним повернення з горішнього світу, коли Анагел остаточно прийшов до тями, я вперше вловив його націленість на наш захист. Зараз подібне повторилося знову. Та вже нехай, на то він і ангел, хоч і колишній, - головне, аби ми один одному не заважали.
«- Додатковий захист?» - Кинув я йому подумки, не маючи сумніву, що він сприймає мої думки.
«- Так, попросила ваша вища захисниця.»
«- Та невже? Ладно, розповіси мені про це потім, а ще про фокуси із одяганнями, і роздяганнями. Ти, до речі, передбачив можливі наслідки цього?»
«- Так, мій Пане, це не суттєво, і не вплине ні на що, - Ірина ж не звичайна земна жінка. Я, певно, теж можу вам у цьому бути корисним?»
«- Ні, це зайве. А куди ділися ті босоніжки, які Кішка покинула перед дверима?»
«- Вони могли повернутися туди, звідки я взяв матерію для них, але наразі чекають нової команди на її лапах.»
Ми обоє глянули на Кішку, модельне взуття на якій наразі виглядало простими сивими плямами на шерсті лап. Кішка байдуже ковзнула поглядом у наш бік, її поки ні краплини не турбувало, що взуття на її видозміненій нозі теж змінилося.
Я неспішно пройшовся квартирою і підозри, що сам собі й підказав повернутися сюди, лише зміцніли. Не так вже й зле, коли сам себе не підводиш. Але для чого я покликав себе сюди?
До зазначеного в надписі на руці часу залишалося з десяток хвилин, який ми присвятили детальному оглядові приміщення. Нехай ми нічого вкрай істотного поки не знайшли, але були на потрібній дорозі. Та Кішка нервувала, бо все тут аж надто яскраво духмяніло нашими запахами, хоча були й інші. Вочевидь, думати і розмовляти їй було зручніше у звичному земному вигляді – бо вона знову стала оголеною дамою на високих каблуках, і це трохи заважало мені й однозначно бентежило Анагела.
- І тут я була! Все пахне мною, і вами, Моншер, і ще трьома чоловіками, яких зараз немає. Анагел, ти накинеш на мене щось чи як?
Мене охопили неясні передчуття. Втім, вони не свідчили про можливу загрозу, просто нутряне тремтіння, і жага отримати дещо надто важливе. Я знав - маю шукати щось особисте, але де і як знайти – ні. Очевидно, що існувала й причина, через яку я погодився чи змушений був погодитися на втрату пам’яті. Та навіть у такому випадку я мав би відчути і взяти своє.
Ми присіли у вітальні. Я взявся розглядати стос книжок. А Ірина, якийсь час побувши в ванній, вийшла і стала наполягати аби Анагел вдягнув її, раз із нами так холодно. На що той зауважив, що нехай спершу чітко і остаточно уявить-вибере, що саме їй потрібно, або ж буде вбиратися сама. Відтак Ірина розкинулася на кріслі поруч і почала уявляти. Але незрозуміла погода за вікном і нечіткі плани на ніч заважали їй зробити хоч якийсь вибір. Зрештою, Анагел, декілька раз шморгнувши носом, накрив її пледом, що лежав поруч. Ірина ж тільки глибоко вдихнула і видихнула - плед теж пахнув нею, колишньою.
Відключивши від себе строкатий потік Ірининої уяви, що змінювався раніше, аніж його вдавалося хоч як-небудь розгледіти, я подумки запитав Анагела, як зараз виглядає ота злощасна мітка на мені.
«- Зблизька видно, але не чути. Раніше проглядалася і здалеку. Певно, перебування внизу розпалює її, а горішній світ заспокоює.»
Я з приємністю пригадав свої тамтешні відчуття, а потім все те, що розповів в машині Анагел.
«- То ти, кажеш, там навіть зі своїми є змога побачитись?»
«- Ні, ми ж не зринали з вами аж до межі, і вони не пірнали сюди, але ми вміємо спілкуватися на відстані, а коли близько - то й особисто. До мене найближче торкався лише ваша янгола. І це дуже боляче було для нас обох. Закритий мені туди шлях.»
«- Якби я не бачив зараз, Анагеле, тебе перед собою, то навряд чи міг би схоже уявити. Бачиш, існування недоброго, гіршого від себе – ні в кого не викликає сумнівів, а ось чогось Вищого...»
Настінний годинник у прихожій торкнувся обома стрілками цифри «ХІ», і я відразу відчув приплив енергії. Так, саме цей час і був написаний на моїй руці.
Анагел теж здригнувся. А ось Ірина, схоже, міцно спала. Після такого дня – це виглядало єдино правильним, якби не стояло інших завдань. Але їй можна.
Сяяння з’явилося неочікувано, й просто перед нами, піднявшись з-за вимкнутого телевізора в кутку вітальні. Я підвівся і ступив у тому напрямку, відчуваючи характерне поколювання в руці – так, саме тут, і в цей час, щось подібне й мало статися. Але я міг заприсягнутися, що раніше за телевізором жодної схованки не було. Не те, що зараз.
В кутку я побачив акуратну шкіряну сумку з лямками для одягання на плечі, на якій зверху лежав у прозорому пакеті чималий кристал, який, власне, так потужно і сяяв.
Мені залишалося тільки дістати знайдене і переміститися з тим усім куди інде, аби не потривожити Ірину.
Я жестом покликав Анагела за собою, і ми пройшли на невеличку кухню. Де я
найпершим ділом дістав сяйний камінець, аби уважніше оглядіти його, та він відразу й потанув на моїй долоні. І тої ж миті в моїй голові вибухнув безмір хаосу. Відокремлена перед цим від моєї сутності більша частина пам’яті, знову взялася єднатися з моїм єством, принісши декілька неприємних хвилин, як для самопізнання, так і самосприйняття. І хоча згадки ледь не миттєво повернулися на свої полички, але пройшло ще хвилин з двадцять, доки я знову відчув себе собою. І нарешті заспокоївся. Нехай проблеми від цього аж ніяк не зменшилися, та, принаймні, стало зрозуміло – в якому керунку їх вирішувати.


Розділ другий
Прохор

1
Я розкрив знайдений разом із кристалом пам’яті шкіряний наплічник. Схоже, Деві Тамаз бачив моє майбутнє чіткіше за мене, і зараз на щось таке натякав, тож і переклав у нове сховище все те, що я раніше зберігав у своєму дипломаті. Поверх грошових упаковок лежав прозорий футляр із ще одним діамантом, вочевидь, з масивом пам’яті, котру наставник наразі пропонував мені повернути і моїй напарниці. Тож я відразу цим і зайнявся.
Моя компаньйонка навіть не помітила, як прозорий камінчик упав їй на долоню. Лише уві сні здригнулася у мить, коли її кришталик, так само, як нещодавно мій, потанув у її єстві. Я не став очікувати швидких результатів і повернувся до Анагела, сподіваючись, що до Ірини повернеться лише втрачена пам'ять.
Відтак, присівши за кухонним столом, дозволив собі на декілька хвилин прикрити очі Без сумніву мене використовували в малозрозумілому для мене протистоянні, і особливо не питаючись. І, найприкріше, не було відчуття, що того всього я міг хоч якось уникнути. Вочевидь, не даремно сім років тому примарна сутність, як я зрозумів, розтілесненого дева обрала саме мене - того дева, чий ангел-охоронець, чи, як він твердить сам, - частина поєднаного охоронця, зараз поруч зі мною. Напевно, це неждане споріднення і найрішучішим чином змінило моє подальше існування. Відтак огорнувши в забуття сторінки глибшого минулого, де було, без сумніву, стільки надважливого, про що я нині нічого не відаю і на нинішньому своєму шляху навряд чи колись дізнаюся, в тому числі й завдяки Деві Тамазу! Статус визначає долю. Трясця!
Добре, хоч отримавши дещицю знань унизу, таки з’ясував причини мого переродження. І це давало хоч якусь уяву про можливе моє майбутнє. Але я мав знайти спосіб повернутися і до минулого, хоча би для відповіді на питання – чи я той, що був до початку переродження чи вже хтось інший. Не можна ж так розривати життя! Цільність «я» повинна зберігатися!
І Деві обіцяв прийти за першої нагоди і допомогти з цим. А ще дав знати, якщо ми з Кішкою виконаємо задуману ним справу, то тамтешні наглядачі не заспокояться, доки не помстяться, і остаточно не спинять нас. Тому кожен день нашої затримки в Москві лише збільшуватиме загрози. Та й нічого нам більше тут робити. Нас очікувало чимало домашніх справ. Однією з яких було моє остаточне перетворення в когось, подібного на самого Деві.
Я довідався зі своїх згадок і про плани Деві відправити Лесиного Василя до Львова і найпростішим способом - тим самим тунелем. Що, вочевидь. вже й було зроблено. Я потурбувався і про те, аби він отримав декілька євро банкнотних упаковок зі знайдених мною грошей викупу. Суму, що залишилася після різних витрат, я збирався потримати при собі на вирішення можливих наших потреб.
Між тим, за останньої зустрічі з Деві Тамазом, він натякнув, що знайдені мною гроші зле тхнуть. Тож я не дуже здивувався, коли знайшов у наплічнику виключно стоси доларів. На противагу міченим Прохором євро, ці, певно, ніяк не пахли. Та вже нехай. Недаремно ж у мене все виразніше проступало відчуття, що в моїй долі гроші вже не матимуть минулого значення. Але це не значило обходити їх далекою дорогою.
Тож відібравши з десяток купюр, я звернувся до колишнього ангела, який в цю хвилину вглядався в таку незнайому йому ніч за вікном.
- Збережи їх, може знадобляться, бо ж гроші – важлива частина тутешніх реалій.
Можливо, в цьому не було значної потреби, бо ж існував і повний доларів й рублів наплічник. Але раз колишній ангел волею долі потрапив під моє навчительство, нехай приймає те, що приймаю і я.
Під моїм поглядом він просто стиснув плечима і закинув купку банкнот у кишеню.
«- А навіщо так багато? За зразок мені достатньо одного папірця,» - зреагував він подумки.
- Ти можеш зробити такі самі?
- Скільки завгодно.
- Тоді зроби ще десять таких банкнот.
- Прошу, - і Анагел з розгубленим виглядом подав мені нові купюри.
Вони виглядали ідеальними зі всіх точок зору, окрім одного моменту.
- А покажи ті, котрі я тобі дав.
Отримавши справжні купюри, я розклав їх на столі.
- А тепер, друже, знайди важливі відмінності.
Колишньому ангелу вистачило миті аби зорієнтуватися.
- Я виправив свою помилку, у них тепер різні серії і номера.
- Це дрібнички, хоча й суттєві. Але уяви, що ти зараз закидав би наше Середзем’я, всю Земну поверхню такими банкнотами, чим би це обернулося?
- Я не думав про таке, але ж ці папірці так само друкують без зупинки, і роздають.
- Так, і роздають несправедливо, і, як на мене, - діють злочинно. І мені те все не подобається. Але вони для цього беруть ресурси звідси, а ти звідки? І їхні банківські папірці працюватимуть довго і повернуться назад в твердь. А що буде з твоїми виробами? Хоча це теж не найважливіше.
- Звідки я беру енергію? Наче з себе, і мої вироби за якийсь час повертаються до мене, коли мені потрібно більше енергії.
- Тобто, якщо хтось сховає під подушку зароблені в когось твої гроші, то вони там не лежатимуть вічно?
- Напевно ні.
- От, це недобре, бо виходить, що ти вкрадеш ту купюру в того, хто її заробив.
- Так.
- Та це лише наслідок, що обтяжить твоє єство темним вчинком, але є й основний проступок – твоє долученя до випуску грошей, бо за ними стоїть великий обман.
- І для чого, мій Пане, ви мені їх тоді дали? - Анагел опустив голову.
- Щоби ти навчився навіть з недоброго робити добре.
- Ви про що?
- І ти, і я, маємо вміти покращувати життя навколо нас. Цими, саме банківськими грошима ти зможеш комусь дійсно допомогти, або вирішити якусь проблему. Тримаючи їх при собі саме в цих цілях, ти не замастишся.
- Я ще не надто розуміюся в земних тонкощах, але я спробую.
Виготовлені банкноти потанули просто на моїх очах, а дійсні мій учень повернув до кишені. Дивно, що я взявся до такого навчительства, зовсім не плануючи його. Подібні розмови можна було відкласти на потім. Вартувало зайнятися речами більш нагальними. Наприклад, поверненням додому.
- Анагеле, а ти вмієш пробивати просторові тунелі? Короткі переходи між різними місцями.
- Я можу й без них куди завгодно майнути.
- А з нами?
- Ні, лише сам можу. І про тунелі ніколи не чув.
- А в тебе як це стається?
- По різному, але ж я умовно тілесний,.
- Хіба? Ось я до тебе торкаюся, ти нормальний на дотик.
- Так. Як ті купюри.
- Ясно. То ми з Іриною на тобі звідси не вистрибнемо.
- Я б хотів допомогти, але мало, що вмію.
Анагелу було не по собі. Він зробив б усе, але чим він міг нам допомогти?
- А що ти скажеш про ситуацію навколо? Довкола нас, та й у місті загалом?
Мій співрозмовник поглянув у вікно, відтак на мене.
- Біля нас наче тихо, але рівні під нами, і навіть стіни будинків містять чимало прихованого живого. І загальне відчуття тривоги зростає. Краще покинути це місто.
- Цікаві в тебе відчуття. Отже будемо готуватися до втечі звідси.
Але я зараз був не в тому стані, аби відразу кидатися в мандри - купа складових мого «я», досі ніяк не могли комфортно поділити одне тіло, і я хотів спершу впоратися з цим хаосом. І знав, як саме – через відпочинок. Тим більше, мав надію, що будь-якої миті в квартирі відчують пахощі далеких країв. Зайде Деві Тамаз і допоможе з остаточним переходом.
- А хто такий Деві Тамаз, - знову зчитав мої думки Анагел.
- Довго пояснювати.
І тут мені спала цікава думка.
- А ти ж можеш зчитати події мого життя просто з пам’яті?
- Спробую, якщо ви не проти.
- Заодно, придивись, як той Деві відкриває свої тунелі.
Мені навіть не потребувалося підіймати згадки, бо вони досі привільно ширяли простором мого розуму в усіх напрямках внутрішнього зору. Цікаво, як те все сприйме ця дивна особа. Чи взагалі вбере в себе ті гіга-терабайти інформації – явної і прихованої.
Навіть за останні сім років сталося стільки, що сам чорт ногу зломить. А переді мною сидів ангел, хоча й колишній.
Та зараз він не просто сидів, а неначе переливався кудись і повертаючись звідкись – втрачаючи і знову набуваючи тілесної щільності. Це було цікаво споглядати, але, напевно, я міг поки зайнятися і чимсь більш важливим, та й поспати б теж вартувало. Надто вже багато різного випало пережити сьогодні. Я прикрив очі, і неспішно згадував нинішні події, оцінюючи їх з повернутої повноти самоусвідомлення. Але явних помилок в наших діях не знаходив. Хоча той епізод із раптовим потраплянням в полон ілюзії на самому дні підземки, залишався незрозумілим. Що це було? Пастка, чи дія сил з потойбіччя? Ми ж там ледве не замерзли. Та й під льодом на межі якась дивина відбувалася…

2
Видно, я задрімав, але неясні звуки розбудили мене. Я відкрив очі. Анагел сидів, так само переливаючись, ймовірно, все в тих же потоках моїх пригадувань. А з сусідньої кімнати лилася негучна музика.
Я підвівся і підійшов до дверей вітальні. Постукавши, ввійшов.
Світився телевізор, і на музикальному каналі показували виконання найвідомішої пісні групи «Іглс».
Ірина сиділа під пледом в кріслі і у відсвіті телевізійних зблисків я помітив її наповнені сльозами очі. Слова у відомої пісні навряд чи могли її розчулити, а ось музика і пов’язані з нею згадки – запросто.
Напевно, не варто було втручатися, бо побаченої картинки вистачало – людські почуття повернулися до Ірини, і добре. І я вже хотів вийти.
- Присядьте біля мене,- неочікувано попросила молода жінка.
Я прикрив двері, і сів у кріслі поруч.
- Як ти?
- Я все пригадала - геть усе.
- Я теж, навіть цю оригінальну композицію, - я спробував пожартувати, аби підтримати настрій супутниці по скорому поверненню додому.
Ірина змахнула з очей сльози.
- Я її люблю, хоча не така вже вона й оригінальна.
- Навіть так?
- В Джетро Тала дуже схожа пісня, - протягнула вона, скоріше, машинально.
- І хто був перший?
- Мій колишній кохався в музиці, то він і показав. У Джетро композиція шістдесят дев’ятого, а в «Іглс» сімдесят сьомого року.
- Он як, - послухаю якось. Тебе хтось в Києві очікує?
- Ні, хіба я зв’язувалася би з місцевими, якби в мене хтось був.
- А чому тоді сумуєш?
- Мені себе жаль, свого життя. Я влізла в щось туманне по самі вуха. Дякую вам з Деві, що витягли.
- Ти впевнена, що нам це вдалося?
- Ви старалися, та й після того низового полум’я почуваюся очищеною.
- І добре. Тепер вертаємо додому. Та й пора зняти і це ласо поміж нами?
- Деві сказав, що воно надовго, і так потрібно. Мовляв, колись разом лише знімемо. Але того шворка й не має зовні, я його всередині відчуваю.
- Я теж. А що Деві сказав ще? Він прийде сюди?
- Ні. Він попередив, що покине цей світ ще до того, як ми спустимося в підземку.
- А мені про це не говорив.
Це виглядало не надто дружньо з його боку. Отже тепер ми могли розраховувати лише на власні сили.
- Але ми справимося! Ми ж команда!
Протягнув я Ірині руку.
- Раз ласо досі робить мене вашою частиною, чи вихованкою, то так. Хоча передчуття відносно найближчого майбутнього не найкращі.
Вона витягла з під покривала руку, і я відчув майже звичайне тепло долоні. І вона в якусь мить здригнулася. І це, схоже, було якось пов’язане і з телевізором.
А там вже демонстрували зовсім інше – значно бадьоріше, хоча і вульгарніше. Та це вже хто як сприймав групу змінного і постійного струму «AC/DC».
- Мене ця група заряджає до дій, - промовила вже твердішим голосом Ірина, - і ось що я зроблю: схожу в ближню розвідку, а то враження, що в цій квартирі завелися миші. В минулому я не відчувала їхньої присутності.
Я був не проти. Лише попросив про крайню обережність. І розповів про оцінку ситуації Анагелом. Але Ірину це вже не надто займало – вона ступила на межу, де знову стала Кішкою. Відтак сторожко обійшовши вітальню, вийшла з кімнати.
Я вимкнув телевізор і повернувся до Анагела.
Вочевидь, процес вбирання моїх згадок завершився. Але вигляд у колишнього ангела був і досі похмурий.
- Тобі вдалося?
- Так, мій Пане, але я хоча і чимало ввібрав, та переглянув поки лише події останнього тижня.
- Встигнеш і зі всім іншим. Думаю, це тобі допоможе зрозуміти не лише мене, але й наше тутешнє життя.
- Я вважав, що тут краще, але ви вмієте веселитися навіть у місцевих, достатньо жорстких умовах.
- Ти про мої знайомства з жінками?
- Це тонка сфера. Але я і про ваші мандри, і про зустрічі з Деві Тамазом, про його вміння і знання.
- Ти щось зрозумів із його фокусів і повчань?
- Ще не знаю, приглядаюся. А зближення з багатьма жінками для тутешніх чоловіків обов’язкове?
- А як в тебе нагорі з цим було?
- Це складно пояснити.
- Отак і в нас тут. Але ти ж на земному Середзем’ї, а не десь Угорі, тож я зобов’язаний тебе ознайомити з нашими традиціями. Бо істина нехай в цілому й неосяжна, але завжди має смак життя. А щоби не перебрати зі смакуванням, існують правила і встановлені вони досить чітко. Скажу, навіть більше, - попри всі стогони і волання про несправедливість, ці правила широкі маси повністю влаштовують.
- Мій Пане, але хіба тутешня жорстокість і хижість принесені Звище?
- Та нехай навіть вони прийшли знизу, або збоку, але люд призвичаївся смакувати життя саме таким чином. Думаєш, є щось інше?
Здається, Анагел хотів мені щось повідомити стосовно того, чиї саме помисли я зараз висловлюю, та я зупинив його. Мені й так було кепсько. Шалена втома, в тому числі і від повернутих знань, давалися взнаки. і хоча всі ці нинішні жахіття в мені назбирувалися не один день, та день нинішній затьмарював собою всі попередні. Але була ще й ця ніч, котра цілковито могла перевершити інші ночі. Тож попри відчайдушні спроби спротиву, туга пробирала мене наскрізь. Але хіба могла сперечатися вона з безодньою печалі Анагела, який бозна скільки часу вмирав на стовпі, і втратив усе, що міг втратити ангел? І тепер намагається зжитися з новою варіацією пекла, з якою оце зараз і знайомився.
Взагалі, дивно, що він так швидко поновився. Якби мене перетворили на жінку, та ще й пам’ять не повністю зачистили – не знаю, що й робив би. Я запитально поглянув на свого чудернацького співрозмовника, що після всього отриманого від мене, здавалося, остаточно розгубився.
- Ох, Анагеле, але нас хоча би доля в одному світі тримає. А ти вже в трьох побував, і далі йтимеш, і я впевнений, ще повернешся у Вись.
- Я надто багато втратив, аби на щось сподіватися.
- Відчуваю в тобі чоловічу міцність для цього.
- Це дивно - в останні часи мого ангельського буття, як вам вже відомо, як вищий охоронець, я був складений з декількох осіб. - Анагел розвів руками. - А зараз те, що залишилося після мого розділення в тій тюрмі, на земній поверхні набуло ось такого вигляду.
- Цілком бойовий вигляд. Але ось що цікаво, - мені подумалося, що дещо в його складаннях і розділеннях могло стосуватися і мене, бо ж я теж, начебто, мав свої складові, - напевно й зі мною можливе щось подібне? Але я ніколи не відчував і зараз не знаходжу в собі нічого стороннього. Хіба окрім тої темної мітки. Ти при зчитування моєї пам’яті знайшов у мені щось стороннє?
- Ні, не знаю, чи знайшов. Я ще маю зрозуміти, осягнути побачене. А зараз здатен хіба розповідати про себе. Бо моє буття таки пов’язане з вашим.
- А давай, чому би й ні. Але я прикрию очі, аби уявлялося краще.
- Я можу вам і відео згадки транслювати з того, що пам’ятаю, бо чимало їх в мені вже потануло – збереглося лише те, що ближче до кінця.
- Давай…

3
- Одна янгола, моя єдина подруга, втратила на землі свого вихованця. Захоплений своїм насиченим буттям він відмовився від неї. Тут це інколи описують, як «продати душу», чи «згубити душу». То вищі охоронці діють через душу, і якщо вона губиться чи повністю нівечиться, то вони втрачають зв'язок із своїми підопічними. Так сталося із Світанковою Синню. Вона могла далі загинути, але повезло - знайшла іншого вихованця, точніше, долучилася, стала одним цілим із його ангелом-охоронцем, досить незвичним ангелом чоловічої статі, своїм давнім приятелем - мною. Чому я був незвичний? Бо зазвичай кожен новонароджений на землі хлопчик отримує ангела-охоронця жіночої статі, а дівчинка – ангела-чоловіка. Якщо вони доростають єством до високих рівнів, то можуть мати і декількох ангелів. Так самотня янголка долучилася до ангела, що, як це не дивно, опікувався єством чоловічої статі, що значно покращило наші внутрішні справи. Для такого виключення з правил існували причини, і хоча вони не виглядали ідеально прийнятними для інших, та для нашої пари опіка над земним вихованцем стала спільним сенсом буття. І все складалося найкращим чином. Ми оточували нашого, незвичного вже з народження хлопця – переможця пустелі, найвищою турботою, давали йому те, за чим він до нас звертався. Він стрімко зростав, і мав, схоже, особливе призвання. Але якось із ним сталося жахіття в підземних просторах. Якби ми не діяли з таким поспіхом, то, можливо б, і не потрапили в пастку. А так - порушили закони, і були впіймані злом, бо наша відданість і служіння перейшли межі дозволеного. Хоча я і досі не знаю, чи існував для нас інший вибір. Та наші темні поневолювачі зробили помилку, розмістивши нас на тих розп’яттях поруч із нашим вихованцем. Хоча земні відстані й мало що значили, але близькість є близькістю. Тож, коли терпіти стало зовсім несила, поєднана в ціле наша ангельська сутність розділилась і ми спільними зусиллями вирвали єство вихованця зі смертного полону. Я б не міг цього зробити самостійно, покинути своє янгольське тіло. Від мене відділилася Та, що колись приєдналася. Ось так моя янгола і єство вихованця потрапили у вас. А полонене земне його тіло потануло. Я ж бо залишився на стовпі, віддаючи, як й інші, свою енергію тим вурдалакам. Тож нині краще вбити мене остаточно, аніж змусити покинути вас.
Потік інформації був досить щільний, щедрі картинки доповнювалися скупими словами.
- Дивна історія - дивного буття. Отже ти той ангел, що видер у великої пустки відмічене нею живе єство – там, над Рікою життя.
- Так, але я досі не знаю, причину появи тої мітки. Може та пустеля полювала на нього саме тому, що він її мав. І, натомість, позначила чорнотою мене, коли я намагався врятувати свого вихованця.
- І через це здійнявся вир подальших подій, котрий збив з колишньої дороги і мене. А що тепер належне і не належне пустелі – в мені? Кому ми свої - Пітьмі чи Світлу? Що скажеш? Ти ж оце там, Нагорі, перекинувся словом-другим. Як далі бути?
- Мій Пане, не знаю, у близькій Висі ми не прямо доторкнулися одне-одного з вашою охоронницею, стався перелив взаєморозуміння, сподіваюся, ви самі знайдете невдовзі потрібні відповіді, ви ж на постійному зв’язку через свою душу. Колись, у повноцінній Висі, я міг обмінюватися відчуттями і підтримкою з будь-яким ангелом, де б той не був, - зараз вони мовчать, та я здатен спілкуватися з безтілесними, що у земному, і підземному світі. Я вловлюю різноманітні тутешні голоси, котрі готові контактувати. Але ще не маю достатнього досвіду, аби знати хто вони.
- Тому й не спіши їм на зустріч, бо вони й справді можуть служити ворогам. Варто порадитися зі мною.
- Я питатиму дозволу. А щодо вашого нинішнього ангела-охоронця, то це й справді спершу була лише вона, хоча нині вона не сама.
- Сподіваюся – блондинка? Жартую.
- Не знаю, мій Пане, та вона видалася мені бездоганною.
- Як зразок не дуже чемному вихованцю. Та ще поговоримо про це, але давай без «мій Пане». В мене ж є ім’я. І ти його знаєш. Та на цьому зробимо перерву в обміні досвідом. Спробуєш пиво?
Наразі мене втомили нові знання, моя сутність уже тонула в отриманому - в чужому і повернутому від себе ж. Але мати головного ангела-охоронця жіночої статі було дійсно приємно. Мої давні підозри справдилися. Усе таки жінка розуміє чоловіка найліпше. Інколи краще, аніж він сам себе.
- Мій Пане, пробачте, я не зможу звертатися до вас на ти, доки ви не станете, ким повинні. А ось пиво спробую, хоча маю сумніви, що воно справжнє.
- А хай йому грець! Кажеш, не справжнє? А що справжнє – хіба лише земля, повітря, вода, ти, я? Але скажи – ким я повинен стати, ти знаєш?
Анагел зблід і наче зсутулився.
- Я не можу це якось назвати, воно більше мого теперішнього розуміння. Пробачте.
- Тоді й щодо пива будьмо поблажливими, бо тут ніщо не ідеальне.
В холодильнику, певно презентом від Зураба, знайшлося чимало різного - і смачного, і хмільного. Я назбирав на тарілку розмаїтих нарізок, додав зелені, налив у високі кухлі пива. Можливо утрьох сидіти було би веселіше, та Ірина ще не повернулася. Ходила десь в тіні стін і перекриттів, а може й нижче, вишукуючи своїх мишок.
- Тож, Анагеле, раз ми дійшли до такого, тоді за це й вип’ємо – за справжнє, що попереду!
- Напевно, я не маю вибору?
- Не маєш, - вбирай наші грубі земні смаки і втішайся тим, що є.
Ми одночасно ковтнули пінявий, дійсно підозрілого ґатунку напій, але нагоди робити строгі висновки з найперших кроків я Анагелу не надав.
- І натисни, нарешті, отой червоний вмикач, інакше телевізор не включити.
- Так, мій Пане, ви можете й це заборонити, та зараз, коли ви відкриті для мене, я відразу взнаю все, про що ви мислите, бачу ті ж образи. А вагаюся з вчинками, можливо тому, що я лише ззовні схожий на людину, як ви розумієте, навіть думки в мене, в основному, часто узяті з навколишнього.
- Та невже? І хто їх надиктовує? А вагатися перестань, ти нині яскравий представник чоловічої статі. Ти ж не можеш стати жінкою? Тож бо!
Анагел замислився, наче поринаючи в нечутні мені сприйняття.
- Ні, не можу – бо це не відповідає мені внутрішньому. А думки, певно, прилітають услід вашим запитанням, як нота до ноти в акорді, певно, від тих, що мислять схожим з вами чином.
- Та невже? І яким чином все це можливе?
- Не знаю, та ваші запитання чи думки, як вібрації, знаходять резонанси. Хоча я готовий зупинити і це в собі.
- Цікаво-цікаво. Так, поки зупини це.
Дивина з цим ангелом. І я, неначе ні з ким із них, двох з Кішкою, не мав наміру розбудовувати стосунки, але вони, напроти, ставали все тіснішими.
Анагел натиснув вмикач телевізора і втупився в репортаж «з місця подій», - найперше, що виринуло на екрані. Вочевидь, йому було не байдуже і побачене, і як саме все те описувалося.
- Як дивно використовується мова, невже вона потрібна ведучому саме тому аби можна було говорити стільки неточного, перекрученого і пусто-порожнього?
- Це ти за мною повторюєш?
- Але ж перекривлення очевидні.
- Не всім. Та й що тоді більшість має мовчати? Вернути словам їхні початкові значення неможливо важке завдання, принаймні для стереотипного сприйняття більшості. Тому лише тварини і рослини кажуть правду, чи не так? Ось, ковтни ще пива - набирайся схожості до земних мужів. А може й до богів – вони, кажуть, пили безупинно. Не кривись, аж так вже уподібнитися все одно не вдасться.
- Але ж людська мова, як я розумію, не лише для того, аби звертатися один до одного, але й Вище! Тому аж так перекривлювати суть усього – це як убивство, чи самовбивство. А щодо п’яних богів, то я не певен, що вони були саме богами. – Анагел так і не зміг позбутися кислої міни на обличчі, тож рішуче відклав напій в сторону.
- Мій Пане, я спробував і тепер остаточно переконався, що це ніяке не пиво, а чорт-знає що, бо воно, як і слова в телевізорі, – повністю сфальсифіковане.
О,з яким задоволенням я би йому зараз задав запитання, що в нас тут не сфальшоване, але не хотів ще більше розчаровувати його. Вартувало глядіти в бік світла, а не споглядати пітьму. І добре, що мій супутник мав усі потрібні для цього системи сприйняття. Та й не хмелів, а й далі чуттєво наснажувався, зрештою, як і «я» - котрих, як це щойно виявилося, у мені чимала компанія! Тож мені було про що поговорити, і з собою.
- Ех, Анагеле, нехай і не знаю, твої це думки чи продовження моїх, та все, що вже маємо - важливо. Ну базікають люди публічно і між собою казна що, але ж мають на подібне вільну волю? Право на власні вчинки і на висновки з них. От які тільки зі мною не траплялися історії: був я і справжнім, і несправжнім, а скільки помилок накоїв. Доводилося бути й недобрим, аби втриматися, вижити у злих ситуаціях. Думаєш, ми маємо в особливі, часто дуже короткі, миті великий вибір? І для чого тоді Промисел?
Які в нас можуть бути підстави відмовлятися від запропонованого нам ходу подій – роби що повинен тут і зараз, бо це твій шлях, і не звертай з нього, йди і йди ним. До речі, я раніше завжди думав, що саме в цьому наша, чоловіча, єдина «вищість» перед жінками. І так, як вони змушені триматися нас, непохитних у виборі, - простір для маневру в них обмежений. А це значить, якщо твоя прекрасна половинка занадто далеко відхиляється від тебе, то вона вже не твоя. Зрозумів? Тому жінки тонко відчувають і потрібну відстань, і хто, й чия, і де саме та, її половинка – для них вкрай важливо… Як тобі мої спостереження?
Я пив і пробував захмеліти, бо як інакше було скинути вантаж сьогоднішнього дня? Та поки не виходило. В голові ще досі проявлявся попередній хаос – неначе втиснулося в мене у стократ більше, аніж я здатен розкласти на полиці розуміння і пам’яті. Думки, за які чіплявся, рвалися, як найтонші жилки, являючи замість себе примарні десятки і сотні інших помислів, образів, скерувань, які теж ледь не відразу танули, залишаючи по собі лише памороку від безмежності здобутого.
- Мій Пане, нагорі суспільні стосунки інші. Людською мовою я описав би їх, як «ні прямої влади, ні узагальнень». Та я вже менше можу сказати про той світ, все глибша мла спадає на мої пригадування. І це я на тому розп’ятті лише й пригадував, інакше вже давно б усе забулося.
- Значить так і треба, що маємо, те маємо. Будьмо щасливі, Анагеле, і тут, внизу. За нас!
По телевізору, після повідомлень про бучні концерти столичних фонограмних супер-мегазірок, пішли фрагменти футбольних матчів, що відбулися сьогодні. О так, чемпіонат улюбленого спорту! Я ж дока в цій справі, сам грав колись – багато і з насолодою! Чи то, знову був не я, а хтось, що зараз у мені? Та яка різниця! Ця гра вживу завжди мене надихала. Не те, що суддівство. А ось французи розчарували, програвши в суху італійцям. Напевно і справді після Наполеона популяція тамтешніх чоловіків так і не відродилася.
Натомість битва двох зграй гладіаторів і грубіянів закінчилася перемогою голландців. І чомусь спало на думку, що румуни грали значно пристойніше за соціалістичного правління, коли їли і пили менше, і світло в будинках зникало строго після десятої вечора. Та що тут казати, відбір тоді був значно жорсткішим, і життя у меншій мірі залежало від кількості грошей, за які, насправді, нічого в собі не додати, не змінити – на краще, звісно.

4
А в перерві, в новинах, розповідали про нас. Точніше, про мене з Іриною. Нас звинувачували у здійсненні терористичного акту в одному із житлових будинків в районі «Патріарших прудів». Опис моєї супутниці, що брала участь у подіях у найприроднішому, первісному вигляді, був дуже неточним, принаймні щодо обличчя. А ось я представ у всій красі. Знімок був зроблений, вочевидь, ще тоді, у медвитверезнику, з камери на вході. Хоча світлину і підправили, але серйозно сприймати такого типа в якості терориста було смішно. Та я не мав жодних сумнівів, що більшість моїх подвигів уже звели докупи, приєднали до розмаїтих випадкових фото і численних відбитків пальців, залишених у поїзді і в Красноярських високих кабінетах, в аеропортах і на потаємних квартирах Прохора, а ще, ясна річ, на місці сьогоднішнього погрому – в тій самій лабораторії.
- Мій Пане, може тимчасово вам вартувало би змінити обличчя й відбитки? – пробурмотів Анагел.
- О? Ти й це можеш?
- Чисто невеликі косметичні втручання.
- Дякую, матиму на увазі. Але хіба головна небезпека в силовиках? Мене більше непокоїть мій стан, оте, що зі мною коїться.
- Напевно ви праві, та зараз найлегше схопити і знищити нас, принаймні, доки ви не завершили свою ініціацію. Тож нам варто чимшвидше покинути це місто, бо в ньому очі на кожному кроці.
- Ніч, Анагеле, небезпечний час для евакуації, чи ти знову щось відчуваєш?
- Я постійно прислухаюсь.
- І що?
- Ніби тихо, але довкола наче пітьма зі всього світу зібралася, певно сталося нині значно більше, аніж ваші, мій Пане, з Кішкою діяння. І дійство тільки починається. Можливо ув’язнені знищили інші в’язниці, може ще дещо. «Униз» краще взагалі не потикатися, обов’язково на когось, чи на щось наштовхнемося. Вони там усюди .
- Вони, це хто?
- Темні, що зібралися внизу. І нічого хорошого щодо нас із-звідти не долітає. Я відчуваю їх. Але крізь мене вони нас не учують.
- Все так серйозно?
Я вирішив поки не розпитувати про так званих темних, хоча вони мене вкрай і зацікавили.
- Йдеться про порушення якихось домовленостей і рівноваги в цілому. Майже всі голоси проти вас. Хоча, є й ті, що вас потайки підтримують. Лише один, мій Пане, говорить про обережніше ставлення до вас, інші кличуть його Велундом.
- І хто в нас Велунд?
Анагел на мить змовк.
- Мій Пане, я відчуваю його, як одного із найстаріших і найдосвідченіших девів, чия країна давно зникла.
- Звідки це знаєш?
- Коли знаходився у тій в’язниці, то на мене в меншій мірі діяли місцеві чари, тож я дослухався до навколишнього буття. Чув розмови про нього. Він не в пітьмі. Але якось дотичний і до сил темних світів. А ще завжди шукає стосунків з такими, як ви з Прохором, - нібито, особливих він завше використовував, і незалежно від того, ставали ці особи на його бік чи ні – залишав потім з купою проблем, часто на погибель.
- Якось поетично в тебе усе виходить - «залишав на погибель», цей Велунд часом не Деві Тамаз?
- Ні, він не схожий на Деві Тамаза з ваших згадок. А щодо погибелі, то важко назвати звичайною смертю стан, коли відірване від тіла єство по краплині поглинається хаосом на межі з небуттям.
- Здається, саме про нього говорив мені Деві. Тож, виходить, що Велунд є одним із покровителів Прохора? Цікаво, куди глядять місцеві деви. Це ж їхня територія. Але чому тоді він за делікатність щодо мене?
- В Москві залишилося зовсім мало девів, та й ці ховаються, кому ж охота бути прикованим до стовпа. А Прохор ще не дев, тож йому, як у вас кажуть, багато що по-барабану.
- Як на мене, він повний відморозок.
- Деви по-своєму довершені – а Прохор, як і ви, і чимало подібних до вас, ще не ініційований, тому й за межами дії домовленостей, через що і найнебезпечніший для обох світів, точно так, як і ви, мій Пане. Але в Прохора головними є саме темні покровителі. І те, що Велунд застерігає від надто поспішних кроків щодо вас, може значити і зміну ситуації у зв’язку із самозвільненням чималої кількості ув’язнених особливих істот.
- Анагеле, моя голова зараз лусне від оцього всього. Виходить, я точно такий самий, як і Прохор?
- Так, мій Пане, і не лише з Велундового погляду. Ваші сутички з ним, як й інші гладіаторські поєдинки, тільки втішили би спостерігачів з нижнього світу, - переможцями ж бо у всіх битвах є лише вони. Але сьогодні події розгортаються не за звичним сценарієм, тому стоїть гул незадоволення. І проти вас, і вже проти Велунда, що є відомим авторитетом у світах.
Мене все більше дивували почуті слова.
- Зачекай, в мене стійке враження, що ти все це говориш не зовсім від свого імені. До тебе хтось підключився, Анагеле? Дивні сенси, і стиль не твій. Це ти зараз зі мною? Та не важливо. Якщо складеться, завтра продовжимо про це, - особливо про тих, чиї знання ти мені передаєш. Але відключись зараз же! На всі сто. І більше нікого не підпускай до себе.
- Так, мій Пане. Вже відключився. Ви праві - це не мої слова. В останні хвилини зі мною говорив якийсь чоловік, з головою закритий від Сонця. Він медитував на березі прохолодного моря. Дивно, що саме він, а не хтось із девів.
- Добре, сподіваюся, жодних шпаринок сюди ти не залишив. Але відтепер і доступ до мого єства і згадок, лише з дозволу. І діяти надалі маємо швидко, Оцінюємо ситуацію і вперед, як справжні чоловіки! Прориваємося!
- Справжні чоловіки, як у вас кажуть, дівок топчуть, а мене Кішка ледь не потоптала, та й до дівок поки не тягне.
- Набираєшся наших словечок? Непогано. А з Іриною делікатність не завадить. Вона змінилася на краще, але ще зростає.
І хоча я останню тираду промовив Анагелу майже пошепки, та цього виявилося цілком достатньо. Ірина виринула наче нізвідки. Безшумно ввійшла в кухню, потягнулася усім своїм безсоромно голим тілом, і за мить уже сиділа на колінах Анагела.
Він стрепенувся і, на його думку, я мав негайно рятувати його.
- Іринко, лише без надмірностей, наш компаньйон звикається з цим світом, і теж не проти обережного ставлення до себе.
- Я хіба зараз проявляю не найвищу довіру до його ангельського єства?
Я помітив на її обличчі грайливість, і злегка підіграв їй.
- Інакше доведеться віддати тебе в інші добрі руки, напевно, чимало твоїх кавалерів прагнуть цього?
- Як би не так, Метре, я тепер довіку ваша – віддана, маленька, інколи пухнаста. І ви мене повинні час від часу годувати і пестити, не обмежувати прояви моєї прихильності. Натомість я ловитиму вам мишей і не лише їх. Мр-р. То що наш Анагел про мене говорив і так пр-ристрасно?! – Вільною рукою вона торкнулася його руки, потім грудей. - О ! Допоки я досліджувала околиці, твої м’язи стали ще виразнішими! І душа, певно, приросла чоловічою мужністю! Ви це помітили, Метре?
- Метре»? І от звідки ви такого набираєтеся? Один - «мій Пане», інша - «Моншер» і «Метре». І про яких мишей ідеться? Чи ти про тих самих істот із нижнього світу?
Ірина, хоча й ніжно тулилася до Анагела, обійнявши його за шию, й показуючи, що важливішого заняття й існувати не може, задумливо-демонстративно втягнула носом повітря.
- Мр-р, Анагеле, бос хоче, аби я ставилася до тебе суто, як до братика. А ти такий, такий інший, і від тебе зовсім не пахне недоглянутістю, як то від більшості чоловіків, за винятком Метра, звичайно. Моншер пахне морем і розпеченими на сонці глибами каміння, і навіть, коли ласкавий, смолистим ялівцем. І даремно, ти Анагеле, вважаєш, що Метр саме такий, яким здається земному поглядові. Та й ми всі хіба такі? Ось я, ніби така пазурлива, але всередині – мале кошеня. Але Бос, скерована вперед буря. О, Моншер! Я неспішно гуляючи в тіні все пригадала, і це лише посилило мою впевненість, що я ваша покірна помічниця, в якої тільки одне дрібне прохання перед нашою довгою дорогою. Дозвольте ненадовго вискочити до тієї мамки з немічним дитям. Хочу проконтролювати, що там і як. Я ж обіцяла Деві.

5
Я навіть не встиг здивуватися раптовому літературному чи ораторському талантові Ірини, як вона знову стала Кішкою. Але я не мав нічого проти її відвідин Оксани і її малюка. Тим більше, вони жили зовсім поруч.
Ми перемовилися поглядами і Кішка, м’яко зіскочивши з колін Анагела, ліниво потрусила до дверей. Анагелові босоніжки на її лапах, знову стали ледь помітними сивими плямам, хутро радувало погляд своїми дивними барвами. Певно, усвідомлюючи свою красу, наша компаньйонка ще трохи покрасувалася перед нами. І зараз усе в її вигляді вказувало, що вона є саме тією Кішкою, якій дозволено гуляти самій по собі, лише частково існуючи в світі людей. Я міг спробувати проникнути в її глибші плани, але цікавило мене, наразі, зовсім інше – хоча б якось змінити напрямок розвитку подій, що зводилися в цю мить лише до поняття «глухий кут».
Коли Кішка віддалилася, я прикрив за нею двері і самостійно спробував відчути, що й до чого, і куди скероване. Але, певно, мій стан ще не дозволяв тонким чуттям працювати виразніше.
Анагел уважно подивився на мене. Певно саме так дивилися колись і батьки - намагаючись вловити, що в мене в голові. Та я не міг пригадати, як виглядали мої батьки, як не міг пригадати і чимало іншого. Хоча тепер я вже знав причину і, схоже, здогадувався, яким чином можна було виправити ситуацію.
- Анагеле, я, вочевидь, далеко не перший із простих смертних, хто розмовляє із подібними тобі небесними створіннями, то, як вважаєш, я міг би, як і ти, чути чужі голоси, чи спілкуватися з незнайомцями, які не поруч?
- Мій Пане, я вже давно не небесне створіння, тому ми й можемо розмовляти. Ви, напевно, будете здатні теж, після ініціації, і чути, і розмовляти на відстані, якщо захочете, а зараз я здатен вам у цьому допомогти. Хоча маю навчитися зважувати, що добре, що ні. Бо як інакше?
- Хіба це важко? Ти колись спішно жертвував собою, рятуючи мого попередника, невже вчиняв не добре? А ті, що впіймали вас у капкан – робили зло. Зовні злого від доброго не завжди розрізнити, маєш навчитися бачити сутнісне.
- Не знаю, не можу зважити свій фатальний вчинок – до нього спонукали страждання в небі і внизу, але зараз мені вже значно легше, хоча й не відаю достеменно: ні хто я нині, ні що на мене очікує.
- Отже, той твій вчинок був необхідний.
- Можливо. А щодо зла - то навколо чимало таких, що наче порожні тілесні оболонки, які втратили головне, що тут звуть сутністю. Одної тілесності наче й замало, але як без неї? І я майже втратив минуле, але не здобув ще нічого в нинішньому. Умію вдягати тіло, і тримати в собі єство тільки завдяки близькості з вами. Самостійно поки здатен лише відчувати і розрізняти, але не тлумачити і накопичувати за власним розсудом. І тому так сподіваюся на вас.
Мені подумалося, що напевно він таки правий, але легко і швидко йому нічого не дасться. Бо так тут є – зі всім, і з кожним.
Ми якийсь час просто сиділи мовчки, вглядаючись у ніч і слухаючи недалекі подихи міста. В голові ніби все заспокоювалося. І неочікувані думки хоча вже й не частили, але досі намагалися ошелешити чимсь нещодавно призабутим. Раптово згадалися сторінка того дивного часопису зі статтею про невидиме буття, її читач, а ще той, наступний сивий дачник у підземці, що наполягав на інформаційних оманах. Цікаво, ким вони були насправді. Дивно, що тоді не захотів уважніше придивитися до них, наприклад, Згори. Згори…
Так, саме Туди! Я рішуче підвівся.
- Відпочили і досить! Нас розшукують не тільки внизу, але й на поверхні. І через сито перевірок дістатися до літака чи поїзда нині не вийде, на це очікують в першу чергу. Та ми підемо Верхом!
Не певен, що Анангелу сподобалась моя думка, - він вже хотів сказати щось, як в коридорі почулося гучне шурхотіння. Краєм ока я зауважив стрімкий рух. І ледь не відразу відчув спалах Ірининої радості. О, вона вже тут! І когось, схоже, упіймала?! І це була зовсім не маленька сіра мишка.
Явно хизуючись успіхами, Кішка повагом підійшла до моїх ніг з якоюсь волохатою тінню в зубах. Акуратно балансуючи на межі світів, вона притримувала здобич у тонких межах прикордонного простору, де піймана нею істота була ще якось видимою.
- Як ти тихо повернулася. Сподіваюся, в малюка все добре? А що це? Тільки не вдуши, може достатньо просто притримати лапою?
Кішка послухалася, сторожко і спритно перекинула придушену здобич під лапи.
«- Там, де я була – все добре. Вам сподобався б результат. Хоча помітила те, що змогла виправити. Але як вам здобич? На жаль, піймала не всіх, наступного разу ловитиму чотирма лапами. Була ще одна подібна істота. І вони слідкували за вами, Метре...»
- Ти вельми вправна. Дякую. Та хто це такий?
Я пригнувся і уважно розглянув впійману істоту. І наче з купки осіннього листя плоті в мій бік злякано глянуло зморщене старе лице під ворсистим сиво-жовтим хутром. Цей погляд передавав крайню нажаханість. Саме те, що потрібно.
- Вітаю! Приємно познайомитися, - звернувся я до істоти.
Пройти ланцюжком слідів у його куцій пам’яті не склало труднощів.
- То з ким дружимо, старче? Ні, мене цікавлять найвеличніші твої друзі. Он, як…
Я поглянув на Анагела.
- І що можеш ти сказати?
Наразі я закрив від Анагела те, що коїлося в моєму єстві. Тож видіння, щойно витягнуті мною з пійманої Кішкою істоти він з мене не міг зчитати.
- Здається, тут їх іменують домовими. Приходять юними здалеку. Існують поруч. Я бачив їх навіть в неволі. Підбирають крихти з людського столу, але не тілесно. Інколи прислуговують темним силам. Це в них на лиці – чим менше схожий на людину, тим гірший, як оцей.
Кішка хмикнула.
«- Ці мишоподібні прислуговують тим, хто гидиться їх з’їсти, але здатен розчавити, чи повернути туди, звідки прийшли. Тягнуть зі світу земного все, що можуть, нишпорять, підглядають-підслуховують-доносять! - Кішка грізно вп’ялася в бідолашну істоту, яка, схоже, зі страху зовсім втратила тяму. - « То кому служимо, діряве мішковиння?!»
«- Ірино, ти вважаєш, це створіння може бути нам корисним чи небезпечним? За пару хвилин нас і так вже тут не буде.»
«- Це куди ж ми дінемося, милостивий Пане, може дахами підемо? Кррруто, я про таке щойно мріяла. Та, з вашого дозволу, я полоскочу цього старого хитруна – тр-рішечки. Жах, як не люблю недоглянутих чоловічків.»
І в ту ж мить Анагел і Ірина одночасно підскочили, втупившись у щось на стіні вітальні, на якій секундою пізніше розрослася пляма, що ледь не відразу набула обрисів овального просторового тунелю, звідки поспішно виходив невисокий, кремезний, дивно вбраний незнайомець.
- Я вас прошу, я вас дуже прошу, не лякайте мого домовика. І ні в якому випадку не йдіть низами!

6 Дев Руссо
Може цей гість був і незваним, а ще й незваним, але саме його я й побачив у пам’яті домового. І, вочевидь, саме його і сповістила щодо останніх подій друга, не впіймана Кішкою, сутінна істота. А з огляду на тунель, згадалися схожі появи Деві Тамаза. Ні тобі «доброго дня», ні «до побачення», ні «можна ввійти». Схоже, для девів не мали жодної ваги всі ті правила й манери, яким навчали в дитинстві звичний люд батьки. Чи, може, і серед цих особливих істот існував поділ на різні верстви?
Я злегка поклонився гостю, з цікавістю розглядаючи високі трави і березовий гай по той бік тунелю.
- Вітаю вас.
- А?
Вбраний в полотняну косоворотку, підперезану на поясі шовковим шнурком, і такі ж домоткані штани, заправлені у вкорочені коричневі напівчоботи, рудий гість направив явно незадоволений погляд на мене.
- Пусте, головне аби ваша кішка стрималася.
- Вона в нас сама по собі, і не терпить зверхності. – Натякнув я незнайомцю на правила хорошого тону.
Між тим, Кішка все ще запитально гляділа на мене. І дідько знає, які прагнення могли зараз боротися в ній - дружніх почуттів до раптового пришельця вона не виявляла.
«- Від нього теж пахне мишами...» – Аж надто роздратовано майнуло, здавалося, просто з її очей.
Ефір міг цим девом прослуховуватися, тож я подав заспокійливий імпульс через поводок, що нас поєднував. Можливо засильно, бо Ірина, відпускаючи тінь з під лап, миттєво покинула кордони між світами - рвучко і гордо, у всій своїй жіночій красі випросталася, і процокала миттєво відтвореними Анагеловими босоніжками просто перед носом гостя до вільного стільчика.
Він ледь досягав її підборіддя, і зараз, кумедно задравши голову, супроводжував нашу даму вкрай ошелешеним поглядом, нервово поправляючи перекошені круглі старі окуляри, до того ж іще й закріплені перекинутим за вуха шнурком.
Помітивши на собі наші з Анагелом зори, дещо знітився.
- Ач яка! І я вам скажу, – вас, здається, нині звуть Сергієм? – Він з трудом відірвав погляд від Ірини, звертаючись вже суто до мене, - вона значно, значно гарніша і толковіша, за того Кота, що якось супроводжував князя Велунда. І нехай то був і не зовсім його Кіт, та все ж відома особа.
- Наша Кішка вільна від будь-якої влади над своїм єством, і в мирському середовищі має ім’я, і я би вам її представив, але досі не знаю, як звертатися до вас.
Я запитально глянув на дева. Той широко посміхнувся і продовжив:
- Ах так, пробачте, ми ж тільки візуально знайомі, пам’ятаєте, недавно в метро? Ви читали статтю, написану суто для вас - як натяк, вітання для майбутнього дева від місцевої нашої общини. Але ж ви досі ще не один із нас? Дивно, що тягнете, то ж тепер і невідомо, чи взагалі станете ним. Утім, і це дрібниці, бо усе проминає, і що має статися - стається в назначений час. – Завершивши мудрувати, гість якось кривувато посміхнувся.
- Можете звати мене Львом Миколайовичем, майже тим самим, якого ви, хе-хе, так і не читали в школі. Не певен, правда, що зовсім обминули, бо той стільки різного написав, але таке моє перше враження.
- І мені приємно. – Я обернувся до своєї компаньйонки. – Дорога Ірино, Анагеле, представляю вам шановного дева Лева.
- Руссо! – додав чи не машинально гість.
- Знайомтесь, Леве Миколайовичу, з моїми супутниками – Іриною і Анагелом. А щодо
Толстого, я дійсно не пригадую чи знайомився з ним в юності, а ось нині щось стримує.
- Бачу, інші книжки читаєте, - дев тицьнув поглядом на два стоси, як придбаних мною нещодавно книжок, так і на труди Рекса Стаута, котрі приніс сюди Анагел, - чим вони кращі?
- Вони більше Анагела зацікавили, а я все вагаюся, ніяк не збагну - перейняті чужі знання і досвід – це дійсна сила, чи стороннє навіювання, самообман? Бо ж хіба істина для одного – істина для всіх? Але, я так зрозумів, ви натякаєте, що й моє ім’я може звучати інакше? І як?
- А хіба ні? Істина – річ суспільна! Особливі знання формують особливу шану, ім’я, статус! Та про це потім, бо зараз йдеться про вашу свободу після всього вами скоєного! Залишилося на все про все кілька хвилин, хіба не відчуваєте близької небезпеки?!
- Дві хвилини 53 секунди. – Раптово пробаритонив Анагел. Цей тембр пролунав цілком драматично. Хоча на жінок найкраще діє саме такий, бо вражає і найнедовірливіших. Невже задля Ірини постарався? Та навряд чи. Можливо просто зійшов зі своєї хвилі, і причина мала бути достатньо вагомою.
Анагел стурбовано глядів кудись крізь підлогу. Отже ми мали діяти просто вже.
- Тоді беремо все необхідне.
- Поспішіть. – додав гість.
Я встав, заглянув у вітальню, підхопив зібраний наплічник і повернувся. Відтак зупинився на межі люб’язно запропонованого для нашої втечі девом Руссо тунелю. Я вже знав із чим маю справу, а ось Кішка і Анагел – ні. Та вони зараз пішли би за мною хоч на край світу. Але я досі не мав упевненості в тому, що запропонований нам край – саме те, що потрібно навіть для втечі. Інтуїція була виразно проти, я мав спробував відчути майбутнє. І така картинка проступила перед моїм внутрішнім зором.
«…Перехід був недалеким. Я приблизно вже знав, куди він приводив, тому не дуже й подивувався лубку з доглянутих п’ятистінок, березовому гаю, і широкій річці неподалік. Ступивши на твердь із тунелю, Ірина продовжувала залишатися Іриною, але щось незриме відбулося з нею, бо вона ледь не навпомацки стала досліджувати навколишній обсяг. Лев Миколайович ж бо явно пожвавішав, хоча теж майже не змінився, і все так же ласо поглядав на Ірину. І, схоже, бачив дещо інше, аніж я. Не перестаючи кидати погляди у бік молодої жінки, він зняв окуляри. Протер хустинкою. Далі знову одягнув, і це було вже зовсім інша річ – не ті зашарпані, підв’язані шнурочком, що викликали стійку жалість до їх власника, а особливі магічні скельця в тонкій золотій оправі.
- Як тут мило, - раптом промовила Ірина: - Чудово, моє!..
- Нічому й дивуватися, тут вона, можна сказати, пряма протилежність собі тамтешній. – Промовив, немов оцінюючи зроблене, Дев. Схоже, і звертаючись виключно до самого себе.
- Невже? – вирішив і я приєднатися до розмови, хоча мене дійсно вразили Іринині інтонації. Я від неї такого раніше не чував.
А ось Анагел наче розтанув у повітрі. Хоча, як мені здалося, ступив на цю твердь разом із нами.
- Анагеле! - покликав я його.
Куди ж це він подівся? Але той безслідно зник… бо й не бував там, в дійсності…»
«- Так, мій Пане. Туди Ірині не можна.» - Пролунав у моїй голові голос колишнього ангела. «- То не її місце.»
Довкола нас виднілася все та ж квартира, і цілком реальний Анагел дивився на мене, потискаючи плечима. Видіння мого передчуття потанули, залишаючи достатньо місця для роздумів, для яких не вистачало лише одного - часу.
Раз Ірині туди не можна, то що нам робити?
- Півтори хвилини, поспішаймо! – Аж надто ввічливо нагадав нам про ситуацію Лев Миколайович.
Схоже, я зрозумів у чому справа – для Ірини перебування навіть на межі з Первинним світом стало би, хоча, й випадковим, але остаточним етапом її метаморфоз, обрядом ініціації, й ініціації не мною, і не на тих землях.
Дев не замовкав.
- Немає іншого виходу, інакше ви тут загинете.
Але вихід, як на мене, існував завжди.
«- Ірино, зустрінемося там, де брали машину сьогодні вранці, йди звідси виключно дахами, і пообіцяй, що не станеш відволікатися на різне, передусім, на дрібних сутінних істот, аж доки не відійдеш далі! І не пірнай глибше межі. Анагеле, порошу, будь з нею.»
«- Не можу, мій Пане, в Ірини є шанси бути просто кішкою, і я їй нічим не здатен поки допомогти. Я досі не надто самостійний.»
Навряд чи Анагел договорював до кінця, очевидно, він таки остерігався залишатися з Іриною наодинці, але й Ірина не наполягала.
«- Шефе, обіцяю! Дахи – це моє царство! То я пішла!»
Моя супутниця іронічно зиркнула на гостя, і подалася коридором в сторону вихідних дверей.
Дев відразу спробував зупинити її, аж надто гучно нав’язуючи подумки свою волю, та в земному світі в нього не було жодних шансів. Я супроводив компаньйонку, прочинив перед двері, й Ірина, на ходу переходячи на межу з підземкою, побігла сходинками угору. А знизу вже чувся тупіт багатьох ніг.
Я зачинив вхідні двері і повернувся в гостину. Лев Миколайович помітно нервував. Дивно, що він не покинув нас. Можливо саме тому, що Анагел, стояв однією ногою у світі цьому, іншою в тунелі, наче тримаючи прохід відкритим до мого повернення.
Що ж, пора, і я, кинувши прощальний погляд навкруги, на непрочитані мною ведичну класику і таку ж детективну, поправивши за спиною свій невеличкий рюкзак, поринув уперед, як запевняв Деві Тамаз, - до свого майбутнього.

7

Все сталося саме так, як я і передчував – перед нами розлігся той самий же березовий гай, зеленотрава рівнина над чималою рікою, з невеличким селищем звичних дерев’яних п’ятистінок. але без залюбленої усім цим Ірини. Анагела, втім, теж не було видно.
- Що ж, вітаю вас, Сергію, у рідних моїх краях, - із відчутною досадою в голосі промовив Лев Миколайович. І, наче очікуючи ще на когось, оглядівся.
Відтак продовжив: - поруч Москва, а тут природа, як вона є, повітря, сонце, спокійні люди. Тож якщо ми знайдемо спільну мову - станемо добрими сусідами. Уявіть собі таке диво, що буде суто вашим!
Я слухав і вбирав ці дивні пахощі, що линули сюди просто із Сяйносвіту, яка краса! Звідкись долітало звучання бубнів, голоси протяжного співу.
- Навіть не уявляється. Але, виходить, ви неочікувано допомогли мені в загрозливій ситуації. Дякую!
Дев якось неоднозначно всміхнувся.
- Пусте, я переконаний, що майбутні добрі сусіди повинні допомагати один одному.
- Тоді, вважаємо, у мене невеличкий борг перед вами? І з приємністю його поверну, якщо ви приймаєте цю пропозицію, і трапиться відповідна нагода для повернення.
Я ще раз роззирнувся, та зараз, переважно, внутрішнім зором. Мене цікавили не тільки ці, повні співів, краї, але й куди подівся Анагел.
«- Я тут, мій Пане!» - Голос супутника соковито залунав у моїй голові, «- не хвилюйтеся, зі мною все добре».
- Шукаєте свого дружка? Схоже, він став тут невидимим. Але так воно й повинно бути – у нас не діє жодна привнесена магія Середзем’я, чи темних світів - тут все майже первинне, без будь-яких ускладнень. По суті, на цій, Богом обраній тверді, все і починається знову. Хоча ми й лише на межі Вищого існування.
Дивно, що цей дев не зрозумів природи Анагела, чи може не встиг придивитися. Тож навряд чи невидимість мого супутника пояснювалася його як би нижчою магією. Я не став виявляти і свою обізнаність в інших питаннях, і розкривати, що вже не раз перебував на межі із Сяйносвітом. Тож поки вирішив підігравати рудому покровителю цих місць.
- Прекрасний краєвид. Доглянуті землі. Вочевидь, у вашому розпорядженні всі можливі вирішення – для себе і для люду, які варто й мені перейняти.
- Якось так, - пробурмотів дев, мабуть, подумки на щось відволікаючись, та далі вже впевненіше продовжив, - але і справді, йдемо. покажу що й до чого.
Ми наблизилися до околиць взірцевого селища з розписаними і прикрашеними різьбою дерев’яними будиночками, як те їх малювали в казках, а заодно й до ріки, на березі якої виднілося чимало святково вбраного люду. Там співали й танцювали, і якось аж дуже по старовинному поводилися, але виглядало це щиро й проникливо. Мені сподобалась така їхня безтурботність. А також і те, що було чимало красивих молодих жінок.
Подібне, судячи за виразом обличчя, радувало і Лева Микалаєвича, що теж невідривно глядів у той бік.
- По доброму заздрю вам, ви тут, мабуть, в постійній радості перебуваєте. Хотів би і я, хоча би час від часу, долучатися до іншого існування, аніж відоме мені в Середзем’ї.
Я справді прагнув цього, ось тільки чому я це викладав першому ліпшому, та й мало відомому мені деву?
- А хіба не так має бути, Сергію? Існувало б тільки бажання досягнути відповідного нам рівня життя! – Дев Руссо, мабуть, теж помітив мої пильні погляди на місцевих красунь, - З розмаїтою красою, а хіба вона можлива без жінок, га? Без прекрасних російських жінок - найкращих у світі!
- Хіба не всі жінки - найкращі? – Я, швидше мимоволі заперечив, але тут же спробував виправитися, - хоча тутешні і справді одні з найкрасивіших! Невже вони всі місцеві? Чи як?
- От, якщо колись у вас, Сергію, складеться вище життя, то розповім детальніше – що до чого.
- Було б добре. Місцеві деви, напевно, тому і ходять в гості один до одного? Але чи часто, якщо дороги далекі?
- Це не так і важко, було би з ким стрічатися, та й безпечніше бачитися тут, аніж в Середзем’ї... Ви ж знаєте, як за нами полюють на серединній землі, чи в Темносвіті?
- Ні, не знаю, не розумію - чому, для чого?
- Ах, дорогий, далеко не все можна швидко пояснити, але, найперше, не варто нариватися, і сунути носа куди не слід.
Дев промовисто поглянув на мене, відтак продовжив.
- От і я намагаюся уникати неприємностей, і вам рекомендую не відповідати на вдаване чи дійсне зло силою і спротивом, а просто молитися і насолоджуватися красою буття у всіх її формах.
- Це надто високий пілотаж, як для мене нинішнього.
Звісно, почуті слова, як і все навколо, здавалися красивими, але я давно проминув ті роки, коли міг би прийняти їх всерйоз.
Та дев не зупинявся.
- Ех! А давайте, погостюйте в моєму маєтку декілька деньків, Іванушек та Мар’юшек моїх порадуйте, - поп’ємо-погуляємо, поспілкуємося про високе, а? Вашу Ірину покличемо. А там, глянь-поглянь, усі збурення заспокояться, і ви далі своїми шляхами підете.
- Дякую. Можливо, колись. Але добре, що ви нагадали, маю чимшвидше повернутися, відшукати Ірину.
- Ох, Ірина! Вам дуже з нею повезло, дуже! Така жінка! Я багато чого б віддав, аби вона завітала сюди, погостила на наших просторах. Їй Богу, закличте її сюди, благаю вас, ви можете! А я куди потрібно тої ж миті доріжку прокладу!
- Навіть отак? Ще вчора, Леве Миколайовичу, я би й сам вам її радо віддав, але нині вже ні в чому непевен. І не думаю, що є сенс говорити про подібне за відсутності самої Ірини. Але ініціювати її на ваших землях не можу. Тож безмежно вдячний за допомогу і, будьте люб’язні, допоможіть повернутися в Москву найкоротшим шляхом.
Щось мені підказувало про необхідність завершувати ходити манівцями.
Дев Руссо відчутно напружився, хоча ніби й дивився в іншу сторону, в бік святкового люду, що чомусь, просто на наших очах, різко припинив свої вельми злагоджені до того веселощі. Змовкли музики, затихнув спів, зупинився і розсіявся хоровод.
Та й сам опікун цих місць завмер просто на півдорозі. Та й голос став значно твердішим.
- Найкоротший шлях – тунельним переходом, хіба я вас тримаю?
- Я ще не здатен їх відкривати, хіба ви підкажете, як це робиться.
- Нічого складного, спершу маєте відчути потрібне місце, куди збираєтеся потрапити. Для цього або самостійно його примітити, або за допомогою слуг, як із цим впоралися мої знайомі домовики, і потім власною енергією перейти звідси туди. І навпаки. Якщо ж у тунелі залишається якийсь сторонній предмет чи в ньому, як у дверцях ліфту, хтось зупиниться, то він якийсь час не закриватиметься. Але подібне вимагає достатньої потуги і того, хто затримує закриття тунелю. Тож тнкощів вистачає. А ще є відкриті дороги - природні, так би мовити, аномалії, якими можна скористатися, не створюючи свій перехід. Але ці місця відомі, і сунутися туди ризиковано навіть для малопомітних у всіх світах девів, то що тоді казати про вас? Я зараз і про те, що ваші можливості поки вкрай обмежені.
- Так, я до подібних речей ще не вмілий. Але ж у вас, Леве Миколайовичу, є власні наробки, якими ви час від часу користуєтесь, існують місця, куди робите тунелі просто по пам’яті?
- І я повинен віддати їх ось так, тільки задля вашого повернення у вир запалених вами проблем, в результаті чого зараз уся Москва під зав’язку набита чорт знає чим зі світу земного і світу нижнього?! Якби ж то ми взяли Ірину із собою, то про мене і мою допомогу вам ніхто не знав би, не відав! А я ж просив узяти панночку із собою! А тепер що? Вона так чи так, але повідає і про мою участь.
В цих словах чулося щось дивне, неначе ця особа мала впевненість в подальшій долі Ірини. Мабуть, не дарма я його підозрював від початку, Певно, шукав нас і запросив до себе, усе завчасно продумавши, але не все склалося, як жадалося. І хоча зараз він в помітній розгубленості, проте аж ніяк не щирий. І знає значно більше, аніж вдає. Але для чого йому потрібна Ірина? Вартувало б витиснути з цієї загадкової особи хоча б щось, але якщо він зрозуміє, що це лише мене тут і затримує – то він зовсім замкнеться.
- Я сумніваюся, що Ірина потрапить їм в руки.
- Даремно так вважаєте. Ви, Сергію, надто самовпевнені, - а загрози просто шалені. Чи не бачили, які потужні, древні особи стали невільниками? В порівнянні з ними – ви початківець.
- Але ж ви – зовсім інша справа. Вам чого остерігатися? Сутності, які живуть поруч, на темній межі, вам знайомі, допомагають за потреби, а в цих краях зло вас аж ніяк не торкнеться.
- Зло діє всюди. І те, що я сам не потрапив у подібну в’язницю – наслідок крайньої моєї обережності. А що вмію підтримувати дружні стосунки зі всіма, в тому числі і з сутінними істотами, не значить, що я хоч якось захищений. Послухайте, якщо я вас виведу зараз звідси, а вас звинуватять у вже скоєних і майбутніх злочинах, то мені доведеться відповідати теж! І не перед якимись там бандитами! Думаєте, це вони саджають в тюрми? Так-так, не дивуйтеся, усюди підтримується порядок, тож і в нас є своє правосуддя, і навіть найвищі суди. Старійшини і судді відразу вловлять, що й до чого. І далі лише один крок і до мого ув’язнення.
- Але ви й так витягли мене звідти, що вам втрачати?
Вочевидь, це виглядало, лише натяком на натиск, але Лев знайшов у цьому привід аби скипіти.
- Завжди знайдеться, що втрачати! Насправді ж я вас прибрав з нашої столиці, бо ви там, о-ох!, що накоїти могли би ще - таку пожежу вчинили на Патріарших! Злочинців випустили! Так-так, не дивуйтесь – бо кожен із них свого часу переступив наші закони. А чому вони порушували, чи їх спровокували, чи змусили – це нікого не цікавить! Тож я, відчуваючи небезпеку значно більших масштабів і втрутився. Не силою, а милістю Божою відводив вас подалі…
Дев Руссо видихнув, певно зважуючи, чи остаточно зняв із себе підозри, та далі вже продовжив більш улесливо.
- Почуйте мене, Сергію! Не знаю чому, але втяглися ви у небезпечну історію і вибратися із неї буде нелегко. По суті ви з Іриною зараз поза усіма законами, і я мав би негайно видати вас правосуддю. Інакше злочинцем назвуть і мене!
Та і я вже знав правила, на які зараз натякав цей дев - можливо, це й чужі згадки розкрилися в мені, та сприймав я їх нині, як здобуті на власному гіркому досвіді.
- Леве Миколайовичу, а раптом це ви би там десятки, чи навіть сотню літ на стовпі провисіли, що тоді? Невже це добре? Але тепер це вам не загрожує - тюрма, як ви кажете, згоріла вщент. І до того ж, не в земному, не тутешньому світі – у нижньому, до якого ні ви, ні я не маємо прямого стосунку. Чи не так? Ви тут про Бога щоразу згадуєте, але озираєтеся ніби й на щось інше, чому? Невже те саме, що в Середзем’ї, і тут робиться?
Люд вже покидав місце врочистостей і тепер, чомусь так різко переставши веселитися, діловито сунув у бік домівок. І найдивніше, вони не звертали жодної уваги на нас, так мовби й не бачили.
- Е, киньте цю єзуїтщину! Всі світи пов’язані красою і волею Божою - це потрібно берегти, тому всюди існують домовленості і відповідальність! Нехай з кожного навіть волосок без волі Божої не впаде, та коли падає, тоді потрібно прибирати, - тому й тюрем завжди вистачає для тих, які впали! І в краях земних, і в нижніх світах. Ось під Кремлем яка!.. – Та на цих словах Дев раптово зупинився, пополотнів, немовби запізно осягнувши, що з уст злетіло. Відтак невдоволено промимрив перше ліпше завершення своєї минулої думки.
- Думаю, що саме туди ви й потрапите, якщо не одумаєтесь, та це, вже, схоже, не про вас. Ви, бачу, не отямитесь. Вам би лише війна, та кров - окраїнні ви сутності, дикі! Тому таким і потрібні в’язниці, а отже я зобов’язаний викрити вас охоронцям наших устоїв!
Щось аж надто різко змінив тон цей Лев, немов спостерігав невидимі владні вітри і тепер плинув вже суто за ними. А отже, вартувало очікувати на будь-яку підлість з його боку. Хоча вона могла плануватися і від самих початків.
- Он як? Такі звинувачення. Але, спершу, здається, ви зобов’язані запропонувати мені піти звідси? Тоді й заявляти про мене без потреби, чи не так? Хіба це не найкраще рішення?
Дев спочатку ніяк не відреагував на мою репліку, наче ота випадкова згадка про Кремль і досі його тривожила. Та за мить задумливо поглянув на мене, вочевидь, маючи на увазі й зовсім інше, аніж кажучи.
- Ач який, уже повчає! Бачив я таких учителів. Так, я можу просто попросити, та куди ж ви підете? Га? Ходитимете, блукатимете околицями, а ті, усі, ловитимуть вас уже тут, - а таке нікуди не годиться.
Мені здалося, що дев знову зосередився на чомусь сторонньому, наче щось і далі відволікало його від розмови зі мною.
Вартувало відчути ситуацію глибше.
«- Анагеле, мені видається, чи відбувається ще щось? Прислухайся.» – Звернувся я до нього подумки, і цілком направлено, аби бути почутим іще кимсь.
«- Так, мій Пане, поруч з’явився інший дев, до речі, із тих, кого ви сьогодні врятували.»
«- Ти можеш чути їхню розмову?»
«- Ні, вони не перемовляються, просто інший дев виявив свою присутність.»
Я не відчував аж так тонко, і, напевно, ще й не мав змоги до подібного сприйняття. Інша справа - Лев Миколайович. Він виглядав стурбованим. Куди й поділася його самовпевненість! Я навряд чи міг тягатися з цим девом, та ще й на його території, тож невидиме стороннє протистояння грало на мою користь. Бо те, що цей дев за власною волею не збирався повертати нас не лише до Москви, а й, взагалі, у земний світ, не викликало жодних сумнівів. І, певно, вже обдумував можливість здачі нас, коли втрутилися сторонні сили. Але чому він тоді взагалі вв’язався в цю історію? Невже тільки через Ірину? Невже аж так зацікавила? І нехай в нього поки нічого не вийшло, але він вважав, що шанси залишалися. Отже, інтереси сторін виявлені, і це вже немало. Та чому в події втрутилися сторонні сили? Невже з почуття вдячності? Ні, так не буває.
Між тим, на думку Анагела, невидиме протистояння девів завершилося.
І справді, дев Руссо вже значно м’якше глядів на мене.
- Утім, дорогий друже, я дійсно не бачу підстав затримувати вас. Познайомився, показав, розповів. Сподіваюся, що ми побачимося вже як добрі сусіди, та зараз я вам у жодному випадку не раджу повертатися до минулої діяльності. А природні шляхи до найближчих стражників - це он туди.
І рука Дева, коротко, якось по-барськи, вказала на величне дерево на обрії, чия крона нависала над переліском беріз.
Лев Миколайович, вочевидь, вибрав найбільш зручне для себе продовження, та явно не капітуляцію, отже всі небезпеки могли бути попереду. Власне, про це він і сам люб’язно сповістив, вочевидь, і фіксуючи свою промову і для можливих сторонніх вух. Бо далі цей дев перейшов на розмову подумки.
«- Це дивовижно, Сергію, та в Ірині стільки від моєї улюблениці, земної Наташі.»
«- Якої Наташі? Це з Толстого?»
Я не міг зрозуміти, чому ця особа вирішила на прощання підняту саме цю тему.
«- Ні-ні, Пивоварової, з Новгорода, вона осінню того року тілесно пішла із земного світу, але ж і сам знаєш, як то з душами буває. Інколи вони зависають між світами. Тож я з нею чимало опісля розмовляв. Та й Прохор Іванович її добре знав, навіть опікувався нею. Ваша Ірина найкраще підійшла для його планів, але він спершу чомусь поначіпляв на неї різної чортівні, і лише потім дав місце для Наташі. Хоча я на перший погляд і не зауважив її в Ірині, але на цій землі вона би повернулася. Тож тепер Прохор від вас не відступить ніколи. Подумайте, Сергію, над можливими домовленостями. Добре подумайте.»
Це було останнє, що я почув від Лева Миколайовича, нехай і промовлене подумки.
В моєму нутрі кипіло. Не знаю для чого він усе це виказав - просто так, чи з умислом, але розбурхало мене не на жарт. Проте я змовчав, і заблокувавши до себе доступ для цієї особи, зціпивши зуби, пішов. Добре, хоч дорогу показав.
«- Ото Анагеле, дісталося нашій спільній знайомій від життя, - тож не думай, що тобі зле, а їй легко. І де вона зараз? По суті, кинули ми її напризволяще.»
«- Мені соромно, мій Пане, хоча не знаю і чому. В ангелів подібних відчуттів немає.»
«- Бо вони не грішать? Хіба таке можливе?»
«- Я зі своєю міткою почувався незручно, але кожен з нас до останнього зберігав гідність.»
«- То поки присутня гідність, не виникає сорому?»
«- Так у мене було.»
«- А все ж, чому ти пішов зі мною, а не з нею?»
«- Вона ж доросла. а я в тутешньому ще зовсім ніякий.»
«- Отже, ти просто тримався за сильнішого, невже тому, аби знову не потрапити у ту в’язницю?»
«- Мій Пане, я краще помру, аніж повернуся в ті умови.»
«- Але ж ти не помер?»
«- Я до останнього сподівався. І це сталося.»
Вочевидь, я бачив лише зовнішні здатності Анагела – а він почував себе зовсім беззахисним, і навряд чи був здатен до більшої самостійності, роблячи перші кроки в тілесному світі.
«- В мене недобрі передчуття щодо Ірини - дев Руссо аж надто впевнено передрікав її полонення. І, загалом, він якийсь сутінний, і, ймовірно, здатний і до підлості. Я був кращої думки про девів. І в кінці, ти певно це чув, він випадково чи умисно багато чого наговорив і про Ірину, і про Прохора.»
«- Так, мій Пане, я їй співчуваю.»
«- Отже Прохор і йому добре відомий. Але ж хто він такий для цього, ледь не вічного, дева? Комаха! Утім, якщо патронами Прохора є потужні темні сили, тоді інша справа. Цікаві розклади. Сподіваюся, ми невдовзі їх зрозуміємо. Але як би там не складалося, - Ірина буде заінтригована усебічною увагою до своєї персони. Та менше з тим – до зустрічі, підступний сусіде.
І дякую тобі за допомогу, невідомий деве, колишній в’язню!

8
Чим ближче я підходив до велетенського дуба, тим важче ставало на серці. Наче воно попереджало про можливі негаразди і пропонувало поспішати повільніше. І для цього існували вагомі підстави.
Перед високим деревом виділився пагорб, із чимось, схожим на вхід у печеру. Вийшовши з-за густих берізок, ми постали просто перед ним.
«- Певно, це наш підземний перехід?» – звернувся я до Анагела.
«- Але, мій Пане, чи варто йти туди?»
«- Ми повертаємося по Ірину.»
«- Тоді, може, краще до тунелю справа? Це значно простіше.»
І дійсно, по ліву руку, просто на тлі берізок, в місцевих вечірніх сутінках, проступило щось дуже схоже на контури Кремля!
Я протер очі, але картинка не зникла. Це видіння аж ніяк не могли породити хитромудрі переломлення променів світила. Сумнівно, що це була випадковість. Та й навряд чи на трансляцію такої величної картинки, або ж, тим більше, на реальне утримування надпотужного просторового каналу, комусь би вистачило потуги аж так на довго. Тому я поспішив дізнатися що й до чого.
«- Хто ти? Друг чи ворог?»
Я розумів, що перехід для нас могли відкрити і з того боку.
«- Це та сама особа, що вплинула на дева Руссо.» - Сповістив мене Анагел.
«- Тоді ще раз дякую!»
Я схилив голову перед незнайомцем, і вже за півхвилини повернувся у добре знайомий земний світ! І знову пройшов крізь невидиму плівку, залишаючи позаду і чийсь рай, і цілюще повітря, яскраве живе літо, співи птахів - входячи в димно млисту ніч іншої реальності.
І нехай того, хто зробив для нас цю послугу, я так і не побачив, але незнайомець вельми постарався. Найдивніше, одначе, було те, що ми з Анагелом повернулися у земний світ просто з великого телевізійного екрану, що містився на даху поважної будови в самісінькому центрі російської столиці. Кремль і справді майорів зовсім поруч.
Я ще раз подумки подякував невідомому. Відтак оглянувся навкруги, і подався шукати шлях донизу, заодно обдумуючи те, що сталося. Я не часто зустрічався з проявами щирої вдячності, можливо, і не заслуговував на неї раніше, та зараз був вражений подібним, і як дивом, і як ймовірною усмішкою долі.
Мабуть все йшло в потрібному керунку. І Анагел набирався наснаги просто на очах. Ні, він точно не був ілюзорним духом, що на короткий час накинув на себе примарну оболонку тіла. Але, може, в його присутності тут і нічого надзвичайного? Зрештою, ангели такі ж, як і людське плем’я, жителі одних місцин – нехай і вищих поверхів загальної будівлі. Можливо, Анагел існував нині на межі строгих нижніх правил, але його спорідненість усьому вищому живому відчувалася мною чітко. Не дивно, що я бачив у ньому, нехай і таке надтонке, але власне його єство – щоби він не казав, виразно відмінне від мого
Ми нарешті зійшли на звичну твердь. І довкола грало-вигравало приємне розмаїття сяйва ліхтарів, вітрин, машин, вікон. Нічна Москва проявляла все те, що приховувалося від очей удень. Утім, я бачив схоже усюди, де бував, часто і в значно більш грандіозних цивілізаційних вимірах. Але тут ще подекуди жила стара драма, подих тіней минулої епохи, нагромадження ілюзій і традицій, що неспішно відходили в минуле, а з ними і всі ті біди й радості, знайомі і незнайомі сторінки, обличчя, імена, біографії, сліди і наслідки. Нехай разом зникав і старий, добре відомий, концтабір, і натомість виростав новий, але я зовсім не вважав, що він стане людянішим за колишній.
Мене вразили, здавалося, випадкові слова Льва Миколайовича щодо в’язниць нижнього світу, і те, що він насправді переживав і боявся, і так драматично обмовився про них, передусім. про місце під Кремлем. Тож і обмовився не випадково. І хто він насправді, чийсь слуга, чи самостійна фігура? Загадкова сутність – із землями, маєтком, Іванушками та Мар’юшками, - що сам був девом, і в той же час, засуджував їх, виправдовував своїх поневолювачів заради якогось умовного порядку. Вочевидь, того порядку, де він щось та й значив? Та й хіба тут не всі такі – піддані одного самодержця? І хто він у світі сутінному?
А ще цікавило, чому так філігранно точно складаються події – одна до одної, невідворотно й неминуче - із тим, що відбувається зі мною всередині? І до чого тут ця невидима війна-бійня? Кого і з ким? І чому мертвий дев для тих, хто його ув’язнює, гірший за живого? Невже, як у моєму випадку, він завжди відроджується в іншому кандидатові в деви? А цього, нового, ще знайди, а потім упіймай. А для чого потім ловити і спільно утримувати на ланцюгах в особливих місцях? Аби висмоктувати сили бранців? Невже й мене очікує схожа доля?
Але відмовлятися запізно, навіть якщо в нинішньому своєму стані я лише легка мішень для будь-кого з особливих істот. Хоча, можливо, мене також не знищують з тієї ж причини, що й інших? Принаймні поки. Але я ще ж не повноцінний дев? Тоді… тоді я в самому вирі безумства. Нехай і тимчасового.
До місця, яке я призначив Ірині для зустрічі, було не так вже й далеко. Але, розпитавши Анагела щодо свого вигляду, та й виразності підступної відмітини, яку в мені залишила частково вже відома особа, чи обставини, я вирішив скористатися таксі. Небезпека від пішого ходіння вночі усе ж виглядала більш очевидною.
- Та й без Кішки ми не такі помітні, - знову читаючи мої думки, заявив Анагел.
- А з вічно голою Іриною відразу кидатимемося в очі, - додав я машинально.
- Тут, на землі, мій Пане, все так перекручено, - відповів мій супутник, певно, вловивши мою іронію.
- Однозначно! І я вважаю, що ми аж надто віддалилися від загальної природи речей. Натомість, ти, друже, явно відійшов від свого ранкового стану – тої злої прострації. І навряд чи вона божественного породження. Отже – йдеш на поправку, і в потрібну сторону.
- Добре. Тоді виходить, що ця цивілізація прямує не туди?
- Ти це скопіював у мене, чи сам так вирішив?
- Я з вами, і дивлюся на все вашими очима.
- Це нагадує мені поведінку всіх земних дітей. Але май на увазі, вони дуже скоро кидають оце копіювання і проявляють власні таланти, і саме цього я очікую і від тебе. Сподіваюся, день-два, і ти проявишся в повній мірі!
Я не став уточняти, що мій раптовий компаньйон зараз освоював не лише досвід, але й основні риси моєї натури, яка, між тим, теж досить динамічно змінювалася. Та вже нехай краще копіює мене, аніж когось уявного. Принаймні, важче буде у випадку чого, помилитися в самому собі. І нехай я особливо не покладався на власні чесноти, але, тим не менше, не вважав, що був би недобрим товаришем, якби в мене виявилися близькі друзі.
Анагел, заглибившись і в ці мої роздуми, глядів на мене наповненими щирим ошелешенням очима. І щось від вірного пса було в цьому погляді - з довірою на межі із розпачем, і з відрубаними крилами за плечима.
- А ще, мій Пане, мені не зрозумілі ваші стосунки з Іриною. У вашому єстві я не знайшов жодних підказок. Ви її розшукали, врятували, і прагнете довезти до Києва, аби далі йти своєю дорогою, але в цьому плані повно суперечностей, бо ваша пов’язаність лише міцнішає.
О так, тепер є кому критично ставитися до моїх недоглядів. Але ж прибирання в своєму єстві і навколо нього – це останнє за що береться земний чоловік!
- Анагеле, Ірина буде поруч зі мною стільки, скільки повинна. В наших стосунках мені бачаться й приховані мотиви долі, як її власної, так і моєї. І я не хочу заважати їм проявитися самим по собі. І не дивися отак, не можу я геть усе планувати, всі люди живуть з великою кількістю остаточно не вирішених питань. І в мені таких дуже багато. І це не значить, що вони мені заважають. Нехай там є й такі, котрі вартувало би, як непотрібні речі, винести із себе й забути, але поки не можу. Тож і ти не наполягай.
- Але ж я користуюся вашим же ставленням до таких речей. Нехай і дещо прихованим.
- Ти опираєшся на логіку і на моє емоційне ставлення, але є й інші чуття, і їхня оцінка – динамічна і статична. Я навмисно тримаю себе відкритим для тебе, аби ти швидше акліматизувався тут, але це не триватиме вічно. Та й зараз тобі не рекомендую заглядати в деякі кімнати мого буття, принаймні ті, де я, наприклад, займаюся інтимними речами, чи зберігаю згадки своїх зустрічей із жінками. Зрозумів?
- Так у вас, мій Пане, чи не все останнім часом пов’язане з жінками, суцільне плетиво поглядів.
Можливо я висловився не зовсім вдало, але згадування про жінок знову ввело Анагела у стан ступору. Його високе минуле, і нинішнє земне існування в образі чоловіка, явно зіштовхувалися лобами. А до цього додавався ще той авантюризм, котрий численними трафунками переливався з мене у спраглу сутність колишнього ангела. Нехай і виглядати аж такою почварою, якою я інколи бачив себе в жіночих очах, тут не виходило - усе ж, очі Анагела були чоловічими.
- Приймай це, як манери, і не заглиблюйся в жіночу сторону моїх згадок. Бо те все тло постійно змінюється, відступає на задній план, і далі вже не впливає на моє нинішнє буття саме таким чином, як воно би ставалося в твоєму колишньому середовищі. Ти це невдовзі і сам помітиш, і розслабишся.
- Все так, мій Пане, я змінююся. Та справа не стільки в жінках, скільки у вашому ставленні до всього.
- Он як. І що зі мною не так? Мої вчинки далеко не завжди ангельські? Так тут і інші умовності.
- Я це зрозумів. Як і те, що це не лише чорна мітка діє, часто проявляється й інша сторона вашого єства, що нехай і закрита від вашого повноцінного самоусвідомлення, але пробивається через кордони в цей світ інколи аж надто потужно…
Ото сказав, так сказав!
- Стоп, друже, - це ти все придумав, чи знову хтось підказав?
Ангел знітився.
- Ніхто сторонній, я ж закрився ззовні, як і ви, і ми на одній хвилі. Хіба що крізь вас прийшло до мене, бо я і справді ще не вмію так формулювати слова.
- Добре, та на цьому завершимо нашу прогулянку.
З’ясовувати, що саме мав на увазі Анагел, чи хтось інший я спробую пізніше. А тепер ми мали поновити нашу компанію, знайти Ірину.
Ми вже дещо віддалилися від місця повернення у цей світ, акліматизувалися, і могли починати діяти.
9
Я поки не скеровував Анагела на її розшуки. Просто велів таксисту їздити колами біля того місця, де ми домовилися зустрітися з компаньйонкою. Її ще не було. Принаймні, ні я, ні Анагел не відчували її безпосередньої присутності. Точніше, поки не знаходили її звичним чином. Бо, взагалі, вона простежувалася через магічний поводок, який віднедавна поєднав нас. А він засвідчував, що наша дама крутиться недалеко, але чомусь не поспішає проявитися візуально.
Отже лишалося самому вийти на неї, що було не складно, зважаючи на тісний зв’язок поміж нами. І їхати далеко не довелось. Тож за пару кварталів ми і примітили цілодобовий бутик модного одягу просто при дорозі. Ірина знаходилася саме там – ні магічний поводок, ні я не мали в тому жодного сумніву.
Вітрина крамниці різнокольоровими спалахами зазивала всіх байдужих і небайдужих - і просто побачити нову колекцію, і вибрати собі щось з можливим торгом, й різне інше, дрібнішим шрифтом. За склом виднівся цілком пристойний хол, яким час від часу енергійно проходили імпозантні працівники закладу, й чомусь виключно чоловіки, та ще з тою виправкою! Найбільш вірогідно, що це була нахабна засідка. А, можливо, й ні. Та якось аж надто спокійно було навколо, і до ідеальності чисто.
І так само почувався і я - аж надто байдуже до можливих ексцесів - навіть жодної думки не спадало для глибшого осягнення ситуації, хоча таке мало б насторожувати – природа роздумів також не терпить порожнечі.
І я легенько смикнув за поводок. Та звичної відповіді не відчув. Зрештою, я делікатно смикав і раніше, коли ми тільки прямували до обумовленого місця нашої зустрічі, та все із тими ж результатами. Тож далі я мав або вдушити Кішку у дружніх обіймах, потягнувши чимдужче, або ж ризикувати, йдучи до неї. Не виключено, що саме цього вона і прагла суто граючись зараз зі мною. І її бажання стати в одвічно жіноче позування топ-моделі ніяк не могло служити причиною для грубого насильства з мого, чоловічого, боку. Хоча навряд чи я сприймав зараз Ірину передусім як жінку, рівно, як і вона мене саме за представника чоловічої статі.
«- Метре, дозвольте туди зайти мені. Хоча жодної загрози я поки не відчуваю, та у всіх розуміннях я нині менш досяжний будь-якій наземній загрозі, аніж ви...»
Передана Ангелом пропозиція виглядала цілком тверезою. Чому би й ні?
«- Спробуй, але ні в що не встрявай, що б тобі не здалося, спершу сповісти мене. І, пам’ятай, тебе вже ловили внизу, тому у разі чого – тільки вгору.»
Анагел суто по-людськи покинув наше авто, перетнув з декількома перехожими вулицю на світлофорі, і діставшись до модернового приміщення бутику, ввійшов туди. Було видно, як він, роззираючись, проходить холом і зникає у глибині зали.
Інтонації його голосу здалися мені звичними, хіба трохи сердитими.
«- Вона тут. Як завше – без одежі. Мабуть тому, і відмовляється виходити, можливо чекає саме на вас. І вам потрібно це побачити на власні очі. Бо таке враження, що вона прагне продемонструвати геть усім, що знайшла своє місце в житті.»
Мене здивувало Анагелові судження, які я міг пояснити лише його мізерним досвідом, або ж лихом, яке таки підстерегло Ірину.
«- Сподіваюся, це суто твоє бачення, і твої думки. Повертайся».
Та, можливо, моя недовіра була лише даниною старим детективним навикам, що самі по собі навряд чи допомогли б зараз порятувати мене за несприятливих обставин, якби там дійсно існувала засідка. На вулиці вибір варіантів відступу був значно ширшим. Та нехай в середині будови можливості різко зменшувалися, та це не обов’язково вело до невдачі. Та й вулична розмаїтість теж не гарантувала успіху.
Анагел вийшов із бутика і пішов у зворотному напрямку, певно з метою викриття місцезнаходження нашого таксі. Він і не помітив, що я вже стояв при будові поруч - обличчям до вітрини цілодобового алкошопу - без особливих мудрувань спостерігаючи за довкіллям у всіх туманних його відбитках на вітринному склі. А щоби Анагел не зауважив мене, я завчасно відключився від його сутності, та й, взагалі, відгородився високим прозорим муром від усього світу. Анагел міг бути під наглядом. Ірина теж могла не відати, що робиться довкола, або знаходитися під впливом. Значить, я мав, у випадку чого, силком забирати її з тих місць, але куди? Не вниз бо ж іти…
Доки Анагел стояв на пішохідному переході, очікуючи на зелений, я вирішив скористатися найкращим із досяжних мені методів перевірки. Заглядати у світ підземний і звідти оцінювати ситуацію, я не ризикнув. Та й навряд чи це б щось дало, я аж ніяк не міг би зрозуміти, що коїться навколо моєї компаньйонки, а засвітитися перед темними істотами міг.
Тож, вибравши зручну мить, вже майже звично глибоко пригасив свої тілесні чуття й відтак подався вгору. І земне оточення миттєво втратило близькість. У груди дихнуло гострою радістю. Та підійматися далі саме задля неї було не на часі, - набраної невеличкої висоти цілком вистачало аби роззирнутися і придивитися до застиглої внизу голографічної фотографії буття. Та я усе ж дозволив собі декілька миттєвостей насолоди, тотальним позитивом і навіть потенціалом досягнутої висоти. Але основне, що прибій ефірного блаженства вітально линув крізь мене, перемовляючись із кожною частинкою єства, і навіть не розпитуючи «що потрібно?», відразу промовляв «бери, все!». Як же тут добре! Якщо Анагел жив раніше у ще кращих місцях, то я розумів його відчай, бо тільки сірі піски пустелі і зустріли його унизу.
Але так, як моє проникнення вгору виявилося не надто глибоким, то й земний час уповільнився відповідно. Машини внизу, хоча й нагадуючи равликів, усе ж тягнулися, і зелене світло перед Анагелом колись, та й мало спалахнути. І я мав поспішити й повернутися раніше, аніж це станеться. Проте, з огляду на картинку внизу, чомусь спало на думку, що той самий Ейнштейн, схоже, помилявся стосовно часу, що аж ніяк не міг бути однаковим для різних, нехай і пов’язаних між собою цільностей. Бо я зараз точно перебував на межі між нижніми і горішніми часами. Тож скільки їх ще є? І, виходить, що побудувати нижній земний світ з найвищих висот можна і за місцевий день, який триватиме для низів значно довше. Та можна будувати, чи відтворювати Землю і кожної миті, і не лише руками Творця.
Та для моїх завдань вистачало і покращених тутешніх можливостей для детального огляду загальної картинки, яка в обіймах більш високого простору і його складових, виявляла чимало речей, неявних для нижчих поглядів. Звідси цілком виразно виднілися напівпрозорі найближчі квартали велетенського міста і навіть верхні яруси підземного простору під ними. Ого! Нещодавно я вже ось так піднімався і роззирався, коли пробував позбутися нав’язливих темних переслідувачів, але тоді нічого подібного не бачив. Зараз наче темні хмари оповили скелети навколишніх будівель, мов спалахнули щедрі торфи Підмосков’я, вдуваючи нові й нові клуботання не лише в легені міста, але й на досяжні зору рівні підземки. Навіть на цій вулиці, де далеко внизу мені марилися мої ноги, я зауважив, щонайменше, декілька десятків чорних тіней. Нехай перебували вони ще на чималій відстані, але скеровувалися саме в моєму напрямку.
Та ближчу загрозу являли дрібніші тіні, що прочісували оточуючі будівлі. Що це були за істоти я не знав, можливо різновиди домовиків, може щось інше, але крізь стіни вони рухалися швидше за пішоходів на вулиці. Сірою млою ковзали вони крізь житла з усіма їхніми мешканцями, ніде особливо не сповільнюючись. Цілком ймовірно, що шукаючи і нас.
А ось крамниця, в якій знаходилася Ірина, виглядала ідеально чистою. Можна було спускатися. Забрати її, нагримати за непослух, але не надто, бо ж то я і відіслав її в самотній вояж. Нехай і не малося тоді в мене іншого вибору, та з жінками такі проступки безслідно не минають. І я зараз лише сподівався, що не наробив отим своїм рішенням більших неприємностей, аніж ті, від яких ухилявся, і ще зможу повернути Ірину в нашу компанію. Але куди і кому, як те зауважив Анагел, її повертати потім? Бо що далі? Якщо мою нещодавно знову набуту пам’ять зчитала хоча б одна сутінна істота, чи недружній дев, то й мені повертатися особливо нікуди. І це все при тому, що ключем до мого колишнього і майбутнього, було саме повернення додому й ініціація там. Інші варіанти відкидалися без розгляду.
Схоже, я дещо заспокоїв цією розвідкою колишню свою детективну складову і міг опускатися, тож іще декілька раз вдихнув небесної ейфорії, і рішуче полинув донизу.
10
І разом зі стрімким опусканням, ущільненням моєї плоті, бурхливо оживало й прискорювалося все земне. Перед Анагелом на переході нарешті загорілося зелене світло і він направився в сторону нашого таксі. Коли він підійшов ближче до нього, я поновив зв’язок поміж нами і звелів зачекати в машині, але від’їхавши за квартал звідси. І повернутися лише, коли я подам знак.
Таксі відразу ж плавно зрушило з місця і невдовзі зникло за поворотом. І нічого не сталося, ніхто не кинувся навперейми - довкола всім і до всього було, як і раніше, цілком байдуже. Принаймні так мені видалося на перший погляд. І тепер я міг йти за Іриною. Дивно, що стільки зусиль тратилося задля такої простої справи, та не менш дивно, що моя компаньйонка вперто не відповідала на мої запити. Чи то справді вкрай розсерджена і прикладає неабиякі зусилля, аби не піддаватися моїм покликам, або ж наші, раптово такі тісні, навіть магічні стосунки, вже розірвані сторонніми силами?
Та яка потуга могла б це здійснити? Всі мої нещодавно отримані знання, не допускали такої можливості. Принаймні, тут і зараз, та ще й у вигляді односторонньої дії. І сама поведінка Ірини виглядала аж надто жіночою, як на метаморфози, що досі з нею відбувалися. В мені знову завирували неясні сумніви, але ледь не відразу я відчув і неймовірну впевненість у власних силах. Чого б це? Ну, нехай, надихався нагорі, нехай завжди проявляв особисту настирливість, та тепер неначе і щось стороннє підштовхувало вперед. І чого саме я мав би остерігатися усередині цього бутіку? Петля навколо звужувалась якраз із-зовні, й кожна зайва хвилина очікування тільки погіршувала ситуацію. Весь цей вир думок пролетів мною чи не разом з єдиним висновком, що відступати мені в жодному випадку не випадало. Тож рішуче й прочинив двері в яскраво осяяну численними модно непримітними світильниками залу і впевнено рушив у напрямку, де всіма фібрами єства відчував Ірину.
Симпатична білявка на касі зустріла мене із легкою втомою в погляді. Так дивляться на двері, які зненацька шарпнув протяг. Все наче нормально - одягнутий на себе образ невидимості діяв. Тож вона і не повинна була усвідомлювати, що бачить мене, а з іншого боку, чоловіки ж інколи заходять у крамниці, в яких продають суто жіночі штучки, особливо серед ночі, скажімо, дорогою до улюбленої жінки. Не нормально виглядало інше – в першій залі я не помітив жодного менеджера чи консультанта, та й охорону теж. Тому зробив іще декілька кроків і переконався у миттєво виниклій підозрі – весь тутешній персонал і справді зосередився навколо Ірини. А ще тут ночами, мабуть, працювали виключно чоловіки – бо саме вони зараз її з усіх боків оточували й дружно догоджали. І подумалося, що якби на касі теж сидів хлопець, то й він би оце зараз крутився біля цієї магічної жінки.
Та Ірина спершу навіть не поглянула у мій бік, хоча, напевно, вже й спиною відчула, що я таки прийшов. Юнаки ж ганяли і ганяли довкола – приміряючи, одягаючи й роздягаючи, приносячи нові й нові речі. Які моя компаньйонка зазвичай відкидала простим помахом долоні. Проте купка вподобаного теж поволі росла біля її ніг. Нарешті вона таки ковзнула по мені зором, але продовжила далі - струнка і вишукана, абсолютно голою, якщо не зважати на Анагелові вічні босоніжки, сидячи на канапі в центрі зали.
І їй все несли й несли – суконки і плаття, рукавички й шалики, сумочки й капелюшки. Вона нікуди не поспішала, отримуючи усі можливі задоволення від ситуації, що склалася, і явно не випадково. Та як елегантно вона повелівала ними. Не забути б розпитати, чи не числилися в її предках класово чужі будівникам комунізму персони, бо навряд чи це принцество передалося від її скоробагатька батька.
Я вирішив відразу не руйнувати таку майстерно зведену жіночу ідилію, і дати компаньйонці дограти свою роль. Присів біля стінки, неначе на навмисно залишений для мене стільчик. Та й цікаво було - для кого вона розігрує цю мізансцену, невже не для мене? Бо лише раз глянула, та й то якось косо. Цей момент, схоже, начисто перекреслював природність подібного сюжету, бо де переможний, гордий погляд головної героїні, який у таких випадках не раз би поблажливо і повчально злітав у глядацький зал? Моя «невидимість» Ірини аж ніяк не стосувалася.
Та персонал зі жвавих хлопчиків ледь не пальчики їй виціловували, в тому числі й на ногах - їли поглядами, і виглядали готовими служити довічно, хоча і навряд чи таке входило в Іринині плани щодо Вічності. Скоріше, її цікавила лише ця мить, не більше. Та вона тривала і тривала, і неприродність ситуації, схоже, стала зрозумілою не тільки мені.
Ірина раптово підвелася і рій персоналу перед нею, як по команді, завмер, аби далі набути строго лінійної форми. Відтак вона стала нахабно походжати перед зачарованим строєм, підходячи по черзі до кожного, уважно заглядаючи в обличчя, і не лише в них. І щоб це значило? Невже це вона сама коїла? І якось забагато хлопців, як для простої нічної зміни. І так ось стояти, зі стройовою виправкою - тягнучи підборіддя, носочки, спини. Ні, це вже зовсім нікуди не годилося, чи це був знак? І що він значив? Невже якусь пропозицію?

11
Останнього парубка в шерензі Ірина ощасливила особливою увагою, і змусила декілька раз обернутися кругом. Середнього зросту, міцної статури, усміхнений, щиро задоволений усім цим неподобством, він ласо й впевнено зиркав на Ірину. І був, схоже, найстаршим із усіх тутешніх посіпак. Будучи, на півголови нижчим за мою компаньйонку, він не завадив її раптово промовистому погляду у мій бік. Цього разу вона виразно дивилася на мене - прямо й гостро, із летким сумом в очах. Хоча і зараз цей позір був не таким, як зазвичай.
Ірина ще гляділа на мене, коли я спробував поновити донедавна такий тісний зв'язок між нами. Та й саме я прийшов сюди рятувати, а не навпаки. Смикнувши її до себе, я зауважив болісний спалах очей, і в ту ж мить вона відвела їх. Та мені вистачило, аби осягнути повноту послання. Вочевидь це не пройшло непоміченим, бо старший із парубків по-військовому чітко повернувся і з сухою цікавістю зиркнув на мене. Цей доторк, хоча і не зміг проникнути в мою, вже готову до сутички, сутність, але дозволив упізнати його. Я мав із чим порівнювати - не раз і не два здибаючись зі слідами цього типа раніше. Це був той самий Прохор.
Без роздумів і вагань я рвонув угору, якось аж надто відсторонено відмічаючи, що ось і почалося те, чого хотілося уникнути. І хоча найбільш вразлива частина мого підйому займала не більше миті земного часу, прохорівська братія встигла зреагувати – хто хапався за зброю, тільки розвертався. Лише їхній ватажок, нагадуючи добре вишколеного бійцівського пса, вже стрибнув у мій бік.
Вочевидь, на Прохора теж вплинула моя установка на невидимість, бо інакше він аж так не розтягував би цей спектакль, Я б на його місці діяв відразу - доки на картинці зведених до купи сил не додалося сторонніх речей. Інша справа, що я ніколи б не опинився в ролі подібного безумовного негідника. Хоча навряд чи він себе таким вважав. Скоріше, під впливом Міхалкова і йому подібних місцевих дурисвітів, давно перебрав з рівнем ментальної награності. Та, як на мене, аж надто наслідував видуманим отим режисером вальяжно-позерським героям.
І знову ж, все це однією хвилею промчало крізь моє самоусвідомлення, не заважаючи мені діяти – найперше, линути вгору.
Та, схоже, зараз одного цього було замало, бо підіймався не лише я! Тож тепер вже ситуація вимагала, крім злету по вертикалі і руху по горизонталі! Зробити крок-другий убік під час підйому на малих висотах я і раніше пробував, але зараз інших варіантів і не існувало. Та, спершу, обернувшись, я енергійно проїхався по «верхах» прохорівських хлопак, щонайменше зминаючи їх просторову орієнтацію своїм розмашистим енергетичним дотиком. Разом із цим я дав і команду Анагелу допомогти Ірині. І тільки опісля, завершив горішній стрибок. І, вчергове нагадуючи собою водолаза у свинцевому костюмі, подався убік від прозорої шахти місцевого ліфту. Я вже знав, як це робити, бо це був мій, особисто отриманий досвід, проте зараз все чомусь йшло значно важче, аніж могло би. Певно, заважав і наплічник з усім його вмістом і загальна ситуація. Та піднятися вгору і далі поволі протискатися вперед - я таки зумів. Але звично ніжні, місцеві ефірні води раптово стали потужними стрічними океанськими хвилями - вдаряли в груди, якщо такі в мене тут ще були, проривалися і мчали крізь мене. Здавалося ще трохи, і я розлечусь разом із ними увсебіч. Та ось ще один ривок уперед - і досі цілий, і ще декілька. І, певно, достатньо - можна роззирнутися.
Я сподівався, що давно зійшов з обрію вогню. А якщо зважати на те, що, підіймаючись, потужно тягнув за собою й Ірину, то і її мало відкинути від недругів, і далеченько віднести від них, якщо магічну линву між нами не було пошкоджено. Та більшого зробити я не міг. Але та заминка – із торканням прохорової команди, і спілкуванням з Анагелом - усе ще могла вийти боком. Бо сам Прохор, нагадуючи розмиту хвилю пурпуру, що розросталася просто за мною, рухався без зупинок. І нехай, і з подібними, як у мене, труднощами, але не тільки не відставав, а навпаки - наближався. Коли б не його блискавична реакція, він, напевно, вже б загубив мене з поля зору, а так линув слідом цілком зряче. Відтак, мені не залишалося нічого, як пробувати чим далі відплисти від нього.
Вочевидь, мій супротивник був професіоналом у всьому, за що брався, окрім, хіба ситуації з навіюваннями від Міхалкова. Але ні Прохор, ні ті образи, які придумував Міхалков і йому подібні, зовсім не були ангелами, як, вочевидь, не був ним і я. Та, на відміну від отих кремлівських режисерів, я і не ділив усіх на своїх і ворогів, і радше намагався уникнути бою, тим більше в місцях, які для вияснення стосунків аж ніяк не годилися. Особливо ці – небесні.
Та і як тут можна було воювати? Нехай інколи я підіймався сюди, аби вирішити ті чи ті проблеми, але недруги при цьому завжди залишалися далеко внизу. Та й зараз я лише намагався обійти проблему, не переходячи кордонів дозволеного, звісно, як я їх уявляв, але це було саме моє розуміння, а не якогось там Бондарчука чи того ж Міхалкова, трансльоване в голови безлічі їхніх місцевих послідовників.
Але чого це все знову закружляло в голові? Наче я перед кимсь чи чимось виправдовувався за ситуацію, котра склалася. І хіба ці роздуми зараз мали хоч якийсь сенс? Потрібно було просто йти вперед і не гальмувати, ані думками, ані єством. І це мені не надто вдавалося, бо коли я знову озирнувся, то зауважив противника геть поруч, і з хмарини пурпуру вже виділялися контури його обличчя. Вочевидь, і я у верхньому світі відрізнявся від себе земного. А ще було й відчуття крайньої розтягнутості плоті, що пружинила під потужними стрічними хвилями. Певно, далі повзти наввипередки не мало сенсу і, включаючи звиклу, земну чуттєвість, я стрімко, як літак на посадку, полинув униз. І знову ж не сам - Прохор наче зубами зачепився за оболонку мого простору, і не відпускав її аж поки ми не зависли над земною поверхнею так низько, що можна було помітити у воскових вікнах загублених в ночі будинків жовтаві погляди їхніх мешканців. Тепер я мав би, як те раніше ставалося, остаточно ущільнитися і повернутися на твердь суто вертикальним рухом.
Вочевидь, і моє майже примарне тіло загалом подолало чималий шлях. І на порядки більший, аніж я колись долав за подібних пробних переміщень. Можливо, через це і сталося таке ускладнене збирання себе до купи. Повільніше, ще повільніше, вбік і вниз, відчуваючи близьку твердь.
Та Прохор не давав мені можливості діяти обережно, нависаючи вже просто над головою. А ще й залишковий потік горішніх блаженств начисто гасив відчуття небезпеки. Та попри саму землю настороженість повернулася. Я згадав про захист і встиг його виставити на повну потужність, відділяючи при цьому основний пурпуровий рій переслідувача від невеличкої його частини, що вже притулилася до мене. І це відразу дало результат - рух Прохора, якщо літ тієї хмари можна було так назвати, різко сповільнився, а далі й повністю зупинився. І раніше, аніж мав би. Бо на твердь, вслід за мною, він не повернувся.
Я з полегшенням відчув себе у знов щільній, пробудженій виром часу, плоті! На щастя, після всього пережитого, здивувало тільки це. Чомусь найбільше, в перші рази ввертаючи згори, я боявся побачити себе абсолютно голим посеред натовпу перехожих. Але подібних Ірининих «штучок» зі мною ніколи не траплялось. Ось і зараз пронесло - пронизавши при спускові невисоку будову, я впевнено відчув себе не лише в тому самому, але і у вбраному тілі. Волею випадку опинившись посеред мляво освітленої місяцем з вікна, наповненої пахощами кислої капусти кімнатки, схоже, комори двірника, чи кочегара котельні.
Почувався я ніби задовільно, а ось щодо Прохора могли існувати варіанти, бо він у цю мить аж ніяк не виглядав повноцінно тілесною особою. Його єство нехай і пробувало, але ніяк не могло зібратися в тіло. І заважав йому мій захист, але не тільки він. Щойно відділена від основного масиву неприятеля барвна кулька билася зсередини мого силового купола, намагаючись вирватися і повернутися до втраченої цільності.
Тож я швидко зметикував, що й до чого, і, зауваживши на полиці поруч півлітрову скляну банку, упіймав, стискаючи поля свого захисту, в неї цей пурпуровий м’ячик. Прикрив ємність кришкою. Залишалося якось втримати навколо неї хоча би невеличке захисне поле, аби бранець не вислизнув. Для цього годився навіть один-єдиний мій волос, довкола якого захисне поле ще довгенько триматиметься. І для композиційного довершення ще й простий целофановий пакет. І він теж знайшовся. Зрештою, всьому цьому частково навчив мене і мій супротивник, коли ховав за подібними полями і гроші, і предмети. Тож я виявився непоганим учнем.
Зробивши усе необхідне, я сховав банку з цілком живим вмістом в купі мотлоху, нагромадженого посеред комірки із твердим переконанням, що супротивник на деякий час буде цим усім зупинений. Вочевидь, саме розділення в собі зараз і утримувало Прохора від повернення в цей світ. Та хоча йому й не вистачало повноти свого єства, але він і далі наполегливо пробував пробитися сюди суто за рахунок сили.
Та, зрештою, відчувши свою неспроможність, марево переслідувача, то набуваючи його обрисів, то знову втрачаючи їх, дещо заспокоїлося. Відтак проплило в різні боки коміркою, на мить зникнувши в стіні напроти, повернулося, і зависло просто перед продавленим диваном, на який присів я.
«- Мля, це таки сталося!»
Почув я голос в своїй голові.
Ймовірно, Прохор вирішив вступити в перемовини зі мною. Що ж, я був не проти, хоча і поспішав.
«- Чорти б тебе взяли! Дай мені поєднатися і ми вирішимо наші розбіжності по-чоловічому!»
Аргументація не здавалася переконливою, але що він міг іще мені сказати? Та мене зацікавило, яким чином привид взагалі зміг розмовляти.
Я придивився і помітив, що поява голосу збігалася з тими моментами, коли мій супротивник хоча б частково проникав у цей світ, стаючи чимсь більш пізнаваним, а не просто розмитою хмариною.
«- Ти і я – удвох, сам на сам,» - наполягав привид.
«- Після всього, що ти коїв, я маю ставитися до тебе на рівних?» - Це мене справді щиро дивувало.
«- Ти ніхто, і зараз на моїй території! То я тобі даю шанс вирішити все тільки між нами!»
«- На твоїй? Твоє місце вже давно в пеклі.»
Мене навіть потішило, що цей нахаба забув, в чиїх руках зараз усі вирішення.
«- Але зараз ми тут. І ти взяв мої гроші й Ірину, а стільки шкоди країні наробив! Проте ми ще можемо домовитись. Мені є що тобі запропонувати,» - вже більш спокійно продовжив Прохор.
«- Все твоє мені не цікаве. Вік би тебе не бачити.»
«- І чим я відрізняюся від тебе? Просто цікаво.»
«- А то самому не помітно? Нехай і в мене є своя темна складова, але є і сяйна, і я знаходжусь помислами на світлому боці. Чи є в тобі хоча би щось добре?»
«- Яка дурість. Придивись і побачиш, що й на світлі повно зла. Тільки сила вирішує, а вона завжди замащена реальністю!»
«- Якщо світле десь і замазане, то лише подібними тобі, а я залишаю за собою право не забруднюватися.»
«- Ха-ха, а чим тоді є ця мітка на тобі? Дай мені поєднатися, і я позбавлю тебе від неї!»
Я виразив, мабуть, усе, що думав про цього типа і його спосіб існування, тож підвівся, аби йти далі.
«- Свої питання сам і вирішу.» - Я в жодному випадку не збирався вступати з ним в якісь домовленості. «- Та, думаю, ти заслужив побути при вищому сяйві, може піде тобі на користь, і на Землі стане значно менше зла.»
«- Ти так вважаєш? Оглянься навколо, більшість давно вже на стороні сили, а не облудливого сяєва!»
«- То що тоді тобі нервуватися, керуй і далі своїм життям силою.»
І я зробив порух до дверей.
«- Зупинись! Ти вважаєш, ми тебе не знайдемо? Яка наївність, ти навіть не здогадуєшся, хто і що за мною стоїть!»
«- А маю? Мені достатньо знати, що будь-яке сміття в нормальному домі - тимчасове. І наша Земля – хороший дім! Та в мене немає для тебе більше часу.»
Але перед тим, як вийти, я ще раз уважно оглянув приміщення, з підозрою, що дещо легковажно поставився до дійсних можливостей цього привиду. Відтак переклав закручену в пакет банку з магічними складовими у більш міцний ящик під настінний стелаж. І привалив його громіздкими речами.
Мій супротивник уважно спостерігав за моїми діями, бо якийсь час мовчав, але в кінці знову оживився.
- Не сумнівайся, я прийду за тобою!
Цього разу його голос пролунав уже цілком звичним чином.
- Якщо аж так припече, то спробуй. А поки не гнівай місцевого сторожа. чи то кочегара, а то мало що з тобою ще може статися.
Попри всі запитання, які накопичилися в мене до Прохора і його контори, більше дискутувати з ним мені не хотілося, зрештою, як і воювати. Невідомо чим за інших обставин закінчилася б наша сутичка і тут, і там, - я ж бо теж міг зависнути на межі. І добре, що цього не сталося – тож, мабуть, наразі таки маю радіти - найперше, тому, що значно менше за нього грішив, та й що нікому не служив. І не забивав голову навіяними сутінню прикладами для наслідування! Ілюзія ж бо приводить тільки до ілюзій. Навіть найуважніше вкриті нею внутрішні протиріччя завжди вилізуть у вирішальний момент суттєвими розбіжностями з дійсною природою речей.
Але досить з тим усім бабратися - я мав йти звідси.
- Прощавай.
- Не смій залишати мене тут! – Загриміло у відповідь.
Та я вже торкнувся дверей. Привид Прохора, зі всіх сил втягуючи себе у світ земний, став на очах увиразнюватися, наливатися щільністю плоті. Ось тільки ноги ніяк не формувалися. Та й подібне напруження коштувало йому великих зусиль, бо вистачило його ненабагато - лишень на те, аби підхопити з підлоги заржавілу коцюбу і метнути нею в мене. Хоча кидок і вдався досить метким, та виглядів лише жестом відчаю. Вочевидь, Прохор хотів мені цим щось довести, але земний світ знову вижбурнув його вгору. Проте найєхиднішим у цій ситуації виглядало те, що небеса і далі не переставатимуть заряджати його енергією і пробуватимуть виштовхнути із себе. І Прохор і далі прориватиметься назовні - знову і знову. І це може тривати й вічність, аж поки його розділене єство нарешті не поєднається. Хоча, можливо, просто звідси мала б існувати і пряма дорога до пекла. Хто-хто, а він на ній вже давно стояв.


Розділ третій
Білібінські краї

1
Рипнувши дверима, я вийшов у ніч, де мене відразу обступили продовгуваті, інколи прогнуті хребти колишніх складських приміщень. Вибиті вікна і двері говорили про те, що навряд чи сюди можуть прийти іще за чимсь, аніж в цілях грабунку. Я й не думав, що на окраїнах мегаполісу могли зберегтися такі заповідні місця. Пофортунило Прохорові! Виходить, я досить далеко верхнім шляхом пройшов. І це тільки на краще, бо навіть сутінні сутності ще невідомо коли сюди завітають.
Десь оддалік прогуркотіло авто. Спалахнув відлиск фар і знову зачорніла тиша. Я уважніше оглянувся і спробував за світінням у небі зрозуміти, де опинився. Схоже, на сході. І вирушив на звук авто.
Неочікувано виявилося, що ці рештки, певно, ще радянського минулого, були вельми старанно оточені високою огорожею із профнастилу, та ще й увінчаною колючою плутанкою. І я мав її якось подолати. Використовувати більш швидкі та ефективні методи було б необачно, навіть невеликі енергетичні збурення могли викликати увагу сутінних істот, яких сюди, схоже, зігнали з цілого краю. Та й угору поки зась. Та вже нехай, раніше обходився в подібних випадках звичними вирішеннями і тепер обійдусь - прожектори вздовж огорожі не світили, псів не було, отже не все тут аж так строго. Можна просто пройтися вздовж паркану, бо це завжди до чогось приводило.
Скільки це часу минуло, як я здійнявся з того бутіку? Хвилин п’ять, десять? А скільки подій сталося. І не лише зі мною.
Та сподівався, що мої супутника дали собі раду в тій ситуації, і Анагел знайшов і підтримав Ірину, після того, як я витяг її з ворожого оточення. Тож зараз лише подав знак линвою, що поєднувала мене з Іриною, мовляв, все добре, я знаходжуся в цьому керунку.
Рятуючи Ірину, я зауважив аж надто багато різного, аби легковажно ставитися до нашої безпеки. Ми мали діяти вкрай обережно. Я навіть не вважав, що надовго позбувся Прохора, бо його могло звільнити його оточення, але тепер я знав свого недруга в обличчя, як, зрештою, і він мене. Та гадати як там далі буде не мало сенсу. Наша команда мала знову зібратися до купи, аби далі тінню прослизнути чимдалі від Москви. І я сподівався, що вони вже мчать в моєму напрямку.
Я чомусь був упевненим, що Анагел і Кішка не розгубляться в цій ситуації. Зрештою, нехай і доля щодо них проявить свої наміри – як складеться, так і складеться.
Анагел був на зв’язку, я міг будь-якої миті покликати його, зрештою, як і він мене. Та й Кішка відчувалася на променю повідку без напруження - виглядало на те, що нічого більше не утримувало її. Я знову пустив легенькі коливання струною, що пов’язувала нас. І відчув, як вона відповіла мені, нехай і надто вже мляво. І разом з цим виникло відчуття, що я можу недооцінювати ситуацію, в якій вартувало узяти більш активну участь. Але чи мав я аж так усім перейматися? Я ще не прикипів єством до цих, нехай і таких незвичних, моїх попутників. Вони, скоріше, виглядали просто колегами по нещастю. Але чомусь чуття відповідальності за них уже спліталося із сумлінням. Схоже, навіть за найгірших обставин, я не зміг би просто так розпрощатися з ними.
«- Де ви там?» - Я звернувся до образу Анагела в мені, - «напрямок до мене тримаєте?»
«- Мій Пане, ви вельми подивували своїм зникненням, але напрямок я вловив, їдемо до вас разом із Кішкою. Вона зараз рани зализує.»
«- В якому вона стані?»
«- Важкому, але тримається.»
«- Багато ран?»
«- Вистачає, але мене більше турбує якийсь внутрішній вплив, здійснений на неї, він її знесилює найбільше.»
«- Ти здатен її підживити?»
«- Так, мій Пане, саме цим і займаюся.»
«- Добре. Прямуйте в мою сторону, а як вийду на якусь дорогу, то дам знати.»
Отакої, отже Ірині таки серйозно дісталося. Отже варто поспішити.
І невдовзі я знайшов те, що очікував знайти – уважно замасковану діру в паркані, якою і перебрався по той бік огорожі – все, як і мало бути, нічого особливо в цій країні не змінилося. Тож далі вже йшов сутінним нешироким проїздом поміж дбайливо огороджених тилів промислових територій. І відчував себе тут значно комфортніше, аніж дещицю часу тому в переповненому бісовщиною яскраво освітленому центрі міста.
І невдовзі шлях привів до перехрестя, такого ж невиразного, як і все довкола. Попереду був чи то великий парк, чи то справжній ліс, куди і заглиблювався оцей мій путівець, натомість значно ширша дорога, огинаючи квартали складів і виробничих цехів, перетинала мій шлях і тягнулася вдовж гущавини дерев. Дивовижно, що за час моєї пішої мандрівки я не побачив, не почув більше жодного транспортного засобу, яким би залюбки і скористався. Тож поки доводилося йти пішки. Але з напрямком подальшого руху вже вартувало визначатися. Здійматися на стіни, оплетені колючим дротом і, швидше за все, ще й змазані солідолом, як і здійснювати нічне сходження на корабельні сосни, мені не хотілося, а іншим чином точно визначити напрямок до найближчого автобану, принаймні за яскравістю нічної ілюмінації на обрії, не здавалося можливим. невже маю обирати навмання? Але з «навмання» у моєму житті складалися вельми непрості стосунки. Або от іще… Ця згадка ніби сама собою вискочила, швидше услід автоматизму моїх рухів, аніж будучи викликаною пам’яттю. І я міцно потер обличчя долонями. Так, а зараз долонями між собою. Тепер, розвівши сповнені тремтливого тепла руки, відчути сферу енергії поміж них - стиснути, розтягнути її, утримувати так доки… Саме так, ще трохи активуватися всередині - відчути головне русло власної енергії, задіяти його. А тепер повернути долоні вгору і зосередитися, усвідомити поля навколо мене.
Тремтлива енергія повеневим потоком пронизала моє нутро. Я декілька разів вдихнув-видихнув повітря з грудей, вбираючи її, - за смаком вона майже нічим не відрізнялася від тієї, що так наснажувала там, угорі. Щоправда, тут вона значно більш прісна і, здавалося, тільки й пролітала б наскрізь, не взаємодіючи без хоча б якогось вміння. Та я його мав. Вбираючи цю енергію, можна було вирішувати невеличкі справи, і зараз я, наприклад, точно відчув, де саме знаходжусь. Стара практика. Настільки, що про неї забули щонайменше на кілька тисяч років, - не всі, певна річ, але й раніше далеко не всі вміли користуватися подібною магією.
І ця думка також була явно не моєю, можливо прилетіла із нещодавно отриманих від мого, колись прикутого у тій в’язниці, попередника знань, - виникла й тихо потанула, не давши себе осягнути глибше. Та я був певен, що колись дам собі і з цим раду. Якщо.. А потім я відчув часткову утрату контролю над собою, своїм тілом і єством. Вміло і легко відсторонений від керування, я, здавалося, лише спостерігав за тим, як судомними ривками самоусвідомлення намагається повернути повноцінний доступ до не до кінця полишеного тіла. Немовби моє підсвідоме послужило містком чомусь іншому, і зараз ось зраджувало мене, не підкоряючись суто моїй волі.
Все це протривало три-чотири миттєвості, а потім приступ минув, повертаючи мене до себе, та цього вистачило аби відчути страх. Так само, як і колись…
В минулому це вже було, і саме зі мною, смутні картинки, неначе з якоїсь немислимої глибини, намагалися вирватися на поверхню, але не виплили, потанули раніше, аніж я зміг зачепитися бодай за одну з них. Лише відчуття, що там не чуже, а моє, нехай і приховане, якусь мить іще затрималося на межі розпізнавання.
Я остаточно повернув контроль над собою. Чомусь знайшовши себе притуленим до стовбура високої придорожньої сосни, так наче обмацував її руками. Дивно. Озирнувся і, не зауваживши нічого підозрілого, подався далі тією ж дорогою, якою йшов раніше - просто углиб соснового переліску. Мені туди. Мої чуття вели, не подаючи жодних сигналів тривоги, одначе розсуд іще хвилював нещодавній напад, і, здавалося, що як не одні, так інші сили, і далі не зводили з мене очей. І що за однією спробою приборкання прийде інша.

2
Судячи з усього того, що я відчув хвилею раніше, за переліском пульсував жвавий автомобільний рух і, без сумніву, там знайдеться транспорт для всіх нас. Але вже в інший бік, подалі від столичної чортівні. Я ще раз м’яко скерував до себе Ірину, що вже не відповідала, тож вирішив знову закликати Анагела. Він відізвався негайно. Його голос, здавалося, зазвучав зовсім поруч, - трохи розгублено, але без тих інтонацій, які свідчили би про геть катастрофічні неприємності.
«- Мій Пане, ми вже зовсім близько, але їй усе гірше. Тримаю її на руках і підживлюю чим можу.»
«- Я чекаю»
Я від’єднався, далі зависати в цьому, не надто мені відомому ефірі не було жодного сенсу. Найкраще - чимшвидше дістатися до шосе і там зачекати. А куди йти, я знав.
Увібрана картинка навколишньої місцевості настільки увиразнилася в моїй уяві, що я дозволив собі йти навпростець. Та й нічна дорога аж ніяк не могла бути безпечнішою за ці залишки прадавнього лісу. Йшов без поспіху, довірившись сприйняттям єства і чутливості тіла. А воно, схоже, знало про мене не менше, аніж видавали «на гора» мої пам’ять і усвідомлення. І добре, що було на кого покластися.
Повітря наповнювала нічна прохолода, змішана із запахом хвої і вологої землі. Здалеку наростав рівний гуркіт авто. Але довелося пройти щось біля кілометра, аж поки очі не вловили поміж дерев сяйво траси. І це було не єдине, що засвідчувало наближення до цивілізації. Останню сотню метрів я взагалі протискався поміж розмаїтого сміття і сухостою.
Дерева тут, здавалося, страждали зовсім, як і люди – боролися до останнього, а програвши, різко видихалися й висихали. І чим ближче до траси, тим менше відчувалися ті живі енергії, що звикло відшуковували собі сховки у жилах дерев - одні лише кволі потуги коренів і гілок, що стиха вели свої невпинні битви. Вже давно не чути було й солов’я, що зустрів мене при вході до цього сосняку, примовкли навіть комарі. Зате судина автошляху вібрувала, як і належало їй.
Я зупинився метрах в п’ятдесяти від автобану біля кремезного дуба, певно забутого тут ще з часів Сагайдачного старого запорожця, котрий по-своєму вміло відбивався від тотального наступу чаду і бруду. Заскочений такою зустріччю, я подивовано застиг побіля цього велета, танучи в ньому чуттями. І невдовзі вже, як і він, отримував і утримував оте, що й він, знову віднайдене у власних жилах - тремтіння живого єства, здатне вторити енергії земній і небесній, зв’язувати їх поміж собою. Нехай згадав я, можливо, і не суто власний досвід, - та він був настільки природним, що не викликав жодних заперечень. Просто усвідомлювати, втримувати це неспішне розмаїття вирів усередині, час від часу зливаючись із плином чогось значно більшого за межами дрібки мого тіла. А ще ділитися своїм - постійно… як подихами… як серцебиттями… Лунати разом зі здійманням з кронами у світ верхній – відкритий для всіх, і кожного…

Я звернув увагу на це авто лише тоді, коли воно невпевнено пригальмувало неподалік. Та я вже відав, що це свої. Керуючись, вочевидь, найтоншими відчуттями, із машини вийшов Анагел і навмання пішов у мою сторону. Тримав у руках він щось дуже важливе, я відчув це, обережно торкнувшись сутності колишнього ангела, остерігаючись активнішими проявами відволікти його від максимальної концентрації на своїй справі.
Я просто подав знак Анагелу і він поспішив до мене. Мовчки простягнув руки з обм’яклим пухнастим тілом, що з останніх сил боролося за життя на межі світів. І добре, що воно було там, а не в тутешньому середовищі, де смерть діяла би значно вправніше.
Я обережно підніс Кішку ближче до грудей. Активував свої вищі чуття. Закрутив над нею вири вищої і низової енергій, і відчув, як полилися вона в непорушне, здавалося, геть безсиле тіло.
«- Я можу допомогти?»
«- Долучайся, ти бачиш, що я роблю?»
«- Так.»
І цілюща енергія ще потужніше полилася і Згори, і знизу, від тверді. Раніше я не задумуючись, спробував би здійнятися у небесний світ разом із пораненою, але зараз щось мене зупиняло. Після отого випадку з Прохором виникла невпевненість у собі. І, схоже, недаремно. Та й зараз було не до експериментів. Але чогось дійсно не вистачало, додаткового цілющого дійства. І я згадав, невідомо звідки, але у всіх найважливіших подробицях. В клініці спеціалісти відразу дали би їй декілька важливих уколів, але ми тут теж мали засоби проти зараження.
« - Анагеле, я тут під ногами бачив кругленькі, невеличкі гриби – дощовики. темні, старі, з них димок вже йде, якщо стиснути. Знайди їх.»
« - Ніколи не стикався.» - Пробурмотів він просто в моїй голові, - «о, справді, щось таке знайшов.»
« - Обережно викрути найстаріші, і подай мені все, що знайшов.»
І невдовзі вже я витискав хмарки спор просто на пошматовані синьо-зелені боки Кішки. Один, другий, третій, четвертий.
« - Анагеле, досить, певно вистачить.»
Я знову притулив Кішку до себе, і продовжив роботу з енергіями, цього разу виразніше пройнявши її своїм єством. І відчув, як енергія перетікає крізь мене до кожної клітини Кішки. Та цього разу інструментів додалося – спори теж діяли. Все більше і більше клітин, наче прокидаючись, відзивалися нашій спільній життєвій насназі своїм відновленим тремтінням. Все активніше й активніше дихали. Але прокинулися ще далеко не всі. Я бачив, хоча й не очима, швидше руками і єством, як розсіюється отримуване Кішкою тепло, немов вилітаючи крізь решето ран на її тілі. Але подібних шпарин, схоже, ставало менше. Таки менше! І я відчув, що пухнасте тіло в моїх руках виразно теплішає! Що ж, не даремно ж народ помітив, що в подібних істот ледь не десять життів!
Кішка, за винятком кольору хутра, виглядала зараз майже такою, як звичайні киці, - не те, що днем раніше, коли глибоко внизу набула ледь не розмірів вівчарки, - м’якою і беззахисною, і такою спраглою до любові і ніжності. Я чутливо водив вільною рукою над її вже виразно тремтячим тілом, і значно делікатніше напував енергією. Зараз вона могла вже, нехай і не будучи при тямі, підтримувати зцілення і самостійно. Та ми нікуди не поспішали.
Анагел і далі невідривно стежив за кожним моїм порухом. І я був удячний йому за допомогу, що він зміг вийти з непростої ситуації, і вивести з неї й Ірину. Повів себе, загалом, вкрай достойно, та й глядів на свою супутницю тепер зовсім іншими очима, аніж раніше. І коли враз Кішка сильно здригнулася і розплющила очі, Анагел став на коліна біля нас і собі провів долонями, неначе крилами, над її впалими боками.
Кішка ніяк не відреагувала на це, лише знову стулила повіки, але, як мені здалося, не до кінця.
Ото вже! Невже і справді нас зараз єднало щось вище? І я міг щось значити для цих дивних створінь, що волею долі пристали до того, хто й сам давно загубився? Та хіба «сам» зараз стосуватися мене, сповненого іншим і іншими до повної втрати отієї «самості»? Дальшого від себе значно більше, аніж від сумнівних реалій цього світу. Та нехай в мені і жило усвідомлення того, що робилося навколо, у світі людей, але жодного, самого-собою зрозумілого, сенсу боротися за невідомо чиї уподобання, за щось нав’язане масам в якості спільної цілі, я давно вже не бачив. Бо ж хіба навкруги не тотальне марево, ілюзія спільного руху, а насправді пустка і безпорадна самотність всіх і вся у перекрученій мирській «дійсності», в якій із легкістю все тільки руйнується, де й ми, ось, утрьох теж розбиті, використані і втрачені, безсилі й розгублені. І якщо комусь іще й потрібні, то лише ворогам.
А ще виразніше й виразніше охоплювало відчуття, що я вже остаточно за тими дверима, в які щойно, здавалося лише на одну мить, зазирнув, та повернутися назад вже не дано - не вистачить ні снаги, ні сили, ні сенсу, ні бажань. І ось вже далі видніється брама інша, в яку ніяк не увійти, хоча за логікою подій повинен, і чимшвидше… Та рухатися не хотілося - немов гори накопиченої безвиході причавили і тримали на межі.
Я роззирнувся. І раптово спало на думку, що я вже був у схожих місцях раніше, любив оті сосни, берези, цю землю, що так нагадувала рай із дитинства, землю батьків, істинну мою вітчизну, хоча тоді так і не стала нею. Та й хіба може нерідна земля стати вітчизною? І чи це був саме я? Чи хтось у мені? Та яке це мало значення тепер?..
- Мій Пане, якщо дозволите, - голос Анагела пробивався мов крізь вату, - я допоможу вам. Ви просили аби я не передавав сприйняте, але, думаю, це для вас буде корисним, просто погляньте вгору, там немає хаосу, що вирує у вас. Пробачте.
Гора емоцій, що осувалася з мого і не мого минулого, здавалося ще збільшилася, а голос Анагела чувся все слабше. Хоча він вже волав просто в моє вухо. І я швидше безтямно, аніж усвідомлюючи це, підкорився йому і поступово мій розосереджений внутрішній погляд Вгору приніс полегкість. Я поступово зосередився лише на енергіях, що струменіли крізь мене і вони поволі очистили мою свідомість від раптового розливу хаосу.

3
Я остаточно повернувся до тями. Анагел сидів поруч на траві й розглядав старі жолуді. На його розставлених по-турецьки колінах у світлі Місяця виблискувало боки Кішки, а подекуди, з вернуті до мене її жовтаві очі.
«- Ти ще тут?» - Я спробував проявити своє дружнє зацікавлення.
«- Ні.» - І вона від’єдналася від мене.
І добре. Та на відміну від неї, я вже міг діяти. Несподівано легко підвівся і, відійшовши декілька кроків від стовбура старого дуба, вдячно схилив перед велетом голову, прощаючись із ним, немов назавжди.
- Дякую, друже, за підтримку.
Відтак усе ж зняв із Анагела Кішку, яка, здається, не надто прагнула розлучатися з ним, зачепившись, наче випадково, кігтиком лапки за рукав його сорочки.
І водій таксі терпляче чекав на нас, уважно споглядаючи усю цю дивовижу. Та й чого йому було хвилюватися, Анагел ж бо вже надав йому щедрий задаток в пару сотень доларів, котрі зовсім не випадково, як мені пригадувалося, потрапили до його кишені. Тож час для нього поки не грав особливої ролі. Напевно, як і для мене. І нехай з моменту, як це авто зупинилося, і до миті, коли я м’яко зачинив за собою дверцята втомленого російськими дорогами «Жигуля», пройшло не більше сорока хвилин, усе ж здавалося, що минула й ціла вічність. Та я точно знав, що попереду ще не одна така.
Але додав водієві ще сто доларів за терпіння. Тож він цілком свідомо працював, і не «за так». Та й мені було приємно вирішувати справи без навіювання й інших магічних штучок підозрілого скерування. Але зовсім обійтися без особливих вмінь не виходило, бо ж кожна подібна траса кормить не тільки водіїв. Вистачало і бандитів і постів автоінспекції, і ми їх поки проїжджали досить спритно - мені вдавалося передбачати найближче майбутнє, та й мчали ми в напрямку зворотному від того, на якому нас могли очікувати більш підготовлені сили.
Лише раз довелося оминати якусь невизначеність попереду, вочевидь, значну аварію, зробивши гак з десяток кілометрів. А, в цілому, достатнім виявлялося трохи замаскуватися, сідаючи на дальній хвіст черговому нічному гонщику, і так проминати занятих збиранням данини держслужбовців. Щодо всіх інших нічних мисливців, то їхня активність у нічні пору більше помічалася поблизу різних придорожніх закладів, котрі нас поки не цікавили.
У черговому невеличкому містечку, за годину до світанку, ми пригальмували біля ряду інших машин із відповідними послугами і, віддавши ще три сотні вічнозелених, розпрощалися із приємно неговірким столичним водієм. Та й ми з Анагелом особливо не турбували один одного розмовами, а якщо й спілкувалися, то лише подумки.
Кішка ж і далі продовжувала спати, регенеруючи і відновлюючи витрачені на охоронців Прохора сили. Добре, що залишилася живою. Та це стосувалося усіх нас. Взагалі, диво, що ми вискочили з пастки, із якої виходу для нас не планувалося. Чи, можливо, нас усе ж випустили? Але чи варто було впадати аж у таку підозріливість?
Та подібні думки зараз мали змогу повертатися і знову турбувати, виникаючи разом із черговим видінням подій цієї напруженої доби. І вона ще тривала в мені, тож я і споглядав пережите разом із дорогою, що бігла крізь ніч. Так дивно, що я зараз міг пригадати ледь не кожну подію, що сталася зі мною за останні п’ять-сім років. І майже нічого не пам’ятав з глибшого минулого. Безсумнівно, я виразно змінився, і життя мене вело до чогось важливого. Напевно і наша чудернацька компанія – саме один із проміжних результатів. І невже буде якась тривала зупинка, що зватиметься – просто життя?
Та поки наша автівки мчала і мчала вперед. Анагел на задньому сидінні певно теж витав близькими і дальніми просторами, хоча його пальці ще й тонко торкалися дрімотно-спраглого, під коротким хутром, тіла Кішки. І куди тільки й ділося його несприйняття нашої супутниці.
Новий водій намагався спочатку розговорити мене, але потім махнув рукою і лише енергійно переключав канали прийому радіо, а коли ефір час від часу зникав, то маніакально перебирав CD тутешньої попси із на диво схожим репертуаром. Та вподобана ним музика на моє прохання звучала особливо не заважаючи.
Спершу мені здалося, що помітно підтоптаний життям і надмірною кількістю випитого, як для своїх літ, алкоголю, чоловік цілеспрямовано щось шукає, та потім все стало на свої місця - лишень аби не заснути за кермом. Альтернативою стала би розмова з ним «ні про що», та я не міг себе зараз примусити до такої офіри. В якусь мить я навіть подумав, що можна було би спробувати допомогти цьому чоловікові з його психічними розладами, але щось втримувало мене навіть від найобережнішого торкання до його сутності. Потрібно було припиняти залазити в голови першим стрічним і пересічним. Тим більше, зараз якоїсь користі від подібних дій не передбачалося, радше навпаки – чолов’яга, як міг, так і тримав себе в руках, а самому вести його машину зовсім не хотілося.
Зрештою, до обіду ми об’їхали широким півколом Московську область і помітно просунулися в західному напрямку. І вартувало зробити перерву в цьому рухові. Я вже вибирав місце для короткого перепочинку, як дорогою підоспіла й відповідна реклама – щось із казкових творінь Білібіна - придорожнього ресторану й мотелю при ньому, що, неначе, двоголова казкова істота проступали із намальованого густого лісу. І відразу захотілося нормально розім’яти м’язи, надихатися, зрештою, перекусити, тим більше, на чималому плакаті все це обіцялося, разом із обслуговуванням на будь-який смак, в тому числі й послугами таксі. І невдовзі ми, звернувши з основної траси, й справді побачили те все перед собою. І здалеку ця картинка й справді нагадувало казку.
І декому відразу захотілося бути їй відповідним. І цього разу Ангелові нічого не заважало, передусім, жіноче критичне ставлення. Тож він ще в авто уточнив не лише свої одежі, але й власну статуру, і вже не виглядав отим ідеальним молодиком із глянцю модного журналу, та ще й із на диво знайомим обличчям. І хоча внутрішньо й далі світився романтизмом давно минулих епох, але визначити тепер його вік не вдалося б нікому. Та й справді, що можна було сказати про вік сутності, для якої час і раніше не мав значення. А ось про усе інше в мене було чимало думок, бо ж колишній ангел наразі користувався, в основному, скопійованою з мого єства інформацією. Приємно, що Анагела цікавило і все інше, особливо поєднання сенсів і форм земного світу, бо ж раніше він, вочевидь, не стикався з настільки жорсткими обмеженнями сутності рамками плоті. Тож слідом виникала ще й проблематика гармонії, смаку і моди. Не знаю, що про новий образ свого компаньйона сказала би Ірина, та мені здалося, що він вже давав собі раду і в цих питаннях. Принаймні, вийшов із машини у всьому світлому, додавши собі виразнішої засмаги. Навряд чи водій помітив нічну трансформацію у зовнішньому вигляді одного з пасажирів, та навіть якщо й так, то зрозуміти, що й до чого навряд чи зміг.
На Анагелові тепер були надто прямі білі джинси «в обтяжку» з помітним розширенням внизу, і біла полотняна сорочка, що, як на мене, в цілому, личило брюнету, чиє волосся до того ж помітно кучерявилося, певно, як у мене в молодості. Можливо Кішка, будь вона в кращому стані, обов’язково би знайшла підстави, аби дорікнути за подібний вибір, та на те вони й жінки, аби щось додавати. Чи віднімати, бо всі ці одежі на Анагелу були чистою ілюзією, і будь-який погляд, який сприймав дійсність у спектрі ширшому за людське око, це підтвердив би. Хоча, навряд чи той погляд зауважив би і його людське тіло. Чи зауважив? Але як щось інакше?
Та я, наразі, дивився на світ, як і всі тутешні. Міг би вдивлятися й серйозніше, але надто вже крихкою видавалася нещодавно досягнута мною чуттєва рівновага. Але все ж цікаво, чи зміг би Анагел носити, як і ми, реальні шати? Хоча навіщо йому таке? Але і я сам іноді був би не проти користуватися одежею, яку не забруднити, і простіше простого змінити, не заходячи до крамниць.

4
Добравшись до місця, ми розрахувалися з нашим водієм, що, закриваючи за мною двері, завченим рухом додав і гучності черговій пісні про рідний централ, відразу ж правлячи у напрямку рубінових зірок за горизонтом. Та кожному своє.
І тут його вистачало. Анагел напружився, як тільки ми вийшли з авто. Пильно поглянув на мене. Я теж відчув щось неясне, навіть не загрозу, а дещо схоже на пітьму непередбачуваності. Але шукати інше місце не хотілося. Зрештою, нам хотілося лише спокою. Тож я і відігнав від себе зайві думки – цілком вистачало нормальної пильності і обережності. Все ж, не на піратському острові ми висадилися. Та про всяк випадок торкнувся простору під ногами. Але й там нічого особливого - в підземці панував повний штиль, принаймні під нами. Зате довкола вирували звичні, як для порівняно близьких до столиці околиць, форми життя.
На просторій бетонній стоянці біля своїх порохнявих фур крутилися діловито-веселі далекобійники. Біля масивного дерев’яного частоколу огорожі закладу, що зблизька вже не надто нагадував малюнки Білібіна, стояло з десяток автомашин і перемовлялося декілька групок водіїв. Трохи далі, за широко прочиненою брамою виднілася чимала внутрішня територія комплексу. Та все те затіняв собою той самий височенний паркан з кругляка, що в хрестоматійних вестернах віддано служив би захистом від нападів найлютіших індіанців. Імовірно, дикі тубільці швендяли й тут, але бравих хлопців із рушницями, скерованими до навколишнього лісу, я поки не помітив. Кинулись в очі лише гостро затесані верхівки соснових стовбурів, котрі щедро повивала ржава металева колючка.
Ми пройшли попри двох охоронців усередину і звернули вбік майданчику кафетерію. Повз нас промайнула миловидна офіціантка із кухлем пива і тацею наїдків, і, здавалося, разом із нею виринув і апетитний запах шашлику, що далі вже не зникав. Та мене більше зачепив байдуже-скляний погляд, яким ковзнула по нас дівчина.
Ми присіли за столиком в одному із павільйонів, де товклося найменше люду. Стільці були зручними, дихалося легко. Підмінивши Анагела, тепер вже я тримав у руках Кішку, яка, хоча й не так рясно, але продовжувала вбирати все, чим ми з нею ділилися. Та помітних витоків тепла з її тіла, неправильної циркуляції енергій, а отже і ушкодження органів, я не знаходив. Нехай набирається сил про запас, висипається. Я мав надію, що невдовзі в неї все остаточно нормалізується.
Здивувало, що чергова офіціантка з'явилася майже миттєво, як тільки ми присіли. Судячи з її старань, вона справді бажала нас обслужити якнайкраще – на приємному, трохи змарнілому лиці жодної іншої емоції окрім цього не проявлялося, але очі молодки теж виглядали погаслими. Дивина. Щось і справді тут було не те, все виразніше віддавало якоюсь сутінню. Але передчуття, скеровані у майбутнє, не містили явної небезпеки, навіть вабили чимсь, ще до кінця не зрозумілим. І це входило в очевидне протиріччя і з місцевим антуражем і скляними очима - але не з нашою втомою.
Я розпитав молодку щодо можливого сервісу. Так, тут можна було залишитися на ніч. І взяти вранці мотор до найближчого міста. А ще пообідати, повечеряти, поснідати, і жити, скільки захочеться, тож від нас очікували на розпорядження, аби миттєво взятися за їх виконання. Неймовірно!
І я вирішив, що раз ми вже налаштувалися відпочивати, то найкраще вже обідати в найкомфортніших умовах - в орендованому своєму житлі, куди й відправив на оглядини Анагела разом із службовцем, який теж найдивовижнішим чином, ледь не миттєво, виник, щойно я висловив свої наміри. Тож далі я вже споглядав місцеві доладності й очима свого компаньйона. І невдовзі він вже передав картинки з натури запропонованого нам житла, і воно цілком влаштувало. Анагел найняв його до ранку, і розрахувався за проживання двома стодоларовими купюрами. Відтак вельми поштиво потиснув руку службовцеві. Та зваживши на чергові мої побажання, попросив чимшвидше принести замовлені нами страви у найнятий щойно будиночок. Тож і ми з Кішкою не барячись вирушили туди.
Йти з кафе було недалеко. Дорогою ми проминути двох озброєних чоловіків, які стерегли той куток, де містилося з десяток більших і менших житлових будов. Хоча і ті, і ті були з того ж кругляка, що й огорожа, але вже з дбайливо очищеного і фарбованого «під дерево». За двома рядами хатин територія закладу, схоже, закінчувалася. Хоча далі, до воріт у глухій, здавалося би, зовнішній стіні, ще вела цілком пристойна асфальтована дорога, якою, без сумніву, частенько користувалися.
Нас зустрів Анагел і запросив на невисоку веранду. Я роззирнувся. Неподалік на території свого будинку вовтузилася з двома ляльками і іграшковим возиком дівчинка років п’яти-шести. З іншої будови, зліва, долітала неголосна музика. Ми тут були не самі й добре. Головне, аби сусіди і далі поводили себе скромно. І нехай для Анагела суто людський відпочинок міг небагато значити, та, судячи з його невпинного пошуку самого себе, якийсь затишок таки потребувався. І Кішці після бою в центровій крамниці тривалий сон лише на користь. Та й мені не завадило б розслабитися. І справа була не лише в поновленні фізичних сил - за останні тижні, здавалося, в мені найбільше втомилося саме єство. То воно, певно, і спокусилося на рекламу в стилі Білібіна. Але дива не сталося. Місця для нього не знайшлося навіть в краях того дева Руссо. То чого дивуватися значно скромнішим, тутешнім спробам?
- Дякую, Анагеле. Нормальний вибір, - я, завершивши оглядини нашого двокімнатного помешкання, присів на веранді.
- Я в цих питаннях зовсім не розуміюся. Та радий бути вам, мій Пане, корисним.
- Що відчуваєш?
- Схоже, колишні неприятелі загубили наш слід.
- А як моя мітка?
- Та не надто помітна, але не зашкодило б нею зайнятися. Може варто піднятися Вгору?
- Трохи страшно, ми там з Прохором ще той рух влаштували. Та й він десь там досі.
- Мій Пане, я не очікував, що так все обернеться. Як вони мене провели? Я ж тоді, у тій крамниці, нічого не відчув.
- Потужне навіювання. Можливо, тій команді хтось з цим допомагав.
- Може ви мені покажете, що там сталося? Я вже майже все переглянув, що від вас отримав. Це мені вельми пригодилося. Та й вас став краще розуміти.
- Добре, зараз перекину.
І я одним масивом відіслав компаньйону всі події з моменту, як сам зайшов у ту крамницю.
Відтак знову поглянув у сторону будинку напроти. Ще коли тільки я підходив сюди, то вловив зацікавлення тої сусідської дівчинки Кішкою, яку вона зауважила на моїх руках. І тепер мале дівча, бавлячись, підходило все ближче, і вже не випромінювало безмір самотності, маючи наміри значно ближчого знайомства. І зовсім не з нами з Анагелом.
І це складало очевидний конфлікт інтересів, бо я теж мав певні плани щодо Кішки. Але в німій пропозиції дівчинки відчувалося стільки позитиву, що відмовляти їй не здалося можливим, хоча було і ще щось - в майбутньому, ймовірно, пов’язане і з цим дівчам, та я не став з’ясовувати, що й до чого. Знайшов енергетично найбільш оптимальне місце і поклав Кішку на травицю біля відкритої сонячному сяєву веранди.
- Її звати Кішка, а тебе як?
- Оля.
Дівчинка хоча і говорила зі мною, але дивилася виключно на дивовижну істоту в траві.
- Олю, наша Кішка всю ніч воювала, і страшенно втомилася, її можна гладити, але не потрібно переносити з місця на місце, і штурхати… - і хоча я сказав цю фразу суто українською і без образного підсилення, дівчинка мене зрозуміла. Вона захоплено потягнула до Кішки долоньку і тремко провела по короткому і такому дивовижному хутру. Та ще й в правильну сторону.
- Воювала? З мишками? І тому спить?
- Так, Олю. Але не з мишками, а зі злими щурами. І вона їх перемогла.
- А хто її пофарбував?
- В підземному царстві трава і мохи такого кольору. І Кішку в них не видно.
- Я люблю кішок. В моєї бабусі дві кішки. Але вони не такі красиві. А довго вона буде спати?
- Вона була поранена, і ми її лікували, тому коли вона прокинеться - ніхто не знає.
- Кішки завжди роблять те, що хочуть. Захоче і прокинеться. І піде гуляти зі мною.
- Ти бачила мультфільм про Кішку, що ходила сама по собі?
- Так, я буду хазяйкою, що жила біля кішки, яка проганяла злих щурів.
Теплі відчуття ворухнулися в мені. Дівчинка була справді милою, із вигорілою на сонці косичкою, що вибивалася з-під панамки, і з тонкою засмагою на обличчі, крізь яку визирали веснянки. Ми всміхнулися одне одному, і я полишив це товариство, і піднявся в дім, згадавши, що я дещо важливе пропустив при першому його огляді.

5
Хоча в будиночку все здавалося ідеально доглянутим, та тло на переході між земним і підземним виглядало інакше. Тут вистачало слідів, до яких не могло дістатися жодне звичне прибирання, і найбільше - страху й розпачу. А будові було ж не більше чотирьох літ! Та й ліжка стояли, наче в згустках пітьми, що як павутина оплутувала їх знизу. Тож нам з Анагелом навіть довелося попересували їх, і дещо освіжили ту сутінь. і затим вже повернулися на веранду.
- Що це, мій Пане, може значити?
- Та будь що. Але маємо пильнувати. Як тобі Прохор?
- Він навіжений. І в нього чимало сил. Навіть в стані примари він здатен діяти.
- Але ж самостійно йому з тої комірки не вирватися.
- Мій Пане, він може дістатися тої банки з часткою свого єства, яку ви приховали.
- А оце навряд чи швидко станеться. Хіба, коли мій захист потане.
- Мені це тяжко оцінити. Але ви гарно його впіймали!
- Випадково сталося. Але чому нам досі нічого смачного не принесли?
Не знаю, як колишньому ангелу після демонської в’язниці, але мені їсти хотілося. Напевно й Кішка теж могла відчувати голод, але наразі не виказувала своїх потреб, не змінюючи і своєї пози на теплому газоні. Зате середовище довкола неї стараннями завзятої Олечки вже помінялося цілком виразно. Спочатку дівчинка старанно оточувала сплячу царівну муром із камінців, затим прикрасила ті стіни травою й листям, тепер же вкривала саму Кішку барвним килимком із пелюсток. І коли справа дійшла безпосередньо до прикрашання вусатої мордочки, Кішка гучно чхнула і підвела голову. Тієї ж миті, проминувши охорону, на обрії з’явилися три офіціантки з повними тацями страв. Якийсь час Кішка з інтересом дивилася на задоволену таким пробудженням Олю, потім ліниво обвела зором двір, і спинила погляд на тацях, що вже плинули від загальної доріжки до нашого столу.
Офіціантки ще раз протерли його поверхню, відтак щедро обставили тарелями з барвисто-запашними їствами. Оля й Кішка підвелися одночасно, і одну й другу вельми зацікавило принесене. Та на відміну від дівчинки Олі, Кішка спочатку пройшла в будинок. аби за декілька хвилин вискочити значно бадьорішою, щойно з-під струменів душу, звабною молодою жінкою, закрученою в махровий рушник на голе тіло, і все в тих же, незнищенних, Анагелових босоніжках. Утім, спершу Ірина погладила по голівці Олю, що в цю мить отримувала від мене скибку хліба з двома шматочками духмяного м’яса, затим енергійно чмокнула Анагела, і проковзнула повз мене, однаково легко доторкнувшись поглядом і долонею до плеча.
- Моншер, – її голос трохи змінився, зрештою, як і вона сама, але ще упізнавався.
- Добре, що не Татко. Гарно виглядаєш! І шрами не такі вже страшні.
Та Ірину, наразі, цікавила лише їда. Та й, вочевидь, вона встигла себе оглянути, бо особливих слідів на ній дійсно не проглядалося.
- Чому так мало, цього мені може не вистачити, - лише діловито протягнула вона, - і чим це ви мене обсипали з голови до ніг?
Останнє вона промовила якось побіжно, хоча й запитально глянула на мене.
Я приглядівся уважніше до її обличчя. Ледь помітна трансформація відбулася і з ним. Можливо, я сам себе налаштував на подібне бачення, але нині Ірина й справді чимось нагадувала колишню «колібрі» - Наталю Пивоварову.
- Кропили від злих духів лісовими грибними чарами.
- Може тому я і чула весь час якісь підземні голоси?
- А як з небесними?
- Ви про мою душу, майн Гер?
- Ні, про невпинні труди нашого Анагела.
- О, так, дякую тобі, братику! – Ірина смачно поцілувала мого супутника, і додала, - ти виразно змужнів. Я ж казала, що контакти з жінками тобі піде на користь.
Анагел лише іронічно всміхнувся і промовчав.
Як і кожній доглянутій жінці, Ірині личила оголеність, але покази лише тіла не могли тривати вічно, принаймні, висока мода, це і яке-не-яке вбрання. Та близька оголеність Ірининих плечей таки дозволяла побачити на красивій шкірі вже майже непомітні смуги, неначе від пазурів… Але чому «неначе», то були саме пазурі, і я ще раз подивувався, як швидко затягнулися і майже зникли її рани.
Мала Оля смачно, але не поспішно жуючи, між тим діловито вишукувала свою чотириногу подругу. Потім, так і не дочекавшись її повернення, запитально обернулася до нас. Ми ж із Анагелом поглянули на Ірину.
Вона спершу вдавала, що не помічає. Та потім, вишукано підхопивши салфетку і витерши губи, а потім і довгі пальці з доглянутими, хоча і не фарбованими, нігтями, - підхопила на коліна Олю, що настирливо тинялася поруч, і протягнула їй на вушко - «м’яяяв». Дівчинці стало лоскотно, вона втягнула голову в худенькі плечі, але не пручалася. Ірина ще щось прошепотіла їй на вушко, потім ще. Мала взялася їй відповідати, і теж пошепки. І питання зі зниклою кицею на якийсь час було знято.
Мені вистачило кавалка зо три м’яса, порції салату, і декількох чашок зеленого чаю. Анагел і взагалі задовільнився виключно скоринкою хліба, все ж інше швидко потануло у виразно схудлій Ірині. Та вона встигала ще й напихати смачненьким Олю. На мій подивований її уміннями погляд, Ірина нагадала, що в неї є молодша сестричка, яку їй постійно доводилося годувати, а сама вона так напихається тільки тому, що в неї психічний розлад, не кров же пити літрами. Та й дітей найкраще виховувати гарним особистим прикладом. Отак-от, а ще й звати їх майже однаково Олена, майже Оля.
Я скромно заперечив, що Олена прийшло з Півдня, а Оля - з Півночі.
-«Моншер. Зате музика слів майже однакова.»
В певному розумінні, напевно, так. Але наша коротка розмова знову щось в мені зрушила, і голови заполонили думки, та ще й якісь вкрай невтішні. Бо ж якщо слова мають свої первинні значення і суть, і ці сенси діють незмінно, і кожен по-своєму точно, а не будь-як, тоді світ невидимих істинного і світ нашого самообману, чи ілюзій – все далі й далі один від одного. Як, певно, віддаляється і світ первинний від цього земного, тим більше – від темного. І чим це не поле для чаклування і магії? А чаклування може бути і добрим, чи ні? А магія? Та, схоже, я знав усі відповіді на ці запитання, тож задавати їх ще комусь не мало сенсу. Терези буття хиталися, і знання цьому не могли зарадити.
Я був вдячний Ірині за вчорашній день, і хоча нас спробували ловити на неї, як на живця, але вона зробила все, що від неї залежало, аби оце мій, позбавлений тіла, дух зараз не виколупував із себе чорні тіні від срібних куль.
Анагел дорогою сюди прокрутив усе побачене ним тієї ночі. Нам на диво повезло, у першу чергу мені, а в другу – Ірині. В тому салоні її врятувало виключно те, що вона, ледь не відразу ставши Кішкою, кинулася навтьоки з непередбаченою для «прохорівців» швидкістю. Можливо і я відволік увагу на себе, та й потягнув Кішку за собою, хоча, як виявилося, саме крізь підземний світ, де вона, власне, і зустрілася з численними пазурами. ЇЇ навіть обхопили з усіх боків, але ж я тягнув її і далі. Тож вже на світлі вона позбулася хижого оточення. Та й Анагел її вчасно знайшов, підхопив, очистив, підживив.
Хоча й не Кішка була основною ціллю, та оточення Прохора, відчуваючи поразку, охоче подерло б її на шматки. Невже просто так - з люті? Напевно, якийсь новий Міхалков колись зрежисує фільм, із характерними романтичними образами імперців-перевернів з цього оточення на п’єдестал загального захоплення. Нехай і старий спосіб, та житиме і служитиме ще довго. Принаймні, доки імперія не розвалиться, і сенс життя тутешнього населення не повернеться до особистих покликань і Призвань.

6
Ми загалом досить весело спілкувалися – в чотирьох. І надихала на це саме наша мала гостя. І так тривало, поки не підійшов охоронець і суворо не наказав малій Олі йти за ним, мовляв, батько кличе. Судячи з насупленого вигляду охоронця й похнюпленого личка дівчинки, їй заборонялося заходити на територію житлових будиночків. І їй було прикро покидати нас. Дорогою вона ще декілька разів оберталася і махала нам рукою, аж доки не зайшла за ворота.
Щось тут не складалося докупи. Ні, з дівчинкою ніби все гаразд, але охоронець вів себе так, наче нас тут вже чи ще не існувало. І цим відчуттям аж ніяк не вартувало легковажити, зрештою, як і більш важливими.
- Я відлучуся, Анагеле, побудь на варті.
Ми обмінялися з ним поглядами. Далі я звернувся до Ірини, що на очах повертала бадьорий вигляд.
- Дорога переможнице, нам з тобою потрібно порадитись.
Я більше не міг тягнути з тим, що мав зробити, у тому числі і для свого одужання. Ірина підвелася і зацікавлено подалася за мною. Оминаючи Анагела, вона не втрималася й запустила долоню в його густе волосся. Колишній небожитель коротко глипнув на грайливу даму, на що та, вже входячи за мною у двері, відповіла промовистим жестом одного пальця, мов вимальовуючи цим своє враження від нинішнього його вигляду.
Певно ця завершальна сцена спалахнула в жіночій уяві ще до того, як вона скуйовдили Анагелову зачіску, отже не випадково, а значить, наша супутниця поверталася до звичного бойового настрою. А ще ж годину тому жаліслива мордочка сплячої Кішки так надихала дівчинку Олю до ніжної турботи нею. А ще раніше, то й взагалі…
Яке мінливе буття!
- Моншер, я можу скинути полотенце? Оглянете мене?
Ввійшовши у будинок після бадьорого чіпляння до колишнього ангела, Ірина відразу змінила свій внутрішній образ, намагаючись проявити щось глибоко покірне і ніжне, без жодних колючок і в досяжної висоти вазі.
- Огляну, хоча головні проблеми в тебе були всередині.
- Отже, ззовні все добре? І хіба від добра потрібно відсторонюватися?
Я не збирався втягуватися в її можливі хитрощі, і мав для неї серйозну розмову, й такі ж пропозиції. Але до них іще потрібно було дістатися - повна оголеність співрозмовниці цьому б категорично заважала.
- Я в тобі бачу тільки найкраще. Але зараз хочу обговорити деякі важливі речі. Без одеж на тобі я потраплю в ще глибший чуттєвий хаос, а його в мені нині і так забагато. Тому побудьмо на рівних, добре? Без переваг з твого боку.
- Повелителю, в будь-якому випадку я у вашій владі. Наказуйте!
Ірина, м’яко блиснувши очима, опустилася на диван. Більше у передпокої не було нічого, тож я присів поруч.
- Передусім, пробач, що все так сталося. Ми з Анагелом не повинен були залишати тебе саму в тих обставинах. Я злегковажив.
Я не вмів просити вибачення, але якщо вже робив таке, то дійсно щиро.
- О, Повелителю, це сталося ніби не зовсім зі мною, а з Кішкою. Принаймні, в полон потрапила саме вона.
- Так, я розумію, і все ж, стільки небезпек за одну добу – це явний перебір.
- Мені завжди цікавило таке, і не тільки воювати. Та й так пристрасно розпалювала невідома причина – чому ви з Анагелом не взяли мене з собою?
Після учорашніх відкриттів дева Руссо щодо експериментів над Іриною, я зараз особливо пильно придивлявся до своєї супутниці. Так, вона зовнішньо нагадувала улюбленицю Прохора, але з її єства нічого стороннього наразі не линуло.
- Так не мало статися, у стані Кішки ти стаєш майже невидимою. А там утрьох ми значно більше б ризикували. Тож з нами ти йти не могла - сама б себе після тих відвідин не впізнала. Що й до чого мені важко пояснити. Але є речі, більші за нас, маємо на них зважати.
- Не заплутуйте мене, я бачу тільки те, що бачу. Відчуваю, що нині звільнена від багатьох умовностей. Але я помітила, що розмовляючи з тим рудим Девом, ви чогось остерігалися саме щодо мене. І через це не взяли з собою? Тобто, всі інші загрози виглядали дріб’язковими? Навіть сіті Прохора?
- Схоже на те. Якби ти пішла з нами, то назавжди б залишилася в краях того дева.
Я мав відповідати вкрай обережно, аби не наговорити зайвого.
- Невже? І на мої бажання ніхто би не зважав?
- Твої наміри там остаточно би й сформувалися, як і ти сама. Зрештою, я теж іще як пластилінова фігурка.
- Поясніть.
- Ланцюжок твоїх можливостей отримав би в тих магічних місцях чужий тобі варіант завершення. Бо спершу тебе наповнили одним вмістом, потім втрутилися я і Деві Тамаз. І ось ти тепер і людина, і Кішка, а в глибинах своїх і того більше. Але ти ще досі на розпутті. зміни в тобі, як і в мені, ще не завершені, - багато що залежить, де саме це станеться. Якщо станеться.
- От і Прохор мені вчора подібне торочив. І його дуже цікавило, чи пам’ятаю своє недавнє минуле, а також, чи бачу щось у майбутньому. Через це жадав зустрічі і з вами – оцей зв'язок, що між мною і вами зараз, заважає Прохору, тож він і хоче розірвати його. Напевно тому і влаштував той спектакль, аби заманити вас. І йому вдалось. Та надто вже він самовпевнений. І, як я зрозуміла, завчасно переможно надував щоки, так?
- Не хотілося завершувати брутальною бійкою влаштоване ним дійство, та ще й поруч з тобою. На жаль, нею все й закінчилося. Та усе ж, як тебе впіймали? – Я вирішив поки не повідомляти їй, що далі сталося з Прохором, а то ми зовсім далеко відійшли б від основної теми розмови.
- Як-як, коли я від вас нині, Моншер, відходжу, то, вочевидь, стаю помітною у всіх своїх станах, - найперше Прохорові. Можливо і справді поміж нами щось було в минулому, хоча то була точно не я.
- Ні, щось тут не те. Ти пішла від нас на горище, і що сталося далі?
- Я вирішила перечекати, бо і в підземці було повно різних істот, і навколо. То я заховалася в найтемніший куток, але на горище піднялися із псом, і він мене винюхав. Я стрибнула рінями вниз і відразу потрапила в сітку. Наче мене там вже очікували.
- Он воно як. Прикро.
Я не став виказувати своїх підозр щодо можливої участі в цьому дева Руссо. Але сумнівів щодо цього в мене вже не залишилося.
- І що сталося далі?
- Він повернув мене в стан людини, відвів у нашу квартиру, і ми розмовляли про різне. І, як не дивно, я його добре розуміла. Та це й не складно - у нього все просто і ясно. Він вважає, що він і Росія: котра ось-ось може загинути, або врятувати земний світ. І не розмовами, а рішучою дією, і він в цьому процесі альфа-герой. Інші або підкорюються, або вмирають.
- О, так – це стара повість про єдину й неділиму в міцних обіймах господньої влади, а все інше не важливе. Тебе це захоплює?
- Моншер, це не моє, я окрема від усіх. Ось тільки з вами в нас магія. І не з нашої вини. Але він стільки різного пропонував. Казав, що я не розумію, як багато від мене колишньої залежало. А що мав на увазі, не спішив пояснювати. Мовляв, потім, розтлумачить, як вирішить з вами. Лише іронізував, що я з левиці Хатхор перетворилася на іграшкове кошеня! Ви теж так гадаєте? Мене справді тривожить неясний спомин себе в майбутньому дещо іншою – сильною, грізною, владною.
- Ніяк не гадаю, що подібне - головне. А ще бачив тебе сьогодні ледь живою, і це не нагадувало наслідків доброго до тебе ставлення, і на можливе порозуміння з тими, хто подібне вчинив.
- А мене втішила моя здатність боротися, - все ж краще, аніж остаточне зникнення левиці.
- Вважаєш сила - головне? Що вона править і вирішує? Але ж ти сама говориш про себе, як про відокремлену від стороннього спонукання. То, мабуть, й інші мають на це право?
- Так, в мені є це протиріччя. А у вас, хіба ні?
- Те ж є. Але я його бачу, як темне проти світлого. І з чим краще мати справу? Ось я ніби нічого ще - достатньо вмілий і сильний, а вибратися з нинішнього виру подій власними зусиллями поки не можу, навіть у парі з тобою, з усіма нашими уміннями і міцними узами. І до чого ці зусилля приводять? Хіба не до загострення ситуації? А як раптом стану ще могутнішим, чи не виросте відповідно і вир протиборства? І коли тоді проявлятиму силу, то кожний порух, мабуть, нестиме й більше руйнування? Та вже нехай є як є, спершу, вертаємо додому, а дома дамо собі раду з відповідями.
- Напевно ви праві. Але хіба для вас зараз неприємні наші взаємини? Оце життя, цей шлях? Я маю відчуття, що далі буде значно цікавіше й веселіше. Ці емоції надихають мене. Невже вас, о повелителю, не ваблять прості й зрозумілі емоції?
- Думаю, маємо зважати, що для збереження приязних почуттів важливо отримати більший простір, аніж між котом і кішкою, яких зв’язали хвостами. І нехай наш зв'язок не такий вже брутальний, але нас трьох схоже сам фатум поєднав між собою. Без цієї магії, все було би зрозуміліше. І, можливо, всього цього взагалі б не сталося. Та, зрештою, кожна магія коли-небудь та й зникає, і залишиться дійсність. І я б хотів, аби ми в ній були найближчими друзями.
- І я за це, та наша близькість мене не лякає, навпаки, приваблює.
- Сьогодні ця дівчинка, Оля, так тягнулася до кожного з нас – я за подібне, за світлу частину стосунків – особливо, коли ми після скорої ініціації усвідомимо себе вповні
- Моншер, я не проти світла, але хіба добро не повинно себе захищати? І коли я стану вільнішою у виборі, то за необхідності хіба не повертатиму все втрачене, чого майже не пам’ятаю, - найперше свою особливу силу, ті солодкі згадки на губах, і на кінчиках пазурів?
- Я б остерігся подібних станів, бо хіба після них залишитися таким, як до них?
- Я, пам’ятається, тоді могла чимало різного, значно глибше відчувала загрози. Чи не тому Прохор так цікавився, як я бачу майбутнє, що там і коли станеться? Мовляв, я вже свідчила про щось таке, коли була темнішою.
- І що ти зараз передчуваєш?
- Як Кішка – одне, темніше, а зараз – інше, людяніше.
- Ти відчуваєш наше з тобою розставання?
- Поки ні. Та й хіба від мене залежить? Ви мій повелитель, то й повелівайте. Не подумайте ніби я лукавлю. Це пасок між нами змінив геть усе. Для мене служити будь-якому вашому бажанню зараз чи найвища насолода. Хіба маю протистояти цим відчуттям?
- От-от. Тому, виходить, маю проявляти обережність саме я. Дорога супутнице, мені ні слуги, ні раби ні до чого. Але, напевно, розривати наші стосунки в ці непевні дні було би помилкою. Та обіцяю, пізніше ми обов’язково вирішимо це питання. Домовились?
Очі Ірини грайливо зблиснули, наче доводячи, що вона зовсім нікуди не поспішає.
- Ні, ще не домовились. Але те, що я завжди зможу звільнитися, навіть від найприємнішого, радує. Хоча, водночас, й печалить. Та ви обіцяли уважно оглянути мене, цілюще торкатися мого тіла вашими дбайливими долонями.

7
Вона підвелася і глибоко ввібрала повітря, певно, аби так само й видихнути. Але тої миті рушник злетів з неї, ураз оголивши усе те, що я зовсім не жадав бачити під час серйозної розмови. Але я не міг не відмітити, що її тіло стало ще красивішим. Та, слава Творцеві, я й зараз зміг утриматися від потягу до Ірини, як до жінки.
Тож, також підвівшись, оглядав її наразі й максимально глибоко, побіжно сприймаючи її зовнішню звабу і красу, як мистецтво, де я був лише глядачем і критиком, а не можливим співучасником. Хоча доторк її руки навзаєм і нагадав летку прохолоду вітерцю посеред спекотного дня, та я відігнав думки про всі досяжні простори цієї картинки. Відтак просто повернув жінку спиною до себе. І не зауважив ні слідів від поранень, ні – крил, ні - хвостика. І єство теж ніби прийшло в норму.
- Нічого тривожного. Хіба лише те, що ти надто швидко поновилася. Навіть стала при цьому ще більш цікавою, як жінка.
- Я теж це відчула. Мені навіть снилося, що можу збільшити свої груди, і не лише їх.
- Вони дійсно трохи додали, вочевидь, регенерація клітин тобі лише на користь.
- О повелителю, це суто ваша заслуга. Хіба я не повинна ставитися до вас навзаєм із найвищою вдячністю?
Це був неабиякий момент. Але я наважився прошепотіти їй на вушко виключно про найсерйозніше.
- Так, лише ти мені й можеш допомогти, більше нікому. Звичайно, якщо ти згідна. Але це може протривати і декілька днів.
- О! – Жінка обернулася, і її очі спалахнули. – Та невже між нами можуть бути якісь порахунки?
В Ірини, звичайно, не існувало жодних причин соромитися свого тіла, тож коли вона обернулася, аби з’ясувати тонкощі мого прохання, що, як на неї, ховалися саме в моїх очах, незручно стало саме мені. Як би там не було, коли оголена жінка так близько, і говорить подібні слова - усі чоловіки стають однаковими, і немає цьому ради. Творець, давши нам владу над усіма попередніми творіннями, щодо останнього, точніше – останньої, здається, забув це зробити. Та, вочевидь, все так і повинно було бути.
- Я в будь-якому випадку за рівновагу.
- Тоді в мене, мій Пане, щодо ситуації, яка виникла, лише одне маленьке практичне прохання, і воно суто до Анагела – я про ті випадки, коли перестаю бути Кішкою. Можна?
Ірина лукаво погляділа на мене, продовжуючи дарувати легку прохолоду свого торкання, не знаю, як і відчувши, що Анагел досі перебував на зв’язку з нами.
«- Анагеле, що скажеш? Це важко?»
«- Якщо це єдиний вихід, аби ти мене постійно таким не доймала, я згоден. А коли ці колекції тобі набриднуть, поміняємо. Якщо не кожен день …»
«- Ти справжній ангел!»
Після цього Ірина повністю відключилася від Анагела. І грайливо глянула на мене.
- Метре, він інколи зануда, а інколи – душечка, напевно, коли весь у білому. Та ми поладнали. Три-чотири набори, для початку. Які вам до вподоби?
- На твій смак, я йому довіряю.
- Сподіваюся, не всі чоловіки вважають, що одежі – єдине, про що думають жінки? То що в наших планах далі?
- Ірино, ще одне - ці домовленості з Анагелом і зі мною стосуються лише цього світу. Я маю на увазі – земного Середзем’я
Я не знаю звідки і чому прийшли саме ці слова, але я їх промовив, як власні.
- Ну так, ясна річ. Згідна. То що ми з вами робитимемо ці довгі дні?
В останній момент хитрунка, схоже, відчула, що у цьому всьому ховається і щось не враховане нею. Вона обійшла навколо мене, відтак обійняла за плечі, і вчергове зазирнула в зіниці. Та з нею я був готовий до всього. На дні моїх зіниць, принаймні. перед глибшими просторами, густо цвіли сади і літали барвисті метелики саме тих істин, за якими лише й ганяли маленькі, трохи незграбні кошенята. Та й метелики чомусь вельми нагадували і пташок колібрі. Тож ясно, на що саме вона звернула увагу.
- А це вже заборонені прийоми!
- Кошенята, чи метелики і колібрі? – Тепер я вглядався в її очі, - До речі, як тобі ота жіноча група?
І зауваживши її деяку розгубленість, додав.
- Група «Колібрі», бачила їхні виступи?
- А, от ви куди, - Ірина в задумі відвела очі, - це натяк, що я схожа на одну з тих дівчат?
- Не аж так.
- Я захоплювалася ними. Та й сама полюбляю співати. Але до сцени мені далеченько.
- Сподіваюся, почути тебе при нагоді. Але повернемося до справ?
І нехай я і не знайшов у єстві Ірини жодних чітких реакцій на підкинуті згадки, та розслаблятися було рано.
- Так, - дещо відсторонено відповіла вона.
Та за мить вже повернулася в цю дійсність.
- Тож згідна я, згідна! Хоча, можна ще одне запитання? Не для підслуховування Анагелом. Мій Володарю, у вас є кохана жінка?
- Ого, і чого це ти про таке?
- А раптово виникло відчуття, що не скоро потім ще зможу задати це запитання, тому хочу знати, що мені дозволено, а що – ні.
- Дякую, ти вмієш бути делікатною. Та я не маю відповіді, Ірино. Кохання мало би бути вище моєї особистої волі? Маю передчуття, що це теж не за горами. Але ми домовились? І якщо ти згідна мені допомогти, тоді поринаємо в підземку, але будь в моїх руках.
Я не став говорити про інші мої передчуття, а вони твердили про необхідність найближчим часом вчергове позбутися основного внутрішнього тягаря. Утім, не ховаючи його далеко від себе. І без отого повного забуття, яке сталося нещодавно після подібного дійства. Пам'ять про набуті вміння я залишав при собі.
Ірина, неначе очікуючи від мене чогось іншого, здивовано глипнула, але домовленість є домовленістю, тож вона і ступила разом зі мною вниз, перетворюючись на Кішку. І в мить переходу я зробив усе, чого мене так докладно навчав Деві Тамаз. А новими вміннями навіть більше.
Діамант неупорядкованої нинішньої моєї надпам’яті видався значно більшим, аніж попередній, яким я нещодавно скористався, повертаючись до кондицій. Але ж я і отримав у підземці скільки всього! Тож і мав відокремити отой хаос від себе, принаймні, до ініціації. Інакше я не дам собі ради.
Нехай бачити цю дивину, розміром з чималу перлину, міг лише я, та Кішка без сумніву відчула його вагу, як і незручну присутність чималого вантажу при своєму єстві. Але там, куди я його причепив – якраз було місце для мого камінця. Це я помітив ще тоді, коли днями раніше вперше вдягав цей чарівний пасок на свою супутницю. Ось і зараз вона незадоволено вигнулася, але все скінчилося раніше, аніж вона встигла злякатися. Тим не менше, протестуючи, вона одразу лягла на бік і дуже невдоволено зашипіла.
«- Потерпи, кошенятко, всі неприємні відчуття скоро пройдуть – і в тебе, і в мене,» - лишень і витиснув я із себе.
Навряд чи Кішка відчувала себе аж так недобре, бо ж хай там і було чимало – весь огром зваленої на мене нещодавно чужої і не зовсім чужої пам’яті, та для неї цей вантаж був суто фізичним. Та однаково - це виглядало ризиковано. Я не міг аж так точно знати, з чим залишився зараз і залишуся у випадку чого, але терпіти більше не міг, передчуваючи, що вчорашні напади хаосу невдовзі можуть повторитися знову, і в значно важчій формі.
І ми з Кішкою ризикнули. І поки ніби нічого. Тіло нічого не відчуло, а голова, о нарешті, стала легкою і ясною! Лише Кішка продовжувала ображено шипіти. Я обережно відніс її на широке двоспальне ліжко в більшій спальній.
«- Скоро ми обоє повернемося до нормального стану. Звичайно, неприємно, коли тебе сковують, але ж ти нині єдина моя опора, і я для тебе теж. Отже, ми удвох ще ті - не розлий нічим - друзі…»
«- Не думала, що вагітність може прийти без самого процесу. Але вам вдалося…»
«- Все буде добре, я тепер можу краще вас оберігати і краще розуміти ситуацію.»
І продовжив делікатно погладжувати переливи чудернацького хутра..
Нехай за наданим мені долею статусом в наших стосунках я й міг собі дозволити накладення подібних обтяжень, але й отримані від нас із Анагелом обіцянки не могли не зігрівати єство Ірини, нехай і затуманене в ці миті перебуванням у стані Кішки. Та й на потім в мене для неї залишалася невеличка подарункова родзинка, що мала їй засмакувати. Мої прогладжування ставали все легші, але тільки я переставав торкатися її хутра, вона знову починала шипіти.
І я пестив її аж поки не заснув, - напевно відразу уві слід за нею.

8
Снилося мені казна що, та, як не дивно, саме цей сон не давав мені, як те звично ставалося, втрутитися у перебіг вельми захопливого дійства. І якби я не змушений був різко розплющити очі, точно би все запам’ятав і повторив його знову, і задля більш активного перегляду!
Але очі вже відкрилися. І чари потанули, натомість на порозі моєї спальні постало видіння цілком реальне. Непрошені гості з потужним ліхтарем і гортанними криками в горлянках. Дивно, але я не розлютився. Єдине, що прийшло в голову, так це досада – я, вочевидь, серйозно здав, якщо мене вдалося так легко заскочити. Щоправда, і зараз мої відчуття і передчуття не сигналізували про серйозну небезпеку, тому і не став діяти миттєво, вичікуючи, що станеться далі.
А далі в кімнаті включилося світло і група п’яних матючливих молодиків обступила моє ліжко. Вони навіть заглянули під нього. Після нетривалої паузи нерозуміння в очах молодиків спалахнула лють.
- Де вона…?!!
Мабуть, вони говорили про Ірину, але ні її, ні Кішки в кімнаті не було. Та і яке їм було діло до нас.
- Так, даю вам три секунди аби ви закрили двері з того боку.
Як на мене, я проявляв просто неймовірне терпіння. А ще, на противагу їхній говірці, щедро пересипаній зневагою до всього живого, я говорив, зрештою, як у більшості випадків, українською. Та спросоння забув додати до своїх слів відеоряд образної підтримки, як то завше робив для іншомовних слухачів. І це далося взнаки.
- Хахол! Єдрить, який наглий! – Зарепетував насичений алкогольними парами простір.
Тепер мої передчуття спрацювали - загальний п’яний «ах!» ще тільки збирався прозвучати, передуючи відповідним діям, як я пішов угору. Зовсім невисоко, та час помітно уповільнився. Я навіть забув, що вчора остерігався подібного, але нижні небеса, вочевидь, пробачили мені вчорашнє, і вже не сердилися.
Потужний вітер тремкої енергії звично пронизав мою сутність. І я не міг собі відмовити у сприйнятті цих блаженств.
Нехай кожен раз це відбувалося трохи по різному, та, зазвичай, за таких підйомів приходило саме те, чого я потребував. Але могло прийти й інше, невідоме. Моя енергетична оболонка також подивувала, чи то вона збільшилася, чи рубежі неприйняття довкола неї потоншали, нехай і на дрібку, та я досить легко вийшов за початкові межі «шахти ліфту». Але тільки для того, аби лише трохи переміститися в звичному земному просторі, тож я ледь не відразу й подався вниз. І разом із цим рухом прийшло відчуття, що якщо це повернення у свій час, то таких часів могло бути безліч, і вільно повертатися куди завгодно, навіть у минуле, але… Та я вже був унизу, за юрбою, що застигла над покинутим мною ложем.
І виключив у кімнаті світло раніше, аніж нападники докінчили той спільний вигук, на початку якого я й «пішов». В останні миті світла я помітив і здійняті над ліжком подібні до бейсбольних бити. Напевно це і змусило мене трішки побешкетувати, штовхнувши в спину одного з незваних гостей. Він завалився на залишене мною ложе якраз тоді, коли світло згасло. І тоді я покинув спальню, де й далі чулися люті крики.
Аби трохи затримати п’яну братію, я підпер двері ззовні тим самим диваном, на якому нещодавно ще сидів поруч із Іриною. Дивно, що я її не відчував поблизу. Зрештою, як і Анагела.
Та тепер, під час нападу, кликати їх здавалося не найкращим рішенням. Тож я просто вийшов у ніч, на диво світлу, як для цих місцин. У взятому нами в оренду будиночку були встановлені зовнішні жалюзі від сонця, та ще й вікна затіняли глухі штори, тому щедру ілюмінацію ночі я одразу й не примітив. Проте гостьові будиночки, як і вся внутрішня територія відпочинкового закладу, у цю мить сяяли під могутніми прожекторами, розміщеними по периметру зовнішньої огорожі.
Я хоча вже і прокинувся, та все не міг второпати, з якого приводу свято. Та як добре, що заснув я одягнутим. Непередбачувана дрібничка, але мені сподобалась. І почував я себе після розвантаження пам’яті й короткого сну вже значно здоровішим, тож нічого не заважало проявити свої найкращі вроджені чи щасливо набуті якості. Тим більше, що просто так, звичним чином, піти з яскраво освітленого плацу було би важко. Але ж колись доведеться.
Позаду вже доламувалися закриті мною щойно міжкімнатні двері. Скоро табун коней вискочить назовні. З інших будинків на шум вже виходили схожі нишпорки, і всі достатньо стандартного бандюганського вигляду. Та, вочевидь, на ніч у цьому закладі залишилися тільки ми одні. А, точніше, наразі один я. І купа джентльменів місцевого розливу з битами.
Неширокою алеєю, що розділяла житлові будиночки, походжав високий чоловік, чию голову прикривав картуз того самого типу, що і у відомого політичного лідера, в якого матір росіянка. а батько юрист. Сорочки на чоловікові не спостерігалось, а ось брюки-галіфе з підтяжками і лискучі вкорочені чоботи виразно доповнювали ідею шкіряного картуза. - Командир, однозначно! Та ще з охоронцями, котрі вже вперлися в мене, як ті пітбулі, своїми багряними поглядами. Трясця! Забув «закритися»!
Ось і їхній командир обернувся в мій бік, і застиг подивовано. Напевно з-за гармидеру, який наростав позаду мене.
- І чьо? – Промовив «командир», зробивши декілька кроків до мене. – Ким будеш?
Руки охоронців лежали на розстібнутих кобурах. І я знав, що ці стрілятимуть бездумно і на перший різкий порух. Та відповісти на це глибокодумне запитання мені не вдалося б ніяк.
Найрозумнішим виглядало негайно піти звідси, але мене стримували відсутні Анагел і Кішка, й та обережність, з якою ми себе мали би поводити в умовах піднятого нами рейваху.
Двері позаду нарешті розчахнулися і звідти вивалило троє розхристаних молодців з четвертим на руках. Вони гучно матюкалися. А побачивши мене, осатаніли остаточно. І, певно, розірвали би на шматки, принаймні спробували б, якби не старший на алеї.
- Стояти! А де інші? Там троє мало бути! – Звернувся він до них. - Це кого несете? Баба де?! І що, знову щось розкурочили?! Я ж минулого разу вже попереджав – меблі не чіпати! Мразі болотні!
Утім, все було сказано аж надто швидко, аби хтось міг втрутитися у високий монолог. Та й молодики, важко дихаючи брагою, ухопилися за мене ледь не зубами, як за єдине пояснення і результат їхніх дій.
- Немає там нікого, Федоре! Лише цей клятий хахол там був. Спав, як ми ввійшли, ледь не втік. Кольку ось підставив замість себе, як туману в наші очі напустив, шельма!
Командир Федір підійшов ледь не впритул, зморщив носа, немов принюхуючись до духану, який валив із глоток молодшого складу. Але вже не став їх доймати.
- Фуу, хахол, ну ти й смердиш! Документи якісь, гроші знайшли? І де ж баба поділася, а? Баба де?! – Федір одночасно звертався і до мене, і до своїх.
Двоє з них, судячи за тупотінням, знову кинулися до будинку, інший заліз у мої порожні кишені. Даремно він про хохла затягнув, і про сморід також. Тепер мені просто так, без відповіді, звідси йти не годилося.
- То чьо, хахол, мовчиш, либишся?! Де ще двоє, питаю! Троє ж було вас, коли шашличок жерли! Справжній, розумієш, їли, в справжній дім зайшли, - а фантиками піндоськими розплатилися! Не добре це, ох як не добре! – Вочевидь, Федор намагався і в мові наслідувати отого Вольфовича, та виходило не дуже, - В нас тут Росія, розумієш? І платити потрібно рублями! То що ви тут забули? Дім якийсь будували, чи клозети мили, а дівулю в оренду здавали? Тож гроші мали бути у вас справжні, наші! Чи може ви насправді жидки, і руський народ тут обманювали? А?
- Немає, Федоре, нічого і нікого - все перерили, пусто, ні документів, ні грошей, ні мужика з бабою.
Ну документи мені загалом були ні до чого, а гроші лежали в наплічнику, за звичкою прихованому магічним чином в нашій оселі.
- То де бабки? А? Невже твої тебе ж і кинули? - Блиснув дедукцією Федор.
- Чого мовчиш?
- Всю територію пройшли, під кожний камінчик зазирнули, ну немає нікого і нічого! Ці одні на ніч залишалися, і то десь двоє зникли. Може куди на футбол ломанули?
- Так вони ж хахли, а в футбол наші грали! Ці ж, бандьори нас ненавидять, слова хорошого від них не почуєш, а ми виграли, виграли, як тоді у шведів! – Федір явно випив не менше за свою братію, але пив, вочевидь, таки щось більш очищене.
- Ладно, тягніть цього німого дундука до інших, завтра поговоримо з ним докладніше, що нині свято псувати, завтра і почне відпрацьовувати свій боржок.
- Федоре, а можна ми його трохи, ну за Коляна! Він з-за нього он, навіть не рухається! Зразу заговорить, де гроші і баба!
- Часу немає, справи ще купа! І перемогу відмітити потрібно не тут і не так. Завтра, я сказав! А Колян нехай проспиться! А бабу шукайте! Що за ніч без нової баби?! – Відтак голова місцевого дворянства звернувся і до мене, - тож, хахол, вважай тобі крупно пощастило, добрий я сьогодні – наші виграли, розумієш?! Але навіщо тобі розуміти. Ти ж - ніхто, і звати тебе – ніяк, - без грошей, без друзів, навіть без баби! Завтра дамо тобі відповідне поганяло, - слова людські хоч розумієш? Чи, як незалежним себе почув, то й говорити розучився?! Але навіщо тобі це – мовчати і працювати, як колись, при царю то батюшці! А хто тут цар знаєш? Скоро довідаєшся.
Командир хоча й був п’яний, але треновано шукав у моєму погляді зачіпки, хоча б чогось, що вказувало б на мою нескореність, бажання суперечити йому, - волю, яку так солодко йому було би ламати. Але в мене там був один живий інтерес і крайнє непідробне зацікавлення. Та й навіювання працювало, мовляв, нині не до мене.
Ясна річ, я міг проявити себе значно виразніше, але мене заінтригувало, що тут коїться в цілому.
- Лади. Митяй, давай Ольку с Катькою в машину, і доганяйте нас, тільки живо, і нехай вже в салоні груди пудрять! А цього в барак. Якщо його дружки не знайдуться, то працюватиме і за них, а знайдуться, то за всю компанію. Ха-ха! І старанно-старанно! Хоча, що говорити, після першої ж ночі в бараку усі стають шовковими. Якщо прокидаються.
П’яна юрба гучно заржала.
- Так, і досить світло витрачати, економніше потрібно жити! Гасіть прожектора!

9 Химера
За мить командир Федор і ще четверо подалися на вихід, декілька мордоворотів продовжили шукати Анагела й Ірину, а інші троє потягли мене до воріт, за якими, наскільки я розумів свої відчуття, і слід було шукати моїх зниклих компаньйонів. Але чомусь думалось про футбол. Нещодавня перемога росіян зовсім не здивувала мене. Шведи, напевно, старих, перевірених, легіонерів випустили на поле. Але цього нині малувато буде - старі добре вміють обороняти набуте, молоді – захоплювати. Тож досвідченим негоже затримуватися внизу. А вчасно знайти своє місце в більш кваліфікованому житті, куди молоді ще лише доростати і доростати.
Та це вже не тільки про футбол. Хоча стосувалося й мене теж.
Охоронці доштовхали мене до загадкової брами, де, наслідуючи тих ще товаришів, скомандували притулитися обличчям до стінки. Брама невдоволено, наче сто літ не мазаними петлями, проскреготіла, і тоді мене відірвали від стіни.
Певно, я не повинен був і бачити, як саме вона скрипить, чи як саме відчиняється ключем великий амбарний замок на ній, а отже й свідчити про це не зможу – логіка була і справді залізною, і навіть чавунною. Та, швидше за все так проявлявся карго-культ у мирському бутті за тими ж тюремними поняттями.
Відчуваючи, що командир вже далеко і світло прожекторів щойно погасло, мої провідники, вочевидь, розраховували і випустити пар, в першу чергу ногами, і то ледь не відразу. Їхні думки навіть читати не потребувалося, настільки вони були виразними. Але з-за розчахнутої брами несподівано вдарило холодним вітром, що на мить-другу всіх збило з пантелику.
Я подивовано скерував свої чуття до старанно обгородженої, дикуватого вигляду території попереду, де, на першій погляд, панувала лише пітьма і прихована ворожість. Здавалося, наче хтось зачаївся і очікував слушної нагоди проникнути звідси в світ живих, аби нарешті добратися до всього, що опинилося за цією брамою. Певно тому і частокіл здіймався тут ще вище, й колючі дроти злітали аж у три яруси. Десь неподалік почулося собаче гарчання, і в мене сплинула перед очима колись вже бачена картина. За однією стіною містилася друга, не менша, - поміж якими і ганяли сторожові пси. Там, де я це бачив востаннє, оберігалися серйозні таємниці, але які могли бути секрети тут?
Асфальт закінчився відразу за ворітьми. Попереду, метрах у двадцятьох, по обидва боки простої ґрунтової дороги бовваніло декілька приземистих темних бараків. Ліхтар місяця надійно затягнуло хмарами, а слабке світло з-за воріт сюди майже не долітало. Тож зауважити, що саме ховалося за цими будівлями не вдавалося. Але там точно щось було. Те, що намагалося зараз налякати.
Намагаючись з’ясувати, що й до чого, я на мить випустив із поля зору своїх супутників і відразу був за це покараний. Раптовий удар в спину видався дуже неприємним, і головне, неочікуваним. Я полетів сторчма вперед, але усе ж встиг частково згрупувався і перекрутитися трохи далі від місця, в яке слідом важко гупнули ноги здорованів. Та за мить я вже наніс удар у відповідь – ступнею по найближчій нозі, саме по колінній чашечці. Почувся виразний хрускіт і важкий зойк. А я вже відкочувався далі, відтак пробуючи підвестися. Та відразу зустрівся з іншим бійцем, що просто влетів у мене. Я різко сіпнувся вгору, відбиваючи в сторони його витягнуті руки і зустрічаючи лобом обличчя. Короткий мат вирвався з нього вкупі з таким різким видихом, що здалося, здоровило відразу спустив і дух, але навіть у цьому випадку, як я не раз переконувався у подібних, «сільських», побоїщах, втрачати пильність не можна було аж ніяк. Хоча останній нападник, отямлюватися, схоже, і не поспішав, але був і третій, що раптово виник над нами, боляче бахнувши мене в бік кулаком. У відповідь я носком вільної ноги спробував дотягнутися до атакуючого. Хоча особливої шкоди цим випадом і не причинив, але частково звільнився від громіздкої туші на собі. Та третій нападник відступати теж не збирався, ледь не відразу я відчув його важку долоню на своїй шиї. Певно, задумувався больовий захват, та я перший скористався ситуацією, спершу піддавшись натиску, і присівши, а далі ухопивши, і різко викрутивши, - до чутного хрускоту, один із м’ясистих пальців супротивника. Рука нападника різко відсмикнулася. А я, чимдуж відштовхнувшись від тіла, що лежало поруч, зумів відкотитися ще далі в сторону. Я не знав, як організована з цього боку закладу охорона, тож окрім псячого гавкоту з боку огорожі, могла прилетіти і куля.
Дорога була неширокою - метри три порохнявого ямовиння. Тож очі і ніс відразу забилися. Та вдавати мертвого не випадало, потрібно було на щось зважуватися. Миттєвий проблиск місяця з-за хмар стався досить вчасно, аби я помітив, що уцілілий конвоїр витягує руку в мій бік. І хоча піднята на дорозі курява додавала дійству відчуття нереальності, але навряд чи політ кулі від цього став би повільнішим. І я, не встигнувши до кінця розпрямитися, скерував усю інерцію здіймання у стрибок убік.
Обабіч дороги тягнулася невисока огорожа з колючої проволоки, крізь яку і над якою росла висока трава, в якій я і сподівався опинитися. Спалахи пострілів ударили у вуха разом із гострими відчуттями в правій нозі. Та я вже котився потойбіч від колючки просто в неглибокий рівчак, що, здавалося, самим Промислом був посланий мені на допомогу. Не очікуючи на подальші мирні переговори, майнув його руслом уперед – ще глибше в темний обсяг. Коли постріли стихли, я спинився. І прислухався. Тільки не вниз, і тільки не вгору, твердив я собі, аби машинально не скоїти якоїсь дурниці. Досить вже, навідмічався і там, і там. Певно, прийшов час проявляти доладність і тут, на землі, якщо це взагалі можливо. Хоча умови складалися далеко не на мою користь.
Безперервна лайка з боку дороги перемежалася із не менш гучними болісними стогонами. Та голосів додалося.
- Хто стріляв, навіщо? – Почулося з боку брами.
- Та той хахол напав на нас, десь тут ховається.
- І якого чорта ви полізли в ті зарості?! - Загримів інший голос - назад остолопи! А то затягне, і згинете без сліду!
- Та вони новенькі, ще не знають, - відповів йому перший.
- Та ось, вже йдемо по сліду!
- Назад! Це наказ!
- Та, єдрить, вже зараз дістанемо сволоту, десь тут ховається!
Схоже, двоє з трьох моїх спаринг-партнерів намагалися відшукати мене аби продовжити наш диспут - виблимуючи ліхтарями, шурхотіли неподалік. Але іншим це чомусь дуже не подобалося.
- Назад, бовдури!
Я ж повз далі, відчуваючи, що русло моєї рятівної канави все більше відхилялося від дороги вглиб пустиря. І це виглядало вельми доречним. Ще пару рухів уперед і, зненацька, відчуття, схоже на легкість від стрімкого падіння захопило мене, хоча, ледь не відразу, воно й завершилося не менш раптовим зблиском в очах, наче від удару лобом об щось тверде. Світ посипався іскринами в очах, як то почасти траплялося під час бійок чи невдалих падінь, тож я і зупинився, намагаючись зрозуміти, що саме сталося.
І перше, що сприйнялося, була повна тиша. Нечуване раніше умиротворення - ні переслідувачів, ні криків, узагалі нічого, наче вуха заклало. Аж до повної німоти. Так наче я потрапив у невидиме скупчення вати, що заклубилася навколо вкупі з холоднувато-пронизливою болотною млою. Дивно!
І під моїм тілом також діялося щось незрозуміле, схоже на пружне гойдання торфу на болоті. А вуха заклало, як від стрімкого перепаду висот. Я декілька раз ковтнув, та це майже нічого не змінило. Цікаво, куди це я потрапив? Відчуття були незнайомими і нічим не нагадували ані те, що зустрічалося внизу, ні, тим більше, те, що ставалося зі мною в горішньому світі. Я спробував поволі підвестися, та і з рівновагою теж виявилося не все гаразд – неначе вона тут існувала лише в межах тіла, а ззовні все, нехай і німо, але рухалося і вертілося. Вартувало і якось зафіксувати своє початкове положення, аби потім не блукати, не плисти навмання в тій ямі, куди мене занесла нелегка.
Десь за спиною в мене мав знаходитися рівчак, яким я сюди і потрапив, а ось над собою і під собою я майже нічого не відчував! Тільки невеликий пружний опір простору. І при цьому я нікуди вже не падав. І це вражало найбільше. Я звик, що світ має свою строгу, в цілому відому мені, будову. Але тут, схоже, все було не так. Усі колишні відчуття раптово перекрутилися. Всі, окрім одного. Але найбільш важливого. Дух Кішки і Анагела я вловлював тут значно чіткіше, і був певен, що вони десь неподалік проходили. Але що з того, якщо зараз я не відав, де знаходжуся сам, і як тут загалом рухатися.
Тож я зафіксував своє місцезнаходження, затим зробив обережно півкроку назад, потім ще, орієнтуючись лише на рухи свого тіла. Але тільки вата навколо закружляла швидше і струмені прохолоди подужчали. Дивовижа якась і повна дезорієнтація у щільному кружлянні туману. Та я знав, що саме шукати, і тіло моє трималося внутрішнього скерування. Тож не оглядаючись на тиск ззовні, я зробив у вихорі цієї німої мли ще півкроку назад і, справді, знайоме тремтіння земних енергій кволими струмінцями торкнулося моєї потилиці і спини!
Тільки тепер я розвернувся, і вже грудьми й лицем попливли знайомі хвилі рідного тепла. Добрий старий світ зовсім поруч! І справді, клоччя вати перед очима помітно випрозорішали, і просто перед собою, нехай і за туманною димкою, я побачив нічні трави і зграю негідників, що топталися на кволо освіченій місяцем дорозі.
Чекати довелося недовго. За хвилину-другу компанія охоронців, пославши мене подалі, забралася. Важко рипнули їм услід грубі дерев’яні ворота і відразу впала глуха ніч. І вона мене більш ніж влаштовувала. Я зробив іще півкроку вперед і знову - зі спалахом і хиткою рівновагою випав у теплину літа, на земну траву і таку жадану твердь! Загострене сприйняття сповістило, що жодних енергетичних збурень, пов’язаних із моєю появою, не відчутно і можна перевести подих. Але вдягнутий на себе захист і образ невидимості, знімати не поспішав.
Цікаво, звідки це я щойно повернувся? У мене не виникало жодного сумніву, що те місце не було земним. Але що тоді це таке? Я озирнувся. У млявому спалаху заледь вивільненого краєчку місяця в тій стороні, звідки я повернувся, виднілися лише трави і невисокі кущі, за якими височів титанічний паркан, що широким колом оточував пустир. Неподалік при дорозі, куди мене, вочевидь, не довели оті лайдаки, сутеніли похилі дерев’яні бараки. В якусь мить мені здалося, що біля них заворушилися якісь тіні. Але загрозою звідти не віяло. То вже нехай, і я знову зосередився на основному - пошуку своїх супутників.
Дивно, що Анагел не відкликався, а магічний поводок до Кішки хоча і показував свою присутність, та відчувався, неначе його защемило чимось важким. Та й сліди моїх супутників тут майже не вловлювалися. Безсумнівно, що там, у ватному тумані, я їх відчував значно виразніше. Тож, зрештою, я знав, де мав їх шукати, але , наразі, збирався оглянути цей дивний закуток.


Розділ четвертий
Соло

1
Подолавши декілька метрів заростів, я вийшов на дорогу, і невдовзі вже був біля бараків. Стара зчорніла дерев’яна покрівля, криві вікна, закриті покошеними ставнями. Точніше роздивитися заважали важкі хмари, що знову вичорнили довкілля. Та зараз я особливо чітко відчував, що ці будови не порожні, хоча жодного звуку, жодної цікавості до себе звідти не зауважив. Але в цій місцині взагалі було аж надто тихо – після заключного скрипу воріт, я не почув жодного шурхоту, навіть комариного співу. Хоча з тінями помилитися не міг. Дивовижна місцина, вочевидь, таїла в собі купу загадок, і значно обширніших, аніж зникнення Кішки й Анагела, проте зараз цікавили мене лише вони. А, отже, і їх маршрут. Відразу за бараками, остаточно танучи в травах, порохнявий путівець закінчувався. Далі починалося болото. Та сліди Кішки з невідомої поки причини вели саме сюди. Вона точно побувала тут. Можливо, що й зараз десь недалеко, але зв’язок між нами все ще не відновлювався. І Анагел мовчав. І навряд чи існувало багато причин для такої його поведінки.
На краю старого шляху я зупинився. Путівець обривався так різко, наче далі і справді закінчувалося геть усе. Чи ж бо починалося, але вже зовсім інше? Інший світ, чи інше середовище, ще щось? І що переді мною – вода, чи ілюзія? А може те і те разом? Поблизу лежала суха друзка, яку я і жбурнув поперед себе, аби перевірити свої здогадки. Та нічого не сталося, лише німо сколихнулися болотні рослини. Тож ілюзія чи дійсність? І нехай в кожному разі я не схильний був надто довіряти побаченому, та сліди Кішки простували саме туди.
Я на мить застиг на порозі важливого вибору. Як саме діяти? Попереду те, інше, невідоме, і з чим, ймовірно, я не повинен мати жодних стосунків, але я вже торкався того всього і повернувся звідти. А ще там Кішка і Анагел, що покинули мене, і з ними зникло й все те, що я довірив своїй компаньйонці, вантаж, котрий надмірно тиснув, навіть руйнував моє життя, - тому це не так і фатально, можливо, навіть навпаки. І тепер, нарешті, закінчиться і веремія останніх днів, і все буде, як донедавна. Головне, забути про те все, і повертатися одному. Життя-буття піде суто по-моєму сценарію, як вважатиму за потрібне саме я, а не хтось інший, сторонній, в кого суто своє існування. Безслідно розтане обридливе «я мушу» – моє «я» має повернутися обличчям до самого себе. Інакше фатум прийдешнього може постати геть гіршою реальністю, аніж оте видавалося навіть сьогодні вранці. Але просто встати й піти не вдасться, потрібно послати зрадників куди подалі, й відкинути від себе отой диво-поводок Кішки! І що за створіння Анагел? Ти ж не міг прив’язатися до нього за той короткий час, що ви разом… Та найважливіше, що це вони покинули тебе, а не ти їх! Відтак ти - втомлений одинак, високий самітник, хіба не повинен пожаліти себе, подбати про просте своє, а не складне чуже? Із твоїми можливостями і вміннями жодної небезпеки в звичному тобі світі не виникне - не те, що там, куди тебе ведуть незнано хто й навіщо.
І ти вже зрозумів, що ніхто по-справжньому не зацікавлений знищувати тебе фізично, бо імена змінюються, а потреби залишаються і спрацюють по-новому. І ті сили, що тобі протистоять, чудово відають – твій наступник стане ще сильнішим, але його ще потрібно буде їм знайти, виявити, перемогти. Та він прийде лише тоді, коли тебе не стане! Чи ти цього прагнеш?..
О так, все, ймовірно, саме так. Я погоджувався з цим усім. Та невже я сам навіяв собі подібні думки? А ще мені не подобалося відступати. Я звик покладатися на красиві, мужні рішення, нехай інколи і здійснені нелогічним і бунтарським чином. Тож таки зробив крок уперед!
Але його не відбулося! Моє тіло відмовлялося мені підкорятися! Я ще і ще раз смикнувся, та без жодного успіху - немовби я сам оце не пускав себе туди, куди хотів податися! Але якщо справа лише в мені, то із собою я вмів домовлятися. Отже, якщо вперед – не можливо, а назад – запросто. Тоді тільки назад.
Наче замирившись із долею, я обернувся аби піти геть, але, намагаючись ступити вперед, підвернув ступню, похитнувся, і спиною полетів геть в інший бік. І не просто так, а відключаючи всі земні чуття, як це я робив, йдучи вниз, у світ підземний.
І цього разу мене вже нічого не спинило.
І знову було чітке відчуття стрибка в нікуди, втрата рівноваги, закладені вуха й приземлення на пружне ніщо. Утім, ні, тепер я вже мав сумніви щодо «ніщо» і «нікуди».
Опустившись додолу, я неспішно зібрав себе до купи. Максимально зосередився, таким чином здобуваючи і рівновагу. Знову поновив сприйняття.
Поводок, який з’єднував мене з Кішкою трохи ослаб, але напрямок вказував, тож я вже знав, що маю нагоду виплисти з цього ватного виру і рухом уперед. Та сліпо плисти не поспішав. Згори і знизу, як і до цього, я не зміг знайти жодних знайомих енергій, до яких міг би причепитися , як до зірок у вечірньому небі. Та добре, що хоча б «справа» і «зліва» тут існували. Певна упорядкованість цього дивного місця відразу дала про себе знати, як тільки я уважніше «поглянув» у різні боки. Те, що мляво текло навколо мене, і крізь мене, не здалося мені енергією у звичному розумінні, але цей потік, принаймні далі від берега, мав усталену швидкість руху, і все це ватне юрмління навкруг мене , схоже, аж ніяк не впливало на напрямок його протікання. Це вже щось! Я зафіксував отримані відчуття, опустив донизу долоні, якими посилював своє енергетичне сприйняття. І рушив уздовж повідка, що й далі видавав усередині моєї сутності чітку картинку напрямку до Кішки. Судячи з усього, вона перетнула цю ватну ріку строго поперек течії. Та перетнути її було зовсім нелегко. Принаймні, якби не поводок, і чіткий плин енергій, то я б легко загубився посеред цих хмарних мас, що наглухо заблокували усю звичну тілесну чуттєвість.
Я не певен, що зробив більше, аніж двадцять кроків. Але так вони нелегко давалися, наче я повз у крутому підйомі вгору! І до останнього хотілося йти інакше, зручніше, правильніше, неначе хто тягнув іти саме за течією - аж доки, раптово, імла не закінчилася.
Я ступив на тверду поверхню, вийшовши нібито просто з болотного плеса, що туманилося позаду. Та ще й піднявши ногами дрібну хвильку. Принаймні на виході все виглядало чесніше, аніж на вході. Роззирнувся. На диво чистий місяць висвітив попереду високі крони і грубі стовбури дерев. З гущавини над головою голосно і невдоволено прокричала птаха. Їй відразу відповіла інша. Це теж мені сподобалося. Буття повернуло свій живий подих. Та й слід Кішки відчувався чітко. Пройшла прямо, наче строго за кимось, чийого сліду я ще не помітив. І Анагел, як мені здалося, теж був десь поруч, але, знову ж таки, поки не відзивався. Та вже нехай. Головне, що не відчувалося жодних проявів ворожнечі від навколишнього, хіба лише час від часу зринало нарікання незадоволених моєю присутністю птахів. Я обережно спробував дослідити енергію цього простору, що раптово став щось нагадувати, як нагадують когось особи, яких точно ніколи раніше не бачив.
«- Стій, не роби цього» – голос пролунав у моїй голові тихо і переконливо, і разом з тим достатньо м’яко, аби не дати ні найменшого шансу моїй чоловічій гордині спалахнути спротивом.
О, так звучати вміють лише найдосвідченіші жінки – кажучи ніби про одне, а насправді геть про інше. А ще й так, що все це відбувається суто у твоїй нещасній чоловічій голові. І, певно, моя голова і в цьому місці залишалася відкритою книгою, тому жодної думки про спротив, лише про красу! Я озирнувся. У сяйві місячного проміння неподалік увиразнився жіночий силует – в тій самій магічній обгортці невідомої мені казки, чи ж бо сну. І нехай, зі всім іншим я міг помилятися, але тільки не з жіночими силуетами.
«- Я марю?»
«- Досить кривлятися,» - голос раптово втратив усю поступливу делікатність, але не проникливість, - «та раз вже тут, поспіши за мною.»
Сяйний силует розвернувся, явивши на мить і обриси істоти значно меншого розміру, звідки ковзнув по мені зеленавий погляд зрадливих кошачих очей. Безсумнівно, саме тої, котру я й прагнув відшукати. Та й поводок між нами підтверджував мої сподівання.
Я був, мабуть, пильнішим, аніж будь-коли. Проте нічого іншого, окрім руху осяйної персони попереду вловити не міг - простір навколо знову затуманився. Загубитися не склало б жодних труднощів, якби не світло від тієї жінки. Але вона не давала мені і поблажок - мої бажання наблизитися і пришвидшення ходи, ні найменшим чином не змінювали між нами відстані. Звичайно, я міг спробувати й полетіти, і стати птахою на її плечі, або світляком в її німбі, але ці слова в моїй відкритій книжці навряд чи писалися б суто моєю рукою. Зрештою, як і інші, подібні речі. Невідомо, що могло б іще прийти мені в голову, та, благо, навколишня картина різко змінилася, виводячи і мене в інший простір самоусвідомлення.
Велетень-ліс розступився, явивши щось подібне на рівнину, утім, так само вкриту густим туманом, химерне клуботання якого не приховувало від моїх очей лише жінку попереду. Відтак мені дозволили підійти трохи ближче і міцніше приклеїтися очима до сяйного силуету. І, схоже, ми при цьому стали й пересуватися значно швидше. Не знаю, як довго це тривало, але тільки поява чималого скельного погруддя, в яку, не спиняючись, ввійшло осяйне видіння, змогло повернути мене до дійсності.
Я не помітив, аби моя проводирка далі підіймалася вгору, та, спершу, просто ввійшла всередину просторої печерної зали, а далі наче вознеслася, як на мене, дуже незручними для ходи, високими сходинками. Та іншої путі я не бачив. Добре, що марш підйому в скелі підсвічувався легким сяєвом кам’яних стін, а туман залишився ззовні, бо важкий, сліпий підйом міг легко перейти у надстрімкий спуск.
Я не боявся висоти, але коли провалля під ногами відчувається ще до того, як долаєш третю сходинку, доводиться остерігатися. Я здіймався і здіймався, та, здавалося, підйом ніколи не закінчиться. Наче я завмер на якійсь там п’ятій чи шостій ступені, щоразу долаючи їх наново. Щось тут було не так. Та й, зрештою, чи вартувало аж так поспішати? Я присів на чималу кам’яну полицю, і, відсапуючись, пригледівся до скельної стіни, що якраз проти мене і жевріла отим своїм голубуватим світлом. Думаю, доторкнутися до неї було цілком природним бажанням. І сяйво відразу посилилося. Я доторкнувся ще раз, і засяяв увесь простір навколо. Стало помітно, що йти залишилося не так і багато. Сходи підіймалися спірально, а вгорі, і я не міг помилитися, відчувалися хвилі щедрого сонячного світла!
Я підвівся і, зібравшись із силами, знову узявся лізти вгору. Та зараз я вже міг на власні очі переконатися, що ніби й рухаючись, я фактично залишався стояти на місці – подолані сходинки відступали назад, і просування вгору не відбувалося. Певно, що великий кавалок, як не гідності, то гонору, я в цю мить утратив. Хоча відразу ж і здогадався поєднати свої наміри з одночасним торканням долонею стіни з боку сходин. І все відразу стало на свої місця – дорога миттєво зробилася комфортною, і далі я вже здіймався рухомою стрічкою ескалатора, що негайно й виніс мене нагору.
В стані деякої розгубленості, я ще трішки попетляв переходами і таки вийшов на денне світло. Не певен, що все навколо було таким, як здавалося, але тут дійсно панував полудень і взагалі буяла весна! Та ще й поміж вкритих рясною зеленню гір.

2 З боку снів
Найближчі схили хребтів виднілися ледь не на відстані протягнутої донизу руки. А над ними тремтіли обрії - нижчі єднали далину з небом і синіли, а вищі іще біліли сніговими шапками далеких гірських вершин. Я дозволив своїм чуттям глибше торкнутися навколишнього. І відразу дізнався, що ці місця знаходилися значно північніше і західніше, аніж Кавказ, хоча тераса, на якій я оце опинився, деякими рисами нагадала ту, на котрій мене нещодавно пригощав Деві Тамаз. Схожий вихід зі скелі під рясні сонячні проміння, така ж доглянутість навколо. Хоча і значно нижча висота. І від прірви терасу тут відгороджувало не ажурне металеве плетиво, а цільний кам’яний підстінок, що викликало в мене нове подивування і змусило уважніше оглянутися.
Здавалося, терасу і інші побудови просто вилили з каменю, вигнули зі скельного масиву, неначе маючи справу не з міцним і крихким каменем, а з пластиліном. Щось нелюдське відчувалося в цьому, тож було чому дивуватися навіть після побаченого в краях Деві. А ще з’явилося відчуття, що все навколишнє не таке вже незнайоме, як здалося в перші миті. Та шукати відповіді, виясняти, що тут і до чого, не став, просто подався терасою далі. Пірнув у чергову пройму в скелі, куди, власне, і вели сліди жінки з Кішкою.
Прохід не виглядав тісним, але і не надмірним - через химерно пробиті назовні отвори влітало радісне проміння, висвічуючи поверхню ідеально обробленого каменю і ледь помітні тріщини в ньому, що, напевно, пронизували і увесь масив. Ще один поворот і я вийшов на нову, вочевидь, найвищу площадку, де на мене вже очікували.
Біля такої ж, як і на попередній терасі, цільної кам’яної огорожі, завмер Анагел, чомусь вкутаний у білу, здається щойно з рук шевця, тогу. Поруч із ним, спиною до мене стояла та сама висока струнка жінка - в розкішній паллі з пурпуровою каймою. Матеріал її вбрання був настільки тонким, що, заграючи з променями світла, майже прозоро обтікав аж надто ідеальне, як на мене, тіло. Я розумів, що прилипати поглядом до тих красот не правильно, але нічого не міг з собою вдіяти.
«- Анагеле, де це ми?»
Я спробував скинути з себе густі сіті чар. Але мій супутник не відповідав. Ймовірно, поруч із цією чарівницею йому таке зробити було значно важче. Однією рукою незнайомка трималася плеча Анагела, а іншою, мабуть, прикривала очі від сонця. І доки я розглядував її, жінка скеровувала свою увагу на далечині. Пориви вітру плуталися в блискучому чорно-кучерявому волоссі, рука, на тлі свіжих Анагелових шат виглядала саме з тою легко-засмаглою ніжністю, в якій я звично тонув попри всі намагання виборсатися на поверхню. І чомусь саме цю згадку підкинула мені зрадлива пам’ять, і більш нічого - жодної протиотрути. Анагел ж бо й далі глядів на мене вкрай ошелешеними очима. Утім, я би не здивувався, якби подібно виглядав зараз і я. Дещо схоже на мене глипнула і Кішка, що виринула зліва від незнайомки. Утім, зробивши декілька кроків верхом кам’яної огорожі, вона елегантно зіскочила на долівку і не менш граціозно продефілювала до мене, не забувши при цьому жалісно нявкнути. Ото вже! Утім, кому саме вона нявкнула, залишалося незрозумілим.
«- Привіт, радий, що ти знайшлася!»
«- Так, але я не винна.» - тільки й змогла жалісно протягнути моя компаньйонка.
«- Нічого страшного, я ж прийшов за вами.»
Я зараз проявляв всю свою мужність, утримуючи погляд саме на Кішці.
«- Хіба ти прийшов лише за ними?» - розбив залишки моїх ілюзій той самий голос, що вів мене сюди крізь млу.
Незнайомка м’яко обернулася, немовби тільки зараз відчувши мою присутність, задирливо поглянула на мене, елегантно змінивши на плечі Анагела витончений дотик пучок лівої руки на грайливе торкання правою. Для остаточного самогубства незалежності вистачало б лише втягнутися у вир її очей, куди пір’їнка мого єства щомиті й намагалася зірватися. Та той, котрий також був у мені, чинив гідний опір, спершу зачепившись за ніжні обриси шийки, затим за чітко вирізьблене акуратне підборіддя, затим припав до багатозначних, щонайменше для спостережень, кутиків губ, а відчувши, що пауза могла перерости допустимі кордони, ледь схилив голову і привітався, назвавшись – відтягуючи й відтягуючи невблаганне протистояння віч-на-віч, розуміючи, що назбираних у новій дійсності сил у мого я в цілому ще недостатньо, але ж і перший натиск незнайомки вже розбився об цю вдавану неуважність.
- Мене звати Сергій. Дякую, що запросили і провели мене в таке незвичне місце.
«- Хіба я запрошувала?»
Леткі кроки назустріч нагадали плин вітру в травах. Перед очима майнула грайлива долоня, милостиво відірвана від плеча Анагела, - протягнута, судячи за її розміщенням в просторі і часі саме для поцілунку. Але я, продовжуючи осягати роль далекої від придворного вишколу особи, з шанобливим кивком голови тільки обережно потиснув її долонею. І підвів погляд на чорні хвилі волосся понад ідеальними бровами. І випадково ковзнув нижче. І увесь букет назбираних подихів весняної спраги, нічні чари цвітінь папороті із її чуйних зіниць ввійшли в мене без жодного спротиву, - миттєво переповнений, я заплющив повіки.
- Цікаво-цікаво. То що це в нас - нова, майбутня гвардія, чи навіть генералітет? – її живий голос вразив мене неначе удар струму. - Отже, Сергій? Високородний?
Тільки настирливе тертя Кішки в моїх ногах, здається, і вивело мене зі ступору. Незнайомка вже майже обійшла мене. І зараз плином торкань грайливого пальчика уже здіймалася на ліве плече, викінчуючи так замкнуту лінію навколо моєї, майже переможеної, тілесної постави.
Очі Анагела ледь не діру в мені висвердлили. Це дещо відволікло.
«- Що з тобою?» - звернувся я до нього подумки.
І кокетливий пальчик миттєво зупинився. Натомість Кішка внизу вперлася в мене, наче хотіла самотужки зрушити з місця усю непомірність закляклого чоловічого зачарування. І я зрушився, обертаючись услід незнайомці. Її пальчик подивовано відірвався і повис у повітрі.
- Як у вас трьох все цікаво, - задумливо промовила вона.
І я відчув, що саме в цю мить її деякої віддаленості я міг спробувати глянути в неї глибше! Просто зараз! І, вдягнувши на себе чи не всі редути відомого мені захисту, та ще й купу уявних сонцезахисні окулярів, я зазирнув своїм єством в її очі. І краєм ока лише зауважив, як гублять летку посмішку шалені кутики прочинених для неземних пристрастей її зрілих губ. Як чуттєво втягують її ніздрі увесь спектр моїх думок-блідо-образів, як, ледь розчаровано і втомлено опускаються, аби відразу піднятися в новому відкритті-захопленні, довгі вії. І, натомість, зірваний вихором її помислу, я влетів у вир божевілля жаркої ночі. Ноги підігнулися, і я падав уже сторчма, кружляючи все швидше і швидше – і цей рух ундин Всесвіту змінював мене…
Схоже, Кішка використала кігті. Біль майнув далеко на обрії чуттів, але цього вистачило, аби я відвів очі, усвідомивши усю свою беззахисність і залежність від цієї особливої жінки. Але я дійсно мав зібратися і боротися за себе, чи хоча би спробувати це зробити задля нас усіх.
- Навіщо так? – Лише й видушив я із себе, - Ви надто дієві.
- Тобі не сподобалося?
- В мене інша дорога.
- Хіба? Хоча ти дійсно не простий чоловік. А я до зустрічі з тобою і твоїми супутниками мала тверде переконання, що нині геть усі земні істоти лише примарні відбитки минулих тіней.
Вона стояла напроти мене і видихала блаженство невідомого мені буття, і так хотілося торкнутися, пізнати його глибше.
- І ось ви! Я при зустрічі не відразу зрозуміла всю доленосність нашої зустрічі. Можливо і зараз не все ще бачу. І ось гадаю, чи вам потрібно далі змінюватися? Залишайтеся, я прошу вас, залишайтеся таким, як ви є. Для мене. Це вже чимало!
Її голос знову захопив мене. Але це попадання вже не топило, а лише щедро заквітчувало залишки минулої тями. Хотілося слухати і слухати, бо не може в світі існувати нічого благіснішого за це.
- Існує, Сергію. Є значно проникливіші тембри голосу і виразніші зваби. А знали би ви, які в мене враження від вас. Відтак уяви здатні сплітатися. Жаль, ви ще не здатні читати видіння з моєї пам’яті, та й мало хто зможе, - просто такі тут місця, такі ви, така я. Але маю надію, колись подужаєте. Хочете, аби це настало швидше?
Жагучий вир ще раз ковзнув моїм обличчям і я відчув на собі звабу дотику її руки - навіть крізь одежі. І, не барячись, незнайомка владно підхопила мене під лікоть і підвела до кам’яного парапету, зупинившись поруч із Анагелом.
На півголови нижча за мене, вона, видно, упивалася цією миттю, сяяла кожною клітиною тіла, чиї таємниці, як це мені спало чомусь на думку, раніше зводили з розуму богів – будучи саме тою, котрій дозволено бачити всі твої протиріччя, чесноти і глупоти, оцінювати доладність твоїх учинків найвищою мірою - життя чи смерті задля її кохання.
Але зараз про це все поки й не йшлося.
- Гляди уважно, - тепер трохи сиплий, ідеально зрозумілий голос понісся направленим видихом униз, туди, де неподалік від нас, напевно, теж будучи породженням гір, але потойбіч від них, відкривалося на порозі безмежної далекої рівнини старе місто по обидва боки кам’янисто-левадного русла бистрої синьої ріки. Вона змахнула рукою, і картинка виросла в розмірах, даючи змогу побачити більше. Показуючи мені те все, вона пильно дивилася на мене, немов шукаючи якоїсь реакції. Та я просто розглядав місто, що, окрім свого гарного розміщення ніби нічим більше й не вражало. Хіба димами від заводів. Хоча, ще був замок над містом, на останній горі, стражі далекого рівнинного плеса. Щось ворухнулося в мені, наче перелетівши далі з моїх до її очей. Я відчував, що мав би щось промовити більше про цей край, але пам’ять мовчала. Та, певно, її слова і дії мали на увазі не тільки це, а щось значно важливіше.
- Я маю побачити щось особливе? Без права на помилку?
- Сергію, ти такий, який є, отже суттєвої помилки бути не може. А ось «ваша трійця» – це єдине питання, на яке я ще не маю відповіді.

3
Та, мабуть, вона зробила свої висновки і тепер її чарівливий голос не втрачав нагоди покепкувати з мене і моєї зрадливої пам’яті. Але хіба вона могла не помітити причин мого стану?
- Нехай, мене ти міг і не впізнати, не знати, а ось край - зобов’язаний. Твоє тіло його знає, клітини пам’ятають, а єство – не пригадує. Як дивно. Але ти сподіваєшся, що згодом все згадаєш. Але чому забув? Бо справа не в пам’яті, так? А знаєш у чому насправді? У формі цієї миті, бо вона здатна до народження іншої твоєї вічності.
Незнайомка, яку я начебто мав знати, приязно поглянула на мене.
- Формально ви троє - моя знахідка, моя воля, моє рішення - хоча мені й не надто подобаються ці «зверхності», але ще більше – загальна увага до вас трьох. Ви такі особливі артефакти?
А чом би й ні? Хіба випадкова метушня навколо чогось вартісного? Подібне могло принести і чимало приємностей у майбутньому.
- Або відсутність того майбутнього за невдалого ходу подій. Бо ж навколо вас зараз і стільки люті!
Це мені не подобалося, як і вигляд Анагела, що зовсім знічено завмер поруч зі мною.
- О, високородний гостю, ваш Ангел грав зі мною в одну милу гру, і тепер мені дещо винний, і через це йому не по собі. Та програвати гарним жінкам, здаватися на їхню милість – сам смак життя! Тож, мій милий ангеле, не печалься!
Я мав глибокі сумніви, що Анагел став би за власною волею брати участь в іграх, і навіть, граючи, зміг би програти. Хіба що тут існували особливо жіночні ігри? Та які ж можуть бути сумніви в почутому після такого голосу, такої музики слів? Але чому саме «високородний»?
- О, Сергію, якщо ці думки не твої лестощі, то що це тоді? А щодо гри, то там, де я, там завжди по-чесному. Хоча наш милий Анагел і не зовсім самостійний? Тоді, виходить, для нього не все ще втрачено, чи ж бо пак – не все ще мною здобуто.
Я гнав від себе звичні, подекуди й іронічні, думки раніше, аніж вони увиразнювалися. Деякі з них могли дуже не сподобатися цій жінці, а інші – напроти.
- А «високородний», Сергію, - це один із первинних сенсів вашого імені, - як дивно, що ви не зважаєте на його значення.
- Я намагаюся, хоча і чисто по-людськи.
- Для вас цього мало.
Забути і не могти з вагомих причин пригадати – далеко не одне і те ж. І я це розумів, як ніхто інший – бо вистраждане, відтак більше ніколи не зникає. Але до чого вела господарка цих дивних місць?
- Ви надто чарівні, аби земні створіння могли суперечити вам. Та, будучи вашим гостем, пробачте, що незваним, я почував би себе щедро обдарованим, якби отримав єдину привілею – право на таємницю власних думок, в яких не йдеться про вас.
- Он як!
Вона знову ж уважно глянула крізь мене і розкішно посміхнулася.
- Красиво! І в тебе всього лише одне-єдине бажання? Та чому би й ні? Але тоді і я матиму право на подібну послугу, чи дарунок від тебе?
- Я до ваших послуг. Проте спершу, перепрошую, що прийшов незваним, але я мав дізнатися про долю моїх друзів.
- І що – з’ясували? Але вашу прихильність сердечно приймаю.
Кішка зацікавлено дивилася на нас, знову вискочивши на парапет. Анагелу явно не вистачало її бадьорості.
«- Ти чого ж це, друже, зовсім ніякий? Зберися, і все стане на свої місця…» - послав я йому доторк у мить, коли незнайомка рішуче рушила з тераси вглиб приміщення, вхід до якого раптово відкрився поруч. І наче в казковому Сезамі, там відразу все спалахнуло різнобарвним сяйвом, висвітилися багато прикрашені стіни і стеля, але, передусім, вкрите тонким візерунковим покривалом велике ложе, на яке вона й присіла. Та ще й таким чином, що ефірні шати повністю відкрили її стрункі ноги. І це, схоже, ніяк не турбувало Дивожінку. Наче беззвучно покликана, Кішка діловито затрусила і собі до опочивальні, але за декілька кроків від ложа зупинилася і запитально глянула чи то на мене, чи то на Анагела. Красуня ж перебралася на середину спального трону, сіла по-турецьки і, відкинувши пасма волосся, охопила долонями скроні.
Можливо вона перебувала зараз у роздумах. А може і в медитації, що виглядало б дещо кумедно, та все залежало від скерувань і цілей її екстрасенсорних посилів. Але вона робила те, що вважала за потрібне мало зважаючи на нашу компанію. Тож по справжньому смішним був тут лише я, зачарований нею глядач, позбавлений волі зробити те, що належало – підхопити своїх супутників і повернутися додому. Я раптово виявився надто слабким і невмілим для подібного, здавалося. найпростішого завдання. Не знав, де знаходжуся – в ілюзії, чи в категорично неможливій реальності, не відав - хто переді мною. Та все могло бути й значно гірше, аніж я зараз собі гадав.
Відчуття, що зі мною граються вищі сили за останні дні зміцніло у стократ. Суті гри я не розумів, та вона ставала все більш і більш заплутаною. Цікаво, яким боком до неї долучилася ця дивовижна діва на ложі, що, схоже, уже вважала нас усіх своєю власністю. Принаймні на таке натякала її поведінка, та й увесь мій досвід теж. І радив мені він тільки одне – ця гра в мовчанку не мала затягуватися.
Кішка теж вирішила не втрачати часу, покрутившись довкола тронного ложа, по-свійськи стрибнула на нього, і вляглася біля колін місцевої володарки.
За якусь хвилю Дивожінка відвела руки від скронь, поправила хвилю волосся і потягнулася до Кішки. Хто б сумнівався, що вони найпершими знайдуть потрібні стосунки!
Анагел і далі не відзивався, проте уважно спостерігав за дійством. Я мав щось робити і негайно, але що - не зрозуміло, бо якщо зараз від мене щось і залежало, то тільки композиційно. Що, у свою чергу, значило лише одне, я міг підійти ближче до повелительки ложа. І я зробив свої декілька кроків. Вона, здавалося, не звернула на це жодної уваги, і далі задумливо пестячи Кішку. І робила це по особливому - від кожного її доторку вгору злітали іскринки, котрі далі розросталися, спочатку малопомітними, а затим усе чіткішими веселками. І вони не зникали, а линули, наче фарби, на прозоре полотно! Де кожна барва займала своє місце. Все нові й нові кольорові мазки накладалися, переливалися, малюючи об’ємну картину, де наче тисячі і тисячі точок-зірочок замайоріли в повітрі. І щось на ній не подобалося чарівниці - не перестаючи м’яко вигладжувати Кішку, вона пильно – раз, а потім ще і ще поглянула на мене, наче на якусь перешкоду. Відтак я почув у голові її максимально строгий наказ – зняти те, що заважає.
Повелителька уважно дивилася на мене, а я на неї. Мене рятувала від виразнішого впливу лише відстань, і вона це знала. Та крім підступної усмішки, мала знайти й інший спосіб цю відстань зменшити.
«Зняти зайве», мабуть, значило не лише дати можливість Кішці відійти від підземної межі й повернутися в образ Ірини, але й дещо більше. Наприклад, ввергнути мене в той хаос невпорядкованості знань і умінь, котрого я на деякий час позбувся. І я не мав сумніву, що потрібна мить для повернення того всього в моє єство іще не настала. Ми й так по вуха невідомо в чому, і погіршувати своє становище, я не мав ні бажання, ні змоги. Хоча повеління «зняти вантаж» могло стосуватися не тільки Кішки. Але чому я мав його виконувати?
Та володарка вже, схоже, прийняла рішення. Хоча й повідомила про це вельми делікатним чином. Продовжуючи випускати з кошачого хутра веселки, м’яко покликала нас із Анагелом підійти ближче. Утім, його зупинила при вході в залу, розмістивши на чудернацького виду східному дивані, що раптово проявився в спалахові блакитного світла біля стіни. Мені ж даровано було присісти поруч із нею. Але тільки для того, аби її накази долітали до мене як стріли в яблучко.
- Візьми з неї вантаж, звільни її єство від ноші, від свого насильства, і я відпущу вас туди, де вам буде найкраще, - в її голосі відбулися зміни, він неначе поблід, втомився.
Певно, таким чином мені подавався якийсь натяк, але я його поки не розумів.
«- Хіба це гоже, мучити Боже створіння? Кішка не проти повернути собі свій жіночий образ – я хочу аби вона почувала себе тут найбільш комфортним чином.»
Тепер вона знову звучала в мені. І я готовий був підкоритися, але це значило – саме довіритися, поставити три наші долі проти її неясного слова. А воно могло і нічого не важити, принаймні, для таких, як я. Бо хто я для неї? А я досі не знав ні її імені - ні хто вона, для чого їй це все. До того ж, вона ніби й погодилася не зазирати в мою голову, але голос її звучав зараз саме звідти. І, взагалі, я хотів лише повернутися з Кішкою і Анагелом туди, звідки ми прийшли, не більше.
- Я ще не готовий порушити навколишню красу хаосом своїх проблем. Прикростей додасться, а у вас тут все зважено, гармонійно і доречно.
Дивожінка промовчала, та з-під її пальців злетіло особливо барвисте пасмо іскор, які відразу влетіли у сферичну картину над нашими головами, ось тільки картини чого, я все ще не розумів. Але для всього свій час. Зрештою, ми не надто поспішали, події складалися далеко не найгіршим чином, хоча і турбували деякі горошини дискомфорту, та не всі відразу. Втім, одна з них таки вже допікала, передусім своїм уважним зором, якого я, як міг, сторонився.
- А ще непокоїть, ви знаєте моє ім’я, а я ваше – ні. Невже неспівмірність наших доль аж така велика? - пробурмотів я казна що, руйнуючи ідилію задумливої тиші, в якій тільки моє теперішнє композиційне місце виглядало невдалим.
«- А хіба я не сказала? Ах, ви просто не почули - я вимовила ім’я своєю рідною мовою, а вона для земних у більшості випадків нечутна. Та я спершу не зорієнтувалася – хто ви. Вашою мовою, дорогий Сергію, можеш звати мене Соло.»
«- Просто Соло?»
«- До просто Сергія. Але це значить лише те, що далі ми повинні бути на «ти» у всьому.»
І неначе мла невідомих нічних парфумів оповила мене. І, здалося мені, що в цьому її «бути на ти», містилося значно більше, аніж в усіх моїх колишніх стосунках з чарівною статтю.
- Ні, я не проти.
Я взагалі з прекрасними дамами ніколи не проти щирої душевності. Адже краса для того і постає перед чоловіками, аби до неї долучатися. Але чи це був саме той випадок?
Іскорки сфери над моєю головою світилися все нижче і, кружляючи всією своєю об’ємною картиною, здавалося, поволі складалися у щось знайоме. Надто знайоме…
4
Я прокинувся від того, що рай широко прочинив для мене потаємні дверцята, явивши довгождані обриси істинної насолоди. Моя голова лежала на колінах Соло, і її пальці перебирали моє волосся. Було досить незвично, адже схожі торкання, здебільшого, дарував жінкам саме я. Але я ніс їх, як несе цар свою волю – первинно і без сумнівів, та зараз зовсім не виглядало, що Соло почувалася царицею.
Розплющуючи очі, я думав, що побачу, як з мене також вилітають іскри, а сам я став вже чимсь на кшталт кота, та нічого подібного не сталося. Мене просто пестили. І як!
Доторки тягнулися ледь не до кожного мого відчуття, і глибше, до кожної чуттєвої грані моєї уяви, куди ласкаві посилання щомиті докладали нові й нові складові вражень. А ще, саме з моєю участю линули й линули яскраві переживання неймовірно насичених зваб і любощів, - нехай в дечому схожих між собою, але чуттєво таких різних. Поміж химерно невідомих були і свої, такі незабутні сторінки – з усією повнотою отриманих почуттів. І все це щедро відкривалося і поєднувалося в мені. Надщедро…
Що ж, бути на «ти» з богинями не так вже й кепсько.
- Ах, ти прокинувся.
- Ні, ні, ще ні.
О, цей голос, проникливіший за всі відомі мені! Він мав що запропонувати будь-якому втомленому незлагодами мужу. Та наші стосунки могли стати ще глибшими - це майнуло відразу і сприйнялося, як повністю адекватне новій дійсності. Немов комп’ютер за мого сну перевантажили, явивши більш довершену, й поблажливішу до мене операційну систему реальності. Хоча, напевно, володарка вважала за коректне і далі читати мої думки, спокійно взираючи на те, що я не міг цьому ніяк протистояти. Що не надто гармонійно, принаймні поки мої думки ще не належали нам обом.
«- Не опирайся.»
Богиня солодко посміхнулася. Я відчув це всіма рецепторами своєї скромної чоловічої чуттєвості. Наче нічого і не сталося, лише її пальці зупинилися. І симфонія миттєво стишила звучання, та все одно звучала - Соло-дко.
- Тобі щось заважає творити наші стосунки? Обіцяю, я буду і найуважнішим твоїм читачем, чи там – читачкою. А зачитуватися і перечитувати найбільш вдалі моменти знову і знову можна безкінечно. Ми виявилися на диво схожими, чи не так, у тонкощах сприйняття? Я впевнена, що і в нас із тобою разом могло би вийти не гірше. Я ж можу все. Ну майже все. І навряд чи ти коли-небудь зустрічав жінку, що й чутлива до нескінченості, і така ж досвідчена. Що інколи знімає оті важенні окуляри вищої майстрині, чарівниці-інтелектуалки, щоби бачити не так далеко й глибоко, аби просто погойдатися на хвилях чуттів…
Вона тихо і ніжно шепотіла, добре відаючи, що від подібного навіювання мене з головою накриває хвилями блаженств, і, вочевидь, не сподівалася, що я здатен випірнути на поверхню. Але я мав ковтнути хоча б трохи правди.
- А твій чоловік, Соло, як зреагує на мене?
Вона, схоже, напружилася. Але я продовжував далі вже з відчуттями дієвого співчуття і рятівника маленької пташини, що випала з гнізда просто перед ним – нехай і з гнізда небожителів.
- Чи, таки, немає шлюбу на небесах? – я спробував піти назустріч цій Дивожінці.
Соло посміхнулася і травневим вітерцем пролинула долонею по моєму обличчю. Та запах її близькості знову потягнув углиб, втиснув у податливу підступну м’якість ложа. Необачний рятівник задихався і міг ось-ось загинути…
Але долоня вже злетіла - дихай, нещасний…
Натомість її уста, чи то волосся, торкнулися вуха.
- Вдалося проникнути і в Моє єство? Знайшов шпаринку? Слабкі місця? Прикро, що аж надто неприродним чином. І що там, герою, побачив? – Голос її, попри зміст сказаного, шелестів трішки зверхньо, і прохолодно, як інколи говорили земні жінки, коли справи торкалися не найприємнішого, що, втім, найчастіше, було і найважливішим.
- Згадав суто своє, що чоловіки часто повертаються неждано, - прорік я із, мабуть, надмірною театральністю, бо її долоні з силою стиснули мої скроні.
- Ав-ве-мо-он, - пристрасно вилетіло з її вуст щось невиразне, і в ніжно-голубих сутінках кімнати майнули пурпурові блискітки, - це магічна форма, тож не шукай сенсу. А ще й тою мовою, в якій немає спотворень, тому кожне її звучання здатне проявляти чи приховувати енергію. Одна з мов жителів цих країв періоду золотих часів.
- Ти зараз мене прокляла цим словом, чи освятила?
Мені вже подобалося мати справу з цією дивокрилою особою в окулярах уявної інтелектуалки. Буде що згадати, якщо все обмежиться лише більш-менш відомими мені жіночими тонкощами.
- Лише зняла напруження з навколишнього - ти дещо не поштиво узагальнив щодо тієї особи, у чиїй владі чимало тут змінити. Хоча ти й висловився вельми туманно, але у моєму житті стільки тонкощів.
Мене заінтригувало почуте, і я міг лише здогадуватися, що саме вона мала на увазі. Я, мабуть, міг спробувати уточнити. Проте досвід вказував, що зараз із цим не варто поспішати. Та й найкращий результат приносить не підштовхування до відповідей, а те, що жінки найвідвертіше розповідають чомусь саме те, що ніби менше за все цікавить їхніх ближніх. Але я не був подібною довіреною особою, і шукав зовсім інших вирішень.
- Може і мені варто навчитися говорити більш точною мовою?
Я сказав зовсім інше, аніж думав. І, певно, саме це здивувало Соло. Вона відкинула з мене хвилю свого волосся, здавалося, тільки для того, аби повернути на місце оті уявні окуляри для уважнішого розгляду мого вередливого єства. Але подібні окуляри, як на мене, не пасували до її старожитніх еротичних шат.
- Твоя мова виглядає надто емоційною, але ще не чужою началам, та й ти, ніби, уважно оминаєш слова з перекрученими сенсами. Правдивих мов у вашому світі небагато. Я часто буваю у різних земних краях, прислухаюся. Все більше несправжнього. Ви занурюєтесь глибше в сутінки. Силу забирають у людей, від’єднуючи і їхні мови від чистих витоків. А без мови хто на що здатен? Ви ж не спілкуєтесь безпосередньо єднаючись розумовими просторами. А мова предтеч, аби насолодитися повним взаєморозумінням зі мною, тобі поки недосяжна. А жаль. І навіть із образами, які увиразнюватимуть сенси в твоїй голові, ця мова залишилася б малозрозумілою.
Соло вдавано важко видихнула, вчергове наповнюючи мене хвилями блаженств, і продовжила.
- Утім, є універсальна мова тілесних торкань, відчуттів, бажань. Ти нею непогано володієш.
Її руки знову взялися за мене, цього разу за шию і плечі. І сонце знову визирнуло з-за хмар. Певно тому я й не надто поспішав у глибини торкань, відчуттів і бажань. Хтозна, що може статися, коли з інтелектуалки течія остаточно скине окуляри уважного бачення. Нехай подібне мислення виглядало дивним для мене, але навряд чи зараз задоволення пристрастей було найважливішою справою. І щось у ситуації, яка склалася, було не те. З одного боку її зваба, але за межею, яку я нібито мав перетнути особисто. Та чи мав?
- Отже, я здатен розбурхувати простір не лише словами? – відповів я, пробуючи зрозуміти, чим я там непогано володію.
Я почував себе зараз ким завгодно, тільки не досвідченим бійцем, що пройшов не одне подібне квітуче поле, а тепер ось змушений уважно добирати сенси, аби не порушити крихку рівновагу невідомих мені магічних складових над ложем чужої Дивожінки. Капець.
- Так, саме від емоцій, любий Сергію, якими ти ті слова супроводив у моїй присутності, пішли кола по водах буття, і я мала прикласти долоню, аби заспокоїти їх. Небо пробачить, а ось мій чоловік може й запереживати - десь далеко звідси втратити покій. І від цього нікому не стане краще. Та сподіваюся, він до звучання примітивних мов ставиться не уважно.
- А що може статися потім з того, що не виявляється відразу? Це щось нагадує мені вічно незрозумілі чари
І знову Соло прошепотіла щось неясне, зробивши рукою в повітрі дивне «па».
Я, натомість, з усіх сил стримував запалений саме нею в мені подих емоцій, аби не розбурхувати більше води тутешнього буття. Зосередився на техніці перенесення одних відчуттів на інші, більш нейтральні, з меншою температурою вжитку.
- То твій чоловік значно старший? Тому маємо прадавню проблему, яку не вирішити?
Її дотик натомість випустив у моє тіло нову ін’єкцію задирливої пристрасності, чиї брижі запросто могли хлинути на навколишні плеса.
- О, це вже інша справа. – Соло оцінила результати. - Не всі емоції порушують високі гармонії. Є й прийнятні співзвуччя, відповідні нижчим світам. Так, мій маленький, мій чоловік старший за мене на декілька поколінь, і крила більші, і загадки його глибші.
Ого! І, вочевидь, вона мала на увазі не швидкоплинні земні долі. Але найкраще до цих доль і крил повернутися після слів, які вона так прагне почути від мене - у цьому житті усе ж бо - «баш-на-баш.»
- О Соло, в ніжних руках долі я особливо слухняний. - Ці слова я огорнув у сяйно-синю сердечну теплоту з ванільною посипкою дійсної турботи за наслідки своїх зусиль. - У моєму земному світі в такої пари, звичайно, виникли би серйозні проблеми із втіленням спільних бажань. Але існували би й переваги подібних стосунків – для обох сторін, бо життя з найдосвідченішими завжди простіше.
І в голові моїй машинально прошелестіли усі оті малюнки до рубаї Хайяма зі Старцем і Звабою, і все було би нічого, якби до них випадково не причепилися ще декілька вкрай неделікатностей від Бердслі.
Її пальці на моїй шкірі зупинилися аж надто раптово. Але інтонації голосу видалися зацікавленими.
- Це поверхневе, початкове бачення, бо, мій Друже, насолода нескінченна не лише в уяві, але і у своєму практичному подальшому витонченні. Бо ж вона має внутрішній і зовнішній лоск, і енергії розряджання, так? Скажімо, для землян розряд між небом і землею – саме те, найповніше, найдикіше, найпристрасніше, так?
- Важко знайти вищі енергії, - протягнув я, чомусь згадуючи про Зевса, і всіх його коханок.
- Без сумніву, що подібні енергетичні прояви значиміші і енергією кохання, і отриманою насолодою, аніж за тьмяне блимання свічки при земному ложі. Дорога до такої високої потуги, втім, дуже особлива. Якщо тебе цікавлять ці тонкощі, то я вчилася і вчилася, інколи навіть майстерно імітувала розуміння, і все дотичне, навіть огортання собою його скелястої безмежності. Була слухняною і чутливою до всього, навіть вкрай неприйнятного, але саме так і сягнула більшого. І от коли найтоншим флером свого розчахнутого «я» його таки зуміла огорнути – все й закріпилося! І які між нами відбувалися розряди! І чим більша відстань, тим солодші. Отака от, друже, небесна картина.
- А земна яка?
- Я стала досить вмілою і досвідченою. Хоча завдання виконувалися не лише жіночі, та часу на здобуття потрібних умінь для вищих цілком достатньо. А щодо шлюбу в небесах, хіба, той, кого ви звете Ісусом, не чітко сказав?
- Це про ангелів?
- Звісно. І чим далі, тим точніше збувається все ним справді сказане. Але ми ще не померли, і не ангели, правда ж? Тому небеса є нижні і вищі. Деякі нам досяжні і зараз.
Вона дивилася просто в моє єство, але залишки здорового глузду втримували мене від будь-якого прояву взаємності. Проте її згадування Ісуса виглядало цілком доречним, і не демонським. Невже вона його випадково пом’янула? Давно мав бажання поговорити про нього з кимсь поінформованим.
- Я не знаю, що Ісус казав насправді. І як звали його в дійсності, бо говорять по різному. І що саме збувається? І де?
- Та невже у вас нічого про це не збереглося?
- Щось є. Але народ по різному ставиться і до Біблії загалом, і до Євангелії. Та й у колах вірян не всі вважають, що простий хлопчик виріс у Бога. Того, який Один, хоча і Триєдиний.
Останнє я сказав, так, як і сприймав усе своє життя – відчуваючи живого Ісуса, але аж ніяк не крізь релігійні Писання. Та й подібне раптове відсторонення нашої розмови від чарів тілесності мене зараз цілком влаштовувало.

5
Її пальці вп’ялися в мене, наче на дотик досліджуючи щойно почуте від мене.
- Схоже, ти вже ведеш мене в потрібному тобі напрямку? Мені подобається, коли чоловіки ініціативні, - зав’язують жінкам очі і ведуть у свої мрії, спраглі до подвигів. Але ж чи зрозуміти, перенаправити земному герою мій жіночий світ? Навіть Атлант тримав лише небо. Цікаво, чи міг би будь-хто земний нині дати раду з подібним вантажем? Хоча небо не таке й важке - обмежений умовностями горішній простір. Тому я і не небожителька – в мене свій світ. І я не читала ваших Писань, хоч і знаю, коли їх зібрано до купи, і під чиє диктування, за чиєю волею, писано-переписано. А Ісуса дійсно звали не одним іменем, спершу таким, яким побачили його волхви - в честь Сущого, далі до рідного галльського імені додалося ще чимало різних, даних йому з любов’ю, а на інші він не відзивався.
- То він дійсно існував.
- Так, хоча не там, не тоді, і не так, як у вас здебільшого вважають. І точно не служив тій істоті, яку звали Господом. Та й сам відмовився від будь-якої влади, месіанства. І не мав релігійної належності, навертав до шляхів початкових, а не до оманливих пізніших перекручень. І сіяв майбутні врожаї, коли хаос тримав відкритими земні брами. Ми його не цікавили, він стверджував звучання низів – і, думаю, йому, в цілому, вдалося. А ми були тільки, нехай і не прямими, свідками подій…
- Але стверджував початкові закони, ставши Богом-Сином для нашого Середзем’я? А нині, ймовірно, і для світів більш досконалих?
- Ні, не закони приніс, а підтвердив шляхи. І вони зовсім не збігаються з усіма вашими нинішніми панівними доктринами. - І її пальці підтвердили сказане особливою хвилею тепла: - Я б могла передати тобі свої відчуття від краси його бачень своїми особливими торканнями.
- Це було б добре, але я зараз не готовий – в моє нинішнє єство не помістяться твої океани. Може пізніше. Але ось чого я не розумію, невже правдивому Богові Творцеві і його синові, могло би щось самостійно вгорі не вдатися? Невже так важливо було посилати сина саме на Землю?
- Я ж сказала про шляхи. Та, думаю, ситуація була ще складнішою. В світах чимало різного коїлося на початку Калі-Юги. Але я б не хотіла зараз про це говорити.
Та я свідомо застряг на цій темі, з якихось причин не вельми приємній для Соло. І, схоже, саме цей шлях давав надію на мій не програш в цілому в грі, яку я не розумів. але тому й жодних торкань і злив почуттів.
- Ця тема для тебе нелегка з особистих причин?
- Ти не перший із моїх земних знайомців про це все розпитуєш, не відаючи сенсу і ціни питання. Утім, остаточних відповідей певно ніхто не знає.
- Чи це приховано?
- Ким і де? Невже є щось таємне, що не стає з часом відоме всім ?
- Але ж люди живуть недовго, аби порозумнішати, а вам, вищим, до нас і справи немає.
- Дорогий Сергію, а що ми вам можемо сказати, якщо й самі вагаємося. Та й ми теж різні, і мало нас. Та й в кожному світі свої таємниці. Ось ти, ніби, осягнув більше за інших, просто земних, - і ти знаєш, що приховане під найнижчими рівнями підземного простору? А ще глибше? А за кордонами живого буття? Безмір Хаосу? І ти в цьому впевнений?
Я, насправді, ніколи так глибоко не поринав, не відчував тієї тематики настільки безпосередньо, як, наприклад, м’якість її рук і колін, дихання близьких грудей, але щось у мені, без сумніву, вібрувало споріднено і вона відчувала це.
Соло щемко видихнула повітря.
- Мені ці розмови не надто бажані. Не тому, що заново повертатися до початків не весело, нехай час від часу і доводиться, а тому, що від мене тоді йдуть надто помітні сигнали на різні глибини і висоти, і хто знає, що може відбутися у відповідь на мою жагу досконалості. Тож, передусім, почуваюся жінкою – і в своїх справах здатна триматися відповідно своєму Призванню. Чи це для мене не найкраще? Ось цьому найперше і вчив Ісус - як йти своєю дорогою.
- Он як. Схоже, я тепер більше розумію і його, і тебе.
Соло знову підняла руки до скронь, а я, користуючись можливістю, підвівся і присів напроти. Стараючись дивитися на неї лише краєм ока, раптом зауважив, що ні Кішки, ні Анагела в опочивальні не було. Невже, я якийсь час проспав? Та продовжити нашу розмову насмілився лише коли Дивожінка знову опустила руки.
- На жаль, я ще нічого не можу сказати про своє Призвання. Та й про земний світ небагато відаю. Певно, через це мені й здається, що ми обоє надто серйозно говоримо про те, чого знати не можемо. Але що ми тоді взагалі розуміємо?
Мабуть Соло знову огорнула мене своєю увагою, бо мої сприйняття сповнилися благістю.
- Тобі мало насолоди, котру зараз відчуваєш?
- Ні, але вона заповнює не всього мене.
- А це вже цікаво! Про які простори в собі ти зараз кажеш?
- Про свій розум, і про інтелект.
- То емоційний інтелект заповнений, а інші - ні?
Це був цікавий погляд на розмаїття інтелектів.
- Вони теж спраглі того досвіду, який здатний вмістити.
- Та, дорогий Сергію, більшість хіба користується усім досяжним? Але щодо цього світу в мене є дещо для тебе – з простішого. Не так давно розмовляла з одним юнаком і, уяви собі, він щиро переконував, що людина походить від якоїсь дикої тварини, від якої пішли і мавпи, та в жодному випадку не навпаки! І бачив він ту особу теж мавпоподібною. Як на мене, він при цьому переплутав початок і кінець, та не надто через це переживав. А чому переплутав? Бо все накидав в одну купу. То я йому зауважила, що, певно, подібного походження і ваша теорія великого вибуху? Бо й там і там пішло від чогось одного.
- Не зрозумів.
- Так все просто, за вашим баченням до мавпопредка ніби нічого людиноподібного не було, і те саме до єдиного вибуху теж ніби не було буття.
- А, ти про це. Це ж досить різні речі.
- Але пояснюються простим візуальним дійством. Та й принцип і тут, і там той самий. Бо в бутті немає порожнечі. І все живе займає свої місця, проявляючи власне «я». Звідси й аналогії. Тож я тоді показала йому на пальцях, що таке теорія великого вибуху стосовно походження життя. - спершу на тло екрану падає світло – бах! Далі тінь від мого пальця, долоні, руки, що так нагадує дерево життя. Пальці - гілки, долоня - крона, нижче стовбур, відтак – людські форми. Певно, мавпи і всі інші перебували на тому стовбурі. І коли моя людиноподібна тінь проявилася повністю, я запитала молодого вченого, чи тепер він допускає моє існування потойбіч освітленої тканини екрану, чи розуміє вторинність гри тіней? Чи стане тепер наполягати, що саме рух тіні був еволюцією і ми з ним походимо від цієї тіні?
- Сподіваюся, він осягнув твої натяки, ти ж про те, що невидиме творить видиме?
- Хіба буття невидиме? Воно приходить в кожний закуток світлом і відкидає тіні на ті чи ті стіни світобудови, увиразнюючи себе, як щось доладне, і красиве. Тож мавпа доладна одним проявам світла. а людина – всьому значно яскравішому і красивішому. А порушники такої прекрасності - вольні чи невольні – покидають цю картину, скочуючись униз.
- Або інколи руйнують її, хіба ні?
- І тільки картину, тому вона швидко поновлюється. Бо порожнечі в бутті не існує.
Її мова лилася і спокійно, і разом із тим натхненно, наче дівчинка, що вперше вийшла на сцену, вкладала у вимову слів трохи більше дихання, аніж те було потрібно. І мені подумалося, що вона якось схоже могла б вести себе й під час обіймів.
- Тобто, ти вважаєш – це початкове входження світла дійсне і для Всесвіту, і для кожного з нас?
- Любий хлопчику, хіба все живе не світло? То ми і окремий його прояв, і фрагмент цілого. Фігурально подібні, а по суті – дуже особисті. Я вважаю, що життя було завжди. Бо воно і проявляє буття, як, наприклад, любов - кохання.
- Хіба любов народжує кохання?
- А то. Та більшість твого люду не помічає вищу любов, яка штовхає їх в обійми один одному. А виростити власну вони часто ще не в силах. тож я про те, що є Творці вищої любові для загалу, і ті, що вирощують власну. Звідси й кохання.
Соло робила особливий акцент на коханні, бо благість в ту мить проймала мене найвиразніше. Але я не збирався програвати, піддаватися суто своєму емоційному сприйняттю.
- Тож «ми», як єдиний прояв життя-буття - єдині у своєму Творцеві? Чи лише тимчасовий колектив, поєднаний спільною Прекрасністю?
- Дорогий мій, хіба вічне перебування в межах когось чи чогось одного не було би обмеженням - тоталітаризмом?
- От-от! Якби ми займалися лише любощами, несли приємне один одному, але ж ми у розбраті, б’ємося, воюємо на смерть, прагнемо нав’язати ближньому свою волю - хіба з цим набором протиріч можливо бути проявами суто одної досконалої особи? В реальності, ми такі різноманітні, що здатні лише до тимчасовості взаємин.
- І я про це кажу - ми різні. І кожен – інша природна необхідність, навіть в цьому складному земному бутті, яке зовсім не райське. Але й удавана боротьба за простір і успіх на тутешньому екрані між безліччю «я» - потреба для нашого досвіду. А також і проходження сита буття. Бо ж ті, що зневажають життя і сіють смерть, не здатні збирати в собі добро, падають все нижче – в руйнацію. А ми з тобою – не суперечні життю і здатні самі створювати калейдоскопічні красиві поєднання. І тутешній Творець буде не проти. Він хоча і є тою Особою, що увиразнює життя-буття в конструкції своєї світобудови, але кожне живе єство в його просторі – вільне, і завжди має можливість проявити себе. І навіть піти звідси, позбувшись вищої опіки. Ти осягнеш більше, коли виростеш сутнісно – самостійно чи в поєднанні. І ти не обов’язково маєш стати девом. Вони ж у більшості дикуваті, з надто вже виразною демонічною складовою. Звідси і надмірне звуження, обмеженість, часом злість і погорда, і, в цілому, сутінь.
Тож перед тобою, Сергію, достатньо альтернатив, а ще більше – часу. Не ображайся, але попри всю свою доцільність там, у себе, у вузькому тісному просторі нижчого існування, тут ти лише добра глина, яка прагне в очах кожної вищої істоти гарного втілення, і тому я можу мати щодо твого єства і свої творчі плани. Ти ж допускаєш існування й мого Промислу, любий друже? Хіба наше найдоладніше поєднання стане протиріччям з красою, яку ми повинні примножувати? І з іншого боку все чисто - я ж тебе не кликала в мій простір, навіть навпаки, відмовляла – а ти прийшов, чи ж бо доля привела для нашого спільного можливого.
- Я не та глина, Соло, з якої можна виліпити щось всупереч моїй волі. І вона скерована лише на те, аби допомогти моїм супутникам повернутися. І хіба не ти привела їх сюди? А я з ним, наразі, нероздільний.

6
Схоже, я починав розуміти, до чого вона вела, зачаровуючи мене собою. Та, вочевидь, мої пручання лише розпалювали її бажання.
- О, навіть на мить не забуваєш про сторонні речі, невже не цікаво зняти з мене ці мудрагельські окуляри, і відчути жінку, нехай і чужу, але таку самотню, на зготовленому для неї нашим Творцем місці? Хіба даремно на небесах немає шлюбу, одна лише найвища насолода гармоній, хіба не її ти хотів відчути з кожною на найнижчих рівнях Землі? То чому зупиняєшся перед небесами? Хіба не ці потреби, врешті-решт, привели тебе сюди?
Я відчував, як вона все дужче розпалюється. І мені це не могло не подобатись – як її подих стає таким спорідненим з моїм, а погляд – вкрай зрозумілим, тіло – жаданим. Та й чоловік її не стане на шляху. І насправді їй дуже потрібне оце забуття, і здобуття в пристрастях - вона вистраждала його. Мені здалося, що я зараз зримо бачу оті важкі окуляри сухого розсуду на красуні навпроти, і вони так їй заважають! Якими гарними будуть її очі без них, вони випромінюватимуть лише насолоду задоволення і пристрасть, нашу пристрасть! Я знав, як жагуче кохаються такі інтелектуалки, як глибоко пірнають в емоційні чуття. І весь мій попередній досвід волав і прагнув - зніми з неї все зайве!
Та й Соло відкинула голову назад, наче не проти піти на зустріч усім моїм бажанням. І принади її вказували шлях - саме наш, у те найкраще, яке коли-небудь відчував. І я мимоволі потягнувся до неї.
Лише в останню мить щось завадило - оті натяки на «глину» мого єства, на мій вибір її покровительства, її права розпоряджатися мною. І щось ж бо мало статися, аби дати їй остаточний дозвіл на особисте вирішення мого питання. Холодок небезпеки майнув моїм єством. Я мав спинитися і спинити її наміри! І як? Хіба через оті брижі на тутешніх магічних ефірних водах!. Вони ж обов’язково підуть! Вони вже здійнялися від мого остраху, й готові збурити навколишнє собою, точніше – мною, ще чужим цим водам, ще неготовим до них. Ні! Якщо це і мало відбутися, то не так, і не тут, не зараз.
Соло це б мала відчути, напевно, мала би. Такі жінки уважно все готують, і ще тонше відчувають доречності. Але Соло лише усміхалася. Мій острах, схоже, зовсім не віднадив її. І потрібно було знайти в цій грі інші ходи, або ж… О, я ж не зняв іще з неї окуляри розсуду, чи вони можуть впасти й самі? Ні, тільки не самі – бо тоді первинний був би хаос і випадковість. І не можуть бути зняті і її рукою – бо не її хід, не її ініціатива. Моя? І я стану тим, хто першим своїм неточним ходом порушить гармонію?
Та ті окуляри досі були на місці. Принаймні Соло і далі дивилася на мене крізь їхні, сфокусовані на моїй суті, іронічні скельця. Вона чекала чоловічого вчинку. Її, прочинені для цілунку губи, готовий вдихати ефір любощів носик, ямки на щоках, горде підборіддя, повні нектару груди із сяйвом своїх зіниць – все чекало саме на мене.
Невже можна обрати інше, аніж найсолодше, найприродніше? Тут і зараз, вже! Але я й ніколи раніше не відчував такої вимогливості простору до себе, до свого місця в ньому – хто ж із нас першим зробить крок уперед? Ким стане і де після цього опиниться?
- Я ніяк не можу викинути з голови своїх супутників. Та й твій особистий простір, Соло, - я навіть не здатен уявити його обширу, і внутрішньої напруги, хіба він прийме мене таким, яким я є зараз.
Я сказав їй так, як відчував ще вільними від жадань залишками сприйняття, не очікуючи на її підтримку і допомогу, бо чим вона могла зарадити такому дріб’язку, як я?
- О, ти теж це відчув – наші дійсні розбіжності? Як славно! То ж дай мені руку, і стань моїм супутником! Воскресни крізь мене. І мій всесвіт прийме тебе!
І пробуджений її словами вир усіх отих, бездоганних чуттєвих образів - один солодший за інший – знову закружляв мене Їй було чим привабити! І чи тільки мене.
Та одразу, наче поверх тих видінь, в голову влетіло, що низькі чужинці тут, мов домашні тваринки у моєму світі, яких можна приручити, відліпити від природи попереднього буття, зробити своїми улюбленцями, і нести за них необтяжливу відповідальність – за Кішку, за Анагела, і за мене. І я ж бо завше раніше прагнув безвідповідального щастя і безкінечних насолод. То невже тепер відмовлюся від подібного шансу?
Соло гляділа так само ніжно, і бачила мене наскрізь - іще колишнього.
- Прошу, Сергійчику, осягнувши свою теперішність, пов’язані з нею недосконалості, прийми і реальність дійсності, що вища за твою, - прояви силу свого бажання.
Та я знову ховав від неї очі. Не думав, що впаду так низько, але іншого не залишалося. Моя начебто сила і самовпевненість зараз могли тільки зашкодити. Те, чим я нещодавно користався без огляду на обставини, в цю мить подіяло би проти мене – тільки дужче проявляючи мої недоладності….
Та чи потрібен був Соло саме я, чи не кожну жінку запалює лише справжня краса – власний відбиток в широко розплющених, заворожених очах навпроти? Колишній ангел для цього цілком годиться. Але Кішка? Що-що, а кішок і котів заводять, принаймні на землі, лише ті, котрі самі прагнуть кохати інших, хоча є ще й Ірина, з якої в мене вимагалося зняти зайве. І яке планувалося в її вищому світі місце для мене, і аби не викликати цим жодних ревнощів? Невже – це був би якийсь черговий кактус в її зимовому саді? О, скільки ж підспудності, багатозначності в цій Дивожінці! Тож хто тоді її Дивочоловік?!
Я, вочевидь наслідуючи її, і собі взявся за голову.
- Соло, чи можливо поєднати владу і любов?
- Ти ж не про себе й свою Тефнут на магічному повідку?
І хоча це прозвучало дещо іронічно, але й дражливо, наче протиставляючи чомусь іншому. Певно, можливим нашим стосункам.
- Я сповнена любові. Чи ти про кохання? Ось кохання і владу поєднати можна. Але тому і кажуть, що кохання не вічне. Та й відчуття рідності з’являється не лише від взаємопроникнення тіл - буває, що таке з різних причин або якийсь час – неможливе. Та рідність не зникає, і діє не гірше любові.
- Я на Кішку дивлюся, як на мистецтво, належне лише Творцеві, і я захоплений його Творіннями і можливостями світів. Може я дещо не такий, як інші в моєму земному просторі, але дійсно не прагну влади над подібним мистецтвом. А ще я не уявляю, як ти така чарівна, ходиш нашими земними дорогами, - раз побачивши, хіба таку відпустиш, забудеш? Тебе не пробували брати в полон?
Я відчув у собі черговий спалах блаженства. Мабуть Соло уважно дивилася в цю мить на мене.
- Найчастіше гуляю хмаркою, туманом, паволокою, павоттю. Найтоншим вітерцем вже не можу, зриваюся на вітер. А Кішка відчула мене і пішла слідом. Хіба я винна? А за Кішкою помчав і ангел. А потім і ти. І тепер ви тут, і всі троє потребуєте допомоги, вирішення ваших проблем. Тому в мене всі підстави запропонувати вам свої рішення. Така ось наша історія. Тільки не знаю – початок чи кінець її.
Он як воно все сталося. Та я і бачив ті події дуже схожим чином.
- Хіба не помітно? Ти ж бачила чимало, і майбутнє, мабуть, тонко відчуваєш?
- А яке саме? Бо їх стільки відразу – просто додатковий вимір у світі з’являється.
- Щодо нас ідеальне рішення яке?
- Ти про те, що пов’язане зі мною?
- Напевно, раз ми тепер так заплуталися.
- О, зараз подумаємо вдвох. Бо перша ознака ідеального вирішення – воно змінює минуле.
- Це неможливо, ці речі заборонені самою природою!
- О, любчику, ти ще багато чого про неї не знаєш. Але зараз я мала на увазі зміну ситуації, здавалося назавжди закарбовану в минулому. Минуле знову і знову приходить до нас з нашого майбутнього, поглинаючи теперішнє. То ти кажеш, чи є щось у розмаїтті варіантів попереду з того, що різко змінить цей процес? Бо якщо розширити погляд на майбутнє то і його взаємодія із теперішньою миттю зміниться. Тому й минуле трансформується. Це і є вічно живим духом будь-якої історії. Повір, в мені достатньо розпачу і страждань, аби змінити минуле. І я пробувала. Та поки бачила своє найкраще майбутнє, як можливість обійти пастки Тьми. Але з тобою поруч я, здається, вловлюю нові мелодії дійсності. Обрії майбутнього розширилися. І я в них оце весь час вглядаюся. Вважай, що разом з тобою зараз зважую наші долі.
- І тому провокуєш мене на внутрішні хитання?
- Так, ми шукаємо рішення удвох. Але тебе немає в моєму минулому, тож чи ти найважливіший в моєму майбутньому?
- Згоден, без мене можна обійтися.
- Але з тобою в сучасному я чую мелодії з минулого в майбутньому, і це я пробую й вирішити з першої миті нашого побачення. Точніше, з першого погляду на Кішку, але ж ця майбутня Тефнут і ти – ледь не одне ціле.
- Ти мене навмисно плутаєш чи я такий недалекий? Як я і чим тобі можу пригодитися? Я не бачу і свого минулого, не те що майбутнього. А ти, кажеш, зриш і зважуєш долі.
- Ти неначе каталізатор. І я ось бачила змогу проявити тебе і в нашому середовищі в цій ролі. Але ти вагаєшся. Може ти потрібен світу для чогось більшого?
Блаженства відчуттів раптово покинули мене, нарешті даючи можливість зібратися з думками, і навіть повернути собі своє єство.
- Дякую! Знаю про себе лише те, що пітьми в мені вистачає, і вона є моєю структурною частиною, тому на світлі не до всього годжуся. Можливо такі ж, як я, і присутні у вашому вищому світі, - з тою ж пітьмою - Велунд, Сатана, інші, але хіба вони тобі, Соло, пара? Їх я мав би цікавити, вочевидь, більше, аніж тебе.
Я був у чуттєвій подачі висловлюваного вкрай обережний. Але це якщо і спрацювало, то зовсім неочікуваним чином.
Соло помітно здригнулася від останніх моїх слів. Уважно подивилася на мене, далі, наче вирішивши важку дилему єдино можливим чином, глибоко видихнула повітря і підвелася з ложа. Її погляд скерувався на глуху кам’яну стіну напроти, але певно не для того, аби її пробити наскрізь, бо вона при цьому іще щось малювала пальцями. І легкі відсвіти супроводжували ці рухи.
- Ось, напевно, тільки так. – Твердо промовила вона.
Відтак поправила волосся, далі шати і, не обертаючись, вийшла із зали.
Я підхопився слідом. Вчасно чи невчасно, але у мить, коли я вийшов назовні, барвне світіння позаду пригасло, а отвір дверей розтанув без жодного сліду, жодної шпарини на грубому погрудді скелі.
Я не зовсім розумів, що сталося. Але відчував, що не програв, зберіг нашу ідентичність, вочевидь, щойно виникли нові обставини, котрі давали усім присутнім надію на те саме розширене, а не різко звужене, майбутнє.
Як добре, що і у відомих мені краях, і тут - сутність жінки залишалася незмінною, і якщо хочеш, аби в неї різко змінилися бажання, заведи наймудрішу чоловічу розмову і в жодному разі її не припиняй. Хоча це і не гарантувало, що ситуація загалом стане кращою, чи жіночі дії змінять своє скерування.


Розділ п’ятий
Мелодія

1
Соло стояла там, де я і побачив її вперше. Але тепер вже низьке надвечірнє сонце, нехай і з іншого боку, багряно просвічувало її наскрізь. Я став поруч, відчуваючи таку, майже рідну, запашність її шкіри.
- Кішка з ангелом, чи як ти його звеш, Анагелом, гуляють разом із моєю дочкою в отому під замковому місті. Не переживай, це безпечно.
- Скільки в тебе дітей?
- Достатньо аби почуватися щасливою.
- Я й не помітив, коли вона приходила.
- Ти задрімав, і ми вели себе стримано. Якщо хочеш, підемо їм назустріч, бо я вже закликала їх назад.
Я не знав, що й відповісти, з одного боку мене цікавило оте дивно знайоме місто, але мої супутники вже поверталися звідти. Та й у голосі Соло я не знаходив аж такого бажання кудись рушати. ЇЇ цікавило щось інше.
- Твоя донька швидко знайшла спільну мову з моїми супутниками.
- І не хотіла заважати мені знайти порозуміння з тобою. І я справді намагалася, але не вийшло. Жаль.
- Мені здалося, що наше спілкування було достатньо захопливим.
- Але ж ти постійно опирався, вирішивши йти надалі суто своїм шляхом.
- Але, дорога Соло, така моя природа.
- Нехай, хоча справа не тільки в твоїх бажаннях.
- В очевидній розбіжності доль? В скромних розмірах мого єства чи моїй пітьмі – задля можливого паритету?
- Може і так, може й ні. І не останні слова були вирішальними, може і не слова зовсім. Та я повинна віддати тобі належне, ти не порушив устоїв, не продемонстрував низьких рис, не виявив і безпорадності, слабкості, отже в моєму всесвіті ти не потребуєш обов’язкової вищої опіки. Мені прикро, дуже прикро. Але це ще не кінець.
Я, дивуючись власній нахабності, обережно обійняв її за плечі.
- Мила Соло, куди це годиться, печалитися через маловідомого перехожого, який сьогодні тут, а завтра десь інде, в той час, як з тобою Всесвіт.
Вона різко повернулася і притиснулася несподівано таким розкритим для моєї жаги тілом - повноводдям волосся, зором, устами, грудьми - і єством.
- Ти нічого не розумієш. Якби вершила тільки моя теперішня пристрасть, нікуди би ви троє не пішли. І тобі одного дня довелося би погодитися, і перейти на ту мову, якою ти володієш найкраще. Але сьогодні це нижче мого покликання, нижче моїх дійсних почуттів.
- О, Соло, в одному із досяжних тобі світів на тебе завжди очікуватимуть, як на друга.
- Мовчи, мовчи, не спокушай, я прошу, доки не перетворила тебе на медальйон на своїх грудях.
Я замовчав, чогось думаючи лише про повноваження такого медальйону, його використання і все подальше.
- І до першої зустрічі з твоїм чоловіком? Ти ж не матимеш таємниці перед ним? І, до речі, хто він, я знаю його ім’я? – прошепотів я у згусток зваби, що випромінювало і її вушко.
Не відсторонюючись, а навпаки, обійнявши однією рукою за шию, вона приклала пальчик іншої мені до вуст.
- Він поки недосяжний. І я аж надто довгий час вже живу без нього. Але не будемо про це. Тебе мало зацікавити інше - я обрала цей гірський пейзаж з виглядом на велику європейську рівнину не випадково. Ти ще йшов позаду, а я вже знала, може й більше, аніж ти зараз. Щось тіло розповіло, щось залишки твоєї пам’яті. То ж вигляд на місто біля гірської річки тут не просто так. Твоє тіло пам’ятає його, а єство – ні. Це не дивує тебе? А ще саме там знаходиться Високий Суд, що вільний вирішувати долю таких, як ти. Дуже Високий Суд, з дуже поважним Головою. Карає строго, зрідка милує, та й то особливим чином, бо не терпить ваших дрібних і великих земних, чи підземних воєн. Відчуваю, що в тебе вони якраз у розпалі, а ти ж іще навіть не дев, і міг би відмовитися від безглуздих протиборств із вищими силами? Є ж бо й інші шляхи.
- Знати б який правильний, то може б і не накоїв стільки різного, та що тепер говорити про минуле.
- От-от.
Її тіло змінювало не лише температуру, а і, здавалося, обриси, тягнучись до мене своїм звабливим клуботанням, наче шукаючи ту, єдину шпаринку, крізь яку можна протиснутися, де немає сторожі. Та й воно не дивно, коли чоловік невідомо де подівався, і чи взагалі живий.
Дивожінка при цих моїх думках дещо відсторонилася.
- Але подальший шлях самотнього воїна – це лише швидкий біг до Високого Осуду. Розум ж поведе зовсім іншими дорогами, і з помічними єднаннями.
Єднання мені подобалися, але менш відповідальні аніж ті, що, вочевидь, пропонувала Соло. Та я мав спробувати дізнатися більше.
- Але навіщо так ускладнювати? Дорога Соло, навіщо переносити мене в інші, вищі виміри, коли за потреби так легко навідати мене в Середзем’ї? Там я холостяк, житлова площа наявна, жодних обмежень з огляду на місцеві звички.
- Можу прийти і карою небесною, ти цього справді хочеш? Ні, хлопчику, ми усе ж надто різні. – Соло тицьнула мені пальцем в груди. – Я ж тягну тебе вгору, а ти пропонуєш мені впасти на саме дно. Хіба не бачиш?
Проникливе клуботання її єства припинилося. Вочевидь, шпаринок у моїх дикунсько-грубих мурах не знайшлося. Зрештою, Соло далеко не перша, хто це зауважив, та й не одна прекрасна дама мені вже давала знати, що серце в мене, порівняно зі всім іншим, надто вже мале. Що було чистим вимислом, знову ж таки, з огляду на те, що все інше і серце – було одним цілим.
Соло хмикнула і відсторонилася.
- Чомусь справжності в чоловіків завжди вистачає ненадовго.
- Згоден – на жаль, ми не так активний прояв природи, як купа особистих вад.
- Ти вважаєш, жінкам це менше доречно?
Вона уважно дивилася мені в очі, а мені було дуже добре – ось так танути і танути в ній.
- Жінки таки природніші. То ж ми, чоловіки, не такі вже й безнадійні, якщо тягнемося і тягнемося саме до них.
- Я би не сказала, що природа здатна верховодити тобою, хоча ти ніби відразу і заковтуєш усі її наживки, але що з того? - Соло всміхнулася, - а ще ти швидко адаптуєшся, і аж надто верткий, і сприйнятливий, як для простого смертного. Суцільна загадка!
- Якщо чесно, то вона навряд чи в мені, бо ти мене, здається, вже наскрізь переглянула і не один раз.
- Звичайно, ти ж на моїй території, сам прийшов, тож я не витримала, та й, мабуть, була зобов’язана пригледітися уважніше. І ніби нічого аж такого, окрім невідомої мені магії, бо інакше звідки узялися б мої раптові ревнощі до твого оточення – уявляєш моє подивування! І чого б це я раптом під них підпала!? Словом, доки ти спав, я вивчала природу твоїх сердечних мук щодо одних Дам, і невмотивовані твоїми справжніми інтересами зв’язки з іншими. І що цікаво, я частенько так чистила і свого любого чоловіка, доки він був поруч. Не скандалити ж через природні шпаринки вчинені ще руками Творця? З блохами було би важче. А так раз – а на ранок муж поновлений і серцем свіжий. Ох і скільки з нього різного ледь не щодня витягувала! А ти ж бо примудрився лише в трьох-чотирьох бути досі на повідку, інші ніби не активні мисливиці. Хоча їхні нехай часто й підсвідомі чіпляння нікуди не ділися - розмаїті золотаві гачечки від загнутих стріл амура або ж пурпурові - від особистої магії. Є й інші - в залежності від жіночих замислів і жадань. Хоча є і приколки, які ви самі собі чіпляєте на ту чи ту омріяну здобич. Ось тільки все діє навпаки.
- Оце так. Мені вже не по собі.
Соло заспокійливо поклала руку на моє плече.
- А мені дивно, що я мимоволі тебе поєднала таким чином зі своїм чоловіком. І досі не розумію, чому так сталося, і в чому приховані мотиви мною скоєного.
- В мене жодних претензій!
- Ще б пак, - в’їдливо зреагувала Дивожінка.
- То може розкажеш, як саме ти звільняла мене від тих гарпунів? Тонка має бути робота. І що тепер після чистки – ходити в темних окулярах безлюдними місцинами?
- Залишайся, навчу.
- Якщо чесно, я тобою щиро захоплений – твоєю красою, мудрістю, вміннями, а особливо, тим, що ти в природі речей, і дієш з її боку.
- Дякую.
- І твій практицизм щодо ревнощів – неймовірне вирішення. Та ще й без зайвих дорікань!
- О, Сергію, я сподіваюся, ти не вважаєш, що наші ревнощі спричиняються саме вами?
Я знову відчув хвилі благості, що гуснули просто на очах.
- Я раніше підозрював, що мало розуміюся в жінках. Але тепер я це точно знаю.
Соло посміхнулася.
- Не прибідняйся. Мій чоловік далеко не подарунок, але якби не моя постійна практика з ним, я би з тобою навряд чи впоралась, та й у тебе стільки незбагненного. До чогось навіть наближуватися остерігалася, особливо до кордонів з пітьмою. А є місця, де в тебе настільки чисто, що навіть подиху не могла б залишити. Та ось стіни палацу серця – це моє, саме там і гачки, і приколки варто шукати. не спокушаючись тим, що може міститися глибше. Ти ж розумієш, кохання, пристрасті – одне, а струни сутності, які просто в серці – інше.
Погляд моєї співрозмовниці, що до цього був радше мрійливий, раптово наче занепокоївся, і перестрибнув з мене на кам’яний парапет.
- Але мене вразили в твоєму єстві розміри спустілих місцин, здалося, звідти умисно забрали геть усе, чи вкрай майстерно приховали, залишивши лише величезний порожній простір аж до кордонів пітьми вдалечині. Та зі зрозумілих причин, я не стала проводити розкопок ні інших дій. Ти ж ще не мій. Так?
- Ого!
Добре, що я взагалі прокинувся, подумалося мені. Напевно так само мала би себе почувати і киянка Віка, коли я розповідав їй, що вчинив і змушений буду ще вчинити з нею.
- Моя чоловіча логіка підказує, що після всього цього, навряд чи між нами все закінчиться тут і зараз.
- Та невже саме логіка? Але час завершувати нашу щиру розмову. Чую кроки і голоси доньки і твоїх супутників. Їй весело. А мені гірко. Не хочу такого поєднання.
І чомусь мені здавалося, що причиною гіркоти був зовсім не я. А що до чого я, певно, взагалі б не міг зрозуміти навіть якби поруч стояла проста земна жінка.
- Вашою мовою її звати Мелодія. У нашому вимірі вона значно молодша за тебе. Тому й грайливіша. Спробуй і з нею протриматись, герою. Удачі!
Щось таке, переможно-насмішливе, блиснуло в її очах. Та тільки на мить. Бо Соло вже йшла терасою, не оглядаючись, і легке шелестіння кроків стихло раніше, аніж я перестав бачити її.
Натомість у грудях ледь не миттєво запанував гострий щем – неначе мені було фізично боляче не бачити, не відчувати поруч Соло! Я зараз хотів лише одного - знаходитися біля неї увесь свій час - щохвилини, щомиті, нині і прісно! Куди ж вона пішла? Розсуд з панікою спостерігав за стрімкою, раптовою повінню своїх емоцій! А туга розливалася, глибшала, і я борсався в ній розпачливо і безнадійно, не маючи жодних сумнівів у походженні цих відчуттів. Але легше від цього не ставало.

2
Я збирався вже бігти за Соло хоч на край світу, вишуковувати її сліди на камені, у весь голос викрикувати її ім’я, впасти перед нею на коліна, вимолюючи пробачення за все, що зробив і не зробив, - не зрозуміло лише задля чого. Та просто аби бути поруч з нею, хоча би медальйоном на її грудях, чи вірним собакою біля її ніг! Я обхопив голову руками, готовий уже битися нею об скелю, коли на терасі з’явилося Диво.
Соло збирала сяйво, пропускала крізь себе, загравала з ним, а Диво було його повноцінним джерелом! Диво тримало на руках Кішку, і рухалося так, ніби свідомо не летить услід своєму сяєву тільки з причини розмаїтих насолод від тимчасового свого перебування на тверді. Анагел поспішав за нею з виглядом абсолютно підкореним, ймовірно і тому, що голову йому прикрашав розкішний вінок зі щойно зірваних квітів.
Та й виглядав він вже зовсім інакше, аніж вранці.
- Ну от, мамині тонкощі! І як я маю це вирішити? – Дівчина звернулася наче до Анагела, але потім повернулася знову до мене, - Соло попередила, що від земних героїв можна очікувати будь-чого, але ж ви не могли би мені заподіяти будь-що, правда, Сергію?
В мене вистачило сил тільки делікатно вклонитися цій осяйній істоті.
Мелодія зробила те саме. Відтак схилила голову до Кішки.
- Ох, яка! Та я не проти!
Кішка м’яко зістрибнула з її рук мені під ноги. Просунулася межи них, і так і застигла.
Диво ж, приглядаючись, обійшло навколо мене, стримано хмикнуло весняними губами з легким пушком ніжної пристрасності понад ними. Затим охопило теплими долонями моє обличчя. І як давні варвари в узяте поселення, ввірвалася поглядом у зіниці, явивши моїй розчахнутій стражданнями за Соло сутності непереможну синь, котра від повної прозорості на поверхні далі занесла в таку свою глибину, що солодкий холод пронизав усе моє єство і потягнув тепер навіки поринути саме в цю невідомість. Все, подумав я, і кліпнув, солодко попадаючи під нову владу, неначе навіки ковзаючи в духмяні весняні проталини Всесвіту. Але вони кліпнули, відображаючи мої сонячні зайчики назад – у власне буття!
- Все, я вас врятувала! Ви вільні від ненавмисних чарів великої неземної майстрині чуттів! Скажіть, що ви пробачили Соло і її добросердні пустощі! Я прошу вас, вона не з якоїсь користі. Бо ж ви її теж чуттєво зачепили, і вона мучиться, а її ж так просто, як оце вас, мені не вилікувати. Ну ж бо, Сергію!
Вона навіть топнула ніжкою - стрункою, на високій, тонкій шпильці, але не металевій, бо звук здався мені приглушеним.
- Ну так, згоден. Я схиляюся перед витонченістю Соло, і пробачаю їй усе, що зроблене і не зроблене мені - і минуле, і нинішнє, і майбутнє. Сподіваюся, що вона теж проявить подібну великодушність.
- Ого! Але я свідчитиму, якщо ви спробуєте колись відмовитесь від сказаного!
Диво із явним задоволенням відредагувала на почуте від мене. Згідно кивнула точеним підборіддям. Затим вмілим і швидким рухом зібрала і прихопила волосся за головою, явивши еротично настовбурчені вушка, і аристократичну шийку.
- Мене звати Мелодія. Я донька Соло і… - тут дівчина зашарілася і розгублено глянула собі під ноги, - і одного високого Володаря, чиє ім’я поки не можу озвучити. Це я про всякий випадок, аби ви знали, що мені дали трохи більше відповідальності, аніж іншим. Тож якраз ним я і не балувана. Усе виховання суто від Соло. Вона й попросила, аби я замість неї вирішила ваші долі. Я й вирішила. Ви, Сергію, можете йти, а Кішку й Ангела, я залишаю при собі. Вони, як виявилося, не самостійні. Я ж не помиляюся, так? У вашому світі їх очікують великі неприємності. Тому маю право їх захистити, і тисячі прецедентів підтвердять це моє рішення.
Мелодія виглядала років на двадцять – висока, десь на півголови вища за Соло, гнучка, одягнута швидше зі зручною простотою, довершеності якій додавала вже сама. І робила це з тонким смаком повелительки ілюзій. Але вже надто безапеляційною виглядала в своїх судженнях. Невже гармонія світу їй в цьому не перечила?
Попри її магічний вплив, я контролював не лише свої думки, але й пробував тримати захист від стороннього проникнення в себе, чим, вочевидь, вельми дивував Мелодію. Вона ж стояла – руки в боки, і, наче, невеличкої війни, очікувала відповіді, чи скоріше, згоди, і визнання її прав. Всі мої вміння, на її думку, мали залишитися десь там, далеко, де я міг воювати, дрібно чарувати, де лише й був господарем свого недоладного нижчого буття. Тож тепер у мене не мало існувати жодних шансів застосувати все те, що я десь там умів. А ще, на відміну від суто земних реалій, тут я мав говорити з нею лише начистоту, і, як обов’язковий додаток, супроводжувати цю «чистоту» відповідним ставленням, формуючи аж надто незвичне для всього нижчого чисте тло стосунків.
- Задля впливу на мене подібне насильство над своїм єством не обов’язкове, - тут же в’їдливо заявила Мелодія, підтверджуючи факт моєї повної для неї прозорості, – вищі вже звикли, що мене супроводжують суцільні, нехай і ідеально музикальні, збурення, та це навіть подобається усім, окрім найдревніших, звісно, але найстаршим нині взагалі нічого не до вподоби - хоча вони, слава Творцеві, просто недобачають і недочувають, та довгих і щасливих їм століть життя!/
Це була нехай і модерна композиція сприйняття і світопередачі, але з відчутною прив’язкою до класики. До якої я, між тим, теж завжди тягнувся. І традиційний підхід належних їй вирішень був у тому, що я не мав ні з чим боротися, вистачало уявити-пригадати всі ті проблеми, які поставили переді мною мої супутники вже одним своїм існуванням. І якщо Мелодія своїм чарівним уміння буде здатна їх вирішити за рахунок ресурсів своїх і свого світу, то хто ж проти?
- Дорога Мелодіє, суть моєї істини проста, як ця скеля - повернутися в минуле, де я виключно сам, я ніяк не можу, і не через свої бажання. Ми троє зараз в одній гармонії. Тож сьогодні наш зв’язок розірвати вище будь-яких відомих мені сил. Певно, доля вирішила, що я надто спокійно жив, і тому з’явилися вони, і все змінилося. І я, чесно, не знаю, що ми робитимемо далі втрьох. Але нас зібрали разом, і ми співзвучні. Тож якщо ви є Долею, то розпоряджайтеся і розділяйте нашу симетрію, наш акорд. І так, аби кожен не зіпсував свої подальше звучання. Це ж ваш рівень?
Капкан виглядав аж надто обширним, хоча жодної думки чи візії про його створення у мене не промайнуло. Він мовби сам проявився – я ж був суто за все хороше проти усього недоладного! Та й далі тепло всміхався Мелодії, підкріпивши все сказане усвідомлено найщирішим ставленням до неї і, особливо, до її матері, та, передусім, до невідомого мені її батька.
О, як вона усміхнулася мені навзаєм! Високі брови, довгі дівочі вії, аромат свіжості цвітінь, знайшовши найпростіший вихід.
- У моєму світі вам, Сергію, достатньо відмовитися від них, а мені – прийняти ваших компаньйонів під свою опіку, ось і все. Готові?
- Приймайте! - Так же просто відповів я.
- Але ж ви спершу маєте відмовитися, відв’язатися від них.
- Не можу, вже казав, що подібне вище моїх сил. У тутешньому просторі я взагалі мало до чого здатен. Ноги не відриваються, не здатен опуститися вниз, чи піти Вгору. Давайте повернемося туди, звідки ми прийшли, і спробуємо по-новому оцінити ситуацію. Чомусь мені здається, що там нам вдасться більше, і кожен проявить свій вільний вибір, і мої супутники радо підуть за вами, якщо захочуть.
Останнє, я додав цілком автоматично.
- То ж бо і воно, Сергію, а якщо не захочуть? У вас все інакше.
- Це замудро для мене, але, можливо, якщо там не захочуть, то хіба тут дійсно цього бажають?
Мелодію моя спроба дедуктивного аналізу не вразила. Вона сухо клацнула пальцями, підійшла до великого німого Анагела, затим присіла біля Кішки. І дивилася їй в очі, аж доки Кішка граціозно не вислизнула з її рук.
- І справді, там вони не погодяться, бо погляди на все різко зміняться. Але чому тоді прийшли сюди, як ноти в мою композицію?
- Як поодинокі ноти? О ні, ми ще той акорд.
В мене вже давно виникли відповідні підозри. Причому, по суті, цілком протилежні між собою. Але виймати їх на поверхню я остерігся, та навіть своїм подальшим мовчанням відправив співрозмовницю в коротку задуму.
- Сергію, ви, нехай не перший на моїй пам’яті, кого не вдалося переконати. Але майте на увазі - ще ніхто з ваших назад звідси не повертався. Бо з цих місцин для простого люду лише одна дорога – з нами до нашого світу. Не знаю, ви особисто сюди прийшли, чи, як думає Соло, вас провели недруги. Та вибору немає, хоча ми й не приймаємо насильства, але які ще варіанти?
- То, виходить, ми в будь-якому випадку не маємо повернутися назад? Це справді схоже на крайню підступність таємних недругів.
- Ви бачили когось із них?
- На жаль, вони мене знають краще. Проте один дев чомусь розповідав про невідомого мені Велунда і його оточення. Не чули про такого?
Неймовірні очі Мелодії дивно зблиснули, явно вимагаючи більшого, аніж я міг за всього свого бажання дати комусь. Та, схоже, в мене вже поволі почав вироблятися й імунітет до тутешніх жіночих чар, бо я нічого до сказаного не додав.
- Велунд? Він великий король ельфів, красивий чоловік оптимального для дружніх стосунків віку. Вічний мандрівник. Я про нього знаю лише чимало доброго, не раз зустрічала його, розмовляли про усіляке – нехай мені потім за це й перепадало від матері, мовляв, рано мені! То ж ви його вважаєте своїм ворогом?
- Не я, але він у земному світі, говорять, достатньо наслідив.
- Можливо. Ваш нинішній земний простір якийсь час тому вийшов із-під вищої опіки, що там коїться нині, в цілому, невідомо. Тільки чутки ходять різні. А на нас там нині чатують лише небезпеки.
Сонце вже майже зовсім сіло. І я трохи розгублено озирнувся довкола.
- Мелодіє, мені здається, що час вирішувати. Як на мене, тут ми не на своїх місцях. Тож і некомфортно. Я не розумію, де ми оце знаходимося, хто для нас Соло, хто ти, хто ваш батько, але я пам’ятаю дорогу назад і нам пора повертатися.

3
Анагел, з Кішкою на колінах, певно медитував, притулившись до гладкої вертикальної скелястої стіни. Вінок на його голові покосився. Невже задрімав? Ніколи б не подумав,
що ангели можуть спати, як люди, нехай навіть колишні ангели.
Мелодія вслід мені глянула в їхню сторону, потім на мене. Капризно скривила губи.
- Але які ви вперті! А ми із Соло вже взялися ділити - хто й кому дістанеться. Невже маємо відмовитися від дарованих нам долею скарбів? Але якщо хочете максимально по-чесному - я згідна. Та маю спробувати останній шанс, якщо заблукаєте, то залишаєтеся з нами, а якщо виберетеся звідси – ви вільні. Але знайте, що все навколо – це дорога, і на ній можливо все.
- Інколи на великому шляху затишніше, аніж за міцними стінами, та й веселіше на волі, де луги, діброви, ріки… Ви, Мелодіє, бували в земному світі?
- Звісно, та нині сумно у вас, та й брудно, і стає все брудніше. І Першосвіт віддаляється від вашого Середзем’я. Навіть у Темносвіті чистіше, хоча там і правлять руїни. Тож я, Сергію, хотіла переконатися, що ви зрозуміли, де ми зараз перебуваємо. На перший погляд - це тунель переходу, тільки тут все значно складніше. І наша обитель тут, швидше, невеликий човник для мандрівників, подібних мені і Соло.
- Тоді вже цілий корабель, що стоїть на якорі. Але ви кажете, що все це не справжнє?
Мене здивували її слова.
- Щось реальне, як то сама ця жива дорога і різні прояви на ній, а інше – частково, як цей наш куточок, влаштований мною і Соло.
- Він дійсно симпатичний. Чого варті лише ці панорами на земний світ, на Карпати.
- Такі вікна можна прочинити і на Афіни, й на Париж, на Лас-Вегас, і на океан, та куди завгодно, якщо туди відходять путівці від основного шляху. Та й вийти, прогулятися можна і в минулому часі, хоча є обмеження в тридцять чи сорок років.
Я прокрутив її слова декілька раз.
- Хороша доріжка. Але як це можливо? Невже нею можна заглянути і в минуле?
- А що заважає? Вам не подобається зазирати в минуле?
- Ви так говорите, наче буваєте там часто.
- Звісно, які проблеми, нехай це трохи печально бути нехай і активним, але тільки глядачем, та й легкий шлях тільки в недалеке минуле тих місцин, куди ця мила істота пустила свої корінці.
Мелодія безтурботно розповідала про такі речі, від яких в мене відразу почали гальмувати розумові коліщатка, причому усі разом.
- То це жива істота, яка дозволяє потрапляти не лише в сучасне, але й у минуле.
- А ви думали, що чим вища форма буття, тим нудніша? Що вам знизу краще видно, звідки ноги ростуть? - Дівчина широко посміхнулася. – Ні, друже, ми знаємо ледь не все про вас, і ваш канал на нашому телевізорі ледь не в кінці загального списку.
- Але як це можливо?
- Ви навіть не здогадуєтесь, скільки в нас усього, і суто природного! Жодної вищого за нас пристрою.
- І у вас багато таких істот, що поєднують простори і часи?
- Вони самі по собі – химери доріг, реліктові істоти, але зручні. Живляться перетоками енергій. Та в цілому, як я розумію, це нагадує роботу вашого інтернету і серверів, що зберігають різні минулі версії подій в часі.
- Тобто, якщо ви сьогодні гуляли в минулому, то нічого в нинішній і майбутній реальності від цього не змінилося?
- Зазвичай, так і є. Але ці дорожні химери вміють діяти й інакше – крізь сни. Тому їхніми послугами чимало хто користується. Бо крім звичної тяглості подій з минулого в майбутнє, є ще й дорога снів, якою чимало може пройти куди завгодно, не змінюючи по ходу дійсності. І вплинувши на неї за необхідності виключно в кожному теперішньому часі.
- Добре, - я зробив вигляд, що хоча б щось второпав, - а такі подорожі, та й перебування на Землі вас із Соло не старять?
- Нас ні, а ваших вищих можуть. Ми просто більше вміємо.
Найдивніше, що я жодної миті не відчував, що вона насміхається.
- Може дасте ключик до цієї магії?
- Можу, але це зовсім не чари, а вміння. А ключик простий – є час загальний, а є наш внутрішній, та дійсна мить внутрішнього стану, що триває вічно, навчись її переносити і на своє тілесне. І таких ключиків вистачає. Але повернемося до наших справ. То як, не передумали?
А я і справді коливався, як той метроном. Та раптова думка, що можу за подібного стрибка вгору зустрітися там із собою, аби разом постати перед дилемою, якого чорта відправляли вниз частину мого єства, аби я звідси потім так елегантно утік, не зробивши нічого путнього.
Мелодія тільки скрушно похитала головою.
- Ясно. Тож якщо кортить повернутися, пробуйте, хоча ходити цією істотою потрібно вміти, особливо в перші рази. Тут набагато небезпечніше, аніж самотній юній дівчині в нічному Ріо.
Вона якось дивно усміхнулася, наче згадала щось вкрай потішне.
- Ви були на карнавалі? – Я спробував вибудувати хоч якесь гуманне продовження в темі нашого повернення.
- Та я танцювала самбу від початку і до кінця руху нашої колони! Ми не перемогли тільки тому, що голоси суддів нахабно купили конкуренти з багатшого кварталу! Якби я захотіла, то ті судді працювали би на шахтах віддалених планет під наглядом гномів аж до скону віків! Та я ще придивлюся до їхньої подальшої поведінки!
- Згоден, всі земні судді геть зіпсувалися. Давно пора їх до гномів. Приємно чути, що гноми і ельфи - не вигадки.
- Вони вигадки? О тоді я, мабуть, і зовсім примарна причуда?
- Якщо чесно, то я дійсно ніколи не мав справи зі схожими на вас із Соло. Але хіба ви не із землян?
- Тільки батько.
Мене страшенно інтригувало питання – хто він, але я стримався. Та це мало значило в стосунках із Соло і Мелодією.
- Хочеш дізнатися більше, стань моїм охоронцем і відданим лицарем, це ж недалеко від твоїх покликань.
- Дякую, це спокусливо, але краще вже ви приходьте до нас в гості, бо що вам із Соло – раз і проявилися, де завгодно.
- Як знаєш! А щодо гостювання на Землі, то навіть не уявляєш, що запропонував і кому, ха-ха! Хоча, якщо вам не вдасться звідси вийти, то ми точно ще побачимося. А якщо станеться диво, то може й на Землі якось здибимося, - обличчям Мелодії майнув виразний смуток, - у нас там деякі справи.
- Дивно.
- І мені.
- То ви звертайтесь, в земних справах я розуміюсь краще, ніж в усіх інших.
Моя співрозмовниця нахмурила прегарні брови. Але це їй теж личило. І чергові густі хвилі благості від сприйняття її образу набрали нових відтінків. Чомусь просто зараз згадалися слова одного знавця ведизму, що, мовляв, існують планети, на яких всі в тисячу раз красивіші за нас, землян. Вочевидь, це значило і подібні впливи.
- Гарна пропозиція, дякую. – Нарешті перервала дівчина своє мовчання.
- А як ви нас знайдете? Ми зараз від усіх ховаємося.
- А як ви зірки в небі знаходите? Ви ж так само для нас світитеся, чи звучите, - головне сприймати потрібні частоти. Все як у музиці.
- А як тут із зірками?
Вечоріло, але небо ще не проявило себе.
- Тут все не так. І зірки кружляють інакше, бо це шлях поза ними. Тут частенько дорогою зникає все - і повітря, і твердь під ногами, тож бережіться. Не забудьте гукнути, коли заблукаєш, чи яка небезпека. Достатньо і подумки. Але це буде і згодою на нашу пропозицію.
- Обов’язково, Мелодіє. Та якщо не побачимося, передай Соло, що я щасливий знайомству з вами, ми ніби непогано поладили.
- Та невже? Тоді і я дещо на доріжку нашепчу. Перше, відоме, - «возлюби недругів своїх», бо це ж вони привели тебе сюди. І друге, якщо вирвешся звідси, а шанси для простих смертних нульові, намагайся далі вертатися виключно тією ж дорогою, якою сюди пройшов, але окремо від своїх. Бо вас вже шукають, як трійцю. І разом ви – ще той маячок.
- Знову через Москву? Навіщо мені це?
- Така ваша планида, інакше ані девом, ні навіть дубом не стати. Таке ваше майбутнє.
- Але як нам розділятися, Ірина стане видима ворогам.
- Оце вже навряд чи, коли біля неї Анагел, то навіть я нічого не помічаю. Але що про говорити, коли вам, схоже, і не вибратися звідси.
- Тоді навіщо все це було мені говорити?
- Так, Не повинна була, але в мене такий запальний характер – куди не погляну, усюди крою можливу дійсність. Тож дивлюся зараз на той відпочинковий комплекс, з якого ви сюди прийшли і так хочеться його, як дитячий домик з кубиків, поваляти! Ось тільки не для моїх рук ця справа. А як без вас оте зробити? Ох, якою ми були би командою разом! Та я ще сподіваюся!
- Пройти бурею по подібних місцях у всіх світах?
- Може тому мене завжди захоплювали міцні, нехай і простуваті в своїй потузі чоловіки. І, напевно, це від батька.
Я хотів запитати ще щось, та вона, розпалено пришпиливши долонями мої скроні, смачно чмокнула в губи:
«- Ждатиму нашої скорої зустрічі».
І спалах її очей, було останнім, що я встиг запам’ятати.

4
Що це був заборонений прийом, я зрозумів, коли прийшов до тями. Схоже ніч минала. Ні Мелодії, ні Соло. Одна лише Кішка вовтузилася просто по мені й, напевно, цілком зумисне. Анагел теж не спав, просто сидів поруч. Вінка на ньому вже не було, зрештою, як і тоги, - лише джинси і темна футболка до світлих кросівок, все як у людей. Ось тільки ці місця не виглядали жодним чином людськими. Ймовірно, більшою частиною, таки демонські, і як почувався в цих умовах Анагел, я не міг собі уявити. Схоже, перебування тут стало для нього серйозним випробовуванням. А ось Ірину в стані Кішки навряд чи щось особливо зачепило. Хоча як сказати. Чоловічу природу я, усе ж, розумів чіткіше, і ніколи не ставив перед собою завдання збагнути природу жінок, - з ними до сих пір вдавалося ладити і без подібних ускладнень.
Я підвівся, притримуючи пухнасту істоту на плечі. Життя знову усміхалося, раз думки про земних жінок повернулися найпершими. Отже вартувало підбадьорити нашу команду.
- Анагеле, в мене дивне відчуття, що тут ти став повноцінним чоловіком.
Анагел потупив очі і розвів руками. Але його обличчя мені нагадувало когось земного, і мовби добре мені відомого. Та навколишнього світла не вистачало для ідентифікації обраного компаньйоном образу.
- Може вже перестанеш мовчати? А ти, супутнице, що скажеш?
Кішка оживилася і її муркання приємно залоскотало вухо. Цікаво, як саме сприймала вона тутешнє буття? Та в цих умовах вона теж чомусь вважала за найкраще мовчати. Невже ця химерна істота так однаково діяла на них обох? Але пора йти.
- То що, самоволка закінчилася, вертаємо?
Кішка, наче давно очікуючи команди, зістрибнула на кам’яну долівку і бадьоро потрусила вперед. Нічого не залишалося, як поспішити слідом.
Опускання з крутих висот нашого скелястого прихистку вниз пройшло без пригод, сходи м’яко знесли нас і в зворотну сторону.
Округ не надто вже й великої, як то здалося вдень, скелі із клуботання передранкового туману проступало ще сутінне море рівнини, невже готуючись до сходження світила? Невже невдовзі навколо забуяє нормальний літній день, в той час, як над скелею витала весняна пора? А ще там була тераса з видом на Карпати, на річку і місто внизу. А тут жодних рік і гір. Та я навіть і не намагався зрозуміти, як це здійснювалося і для чого потрібні такі складнощі. Чи і все це ілюзія? Так, Мелодія щось говорила і про різні часи, але хіба окрім її дотиків і навіювання я міг щось сприймати?
Я спробував уловити залишені тут вчора наші сліди, я ж бо їх, здавалося, так уважно занотовував у пам’яті, та марно. Мої здатності в цих місцях притупилися, чи зникли взагалі. Хоча я і остерігся включати свою енергетику на повну, бо мало що. Утім, в цьому й не було потреби. Кішка впевнено мчала вперед.
Цікаво, на межі чого вона перебувала зараз? Чи ввійшовши сюди Кішкою, так нею і залишалася? А може й ця химерна позачасова істота чіплялася виключно до підземних просторів. Та що би вона собою внутрішньо не являла, ззовні здавалися лише відкритим для руху простором.
Тож ми поспішали слідом за Кішкою, намагаючись не випускати її з поля зору. І вона зважала на нашу, найперше, мою недолугість в стрімких нічних пересуваннях. У цьому плані з нею був повний порядок. Тож більше цікавив мене стан Анагела. Після тісного товаришування і з Соло, і Мелодією він помітно внутрішньо змінився, а сьогодні і взагалі, як мені нарешті побачилося-пригадалося, став нагадувати одного з учасників групи «Bee Gees» - Робіна Хью Гібба.
Дивно, чому він обрав саме його?
Останні слова Мелодії щодо необхідності повернення в разі успіху саме через Москву напружили мене значно більше, аніж усі її дії. Чому взагалі про це йшлося, якщо в нас було, за її словами, майже нуль шансів вирватися звідси? А потім з якою точністю я мав би повторювати свою дорогу назад? Якщо я навіть цією повертаюся далеко не слід у слід. Добре, що Кішка досі з нами. Та,може й справді ми ще довго будемо втрьох.
Що, знову ж таки, - три різні стежки, навіть якщо вони стеляться поруч. Та чому, усе ж, саме через ту, наїжачену до нас, Москву?
Хоча щось в цьому було й філософського - уважніше йти своїми дорогами, бо ними і вертатимешся. Якщо є куди.
За якусь годину жвавої ходи ми, нарешті, дійшли краю рівнини, хоча я і не мав повної упевненості в правильності пройденого шляху, та візуально він ніби помітно не відрізнявся від пройденого раніше. Не викликало сумнівів тільки те, що якби Кішка увесь час не бігла, то ми добиралися б значно довше, Можливо й вона поспішала, бо чогось остерігалася. Я ж не відчував нічого такого аж до останнього, поки, наче нізвідки, не виринули обриси могутнього пралісу, що затопив собою помітно нижчі території, що нагадувало перепад висот в деяких місцях лівобережної України. Хоча ріки, на кшталт Дніпра, я тут не бачив. Та й чи могла подібна протікати нехай і посеред гігантської, але живої істоти?
Та, ймовірно, подібні перепади висот могли мати й іншу причину виникнення, аніж вплив води. Та ось як бути з деревами? Цікаво, що попри виразне посвітління неба, сонця ми так і не зауважили. Але чи було дійсністю те, що безпосередньо кидалося в очі? Це, знову ж таки, могли бути панорамні вікна в інші краї. Подібне могло пояснювати і приглушений стан мого сприйняття.
Та після затяжного спуску вниз, мої чуття почали відроджуватися. І я вже чіткіше розрізняв, що й до чого. Навіть зауважив, коли повз нас декілька разів промайнули малопомітні тіні. А тепер ось виразно вловлював, як чийсь прихований погляд уважно і невідривно вивчав нас. Анагел також сторожко озирнувся раз-другий навкруги. Але ми вже входили під високі крони, де стало значно спокійніше.
Я подякував Кішці за такі вагомі досягнення. Навіть почесав її за вушком. Але та особливо не відреагувала - щось і далі напружувало її. Тепер вона вже нікуди не поспішала, час від часу завмирала на одному місці, і далі йшла вкрай сторожко приглядаючись.
Натомість оживився Анагел, котрого чомусь потягнуло на відвертість.
- Мій Пане, я вчора просто не зміг її спинити. Володарка Соло отією хмаринкою пролинула мимо і Кішка стрімголов кинулася услід, і я точно знав, що вона сама не повернеться. Ще мить і ніхто не знайшов би її. Я не мав часу навіть вас розбудити. Тож вийшло, що Кішка пішла за власною волею, а я – ні. Тому Соло й мала дочекатися вас, просто піти, не зважаючи на мене, вона не могла. Але і я не міг їм обом ні в чому відмовити, тож вони добряче понишпорили в мені, а потім і у ваших згадках.
- Ми, друже, обоє виявилися вкрай безпорадними. Та що з мене взяти – а ось ти міг би бути краще захищеним від подібних впливів. То що робитимемо далі?
- Ці жінки – ледь не богині, з невідомих мені світів, і, водночас тілесні і безтілесні, але не як ви, а як саме світло.
- Але ж ми з ними поладили?
- Напевно, та Мелодія і досі здаля слідкує за нами.
- А що скажеш про цю межисвітню дорогу?
- Це щось надто велетенське, частково дотичне до земного буття. У цієї істоти свої властивості, свої закони. Як мені повідала Соло, ця дорога ніби існувала сама по собі завжди. Веде по собі подорожніх, котрі підживлюють її. На ній у цей момент безліч усього - і тілесні й безтілесні, тимчасово тілесні, хижі й безпечні, добрі і злі. Вона переймає на себе і властивості світів, до яких торкається – як, наприклад, оцей ліс, що є її прикордонням, і його мешканці. Тут можливе все, що завгодно - знайоме і незнайоме. І таких химер у світах далеко не одна.
- Нам тепер головне вчасно попрощатися з нею.
Невдовзі ми присіли аби трішки перепочити і віддихатися. Хоча Анагел ніби ще й не потребував відпочинку, та й Кішка теж. Але вона, схоже, чим далі, тим більше вагалася. Я ж дав собі час звикнути до лісових шумів, намагаючись відчути єство навколишнього Пралісу, та й пробуючи остаточно відійти від впливу, як переконував мене Анагел, саме наших богинь. Можливо й так - запитань в мене було більше, ніж відповідей.
Та знайти якесь головне праєство в хащах не вдавалося, хоча ліс і не мовчав. Та його мова здавалася мені ще надто химерною. Ніби аж надто багато різного тут було. Певно тому, Кішка, що прилягла поруч у ніжній мураві, час від часу й напружувалася, тягнула мордочку в різні боки – сторожко і, схоже, трохи збентежено. І я розумів її.
Пам'ять, мовби нізвідки, раптом витягла спомини далекого мого дитинства – подібний високий ліс, через який я частенько пробирався підлітком. Той ліс був мені добре знайомий, але в ньому теж хто тільки не з’являвся. То й ходив я звіриними й людськими стежками майже беззвучно, лякаючи різну, дрібнішу за мене живність.
І тут, на околиці Дороги, я відчув, як до мене поволі стали повертатися подібні вміння, і як, натомість, все тихше лунало звучання струн, проявлене дотиками Соло і Мелодії. Але Кішка сприймала іще щось, чого я вловити не міг. І Анагел, схоже, теж.

5
Ліс не мав би стати серйозною перешкодою, але він і не збирався розкривати нам свої таємниці. Я все чіткіше вловлював цю відстороненість, і не лише я. Тож тому ми, певно, особливо й не заглиблювалися в нього, рухаючись, в основному, прозорим переліссям. Проте і довго утримуватися від занурення в хащу не виглядало правильним рішенням. Навряд чи я б вагався в земних краях, але тут існували причини для максимальної обережності.
Коли я йшов уві слід за Соло, то ми проминули й ліс, і рівнину аж надто швидко. Але то ж давали про себе знати її магічні вміння, бо назад ми топали значно довше, хоча й поспішали. Без сумніву, існували й хитрощі, якими з нами богині могли би поділитися, якби не жадали провалу нашої спроби. Тож простота подальших рішучих кроків виглядала все більш оманливою - я не так часто коливався із вибором рішення в житті, та зараз стався саме той випадок. Та вже нехай, щось придумаємо.
- Друже, Анагеле, як ти почуваєшся? – Я вирішив розрядити ситуацію розмовою з тим із супутників, який був не проти її вести. – І я не жартував, коли казав, що ти просто на очах змужнів. І навіть одну персону з мого далекого минулого став нагадувати, соліста групи «Bee Gees» - Робіна Хью Гібба. Чув про такого?
- Щось так, мій Пане, та, скоріш за все, його образ ввійшов разом із всім іншим, що я з вашого дозволу ввібрав з ваших згадок, і з чим продовжую знайомитись. Але цей образ мені сподобався сам не знаю чому, та й не можу я виглядати поруч з вами невмілим юнаком. Хоча зараз я дійсно починаю себе сприймати виразніше. Особливо після ніжних дамських цілунків. Нехай і в снах.
- Це мені вже подобається. То ти вже чоловік, що мужньо приймає свою долю.
- Хотілося би. Але зі мною наче чергові трансформації сталися, та ще й на очах Кішки.
Щось Анагел не договорював – особливо про сни.
- Ну тоді, навіть не можу уявити, що вона робитиме з тобою, повернувши собі образ Ірини.
- Мій Пане, наші з нею стосунки не повинні опускатися до іншої форми рідності, коли вже є найвища.
- Он як. Добре, Ірина й справді наша компаньйонка і захисниця, але ти ж не збираєшся ліпити з себе на Землі святошу? Соромитися тіла, статі, нормальних стосунків? Як на мене, бути тут суто ангельською занудою явний перебір. Для того їм і небо дане.
- Ви мене, мій Пане, певно, навмисно провокуєте сказати вголос те, що ви хочете почути. І я скажу – в мене зараз немає сорому в нижчому, земному його розумінні, немає осудливого бачення гріха, - як і ви, я прагнутиму досвіду в подробицях. Але в більшості моментів існування я є тільки вашим продовженням, – і там, де вас немає, поки нема і мене. Мені наразі комфортно бути саме в таких межах.
- То, певно, я теж обіймався і з Соло, і з Мелодією, навіть якщо лише в снах?
- Ні, мій Пане, ви встояли і перемогли, а я програв і змушений був підкоритися. І програв у тому, чим найкраще володію – у тонкощах. Вони заплутали мене в дотриманні гармонії за межами відомих мені форм і сенсів, і я сам себе й довів до ситуації в снах. Добре, хоч у снах.
- Та вже нехай, друже, якщо дійдемо, якщо залишиться хоча би якийсь сенс у цьому з’ясуванні, то я витягну з тебе більше подробиць.
«- І я теж долучусь.» - Вперше за довгий час відреагувала Кішка.
Анагел збирався щось додати, але тут Кішка стрімко підскочила на всі чотири і зашипіла. У гущавині щось було.
«- Ну й що там таке? Ти поводиш себе, як справжня жителька джунглів.»
«- На нас дивляться звідти, - загроза, загроза, загроза.»
Напевно тривале перебування Ірини в образі Кішки не йшло на користь її людській частині. Передавала наміри і думки вона з помітними труднощами. Та, можливо, в такому вигляді вона майже не думала.
«- Ми дамо собі з цим раду».
Я підхопив Кішку і став її гладити. Вона наче і заспокоїлася. Але ненадовго. Дивно, що ні я, ні Анагел не відчували аж такої небезпеки. Але й не відали, куди йти далі. Та Кішка, схоже, вже почала відволікатися від сутінної глибини заростів - усе частіше кидала погляди направо, вздовж узлісся, яким ми сюди прийшли. Та, певно, на не надто вже й важливе, бо знову і знову насторожено винюхувала гущавину. Але саме на узліссі позаду раптово і виринула постать високого худорлявого чоловіка в звичній вицвілій полотняній куртці, і ношеній велюровій кепці, - ще далеко не старого, але вже із сивиною у волоссі. В руках він тримав невеликого плетеного кошика.
- День добрий! Назбирали щось?
Грибник привітався і з доброю посмішкою оглянув нас.
- І вам доброго ранку! - Трохи здивовано відповів я.
Анагел теж промимрив щось схоже.
Та стрічний правильно зчитав усю нашу розгубленість.
- Не заблукали часом? Якщо треба, ходімо разом, - доведу вас до потрібної дороги. Точніше не я, а мій поводир, - Тонька!
За цим покликом на поляну з найближчих кущів вивалилася велика радісна дворняга, один із прадідів якої запросто міг бути і відомим у собачому світі аристократом, але пізніші, нерозбірливі зв’язки його нащадків досить далеко відвели Тоньку від будь-якого собачого гонору. Їй цілком вистачало розумності всіх своїх попередників, з якою вона оглянула нас. Особливо її зацікавила Кішка. Та це був, як на мене, просто інтерес одної жінки щодо іншої. Тонька навіть приязно махнула перед нею кудлатим хвостом, що, утім, Кішку аж ніяк не зацікавило. Вона коротко зиркнула на грибника, потім на його собаку, затим ще раз, уважніше, на грибника, відтак знову стала вдивлятися в щось своє – там, у гущавині, але значно спокійніше, аніж раніше.
- Ви праві, ми таки заблукали. Будемо вдячні, якщо дасте нам скерування, бо досі вагаємося з вибором напрямку.

- Ну, якщо вам до найближчого містечка, то жодних проблем, - моя Тонька ніколи не помиляється, коли звучить команда «додому!». Але готуйтеся промочити ноги, болота тут знатні, та й ліс опісля сирої ночі вологий.
- Перепрошую, що не назвалися, я - Сергій, а мого колегу звати Анагел, з нами ще ось Кішка, але не думаю, що вона заважатиме вашій Тоньці.
- А мене звіть Володимиром. Ви, певно, не місцеві, в таку глушину, та ще й з кішкою, забралися, - грибник Володимир з подивом приглядався до нашої компаньйонки, - блукаєте вже довго?
- Як сказати, та сюди прийшли нещодавно, звідтам, - я тицьнув рукою у бік підйому до плато рівнини, - були в гостях, тепер йдемо назад.
- Так там у нас чималий полігон, і вояк завжди вистачає.
- Ні, ми нікого не зауважили, - схоже, ми бачили місцевість позаду нас по-іншому, - але дозвольте ще довідатися, як вас по-батькові, а то мені незручно до старших лише по імені звертатися. Звичка.
- Можна і Володимиром Олексійовичем, якщо наполягаєте. Але ми, ніби, не такі далекі за віком? Років двадцять – двадцять п’ять різниці?
- Напевно.
Грибник дістав уже відкриту пачку цигарок. І запропонував нам з Ангелом.
Анагел відмовився. А я не зміг. Я взагалі вже років тридцять не бачив цих болгарських сигарет. І хоча ніколи аж так тютюновими виробами не бавився, але раптово захотів відчути в руці оту «Стюардесу», як давно проминулу епоху. Та й стрічалися мені в житті і стюардеси. Віддати мить, другу згадкам про них виглядало приємністю.
- Щось у вас не багато грибів, Володимире Олексійовичу, пізно вийшли чи ще не сезон?
- Ну, хлопці, підвівся на світанку, поки орда грибників ще спить, після теплого нічного дощу вже й білі мали піти. Просто я гриби, частіше за все, на зворотному шляху збираю, чимшвидше доходжу до цих полігонів, а назад вже уважніше придивляюся. Та поки улов не дуже – і на світанку тумани були аж надто густі, певно тому і взяв значно лівіше. Бо й справді місцина тут якась, ніби й не бачив її раніше, такі дуби я б запам’ятав би....
......................................................
......................................................