Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.05.01
06:29
Сонце сяє понад містом
І радіє звіддалі,
Що промінчики іскристі
Мерехтять на всій землі.
Обціловують дбайливо
Стебла, листя, пелюстки
І дають нарешті привід
Погуляти залюбки.
І радіє звіддалі,
Що промінчики іскристі
Мерехтять на всій землі.
Обціловують дбайливо
Стебла, листя, пелюстки
І дають нарешті привід
Погуляти залюбки.
2026.04.30
19:48
Злетів у Небо передчасно
Співець любові осяйної.
Його поезія не згасне!
Безсмертні почуття прекрасні,
Що не розчавлені війною!
Злетів у Небо передчасно.
Співець любові осяйної.
Його поезія не згасне!
Безсмертні почуття прекрасні,
Що не розчавлені війною!
Злетів у Небо передчасно.
2026.04.30
18:19
хтось пан а дехто і пропав
кому кобила декому невіста
комусь вебсайт а ще комусь портал
до раю інколи й до пекла звісно
зоріючі стожари атлантид
наяди перламутрові намиста
гукне одна із них тобі привіт
подякуєш бо се красиво і корисно
кому кобила декому невіста
комусь вебсайт а ще комусь портал
до раю інколи й до пекла звісно
зоріючі стожари атлантид
наяди перламутрові намиста
гукне одна із них тобі привіт
подякуєш бо се красиво і корисно
2026.04.30
14:26
Сидять діди попід тином сиві та сивіші,
Розмовами про минуле зранку себе тішать.
Хоч укотре уже чули, слухають уважно,
Не якісь там пустобрехи, а люди ж поважні.
Розповідь ведуть неспішно – куди поспішати,
Все одно лиш до обіду вернуться до хати.
Си
Розмовами про минуле зранку себе тішать.
Хоч укотре уже чули, слухають уважно,
Не якісь там пустобрехи, а люди ж поважні.
Розповідь ведуть неспішно – куди поспішати,
Все одно лиш до обіду вернуться до хати.
Си
2026.04.30
14:06
Витоки свідомості – це ті джерела,
які не стільки напувають, як звучать
милозвучністю твоїх думок а капела,
розмиваючи і зносячи тиху благодать
западин рахманного смиренства.
Мряка безсонячних просторів ущелин,
кулуари сходів минулих лавин і водос
які не стільки напувають, як звучать
милозвучністю твоїх думок а капела,
розмиваючи і зносячи тиху благодать
западин рахманного смиренства.
Мряка безсонячних просторів ущелин,
кулуари сходів минулих лавин і водос
2026.04.30
11:17
березня 1968 року героїчно загинув мій друг, космонавт Юрій Гагарін. Але перед тим, як загинути, він мені сказав: "Жоро, будь у літературі першим! Як я - у космосі!" З того моменту я зрозумів, що в моїй поезії і прозі ідіотизм має бути суто космічного м
2026.04.30
11:15
Нескінченні дощі заливають свідомість.
І ковчег для рятунку уже потонув.
Хто ж допише печальну і змучену повість,
У якій за лаштунками Бог підморгнув?
Хто допише дощі на картині стозвучній
Там, де пензель упав у провалля віків?
Хто допише туман, б
І ковчег для рятунку уже потонув.
Хто ж допише печальну і змучену повість,
У якій за лаштунками Бог підморгнув?
Хто допише дощі на картині стозвучній
Там, де пензель упав у провалля віків?
Хто допише туман, б
2026.04.30
09:39
Вітер увірвавсь на ганок,
ходором вся хата.
Не буди мене так рано,
я ще хочу спати.
Додивитись сни рожеві,
дочекатись зливи
і плекати світ у мреві
срібної оливи.
ходором вся хата.
Не буди мене так рано,
я ще хочу спати.
Додивитись сни рожеві,
дочекатись зливи
і плекати світ у мреві
срібної оливи.
2026.04.30
05:47
Зоряниці марніють тоді,
Коли жаром займається обрій,
А розбуджений звуками дім
Переповнюють світло і добрість.
Погасають, як іскри, рої
Зоряниць на блідім небосхилі,
Коли родяться вірші мої
І показують крила та силу.
Коли жаром займається обрій,
А розбуджений звуками дім
Переповнюють світло і добрість.
Погасають, як іскри, рої
Зоряниць на блідім небосхилі,
Коли родяться вірші мої
І показують крила та силу.
2026.04.29
23:51
Небесна синь така безмежна.
Не можу погляд зупинить.
Бо неповторна зникне мить.
А ми від Всесвіту залежні.
Думки бувають протилежні
тому, що коїться навколо.
Навколо скільки горя, зла.
Ось так і я в собі несла,
Не можу погляд зупинить.
Бо неповторна зникне мить.
А ми від Всесвіту залежні.
Думки бувають протилежні
тому, що коїться навколо.
Навколо скільки горя, зла.
Ось так і я в собі несла,
2026.04.29
22:02
ми переважно сумні
віриш у це чи ні
нас переважно не пре
ні депардьйо ні маре
і гороскопи не суть
хай вони інших несуть
рифами сірих діб
де заробляють на хліб
віриш у це чи ні
нас переважно не пре
ні депардьйо ні маре
і гороскопи не суть
хай вони інших несуть
рифами сірих діб
де заробляють на хліб
2026.04.29
21:39
О, шматяр колує справно
По вулиці вниз і вгору
Я спитав би, у чому справа
Але знаю, він не говорить
І пані до мене лагідні
І пов’яжуть бантики
Але глибоко у серці
Я знаю, не втекти
По вулиці вниз і вгору
Я спитав би, у чому справа
Але знаю, він не говорить
І пані до мене лагідні
І пов’яжуть бантики
Але глибоко у серці
Я знаю, не втекти
2026.04.29
20:34
Земля здригалась доокіл,
палало місто у кварталах.
В повітрі – дим з вогнем навпіл,
і люд нажаханий в підвалах.
За залпом залп в імлу цупку
гатили «Гради» неупинно,
а біля церкви нашвидку
палало місто у кварталах.
В повітрі – дим з вогнем навпіл,
і люд нажаханий в підвалах.
За залпом залп в імлу цупку
гатили «Гради» неупинно,
а біля церкви нашвидку
2026.04.29
20:28
«Ти плачеш, Йоно? І за чим?
За цим кущем, який ти не садив?»
«Ні, не за цим, мій Боже».
«А за чим же?»
«Плачу, а варто б скорше вмерти, аніж далі жити...
Іще тоді, коли в китовім череві
Три дні й три безсонні ночі
Я пристрасно моливсь, щоб Ти мене
За цим кущем, який ти не садив?»
«Ні, не за цим, мій Боже».
«А за чим же?»
«Плачу, а варто б скорше вмерти, аніж далі жити...
Іще тоді, коли в китовім череві
Три дні й три безсонні ночі
Я пристрасно моливсь, щоб Ти мене
2026.04.29
19:31
Випльовує новатор гасло
сонети ж до яких не звик
на нього діють мов на чорта
часник
***
Дивлюсь у вибране, зітхаю...
сонети ж до яких не звик
на нього діють мов на чорта
часник
***
Дивлюсь у вибране, зітхаю...
2026.04.29
12:33
Знову снилися мертві. Снилося, що я мушу бути на якійсь конференції по кубофутуризму. Заходжу в якийсь бароковий будинок: анфілади, мармурові сходи, скульптури Геракла в левовій шкурі, Гекати, Діани Вічноцнотливої, двері, що більш нагадують врата, потім з
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.04.23
2026.03.31
2026.02.11
2025.11.29
2025.09.04
2025.08.19
2025.05.15
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Ірина Вовк (1973) /
Проза
Княжна козацького степу: Шепіт над безоднею (продовження 1)
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Княжна козацького степу: Шепіт над безоднею (продовження 1)
– Ти знову дивишся на захід, Тимоше, – її голос був тихим, як шелест шовкової завіси. – Там, де небо стає червоним, наче розлите вино твого батька. Там Молдова... чи там війна?
Він не обернувся, але вона відчула, як напружилися його плечі під жупаном. Його рука, звична до холодної сталі, раптом шукала її тепла.
– Там моя доля, Розандо. Я чую, як коні б’ють копитами в стайнях, вони знають раніше за нас. Батько каже – треба йти. Сучава кличе, а Сучава – це ти. Твій дім, твої сни. Я хочу принести тобі спокій на вістрі своєї шаблі.
– Спокій не живе на шаблях, мій соколе. Він живе тут, у цьому маленькому саду, де ми вперше мовчали разом. Ти обіцяв мені державу, а я хочу тільки твого подиху поруч, коли згасають свічки. Навіщо нам корони, якщо вони холодні, як каміння в Пруті?
Тиміш нарешті повернувся. У сутінках його очі здавалися темними безоднями, де тонули всі його страхи.
– Козак не обирає тиші, Розандо. Ми вінчалися під гуркіт гармат, і гармати будуть нашою колисковою. Але знай: куди б я не йшов, я несу твій запах перлів і яблук у своїх ладувальних сумках. Ти – моя єдина фортеця, яку я ніколи не здам.
–Тоді йди, – вона поклала голову йому на груди, слухаючи, як серце б’ється ритмом майбутнього походу. – Але повернися. Не гетьманом, не героєм – просто повернися тим юнаком, що вкрав мій погляд у Яссах. Бо без тебе Чигирин стане для мене пусткою, а перли – камінням на дні ріки.
Він мовчки поцілував її в чоло, і цей жест був міцнішим за будь-яку клятву. Над Суботовим зійшла перша зоря – холодна, далека і неминуча.
***
Гетьманич уже стояв у стременах, і кінь під ним гриз вудила, відчуваючи запах далекої облоги й гарячої крові. Розанда тримала його за коліно, обтягнуте грубою шкірою, намагаючись запам’ятати тепло, що витікало крізь пальці.
Тиміш сягнув рукою під жупан, до самого серця, і витягнув маленьку ладанку на простому шкіряному шнурку. Там не було святих мощей чи дорогоцінного каміння – там лежала жменя сухого полину з-під Суботова і маленька срібна сережка, яку він зняв зі свого вуха.
– Візьми, Розандо, – його голос перекривав іржання сотень коней. – Полин не дасть тобі забути смак цієї землі, що стала твоєю, а срібло... воно пам’ятає мій подих. Коли тобі стане страшно в нічній тиші Чигирина, просто стисни це в долоні. Це – мій голос, застиглий у металі. Поки це в тебе – я живий, навіть якщо гармати розірвуть небо.
Вона прийняла дарунок, і срібло здалося їй гарячим, мов вугілля. Вона не плакала – княжни плачуть лише тоді, коли сонце згасає. Вона просто зав’язала вузол на своїй шиї, поруч із перлами, і цей простий шнурок здався їй міцнішим за всі золоті ланцюги світу.
– Іди, мій соколе, – прошепотіла вона, відступаючи в тінь брами. – Я берегтиму твій полин, поки він не проросте в моїх долонях.
Він рвонув поводдя, і курява сховала його постать, лишивши Розанді тільки гіркий присмак степу на губах і маленьку срібну цятку, що зігрівала її груди в холоді немилосердної розлуки.
Він не обернувся, але вона відчула, як напружилися його плечі під жупаном. Його рука, звична до холодної сталі, раптом шукала її тепла.
– Там моя доля, Розандо. Я чую, як коні б’ють копитами в стайнях, вони знають раніше за нас. Батько каже – треба йти. Сучава кличе, а Сучава – це ти. Твій дім, твої сни. Я хочу принести тобі спокій на вістрі своєї шаблі.
– Спокій не живе на шаблях, мій соколе. Він живе тут, у цьому маленькому саду, де ми вперше мовчали разом. Ти обіцяв мені державу, а я хочу тільки твого подиху поруч, коли згасають свічки. Навіщо нам корони, якщо вони холодні, як каміння в Пруті?
Тиміш нарешті повернувся. У сутінках його очі здавалися темними безоднями, де тонули всі його страхи.
– Козак не обирає тиші, Розандо. Ми вінчалися під гуркіт гармат, і гармати будуть нашою колисковою. Але знай: куди б я не йшов, я несу твій запах перлів і яблук у своїх ладувальних сумках. Ти – моя єдина фортеця, яку я ніколи не здам.
–Тоді йди, – вона поклала голову йому на груди, слухаючи, як серце б’ється ритмом майбутнього походу. – Але повернися. Не гетьманом, не героєм – просто повернися тим юнаком, що вкрав мій погляд у Яссах. Бо без тебе Чигирин стане для мене пусткою, а перли – камінням на дні ріки.
Він мовчки поцілував її в чоло, і цей жест був міцнішим за будь-яку клятву. Над Суботовим зійшла перша зоря – холодна, далека і неминуча.
***
Гетьманич уже стояв у стременах, і кінь під ним гриз вудила, відчуваючи запах далекої облоги й гарячої крові. Розанда тримала його за коліно, обтягнуте грубою шкірою, намагаючись запам’ятати тепло, що витікало крізь пальці.
Тиміш сягнув рукою під жупан, до самого серця, і витягнув маленьку ладанку на простому шкіряному шнурку. Там не було святих мощей чи дорогоцінного каміння – там лежала жменя сухого полину з-під Суботова і маленька срібна сережка, яку він зняв зі свого вуха.
– Візьми, Розандо, – його голос перекривав іржання сотень коней. – Полин не дасть тобі забути смак цієї землі, що стала твоєю, а срібло... воно пам’ятає мій подих. Коли тобі стане страшно в нічній тиші Чигирина, просто стисни це в долоні. Це – мій голос, застиглий у металі. Поки це в тебе – я живий, навіть якщо гармати розірвуть небо.
Вона прийняла дарунок, і срібло здалося їй гарячим, мов вугілля. Вона не плакала – княжни плачуть лише тоді, коли сонце згасає. Вона просто зав’язала вузол на своїй шиї, поруч із перлами, і цей простий шнурок здався їй міцнішим за всі золоті ланцюги світу.
– Іди, мій соколе, – прошепотіла вона, відступаючи в тінь брами. – Я берегтиму твій полин, поки він не проросте в моїх долонях.
Він рвонув поводдя, і курява сховала його постать, лишивши Розанді тільки гіркий присмак степу на губах і маленьку срібну цятку, що зігрівала її груди в холоді немилосердної розлуки.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
"Княжна козацького степу: плач Розанди (продовження 2)"
• Перейти на сторінку •
"Княжна козацького степу (Багряний етюд у прозі)"
• Перейти на сторінку •
"Княжна козацького степу (Багряний етюд у прозі)"
Про публікацію
