– Ти знову дивишся на захід, Тимоше, – її голос був тихим, як шелест шовкової завіси. – Там, де небо стає червоним, наче розлите вино твого батька. Там Молдова... чи там війна?
Він не обернувся, але вона відчула, як напружилися його плечі під жупаном. Його рука, звична до холодної сталі, раптом шукала її тепла.
– Там моя доля, Розандо. Я чую, як коні б’ють копитами в стайнях, вони знають раніше за нас. Батько каже – треба йти. Сучава кличе, а Сучава – це ти. Твій дім, твої сни. Я хочу принести тобі спокій на вістрі своєї шаблі.
– Спокій не живе на шаблях, мій соколе. Він живе тут, у цьому маленькому саду, де ми вперше мовчали разом. Ти обіцяв мені державу, а я хочу тільки твого подиху поруч, коли згасають свічки. Навіщо нам корони, якщо вони холодні, як каміння в Пруті?
Тиміш нарешті повернувся. У сутінках його очі здавалися темними безоднями, де тонули всі його страхи.
– Козак не обирає тиші, Розандо. Ми вінчалися під гуркіт гармат, і гармати будуть нашою колисковою. Але знай: куди б я не йшов, я несу твій запах перлів і яблук у своїх ладувальних сумках. Ти – моя єдина фортеця, яку я ніколи не здам.
–Тоді йди, – вона поклала голову йому на груди, слухаючи, як серце б’ється ритмом майбутнього походу. – Але повернися. Не гетьманом, не героєм – просто повернися тим юнаком, що вкрав мій погляд у Яссах. Бо без тебе Чигирин стане для мене пусткою, а перли – камінням на дні ріки.
Він мовчки поцілував її в чоло, і цей жест був міцнішим за будь-яку клятву. Над Суботовим зійшла перша зоря – холодна, далека і неминуча.
***
Гетьманич уже стояв у стременах, і кінь під ним гриз вудила, відчуваючи запах далекої облоги й гарячої крові. Розанда тримала його за коліно, обтягнуте грубою шкірою, намагаючись запам’ятати тепло, що витікало крізь пальці.
Тиміш сягнув рукою під жупан, до самого серця, і витягнув маленьку ладанку на простому шкіряному шнурку. Там не було святих мощей чи дорогоцінного каміння – там лежала жменя сухого полину з-під Суботова і маленька срібна сережка, яку він зняв зі свого вуха.
– Візьми, Розандо, – його голос перекривав іржання сотень коней. – Полин не дасть тобі забути смак цієї землі, що стала твоєю, а срібло... воно пам’ятає мій подих. Коли тобі стане страшно в нічній тиші Чигирина, просто стисни це в долоні. Це – мій голос, застиглий у металі. Поки це в тебе – я живий, навіть якщо гармати розірвуть небо.
Вона прийняла дарунок, і срібло здалося їй гарячим, мов вугілля. Вона не плакала – княжни плачуть лише тоді, коли сонце згасає. Вона просто зав’язала вузол на своїй шиї, поруч із перлами, і цей простий шнурок здався їй міцнішим за всі золоті ланцюги світу.
– Іди, мій соколе, – прошепотіла вона, відступаючи в тінь брами. – Я берегтиму твій полин, поки він не проросте в моїх долонях.
Він рвонув поводдя, і курява сховала його постать, лишивши Розанді тільки гіркий присмак степу на губах і маленьку срібну цятку, що зігрівала її груди в холоді немилосердної розлуки.