«Ой, під горою, під Сучавою,
Там козак Тиміш лежить із славою.
Там не били в дзвони, там не грали сурми,
Тільки лиш Розанда мовить так над мурами...

– Ой, мій соколе, ясний муженьку,
чом не кличеш мене, мій подруженьку?
Поселив ти мене, де широкий степ,
А сам же пішов у могильний склеп».

Стіни Сучави мовчали, мов кам'яні свідки, коли свинець розірвав тишу і серце молодого сокола. Там, де Молдова вмивається Прутом, там козак Тиміш ліг у траву, не знявши пекельних шат.
…А в Чигирині – зозуля кує на гетьманській вежі. Це не птаха – то Розанда б’ється крильми об камінь: «Ой, мій соколе, мій господарю грізний!
Ти обіцяв мені небо, загорнуте в сині стяги, а прислав тільки коня, що приніс порожнє сідло. Поселив ти мене в степу, де вітри гуляють безкраї, де кожна ніч пахне зрадою і гострим залізом. Я зміняла ясські сади на козацьку тривогу, щоб тепер твої очі шукати в холодному небі...»
Гетьман Богдан мовчить: сльоза застигла в сивих вусах. Він бачить: не просто син Тиміш ліг – то династія впала.
А Розанда стоїть – мов біла свіча на вітрах Руїни, і плач її лине над Прутом, над Дністром, над віками, де кохання вінчалось зі смертю під гуркіт гармат.
Чуєш, як небо здригається над Дністром? То не грім осінній – то козацька гармата реве. Везуть Тимоша. Везуть господаря в чорній труні, окутій сріблом, омитій сльозами молодої вдови. Кожне село виносить гармати на шлях, залп за залпом – хай знає земля і вись: син Гетьмана їде додому, в свій Суботів, де стіни церкви небесами стали в молитві. Розанда іде за возом, мов чорна тінь, а постріли б’ють у груди, немов кулаки: «Ти чув, Тимоше? Так ми вінчались у Яссах... Тільки тоді був сміх, а тепер – тільки дим і попіл».
Богдан стоїть на горі, піднявши важку руку. «Стріляйте! – кричить. – Хай здригнеться сама Варшава! Хай чує світ, як ховає батько-козак свого сина, під гуркіт металу, що став йому вічним сном».
Брама Суботова стогне від скрипу коліс, а небо над Тясмином важко лягло на плечі. Богдан вийшов назустріч – без шапки, без пишних шат. Лише з булавою, що стала важкою, як камінь. Він дивився не на труну, а в очі Розанди, де відбивався вогонь пожеж і холод Сучави. Вона зійшла з воза, мов привид у чорнім шовку, і впала до ніг гетьмана, не маючи більше сил. «Батьку, – шепотіла, – я привезла тобі сокола... Тільки крила його зламані, очі закриті».
Богдан підняв її старими, дужими руками: «Встань, доню. Ти тепер – кров моя і мій біль».
Гармати з Чигиринської гори дали останній залп, здригнулися стіни храму, де вже чекала яма. Гетьман поклав руку на віко, оббите оксамитом:
«Прощай, сину. Ти ліг у землю, щоб я тримав небо».
А Розанда стояла поруч – невістка і донька, молода вдова у тяжбі, під гуркіт козацьких гармат, що відспівували їхнє коротке щастя. Тієї ночі в Суботові зорі не світили – тільки свічки плакали воском у храмі святому.
***
…Ще гарматний грім не затих над могилою свіжою, ще дим над Суботовим плив, мов важка пелена, у гетьманських покоях, де свічі миготіли скорботою і печаллю, Розанда стрічала свій новий материнський світанок.
Там, за віконням покоїв – чорна труна і плач за Тимошем, а тут, на руках – дві розради, дві втіхи, два ніжні життя. Іван та Богдан – дві іскри з погаслого вогнища, два пагони дуба, що впав під ударом меча.
Богдан-гетьман увійшов, обтрусивши пил із жупана, в очах ще стояв відблиск церковних кадил. Побачив онуків – і вперше за довгі тижні усмішка надії прорізала втому обличчя. «Вітаю, доню, – мовив, – Тиміш не пішов безслідно. Він лишив нам себе у двох дзеркалах маленьких. Стріляйте з гармат! Не за упокій – за здоров’я! Хай знає Варшава: рід Хмельницьких не вбити дощенту!»
І знову здригнувся Чигирин від вогню і металу, але цього разу то був салют для майбутніх гетьманів. Розанда притисла синів до вдовиного серця – де зустрілися купно один супроти другого і Смерть, і Нове Життя.

«Дві колиски гойдав-обіймав Чигирин,
Дві надії, що мали тримати державу.
Іван – мов світанок, Богдан – наче грім,
Вони несли козаччини мудрість і славу.

Дві кровини Тимоша – два птахи німих,
Що Розанда за них в Бога доленьки просить.
…Та нема ні могил, ні хрестів золотих,
Тільки вітер у Рашкові попіл розносить.

Ой, чи впали вони під ворожим мечем,
Чи погасли від туги у стінах чужинних?
Лиш заходяться свічі восковим плачем –
Де ви внуки Богдана, мечі України?..

Ой нема соколят, удова булава –
Плачуть свічі Суботівські, праведні свічі…
Ні онуків, ні сина… ні Розанди нема –
Не устануть з могил, не народяться двічі…»


(Далі буде)

17 березня 2026 року