Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.11.20
13:05
Чоловік, що прожив небагато
І розтанув у розквіті сил,
Мов згоріле до часу багаття,
Наче птах без польоту і крил.
По собі він залишив надгробок,
Ну а пам'ять розтала в літах,
Почорнілих, як зношена роба,
І розтанув у розквіті сил,
Мов згоріле до часу багаття,
Наче птах без польоту і крил.
По собі він залишив надгробок,
Ну а пам'ять розтала в літах,
Почорнілих, як зношена роба,
2026.11.20
12:46
Настала драма у комедіанта –
розтанули ілюзії і ось
нема кому у вічі заглядати,
прокажене продовжує стріляти,
а західне недочуває, – SOS!!!
***
Малоросійців зомбувати просто
розтанули ілюзії і ось
нема кому у вічі заглядати,
прокажене продовжує стріляти,
а західне недочуває, – SOS!!!
***
Малоросійців зомбувати просто
2026.11.20
10:40
Від ракетного вибуху тремтить земля,
а надворі дитячий голос: «Бабах!»…
Не відає ще нерозумне маля,
що війна - жах…
Воно думає, що це просто гра:
дорослі ж не можуть його вбити
чи завдати важких ран!
а надворі дитячий голос: «Бабах!»…
Не відає ще нерозумне маля,
що війна - жах…
Воно думає, що це просто гра:
дорослі ж не можуть його вбити
чи завдати важких ран!
2026.11.20
05:52
У наших жилах предків міць і сила,
А в пам'яті - звитяги чималі, -
Шукаю гідних, щоби відомстили
За сльози української землі.
Пліч-о-пліч станем проти супостата,
З'єднаємось в єдиний моноліт,
Бо час уже йому борги вертати,
Прийшла пора за все дав
А в пам'яті - звитяги чималі, -
Шукаю гідних, щоби відомстили
За сльози української землі.
Пліч-о-пліч станем проти супостата,
З'єднаємось в єдиний моноліт,
Бо час уже йому борги вертати,
Прийшла пора за все дав
2026.11.19
23:26
Враз, у далекій землі
На диво, долоні мої
Воложіють з очікувань
Квітень, повітряна млість
Ліхтарі, а дитина як снить
На алеї піхоти стрій
Друже, хто із нас неправий
На диво, долоні мої
Воложіють з очікувань
Квітень, повітряна млість
Ліхтарі, а дитина як снить
На алеї піхоти стрій
Друже, хто із нас неправий
2026.11.19
22:57
мла імлиться
ще хтось її не боїться
ані в політичному сенсі
ані в релігійному смислі
хтось не звертає уваги
яка насправді різниця
але бувають інші
завше бувають інші
ще хтось її не боїться
ані в політичному сенсі
ані в релігійному смислі
хтось не звертає уваги
яка насправді різниця
але бувають інші
завше бувають інші
2026.11.19
22:24
Розриває тишу ранню криками
Птаха, ніби воду каламутить —
Так безглуздо.
Куширями сплутані спокути
Майже занімілі та забуті,
Тануть поміж тінями безликими,
В мулі грузнуть.
Птаха, ніби воду каламутить —
Так безглуздо.
Куширями сплутані спокути
Майже занімілі та забуті,
Тануть поміж тінями безликими,
В мулі грузнуть.
2026.11.19
17:18
Лиш, прошу, не розказуй мені про війну,
бо війна — то не гасла, а кров, глина й порох.
Ані те, як з донецьких доріг я прийду,
залишивши в бою половину опори.
Чи як свист небосхил на шматки розтинав,
де вогонь, побратими, окопи і вибух…
Як за кожни
бо війна — то не гасла, а кров, глина й порох.
Ані те, як з донецьких доріг я прийду,
залишивши в бою половину опори.
Чи як свист небосхил на шматки розтинав,
де вогонь, побратими, окопи і вибух…
Як за кожни
2026.11.19
16:18
Давай перепишемо сенси, видалимо з них поверховість.
Потім приберемо шаблонність. Натомість… натомість
додамо у них ніжність – легеньку, наче пір’їну, що лягла на поверхню ставка.
Моя ніжність до тебе саме така.
А ще додамо обережність, щоб вітер, к
Потім приберемо шаблонність. Натомість… натомість
додамо у них ніжність – легеньку, наче пір’їну, що лягла на поверхню ставка.
Моя ніжність до тебе саме така.
А ще додамо обережність, щоб вітер, к
2026.11.19
16:11
Все затихло, замовкло у снах листопада...
Тільки сірі світанки та дні мовчазні
Нагадають, якими були навесні
Почуття та листи. Знову зайва порада
Заглушає тонкі солов'їні рулади...
У дворі вже давно поміняли паркан.
Все за ним тепер видно. Ніяких о
Тільки сірі світанки та дні мовчазні
Нагадають, якими були навесні
Почуття та листи. Знову зайва порада
Заглушає тонкі солов'їні рулади...
У дворі вже давно поміняли паркан.
Все за ним тепер видно. Ніяких о
2026.11.19
13:22
О, як важливо вчасно відійти
Від суєти, марноти, часоплину!
Лиш тільки так ти досягнеш мети
І будеш вільним, мов незламна глина.
Я залишаю сцену у той час,
Коли вручають ордени й медалі,
І йду у ліс, де мій вогонь не згас
Від суєти, марноти, часоплину!
Лиш тільки так ти досягнеш мети
І будеш вільним, мов незламна глина.
Я залишаю сцену у той час,
Коли вручають ордени й медалі,
І йду у ліс, де мій вогонь не згас
2026.11.19
08:08
Що сталось, те сталося,
так мало бути.
У Господа: палиця,
ліки, отрута,
і дні пораховані
до воскресіння,
і сльози знедолені
в смутку осіннім.
так мало бути.
У Господа: палиця,
ліки, отрута,
і дні пораховані
до воскресіння,
і сльози знедолені
в смутку осіннім.
2026.11.19
06:47
Дощ уночі по вікнах тарабанив,
А потім сонце висушило скло,
Через яке всміхавсь до мене ранок,
Очей торкаючись і світлом, і теплом.
Ще ніздрі лоскотали аромати
До блиску вимитих листочків і цвітінь,
І в закутку затемненім кімнати
Ховалася поспішн
А потім сонце висушило скло,
Через яке всміхавсь до мене ранок,
Очей торкаючись і світлом, і теплом.
Ще ніздрі лоскотали аромати
До блиску вимитих листочків і цвітінь,
І в закутку затемненім кімнати
Ховалася поспішн
2026.11.18
22:50
відомо
виживає сильний
перемагає найсильніший
а дружба не перемагає
бо це лукавство й евфемізм
пригадуючи друзів навіть
атож були і в мене друзі
всі розійшлись кудись із часом
виживає сильний
перемагає найсильніший
а дружба не перемагає
бо це лукавство й евфемізм
пригадуючи друзів навіть
атож були і в мене друзі
всі розійшлись кудись із часом
2026.11.18
19:48
Слова, слова... Яка ж у них ціна?
Вони - лише слабка анестезія.
Підробний світ чекає на месію,
Ми поодинці бачимо з вікна
Фантазії свої, в яких весна
Перемагає осінь, світлій Музі
Дарує сукню на казковім лузі
З тендітних синіх пролісків своїх...
Вони - лише слабка анестезія.
Підробний світ чекає на месію,
Ми поодинці бачимо з вікна
Фантазії свої, в яких весна
Перемагає осінь, світлій Музі
Дарує сукню на казковім лузі
З тендітних синіх пролісків своїх...
2026.11.18
17:06
Ану, нам пісню проспівай, веселий вітре,
веселий вітре, веселий вітре!
Моря і гори облетів ти всі на світі,
і всі на світі вислухав пісні.
Заспівай нам про гори й пустині,
про таємні глибини морів,
про небокраї сині,
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...веселий вітре, веселий вітре!
Моря і гори облетів ти всі на світі,
і всі на світі вислухав пісні.
Заспівай нам про гори й пустині,
про таємні глибини морів,
про небокраї сині,
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.07.04
2026.04.29
2026.04.23
2026.03.31
2026.03.19
2026.02.11
2026.01.11
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Ірина Вовк (1973) /
Проза
Княжна козацького степу: Намисто султана -- прокляття і любов (продовження 3)
…У скринях окованих, серед шовків і смирни, лежало в о н о – дарунок зі Сходу, важкий і сліпучий. Намисто султана, де кожен алмаз – як сльоза, і кожен рубін – наче крапля крові пекучої. Господар Васіле Лупул надів його доньці на шию в день шлюбу: «Носи, Розандо, хай заздрять корони й народи!»
Намисто палахкотіло під променями сонця, але не дарувало тепла. Холод дорогого каміння в’їдався у шкіру молодої жони Хмельницької – оксамитово ніжну, передрікаючи бурі, пожежі та чорні води. Воно сяяло в Яссах, коли вона клялась Тимошу, воно тьмяніло червінню в Суботові, коли труну опускали. Казали старі козаки: «То султанська отрута стягнула смертельний зашморг на горлі вдовиному».
***
«На скелі дикій, де Дністер петляє,
Стовбичить Рашків – кам’яна в’язниця.
Там сонце вранці не цілує стіни,
А тільки лиже кров із гострих лез.
Розанда йде. Її хода – як спомин
Про пишні зали і сади у Яссах.
В руках стискає нитку злота й перлів,
Останній вузол долі на устах.
«Беріть залізо, не торкайтесь духу!» –
Луна розбилась об холодні мури.
Зблиснула криця – і злетіли птиці,
А перли впали в порох, ніби сльози,
Які ніхто не зможе позбирати,
Бо в кожній з них – прокляття і любов!»
…Замок у Рашкові височів над Дністром, мов похмурий вартовий згаслої слави. Тут, у тісних обіймах сирих мурів, догорало життя Розанди, яку колись називали «дикою трояндою козацького степу», окрасою волоського роду. Вона стояла на порозі своєї страти, і вітер із річки востаннє плутався у її волоссі, приносячи запах волі, якою вона так і не встигла вдовольнитися.
Кати вимагали золота, вони шукали ключі від таємних підземних печер, де нібито спочивали незліченні скарби її батька. Але Розанда лише мовчала, притискаючи до серця своє намисто – єдиний скарб, який не мав земної ціни. Коли лезо сокири розітнуло важке повітря, нитка розірвалася. Білі перлини, мов налякані душі, покотилися по брудному камінню, ховаючись глибоко у щілинах замкового двору. Старі люди казали, що того дня Дністер зупинив свою течію на мить, аби прийняти відлуння її останнього подиху. Намисто Розанди тепер не належить нікому!.. Золото залишилося в надрах замкової гори, запечатане вічним мовчанням княгині, а розсипані сльози-перли стали частиною пилу скорботної рашківської землі.
Лише вітер іноді котить їх похилим камінням, проте їх неможливо підняти, бо вони перетворилися на ранкову росу – прикрасу, яку неможливо вкрасти у вільної душі.
***
Час розмив золоті палати Ясс і фортечні мури Чигирина, Дністер забрав у свої глибини таємницю замку у Рашкові та привида «Білої Пані»-Розанди. Немає вже скарбів Лупула, гетьманських клейнодів Хмельницького, ні султанових диво-перлів та пекучих рубінів на шиї княжни. Тільки вітер у суботівських липах шепоче заповітні імена.
Вони лишилися в думах, де бандура плаче струною, про сокола-лицаря і троянду, що в’яла в розлуці. Він – став високою могилою під небом Чигирина. Вона – легендою про стійкість, дорожчу за золото. Їхня любов не збудувала міцної держави на мапах, але викарбувала в серці народу пам'ять про те, як козак і княжна вінчалися волею й кров’ю.
Минають віки, а в сутінках старого Суботова здається, ніби шурхотить у травах невидимий шовк, і брязкає збруя коня, що чекає свого господаря. Пам'ять – коштовніша, за тоте сумнозвісне султанове намисто… Бо у ній воскресає Любов, низанка з гірких сліз і великої, чистої надії.
(Далі буде)
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Княжна козацького степу: Намисто султана -- прокляття і любов (продовження 3)
…У скринях окованих, серед шовків і смирни, лежало в о н о – дарунок зі Сходу, важкий і сліпучий. Намисто султана, де кожен алмаз – як сльоза, і кожен рубін – наче крапля крові пекучої. Господар Васіле Лупул надів його доньці на шию в день шлюбу: «Носи, Розандо, хай заздрять корони й народи!»
Намисто палахкотіло під променями сонця, але не дарувало тепла. Холод дорогого каміння в’їдався у шкіру молодої жони Хмельницької – оксамитово ніжну, передрікаючи бурі, пожежі та чорні води. Воно сяяло в Яссах, коли вона клялась Тимошу, воно тьмяніло червінню в Суботові, коли труну опускали. Казали старі козаки: «То султанська отрута стягнула смертельний зашморг на горлі вдовиному».
***
«На скелі дикій, де Дністер петляє,
Стовбичить Рашків – кам’яна в’язниця.
Там сонце вранці не цілує стіни,
А тільки лиже кров із гострих лез.
Розанда йде. Її хода – як спомин
Про пишні зали і сади у Яссах.
В руках стискає нитку злота й перлів,
Останній вузол долі на устах.
«Беріть залізо, не торкайтесь духу!» –
Луна розбилась об холодні мури.
Зблиснула криця – і злетіли птиці,
А перли впали в порох, ніби сльози,
Які ніхто не зможе позбирати,
Бо в кожній з них – прокляття і любов!»
…Замок у Рашкові височів над Дністром, мов похмурий вартовий згаслої слави. Тут, у тісних обіймах сирих мурів, догорало життя Розанди, яку колись називали «дикою трояндою козацького степу», окрасою волоського роду. Вона стояла на порозі своєї страти, і вітер із річки востаннє плутався у її волоссі, приносячи запах волі, якою вона так і не встигла вдовольнитися.
Кати вимагали золота, вони шукали ключі від таємних підземних печер, де нібито спочивали незліченні скарби її батька. Але Розанда лише мовчала, притискаючи до серця своє намисто – єдиний скарб, який не мав земної ціни. Коли лезо сокири розітнуло важке повітря, нитка розірвалася. Білі перлини, мов налякані душі, покотилися по брудному камінню, ховаючись глибоко у щілинах замкового двору. Старі люди казали, що того дня Дністер зупинив свою течію на мить, аби прийняти відлуння її останнього подиху. Намисто Розанди тепер не належить нікому!.. Золото залишилося в надрах замкової гори, запечатане вічним мовчанням княгині, а розсипані сльози-перли стали частиною пилу скорботної рашківської землі.
Лише вітер іноді котить їх похилим камінням, проте їх неможливо підняти, бо вони перетворилися на ранкову росу – прикрасу, яку неможливо вкрасти у вільної душі.
***
Час розмив золоті палати Ясс і фортечні мури Чигирина, Дністер забрав у свої глибини таємницю замку у Рашкові та привида «Білої Пані»-Розанди. Немає вже скарбів Лупула, гетьманських клейнодів Хмельницького, ні султанових диво-перлів та пекучих рубінів на шиї княжни. Тільки вітер у суботівських липах шепоче заповітні імена.
Вони лишилися в думах, де бандура плаче струною, про сокола-лицаря і троянду, що в’яла в розлуці. Він – став високою могилою під небом Чигирина. Вона – легендою про стійкість, дорожчу за золото. Їхня любов не збудувала міцної держави на мапах, але викарбувала в серці народу пам'ять про те, як козак і княжна вінчалися волею й кров’ю.
Минають віки, а в сутінках старого Суботова здається, ніби шурхотить у травах невидимий шовк, і брязкає збруя коня, що чекає свого господаря. Пам'ять – коштовніша, за тоте сумнозвісне султанове намисто… Бо у ній воскресає Любов, низанка з гірких сліз і великої, чистої надії.
(Далі буде)
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
"Княжна козацького степу: Епілог Пам’яті. Троянда і Полин (продовження 4)"
• Перейти на сторінку •
"Княжна козацького степу: плач Розанди (продовження 2)"
• Перейти на сторінку •
"Княжна козацького степу: плач Розанди (продовження 2)"
Про публікацію
