Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.08.13
18:59
тобі поезія та пафос
мені непевність і нудьга
життя сяк-так
благеньке факт
іще скоринка з пирога
питай чого усе вертатись
до слів у цій коморі
га?
мені непевність і нудьга
життя сяк-так
благеньке факт
іще скоринка з пирога
питай чого усе вертатись
до слів у цій коморі
га?
2026.08.13
18:16
Не даруй лілові
почуття мені,
у квітковім слові
— пагінець брехні.
Не божись в коханні,
аж до скону літ —
серцю притаманно
обривати цвіт.
почуття мені,
у квітковім слові
— пагінець брехні.
Не божись в коханні,
аж до скону літ —
серцю притаманно
обривати цвіт.
2026.08.13
15:42
Нашу тягу до свободи нічим не зламати,
Бо віками наші предки її гартували,
Кров‘ю славних синів й дочок її поливали,
Аби вільним ми народом змогли, врешті стати.
Як старалися сусіди, щоб нас покорити,
Ми для них ясир і бидло, малороси були.
Але ми с
Бо віками наші предки її гартували,
Кров‘ю славних синів й дочок її поливали,
Аби вільним ми народом змогли, врешті стати.
Як старалися сусіди, щоб нас покорити,
Ми для них ясир і бидло, малороси були.
Але ми с
2026.08.13
13:19
Яскраве сонячне проміння.
Так протискається весна
Крізь заборони і каміння,
Крізь забобони й письмена.
Таке проміння пропікає
До всіх глибин, до всіх основ.
Воно жорстоке, ніби Каїн,
Так протискається весна
Крізь заборони і каміння,
Крізь забобони й письмена.
Таке проміння пропікає
До всіх глибин, до всіх основ.
Воно жорстоке, ніби Каїн,
2026.08.13
09:38
Зрада під покровом ночі: Смерть полководця Ахілла
Поки римляни святкували перемогу над спрагою, у таборі єгиптян, що розкинувся в західній частині міста, зріла зовсім інша отрута – отрута амбіцій та зради. У наметі полководця Ахілла панувала задуха. С
2026.08.13
06:31
В серпні, наче квіточка,
Усихає літечко
І радіти ніколи
Дітворі канікулам, -
Літа вічна кривдниця
Осінь швидко близиться.
13.08.26
Усихає літечко
І радіти ніколи
Дітворі канікулам, -
Літа вічна кривдниця
Осінь швидко близиться.
13.08.26
2026.08.12
22:40
Надія була висока, як зірка,
і гаряча, як вогонь.
Падала довго, а впавши,
лишила по собі пляму згарища.
Згодом ця пляма ще більше почорніла
і поглибилася.
А потім наповнилася водою.
і гаряча, як вогонь.
Падала довго, а впавши,
лишила по собі пляму згарища.
Згодом ця пляма ще більше почорніла
і поглибилася.
А потім наповнилася водою.
2026.08.12
20:25
ось папір
на нім лежать рядки
обіцяють щось
чи спонукають
ось вікно
за ним висять зірки
час піднятись
ще долити чаю
на нім лежать рядки
обіцяють щось
чи спонукають
ось вікно
за ним висять зірки
час піднятись
ще долити чаю
2026.08.12
13:14
Він вичікував слушну нагоду,
Щоб до неї колись підійти,
Подолавши непевність, погорду,
Перешкоди до тої мети.
Він чекав дорогу нагороду,
А одержав плоди пустоти.
Слушний час забарився, спізнився.
Щоб до неї колись підійти,
Подолавши непевність, погорду,
Перешкоди до тої мети.
Він чекав дорогу нагороду,
А одержав плоди пустоти.
Слушний час забарився, спізнився.
2026.08.12
12:05
Серед листків обвислих,
У горах вод сухих,
У ручаях ребристих ,
Між клоунів німих
І коників з підскоком,
Яких несе в імлу
Крізь попелище світле,
У невідому гру,
У горах вод сухих,
У ручаях ребристих ,
Між клоунів німих
І коників з підскоком,
Яких несе в імлу
Крізь попелище світле,
У невідому гру,
2026.08.12
10:15
Рада у таборі єгиптян: Гірка вода Брухейона
Тим часом на іншому кінці Александрії, у розкішному наметі з єгипетського льону та леопардових шкур, полководець Ахілл проводив військову раду. Навколо низького столу з бронзовою картою міста стояли його най
2026.08.12
09:09
Живав мужичок
Старенький пеньок
Собі у Монреалі
Дружина, дитина
І дім, і машина
І донька-тінейджер
У блузці тонкій
Любила погуляти
Старенький пеньок
Собі у Монреалі
Дружина, дитина
І дім, і машина
І донька-тінейджер
У блузці тонкій
Любила погуляти
2026.08.12
07:10
Серпень маком обсипає
Обрядові короваї,
І медами він частує
Споконвіку нас не всує,
Бо до захисту готова
Наша нація бідова
В час, коли ведуть нестерпно
Москалі себе у серпні.
Обрядові короваї,
І медами він частує
Споконвіку нас не всує,
Бо до захисту готова
Наша нація бідова
В час, коли ведуть нестерпно
Москалі себе у серпні.
2026.08.11
22:41
Ось і добіг зимопис крапки.
А далі що? Нова глава.
Уже зібрались біля кладки
від сну розбуркані слова,
щоб перейти до березоля,
в дзвінкі узятись голоси,
здійнятись піснею над полем
А далі що? Нова глава.
Уже зібрались біля кладки
від сну розбуркані слова,
щоб перейти до березоля,
в дзвінкі узятись голоси,
здійнятись піснею над полем
2026.08.11
19:32
як не потрапити
на посилання на діснея
не баґ як то говорять
але фіча
через портали
чи інакші двері
метаморфічні телеологічні
ніхто нікого не запрошує
на посилання на діснея
не баґ як то говорять
але фіча
через портали
чи інакші двері
метаморфічні телеологічні
ніхто нікого не запрошує
2026.08.11
16:39
Повторюйся в моїм житті рефреном,
Карбуйся недописаним рядком!
Лишайся почуттям палким, шаленим,
Скажи, що ти - реальна, не фантом!
У вигаданім світі не боюся
Пройти крізь чергу монотонних днів.
Торкнись мене волоссям світло-русим,
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Карбуйся недописаним рядком!
Лишайся почуттям палким, шаленим,
Скажи, що ти - реальна, не фантом!
У вигаданім світі не боюся
Пройти крізь чергу монотонних днів.
Торкнись мене волоссям світло-русим,
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.04.29
2026.04.23
2026.03.31
2026.03.19
2026.02.11
2025.09.04
2025.08.19
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Ірина Вовк (1973) /
Проза
Княжна козацького степу: Намисто султана -- прокляття і любов (продовження 3)
…У скринях окованих, серед шовків і смирни, лежало в о н о – дарунок зі Сходу, важкий і сліпучий. Намисто султана, де кожен алмаз – як сльоза, і кожен рубін – наче крапля крові пекучої. Господар Васіле Лупул надів його доньці на шию в день шлюбу: «Носи, Розандо, хай заздрять корони й народи!»
Намисто палахкотіло під променями сонця, але не дарувало тепла. Холод дорогого каміння в’їдався у шкіру молодої жони Хмельницької – оксамитово ніжну, передрікаючи бурі, пожежі та чорні води. Воно сяяло в Яссах, коли вона клялась Тимошу, воно тьмяніло червінню в Суботові, коли труну опускали. Казали старі козаки: «То султанська отрута стягнула смертельний зашморг на горлі вдовиному».
***
«На скелі дикій, де Дністер петляє,
Стовбичить Рашків – кам’яна в’язниця.
Там сонце вранці не цілує стіни,
А тільки лиже кров із гострих лез.
Розанда йде. Її хода – як спомин
Про пишні зали і сади у Яссах.
В руках стискає нитку злота й перлів,
Останній вузол долі на устах.
«Беріть залізо, не торкайтесь духу!» –
Луна розбилась об холодні мури.
Зблиснула криця – і злетіли птиці,
А перли впали в порох, ніби сльози,
Які ніхто не зможе позбирати,
Бо в кожній з них – прокляття і любов!»
…Замок у Рашкові височів над Дністром, мов похмурий вартовий згаслої слави. Тут, у тісних обіймах сирих мурів, догорало життя Розанди, яку колись називали «дикою трояндою козацького степу», окрасою волоського роду. Вона стояла на порозі своєї страти, і вітер із річки востаннє плутався у її волоссі, приносячи запах волі, якою вона так і не встигла вдовольнитися.
Кати вимагали золота, вони шукали ключі від таємних підземних печер, де нібито спочивали незліченні скарби її батька. Але Розанда лише мовчала, притискаючи до серця своє намисто – єдиний скарб, який не мав земної ціни. Коли лезо сокири розітнуло важке повітря, нитка розірвалася. Білі перлини, мов налякані душі, покотилися по брудному камінню, ховаючись глибоко у щілинах замкового двору. Старі люди казали, що того дня Дністер зупинив свою течію на мить, аби прийняти відлуння її останнього подиху. Намисто Розанди тепер не належить нікому!.. Золото залишилося в надрах замкової гори, запечатане вічним мовчанням княгині, а розсипані сльози-перли стали частиною пилу скорботної рашківської землі.
Лише вітер іноді котить їх похилим камінням, проте їх неможливо підняти, бо вони перетворилися на ранкову росу – прикрасу, яку неможливо вкрасти у вільної душі.
***
Час розмив золоті палати Ясс і фортечні мури Чигирина, Дністер забрав у свої глибини таємницю замку у Рашкові та привида «Білої Пані»-Розанди. Немає вже скарбів Лупула, гетьманських клейнодів Хмельницького, ні султанових диво-перлів та пекучих рубінів на шиї княжни. Тільки вітер у суботівських липах шепоче заповітні імена.
Вони лишилися в думах, де бандура плаче струною, про сокола-лицаря і троянду, що в’яла в розлуці. Він – став високою могилою під небом Чигирина. Вона – легендою про стійкість, дорожчу за золото. Їхня любов не збудувала міцної держави на мапах, але викарбувала в серці народу пам'ять про те, як козак і княжна вінчалися волею й кров’ю.
Минають віки, а в сутінках старого Суботова здається, ніби шурхотить у травах невидимий шовк, і брязкає збруя коня, що чекає свого господаря. Пам'ять – коштовніша, за тоте сумнозвісне султанове намисто… Бо у ній воскресає Любов, низанка з гірких сліз і великої, чистої надії.
(Далі буде)
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Княжна козацького степу: Намисто султана -- прокляття і любов (продовження 3)
…У скринях окованих, серед шовків і смирни, лежало в о н о – дарунок зі Сходу, важкий і сліпучий. Намисто султана, де кожен алмаз – як сльоза, і кожен рубін – наче крапля крові пекучої. Господар Васіле Лупул надів його доньці на шию в день шлюбу: «Носи, Розандо, хай заздрять корони й народи!»
Намисто палахкотіло під променями сонця, але не дарувало тепла. Холод дорогого каміння в’їдався у шкіру молодої жони Хмельницької – оксамитово ніжну, передрікаючи бурі, пожежі та чорні води. Воно сяяло в Яссах, коли вона клялась Тимошу, воно тьмяніло червінню в Суботові, коли труну опускали. Казали старі козаки: «То султанська отрута стягнула смертельний зашморг на горлі вдовиному».
***
«На скелі дикій, де Дністер петляє,
Стовбичить Рашків – кам’яна в’язниця.
Там сонце вранці не цілує стіни,
А тільки лиже кров із гострих лез.
Розанда йде. Її хода – як спомин
Про пишні зали і сади у Яссах.
В руках стискає нитку злота й перлів,
Останній вузол долі на устах.
«Беріть залізо, не торкайтесь духу!» –
Луна розбилась об холодні мури.
Зблиснула криця – і злетіли птиці,
А перли впали в порох, ніби сльози,
Які ніхто не зможе позбирати,
Бо в кожній з них – прокляття і любов!»
…Замок у Рашкові височів над Дністром, мов похмурий вартовий згаслої слави. Тут, у тісних обіймах сирих мурів, догорало життя Розанди, яку колись називали «дикою трояндою козацького степу», окрасою волоського роду. Вона стояла на порозі своєї страти, і вітер із річки востаннє плутався у її волоссі, приносячи запах волі, якою вона так і не встигла вдовольнитися.
Кати вимагали золота, вони шукали ключі від таємних підземних печер, де нібито спочивали незліченні скарби її батька. Але Розанда лише мовчала, притискаючи до серця своє намисто – єдиний скарб, який не мав земної ціни. Коли лезо сокири розітнуло важке повітря, нитка розірвалася. Білі перлини, мов налякані душі, покотилися по брудному камінню, ховаючись глибоко у щілинах замкового двору. Старі люди казали, що того дня Дністер зупинив свою течію на мить, аби прийняти відлуння її останнього подиху. Намисто Розанди тепер не належить нікому!.. Золото залишилося в надрах замкової гори, запечатане вічним мовчанням княгині, а розсипані сльози-перли стали частиною пилу скорботної рашківської землі.
Лише вітер іноді котить їх похилим камінням, проте їх неможливо підняти, бо вони перетворилися на ранкову росу – прикрасу, яку неможливо вкрасти у вільної душі.
***
Час розмив золоті палати Ясс і фортечні мури Чигирина, Дністер забрав у свої глибини таємницю замку у Рашкові та привида «Білої Пані»-Розанди. Немає вже скарбів Лупула, гетьманських клейнодів Хмельницького, ні султанових диво-перлів та пекучих рубінів на шиї княжни. Тільки вітер у суботівських липах шепоче заповітні імена.
Вони лишилися в думах, де бандура плаче струною, про сокола-лицаря і троянду, що в’яла в розлуці. Він – став високою могилою під небом Чигирина. Вона – легендою про стійкість, дорожчу за золото. Їхня любов не збудувала міцної держави на мапах, але викарбувала в серці народу пам'ять про те, як козак і княжна вінчалися волею й кров’ю.
Минають віки, а в сутінках старого Суботова здається, ніби шурхотить у травах невидимий шовк, і брязкає збруя коня, що чекає свого господаря. Пам'ять – коштовніша, за тоте сумнозвісне султанове намисто… Бо у ній воскресає Любов, низанка з гірких сліз і великої, чистої надії.
(Далі буде)
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
"Княжна козацького степу: Епілог Пам’яті. Троянда і Полин (продовження 4)"
• Перейти на сторінку •
"Княжна козацького степу: плач Розанди (продовження 2)"
• Перейти на сторінку •
"Княжна козацького степу: плач Розанди (продовження 2)"
Про публікацію
