Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.11.20
13:05
Чоловік, що прожив небагато
І розтанув у розквіті сил,
Мов згоріле до часу багаття,
Наче птах без польоту і крил.
По собі він залишив надгробок,
Ну а пам'ять розтала в літах,
Почорнілих, як зношена роба,
І розтанув у розквіті сил,
Мов згоріле до часу багаття,
Наче птах без польоту і крил.
По собі він залишив надгробок,
Ну а пам'ять розтала в літах,
Почорнілих, як зношена роба,
2026.11.20
12:46
Настала драма у комедіанта –
розтанули ілюзії і ось
нема кому у вічі заглядати,
прокажене продовжує стріляти,
а західне недочуває, – SOS!!!
***
Малоросійців зомбувати просто
розтанули ілюзії і ось
нема кому у вічі заглядати,
прокажене продовжує стріляти,
а західне недочуває, – SOS!!!
***
Малоросійців зомбувати просто
2026.11.20
10:40
Від ракетного вибуху тремтить земля,
а надворі дитячий голос: «Бабах!»…
Не відає ще нерозумне маля,
що війна - жах…
Воно думає, що це просто гра:
дорослі ж не можуть його вбити
чи завдати важких ран!
а надворі дитячий голос: «Бабах!»…
Не відає ще нерозумне маля,
що війна - жах…
Воно думає, що це просто гра:
дорослі ж не можуть його вбити
чи завдати важких ран!
2026.11.20
05:52
У наших жилах предків міць і сила,
А в пам'яті - звитяги чималі, -
Шукаю гідних, щоби відомстили
За сльози української землі.
Пліч-о-пліч станем проти супостата,
З'єднаємось в єдиний моноліт,
Бо час уже йому борги вертати,
Прийшла пора за все дав
А в пам'яті - звитяги чималі, -
Шукаю гідних, щоби відомстили
За сльози української землі.
Пліч-о-пліч станем проти супостата,
З'єднаємось в єдиний моноліт,
Бо час уже йому борги вертати,
Прийшла пора за все дав
2026.11.19
23:26
Враз, у далекій землі
На диво, долоні мої
Воложіють з очікувань
Квітень, повітряна млість
Ліхтарі, а дитина як снить
На алеї піхоти стрій
Друже, хто із нас неправий
На диво, долоні мої
Воложіють з очікувань
Квітень, повітряна млість
Ліхтарі, а дитина як снить
На алеї піхоти стрій
Друже, хто із нас неправий
2026.11.19
22:57
мла імлиться
ще хтось її не боїться
ані в політичному сенсі
ані в релігійному смислі
хтось не звертає уваги
яка насправді різниця
але бувають інші
завше бувають інші
ще хтось її не боїться
ані в політичному сенсі
ані в релігійному смислі
хтось не звертає уваги
яка насправді різниця
але бувають інші
завше бувають інші
2026.11.19
22:24
Розриває тишу ранню криками
Птаха, ніби воду каламутить —
Так безглуздо.
Куширями сплутані спокути
Майже занімілі та забуті,
Тануть поміж тінями безликими,
В мулі грузнуть.
Птаха, ніби воду каламутить —
Так безглуздо.
Куширями сплутані спокути
Майже занімілі та забуті,
Тануть поміж тінями безликими,
В мулі грузнуть.
2026.11.19
17:18
Лиш, прошу, не розказуй мені про війну,
бо війна — то не гасла, а кров, глина й порох.
Ані те, як з донецьких доріг я прийду,
залишивши в бою половину опори.
Чи як свист небосхил на шматки розтинав,
де вогонь, побратими, окопи і вибух…
Як за кожни
бо війна — то не гасла, а кров, глина й порох.
Ані те, як з донецьких доріг я прийду,
залишивши в бою половину опори.
Чи як свист небосхил на шматки розтинав,
де вогонь, побратими, окопи і вибух…
Як за кожни
2026.11.19
16:18
Давай перепишемо сенси, видалимо з них поверховість.
Потім приберемо шаблонність. Натомість… натомість
додамо у них ніжність – легеньку, наче пір’їну, що лягла на поверхню ставка.
Моя ніжність до тебе саме така.
А ще додамо обережність, щоб вітер, к
Потім приберемо шаблонність. Натомість… натомість
додамо у них ніжність – легеньку, наче пір’їну, що лягла на поверхню ставка.
Моя ніжність до тебе саме така.
А ще додамо обережність, щоб вітер, к
2026.11.19
16:11
Все затихло, замовкло у снах листопада...
Тільки сірі світанки та дні мовчазні
Нагадають, якими були навесні
Почуття та листи. Знову зайва порада
Заглушає тонкі солов'їні рулади...
У дворі вже давно поміняли паркан.
Все за ним тепер видно. Ніяких о
Тільки сірі світанки та дні мовчазні
Нагадають, якими були навесні
Почуття та листи. Знову зайва порада
Заглушає тонкі солов'їні рулади...
У дворі вже давно поміняли паркан.
Все за ним тепер видно. Ніяких о
2026.11.19
13:22
О, як важливо вчасно відійти
Від суєти, марноти, часоплину!
Лиш тільки так ти досягнеш мети
І будеш вільним, мов незламна глина.
Я залишаю сцену у той час,
Коли вручають ордени й медалі,
І йду у ліс, де мій вогонь не згас
Від суєти, марноти, часоплину!
Лиш тільки так ти досягнеш мети
І будеш вільним, мов незламна глина.
Я залишаю сцену у той час,
Коли вручають ордени й медалі,
І йду у ліс, де мій вогонь не згас
2026.11.19
08:08
Що сталось, те сталося,
так мало бути.
У Господа: палиця,
ліки, отрута,
і дні пораховані
до воскресіння,
і сльози знедолені
в смутку осіннім.
так мало бути.
У Господа: палиця,
ліки, отрута,
і дні пораховані
до воскресіння,
і сльози знедолені
в смутку осіннім.
2026.11.19
06:47
Дощ уночі по вікнах тарабанив,
А потім сонце висушило скло,
Через яке всміхавсь до мене ранок,
Очей торкаючись і світлом, і теплом.
Ще ніздрі лоскотали аромати
До блиску вимитих листочків і цвітінь,
І в закутку затемненім кімнати
Ховалася поспішн
А потім сонце висушило скло,
Через яке всміхавсь до мене ранок,
Очей торкаючись і світлом, і теплом.
Ще ніздрі лоскотали аромати
До блиску вимитих листочків і цвітінь,
І в закутку затемненім кімнати
Ховалася поспішн
2026.11.18
22:50
відомо
виживає сильний
перемагає найсильніший
а дружба не перемагає
бо це лукавство й евфемізм
пригадуючи друзів навіть
атож були і в мене друзі
всі розійшлись кудись із часом
виживає сильний
перемагає найсильніший
а дружба не перемагає
бо це лукавство й евфемізм
пригадуючи друзів навіть
атож були і в мене друзі
всі розійшлись кудись із часом
2026.11.18
19:48
Слова, слова... Яка ж у них ціна?
Вони - лише слабка анестезія.
Підробний світ чекає на месію,
Ми поодинці бачимо з вікна
Фантазії свої, в яких весна
Перемагає осінь, світлій Музі
Дарує сукню на казковім лузі
З тендітних синіх пролісків своїх...
Вони - лише слабка анестезія.
Підробний світ чекає на месію,
Ми поодинці бачимо з вікна
Фантазії свої, в яких весна
Перемагає осінь, світлій Музі
Дарує сукню на казковім лузі
З тендітних синіх пролісків своїх...
2026.11.18
17:06
Ану, нам пісню проспівай, веселий вітре,
веселий вітре, веселий вітре!
Моря і гори облетів ти всі на світі,
і всі на світі вислухав пісні.
Заспівай нам про гори й пустині,
про таємні глибини морів,
про небокраї сині,
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...веселий вітре, веселий вітре!
Моря і гори облетів ти всі на світі,
і всі на світі вислухав пісні.
Заспівай нам про гори й пустині,
про таємні глибини морів,
про небокраї сині,
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.07.04
2026.04.29
2026.04.23
2026.03.31
2026.03.19
2026.02.11
2026.01.11
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Ірина Вовк (1973) /
Проза
Княжна козацького степу: плач Розанди (продовження 2)
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Княжна козацького степу: плач Розанди (продовження 2)
«Ой, під горою, під Сучавою,
Там козак Тиміш лежить із славою.
Там не били в дзвони, там не грали сурми,
Тільки лиш Розанда мовить так над мурами...
– Ой, мій соколе, ясний муженьку,
чом не кличеш мене, мій подруженьку?
Поселив ти мене, де широкий степ,
А сам же пішов у могильний склеп».
Стіни Сучави мовчали, мов кам'яні свідки, коли свинець розірвав тишу і серце молодого сокола. Там, де Молдова вмивається Прутом, там козак Тиміш ліг у траву, не знявши пекельних шат.
…А в Чигирині – зозуля кує на гетьманській вежі. Це не птаха – то Розанда б’ється крильми об камінь: «Ой, мій соколе, мій господарю грізний!
Ти обіцяв мені небо, загорнуте в сині стяги, а прислав тільки коня, що приніс порожнє сідло. Поселив ти мене в степу, де вітри гуляють безкраї, де кожна ніч пахне зрадою і гострим залізом. Я зміняла ясські сади на козацьку тривогу, щоб тепер твої очі шукати в холодному небі...»
Гетьман Богдан мовчить: сльоза застигла в сивих вусах. Він бачить: не просто син Тиміш ліг – то династія впала.
А Розанда стоїть – мов біла свіча на вітрах Руїни, і плач її лине над Прутом, над Дністром, над віками, де кохання вінчалось зі смертю під гуркіт гармат.
Чуєш, як небо здригається над Дністром? То не грім осінній – то козацька гармата реве. Везуть Тимоша. Везуть господаря в чорній труні, окутій сріблом, омитій сльозами молодої вдови. Кожне село виносить гармати на шлях, залп за залпом – хай знає земля і вись: син Гетьмана їде додому, в свій Суботів, де стіни церкви небесами стали в молитві. Розанда іде за возом, мов чорна тінь, а постріли б’ють у груди, немов кулаки: «Ти чув, Тимоше? Так ми вінчались у Яссах... Тільки тоді був сміх, а тепер – тільки дим і попіл».
Богдан стоїть на горі, піднявши важку руку. «Стріляйте! – кричить. – Хай здригнеться сама Варшава! Хай чує світ, як ховає батько-козак свого сина, під гуркіт металу, що став йому вічним сном».
Брама Суботова стогне від скрипу коліс, а небо над Тясмином важко лягло на плечі. Богдан вийшов назустріч – без шапки, без пишних шат. Лише з булавою, що стала важкою, як камінь. Він дивився не на труну, а в очі Розанди, де відбивався вогонь пожеж і холод Сучави. Вона зійшла з воза, мов привид у чорнім шовку, і впала до ніг гетьмана, не маючи більше сил. «Батьку, – шепотіла, – я привезла тобі сокола... Тільки крила його зламані, очі закриті».
Богдан підняв її старими, дужими руками: «Встань, доню. Ти тепер – кров моя і мій біль».
Гармати з Чигиринської гори дали останній залп, здригнулися стіни храму, де вже чекала яма. Гетьман поклав руку на віко, оббите оксамитом:
«Прощай, сину. Ти ліг у землю, щоб я тримав небо».
А Розанда стояла поруч – невістка і донька, молода вдова у тяжбі, під гуркіт козацьких гармат, що відспівували їхнє коротке щастя. Тієї ночі в Суботові зорі не світили – тільки свічки плакали воском у храмі святому.
***
…Ще гарматний грім не затих над могилою свіжою, ще дим над Суботовим плив, мов важка пелена, у гетьманських покоях, де свічі миготіли скорботою і печаллю, Розанда стрічала свій новий материнський світанок.
Там, за віконням покоїв – чорна труна і плач за Тимошем, а тут, на руках – дві розради, дві втіхи, два ніжні життя. Іван та Богдан – дві іскри з погаслого вогнища, два пагони дуба, що впав під ударом меча.
Богдан-гетьман увійшов, обтрусивши пил із жупана, в очах ще стояв відблиск церковних кадил. Побачив онуків – і вперше за довгі тижні усмішка надії прорізала втому обличчя. «Вітаю, доню, – мовив, – Тиміш не пішов безслідно. Він лишив нам себе у двох дзеркалах маленьких. Стріляйте з гармат! Не за упокій – за здоров’я! Хай знає Варшава: рід Хмельницьких не вбити дощенту!»
І знову здригнувся Чигирин від вогню і металу, але цього разу то був салют для майбутніх гетьманів. Розанда притисла синів до вдовиного серця – де зустрілися купно один супроти другого і Смерть, і Нове Життя.
«Дві колиски гойдав-обіймав Чигирин,
Дві надії, що мали тримати державу.
Іван – мов світанок, Богдан – наче грім,
Вони несли козаччини мудрість і славу.
Дві кровини Тимоша – два птахи німих,
Що Розанда за них в Бога доленьки просить.
…Та нема ні могил, ні хрестів золотих,
Тільки вітер у Рашкові попіл розносить.
Ой, чи впали вони під ворожим мечем,
Чи погасли від туги у стінах чужинних?
Лиш заходяться свічі восковим плачем –
Де ви внуки Богдана, мечі України?..
Ой нема соколят, удова булава –
Плачуть свічі Суботівські, праведні свічі…
Ні онуків, ні сина… ні Розанди нема –
Не устануть з могил, не народяться двічі…»
(Далі буде)
Там козак Тиміш лежить із славою.
Там не били в дзвони, там не грали сурми,
Тільки лиш Розанда мовить так над мурами...
– Ой, мій соколе, ясний муженьку,
чом не кличеш мене, мій подруженьку?
Поселив ти мене, де широкий степ,
А сам же пішов у могильний склеп».
Стіни Сучави мовчали, мов кам'яні свідки, коли свинець розірвав тишу і серце молодого сокола. Там, де Молдова вмивається Прутом, там козак Тиміш ліг у траву, не знявши пекельних шат.
…А в Чигирині – зозуля кує на гетьманській вежі. Це не птаха – то Розанда б’ється крильми об камінь: «Ой, мій соколе, мій господарю грізний!
Ти обіцяв мені небо, загорнуте в сині стяги, а прислав тільки коня, що приніс порожнє сідло. Поселив ти мене в степу, де вітри гуляють безкраї, де кожна ніч пахне зрадою і гострим залізом. Я зміняла ясські сади на козацьку тривогу, щоб тепер твої очі шукати в холодному небі...»
Гетьман Богдан мовчить: сльоза застигла в сивих вусах. Він бачить: не просто син Тиміш ліг – то династія впала.
А Розанда стоїть – мов біла свіча на вітрах Руїни, і плач її лине над Прутом, над Дністром, над віками, де кохання вінчалось зі смертю під гуркіт гармат.
Чуєш, як небо здригається над Дністром? То не грім осінній – то козацька гармата реве. Везуть Тимоша. Везуть господаря в чорній труні, окутій сріблом, омитій сльозами молодої вдови. Кожне село виносить гармати на шлях, залп за залпом – хай знає земля і вись: син Гетьмана їде додому, в свій Суботів, де стіни церкви небесами стали в молитві. Розанда іде за возом, мов чорна тінь, а постріли б’ють у груди, немов кулаки: «Ти чув, Тимоше? Так ми вінчались у Яссах... Тільки тоді був сміх, а тепер – тільки дим і попіл».
Богдан стоїть на горі, піднявши важку руку. «Стріляйте! – кричить. – Хай здригнеться сама Варшава! Хай чує світ, як ховає батько-козак свого сина, під гуркіт металу, що став йому вічним сном».
Брама Суботова стогне від скрипу коліс, а небо над Тясмином важко лягло на плечі. Богдан вийшов назустріч – без шапки, без пишних шат. Лише з булавою, що стала важкою, як камінь. Він дивився не на труну, а в очі Розанди, де відбивався вогонь пожеж і холод Сучави. Вона зійшла з воза, мов привид у чорнім шовку, і впала до ніг гетьмана, не маючи більше сил. «Батьку, – шепотіла, – я привезла тобі сокола... Тільки крила його зламані, очі закриті».
Богдан підняв її старими, дужими руками: «Встань, доню. Ти тепер – кров моя і мій біль».
Гармати з Чигиринської гори дали останній залп, здригнулися стіни храму, де вже чекала яма. Гетьман поклав руку на віко, оббите оксамитом:
«Прощай, сину. Ти ліг у землю, щоб я тримав небо».
А Розанда стояла поруч – невістка і донька, молода вдова у тяжбі, під гуркіт козацьких гармат, що відспівували їхнє коротке щастя. Тієї ночі в Суботові зорі не світили – тільки свічки плакали воском у храмі святому.
***
…Ще гарматний грім не затих над могилою свіжою, ще дим над Суботовим плив, мов важка пелена, у гетьманських покоях, де свічі миготіли скорботою і печаллю, Розанда стрічала свій новий материнський світанок.
Там, за віконням покоїв – чорна труна і плач за Тимошем, а тут, на руках – дві розради, дві втіхи, два ніжні життя. Іван та Богдан – дві іскри з погаслого вогнища, два пагони дуба, що впав під ударом меча.
Богдан-гетьман увійшов, обтрусивши пил із жупана, в очах ще стояв відблиск церковних кадил. Побачив онуків – і вперше за довгі тижні усмішка надії прорізала втому обличчя. «Вітаю, доню, – мовив, – Тиміш не пішов безслідно. Він лишив нам себе у двох дзеркалах маленьких. Стріляйте з гармат! Не за упокій – за здоров’я! Хай знає Варшава: рід Хмельницьких не вбити дощенту!»
І знову здригнувся Чигирин від вогню і металу, але цього разу то був салют для майбутніх гетьманів. Розанда притисла синів до вдовиного серця – де зустрілися купно один супроти другого і Смерть, і Нове Життя.
«Дві колиски гойдав-обіймав Чигирин,
Дві надії, що мали тримати державу.
Іван – мов світанок, Богдан – наче грім,
Вони несли козаччини мудрість і славу.
Дві кровини Тимоша – два птахи німих,
Що Розанда за них в Бога доленьки просить.
…Та нема ні могил, ні хрестів золотих,
Тільки вітер у Рашкові попіл розносить.
Ой, чи впали вони під ворожим мечем,
Чи погасли від туги у стінах чужинних?
Лиш заходяться свічі восковим плачем –
Де ви внуки Богдана, мечі України?..
Ой нема соколят, удова булава –
Плачуть свічі Суботівські, праведні свічі…
Ні онуків, ні сина… ні Розанди нема –
Не устануть з могил, не народяться двічі…»
(Далі буде)
17 березня 2026 року
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
"Княжна козацького степу: Намисто султана -- прокляття і любов (продовження 3)"
• Перейти на сторінку •
"Княжна козацького степу: Шепіт над безоднею (продовження 1)"
• Перейти на сторінку •
"Княжна козацького степу: Шепіт над безоднею (продовження 1)"
Про публікацію
