Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.06.17
04:21
Учора на потьмареному небі
я колесо побачив і звізду.
Іх бін такий закоханий у тебе,
що слів, їй-богу, зразу не знайду.
П.П
Співає птічка пісню голосну
і від любові серце заміраєт.
я колесо побачив і звізду.
Іх бін такий закоханий у тебе,
що слів, їй-богу, зразу не знайду.
П.П
Співає птічка пісню голосну
і від любові серце заміраєт.
2026.06.17
01:55
Ці вечори лишаються моїми,
Я їх відчув, прийняв і пережив.
Душа моя - за чорними дверима,
Але від них давно нема ключів.
Дороги мовчазні до мене звикли,
Хоча багато бачили облич.
Ці вечори, заплакані й прогірклі,
Я їх відчув, прийняв і пережив.
Душа моя - за чорними дверима,
Але від них давно нема ключів.
Дороги мовчазні до мене звикли,
Хоча багато бачили облич.
Ці вечори, заплакані й прогірклі,
2026.06.17
00:09
Вусаті норовисті кентаври
Дегустують стиглі яблука
В саду патріарха Ноя:
У дітей Нефели був свій пліт
І свій нечемний човен*
Зроблений з бамбукових стовбурів.
Вони полюбляли кислі істини,
А Ной цінував хмільне і солодке,
Дегустують стиглі яблука
В саду патріарха Ноя:
У дітей Нефели був свій пліт
І свій нечемний човен*
Зроблений з бамбукових стовбурів.
Вони полюбляли кислі істини,
А Ной цінував хмільне і солодке,
2026.06.16
21:42
усякі наші танці
у пам’яті далекій
і румба і сіртакі
чи трохи джітербеґ
усі мої прозріння
давалися нелегко
кого за руку брав я
і де вони тепер
у пам’яті далекій
і румба і сіртакі
чи трохи джітербеґ
усі мої прозріння
давалися нелегко
кого за руку брав я
і де вони тепер
2026.06.16
21:18
Тротуар в позолоті –
Квітне жовта акація.
Біла травень відкрила,
А сестрі випав червень.
Дерева без борні
Віддають одне одному
Небесами призначену чергу...
Нам би вчитись і вчитись
Квітне жовта акація.
Біла травень відкрила,
А сестрі випав червень.
Дерева без борні
Віддають одне одному
Небесами призначену чергу...
Нам би вчитись і вчитись
2026.06.16
11:56
Нарешті я нормально висплюсь
За сотні років на землі.
Проступить правда, наче листя.
Прийдуть далекі кораблі.
Примірю я слова на виріст,
Долаючи нові щаблі.
Нарешті правда переможе,
За сотні років на землі.
Проступить правда, наче листя.
Прийдуть далекі кораблі.
Примірю я слова на виріст,
Долаючи нові щаблі.
Нарешті правда переможе,
2026.06.16
11:54
Зранку у неділю, в першій,
я розплющив очі
від морзянки в мої двері.
Двійка тамагочі,
просто з "Вартової Вежі",
глянцеві-лискучі
простягнули від Єгови
звіщення страшнючі.
я розплющив очі
від морзянки в мої двері.
Двійка тамагочі,
просто з "Вартової Вежі",
глянцеві-лискучі
простягнули від Єгови
звіщення страшнючі.
2026.06.16
10:44
Дрони круками вгорі —
смерть жахну несли на крилах.
В небі, у нічній порі,
від пальби зоря ятрилась.
Гуркотіло навкруги,
та незламна Україна
боронила береги:
смерть жахну несли на крилах.
В небі, у нічній порі,
від пальби зоря ятрилась.
Гуркотіло навкруги,
та незламна Україна
боронила береги:
2026.06.16
06:33
Тато швидко на лопатки
Укладає сина спатки,
А матуся на бочечок
Мостить лагідно малечу
І наспівує годину
Колискову пісню сину.
16.06.26
Укладає сина спатки,
А матуся на бочечок
Мостить лагідно малечу
І наспівує годину
Колискову пісню сину.
16.06.26
2026.06.16
02:09
Кому мало територій на землі – під землею доберуть скільки треба.
Низькі люди полюбляють балачки про високі матерії.
Моральне безсилля зазвичай компенсують демонстрацією фізичної сили.
Можна втратити геть усе, але злоба і заздрість залишаються
2026.06.15
20:37
розваж мене чимось небесний зодчий
немає тут розваг земних
сьогодні
знаю ми несхожі
ти понад хмарами а я оце на дні
я вірував у вітер
вітер віяв
збираючи ужинки там і сям
немає тут розваг земних
сьогодні
знаю ми несхожі
ти понад хмарами а я оце на дні
я вірував у вітер
вітер віяв
збираючи ужинки там і сям
2026.06.15
13:25
Я розхлюпую час, ніби воду вечірню.
Я розхлюпую спокій, мов стріли часів.
Я іду до порожньої в лісі молільні
У хоралі пророчих і злих голосів.
Я розхлюпую розум, розхлюпую мудрість.
І любов розлітається, ніби вода.
Я розхлюпую біль і задавнену мук
Я розхлюпую спокій, мов стріли часів.
Я іду до порожньої в лісі молільні
У хоралі пророчих і злих голосів.
Я розхлюпую розум, розхлюпую мудрість.
І любов розлітається, ніби вода.
Я розхлюпую біль і задавнену мук
2026.06.15
10:42
Про виделки з мельхіору
Говорили у вівторок
Серед грудня в час мінору
Марафону і коня,
У горі з рахат лукуму
Ковдрам ребра розминали,
Міцелярною водою
Обливались серед дня.
Говорили у вівторок
Серед грудня в час мінору
Марафону і коня,
У горі з рахат лукуму
Ковдрам ребра розминали,
Міцелярною водою
Обливались серед дня.
2026.06.15
09:44
Колобки натхнення в павутині сірій,
Вирвизуб окатий сонечко жує.
Ген, за виднокраєм, білосніжний ирій
Я вже там думками, поміж юних єв.
А вони гарячі! А вони жагучі!
Кожна - квітка-ружа! Удихнеш - пропав.
Після них усоте головою з кручі
Вирвизуб окатий сонечко жує.
Ген, за виднокраєм, білосніжний ирій
Я вже там думками, поміж юних єв.
А вони гарячі! А вони жагучі!
Кожна - квітка-ружа! Удихнеш - пропав.
Після них усоте головою з кручі
2026.06.15
08:00
Мов сторожа зла за бранцем,
Пси метнулися за зайцем
І позбавили свободи
Гризуна в кінці городу,
Хоч пустився той щодуху
Із морковкою за вухом...
15.06.26
Пси метнулися за зайцем
І позбавили свободи
Гризуна в кінці городу,
Хоч пустився той щодуху
Із морковкою за вухом...
15.06.26
2026.06.15
06:14
Птах сумний на горобині
повертає в дійсність.
Ні, не зрадив, не покинув —
відійшов у вічність.
Чи подумати могла я,
що біда проклята,
наче круків хижа зграя,
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...повертає в дійсність.
Ні, не зрадив, не покинув —
відійшов у вічність.
Чи подумати могла я,
що біда проклята,
наче круків хижа зграя,
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.04.29
2026.04.23
2026.03.31
2026.03.19
2026.02.11
2025.11.29
2025.09.04
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Ірина Вовк (1973) /
Проза
Княжна козацького степу: Намисто султана -- прокляття і любов (продовження 3)
…У скринях окованих, серед шовків і смирни, лежало в о н о – дарунок зі Сходу, важкий і сліпучий. Намисто султана, де кожен алмаз – як сльоза, і кожен рубін – наче крапля крові пекучої. Господар Васіле Лупул надів його доньці на шию в день шлюбу: «Носи, Розандо, хай заздрять корони й народи!»
Намисто палахкотіло під променями сонця, але не дарувало тепла. Холод дорогого каміння в’їдався у шкіру молодої жони Хмельницької – оксамитово ніжну, передрікаючи бурі, пожежі та чорні води. Воно сяяло в Яссах, коли вона клялась Тимошу, воно тьмяніло червінню в Суботові, коли труну опускали. Казали старі козаки: «То султанська отрута стягнула смертельний зашморг на горлі вдовиному».
***
«На скелі дикій, де Дністер петляє,
Стовбичить Рашків – кам’яна в’язниця.
Там сонце вранці не цілує стіни,
А тільки лиже кров із гострих лез.
Розанда йде. Її хода – як спомин
Про пишні зали і сади у Яссах.
В руках стискає нитку злота й перлів,
Останній вузол долі на устах.
«Беріть залізо, не торкайтесь духу!» –
Луна розбилась об холодні мури.
Зблиснула криця – і злетіли птиці,
А перли впали в порох, ніби сльози,
Які ніхто не зможе позбирати,
Бо в кожній з них – прокляття і любов!»
…Замок у Рашкові височів над Дністром, мов похмурий вартовий згаслої слави. Тут, у тісних обіймах сирих мурів, догорало життя Розанди, яку колись називали «дикою трояндою козацького степу», окрасою волоського роду. Вона стояла на порозі своєї страти, і вітер із річки востаннє плутався у її волоссі, приносячи запах волі, якою вона так і не встигла вдовольнитися.
Кати вимагали золота, вони шукали ключі від таємних підземних печер, де нібито спочивали незліченні скарби її батька. Але Розанда лише мовчала, притискаючи до серця своє намисто – єдиний скарб, який не мав земної ціни. Коли лезо сокири розітнуло важке повітря, нитка розірвалася. Білі перлини, мов налякані душі, покотилися по брудному камінню, ховаючись глибоко у щілинах замкового двору. Старі люди казали, що того дня Дністер зупинив свою течію на мить, аби прийняти відлуння її останнього подиху. Намисто Розанди тепер не належить нікому!.. Золото залишилося в надрах замкової гори, запечатане вічним мовчанням княгині, а розсипані сльози-перли стали частиною пилу скорботної рашківської землі.
Лише вітер іноді котить їх похилим камінням, проте їх неможливо підняти, бо вони перетворилися на ранкову росу – прикрасу, яку неможливо вкрасти у вільної душі.
***
Час розмив золоті палати Ясс і фортечні мури Чигирина, Дністер забрав у свої глибини таємницю замку у Рашкові та привида «Білої Пані»-Розанди. Немає вже скарбів Лупула, гетьманських клейнодів Хмельницького, ні султанових диво-перлів та пекучих рубінів на шиї княжни. Тільки вітер у суботівських липах шепоче заповітні імена.
Вони лишилися в думах, де бандура плаче струною, про сокола-лицаря і троянду, що в’яла в розлуці. Він – став високою могилою під небом Чигирина. Вона – легендою про стійкість, дорожчу за золото. Їхня любов не збудувала міцної держави на мапах, але викарбувала в серці народу пам'ять про те, як козак і княжна вінчалися волею й кров’ю.
Минають віки, а в сутінках старого Суботова здається, ніби шурхотить у травах невидимий шовк, і брязкає збруя коня, що чекає свого господаря. Пам'ять – коштовніша, за тоте сумнозвісне султанове намисто… Бо у ній воскресає Любов, низанка з гірких сліз і великої, чистої надії.
(Далі буде)
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Княжна козацького степу: Намисто султана -- прокляття і любов (продовження 3)
…У скринях окованих, серед шовків і смирни, лежало в о н о – дарунок зі Сходу, важкий і сліпучий. Намисто султана, де кожен алмаз – як сльоза, і кожен рубін – наче крапля крові пекучої. Господар Васіле Лупул надів його доньці на шию в день шлюбу: «Носи, Розандо, хай заздрять корони й народи!»
Намисто палахкотіло під променями сонця, але не дарувало тепла. Холод дорогого каміння в’їдався у шкіру молодої жони Хмельницької – оксамитово ніжну, передрікаючи бурі, пожежі та чорні води. Воно сяяло в Яссах, коли вона клялась Тимошу, воно тьмяніло червінню в Суботові, коли труну опускали. Казали старі козаки: «То султанська отрута стягнула смертельний зашморг на горлі вдовиному».
***
«На скелі дикій, де Дністер петляє,
Стовбичить Рашків – кам’яна в’язниця.
Там сонце вранці не цілує стіни,
А тільки лиже кров із гострих лез.
Розанда йде. Її хода – як спомин
Про пишні зали і сади у Яссах.
В руках стискає нитку злота й перлів,
Останній вузол долі на устах.
«Беріть залізо, не торкайтесь духу!» –
Луна розбилась об холодні мури.
Зблиснула криця – і злетіли птиці,
А перли впали в порох, ніби сльози,
Які ніхто не зможе позбирати,
Бо в кожній з них – прокляття і любов!»
…Замок у Рашкові височів над Дністром, мов похмурий вартовий згаслої слави. Тут, у тісних обіймах сирих мурів, догорало життя Розанди, яку колись називали «дикою трояндою козацького степу», окрасою волоського роду. Вона стояла на порозі своєї страти, і вітер із річки востаннє плутався у її волоссі, приносячи запах волі, якою вона так і не встигла вдовольнитися.
Кати вимагали золота, вони шукали ключі від таємних підземних печер, де нібито спочивали незліченні скарби її батька. Але Розанда лише мовчала, притискаючи до серця своє намисто – єдиний скарб, який не мав земної ціни. Коли лезо сокири розітнуло важке повітря, нитка розірвалася. Білі перлини, мов налякані душі, покотилися по брудному камінню, ховаючись глибоко у щілинах замкового двору. Старі люди казали, що того дня Дністер зупинив свою течію на мить, аби прийняти відлуння її останнього подиху. Намисто Розанди тепер не належить нікому!.. Золото залишилося в надрах замкової гори, запечатане вічним мовчанням княгині, а розсипані сльози-перли стали частиною пилу скорботної рашківської землі.
Лише вітер іноді котить їх похилим камінням, проте їх неможливо підняти, бо вони перетворилися на ранкову росу – прикрасу, яку неможливо вкрасти у вільної душі.
***
Час розмив золоті палати Ясс і фортечні мури Чигирина, Дністер забрав у свої глибини таємницю замку у Рашкові та привида «Білої Пані»-Розанди. Немає вже скарбів Лупула, гетьманських клейнодів Хмельницького, ні султанових диво-перлів та пекучих рубінів на шиї княжни. Тільки вітер у суботівських липах шепоче заповітні імена.
Вони лишилися в думах, де бандура плаче струною, про сокола-лицаря і троянду, що в’яла в розлуці. Він – став високою могилою під небом Чигирина. Вона – легендою про стійкість, дорожчу за золото. Їхня любов не збудувала міцної держави на мапах, але викарбувала в серці народу пам'ять про те, як козак і княжна вінчалися волею й кров’ю.
Минають віки, а в сутінках старого Суботова здається, ніби шурхотить у травах невидимий шовк, і брязкає збруя коня, що чекає свого господаря. Пам'ять – коштовніша, за тоте сумнозвісне султанове намисто… Бо у ній воскресає Любов, низанка з гірких сліз і великої, чистої надії.
(Далі буде)
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
"Княжна козацького степу: Епілог Пам’яті. Троянда і Полин (продовження 4)"
• Перейти на сторінку •
"Княжна козацького степу: плач Розанди (продовження 2)"
• Перейти на сторінку •
"Княжна козацького степу: плач Розанди (продовження 2)"
Про публікацію
