…У скринях окованих, серед шовків і смирни, лежало в о н о – дарунок зі Сходу, важкий і сліпучий. Намисто султана, де кожен алмаз – як сльоза, і кожен рубін – наче крапля крові пекучої. Господар Васіле Лупул надів його доньці на шию в день шлюбу: «Носи, Розандо, хай заздрять корони й народи!»
Намисто палахкотіло під променями сонця, але не дарувало тепла. Холод дорогого каміння в’їдався у шкіру молодої жони Хмельницької – оксамитово ніжну, передрікаючи бурі, пожежі та чорні води. Воно сяяло в Яссах, коли вона клялась Тимошу, воно тьмяніло червінню в Суботові, коли труну опускали. Казали старі козаки: «То султанська отрута стягнула смертельний зашморг на горлі вдовиному».
***

«На скелі дикій, де Дністер петляє,
Стовбичить Рашків – кам’яна в’язниця.
Там сонце вранці не цілує стіни,
А тільки лиже кров із гострих лез.
Розанда йде. Її хода – як спомин
Про пишні зали і сади у Яссах.
В руках стискає нитку злота й перлів,
Останній вузол долі на устах.
«Беріть залізо, не торкайтесь духу!» –
Луна розбилась об холодні мури.
Зблиснула криця – і злетіли птиці,
А перли впали в порох, ніби сльози,
Які ніхто не зможе позбирати,
Бо в кожній з них – прокляття і любов!»

…Замок у Рашкові височів над Дністром, мов похмурий вартовий згаслої слави. Тут, у тісних обіймах сирих мурів, догорало життя Розанди, яку колись називали «дикою трояндою козацького степу», окрасою волоського роду. Вона стояла на порозі своєї страти, і вітер із річки востаннє плутався у її волоссі, приносячи запах волі, якою вона так і не встигла вдовольнитися.
Кати вимагали золота, вони шукали ключі від таємних підземних печер, де нібито спочивали незліченні скарби її батька. Але Розанда лише мовчала, притискаючи до серця своє намисто – єдиний скарб, який не мав земної ціни. Коли лезо сокири розітнуло важке повітря, нитка розірвалася. Білі перлини, мов налякані душі, покотилися по брудному камінню, ховаючись глибоко у щілинах замкового двору. Старі люди казали, що того дня Дністер зупинив свою течію на мить, аби прийняти відлуння її останнього подиху. Намисто Розанди тепер не належить нікому!.. Золото залишилося в надрах замкової гори, запечатане вічним мовчанням княгині, а розсипані сльози-перли стали частиною пилу скорботної рашківської землі.
Лише вітер іноді котить їх похилим камінням, проте їх неможливо підняти, бо вони перетворилися на ранкову росу – прикрасу, яку неможливо вкрасти у вільної душі.
***

Час розмив золоті палати Ясс і фортечні мури Чигирина, Дністер забрав у свої глибини таємницю замку у Рашкові та привида «Білої Пані»-Розанди. Немає вже скарбів Лупула, гетьманських клейнодів Хмельницького, ні султанових диво-перлів та пекучих рубінів на шиї княжни. Тільки вітер у суботівських липах шепоче заповітні імена.
Вони лишилися в думах, де бандура плаче струною, про сокола-лицаря і троянду, що в’яла в розлуці. Він – став високою могилою під небом Чигирина. Вона – легендою про стійкість, дорожчу за золото. Їхня любов не збудувала міцної держави на мапах, але викарбувала в серці народу пам'ять про те, як козак і княжна вінчалися волею й кров’ю.
Минають віки, а в сутінках старого Суботова здається, ніби шурхотить у травах невидимий шовк, і брязкає збруя коня, що чекає свого господаря. Пам'ять – коштовніша, за тоте сумнозвісне султанове намисто… Бо у ній воскресає Любов, низанка з гірких сліз і великої, чистої надії.

(Далі буде)