З циклу "Від минулого до майбутнього", ново-ведичний реалізм

Вступ

Це третя книга з цілісного циклу художніх авторських романів, написаних в стилі ведичного неореалізму. В ній розповідається про продовження становлення головних героїв в нинішньому багатомірному світі. Неочікувані події, неймовірні особистості з особливими здібностями розкривають перед читачами зовсім інші, незвичні картини земного буття. Бо ж є ще ті, котрі пов’язують собою минуле й нинішнє. І нехай в кожного з них своя доля, але стають зрозумілішими, як останні декілька тисяч років історії людства, так і ті сили, що її формували. Збережені особисті згадки торкаються Ісуса і його близького оточення, відомих античних і до античних образів, богів і богинь, справ земних і небесних. На тлі безупинних подій героям роману розкриваються ведичні простори нашої дійсності, де всюди свої умови, своє буття, своя відповідальність. Куди рухаються ці персонажі, що їх веде шляхом постійного зростання? Якими досяжними вміннями оволодівають? Чи дасться те саме читачам? Це основні питання, на які пропонуються раціональні відповіді.
Та нехай раніше зовсім звичні особи в романі поволі набувають вкрай цікавих здатностей, але головним, як і завжди, виявляється вміння породжувати і зберігати живі й людяні стосунки. Детальна ж передісторія до всіх описаних у романі подій пропонується до прочитання двома окремими, попередніми книгами.

Автор

Книга третя

Розділ перший
Велунд

1
«- Ранок видавався філософічним. Нехай і по-львівськи затягнувся, але в міру. Ще надихав благою ефірною прозорістю, та крізь неї вже повенево лилася могуть Сонця. І його снага дарувала радість тим, хто вибирався з асфальтової, кам’яної пастки чи ж бо планував це ось-ось зробити, і, водночас, грізно нависала над усіма, що поринали в свої буденні справи з надією, що колись і вони нарешті виберуться звідси. Та з кожною хвилею свого прибою сонячне всевладдя лише виразніше поставало над захопленими на скам’янілій мілині рибками машин і перехожих. І все те, що насолодою несла природа лісам і лугам, морям і океанам, і навіть цегляним мішкам щільної, вічно сирої історичної забудови, оберталося на випробовування для мешканців цього дивного полісу - здавалося, цілком звичайного, одного з безмежної кількості тих, в яких простору на обжитих горизонталях давно вже не вистачало, а вертикалі, як психологічні розрізи, вели чомусь виключно на самісіньке дно. Проте саме в цю пору, і саме в цьому місті, дно й ставало чи не єдиною зоною спільного порятунку. І приймалося однаково й міцно упійманими жорсткою долею, й схопленими сітями багатоликих насолод - захищаючи від розпашілого жару літа так само, як і від прикам’янілої стужі зими, й нудних дощів сіро-цегляної осені…»
Я без поспіху перетнув перехрестя з Краківською і продовжив спускатися в бік проспекту Свободи, й далі транслюючи думки й візії своєму незвичному слухачеві, що на моє прохання залишився в покинутій мною щойно домашній обителі на Вірменській.
На мене очікувала важлива зустріч, а на колишнього ангела - чергова невеличка лекція з предметів, до яких він раніше торкався аж надто звисока. Тому я намагався бути максимально в’їдливим.
«- Тутешнє дно містило й рясні, цілком живі сліди минулого, чим теж суперечило звичному світському розумінню цього слова. Та й, зрештою, все місто лежало в одній великій ямі, яка, утім, зручно розташувалася на вершині ще того пагорба, в тому числі й історії. Тож наше дно було і залишиться фундаментальним, і навіть містичним явищем! Та в густій павутині межи рядів сивих кам’яниць і вогких прототіней підвалів під півпідвалами, і ще глибших підземель, інакше й бути не могло. Тому й не дивно, що зір справжнього поціновувача, якого доля ще не встигла перенести в заміську зелень і на ставково-озерну голубінь, протягом дня незмінно опускався все нижче й нижче - туди, де лише жила й буяла ота уроча приреченість, що невпинно всотувала: сторіччя за сторіччям, рівень за рівнем, подію за подією, єство за єством - усе суще. Відтак проявляючи собою й безсумнівну Істину, якою вона лише й могла бути і в хмелю, і на тверезо…»
«- Мій пане,» - в моїй голові пролунав обережне звучання голосу колишнього ангела, - «це ви так філософствуєте?»
«- Я прогулююся і, заодно, й філософствую. А що такого?»
«- Просто я вже чимало дізнався про тутешнє буття, як і про філософію, але не в подібному прикладному її вигляді. Мені здавалося, що земна філософія загалом нині, як та мертва мова, що нею підписують ті чи ті пам’ятники…»
«- І що поганого - ловити мить, ліпити з неї щось, ставити на постамент і якось підписувати?»
«- Ага…Тоді зрозуміло.»
«- Раз так, то я продовжу, а ти не перебивай, бо це в тебе урок, а не в мене. То про що йшлося?»
«- Про тутешні фатально-придонні лики Істини…»
«- О так! І не вписувалися в цю достатньо фатумну картину лише діти зі своїми вічно юними пошуками чергової сяйної розваги, й такі ж бо поквапливі збирачі емоційних метеликів – транзитні туристи. А ще, мабуть, й подібні мені сутності, віддалені від містичності Львова вже своєю власною магічною феєрією. Нехай колись подібні особи теж виховувалися тутешніми джерелами, проте, наразі заглибилися у власне буття вже настільки, що порушувати цю далекість не насмілювалися навіть згадки, передусім особисті. Поховалися, вичікуючи кожна на свою мить, наче оті діти, з пійманим колись поштарем - тополиним пушком якоїсь барвистої емоції, вишикувались десь на околицях тями, виблискуючи своїми розмаїтими кольоровими іскринками у сподівані, що звернуть увагу й дружитимуть саме з ними. Та чому би й ні. Тільки не одночасно, тільки б не ставали враз важкими й надто дорослими. Діти, так діти! І нехай ними й залишаються.
Дивно, що мене потягнуло з високих візій у подібні сентименти. Але, знову ж таки, чому ні, якщо невдовзі можу позбутися і їх. Та поки тільки рух вперед, і наразі до головної відпочинкової ріки міста, з її численними притоками і берегами із усіляким різним: високим і низьким. І нехай ніщо не порушить наснаги цього ранку, - я озирнувся і додав - навіть бучно відкритий на днях над руїнами не менш урочисто поваленого пам’ятника вождю всього пролетаріату водограй перед Оперним. Бо ж у всьому можна побачити щось краще, аніж воно є насправді. Навіть коли перед очима й геть невиліковне.»
«- Мій пане, пробачте, ви про кого саме говорите?»
«- Про Ульянова-Леніна, хоча, загалом, зовсім не про нього. Тож отой вождь особливого музикального слуху не проявляв, зрештою, як і гумору, і всерйоз скеровував бронзовою рукою у бік протилежний від оперного мистецтва, тож і поділом йому! Але сам фонтан, його форми і води, могли би понести в маси й те, чого цурався гегемон - якусь гармонію, чи, в ідеальному випадку - природність. Проте, з гарними поєднаннями і нині не склалося. Вочевидь, клятий Ленін місце таки зіпсував, а на екзорцистах влада зекономила, як, зрештою, й на всьому іншому.»
Я без поспіху обійшов водовипускну конструкцію, ведучи далі свою прикладну філософічну трансляцію.
«- Ні, грубі гроші через об’єкт пройшли. І нехай у жодній мірі в нього й не просякли, але на то воно й ідейно чисте мистецтво. І мухи з котлетами розділені. «Honor et gloria!» - дорогі пані й панове! І дивно б ото все виглядало, якби споруджене нагадувало лише влиті в себе гроші: гривні, долари чи євро. Але на їхнє тріумфальне проходження крізь себе місцеве архітектурно-побутове досягнення, нехай і не в такій мірі, як пам’ятки про більш значимі історичні переходи деінде, але усе ж натякало! Хай і по-галицькому скромно, та водограй сумлінно передавав усі муркотливі відлуння подій з цінностями нашого масштабу. Та ще й вельми тішив простий люд, постаючи у строгих тонкощах штучного кам’яного покриття, в гамірній циганщині кривих від народження численних водяних пирскавок, що з легким подихом вітерцю вдало скеровували хмари бризок завжди убік від такої рідної пляцкової фонтанної форми! І далі, під маревом наляканої блідої веселки, води вже вільно плили у придорожні порохи і трави. А що? Хіба в природі інакше?
Тож нічого особливого, що близький Театр Опери й Балету й собі тягнувся до витоків місцевого нарзану. І городяни й гості міста бачили перед собою безкоштовну втіху, і без будь-якої обтяжливої патини на єстві, кидалися до неї, як усі спраглі водопою натуральні істоти. І вже вибрикували там і веселі телята, кудахкали мудрі кури, тягаючи дзьобами мокрих курчат, глибокодумно чалапали калюжами рідні гуси й качки. А ще, кажуть, серед ночі сюди прилітали спраглі тіні з міських скульптур, і нехай водограй у ту пору відключали, але що тіням водогони, коли є течія примар – просто з межисвітнього дна!»
Я важко видихнув, потамовуючи своє розчарування загальним станом справ і в місті, і в країні в цілому, та продовжив доводити своєму слухачеві, що у всьому завжди можна знайти краще, аніж то на перший погляд здається.
« - Бо ж хіба подібне не ставалося, і не стається всюди, чи й сам світ не схильний до частих повторень? І чомусь майнули передчуття, що невдовзі, вслід за пам’ятником Леніну, розвалять і цей водограй - мистецький процес не повинен ж бо спинятися! І фонтан вчергове перевтілять, як і саму площу, а потім, за десятки років, ще декілька разів капітально промасажують місцевий бюджет. Аж доки не прокладуть над забетонованою Полтвою русло декоративного каналу вздовж пущеного під землю автошляху. Ці зміни туманно проступали в майбутньому, нехай і не надто близькому. І, на жаль, не лише вони.
Тож я не мав би аж так емоційно реагувати на скороминуще нинішнє, але чомусь реагував. І трансляцію не зупиняв – проте й і вів її суто для отого ангела, що волею долі перебував нині під моєю опікою, і зараз, як старанний учень, жадібно вглядався в новий для себе світ зором свого навчителя, вимушено вбираючи всі його неоднозначні враження і вкрай підозрілі думки.
Після нещодавніх пригод я й досі почувався не найкращим чином, і тому, певно, й видавав переважно песимістичні погляди, та занурення свого осяйного учня у подібні відчуття і пов’язані емоції, здавалося мені обов’язком перед його завтрашнім земним днем. І нехай ділитися суто своїми в’їдливими оцінками і вельми суб’єктивно, та як інакше передати колишньому небожителю досвід такого ж городянина, котрий, до того ж, невдовзі може назавжди припинити будь-яке особисте критиканство.
Але поки буття пашіло і яріло небо. І жодної обнадійливої хмаринкової літавиці на радість усім присутнім. Хіба що за такі можна було прийняти юрмління невеличкого воронячого патруля, котрий накручував неширокі кола, здавалося, просто наді мною, а може, ще над чимось понижче, А чом би й ні? У світі підземному теж вистачало власних негараздів, та заглядати туди було точно не на часі. Я вже мав відриватися від буденності - десь тут згідно домовленості на мене міг очікувати сам Князь Велунд, мій можливий адвокат у раптовій, цілком містичній, потойбічній справі.
Вказівка місця і години зустрічі проявилася на його візитці, що зненацька замиготіла багряними літерами послання разом з настанням світанку. Тож за отриманим скеруванням я тепер і відходив від Оперного до головної алеї, якою вже густо плинули місцеві й туристи, діти й дорослі, випадкові і не зовсім перехожі. А ще чимала кількість люду спочивала на лавицях, поруч із традиційними шахістами, шашкістами, і гравцями в доміно. Картина звична, але не в умовах особливої спеки, з якою на рівних змагалася і парка задуха.»
Але досить отих повчань, і я рішуче відгородився від Анагела, наостанок передавши йому строге повеління не змінювати місцезнаходження, й очікувати на моє повернення в квартирі на Вірменській. Настав час зосередитися на основній цілі цього ранкового променаду.

2
Я намагався особливо не вертіти головою, але жадав примітити гостя першим. Чуття підказували, що він зовсім поруч. Так і є! На ближній лавиці, з якої щойно спорхнула зграйка молоді, я помітив незвично вбраного пана. Може він і до того сидів посеред юні, та міг і щойно проявитися, бо схожу імпозантність я мав би угледіти здаля: старший чоловік аристократичної постави, в добротному світлому костюмі, білій сорочці і такому ж капелюсі, стиль витримано, навіть носова хустина в нагрудній кишені піджака вторила краватці в чорно-білу клітинку. В руці він тримав тьмяного блиску тростину, кінець якої опирався на плити тротуару, певно замість ноги, перекинутої через коліно. Незнайомець пильним поглядом з понад старомодних округлих окулярів, вочевидь, зачепився за деталі мого привільного вбрання, явно супроводжуючи мій рух. І когось він мені нагадував з добре знаного, але призабутого вчорашнього. Це дещо здивувало, бо нині я пам’ятав, здається, геть усе. Принаймні з того, що не стосувалося мене особисто.
Я зупинився і зробив декілька кроків до цього чоловіка, пробуючи вгледітися глибше. Він був далеким від молодості, але і старим його називати не випадало. Здавалося, застиг на останньому кордоні зрілості, за яким ось-ось почнеться дряхління і неспинний прихід немочі, але погляд, сухий, твердий, іронічний, явно промовляв: «не дочекаєтесь!», і «бачу вас наскрізь!».
Намагаючись відповісти тою ж монетою, я підійшов іще ближче, і дещо театрально заглянув незнайомцю в очі. І знову подивувався, зауваживши, що вони в нього не лише трохи різного кольору, але й, нехай на якусь дещицю, проте і далі змінювали тони. Можливо так, граючи відчуттями, падало світло, або давалося взнаки щось іще - зовнішнє чи внутрішнє, та важкі повіки вміло приховали глибини тих плес від проникнення суттєвішого. І на думку відразу спало, що, напевно так само міг би заглядати в зіниці удаву і кролик – з твердими переконаннями, що ця сутність одного з ним порядку і дасться до дружнього порозуміння. Цікаво, що міг би там він побачити? Свою безодню? Хоча я точно не був кроликом, а швидше мангустою. Але навіть пильна мангуста не вловила раптової композиційної зміни. Здається, це сталося, коли я кліпнув, бо ліва рука пана вже ненав’язливо пропонувала вільне місце поруч. Відтак здригнулася і неширока лінія акуратних насмішкуватих вус, явивши сліпучо-білу усмішку:
- Я нагадую Майкла Кейна? Хоча ви його відразу в мені і не розпізнали. Він схожий у «Dirty Rotten Scoundrels», нехай у нас і різне «кокні». О, як це українською - «Відчайдухі махлярі»? Від Френка Оза. Знаєте, Френк вважав, що Майкл подібний на самого Френка і тому, воленс-ноленс, тільки й міг зіграти Лоуренса. Та білі одежі Майклу не пасували. І Майкл цього не заперечував, - пан задумливо похитав головою, відтак продовжив, і здавалося, зовсім про інше, - невже протиріччя мають достатньо визрівати, щоби складати цільність? Але люблю кіно, бо все навколо тільки послідовність кадрів.
Голос цього чоловіка дійсно мав особливе «кокні» - сповільнене, наче в’язь, плавно акцентоване. Але говорив він бездоганною українською. І я відразу пригадав слова богині Соло, що дійсні Вищі здатні розмовляти всіма земними мовами без будь-якого напруження, і так воно й сталося.
Я привітально схилив голову й підтримав розмову.
- Ще те кіно! Та мені більше до смаку реальність, нехай і в ній не помітно чіткої досконалості. Певно і тут сценаристи псують усе ще до акторів, і ви праві, рятують лише диригенти й касові збори.
- Ну й сказали! Ха! Утім, згоден, крапку збори покласти здатні. Та з ваших слів слідує, що довершеності взагалі не знайти? А отже, які можуть бути порахунки?!
Я вже не мав жодних сумнівів – хто переді мною. Та і як сплутати цього доглянутого вічністю пана, з очима, що дійсно змінювалися, з лоскітливим баритоном, і запахом усіх можливих насолод земного і не тільки буття, з кимсь із простих землян?
Наче підіграючи тематиці кіно, гість із галантним доторком до капелюха і таким самим нахилом голови, усміхнувся мені у відповідь.
- Велунд. Той самий Князь, чию візитку вам залишили разом із повісткою. Радий знайомству! І з задоволенням говоритиму вашою дивною мовою, ви ж не проти?
- Мені це особливо приємно! Радий знайомству!
- І мені приємно лицезріти героя такої кількості пересудів, - Велунд відкинувся до спинки лавиці - а знаєте, я в молодості діяв, як і ви, навіть сміливіше. впевненіше! Хаос тоді був ще той, тож не спинявся, де ви зупиняєтесь, а рішуче йшов далі - мій світ потанув, то й мало що стримувало. Та вам, напевно, відомі обставини.
- Далеко не все. Але дійсно приємно зустріти вас у нашому трохи старомодному місті, і дякую за підтримку.
Схоже, я вже почав звикати до появи в моєму житті особливих сутностей, а ще ж донедавна навіть не знав про їхнє існування.
Князь оглянувся, а далі зосередився зором наче на глибинах під Театром.
- Ще та місцина, з минулим, глибшим, аніж його нинішні мешканці здатні уявити. Тут жили дещо інші істоти, стояли величні дерева – до удару, що утворив на пагорбі розточчя видолинок, в якому зараз і лежить місто. О ні, вони нічого спільного не мали з дикунами, що ховалися в необжитих місцях. Та ваш промисловий устрій і науково-технічний прогрес їх би і розсмішив, і опечалив. Мені у спадок передалися згадки про них. - Велунд замовк. Та ненадовго,- так-так, місто з особливим минулим. Драматичним, зрештою, як і все на Землі. А ви присідайте, ми ж одного поля ягоди. До вподоби ваша гавайська сорочка, і те, що ви можете собі дозволити вдягати її під пояс.
Тепер Велунд, вочевидь, іронізував.
- О, поки у нас не Гавайї, і геть не Гавана, дозволяю собі цей моветон, - спробував я проплисти між порогами пригадувань і легкою іронією над своїм сучасним. Нехтувати запрошенням стало би вже некоректністю, тож я присів поруч. Велунд поблажливо кивнув, неспішно змінив позу на більш зручну для розмови, розвернувшись в упівоберта.
- А чого я згадав про Гавану? Високу моду носити сорочки навипуск започаткували військові Кастро, використавши чи не єдину можливість для естетичного прояву. І скільки подібних дрібничок подвигають подальші зміни навколо. Але чи варто вважати, що в цивілізації майбутнього стане більше, наприклад, високої моди? А може навпаки – мода з усіх сил прикриватиме порожнечу, де колись квітла сутність? То хіба тоді вона залишиться високою?
- Ви, Князю, про нашу цивілізацію, що може втратити своє призначення? – Я спробував зрозуміти, куди ми плинемо. - І це кидатиметься в очі і в моді?
- Можливо. Для прикладу.
- І вищі сили з цим погодилися би, зі схожою утратою?
- А ви самі хіба не з вищих? Ви би погодились?
- Якби належав до них, тоді би точно втрутився.
Велунд посміхнувся.
- Знайомий з багатьма, які вважають себе вищими, девами, напівбогами. Найчастіше – безпідставно. А інші почасти виродилася, чи ось, як я, вкрай ослабли, - скніємо тінню колишньої величі. Але ви точно не ашур, не відьмак і не перевертень, не примара, а з іншого боку, і не святенник – тож ми багато в чому схожі. І виглядаєте доглянутим, принаймні, сутнісно, що залежить і від жіночого оточення, так, друже, впевненість у собі – глибоко інтимне відчуття.
Він підморгнув, і як на ймовірного ворога людства, аж надто тепло. Що ж, я такого точно ще не навчився, як і його неприхованим поглядам на легко вбраних перехожих дам.
- Князю, нехай зараз мені і краще, аніж декілька днів тому, та з жінками, в цілому, гірше, ніж моглося би.
- Непрості часи? Та й це промине. Геть усе. Але вертаючись до жінок, у багатьох з ними не спроста проблеми. Ні, достойних, турботливих, люблячих супутниць чимало, але не всім фортунить упізнатися з вищими. А вам, я чув, пощастило. І з віком теж – ввійшли в буремні води достатньо зрілим. А уявіть собі емоційного юнака на могилі свого світу. Добре, що й мені допомагали богині, тому я і перед вами, в той час, як багатьох і багатьох вже немає.
- Вони дійсно богині? Чи це невеличке перебільшення?
- Добре, в дійсності боги в цю тримірність не помістяться, тому в кращому випадку - напівбогині. Але і для тебе, і для мене жінки – постійне диво, тому нехай з невеликою натяжкою, та все ж «богині».
Це ж треба. Ми вже майже на одній дорозі. Схоже, Велунд і справді прагнув перекроїти враження, що склалися щодо нього і не лише в мене. Але навіщо такі труди?
- Дякую, Ваша Високосте. Згоден. Я мало відаю про вас, і ось нагода дізнатися більше. Інші бачили у вас вічного недруга, уособлення зла, пересмішника, мандрівного властителя, навіть міфічного останнього повелителя ельфів. Як бути із цим?
Велунд провів коротким поглядом ще одну красуню і повернувся до мене.
- О, про мене стільки різного повідають, що й сам плутаюся – де, хто, як, і з ким. А потім роки і роки, не все відразу і згадати. Але одне точно – не маю нічого спільного з чорними ельтами, з якими ви мали неприємність недавно перетнутися, хоча і з сучасним людством теж обмаль стосунків. Як сприймали мене інші, це і від їхньої величі залежить. Чи перелити в кухоль бочку? Щось подібне і з враженнями. І щодо моєї особистої відповідальності за вчинене, то вона, як і у кожного з нас, на обличчі. Бачите на нім людожерство, зрадництво, підлість, несмак? – Велунд похитав головою. - А я значно старший за вас, могло і назбиратися. І назбирати свої роки, постаріти міг лише в одному місці Всесвіту – там, де народився. І земне життя у порівнянні з тими краями нині - елітний курорт. Тож тому я дещо фривольно й поводжуся, як і кожен на відпочинку. Хоча й тут інколи штормить. Але свої обов’язки виконував і виконую досі. Це якщо говорити й сприймати без зайвих емоцій.
Еге ж, без емоцій, коли навколо лише вони і помітні. Навіть на цій алеї. Цікаво, що попри видимий гармидер навкруги, наша лавиця належала суто нам, так наче перехожі її і не помічали. Та й шум до нас особливо не проникав, ми могли розмовляти і пошепки, й чудово б чули один одного.
- То ваша, Князю, батьківщина не зникла, вона досі існує?
- Батьківщина? Щось існує, щось ні. Як їх нині тут величають: Венера, Марс, Фаетон, Юпітер, Сатурн, а ще ж і їхні супутники, як і колишні земні. Чудові, густо населені місця. Були… Серед них і моя Батьківщина, а заодно, одна з країн ельфів і їхніх предків. Свого часу мені вдалося врятувати чимало нащадків мого народу. На жаль, нині ми всі помітно звиродніли.
Дивовижно, а мій Анагел нещодавно переконував мене у зворотному. Хоча й теж посилаючись на сторонні голоси. Саме на зникненні Велундового світу, а не на порятунку його мешканців і трималася логіка його, начебто, подальшої залежності від зла.
- Мені теж прикро, що стільки живого зникло в цьому світі.
- Так. І ніби в далекому минулому. Але що є минулим? Погляньте навколо – щомиті щось проминає і наче зникає, а ниточки зв’язків залишаються. Бо що навколишнє - час і простір? А може щось іще є – важливіше? Ми ж не повинні аж так западати в навіяні мозком картинки, вважати їх очевидною дійсністю, особливо, коли є значно більш прийнятні і обсяжні реалії.
Напевно в мене на обличчі відбилася неоднозначність почутого, бо гість добродушно посміхнувся, і цього разу саме мені.
- Князю, я поки не здатен сягати усіх почутих сенсових глибин, в голові ще той вир з останніх днів. Тому деталі присутні, але купи не тримаються.
- Це промине. Невдовзі збирання цілого стане вашою улюбленою темою. Та скажіть, як маю до вас звертатися? Період «Сергія» ви, як бачу, успішно проминули, утім, особисті сенси не зникли, трохи укрупнилися. Були просто «Сергієм»: «високим», «знатним», навіть «високородним», а стали іще вищим - «Ар…», «Яр..»? Коли спершу голосна, це ж до зростання. Ха, але далі не читається! - Велунд відвів очі, - і чого б це? Чомусь не бачу повністю вашого статусного імені. І ви його теж не знаєте? Враження, що вашу тілесність зібрали, перебрали наново. Та ще й в’язали древніми вузлами. І хто ж це потрудився? Щось знайоме. Але якщо той, про кого думаю, то обійдемося без імен. Хоча це й неймовірно!
Мій гість виглядав дійсно подивованим.
- Ха! Утім, доки не знають вашого імені, доти і не загрожує сокира влади. Але й чіткого статусу немає. Та ви, щонайменше, дев, отже з якоїсь гілки вищих, і вона незмінно проявиться, з чим і вітаю!
- Дякую, Князю. Я нині і сам себе лише частково впізнаю. Та ви подивували баченнями.
- А ви мене як.
- І добре, що стосовно дева немає сумнівів, що не якийсь там біс.
- Вагань вистачає, бо ж імені немає, але деви – цілковито ваш рівень, чи може занизько?
- Жартуєте? Та на Суд мене викликано, як дева. Раз так, то, напевно, нині ним і є? Хоча в такій якості нічого підсудного ще ніби не вчинив. Не встиг. Та, попри все, отримати вашу пропозицію щодо зустрічі було важливо.
- Я додав візитку до судового повідомлення, запевнивши Канцелярію в тому, що я ваш захисник. Ви ж не проти?
- Та ні. Але ціна має значення.
- З вас кинута в минулому «на щастя» монета, пригадуєте таку? Ви ж мені її послали?
Я всміхнувся.
- Було. Тоді будь-яка з них точно ваша.
- Ось в мене і нагода її відробити, і не тільки її.
- Я вдячний. Але чому взагалі йдеться про Суд?
- Девами, як і іншими вищими не стають, ними народжуються. Нехай навіть не усвідомлюючи свого походження. Цей аргумент ще ніхто не зміг заперечити. Ваш досвід поки обмежений, тому і кваліфікований захист потрібен незалежно від поглядів на судочинство. Кажуть, ви ще й спричинили руйнування у підземному просторі, в результаті чого з в’язниць втекло чимало засуджених, додають і інше різне. Це вагомі підстави для суддівського розгляду. Рівновага і домовленості в миру ж мають зберігатися.
- Он як. Знайома конструкція. І цей Суд оберігає саме рівновагу? Тому звільнення сумнівно ув’язнених не доброчинство, а порушення владних інтересів? Але невже і звище та сама влада?
- Відома тема. Я би сказав – вічна. І ви не перший і далеко не останній, хто її піднімає. Та давайте зважимо «за» і «проти», в тому числі і у вашому ставленні. От, скажімо, якщо руйнування тюрем це «добре», то чому ніде не відмовилися від них - ані нижче, ані вище? Чому Деміурги їх допускають?
- То Творець за існування тюрем?
- Ви про кого саме, там чимало Ймень, - зблиснув скельцями Велунд.
- Це ж тільки різні імена одного Творця.
- Якби ж то. Але найвищі джерела завжди присутні. І ось, коли тюрем, як у лісі грибів, ви вважаєте, їх Звище не помічають? Чи не допускали можливості їхньої появи? То чи не Вищим джерелам б і личило негайно змінити «темне» на «світле»? Та й що таке нижчі земні світи, як не очевидні в’язниці? Ледь не всі про це торочать. Але ж Згори мовчать, отже конструкція вважається доцільною. Навіть Іша, Ісус по-нашому, не закликав їх руйнувати.
- Невже?
- Уявіть собі. А який сенс?
- Але ж натякав на скоре падіння?
- Нехай, але і на відбудову теж, що і сталося у всій повноті. І не раз.
- Не розумію. І як єднаються у справедливість ці протиріччя? А ще ви так впевнено стверджуєте, немовби чули й бачили Ісуса особисто.
- Як поєднуються протиріччя? Дозрівають до цільності, які містять в собі вибір до зростання чи занепаду. Вільний вибір! Звідси і делікатне невтручання до особистих справ, принаймні Зверху, але закладене і стримування, аби, наприклад, ми певними діями не шкодили власному чи загальному дозріванню. Інколи стримування переростає в ув’язнення, як наприклад зараз більшість ув’язнена в стінах обмежених грубих чуттів – і це теж наш вибір, бо двері для вільного пересування присутні в кожного, нехай і трохи вище поглядом. Тож маю запевнити, що все саме так, як має бути! Тому Творці хоча й не будують в’язниць, але і не намагаються зробити більше, аніж можуть. Те саме й Ісус. Кесарю – кесареве, Богу – Богове, правда? Це ж пропозиція вибору і для нас, - Велунд вдихнув і на мить задумався, та впевнено продовжив. - О так, я бачив Ісуса особисто, і не один раз.
Князь якось по-особливому всміхнувся, потім глянув з цікавістю, мабуть, очікуючи на мою реакцію. І вона не забарилася.
- Он як. Шановний Князю, то чи не з вами він зустрічався у пустелі? – Я не стримався, усе ж, події недавніх днів дещо накрутили мене, хоча і підшуковував найбільш м'які слова, аби не зачепити гостя.
Та Велунд ніби і не зреагував, принаймні, зовнішньо.
- В пустелі? Ви про той випадок у Євангелії? О, якби мене відганяв, то, певно, би відразу й відігнав. І як би тоді я зміг неодноразово бачитися, розмовляти з Ним?
- Кого ж тоді відігнав?
- Там вказано кого, але не будемо зараз про ту особу, може пізніше.
- А чому Іша, а не Йе-шуа?
Велунд посміхнувся, та весь його вигляд показував, що він шукає правильний тон.
- Іша – специфічний прононс першомови, якими за тих часів активно користувалися на Сході деякі народи, а Йе-шуа - суто семітська вимова народів інших, а, власне, Ісус - це із кельтсько-галльської скарбниці.
- Але Євангелія написана побутовою грецькою.
- Так, Деве, на території нинішньої французької Галії, коли ці тексти писалися, освічені кола вільно говорили столичними мовами, передусім еллінською, нещодавно названою грецькою. Як не як, тоді це була мова Візантійської, Ромської імперії. А самих греків не існувало в природі. Хоча була ще мова пізніших галльських жерців, відома нині, як латина, і вона з часом завоювала міста півдня Галії. І породила дальші розгалуження у вигляді сучасних європейських мов. Так склалося. А в цілому мови слідували і за релігіями, і за розмаїтими владарями племен і родів, змішувалися, як різні потоки. Звідси й зростання розбіжностей, різні імена одних персон, численні версії тих самих подій.
- І повна плутанина внаслідок, і когось це влаштовувало. Та, все ж, Спасіння з Ісусом і пов’язують - спасіння з тюрми, яку він не вважав злом, чи як?
- Іронізуєте, друже? Дарма, все значно серйозніше. Ви ж, як дев, майже здобули вічність. Більшість саме це вважала б за Спасіння. І, хто сказав, що тут усе тюрма?
І Велунд провів рукою навколо.
- От їм Спасіння бачиться подібним на те, як вони живуть, але з безперервним задоволенням тілесних потреб, покращенням побутових зручностей.
- І в чому вони помиляються?
- Як виявилося, не має великого значення – помиляються чи ні, важливо інше, бо так чи так, всі в якійсь мірі втілюють Вищий Задум. - Велунд на мить замислився, - саме тому мене і цікавив Ісус, і все, з ним пов’язане, і не лише мене. Не його дива, бо він сторонився зовнішніх ефектів, а тонка відповідність незримому, що за межами розуміння.
- А де тонко, там і рветься, ще й навмисно перерізається. Це фатум. Та й хіба здійматися по найтоншому легше, аніж твердими сходинками?
- Не зовсім так, Деве. Йдеться ж про рух угору, тобто про внутрішнє, де ніхто крім нас самих нічого не переріже. Та й не має в нас місця для грубих сходинок.
- І як же втілюється Задум в наших жорстких умовах, коли немає значення помиляємося ми чи не помиляємося?
- Автоматично. Заблукалі в помилках опиняються на дні своїх можливостей, але й там, хоча б на дрібку, та докладаються до роботи світла. Ось, до прикладу, гляньте, здавалося тутешні церкви, релігії спиняють своїх прихожан на льоту, обрізають, приземлюють, скривлюють - віру на себе перетягують, деякі служителі приховують, а то й породжують злочини, - суцільні, наче сутінки, важка хвороба, але, водночас, віряни в цих Домах сягають час від часу і стану чистої гармонії зі світом, нехай і на своєму рівні, та здійснюють в такі й наступні миті призначене не лише в тілесному вимірі. А діти, граючись, хіба не в подібному сяйному стані знаходяться? А природа?
- Та невже? Не знаю, як природа, але сутність пересічних заблукалих хіба з часом світліє, покращується їхня карма, вчинені злочини перестають бути злочинами? То невже несправжнє може нести справжнє?
Я швидше підігравав зараз гостю в його викладках, давно махнувши в житті рукою на можливість осягнути подібні високі матерії.
- Ах, не бачите цільної картини, бо вона за межами звичного розуміння. Але допустіть, що дещо важливе, згідно Задуму, таки стається автоматично, незалежно від того, хто ви, і чого особисто прагнете, якщо збігається ряд факторів. От, наприклад, у цьому сутінковому світі завжди була й буде вибухова суміш всього і вся, бо тут стільки протилежностей сходиться, але ці чинники не надто заважають ні основному, ні прихованому Призванню кожного. Іншими словами - дитя радіє і світ твориться! Дитя в нас. То ж є родючий грунт - природа людини, з якою досі не справилося так зване зло, в яких би умовах Земля не перебувала. І от Ісус підтвердив, справдив, а де треба, й уточнив сенси сущого, і передусім людини.
- Справдив сенси?
Мені сподобалась ця версія - схоже, глибша, аніж про Ісуса кажуть.
- Як дбайливий син, що піклується батьковим господарством, підтримує здійснене, увиразнює ще не проявлене із батькового задуму. Так і вчинив Ісус. Кажу впевнено, як уважний свідок.
Ці слова, про особисте посвідчення, приголомшували, дійсна історія сина Божого мене цікавила завжди.
- Я не все осягнув, але щиро заздрю! Бачити своїми очима, бути поруч, відчувати Ісуса! Понад усім - мати подібні згадки: не перерізані, не перекручені, живі. Ви ними ділитеся?
- А ви готові прийняти подібне?
- Хоча б торкнутися.
- І наслідки б не злякали?
- Та й так у мене повний швах. Можливо, це був би чи не останній шанс для просвітлення.
- Думаю, до останнього далеченько, але варто випробувати і цей, - Велунд, наче зважаючи на щось похитав головою, - я передам вам дещо зі своїх згадок. Хоча постійно й не тримаю їх при собі, бо з ними жити, як живуть усі, не виходить.
- Це стало б коштовним даром. І як вони можуть заважати? Щось надмірне?
- Вони, як вир. І щоразу щось нове. А на те, що приходить, потрібно відповідати. Приростаєш новим простором не для його порожнечі. А заповнюється він лише діями. Чим довше із Ісусом, тим тонша новизна, і тонші потрібні діяння у відповідь. Тож і кажу – нелегко, опісля них нелегко. Не просто і виходити з тих згадок - із повного, неспішного щастя, радості. Ісус умів проявляти насолоду і справами, і словом, і просто собою - ладними потрапляннями, от як музиканти беруть вірні акорди, або співці влучають голосами в мелодію, збагачуючи її.
- Тоді ви володієте справжніми скарбами.
- Напевно так.
- А якою мовою він говорив? Чи мав подібність до відомого образу?
- А якою не говорив? З його здатностями. Так, білий, схожий на відомий образ, великий мандрівник - ходив і вашими краями. Бував у вас на півдні в юні роки. Там, де нині Крим, лежали ширші землі і наліво, і направо. Тож він був у тих місцях. Спершу дозрівав при храмі Індри, але швидко переріс учителів і їхні вміння. Потім дійшло і до конфліктів. Ісус не приймав сліпого послуху і муштрування. Та найглибші суперечності виникли щодо кастового розподілу - мовляв, за дійсними якостями мала б визначатися належність до варн, і не в збереженні ієрархій ціль, не у спадковій владі родових кланів, від кого б вони не походили. Та й відбувати подальшу службу у військових кошах на кордонах з ордою відмовився. Тож від вас таємно подався до Тибету, в Індію. Вчився, далі і сам навчав. А за роки повернувся додому найдовшою можливою дорогою в обхід Середземного, тоді Галльського моря. Я, звісно, далеко не про все відаю, та нагадайте в кінці нашої зустрічі, щось для вас знайду.
- Обов’язково! Це важливо.
- Домовились, - Велунд хитро примружився, - нехай ви й не перший, хто стверджує подібне. Чомусь аж надто часто високі бажання непомітно тануть у плині звичного буття.
- А я чув, що й останні стають першими.
Велунд посміхнувся і ствердно гойднув головою.
- А буває, ще і своїми учнями обзаводяться, а потім і слугами, обійстям, і пішло-поїхало.
- От-от, та ви щойно нагадали деякі з поголосів, не знаю, чи зручно щодо них запитувати.
Велунд глянув уважніше і зненацька змовницьки підморгнув.
- А чому ж ні, маємо перед Судом встановити довірливі взаємини. Тож, коли маєш запитання, кажи.
- Князю, подейкують, біля вас час від часу виникають тьмяні особи, підозрілі супутники, та й про якісь бали Сатани згадують. Це видумки? Чи не про вас?
- Моє ім’я ще когось нагадує? Ні, я не втілення Зла, і точно не Сатана. Щось у чутках завжди відповідає дійсності, але далеко не все. Ось і зараз в мене є помічники, котрі супроводжують мене в цій мандрівці. І у вас, Деве, є супутники. Вони у вас перші, наче посланці долі. А я своїх супутників частіше отримував не за власною волею. Ви ж пам’ятаєте роки, коли на кілограм доброго м’яса навішували ще кіло кісток? Доводилося приймати схожі пропозиції. Інакше не виходило – в цьому світі світлі справи інколи мають погоджуватися і з темною стороною.
- І часто виникають подібні дилеми?
- Протиріччя поєднуються задля цілого. Це справедливо і щодо сил тьми - їх здебільшого додавали до спільних справ, аби щось приховати, перекрутити в моїй місії, але якщо поглянути глибше - рівновага на терезах потребує збереження. Це звична практика компенсацій. Тут важливо, обираючи для себе правдивий сенс, залишати тій стороні яскраві формальності. І не завжди за недоброго ходу подій вдається відразу вивертати на світло. Потрібно терпіння, відсутність поспіху, і не шукати виразних перемог, свого утвердження, слави. Тож, як і всі у плоті, я не янгол. Так само не слід і вважати, що я й мої супутники - одне. А бали я люблю, та ще жодного разу не був на подібному у Сатани.
І добре. Я теж не готовий був вважати, що переді мною ангел. І себе до сяйнокрилих не відносив. Це, вочевидь, поєднувало нас.
- Дякую, Князю, зрозумів. Сподіваюся, що і мої нинішні супутники не стануть суттєвою проблемою.
- О, про них поговоримо пізніше, найкраще – після процесу. Та бачу ви не надто стривожені ним, ми вже чимало про що поговорили, окрім найголовнішого.
- Справді. Незвично, що ви, з такими можливостями, мій імовірний захисник, і просто цікаво - навіщо вам ці клопоти?
- Для чого? Є передчуття вашої важливості, а я звик сіяти перед собою задуми, спроби, події - формувати майбутнє. Тому дещо й досі у світі значу й можу. Схоже, підтримати ваш пагінець у наших хащах - не просто гуманізм, але й вигода.
Це був цікавий образ, я спробував уявити подібну картину з вирубкою довкола мого тонкого пагону всіх і вся, невже задля світла в цілому? Чи ж бо йшлося виключно про моє підживлення?
- Та я б на вашому місці в будь-якому випадку не розслаблявся, справа ж не в мені, а таки у вас. Нехай не всюди продажні арбітри й адвокати, й ілюзорне греко-римське право, але кожна буква отриманого Рішення матиме значення у майбутньому. Щиро сподіваюся, для вас там знайдеться гідне місце.
- Перспективи невтішні? І коли лише хмари встигли зібратися?
- А може навпаки – це ви тільки нещодавно усвідомили те, що почалося значно раніше. І смію запевнити, що й подальше залежатиме не тільки від вас. Попереду мла густа. Нехай це й тимчасове тло, бо в кожному разі дорога йтиме далі.

3
Мені здалося, що у мого співрозмовника нарешті склалися потрібні пасьянси щодо мене, чи чогось більш фундаментального, й визріли не лише відповіді, але й нові ідеї.
І справді, Велунд із ледь помітним зусиллям підвівся, але при цьому на тростину опиратися не став - дочекався поки я зробив те саме, і взяв мене під руку. І ми подалися вздовж алеї.
- Нога затерпла. Роки і долі. Ви ж не проти невеличкої подорожі?
Проти я не був.
- Хочу у вас, Деве, запитати ось про що. Якби ви могли змінити своє минуле, чи захотіли б це зробити?
Запитання застало мене зненацька, я собі подібних ніколи не задавав, нехай, бувало, і йшло до цього.
- Безсумнівно.
- Та невже? Наприклад.
- Ну от, у розпалі розмови з цікавою жінкою інколи хотілося би на одну-дві хвилини назад відступити в часі.
- Це само собою, але не глибше?
- А що там шукати – в глибокому минулому? Хіба, аби пригадати, відчути, порозкошувати, спробувати перенести подібне і в майбутнє. Та й хто не хоче, скажімо, на день у своє дитинство?
- І що, для вас це важко?
- Для мене так, зі згадками проблеми, але ж це тільки згадки?
- Хіба? Беріть глибше й ширше, мало хто розуміє, що минуле, дійсне, і майбутнє – цілісні. Але, знову ж, не так, як гадається – хоча і пов’язані, але не тими дорогами. Скільки раз намагалися переписати смертні і безсмертні минуле під інший сюжет, а все марно. Бо ж дійсне не мандрами у минуле змінюється. Воно будується нинішнім, проте не будь-як. Так, можна повернутися, скопіювати, наприклад, спалений рукопис, побачити, як те чи те відбувалося, але ж нам із вами відомо, що не відновлені записи, слова та ідеї, рятують чи творять, в тому числі і світи, бо нічого й так не губиться. І той, хто здатен піти в минуле, здатен знайти потрібне і в сучасному, і все завжди на своїх місцях. Вартує, скажімо, почати жити по-новому, і ось вже нова дійсність, і, що цікаво, для неї неодмінно знайдуться до того малопомітні, та цілком достатні підстави з минулого - подробиці, які не згадувалися раніше. І чим більше виникне отих підстав, тим інакшим стає переусвідомлене дійсне минуле. Хоча навряд чи варто його аж так часто змінювати.
Цікаво, до чого вів Велунд. Та нічого особливо розумного в продовження теми розмови на думку не спадало, хіба деякі веселощі.
- Це ж добре, що завжди існує можливість виправити помилки згодом, і особливо не паритися. Як тут кажуть, залиште мене яким є, для чого покращувати те, що й так згодиться, тим більше, якщо можна потім підправити все одним махом.
- Кепкуєте, друже? Даремно. А щодо «який є» і «так згодиться» - ці речі надто швидкоплинні. Якщо їх постійно не підправляти, можна швидко занепасти. А одним махом, це хіба в Чистилищі. Та й нам важливий день нинішній.
- А як же – «хороше змінювати - тільки псувати!»? Не всі ж – тотальне зібрання недоліків? Невже просто «хорошого» недостатньо? Невже потрібно постійно додавати, розширювати оті ваші протилежності?
- От-от. А ще кажуть: «краще – ворог хорошого». Тож і стається, що «не мир я вам приніс, а меч». Бо й справді - зростання вимагає нового простору, в тому числі для внутрішніх протилежностей, а отже, скидання старої криці. Тонка це справа, і в деякі періоди, ось як у Калі-Югу – неможлива. Не всі це приймають, тому і проти потемніння релігій і мирської влади невчасно постають, самі страждають, а ще і ангели через них падають з небес. Та чи для впалих все вже вирішено?
Схоже, пішли якісь натяки в мій бік. Я мав визнати, що співрозмовник уміло закручував сенсові вири. Невже він саме такий – тонкий інтелектуал, з розсипом питань, які досі без відповіді? Чи веде мене до своїх вирішень вогнем і мечем?
- Цікаво. А що тоді рай, і пекло, невже і вони зростають і змінюються? А якщо змінюються все, що тоді людство може відтворити на Землі?
- В миру не сотворити раю, бо він вже існує, і в іншому місці, і з пеклом те саме. Але дійсно, зростання – це постійні зміни.
Він, наче досвідчений вчитель, мабуть, м’яко тиснув на мене, ніби скеровуючи до чогось.
- То ці зміни без суттєвих світових сенсових перемін?
- Якось так. Бо якщо пригледітися, то найважливіше утримувати тут і зараз лише постійно змінну, але в межах гармонії, задану кожному первинну відповідність. До речі, запам’ятайте цей, у вічному русі, ключик «заданої відповідності», він легко прочинить будь-яку браму, але саме на вашому шляху.
- Не заскладно? А ще й утримувати задану відповідність - собі, призванню, промислу?
- Еге ж – і не відхилятися. Інакше добром не закінчиться. Або ж навіть не пробувати аж так зростати, - і Велунд обвів поглядом і рукою рух народу навколо, - що більшість мудро і робить, нехай і несвідомо.
- Але ж це застій, і далі лише падіння? І чи випадкове? Чув якось про передбачення, що лише коли остаточно зникнуть люди, тоді й переможе зло? Ви про подібне?
- Вже ближче й ближче. А хто в нас «люди»? Невже будь-хто? Ті, хто хоч якось проявляють «людяність», так? Отже, перебувають здебільшого на світлі, і в заданій відповідності? На жаль, народжені стати людиною, не часто нею стають. А ще, приходячи сюди, геть все забуваємо. Просто біда. А як же гордо сюди направлялися, які плани будували!
- Тож може це немає значення?
- Має. Бо ж ми, зі всіма своїми чуттями, як би це зрозуміліше сказати, - ми тут, для навколишнього буття, як вища нейронно-нервова система. І якби ж тільки це.
- Ого, он як. Але ж і це, як зараз модно казати, голографія, умовності, які розмальовує в реальність такий же ілюзорний мозок кожної істоти?
- Проте живе єство кожної істоти - реальне. І мозок завжди відповідний її рівню. Рівень змінюється, то й навколишнє уточнюється, і вельми типово для всіх присутніх. З кожним кроком вгору чи вниз проявляється задана відповідність. Тож якщо і присутні якісь чари, то не суперечні відповідності. Ключ той самий.
- І хто ж чарує, і хто крутить плівку? Невже та чи та особа Творця? І навіщо це? Але так чи так - чари дійсно присутні: жінки ж ось безсумнівно чарують.
- Присутні. Жінки в цьому найперші, але вони заходять наче з іншого боку, від своєї природи. Чоловікам це мистецтво від народження повноцінно не підвладне – але навчитися можна.
- А Ісус як ставився до чарів?
- Ісус не чарував. Відкривав дороги. Проявляв світлу магію буття, що зовсім не чари.
- Як Бог чи інакше?
- Ісус мав дивовміння, але використовував їх просто, людяно, милосердно, і згідно тутешнім реаліям. Коли чари не задля бажань, а для повернення відповідності, найкращого можливого для кожного випадку стану справ.
- Тобто, чари – це про втілення бажань, а тут інакше?
- Інше, магія життя. Тому й кажу про відкриття доріг, шляхів до неї. У більшості ставлення до магії, як до так званих «чарів», мовляв, «раз» і аби бажане сталося, і без особливого напруження - трохи неясної сторонньої допомоги і хотіння втілені. Та при такому втіленні, чи зберігаються відповідності? А їхнє дотримання – найважливіша річ. І ось що найважливіше - не обов’язково тут бути Богом, аби відчувати і триматися високої гармонії.
- Але ж мудрі пересічні пічкурі потрібні саме такими, якими вони є. Отже, існують й інші достойні варіанти?
- Все, про що можна вести мову – існує. Але не все стійке і самодостатнє в своїй цілісності. Піскарі роблять, якщо роблять, лише мінімум з необхідного. Але часто, не усвідомлено, і чимало зла.
- Це я розумію, а щодо стійкості цілісності – не зовсім.
- Не всі суперечності єднаються в гармонійне ціле. Скажімо, беручи щось із порушенням відповідності, втрачаєш інше. Ось, Ісусу пропонували, спокушаючи його, схожі здійснення без відповідностей, бо ж його відповідності зовсім інші. Тож він і казав, що вже все має, хіба інше потрібно?
- І розп’яття на хресті – ідеальний для бога стан справ?
- Я ж казав, що бог тут повноцінно не поміститься. Тому і йдеться про людину, що за Образом і в Подібності.
- Але і просто вищі істоти легко б обійшли смерть, подейкують, що й Ісус теж далі жив і навчав на Сході.
- Це не ті голоси, що кажуть правду. Для Ісуса то був найвідповідальніший момент в земному служінні, і він не відступився, пройшов до кінця людиною, в межах людяності. Що тут не з ідеального? Та ще й коли не для себе, а задля батькової справи? І це лише один, нехай і визначальний момент, бо ж є й відповідності кожного кроку. Мати людські відчуття, переживання, але не зловживати особистими бажаннями і примарними потребами! Навіть стосовно жінок. А вони дійсно мають владу над чоловіками! Саме ця його стійкість в межах людини - вища мого розуміння. Я, певно, і надто простий, аби осягати подібне.
- Невже і простота шкодить?
- У спрощенні завжди ховається та чи та особиста насолода, зрештою, як і у позірному ускладненні, а тут доладність Подібності і Образу, людині в цілому, найтоншим відповідностям. Запевняю, кожному вищому, значно легше знайти особисту гармонію, жити непримітно для мирських очей – аніж це. Тому і кажу про свою слабку простоту.

4
Мій гість захопився досить складними темами, і щось мені підказувало - неспроста. Я вирішив напівжартома спробувати змінити русло розмови.
- Та невже, Князю, до вашого багажу знань і досвіду, знайдеться та, що задовольнить ваші потреби, і це буде та сама, ваша простота?
Велунд зупинився.
- Дійсно. Близькі стосунки стосуються лише співмірних осіб. Тож і я визрів до однієї, особливої жінки. До буття без надмірностей. Більше не потрібно. Більше - губишся. І менше – теж. Та й жінка біля тебе – лише суто твоя ідея, відтак шукаєш найвиразнішого її проявлення. Тож і знайшовши себе, знайдеш і її. Тоді й виникає оте, що відібрати майже неможливо. Та ви й самі знаєте, про що я.
- Спорідненість? Ні, не уявляю тривалих зв’язків з небожительками, навіть якщо йдеться про умовність такого статусу.
- Ось поглянь, йде простий чоловік і тримає за руку свою богиню, вона для нього саме такою і є. І вони співмірні. І він старається бути відповідним і їй, а відтак і своїй ідеї. За таких збігів обраниці нас і створюють, і вдосконалюють, навіть коли вони й умовні богині.
Я пригадав усіх знайомих мені, нехай тільки й напівбогинь. Потяг до чарівної миті з ними був, і ще й який, але подібних збігів між нами я не помітив. Чи може щось не зрозумів із ідеєю?
- Навряд чи я вже готовий до високих ускладнень, в кінці яких, видно, і приходить заповітна простота.
- Це тимчасове. Мимоволі шукатимете у кожному стрічному, особливо в жінках, відповідний собі рівень, і не для короткого заволодіння.
- Але й до короткого потяг закладений Звище, чи ні?
- Звісно, є й такі сцени. Непогано, коли на побіжному спогляданні і зупиняєшся. Але хто вдовольняється першою смачною чаркою в стосунках, навіть випадкових? Це не природно. То звідси й починаються високі ускладнення: цій варто додати одне, а отій інше. Підтягнути, підкинути здібностей, можливостей, і з найкращих намірів. І простій жінці цю творчу потребу в нас не спинити, не задовольнити.
- Певно, це спільна проблема і для вищих? Знайти свій ідеал, свою над богиню?
Ми знову йшли, нікуди не поспішаючи, і, як не дивно, ніхто не заважав - перехожі попереду розступалися, наче невидимі супутники князя і справді активно старалися задля нас.
Велунд, наче пригадавши щось, усміхнувся.
- Так, це ще та проблема. Але є й після смак. Особливо в стосунках із земними жінками. Після наших доторків вони залишають і частку нас при собі. Чи не так?
Схоже, зараз він мав на увазі і мої інтимні справи. Я йшов поруч і ніяк не міг второпати, що відбувається. Я очікував усього, що завгодно, окрім приємного нічого-неробства з елементами ненав’язливого філософствування. Чи то так діяв обраний Князем акторський образ Кейна? І навколо чого тоді йде гра?
- Ви ж, Деве, маєте цей досвід.
- Бувало. Наслідки ще ті. Знати б, на чому зупинитися. Де ті кордони. А я ж наче коливаюся на межі. З якого боку моє? – Якась небезпека відчувалася в переході уваги Велунда на мою персону. Краще вже високі теми. І я спробував до них повернутися, - Ісус, як я зрозумів, за межі особливо не переступав, дивився в інший бік і від вищих?
- Природно, як для «людини». Тож і не переступав. Та хіба не з людини зростають вищі? Хіба не стала Марія від його торкання вищою? І чи тільки вона?
- Майже нічого про це не знаю. Але чому людина? Хіба людська місія виглядає нині величною, чи я чогось не помічаю?
- Не помічаєте поступового звільнення людей? Мабуть, є й причина? Ісус прийшов сюди вінцем Золотого вкраплення у розпал Калі-Юги. І тоді й відбувся сплеск, народи підняли голови, наче прозріли, ожили. Чимало хто помітив, що відбуваються надзвичайні події. Та й пророцтва існували. І стільки всього втілилося і проявилося за порівняно недовгий час, і продовжило зростати. І все без активного втручання вищих.
- Але ж його розіп’яли. І це здійснили теж люди.
- Ті, хто це зробив, осуджував, катував, були зміненими єствами, що позагублювали людяність, вийшли з Образу і Подібності людини, тож вони, окрім усього іншого, довели і хибність не людських шляхів.
- Кому довели, якщо нелюдськість і далі шириться?
- Своїми подальшими долями. Так, розміри протистояння відтоді значно виросли. І людство, попри темний вплив на себе, ще не впало. Та й воно не наодинці проти зла. Не помічав, порушення гармонії на будь-якій окремій території викликає протидію оточення, всього живого буття – ймовірно, саме тому планетний світ залишився живим і в значно важчі години, і, безсумнівно, житиме далі.
- Природа? А раптом це Ісус зостався біля нас, з нами?
- Можливо. Та це складна тема, утім, Син ішов і далі дорогою Батька. А Творець дійсно завжди з нами.
- Князю, у ваших словах стільки цікавого. Сподіваюся на згадки про Ісуса, що там знайду відповіді.
- Безсумнівно щось знайдете, і шукати довго не доведеться.
- Отже є надія на вирішення нинішніх протиріч.
- Ситуація, попри все, світлішає. І для Сонця встає Сонце. Темним силам, нехай вони і в розквіті нині, важчає, їхній простір тут фізично звужується. Років за п’ятдесят – сто складуться геть інші умови і не тільки земного існування. Та це не просте випробовування для всіх сторін. Бо одні звикли панувати, інші – бути безвідповідальними. Та повторю, друже, у Середзем’ї*, в цьому Сутінному світі, невдовзі проясніє, і стане виразно помітно, хто є хто, і хто з ким. Маю сподівання, це не стане причиною різанини, великої помсти.
Цікаво, на кого чи на що він натякав, та, певно, на нині приховане.
- Зло має залишитись непокараним?
- А є підстави вважати, що перед нами виявиться дійсна причина, а не підкинута справжнім злом хибна ціль - наші сусіди чи одурманена частина люду? І взагалі, чи тут, на землі існує безперечне зло? Досі не знаю. Бувають темні, сірі, сутінні живі істоти, а хіба живе здатне бути втіленням суто зла? Значить в розмаїтості живого є необхідність. А, потім, звідки б’ють дійсні джерела чорноти? От спробуйте поглянути, відчути зараз не нижні простори, а те, що далеко за кордонами тутешнього сутінного буття. А буття взагалі? А що за небуттям?
Велунд уважно глядів на мене, але моя спроба глибинної розвідки явних результатів не принесла, хоча була й не безплідною. Нехай окрім коротких згадок про драконів у небі, вочевидь, із земного світу Тьми, і двох тамтешніх девів, і закінченні на них усього земного, я нічого більше не відчув, та враження, ніби закинув наживку на гачку у води ще глибші, промайнуло. Ще й у відповідь усередині кольнуло.
- Чудернацько. Ніби й пусто, а ніби дещо і є.
- Та невже? Ач який. Тут і відповідь. Якби сюди легко потраплялося, навкруги б кишіло мислимим і немислимим. А потім, сюди – це куди? Це ж потрібно гармонійно, чи хоча б у такт, потрапляти у відповідну музику деміургових струн, і чи будь-яка рука зможе не фальшиво до них торкнутися? Тому ледь не всі місцеві – свої, як світлі, так і темні. Нехай музика сфер час від часу грає тихше, але грає завжди. І в кожному. Усі ж гомо, всі - єства.
Цікаво і складно в нього виходило. Та ще й безпосередньо, наче ми значно ближчі, аніж випадкові знайомі. Утім, в мене наростало і відчуття, що попри серйозність нашої розмови, ми переважно грали один з одним в гру в розгадування прихованого саме в нас, а не в навколишньому.
- А як же оті згадки про зустрічі з різними, зовсім чужими істотами, химерами, зрештою, кого чи що там старий Ра відганяв блискавицями? А про струни гарно, почути б колись їхню музику.
- Відганяв, та якось і не відігнав. Юги ж бо змінювалися, і вищі маліли. І не лише вони. Погляньте на найближчі планети. А музика і там є, чекає на своїх виконавців і слухачів, котрі повернуть задані відповідності. І з ними тамтешнє життя стрепенеться.
- Але ж виходить, що музика гармоній безперервно звучала і в минулому, і тепер, і в майбутньому існуватиме? І вздовж оцих струн, вздовж їхніх вібрацій, можна зійти в минуле, чи в майбутнє?
- Непогано впіймано. Якщо виразно чути цю музику, то так – і, знову ж, для подібних вищих умільців усе пов’язане – минуле, нинішнє, майбутнє. Одне явище. Струни пронизують цілісність. Цілісність не роз’єднується, зростає. І стискається лише, коли в ній не вистачає живої присутності. А ще цілісність створює нові цілісності. Якось так. Прислухайся і побачиш.
Перспективно. Що ж, я і раніше відчував дещо зі сказаного Велундом, і навіть дечим інтуїтивно користувався, та тепер, можливо, розумітиму більше.

5
Я роззирнувся на поки ще бадьору суєту суєт навкруги, але зачепився погляд знову лише за воронячу зграю, що невідривно кружляла наче саме над нами. І згадав, як бачив таке ж вороння, коли неподалік звідси очікував на свою знайому Лесю, аби знову привести її в своє життя. А склалося геть інакше. Як давно це було, ледь не в минулому житті, нехай і лише декілька тижнів тому.
- Ваша Високосте, як вам це кружляння угорі, хіба воно випадкове? Ми з вами є причиною, чи що інше?
Дивно, але Князь навіть не підвів голови.
- Навряд чи ми. Вороння зависає над виром, найчастіше спричиненим дійством у нижчому, підземному просторі. Певно, звідти зараз тягнуть енергію. Погляньте, в який бік вони кружляють, от вам і розгадка, - Велунд тицьнув декілька раз тростиною в плити тротуару, - тут у вас стільки всього внизу. Тому й на обличчях більшості зустрітих млява сонливість. Помічаєте?
- Хіба лише тут? – Але сонливість Львова здавалася мені незаперечною. Проте із воронням щось дивне, таки кружляє від початку саме над нами, і ще від Оперного. Утім, тутешні дороги стікаються саме до площі Ринок, а ними і над ними плине й усе інше. Але складалося враження, що бачу угорі те саме кіно, ті ж нещодавні кадри. Та й на самій площі буття нагадувало отой червневий ранок, коли я ще безтурботно потягував пиво, насолоджувався п’янким привіллям, нарешті відсторонений від буденних трудів на чиюсь користь. Сидів он за тим столиком – надихнутий і романтичний, коли біля мене з’явилася довгождана Леся. І от вона - мить перелому. Бо опісля, схоже, я тільки й втрачав радість буття, наснагу сподівань, перспективи омріяних літніх насолод, зрештою, як і саму Лесю – та й сам, мабуть, досі стою перед нею там і блідну просто на очах. Але ще намагаюся втримати ситуацію, щось пропоную опечаленій подрузі. Та якось невпевнено, бо очікуване продовження вже виявилось не в моїй владі.
І стало чомусь жаль отого себе. Хоча, в цілому, отой «я» тоді ще почувався ледь не деміургом, а хід подій – випадковим відхиленням від планів…
Але видіння потанули. Наш столик спорожнів – ось і досі порожній. Та, можливо, струни ще грають колишні мелодії? Чи ні? Бо, вочевидь, саме тоді моє життя і змінилося найрішучішим чином.
- Як цікаво, - Велунд поштиво глядів на мене, - а жаль, що ви, Деве, до своєї подруги і в помислах не торкнулися, може вона дійсно не для вас. Гарне ім’я – Леся. А який природний дар по родинній лінії! Чи таки торкалися, хоча би трішки?
Несподівана підозра, зрештою, остаточно повернула мене в цей час.
- Ви сприйняли мої згадки?
- Суто як ваш захисник.
Князь підтвердив свої слова проникливим поглядом, ймовірно, намагаючись оцінити ступінь мого роздратування. Та підсвідомо я, мабуть, готувався до подібного, тому сприйняв його повідомлення більш-менш спокійно. А щодо Лесі, то з мого серця вже витягли чи не всі гачки від минулих пристрастей.
- Сподіваюся. Нахлинуло раптово. Але ваше захоплення Лесею дивує, у вас вже є кохана і єдина?
- О так, і вона найкраща!
Щось тут не складалося докупи. Я з інтересом глянув на Велунда.
- Деве, в деяких просторах, світах я схимник, зовсім нерухомий споглядач, в інших трохи молодший, аніж оце зараз, мандрівник. І я теж змінююся, особливо від цікавих знайомств, але під увагою моєї богині. Тож у неї дійсно немає супротивниць. Але про це нікому, абсолютно нікому.
- Ви жартуєте? У чому тоді ваше однолюбство?
- Як у чому? Я дозволяю робити подібне лише їй.
- Але ж…
- Ви не розумієте, вона частково приходить в той чи той тілесний світ, в обраних нами жінок. І ми знову поруч. Ніхто особливо не страждає, навіть навпаки, як я і казав, багато чого залишається від нас у дар новим знайомим.
- Ви жорсткий жартівник, Князю. І подібне дійство, певно, не є вільним вибором ваших симпатій?
- Якраз навпаки, ми це обговорюємо і чомусь завжди домовляємося. Жінки інколи такі незбагненні, але зазвичай не проти і чогось дійсно нового, і коштовних дарунків. От говорите ви на подібні теми, і мимохідь опиняєтесь у ювелірній крамничці біля найдорожчого столика. Бо ж обговорюються аксесуари героїні у високохудожньому фільмі, та ще й для строго приватної колекції.
Я не стримався і розсміявся.
- Тоді я вже й не знаю, як це назвати. Але ж справа не лише в способах, якими ви досягаєте свого, але і в наслідках? Де тут хоча б якесь звучання ідеалу?
Звісно, я говорив зовсім не з тою серйозністю, з якою виступають народні трибуни, і Велунд мені швидше підігрував. Та я і не був певним, що він не підігрував саме моїм помислам.
- А вам, друже, не спадає на думку, що таким чином я лише відтворюю свою партію, навіть місію?
- Це як продовження до «ангели Господні злітали до дочок земних, і ті народжували їм велетнів»?
Велунд запитально тикнув пальцем вгору.
- Ну ми ж із вами точно не ангели. Та й ви, друже, колись зіштовхнетеся в собі з подібним, коли ваш простір значно розшириться у всі сторони.
Вочевидь, Метр мав на увазі і неусвідомлене підживлення своєї особистої сутінної складової, і, вочевидь, зовсім не світлими сторонами своїх партнерок.
- Сподіваюся це стається без гіпнозу і враження душ.
- Ні, таке виключено, зате включено, як я вже й казав, чимало симпатичного.
- Майже заспокоїли, тож нехай, і напевно в цьому всьому дійсно є свої високі сенси. Але чим, якщо це припустима розмова, Леся вас зацікавила?
- Ох Леся, Леся… - Велунд задумливо гмикнув, - чому ж недопустима, тонкі межі ще не перейдено, але вона і вас цікавила, і може й вона, як ви? Та як вам двічі в одну й ту ж річку ввійти? І чи це ще та ріка, що раніше?
- Якби ж лише це. Нещодавно мені одна богиня пояснювала, чим небесні ріки відрізняються від земних, ледве врятувався.
- Такі вони, вищі, - на обличчі Велунда промайнула ще та емоція, - але ні, тутешні ріки безпечніші, жінки – тим більше. Та в кожній із них є те, чого так не вистачає змореним вічністю небожителям – дійсна юність життя і, якщо пощастить, первинна іскра Творця.
- То ви збираєте ці іскри?
- Ні, лише дружньо насолоджуюсь ними. Але ви правильно відчули, що існує різниця між моїм «я» і безліччю «я» всередині мене. Тож подібні контакти потрібні більше їм - оті, відповідності, що знайдуться і в Лесі. А мені достатньо моєї богині, що навідає Лесю, якщо ваша знайома не буде проти. І без жодного неподобства і вампіризму. Подібні ситуації вам стануть зрозумілішими трохи пізніше, тому не ловіть мене на уявних силогізмах, просто покладіться на слово.
- Покладаюся, та все це, Князю, безсумнівно, нова сторінка у взаєминах між чоловіками й жінками.
І я говорив без жодної іронії.
- Та не кажіть! І от уявіть собі картинну галерею із достатньо динамічними відображеннями дійсних живих образів, і що ця галерея не виокремлює ці образи з їхнього життя-буття, як минулого, так і теперішнього, нехай це й короткі проміжки часу. І є чимало зал, одна з яких стосується чарів жіночості. Тож йдеться про мистецтво без приниження його статусу. І у вас в пам’яті, певно, є така галерея. Але вона виключно в пам’яті, в застиглій незмінності минулих вражень. Проте мистецтво завжди тягнеться до більшого. І це більше існує.
- Отакої. І це виключно приватна колекція?
- Бачите, друже, серед вищих приватність значить дещо інше. У тій галереї присутні життєві процеси, часи й епохи, країни і світи – тому це має і загальне значення.
- Тоді там, схоже, існує й оцінювання – що вивершене, чи менш досконале? То що нині в нас найкоштовніше, чи найцікавіше?
- Наразі ми ж говоримо про залу жіночих чарів, а вона не вимірюється в коштах, виключно в щирому захопленні, в непересічності образів, в незабутності. А що найкраще? – Велунд на хвилю задумався, - більшість схиляється до того, що тут ні розмаїто емансипований постмодерн європейок, ні чарівно розбіжні концепти східних слов’янок, ні чимало інших традиційних і новаторських проявів, не дотягують до японської класики. Щиро рекомендую, в них там зараз надлишок Інь за повного занепаду Ян. Не дивно, що підживлення вартісних мистецьких витоків багатьом бачаться саме з цих джерел. І не вважайте, що в посадових зобов’язаннях вищих присутній пункт щодо заборони врівноваження перетоків живих енергій.
Я усміхнувся. Це ж треба. Художня тематика теж була близька мені.
- Дотепно. Нехай дещо і за межами мого досвіду. Та й перспективи ще явно не мої.
- Стане ясніше, коли дивитися на подібне, як на мистецтво, а не вседозволеність. І, ясна річ, без посадових обтяжень.
- Та і я про це. Про чудноту живого. В черговий раз дивуюся з дозволеного нам Деміургами чи ж бо Творцем, хоча і не зовсім ясно, як щодо причин, так і наслідків. Присядемо?

6
Я запропонував Велунду той самий столик, за яким ще відчувалися привиди мого колишнього. Обличчям Князя, здалося, промайнула тінь вагання. Проте, мовби зваживши на різне, він погодився.
Поза сумнівом, у сказаному ним виднілася не лише іронія над звичними стереотипами, проглядали і сенсові ключі до тоншого буття – та невже спільні для нас обох?
- Ваша Високосте, ми, здається, постійно проходимо повз іншу важливу розповідь – про ваш рідний край. Розкажіть мені хоча би щось про нього. Ви напевно розумієте мою спрагу до знань, я все життя шукав подібні джерела і ось, нарешті, ви.
Гримаса щирого переживання не змогла чи не схотіла приховатися - Велунд важко видихнув.
- Тоді маю розповісти про печалі й радості ще тих, перших крилатих, як вони опускалися на величезні крони дерев, що над хмарами, і співали пісні про любов і кохання, про небо і долю. Про ельфів річок і долин, лісів і гір, а особливо, морів. Про їхні Середзем’я і Сяйносвіти, про богів і напівбогів, що існували поруч з ними. Чи про людей, які завжди розділяли ельфів від нагів? Було б добре повернути оте життя, але точне повернення неможливе, хоча якесь колись і станеться. До того ж я прийшов у ці світи в кінці найбільшої війни, і мало що застав. А ще й відкладав згадки якнайдалі, тож, в цілому, вони зараз не при мені. З того, що тримаю для вічного нагадування собі, лише одне – протиріччя не можна зводити надто близько, без повноправного і повнокровного живого прошарку поміж ними. Та мої краї знищені - окрім Юг і стороннього зла, й нашими бездоганними вищими. Тепер вони хто де, а залишки давніх народів розсіяні й перемішані, тож і йдеться вже переважно про далеких праправнуків. Та у вас навіть вони стали древніми. Я зараз кажу про кельтів і еллінів, чиї попередники ельти, діти ельфів, і фей, на цих землях практично потанули. Проте вони збереглися в земному Першосвіті*, і навіть трішки в Темносвіті*.
- А гали?
- Майже те саме, що кельти, але трохи з іншою історією.
- То древній народ крилатих залишився?
- Тільки не тут, не те середовище, але нинішні ельти – діти мого народу, найближча рідня. І чомусь тепер я більш близький з ними, аніж з їхніми батьками.
- Що і сказати, добре, що діти дітей живі, - я спробував осягнути почуте - щось явно ховалося в цих словах, чи за ними - та поки без успіху, можливо, дасться пізніше.
- А ще подейкують, що у жінок, які походять від фей, досі відчуваються місця зростання крил.
- І не лише це, крилатими ж були й чоловіки.
- Прикро, що так сталося. Маю надію, не даремно. Але люди на Землі вціліли, та й життя на планетах під поверхнями ніби продовжується?
- О, люди – без них, як виявилося, ніяк. А світи на ближніх планетах розійшлися надто далеко в пітьму і в чисте сяйво, і між ними поки немає проміжного життя - тамтешнє Середзем’я фізично знищене, і немає місця там простому люду ні у тьмі, ні в надмірі Сонця. Не дивуйтесь – люди це ж не тільки тутешні. Та без них усі планети стають напівмертвими. Тому я довгий час рятував і людей, і ельтів: викуповував, звільняв, обмінював, доки те мало сенс. Потім людей стали хапати і тут, і вже не лише в неволю. Але й це невдовзі зміниться - земляни прокидаються, різні сутності готові співпрацювати, і не лише вони - з огляду на спільну для всіх загрозу.
- То ви може зараз про ті химерні сили, з якими ще Ра боролися? Про них є докладніші відомості?
- На жаль, мій друже, вони нікуди не поділися, знаємо про них ніби чимало, та завжди недостатньо. Та й не дивно, бо що цей земний світ - вузька фронтова смуга на краю сяйва й тьми, де завжди напруження. І тому, як сказано, сюди і мир приноситься, як новий меч, і це не провина Небес, а природа тутешнього укладу. Та якщо ви дійсно цікавитесь подібним, спробуйте знайти Євангеліє від Творця. Щиро раджу, може саме вам воно дасться в руки. Це послання повноцінно не проявлене у нижчих вимірах, та ще й вкрай особистісне, проте вельми важливе. І є один бібліотекар, що допоможе вам у пошуках, - Велунд сяйно зблиснув склом окулярів, - як вам пропозиція?
- Невже від самого Творця? То, схоже, й бібліотекар із вищих? Одначе, дякую. Я лише за, та як з ним зустрітися?
- Він сам знайде вас і скерує, - Князь, мабуть, говорив без жодної гри, - я щойно послав йому повідомлення.
Відтак він відкинувся на спинку плетеного крісла, дістав хустинку і витер чоло.
Неймовірно. Було над чим задуматися, але пізніше, не за подібних умов - барвистий парасоль над столиком хоча й приховував від сяйва, але не від всепереможного жару.
Дівчина з обслуги нарешті принесла замовлену пляшку води. Та я ледь встиг розлити її в склянки, як над вухом пролунав на диво знайомий голос.
- О, вітаю, пане Сергію! Давненько не здибалися! Бачу, ви не самі. Радію можливості познайомитися! Як ваші духовні розшуки, є нові знахідки?

7
Два жовтаво-сірі обличчя з одним типом посмішки, спрагло вп’ялися липкими поглядами в кожного з нас. Трішки кругліше з них було мені добре відоме і належало керівникові однієї з місцевих груп свідків Ієгови, куди мене донедавна запрошували, якщо не щотижня, то раз на місяць точно. Але все це коїлося у житті колишньому, де я був, не зважаючи на погляди майбутнього Суду, усе ж іншим.
Я не мав вважав, що розмова з дослідниками-проповідниками на часі, але десь, в глибині єства, стало цікаво, як моє нинішнє відреагує на колишні подразники. Та й відповідності, як зауважив Князь, мали бути збереженими. І щось ще штовхало мене до розмови, щось маловідоме, хоча й дуже близьке.
- І мені приємно, Павле Івановичу, зустрітися. Це ж доля зводить, чи як? А щодо знахідок, не маю остаточної певності, бо випадково здобувши чималі скарби, геть утратив спокій. Ось біля мене майже бог, а я веду себе, як хлопчисько, пробую вести рівну розмову, задаю явно не ті запитання, і геть заплутався в зайвій риториці.
Обличчя проповідників одночасно втратили посмішку і витягнулися - втупилися в мого супутника, теж здивованого моїм експромтом. За мить-другу їх попустило, й вони переглянулися аби домовитися – з чийого рукава тягнути козирні карти. Випало моєму знайомому.
- Бог? Мені не почулося? Сергію, ви сказали, що вельмишановний добродій – бог?
- Я казав трохи інакше. Утім, здатен і помилятися, і біля мене зараз дехто більший, бо ж богів чимало, й повинні вони якось розрізнятися за статусами. І ось тепер, я переконаний, хід подій це підтвердить. А ви, як стається в подібних випадках, опісля майже все забудете. Але може й нестимете далі в єстві такі собі голочки неспокою - особливо яскраве з них, наприклад, що ваш господь давно покинув земні світи. І естафета вже декілька століть як передана іншим повелителям. І вони владарюють під його іменем, а вас використовують втемну. І хоча навряд чи ви станете вже нині їм непотрібними, але царство боже вам точно не загрожує.
Сказати, що мої слухачі знову здивувалися, це нічого не сказати, я і сам вразився почутому зі своїх уст. Та подача словесного бензину враз припинилася і настала дещо прохолодна, як на такий день, пауза. Утім, вона мала ось-ось закінчитися, свідки були хлопами тертими - їхні уста наїжачилися, очі жовтаво зблиснули.
Павло Іванович вже набрав повні легені повітря, з драматичною неспішністю професійного лектора і лицедія розтулив рота, та слова так і не вилетіли з його вуст - навколишнє буття сіпнулося і завмерло найнесподіванішим чином.
Ошелешено роззирнувшись, я перевів погляд на Велунда. І хоча я вже відав чимало усякого-різного, але не мав жодної уяви, що оце щойно сталося. А в тому, що до цього причетний Велунд, я не сумнівався.
Князь зиркнув на мене пронизливим, цього разу прохолодним поглядом, і хмикнув.
- Це ж треба таке утнути! Невже гадаєте, Деве, що вашими вустами говорив саме я? Але, ніби, і не ви, і хто тоді?
О так, це недоладне, цинічне красномовство, що знову раптово наповнило й безборонно пролилося. І вже вкотре, наче я лялька, і комусь здається дотепним ось так правити мною!
- Трясця! Сам не знаю. Ну якого милого я мав би представляти вас богом? А казати, що господь їх давно покинув - це звідки, і невже правда?
- Спитайте, може сам і відповість, - і Велунд з інтересом поглянув кудись углиб мене: - але якщо не відповідає, то або його дійсно немає, чи при вас не він, а хтось інший. Пригадую, що й зі мною колись в юності таке виробляли бібліотекарі. Та єство нинішнього мені знане, а твого спритника не впізнаю.
Я ж просто розвів руками.
- Чортівня.
- Не обов’язково, що це вона.
Велунд прихилився до мене, ледь не очима до очей і мовив, одначе, схоже, комусь іншому: - Вітаю! Я здогадуюсь у чому справа. Сподіваюся, ми поладимо.
Велунд відсторонився і вже звично звернувся саме до мене.
- Переконаний, Деве, скоро дізнаємось більше. Та погляньте уважніше на одного з ваших знайомців. В ньому є дещо з найдревнішого, про що ми тут вже мимохідь говорили. Та будьте з цим вкрай обережні.
Я дивився, але нічого не помічав. Той, другий чолов’яга, гостроносий, худорлявий, вбраний зі смаком, здавався, хоча й більш напруженим, але, ніби, з того ж тіста, що і всі навколишні.
- Деве, глядіть, як вмієте – просто на Світло. Ви ж розумієте, про що я.
Зараз мені все давалося значно легше, аніж донедавна, дивно, що я не відшукав рішення самостійно. Хоча, ні, я пробував схожим чином дивитися на самого Велунда, і без результату, але тут інша справа. Велунд захищався, а ця особа – ні. Вочевидь тому, що зараз вона не могла, чи не встигла приховати в собі те, що я враз побачив додатковим зором, через аджну. І мені стало не по собі - язики чорного полум’я!
Вони наповнювали собою і гойдали ілюзорну хмаринку постаті чоловіка – і навіть зараз витанцьовували, викидаючи і ковтаючи свої химерні пасма. Здавалося, я міг дивитися на це полум’я безконечно, а особливо туди, звідки воно виникало, приходило - глибше і глибше…
- Це теж дійсність, Деве. Трапляється і різні цільності буття накладаються. Чуже й своє існування буває сходяться – і по горизонталі, і по вертикалях. Інколи маємо справу і з іншими Конами, аніж від одного Творця. А ось чорне полум’я відоме здавна. Воно і є проявом головного агресора - його силовою присутністю. А сухим хмизом служить потяг до влади і колишнє добро.
Усе, як завжди, чим більше влади в особи, тим глибшає пітьма в ній. І ось вона часто і спалахує подібним полум’ям, і далі виривається й назовні. Та ходімо, бо мені від нього стає холодно, видно, вже застарий для таких зустрічей. Але, що дивує, чорне полум’я не здатне втриматися в пересічному, дрібному єстві, хіба лише у їхньому натовпі, а тут один носій. Певно значна особа…
Я слухав у піввуха, бо в мене народжувалася своя розмова. Чорні зблиски манили, я мав ось-ось отримати від них щось надзвичайно важливе, і в якийсь момент випростав вперед руку. Полум’я скочило назустріч, розчахнулося наче химерна пащека навкруг долоні, але вчепитися не змогло, і різко відкинулося назад.
- Стій, куди!
Рука на плечі вивела мене зі стану близького до запаморочення. Велундова долоня торкнулася і мого чола, а потім і губ, з явним натяком на потребу мовчання. Та я вже відсторонився від чорного багаття, пригадуючи, що подібне вже бачив, нехай і здалеку, нещодавно в Росії. Тоді, здаля, язики цього полум’я здалися живими тінями, але тепер в них я не відчував життя.
Ми поспіхом покинули стару площу і попрямували по не менш старій Краківській вулиці. Невдовзі тільки завмерлі вгорі ворони і вказували місце, де ми щойно побували. І коли Велунд знову запустив рух довкола, і ворони потягнулися в інший від нас бік, я заспокоївся. Все ж таки, їх цікавили не ми. Та як, трясця, зупинився наш світ?
- Я подивований, Князю, - і проявами тьми, і вашими можливостями. Раз і припинили біг часу, два – запустили наново.
- О ні, якщо хто кого і здивував, то це ви, друже. Я маю осмислити пережите, бо таке не часто з нами стається. Дайте, я вас уважніше огляну.
Не дивлячись на перехожих, Велунд почав крутити мене перед собою, навіть долонями просвітив з усіх боків.
- Нічого, ніби, не підхоплено, жодної іскринки холоду – з чим і вітаю. Я здавна чутливий до схожих напастей. Хоча у вас є і своя, рідна чорнота, так?
- Є своя мітка. Може вона і відштовхнула чужу темінь. Краще поясніть, що це зі світом сталося? Чому він зупинився?
- Просто відштовхнула? Та це полум’я чи не основна причина відомих і невідомих нам апокаліпсисів! Але може дійсно не зачепило. Чи спасло пришвидшення? Ви ж не думаєте, що я щось уповільнив. Навпаки, значно пришвидшив, але тільки наші з вами внутрішні події. Коли достатньо енергії, і не таке вдається. І в майбутнє-минуле можна потрапляти, та вже надто енерговитратно, а користі, зазвичай, ніякої, одні переживання.
- В мене траплялися сповільнення навколишнього, коли я здіймався Вгору. То це були насправді мої прискорення? А ось, не підіймаючись, просто на поверхні, як ви кажете, пришвидшитися - круто, вже не кажучи про здатність до подорожі в часі. Але це ж запанував би цілковитий хаос, якби минуле стало легкодосяжним? Якщо таке можливо, точно хтось би скористався, і не раз. Невже за подібне не карають? Чи карають лише простаків, як я?
- Одної енергії, як ми вже про це говорили, для подорожі замало – тут ще потрібні гармонія, вибрані вібрації струн, обставини. Та й здавна відомо, що зміни минулого, спроби його виправлення ледь не відразу вирівнюються могутнім плином теперішнього, дрібні відхилення, вихри, швидко втамовуються, події повертаються у збережену течією цілісну картину, визначене об’єктивним ходом русло. Штучні накладки, наліпки, виключення – просто зникають, коли припиняєш витрачати на них енергію, яка не може суперечити сама собі, ці протиріччя просто не приживаються в реальності. Та й енергія витрачається суто особиста. Та ви вчасно згадали про покарання! Про Суд невдовзі. Знаючи діапазон можливих вердиктів і засобів, традиційно властивих нашому високому Судочинству, і, зважаючи на вашу безпорадність перед усім оцим, вартувало відчути, куди скерована течія вашої долі. Це і спонукало мене до очного знайомства. І зустріч виявилася плідною. Навіть дуже.
Погляд Велунда став майже смарагдовим, напевно, відповідно інтонації, з якою він висловлювався. А ось посмішка, хоч до рани прикладай.
Вочевидь, наше рандеву добігало кінця.
- Сподіваюся, Ваша Величносте, ви отримали потрібні відповіді. І що далі?
Я міг наплювати на себе, гідно стріти будь-який вердикт, але не міг не діяти, залишатися байдужим до того, що відкрилося мені останніми днями.
- Далі? Хіба ми, чоловіки, не приречені на одне і те ж? Навіть я, старий мандрівник, на це ще здатний, - усмішка Велунда цього разу вперше здалася втомленою, хоча він явно твердив про найкращі перспективи буття, - навіть скромною пташкою в тих садах виспівувати вже щастя. Дехто здобував цю насолоду і Биком, і галантним Лебедем, навіть Дощем, але бути при цьому собою - найвище і найбажаніше. Крізь це і все інше вирішується.
- Хіба не чорне полум’я в кінці і обабіч цієї дороги, Князю? Чи ви це суто про жінок?
- Між усім тісний зв'язок. Та Шеол для підвладних тьми, а ми, сподіваюся, втримаємося на світлі, тим більше, якщо не самі. Бо, стоячи на своєму шляху і бачачи поруч останнє сотворіння - жінку своєї мрії - ми точно дивимося в Світлу даль, в сторону Творця. І якщо улюблена особа достатньо прозора, то не заважає погляду, робить цей погляд можливим. Не таємниця – в кожному світі на нашій дорозі трапляються ті, крізь кого виявляється наша віра. Не лише жінки, та саме вони природно доповнюють нас, а ми їх. Тож і йдеться далеко не про насолоди, а про буття, як воно є – в доладній тобі гармонії.
Мені здалося, що мій гість намацував мою слабку сторону і тепер, звертанням до теми жінок, делікатно випробовував її, ймовірно, і відволікаючи увагу від чогось більш важливого.
Та Велунд зненацька оглядівся, наче щось його раптово занепокоїло.
- Та час вже покидати ваше місто, дорогий Деве. Дякую за приємне товариство. І хоча я остаточно не зрозумів хто ви, та сподіваюся, пасьянси долі і далі складатимуться, і ми невдовзі побачимося в яснішому майбутньому.
- Дякую, Велунде, - сьогодні вдалий день. Але куди вам поспішати, навіщо далекі мандри, хіба вони не обтяжують мудрого, хіба сенс у подорожах?
- Без них я вже давно би зупинив свій шлях на осонні втомленим дідуганом. А може така моя рухома доля. Тож і поспішаю бути їй відповідним - до скорої зустрічі на Суді, Деве!
- А згадки про Ісуса. Як з ними?
Велунд хмикнув, поглянув на мене, а потім, наче здолавши вагання, зробив несподіваний рух лівою рукою. На його долоні з’явився прозорий футляр, сповнений м’якого гранатового блиску. Придивившись, я угледів на оксамитовому бархаті каблучку з цільного темно-червоного напівпрозорого каменю. Ого!
- Ось деякі згадки в дійсній їхній формі. Одягнете і відчуєте, як я колись. Потім повернете каблучку у футляр, і так я отримаю своє. А поки цей діамант з вами. Прошу.
Я був вражений, і знову не знав, що відповісти. Просто прийняв дарунок із вмістом, схоже, значно важливішим за усе, раніше дароване долею.
- Не знаю чим і віддячити. Нехай це ілюзія чи чари, але вони, певно, надзвичайні.
Вражень сьогодні і справді вистачало. Особливо за цієї зустрічі. Такий Велунд мені подобався більше, аніж зі згадок моїх попередників. Утім, вони віщали про нього далеко не завжди з досвіду особистих зустрічей, та й самі були, вочевидь, далеко не ангелами.
Очі Велунда у відповідь просвітліли.
- Ось і славно, я ж тепер ваш оборонець, тож маємо покладатися один на одного, - він підняв палець догори, - але ми квити, ви мені теж нині чимало надарували. Нехай я і не довідався про ваші глибини майже нічого. Але ж яка була словесна гра! І цілком рівна. Я наче повернувся на сотні літ назад, у дні більш галантні, аніж нинішні.
Можливо, це було лише продовженням гри, чи ритуальною формулою її завершення, чи ще чимсь подібним, та я не збирався виясняти межі запропонованого паритету. Принаймні зараз.
Велунд ж оглядівся, відтак коротко кивнув підборіддям, холодно сяйнув скельцями окулярів і розвів долоні. Навколо нього колами, наче по воді, заструменіло повітря - мить і Князь потанув у них. Вслід майнув вітерець, та не встигши за рухом магії, вимушено полетів далі на диво безлюдною Вірменською вулицею. Лише чорний кіт бовванів неподалік під стіною будинку, та і він скочив у найближче підвальне вікно, вочевидь, рятуючись від нової хвилі всепереможної спеки.
Я ще пару хвилин постояв, збираючи себе до купи, і коли рушив, навколо вже вирувало звичне буття.

































Розділ другий
Ісус і Марія

1
Повернення в квартиру на Вірменській пройшло без особливої уваги з боку моїх супутників. Грала вибрана, вочевидь Іриною, музика. Пахло тонкими жіночими парфумами. Кинувся в очі свіжий букет, вочевидь, зібраний Анагелом десь на околицях тропічного лісу. І хоча навряд чи він особисто проявив ініціативу, але з цим усім квартира повеселішала.
Наразі мої супутники займалися власними справами. Напруження останніх днів дещо спало, життя входило в спокійніше русло. Ірина вже збадьоривши свої чорняві кучері, і, слава мойрам, вбравшись, готувалася до відвідин сестрички в Києві, а, попутно, і до взятого під свою опіку немовляти в Москві. І Анагел, за моїм попереднім проханням, був готовим її супроводжувати. Дорога не здавалася далекою навіть посередніми рівнями підземки, і не затягнеться, якщо не відволікатися на полювання за розмаїтими мешканцями прикордонних місцин. Ясна річ, Ірині схожі вправи ні до чого, але Кішка в ній, що ставала головною в тих краях, могла не стримати інстинктів, та для того і Анагел неподалік. Він же й захисник і частково фрилансер, що нехай і не надто охоче, але доповнював художні смаки Ірини до перевдягань, запашних букетів і модних аксесуарів своєю дивовижною здатністю до матеріалізацій. І, можливо, через подібну підтримку колишній статусний дух доньки олігарха ще мав підстави час від часу прокидатися. Але і це мало проминути, аж надто вже іншим шляхом вона нині йшла. Нехай і разом зі мною. Але куди нас вела доля? Покликання Ірини ще не проявилося, втім, як і Анагелове. А моє? Майже нічого не знаючи про себе, як я міг допомогти їм?
Колишній ангел досі не міг підібрати собі сталий образ, тож, загалом, намагався походити на мене, що, ясна річ, мені не подобалось, і ніяк не вирішувало питання його змужніння в нових умовах. Я пропонував і те і се, але поки не надто вдало.
Добре, що цього разу образ йому підбирала Ірина, нехай процес розважав і лише її. Але з Робіном Гіббом з «Бі Джізу» для такої подорожі можна було погодитися.
Відправивши парочку, я насолоджувався самотністю. Хоча вона виглядала достатньо умовною з огляду на інших мешканців мого і навколишніх будинків, а ще й гамору перехожих за вікнами. Та, захистивши свою обитель від будь-якого проникнення, в тому числі і звукового, я відчув себе достатньо комфортно, хоча десь в глибині і розуміючи, що особиста книга перемін поволі перегортає і цю сторінку мого буття. Потреба зміни місця проживання, вочевидь, з’явилася в результаті девівської ініціації. І я внутрішньо готувався до наступних кроків, але тільки внутрішньо, тож усе ще сидів у квартирній тиші, споглядаючи магічну каблучку всередині такого ж футляру.
Хотілося негайно упірнути в її таїнство, але коштовність дарунку стримувала від грубої поспішності. Та й резонанси від кинутих у розвідку вглиб осяйного кришталю вібрацій поки не проявилися відповідями, як щодо безпеки проведення дійства, так і відповідного для цього місця.
Я не міг собі дозволити повністю покластися на Велунда, навіть після достатньо приязної сьогоднішньої зустрічі. Виглядало розумнішим не поспішати і заручитися підтримкою Анагела. А до його повернення таки зайнятися майбутньою своєю обителлю. Я в загальних рисах знав як, знав де, залишався дріб’язок – почати і закінчити, встати і дійти. Але для цього я мав перестати переглядати вранішні події, вишукувати в них непомічені моменти і з’ясовувати сенси помічених. Зрештою, за якусь годину остаточно взявши себе в руки, я рішуче проторував перехідний тунель, і вийшов на межі з Першосвітом, чи якщо за його суттю – то таки із Сяйносвітом. Відкриття тунелю потребувало не лише енергії і точного знання куди йдеш, бо й знаючи потрібну частоту для переходів у земних світах, замало увійти в резонанс з нею, потрібен і внутрішній статус, допуск, а він після девівської ініціації в мене таки проявився. Тож тепер переді мною відкривався широкий спектр місць для проживання. Могло і зовсім їх не бути, але жити, подібно мандрівним учителям на межисвітних дорогах я ще не міг, та й не прагнув. Можливо колись, якщо виникне потреба, та наразі її поява навіть не передбачалася. Тому я мав почати з чогось конкретного, і достатньо віддаленого від мирської суєтності.
Ще за першої мандрівки сюди, на межу, я приглядів гарне місце. І тепер міг починати його облаштовувати.
Я вже знав, що в Першосвіті кожен охочий міг легше, аніж будь-де, займатися матеріалізацією - створити собі щось на свій смак, і так само легко вдосконалити зроблене раніше. Вочевидь, користувалися тут і послугами місцевих професіоналів. Все майже як у Сутінному житті-бутті, хіба лише – будматеріали більш ідеальні, як, власне, і самі процеси. Та й діяти вартувало виключно згідно «заданої відповідності», як то наголошував шановний Велунд.
Не скажу, що в мене відразу стало виходити, але наскільки ж цікаво було вибудовувати спершу проекти нетілесного! Та згодом я зіштовхнувся з рядом питань, які відразу не давалося вирішити – не вистачало досвіду. Передусім я не зміг вибрати матерію для втілень. Як її утілеснити я уявляв, але якою саме енергією скористатися, аби не порушити відповідностей? Кожен мешканець Сяйносвіту, без сумніву, мав такий досвід і знав відповіді, навряд чи це трималося в таємниці, і мало б міститися просто переді мною.
І я торкався місцевого каміння, дерев, землі, повітря – всіма своїми старими і новими чуттями. І вони повенево свідчили про велич і чистоту присутності у всьому Сонця і Землі, але відчувалася і менша, співмірна мені, присутність. Я знаходив подібні особливі вібрації ледь не у всьому навколо, і такого я не зустрічав у краях Середзем’я, в Сутінковій Землі. Тож мій подальший крок був цілком логічний - я спробував зрезонувати на цих вібраціях. Раз, другий. І раптово отримав у відповідь щось подібне на «привіт»!
Як не дивно, я довірливо поставився до незнайомця, що вийшов на внутрішній зв’язок зі мною, і невдовзі вже взявся телепатично викладати йому свої наміри, будівничі плани, і проектні бачення, та перспективи можливого місця будівництва, і, якось надто швидко, отримав неочікувано схвальну відповідь і підтримку, мовляв, «зрозумів, добре, допоможу, до завтра». Я подякував невідомому співрозмовнику, ще раз провібрувавши на його частоті, і невдовзі покинув «свою ділянку» території межи світами. І дорогою до львівського дому обдумував, що значило «до завтра», поки більш важливі речі не перехопили мою увагу.

Чи то час на межі пролетів надто стрімко, чи мої супутники особливо не барилися, та повернулися вони раніше за мене. Коли я вийшов із «підземки» просто в гостинній, Ірина вже прилягла, а Анагел ж вибрав стан відсутності, і тим не менше, після мого повернення одразу і проявився, і все тим же Робіном Гіббом. Як на мене, подібне наслідування не виглядало повністю прийнятним. Але що й на що виправляти? І чи моя це справа?
Короткий доторк поглядами дав мені всю необхідну інформацію про їхню подорож. Майже вся увага дісталася малюку з Москви. Сестричка виявилася на дні народження в подруги, тож київська зустріч пройшла швидко, нехай і емоційно наповнено. Ірині навіть вдалося розважити і захопити собою групку нігілісток - дівчат-однокласниць, і це все усебічно вразило Анагела. Нехай і колишній, та усе ж ангел.
Утім, не відчувши в їхній подорожі прихованих небезпек, я не став деталізувати отримане. Нас очікував цікавіший перегляд. Вочевидь, він мав відбутися саме тут – в центрі Львова, посеред людей і тіней, підземель і хитких поверхонь. На кістках древнього світу, на що вельми шанобливо натякнув Велунд. Що ж, тепер мені стало більш зрозуміло, чому так сонно в цій місцевості, і куди зникала подекуди моя енергія. Тож я не став легковажити. Звичної заслони навколо квартири видалося замало, і я попросив Анагела оточити і центральну частину кімнати, де ми знаходилися, шаром ангельського захисту, в якому виділив ще й внутрішній круг особистого світла. Та навіть після такого обмеження місця всередині магічних сфер, зважаючи на світлицю в шістдесят квадратних метрів, вистачало.
Ми присіли за круглий дубовий стіл на дванадцять персон під притіненою ажурною дванадцяти свічною лампою. Ірина рівно дихала світлими снами в м’якому кріслі по інший бік кімнати. За вікнами спалахнули вуличні ліхтарі.
Я дістав футляр з каблучкою і поглянув на Анагела. Про перебіг розмов з Велундом він дізнався відразу після закінчення зустрічі, коли я знову відкрився для нього. Тому зараз і не розпитував що й до чого, очікуючи на подальше, невідривно вивчав очима артефакт, викладений мною на стіл.
Я подав ствердний знак. Звісно, тлумачити його можна було по-різному, але Анагел зрозумів однозначно - за мить багряна каблучка вже опускалася на безіменний палець його правої руки, і спалах червоного сяйва відбувся одночасно з моїм потиском лівої Анагелової долоні.
Спершу, втрачаючи тілесну чіткість, засвітився мій помічник, а далі й увесь обсяг до першого захисного кола навколо нас. Сяйво поступово сягнуло повноти, а з ним і мої чуття, наче скинувши кайдани прожитого, замиготіли незнаними своїми сторонами в ході стрімкого розширення єства. І коли хмаринка Анагелового сяйва з ярою каблучкою опинилася навколо простору мого «я», ми остаточно влетіли у Велундові спомини.

2
«…Навкруги загомонів геть інший світ – промовистий, живий, передусім, густою, насиченою пахощами атмосферою ночі. Дихалося напрочуд легко - повітря наче саме просилося всередину тіла, до того ж, несучи із собою якесь зовсім невідоме блаженство.
Зненацька, спалахнувши зіркою, темінь прокраяв потужний промінь, вдарив у небі у щось невидиме, розщепився, розлетівся рядом кольорових зблисків, що майнули урізнобіч, осипаючи собою і земну поверхню.
Суворі воїни на конях шумно видихнули і стурбовано глянули один на одного, затим перевели зори на вершника попереду, що, схоже, теж був украй вражений.
- Сталося! Вагітність небес закінчилася! - Прошепотів він. Підняв угору руки, на диво білі в холодному місячному сяйві, і зашепотів на незнайомій воїнам мові, і, певно, вже надійно закарбувавши у пам’яті орієнтири зоряного неба, під’їхав до мене.
- Князю, - з під глухої накидки блиснули на диво великі очі, - ви відчуваєте нову присутність? Світла чи темна?
- Не чужа, холоду не додалося.
- І мені не чужа, хоча я не людина в більшій мірі, аніж ви. Це сталося, начебто, й досить близько звідси.
- Відбулося утілеснення?
- Так, жінка вже несе в собі плід.
- Цього разу терміни природні?
- Здається так.
- Але кольори які! Ще й бризки пішли в різні боки.
- Промінь ударив в камінь Індри*, охопив собою Землю.
- І все?
- Ні. Промінь значно ширший, аніж звичайні, більший за особистий, наче кинутий погляд обсяжніший, аніж це раніше ставалося.
- Схоже на провіщене. А небесна вагітність – це те світіння, що наростало десятиліттями, так? Що ж, тоді повертаємося, послухаємо, що скажуть інші.
Вершники розвернулися і ніч знову заколихалася високими травами.
Я не планував довгого перебування на Серединній території. Надто вже лютували тут різні сили. Передбачена подія сталася, наші відчуття дозволили її зафіксувати, і досить на сьогодні. Можливо, й дійсно цього разу прийшов кращий гість, аніж у попередніх, відомих мені, випадках. Але тоді й про вагітність небес не йшлося…»

В очах різко потемніло, крутонуло, та за мить стрімкий політ закінчився, і цього разу пронизало дужим сяйвом дня.

«…Він сидів на камені і дивився на захід Сонця. День видався не по-весняному ярим, і надвечір’я ще не встигло помітно притишити назбирану спеку. Але відчувалася не лише вона - широчінь північно-західного Галльського моря полум’яніла вдалині спокусливим рум’янцем. Там, за лінією дотику води і неба, вочевидь, набирався потугою шторм, про який, разом з кольорами обрію, сповіщав легкий морський бриз. Своїми навіюваннями він долучався до ритмічного гомону ще лагідних хвиль, мовби вітаючись із неголосними диханнями флейти і сплесками долонь у такт виконуваної десь поруч музики.
- Ісусе, до тебе прийшли.
Наче не відразу сприйнявши сказане, і, схоже, повертаючись для цього з особливої далечі, він неспішно випростався і, врешті, остаточно повернувши сюди свою увагу, обернувся.
І в оточенні небес тутешніх, заструменіло сяйво інше: з відкритого красивого обличчя не воїна, не висвяченого в потаємні вміння мага, не втомленого печалями мудреця, а, швидше, захопленого своїми дорогами, впевненого у своїй долі мандрівника, такого не схожого на званого небесами вищими вершителя земних доль. Середньої довжини, ще вологе після купання, хвилясте русяве волосся перетікало на брови, тонкі, нежорсткі вуса, і таку ж негусту, невеличку борідку. Зацікавлено проникливі, широко розплющені, очі кольору гречаного меду гляділи приязно, але й твердо.
- Мир вам, браття!
Ми вклонилися. Та були заскочені не лише простотою і теплом звертання, але і наскрізністю, що привітавши наші єства, помчала туди, звідки ми прийшли, - крізь кожного з таких різних, але споріднених цілями й дорогою сюди, своїх вечірніх гостей. Якась частинка мене полетіла слідом і з нею я отримав невелике відлуння всього, що сприйняв він, включно з глибшим розумінням того, з чим прийшли ми до нього насправді. Але він, схоже таки, дізнався з отриманого значно більше. І нові відомості ніяк не подивували його, можливо, були не настільки неочікуваними, чи ж бо щось інше займало його більше.
Ми переглянулися і, не перетягуючи паузи, старший мовив.
- Нехай найсвітлішим стане й день, задля якого ми поспішали сюди. Дозволь і нам перебути в ньому. І маємо сподівання, що колись і ти відвідаєш наші краї.
Ісус глибоко вдихнув, видихнув і прикрив очі. Та вже наступної миті, граючи виблисками усмішки, звернувся, наче, до кожного.
- Так. І дякую, що відгукнулися поклику. Нехай станеться, що повинно, і найперше - завтрашнє свято. Радий, що вас турбує те, що й мене, з чим маю дати раду. А як прийду до вас, значить вдалося. Це найважливіше.
Відтак Ісус підступив ближче, наче простягаючи руку, торкнувся теплим поглядом.
- А поки привітайте наші води, спочиньте з дороги. Ці береги зручні, затишні. Навколо добрі, юні душі - але вільно чи невільно не перекладайте своє на них, торканням чи словом не змінюйте їхніх простих доріг.
Останні слова прозвучали швидше, як прохання, підкріплене трохи втомленою усмішкою.
- Приємно чути слова співзвучні нашим помислам і сподіванням. Упевнені, що й наші краї зустрінуть радісно, щиро прагнемо цього, як і того, аби все навколо збереглося в чистоті і світлі.
І старший, а відтак і ми удвох, знову легко вклонилися, приклавши до грудей складені разом долоні.
- Не знаєте, що передрікаєте. - немовби тінь суму пробігла Ісусовим обличчям, та швидко і проминула, - та нехай станеться згідно волі батька нашого.
- Маємо надію, що саме він і привів нас. І що твій прихід теж відбудеться в його сяєві.
Зауважив Велен.
Ісус прихильно кивнув і розвів руками: - Багато доріг ведуть, та приводить лише слушна мить, не так знайдена нами, як обрана Звище. Спасибі за запрошення.
Він відвів очі. Наче в довершення його слів, награвання флейти і мелодійні, тихі співи злилися з гучнішим за попередні подихом хвилі і з ним і стихли. Майнули поля простої туніки, дихнуло пряною свіжістю трав, Ісус широким кроком повів нас до однієї з групок, де збиралися розкласти вогнище.
- Це Петро, перший з помічників, він підкаже, що і як, а Андрій ще й пояснить, якщо буде в гуморі, - Ісус поглянув на чоловіків біля майбутнього вогнища, - Брати мої, у нас важливі гості, розділіть зі мною радість від їхньої присутності.
- Вітаємо! А ми й готові! Присідайте ось, місця багато.
Широкоокий, з копною волосся кольору зрілих хлібів, муж середніх років в запрацьованій туніці, кивнув кожному з нас із приязною посмішкою, і, запрошуючи, тицьнув долонею праворуч від себе. І знову продовжив старанно роздмухувати язички полум’я в купі хворостин.
Другий муж привітався без слів, між тим, уважно спостерігаючи за дійством.
Ісус, затримавши здивований погляд чомусь саме на мені, задумливо послав рукою багатозначний вітальний знак, і подався у бік групки на березі, звідки раніше чулися музика і спів.
- Ви. оце, присідайте, спочивайте! Андрій - мій рідний брат. Ми ось наловили риби, зараз готуватимемо! Тож ви вчасно!
Вогонь запалав дужче. Петро підхопився і виклав з мішка три золотисті рибинки на додаток до тих, що вже лежали в купі кропиви.
- А я все думав, чого аж стільки наловилося. Ми ж не жадібні до ловів, та й не часто такі стаються. Аж тепер прояснилося. Та маю й іншим віднести, хто захоче, а ви за розмовами лишень вогонь не загасіть.
Його брат – темніший, дещо молодший, помітно ошатніший і загадковіший, поглянув услід моторному старшому, окинув нас черговим задумливим поглядом. Затим підклав у багаття хмизу, мовчки підхопив рибу і повагом подався до лінії прибою.
Вогонь розгорався, стрімко вечоріло, ми уважно вслухалися, вдивлялися в навколишнє. Один одного ми вже почули, важливе проговорили дорогою, про щось перекинулися подумки. І тепер, наче гілки одного дерева, живлячись спільними коренями, всотували зовнішнє - таке первинно пристрасне, мінливе, первісно цікаве, нехай і дикувато дивакувате у своєму нинішньому вимірі. Але ми і не розраховували в цю пору глибокого сну Сонця і Землі на інше. І нехай прийшли звідти, де буття давалося значно легше, але тут воно було без сумніву особливе, й містило ту таїну, яка тільки і могла пояснити, що нині відбувалося усюди. І Ісус знаходився в самій серцевині подій. Але хто він, ми лише здогадувались. Дорогою один із моїх супутників запевняв, що цей чоловік поєднав у собі всі знання світу, а інший - що невисвітлене ще не до порівняння вагоміше, і Ісус, схоже, піднявся понад тим і тим, що неможливо для простих людей, до яких він, начебто, себе і відносив. Та обоє погодилися, що невдовзі новий прибій світла принесе потрібні відповіді. Але поки лише темніло, втім, жоден з нас не мав тривожних передчуттів щодо дня завтрашнього.

3
Петрів брат впорався швидко і невдовзі вже викладав очищену й вимиту рибу, приміряючись до її приготування. Вологою рядниною протер долоні й цілком доброзичливо мовив:
- Готова до смаження, а взагалі, вона з тої, яку й сирою можна. О, так, я Андрій, а до вас як звертатися?
Старший зиркнув на мене. Що ж, як наймолодшому, мені, вочевидь, випадало і відповідати.
- Дякую, Андрію. Гарно у вас: вода, пляж, скелі, вогонь, музика, тепла весна. Ми прийшли зі сходу. Почули про тутешніх мудреців-учителів і вирішили побачити, як є на власні очі, та, передусім, долучитися до святкових подій. Старшого з нас на ваших землях звати Велен, я - Велунд, а він - Велсиріс. Ваш учитель нам сподобався. Він завжди такий м’який і проникливий?
- Вчитель? Він різний, але відповідний, он як море, що із зимовим вітром одне, а з літнім сонцем інше. Та наполягає, аби ми говорили не про нього, а про наші бесіди. А хіба їх усіх попам'ятати? Хоча він і нагадує, та повторює, ошелешує з нежданої сторони. Не занудьгуєш. Я впевнений, якби він погодився на корону, то й царства схилилися би перед ним. Петро йому про це казав.
- І що? Погодився би?
- Куди там. Спершу всміхався Петровій простоті. Моєму братові попускає, а на інших глянув би строгіше, аж до мурашок, тоді й без слів зрозуміло стає. Але, як деякі навчителі, не нав’язує, повелівати не прагне. Якось недавно люд в одній місцевості спробував назвати його своїм царем, то він покинув і їх, і нас, і ми шукали його.
- Але в іншому не виділяється, хліб, і ось рибу, з вами їсть?
- А що риба? Смачна, я такої раніше й не ловив, спробуєте самі яка. Та, переважно, в нас грубий хліб, плоди, зелень. Що є, те їмо. А Ісус, він наче пригублює тільки, та й то не все, але й не перебирає.
- Зрозуміло. Я ж теж про те, що одне, начебто, їсти можна, а інше – ні, що природа священна, і все в ній живе, і варто не шкодити ні собі, ні іншим.
- В мене таке було до Ісуса, той вчитель дуже строго до всього ставився, майже нічого сам не їв, і ми, учні, ясно, теж. Казав – так досягнемо особливої чистоти перед Господом.
- І як - досягнув? І хто йому є Господом?
- Мене навчав тоді Іван, що по інший бік краю водою хрестив, може чули про такого. В столиці, в Храмі, до нього ставилися з повагою, отже в них той же Господь. А я з Повелителями, якщо чесно, трохи заплутався. Раніше, кажуть, ходив той чи той і тут, і в різні часи по-всякому звалися. Тож і ждуть інколи кожен свого, поклоняються різним. Але є такі, що й не ждуть - земним ж бо нині править імператор Цареграду і карається всяке зазіхання на його вищу владу. Ви ж бо знаєте про що я. Іван, попередній навчитель, ясно, сягнув своє в пустелі, знайшов собі, здавалося, тихе місце подалі від імператорського намісника і первосвящеників, і, схоже, так і просвітлів, але нам, учням, це не давалося, бо коли постійно голодний, то думки не чисті, принаймні, в мене. Казав про це пізніше Ісусу, а він відповів, що нині ми з ним і радіймо разом тому, що дається - і з усім тоді чистота, коли серце незмінно тепле. А Іван вже який є, такий є, бруд на ньому не затримується. Жаль, що з ним таке сталося.
- І мені прикро. А ще здалося, Ісус якось відмежувався від Івана?
- Та не те щоби, але жалів, що той чогось не бачить.
- І що Іван не бачить?
- А оце в Ісуса і запитайте, я ж за вчителя не відповім, та йшлося нібито про те, що не через силу і владу діють небеса, і не Месія налагодить життя і ощасливить кожного. І що тут все вже є, дано нам, потрібно щиросердно брати, і жити вдячно, тобто, і віддавати.
- Тому у вас і риба, і інші скромні блага? А ким і звідки дано? Йому ж і віддавати?
Андрій з хитринкою поглянув на мене, наче відчуваючи, що я висловлював не тільки власні думки, і похитав вказівним пальцем.
- Хочете впіймати на слові? Та я лише скажу, коли поряд Ісус, то і не їмо – не голодні, а як їмо – смачнішого не буває. Дні летять, як ніколи наповнені. І гляньте яка риба? Бачили коли схожу? І так із усім.
Риба, як на мене, виглядала цілком звично, нехай у цих водах я й не рибалив, - хіба трохи яскравіше, аніж зазвичай для риби, відсвічували її золотисті боки.
- А дайно, дайно мені ту дивовижу, брате Велунде, - голос старшого захопив мене зненацька.
Я, хоча і безмірно здивувався, та акуратно потяг дбайливо очищений тулуб і передав, торкаючись пальцями лише плавника. Блимнули назустріч білі рукави. Велен продовжував вражати, просто взявши рибу руками. Уважно оглянув, чомусь понюхав. Прицмокнув губами і повелів смажити. Велсиріс, в точності повторивши дії старшого, попрохав про те ж.
- Ось і я кажу – біля Ісуса незвично!
Андрій із задоволеним виразом взявся готувати. Щось мене непокоїло, і я, вибравши момент, обнюхав свої персти - море відчувалося, але запаху риби, саме того, гострого і жирного – ні. Дивно. Нехай риба буває різною, але ця, радше, нагадувала земні плоди.
- Бачиш? – Велен широко усміхнувся, - Тож бо й воно!
Зрештою, мене це особливо не здивувало. Я ж бо знав щодо Ісуса трохи більше за них.
Вогонь робив свою справу і вже невдовзі кожному з нас Андрій подав на великому листі місцевої городини гарячі духмяні шматочки і по кавалку чорного хліба. І я мав зізнатися хоча б самому собі, що дійсно такого ще не їв. Звісно, після денної подорожі багато що б засмакувало, та ця страва за своєю видимою простотою приховувала більше, аніж міг очікувати. Кожний кавалок, танучи в роті, здавалося, перетворювався в сяйво. Я переглянувся із супутниками. Вони, схоже, відчували те саме. Ось тільки Андрій їв діловито і швидко, і, певно, звично.
Навколо теж вечеряли, шумно і весело. Нас оточувало п’ять чи шість багать і звідусіль линула жвава галльська мова.
- А батьки Ісусові як ставляться до його нинішнього життя? – Несподівано запитав Велсіріс.
Андрій чомусь оглянувся. Задумався.
- Батько помер ще до його повернення додому, а мати спершу не сприйняла його зрілості. Брати теж. Вона ж припала до повчань храмових жерців, маючи переконання, що й Ісус з їхніх кіл – мала ж видіння ще до народження сина. Та й Ісус змалечку не лише швидко вивчив святі тексти, а ще й пояснював їх. І я не дивуюся цьому. Але нинішні погляди вчителя явно не збігаються з установами ані служителів храму, ані царів. Він каже, що вони всі привласнили те, що не створювали, що їм не належить. Та воно і звична справа – завше одні роблять, а інші те використовують. Думаю, на Ісуса дехто тому і дивиться косо, бо не може скористатися з того, що він робить. Але що в мене запитувати, онде навчитель поруч.
- Ти правий, Андрію. Дякуємо за неймовірну вечерю, за твої щирі слова. Ми зробимо, як ти кажеш, - Велен, закінчивши протирати руки, підвівся, і ми за ним услід.

4
Оглядівшись, старший упевнено попрямував до найдальшого багаття, від якого не линуло жодного гаму. Та й вогонь полуменів там не надто жваво.
Підійшовши, ми побачили Ісуса посеред групки дітей і жінок. Двоє чоловіків стояли осторонь. Один із них перестрів нас. Приклавши вказівного пальця до вуст, підвів до каменів, що, певно, служили для сидіння.
Молода жінка опліч Ісуса стримано кивнула з-під отороченої вуаллю накидки. Та й Ісус, продовжуючи оповідати, зробив те саме. З десяток дітей, що сиділи з обох сторін від нього – різноликі, старші і менші хлопчики і дівчатка - слухали з цікавістю, особливо не відволікшись на прибульців. М’який баритон оповідача і дійство оповіді цілковито захопили їх:
«- І навколишня земля така ж, - на ній, і в ній, як і на деревах, і в деревах, безліч живого.
Сказавши це, сивий вчитель підійшов до вивернутого бурею пня з великим отвором посередині, де продовжив: - І небезпечні жителі теж присутні. Цей велетень простояв довгі роки в зелені, гніздах, в співах, під небом і сонцем, аж раптом засох, і вітри повалили його. І тоді лише помітили цю порожнечу його нутра. Те, що там поселилося, непомітно, рік за роком, виїдало діру, аж доки не зробило велетня немічним. Тож не лише гілки і листя можуть хворіти, але і серцевина. Але дерева вміють себе захистити, і земля теж. І ви зможете, якщо берегти оте, що всередині вас, аби там непомітно не зросла діра, яка висушила колись могутнє дерево.
Учні уважно слухали свого навчителя, а один стояв трохи осторонь, дивлячись в інший бік. Той хлопчик був найменшим з дітей, котрими опіковувався сивий вчитель, і зараз виглядав геть сумним, - навколо все зеленіло і співало, а йому сумувалося. Його друзі – кущі і дерева, гілки, пташки на них, а, особливо листочки, ще весело віталися з ним, а він вже думав про холодні часи, коли оцих його друзів більше не буде поруч. І нехай пташки невдовзі повернуться, дерева прокинуться і знову зазеленіють, але саме цих листочків він уже не побачить. Вони зникнуть, як оце зараз він пішов би зі своєї сім’ї , і молодші вже не знатимуть його, а старші діти поволі забудуть. Тільки мати точно журитиметься, як оце він за листочками.
Вчитель підійшов до хлопчика і неначе глянув навколо його очима.
- Я таким, як ти, теж сумував у цих місцях. Коли запитали чому, я відповів, що мені жаль не найбільших, а найменших, бо вони зовсім безборонні. І тобі, певно, теж?
- Жаль, і боюся упасти, як листочки, і пропасти, як вони.
- Ти вважаєш, вони падають і пропадають?
- Так, я бачив.
Інші хлопчики і дівчатка підійшли і слухали їх. Вчитель озирнувся до них і знову звернувся до найменшого.
- А раптом і листочки повертаються, як і пташки? Бо вони точно відлітають, відірвавшись від гілки, - злітають, але донизу опадають лише їхні порожні одежі.
- Як невидимі пташки?
- Кожен! І несуть їх крильця їхні в Горішні сади Отця нашого, і Він радіє їм, і місця в Нього вистачить усім.
Очі хлопчика зблиснули. Та щось продовжувало непокоїти його.
- Але коли є дерева і кущі, навіщо потрібні відірвані листочки?
Вчитель уважно глянув на нього і поклав долоні на тендітні плечі.
- Невже не потрібні? Вони ж такі молодці, звеселяли нас аж до холоду, захищали від спеки і від дощу, а ще – турбувалися про всі ці дерева і кущі.
- Це як?
- Ти ж бо знаєш, що листочки вирощують гілочки, і кожна гілка сповнена вдячності кожному з них, а ще корені і стовбури вдячні, вони ущерть наповнилися тою радістю, яку ретельно, день за днем збирали найменші.
- То маленькі вирощують великих?
- Так.
- Але потім листки опадають, вже не потрібні за холодів. Навіщо вони в садах Отця?
- А ось як вчинив би ти, ставши великим і дужим, у чиїй волі прихистити, або прогнати когось маленького? Що би ти зробив з ним, з ними? Невже не те саме, що й Отець у своїх садах?
Хлопчик опустив голову і голос його став ще тихшим.
- Я би зрадів їм, як найкращим друзям.
- Так! І Отець наш Небесний радіє усім, і мати, наша Земля, теж! Бо ви їхні діти і найкращі друзі, і ви зрощуєте свої гілочки, коли тягнетеся до Сонця. І не важливо з якого поля, дерева чи кущика кожен із вас - вам назустріч простягнуть руки і казатимуть: - Ви діти наші!
Всі діти наші. І немає жодного, хто не долетить! І найдрібніші отримають рідний прихисток.
Тоді сивий вчитель охопив руками дітей, що стояли поруч. І повторив зі світлою усмішкою:
- Запам’ятайте це - всі діти наші, і немає ні чужих, ні непотрібних дітей! І коли ви станете більшими за мене, піднімайте турботливими руками усіх діточок, чиїх батьків вони б не були, нехай вони злітають вище за нас…»
Ісус закінчуючи говорити, усміхнувся: - а йдіть-но до мене, і я вам щось скажу!
І широко розвів руки.
І спершу поодинці, а потім гуртом діти притулилися до нього - різні віком, статтю, зростом, долею. І Ісус опустив голову в їхньому колі і щось зашепотів.
Я максимально загострив чуття.
« - Послухайте, як б’ються ваші серця. Я їх чую, і чутиму завжди. Коли буде холодно і важко, згадайте про ці листочки, згадайте нас разом, і пам’ятайте, ніхто не відбере у вас крильця, які самі знають куди летіти. І там буду і я. А поки ми разом, і завтра буде гарний день. Летимо у снах туди…»

Ісус підвівся. Старші діти розійшлися, а двоє найменших досі трималися за його туніку. Тоді він, напрочуд легко, підхопив їх на обидві руки - одночасно, дівчинку і хлопчика і закрутився з ними.
Ми теж встали. Позаду почувся легкий шум, групка чоловіків непомітно виросла за нашими спинами і сторожко гляділи на нас, та Петро, що невідомо звідки і вискочив, подав декілька заспокійливих знаків.
Тим часом Ісус вже йшов у ніч. Його супроводжувала жінка, що сиділа біля нього. На її плечі виднілася сонна голівка найменшої дівчинки.
- Вчитель каже, що до семи літ божий лик присутній в усіх дітях, і лише потім відходить вглиб єства, тому і нам варто час від часу повертатися в дитячість. Та сонце сіло, з ним завершуємо справи. Скоро новий, добрий день.
Петро супроводив нас до пригаслого багаття, де його брат вже готувався до нічного відпочинку.
- Послухай, Петре, а що, в Ісуса є діти й жінка? – Насторожився Велсиріс.
- Діти? О так, вони, як ви бачили, присутні, але це вам Андрій нехай прояснить, бо в мене є ще декілька пильних справ.
Петро зблиснув обличчям і поспішив у ніч. Натомість його брат перевів отриману усмішку в зосереджену задумливість. Останні полиски вогню лише додавали таємничості, а наші зори – терпкого очікування.
- Чи мали би бути у Вчителя діти і жінка? Чом би й ні? Але я простий рибалка, маловчений і чи все тямлю?
Андрій, наче вагаючись у вибраних словах, притишився і змовк. Натомість голос Велена прозвучав тепло і без жодних сумнівів.
- Ми, Андрію, чужі в цих краях, і нам цікаві тутешні події, важливо бачити їх і твоїми очима, як сприймаєш їх, і це щирий твій дарунок нам, гостям з далеких земель.
- Я не проти. Та й Ісус каже, щоби вчилися говорити про різне з людьми. Але йому легко радити, а хіба ми, як він? Я ось, що думаю, якби народився схожим на Ісуса, то таки став би якимсь царем. І мусів би слухати і знать, і воїнів, а священнослужителів - у першу чергу. Ходив би серед охоронців з піднятою головою, пишно вбраний, але похнюплений всередині. Глядів би гордовито, а насправді втомлено і з розпачливою молитвою в небеса щодо усього. А от Учитель не зовнішньо, а всередині цар, обійшов землі і повернувся з поглядом не вгору, а неначе звідти. От як Сонце дивиться, то холодніше, то із жаром, але завше з добротою. То чи може він, з такою прихильністю, суперечити небесному і земному порядку? Хіба може заперечувати життя? Діяти, не як порядний чоловік? Передусім із жінками. Тож він і обрав Марію. Вона ж від небес йому жінка. І хто має очі, той бачить чистоту їхніх стосунків, бо це як угорі – якщо є темні хмари, то відразу й помітні.
Андрій замовкнув, але, вочевидь, і далі думав у тому ж напрямку.
- З Марією він не так давно познайомився. Тож ці діти не їхні. Та й весільний обряд мав би спершу бути, але який, з його ж бо поглядами? Думаю, простий, але ясний, відповідний Ісусу. Певно і не той, що нещодавно ми бачили у його брата Симона в Канах. Та й чи потрібне Ісусові пишне свято, чи так вже важливо приймати гостей, далеку і близьку рідню, отримувати дарунки? Коли вже все маєш, то навіщо?
А Ісус і на голій землі свято здатен створити. На весіллі в Канах от нізвідки вино з’явилося, і яке вино! Мати його казала, що то від нього дарунок. Але ж ми завжди поруч і не бачили, щоби він замовляв його. І з грошима Ісус не має справи. Може й дійсно якесь диво сталося. Але смачнішого вина я не пив, і ніхто не перепився ним. Проте не веселий виходив учитель з-за святкового столу, щось у нього з матір’ю не просто. І з Симоном раніше не складалося. Але за вино Симон дякував саме Ісусові. І стосунки між братами пішли на краще. І це для усіх приємна загадка - як далі буде, чекаємо вирішення. А біля вчителя ви бачили Петрових дітей, і ще тих, котрі загубили свою рідню, чиї батьки невідомі. Ми ними спільно опікуємося.
- Он як. Цікаво. То, можливо, якраз і прийшов час для очікуваного обряду?
Голос Велсиріса прозвучав уже спокійніше. Андрій виглядав заскоченим цією ідеєю.
- Якщо б моя воля, то я за!
Неподалік почувся виразний шум - спершу тривожні, але далі веселі привітання. Андрій підвівся і пірнув у зоряну тьму. Та невдовзі повернувся зі звісткою, що з Кан щойно прибули Ісусів брат Яків і сестри – Асія і Лідія. І що матір з Симоном очікуватимуть Ісуса завтра в містечку трохи далі звідси берегом, як і домовлялися раніше.
Андрія подивувала ця подія значно більше аніж нас. Велен і Велсиріс виглядали задоволеними, а мене, наразі, мало цікавили подробиці, - попросили провести навпростець, я й привів. Нехай і не відразу, день промандрували, але ж дійшли успішно. А задля чого – завтра й побачимо.
Колись я вже мав нагоду познайомитися з Ісусом, нехай і щойно народженим, тож відчути і знайти знайомця не склало проблеми. І далі ми разом знайшли найкоротші шляхи і склали один одному приємне товариство. Звісно, хмурі лісові шляхи вимагали обережності, та до останньої ділянки ми були не самі, та й рухалися не пішки.
- Відчуваю, що ви знаєте значно-значно більше за мене, - задумливо сказав Андрій, - що ж, ранок вечора мудріший. Тому я лягаю спати. Добраніч!
Я повністю погоджувався з його словами, і теж відав про ранок не набагато більше. Навіть стверджувати, що знаю, яка місія у Велена й Велсиріса, та й хто вони такі, я б не став, принаймні, в тих місцях, де я наразі проживав, і де вони мене відшукали, їх теж особливо не знали, нехай і поставилися до них, щонайменше, як до напівбогів.
- Добраніч, Андрію. Нехай світло добра і вночі оберігає нас.
Сонний голос Велена нагадав далеке рокотання грому. І за мить Старший вже випростався над гладкими камінцями кам’яного долу, по-молодецьки крекнув і затих. Велсиріс зробив це безшумно. А я ще сидів і сидів біля багаття, прислухаючись, приглядаючись до раптово притихлого, мабуть, сповненого передчуттями навколишнього, - до мірно-говіркого подиху моря, і звично недокучливого сяйва зірок. Як добре! І думки особливо не тривожили. А от спати, як мої супутники, майже не торкаючись тверді, я не вмів, може і справді боги? А я тоді хто? Напевно, поки охоронець. Тож і підкидував хмиз, глядів на вогонь до останнього змикання очей, по якому мене вже і розбудив ранок.

5
Боки нили, але я виспався. Користаючись нагодою і тимчасовою відсутністю високоповажних супутників, ми, піднявшись трохи вище узбережжям, достатньо жваво поспілкувалися з Андрієм. Без осяйних свідків змогли собі дозволити значно більше. І в кінці, коли постаті Велена і Велсиріса виринули з-за вигину берега, ми вже досягли злагоди у більшості обговорених тем.
Особливо білі на ранковому сонці шати моїх супутників, здається, жодною мірою не постраждали від нічного перебування на тверді. Велен і Велсиріс встигли і вмитися, і достойно привітати Світило, що вставало за нашими спинами і тепер задоволено гляділо удалеч. Всупереч учорашнім намірам природи, нині не спостерігалося жодної хмаринки над безмірним дзеркалом умиротвореної хвилі. Десь правіше інтуїтивно відчувалися не такі вже й далекі береги по той бік води, але зір їх не знаходив. Зате в очі кидалося, як зовсім близько від нас діловито вмивалися дорослі, плюскалися і весело перегукувалися діти, день обіцяв їм нові приємності, і не тільки їм.
Видно, саме тому Ісусова обраниця разом з іншою, старшою, жінкою врочисто принесли нам у глечику джерельної води і три чаші. Сонячне світання додавало Марії свіжості краси, але і загадки теж - саме тої, що тонко постаючи, ніколи не змусить тривожитися. І тепер я розумів Ісуса – вона дійсно здавалася найкращим дарунком від світу цього.
Розшита шовком святкова світла накидка прикривала туніку, що далі стікала ледь не до сандалій. Довге, темно-кучеряве, зі свіжинкою вологи, і ледь помітним відблиском міді, волосся святково перехоплювала золотиста стрічка. Засмагле обличчя тонко відсвічувалося під яскравим вранішнім промінням, вирізняючи зліт чуттєвих вуст, широких брів і прописаних, певно ще Творцем, вій. Очі, такі ж медові, як і в Ісуса, гляділи з дитячою прямотою і довірою, бо ж Марія прийшла до нас не красуватися, а із вдячністю прислужити гостям її свята.
Старша жінка, теж під накидкою, допомогла наповнити чаші. Ми ґречно подякували. Неспішно смакуючи кожен ковток, випили.
- Ти чудова, - промовив Велен, - І, як я бачу, повністю готова. А ми й поготів! Чи маємо зволікати, коли і Сонце, і природа, а, головне, твій Обранець, очікують! - І Велен зробив півоберта вільною правою рукою в напрямку найближчих скель, - ген і найкраще місце! Ми вже приглянули його.
- Я вдячна Отцю Небесному і Матері Землі за те, що ви тут, з нами, - голос в Марії був невисоким, з легкою тремтинкою, і тому звучав завжди зворушливо.
- Це справді диво, твої кольори чисті, жодної, навіть прихованої, плямки! Таке нечасто зустрінеш.
Велсиріс з легким поклоном теж повернув чашу.
- Я зустрілася з особливо проникливим Сяйвом, це допомогло з усім прихованим, і не лише мені. Можливо, ще трохи і я вже не опускатиму перед ним очей.
Марія з хитринкою всміхнулася Велсирісу і повернулася до мене. А що з мене взяти - не чисто білий, хоча й не сутінний, очі різні, не монах, красиві жінки приваблюють, походження ще те. Ах.
- Я не забуду цієї зустрічі і воду з твоїх рук, - і протягнув свою спустілу чашу.
Посмішка на губах красуні потанула.
- І я пам’ятатиму цей день, - вона прийняла двома руками чашу, - радію, що між нами просто і світло.
Ми обмінялися поглядами.
І за хвилю жінки вже попрямували униз, до групки, де був помітний і Ісус.
- І що він каже? – Велсиріс зацікавлено поглянув на Велена.
- Що й вчора. Все складається, як і повинно. Та ось, вони вже йдуть.
І справді, молодий з молодою, а за ними чоловік з двома жінками, вочевидь, брат із сестрами, направлялися пологим підйомом в наш бік.
Власне, за нами, при кінці пагорбу, дві невисокі скелі, розступившись, відкривали невелике плато, де, вочевидь, і мало все статися.
Молоді підійшли ближче, і я не відмовив собі в задоволенні неприхованого споглядання - зараз, поруч із Марією, на ранішньому світлі, Ісус виглядав яснішим, аніж учора, навіть очима. Іскрило волосся, що давно вигоріло під сонцем у довгих мандрах, і риси на обличчі додали виразності. І якби не веселий, безмежно щасливий, суто по-людському, погляд, - це обличчя дійсно могло б належати дещо втомленому високими відповідностями богу. І, як мене переконували десятки років тому, зовсім не простому богу. Та я і не сперечався. До того ж, і наявність тут і зараз пресвітлих Велена й Велсиріса щось та й значила! Певно, земні, і не лише земні, верхи нарешті прозріли. І вже не випадкові волхви, а кращі з кращих прийшли вітати. А може тільки так і мало бути? Хто знає?
Світла тога молодого не виглядала настільки ж бездоганною, як шати моїх достойних супутників, але хіба могло бути інакше? Зате природня краса і тонші відповідності безсумнівно перебували на боці Ісуса, і не тільки вони.
- Ось вони - людські радощі!
Голос молодого розпочав дійство, - рішуче і задирливо.
- І не лише людські, нехай радіє все живе!
Велен і Велсиріс уважно оглянули Ісуса, відтак Марію. Очікуване дійство вимагало повної внутрішньої чистоти учасників. Тож і молоді відповідно поставилися до огляду. Принаймні, з боку двох із нас. Не знаю чи мої супутники щось зауважили, бо спілкувалися вони подумки, та Ісус потім потримав за плечі й кожного з них, дивлячись просто у вічі, промовляючи щось одними губами. Далі він так само вчинив зі своїм братом і сестрами. На мене ж тільки поглянув, іронічно звів кінчики губ, і поблажливо махнув рукою. Та й місія моя наразі полягала в найпростішому – в охороні самого дійства від випадкового втручання.
Яку роль у святковому чині мали Яків і сестри я не відав, утім, вони, дійшовши майже до пройми скелястого виходу на плато, так і залишилися зі мною - звичайні люди з оточення майбутнього високого подружжя. І вели вони себе цілком відповідно: сестри з барвистими букетами щойно зібраних польових квітів, делікатно припадали очима до молодої, вочевидь, милуючись нею, дещо ніяковіючи в моїй компанії.
Яків ж перебував у виразному сум’ятті – надто вже швидко з’явилася в житті Ісуса Марія, і мати ще не встигла прийняти її, зрештою, так само, як і суперечливі погляди Ісуса. Та й церемонія виглядала незрозумілою, а порушувати усталені традиції він не звик.
Але ж яке це порушення? Швидше самі люди, нехай це й не їхня провина, все позабували. Сонячний шлюбний ритуал виглядав саме так, особливо – найвищого статусу. Нехай колись, зазвичай, обходилося і без дійсно вищих осіб, і тому - з більш рясними пишнотами обрядів, але ж незмінно на яскравому сонці, в таїнстві його сяєва, в прямому дійстві світла - все інше не мало вирішального значення. І, вочевидь, чистота сестер і брата молодого дозволяла їм, як свідкам, делікатне наближення до того, що мало статися.
Якщо кому і вартувало хвилюватися, так це молодій, але жодної невпевненості і тривоги в неї я не помітив. Схоже, не такою вже й простою вона була.
Андрій розповів, що Марія походила із заможного, відомого роду з далекого міста Магдала. Та після втрати батьків оселилася в Еноні, бо мала покликання, що зустріне там свою долю. Неподалік того місця довгий час проповідував і хрестив водою пустельник Іван. І Ісус, прямуючи до нього, волею долі й зупинився в належному їй будинку. Так вони познайомилися і проговорили довгий вечір, а відтак, разом подалися і до Івана, що на той час, як виявилося, хрестив уже біля Віфанії.
Так Марія стала очевидицею зустрічі двох видатних мужів, до одного з яких і пристала серцем. Але ближчі стосунки продовжилися лише згодом, після Ісусового повернення з пустельних місць, де він більше місяця очищав себе.
По поверненні, вже разом з першими його супутниками-учнями, в тому числі й самим Андрієм, Ісус прийшов до Марії і відпочивав у її домі. Але містечко надовго не затримало ані його, ні її. Відтак життя повело їх вже разом…

6
А Сонце, тим часом, здійнялося на потрібну висоту, і як на перший день останнього місяця весни - з цілком достатньою для дійства яскравістю. Скелі і плато сяяли. Можна починати.
Велен здійняв знак життя і рушив уперед, за ним молоді, що трималися за руки, а замикав ходу Велсиріс. На витягнутих руках він тримав біле полотно з особливою в’яззю рун магічного музикослів’я, вишитих ще в прадавні часи.
Всі, окрім Ісуса, мали на головах білі накидки, які з кожним кроком поміж скель в напрямку плато, здавалося, світилися дужче і дужче.
Я мав приблизне розуміння того, що могло статися далі. Але наскільки далеко цього разу все мало зайти, навіть уявити не міг. У ритуалі відкриття світла дійство могло сягнути значних висот, і чим яскравіше воно б забуяло, тим вище значення і важливіші наслідки мала б церемонія. Та сумніви в її можливості в нинішні часи в мене залишалися, бо коли навіть напівбоги колись не витримували, що казати про сучасних людей, чи про тих, хто відносив себе до них?
Процесія вже пройшла крізь скелі на середину плато, де Велен, провівши потрібні дійства зі знаком життя, здійняв угору магічний кристал розкриття. І стіни цього світу опали, явивши згори лик Сяйносвіту, і відразу з цим прохід між скелями вкрила напівпрозора пелена. Навряд чи очі Ісусового брата і сестер могли бачити крізь неї все те, що бачив я, але для них цілком вистачало б і меншого! Та, можливо, щось додавав своїми здібностями й Ісус, бо, судячи з їхнього вигляду, чуттям його рідних відкривалося те, що й мені. І я сподівався, що вони надійно захищені від надмірного для простого сприйняття потоку вражень.
А дійство линуло далі. За якусь хвилину в сяєві світу вищого проявилися два ряди святково вбраних білих вершників і вершниць на білих конях, що, немовби висячи в повітрі, оточили наше плато. Здається, вони були з Веленового оточення і зараз проявляли отак свою найвищу поштивість до молодят. Та не менш грандіозно виглядав і осяйний дивокрай в глибині за ними. Ця картина вартувала поглядів.
Велен повернувся до молодих і, промовляючи якісь слова, опустив кристал над їхніми головами. На додачу, долом плато поплив густий туман, що своєю блискучістю змагався із променистістю Сяйносвіту. Не знаю, що саме зараз бачили Яків і сестри, але я розгледів у тому тумані й те, що ніяк не міг би пояснити. Певно, там були присутні і пропозиції для їхнього вибору. Й срібляста мла клубочилася навкруг молодих доки Марія не простягнула рук і не взяла в повну пригоршню щось, чим поділилася з Ісусом. Далі він пив з її долонь, і вона пила з його. І долішня імла почала танути, перетікаючи до нашого світу, і тоді Велен і Велсиріс відступили на межі Сяйносвіту, залишивши молодят удвох.
І тоді Ісус простягнув обидві руки вгору, підіймаючи відтак і руки Марії, і в ту ж мить, над сяйним початковим поясом Першосвіту проявився пояс ще вищий, а над ним іще один, і ще, і ще, і кожен наступний здавався сяйніший попереднього! Поверхи яскравіли все вище, аж доки, в самому зеніті, не зійшлися в одну надосяйну точку. І тоді Ісус і Марія, у вузькому дужому променінні звідти, опустили руки. Молодий відхилив накидку з обличчя молодої і пригорнув її. Одночасно сяйво зі всього обсягу навколо, неначе відірвалося від своїх сяйносвітів і закрутилося над ними, і ввійшло в них...

…Туман повністю зійшов. Потанули і найвищі простори, окрім першого поясу Сяйносвіту. Звідти вийшли Велсиріс і Велен. Старший, вочевидь, завершуючи обряд, щось проголосив молодятам, вклонився і спиною відступив у Сяйносвіт. За ним рушив і Велсиріс, здійнявши свій темний кристал закриття з тверді плато, що зараз і саме нагадувало поверхню напівпрозорого коштовного каменю, крізь яку знизу пробивалися численні кольорові проблиски, наче від спалахів сотень веселок. Та піднятий Велсирісовий камінь зімкнув земні зводи, перетворюючи їх знову на сіру скельну породу. Майнули тінями в сяйво силуети моїх супутників, пояс Першосвіту стиснувся і зник, за цим опала і завіса мли поміж скель. Здається, все незвичне безслідно потануло, лише молоді продовжували кружляти і весело обійматися у лагідній і обережній купелі ніжних відблисків місцевого весняного Сонця...

Було над чим задуматися - ніколи раніше в своєму тутешньому житті я не ставав свідком схожого дійства. Та, здавалося, зараз і твердь навколо, і води також затамували подих. А молоді, тримаючись за руки, вже йшли до нас – окрилені, надихнуті. Накидка з голови Марії обгорнула її плечі. Й Ісусове волосся виглядало збуреним. Відлиски перебутого ними ще променіли з тіл, одежі, поглядів, рухів. І здавалося, що тепер вони зовсім однакові, що й Марія набула чи перейняла чимало з Ісусових дивовиж. Принаймні тіло її вібрувало дуже схожим чином. Не здивуюся, якщо тепер і вона могла за бажання вільно відвідувати Сяйносвіт, зрештою, як і Ісус, хоча він, схоже, і не проявляв донині такого бажання.
Не знано, що саме бачили і Яків з Асією і Лідою, але їхні очі палали захопленням, і промовлені ними слова хоча й не численні, торкалися молодят дуже по-рідному. Коли вони закінчили привітання, прийшла пора і мені схилити голову. Марія з Ісусом якраз зупинилися навпроти - тепла і тверда чоловіча рука торкнулася мого плеча.
- Спасибі Велунде, ми з Марією щасливі й ділимося з тобою радістю і отриманим сяйвом.
- І я вдячний за поклик. Здивований побаченим, таке, певно, і колишнім богам було недосяжно.
Я зустрівся очима з Марією і знову з Ісусом.
- А людині досяжно. Ми покликані сюди, брате, до того, що досяжне. Бо немає нічого випадкового і нав’язливого звище, – Ісус уважно торкнувся зіницями моїх очей, і далі, наче щось зважуючи, продовжив, - сумуєш за значно глибшим, аніж дозволяєш собі згадати? І я. Але і це попереду, наші шляхи ближчі, аніж ти зараз бачиш. І усе ж, придивися до людини – їй дано найбільше, бо це шлях любові. І чи найсвітліші не з людей? Та поговоримо про це потім, наодинці. Ти ж іще не йдеш?
- Ні, я не поспішаю.
- І добре. Тоді гайда з нами, дорога розмовами красна! – Цього разу Ісус всміхнувся зрозуміліше, - сам ось помітно поспішаю, а що іншим раджу?
- Муже мій, ти квапишся тільки любити і нести любов, - Марія пригорнулася до Ісуса, - і не робиш у цьому перерв, як дехто вище.
І вона грайливо вказала пальчиком в сторону денного світила.
- Люблю твої натяки! - Ісус торкнувся устами чола дружини.
І за мить молоді вже енергійно рухалися вниз, до чималого гурту спраглих ними. А я намагався упіймати видіння, що пронеслися в мені протягом цієї короткої розмови. Ісус дійсно дивував. Але ж скільки він міг отримати досвіду і вчень за пару десятків років своїх мандрувань? А скільки одержували вищі за тисячоліття в різних світах? Та він, як зацікавлена зовсім іншим мала дитина, побіжним поглядом ковзнув вчора нами трьома, наче лише подробицями до чогось більшого, і, особливо не зацікавлений, пішов далі. Хіба не вартував, якщо не мій, то, принаймні, досвід значно вагоміших супутників уважнішого ознайомлення, довшої бесіди? І що могло його приваблювати в житті на дні, у затхлому середовищі нинішнього Сутінного світу? Просте буття великого навчителя? Що тут можна знайти вищій істоті? А це, останнє, про моє найглибше, що нас ніби поєднує? Що він про це міг знати?!
Та які б запитання в мене не виникали, вони незмінно зводилися до найголовнішого – хто він? Це ж ніяк неможливо, щоби він дійсно був сином Бога Творця, прийшов з досяжної йому безмежності у цю твань! Але я ж на власні очі бачив, як відкрилося над ним небесних сфер більше, аніж хто коли про них відав! А та глибина і яскравість Світла, яку зміг сприйняти він з Марією? Якщо це не ілюзія, то ми всі щось не добачаємо. Та й чому саме тут і зараз? Провісники ж незмінно вказували на жахіття близького майбутнього, передусім для істот вищих. І досі хід подій лише підтверджував їхні слова, бо вищі втратили ледь не все і всіх. А щодо нижчих, то яке значення могло мати їхнє сіре існування?..

7
Я не поспішав і дійшов до табору коли перші привітання вже промовилися і найбільш урочисті обійми завершилися, і люд, що зібрався в путь ще до церемонії, потягнувся вслід енергійному Петрові вздовж моря – неспішно, бучно, кольорово. Мали до ночі дійти до найближчого містечка, північніше звідси, де наступного дня продовжити святкування вже разом з Ісусовою родиною. Але з такою неспішністю ходи навряд чи встигнуть.
Андрій зрання сипав подробицями щодо завтрашнього, та я пропускав повз вуха, переконаний, що покину ці місця разом зі своїми супутниками. Але не склалося. Принаймні поки. Нехай подібного зі мною давненько не ставалося, та хіба його коротке звернення і пропозиція затриматися могли хоч якось далі вплинути на моє життя, змінити хід спланованого майбутнього? Я сумнівався, та все ж прилаштувався в кінці гамірної вервиці, що тягнулася вузьким шляхом повз підніжжя скель. І невдовзі угледів Ісуса, що, спинившись, розмовляв з незнайомою мені парою – світлим високим чоловіком і такою ж бо жінкою. Вочевидь, розмова добігала до кінця, бо Ісус прихильно кивнув своїм співрозмовникам, і вдячно торкнувся їхніх плечей руками.
- Дякуємо, Радосвіте! - Обоє невимушено вклонилися йому у відповідь і подалися вслід за всіма, кинувши на прощання зацікавлений погляд у мій бік.
Ісус теж знайшов мене поглядом і ми подалися далі поруч, замикаючи собою довгу людську вервицю.
- Марія має нашепотітися з подругами. А мені і в найвужчому колі не відсторонитися від світу, - весело зауважив мій супутник, - ти вмієш говорити одночасно з усіма?
Ісус, мабуть, жартував.
- З мене тоді вийшла б тільки безмежна промова.
- Як витоки милосердя, уваги, сили, дійства? Як лагідне сповнення, чи як потоп?
- Це можливий вибір? Та ще й з усіма навколо?
- А то! А ще ж, брате, є і одночасні перемови Сонця, де й радість, бажання, наснага, а десь поруч утома, сухість, спрага, опіки від пустельного жару. А ще є й різні чари Місяця, його упивання нами, кожним, що заплутався в його променях. Та й чимало іншого.
- Напевно я захищений своєю простотою від подібних відчуттів. Але скажи, як, найкраще нині до тебе звертатися? Радосвіт, Іша, Єзус, ще якось?
- Там, де я виріс, іменували по простому, народному Ісусом, мовою галльських жерців став і Єзусом, в інших місцях давали свої імена. Тож іменуй так, як сприймаєш, - я ж дійсно присутній. Зрозумію й інші мови, навіть древні.
- Цікава пропозиція. Та як на мене, Ісус звучить найкраще. Та раз ми вже про це, то яка з мов для тебе найчистіша, найпроникливіша? Яка головна? Мова богів, мова учителів, тутешні народні, чи з якихось дальніх країв?
- Хіба сам не відаєш, брате? Є лише одна така мова - любові. Лише вона в Образі і в Подібності. Всі інші - течії в її водах, і вони формують свої ілюзорні береги, краса яких, чи каліцтво є лише більшою чи меншою наявністю, повнотою любові.
Ісус побачив, що заскочив мене. Але навряд чи це було його ціллю.
- То картини жахіття не несуть в собі любові?
- Ні, тому вищі Світлі не причетні до такого.
- А чому тоді звеш мене братом? В мені ж чимало різного.
- Це моє вітання доброму в тобі. Є і різне, але не більше звичайного.
- І чого більше?
- Сподівань і надії, брате.
Я не знав як вести цю розмову, надто давно вже не шукав, і не знаходив щирості, навіть наодинці із собою.
- А мені таке звертання далося б важко. Навіть до найближчих. Наче покладатися на когось, коли досвід проти будь-якої відкритості.
- Можливо, і я тому поспішаю жити, бо до подібної сухої підозрілості приводять і довгі роки буття. Ти задоволений ними?
І хоча Ісус і ніби прямо запитував мене, та чомусь здалося, що він перебував зараз і десь інде. Невже й справді в одночасній розмові зі всіма? Але ж подібне неможливе. Та й виглядав ще надто молодо, аби навчати геть усіх, включаючи вищих. Це підспудно напружувало. Хоча цікавило мене, вочевидь, зовсім не його знання.
- Не аж так, могло би скластися і краще, але досі волію бути собою, триматися на ногах, жити гідно, та й просто жити доки можу, і, мабуть, це спільне для всіх. Але гідного простору помітно меншає, особливо, коли зі свого пагорбу озираюся навкруги.
- То чи варто зупинятися на пагорбах? Вони ж найчастіше лише могили попередників.
- Ха! А певно. Тоді стояти там навіть урочисто якось.
- Визирати нового короля гори чи таку, як наша нинішня, процесію майбутніх щасливих днів? Та й щастя ж не саме по собі приходить з далеких околиць.
Ісус поглянув на мене, зробив декілька кроків мовчки.
- Пригадую, Велунде, нашу першу зустріч. Перед тим якраз стільки ввійшло в мене, стільки здивувало на тутешній тверді. Я танув і зринав у медовому блаженстві, що вдалося втілитися, прийти сюди - подібного торжества не відчував аж до сьогодні.
- І я радий новій зустрічі. Пригадував ті дні, мовби пройшов повз важливу таємницю. І ось стільки років по тому навкруги ніби нічого й не змінилося, лише те немовля переросло всі можливі сподівання. Так бачу я, і так говорять. Але ж тут виглядають царя-визволителя з ночі несправедливості. А ти ж не цар, не Месія? З чим тоді прийшов? Чи здатен допомогти знедоленим?
Ісус, наче відірвався від далечі, й ми знову зустрілися поглядами.
- Брате, хіба будь-яка влада здатна вирішити за кожного його справи? І чи не зі своїми, не надто важкими, завданнями всі ми приходимо сюди? Невже не достатньо й мені бути вдячним сином, і покладатися на Батька, і, як ти зауважив, пройти з гідністю?
- Ось лише так, не втручаючись в існування інших? Без чіткого плану, мети, зрозумілих іншим дій?
- Хіба вони найважливіше для кожного з тутешніх?
Схоже, я таки зачепив його за живе.
- А що тоді головне, Ісусе? Невже, не чітка і ясна для всіх дорога, істина? Хіба, бачачи істину, не запропонуєш іншим план, мету, єднання зусиль? Не втрутишся, не поведеш?
- Велунде, хіба ми складаємо для себе отари чи табуни, аби їх вести кудись? Хіба не кожен вже на своєму місці? І що потрібно живій душі - тобі, мені - лише живе навколо себе. Істина - відображення цих стосунків. Додається життя, більше живого, – виразніше проявляється й істина. Засіюєш зорану землю - сходить зелами й істина. Живе проявляє істину не з мертвого, не з примарного, не за наказом – а собою, і крізь себе. Та й садівник її хіба не отримує від свого саду? А без нього він вже і не садівник. І сад сам по собі зникає. Живе взаємозалежне. Ці залежності і складають суть всього, а план, єднання, мета – не про Істину, а про примарні, навіяні тьмою бажання.
- І як же тоді Отець, творячи, обійшовся без особистого плану щодо створеного?
- А план потребує строгого виконання, і в терміни, і як його без влади втілити? Так?
- І я про це.
- Та чи спостерігаємо тверді накази Згори? Ні. І хіба творіння закінчилося?
- Не відаю. Але як щодо того, що вже є і, можливо, буде – Задум ж бо точно існує?
- Існує все, про що може йтися, і навіть більше, і нехай, розмовляючи, використовуємо слова, що існували до нас, та говоримо ними часто і про щось зовсім нове – наприклад про себе. Тож і Задум Отця є таким продовженням живого в нових умовах, перенесенням сюди доброго, високого, із запрошенням до такого дійства усіх, хто відгукнувся з власної волі. І з них далі обираються за спорідненістю до тих чи тих справ. Бо кожен найкраще підходить лише до свого. Та у важкі епохи обмаль дійсних особистих успіхів. Тож і багато званих, а мало обраних, співзвучних і присутніх саме на місці, визначеному Батьком, - Ісус стишив свою дещо емоційну мову, - ось так Задум і мав би складатися зі всіх причетних в одне спільне - живе, інколи несподіване, але доцільне звучання. Тому це і не так Задум від Одного, як єднання живого, коли кожен на своєму місці.
- Отже, завжди продовження і перенесення відображення? І спільне його виконання? Але ж ти, Ісусе, цього точно не відаєш? Як можеш знати це?
- Перенесення Образу і Подібності. І кожному дається своя частка в ноші. Не важко дізнатися і більше, але повний тягар таких знань сину людському ні до чого. Та ще раз кажу – знання тільки наслідок, а не причина.
Я спробував зрозуміти почуте, та це здалося не менш обширним, аніж розмовляти відразу зі всіма. Невже і подібне теж людська якість?
- Але все ж - хіба розмовляючи зі всіма відразу, Бог не впровадив би значно швидше бажане? Хіба той чи той господь не звучав колись просто в головах?
- То влада роздмухує живе багаття життя? Все значно тонше, брате. Бо кожне особисте, навіть боже, не більше і не вище загального. І не має потреби у диктаті вищого, коли всі є творцями того, для чого звані в житті вічному. І чи який диктат доцільніший особистого Призвання? А воно хіба не в кожному тут і зараз? Зрозумій сказане мною і раніше, і теперішнє, - Ісус погойдав головою, - єднатися крізь власне Призвання у спільну красу найкраще - тоді безліч уважних садівників і доглянутих садів. Простір живого у вільному спільному завжди найбільший, брате.
Я частково розумів, про що йдеться, але було ще дещо, яке мені ніяк не вдавалося виразити.
- Так. Але ж головне: таке, як найвища відповідальність, передбачення і керування, мають проявитися в цій будові? Навколо ж садів стаються зміни. Приходить стужа. Опадає листя, ховаються звірі, зникають птахи, гинуть комахи. І ось на місці багатьох садів століттями лежать пустища, схожі на повне зникнення і нижчих, і вищих, та й живого в цілому. І хіба, Ісусе, не від єдиного Отця залежить холод або тепло, посуха чи дощі навкруг тих садів, їхнє життя чи смерть? Можна ж і наперед убезпечитися від загроз, встановити дійсність лагіднішу? Хіба неминучі всеспалення чи вимерзання, драми і трагедії? Хіба це не в Його волі?
Ми якийсь час йшли мовчки, такі далекі в нинішньому від усього, що я щойно перечислив. Та Ісус не пропустив мої слова.
- Говориш, варто втручатися - інколи так, коли ми це робимо між собою, але не повелівати буттям загалом. Думаєш, брате, над чиєюсь волею не існуватиме більш високої, твердішої, не проявиться щось вагоміше, що впливатиме на менше? Чи може погляди вищих і ще вищих істот однакові? А між усіма ними і нами різними, у всіх випадках має триматися природна рівновага. І не насильство її приносить. Саме тому кожному й дано власний вільний, захищений вибір. І з ним жодний хижий вплив не руйнуватиме остаточно, бо він ніколи не стане загальним. Вільні живі перетоки триватимуть далі - вони основне. То чи має той чи той садівник доглядати свої угіддя чи Бог слідкуватиме геть за усім? І чи встоїть він Один супроти безмежності зовнішніх труднощів, про які ми з тобою і уяви не маємо? І чи добрий батько плекатиме з дітей нероб на свої печі? Тож хіба відповідальність може лежати на комусь одному? Всі відповіді пов’язані між собою. І бурі, холод, спека, навіть великі й трагічні, тоді лише випробовування, котрі можна і потрібно перерости, перейти кожному, бо не тут все починається і не таким завершиться.

8
Ми йшли якийсь час мовчки поміж суворих скель і блиску радісних вод. І мене дивувало, що ця розмова відбувається в такий врочистий день, і саме тут, в остаточно загиблому, здавалося, Середзем’ї.
- Але тоді, певно, і ця стужа, ніч Калі, тільки на користь Землі? – Я перший порушив цю споглядальну тишу.
- Після неї прокинуться і зростуть не тільки сади і поля, але нові уміннями садівники і землероби. Хоча, Калі має й інші призначення.
- А коли не прокинуться, як мої рідні місця? Та й тут поки все лишень вироджується, дрібнішає, дичіє, чистоти вже ні в чому не знайти. А злі навпаки, дужчають. виникають якісь химери, сутінні суміші напівлюдей, напівтварин!
- О брате, це тимчасово, так море життя відступає від берегів перед новою, більшою хвилею. Та нині на Землі дійсно та пора, коли здатні народитися лише найменші, найдрібніші сутності. Більшим важко сюди потрапити. Ти ж не раз бачив нежиттєздатних діточок, неймовірно чистих і красивих своїм внутрішнім, нехай і розпорошеним єством, сповнених безмежної любові, яких підвело тіло. І це ті, більші. Так є, було і ще буде. Хіба що в нинішній короткий золотий вік деякі вищі зможуть пройти сюди і достатньо визріти. Тому і я щасливий вже від однієї своєї здорової присутності тут. Але в мені і печалі тих, хто не зміг, хто пройшов і проходить крізь тілесні муки. Нехай і тимчасові, але страждання ж не можуть бути чужими! У дитинстві снилося, що я і той, хто рятує від мук. А їх стільки навколо. І я досі не знаю, як допомогти всім і натомість не обтяжити цим їхніх подальших доль.
- Це все надто складно. Утім, на золоту добу очікували. Та після неї що? Кажуть, що нова, ще густіша мряка!
- Ця доба додасть чимало, навіть тобі. Вона не забудеться. А що ця мряка? Ніщо живе, і покидаючи тіло, не помре. Земля жива і рух живого до неї і з неї не припиниться. А там нова, легша Юга для тривалого зростання. Якщо мені, тобі, й іншим, вдасться виконати своє Призвання, то так і станеться.
- Чи дочекаюся?
Ісус торкнувся мого плеча своїм, і я відчув його дружнє тепло.
- Ти, брате, ще не відаєш, чого прагнеш. Та відчуваю велику протяжність твоїх днів.
- І що в кінці? Не певен, що мене нинішня доля влаштовує.
- Доля – наслідок, інколи вищого фатуму. Невже хочеш її змінити, і зберегтися таким, яким є зараз?
- А втрата себе хіба не гірше смерті? Якось вже звик до цієї своєї ноші.
- Чи сам по собі знаєш себе, свою дійсну вартість - може для такого виміру потрібне і стороннє дужче світло?
- Боюся, що подібне вимогливе сяйво спалить мене остаточно.
- Тоді починай з меншого. Від прийнятного тепла і світла тільки приростають, це добра дорога. Світле ж наше виникає з вирішених труднощів, з того, що витримали плечі і дух твій, і кожна ноша зважується Істиною, залишається та, яку можеш нести. Та це коли не сам - не з чорнотою в грудях. І отримати світлу несамотність здатен кожен просто тут і зараз. Подібні здатності ніколи не зникали - прикро, що тутешні вищі забули, чи зневажили своє призначення щодо цього. Такі провини з найважчих. Нехай і найгірше буде тому, через кого приходить зло, але і коли міг допомогти, а не захотів – це також, наче стати на сторону тьми.
- Але ж вищі нині ні до чого величного не здатні – ні сил, ні можливостей. Зараз вони, як усі, а часто й гірші. Та й хіба не править саме отой господь - верховний демон, що й сам у чорному полум’ї?
- Не лише він править. І як мені відомо, він позбувся тої чорноти, і вже не заважатиме.
А цих слів я ніяк не очікував почути з людських уст.
- Давно? Хіба про це не стало би відомо? – Я спробував приховати своє ошелешення. - Чи ви зустрічалися?
- Зустрічалися. Але не хочу згадувати. Нехай жодної темної хмарини не плистиме в нинішньому небі.
Після почутого, мені складно було щось додати, аби підтримати оцю нашу розмову.
А Ісус продовжував ступати зосередженою ходою досвідченого мандрівника, та, вочевидь, уважно дивлячись не лише під ноги. Не знаю, як широко він зараз це робив, та я теж відчував його необтяжливі дотики до свого єства.
- Велунде, ти роздумував, для чого прийшов сюди?
- В цілому, чи сьогодні?
- Можеш поєднати.
- Видно, доля, приводячи мене на саме дно в найтяжчі часи, жадала, аби я рятував залишки живих - напевно для цього. І що міг, те й робив. Тепер вештаюся між острівками свого народу і не знаю – втручатися чи ні, і що далі, і для чого? Може хто відає і мені б підказав?
- А зійди на ту свою гору, поглянь в усі боки, що бачиш?
Схоже, мені пропонувалося оцінити не тільки все прожите, і себе, але і краєвиди. Що ж, відоме не складало труднощів. Але що робити з невідомим за обріями? Так далеко передчувати я не вмів – на день, два шляху – не більше.
- Та ніби те саме, що й раніше - вдалині туманно, а ближче – наче жодних загроз, хіба щодо себе з’явилося відчуття, що вже не зовсім той, що донедавна.
- От-от, брате, ми постійно змінюємося, але це ховається в густій тіні від гір нашого досвіду. Та чи помічний він, чи не діє і супроти нас? Намагаємося дивитися за обрії з його вершин, але й найдальше у світі - ближче відстані руки. І минуле, і майбутнє поруч. Все біля нас, але найближче те, звідки найбільше лине до наших чуттів. А чи всі чуття усвідомлюємо? Раптом на щось і уваги не звертаємо? Невже тільки потім виявиться, що жили обмежено, коли поруч існували значно ширші перспективи? І з ними і легше, точніше, й щасливіше виконувалося б оте все, до чого звані в цьому світі, у злагоді із чим лише й стаємо обраними. То чи йтимемо звідси і розгублено озиратимемося, дізнавшись із якими можливостями і задля чого насправді приходили, і з чим повертаємося? Чи досягнемо бажаного вже тут і зараз. Ось де перевага тих, що на шляху людини. Бо вони здатні визначатися з цим на місці, і на дні, і на вершинах, і не тиснуть на них гори чужих знань. А ось вищі далеко не завжди спроможні до подібного. Бо з ким вони нині, як не виключно з собою? Бо куди звернені їхні чуття, як не на себе? І цим нинішні вищі дуже відрізняються від людини.
- Та невже така перевага в шляху людини? Та й вищі ж різні бувають. Ісусе, я не надто перебірливий, і одежі мої навіть не сірі, але ж де людина, і де осяйність тривалого шляху, яким йдуть справді чисті вищі? Чи не справедливе їхнє презирство до рабства, недоладності, забрудненості тутешнього люду? Тому ніхто і не розуміє – чому ти звеш себе сином людським. Хіба нижчі вищим – рівня? Щось не помітно в них цієї потаємної величі.
Ісус торкнувся мене ліктем.
- А що вищі й нижчі в одному світі, це помітно? Що вони поруч. Що люди в найважчих і найважливіших місцях. І я нині тут, і ти. Шляхи зійшлись, перетнулися?
Він примовк, певно, даючи мені відповісти.
Я міг би заперечити - купа згадок із минулого вирувала в мені, але як же некомфортно видавалося суперечити мелодійності його голосу, музиці слів, протиставляти їм грубі ритми висушених сенсів звичних догм, до яких самого мене, зрештою, ніколи і не тягнуло. І подібної до його, власної музики в мені майже не звучало. А від Ісуса вона, схоже, лилася безперервно, нехай і не даючи чітких пояснень і відповідей, та проявляючись красою в усьому, до чого я здатен був торкнутися. Чи в мене не вистачало чуттів для виразнішого сприйняття? Але ж більшість і того не чутиме! Не сприймуть жодних його слів! Та й хіба можна змінити картину, намертво закарбовану в кожну тутешню голову? І як там намалювати іншу – в завчасному стані несприйняття, нерозуміння, а, отже, і в ненависті, і в злобі відчуження? Зі своїм даром він не може не помічати скільки розкладено пасток навколо. Скільки жорстких меж і кордонів, за перехід яких люто карають! Чи в цих умовах може хтось виразно проявляти якесь там призвання, якщо він не Месія, не напівбог? Нехай Ісус дійсно незвичний і ранкове дійство тому найкраще підтвердження, нехай мудреці завчасно передвіщали про його прихід, але проти нього ж тут геть усе!
- Не знаю, Ісусе, що сказати доброго про людей. Та нині вони на дні, сам поглянь на те бідування і болото в житті кожного.
- Ох, брате, чи про людину ти зараз мовиш, чи про будь-кого, що заплутався, загубився? А «людина» ж – це не кожен, а поєднання людського єства і доброго шляху, що лине навпростець до Отця нашого, - на якому найповніше і відкривається, розплутується це єство, поволі і стаючи людиною.
- А яка біда з доріг інших? Можна ж пробувати, змінювати їх, набирати досвід, поволі зростати, знайти, врешті, себе обраного.
- Можна. Та, найчастіше, лише на словах. Бо де ті правдиві плоди, коли кружляєш і кружляєш? І якби ще ми відповідали лише за своє «я». Хіба не бачиш, що й тіло - не ти, а великий світ при тобі? Поглянь навкруги, на зелень, на тварин, на чоловіків і жінок, на все суще перед нами, як на світи - це стане помічним. Це ж яка на кожному з нас відповідальність, так?
Ісус допитливо посміхнувся. Та я і не збирався сперечатися, хоча б, напевно, ще міг. Але його «відповідальність» збила мій запал.
- Згоден, відомі дороги тільки кружляють. І я б не проти зробити кращий вибір, але…
- Важко? Чи не вільно? І мені моє далося не відразу. Не вважай, що я сюди прийшов, як до заздалегідь вготованого. Але коли відкрилося, і не простіше, аніж кожному, то міг обрати – між легшим і важчим, суто власним і поєднаним, стати вищим чи йти шляхом людини. Перед кожним, і не раз, постає схожий вибір. І я переконався в правдивості свого, І таке вже не затуманиться.
В його очах, здалося. стрімко промайнули сніги і води, темні дороги, невідомі краї, ночі і сутінні дні, та обличчя світилося, бо він все це дійсно пройшов.
Та виказане видалося мені швидше його мрією, аніж чимсь остаточним. І я жадав його зрозуміти, щиро прагнув цього.

9
- Ісусе, хіба добрий шлях не дорога з дикунства до знання, а отже - найвищого вміння? Здобувати їх, в'язати між собою, чи це дано людині, коли й вищим того всього бракує? Тож, якщо і мені дозволено обирати де мучитися, хіба не краще, де обмаль дикунства? Чи не тому більшість вищих завчасно і покинула Землю до приходу Калі?
- І подбали так про щось своє, особисте? Не відчули, що коять, попри всю висоту своїх пагорбів, а далі стало запізно. Їх підвело начебто знання. Добре, хоч не всі дременули. То може щось не те зі знаннями? Чи знання зовсім не початок, а лише результат, звершення? От як ті ж страждання. І хіба справжні знання здобуваються, а, може, як птахи, оселяються і живуть на гілках наших садів? Зелена гущавина кущів для менших, а високі гілки для птахів польоту вищого. Було б куди прилітати. Тому і я, Велунде, нині доглядач саду - той, хто вже має і стверджує отримане. А чому не когось іншого, а саме людину покликано до садів? Бо вона і окреме «я», і в той же час – всією душею з ними, всіма чуттями, а, основне, серцем. В стані людини відкривається переднє серце - Хаті, і кожен, хто на шляху людини, оживає саме ним, і через нього повниться джерелами живого, як і духом Землі. Через Хаті лише й лине світла допомога, і тоді значно краще доглядаються людські сади і швидше оселяються там добрі птахи. Через відкрите серце здійсниться і спільне піклування всім живим у кожному. Хіба не цю допомогу ти шукаєш і для себе? Хіба не подібне було від початку всюди? Хіба прабатьки вищих істот не були тим самим, що й люди? Та тривала пора достатку і насолод привела до забуття в ситості. Серця вищих закрилися, їхні єства спорожніли. Як би високо вони не піднялися, їхні дороги втратили скерування до Батькового порогу. Тому й людина, а не різні вищі істоти найперша нині, бо вона залишилася при Батькові. Вона на прокладеному ним шляху. Тому й добро міряється людяністю. Кажу тобі, - кожен, навіть із найвищих, осягнувши людяність, доглядатиме спільний із Творцем сад. А одинаки, зрештою, відійдуть у тьму вічну згаслими самотніми ліхтарями. Бо як інакше виправляється нинішнє, майбутнє, та й минуле – як не у взаєминах живого з живим?! Батько наш – Отець живих. І ти ще можеш прийняти його людяність, як правдивий шлях, особливо нині, з новими можливостями, що проступають в людині. Тож і я тут, брате, не змінювати лад, а підтвердити його. Ствердити світ і людину в ньому. Інакше не знайдеться місця, куди бігти від злого.
Він замовк, а я обдумував ним сказане.
- Дивно, я внутрішньо мовби і згоден, але до чого незвично чути такі твої слова, Ісусе. Кожен з нас ж бо захищає своє я, керівництво собою до останнього подиху, а ти ніби пропонуєш позбутися цього, але й не віддатися при цьому владі найвищого Бога. І ти ось кажеш про щось нове в людині? Це про нові її здатності?
- Велунде, хіба у самотності, у самості захист? І чи сповнені ми тут? І чи чуємо від себе правду про себе, чи бачимо дійсну свою розділеність, яка мов розкидані й загублені острови в морі, де ще й замість вод – пітьма? Чи знаємо, як з’єднатися в собі, чи вільні самостійно це зробити? І чи довго може встояти роз’єднаний у собі? Ні, не розділяє відкрите серце, а навпаки – єднає. І воно є тим, що відкриває людяність кожному – і це вже не просто неспішна дорога Вгору, а й сам Отець, що світить нам здаля Любов’ю. Нині стати на шлях людини – не лише відкрити своє серце, а й зустрітися в ньому із Тим, хто завжди допоможе, підкаже, але не владарюватиме.
- Але ж багато хто щирий в особистому служінні, відданий давнім, перевіреним ритуалам! Чи можливий кращий спосіб? Невже і строге дотримання прописаних правил – нині зайве?
- А ще скажи про добровільні тривалі страждання, ритуальні муки, і тілесне самовиснаження. Як знають вони, кому отак служать, чиї обряди справляють, і чию волю проводять, хто і куди їх отаких веде? Чи комусь дається найвища самість? Якби ти побачив ті висоти, яких сягає таке «чисте» і «осяйне» нерозуміння, то не дуже дивувався б наслідкам. Куди скерована та осяйність, коли з часом бачать себе чи не єдиним світочем? Чи у живому небі не безліч зірок? То якщо світляк зовсім самотній, то де він опинився - на вершині, чи деінде, посеред найглибшої пітьми? То це така глуха неймовірна висота, чи саме дно прірви? Бо хіба в безмежності живого є пітьма? Коли відчуваєш багатьох, світиш із ними, хіба тьма не зникає?
- Отже, один – не воїн? Навіть ти? А більше смолоскипів в дружніх руках, то менше навкруги тьми і зла?
- Я не один. І ми здатні бути разом, єднати свої вогні. Але світлішає тільки, коли вони підтримані дорогою Отця, а не мирськими укладами. А без прийняття шляху до Нього - просто гарними намірами, власною волею, і великою юрбою тьму не потіснити, і дужого світла не запалити. Іскра ж Отця лине до кожного лише через відкрите переднє серце.
Це ж не садівник сотворив тут для свого саду хвороби і пошесті, не Отець породив лиха і тьму. Вони линуть крізь решето наших особистих помилок від ненависника усього живого й вільного, який і є уособленням безмежжям влади, плинуть з потойбіч від світла. І хоча й здалека, та навіть на такій відстані здобуває та істота собі тут безліч слуг. Але захоплює лише тих, в кого в грудях темно, і нічого так його не тішить, як остаточно замуровувати недостатньо доглянуті серця. І чим вище здіймаєшся тут, вища ймовірність зустрічі з цим злом. То ж не варто з погордою дивитися на простих і малих, вони стійкіші за великих!
- То повного захисту, виходить, немає.
- Як і завершеного щастя. Завжди є більше і ширше, і щось далі й далі. Безпосередньо головного ворога і його пітьму не здолати, потуга супостата безмірна, він все знає, сприймає, чує найгостріше, найповніше - тьма ж оточує все суще. Єдине, чого позбавлений абсолют самовладдя – живих співзвучностей, співпереживань, відлунь співіснування, живої відповідності з кожним особистим подихом, всього того, що й звучить істиною. Тому і я, і ми всі тут, аби підтвердити створену Батьком нашу тутешню цільність і довершеність її інструментів. З дитинства тягнемося до них, намагаємося зіграти, нехай і дається спершу лише на найпростіших. І що нас зупиняє потім спробувати й інші інструменти, яких стільки всередині кожного? Чому не пробуємо далі? Озираємося на інших, боїмося невідомого, чи не вільні? Хіба нас усередині не створено найдбайливішим чином? Хіба правда Отця не звільнить від лиха? Будьмо ж як діти і в собі! Нехай завжди звучить наша музика!
Ісус широко усміхнувся.
Мене знову сколихнула енергійна мелодійність його вимови, та й замислитися було над чим. Я шукав у собі й іншу реакцію на почуте щойно, але нічого суперечливого не виринало.
- А смерть?
- І як вона розділяє безперервність стосунків з Богом? Отець ж бо сам не відрікається від нас, і є Богом живих. То хто ж тоді стає мертвим? Чи не той, що мертвіє ще за життя?
Ісус замовчав. Схоже, поринув у веселі і не дуже пісні, що вже якийсь час виконувалися неспішно крокуючим багатоголосим хором. І виходило це на диво дружно, нехай деякі жіночі й чоловічі партії й виділялися, як, подеколи, і звучання флейти і дрібної міді дзвоники.
- А непогано в них виходить. Звучання колишнього тобі, певно, миліші, та хіба не твій народ колись і навчав інших?
- У пам’яті ще вслухаюся, линучи туди, де переливаються зорями, врочистими вогнями над шатрами прадерев, чи над гірськими шпилями їхні силуети. Сумую за тим усім, як за своєю не прожитою юністю. Я не надихався тими часами. А що залишилось – наче й не те. Нині навіть у найчистіших із Сяйносвіту ті щирі вогні побліднули, і хоча гарні співи ще линуть, та голосів обмаль. І як далі з цим бути? Моя пам'ять – суцільне кладовище.
- Брате, живе не зникає безслідно. Краса, музика не губляться. Ми здатні покинути прекрасність, та вона не зникне. Тому шукаємо і знаходимо її. Та не в мирській сутіні. Бо хіба вільний вибір проявляється разом із примусом, поневоленням, злом?
Почувши, я аж спинився. Зупинився й Ісус.
- То справа ж не тільки в мені? Потаємні сили здатні використовувати мене? А, відкривши серце, осягну оту людяність, знайду захист, отримаю найвищі відповіді, зрозумію їх? То невже здобуду таку підтримку, що змирюся з пам’яттю, віднайду себе, стану щасливим? І ці покращення незворотні?
- Вибір існуватиме й потім. Та завжди знайдеш своє місце садівника. А буде сад, будуть і птахи, і плоди, і милі гості. До живої краси доглянутого простору потягнуться найперше світлі, відповідні своєю красою.
- Про який сад ти зараз кажеш? Як його знайти в собі?
- Ти дивишся в правильному напрямку, і маєш для цього чимало чуттів, і їхній простір і є тим самим твоїм садом, який ще зветься розумом – місцем перебування твоєї тутешньої сутності. І ось усвідомивши свій простір, давши лад йому з Батьковою допомогою, отримаєш і подальшу вищу привільність.
- І що для тіснішого Батькового долученя потрібно – висока магія, посвячення, диво?
- Лише твоя воля.
- Ну от, я готовий. Я щиро хочу цього. Як діяти далі?
- І не напружує можливе ставлення інших вищих?
- Хіба ти не приклад? Щиро прагну твоєї свіжості, відчути себе в подібному стані. Я дійсно світло заздрю тому, що ти маєш в собі і при собі.
- То ти готовий до подальшого, навіть коли він не зробить тебе могутнішим, не виділить, не додасть влади і багатства? Бо ж найперше, станеш прозорішим для оточення, чимало хто втратить до тебе інтерес, та і влади над іншими більше не буде.
- Аби лише щасливішим, і не самотнім. З веселішою долею.
- То, гаразд, брате, хай таке з тобою і станеться. Прийми це через мене, а відкрите одному, відкриється і всім.

10
Ми спинилися. Й Ісус протягнув руку і торкнувся долонею лівої сторони моїх грудей. І чи не відразу там гостро закололо, затремтіло в усі боки, віддалося боляче вгору – шиєю і вище. Я аж присів. Утім, біль швидко минув, і, натомість, залишилося тремке тепло, що текло і текло від прикладеної до краю серця долоні.
- Ох, скільки ж у тебе усього, – видихнув Ісус, – не просто і торкатися.
- Інколи ловив у собі подібні відчуття, - я намагався повністю зосередитися на них, а вони вислизали і ховалися десь глибше.
- Не напружуйся. Просто усвідомлюй цю тремку лінію доторку. Та й не відчуття це, а чуття, як зір чи слух – і спершу сприйняття, а не враження. Тож я зараз відведу долоню, прикладу з іншого боку серця, але тепло і тремтіння в місці дотику залишаться. Прислухайся до них, і запам’ятай оцей свій стан - Хаті. А далі вже пов’язуй в одне лінії зліва і справа переднього серця. Воно відкрилося так і до Отця, й до Землі, до твого Духу, і твоєї вищої цільності. Все, що робитимеш у подібному стані - із серцем в стані Хаті, і буде людяним. І чим рясніше тектиме цими руслами тепло, тим чистішою буде ріка твоїх днів. І наповниться простір навкруги твого єства життям новим. Нехай і ковзатимеш, падатимеш, але знову й підійматимешся – якщо з теплим серцем. І не мій це дар, передаю від Того, хто дарує насправді. Якщо він не загубиться в тобі, ділися з усіма, хто попросить. Але не примушуй. - Ісус протягнув і другу руку, допомагаючи мені підвестися.
- Оце нас єднатиме, навіть коли дороги наші й розійдуться.
Я підвівся, продовжуючи спостерігати, як живо струмували над серцем численні перетоки – зліва направо, від однієї повноцінної ріки до іншої. закручуючись виром угору, а то й униз.
- І як?
- Виразно, та ще поколює. Сподіваюся, налагодиться. Але тут ще те дійство.
- Далі залежатиме лише від тебе, як далеко ввести це чуття у своє життя, як широко розплющити ці очі.
- Ісусе, але ж подейкують, що серце людське лукаве. Що це значить?
- Брате, коли наповнити груди хмарами переживань, а голову стрімкими бажаннями, коли стискати в руках зброю, чи оселити на плечах надмірну втому, коли вже байдуже – світло несеш чи пітьму, то й справді, за всіх старань чутимеш лише одну, ближню своєму самолюбству, чи хворому своєму духові, праву сторону серця. Саме там збираються воєдино потоки твого єства. Чи можуть звучати правдиво суто твої води самі по собі ? Ні. Лише прислухаючись, припадаючи до Батькової ріки, що зліва в передньому серці, лише обережно поєднуючи свою течію з Його рікою, отримаєш бажане. І Батькова ріка віднині відкрита кожному єству – і нею лине святий Дух Його, про який і я сповіщаю кожним своїм днем на землі. Прийми і ти це в собі.
- Дякую, Ісусе.
- Направляй подяку в грудях Батькові, як і я, і приймай таку ж навзаєм, - Ісус, наче пригадавши про щось, стрепенувся, - Та годі вже повчань, зараз познайомлю тебе з деким, хто довго жив, і ще тривалий час існуватиме поблизу, вам буде про що згодом поговорити…»
І тої ж миті я відчув внутрішнє розділення. Пригадування призупинилися. Сутність Велунда завмерла, а моя особиста, з маскою Анагела на обличчі, беззахисно проступила на передній план, втримана в тому світі наскрізною ціпкою увагою.
- Он хто ще з нами. Велунд щойно лише отримав нову здатність, а вже такі наслідки. Сподіваюся, ви разом і отримали. Але хто ти, чому ховаєшся тут, і ще й за колишнім ангельським єством?
Це виглядало неможливим, але відступати не виходило.
- Вітаю, Ісусе. Це і для мене несподівано. Отримав від Велунда згадку про вашу зустріч, і ось бачу її на власні очі. Прийшов лише за цим, але, схоже, отримав значно більше.
- Вітаю і тебе. Невже випадково прийшов? Гляди в очі і згадай світ, яким його знаєш.
- Але там багато і про тебе.
- Не сприйму нічого, пов’язаного зі мною. Лише радощі й тягарі, світло й пітьму, життя в цілому.
І наче яре проміння пронизало Велундове тіло, а далі й приховану в ньому мою сутність. Це неждане тепло, утім, і турботливо дало сховок від раптового поруху моїх згадок і вражень, котрі ледь не одностайно спробували підійнятися на поверхню моєї тями.
- Досить, - голос Ісуса змінився, проявивши хрипкість, - досить, надто багато, а я ж тільки син людський.
Ісус опустився на чималий камінь поруч і потупився. Кричали птахи, палало сонце, віяв легкий бриз.
- Ти не світло, але й не пітьма. Не свій, але й не чужий. І не випадково в цьому світі. А хто – поки не відаєш і сам. Прийшов після потопів, на початку чергових перемін, на краю переходів. І не сторонній гармонії, музиці, умієш творити. Це добре. Але часи які! Я вважав, попереду легше завершення Калі, та трагічного не зменшилося. Моря піднялися, і дихати важче. Холодніше. Та злагода світів не порушена. Батьківська музика звучить. Але і глибоке забуття, безодня мирського невігластва! Та й виразне клуботання чорноти, ім’я котрій - легіон.
- І в мені теж є чорна мітка.
- Це не те, що загрожує майбутньому, лише твоєму сучасному, якщо йтимеш не туди. Але ти не від безладу. Відкриваєш себе земного - найтонші чуття Хаті тобі в допомогу, навіть якщо ти і не зовсім Батьків. Але ти не збайдужів, вижив усіма своїми єствами. Знаєш, і я не приємлю страху і болю, та якщо ти упорався в чужому собі світі, я справлюся у своєму. А зможу я, і тобі вдасться. Хоча і гадки не маю хто ти, брате!..
Він говорив, і я відчував скільки нас всього поєднувало! І чути Його «брате!» крізь густу імлу неясності і невпевненості в собі було аж надто пронизливо.
- Але ім’я твоє проступило - Яромир.
- Раніше далі за Яр не читалося.
- А воно і зараз у млі, вслід за «Яр» йде в’язь, схожа на «мир», та це ще не кінець. Яромир – найперший прояв. Певно, і далі щось у тій в’язі проступить. Все ж бо змінюється.
- Це на добре чи ні?
- І в мене подібне стається. Та цілісність залишається. Та й чи важливі імена, коли можливе звертання до повного образу, як вважаєш?
І я відразу спробував звернутися так до нього.
«- Правда?» – Ісус посміхнувся, здається, вже в мені.
«- Вийшло?»
- Так. Але можна і краще. Ти не вивів обсяг, куди запрошував.
- І як я мав вчинити?
- Спершу звернутися до течій: верхньої і нижньої, далі, разом із виром сердечних ліній, скеруватися спершу вгору, а потім крізь себе у навколишній простір. Чим обсяжніший той рух, тим краще. Бо ж не кожний званий і поміститься.
У Бгараті, де я чимало прожив, на це звертали особливу увагу.
Я, схоже, збагнув про що він.
- Але ж тоді, через подібний простір можна відразу чути і всіх, що звернуться, чи звернутися до всіх і без імені?
- Еге ж, якщо достатній обсяг і ключі в серці, і ще дещо.
- Та це ж тоді й повний хаос, буря вирів у голові!
- Голову не зачепить, це ж у більшому просторі стається – та потрібно чимало твого світла, і чистоти самоусвідомлення. Он і Сонце – теж зі всіма відразу. Проте, це не моя нинішня справа, і тобі не раджу поки, бо не втримаєш гармонію і наробиш лиха. А ось відігнати зло, захистити себе й інших подібним чином можна. Якщо лихого не оминути, за невидимого нападу, додавай до направленої на тебе сили зла свою світлу частину, і закручуй це все навколо нападника. Але засіб захисту має відповідати зброї нападу і середовищу, в яке зійшов.
Весільна юрма, що відійшла вже достатньо далеко, зупинилася і очікувально гляділа в наш бік. Ісус махнув їм рукою, аби вони продовжили свій рух. Тим не менше, звідти випурхнула Марія, і поспішила до нас, а за нею і якийсь чоловік.
- Отже. Яре, тобі близька людяність, хоча і не тутешній. Але ким би не виявився, люби Землю. Бо є не лише Батько Небесний, але й мати Земля. Зважай на серце, воно стає легше прописної Істини, коли відкрите і тепле любов’ю. Не існує іншого доброго шляху. Зважай і на те, що ціле розривають надто близькі крайнощі, тож ми недаремно посередині них. Пам’ятай, що всі владні ієрархії – під злом. Тому й Отець наш присутній просто поруч, і залежить від нас, як і ми від Нього. І Він, як подих з наших грудей, відкриватиме нам нові обсяги, коли наше і Його світло єднається. Це найважливіше.
Ісус, вочевидь, думав і про дещо інше, бо трохи змінив тему.
- А щодо почути всіх, то це для нас зайве, бо тут є межі, за якими численні спокуси. Так легко зійти з дороги. Тож варто обходити звабливі звучання, не шукаючи з ними збігів. Достатньо перебувати в доладності із сяйвом Отця і вони вже так не манитимуть.
Ісус промовивши це, торкнувся Велундової руки, неначе моєї.
- Та яка незвична твоя мандрівка сюди. нехай і дається дорогою ціною, певно, вже й буря від перетоків здійнялася у твоєму краю. - Ісус зблиснув очима, поправив волосся, - але ж тут кольоровіше, інакше дихається, і можна в очі глянути один одному, так?
- Тут все інакше. Але невже звідси видно, що робиться в мене вдома?
- Будь-яка магія приводить до збурень, тому будь обережним з нею. А загалом світла магія – дійство сердечне, а темна – безсердечне. Є і внутрішня, що не зачіпає інших. Це основне.
Видно, що він не хотів заглиблюватися в деякі речі, і я не наполягав.
- Ісусе, а чи твій погляд дійшов до кінця мого шляху?
- Брате, немає кінця. Тому гляди вище, не лише під ноги. Твоє залишається твоїм, і лише зростатиме – живе творіння добротне завжди, як нині, так і в безмежності, тому достатньо поволі відкривати оте, що вже існує, вже з тобою. Не жадай більшого, аніж ладу з повнотою, якою здатен прирости. Так мене вчили у Тибеті. Наповнюй себе сяйвом і бійся, як твердили в Бгараті, сутінної порожнечі. Бо повністю живий лише той, чия цілісність дихає разом зі світлом. Нехай десь виразніше, а десь менше, бо наші краї різні. Та всюди своя краса і доладність - і це вже з твоїх країв, з часів моєї юності. І з цим усім радій життю, що тебе оточує.
- Але ж приходить і ніч, до неї теж маємо готуватися.
- Ніч – для відпочинку. Та й тоді гляди на світ, як на перлину краси, що співає і росте згідно свого Призвання. Поруч інші перлини складають грона, кругом зелень і лози, простір саду ще величнішого життя. Доки ми – чисті й прозорі, всередині свого світу, здорова і його перлина, а поруч зростають інші подібні, й живе світло відтісняє пітьму. Та ось зрілі ягоди падають на землю, вкриваються нею, і здається живе проковтнула зла тьма. Але ні - з них вибухає нове життя і нове, перероджене зростання в більших межах! Ягоди стають лозами! Тому інколи й пітьма, як родюча земля. Тож відчуваємо різницю і в природі тьми. Відрізняй животворне від мертвотного.
- Тому пітьма і не долає Саду? А ягоди, грона і лози живить внутрішнє світло?
- І це радість буття - доладність у формі живих перлин, лози, саду, пітьма не має її. І обманути, перекрутити, опанувати її – не в можливостях тьми. Тож гармонійна доречність завжди за межами сили, і влади. Це допоможе тобі – єства і їхні, нехай і не складні відповідності, разом дійсна велич. І ким би ти не став, звучи ними, не виділяйся з Прекрасності, розділяй теплим сяйвом протилежності. Без думок і слів зрозумієш, що й до чого, коли твій простір звучатиме із усіма – дальніми і ближніми. Доладність, за потреби, і говоритиме з кожним про окреме. Та хіба передати геть все, навіть отим, хто чує? Та мені приємно було знайти тебе, бо ти чуєш, бо так блаженно не підбирати простіші слова.
Ісус обернувся.
- Але ось і люба дружина, а з нею той самий бібліотекар, писар, свідок, чи як його ще назвати - з родів, схожих з девами. Знайомся.
Підійшла Марія з невисоким супутником, що ховався від жаркого сонця під щільною сірою накидкою. Постать молодої, схоже, і досі світилася сяйвом розкритих ранком сфер.
- От ми і знову разом, - задиркувато вимовила вона, - я встигла засумувати!
- Рідна, вертай мене до радощів, обіймай, веди далі. А ти, брате, поспішай – не роздмухуй бурі. Може ще зустрінемося. Велунд проведе ще день з нами, його тут очікує дещо йому зовсім невідоме.
Ісус якось по особливому тепло всміхнувся.
- Дякую.
Він обійняв Марію.
І в цю мить я відчув, як Ісус відпускає мене, як внутрішньо стрепенувся Велунд, і я знову тану в його єстві, опиняючись десь на краєчку нових пригадувань.
- От, Велунде, наш земний Споглядач із безліччю імен – такий вже їхній рід. Ви і раніше стрічалися, і, думаю, ще зустрінетесь. Має особливий дар непомітності і завжди присутній десь неподалік - роки його довгі, і сповнений життям інакше, аніж наші. Але ніби від цього не страждає і навіть трохи теплий. Долучився дорогою і ходить колами, то вже ж і чимало знає. Покликав його і задля тебе, бо не завше мені бути з вами.
Споглядач виглядав таємниче. І як вони з Марією встигли підійти, я й не зауважив. Ми обмінялися з ним короткими кивками. Та потім незнайомець на мить делікатно привідкрив своє єство і я впізнав його. Вочевидь, саме для цього він це і зробив. Майнула яскравим спогадом зоряна ніч і дужий промінь, що розсипався увсебіч кольоровими іскорками. Так, це він, отой колишній мій земний провідник. І хоча ми опісля й не зустрічалися, але пригадали один одного. Та чомусь лише тепер, коли я глибше до нього торкнувся, мені здалося, що ми разом брали участь ще в одному дійстві.
Ісус, наче прочитавши мої думки, підтримав мій здогад.
- Ви обоє вітали мене, коли я тільки прийшов у цей світ. Хоча тоді Бібліотекар і ще один з ним, залишалися тілесно невидимими.
Отакої! Я ще раз кивнув головою Споглядачеві. Він відповів тим самим.
- Не знаю, як ви тоді довідалися куди прийти, та прийшли вчасно.
- Ісусе, невдовзі до твого приходу над Землею з’явилося світіння аж до найдальших планет. Ми за ним спостерігали, воно і привело. Мудрі тоді казали, що промінь світла пробив льодяну шкаралупу тьми, і так запалив надією душу Сонця. Тож досі мучає мене: хто ж то глядить, як Сонце? А хто, як Місяць?
Останні слова Велунда зацікавили мене.
Але Ісус лише заперечливо помахав головою і, всміхнувшись, кивнув на Споглядача.
- Він знає більше подробиць, які зайві для мене. Виходять за межі тутешньої людяності, тому і не торкаюся їх. Нині я лише той, яким мене бачите. Але чому запитуєш?
- Незримі сили, що наразі вижидають, значно потужніші за тих вищих, котрі ще присутні на Землі, що нам робити?
Вираз обличчя Ісуса змінився, погляд став рішучим і твердим.
- Хіба вони сховані від очей Батька нашого? І чи не ми в Його очах завжди? Чи невидимі вони материнському зору Землі? Чи в наших серцях зупиняться вищі ріки? Поєднайся з ними, цього достатньо. І не бери на свої плечі більший тягар відповідальності, аніж власне твій, бо не матимеш радості на Землі. А кому ми тут потрібні без неї? - Ісус прихилився, наче шукаючи спокою, до Марії, - далі тільки про радісне, наздоганяйте!
І вони подалися вперед, і весняний вітер, здається, здіймав їх над морем…»

11
І саме в ту мить я покинув Велунда. Пригадування завершилися. Незборима сила виштовхнула мене, точніше Анагела, а з ним і мене, потужно закрутила, кинула, ще і ще раз.
Та вир недовго носив і тлумив. Мла розсіялася і проявилися стіни моєї вітальні. А ще обриси доброї знайомої, що активно смикала мене і явно лютувала.
- Ірино, це обійми чи агресія?!
- О, прокинулися, ваша Величносте. Я перепрошую, але чого тут такий капець навколо?!
- Спокійно, можливо, це ілюзія?
- Якби ж то!
І вона мала рацію, Дім вібрував від ударів блискавиць і гуркоту грому, за вікнами чулося виття буревію. І в самій гостинній кімнаті довкола сфери із сяйва, в які ми щасливо перебували, одночасно палали десятки вогнеграїв, нехай в цілому ще беззвучних, та вистачало і їхнього пронизливого світіння, аби запідозрити, що гірше продовження цілком ймовірне.
Анагела з нами не було. Але Велундова каблучка лежала на столі. Вона дещо потемніла, і я не став ризикувати, і торкатися її – просто накрив футляром і зачинив. І тієї ж миті коштовність здійнялася в повітря, рубіново блимнула і зникла.
І мовби їй услід почала тьмяніти і сфера, всередині якої ми з Іриною перебували. Втім, я не став очікувати коли вона повністю згасне, і взявся утихомирювати бурю, як це вже робив раніше, нехай і за інших обставин. Та цього разу потоки енергії від землі я розкручував над собою проти годинникової стрілки, керуючись не лише власною волею, але і з можливостями ключів, виведених із серця у стані Хаті.
Коли захисний купол навколо нас повністю потанув, я вже досягнув максимальних об’ємів простору, яким кружляла викликана мною і упорядкована ключами, енергія. І цей простір був обсяжніший видимої частини неба над переляканим центром міста. Відступили райдужні спалахи, різко ослабли вихори, принишкли громи, відділяючись все далі разом із тлом блискавок, і тільки дощ іще стугонів. Та, схоже, не так рясно, як раніше.
Здається все.
Ірина, прийнявши іншу свою подобу, величавою зелено-синьою Кішкою діловито обійшла світлицю і вискочила в інші покої. Випірнувши з дощового гамору, тричі пробив годинник з вежі Ратуші.
Всього третя ночі, а враження - пройшло декілька діб у подорожах у часі.
І цікаво, куди ж подівся мій супутник?
- Анагеле?
Спершу мені ніхто не відповів, але я знав, що він почув, і витає десь неподалік. Зрештою, все земне, як мене переконували недавно, зовсім поруч, а далі йому вибиратися не мало жодних сенсів.
В світлицю діловито повернулася Кішка, ковзнула по мені байдужим поглядом - отже все в порядку. Далі забралася на своє м’яке крісло і прикрила очі. Смарагдове хутро ще їжачилося - і я заспокійливо, наче вибачаючись, торкнувся до нього долонею. Хутро віддавало легкою прохолодою підземки, в якій, власне, і тримала цю подобу Ірина. На самій межі переходу кольори поволі губилися, але залежали і від настрою Кішки. Проте території підземки могли підніматися достатньо високо, інколи аж до дахів будівель, особливо, коли в стінах тягнулися забуті широкі комини, і між поверхами існувало достатньо простору для живої сутіні, яку так полюбляли і домовики, і дрібніші межові сутності. В моїй старезній будові, з грубезними дерев’яними балками перекриття, подібних просторів вистачало. І домовик був, але надто пихатий, тож йому повезло, що з моїм поверненням і початком капітальних ремонтів, він за власною волею змінив місце прописки, а то б зараз мав проблеми серйозніші, аніж мої дрібні недоліки. Полювати на домовиків особливо подобалося Кішці. З ними ж можна після гри в лови і поговорити про різне, щось вивідати. І я підозрював, що подібне вже ставалося в будинках поблизу.
Добре, що я за звичкою залишив Ірині доступ до нас із Анагелом під час дії захисного купола, бо в неї могли залишитися від того виру і значно неприємніші відчуття.
Я ще раз обережно провів рукою по вже значно спокійнішому хутру. І у відповідь промайнуло щось схоже на приховане зацікавлення, і вочевидь, щодо феєричного дійства, учасницею якого Ірина мимоволі стала. Делікатність звернення заслужувала такої ж відповіді. І я, не відводячи долоні від хутра, почав передавати Кішці все пережите мною від самого ранку.
Анагелу я міг закинути за одну мить повідомленням будь-якого розміру. В цьому ж випадку все проходило інакше. І хоча Ірина, особливо в стані Кішки, могла значно глибше і швидше за нас з Анагелом відчути, оцінити раптову загрозу, чи просто дивну зміну обставин, та в інших випадках в нашому спілкуванні поспіх не вітався. Наразі ж неспішний плин інформації мав їй сподобатися. Та й посилав я його невеликим потоком. Одначе Кішці здалося, що води таки забагато, чи ще там щось, і вона рішуче перейшла з піддашшя підземки на місцеву твердь. Хутро при цьому зникало. Тож переді мною стояла зараз повністю оголена чорнява молодка із гнівно палаючим поглядом.
- І як це розуміти? Такий екшен і без мене – і зранку, і тепер!?
- Ірино, Анагела зранку теж зі мною не було, тому ви непогано й прогулялися. А далі ж наш друг був швидше громовідводом, аніж активним учасником. Тому можете дорікати мені лише разом. Але якщо тобі зараз не йде, переглянеш потім.
- Ні, краще пізно, ніж ніколи!
- Тоді вдягнись, або ось плед, бо там, як ти зауважила, серйозне товариство – Князь, а потім ще цікавіші особи.
- Зауважила! Його Високість інтригує. Але постійне вдягання дратує.
Та Ірина вже заспокоїлась і, накинувши на себе плед, повернулася в крісло, і я продовжив передачу вже трохи ширшою рікою.
Тим часом в кімнату ввійшов Анагел. Перекинувся поглядами зі мною, і з Іриною. Вона хмикнула і на її обличчі раптово з’явилися широчезні сонцезахисні окуляри з лейблом Аnаgеll.
«- Так, мій пане.» - звернувся до мене він телепатичним чином.
- З поверненням.
Він виглядав дещо розгубленим, можливо, як і я, та причини ніяк не могли бути повністю однаковими.
«- Це було грандіозно.»
«- Що саме?»
«- Ранкова зустріч із Князем Велундом, але ще більше вразив Ісус. Та й потім…»
«- Краще вголос, Ірина незадоволена нашими втаємниченнями, і я не перетворюватиму свою голову в місце ваших суперечок, »
«- Але ж вона зараз в іншому сприйнятті.»
«- Друже, ти далеко не все знаєш про жінок.»
«- З цим згоден.»
- То що сталося?
- На виході, у вирі мене підхопив отой Споглядач, чи то бібліотекар. Не знаю, як йому те вдалося, можливо, він перебував і тут, і там одночасно, як і ми. Але, найпевніше, це різні особи, хоча і виглядають однаково.
- І що?
- Та спершу оглянув мене, далі сповістив, що я звістка недалеких перемін. І складно сказати, де саме ми перебували. Здається, говорили на межі з темним земним простором. І чимало незвичного там коїлося. Далі ми опинилися на якомусь із поверхів велетенської будови, де стіни, наче стільники, повнилися книжками, вони ховалися за образами своїх обкладинок, інколи ілюзорними, інколи правдивими. Споглядач запропонував для ознайомлення будь-які, котрі мені видимі.
- То це були саме книжки?
- Це він так сказав, бо друкованих книжок я так і не побачив, тільки хмарки інформації за обкладинками - до чого торкався, те всотував, запам’ятовував, хоча в разі чого можу й викинути.
- Щось цікаве?
- Різне, з особливо дивного - Камасутра.
- А що в ній такого?
- Вона стотомна, і лише один том про цю земну територію.
- Тоді не поспішай викидати. Погортай якось, поділишся враженнями.
- Зі мною теж, - діловито озвалася Ірина.
- Залюбки, коли звільнишся, перекину, та краще ранком, - трохи розгублено зреагував Анагел
- Побачимо, нагадай мені ранком – і Ірина знову поринула в масив, який я продовжував їй подавати.
- Так от, Споглядач, чи ж то Бібліотекар, попросив навзаєм послуги і від мене. Я ж міг запропонувати лише те, що не стосується вас. Тоді він передав запрошення і вам. На цьому ми й завершили, бо ви покликали мене.
- А про Ісуса не говорили?
- Ні. Та я маю вам сказати, що він розмовляв отам зі мною - в кінці зустрічі. Він зупинив Велунда, і знайшов мене в ньому. Розпитував. Поставився прихильно, сказав, що сподівається на мене, бо я пов’яжу землю і небо. І радий, що я не біс, яких навколо вистачало. Та ось, самі погляньте.
Отже й мені не примарилося. Але потім я згадав, що під час спілкування зі мною Ісус виглядав моментами дещо відстороненим, можливо, і на цю розмову. Та однаково, все це виглядало б украй казково, якби не пізніше перехоплення Спостерігачем Анагела.
Ймовірно, саме крізь згадки, і нинішній стан справ міг торкатися минулого, долучаючись, накладаючись на ті події окремим нашим прошарком. І ми його запам’ятали, бо він склався під дією чогось вищого, сучасного нам?
Це несло чимало можливих практичних висновків, які вартувало обдумати.
- Давай, але перегляну потім. Не знаю, як ти, а я втомився за сьогодні. Тож далі тільки здоровий сон. І тобі раджу перейняти цю людську звичку. І прошу, поки ми разом – жодних таємниць від мене, і таємних перемовин, не тому, що вони можуть виглядати малозначними, а з причини тутешніх особливостей, які ти лише пізнаєш. Перекинь мені ще вашу подорож з Іриною. Сподіваюся все проминуло без надмірностей?
«- В неї завжди щось за рамки мого розуміння виходить. А з важливим і неважливим я зрозумів.»
- Добре, ви молодці. Добраніч, Анагеле. І будь поблизу.

Я заслужив перепочинку і легкого польоту пам’яті над нещодавніми подіями в напрямку снів. Що ж, в людяності вистачає і приємностей. Я пройшов у спальню, опустився на широке ліжко, що займало половину проходу до вікна. Далі за звичкою проглянув внутрішнім зором тіло, а потім квартиру. Та нічого стороннього не помітив.
На вулиці скрапувала з ринв мокра тиша. Проте я по новому укрив наш простір захистом від чужих проникнень, і лише тоді розслабився. Тепер можна і прожитим перейтися, і не лише своїм.
І спершу переглянув з усмішкою на обличчі подорожі Ірини й Анагела. В моєї супутниці, схоже, прокидався материнський інстинкт, аж надто пильно оточувала вона свого випадкового підопічного малюка турботами і любов’ю. І явно ревниво ставилася до його молодої матері. Можливо, та й виглядала дещо загальмованою, але ж скільки пережила, та й ростила-лікувала до втручання Деві Тамаза малого самотужки попри всі негаразди. А зустріч в Києві із молодшою сестрою Ірини, та ще й серед її однокласниць, дійсно звеселила.
Далі переглянув нетривале побачення Ісуса з Анагелом. Воно дійсно відбувалось паралельно моїй розмові. Ісус і справді спершу поставився до колишнього ангела суворо, та потім пом’якшав. Але спілкувались вони зовсім інакше, якимись натяками і недомовками. Наче іншою мовою, стиснутою ледь не до музичних акордів. Щось я зрозумів, щось ні. Мені дещо допомагали внутрішні реакції мого супутника. Та найбільше вразило, що Ісус натякнув на ймовірну долю Анагела – він міг заповнити собою якусь спустілу нині приземну цілісність. А от яку саме і як, я не зрозумів.
Та сподівався, що Анагел зберіг при собі недоглянуті нами згадки Велунда про другий день в таборі Ісуса, і це принесе якісь підказки. Але він їх мені не передав. Та головне, що вони є.

12
Я вже майже засинав, але щось, не зовсім стороннє, певно не уявляло цього відпочинку без своєї присутності. Настирливе невдоволене муркотіння неподалік значило лише одне – і я зробив у персональному захисті шпарку з її ім’ям, куди відразу і проникли.
Кішка облаштувалася в мене під боком, але дрімати не збиралася - крутилася, аж доки я не відчув, що це вже і не Кішка.
- Ірино, тебе щось турбує?
І я позіхаючи, повернувся до неї.
Нас багато що пов’язувало, та тільки не тілесні стосунки. І я цінував такий стан справ. Можливо й не існує в природі взаємин між жінкою й чоловіком товаришування без потягу хоча би від однієї зі сторін, але з мого боку це й було дещо інше, мабуть, дружнє наставництво. Утім, Ірина могла дивитися на все це інакше, проте, як на мене, почувалася найбільш комфортно таки на тлі моєї уважної стриманості.
- Пробач, після всього побаченого тривожно, не можу заснути. Поговоримо?
А куди діватися? Моя сонливість і так вже розвіялась.
- Чому би й ні, - я підтягнувся трохи вище на ліжку, - і, нарешті ми на ти.
- Ні, це зараз, коли вдвох і лише в цих обставинах.
Ірина зауважила мій погляд на своє оголене тіло, і частково накрилася моїм тонким покривалом.
- А в інших і я інший?
- Інший, я гостро це відчуваю.
- І в чому різниця?
- Просто знаю, що раніше ти веселіше дивився навкруги, та й жінки більше цікавили, а зараз ніби з усім вчорашнім покінчено, а нового не видно.
- Схоже на це, і сам розгублений.
- Ото ж бо. Нехай мене й повернули з напівтваринного мороку, але чуття залишилися, навіть остерігаюся їх у собі торкатися, але тому, мабуть, тільки й Кішка, а не щось іще.
- А що Кішка? Вона між добром і злом, внутрішнім і зовнішнім життям, природою і людиною. Ледь не взірець гармонії. Та що наперед тривожитись, переживемо.
- Мені приємно, що я не одна в цій млі. Ти, нехай і малозрозумілий, але точно друг, і в чомусь, як батько, - моя супутниця теж підтягнулася вище в ліжку, безпечно торкаючись своїм голим витонченим плечем мого, - мені завжди не вистачало його присутності, мріяла отак притиснутись клубочком і засинати захищеною. Та він працював допізна і матір більше допомагала виходити в люди йому, аніж мені. І зараз батьки ніби є, а ніби й немає, ми віддалилися, і досить давно. А потім почалися наші пригоди. Я стала сильнішою. І ніби немає іншого в нас із тобою виходу, як пробиватися разом далі, ми ж гарний дует, чи вже навіть і тріо. Але ж куди нас несе? – Ірина важко видихнула, - я розумію, якою ти мене бачиш, та і сама собі здаюся інколи непрогнозованою, роблю неочікувані речі. Та поруч із тобою я спокійна, попри всі ті пориви. Наче ти єдиний, хто зрозуміє, навіть коли я себе не тямлю. Можливо, рятуєш від гіршого? А оце побачила Ісусову Марію, і відчула, ніколи не стану схожою. І Ісус навіть не впустив би мене у своє коло. Думаю, таке для мене назавжди втрачене. Але ж я не зовсім істота тьми? Як ти вважаєш?
Її шепіт був цілком щирим, вона по-справжньому переживала.
- Ймовірно, з тобою раніше й могло статися щось гірше, але не нині - ти і слабшою не піддалась сутінкам. Проте й на яскравому світлі тобі важко. А ці Велундові згадки, ще та яскравість. Певно це стривожило тебе? Оце знову переглядав їх. І там, чи не найважливіше – бути на своєму місці. І ти зараз там, де повинна. Не знаю, чому так склалося, але ми втрьох разом, і потрібні один одному, і ми поки наче родина, нехай у кожного і своє призначення, і скоро дізнаємось про нього більше, значно більше.
- Схоже на те. Але усе ж, для чого і для кого я у цьому світі?
- Як і кожна кішка – для доладності, і як кожна жінка – для любові. Передчуваю, що ти невдовзі відкриєш її обличчя.
- Як гарно сказав, хочу відкрити. Але зовсім невпевнена, найперше – в собі.
- Ти ж чула сьогодні про переднє серце, довірся йому, – я скосив погляд на її симпатичні груди, які вона навіть не подумала накрити, тож прийшла до мене не зовсім, як до батька. Але ж, хіба це не її звичний спосіб – максимального загострення подій?
- А тепер, побудь просто Кішкою, бо інакше я не засну, та й батько, як ти кажеш, не повинен допускати двозначності ситуації.
- Гаразд. Серце. Батько. Я буду чемною. Але в мене ще не все, - Ірина усе ж підтягнула вгору покривало, але груди під ним повністю не приховалися, - Отже ти звідси і поїхав мене рятувати? Напевно, через це, мені приємно знаходити в цій обителі запахи, тіні минулих днів, сліди інших жінок. І інколи такі сплетіння запахів, відтак і образів, виникають. Тож я згідна інколи з тим твоїм Велундом, хоча він явно той ще жук. Я відчуваю чимало прихованого в ньому.
Ірина на хвилю замовкла, та потім змінила тему, бачачи, що я її не підтримав.
- Переживала ці дні за тебе, раптом що, бо був зовсім підупав.
- Схоже, одужав, але не забуду, як ти мене рятувала.
- В мене, ймовірно, темпераментний потяг до справедливості. О, саме це пояснення я, мабуть, шукала!
- Оце безперечно, - її впевнений тон викликав надію, що вона дійсно прийшла аби виговоритися, - Але тепер добраніч, Іринко. Завтра новий, цікавий день. А ще в снах стільки переглядати.
- Добраніч, дякую, що вислухав. А то неспокій вже дістав.
- Значить невдовзі точно станеться щось особливе.
- Та вже пора!
Але я рішуче відвернувся, щиро посміхаючись при цьому її скеруванням. Певно вони теж не давали їй заснути.
Відтак Ірина ще декілька хвилин покрутилась і таки повернулася до котячої подоби. Схоже, між поверхами цього світу їй і краще спалося, а може готувалася до чергової нічної вилазки. Та з теплом її хутра я відчув, що зараз цілковито покладаюся на неї. Можливо, і справді дружба проявляється не в користуванні один одним, а у відчутті впевненості, і в досяжній підтримці, навіть коли вона й не потрібна. Але тоді наша з Іриною дружба, видно, лише починалася. Це останнім промайнуло в думках.
Перебувала вона й далі поруч зі мною чи ні, я не зауважив, бо нарешті поринув у глибокий сон.
І ввижалися мені нижні і верхні простори Середзем’я, цілком досяжні для проживання землян. І ще я уві сні вияснив, що Сяйносвіт і Темносвіт значно більші за Середзем’я, і небо звідси бачиться зовсім не таким, яким воно відкривається з найвищих поверхів Першосвіту. А потім снилося буття інших планет, де нині немає свого обжитого Середзем’я. Я злинав над отими трагічними пустками і відчував, що життя забилося тут в найдальші сховки на кінцях світла і тьми, поміж якими били і били блискавиці.

































Розділ третій
Скеля при Першосвіті

1
Пізній ранок сяяв цього разу не так яро, і зі всіма відтінками суто львівських лінощів. Жодного активного вже з шостої ранку кухонного радіо на повну гучність, ніякого торохтіння металевих пивних бочок бруківкою, і криків через усю вулицю двірничок. Буття прокидалося сьогодні на диво тихо навіть для в цілому сумирної Вірменської.
І чого б це все аж так медово? Але мій мозок ще був надто сонний для подальшого підживлення підозр.
Проте ідеальна навколишня тиша дозволила зосередитися на дрібному, чужому вовтузінні десь неподалік на моєму поверсі. Нашвидку накинувши свій азійський халат, я підійшов до дверей, за якими невідома особа дійсно настирливо вибудовувала плани проникнення в мою оселю, перебуваючи при цьому в стані неясних екзистенційних протиріч, родом з учорашнього хмільного вечора. У подібному становищі найкраще взагалі не виходити з дому і незнайомець це чудово розумів, проте обставини вищої сили, у статусі службових обов’язків, проявлених у строго наказовій формі, знову і знову долали туманні світоглядні провали. Я зважив цю екзистенцію, і вирішив піти на зустріч, спробувати допомогти незнайомцю, та, передусім, і виключно, як митець митцеві. І в ту ж мить помітно підтоптаний тривалим пияцьким стажем старший лейтенант міліції нарешті узрів і двері, і кнопку дзвінка, яку він відразу і вдавив - протяжно і з силою - утримуючи її, аби це все знову не зникло. Заодно він глянув на аркуш паперу в другій руці, намагаючись осмислити написане. Коли ж службовець підвів очі, я вже бовванів перед ним, як темний командор перед збентеженим з підпитку морячком.
Чолов’яга отетеріло відсахнувся, між тим, треновано відводячи вбік подих.
- Е-е, ви з цієї квартири? Старший лейтенант Іванців, дільничний. Тут зрання скарга, телефон розривається, райвідділ непокоїться. Неподобство на вашій вулиці.
- І що на нашій вулиці?
- Дозволите, я маю оглянути приміщення. Така процедура.
Я був проти, але діяв м’яко.
Старший лейтенант, утім. машинально спробував зробити несанкціоноване вторгнення, але відразу й передумав. Чомусь труснув головою, далі на видиху зняв службового кашкета і похнюпився. В кашкеті щось виразно металево блиснуло.
- Ви ж розумієте, - зрештою промямлив він, - я дільничний, і скоро на пенсію, а тут таке неподобство.
- Та про що ви? – Свіжі фрагментарні видіння в голові старшого лейтенанта тісно переплелися з кадрами видінь учорашнього нічного застілля, тому відразу не вдалося їх розділити, але підозри вони породили.
- То що? Ходімо, поглянемо, що на вулиці?
- Так точно! – Миттєво погодився міліціонер, і поспішив донизу старими дерев’яними сходами, незмінно слідкуючи чи я де не збираюсь зникнути по дорозі.
Але мене й самого вкрай зацікавила ситуація. І, прочинивши браму, я зрозумів, що був далеко не перший, хто вийшов подивитися, хоча й не належатиму до тих, котрі з оглядин вже не повернулися.
На вулиці і справді панувала незвична тиша, але дійства, між тим, вистачало - нехай і віддаленого. По обидва боки Вірменської – справа, на розі з Друкарською, і зліва, на перетині із Краківською, гойдалися юрби, вирували живі пристрасті. Але купа вочевидь місцевих, через одного у нічному вбранні, продовжували наводити свій порядок буття вулиці - передусім, щодо намірів сторонніх перехожих. Проте усі конфлікти в момент народження відразу ж і гасли, а всі спраглі пройти саме Вірменською, негайно поповнювали лави захисників нової форми громадського правопорядку. Тому більш обережні особи вже не підходили, а лише зацікавлено споглядали дійство поодаль. Там же завмерло і декілька машин, серед яких вирізнялася і міліцейська. Я прислухався - дивина, захисники говорили пошепки, хоча і брали масовістю. На вигляд у перформансі було задіяно з двох боків не менше п’ятдесяти персон, включаючи й одягнутих у форму, та ще й крізь відчинені вікна будинків урочисто спостерігало не менше люду. Певно не в силах відірватися.
Старший лейтенант Іванців довірливо притиснувся до мене.
- Хе, і мене спершу долучили до цього неподобства! Наче голову втратив, коли прийшов перевірити заяву по факту. Але добре, що моя дружина стійкіша виявилась і до тями й повернула. Бачили фольгу в моєму картузі? То вона вклала, аби знову не залип. Подіяло! – І дільничний перейшов на шепіт, - моя Анця ще та, якщо чесно, відьма. Натерпівся я від неї – нема слів! А її матір! Я їх обох боюся більше за все на світі.
- Буває. То може у дружини і запитаємо, що й до чого?
- Ні-ні, не зараз. Так от, моя жінка і тицьнула пальцем у ваші вікна. Я спершу не запримітив. Але приглядівся і відчув, що то таки так! І дійсно мара і відьомство - сидить на підвіконнику великий кіт і куди гляне, туди народ і йде, махне лапою, і щось таке робиться! Ось погляньте, самі гляньте!
- Тільки не кіт, а Кішка, стать завжди має значення, - буркнув я, швидше машинально, і, вже маючи деяку уяву щодо ситуації, відступив від будинкової брами аби поглянути угору.
І передчуття справдилися. Кішка, навзаєм проявленій увазі, делікатно махнула мені лапкою і тут же зосереджено глянула наліво, де відразу заворушилася юрба. Затим обернулася, і ті, що закоркували тротуари і проїжджу частину справа, теж почали розходитися.
- «Мій пане», - Нявкітно гордо прозвучало в мене в голові, - «ви мали відпочити і я теж. А вони піднялися ні світ, ні зоря, гармидер влаштували. Не в Сехмет ж мені було перетворюватися?»
- «Дякую, що стрималась, а тепер зникни!» - натякаючи, що зараз не час для подібних уточнень.
І очі у дільничного в ту ж мить зробилися квадратовими, він тикнув пальця вгору.
- Ви бачили? Щойно була, куди ділася? Вікна ж бо зачинені!
Він озирнувся, потім глянув угору, відтак, наче шукаючи підтримки, знову на мене.
- І я бачу - вікна зачинені. І що у вас написано в скарзі? – І я пригадав читання дільничного при моїх дверях, - що з самого рання здійснюється неприкритий злочинний вплив на мешканців і перехожих, яких перетворено в зомбі. І де ті зомбі? І як це стосується мене і моєї квартири? Вікна ж бо зачинені?
Після вступу, я теж стишив голос.
- Але примару я теж помітив. Шмигнула на сусідній дах, вони тут здавен колобродять. Хіба не знали? Та все це навіювання – не більше.
Служака недовірливо поглянув на мене.
- Але з людьми дійсно було щось, та й зі мною. І ви ж теж бачили.
- Пане дільничний, примари примарами, а все інше, я переконаний, зветься несанкціонованим фільмуванням. Так і напишіть. І щиро раджу - привидів не згадувати. А що знімали тихцем-нишком, не сповістивши владу, цілком реальна справа. То ви і припинили самоуправство до отримання належних дозволів. Згідні? От і файно. Повідомляйте, якщо знову що трапиться.
- А? І справді, як я відразу не здогадався? Та саме так воно й було! Бо з привидами якось не серйозно, напиши таке, то спершу сміятися з мене будуть, а потім дадуть догану, мовляв на роботу виходжу в нетверезому стані. Але з дружиною що робити? Вона точно має іншу думку, я бачу по ній. І буде наполягати внести її до протоколу! Ой, летить уже! Ото зараз влаштує! Вона ж нікому не спустить, якщо не по їйному, гризтиме, доки нутро не виїсть остаточно.
І дільничний зробив рішучий крок за мою спину.
І дійсно, якась розлючена пані на всіх парах мчала до нас, тримаючи у випростаних вперед руках два мобільні телефони, націлені наче ті стріли з кураре непотамованих за життя з оцим безталанним дільничним жадань і сподівань. Ось лише її мені зараз і не вистачало!
- Я все зазнімкувала! Все! – Очі панни світилися, а голос, і справді, видавав бажання негайно вдовольнити суто відьомські пристрасті.
І фурія рухалася так швидко, що я навіть не встиг виказати співчуття старшому лейтенанту Іванціву, хоча і втримав його від негайної сороміцької утечі.
«- Анагеле! Ти поруч? Я тебе прошу, але тільки без Ірини. Нейтралізуй порив цієї жінки.»
«- Я тут. Зараз. Віднести її до мами, в її карпатське село?»
«- Ні-ні, зачаруй просто тут, але якось по-людськи, може в танці.»
Ця ідея невідомо звідки і прийшла, але видумувати щось тонше не було часу. Я обійшов закляклого дільничного, на мить іще раз зустрівся зором з вогняними прожекторами його повногрудої половинки, закинув нашвидкуруч туди декілька особливо п’янких насінин образів, заточених під очікування свого героя, і прочинив двері своєї брами під акомпанемент її горлового зойку: «- стоять!».
В жодному випадку! Я ж досі був у халаті, а знайомитися, навіть з відьмами, в такій іпостасі ніяк не годилося.
І вже прикриваючи двері встиг помітити, як із сусідньої брами напроти вискочив на диво знайомий мачо років п’ятдесяти, і вслід йому з прочиненого вікна того ж будинку вдарила гаряча музика.

2
О так, Вірменська, нарешті, прокидалася. Та ще й чи не під самбу? Хоча ритм був більш техно. Але пора було повертатися до власних справ.
Та не встиг я вийти на свій поверх, як перестрів Ірину.
- Моншер, як ви сьогодні? – Мимохідь кинула вона, вочевидь, перебуваючи в думках зовсім не поруч.
- Та вже краще. Маєш гарний вигляд.
- Я старалася. Вийду не надовго, підтримати настрій.
Вона дуже поспішала, аж довелося м’яко притримати її за ліктик. Ірина крутнулася на місці. Чорні блискучі шкіряні штани в обтяжку, і такі ж туфельки з ремінцями над невеличкими каблучками, а ще і сміливо напнутий на вільні груди жакетик. Жодного сумніву, хто став би головною зіркою шоу, яке вже спалахнуло внизу. І як це поєднати з вищими цілями нашого подальшого існування?
- Прошу, не поспішай. Хвилин за п’ять долучишся. Там зараз палає інша зірка. Відтак на тебе не відразу звернуть увагу всі фотокамери - на додаток до непересічного ранку і дільничного з відьмою-дружиною за нашими дверима.
Я рішуче підставив лікоть і галантно супроводив глибоко розчаровану даму до нашої обителі. Розпитувати її щодо можливих нічних, і явних ранкових подій мені не хотілося, лише цікавило, чи вона часом не голодна.
- Могли би подякувати, я цілком заслужила на емоційну розрядку.
Ірина ледве стримувала себе.
- Так, вдячний, ти спробувала повернути гармонію і красу ранку, принаймні було весело. То як ти ставишся до сніданку, чи більш повного обіду?
Я заглянув у її зеленаві очі.
- Ви хочете почути, чи не пила я крові невинних цієї ночі? Ні. Не пила. Самій дивно – колись хотіла й перехотіла. Може пізніше. Та мені після нашої розмови і справді не спалося, тож знайомилася з місцевими формами альтернативного буття, - Ірина говорила, але погляд її липнув до вікна, певно, реагуючи на приглушені магічним захистом спалахи веселощів за ним, - а поснідати хочу у вашому Сяйносвіті. Там таке розмаїття всього.
- Мені подобається розширення твоїх смаків. Та моя особиста територія ще не підготовлена.
- Тоді вам потрібно поспішити з цим. А мені що, вдома чекати?! – Ірина зробила декілька кроків до вікна.
- Зажди, - зупинив я її, - ти вже там щойно була.
Я зняв магію захисту і прочинив вікна, звідки відразу загриміла, нехай і простувата, але запальна мелодія. Я виглянув, - барвистими брижами перехлюпувалися в ній води перехожих, що далі утворювали широкий вир навколо пристрасної пари танцівників.
Так, задумане сталося!
Тепер можна було й Ірину відпускати.
- Лише не розбивай нашу солодку парочку!
Анагел мене здивував. Я сам не танцював кізомбу, хоча вона і не здавалася складною. Вона більше все ж личила геть розкутим тілесно дамам, а чоловіча роль в ній мені не подобалась, хоча найпростішими па з аргентинського салонного танго я й володів. Вони, за необхідності, б тут і згодилися. А от Анагел показував високий майстер-клас. І новий лик пасував танцю на всі сто – і ніякого трагічного юнацтва з такою визрілою до прижиттєвого шаленства дамою й бути не могло. І зараз на місці виявилося все – лик і манери тріумфально поєдналися. Легкий брутальний еротизм підходив цьому мачо на всі сто, проявлявся в кожному, навіть стриманому, поруху: від ступень і до долонь, котрі теж вигравали свою особливу партію зваби на спині партнерки, якраз в районі хвостика. Нехай у відьом він дбайливо прихований, і в очі не кидається, та його завжди ж можна намацати, що цей мачо раз від разу і робив. І партнерку це аж ніяк не тривожило. І, взагалі, запальному танцю нічого не заважало, навіть наїжачене обличчя дільничного, що застиг біля брами, притискаючи до грудей шкіряну папку зі справами. Звісно, коли б і моя уявна дружина отак витанцьовувала з іншим, я би теж напружився. Та й оця Анця вертіла нижньою частиною свого повноватого тіла так, наче мала звабити самого Сатану! Ймовірно, вона займалася схожим в юності, бо купу фігур, котрі з якогось дива пропонував їй Анагел, вона приймала без вагань і виконувала їх пластично і рвучко, і з тим ще, кізомбовим підмахуванням! А сміливий погляд, а рух повних грудей! Браво, Анцю! Що тут ще сказати? І ясна річ, хтось вже знімав те все на відео. А ось і групка веселих туристів долучилася. Пари вільно зайняли проїжджу частину вулиці, і чом би й ні - посеред сяйностей літа і львівський тротуар згодиться в якості пісків Копакабани! І Ірина вже була серед них. І я чомусь не мав жодного сумніву в продовженні цієї фієсти.
«- Моншер, я триматиму ситуацію під контролем!» - кинула вона погляд в бік мого силуету у вікні, вже гойдаючись звабливою змійкою при грудях запального пшенично-вусого поляка.
«- Хто ж проти, але без особистих чарів!»
А ще звернувся до Анагела з проханням засвітити все назнімковане його партнеркою ранком.
Коли я визирнув хвилин за п’ятнадцять, кількість пар ще збільшилася, як і запах магії навколо них.
І відразу попросив Анагела завершувати. Необхідна подія по стримуванню дружини дільничного сталася, і досить.
«- Пора! Але повертайтеся не через нашу браму.»
Для мого супутника, ясно, ні мурів, ні відстаней не існувало, хіба лише спраглі відьомські обійми могли стримати. Але й вони не вічні, хоча і довелося почекати. Обійми є обіймами. Утім, чергова мелодія стала і останньою.
«- Моншер, це ви наказали?»
Почулося гостре Іринине незадоволення.
«- Але нам пора, чуєш, - пора.»
«- Ех, жаааль! Ці хлопці такі милі і запальні.»

3
Дискотека завершилася. Юрба поволі танула. І парочка моїх супутників невдовзі повернулася захекана і розхристана.
- Оце ранок! А я думала, що нуднішого не знайти, - Ірина задоволено глянула в мій бік, - а мене ледь не силою тягнули із собою, ото було б, якби не ви!
- Ти гарно танцювала, а ще й стрималась від усього іншого, я захоплений. Але у тебе з тим поляком дійсно гарно виходило. Хоча він, здається, одружений.
- Я займалася в юності танцями і Януш теж. Веселий, галантний, а ще з фірми всесвітніх подорожей. Пропонував показати найкращі місця на Землі. Навіть візитку залишив.
Ірина витягла з кишені пластиковий прямокутник, з цікавістю глянула туди.
- Ось, Януш Трибуш, топ-лідер туристичних турів з «Top.Turystyka», Катовіце. Що ж, якось зайду в гості записатися на сафарі. Та однаково жаль, що нині так швидко завершилося.
- Але й добре, що це сталося.
Я вдячно кивнув Анагелові. Він лише розвів руками.
- А образ цікавий, - Ірина оцінююче поглянула на нього, - тобі личить! От саме той, від якого в жінок пульс частішає, не варто і змінювати.
Ірина підступила ледь не впритул до Анагела.
- Хтось підказав, чи взяв із фільмів?
- Це не зовсім мій вибір. Спершу довелося увібрати образ майстра, та й майстрині і транслювати їхні па і в пані Анцю. Танцювали, виходить, вони. Сам по собі я не танцівник, і, взагалі, майже марево, що зараз виглядає ось так. А чому так, бо мій танцівник уявляв себе цим персонажем, та він і сам схожий на нього.
Щось тут не складалося купи. Ні, з майстром і майстринею якраз дуже цікаво і магічно вправно, бо як інакше за такий короткий час звести кінці з кінцями, а ось, що Анагел просто марево – не згоден. Проте зараз не до його ребусів.
- Ти мене виручив, брате. Дякую і за день учорашній, хоча його і важко таким назвати – він досі в мені. Але ти мав зберегти з каблучки згадки і про другий день Велунда біля Ісуса.
- Ні, тим все і закінчилося. А сам перстень не оглядали?
- Він вже повернувся до господаря.
Мабуть, шановний Князь дещо залишив на потім. Що ж, потім, так потім.
Тим часом Ірина завершила огляди Анагела.
- Наче й Бандерас, майже Антоніо, та, як на мене, навіть кращий. Назву це ликом номер один, щоби довго не пояснювати. Цікаво чи в Сяйносвіті танцюють?
Я чомусь не мав жодних сумнівів, що супутниця висловила це з очевидним прицілом на продовження свята.
- У тому стільнику? Там є все. А ще усіх нас Соня просто зараз запрошує у свої сади. З нагоди сніданку, – задумливо вимовив новий Бандерас, – щойно дала мені знати.
- Стільник, як світ? Чи світ світів? О, тепер збагнув, - у Софії тому і свої сади. Та пропозиція хороша. Ти з нею на постійному зв’язку?
- Якось так, але без присутності.
- Тобто вона не весь час поруч з нами? – Трохи дошкульно зауважила Ірина, – ти вважай, вона дівчина на виданні, та ще й принцеса трьох світів.
- Та невже. - буркнув Анагел, ховаючись за дещо цинічний прообраз.
- Не схоже, що тільки трьох, – продовжив я, - та земні навряд чи повністю задовольняють Софію, особливо найнижчий.
- А чому ні? Деві Тамаз трохи розповідав, мовляв, там нині всі пристойні особливі істоти, і люди теж є. Може й мені туди? Чи краще в Сяйносвіт? А то ж тягне в далеку мандрівку, а в яку ще не знаю, аби з користю.
- То всюди і побувала би?
- А чому б і ні, і там, і там добірне товариство. Хоча в Темносвіті, кажуть, усе конкретніше, і ніхто не грає - які є, такі є. А тут ховають нутро чим глибше, і в Сяйносвіті можливо подібне.
Ми втрьох, чи не вперше за останні дні, повсідалися разом, наче лише задля перепочинку, але й поспілкуватися нам теж не завадило би.
- Але ж і в цьому, Серединному світі теж є якась кількість особливих? – Оживився Анагел, - ми, наприклад, чи інші Деви. Чи та, буцімто, відьма, з якою я танцював? Чув і про інших.
- Цю даму назвав відьмою її чоловік, може вона і має трохи особливостей, та, думаю, більше зловмисних астралів назбирала. Нині справжнім особливим важко переходити в чужі світи і перебувати там . Тож і Деви не часто сюди приходять. Отже нам і випадає ходити в гості.
- То ми, певно, одні такі особливо особливі, хай йому грець! – Підвела підсумок Ірина, заодно наступаючи на всі наші болючі місця.
Обмін враженнями на цьому стих, чи міняв русло.
- То, кажеш, Софія запрошувала? – Порушив нарешті я загальну мовчанку, згадавши і про свої плани на день, - якщо ніхто не проти, то підтверджуємо.
- О так, вона очікує, - чорнооко блиснув Анагел, - передаю нашу згоду.
- Ось тільки не знаю, як твій нинішній образ пасуватиме до країв прозорості і чистого світла, – я дружньо підкивнув чергову порцію сум’яття колишньому ангелові, - але в ньому твоя загадковість дійсно зростає.
- Мені там до вподоби просто розчинятися в тих просторах, і не тягатися тілесно, та це не проблема.
- Братику, а мені для відвідин дещо знадобиться, ці ж одежі там ні до чого.
Ірина рішуче взялася за своє. І вони якийсь час вдягалися й перевдягалися, аж поки це не набридло навіть мені.
- Ось і добре!
Я підвівся і рішуче відкрив тунель до Сяйносвіту: – ходімо! Поки є бажання і можливість.
Свою тутешню територію я запечатав особливим оберегом захисту. Вломитися сюди тепер вдалося б тільки схожій на мене особі. Але що їй тут шукати? Хіба матеріали для суду.

4
І за мить ми знову вийшли на визначене моїми недавніми звершеннями місце потойбіч львівських Чортових Скель. Нічого нового в пейзажі на тій стороні, де я планував вибудувати для себе щось придатне для тривалого життя, я поки не примітив. Та напевно, підсвідомо вже очікував щось побачити - нехай і не велетенський замок на пів горизонту, бо це не моє – обсяг так, але той, що не кидається у вічі.
Ірина вже встигла вчергове перевдягнутися, а Анагел, як і минулого разу, залишався наразі невидимим, та, принаймні, хоча би виразно відчутним.
Але тепер, можливо й не надовго, ми мали розділитися,
- Ірино, передавай вітання Софії. А про мене скажи, що маю незавершену справу з тутешнім житлом.
- Що, справді десь тут? Непогана місцина. Тоді далі ми вдвох з мачо.
- Ваша Величносте, можу чимсь вам допомогти? – В голосі невидимого Анагела помітно пробивалося хвилювання.
- Друже, припиняємо з Величностями. Просто Дев і звати мене нині Яромиром.
- Ви кажете, просто Дев, але це не збігається з дійсністю, чому, не знаю, і ніхто не знає, та ще відкриється.
- Добре, коли так. Але ти ж бачив Ісуса, він не дозволяв себе возвеличувати. Беремо приклад. Тож, кажеш, твої краї теж десь тут?
- Він син Отця Небесного, куди вище, – Анагел роззирнувся, - а тут мені дійсно краще, аніж будь-де, і стільки близького.
- Ось і добре. І не викидай образ мачо, порадуй дівчат.
- Так, лик номер один вже є, підберемо і другий! – Підхопила тему Ірина.
Я ж махнув супутникам рукою і подався схилом угору. Та за хвилю обернувся - Ірина переходила річечку, і йшла ніби сама, та невидимий метелик вочевидь жваво кружляв неподалік, бо Ірина час від часу зверталася то в один, то в інший бік, виразно жестикулюючи, і вголос розмовляючи. Виглядало це дивно, та вже нехай, і я рішуче відокремився від них обох і спробував зв’язатися із добродієм, котрий учора визвався допомогти мені з житлом. І хоча жодних засобів для бездротового зв’язку я не помітив, та внутрішній поклик спрацював з першої спроби.
«- Так. Вітаю. Даю місцезнаходження. І все, як ви уявляли. Стіни, підлоги, пройми, обсяг в цілому звичний, зручності автономні, - повноцінна чарунка при загальному стільнику цього світу до ваших послуг. Розгорнете, куди схочете, і як схочете, але ваша особиста енергія має відповідати задумам.»
«- Бачу приховану в зелені браму просто в скелі.»
Її височеньким кам’яним погруддям різко завершувався схил чималого лісистого пагорбу зліва.
«- Заходьте і плануйте подальше, як вам зручно, ось деякі практичні підказки, - і, за потреби, звертайтесь. Щасти вам у нашому світі!»
«- Вражений прихильністю мешканців Сяйносвіту. Як бути з моїм боргом перед вами?»
«- Це дало і мені нові можливості. Дякую, що звернулися. За потреби і я звертатимуся до вас.»
«- Звичайно. Мені буде приємно висловити свою подяку безпосередньо.»
Ми ще трохи поспілкувалися. Інформації додалося, але поки без продовження в реальності. Та це не тривало довго. Я здійнявся на вказане місце у підніжжі скелі, де й знайшов прихований зеленню вхід у свою нову оселю. Відвівши рукою лози дикого винограду, прочинив неширокі двері, що містилися на лівій стороні значно більшої, дубової, окутої залізом, брами. І відразу потрапив у достатньо освітлений сонячним промінням хол, котрий завершувався подальшим переходом - кам’яними сходами вгору і вниз.
Це був той самий, спершу химерно проявлений в моїй уяві, але тепер – точно перенесений в реальність новий дім на межі світів. Тож я вже наперед і непогано орієнтувався в ньому.
Пройшовши хол до кінця, зупинився перед сходами. Вниз закручувався ілюзорний перехід у світ підземний, нагору - в саме житло, а відтак і на території за межами оселі. Сходини зарухалися, як і ті, у гостьовій обителі Соло, варто було лише доторкнутися стіни збоку. І я майнув угору й невдовзі вже оглядав отриманий щедрий дарунок – повноцінним господарем проходжав коридорами й кімнатами, і все мені подобалось: гостинна, спальні, кухня, душові і ванні приміщення. На вигляд вони нічим не відрізнялися від помешкань в звичному мені світі, хоча і жодних синтетичних матеріалів, лише гладкий шліфований, розмаїтий камінь, і дерев’яні вироби. А ще системи подачі джерельної води, природне і штучне освітлення, інші хитрощі. І працювало тут все цілком автономно, нехай і за дещо іншими принципами і, вочевидь, не за гроші, що мене влаштовувало найбільше. Усе ж гроші загалом – винахід зовсім не людський і не для людей.
Отримані від мого невідомого помічника підказки виявилися простими і дієвими. Я спробував, керуючись ними, втілити свої конструкторські ідеї з меблювання і декорування, і досить легко впорався з цим. Енергія для матеріалізації бралася безпосередньо з наданого мені простору, властивості й можливості перетікали із Сяйносвіту, що починався саме з цього пагорбу, з мого житла. Ось там, де Першосвіт торкався мого простору, проявлялося і найцікавіше – моя чарунка в стільнику, підпростір у просторі, - місце, яке міг перетворити хоч в окрему країну – вистачало б тільки особистих ресурсів і сенсів. Щоправда, доведеться більше пізнати і сам Першосвіт і мати впевненість, що це місце повністю підійде. Але таке поки не тривожило. І я залюбки поринув у справи.
І за годину вже розкошував в одному з м’яких крісел біля грубого, давнього виду, каміну, сформованого особисто з м’якого каменю, а також кварцу. Незважаючи на те, що дрова теж були створені особисто, палали вони так само, як і звичайні. Я також облаштував на різний лад декілька спальних кімнат, і тепер крутив у голові розмаїті варіанти збільшення за потреби простору своєї тутешньої чарунки. Це виглядало заманливим виходом за межі знаного, і, мабуть, мало свої вищі цілі, та задумуватися про тонкощі влаштування Першосвіту наразі не хотілося. Мені подобалося і край, а остаточна ціна, спосіб оплати проявляться колись і без моїх наполягань. І нехай тут і не йшлося про гроші, а, швидше, про більш високі, природні системи порахунків, бо, вочевидь, гроші допустимі лише для найнижчих рівнів буття.
Ще подумалося, що не вистачало звичної музики, нехай і дихання природи з-за проймами у скельних стінах вже облаштованих вікнами, і тішило своєю барвною багатоголосністю. У посібнику про музику нічого не говорилося, певно рішення було й так добре відоме всім місцевим. А мені не спало на думку нічого кращого, аніж пронести крізь тунель свою музичну систему. І вже можна було наповнити дім Вівалді і Моцартом. Але спершу я мав обдумати, що робити далі, спробувати відчути можливе майбутнє. І тиша задля цього пасувала найбільше.
З огляду на останні досягнення, все складалося доволі перспективно, нехай і не зовсім так, як мріялося декілька місяців тому. Пам’ятається, тоді прагнув виключно до моря, знайти житло поближче до води, вдихати солоні бризи, рибалити, купатися, кохатися. Та подібне і зараз не заперечувалося, навпаки, в нинішньому своєму світі, я міг легко втілити будь-яку забаганку. Будь-що в Серединному світі тьмяніло на тлі тутешніх можливостей, обережно показаних колись мені ще Деві Тамазом. Тож тепер я більше розумів ставлення вищих до подій у простіших світах. Але я прийшов саме звідти і навіть не думав легковажити ними. Як і залишеними там своїми слідами. Пригадалися життя в Штатах, події в Києві, Москві, в Красоярську, зустрічі і з Соло, її загадковою донькою, з химерною істотою, що поєднувала часи і світи. Згадався надсвітовий вир і особливий бранець підземного світу, що зібрав мене наново. Потім промайнули основними обрисами зустрічі з Велундом, із Ісусом. І далі я вже гадав над тим, про що він прямо не сказав, але мав на увазі, особливо щодо музики. Велунд мав рацію – тепер із тих згадок проявлялося, проростало чимало нового, не поміченого раніше.
А ще я зауважив, що й мій розум помітно заспокоївся, і вже не нагадував, як декілька днів тому, розбурханий океан. І нині, як не дивно, більше походив на ті самі Сади - ось тільки я собі ще не здавався садівником. Та й сама назва «садівник» не надто смакувала, ймовірно, через нав’язливу належність до абстрактного саду, а може просто не доріс. І ще одне, – з черговими можливостями наче освоївся і переднє серце ось ніби усвідомилося, навіть почало видавати різні ключі, а Ісус, як був далеким сяйвом і загадкою, так і залишився ними, та й чи тільки він? І незмінно бентежило – чому у вирі цих подій саме я? Чому зі мною Анагел і Кішка-Ірина? Мені цілком вистачало зручної самотності, а тут майже ціла родина. Невже наші стосунки триватимуть і триватимуть? І від чого це залежить? І що невдовзі ще має статися? Та вже нехай.
Цікаво, чим там зараз супутники зайняті?
І я спробував їх намацати, не відкриваючи своєї присутності. Допомогла наша з Іриною пов’язаність - я визначив місцезнаходження, але не став проникати всередину її єства без дозволу. Інша справа Анагел. Невідомо, чи він міг повноцінно закриватися від мене, але і цього разу я легко поєднався з ним.

5
Всередині колишнього ангела царювало беззастережне сприйняття всього і вся – йому було добре. Що, зрештою, в компанії прекрасних дам виглядало більш, ніж природно. Певно, на дівочу вимогу чи з високого їхнього дозволу, він знаходився в найбільш яскравій своїй тілесній оболонці, та ще й відповідно вдягнутим. Користуючись нагодою, я уважніше придивився зсередини до його тілесності. І здивувався. Його плоть не здавалася більшою ілюзією, аніж моя чи будь-чия ще, але всі його найменші тілесні «я» виглядали, як він сам. І кожен його порух - чи душевний, чи зовнішній - негайно повторювався ними. Наче зграйка однорідних кольорових рибок, зібравшись у форму людської подоби, застигла посеред сяйва тутешніх вод. І кожен їхній рух був однаковим. Цікаво, з чого складалися ці рибки, і що вони собою являли, невже лише подих волі самого Анагела? Та зараз не хотілося поринати аж так глибоко і заважати його земній благості. А відповіді й так прийдуть.
Ще дещо дивувала його стійкість до вируючих навколо чарів жіночості, і нехай в нас із ним були добрі вчителі, але вочевидь він скористався і якимсь захистом, бо аж надто спокійно тримався поміж непересічних дам Сяйносвіту. Та й Ірина не губилася серед них. Вона, хоча й виглядала найменшою на зріст, але в стрункості не відставала. І місце їхнього зібрання мені сподобалось, як далеким, так і ближнім своїм околом.
На першому плані очі тішило тонке наслідування античності, проявлене в акуратних, подекуди у живій зелені, численних білих колонах ротонди, в загальному її внутрішньому оздобленні, з округлою стелею, прикрашеною узорами і розмаїтими міфологічними сюжетами. Та не менш важливою була й присутність відкритого в усі боки, вільного від цивілізації краєвиду. Ротонду звели на достатньо високому пагорбі і тепер долішній світ лежав значно нижче білого кам’яного настилу підлоги. Це приносило додаткові приємні відчуття - куди не глянь, над хвилястою далечінню тверді височіла безхмарна блакить, з якої, час від часу, сюди віяло і нектаром, і амброзією.
Чомусь пригадалися й Ісусові слова про усі ті недолугі особисті пагорби. Та, певно, він усе ж казав про інші, аніж ця місцина, - персональні висоти, а тут, як не крути – просто місце спільного відпочинку. І я був би не проти мати подібне, принаймні для схожого товариства.
Порушувала високі відповідності Парнасу хіба що деяка штучність великого круглого дивану, на якому вільно розмістилася вся компанія. Та до вишуканості повертав чималий овальний скляний стіл посередині, і кришталеві вази з фруктами і карафи з розмаїтими напоями на ньому. І витончено вбрані осяйні молодки цю нову античність вдало доповнювали. Зрештою, як і Анагел, - його світлі, цілком звичного крою полотняні шати, поєднували часи і епохи, зрештою, як і одвічні стосунки чоловіків з жінками, навіть коли вони збиралися разом з таких різних світів..
Звучала ненав’язливо приглушена музика, але нічого дивнішого я не чув. Здавалося, звучання народжувалося просто всередині Анагела, і навіть крізь суто його сприйняття пробивалися її особливі впливи. Вочевидь, Софія якраз і розповідала про це.
- Ми не в технологіях, як ваш світ. Комп’ютери і різні подібні пристрої, швидше винятки для дуже вузького особистого використання. Немає і жодної легкої чи важкої промисловості. Все матеріалізується на особистому рівні, ми ж бо тут здатні до самостійних сотворінь всього необхідного. Живе контактує з великим і малим живим без посередників. Це допомагає знайти і отримати потрібне. І музику здатні творити ледь не всі, але, ясна річ, є ті, в кого вона найкраща. І наша спершу незвична для вас, бо діє на різні органи сприйняття одночасно, і заповнює не лише звуком. Та й кожен може нею одномоментно чи пізніше ділитися, як і всім іншим. В нас бо музика додається ледь не до всього, і можна вибрати взаємини з нею із потрібним наголосом на кольорах, на смаках, на торканнях, на мислеформах, але ще важливіший її більш високий вплив, - Софія знову поглянула на мене, хоча ні – на Анагела, і вельми звабно посміхнулася, - тож в нас тут переважають внутрішні стосунки з музикою, але існують і більш звичні - зовнішні, із поверхневою частиною природи. У Середзем’ї вони переважно такі, але у вас, схоже, і музичні цілі інші.
- Наші цілі геть розпорошені, і тому ми надто відокремлені один від одного, – доєдналася Ірина, - та слухаючи музику тут, я просто не розумію, чому аж така різниця – вона ж реальна і для нашого світу?
- Так. Але у вас і більш плотське буття. Це перевага для ваших, тамтешніх цілей, але і великі обмеження загалом.
І нехай ця відповідь була виразно дипломатичною, але вона всіх влаштувала.
- А тепер черга нашого таємничого гостя розповідати! - Звернулася до нас із Анагелом чорноока брюнетка в напівпрозорому шовковому сарі з тонкою, певно часів фараонів, діадемою на лобі. - Що робиться на ангельських небесах? Як там живеться, не нудьгується?
Нутро Анагела спалахнуло. Рибки майнули в різні боки, але зграйки втрималися, нехай води єства зайшлися брижами, та не надовго. Він дійсно болісно сприймав торкання до свого колишнього, але виду не подав.
- Амелі, чуюся як потемніла хмара, що впала на Землю. Що може пригадати тінь колишнього? Вже небагато.
Та мачо, що проникливо вимовляв подібні слова в колі допитливих красунь, звісно, ніяк не міг уявлятися небесним ангелом, скоріше демоном пристрасті, що закидав свої сіті все вище і вище.
- Ні, ти ж не тінь, я бачу! І в ангельські небеса ще ніхто з тутешніх не заглядав, одні чутки і небилиці, а ти ось перший, хто поруч, хто зміг - я прошу тебе, згадай хоча б щось. Ти ж посланець звідти, тож подаруй нам якесь послання!
Амелі відобразила всією собою проникливу чуттєвість бажання. Мій супутник аж здригнувся. І я зараз йому щиро співчував, такий вплив нелегко витримати. Хоча Соло нещодавно і тренувала нас обох, але хіба до такого звикнути? Однак зараз йому явно допомагав і образ героя коханця, чиє зовнішнє розчулення значило для будь-яких дівочих зорів будь-що, окрім якоїсь особистої правди. Та й хто з прекрасних дам живився виключно пісними стравами?
- Пам’ятаю, що ширяв над Рікою буття - прозорий і цілком щасливий. І чим вище здіймався, тим радісніше ставало. І тепер розумію чому - бо так, навіть просто злітаючи увись, я долучався і до справ найвищих. І кожне місце, кожна крапочка простору, в яких іще не бував, дарували мені, як і іншим ангелам, смачну поживу, і ми приносили її своїм вихованцям, що й собі зростали в Ріці. Вони, натомість, ділилися власними досягненнями, своєю смакотою від життя. Ми підтримували один одного, спілкувалися, доглядали, захищали. І чим міцнішим ставав наш взаємозв’язок, тим обсяжнішим ставав наш спільний простір, і вище вдавалося здійматися.
- Ти стикався там із жінками-ангелами?
- Так, я мав стосунки з ними, хоча й менш тілесні, аніж існують в цьому світі. Там взаємини одночасно простіші й складніші, тут вони ніби посередині, та я тільки легко зачепив їх – з різних причин небагато досягнув у Небесному світі. Так сталося. Тепер я тут. Але ще не зможу пояснити для чого. Ось, ніби, і все.
- Я ніби там побувала, це так цікаво! Нехай і скупо, але ті образи, що згадувалися, справді чарівні.
- Ви існували там самі, чи вище існував хтось іще?
- А за берегами Ріки щось було?
Анагел поглянув навколо. Дівчата виглядали вельми зацікавленими.
- Та вистачало місця і для інших. Я думаю, вище все лише й починалося. Я не встиг осягнути детальніше, але відчувалося, що нагорі є грандіозне продовження, в стократ значиміше, за все, що навколо і внизу. І моя Річка спадала Згори - ніби зі світла ставала водами. І чим нижче вона опускалася, тим ширше розтікалася. І її оточували безмежні пустельні береги. Та з найбільшої висоти я бачив, що навкруги чимало інших Рік. І в далині вони зближалися тісніше, хоча я і не встиг туди долинути. Неподалік від нас спадали ще декілька Річок, але перелетіти і найтоншу пустельну смужку між водами неймовірно важко. Принаймні для найменших, яким я спершу і був. Ви ж знаєте цей період дорослішання. Він і Вгорі присутній.
- А потім юність і близьке жіноче товариство? – Продовжувала вести свою лінію чарівна брюнетка.
- Так. Потім я поєднався з особливо близькою мені особою, наче тут у шлюбі, хоча там це значно ближче і немає документальних формальностей. Ми спільно ростили своїх земних вихованців, а разом з ними здіймалася і височінь над усе ширшою Рікою. І наші стосунки, як я тепер бачу, нагадували земні – ті ж втрати і знахідки. Хоча нагорі все ясніше і прозоріше. Одначе там усі не такі стійкі, як істоти на тверді, і що ставалося з нашими вихованцями, зазвичай, ставалося і з нами. Тож далі я, волею долі, покинув ті місця, і майже втратив пам'ять про них, тому навряд чи зможу розповісти більше.

6
Всередині Анагела вирувало. Він, як на це, ще пристойно тримався. Та його приховані страждання, вочевидь, не оминали жіночі зори. Але образ мачо впливав на їхні відчуття ледь не протилежним чином. І все це нагромаджувалося і нагромаджувалося.
- Амелі, не терзай нашого гостя, та й куди поспішати, хіба є таємне, що не стане знаним? Я і про насолоди, і приємності, ми ж і задля них зібралися! Тому обираймо подальше – мандрівки, танці, чарування, грайливе кохання. А тобі, Анагеле, від мене за щиру розповідь будь-який дарунок, який ти готовий прийняти, а я віддати.
Соня загадково посміхнулась і продовжила:
- Ірина щойно так запально розповідала про вашу ранкову кізомбу в Середзем’ї. Я досі під враженням! Стільки пристрасті! Р-р-р-р. Скільки вогню! Але ж ми витримаємо?! Це ж можна повторити тут і зараз, Іринко, Анагеле?
Софія поглянула на мою супутницю, але та кивнула на Анагела.
- Це він запалює танцювальні вогні. Є ще наш, вмілий до всього, головний, але йому поки не до нас, - хоча я і не розумію, як може самотній чоловік облаштовувати дім? Але нам поки і одного знавця вистачить, якщо в нього вдосталь магії. Як у вас, у Першосвіті, з магією? Допустимо?
Ще одна присутня - світловолоса молода жінка, вдягнута у модерне плаття з еластичного матеріалу, нехай і оторочене по-античному і відповідного крою, та, водночас, сміливо звужене до особливого підкреслення її принад, зацікавлено втрутилася в розмову.
- О, тут у нас усе магія, тому стільки і педантизму навколо неї. Відповідальна ж бо магія. Навіть сумно інколи від цього. Зробити будь-що, і будь-як, і забути про це - не вийде. Тому, хоча в нас і чимало дозволяється, але відразу присутні й наслідки, - молодка розширила очі, схвильовано видихнула, наче пригадуючи щось пікантне. - Ех, що й казати. Напевно, наше нинішнє пісне, звиродніле буття – теж наслідок. Тому ми частенько й мандруємо туди, де веселощі вільно існують за кордонами обмежень, в тому числі і у ваші краї – у вас бо над наслідками не особливо паряться?! Проте я б і тут спробувала цю вашу кізомбу, чому б не спробувати. Танці в нас не заборонені. Ми її, якщо треба, і поверхнево сприйматимемо.
- І для на мене, дорога Ледо, в нас нині аж надто строго. Виправдовуються – «щоби не нашкодило!» Та колись і правда тут жилося радісніше і різноманітніше. Батьки розповідали про минуле, про Олімп, Парнас, Миргард, Ехте, і назв цим краям вистачало – чого в нас лише не було до Калі-Юги! А нині ледь не пустка.
- Чому так сталося? – Зацікавилася Ірина.
- Наші ж бо краї у великій мірі особистісно досотворені. Іде господар – і край порожніє, а потім зникає. А з тих, колишніх вищих, мало хто залишився. Пішли і не повернулися. Вже важко і уявити, як донедавна тут буяло, – Амелі сумно видихнула, та враз просіяла обличчям, – та з новою Югою все піде навспак! Вже ніби йде, нехай і повільніше, аніж хотілося би.
Я дивися, вслухався, і дивувався стриманості цих молодих, і явно азартної крові жінок. Та ще й, у порівнянні із Соло, та й Мелодією, вони мовби і не випромінювали нездоланних чар, і жодної втаємниченої зверхності. Невже стримуються, бо ще не час? Чи домовилися між собою? Та поки трималися розкуто і просто, як напівпрозорі хмаринки на обережній віддалі від Сонця.
- Це у вас пустка? На моїй землі тутешні можливості назвали б раєм, – Ірина іронічно хмикнула. - Але наші мешканці швидко змінили б ці місця на свій простецький смак, тому якісь обмеження мають залишатись.
- Прикро. Може тому сюди чужинцеві не просто проникнути, але ще важче тут і втриматися. Розумієш, в нас ніби ні в чому і немає особливої цноти, але справа у пов’язаних тонкощах. Існує стільки різних меж і умовностей, які потрібно природно сприймати. Це як з музичним слухом, якщо такого немає, то нічого робити серед виконавців. Утім, провидці кажуть, що всі світи зміняться за декілька десятків років до невпізнанності, і ваше Середзем’я теж. Сподіваюся, йтиме до кращого! Тож не маємо причини сумувати! Дорогий Анагеле, наші жіночі сподівання зараз пов’язані з єдиним тобою. Carpe diem, друже! Маю передчуття, ти здатен до неймовірного! І світла магія тут лише вітається.
Амелі усміхнулася, подаючи єдиному кавалерові всі знаки підтримки, і деякі з них виглядали аж надто промовистими.
Та рибки в Анагелових водах заспокоїлися, і добре.
- Що ж, нехай, та маю сказати як є, я танцював сьогодні вперше в житті, і на прохання Яромира, і не стільки сам, скільки разом із запрошеним майстром і його партнеркою. Я перемістив їх дієві образи у себе і в жінку, з якою танцював. Не здатен пояснити, як саме це в мене вийшло. Просто знав, що зможу, і сталося - вони якраз удвох тренувалися вдома, в Лісабоні. Далі сіли перепочити, відтак заснули, і все подальше для них стало сном. Добре, що швидко натрапив на них – за духом парного вуличного танцю. І от вони далі керували рухами крізь мене. Але я щиро насолоджувався отим спільним дійством. Мені сподобалося. І хоча я ніби все зрозумів і запам’ятав рухи і прийоми, але ще мало власного досвіду. Тому зовсім без них ще не зможу.
- А вдвох зі мною можеш подібне повторити? Привести в мене танцівницю. Це ж класна думка! Запроси свого умільця з його партнеркою і ми разом з ними спробуємо? – Блондинка Леда, на очах додавши чарівності, проникливо сяйнула блакитним поглядом.
- Заодно довідаємося, як Сяйносвіт зреагує. Та зазвичай він обдаровує майстрів за щось гарне відповідними можливостями.
- Ледо, а може який менш еротичний танок?
- Вони складніші чи нудніші. А цей ніби, як ти казав, посередині. І не надто важкий.
- Мені так не здається. Стільки емоцій потрібно передавати, а в мене з ними нині не прості стосунки. Та раз вам цікаво, я готовий. Але якщо мені допомагатиме одна земна партнерка, то вам доведеться бути в контакті через мене з нею, і однаковим чином наслідувати її рухам.
Анагел відкривав щоразу цікавіші вміння. Особливо в тонкощах. І я вже не відчував у ньому минулих острахів. Він здавався упевненим, принаймні внутрішньо. Тому місцевим красуням варто було зважити на можливі наслідки, та панянки запалилися всерйоз і зовсім не вагалися. Що ж, тутешні закони вочевидь їх надійно оберігали. Принаймні, дотепер.
Соня плеснула в долоні.
- Краса! Тоді досить балачок! Кізомба так кізомба! Я готова, о мачо, танцюємо!
- І я!
- Підтримую!
Голосу Ірини я не почув, але між нею і Анагелом, і так існував зв'язок.
- Соню, тоді потрібно відтворити музику.
- Всередині нас?
- Спершу краще ззовні.
- І яку саме?
- Ту, що линутиме від мене.
- Зроблено! – Софія здається просто плеснула в долоні, та відразу звідкись почувся тонічний відгук, – В мене є і контрабандний підсилювач, і інші пристрої для зовнішнього звучання, буває відтворюю свої композиції і по-вашому.
Оце так. А панянки справді повідкривалися. В тому числі і для мене. І ось вона й проявилася та сама делікатно прихована благодать, що колись неспинно лилася на нас від Соло! І тепер ще й зі стількох джерел! Нехай зараз це все і не використовувалося, як зброя, але було яскраво присутнє, як і чимало іншого. Утім, я не став користуватися їхньою сутнісною відкритістю, вочевидь, як і Анагел - одна справа взаємини в танці, а інша: принагідно нишпорити в чужому єстві. Та зараз я мав нагоду довідатися, чи можливе перенесення сюди образів живих осіб - копіюванням чи відображенням їх з нашого світу, якщо це було саме воно.
Поки дівчата готувалися, користуючись трансльованими, вочевидь, Іриною, образами потрібного взуття і одежі, Анагел зв’язувався зі своїми майстрами. Я відчув його раптове занепокоєння, наче щось не виходило. Втім, далі все наче залагодилося. Зграйка рибок його нутра ураз розділилася. В водах Анагелового єства тепер проявилося два чіткі контури поведінки - і я відразу упізнав їх за незабутнім стилем, як пару, що надихала наших ранішніх танцівників. Жіноче єство Анагел проектував на відкритих до сприйняття панянок, а сам керувався своїм внутрішнім майстром. Замість колишньої одежі на ньому вже були джинси і біла сорочка вишуканого крою, з гарно обшитими рукавами, та й Ірина вже перевдягнулася в шкіряні ранкові шати. Місцеві дівчата теж вбралися відповідно - в маєчки і розмаїті штани, хоча і не так виклично. І заструменіла знайома музика.
Ірина і Анагел стали поруч – обличчям до інших. Мелодія подужчала, вирвалася на навколишні простори. І почалося.
Певно, спершу мало відбутися входження в танок, звикання до запропонованої магії рухів, а вже далі, як поведеться. Проте, як я зрозумів, Анагелу ще не вдалося «запросити» майстрів сюди і він поки користався точним відтворенням ранкового дійства. Але розмаїті потоки одночасної передачі і музики, і запам'ятованих рухів танцюристів крізь його єство мене вражали. Анагел діяв зараз, як танцювальний диригент, котрий завчасно пропонував музику, оптимальні па, та ще й здійснював загальне керівництво, готовий у будь-яку мить допомогти вийти із випадкового збою сенсовим підкастом руху. І вже невдовзі всі учасниці поплинули цілком споріднено, інколи майже синхронно. І далі Анагел перейшов до танцю з кожною із жінок по черзі, почавши з Ірини. Нехай і не довго, але і не коротко, допомагаючи кожній проявити себе. І я глядів на жінок його очима, і цей погляд не був напруженим. Може тому, що обрані ще ранком долею мелодії початково творилися живим виконанням, без тої кислотної електронної тарабарщини, за яку тут було би соромно. А так все вдавалося.
Наразі, обережно ведучи в танці Леду, і обрамляючи її вигинання в такт музики своїми стриманими підтримками, наче й повністю зосереджений на одній партнерці, Анагел слідкував ще й за синхронністю рухів інших, благо цей танець не менше годився і для індивідуального жіночого виконання. Хоча дівчат більше тягнуло танцювати в парах.
Ось Анагел перейшов до Амелі, потім до Соні. Браво! Утім, на більше мене не вистачило. І я самовидалився…

7
Розплющив очі. Що ж, місцеві жіночки вміли красиво веселитися і не переходили межі навіть у кізомбі. Мій свіжий погляд поки не знаходив недоречностей – ні прихованих, ні явних. Але, видно, все попереду.
Останніми днями мої чуття аж надто загострилися, і це дошкуляло, почував себе наче ідеальний нюхач, котрий змушений затикати ватою ніздрі, аби не втрапляти раз за разом в неприйнятні суміші запахів. Тепер і всіх стрічних я міг бачити не лише зовнішньо, але і в їхній наскрізьності, мовби вивертаючи потаємне через шкіру, поставу, обличчя, рухи - гримаси внутрішніх відчуттів, дійсні стани єства. І вже суто підтягнуті жіночі форми, доглянуті поверхні тіл не справляли враження, коли назовні пробивалися сутінки справжнього. Але з Сонею і її товариством був повний порядок, що всередині, що ззовні – аж надто досконало! Хіба що, подеколи трохи захолодно світилися їхні єства, але й то не завжди, і не всі! Щось подібне було і з Велундом. Ще одна загадка. Цього ніяк не могло існувати в реальній дійсності без впливу ілюзії.
Утім, і день за шибами мого нового житла, наче б то, теж нікуди не поспішав – спокійний, духмяний, чистий. І жодної ілюзії в ньому я теж не знаходив. І це виглядало чи не найприємнішим із нинішніх вражень. А, можливо, на стан всезагальної приємності впливало і те, що я в цих краях не старію? Вагомий ж додаток. Та для повної справжності відчуттів чогось таки не вистачало, чи, точніше, когось? Чи побачені танці продовжили впливати, та, найпевніше, і справді цьому житлу бракувало жінки. Вочевидь, як і мені. Ні, не бойового дарунку долі і Деві Тамаза - Кішки Ірини, а власної, поки невідомої мені самому, знахідки. Тої, що зможе сприйняти, охопити своїм ефіром мій скелястий фатум, і природно затримається - і поруч з ним, і навколо нього.
Я знав, що це заборонене видіння, і саме його виникнення за нинішніх обставин підозріле, але тільки цей живий потяг якось осмислював би моє подальше. Не мало значення, ким я буду за своїм статусом, якщо після Суду ще буду, - важлива ж повнота буття, яку додає чоловічості лише зріднена жіночість. Хіба ранком не про це натхненно говорив Велунд, можливо, і маючи на увазі іще щось більше. Та як обійтися без подібної цільності? Лише гармонійним поєднанням Інь та Ян стійкий внутрішній всесвіт. А коли замість одного з них пустка, то це не просто сумно, а дещо гірше.
Але чого це мені стало спадати на думку саме зараз? Чи я готовий заповнювати голову будь-якими сенсовими конструкціями, аби лише не згадувати про Суд, який мав відбутися вже зовсім скоро? Напевне варто пройтися і чим далі, тим краще.
Один із варіантів виглядав найбільш спокусливо.
І я рішуче підвівся і покинув світлицю. Спустився сходами. Міг далі піти і звідси, просто з дому, але захотілося підшукати оптимальний вихід угору знадвору. Тож причинив за собою двері в брамі, наклав захист на всю нову маєтність, поправив лози дикого винограду і подався схилом донизу.
І невдовзі відчув, що знаходжуся вже майже на межі з Сутінним Середзем’ям, де і нижній простір, і вищий були майже порожніми. Не те, що в Першосвіті - невідомо на що можна наштовхнутися, здіймаючись у ньому без досвіду.
Тож піднятися Вгору вирішив на краю відомого і невідомого – просто з межі між світами. Я звично активував досяжні тонкі чуття. Підібрав потрібну частоту вібрацій, переніс її на всі енергії тіла, і зробив це вже з усвідомленням серця Хаті. Відмітивши позитивну реакцію, розкрив рухом сердечних ліній необхідний для себе обсяг, і лише тоді пішов усім собою Угору.
Відчуття зльоту, як завжди, надихнуло. До того ж, і ефір тут був значно густіший і смачніший. Я вбирав його і, здавалося, наповнював ним кожну клітинку, а не лише легені. Далі обережно перейшов до горизонтального руху, і не відчув жодних обмежень, які так непросто долалися у сутінному світі. Краса! Тепер я міг спробувати і сміливіші мандри, принаймні, лінії переднього серця не застерігали від цього.
З того майданчику, де зараз перебували Анагел і Ірина, я бачив далеке море. Зорієнтуватися не склало труднощів, і невдовзі я помчав у потрібному напрямку, щоправда, не набравши, певно, і двох кілометрів над поверхнею тверді. Здійнятися вище ніяк не вдавалося, може це був мій поріг, або ж висота поверху, та мене вдовольняла вона – і рухався я, вочевидь, стрімкіше усіх відомих мені лайнерів. Довелося навіть сповільнитися, аби могти роздивитися, що робиться піді мною.
Внизу ж тягнувся зовсім незвичний, як для розвинутої цивілізації Середзем’я, пейзаж: виключно ліси, гори, ріки, озера, луги, інколи сади. І ні розмаїтих, повних зел, полів, ні широких магістральних доріг, ні мегаполісів, та навіть поселень не помічав, не кажучи вже про якесь населення. Складалося враження, що я не все бачу, і таке не випадково. То й нехай. Це зовсім не бентежило, навпаки – здавалося вкрай розумним. Тож я знову значно прискорився і картинка внизу втратила чіткість.
Та невдовзі лінія обрію і справді засиніла водами якогось великого тутешнього моря. І, сповільнившись, я став визирати місце для себе.
Береги і тут були первісно порожніми, і я міг будь-де насолоджуватися і близькими водами й густою зеленню розмаїтої природи. Годилося будь-яке місце, тож зовсім скоро я з приємністю вибрав для зупинки невеличку лагуну в напівоточенні помірної висоти скель.
Та навчений досвідом, по залишенню перших слідів на піску, я оцінив вібрації матерії навколо, і, знайшовши деякі особистісні, нехай і не такі помітні, але відмінні від звичних природніх, зрезонував з ними, попросивши дозволу на перебування. Сигнал пішов, але ефір мовчав. Я повторив. Що ж, власники, чи там відповідальні доглядачі-охоронці могли і давно покинути цю територію, але я ні на що й не претендував. Єдине, що хотілося, познайомитися з морем, тутешньою природою, і помедитувати. Що я, скинувши шати, відразу і спробував зробити.
Чомусь відразу прийшли і згадки про описані Анагелом небесні ріки, що ніби народжувалися з ефіру вищого виміру, і униз спадали вже нашим буттям. Можливо і самі тутешні води, та й вода взагалі, теж є відображення чогось вищого, цілком дружнього, і навіть спорідненого з нами. І ось тепер вона тут ось так, дружньо, набігає хвилями і піниться на піску біля ніг. В забутті, як і я, чи щось пропонуючи? Але яка різниця для доброї справи?
Ні. я зараз не міг відсторонитися від цієї розкоші. Тож підхопився і з насолодою першого знайомства увійшов у неї.
Трохи прохолодна. Зграйки дрібних рибок полохливо відсахнулися і обережно застигли неподалік. Та я йшов далі і далі. За декілька метрів починалися місця глибші, і я, переповнений усім ввібраним горішнім ефіром, із задоволенням пірнув, уже в процесі задумуючись про безпеку цього кроку. Та загрози не відчувалося, хоча морська вода, цілковито сприйнявши мене, в ту ж мить здалася неабиякою особою, з усіма своїми виразними і прихованими характерними рисами, і навіть емоціями. І вони проявлялися і проявлялися, нехай і тонкими торканнями, та з неодмінною щирістю інтересу до мого єства, як ззовні, так і внутрішньо, й моря в Сутінному світі, попри шаленство їхньої вдачі, виглядали лише втомленою тінню цих вод. Я подумки привітався, смакуючи на губах і в ніздрях здавалося ту ж гіркоту, але нова і нова глибінь охоплювали чистотою і прозорістю чогось більш незвичного.
Моє привітання не отримало відповіді, принаймні, явної. Та це не заперечувало можливості нашого глибшого знайомства. Похиле, вкрите слідами хвиль, піщане дно, неспішно ковзало, відкриваючи мерехтливі простори для подальшого злету углиб.
Здавалося, кількість світла не зменшувалося, і додавалося каміння, водоростей, розмаїтої риби. А от і рваний, скелястий донний окрай, за яким, вочевидь, зачаїлася безодня. І ось вона вже виразно манила, кликала, і я не став опиратися. Наче той, мій недавній знайомий кит, я змінив поставу на вертикальну, і рішуче полинув донизу. І, як у тих моїх згадках, вода легко і приязно розступилася.
Дивно, що дихати не хотілося, набраного повітря, як і горішнього ефіру, вистачало, очі бачили далеко, сприйняття, здавалося, навіть додалося. І я аж надто легко прорізав товщу, аж надто природно, як для чужоземця. Та я досі не розумів, глибінь сприймала мене таким, як я є, чи яким можу бути у ній? Але більше жодних роздумів! Я просто линув углиб, і глиб темнішала.
І лише тоді я відчув серце, воно тремтіло і стискалося, явно не підтримуючи моїх бажань до упокорення цих глибин. Дивно, що воно не поділяло моєї щирої радості від нових стосунків, але це не могло бути причиною незадоволення ним! Я з усмішкою розширив його обсяги на все моє, таке чимале зараз тіло, і враз відчув, як похолоднішало навкруги, а я ж тут лише в пошуках тепла і світла, якого теж виявилось обмаль. Ні, я ще не мерзнув, та щось напружувало. Я вигнув тіло і легко помчав уже вгору. Надто швидко. Аж у голові паморочилося. Та ось, пробивши поверхню, я злетів над хвилями, зауваживши, що відплив значно дальше, аніж це могло статися за короткий час мого купання. Впавши з мільйонами бризок назад в обійми рідних вод, я помчав далі вже поверхнею, насолоджуючись леткими стрибками лискучого нового тіла. І мчав так аж до піщаного пляжу своєї лагуни, де цупко й застряг на мілині. І тільки тут задоволено видихнув, з насолодою потягнувся, вдихнув-видихнув, потім ще раз, частіше. Тіло знову змінювалося, поверталося до звичного стану. І аж тільки тоді, після остаточного повернення, відчулися дрібненькі теплі хвилі, що спробували по дитячому загравати зі мною. Я був не проти. Тож вони підійняли і загойдали мене. Я перевернувся на спину, і відчувши руки, широко розставив їх. Сонце привітало мене, залоскотав вітерець, про щось зашепотіла вода. Блаженство!
Дякую, Море!
Я звівся на ноги, відчуваючи приємну втому в усьому тілі, піднявся на берег. Оглядів себе, дивина. Що ж це було?

8
Неподалік над кам’яним плато здіймалося декілька дерев, схожих на пінії. Я приліг під ними, милуючись краєвидами, і намагаючись не зважати на те, що зі мною щойно трапилося. Звісно, я передбачав подібну можливість, пригадував побачені раніше в Деві Тамаза чарівності його країв у цьому ж Першосвіті. Але не загадував нічого подібного для себе, то й зараз не хотів на цьому зосереджуватися - просто тішився перебуванням, як у воді, так і на тверді, яким би воно не було. Давно ж мріяв!
Коли очі наситилися близьким і далеким, я неспішно вдягнувся, і зручніше розмістився на теплому піщаному долі в духмяному затінку і закрив очі.
Поступово притупив грубі чуття, зосередившись на основних енергетичних центрах, чакрах, перетягнув на їхні вібрації лінії серця. Дав зблизитись і налаштуватись перетокам прани. Далі поєднав їх в одне і делікатно закружляв все це спіраллю від низу до верху моєї тілесності, і далі, зі свого центру, вище і вище - від Першосвіту до безмежності Угорі. Обертання мого виру ставало все швидшим, хоча тепер він звужувався і тоншав. І ось вже відчувався суто один світлий промінь, що витікав крізь мене і щось намацував-шукав у безконечній вишині. І я, з вдячністю до глибин його витоків, майнув ним Увись. Гостре тремтіння насолоди болісно пронизало мене, можливо, я остаточно проминув ефірні небеса, та жодних думок, лише політ, зосередження на осяйному теплому осерді світла, що несло у безмежність.
Я не знав ні швидкості, ні часу, лише обабіч тягнулося багатоманітне буття, стаючи виразнішим і виразнішим. Наче в очах, на які перед цим довго тиснули пальці, навколо полинули численні розмаїті кольорові плями, набуваючи і чіткості, і калейдоскопічності переміни проявів. Вони складалися і в геометричні візерунки, і в числа, зрештою, і в образи, візуалізовані сенси, що кружляли, тягнулися, наближалися, прагнули торкань. Але світло несло далі, серце тремтіло тепло, і навіть раптовий холод від чиєїсь пильної ворожої уваги не зачепив. Я промчав далі і вище, вище, вище, де вже ніщо не зачіпало жодного чуття…
Лише за мить я збагнув, що дійшов до самого свого кінця, де щось м’яке і владне спружинило і штовхнуло мене назад - у моє нинішнє…

Я прокинувся в буянні ранку. Просто розплющив очі. І здивувався. Ні, я не очікував побачити щось інше, аніж місцина, де відпочивав, а потім поринув у медитацію. Я просто ніяк не очікував такої приголомшливої чіткості зору, слуху, всього іншого. Нехай за роки буття очі поволі і слабли, та це особливо не помічалося, але його, схоже, стовідсоткове раптове поновлення вразило! І зі слухом так само! І зараз він був заповнений щебетом далеких птахів, шелестом трави, розмовами води і камінців на дні. І запахи теж пропонували свою безмежність! Ото дива! Я легко підскочив на ноги, тіло теж почувалося нівроку, легко тягнулося, згиналося, просто як в юності. Я роззирнувся. На морі царював повний штиль, і зараз воно не зводило з мене своїх блискучих очей, наче прагнучи донести щось важливе для нас обох. Цікаво що? Але я не міг зараз залишатися. зупинятися. Можливо, потім.
Поглянув у свіжу блакить. Завібрував і потягнувся Угору. Ефір завзято заходився наповнювати мене новими порціями щастя. До побачення Море! Я знаю, що ти мені промовляєш, але я ще не можу відгукнутися. Та я повернусь!
Озирнувся на прощання, і полетів назад, неспішно, з радістю сприймаючи все, що міг підмітити нинішнім ледь не орлиним зором.

Свою межу поміж світами побачив здалеку, тому встиг повернутися не лише на твердь перед нею, але й до повноцінної тями. Далі йти верхами не випадало.
Моє власне нове житло було зовсім поруч - я вітально кивнув йому подумки, але зараз моя дорога прямувала далі.
І у Львів, до старого дому, завертати теж не мало сенсу. Я поспішав просто до місця чергового мирського лицедійства. Високий Суд очікував на свого чергового підсудного.
















Розділ четвертий
Місто Дракона

1 Мукачево
Перейшовши кордони, я спустився на нижчі рівні підземних територій, з інтересом споглядаючи появу на тілі невеличкі парості густого хутра. Та цікавим видався і сам шлях. Можливо, поліпшення мого зору відбилося і на його проникних якостях, бо кидалося в очі тепер значно більше, аніж до того, і не тільки залишки минулого. З якогось дива відкрився прихований рівень, що містив, схоже, досі активно використовувані будови розмаїтого, нехай і зовсім не людського вигляду. Будівлі знаходилися на достатній відстані одна від одної, без доріг поміж собою, без дверей на сірих стінах. Вони радше здавалися громіздкими вікнами з придонного, чи там ще якогось краю. Я покопався трішки у наявних згадках, але відповіді від цього не стали більш виразними. Майнуло тільки щось близько пов’язане з нагами - древніми і підступними. І вони цілком могли навідуватися і на кордони з тим чи іншим Бардо. Та навряд чи саме це я зараз бачив.
Та грець із ними, нагами, і я піднявся про всяк випадок рівнем вище. Зараз було не до нових стосунків і не до пошуків розгадок - якось потім, у майбутньому, якщо воно настане. Та й до основної цілі своєї подорожі я вже майже дійшов. Внутрішній компас вказував просто вгору. Привіт, Мукачево!

Міста переважно мовчать у відповідь, але якщо в мить привітання уважніше нашорошити чуття, то всі навколишні елементи місцевої декорації якось та проявлять свою присутність, склавши якусь зустрічну гримасу, або ж навіть доброзичливу усмішку. Потім усе пригладить звичність і особиста заклопотаність, та, наразі, я ще помічав, що й сонце тут, наче у Першосвіті, - яскравіше, і твердь енергійніша аніж у Львові, і чимсь схожа на Київську. Але ж там чи не єдина в суходільній частині Європи вершина земного геокристалу, а тут і до нервюр далеко, - на виду одні гори, полонини, дальня окраїна великої Європейської рівнини.
Але саме місто древнє, і мало достатньо глибоку історію, що явно додавало потокам енергій специфічних сенсів, і не тільки людського походження. Після нічної медитації особливо тонко відчувалося й інше суще, котрого тут вистачало. Але я не поспішав давати про себе знати - акліматизовувався, налаштовувався, перепочивав. Вдихав флюїди рясної зелені і запахи суцвіть трояндових кущів в глухому кутку скверика, де, власне, і вийшов на поверхню.
Коли відчув себе достатньо комфортно, підвівся зі старої лавиці, зняв з себе захисти, і, повністю відкрившись для всіх сторонніх поглядів, подався назустріч ненастирливому, але цілком відчутному поклику. Я не здивувався його появі, бо якось так і мало статися, судячи зі згадок деяких моїх попередників. Проте вони, на відміну від мене, не могли відкриватися йому за власним бажанням. І ось, вслід за ним, я неквапно пройшовся центральною частиною і, не доходячи суворого вигляду вежі латинської церкви, завернув у тінястий прохід торгової вулиці пасажного вигляду. Метрів за сто спокусився запахами кави і тістечок й присів за невеликим ажурним столиком при вході до закладу. Та й поклик тут звучав ледь не максимально чітко. Що ж, я зробив, що мав, прийшов згідно призначення. І нехай складається далі, як повинно. Може це остання нагода насолодитися буттям, і я не хотів її втрачати. Тож і думки вели себе чемно, не намагаючись будь-що прорватися в капітанську рубку і далі за інстанціями, і ранкова посмішка ще не сходила з мого обличчя.
Кави тут наливали небагато, але вона смакувала, як і прегарне кремове тістечко. Зважуючи бажання повторити замовлення, чомусь запав у згадки про своїх полишених у Першосвіті супутників, від яких наразі відгородився і відстанню, і світами, не в змозі вирішити, чи варто давати їм знати про себе. Зрештою, на це свято юридичної казуїстики їх не запрошували. І це добре, бо мало що, та й мені можливі співучасники ні до чого.

2
- Ви дозволите?
Худий чолов’яга із жовтавими очима, проявився аж надто раптово. Деякий час він неприємно тупився на мене крізь прозорі скельця окулярів, що збільшували і без того його круглі очі, та, не дочекавшись відповіді, присів навпроти.
- Секретар Канцелярії Високого Суду Трезор Прост, - неголосно, але вагомо відрекомендувався незнайомець, і відразу продовжив, - ви не дійшли до потрібного місця, де поклик мав стихнути. Це не на вашу користь, нехай я вже і звик до місцевих манер. В моїх обов’язках розмістити вас і, якщо потрібно, відповісти на дотичні запитання.
Он як, мене вже судять дрібні службовці? Я спробував торкнутися єства цього чолов’яги, проте відчув лише крижаний холод на його кордонах. Він навіть не світився, а лише восково відблискував. Подібного я ще не зустрічав. Тож вітатися мені не захотілося. Але закортіло якось відповісти на цю пихатість, і, певно, найкращим було б підштовхнути цю особу до емоцій. І я зробив невелике навіювання.
- І як ми один одного знайшли? – Спершу я мав його трохи розговорити.
Іронічна усмішка народилася і тут же потанула на обличчі чолов’яги.
- Після відкриття справи кожний фігурант під уважним наглядом слідства. А далі і Суду. Сховатися можна, але для цього потрібно тікати аж надто далеко. Ви ж підійшли зовсім близько.
- Ви відкриваєте справи? Вважав, ви дієте інакше. І що, я вартий уваги Високого Суду?
- Ваша справа того варта. І поклик ви відчули, отже цілком відповідні. Суд, як і зазначалося в повідомленні, розпочнеться завтра опівдні в Домі Дракона, не запізнюйтесь.
- Це де? Місцева Ратуша? – Я й далі впроваджував свій план.
- Хто як бачить.
- Ясно. То ви мені пропонуєте зупинитися нині в якомусь конкретному місці?
- Саме так.
- Без варіантів?
- У нас давні строгі порядки, за якими або погоджуються на пропозицію, або постає питання взяття під варту.
- Я тут для залагодження конфлікту, тому приймаю пропозицію.
Відразу вступати у бойове зіткнення виглядало нерозумним.
Прост з неприхованою зверхністю всміхнувся: - Високому Суду прийнятний будь-який ваш вибір. І наш Суд ніколи не поспішає із залагодженням, і навіть і з вироком. Нехай все, зазвичай, є зрозумілим і прогнозованим чи не від самого початку.
Схоже, він вже починав проявляти емоції, і я продовжував йому в цьому допомагати.
- Ви кажете про зрозумілість? Отже йдеться про пріоритет розуму? Особистого? Колективного? Місцевого різновиду чи вселенського розмаху?
Жовтоокий поморщився.
- Я про представлені свідчення, а ще про вміння слідчих і досвід Суддів, про прецеденти, і тривалу практику судочинства. Тож не грайтесь словами.
- І довго ви існуєте?
Секретар Канцелярії погордливо сяйнув скельцями.
- Скільки і це навколишнє мирське життя.
- Он як, вражає. Ви п’єте каву? – Тепер цю зверхність я мав скерувати до особистих проявів.
Жовтаві очі холодно зблиснули, а тонкі губи зобразили усмішку
- Ні, не звиклий до неї, я ж не зовсім тутешній. Для мене вдихати її кволі пахощі приємніше здаля, розглядаючи, наприклад, людські слабкості.
- Це звучить якось по-вампірячи, вам чужі наші смаки? Чи ви, як Секретар Канцелярії, вищі цього?
- Я ціную миті відчуттів страху, коли їх торкаюся вогнем справжнього смакування по ходу вирішення справи, в тому числі і вашої.
Секретар Канцелярії, вочевидь, відповідав таким чином і на мій випад щодо пріоритету розуму, та, певно, проявляючи і особливості своїх уподобань, і те, як він оцінює мою справу.
- Ви на щось натякаєте? Невже вирок Суду наперед відомий? Чи це тільки бізнес і нічого особистого?
- В жодному випадку. Бізнес – не наше. Суто людська хвороба. Якщо й натякаю, то не більше, як на короткий обмін думками і строго по справі, з урахуванням моїх повноважень, - секретар, мабуть, на цьому планував і зупинитися, але не втримався, - та коли особисто випадає спілкування з тими, в кого вирок просто на чолі, це і справді, як духмяні пахощі останньої миті. Здається, дія тільки починається, а тут раз - і чашка вже порожня, і більше жодних особистих планів.
Десь я вже подібне чув. Але той прецедент щодо ілюзорності вибудовування будь-яких планів, мене не стосувався. І я сам рішуче проти схожого неподобства, але ось щодо кави мав кардинально інші погляди. І замовив у дівчини-офіціантки, котра якраз проходила поруч, ще горнятко «американо» і келих простої води.
- А мене, Трезоре, не стільки вабить духмяність миті, скільки її вічні скерування, до гарного напою з тістечком, чи ще до чогось вартісного. В цьому сенсі моя чашка ніколи не спорожніє.
Я навмисно назвав його лише по імені, і далі розбурхуючи його апломб.
- Та невже? А як щодо вічного смакування горішніх енергій? Чи не ними все й закінчується?
Секретар явно афішував своє посвячення у тонкощі моєї справи. На такий дарунок я і не очікував, даремно він узявся за подібні демонстрації.
- А ви там бували? Угорі? – Промовив я найдружнішим тоном. - Чи зараз видаєте потаємні знання, плани?
Моя фраза, схоже, зачепила Секретаря, і чи тільки його? Бо після невеличкої паузи, і, вочевидь, напружених внутрішніх перемовин, вираз обличчя Проста раптово змінився, і досить кардинально. Звідти майнуло дужчим холодом, очі засвітилися яріше, і дещо біліше – попереднє його єство було менш отруйне.
- Я? Бував. І знаю, що є місця навіть смачніші. І вони не суперечать ні досвіду, ні статусу Суду.
В Секретареві аж надто багато всього змінилося, і я зобов’язаний був показати, що помітив це.
- Цікава у вас Канцелярія. Секретар Прост – це наче гербовий папір, на якому пишуть різні особи? Якщо затремтіла одна рука, з’являється друга, дужча?
- А хай і так, ви хіба не схожий папір, що вже давно не білий. Коли особа одна і та ж, то що робити з її заскорузлістю, списаністю? Ваша проблема саме в цьому, чи не так?
- Не знаю, як із цим у вас, але в мене паперу для нових сторінок іще чимало. І зауважте, це моє особисте буття, без підміни одного єства на інше. Тому я скоріше співчуваю вашому положенню. Як у вас із переживаннями, емоціями, емпатією, є такі? Ви ж розумієте, про що я?
Мене дійсно здивувало, як можна жити поруч із таким внутрішнім холодом, і шукати насолоду в своїй причетності до влади. Та запитав з цікавості, бо могли існувати й інші причини, аніж видимі.
Прост хвильку помовчав, та потім таки відповів.
- Коли потрапляю сюди, то трохи переживаю, бо ці моменти визначні для мене. Служба - сенс мого відданого існування, можливо, в результаті і я сам колись матиму достатню владу.
Слова випадали немовби змушено витягнуті. Ого, он як. Напевно Прости не можуть обманювати, але й сповідатися теж не зобов’язані.
- А сюди приходите звідки? Там переживань немає?
- Покій і насолода за межами недосконалого тутешнього «я», підійде? Тож зараз - зосередженість на праці, отримання заданого результату, відповідальність.
- Я й не думав, що можлива аж така різниця в різновиді земних «я», чи буває ще глибша? - Мене помітно вразили почуті щойно слова.
- Дев Сергій, чи як вас нині звати? Бачу, ви вдало прикидаєтесь простаком. І далі намагаєтесь вести свою гру. Але на цьому ми її припиняємо, бо мої відповіді мають стосуватися подробиць вашої справи і меж дозволеного на цій території. Вважайте, що далі відходити не дозволяють строго окреслені поля положень.
- Нехай, та я можу дізнатися склад Суду?
- Жодних проблем. До послуг сторін позивача і відповідача вищий Суддя і двоє Суддів колегії. Головуватиме, як завше, той, хто тут на межі. Але у вашому випадку рішення прийматимуться більшістю.
- Ага. І хто в нас з колегії, і хто на межі?
- Невже не знаєте? На межі, ті, кого більшість звуть Драконами, один із них – Вищий Суддя. А Судді з колегії – із європейської і всесвітньої наглядових рад. Вам випадає чудова нагода познайомитися відразу з усіма. Апеляція можлива. Але вона, найчастіше, відразу і вирішується на місці, сама собою - як фатум, доля, приречення.
- А слідчі хто?
- Представники сторони звинувачення і від Суду теж - ось наша Канцелярія. Захисник - на вибір, та він вже у вас є. Раджу з ним зв’язатися, нагадати про себе. Аж дивно, що його Високість взявся супроводжувати цю справу. Утім, його сьогодні ще не бачили. Та за необхідності він знає, де вас відшукати. Покої очікування неподалік звідси – на найближчому перехресті наліво, йти прямо метрів двісті - та ви й самі відчуєте, що і де. За місцевими орієнтирами: вулиця Возз’єднання 17. І там вже знаходяться ваші, так звані, супутники.
І обличчя Проста сповнилося черговою порцією неприхованого іронічного єхидства.
І я дійсно оторопів від почутого.
- А вони навіщо? І як вам вдалося їх сюди притягнути?
- Вони теж причетні, і, наскільки відомо, викликані стороною звинувачення. Та й ми їм запропонували взяти участь, і вони погодилися, тож і були сюди негайно переміщені.
- Ось так просто запропонували взяти участь, ясно. А мої супутники знали, що їх вважають причетними до моєї справи?
- Вони погодилися, інше немає значення. Та ви здатні з ними все це обговорити. А я ж надав вам потрібні відповіді і сподіваюся, ви самостійно дійдете до покою очікування. Тому до завтра.
Прост підвівся, кивнув головою і потанув за привідкритою брамою дому напроти. Війнуло холодом, з-під брами прожогом вилетів настраханий кіт і помчав пасажем. Я ж підпер долонями голову, відчуваючи себе зерниною межи жорнами буття і небуття, та бігти, подібно тому коту, не подобало. Напевно існували інші варіанти, на осмислення яких часу ще вистачало.

3
Будинок на вулиці Возз’єднання 17 і справді привітав мене чітким суддівським маркером, а ще жовто-блакитною державною вивіскою «обласної санепідемстанції».
Широко прочинені металеві ворота запрошували у густу тінь під крони чималих декоративних дерев. І я відразу туди й подався. Внутрішні стіни будівлі повивав трилистий дикий виноград, а ще численні квітучі лози троянд, і невідомих в’юнків, поєднуючи розмаїтість кольорів з такими ж пахощами. Глибше виднівся достатньо обширний внутрішній двір із ще виразнішим строєм міні-ботанічного саду. І виглядали ці насадження досить живо. А ще чулися пронизливо вимогливі пташині крики родом з бенгальських джунглів, а з ними і інші подібні звуки. Я з цікавістю пройшовся брукованими доріжками під сінню низького, прикрашеного суцвіттями, гілля. І невдовзі, в найдальшому куточку, вткнувся в загородження з металевої сітки, з-за якої і линув увесь той пташиний гам. В невеличкому дворику дефілювали поважні павичі і сіренькі пави, а поміж чорно-червоних пагорбів набундючених індиків і світлих копичок цесарок, діловито нишпорили барвисті сімейки декоративних качок. Видовище було швидше сумне, тим не менше, добре знайома молода пані з цікавістю спостерігала за цим пташиним парадом, і весело коментувала все побачене не менш знайомому мені панові, що стояв із незворушним виглядом знаного кіноактора неподалік у затінку бучної китайської вишні.
- І як ти вважаєш, хто з них найбезтямніший? А смачніший?
Та молодик не звернув уваги на звернення, перебуваючи подумки, вочевидь, десь інде, що не завадило жінці задавати нові запитання.
- Бачиш, як дивно у природі – самочки малопомітні, а самці барвисті, виразні, відразу в котячі очі кидаються. А ось в людей навпаки, а чому так, розумієш? Бо чим вищий мирський розвиток, тим устрій підступніший! От я й думаю, чи справді в небесах інакше?
Не отримавши відповіді, пані вже звернулася до молодика цілком конкретно
- Ти не літай в далечах, Патрон невдовзі появиться, чую, що вже зовсім неподалік.
Я і справді стояв майже поруч, натягнувши усе можливе маскування.
- Навіть запах його розрізняю – з домішками кави і моря. Неочікуване поєднання. Чи це проявляється моя маніакальність? А ти чуєш?
Анагел підійшов до Ірини.
- Він закрився. А якщо глянути очима Кішки?
- Не можу, в цьому дворі мов у скляній банці – ні туди, ні сюди. Але ж ти здатен зі своєї лампи вискочити?
- З лампи? Це як?
- Ми ж не в одній банці? В тебе своє ж? І невже не читав казку про Джина з лампи?
- А, зрозумів. Знайомився. Ні, мене ніби нічого не стримує. Можу і покинути це місце, але куди і для чого?
- Зануда. А поміняти на мені футболку здатен?
- Ні, поодинці не виходить. Бо потім захочеш друге, третє, кажи відразу і лише раз на день, - Анагел хмикнув і відвернувся.
- Ну, Анагеле, май совість, ти ж кавалер, джентльмен, мачо.
- Ага. І до якого саме вбрання приводить совість?
- Зажди…
Змістовна бесіда на жаль завершилась, бо у двір вкотилася легкова машина і зупинилася неподалік. Водій, не звертаючи особливої уваги на нашу групку, прошмигнув повз і піднявся в новітню триповерхову будову збоку від вольєра з птахами.
- Що ж, спробуємо виїхати звідси, раз вийти не вдається!
Ірина діловито рушила до автівки, та я стримав її за ліктик, за мить до цього скинувши маскування.
- Моншер!
- Мій Пане!
Обоє вже стояли поруч, привітно оглядаючи мене.
- Здорово, свідки. Чи вже співучасники? Навіть на самоті не побути - ви тут, як тут. Марно я на кізомбу і дбайливе оточення богинь сподівався.
Я підморгнув їм обом одночасно.
- Ми самі не очікували на подібне, голос, схожий на ваш, покликав нас, виманив на межу світів. А там з’явився жовтолиций тип і запропонував підтримати вас, ми й погодилися.
- Ясно, і так потрапили під місцевий арешт. Чи мені дозволено обирати ступінь вашої участі в цій справі? Варто перевірити. Але, кажуть, десь тут і наші особисті апартаменти?
Ірина тицьнула пальцем в керунку центру двору, де посеред високих самшитових кущів виднілася наповнена водою бетонна чаша старого фонтану – і поруч з нею, наче в примарну імлу потойбіччя, дійсно відчувався якийсь прохід.
- Ми вже заглядали – сучасні апартаменти з виглядом на місто. Заодно і місце ув’язнення, - Ірина хмикнула, - нас просто туди і доставили. Хоча ми й самі винні.
- Не зважай, видно так і мало статися. А як компанія богинь, сподобалась вечірка?
- Ще й як! Я відчула себе маленькою витівницею в колі значно більш досвідчених у цих справах дорослих. Та в земних танцях ми, щонайменше, на рівні. А що, вас дійсно це цікавить?
- Сподіваюся. При слові «жінки» інстинкти ще спрацьовують.
- То для когось із нас ще не все втрачено?
- Напевно, щастя втрачається легко, набувається значно важче, але ці проблеми точно не стосуються нашої дружньої компанії.
Ірина потисла плечима.
- То ви, Моншер, усе ж вірите у безгріховну дружбу між чоловіками і жінками.
Ми вже про щось подібне говорили з нею минулої ночі, тож, вочевидь, зараз повторення мало стосуватися Анагела.
- Між звичайними – ні. Але і в гріхи теж не вірю.
- А ти, мій мачо, як ставишся до гріхів? Ти хоча би чув про них?
- Дивне запитання щодо цього світу, та поки ніяк. А ще, здається, тут за нами постійний нагляд.
- Не зважай, ми щось та й придумаємо! – Оживилася Ірина.
Хоча я і не зрозумів, що вона мала на увазі – спробу гріхопадіння, чи втечі від нагляду, та, схоже, і те, і те разом.
Я озирнувся в пошуках камер нагляду, чи хоча би якихсь споглядачів - мені зовсім не здалося, що ми тут строго ув’язнені, принаймні до Суду, але перевірити не заважало.
- А зараз поглянемо. І спробуємо вийти, пройтися, доки нас по-справжньому не закрили в цьому прихистку пав і індиків, качок і інших в’язнів. Дехто, між іншим, заточений і в стовбури дерев, кущів, навіть в каміння.
Очі в Ірини й Анагела розширилися, вони оглянулися.
- Вважайте, що я жартую, утім, здивуюся, якщо Високий Суд не практикує схожі вироки. Але ви вже були в цьому місті, невже нічого подібного не кинулося у вічі?
Першим зреагував Анагел.
- Те трапилося в дещо інші часи.
- Хіба для порядного судочинства мають значення якісь десятки років?
- Я тоді знаходився і під значним впливом. Певно тому не звернув уваги.
- А в мене виникли підозри, - задумливо протягнула Ірина, - але потім стало не до них.

Ми підійшли до розчахнутих воріт і цілком безборонно вийшли на вулицю. Мої супутники здивовано переглянулися. Трохи раніше удвох їм подібне ніяк не вдавалося. Вочевидь, за планами наглядачів супутники мали дочекатися мене, щоби я взяв їх під свою відповідальність, що я і зробив на велику їхню втіху.
Анагел й Ірина сприйняли звільнення наче діти, потреби котрих вирішив один із батьків, і вони знову поринули в свої ігри.
«- Пліз, білу футболку і такі ж сандалі!» - скомандувала Ірина.
«- І жодних танців найближчим часом.» - парирував Анагел.
«- Сам і шкодуватимеш.» - відповіла Ірина вже перевдягнутою.
«- Можливо, але в танці мене, як виявилося, виразніше хвилює інструментальний супровід, і тепер це музика Першосвіту.»
Ого, Анагел, схоже, намагався так жартувати? Чи проявляв інтелектуальний снобізм? І в кого це ж він встиг перейняти?
«- А жінки?»
«- Коли і вони музика.»
Ірина хмикнула.
«- З таким чоловічим підходом довкола було би не людство, а пожовклий нотний стан...»
Я розвів руками, певно підтримавши цим саме жіночий підхід.
«- Життя, як воно є.»
Ірина переможно підхопила мене під руку і отак ми неспішно проминули барвисту метушню центрального ринку, що своєю першою лінією потопав в місцевих, бучно визрілих овочах, фруктах, а ще квітах. Далі сонними вуличками, між давніх особняків, вийшли до зачинених металевих вхідних воріт на кутку одноповерхового старого стадіону. І обійшли його зліва алеєю з грубезними, величними тополями і кленами сивого від часів парку, що тягнувся лівобережжям ріки аж до центрального мосту.
- А ось і красуня Латориця, - ступивши на алею набережної, не втримався я від захоплення, - і вона тут на своєму місці.
Мої супутники мовчки погодилися, розглядаючи ландшафт довкола гірської річки.
Води Латориці хоча й розділяли зеленими, трав’янистими берегами місто, але і так само пов’язували його з пасмами гір на ближніх і дальніх обріях. Погляд ні в що насильно не впирався і мав необмежену привільність летіти і летіти далі. І це приносило насолоду не лише очам.
Тож окрім того, що я тут зараз не один, як воно б хотілося, все інше мені подобалось: і погода, і відсутність юрб, і подорожній парад невеличких закладів, від яких линули приємні пахощі страв, і не надто доглянута доріжка набережної, що привела до нового парку трохи вище за течією ріки, і численні рештки недалекого радянського минулого, які проступали в недоглянутих заростях розмаїтими, нехай і грубуватими скульптурними силуетами. Краса. Літо. Чи ще щось потрібно для жаданого відпочинку? Вочевидь, подібні питання турбували й Ірину.
- Цікаво, куди поділися мешканці і гості суддівської столиці? Їх тут вешталося без міри, особливо навкруги пивних.
- Схоже, їх зрадив час, чи вони зрадили його. І вже ні часу, ні колишніх мешканців, нещасних жертв раптових перемін, - неждано негадано видав Анагел, певно процитувавши рядки з якоїсь книги.
- І це справедливо - кожного зрадника очікує розплата, як жінка, я знаю це! – Безапеляційно підхопила наша дама, нітрохи не дивуючись глибокому аналітичному дискурсу від ілюзорного мачо, який недавно був лише провідником кізомби.
- Тоді злочинним зрадником є ледь не кожний?
Це висловлювання Анагела здалося мені чи не вперше іронічним.
- Хіба відаємо, сестричко, кого чи що кожної миті в цьому круговороті мимоволі зраджуємо?
А ось це вже були, вочевидь, суто його слова.
- Ну вже ні, мимоволі не рахується, та й зради - тільки особисті, усвідомлено здійснені вчинки.
Ми неспішно проходжалися алеями, позбавляючи все навколишнє від певно звичної в останні роки німоти. Та філософський диспут, як не дивно, зважаючи на характери моїх супутників, все не завершувався.
- Тоді для появи пустки згодяться й інші причини, наприклад, розплата за часте змішування пива з горілкою, чи самогону з червоним вином, – резюмував колишній ангел, ймовірно, підспудно пробуючи відігратися за пожовклі нотні стани своєї музики.
Утім, останнє слово ніколи не спрацьовувало у стосунках із прекрасною статтю, про що він, мабуть, ще не знав, хоча вже й далеко просунувся в питаннях розмаїтих форм дії алкоголю.
- Від чого не врятуватися…- задумано зітхнула Ірина, вочевидь, не відступаючи від ідеї зради, і великодушно не звертаючи уваги на інтелектуальні виверти свого дружка.
Та Ірина, з якою я познайомився в Москві, навряд чи поводилася б подібним чином. Хіба перебування в Першосвіті вплинуло, і додалися інші позитивні речі, як то смуток давно спорожнілого парку, чи Суд невдовзі.

4
Я раніше ніколи особливо не захоплювався подібним, та тривала наша прогулянк,а схоже, виглядала доречною. Я пробував осягнути відчуте в нещодавніх медитаціях, Ірина ж бо ретельно досліджувала своїми чуттями місцевість, можливо, знаходячи якийсь рух в підземному світі, чи іще щось, та звичне перетворення в Кішку тут їй поки не вдавалося. Анагел ж, певно, повернувся до згадок нашої подорожі в минуле Велунда, і час від часу намагався обговорити її зі мною. Та я делікатно відсторонювався. І не те, щоби не хотів цієї розмови, але в нинішній ситуації був не готовий до неї. А ось відправити супутників подалі звідси вартувало би - і не оглядаючись на вимоги і застереження Трезора Проста. Ця ідея проступала все настирливіше. І я, зрештою, піддався їй.
- Ірино, Анагеле, ви ж тут не обов’язкові, вважаю, найкраще вас звідси відправити. Це суто мій Суд. А вашу присутність можуть використати супроти мене.
Ми спинилися, і якийсь час розмовляли поглядами. І я не зауважив в них жодної розгубленості, чи ж бо вони просто ще не надто серйозно сприймали нинішні події.
Втім, Ірина раптово театрально притулилася до мене.
- О Повелителю, невже є щось цікавіше, аніж бути зараз тут? Беру з вас приклад, позитивно змінююсь, поволі входжу у високі містичні кола, куди не глянь – одні перспективи. нюхом чую поклик долі. Тож я проти покидати це середовище!
Зігравши цю пристрасну роль, вона відсторонилася і вже спокійніше продовжила, - а ще я рада знову відчути це місто. В ньому стільки загадкового. І не лише в ньому – в нас теж. Ось у вас, Моншер, тепер нове ім’я. І воно мені подобається більше за колишнє, може й собі якесь нове придумати?
Відтак Ірина допитливо повернула голову до Анагела, - а ще ти сказав, що наш Яромир глибше пов’язаний з Мукачево, аніж здається. І знаєш, коли ми тут гуляли з донькою Соло, я щось таке відчувала! І ось думаю, може сюди би ще й мою сестричку доставити, а то лише в Інтернеті зависає, втрачає найкращі миті життя. Може й вона якась чарівниця, в майбутньому? І ми разом щось і придумаємо – майже сімейно. Ну ж бо, Моншер, відволікайтеся від турбот!
Можливо і так, нехай і домінувало враження, що я потрапив у всі пастки одночасно, і вони зараз дружно і спрацьовували, але наміри Ірини завжди мене бадьорили.
Та й Анагел теж заперечно поставився до моєї пропозиції, хоча й не так чітко.
- Моя воля і бажання – бути з вами. Але якщо ми чогось не розуміємо, то достатньо дати твердіший наказ.
Що ж, із Анагелом домовитися я зможу. Але що в голові в Ірини – питання ще те. Проте й на неї можна вплинути.
- Твою сестру ще рано знайомити з нашим світом. Але тобі варто з нею частіше зустрічатися. І з батьками теж, вони ще в межовому стані. Нехай ми їх відновили, але майбутнє невиразне.
- Та повертаються вони до тями, що їм станеться, - Ірина раптово всміхнулася на все обличчя, - але як бентежно Анагел виглядав у ролі мого жениха! Люксово! Хоча я ще не готова віддавати себе, навіть за мачо, колишнього ангела.
- Ще не бачив. Утім, є пропозиція – ти і Анагел впорядковуєте моє нове житло. Там дійсно не вистачає жіночої руки.
- Ви хитрун, і я точно не ваша жіноча рука. Тож ні. Зараз повинна йти поруч з вами, Моншер, а лапку на пульсі подій в Києві і так тримаю, як і погляд на тій Москві – з легкістю викинула би з голови її, якби не хлоп’я. Попросила Соню навідати малюка і його матір, а то мало що. Нехай мій нюх до подій поки і не вловлює загроз, але після Першосвіту я ще трохи не в собі.
- Не впізнаю, невже стала такою добропорядною?
- Ні, більш адекватною.
Дивні речі. Нині Ірину хоч до рани прикладай. Нехай в перший раз у Першосвіті вона і побачилася мені поетичною й романтичною, але в темніших світах вона скоріше стане протилежністю, як мило б не посміхалася зараз сонячному дню. Та вже нехай, я і сам був учора в тому морі незнано ким і чим. Цікаво, якби дозволив собі почути, що ті води мені промовляли, то, певно, плавав би в них і досі - впевнено і щасливо, і хіба це гірше, аніж нинішні турботи і тривожності?
- Добре, поки відкладемо остаточні вирішення. Та хотів би, щоб ти не забувала про безпеку своєї сім’ї, особливо сестрички.
- Я не втратила здібностей. Кажу, у Києві поки тихо. І Оленка ще чемна, її не тягне, як мене, з біди в біду. У неї світліший шлях. Я ж в її віці хитрою була і злопам’ятною, потім іще додалося різного, та яка є, така вже є, і це мене влаштовує.

5
Ми проминули паркову зону. Назустріч насувалися вкриті лісом перші гірські схили, на ближньому з яких, якраз потойбіч за річкою, виднілася стильна, нехай і доволі громіздка, проте непогано вписана в ландшафт, церковна побудова, як підказала раптово пам’ять, жіночого монастиря.
Він вельми зацікавив Ірину. Навряд чи в ній прокинулася побожність, але щось там вона відчувала, і це її насторожило.
- Та ще картина.
- Щось незвичне?
- Нічого, ніби, але і зверху, і знизу напружено. Коли ми були тут востаннє, хоча б народу вистачало навколо, тож тоді я на перехожих більше звертала увагу. Особливо після того, як Мелодія ошелешила, що ми, ніби, в минулому. Тож дивно все виглядало від початку. Але і тоді, й тепер мені однаково приємно, що інша Європа вже стелиться біля моїх ніг, - Ірина розвернулася по ходу ріки: - от уся там до наших послуг.
І, видно, вже помчала чуттями вздовж Латориці в цивілізовану далеч Заходу.
- Ви тоді із Мелодією під монастирем проходили?
- Там лише одна дорога, якщо її так можна назвати.
Ми трохи постояли, роздивляючись, і подалися назад.
- А тобі, чоловіче, як тут?
Анагел глянув на мене, затим перевів погляд на допитливу подругу.
- Це місто, наче під маскою на обличчі. Обличчя ще не бачу, але сутність велика. Ті самі відчуття були і минулого разу.
- А я думала, що та юна богиня геть застилала тобі світ.
Ірина цього разу притулилася вже до мачо, і вони вельми личили один одному.
- Можливо, і не лише вона, але позовні терміни до мого спровокованого вищими силами запалу вже проминули, - Анагел примружив очі, напевно пропущені позивні терміни не заважали докладним згадкам, – це ж майже сорок років минуло.
- Менше, - впевнено заявила Ірина, - а то й зовсім недавно, залежить на що глядіти.
Я мав передивитися ті, їхні згадки, але за всіма подіями просто вилетіло з голови, неодмінно зроблю це пізніше!
Та стан Анагела мені подобався. Зайве до нього не чіпалося. Хіба, окрім Суду, до якого його хотіли приплести, вочевидь, через Канцелярію і керовані зусилля Проста. Та вирішального значення для наших взаємин із Мукачевом це не мало. Місцевий Дракон призначив процес наді мною там, де вів справи останні п’ятсот, а може й всю тисячу літ. Спомини від моїх попередників і їх знайомців виглядали розмитими, утім, небагатьом випадала нагода побачитися з Драконом очно навіть у якості підсудних, бо рідко хто з них сюди добирався. Тож вирок виносився здебільшого без їхньої участі. І офіційне повідомлення про нього приносили якраз перед тим, як здійснити його впровадження, чи, принаймні, спробувати це зробити. Але чутки часто випереджали подібне дійство, тому існувало чимало варіантів розтягнути задоволення від гри в кішки-мишки, утім, так чи інакше, вердикти Суду завжди знаходили можливість, аби здійснитися.
А ще я відав, що мукачівський Дракон був чи не найавторитетнішим Суддею, принаймні, старої Європи. Тож мені, окрім вироку, ще дарували і особисту зустріч, що й подивувало багатьох, у першу чергу Велунда. Я не мав жодних сумнівів, що наша недавня зустріч з ним викликана саме цією обставиною, ставши точкою відліку для чогось іще. Але проникати в задуми подібних великих комбінаторів мені поки ще не моглось, та й не дуже кортіло. Вистачало самого стрімкого ходу подій, і ось, тепер я долинув ними древнього Мукачева.
Неспішною ходою ми повернулися набережною аж до центру - до місця, де береги поєднував головний міст на могутніх, облицьованих каменем, биках опор. Мені захотілося постояти на ньому, поринути зором у стрімливі потоки розлитих перекатом гірських вод. Нехай зараз поспішають лише вони, а ще перехожі, що розмовляли, наче камінці в них, гучно зустрічаючись в струменях буття один з одним.
- Видівись, як руські учора уграли у Нідерландів? Фест грали, нє? Ниська Італія з Іспанієв бавлять, - ковзнула повз нас енергійна говірка двох місцевих молодиків.
А мені чомусь стало байдуже до гри, та й усього того чемпіонату, якого ще недавно нетерпляча очікував. Хіба що промайнули згадки про перший матч тих же росіян з іспанцями, і ситуація, за якої я спостерігав його хід. Що ж – зараз обставини значно приємніші, хоча, мабуть, й тісно пов’язані із тим минулим. Виходить, Ірина права, і нам є чим насолоджуватись.
І ми все стояли і вишукували очима срібні полиски більших і менших рибин при каменистому дні, під перетоках живого скла над ним. За нашими спинами, з околиці міста споглядаючи плеса і стрімнини цієї норовливої красуні, височів старий Замок, утримуючи за собою останню гору, як перший, чи ж бо останній форпост на межі з Угорською долиною, куди і бігла Латориця.
Цікаво, чи місцевий Дракон коли-небудь жив у тому замку? Можливо, в замковій горі, чи ж бо деінде – не стане ж бо великий Змій жити серед людей. Утім, хіба Дракони змії? Погляди моїх попередників щодо цього дуже різнилися. Та завтра, певно, сам дізнаюся. Але місцевий Замок, я це відчував, саме тому виник і зберігся, що поблизу існував його вищий покровитель, який і досі підтримував основи свого світопорядку, принаймні, для навколишніх країв.
А ще про наявність Дракона відразу сповіщала і міська Ратуша, до якої ми вийшли, звернувши з мосту до середмістя. Воістину, неначе крилатий велет осів на центральній площі, склавши громіздкі крила із шипами-шпилями, потужно уп’явшись колосами ніг у граніти, прикриті звичною кам’яною бруківкою. Ми, звичайно, коротко зазирнули і в доглянутий, витягнутий подібно тулубові Велета, внутрішній парк-двір Ратуші. Невже саме тут і проходитиме Суд? Що ж я готовий і про це дізнатися.
Затим ми вийшли з будови, і на її вежі декілька раз ударив годинник, схоже, вітаючись і з нами.
- І звучання те ж, - нарешті погодилися Анагел з Іриною, так і не відлипаючи один від одного.

6
Проте чимало чого навколо і змінилося. Раніше дороги в центрі були проїзними, а тепер – пішохідні зони. Та й замість пам’ятника Леніну нині бронзовіли міфічні Кирило й Мефодій, що, начебто, бували тут, нехай і забули про це хоча б комусь повідомити. Мукачево тоді точно існувало і місцевий Суддя теж, то що могли додати ці два монахи до того, що тут вже було? Хіба заробити собі термін серед індиків чи поміж буків і тисів на ближніх горах? Ні, я мав глибокі сумніви, що вони б аж так ризикнули.
Ірина сторожко обійшла металеві скульптури просвітителів, певно, під враженням від моїх запевнень про можливе заточення покараних осіб у різні предмети. В образі Кішки її чуття стали б значно гострішими, але зараз перетворення їй не давалися. Та й живих можна всунути лише у щось живе, інколи навіть у камінь, але ж не в метал - принаймні тут, в Сутінному світі, до якого належало і Мукачево. Хоча існували й краї за кордонами Сутінного Середзем’я - землі Пітьми, де магія могла все, майже все.
- Ні, навряд чи в цих ідолах тепляться душі, навіть чужі, - нарешті винесла вердикт Ірина і тикнула зором в кафе навпроти: - і ось туди ми заходили з принцесою. Там іще розкішний папуга сидів у золотій клітці.
- В золотій? В часи СРСР?
Я недовірливо зміряв поглядом доволі скромний, нехай і свіжо відремонтований заклад.
- Моншер, клітку вкрили фарбою для маскування, та юна богиня відразу відчула що й до чого. І папуга теж видався мені незвичним. Втаємничений якийсь. Мелодія захотіла побути з ним на самоті, а мені випало гуляти навколишніми горищами з місцевим сажотрусом. Кішкою я не надто пам’ятаю логіку подій, а ось відчуття збереглися.
- Тож ти тоді тут могла міняти подобу, а зараз ні? Отже на тебе нині наклали якісь персональні обмеження, тож вітаю зі вступом в наші арештантські ряди.
- Фу, як бридко з їхнього боку!
- Добре, і що сталося далі? У вас з Анагелом, вочевидь, відтоді з’явилися свої таємниці.
- Шефе, не знаю, що трапилося в Анагела, бо він просто потанув у повітрі, а мене розважала колоритна персона віком трохи більше двадцяти літ. Я пригадала його ім’я - Берті! Спершу я обурилась, бо Мелодія без пояснень магічно прив’язала мене до хлопаки, що якраз виходив з того закладу. Але далі повеселішало. Він виявився сажотрусом, а що може більше цікавити кішку, аніж прогулянка дахами і горищами! Там усюди якісь історії подій, записані в запахах і ще в чомусь, потойбічному, та ще й наявні домовики і інші сутності. Тож я мала чим зайнятись. А потім грала з Берті у хованки і на віддалі перетворювалася з Кішки на себе, та ще й без нічого. Берталон спершу відводив очі, та не губився, казав, що й не таке тут бачив. Але не подумайте зайвого, в нього в серці тоді цвіло кохання, здається, до Катерини. Правда, не надто успішне. Тож я, вже суто по-жіночому, відкрила хлопцеві трохи наших дівочих таємниць, і він прояснів духом, і вельми красно дякував.
- І хто ж тебе тоді вдягав? – Поцікавився Анагел. - Навряд чи ти ходила по тих порохах голясом.
- Там тоді було досить чисто і ледь не усюди сушилася білизна, тож я мала що накинути. Та не збивай мене.
На якусь мить Ірина замовкла, наче згадуючи, чи ж бо поринаючи в ті емоції, та невдовзі продовжила.
- І коли під вечір мене покликала Мелодія, ми з Берті ледь не зі сльозами розлучилися. Я ось підрахувала – це сталося тридцять шість років тому, а згадується яскраво, немов на минулому тижні. І чого б це? – Ірина допитливо поглянула на мене, - і як таке робиться? Ми так можемо?
- Для нас дійсно часу обмаль пройшло. Та розпитувати, як усе те трапилося, найкраще Соло й Мелодію, я в цьому не знаюся. Але зараз будь пильна – не потрап на очі тому Берталону, раптом твої повчання не допомогли, чи він неправильно їх зрозумів.
- Скоріше подумає, що я привид.
Я оглянувся на Анагела.
- А ти, друже, що приховуєш?
Анагел відвів очі.
«- Не зараз, мій Пане.»
Тим часом Ірина подалася в напрямку того самого закладу, що колись відвідувала разом із Мелодією. Увійшла всередину і за хвилину визирнула, з таємничим виглядом манячи нас усередину.
Ми прослідкували за нею, ввійшли, огляділися. Вона ж застигла справа від стійки бару і промовистим жестом скеровувала нашу увагу на широкий підвіконник, де дійсно виднілася чимала біла клітка з поважного вигляду білим какаду. Невже та сама клітка? Навряд чи птаха тут прожила б так довго.
- Думаю, що це він! Через нього мене Мелодія відіслала з Берталоном! А клітка та ж.
Ірина з обличчям тріумфаторки підсіла за столик, що стояв впритул до вікна.
Какаду, що спершу з цікавістю нас розглядав, різко повернувся в інший бік і втупився у вікно, на перехожих, які виходили крізь високу будинкову арку від місцевого кінотеатру. Не надто галантно з його боку. Тим не менше, ми присіли біля його клітки і замовили за бажанням Ірини три молочні коктейлі.
- Сирник! – Скрипуче, стишеним хрипом додав какаду.
- І сирник, - машинально продублював я.
Дівчина, що приймала замовлення усміхнулася.
- Не дивуйтеся, він так постійно робить.
- Молодець. І багато слів знаємо?
- Не дуже. Інколи ще лається матом.
- Раз заговорив, то чому б не лаятися. І як звати красеня?
- Фреді. але він вже давно тут, і кажуть, старший за мене.
- Як цікаво. То ми можемо його пригостити цим сирником?
- Так, в нас добра кухня, і сирник його улюблена страва.
Дівчина спершу принесла пташине замовлення. І Ірина взялася кормити Фреді з ложечки.

7
Невдовзі птах змолотив більшу частину запропонованого і явно подобрішав.
- Фреді, ти задоволений? – Звернувся я до нього, вже відчуваючи присутню в ньому надприродність, але ще не відаючи її особливостей.
« - Краще просто Орно.»
І хоча це вимовилося подумки, але здригнулися ми усі троє. Та, схоже, що почули звертання тільки ми, принаймні, ніхто з невеликої кількості інших відвідувачів кафе не відволікся від своїх справ.
- Клас! – Прошепотіла Ірина. - Кажи ще щось.
Птах прихильно гойднув прикрашеною стильним чубчиком головою.
« - Тссс, не потрібно аби хтось іще чув.» - какаду оглядів нас і далі, смішно нахиливши голову, озирнувся на всі боки, - « через дзьоб мало що вимовиш, та й про що говорити з простолюдом, але ви не такі. Відразу згадав твою супутницю. Її не змінили роки, хіба що зараз не в котячому хутрі, а в звичній одежі, та вона не богиня, і не з вищих демонів, хоча і має в собі чимало грізного.»
« - Як цікаво!» - підтримав я нашу розмову подумки.
« - А мені як! Спершу думав, що наснилося. Я ж ледь не постійно сплю. Але тепер бачу, що не сон.»
« - Не сон. А ви надто вмілий, як на можливості птаха. Нехай нині стільки нових чудес і малознаного. Ні, навряд чи ви тільки птах, я не помиляюся - ви в ув’язненні?»
« - Це ти іронізуєш про Фреді в клітці, чи про мене в Фреді?»
« - Хіба це не поєднує вас?»
« - Манери не приховують від мене торкання зброї твоєї сутності, просто не вбивай мене завчасно. Ха-ха!»
« - Ви перший, хто говорить про мою зброю.»
« - То ти не виконавець остаточного вердикту? О, схоже, я помилився, що не дивно, нині ж усі в щось грають.»
« - Точно. І мені теж інколи здається, що усі нині оточені оманливою млою, яка приховує дійсність. Та, ймовірно, це лише наші обмежені чуття так працюють?»
« - Не знаю, як щодо вашої компанії, а для мене в цій істоті з пір’я і з’їдених сирників встановлено чимало обмежень. Тож саме я грубо ув’язнений, а ти наче ні.»
« - Я про те, якщо всі на Землі в'язні, то і я тоді теж.»
« - Ні, це перебільшення, не всі. Ти не розумієш. Так, більшість обмежена, але самою природою речей, тому це не відчувається, як насильство. А ось обмеження від рівних тобі – вкрай болюче.»
« - Тоді я поки ще вільний від подібного. Співчуваю вам, ким би ви не були. Тривалі страждання покараних не прикрашають суддів.»
« - Це ти проявляєш іронію щодо чуттєвості суддів, чи наполягаєш на швидкому позбавленні осуджених усіх чуттів? Я намагаюся глибоко не пірнати в твою сутність, тому і перепитую.»
« - Я про гуманізм до живого.»
« - Отже ти або вищий за місцевих богів, або повний дурень. Надто спрощений твій гуманізм. Та думаю, ми в цьому схожі.»
« - Проникливо зауважено, і хто тут, на низах, може бути вищим за богів, як не дурень?»
« - От-от, тому й підозрюю, що ти лише користуєшся маскою простака. Нехай я позбавлений волі демон, та мої чуття здатні прокидатися, й інколи діють. І відчуття-почуття присутні, нехай п’ять чи шість термінів перебування з папугами тяму дещо і притупили.»
« - Справжній демон? Хіба тут і в подібному вигляді це можливо? Але такий тривалий термін, та ще й в папугах - це місцеве судочинство?» - в мене виявилось безліч запитань, за якими я намагався сховати свої торкання до єства, що зараз зі мною розмовляло.
« - Не покладайся на враження, і вони не обмануть. Ні, ще навіть не судочинство. Просто особисте драконівське вирішення - проникливе і справедливе. Та, не подумай, я не проти долі і в чужих мені краях. Як склалося, так склалося - сидіти у дереві, чи в бруківці значно сумніше, нехай там і відсутній строгий нагляд.»
« - Он як. В деревах, кажуть, і важка компанія може зібратися, а в каміннях і кавалки найдревніших духів трапляються, » - витягнув я дещо із згадок своїх попередників.
« - Так, до мене проявлено високу повагу, зберегли і цілісність, і обійшлося без підселень, але скільки можна? Досить з мене цих сирників у пір’ї. Хай вони і не найгірше тло, але я втомився, і очікую перемін.»
« - Іншої в’язниці? Задля інших страв? А тут важко розширити меню?»
« - Знову насміхаєшся? Я, між тим, з інтересом вивчав усе тутешнє, і характери, і типажі, заодно й місцеву кухню, вважаючи, що застряг ненадовго. Але нині тільки й радості, що медитації на вершині високої скелі, під якою далеко внизу шелестить трава. Скеля – те, чим я не став, а траву звати Фреді, чий розум на рівні тутешніх трирічних істот. Він любить сирник, а я майже не вживаю тілесних страв - ілюзією ситий не будеш. Тому трава і скеля, найменш примарні.»
« - То ви, мабуть, і безмежно голодні - за справжнім?»
« - За справжнім, о так, але не будемо про це.»
« - Та все ж, який термін покарання?»
« - Самому цікаво! Бо це ж не покарання, а тимчасове затримання, як тут кажуть, до вияснення обставин. Ха! Напевно виявилося безмірно обставин. В моєму рідному світі подібну ситуацію і не придумаєш, в нас голови відкушують без вияснення. Можливо так і чесніше, а тут суцільні збочення – дивися наліво, дивися направо, мандруй подумки і не подумки, якщо хтось впускає в своє єство, то й чимсь там підкормлює, ділиться енергією, емоціями. Але це дрібниці. Все і всіх навкруги, у колі наданої мені досяжності, я вже спробував, вивчив, нічого нового, вже ліньки навіть подумки рухатися. І якби не нові блохи на Фреді, чи мандрівні богині раз на десятки років, то, мабуть, і не прокидався би. Хіба від лап охоронців, що міняють тільця в клітці.»
Фреді підняв крило і енергійно почесався масивним дзьобом.
« - Ім’я Орно – це скорочено?»
« - Орландино. Вочевидь, повністю демон з касти вершників сюди б не помістився.»
Я оцінив жарт.
« - А кінь де? Раз вершник, має бути і кінь?»
Папуга гучно зарепетував, застрибав по клітці, та невдовзі заспокоївся.
« - Дякую за емоції. Та про це в Алана при зустрічі запитай, не здивуюся, якщо мій химерний кінь на його робочому столі папери притискає.»
« - Алана – Дракона? В нього і робочий стіл є? – Це мене особливо усміхнуло. - Я вважав, подібне стосується тільки канцелярій.»
« - В нього є все. От усе, що можеш уявити, - йому досяжне. Вищі демони здатні лише заздрити подібній широті здатностей, нехай і в значно вужчому просторі. Тож у його статусі є і свої мінуси. Особливо в питаннях життя і смерті.»
« - А як у вас з цим питанням?»
« - Ти не знаєш?»
« - Щось знаю, але це не мій досвід - крихти від інших. Можливо й отруйні.»
« - У мене подібні уявлення існували щодо людей до ув’язнення, але зараз я теж маю власний досвід. То хочеш почути, що ми таке? Найрозумніше, почуте від тутешніх, що демонічність хай і протилежна людяності, але це необхідна темна сторона буття на Землі. А ще вищі демони – противага напівбогам. Як тобі?»
« - Цікаве спостереження. Та більшість вважає демонів суто проявами зла і винними геть у всьому, але ваше визначення дещо інше.»
« - Щодо зла – це помилка, бо й люди не добро в чистому вигляді. Тож і ми різні, але по суті - інша сторона тутешнього цілого, у великому і не дуже, в мудрому і не надто, ми інший бік богів і напівбогів, героїв і пігмеїв, та в основному - на службі в Року. Нам належать і столи Валгали, власні краї і землі, простори над ними й під ними в сутіні Темносвіту. Ми вічне воїнство, хоча й не тільки. І настільки зайві, наскільки й потрібні - нас нищили до тла, до небуття, а потім поновлювали, вибачалися, запевняли, що недоторканні навічно!»
« - Не ангели і зовсім не зло в будь-якому його вигляді?»
« - Однозначно. Зло на нас діє так само, як і на вас. Але ми з вами в протифазах. Ось у цьому, Яре, і найглибший сенс.»
« - Он як. Цікаве кіно, Орно - Орландино. Десь я вже чув це ім’я.»
« - Перекрученим на жіночий лад? У пісеньці? А чого – забавна, в ній є дещо саме те - значиме, приховане.»
« - Я і про юного героя з цим іменем. Хтось, чия пам'ять в мені, чув про діяння Орландино, нехай вони і виглядали казково.»
« - Ти про того, що в людожера для свого короля відбирав різне і не по своїй волі?»
« - Здається він і з папугою там стикався.»
« - Еге ж. І Дракон про це, вочевидь, знав.»
« - А хто ж був королем у того хлопця?»
« - Не важливо, але ти вважаєш, мене сюди привело завершення тої історії?»
« - Я не знаю закінчення, а ви?»
« - Хіба такі оповідки мають кінець? Завжди є продовження, нові ускладнення, перед якими і зупиняється розповідь, натякаючи на приховане між рядками. А король – це лише малозначна посада для нових і нових пихатих дурнів, і куди не глянь, всі мітять в королі, тож історія продовжується.»
« - Може я здатен чимсь допомогти?»
« - Ти? Герою примарної оповіді, чи загубленому «я», фантому іншого світу?»
« - Припустимо, бо раптом це одна і та ж особа?»
« - А як можна допомогти вищому демону? Мені, наприклад, цікаво було би провести нічку-другу з ненаситними демоницями.»
« - Ви не втратили почуття гумору.»
« - Я один із Вершників Вищої Касти, гумор мені чужий за природою, але за шість поколінь папуг можна вивчити все, принаймні, пародіювати, аж до поєднання природ.»
« - Хіба в глибині пізнання не має місця для здорового сміху?»
« - Але ж вас, людей, смішать недоладності!»
« - Не зовсім, а як щодо дитячого сміху?»
« - Я зрозумів, про що ти. Непогано.»
Чим далі, тим більше мене вражала наша розмова. І я пробував й далі обережно розкривати свого невидимого співрозмовника.
« - Схоже, у вашому випадку ні вироку, ні швидкого повернення і не планувалося. Лише безсмертних не карають смертю і точними термінами. Від них просто увесь час щось очікують?»
« - Напевно. Але я не безсмертний – вищі демони в цьому подібні до Драконів, нехай у нас і свої таємні голки.»
Я поглянув на дивно мовчазних своїх супутників. Щось не те з ними. Неясні здогадки майнули в голові.
« - Ви моїм друзям ж не це саме розповідаєте?»
« - О, вони чують інше. А в нас із тобою все по справжньому. Виходить в Канцелярії нині рейвах через тебе? Цікаво. А то вже я геть занудьгував. Можливо, в цьому і причина нашої зустрічі? Як гадаєш - в цьому?»
« - Маю враження, що ви не мені це говорите.»
« - І таке присутнє. Даю знати, що пора поговорити зі мною всерйоз, бо я вже готовий до всього! Трясця.»
« - А хто іще чує нас?»
« - Ніхто крім Головного, Дракон б не дозволив іншим підслуховувати. А сам здатен почути тут усіх, в тому числі й мене.»
« - Тож я і мої супутники, виходить, отримали дозвіл?»
« - Хтозна. І ви не простий люд Та ще й безпосередні учасники незрозумілих подій. Але може й випадковість, Та якщо я не заплутався в століттях, то невдовзі наш Дракон полишає службу, передає комусь посаду по родовій лінії. Йде на підвищення чи возноситься. Отже міг і розслабитись, чи вирішити остаточно мою долю. Тим не менше - тут усе в його долоні, в полі зору недремного ока, під трунким шелестом крил і вогнем вищої справедливості. Ха!»
« - То моя справа ледь не остання? Але я здатен повідомити про вас, чи комусь потрібно щось конкретно передати?»
« - А ти сміливий. Та, можливо, достатньо й того, що я розповів, і все вже зрушило з місця і покотилося моє колесо фортуни. Тоді, певно, і мій химерний кінь стає зараз дибки, виривається на волю. Думаєш, нормальні демони так висловлюються? Я один такий мрійливий. Дякую, що просто вислухав мене. Якщо випаде, приходь і завтра. Роздивлюся тебе уважніше. В останні століття було надто темно, а тепер світліє. Маю вести себе відповідно, більше помічати. Тож мої вітання Мелодії, та й Соло, коли побачиш, скажеш – Орландино приязно усміхнувся тобі й тобі. А тепер маю дозволити Фреді пострибати кліткою. Щасти!»
Мене вражав наш діалог. Особливо торкнула картина про траву і вершину ілюзорної скелі. І про просвітлілу пітьму цікаво, і що демони – далеко не зло. Та й інше теж. Поглянув на Ірину й Анагела, які ще, вочевидь, продовжували спілкуватися з Орно. Цікаво, що й обличчя їхні реагували по-різному. Та я мав припиняти це лицедійство, принаймні, задля їхньої ж безпеки. І зробив це, одночасно поставивши заслін між ними і Орно. Та какаду, що враз ожив, це вже не цікавило.
- Фреді, маємо тебе покинути - вже і ніч, а в нас зрання справи, - прощально прорік я.
- Прикольно! - З придихом, наче з трудом відірвавшись, вимовила Ірина, з тою ще посмішкою: - добре, тоді як і домовились, чекатиму на тебе в снах, якщо зможеш туди влетіти. А біля тебе не залишусь. Наодинці я боюсь!
В її «боюсь» я не вірив, а в сни – так. Цікаво що ж вона такого щойно почула-побачила?
Анагел ж бо сидів задумливий і непорушний, неначе досі перебував десь інде. Але він досі завжди знаходився саме там, де й виднівся. Невже і в ньому проявилося щось нове?
Окрім нашої трійці в кафе сиділо ще декілька пар відвідувачів. І ми їх явно зацікавили своєю поведінкою, і, певно, тим, що так довго сиділи, немов у прострації, навіть своїх напоїв не допили - туристи, що з таких взяти. А все Фреді – зірка місцевого шоу!

Коли ми вийшли у запашну місцеву ніч, я попросив супутників поки не вантажити один одного почутим, що б там не було, нехай і вкрай важливе. Просто не сьогодні, не зараз. Та Ірина, схоже, все вже сказала, а Анагел нехай потерпить до ранку. І якби не прагнув поділитися новинами, та раз ні, значить - ні. І він неохоче змирився, проте продовжуючи внутрішньо світитися і явно якоюсь радістю..
І хоча я тимчасово пригасив у собі це нове вміння бачити внутрішні стани, та сплеск Анагелового єства був аж надто помітним.
Тож ми йшли мовчки, кожен при своєму. Місто швидко засинало: нечасті перехожі, рідкі авто, тиша. Публічне нічне життя тут, мабуть, не практикувалося. На межі найтонших можливостей торкався навколишніх просторів, і вони, хоча й виглядали відкритими, та здавалися просто намальованими, що не могло бути випадковістю. Тож мені і згадалися недавні слова Анагела про маску на обличчі міста. Цікаве спостереження.
Заночувати у Львові чи в новому своєму обійсті було би приємніше, та напередодні Суду я мав дотриматися поставлених переді мною вимог, раз вже я до часу явився сюди. Тож невдовзі ми вже завертали в дрімотний дворик павичів і цесарок крізь дбайливо залишену відкритою браму. І за хвилину були в апартаментах його Величності, місцевого Дракона - цілком пристойних, як на мене, хоромах. Ніби й нічого особливого - декілька окремих спальних кімнат, що зависли над кронами дерев, але широкі вікна і прозорі місцями стелі додавали особливого шарму - навкруги жовтаво по-домашньому сяяли вогні негучного середмістя, згори мигтіли близькі зорі. Під ними я і заснув, споглядаючи польоти супутників, падіння метеоритів, а ще те, як гори з радісним полегшенням покидали насиджені місця і мчали до найближчих морів, ділитися з хвилями своїми мріями.

8
Світанок нехай і суттєво спростив, але і приземлив картину буття, і отримавши його благословення, на вулицях різко пожвавішало. Та при цьому ніхто нікуди особливо не мчав, і перехожі, хоча й виглядали зосередженими, діловито заклопотаними, але в жодній мірі не похмурими. В знайомих мені інших малих містечках, зазвичай, пробудження затягувалося і обличчя, м’яко кажучи, не світилися, але тільки не тут. Нехай місто Дракона й не могло нагадувати інші просто міста, та ідилія відповідностей в ньому дійсно ні на йоту не порушувалася, проступала чітко і без внутрішніх суперечностей. І гори теж вчасно повернулися - заспокоєними, дещо отяжілими, та сяяли свіжістю і вимитою прозорістю від завжди радої їм далечини.
І супутники були в доброму гуморі, особливо Ірина. Вочевидь, спокою її снів ніщо не порушило, та й нічного полювання не трапилося. І тепер вона виглядала готовою надолужити все, навіть мимоволі втрачене.
Мені ж не снилося нічого, або я не запам'ятав. Та якщо розглядати сон як глибоку медитацію, то все спрацювало позитивно. І енергії навколо вистачало. Мабуть, це в першу чергу відобразилося на наших станах, а далі вже додалися дрібнички.
Анагел не став змінювати свого вигляду, а ось над Іриною йому довелося попрацювати. Я з цікавістю торкнувся нових її шат – матерія несла на собі лише Анагелові вібрації, і проявлена була мовби виключно для убрання. Глибше досліджувати її особливості я не став, та свіжість одеж вражала, не нагадувала нічого знайомого. Можливо, тому Ірина так полюбляла ці анагелові дарунки. Та я не мав сумнівів, що невдовзі їй доведеться турбуватися про себе самостійно. І вона вже певно могла, та чи хотіла? Зрештою, це стосувалося і мене.
Маючи трохи часу, ми майнули до Замку. Після вчорашнього вечірнього мого прохання не обговорювати наші розмови з демонічним Орно, ми досі в основному мовчали. Але куди поспішати? Нехай враження вляжуться, проясняться. Та й надто вже багато різного останніми днями прийшло - я навіть не пробував вибудувати з них цілісну картину. І перешкод вистачало, як то - очікування Суду. А тут ще й вчорашнє знайомство з ув’язненим демоном. І ми наче вийшли на перехрестя багатьох доріг - очі розбіглися, важко визначитися зі скеруванням, в тому числі і помислів, і ще якби подальше залежало від нашого вибору, так ні. Тож, наразі, просто пішки підіймалися до Замку.
Ми могли доїхати туди і на таксі, але я завчасно відпустив його, аби уважніше познайомитися з ландшафтом, і він того вартував. Дорога огинала протилежний від міста бік гори, і здіймалася над розсипом численних садиб, виноградників і ланів, якими починалася велика Тисо-Дунайська низовина. Але тільки Латориця могла дозволити собі рухатися, не зупиняючись, а ми – ні.
Ірина спершу теж виглядала зацікавленою навколишнім, та потім я відчув, що хтось телепатично зв’язався з нею.
- Сподіваюся, це не отой демон з тобою зараз?
- О ні, - замахала головою супутниця, - подруга.
І в мене в очах промайнув образ усміхненої принцеси трьох а то й чотирьох світів - Соні. Вона приязно махнула рукою і потанула. Що ж, хоч якесь виховання, але цікаво – від кого?
А ось Анагел, наче сумлінний вчений, ймовірно досліджував наявність і кількість можливих ув’язнених навколо себе. Низькі зарості на схилах Замкової гори, в основному, певно повнилися місцевими унікумами, що затрималися між вимірами і світами, і були, вочевидь, не надто значними істотами, аби негайно потрапити в посмертне Бардо. А, можливо, Суддя і не став би так вчиняти в цих особливих місцях. Бо в самій горі, а також під нею, жодних в’язниць не відчувалося, хоча пустот і переходів вистачало. Утім, я ж перестав автоматично сприймати все приховане, передусім колишніх людиноподібних істот, котрі так вразили своїм юрмлінням в деревах львівського лісу, якраз перед моїм остаточним перетворенням. Зрозуміло, там знаходилися місця сили, що манили всі спраглі безтілесні єства. Зрештою, і тут подібні місця, але на значно більшій території. Тож моє несприйняття не значило, що юрмління зникли, але і я не міг поки нічим нікому допомогти.
Хвилин за десять ми сягнули закінчення дороги на горішньому розворотному майданчику перед чималим ровом з дерев’яним мостом, перекинутим до брами в фортечній стіні. Чемно купили квитки і пройшли на територію нижнього Замку.
- Мій Пане, що ви думаєте про Рай і про Пекло? - На диво відповідно моїм помислам запитав Анагел, зважаючи на те, що я з учора ще не відкривав йому доступу до свого єства.
- Нічого не думаю. І не надто хочу думати. Але не вважаю, що це щось виключно тутешнє.
- А ще цікаво, чим відрізняються ув’язнення тутешніх невільників від отих, в Москві? Моншер, ви ще не забули наші пригоди? - Раптово підключилася Ірина, певно, завершивши свій сеанс із Сонею.
- Не забув. А дійсно, чим відрізняються? – Я це промовив, не маючи відповіді, та й не очікуючи отримати її від присутніх. Тим не менше, отримав.
- Офіційне ув’язнення і видушування життя із ув’язнених, досліди над ними, використання їхньої енергії – різні юридичні казуси. Одне – в рамках публічного процесу правосуддя, інше, зазвичай, серійні злочини за рамками судочинства, ймовірно, і з присутністю фігурантів злочину в колі тамтешніх суддів.
Анагел закінчив, а ми з Іриною вражено залипли поглядами на ньому.
- Це був ти чи хто інший? – Першою отямилася Ірина.
- Не я точно, вочевидь, я відкритий для особи, що тільки-но говорила крізь мене. Маю закритися від нього?
Анагел виглядав розгубленим, навіть попри свій бойовий образ.
- Подивимося. А поки передай тій особі, щоби надалі проявляла повагу, називала себе, питала дозволу на втручання, а ще подяку за пояснення.
- Добре, згоден, - Анагел скрушно потис плечима.
Певно під враженням від раптового стороннього втручання, ми досить швидко проминули нижню і серединну частину фортифікації, і так само, на автоматі, вибралися на один із найвищих бастіонів, простягнутий на схід. Та й нехай, оглядати подробиці завжди легше дорогою вниз, бо при підйомі очі і так тягнуться угору, тож ми ще мали нагоду уважніше поставитись до подробиць на зворотному шляху. А поки занурилися в східні краєвиди.
Бастіон виявився зручним не лише для оборони, він ще відкривав і найширші перспективи для планування роботи з підвладними територіями. Напевно, це й було основним завданням Замку протягом останніх сторіч, бо виднокіл вражав. Не дивно, що сюди залітали й особливі птахи, і я не мав на увазі нас.
Групка місцевих робітників якраз і корпалася під одним із таких - величним металевим, найгрізнішого вигляду, орлом, посадженим на вершині свіжого, зведеного за краєм бастіону, чималого обеліску. Та навряд чи дрібні господарські роботи могли завадити нашим найближчим планам, зрештою, як і сам орел. Хоча споруда в цілому і чинила деякий спротив перетокам енергій. Цікаво чому?
Але монументально освіжити енергетику перед Судом і саме тут, на тлі Карпатського краєвиду, виглядало оптимальним рішенням. Анагел розвів руками, покрутився, але знову ж безпорадно знизав плечима. Я допоміг йому увійти в місцеві потоки, використавши свої ключі.
А ось в Ірини вийшло відразу, і, схоже, їй навіть сподобалося, не зважаючи на її особливий сьогоднішній настрій. І ось вже всіх трьох нас пронизувала ефірна свіжість вищої течії, і, водночас, земна енергія навколишнього гірського краю. Ми декілька раз зв’язали внутрішніми вихрами твердь з небесами і навпаки, і нехай без особливих медитацій, та отримали свої насолоди.
- Потоки йшли, як водоспади, хоча і майже зовсім прісні, без відомих мені небесних смаків. Так має бути? – Зауважив Анагел задумливо, - сподіваюся, я не втратив тонкощів у чуттях?
- Ти підняв планку надто високо - зваж сам, якби на поверхні Землі давалося б те, що і в Небі, хто туди б здіймався?
- А я хочу, в мене бажання згадати найсмачніший першосмак малого кошеняти! Моншер, злітаємо? – Вигляд Ірини був досить рішучий.
Я спробував уявити собі наслідки від подібного звершення, але конкретних відповідей не отримав. Перед очима промайнули картини нещодавнього минулого, коли відступаючи від Прохорової зграї, тягнув слідом за собою Кішку Ірину, але ж тільки по нижніх обсягах Верхніх територій. Це, вочевидь, тоді допомогло в її зраненому стані, але навряд чи відкривало їй доступ Угору.
- Чом би й ні. Та, бачиш, у нас не лише особистості, але й тіла різні, а наскільки, можна тільки здогадуватись, - і я не про видиме. Тому, хоча й немає нічого неможливого, але на одних бажаннях високо не злетіти, хоча спробувати й варто. І ми якось це зробимо.

9
Ми стояли біля невисокої загороджувальної стіни, що огороджувала терасу бастіону, і милувалися обріями, як раптово щось змінилося – навколишніми енергіями майнув холодний вітерець. Ми огляділися. Ніби нічого і нікого нового. Утім, один із працівників з групки, що займалася роботами неподалік, подався у нашу сторону. І тільки коли він наблизився ледь не впритул, стало ясно, що це не випадково.
- Якщо дозволите. Так я більш проявлений, хоча й користаюся позиченою тілесністю, бо фізично далеко звідси. І ми вже перетиналися раніше, нехай і не знайомлячись, та нині маємо гарну нагоду. Заодно передаю вітання від відомого вже вам Бібліотекаря, чиїм колегою також маю честь бути. Моє ім’я вам нічого не скаже, але я чутливий до звертання «Древній». І перепрошую за своє втручання у вашу розмову. Та маю запевнити, що при цьому не виходив за межі повноважень. Тож сподіваюся надалі на приязні взаємини.
Натяки на зустрічі в минулому я не зрозумів, і манера вимови не здалася мені знайомою. Та й усе це ніяк не вписувалося в образ простого, нехай і поважного роками, роботяги в засмальцьованому комбінезоні. Але незнайомець зовсім не зважав на ці дрібнички.
- Ви перед цим зачепили важливу тему. І для мене небайдужі питання тілесної трансформації, вони ще потребують вивчення, різних поглядів, відкритості думок.
- О, так вже краще. - оживилася Ірина, - але безлике «Древній» при відкритій розмові не дуже комфортно вимовляти, вам так не здається?
- О, тоді можна і ще якось назватися - Дракар до вподоби?
- Цілком, але ще б відповідні особистісні форми не зашкодили. Образи ж важливіші за слова.
М’яко вигинаючись при цьому тілом подібно кішці, Ірина, певно, вирішила і дещо повтішатися над примарною істотою в чужому тілі, яка, до того ж, порушила майже родинну ідилію нашої трійці, але Древній Дракар не знітився.
- О, якщо ви про відповідне тіло, можу вдягнутися в будь-який образ, наприклад, спокусливого героя, в якому вам учора в розмові являвся Орно, але це не зробить у цю мить більш правдивими ні мене, ні ситуацію. Чи вас тішать подібні ілюзії?
- Ах! Ви підглядали за нами, чи за мною особисто?! І яке це мало значення, якщо, як ви це нам зараз показуєте, ситуація з тілом лише ілюзія?
- А хіба поверхнево ні? – Вдягнутий в тіло робітника Древній, допитливо приглядався до нас, схоже, очікуючи доповнень чи зважених заперечень.
Ірина ж явно пережила вчора дещо незабутнє, на що певно і натякнув Древній. Але навряд чи її можна було збити з пантелику такими дрібничками.
- Яка ж це ілюзія, якщо є зв’язки? Я ось недавно ще була балуваною дівчиною зі спокусливим для вжитку тілом, що надихало й вело кудись, далі стала нагадувати пекельну істоту, що інтуїтивно відала про все, що пахло кров’ю, і моя плоть відповідала своєю хижістю цим бажанням, а може і саме їх і викликало, тепер ось я балансую між Першосвітом і Темносвітом, із підстрибуваннями Угору, і тіло відповідно змінюється, але хіба саме мною, моєю фантазією?
Я спробував заспокоїти її темперамент, відчуваючи, куди її може занести, заодно, закидаючи і свої вудки в новоявлені води.
- Ірино, небезпечно втягувати незнайомців у свої таємниці, та й хіба ми, чоловіки, можемо знатися в таких інтимних речах, як зміни в жіночому тілі та єстві?
- А зміни в чоловіках хіба не такі ж? От пан Дракар може і знає, він же Древній, і бажає показати свою просвітленість, здобуту не лише підгляданнями.
Здавалося, Ірина зготувалася до ще більш серйозної атаки, але якимсь дивом втрималася. Мене дещо здивувала її поведінка, напевно, і щось інше тривожило її. Та чоловік в робі адекватно оцінив ситуацію, і лише приязно посміхнувся.
- Ніхто аж так детально не підглядав за вами, але ж навколо особлива місцина – за ув’язненими стежать, і я один з тих, що зобов’язані відати про тутешні події. А щодо вигляду тіл ситуація ніби звичайна – кожен мозок сприймає і констатує навколишнє стандартним чином, невеликі відхилення округляє. Проте й мозок, услід за зростанням чи падінням єства, здатен змінюватися. Але спершу виявляються нові спроможності нашого єства, а потім вже і складові підлаштовуються. Тому ваш колега і зауважив, що на одних бажаннях не злетіти. І це так, бо й плоть потрібно підготувати. Але ось проблема – наш мозок сам по собі це не робитиме, бо він чомусь завжди виступає проти перемін. Але ж тіла таки здатні перебувати в різних станах. Чи не тому, що є різні типи сутностей, от як ти і Анагел. І чим ви відрізняєтесь від інших?
- Магією? – Вже більш спокійно відповіла Ірина.
- Вона є наслідком ваших відмінностей від інших. Хоча конструктивно ми всі подібні. У тобі і в мені є менші живі сутності при так званій плоті клітин і органів, і вони дійсно знаходяться в керівному полі нашого єства в цілому. І це єство може бути в полоні ілюзій, і через них випадати з дійсності, негармонійно змінюватись. А викривлення навіть чогось одного в нас, може викликати порушення іншого, застою і хвороб у випадку невирішених розбіжностей. Та загалом, Ірино, ви праві, ми в цілому не хаос, не будь що, і є в нас дійсні відповідності: енергетичні рівні, полички буття, чи, як говорять деякі, - стаціонарні орбіти, і, як ви кажете, присутні і взаємозв’язки.
- Тож окрім вас, ми зараз усі на своїх тілесних місцях. А ви виключення з правил, і це не ілюзія? Тоді що? От я, заглядаючи в майбутнє, часто знаходжу щось наперед невідоме, неочікуване. Подібного б не ставалося, якби діяли б лише строгі правила, бо тоді існувала би й повна передбачуваність. Чи ось, вибираючи одежі, я керуюся інколи негармонійним вибором і точно завжди шукаю різноманіття, а не стандартів. І людям саме це й подобається.
- То ви у нас унікум. І як, легко дається?
- Відчувати чи вибирати неважко. Але з матеріалізацією самій не просто.
- Тобто, має поруч знаходитися хтось стійкіший? Бо у вас чуття переходять у відчуття, а вони в почуття і переживання, котрі часто заважають. І чим далі від відповідностей, тим важчі емоції, а отже – більші протиріччя із суттю речей. Тож, вертаючи до плоті, стати іншим можна, але після здійснення багатьох процесів у собі, та й на довший час це надто затратно, енергії не напасешся. Тому і важливі відповідності своїм місцевим покликанням, взаємозв’язки, універсальності, вміння користуватися і силами Всесвіту.
- А глибше як це виглядає? – Проявив зацікавлення Анагел, - незвичні у вас пояснення.
- А я не бачу в собі нікого, окрім себе, навіть коли стаю Кішкою, - буркнула Ірина.
- Ірино, ви ще не все усвідомлюєте в своїх стосунках з тілесністю. І, найперше, кожен з нас – зовсім не тіло, скоріше – тло різних домовленостей, і чим вони обсяжніші, тим ширші можливості керування собою. І це не метафізика. Я хоча і не є прихильником жодної академічної науки, але цікавлюся практичним досвідом інших - тим, що можна повторити. Тож знаю, якщо отримати вищі допуски і розширити спектри керування енергіями, то слідом настає і розширення особистих здатностей - головне, аби внутрішні розбіжності не розірвали цільності, це я і про зв’язки з меншими «я» в собі. І ось тоді можна в будь-якому вигляді мандрувати й тілами, і різними сегментами земного світу, переноситися на інші планети, ще далі , але тільки тоді, коли туди пропускає особиста і тілесна модуляції – і немає розбіжностей із зовнішніми джерелами допусків.
Повисла підозріла тиша, в якій напружено мовчали й наші скромні, суто земні розуміння.
- Професоре, хай щодо фізики мені варто знову піти в п’ятий клас, нехай і навряд чи там щось почую про спектри керування, та поясніть простіше про, як це ви сказали, модуляцію.
В голосі Ірини відчувалась безнадія. Та вона ніяк не вплинула на емоційність Дракара, точніше, на повну відсутність такої.
- Ну от ви слухаєте радіо, чуєте голоси, які, передані і прийняті приладами, долітають верхи на радіохвилях. Або ж долонею скеровуєте до берега воду – пущені гребені, як звук, линутимуть водою у тій частоті і силі, яку ви їм особисто надали. Таким чином все навколишнє є хвилями, вібраціями енергій, та ще й модульованими, тобто, з накладеними на силові носії керівними амплітудами, частотами, формами і суттю для проявлення і депроявлення. Наші живі «я» такі ж.
- То, виходить, я відрізняюся від Ірини тільки отими модуляціями? – Знову оживився Анагел.
- У тебе вистачає відмінностей, і більше вищих дозволів, тому з тобою складніше, хоча суть процесів та сама. А от ваш Дев і Ірина ближчі, нехай між ними присутній і різний характер розподілу енергій Інь та Ян, та й Призвання різні. З цим ясно?
- Ніби. Сподіваюся, що і я не такий вже виняток із загальних правил. Хоча я переглянув чимало інформації про місцеву науку, щоби зрозуміти земне буття, але практичних відповідей у більшості випадків не отримав.
- Герой! Коли і встиг стільки ахінеї перебрати? Тож тепер зрозумів, що не так важливі знання, як вміння давати практичну раду інформації від своїх чуттів? У землян таке інтуїтивно звуть мудрістю. І якраз мудрість і пояснює, чому на початку шляху ти не маєш всієї інформації про його завершення. І відповідь в чуттях.
- Тоді, пане Дракаре, мені дійсно не вистачає мудрості, і нові знання її точно не додають, тож потрібні ключі, і мати чим сприймати інформацію. Та дозвольте ще запитання.
Робочий згідно кивнув.
- Тобто, ми всі лише особисто модульовані хвилі, що прилітають на антени Землі, Всесвіту?
- Спершу так, і падаємо на місцевий земний кристал, проникаємо в нутро явища тутешнього буття. І формуємося далі в ту чи ту сутність, в тому числі і для участі в матеріалізації вищих Задумів. Як на мене, вони нагадують голографічні образи, які ми заповнюємо своїми трудами – цеглинками пов’язаних з нами подій.
- Ого! А звідки приходимо?
- В кожного своє джерело, здіймайся свідомістю і дійдеш так до власних витоків, де отримаєш відповіді. І це вищий можливий пілотаж. Але, в цілому, для всього живого сам процес однаковий, нехай і джерела різні. Навколишня енергія лише в певних межах піддається керуванню особистості, бо так тут налаштоване буття. І якщо хочеш розширити ці межі – розшир себе. Але не все досяжне відбувається-розкривається відразу, вибухом, та й важливі не так перетоки енергій, як наші кінцеві набуття в керуванні ними.
- То ми, виходить, потоки райдужного сяйва, що завершує картину, і важлива її остаточна відповідність? І який механізм?
- І я про це. Промінь світла живого «я» приходить за покликом в особливі умови якогось конкретного світу, тож головні уточнення відбуваються на місці призначення. Промінь і його оболонка переносять чимало інформації про початковий статус своєї особи, про межі можливостей, про свої завдання, коли наше «я» нарешті фокусується на полотні нової дійсності. Це все стандартизовано ще від початку, та нестандартні сторонні впливи чи силові відхилення намагаються збочити промінь, зіпсувати. Але, зазвичай, він таки потрапляє на оболонку свого нового місця існування, як на, скажімо, діамант, переломлюється, проходячи крізь грані, і створює всередині свій спектр, свою ідеальну райдужку в нових умовах буття. Вона далі визначає ріст єства. А ще крізь неї можна вийти і за межі цього діаманту, якщо зуміти себе точно зібрати для взаємодії руслом променю. Тож кожна нова дійсність, де ми подібним чином фрагментовані - це спочатку ілюзорність, умовна цілісність, як задум в Накресленнях Творця, в тому числі і у вигляді тіл. Та потім стається реалізація, наче будинок з проекту переноситься в дійсність, і різниця між ними завжди існуватиме. Зазвичай, вона спершу малопомітна, й не надто псуватиме і так звану тілесність, де мозок і статус – завжди поруч. Хоча мозок і значно ефемерніший, бо лише наслідує статусу, який визначається саме нашим серцевинним «его», незмінним вібраційним спектром, що і є нашою особистістю. А заодно і вищою потребою в нас, головним сенсом нашого існування. Саме оце первинне Покликання визначає можливі допуски і притаманний саме нам спектр доцільних здатностей в проявленні і керуванні енергіями. Це Покликання і становить свідоцтво народження і ідентифікацію кожної особи, її природне спрямування, що проявляється і тут, нехай і в міру обставин…

10
Напевно, відбувався тест на нашу розумність. І ми його явно провалювали. І я теж тільки робив вигляд, що охоплював почуте. Але і з пам’яті воно нікуди не дінеться, потім дам собі з цим раду за більш спокійних обставин.
- Але ж тіла буває формуються і переформуються й надалі, хоча їхній можливий вигляд у цих умовах для кожного з нас завчасно визначено?
- Ці зміни лише наслідок впливу нашого незримого тіла. Саме з його розвитком виникають вищі можливості. У твоєму, Анагеле, земному існуванні, думаю, ще з’явиться таке розширення, яке додасть здатностей твоєму тутешньому «я». Але твоє найвище духовне его визріє, лише коли повністю сягне свого Призвання. Подібні закони визрівання і в межах тутешньої тілесності. І все було би просто, якби буття плоті не породжувало бажань, які шкодять якості духу, якби свідомість тут залишалася максимально просвітленою. Але такі нині часи, що все само по собі невиразне.
- Зрозумів. І ще, шановний Дракаре, ось я, наразі лише копіюю і підтримую той чи той образ тіла, це мене інколи виснажує, а як це стається у природно тілесних осіб?
- Тіла в земних істот формуються на місці прибуття, як ті чи ті витоки енергій, і здійснюється це не виключно нашим єством, а безміром менших живих осіб, що стоять за творенням клітин тіла, за умовами існування кожного полотна тої чи тої реальності. Фактично кожен з менших заповнює своєю енергією певну форму, і їхнє поєднання складає загальну повноту, яку мозок представляє, як тіло. Ми ж стаємо вищим керівником при ньому, нехай і з обмеженими спершу можливостями. Утім, за будь-якого стану справ ця картина для менших притілесних істот виглядатиме, як зоряне небо під нашим особистим іменем Бога Творця.
От, наприклад, у мене єства менших «я» чітко гармонізовані з моїм духовним «я», і пронизані сяйвом моєї свідомості. Тому ми чимало можемо разом, бо тільки так і здатні змінюватись. Проте, я здатен і частково полишати свою плоть, от як зараз, нехай і ненадовго, і це різко обмежує мої здатності. Та ось ти, Анагеле, володієш значно вищими здатностями і за власним бажанням збираєш будь-яке видиме тіло, як наповнену власною енергією голографію, і не тільки плоть – ось і одежі на Ірині теж ти, і це дивно навіть для мене, бо ми інакше матеріалізуємо речі. Та й ви, Деве, тільки на перший погляд звичайний, як, власне, й Ірина. Тому для мене і важливе особисте знайомство з вами. І мені приємно, що воно сталося.
І поважний працівник музею Замку шанобливо кивнув головою.
Ми кивнули у відповідь. Зі всіма почутими словами окремо я вже стикався, але їхнє нове компонування, інша логіка взаємозв’язків, вражала. Особливо Ірину, бо вона делікатно капітулювала.
- Моншер, далі ви самі, я ж буду чемно слухати і зрідка казатиму «м’яв», почуваюся не дуже, тим більше, що демонський мачо і справді не наснився, - Ірина проявила на обличчі все, що відчувала і тої ж миті перетворилася на Кішку.
- Ого!
Схоже, їй нарешті вдалося обминути накладені на неї обтяження.
- Не дивуйтесь, - зреагував Дракар, - я дозволив їй це, але поки суто в межах Замку.
Ми з Анагелом переглянулись.
- У Замку теж присутні рівні нижніх територій, хоча вони й захищені від зовнішнього доступу. Інколи ж наші гості мають особливі потреби, наприклад, існувати на межі. - Древній уважно поглядів на Кішку і чомусь хмикнув, - а її енергія дужчає, бачу, легко пробивається і в нижче буття. Таку важко стримувати.
Наряд чи Кішці сподобалось б нове стеження, і вона могла утнути щось вельми своєрідне, тож я мав негайно відволікти увагу Дракара.
- Я вдячний вам за почуте, хоча чимало ще остаточно не второпав, та прокручу потім в пам’яті, коли все вляжеться на свої місця. Мозок і справді неохоче те все оцінює, але ми з вами, Дракаре, часто користуємося вищими можливостями і без його дозволу.
- Згоден, хоча приємно знаходити під нашою магією і строгі фізичні принципи. Чого вартує одне перенесення ефіру, його прояви на полотнах голографій, інші ефекти, коли ви, скажімо, будуєте свої тунелі в просторі, точно так, як відбувається рух під оболонками живих променів. Та й іншого вистачає, інколи випадкові глядачі дивляться і жахаються. Утім, я сюди не попереджати вас прийшов, скоріше, як до партнерів.
- І добре. Турбуватися щодо нас не варто, ми звиклі до різного. Та добре, що ви ініціювали знайомство. А ще ви натякнули, що й мені, й Анагелу раніше не раз допомагали, в тому числі й порадами, чи навіть промовами від нашого імені?
- Не заперечую, вчора і сьогодні дозволив собі подібне. Але тільки слова, без проникнення у ваші єства. І я вже перепросив за незручності.
- Дивно. Але чому саме нам допомагали, в чому причина?
- Не тільки вам. Та саме з вами, Деве, причина проста, ми частково пов’язані, і нехай з порівняно недавніх часів, але таки добрі знайомі. А добродій Анагел при вас, тому все логічно.
- Сподіваюся не квантово пов’язані? Та в будь-якому разі я вас не пригадую.
- Але ми дійсно заплутані з минулих часів і в цьому просторі, нехай і без однорідності.
- То я колись мав уявлення хто ви, ким ви є?
- Ні. І я теж не знаю, хто ви нині. Та ми бачились, і трохи взаємодіяли в минулому, і не раз. Хоча безпосередньо і не знайомилися.
- Туманно все це, та нехай. Проте ви сказали, що знаєте тут ледь не все, але виходить, чогось не знаєте? Принаймні про те, хто я насправді.
- Друже, я не бачу протиріччя – знаю тільки звідане, що знають й інші, в тому числі й ви, хоча й поки не все пригадуєте.
- Можливо, допоможете поновити мою пам'ять, заодно і щодо нашого знайомства?
- Та усі потрібні сфери із записами при вас. Не знаю, де саме, та вони наче грибниці у лісі. За відповідних умов вийдуть і на поверхню. Щодо покращення цих обставин я дещо можу зробити, проте існує загроза вибуху, надто великого одночасного урожаю, і моя інтуїція стверджує, що це не єдина небезпека. Бо глибокі дотики породжують інколи невизначеність, навіть хаос. І це стосується не тільки складних речей, але і найпростіших. Думаю, через це вам, Яромире, й важко перейти на більш прості стосунки з ближніми, навіть ось із Анагелом і Іриною, вони, схоже, відчувають цю дистанцію вашої невизначеності. Але клубок незрозумілостей став аж надто великим, певно, варто почати його поволі розплутувати?
Я зауважив, що коли Древній щось пояснював, то його голосові інтонації, хоча й залишалися галантними, та звучали однаково прохолодно, а ось розмисли про щось абстрактне вирізнялися емоційністю, наче зі мною спілкувалися дещо різні єства. Це виглядало незвично. Видно, Анагел зчитав з мене цю думку, бо спробував перебрати увагу на себе, даючи мені зважити як слова Древнього, так і ситуацію.
- Шановний Дракаре, повністю згоден з вами щодо таємничих особливостей мого Господаря. Можливо, слово Господар звучить не надто точно, але я не знаю кращого, яке би пояснювало його турботу і покровительство щодо мене, і не тільки щодо мене. Та чи варто таке порівнювати з хаосом на відстані протягнутої руки?
Я здивувався словам, нехай і колишнього ангела, - невже навіть колишні не знають, хто Господар усьому?
- Хаос, дорогий Анагеле, це і раптовий позаплановий злам існуючого порядку. В цьому сенсі маю дещо прояснити. Ось ви раніше обговорювали долі ув’язнених в результаті Правосуддя. В нас тут дійсно частенько практикується підселення покараної вищої істоти в нижчий простір буття, в цьому суть обмеження волі. Але подібне не переносить покараного у простір небуття. Це лише обмеження, де б не було - в камені, дереві, навіть у какаду Фреді, на Землі, в Сонячній системі - одне й те ж. І бачу в цьому і місця реалізації Провидіння і Промислу. Подібне стосується й наших, так званих тіл. Ми всі тим чи тим чином до них прив’язані, а інколи і є в’язнями при них. А що нас тримає в неволі мимо нашої волі й ступеню розумності? Чи так працює й більш високе Правосуддя? То чи є воно нині коректним? Чи не порушується поза нашим усвідомленням злими силами? Це турбує дуже багатьох, хто цікавиться дійсним станом справ. Тож нагода познайомитися з вами, такими особливими, тет-а-тет і дозволила мені проявитися, аби запросити і вас до пошуку відповідей, які допоможуть зберігати порядок світоустрою і далі, чи навіть покращити його.
- А якого рівня торкаються неясності? – Я тимчасово відключив Анагелу доступ до себе, відчувши, що розмова серйознішає.
- Не виключено, що вони найвищого порядку, – на обличчі робітника майнуло щось схоже на іронію. - Деве, ось як би ви пояснили дієву присутність чи відсутність Творця в людиноподібних істотах на Землі у процесах минулих чи нинішніх? А в майбутніх? Між тим, ваші, усіх трьох, покликання можуть мати до цього пряме відношення. Бо що, наприклад, розділяє й поєднує здатності Ірини й Анагела, як не Призвання? І як можна пояснити чергування проявів добра і зла в одній і тій же особі? А у взаємодії осіб? А в станах Землі? От який, скажімо, план Творця на нинішнє й майбутнє, якщо він допускає чимало, здавалося, неприйнятного. Чи він не відсторонився від нас?
Я поки не міг зрозуміти до чого веде Дракар. А тут ще, невідомо звідки виникла Кішка з настовбурченим хутром, коротко нявкнула, і стала тертися в ногу, передаючи свою напруженість. Та зараз було не до неї.
- Банальної відповіді, що Бог Творець де хоче, там і проявляється, і діє в потрібний момент, ви від мене не очікуєте? Чи бажаєте знати не про Творця, а про мій досвід, мою нинішню глибину чуттів і розуму? Чи здатен я із низів свого нинішнього існування знаходити найвищі керівні вібрації, котрі все тут структурують, охоплювати їх розумінням з усіх боків звідси аж до безмежності? Ні, я не здатен ні до чого такого.
- О, як цікаво ви висловилися. А якщо і справді би намітилася подібна ціль, які б шляхи вели до неї?
- Про досвід, який би мені дозволяв побачити Творця збоку? Я б і не шукав такого, мені це ні до чого.
- А якщо би пригадування себе було напряму пов’язане зі змістом ваших відповідей щодо Творця і його керівних посилань, то діяли би, чи змирилися з безпам’ятством?
Це чомусь нагадувало ультиматум, хоча і зроблений в максимально поштивій формі.
- А ці речі взаємозалежні?
- Переконаний, що так.
- Тоді, раз не знайдені відповіді на Землі, я звернувся би вище. Почав би з легендарного Бібліотекаря, в нього ж, певно, є й неземні відповіді, які він здатен явити, хоча це все одно дуже дрібно.
- Годиться, перший крок задовільний. Вважаю, що ви вже зможете авансом почати пригадувати дещо про себе, хоча надали й банальну відповідь – бо це вже зроблено і не раз, але жодної ясності не додалося.
- Тоді, ймовірно, завдання немає вирішення, якщо його ніким і ніде не знайдено? Або…
- Або ж у змінних умовах існування завдання постійно виникають і нові способи пошуків…
Він мене перебив на дуже цікавій , не висловленій мною думці, і чому? Та маю запам’ятати її - «перехід через небуття», «значно більша картина»…
- А хіба нині справді виникли умови, яких не траплялося раніше? І тому йдеться про особливості Призвань і моїх, і супутників? Але не знаю про це аж так багато, здібності у кожному випадку виникали при потребі, мов самі по собі, і поки не бачу ні логіки процесів їхнього отримання, ні джерел.
- Свої способи у вас точно є. Вважайте, що це один із випадків необхідності їх розкриття й використання, бо ж є і загроза поглиблення вашого всезабуття, тож, мабуть, варто не зволікати і покращувати стан своєї цільності. І я представляю ті сили, що здатні допомогти, як це вже ставалося в наших стосунках раніше. Але послуга за послугу. Тож так, як ви це робите, коли виникає крайня потреба – і линете Угору, чи куди там ще, здійсніть і звернення щодо планів Творця. Обіцяю, що кожен успішний крок у Вищому напрямку розкриватиме й пам’ять.
- Звідки ця впевненість? Ви настільки дотичні до мого минулого?
- І так, і ні, але тонко відчуваю взаємні залежності. Отже, виникатимуть запитання, звертайтесь, і себе, заодно, відкриватимете по мірі знаходження відповідей.
- Але це може протривати цілу вічність, бо я точно найменший із відомих вам дослідників і Всесвіту, і Творця. Та й Суд здатен мене різко обмежити.
- Отже домовились. Ми в силах допомогти один одному, і, як не дивно, й світу, і не йому одному - з ними не все нині ладно. І Суд, маю надію, не спинить нас. А зараз вимушений покинути вашу компанію. Та раджу за першої нагоди звернутися до Бібліотекаря, може щось і знайдете, або потрібні речі самі вийдуть на вас - різне ж бо стається. А зараз, вже пробачте, пора описи до монумента з орлом чіпляти, бо прийде виконроб і задасть жару.
І чергова іронічна півусмішка відобразилася на орендованому обличчі.
- А що ж то за крилата особа така?
- Новий-старий властитель натякає колишнім територіям на свої плани, і для цього покликав навіть Турула, - але хіба птахів стримати на одному місці? Та й матеріально цей Птах належить приватній особі, що може тримати його і на своєму подвір’ї.
Орендований Дракаром працівник замкового господарства хитро посміхнувся. Підняв по-військовому долоню до виска і, промовивши «сервус», подався до роботяг, що якраз гучно засперечалися біля обеліска.
І відразу біля ніг завертілася Кішка, що, схоже, прагнула затягнути мене в підземний простір, та я не мав жодного потягу до нових вражень, а з ними і до чергових проблем.
- Ірино, нам пора повертатися, невдовзі перше засідання.
Кішка ображено зашипіла і вичікувально присіла на задні лапи.
Оживився й Анагел.
- Мій Пане, і хто це був? Учора Орно показав мені надземний Рай на хмарах, хоча й здалеку, та я досі не в собі від цього. І Дракар про це щось певне відає. Ви Раєм не цікавитесь, а він міг би пояснити, що й до чого? Та я стримався розпитувати.
Ну от, нарешті, Анагел позбувся свого вантажу, і як завжди, на мене. Хоча вантаж виявився і вельми принадним.
- Один високий демон відкрив колишньому ангелу картину раю, а хтось інший має це підтвердити? Я ось досі вважав, що Раєм є Першосвіт, а ти кажеш про нове його розміщення, цікаво. Та молодець, що стримався. Мені з дитинства втикали - тихше їдеш, далі будеш. А наше мирське аж надто розігналося, і, мабуть, вже десь попереду летить з рейок, а в небо чи в прірву не збагну. Але, брате, скоро в мене Суд. А я вже втратив рівновагу і спокій. Давай і про рай поспілкуємося пізніше.
- Я згоден. Але ви, мій Пане, говорили, щоби не приховував нічого важливого, тому я мав сказати.
- Дякую, Анагеле.
- І ось ви ще про своє дитинство згадали, якого не пам’ятаєте зовсім. До вас почала повертатися пам'ять?
О так, а я і не помітив. Дійсно в тумані згадок промайнули діти з криками «тихше їдеш, далі будеш», «халі-халі-стоп», дворик, і відчуття саме цього міста! Може Дракар і справді вже повертає мені минуле?
Тим часом Кішка обурено ходила й ходила колами, вимагаючи уваги до себе.
- Кішко, ще раз пробач, твої запрошення до мандрівки важливі, але повернемося до цього пізніше.
Ми, побіжно оглядаючи основні родзинки нещодавно відреставрованих верхньої, серединної, і нижньої фортець, спустилися аж до воріт, де Кішка, певно, гніваючись на мене, просто на очах чималої кількості люду повернулася до свого природного образу. Та й з-за раптовості перетворення процес вдягання дещо відстав від самої трансформації, що зауважили і двоє охоронців музейного комплексу. Вони очманіло переглянулися, затим весело зашепотілися. Вочевидь, розглядати вродливу голизну для них важило значно більше, аніж раптова поява тієї дівчини нізвідки.
- Фу, в них не кров, а вино, з якоюсь отрутою! – Зашипіла Ірина, хижо посміхаючись їм у відповідь.
- З карбідом, - впевнено підтримав її Анагел.
Щось з нею нині і справді було не так. Днями раніше пройтися голою перед очима публіки ніяким чином не роздратувало б її, скоріше навпаки, а зараз стільки невдоволення.
Ми взяли таксі і невдовзі вже висадилися в центрі. Час доходив до призначеного мені для появи в Суді, а там цілком вистачало й мене одного.
Тож я звернувся до супутників з усією допустимою нашим стосункам строгістю.
- Ви вільні, і не варто очікувати ні на мене, ні результатів слухань, і на правах тимчасового керівника наказую вам діяти далі за власним розсудом, і перебувати чимдалі звідси, за першої нагоди я вас відшукаю.
І не очікуючи на відповідь, розвернувся і поспішив вуличкою до недалекого громаддя Ратуші.


Розділ п’ятий
Високий Суд

1
Я прийшов впору, за декілька хвилин до призначеного часу. Проминувши ажурну металеву браму входу до Ратуші, а затим і неширокий центральний неф з височезними склепіннями стель, потрапив у внутрішнє подвір’я – продовгуватий, як тіло дракона, простір, засаджений квітами, екзотичними кущами і деревцями. І нікого. Лише в самому кінці центральної алеї бовваніла знайома постать Секретаря Канцелярії Трезора Проста. Та він чомусь не замахав привітно руками і не поспішив назустріч, хоча саме навколо мене і мали завертітися всі подальші події. На мою появу зреагував лише барвистий метелик, що злетів з усипаного блідим, канцелярським квітом куща поруч, і став набирати висоту, вирішивши таки вирватися на волю, перемахнувши високі гребні даху. Це виглядало зараз, як посмішка природи чи один із варіантів для мене. Тож я щосили подув йому вслід, додавши комасі і трохи своєї потуги, позаяк хребти дахів виглядали надто високими.
Зробивши добру справу, уважно придивився до оточення. Без метелика навколишні парості, схоже, посумнішали. Щільно зачинені, глухо забюрократизовані вікна службових кабінетів аж так байдуже глипали на розмаїтість насаджень внизу, що увесь двір здавався втомленим цим сусідством. Шкода. Та чи могло тут бути інакше? Утім, картина могла невдовзі змінитися.
І справді, коли годинник на вежі будівлі з приємною м’якістю пробив дванадцяту, двір ураз ожив, зрушився з місця, стрімко посунув в усі боки, проявив ряд нових лавиць, і, явно пожвавішавши у привільних сонячних струменях, дійсно задихав геть інакше! І мандрівний вітерець, відшукавши новий простір для себе, відразу приніс пахощі цвітінь і прохолодне повітря, мабуть, із самих гір. І куди лише й ділася німотна пустка? Тут і там проявилися розмаїті групки осіб, певно, глядачів майбутнього дійства. Вони неспішно проходжувалися доріжками, перетиналися, віталися і розходилися, і хоча й водили поглядами увсебіч, та незмінно завершували їх саме на мені. Вроджене почуття обов’язку змушувало мене спершу відповідати поглядом на погляд, але їх видалося аж надто багато, тож в очікуванні подальшого я присів на найближчу лавицю, утім, зрідка продовжуючи погойдуванням голови відповідати на зацікавлені вітання тих, що підходили найближче.
Секретаря Канцелярії Проста, що тінню супроводжував мене, явно дратувала моя манерність. Ні, аби сидіти похнюпивши голову, так ще я мав нахабство роззиратися і кивати поважним особам. Вочевидь, він збирався щось про це тихцем прошипіти, але я ігнорував його гнівні телепатичні посили. Може й дарма, бо це ж на мене очікував Суд, а не на нього.
Та й нехай. Хоча організатори могли б додати урочистої драматичності. Бо аж надто все сухо – вільний від кайданів підсудний, декоративний сад, стримані глядачі, на горизонті жодних імператорів і царів, обійшлося навіть без попереднього шмагання з боку преси і криків глибоко ображеного моїми витівками народу. Що ж, значить, не заслужив, та й зовсім не Спаситель, і не посягав на устої, люд за собою не водив. Тож, мабуть, і мав серйозні шанси і виплутатися.
Десь оддалік вдарив дзвін. Прост виразно замахав руками, привертаючи до себе увагу і його глас заполонив довкілля.
- Вітаю всіх у цей особливий день. І прошу учасників судового розгляду, а також всіх присутніх зайняти свої місця.
Секретар витягнув руки, певно, вказуючи напрямки руху для учасників. І з числа присутніх виокремились особи, що рушили в мій бік і розмістилися на ряді лавиць поруч.
- Прошу уваги. Нагадую, що надалі будь-що сказане в присутності Суду протоколюватиметься. Тому будьмо уважні.
І двір остаточно замовк.
- Суд іде, прошу всіх встати! – Знову зазвучав голос Проста. І відразу зліва від мене, з трьох відкритих просторових тунелів, вийшли постаті в чорних мантіях. Кожну з них вкривала прозоро-осяйна хмарка, що, як на мене, могла б слугувати і аурою новонародженим сутінним ангелам. Такого поєднання тілесного з безтілесним в цьому світі я раніше не зустрічав, та після знайомства з уміннями Анагела, мене важко було здивувати видимим. Але і в клітку поки не саджали, і навіть не примушували змінити особисто обрану лавицю, що виглядало вкрай гуманно, і нехай ще трохи змінився, зорганізувався простір навколо, та я незмінно відчував себе в епіцентрі м’якої турботливої уваги.
Коли Судді підійшли достатньо близько, я зміг роздивитися кожного з них. Тепер і вони, і я, і інші учасники процесу знаходилися у виділеній яскравішим світлом одній частині простору - прикрашеної деревами і кущами ефемерної зали із суддівським підвищенням якраз навпроти моєї лавиці, що просто піді мною теж дещо змінила свій вигляд. І на підвищенні проявилися столи з вказівниками імен, і три широкі крісла, на які й присіли Судді.
Секретар Прост, дочекавшись, коли колегія займе свої місця, гучно продовжив чи ж бо завершив свою місію.
- Можна присісти.
Тепер я достеменно бачив – хто є хто з представників Феміди. Особливо зацікавив головуючий, однак і інші вершителі моєї долі виглядали нівроку, хоча і кожен по-своєму.
Прост замовк і очікувально глядів на Суддів.
Головував сивий, ще міцної статури чоловік, судячи з надпису на столикові – Суддя П’Алан. Знайомі риси читалися в його образі: статурі, одежах, на обличчі, - аж надто близька схожість з пам’ятником князю Корятовичу з подвір’я Верхнього Замку. Але в цілому, переді мною постала звичайна людська особа - і голова одна, і ні крил, ні хвоста. І чому його тоді вважали Драконом?
По обидва боки від Алана сиділи Судді колегії. Той, що зліва, за табличкою «Суддя Монтан», видавався на перший погляд звичайним чоловіком середніх літ, нехай і досить високого зросту, ось тільки очі мені не сподобалися, зрештою, як і крайня погорда, що міцно в’їлася в риси його тонкошкірого обличчя. Суддя ж Войд здавався цілковитою протилежністю Монтану - невеличкий, округлий, дбайливо схований під каптуром і мантією. Окрім контурів тіла сяйво дня нічого додатково про нього не повідомляло, а дізнаватися більше іншим чином я зараз собі дозволити не міг.
Секретар Канцелярії і далі переминався з ноги на ногу, але Головуючий, здавалося, нікуди не поспішав. Що ж, йому це дозволено. І він, мовби, чогось очікував. Чи когось. І я підозрював кого саме.
В цю мить знову ожив Секретар.
- Дозвольте, Ваша Честь, - адвокат звинувачуваного, його Високість Князь Велунд, просить зайняти своє місце.
Голос Трезора видався мені вкрай незадоволеним.
- Так, будь-ласка, - беземоційно підтвердив Суддя.
- Дякую, Ваша Честь! – Почувся голос Велунда - він, сповнений аристократичного блиску, вже займав місце поруч зі мною.

2
- Вітаю, Яре, диспозиція не змінилася? – Запитання Велунда прозвучало приглушено, хоча й достатньо чітко, і я, беручи з нього приклад, теж прикрив рота долонею.
- Наче ні. Радий вас бачити.
- Засідання Суду оголошується відкритим. - нарешті гучно і чітко промовив Головуючий, вдарив дерев’яним різним молоточком. - Засідання проводиться колегією у складі Судді П’Алана і високошановних Судді Войда і Судді Монтана.
Розглядається позов московського дева Руссо проти дева львівського Сергія.
І Головуючий зачитав досить багато різних слів, що викликали в мені живе обурення. Особливо дошкульними здалося «притягнути до відповідальності за здійснення низки протиправних діянь супроти російських девів на їхній території.»
Спалах у мені миттєво зауважив мій адвокат, і підбадьорливо підштовхнув мене плечем.
Дійство ж бо вже рухалося далі.
- Чи наявні усі заявлені учасники слухань? Є якісь зміни, можливо відбулися досудові домовленості?
Головуючий зупинив погляд на Секретареві Канцелярії.
Прост оживився і взявся читати з аркуша:
- Ваша Честь! Шановні Судді! Персонально присутні позивач - дев Лев Руссо і його заявлені захисники, а також і відповідач, відомий, як дехто Сергій, і його повноважний захисник. Сторона позивача не змінила своїх вимог, повний опис претензій додається. Заодно, позивач, як довірена особа «російського державного інституту межових досліджень», вимагає негайно повернути відчужені обвинуваченим результати експериментів - його так званих нинішніх супутників: гомо-кішку, і гомо-ангела. Ось ці матеріали.
Секретар передав Головному Судді стос паперів і продовжив.
- Звинувачуваний з’явився добровільно, згідно надісланої йому повістки. Його супутники теж присутні, і чекають на розпорядження негайно бути доставленими сюди, - Трезор Прост з очікування впився поглядом у Суддю, мовби вимагаючи від нього це зробити.
- Дякую.
Головуючий з тінню посмішки кивнув йому і дозволив присісти. І це, вочевидь, не сподобалось ні Секретарю, ні стороні позивача.
Інтереси Дева Руссо обстоювала ціла команда, що зайняла місця зліва від нас.
- Який бурлеск, - прошепотів я Князю, - я ніколи раніше не був у ролі підсудного, і не хотів би звикати. Тож маю до вас прохання: чи можливо обійтися без моєї активної участі в цьому? Ви знаєте необхідні слова краще за мене, а я можу не стриматися.
Князь прошепотів у відповідь, прикривши долонею вуста.
- Не любите правити теревені? Але і відповідач у стані цілковитої відстороненості здаватиметься проявом зневаги до Суду. Тому хоча б ззовні грайте роль таємничого героя. Тут теж сумують за простими і зрозумілими велетнями духу. Навіть не уявляєте, скільки очей зараз вивчають вас. Скільки парі, ставок робляться, і чимало хто з інших світів. Отже, ви тримаєте образ, а я руку на пульсі подій. Все, як завжди.
Це мене влаштовувало, і я з глибокою насолодою відволікся від словесної рутини процесуальних подробиць, нехай і змінюючи час від часу ступінь зосередженості обличчя. Мені дійсно було чим зайнятися, що осмислити і пов’язати між собою, чимось пройтися у пам’яті, ззовні наче і далі спостерігаючи картину, на якій спершу довго говорив Головний Суддя. Я декілька разів після дотиків ліктем, підіймався, кивав головою, хоча відповідав, в основному, Князь, досить жваво встаючи і про щось повідомляючи. І лише один раз я самостійно висловився - заперечив свою вину і підтвердив свою згоду в розгляді справи саме цим Судом.
Якийсь час говорив представник позивача, і Секретар Прост передавав якісь папери.
А потім до справи знову взявся Головний Суддя і торканням руки Велунд дав мені знати, що я не мав підстав це пропускати.
- Отже в нас, наразі, залишилося невиясненим лише питання ідентифікації особи відповідача. Всі надані документи і свідчення формально з минулого, а не теперішнього часу, і вони не пояснюють хто перед нами. Тож прошу відповідача надати Суду потрібну інформацію.
- Ваша Честь! – Мій оборонець вчергове жваво підвівся, - мій підзахисний і сам прагне, і чим швидше, довідатися про це. І ми готові до будь-якої можливості, аби пред’явити себе, бо надана позивачем інформація вкрай неточна.
- Ваша Честь, ми заперечуємо! – Представник дева Руссо, невисокий товстун із глузливо зверхнім поглядом, теж підскочив з-за свого столу.
- Ваша Честь, шановні Судді, ми опираємося на тисячолітні традиції нашого судочинства, і воно чітко вказує багатьма прецедентами - якщо в особи немає остаточно набутого іншого статусу, то її ідентифікують за попереднім, і недарма – бо зміни не завершені, і нічим не підтверджені. Тож, що було, те й маємо нині! Цілком звичайна особа, всі дані про яку ми надали Високому Суду, користуючись деякими сторонніми артефактами магічного характеру, вчинила ряд злочинів. Опис використаних інструментів нами доданий. Тому ми наполягаємо на сприйнятті цієї особи такою, якою вона є за документами. І не потрапляти в оманливі сіті підступу. Дозвольте привести показовий приклад, - товстун зробив невелику паузу, обвівши уявну авдиторію можливих слухачів позірним поглядом, - якщо риб, чи там інших мешканців водойми, сіткою витягли з води на берег, то хіба вони при цьому стали жителями тверді? А може риба, вистрибнувши над поверхнею, стає мешканкою небес?! Тож ми наполягаємо, що у справах звинувачуваного в низці цивілізаційних злочинів виявлені, як тяглість подій на чітко визначеній території, так і документальні докази причетності саме конкретної персони до них, а, отже, є всі підстави згідно минулих подібних справ – список ми передали - скерувати справу на розгляд Московського суду за місцем скоєння правопорушень, і не витрачати часу і зусиль шановних Верховних Суддів. І звертаю особливу увагу, що позов торкається подій зовсім недалекого минулого, з якими, як довело слідство, утверджене і прийняте Канцелярією Високого Суду, все гранично ясно.
Вочевидь, Князю сподобалась ця пропозиція, бо він ствердно гойдав головою, і підняв долоню правої руки.
Головуючий жестом надав йому слово.
- Ваша Честь, шановні Судді, як не погодитися із картиною, намальованою стороною позивача, не відмітити вдалість зауваженої складності дійсних переходів між водою, твердю, і небом. Адже перебувати в природі речей – вища міра досконалості, та й, зрештою, наших вимог! І чи тільки риби це стосується? У воді якийсь час живуть, наприклад, і ті чи ті дракони, і не лише дракони, - істоти, що потім покидають місце свого дитячого зростання, змінюючись і формально, і сутнісно. Але чи були ті, скажімо, дракони до свого прокидання суто водними жителями? Я наполягаю, що й до остаточної зміни, до прояву свого вищого статусу, дракона усе ж варто звати драконом, і відповідно до нього ставитися, нехай нова мітка особистої належності на переході остаточно ще не увиразнилась! Але ж варто покладатися на власні чуття – перед нами особа, що мешкає на саме цій території, та ще й володіє всіма ознаками вищих істот!
Навколо здійнявся неабиякий гамір. Головний Суддя підняв руку, закликаючи до тиші.
- То ви, Князю, вважаєте, що наш підзахисний належить до славного роду Драконів? – Очі Алана впилися в мене, - але питання поставлене. І ми дійсно не повинні йти супроти природи речей. Та в чому вона проявлена? Наразі нам представлені документи мирського характеру, як ви кажете, просто з учорашніх днів - інших посвідчень немає. Окрім, звісно, способу появи звинувачуваного, та ще й згідно поклику, та й деяких його діянь, так?
- Ваша Честь, шановні Судді! І я ж про це – чи можливо опиратися на мирські свідчення, після реально здійсненого моїм підзахисним переходу поза мирськими територіями? Невже аж так багато важать ті чи ті папери, що є чи не в кожного з нас на різні власні імена, і що вони для нас? Ми сприймаємо реальну ситуацію інакше. Невже дракон не розпізнає іншого дракона, дев – дева, а демон – демона, хіба можлива в нашому випадку фальсифікація дійсності, якщо вона перед нашими очима? І хіба не найкращим мірилом є досвідчені погляди, оцінка Високих Суддів, кваліфікована ідентифікація мого підзахисного вами, шановні Судді? Невже ваш погляд займе більше часу, аніж наші суперечки?
- Ваша Честь! Ми категорично заперечуємо подібний відхід, і явне відхилення від віковічних традицій Високого Судочинства! – Товстун скочив і його обличчя сяяло драматичною міною ледь не останнього поборника справедливості в цьому світі, - суть позову в усуненні здійснених раніше порушень, захисту Права від пізніших хворобливих нагромаджень суто зовнішнього характеру, в обстоюванні чинності первинних, фундаментальних, відомих і підтверджених документами станів і статусів, за яких і при яких все і відбулося, як зусиллями присутньої тут особи звинувачуваного, так і при використанні псевдоособи Кішки і голографічної примарності, так званого Анагела, на які і просимо накласти, в цілях їхнього збереження, відповідні обтяження.
Товстун додав обличчю вираз високих сподівань і продовжив.
- Не зроблю відкриття, коли зауважу, що завданням всієї нашої правової системи є й захист і поновлення порушеного права. Та й навіщо без потреби ускладнювати процес, коли здійснені правопорушення виправляються простими кроками згідно наших традицій за місцем їхнього скоєння. Очевидно, що займатися цією справою на значній віддалі від місця подій лише плутатиме ситуацію. Тому сторона позивача і просить надати Високим Рішенням скерування до звичного порядку розгляду справи відповідними територіальними інстанціями.
Товстун розплився в остаточній, догідливій посмішці, вочевидь, ні на мить не сумніваючись у всьому подальшому. Ось тільки, коли він вже сідав, його погляд в наш бік дещо змінився, видаючи напруженість.
Та Князь усміхнувся цьому деву цілком щиро. І вийшов на декілька кроків уперед.
- Ваша Честь, шановні Судді! Тож виходить, ми зібралися в украй авторитетному складі лише аби зіштовхнувшись із нескладною, і такою очевидною проблематикою цілком реальної особи, що знаходиться перед нами у полі наших чуттів, в колі зору найвищого органу правосуддя, аби скерувати все дійство униз? Невже це потрібно суто задля подальшого покрокового просування цієї справи знову ж таки сюди, але вже у стані спотвореному нагромадженнями можливих помилок, що цілком ймовірно? Чи не нагадало б таке просто формальне ставлення заплановану підніжку самим собі?
- Я протестую, Ваша Честь, - підскочив опонент товстун, - це викривлене судження щодо минулих справ, до яких ніколи не виникало жодних претензій.
- Протест приймається, - Суддя Алан твердо став на сторону товстуна, - пропоную стороні захисту повернутися до нашої справи.
- Так, Ваша честь, я саме це і роблю. Тож найперше питання – хто кому висловлює претензії? Невже ми розглядаємо позов від мирської цивілізації, котра фактично виставляє Вищому Суду свої вимоги? Тоді все логічно – і ми діємо за їхніми правилами.
- Ваша Честь, ми протестуємо, сторона захисту перекручує суть позову.
- Зрозуміло, але ми ще не почули про що йдеться, - пане Велунде, продовжуйте.
- Дякую, Ваша Честь. Отже, якщо основою розгляду є позов дева Руссо до дева львівського, в якого і статусне ім’я нині зовсім інше, то зрозуміло чому…
Знову навколо вибухнув шум, утім швидко зупинений Головним Суддею.
- То зрозуміло чому позивач звернувся не до простих територіальних судів, а саме до Найвищого рівня, бо саме тут лише і бачить можливість вирішення. Але якого? Невже їм потрібне лише формальне, часткове вирішення? Це дивно. І виникають недобрі підозри. Тому наша сторона і апелює до максимальної точності і правової завершеності. Бо тільки Високий Суд, у такому авторитетному складі, цілковито охоплює собою проблематику по суті дійсних сенсів позову.
Товстун знову підскочив.
- Ваша Честь! Сторона відповідача перекручує події і нав’язує одностороннє хибне бачення, намагаючись маніпулювати обставинами. Ми звернулися сюди не ускладнювати справу, а процесуально забезпечити її продовження традиційним чином в зв’язку із тим, що відповідач покинув юрисдикцію територіального суду! Тому ми й наполягаємо на поверненні ситуації до її правового стану…
Представники дева Руссо ще якийсь час говорили, але я дав відпочити своїм вухам.
Зрештою, Суддя Алан, мабуть, зібрався підвести риску, і на його голос я вже зреагував.
- Дякуємо, ми вас почули. Сторони, ви закінчили з цим питанням?
Але Князь, вочевидь, мав якесь доповнення.
- Ваша Честь, шановні Судді. Хочу увиразнити важливу, на моє глибоке переконання, річ. Безперечним є той факт, що в судочинстві ми завжди йдемо знизу угору, і найлегше, найпростіше було би відразу відкрити справу на місці, навіть не збираючись тут. Але цього не сталося. Позивачі, вочевидь, зауважили, що статус мого підопічного значно вищий рівня їхнього тамтешнього судівництва, тож без авторитетного рішення, підтримки Вищого Суду їхні задуми ніяк не здійсняться. Схоже, не все так просто з цим позовом, і можуть виникнути проблемні наслідки. Попри запевнення позивача, ви ж пригадуєте подібні випадки?
- Ваша Честь, протестую! Як можна порівнювати з тим, що сталося в глибоко темні часи, і зовсім не стосувалося нинішньої системи судочинства, - товстун підскочив, як вжалений в одне місце, - просто смішно, надумані казки на ніч, хіба не ясно з поданих на розгляд матеріалів, хто і що перед нами. Який з підсудного Дракон? Немає жодних підстав порушувати звичний порядок розглядів, який ми дійсно хочемо підтримати рішенням Найвищої інстанції, бо інакше нам не доправити звинувачуваного до територіального суду. На збереженні правил тримається вся система судочинства, тож маємо докласти спільні зусилля на її захист!
- Ваша Честь, шановні Судді, отже прецеденти існують. І невже виключно слова тої чи тої сторони процесу визначатимуть хто Дракон, а хто ні?
- Ваша Честь, шановні Судді! Я протестую! Оці згадки про драконів зараз – спроба маніпуляції!
Головуючий підняв руку.
- Напевно досить, ми почули вас, і ознайомилися з матеріалами, поданими на розгляд Суду на цей момент. Дійсно, не можна не зауважити, що перед нами реальна особа, яка може володіти вищими якостями і вміннями. Але хто саме ця особа – ми достеменно не знаємо. То чи можемо виносити рішення, повноцінно не встановивши її? Цивілізаційні документи завжди формальні, і легко фальсифікуються, та головне - ніколи не стосуються вищих. А для будь-яких подальших кроків важлива саме ідентифікація наявності природного статусу особи підсудного. Тож нарада Суддів має вирішити, чи відбудеться таке визначення просто зараз і найбільш кваліфікованим чином, чи передати її проведення нижчим інстанціям. Є запитання, додаткові уточнення у Високих Суддів?
Суддя Алан поглянув обабіч себе. Обидва Судді заперечно гойднули головами. Вочевидь, і їхнє попереднє мовчання було відповідним діям Головного. Проте і навряд чи вони тут лише для того, аби тільки спостерігати.
- Немає? Отже Суд готовий порадитися і винести з цього питання своє рішення.
Над суддівським постаментом миттєво пригасло світло і виник невисокий затемнений, і, як на мої чуття, цілком непроникний купол.
- Поки боремося на рівних, – видихнув Князь, – але ситуація напружена, підспудно напружена, та зараз побачимо, де зібрані основні сили ворога.
Між тим, сторона позивача випромінювала погордливу впевненість, вони навіть не дуже й перемовлялися між собою. Особливо горду поставу демонстрував рудий Лев Руссо - все це, вочевидь, було зоряним часом для нього.
Хвилин за десять світло над суддівським підвищенням спалахнуло, обриси куполу потанули і Судді проявилися знову – кожен на своєму місці.
- Прошу встати, - почулося веління Проста.
Всі піднялися, вдарив молоток.
- Рішення прийняте: Суд готовий ідентифікувати особу підсудного тут і зараз за його згоди, із витягом усієї належної даній особі інформації станом на вчорашній день.
З усіх боків знову почувся галас. Головуючий грюкнув молотком.
- Прошу тиші. Відповідачеві пропонується відповісти ще раз, – П'Алан проникливо глянув на мене. - чи здатні ви самостійно підтвердити свій статус?
Я підвівся вслід за Князем.
- Ваша Честь, шановні Судді! Мій підзахисний наполягає на офіційному визначенні. Нам немає що приховувати.
Дивно, що сторона позивача мовчала, і поки не висувала протестів. Ймовірно, теж бажала отримати більше інформації про мене, скориставшись офіційною процедурою.
Я не надто звертав увагу, про що саме говорив Князь протягом всього засідання, але він незмінно являв собою вищу галантність, викладену з упевненої в своїй якості криці. Та, як на особистість, що стільки пережила і бачила, він, певно, аж надто переймався процесом. Що ж, це вартувало моєї вдячності. Можливо, саме цього Велунд і прагнув, і на що, вочевидь, й натякав на недавній нашій зустрічі.
- Підсудний, чи згідні ви в цілях ідентифікації добровільно пройти процедуру визначення, розкрити публічно все своє життя, увесь простір, всі закутки єства включно до вчорашнього дня?
Головуючий дивився просто в очі, очікуючи моєї відповіді.
Велунд підштовхнув мене ліктем.
- Так, Ваша Честь.
- Нинішня доба не буде зчитана.
- Так, Ваша Честь.
- Тоді пройдіть уперед – в це освітлене коло.
Я поглянув на Велунда, його обличчя більше святково не виблискувало, а виглядало вкрай серйозним. Він згідно махнув головою. І я не барячись ступив у підсвічений знизу круг, що виник якраз перед суддівським постаментом.
- Все, що зараз відкриється, за винятком ваших перемовин зі своїм оборонцем, стане матеріалами Суду і може бути підставою, як для розгляду вимог сторони позивача, так і для вашого захисту. Повний відбиток особистого життя буде прихований від сторонніх осіб.
Цього разу купол розширився і оточив простір навколо суддів і мене напроти них. З його вершини опустилося, як мені здалося, щось цілком живе, і в ту ж мить яскраве сяйво пронизало усю повноту мого єства і здобутого обсягу розуму. Я здригнувся і раптово відчув себе меншим від атому, простим квантом, що тонко тремтів в самій серцевині чогось значно більшого. І навколо цього світляка одночасно завирувало все, що я пам’ятав, і не пам’ятав.
Дивно, що світляк від побаченого не згаснув.

3
Зчитування тривало не довго і, вочевидь, своєю повнотою задовольнило Суддів, що віддалилися після мого просвічування для чергової наради. Та ось купол навколо них просвітлів, Судді повернулися.
Відтак Головний сповістив про успішне завершення зчитування і необхідну подальшу перерву в засіданні до повноцінного ознайомлення з новими матеріалами і здійсненні на їхній основі остаточної ідентифікації моєї особи.
- Учасників процесу просимо бути готовими – про дату наступного засідання сторонам буде повідомлено. На цьому перше засідання Суду оголошується завершеним.
Важко грюкнув молоток, і наче вітерець майнув шелестом дрібного листя голосів. Судді з гідністю вклонилися, далі кивнули один одному. Перед ними тої ж миті відкрилися особисті тунелі переходів, в яких вони відразу і потанули.
І вслід їхньому зникненню все різко стихло. Внутрішній двір Ратуші спорожнів, а відтак стрімко, одним стрибком повернувся до свого звичайного вигляду. Я відчув при цьому різке уповільнення дійства і всередині себе - після усіх змін загальна ріка буття знову потекла звичним чином.
Та змінилося, зникло не все – нехай вже й на звичній лавиці, та при повному параді і так само урочисто, із усмішкою на обличчі, сидів явно задоволений чимось Князь. Цікаво, чого б так? Запитань вистачало, але я обмежився одним.
- Ваше Високосте, дякую. Життя триватиме?
Можливо запитання виглядало надто узагальнено, а ще навколо могло знаходитися безліч вух, та Князь не став звертати увагу на подібні дрібнички – ще раз глибоко вдихнув-видихнув і підвівся.
- Вітаю нас обох! Ми на шляху до перемоги.
- Та невже?
- Я, мій друже, давно в тутешньому правосудді, але щоби так швидко і тріумфально пройти найважчу стадію, то це вперше. Та ще з колегією Суддів! Що, питається, тут сталося? Офіційно прийнято напрямок, з логіки якого без явних порушень вже не звернути. А порушення - це ж не наш вердикт.
Я тільки похитав головою.
Центральною алеєю, кидаючи криві погляди, пройшов Прост. Слідом якісь місцеві комунальні робітники, з подивом оглядаючись на Велунда. Але він вже був подумки далеко звідси.
- Пройдемося? – Він підхопив мене під руку, - ціную це місто не менше за вас, і з радістю пригадаю його подихи, переживання, звучання – теперішні і колишні.
- А я точно ціную це місто?
- Хіба ні? Вважаю, невдовзі багато чого цікавого про нього відкриєте у собі.
- З якого дива?
- Суто з процесуального.
Ого, цікаво, а це як? Ми пройшли між грубими колонами-ногами подібної своїми обрисами до фігури дракона будівлі Ратуші на залиту сонячним промінням площу.
Годинник на вежі Ратуші показував лише п’ять по дванадцятій, та це мене вже не дивувало. Народу побільшало, голоси навколо зазвучали знайоміше, та й «Пельменна» навпроти раптом цілком виразно поманила мене. Але ж не з Князем!
- Отже я можу звати вас віднині Яромиром? Жаль, що дізнаюся про це ледь не останнім.
- Я сам недавно довідався.
- Та вже нехай - скільки віх в житті, стільки й імен. Та я сам винен, ледь не запізнився. Трохи засидівся з друзями.
В руках Князя невідомо звідки виникла тростинка. Але Велунд поки просто тримав її в руці, неспішно ступаючи поряд.
- Отож, Яромире, зчитувати з сутності хроніку життя, приховані маркери, тощо, навіть найвищому Суду загалом дозволено лише один раз. І це сталося у найзручніший час і за сприятливих обставин – бо далі, як бачу, по ходу розгляду справи, Колегія більше не винесе одностайних рішень. Для цього її такою і склали. На це і сподіваються наші опоненти, але вони й не розраховують на повне зависання процесу.
Князь, схоже, мислив уголос.
- Але в кожного ж цих Суддів свої, відмінні інтереси - як у байці про лебедя, рака і щуку. А ви зараз посередині, на возі правосуддя, і наша ціль, аби далі ви пішли своїм шляхом самі по собі, залишивши на тому возі назбирані проблеми.
- Мало що зрозумів, але звучить оптимістично. То я можу покинути це місто?
- Можна все, але знову ж, надто самовпевнено проявляти зневагу до Суду. Процес іще не дійшов до точки залипання. Тож я би нікуди не поспішав, насолоджувався б молодістю літа – бо й сонячно, і затишно, зелено, гори, ріка, стільки минулого і майбутнього в одному місці – дійсно свята земля! І ніхто ні на кого тут не підніме зброї - без прямої вказівки Дракона, звісно. І ви зараз офіційно зчитані і, нарешті, можете добирати відстрочене, збирати себе докупи. Чи не цього ви бажали раніше? Отримуйте! Місто допомогло вам. Проте і зацікавлені гості, впевнений, не забаряться на торги з вами.
- Що за гості? Навіщо їм я?
- Хіба не помітно? Найцікавіше тільки тепер і починається, наживки вдягнуті на гачки і закинуті куди потрібно, інформація розійшлася, і Суд зробить вам ім’я!
- Але й клюватимуть на мене? То хто ж рибалка?
- А на кого їм ще кидатися? Не так багато нового, свіжого, смачного у цих водах. Спершу будуть обережні, шукатимуть, як і ви, отого рибалку. Виповзуть зі своїх численних сховків, нашорошені підозрою, що полюють зовсім не вони. Ха-ха. А наживка і не наживкою виявиться – примарним виявиться уявний рибалка! Але коли вони це ще зрозуміють! А для нас головне виграти час.
- Ото ви закрутили! Що, просто так усі й повилазять?
- Я згустив кольори, але почнеться ще тут. Та й погляньте - навкруги зібрання відкритих доріг у різні світи. Он військовий меморіал – місце близької присутності найнижчого потойбіччя, а там ще й ті, пірамідальні форми, арки, які при цвинтарі очевидні шляхи у простори темної матерії, звідки, до речі, сюди і делегований Суддя Войд. Він точно схоче осягнути ваш феномен. Неподалік звідси і брами Монтана, ходи до цивілізаційної закуліси. Цей готель напроти – перші двері туди, а ще й Латинська церква, інше. Не здивуюся вашій випадковій зустрічі.
Велунд посміхнувся і злегка підняв тростину.
- Але навколо не тільки вороги, маю враження, що сама доля живе в цих місцях: Ловачка, Монастирська, Замкова, інші гори тут не спроста зібралися, а ще й Латориця поміж ними. А місто, в цілому, вотчина Дракона, так би мовити, його стійкий історичний відбиток. Ось з ним і найважливіше порозумітися. Та вже нехай, ловимо красу миті. Carpe diem! Друже, Carpe diem!
Позаду залишилася бронза Кирила і Мефодія, і попереду, в кінці проспекту виднівся той самий обеліск Латинської церкви. Нейтральної території тут, вочевидь, взагалі не існувало. Попри те, що саме місто гордо несло саме цей статус.
- А хіба зустрічі підсудного із Суддями до вироку можливі?
- Безпосередньо? Ні. І навіщо так грубо? Але Суддів і їх оточення, навряд чи задовольнить повнота зчитаного - тільки розпалить інтереси. А ще ж є і ті, що стоять за ними, завжди є приховані вищі кола. І найкраще не суперечити їхнім бажанням, а йти ніби назустріч, насправді тримаючись свого шляху.
- Отже, протиріччя лише наростатимуть?
- Звичайно, але можна непомітно вирахувати ланцюжок явних і прихованих ворогів.
- Князю, ви дійсно вважаєте, що я здатен переграти когось із великих?
- Поки ні, але у вас має бути своя гра. І ви лише потрапили в чуже поле зору, тож поки гратимете на своєму полі. Тому і переконаний – зустрічі стануться, знайдуться і місце, і час.
- А що ці - московити?
- Якби лише вони - цих, як і завжди, використовують втемну, наповняють ілюзією значимості. Наче вгодованого бика виманюють зі стада подібних йому – зайти далі і далі у дикі степи. Підсовують слабких супротивників, гарну поживу, і він виграє одну за одною бійки, насичується, очі запливають кров’ю, надмірною самовпевненістю, а потім раз, і немає бика.
- І кого не буде, московських девів?
- Бери глобальніше. Там усе зміниться.
- І скільки залишилося тому бикові?
- Хто знає, але не більше двадцяти років, бики довго не живуть.
- Але це ж якісь дрібні цілі для великих гравців?
- Звісно, але й ми зараз не глобальні питання вирішуємо.
Мені не вірилося, що гра проста, але й глобалізм наразі цікавив мало. Більше інтригували події навколо.
- А тутешні гості приходять звично, чи як, наприклад, це сталося в мене з Ісусом? Я тоді ввійшов у ваші спомини, та ще й під маскою іншої особи, але ми з ним, в результаті, навіть поговорили.
- Он як! Ти диви, це й для мене дивина, - Князь якийсь час йшов мовчки, наче про щось роздумуючи, відтак продовжив, - а гості дійсно можуть ховатися в неочікуваних персонах. Але щоби вони нині активно помчали у ваше минуле – навряд чи. То якщо вам, друже, і загрожує щось від колишнього, то йдеться саме про сучасне, яке невдовзі й стане минулим. Але прихід у чиєсь минуле, ті чи ті діяння там, особливо не змінюють подальшого. В кращому випадку проявляться раптово віднайденим новим міфом, повідомленням. А ось із Ісусом навіть не знаю, що у вас і трапилося, він ж бо не жоден з нас, у нього свої можливості. Але ваша присутність у тих згадках не могла породити жодних відхилень. Змінюється все лише в теперішньому часі, нехай місце для дива завжди існує - мені пощастило зустрітися з Ісусом, та й досі не можу збагнути, що й до чого. І ви самі бачили – там стільки різного! Але кажете, він вас розпізнав і відокремив від мене, не пригадаю коли це могло статися?
- Коли він відкривав ваші сердечні чуття. Після і виявив мене. Та, здається, відчував мою присутність від початку. Вдячний вам, Князю, за цей досвід. Жаль, що довелося швидко покинути і його, і вас через енергетичні збурення, викликані тою подорожжю.
- А куди направлявся потік енергій?
- Схоже, не було явних перетоків. Хіба трохи звідти.
- Отже нині енергії в нас побільшало. Тоді було ближче до дна, але сил в тому світі було побільше. Добре, що збереглася ця дещиця безпосередніх згадок, вони найкоштовніші з діамантів моєї пам’яті. До речі, у ту ж ніч каблучка згадок повернулася, і за її світінням я збагнув, що її переглянуто.
- Так, але мрію про продовження, ви ж тоді там пробули дві доби?
Князь зупинився. Озирнувся. І підвів мене до найближчої вуличної лавиці, з якої горобцями злетіла юрма дітлахів.

4
Ми присіли. Велунд замислився, але не надовго.
- Так, я там пробув іще добу. Але там присутні і дуже особисті моменти. Маю їх відділити, відтак пришлю. Жалію, що надто швидко тоді повернувся у Першосвіт. Мені ж бо не залежало часи життя берегти. І покликала якась дрібничка. Недооцінив я ситуацію навколо Ісуса, явно недооцінив. Думав, нам ще вистачить часу і не встиг. Тож прошу, друже, ніколи ні з чим не поспішайте. Дозвольте собі йти повільніше.
- Корисна порада - дорого коштує. Чекатиму на ваш дарунок, Князю.
Велунд машинально кивнув і продовжив.
- А я ж міг скромною тінню йти поруч і вбирати досяжне. Можливо тоді мав би побільше розуміння. Але не поділитися своїми крихтами не маю права.
- Я й досі відчуваю його торкання, погляд. Після Суду, якщо матиму можливість, шукатиму більше дійсних згадок. Ви, Князю, даєте надію на це - дякую, що ви зі мною. Але скажіть, про яку послугу може йтися навзаєм?
- Раз сам Ісус вас торкнувся, то що може з вами лихого статися? Не перебільшуймо – ситуація не є критичною, особливо на цю мить. Та й основне, пригадайте, він казав про зустрічі з ним і через серце. Я пробував і не раз, але це інше, щось відбувається, але враження, що я не доріс до потрібного рівня, надто вже все в тумані. А за послугу хотітиму небагато, поміч в одній особистій, делікатній справі, котра не торкається інших. Та детальніше згодом. Домовились?
- Це не виглядає обтяжливо, коли справа виключно між нами, але не уявляю, чим я здатен вам допомогти.
Велунд проникливо глянув на мене, посміхнувся і додав: - оті, як ви кажете, московити мене цікавили лише через цю необхідність, не більше, але вони не потягнули, та й не заслужили. Не в той бік пішли, та ще й усі разом. Цей їхній потяг до ординського єднання, як зла доля. Починається завше з гарних слів, а закінчується диким насиллям.
- Схоже на те. Одного з них, Прохора, я полишив у стані привиду, коли між нами пройшла Кішка. На диво потужна і шкідлива особа. Відомо, що з ним?
- Прохор – затятий хлопака, чув, що з тої халепи витягли його прямі покровителі, від яких тягнуться цілі канати до вищих і нижчих темних - у середовище Войда і Монтана, в «Круг Сущих», чули про таких? Тільки не згадуйте цю назву в розмовах.
- Ні, не зіштовхувався, та хіба когось здивувати натяками на таємні ложі й ордени, домислами про їхніх керівників, масонів, ілюмінатів.
- Це підлеглі, які займаються мирським дріб’язком – відслідковують, підправляють під спущені плани місцеве життя-буття. А ще тихцем пасуть особливих індивідуумів. До пори не втручаються в їхнє життя, а потім зненацька напад, чи ж бо остаточна пропозиція. І в США, і в Росії, і навіть тут, в Україні, всі дотичні до влади і великих грошей перебувають у таємних організаціях. Багато хто від подібного втрачає голову, а потім і твердь під ногами, що теж є однією з цілей існування цих структур. Та правило незмінне - їх всіх використовують втемну. А як інакше, коли загалом мирська влада в руках більш чорних ляльководів, і ще більш чорних їхніх керівників.
- І як розпізнати - хто з них хто?
- Стандартно, по лінії роду, чи клану передаються відповідні маркери. Ось по них і визначається. Але чим вищого рангу особа, тим глибше приховані її персональні дані, хоча який рід чи клан помітно ледь не відразу. Та в темних і маркери темні – аж до повної чорної діри всередині, з чорним полум’ям в ньому. Пригадуєте картинку?
- Як таке забути. Тож особисте походження кожного можна відслідкувати за його первинним «его»? Тут маркер?
- Звідки уточнення? Вдале. Я знаходжу маркер інтуїтивно. Він мені сам кидається в очі. Окрім вашого, мій друже, випадку. Певно, у вас декілька особистих променів, і на поверхні лише найпростіший статус. Та навіть із високим статусом можна потрапити в явну чи приховану неволю у чужому владному таборі, отримати там додаткове тавро підвладності. Це теж має значення. Інколи доходить і до геть чорної оболонки навколо свого світлового потоку. Та й промені тоді ледь світять, палають начорно.
- Прохор ставив вибухові мітки на піддослідних. Це загальна практика?
- Це навіть за межами жорстокості. Заборонена річ, аж так не помічав її деінде, окрім у тріад і кремлінів. Але спецслужбовці всіх країн одним миром мазані. Тож, мабуть, це практикується і ширше. Але Прохор зовсім утратив голову від раптових можливостей. Почали тягати з хаосу різних почвар, змішувати їх із звичайними сутностями. Поки я з жахом спостерігав, розглядаючи варіанти виправлення ситуації, з’явилися ви з Іриною, і завдали їм помітної шкоди, передусім з полоненими девами, тепер спробуй відлови їх заново. Тож я і з цієї причини відчуваю перед вами якусь духовну заборгованість.
- Зрозумів, але загроза від тих кіл не зникла остаточно?
- Навряд чи після інциденту з вами у Прохора зростатиме рівень, хіба і далі служитиме втемну, але подібні слуги довго не живуть. Тож вибухові відмітки – це знаки рабів.
- А як виглядають інші знаки?
- Якщо з нинішніх кланів, то з найбільш відомих символи Змії, Сокола, Сови, звісно, Сонця, Місяця, різні хрести, навіть пентаграми. Чимало ієрархій залишили по собі вищі демони і напівбоги, інші подібні істоти. Мимоволі навіть Ісус, що був категорично проти подібного, бо яке світло від ієрархій, від владних, таємних чи напівтаємних інституцій, якщо вони відразу захоплюються злом, тінню від Абсолюту пітьми. Хоча й не тільки ієрархії служать цьому Абсолюту.
- Я трохи чув про них. І про Абсолют теж. Але Ісус показав, що зло в його випадку не торжествувало. Вочевидь, як і у випадку з Богом Творцем?
- От і ти прийшов до питань, на які в мене досі немає відповідей. І хіба лише в мене?
- Князю, а хіба отой загадковий Бібліотекар чи Споглядач не володіє точнішими відповідями, якимись поясненнями?
- Щодо Ісуса він досі остерігається видавати матеріали, ще надто актуальна для потаємних влад ця тема - життя і смерті ледь не всього живого. Та й щодо іншого вкрай обережний, видає потрібні тексти, якщо знаєш твердо, що вони в нього є, інколи пропонує самому шукати, а як там знайдеш? Не маю сумніву, що він не просто Бібліотекар і Споглядач. Це значиміша постать. Але відповідає на звернення, та ділиться передусім з особистими знайомими. Здатен передавати інформацію і з далеких світів, і з найменшими відхиленнями від оригіналів. Запитайте, Яре, в нього при нагоді про Євангеліє від Творця. Поки в нас воно ще не заборонене.
- І таке існує? Ви читали його?
- Ні, особисто не довелося. Тут важливе оце - «особисто». А переповідання я чув, і вони дуже різні. Та всі, що сприймали «Євангеліє Творця», відзивалися про нього, як про щось дуже дивне, майже інтимне. Тож я цікавився, але знайомства поки не сталося. І думаю, якби воно призначалося мені, то вже давно ми б зустрілися, а так ніяк до рук не потрапляє, навіть до сумлінного пошуку не доходжу, відразу справи виникають, і вкрай невідкладні. Хех. Цікаво, чи у вас вийде. Але якщо удасться, то я на черзі. Тільки правильно збережіть.
- Спробую. Чудні речі розповідаєте, Князю, на вістрі вироку.
- Ага, ось тепер і побачимо: ваше чи ні. Як меч, застряглий глибоко в камені шукає свого героя, так і з окремими посланнями. Як, зрештою, і з вироками.
В моїй голові заблимала згадка про ранкову зустріч із Дракаром. Невже і справді події зрушили в напрямку його пропозиції про співпрацю? Цікаво, що згадки про цю зустріч залишаться не зчитаними, а ось про Орно, певно, стане відомо багатьом.
- Дорогий Князю, вам поміж вищих не зустрічалися імена Древній, а ще Орно?
- О, ти й до таких дійшов?
- Навіть зустрічався. З одним сьогодні зранку у Замку, доволі обізнана особа, схожа в чомусь до Проста, про все і всіх знає, хоча свого обличчя і не показав.
- Тільки жодного Проста! Той іще транслятор. Хоча офіційно секретар Канцелярії Суду, а так, фізична оболонка, в якій змінюються представники часом протилежних владних полюсів, і навіть різного виду істоти. Та одне незмінне вони чомусь завжди темні. І важко судити - з ким кожного разу маєш справу. Та за його поведінкою можна прогнозувати навіть погляди «Круга Сущих». Видно, тому Суддя П`Алан і тримає біля себе цю химеру, а може і якісь домовленості існують. Наразі ця оболонка підвладна оточенню ватиканського судді Монтана. В Канцелярії, звісно, є і конкретні особистості, та вони займаються простішими речами.
Напевно, Велунд трохи перебільшував, але у Прості і я відчував подібні зміни.
- А ви, Князю, входите в той «Круг»?
- В жодному разі! Я ж не претендую на владу і на втручання в життя-буття інших у подібному масштабі.
- А суддя Монтан - оболонка чи єство? Кажете, він з якогось Ватиканського ордену?
- Судді – завжди особистості. Хоча, окрім Драконів, всі на своїх посадах чергуються, а кого наразі представляють, виказують їхні мітки-статуси. Інколи вони від відомих ієрархій, інколи за ними стоять нові приватні групи. Бо, до прикладу, владних інституцій у Першосвіті немає. Та можливості вищих світлих залежать від енергетик юг, тож нині вони ще слабосилі за межами Першосвіту, і тут мало на що впливають, отже і ніде не представлені. Та чим світліший період юги, тим пітьма слабша. Стаються і природні затримки, але завжди недовгі. От як затримка весни, яка далі неодмінно бере своє. Тож і в нас очікується подібний перехід – стрибком у кращу полосу буття. І вже де-не-де помітна паніка, тіні нехотячи відступають. Тож присутність Сяйносвіту у Земних справах в цілому лише зростатиме.
- І скільки дожидатися?
- Сам розумієш – у кожного свої виміри. Я вважаю, за півтора покоління почнеться. А доти в мирському Середзем`ї ще одноосібно владарюватиме ота закуліса, під керівництвом ще більш чорних сил. І це досить драматично. Маю відчуття - зима тепер навмисно затягується аж настільки, що коли, врешті, в один із днів Всесвіт розжене цю штучну захмареність, то раптовий шквал нещадного сяйва випалить на поверхні геть усе непідготовлене до зустрічі з ним. І це ще не найгірше. Бо тут нині шаленіє і технічний прогрес, націлений на зайвість людства, і він ж бо на нашому знищенні не зупиниться.
Велунд зненацька зам’явся, немов щось стороннє перехопило його увагу. Заглибився в себе, та, зрештою, виринув.
- Ото вже швидкий на згадку той Прост. Маю зараз, як ваш оборонець, зазирнути до Канцелярії Суду, так би мовити, правовим чином освятити доступ до матеріалів із ваших особистих джерел. Треба їх і правильно розмістити. І це може виявитися не простою роботою, нехай і є вікові засоби захисту і відповідального ознайомлення. Та багато хто шукатиме можливість ці матеріали захопити - навіть отой Прост. А отже стане для нас ще небезпечнішим. Перепрошую, що наполягаю, та вам, Яромире, варто триматися подалі від нього.
- Прост мені категорично чужий, але в Замку точно був не він.
- Як ви кажете, Древній?
- Або ж Дракар і Орно, Орландино.
- Звісно, Дракар і Орландино! Дракар, рідковживане ім’я - одне з трьох облич, трьох окремих осіб з повноти Дракона, один із братів. певно, найверткіший в плані інтелекту.
- Чому ж він не став Головним Суддею?
- Хіба інтелект головує? Старший П`Алан, що значить Паланокський Дракон, єство брахманського типу - тобто, з космічним розумом, з найвищим для тутешніх істот проникненням в природу речей. І це залежить не від гостроти ума. Тож, видно, саме він і проявив ініціативу і пішов на випередження подій. А Дракар йому допомагає.
А інший, як ви кажете, Орно, з вищих Демонів, – особистий в’язень Дракона, найбільш таємнича персона цих місцин. Я про нього вперше почув особисто від П’Алана і дав слово мовчати, та тепер це вже, схоже, немає значення.
- Он як. Та я очікував іншого, більш вогняного Дракона побачити, та й Орно здивував, як грізний демон, він видався надто м’яким.
- Всяке буває. Мабуть, думали, що Дракони від нагів? І казки часто малюють страшних драконів, мов крилатих зміїв? Та для серйозніших поглядів уже сама назва промовиста – «Д-Ра-Кон», вищий охоронець Кону. А щодо нинішніх земних «гомо», то в них є і нагівське, і людяне, й чимало іншого, в залежності від природного позиціювання.
- Не зрозумів. Маємо все в одному «гомо»?
- Так, цілу купу різноманітних поєднань. Вона особливо висока після Калі, нехай вже нині і зменшується. Тому за якийсь час все суще займе саме свої місця, де й увиразниться. Тож людина – це не просто особливе «гомо», але й дорога живої, вільної у своїм виборі особи. Вона не лише тягнеться високо вгору, а й завше оточена родючими полями, на яких кожен може зійти тою чи тою світлою істотою. А ось наги – інше. Це древній народ, що вижив із первинних часів, коли Земля виглядала зовсім по-другому. На жаль, нині вони в стані хижаків, існують темним відгалуженням, повною протилежністю людині. У всьому зовсім інші. І якщо людяність – це добро, насамперед, загальне - для всього живого, стан благості, то повний набір рис нагів – усе тільки для себе, стан власного насичення. Але ви з нагами ще не зустрічалися? – Князь окинув мене допитливим поглядом, - вони вкрай небезпечні, в тому числі і для нас з вами, хоча тут і мало присутні.
- А демони, хіба не вони противага людині?
- В якійсь мірі так, хоча це не такі вже різні явища. Та загалом демони в своїх краях – це інше, виокремлене руйнівне буття. А злі чи помірні – залежить від того, чи вони на своєму місці, а ще в залежності від того, чи їхній дух в оболонці душі, при тілі, чи окремо. Бо ж недаремно інша назва демонів - генії. Ось ті, що народжені на Землі в спрощеній цільності й практично без душі, і є темними демонами. І практично всі вони колись зірвалися з чистих шляхів і далі були відповідно перероджені в Темносвіті істотами різних рівнів і призначень, де й несуть отак свою покару, чи, точніше, відповідне собі буття. Хтось із них повертається до життя світлого, хтось падає далі вниз. Найвищі ж темні демони більше на вашого Анагела змахують, тільки, зазвичай, з протилежним знаком. І часто теж опускаються сюди зі значних висот під тягарем колишніх проступків. Тож Анагел - той самий добрий геній, котрий ще не відає до чого здатен. До речі, як він тут опинився, за що покараний?
- За власною волею кинувся рятувати свого вихованця.
- Ого! Тож я бачу таку незвичну чистоту, тепер зрозуміло чому. Це зовсім інше діло, не властиве демонам. Та потім вже про них. Коли подолаємо тимчасові неприємності, знатимете про це все не менше за мого.
- Звідки така впевненість, Князю?
- Бо надто стрімко зростаєте, друже, і значно серйозніші, аніж видаєтеся спершу. Непомітно витягуєте інформацію, я ж наче і не збирався про все те говорити, а з вуст злітає. Та менше з тим. Ото, значить, перші, серйозні гості у вас вже з’явилися. Та чи вони хижаки? Не настільки. Справжні хижаки ще чатують. Маєте, над чим задуматися. Та снігові пласти з вершин вже зрушили. І скільки відразу проявилося. Маю теж над цим порозмислити.
Ми підвелися і готувалися вже розійтися, як щось захопило увагу Князя. Він уважно погледів кудись убік від мене.
- О, бачу, не лише мене очікують в Канцелярії, тож оце саме ті ваші супутники? Як написав Лев Руссо – результати експериментів, викрадені з лабораторії? Це ж треба. Непогана у вас команда.
Я теж кинув погляд у їхній бік.
- Напевно. Та дякую вам, Князю, за сьогоднішній день, І маю надію на ваші згадки, і подальші мудрі настанови.
- Я теж. Тримайтеся, друже!
Велунд завершив візуальне знайомство з моєю командою, хмикнув, потис мені руку, і віддалився в напрямку Ратуші. І йшов просто на неї, а стрічний люд з якогось дива завчасно звертав з дороги, і, огинаючи аристократичну постать, навіть не приглядався до причини таких своїх дій.
На це можна було дивитися і дивитися, та коли я нарешті відвернувся, то відразу потрапив в духмяні пахощі Ірини, і в допитливий погляд Анагела, що ненав’язливо пропонував мені відкритися для перегляду останнього дійства. І я був не проти.

5
Уважні жіночі руки струсили з мене невидимі пилинки.
- Моншер, ви так швидко справилися, схоже, засідання минуло нівроку?! Ми вже вільні?
Годинник на Драконовій вежі поважно і м’яко пробив першу.
- Не остаточно. Та життя ще триває. А ви як, не спробували прочинити дверці на волю?
Анагел ніяково посміхнувся, та на обличчі майже Бандераса ця усмішка здалася іронічною, Що ж будь-яка тілесність матиме і свої недоліки.
- Пробували. Йому то що, а я і так, і сяк, і тут, і там. В деяких місцях і в Кішку переходжу, але тут же викидає на поверхню, - глибше, як відрізали, наче стрибаю у підвальне вікно, а воно гумою назад виштовхує. А в мене справи і з малюком, і в Києві!
- Важливі?
- Мої завжди важливі, До того ж, шефе, у мене зараз критичні дні, тому потребую абсолютної свободи. А що таке критичні дні я вже Анагелу пояснила, чи щось забула додати?
Обличчя Бандераса миттєво напружилося. Далі характерно смикнулося.
- Ірино, я переглянув усі твої ранкові враження, мав про ці речі лише теоретичні знання, а там такий світ! А наскільки ми зараз вільні, вирішуємо не ми з тобою, але не вірю, що немає варіантів.
- Мені, Моншер, ніхто не забороняв переміщення, але по факту закрили без пояснень, відчуваю, не мала б таке спускати.
- І я за ваше негайне звільнення. Але ви досі тут. Значить є дещо, на що потрібно зважати. Ходімо, а дорогою розповім про справи.
Ми неспішно рушили в бік наших апартаментів.
- Відомий вам нарцис Лев Миколайович Руссо від імені групки московських девів подав до Суду, вимагає доправити мене в лапи тамтешнього кривовосуддя, а заодно повернути і результати лабораторних дослідів, які я начебто привласнив, і ці результати ви обоє. Як вам таке?
Ірина виразно почервоніла, а Анагел, що довідався про всі перипетії дещо раніше, напроти, виявляв виключно інтелектуальне зацікавлення. Цікаво, як би змінилося його обличчя, коли б він почув, до яких істот його відносив Велунд.
- То ми, виходить, додані до справи як піддослідні миші? Шефе, а цей Лев теж в Мукачеві? Добре би провести з ним з півгодини тет-а-тет.
- Я не проти і цілої години, але ми повинні домовитись, що коли ця година настане, ми вже матимемо на руках не лише рішення Суду, але й повноваження вищі, аніж нинішні.
Проте це мало вплинуло на Ірину.
- Тож я замість нього тепер повинна роздерти десяток невинних перехожих?! Хоча невинними їх назвати важко, ось отой підліток вчора витяг у батька з кишені останню десятку і не зізнався, а його матуся мала на неї плани, і скандал тривав усю ніч. А ось ці дві пані шепочуться про служителів церкви, що при жіночому монастирі на горі. І кожна з них вже згрішила не тільки подумки, і не з одним. А отой пан…
Тепер я вже розумів, у які моменти в Ірини прокидатиметься особлива чуйка, як і жадання випити крові, і зараз вона мала хоча би виговоритись.
- Ірино, цей люд нічим не завинив нам, а мирське життя ніде не ідеальне. А ось за Руссо ціла владна вертикаль, що точить свої плани, і якій байдуже, що і коли ти з ним зробиш – її влаштують будь-які наші промахи. Але знаю, що ми здатні допомогти один одному, що це в нашій компетенції, і ми зробимо свої кроки. Та зараз маємо проявити стриманість.
- Ціла зграя негідників? Що ж, маю відтепер життєві цілі. А щодо волі, і інших варіантів, я теж чую, що звідси можна вирватися, та бісить, що не бачу як.
- Пошукаємо разом, але маєш пообіцяти, що ні до кого ні в Києві, ні в Москві й пальцем не торкнешся.
- А як же малюк? Я повинна до нього торкнутися - в мене для нього процедура тонких налаштувань за Сониним рецептом! І вона теж там буде.
- До нього можна. Тоді пробуємо тихцем покинути ці місця? Думаю, Анагел схильний скласти тобі компанію.
- Ще і як, Анагел мені сьогодні завинив, та й просто сьогодні не його день, а мій. І мій носик чує, що вам вдасться, ви ж у нас не просто так головний.
Але мої чуття найближчого майбутнього не ринули шукати місцеві «вікна в Париж», а чомусь взялися малювали снігові вершини і зовсім не Карпат. Схоже, це були візії Анагела, отримані ним від Орно. Я придивився, і тепер відкрилося значно більше, і, в основному, неба. Побачене зацікавило мене, але і зупинило.
«- Друже, з цим потім. Зараз займаємося Іриною.»
«- Мій Пане, не можна ж потакати їй у всьому, або ж назвіть мене її довічним слугою…» - запротестував Анагел.
« - Вона дійсно слабка сьогодні і вразлива, таке періодично стається в жінок, і тоді звір здатен оволодіти ними. Тому сподіваюся на тебе. І нам дійсно є, що обсудити, але трохи згодом.»
Тепер мої чуття могли зайнятися чимось реальнішим. Я вчора вже випробовував у різних закутках цього міста свої можливості переходів на підземні рівні. І так, у разі потреби я б міг скористатися цим шляхом, міг піднятися й Угору. Але публічність цих дій стала б очевидним порушенням статус-кво. Та й для Кішки ці дороги були відкриті лише на Замковій горі, хоча і там вони виглядали обмеженими і контрольованими. Існувала й можливість пробиття перехідного тунелю, але навіть у разі успіху непомітно відкрити його мені б не вдалося, напевно, як і тихцем піти. Звичайно, найпростіше нікуди не смикатися, і спокійно чекати на продовження Суду. Але це значило і підкоритися досить умовному ув’язненню, придуманому, вочевидь, виключно Канцелярією. А підкорятися саме їй нам не личило - і всім трьом. Тож, якщо вже шукати гармонії з обставинами, то на значно вищому рівні. І доріжки туди не могло не існувати.

Ми пройшли поруч із загадковим будинком «обласної санепідемстанції» із двориком павичів і цесарок, і потягнулися в напрямку парку – наразі просто пройтись.
Щось важливе ми точно не брали до уваги. І я згадав.
Під’єднаний до мене Анагел теж просяяв.
«- Нарешті я не звертаюся до тебе, і сам знаходжу потрібне.» - нашепотів я колишньому ангелові у відповідь на зчитані ним мої візії.
«- Хіба це так виглядає? Я ж поки лише відображення вашої будови, частковий її дублікат, а створювати суто свій, цілісний розум – це мати повноцінне, відмінне від вашого, єство, – це можливо, але не знаю чи варто, і як це робиться.»
«- Цікаво! То ти досі користуєшся закутками в моїй голові для складування безміру назбираної тобою інформації?! Май совість!»
«- Це не зовсім голова. І там ще повно вільного місця, ви навіть не зауважите моїх припасів.»
«- Декілька мільйонів книг, фільмів, текстів? Отже тобі «далекі куточки», а мені головний біль? А я гадаю, що за муть на обріях тями! Ні, друже, таки займись своїм простором, і негайно перенеси туди все назбиране.»
«- Але ж…»
«- А це потім.»
Так, як ми з Анагелом завмерли, дивлячись один на одного. Ірина зробила те саме.
- Мені здається, чи ви знову завели таємні переговори?
- Ірино, вони стосувалися тільки способів додаткової модуляції променів, що утворюють моє і частково його єство. Я наполягаю на відокремленні Анагела від себе.
- Он воно як, і я теж за незалежність. Проте відчула і дещо інше. Як запах здобичі, що перехоплюється моїми чуттями мисливиці - між вами блукає якийсь спільний спалах.
- Так і є. Я ж кажу про промені. Не здивуюся, якщо схожий спалах промайне і між вами з Анагелом.
- Навряд чи, я ціную його бажання стати справжнім мачо, та на ближчі стосунки зі мною у нього жодних шансів.
- Ірино, я більше про фізику квантових процесів. Ті спалахи стосуються дещо іншого. Ти краще пригадай подробиці вашої з Мелодією мандрівки сюди, коли ми вимушено гостювали у її матері Соло. Яким чином ви тоді потрапили в Мукачево?
- О, так! Ми завітали в якийсь 1976 рік, нехай фактично все сталося недавно, - Іринині очі спалахнули дужче, - я згадала, це вище по річці, за Монастирською горою, далі розбитим трактом вздовж лісу, не доходячи урвища зі скелею. Там перехід. І як я забула?!
- Може тобі місцеві і допомогли забути. Не зважай, їдемо туди, сподіваюся, що за тридцять з хвостиком років там нічого не змінилося.
- Ми навідаємося до Соло?
- Навряд чи вона і досі в тому туристичному замку для Богів і Богинь - нас цікавить межа, на якій отой ватний перехід, тільки вона.
Ми впіймали авто і хвилин за п’ятнадцять вже проїжджали Монастирську гору, біля якої дорога, як така, розтавала.
- Нічого не змінилося, ситуація та сама, хіба зарості біля ріки погустішали – діловито підмітила Ірина, - аж дивно, що цивілізація далі так різко зникає.
Водій проїхав ще трохи і здався, ями та кам’яні піднесення на залишках ґрунтової дороги дійсно жахали. Але до нашої цілі ми швидко добралися й пішки.
- Ось тут, - переможно тикнула пальцем Ірина на зарості зліва, крізь які тік дрібний болотяний струмок, а метрів за двісті вище дійсно виднілося скелясте погруддя гори.
- Так - підтвердив Анагел, - чую межу перед собою, просто над водою.
- Ось і вперед, провіряй. Але дай руку про всяк випадок.
Це була не зайва пересторога, бо Анагел зробив крок і пропав, а мою руку обвіяло знайомою прохолодою. Та за мить я вже повернув супутника до значно теплішого середовища.
- Та ж сама ватяна мла.
- Годиться, отже ми на місці.
- Йдемо? – Ірина виглядала рішуче налаштованою.
Та пускатися знову в ті мочари я не збирався. Нам вистачало і самої межі. Події на ній точно були за межами стороннього контролю.
- Куди нам, Ірино, спершу?
- До Вадика.
Я налаштувався на відомий мені маркер московської квартири малюка і його матері, внутрішньо активізувався на потрібній частоті, качнув із межі енергію Землі, закрутив її крізь себе в керунку маркера і легко пробив тунель. На перший погляд не глибокий – на один, чи два внутрішні кроки крізь навколишню вату. В отворі вималювалися знайомі шпалери на стіні небагатої вітальні, а на їхньому тлі зацікавлене обличчя Софії, яка привітально махнула рукою.

6
Я пройшов тунелем услід за Іриною і тінню Анагела, чмокнув у щічку Соню, кивнув Вадимовій матері, що, схоже, у цю мить перебувала під гіпнотичним впливом, і закрив перехід.
«- Її звати Варвара,» - зреагувала на мій погляд Софія: «- напевно, їй ще зарано знайомитися з нами всіма».
«- Мабуть».
Анагел теж викликав приємні емоції у принцеси усіх трьох світів. Поки Ірина була у вбиральні, а після вітала малюка, вони згадували нещодавню зустріч у Першосвіті, і, ймовірно, остаточно не завершену танцювальну програму. Невдовзі до розмови повернулася й Ірина, м’яко відтіснивши Анагела на периферію, чим я відразу і скористався.
Поки жінки перемовлялися, я перекинувся з ним декількома словами, попросивши зосередитися на безпеці їхнього перебування і тут, і в Києві, бо після розмови з Князем остерігався дійства з боку можливих недругів. Затим підійшов до бадьорого Вадика і ми обмінялися уважними і цілком прихильними поглядами. Голубі очі хлоп’яти сяяли радісно, цілком зібрано й осмислено. Моторика теж виглядала нормальною. Значні покращення, якщо не повне зцілення, відчувалися на всіх планах малечого буття.
Головні пірамідки так і стояли біля його ліжечка, а ось інші, певно виконавши свою місію, зникли. Можливо і ці дві вже зараз більше працювали на покращення загального енергетичного тла квартири. Я глибше приглянувся до первинної аури малюка, використовуючи аджну. Промінь його особистості цілком гармонійно розщеплювався на райдужні складові, і звучав, як на мене, вельми музикально по всьому своєму спектрі. Сама ж плоть, здавалося, поставала із сплетіння безлічі розмаїтих тонких промінців, що тягнулися з точки енергетичного центру тіла, і з ними, начебто, теж все було в порядку. В мережеві щільно укладених групками сяйних волокон відображалися ритмічні, не надто складні мелодії, створюючи загальну світломузику, що звично й сприймалася мозком за тілесність. Але тренованим музикальним слухом для точної діагностики якості цієї симфонії я ще не володів, хоча, можливо, і мав у собі потрібні чуття. Тим часом, Ірина м’яко перехопила малюка у свої руки, і невдовзі той вже отримував необхідні порції ласки.
Софія теж підійшла.
- О так, давай, він вже налаштований.
- Вадику, зараз я тобі гратиму, а ти мені підспівуватимеш, та спершу фізкультура.
Соня простягла витончені продовгуваті пальці до мініатюрних вушок малюка і м’яко їх промасажувала. Далі дістала дудочку і взялася награвати нотну гаму, яку Ірина ідеально точно повторювала голосом. І що дивно, малюк теж підтягував.
- Це особливий інструмент, точний, як камертони. Та спершу розтирання, а потім награвання гами. Я Варвару навчила, ось і ти спробуй. Але розтирати тільки до ніжного почервоніння. І не частіше, як двічі на день.
От вже ці тонкощі. Я пройшовся квартирою. Наявність грошей вже відчувалася, з’явилося чимало потрібного – деякі меблі, техніка, передусім на кухні, пралка у ванній. Присутності алкоголю чи наркотиків я не зауважив, але чоловічі сліди помітив. Що ж, якщо особа без відхилень, то й нормально.
Після зустрічі з Ісусом я по новому поглянув на історію з малюком. Можливо і він потрапив у халепу тому, що належав до більш складних і розвинутих осіб, котрим дорога сюди тільки відкривалася. Але чи важливо, кому саме ми оце допомагали, якщо допомога була в будь-якому разі потрібною? Але було би й добре, якби надсвітова зима швидше поступилася провесні.
- Лади, дівчата, малюк доглянутий, у мами життя налагоджується. Ви лише обережно розпитайте Варвару про її теперішнього хлопця. Може познайомить. І ще одне – дешева одежа з Чіни містить отруйні барвники.
Жіночки переглянулися. А мене нестримно потягнуло вийти на лоджію.
Розділ шостий
Амон-Ра

1
Я лишень встиг прикрити за собою двері, як жарке повітря закрутилося виром і наступної миті з пройми тунелю вийшов Деві Тамаз. І, не даючи й дрібки часу на усвідомлення події, притягнув мене до себе.
……………………………………………………………..









Цикл: «З минулого і до майбутнього»

Зміст:
Вступ автора – 2

Книга третя: ДВА ДНІ З ІСУСОМ. ЗНАК ПРОМЕТЕЯ

Розділ перший
Велунд 3

Розділ другий
Ісус 29

Розділ третій
Скеля при Першосвіті 65

Розділ четвертий
Місто Дракона 84

Розділ п’ятий
Високий Суд 113

Розділ шостий
Деві Тамаз - Амон-Ра 134

Розділ сьомий
Вероніка 195

Розділ восьмий
Таємниці Велунда 208

Розділ дев’ятий
Дім Тота 219

Розділ десятий
Красогор. Сторожова Вежа 241

Розділ одинадцятий
Ужгород. Замок Софії 258

Розділ дванадцятий
Ісус. Юність 284

Розділ тринадцятий
Друге засідання Суду. Рій 316