Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.03.17
17:57
Ти вже шосте коло з легкістю долаєш,
А я по-старечому ледве шкутильгаю.
Не стану хвалитись, що колись і я
Не одного з бігунів, як ти, обганяв.
Спогади, щоправда, в спорті не підмога,-
Попри біль і втому треба трудить ноги.
Ти вже на десятім – я ж на
А я по-старечому ледве шкутильгаю.
Не стану хвалитись, що колись і я
Не одного з бігунів, як ти, обганяв.
Спогади, щоправда, в спорті не підмога,-
Попри біль і втому треба трудить ноги.
Ти вже на десятім – я ж на
2026.03.17
12:43
І
Що не малюй,
а йде війна,
допоки є московія
і корегує сатана
неписану історію.
ІІ
Що не малюй,
а йде війна,
допоки є московія
і корегує сатана
неписану історію.
ІІ
2026.03.17
12:22
…Я люблю людські руки. Вони мені здаються живими додатками до людського розуму. Руки мені розповідають про труд і людське горе. Я бачу творчі пальці — тремтячі й нервові. Руки жорстокі й хижацькі, руки працьовиті й ледарські, руки мужчини й жінки! Вас я л
2026.03.17
11:46
Ти дивишся у дзеркало
і не бачиш
свого відображення.
Ти розчинився у просторі,
ти злився
із безликістю кімнати.
Так дух розчиняється
у безмежних полях космосу,
і не бачиш
свого відображення.
Ти розчинився у просторі,
ти злився
із безликістю кімнати.
Так дух розчиняється
у безмежних полях космосу,
2026.03.17
09:33
«Ой, під горою, під Сучавою,
Там козак Тиміш лежить із славою.
Там не били в дзвони, там не грали сурми,
Тільки лиш Розанда мовить так над мурами...
– Ой, мій соколе, ясний муженьку,
чом не кличеш мене, мій под
2026.03.17
06:18
Весна навколо - і в душі весна
Відразу та охоче відродилась, -
Вона жива, як світу таїна,
І невблаганна, наче Божа милість.
То ледве чутна, ніби шелест крил,
То гомінка й весела, як цимбали, -
Від неї знову набираюсь сил,
Щоб старості пручатися над
Відразу та охоче відродилась, -
Вона жива, як світу таїна,
І невблаганна, наче Божа милість.
То ледве чутна, ніби шелест крил,
То гомінка й весела, як цимбали, -
Від неї знову набираюсь сил,
Щоб старості пручатися над
2026.03.17
01:48
Хилитає вітер тую
Сонце зникло, не сія.
Так сумую, так сумую
За тобою, мила я.
З-під вечірньої вуалі
І гіркої самоти --
Від печалі, від печалі
Сонце зникло, не сія.
Так сумую, так сумую
За тобою, мила я.
З-під вечірньої вуалі
І гіркої самоти --
Від печалі, від печалі
2026.03.17
00:30
Російсько українська війна – війна за виживання. Українців – як нації, московитів – як імперії.
Мало повернути державність, треба повернути ще й історію.
Моральні авторитети черпають своє натхнення із кримінального минулого.
Найліпше захищати інт
2026.03.16
23:37
– Ти знову дивишся на захід, Тимоше, – її голос був тихим, як шелест шовкової завіси. – Там, де небо стає червоним, наче розлите вино твого батька. Там Молдова... чи там війна?
Він не обернувся, але вона відчула, як напружилися його плечі під жупаном. Йо
2026.03.16
19:53
«…Їх щастя тривало – як літня гроза,
На білеє личенько впала сльоза.
Лишилась вдовиця у Рашківській тиші,
Де вітер холодний легенди колише.
Ні перли коштовні, ні княжий поріг
Від лиха і згуби її не вберіг.
Розтанули мрії, мов замок з піску,
Лишивши
2026.03.16
18:13
МАГІСТРАЛ
Давно покрився пилом чорний фрак,
І потьмяніли камінці корони.
Пронизує мовчання телефона,
Вразливий спогад назавжди закляк.
Так важко волю стиснути в кулак,
Давно покрився пилом чорний фрак,
І потьмяніли камінці корони.
Пронизує мовчання телефона,
Вразливий спогад назавжди закляк.
Так важко волю стиснути в кулак,
2026.03.16
10:59
Шалені дикі ґедзі не кусають.
Приходить час примирення й добра.
Як зло збиреться у потужні зграї,
Тоді розчахнемо цей світ до дна.
Нас лагідно й покірно сонце пестить.
Минула спека, ніби пекла крик.
Із глибини ті спогади воскреснуть,
Приходить час примирення й добра.
Як зло збиреться у потужні зграї,
Тоді розчахнемо цей світ до дна.
Нас лагідно й покірно сонце пестить.
Минула спека, ніби пекла крик.
Із глибини ті спогади воскреснуть,
2026.03.16
05:47
То вітер грається волоссям,
То ясне сонце сліпить зір, -
То дощ іде і скрізь розносить
Шум крапелин, як поговір.
Усе навкруг, як сни, мінливе,
Щедротне надмір і скупе, -
Лише завжди минуле сиве
За мною гониться й сопе...
То ясне сонце сліпить зір, -
То дощ іде і скрізь розносить
Шум крапелин, як поговір.
Усе навкруг, як сни, мінливе,
Щедротне надмір і скупе, -
Лише завжди минуле сиве
За мною гониться й сопе...
2026.03.15
17:20
В Московії завжди таке бувало:
Коли за владу билися «царі»,
То гинули і ті, хто при дворі,
І ті, що право на престола мали.
А вже, коли на трон хтось усідавсь,
Завжди важлива знайдеться причина,
Чому була убита та людина.
То й «переможець», звісно
Коли за владу билися «царі»,
То гинули і ті, хто при дворі,
І ті, що право на престола мали.
А вже, коли на трон хтось усідавсь,
Завжди важлива знайдеться причина,
Чому була убита та людина.
То й «переможець», звісно
2026.03.15
16:33
Я розповів за Поле Суниць
Де не було реального ніц
Альтернативний плейс я найшов
Де плине будь-ш
Глянь розгорнені тюльпани
Те, чим жиє різне панство
Глянь у віко цибулинне
Я розповів, що морж і я сам – те ж
Де не було реального ніц
Альтернативний плейс я найшов
Де плине будь-ш
Глянь розгорнені тюльпани
Те, чим жиє різне панство
Глянь у віко цибулинне
Я розповів, що морж і я сам – те ж
2026.03.15
16:17
І
Ми пасажири. Нас несе Земля
чи то у рай, чи у космічне пекло,
де не буває холодно чи тепло
і де уже була душа моя,
коли перегоріла і воскресла
як его мого первісного я.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Ми пасажири. Нас несе Земля
чи то у рай, чи у космічне пекло,
де не буває холодно чи тепло
і де уже була душа моя,
коли перегоріла і воскресла
як его мого первісного я.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.02.11
2025.11.29
2025.09.04
2025.08.19
2025.05.15
2025.04.30
2025.04.24
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Ірина Вовк (1973) /
Проза
Княжна козацького степу: Намисто султана -- прокляття і любов (продовження 3)
…У скринях окованих, серед шовків і смирни, лежало в о н о – дарунок зі Сходу, важкий і сліпучий. Намисто султана, де кожен алмаз – як сльоза, і кожен рубін – наче крапля крові пекучої. Господар Васіле Лупул надів його доньці на шию в день шлюбу: «Носи, Розандо, хай заздрять корони й народи!»
Намисто палахкотіло під променями сонця, але не дарувало тепла. Холод дорогого каміння в’їдався у шкіру молодої жони Хмельницької – оксамитово ніжну, передрікаючи бурі, пожежі та чорні води. Воно сяяло в Яссах, коли вона клялась Тимошу, воно тьмяніло червінню в Суботові, коли труну опускали. Казали старі козаки: «То султанська отрута стягнула смертельний зашморг на горлі вдовиному».
***
«На скелі дикій, де Дністер петляє,
Стовбичить Рашків – кам’яна в’язниця.
Там сонце вранці не цілує стіни,
А тільки лиже кров із гострих лез.
Розанда йде. Її хода – як спомин
Про пишні зали і сади у Яссах.
В руках стискає нитку злота й перлів,
Останній вузол долі на устах.
«Беріть залізо, не торкайтесь духу!» –
Луна розбилась об холодні мури.
Зблиснула криця – і злетіли птиці,
А перли впали в порох, ніби сльози,
Які ніхто не зможе позбирати,
Бо в кожній з них – прокляття і любов!»
…Замок у Рашкові височів над Дністром, мов похмурий вартовий згаслої слави. Тут, у тісних обіймах сирих мурів, догорало життя Розанди, яку колись називали «дикою трояндою козацького степу», окрасою волоського роду. Вона стояла на порозі своєї страти, і вітер із річки востаннє плутався у її волоссі, приносячи запах волі, якою вона так і не встигла вдовольнитися.
Кати вимагали золота, вони шукали ключі від таємних підземних печер, де нібито спочивали незліченні скарби її батька. Але Розанда лише мовчала, притискаючи до серця своє намисто – єдиний скарб, який не мав земної ціни. Коли лезо сокири розітнуло важке повітря, нитка розірвалася. Білі перлини, мов налякані душі, покотилися по брудному камінню, ховаючись глибоко у щілинах замкового двору. Старі люди казали, що того дня Дністер зупинив свою течію на мить, аби прийняти відлуння її останнього подиху. Намисто Розанди тепер не належить нікому!.. Золото залишилося в надрах замкової гори, запечатане вічним мовчанням княгині, а розсипані сльози-перли стали частиною пилу скорботної рашківської землі.
Лише вітер іноді котить їх похилим камінням, проте їх неможливо підняти, бо вони перетворилися на ранкову росу – прикрасу, яку неможливо вкрасти у вільної душі.
***
Час розмив золоті палати Ясс і фортечні мури Чигирина, Дністер забрав у свої глибини таємницю замку у Рашкові та привида «Білої Пані»-Розанди. Немає вже скарбів Лупула, гетьманських клейнодів Хмельницького, ні султанових диво-перлів та пекучих рубінів на шиї княжни. Тільки вітер у суботівських липах шепоче заповітні імена.
Вони лишилися в думах, де бандура плаче струною, про сокола-лицаря і троянду, що в’яла в розлуці. Він – став високою могилою під небом Чигирина. Вона – легендою про стійкість, дорожчу за золото. Їхня любов не збудувала міцної держави на мапах, але викарбувала в серці народу пам'ять про те, як козак і княжна вінчалися волею й кров’ю.
Минають віки, а в сутінках старого Суботова здається, ніби шурхотить у травах невидимий шовк, і брязкає збруя коня, що чекає свого господаря. Пам'ять – коштовніша, за тоте сумнозвісне султанове намисто… Бо у ній воскресає Любов, низанка з гірких сліз і великої, чистої надії.
(Далі буде)
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Княжна козацького степу: Намисто султана -- прокляття і любов (продовження 3)
…У скринях окованих, серед шовків і смирни, лежало в о н о – дарунок зі Сходу, важкий і сліпучий. Намисто султана, де кожен алмаз – як сльоза, і кожен рубін – наче крапля крові пекучої. Господар Васіле Лупул надів його доньці на шию в день шлюбу: «Носи, Розандо, хай заздрять корони й народи!»
Намисто палахкотіло під променями сонця, але не дарувало тепла. Холод дорогого каміння в’їдався у шкіру молодої жони Хмельницької – оксамитово ніжну, передрікаючи бурі, пожежі та чорні води. Воно сяяло в Яссах, коли вона клялась Тимошу, воно тьмяніло червінню в Суботові, коли труну опускали. Казали старі козаки: «То султанська отрута стягнула смертельний зашморг на горлі вдовиному».
***
«На скелі дикій, де Дністер петляє,
Стовбичить Рашків – кам’яна в’язниця.
Там сонце вранці не цілує стіни,
А тільки лиже кров із гострих лез.
Розанда йде. Її хода – як спомин
Про пишні зали і сади у Яссах.
В руках стискає нитку злота й перлів,
Останній вузол долі на устах.
«Беріть залізо, не торкайтесь духу!» –
Луна розбилась об холодні мури.
Зблиснула криця – і злетіли птиці,
А перли впали в порох, ніби сльози,
Які ніхто не зможе позбирати,
Бо в кожній з них – прокляття і любов!»
…Замок у Рашкові височів над Дністром, мов похмурий вартовий згаслої слави. Тут, у тісних обіймах сирих мурів, догорало життя Розанди, яку колись називали «дикою трояндою козацького степу», окрасою волоського роду. Вона стояла на порозі своєї страти, і вітер із річки востаннє плутався у її волоссі, приносячи запах волі, якою вона так і не встигла вдовольнитися.
Кати вимагали золота, вони шукали ключі від таємних підземних печер, де нібито спочивали незліченні скарби її батька. Але Розанда лише мовчала, притискаючи до серця своє намисто – єдиний скарб, який не мав земної ціни. Коли лезо сокири розітнуло важке повітря, нитка розірвалася. Білі перлини, мов налякані душі, покотилися по брудному камінню, ховаючись глибоко у щілинах замкового двору. Старі люди казали, що того дня Дністер зупинив свою течію на мить, аби прийняти відлуння її останнього подиху. Намисто Розанди тепер не належить нікому!.. Золото залишилося в надрах замкової гори, запечатане вічним мовчанням княгині, а розсипані сльози-перли стали частиною пилу скорботної рашківської землі.
Лише вітер іноді котить їх похилим камінням, проте їх неможливо підняти, бо вони перетворилися на ранкову росу – прикрасу, яку неможливо вкрасти у вільної душі.
***
Час розмив золоті палати Ясс і фортечні мури Чигирина, Дністер забрав у свої глибини таємницю замку у Рашкові та привида «Білої Пані»-Розанди. Немає вже скарбів Лупула, гетьманських клейнодів Хмельницького, ні султанових диво-перлів та пекучих рубінів на шиї княжни. Тільки вітер у суботівських липах шепоче заповітні імена.
Вони лишилися в думах, де бандура плаче струною, про сокола-лицаря і троянду, що в’яла в розлуці. Він – став високою могилою під небом Чигирина. Вона – легендою про стійкість, дорожчу за золото. Їхня любов не збудувала міцної держави на мапах, але викарбувала в серці народу пам'ять про те, як козак і княжна вінчалися волею й кров’ю.
Минають віки, а в сутінках старого Суботова здається, ніби шурхотить у травах невидимий шовк, і брязкає збруя коня, що чекає свого господаря. Пам'ять – коштовніша, за тоте сумнозвісне султанове намисто… Бо у ній воскресає Любов, низанка з гірких сліз і великої, чистої надії.
(Далі буде)
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
