Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.11.20
13:05
Чоловік, що прожив небагато
І розтанув у розквіті сил,
Мов згоріле до часу багаття,
Наче птах без польоту і крил.
По собі він залишив надгробок,
Ну а пам'ять розтала в літах,
Почорнілих, як зношена роба,
І розтанув у розквіті сил,
Мов згоріле до часу багаття,
Наче птах без польоту і крил.
По собі він залишив надгробок,
Ну а пам'ять розтала в літах,
Почорнілих, як зношена роба,
2026.11.20
12:46
Настала драма у комедіанта –
розтанули ілюзії і ось
нема кому у вічі заглядати,
прокажене продовжує стріляти,
а західне недочуває, – SOS!!!
***
Малоросійців зомбувати просто
розтанули ілюзії і ось
нема кому у вічі заглядати,
прокажене продовжує стріляти,
а західне недочуває, – SOS!!!
***
Малоросійців зомбувати просто
2026.11.20
10:40
Від ракетного вибуху тремтить земля,
а надворі дитячий голос: «Бабах!»…
Не відає ще нерозумне маля,
що війна - жах…
Воно думає, що це просто гра:
дорослі ж не можуть його вбити
чи завдати важких ран!
а надворі дитячий голос: «Бабах!»…
Не відає ще нерозумне маля,
що війна - жах…
Воно думає, що це просто гра:
дорослі ж не можуть його вбити
чи завдати важких ран!
2026.11.20
05:52
У наших жилах предків міць і сила,
А в пам'яті - звитяги чималі, -
Шукаю гідних, щоби відомстили
За сльози української землі.
Пліч-о-пліч станем проти супостата,
З'єднаємось в єдиний моноліт,
Бо час уже йому борги вертати,
Прийшла пора за все дав
А в пам'яті - звитяги чималі, -
Шукаю гідних, щоби відомстили
За сльози української землі.
Пліч-о-пліч станем проти супостата,
З'єднаємось в єдиний моноліт,
Бо час уже йому борги вертати,
Прийшла пора за все дав
2026.11.19
23:26
Враз, у далекій землі
На диво, долоні мої
Воложіють з очікувань
Квітень, повітряна млість
Ліхтарі, а дитина як снить
На алеї піхоти стрій
Друже, хто із нас неправий
На диво, долоні мої
Воложіють з очікувань
Квітень, повітряна млість
Ліхтарі, а дитина як снить
На алеї піхоти стрій
Друже, хто із нас неправий
2026.11.19
22:57
мла імлиться
ще хтось її не боїться
ані в політичному сенсі
ані в релігійному смислі
хтось не звертає уваги
яка насправді різниця
але бувають інші
завше бувають інші
ще хтось її не боїться
ані в політичному сенсі
ані в релігійному смислі
хтось не звертає уваги
яка насправді різниця
але бувають інші
завше бувають інші
2026.11.19
22:24
Розриває тишу ранню криками
Птаха, ніби воду каламутить —
Так безглуздо.
Куширями сплутані спокути
Майже занімілі та забуті,
Тануть поміж тінями безликими,
В мулі грузнуть.
Птаха, ніби воду каламутить —
Так безглуздо.
Куширями сплутані спокути
Майже занімілі та забуті,
Тануть поміж тінями безликими,
В мулі грузнуть.
2026.11.19
17:18
Лиш, прошу, не розказуй мені про війну,
бо війна — то не гасла, а кров, глина й порох.
Ані те, як з донецьких доріг я прийду,
залишивши в бою половину опори.
Чи як свист небосхил на шматки розтинав,
де вогонь, побратими, окопи і вибух…
Як за кожни
бо війна — то не гасла, а кров, глина й порох.
Ані те, як з донецьких доріг я прийду,
залишивши в бою половину опори.
Чи як свист небосхил на шматки розтинав,
де вогонь, побратими, окопи і вибух…
Як за кожни
2026.11.19
16:18
Давай перепишемо сенси, видалимо з них поверховість.
Потім приберемо шаблонність. Натомість… натомість
додамо у них ніжність – легеньку, наче пір’їну, що лягла на поверхню ставка.
Моя ніжність до тебе саме така.
А ще додамо обережність, щоб вітер, к
Потім приберемо шаблонність. Натомість… натомість
додамо у них ніжність – легеньку, наче пір’їну, що лягла на поверхню ставка.
Моя ніжність до тебе саме така.
А ще додамо обережність, щоб вітер, к
2026.11.19
16:11
Все затихло, замовкло у снах листопада...
Тільки сірі світанки та дні мовчазні
Нагадають, якими були навесні
Почуття та листи. Знову зайва порада
Заглушає тонкі солов'їні рулади...
У дворі вже давно поміняли паркан.
Все за ним тепер видно. Ніяких о
Тільки сірі світанки та дні мовчазні
Нагадають, якими були навесні
Почуття та листи. Знову зайва порада
Заглушає тонкі солов'їні рулади...
У дворі вже давно поміняли паркан.
Все за ним тепер видно. Ніяких о
2026.11.19
13:22
О, як важливо вчасно відійти
Від суєти, марноти, часоплину!
Лиш тільки так ти досягнеш мети
І будеш вільним, мов незламна глина.
Я залишаю сцену у той час,
Коли вручають ордени й медалі,
І йду у ліс, де мій вогонь не згас
Від суєти, марноти, часоплину!
Лиш тільки так ти досягнеш мети
І будеш вільним, мов незламна глина.
Я залишаю сцену у той час,
Коли вручають ордени й медалі,
І йду у ліс, де мій вогонь не згас
2026.11.19
08:08
Що сталось, те сталося,
так мало бути.
У Господа: палиця,
ліки, отрута,
і дні пораховані
до воскресіння,
і сльози знедолені
в смутку осіннім.
так мало бути.
У Господа: палиця,
ліки, отрута,
і дні пораховані
до воскресіння,
і сльози знедолені
в смутку осіннім.
2026.11.19
06:47
Дощ уночі по вікнах тарабанив,
А потім сонце висушило скло,
Через яке всміхавсь до мене ранок,
Очей торкаючись і світлом, і теплом.
Ще ніздрі лоскотали аромати
До блиску вимитих листочків і цвітінь,
І в закутку затемненім кімнати
Ховалася поспішн
А потім сонце висушило скло,
Через яке всміхавсь до мене ранок,
Очей торкаючись і світлом, і теплом.
Ще ніздрі лоскотали аромати
До блиску вимитих листочків і цвітінь,
І в закутку затемненім кімнати
Ховалася поспішн
2026.11.18
22:50
відомо
виживає сильний
перемагає найсильніший
а дружба не перемагає
бо це лукавство й евфемізм
пригадуючи друзів навіть
атож були і в мене друзі
всі розійшлись кудись із часом
виживає сильний
перемагає найсильніший
а дружба не перемагає
бо це лукавство й евфемізм
пригадуючи друзів навіть
атож були і в мене друзі
всі розійшлись кудись із часом
2026.11.18
19:48
Слова, слова... Яка ж у них ціна?
Вони - лише слабка анестезія.
Підробний світ чекає на месію,
Ми поодинці бачимо з вікна
Фантазії свої, в яких весна
Перемагає осінь, світлій Музі
Дарує сукню на казковім лузі
З тендітних синіх пролісків своїх...
Вони - лише слабка анестезія.
Підробний світ чекає на месію,
Ми поодинці бачимо з вікна
Фантазії свої, в яких весна
Перемагає осінь, світлій Музі
Дарує сукню на казковім лузі
З тендітних синіх пролісків своїх...
2026.11.18
17:06
Ану, нам пісню проспівай, веселий вітре,
веселий вітре, веселий вітре!
Моря і гори облетів ти всі на світі,
і всі на світі вислухав пісні.
Заспівай нам про гори й пустині,
про таємні глибини морів,
про небокраї сині,
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...веселий вітре, веселий вітре!
Моря і гори облетів ти всі на світі,
і всі на світі вислухав пісні.
Заспівай нам про гори й пустині,
про таємні глибини морів,
про небокраї сині,
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.07.04
2026.04.29
2026.04.23
2026.03.31
2026.03.19
2026.02.11
2026.01.11
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Ірина Вовк (1973) /
Проза
Княжна козацького степу: Епілог Пам’яті. Троянда і Полин (продовження 4)
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Княжна козацького степу: Епілог Пам’яті. Троянда і Полин (продовження 4)
Не шукайте її в холодних реєстрах, у переліку дат чи в тесаному камені. Вона розчинилася в Рашківському тумані, там, де Дністер зупиняє свій біг, зачувши шерех княжих подолів.
Її могила – не пагорб із хрестом, а простір між козацьким степом і молдавським садом. Вона лежить там, де коріння шипшини переплітається з пам’яттю про залізо, де земля ще пам’ятає смак її сліз і султанських алмазів.
Можливо, вона повернулася до Суботова – невидимою тінню в Іллінську церкву, щоб стати поруч із Тимошем, коли сонце сідає за Чигиринські гори. Дві душі, що не встигли наговоритися, тепер розмовляють мовою нічного вітру. Вона – це тиша після залпу гармат, червона пелюстка на сірому граніті, жінка, чиє ім’я стало назвою вірності. Не тривожте її пам’ять, не торкайтеся її сну – вона вже давно стала частиною нашої крові.
Її образ розмитий часом, як акварель під дощем: тут вона – горда невістка старого Гетьмана, а там – зацькована катами постать у Рашківській вежі. Вічна наречена, що чекає на коня з порожнім сідлом, вона не належить одній землі чи одній могилі. Розанда — це дотик парчі і мусліну в порожній церкві Суботова, в осиротілих садах батьківських Ясс, це червоний відблиск заходу сонця на стінах фортець, жінка, що стала мостом, по якому пройшла Історія, залишивши по собі лише тишу і запах квітів, що розцвітають на руїнах.
В останню мить у Рашкові її внутрішній світ не здригнувся – там уже давно панувала тиша жінки, яка пережила свою епоху і просто хотіла спокою. Вона помирала не як зраджена княжна, а як остання берегиня великої надії, що розсипалася коштовним камінням по чорному оксамиту свого Часу. Вона зачинила за собою важкі ворота болю, не залишивши ключів ні катам, ні літописцям. Розанда пішла так, як і прийшла – під акомпанемент вітру, що не знає кордонів між Яссами та Суботовим. Її життя було коротким спалахом між двома битвами, де султанові чудо-перли на шиї важили стільки ж, скільки кулі в козацьких мушкетах. Вона навчила степ манерам королівських палат, а степ навчив її мовчати, коли серце оплакує втрати. Тепер вона – тільки тінь у вікнах Іллінської церкви, тільки тихий голос трав на берегах Дністра, де Рашків стоїть німим свідком. Розанда Лупул-Хмельницька – жінка, що стала гостинцем з гіркого полину і диких троянд, на якому збуяла доля нації, і залишилася на тому березі, де панує вічний спокій.
Голос Тимоша (шепотом степового вітру):
– Чи чуєш, Розандо, як коні іржуть у тумані?
Я кличу тебе крізь заграви, крізь битви і рани.
Твій шовк потемнів, і перлини – мов сльози солоні,
Та серце твоє – як молитва в козацькій долоні.
Голос Розанди (відлунням замкових стін):
– Я чую, мій ладо... Та як мені йти за тобою?
Я зв’язана небом, землею, Іванка й Богданка журбою.
В очах їхніх – ти і твій гарт, і твоя непокора,
А в замкові двері вже стукає смерть чорнокрила і скора.
Голос Тимоша:
– Не бійся меча, що ласкає правицю чужинця,
Бо випито нами життя по самісінькі вінця.
Твій Рашків впаде, та любов – то не камінь і злато,
Вона – наче птах, що не відає грат, ні розплати.
Голос Розанди:
– Кроваве намисто я кину під ноги розлуки,
Хай діти заснуть, не відчувши смертельної муки.
Я йду, мій козаче! Крізь дим, крізь вогонь і руїни,
Веду наших соколів в небо твоєї Вкраїни.
Її могила – не пагорб із хрестом, а простір між козацьким степом і молдавським садом. Вона лежить там, де коріння шипшини переплітається з пам’яттю про залізо, де земля ще пам’ятає смак її сліз і султанських алмазів.
Можливо, вона повернулася до Суботова – невидимою тінню в Іллінську церкву, щоб стати поруч із Тимошем, коли сонце сідає за Чигиринські гори. Дві душі, що не встигли наговоритися, тепер розмовляють мовою нічного вітру. Вона – це тиша після залпу гармат, червона пелюстка на сірому граніті, жінка, чиє ім’я стало назвою вірності. Не тривожте її пам’ять, не торкайтеся її сну – вона вже давно стала частиною нашої крові.
Її образ розмитий часом, як акварель під дощем: тут вона – горда невістка старого Гетьмана, а там – зацькована катами постать у Рашківській вежі. Вічна наречена, що чекає на коня з порожнім сідлом, вона не належить одній землі чи одній могилі. Розанда — це дотик парчі і мусліну в порожній церкві Суботова, в осиротілих садах батьківських Ясс, це червоний відблиск заходу сонця на стінах фортець, жінка, що стала мостом, по якому пройшла Історія, залишивши по собі лише тишу і запах квітів, що розцвітають на руїнах.
В останню мить у Рашкові її внутрішній світ не здригнувся – там уже давно панувала тиша жінки, яка пережила свою епоху і просто хотіла спокою. Вона помирала не як зраджена княжна, а як остання берегиня великої надії, що розсипалася коштовним камінням по чорному оксамиту свого Часу. Вона зачинила за собою важкі ворота болю, не залишивши ключів ні катам, ні літописцям. Розанда пішла так, як і прийшла – під акомпанемент вітру, що не знає кордонів між Яссами та Суботовим. Її життя було коротким спалахом між двома битвами, де султанові чудо-перли на шиї важили стільки ж, скільки кулі в козацьких мушкетах. Вона навчила степ манерам королівських палат, а степ навчив її мовчати, коли серце оплакує втрати. Тепер вона – тільки тінь у вікнах Іллінської церкви, тільки тихий голос трав на берегах Дністра, де Рашків стоїть німим свідком. Розанда Лупул-Хмельницька – жінка, що стала гостинцем з гіркого полину і диких троянд, на якому збуяла доля нації, і залишилася на тому березі, де панує вічний спокій.
Голос Тимоша (шепотом степового вітру):
– Чи чуєш, Розандо, як коні іржуть у тумані?
Я кличу тебе крізь заграви, крізь битви і рани.
Твій шовк потемнів, і перлини – мов сльози солоні,
Та серце твоє – як молитва в козацькій долоні.
Голос Розанди (відлунням замкових стін):
– Я чую, мій ладо... Та як мені йти за тобою?
Я зв’язана небом, землею, Іванка й Богданка журбою.
В очах їхніх – ти і твій гарт, і твоя непокора,
А в замкові двері вже стукає смерть чорнокрила і скора.
Голос Тимоша:
– Не бійся меча, що ласкає правицю чужинця,
Бо випито нами життя по самісінькі вінця.
Твій Рашків впаде, та любов – то не камінь і злато,
Вона – наче птах, що не відає грат, ні розплати.
Голос Розанди:
– Кроваве намисто я кину під ноги розлуки,
Хай діти заснуть, не відчувши смертельної муки.
Я йду, мій козаче! Крізь дим, крізь вогонь і руїни,
Веду наших соколів в небо твоєї Вкраїни.
(Далі буде)
• Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.
Дивитись першу версію.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
"Княжна козацького степу. Повернення до Храму "
• Перейти на сторінку •
"Княжна козацького степу: Намисто султана -- прокляття і любов (продовження 3)"
• Перейти на сторінку •
"Княжна козацького степу: Намисто султана -- прокляття і любов (продовження 3)"
Про публікацію
