Не шукайте її в холодних реєстрах, у переліку дат чи в тесаному камені. Вона розчинилася в Рашківському тумані, там, де Дністер зупиняє свій біг, зачувши шерех княжих подолів.
Її могила – не пагорб із хрестом, а простір між козацьким степом і молдавським садом. Вона лежить там, де коріння шипшини переплітається з пам’яттю про залізо, де земля ще пам’ятає смак її сліз і султанських алмазів.
Можливо, вона повернулася до Суботова – невидимою тінню в Іллінську церкву, щоб стати поруч із Тимошем, коли сонце сідає за Чигиринські гори. Дві душі, що не встигли наговоритися, тепер розмовляють мовою нічного вітру. Вона – це тиша після залпу гармат, червона пелюстка на сірому граніті, жінка, чиє ім’я стало назвою вірності. Не тривожте її пам’ять, не торкайтеся її сну – вона вже давно стала частиною нашої крові.
Її образ розмитий часом, як акварель під дощем: тут вона – горда невістка старого Гетьмана, а там – зацькована катами постать у Рашківській вежі. Вічна наречена, що чекає на коня з порожнім сідлом, вона не належить одній землі чи одній могилі. Розанда — це дотик парчі і мусліну в порожній церкві Суботова, в осиротілих садах батьківських Ясс, це червоний відблиск заходу сонця на стінах фортець, жінка, що стала мостом, по якому пройшла Історія, залишивши по собі лише тишу і запах квітів, що розцвітають на руїнах.
В останню мить у Рашкові її внутрішній світ не здригнувся – там уже давно панувала тиша жінки, яка пережила свою епоху і просто хотіла спокою. Вона помирала не як зраджена княжна, а як остання берегиня великої надії, що розсипалася коштовним камінням по чорному оксамиту свого Часу. Вона зачинила за собою важкі ворота болю, не залишивши ключів ні катам, ні літописцям. Розанда пішла так, як і прийшла – під акомпанемент вітру, що не знає кордонів між Яссами та Суботовим. Її життя було коротким спалахом між двома битвами, де султанові чудо-перли на шиї важили стільки ж, скільки кулі в козацьких мушкетах. Вона навчила степ манерам королівських палат, а степ навчив її мовчати, коли серце оплакує втрати. Тепер вона – тільки тінь у вікнах Іллінської церкви, тільки тихий голос трав на берегах Дністра, де Рашків стоїть німим свідком. Розанда Лупул-Хмельницька – жінка, що стала гостинцем з гіркого полину і диких троянд, на якому збуяла доля нації, і залишилася на тому березі, де панує вічний спокій.

Голос Тимоша (шепотом степового вітру):

– Чи чуєш, Розандо, як коні іржуть у тумані?
Я кличу тебе крізь заграви, крізь битви і рани.
Твій шовк потемнів, і перлини – мов сльози солоні,
Та серце твоє – як молитва в козацькій долоні.

Голос Розанди (відлунням замкових стін):

– Я чую, мій ладо... Та як мені йти за тобою?
Я зв’язана небом, землею, Іванка й Богданка журбою.
В очах їхніх – ти і твій гарт, і твоя непокора,
А в замкові двері вже стукає смерть чорнокрила і скора.

Голос Тимоша:

– Не бійся меча, що ласкає правицю чужинця,
Бо випито нами життя по самісінькі вінця.
Твій Рашків впаде, та любов – то не камінь і злато,
Вона – наче птах, що не відає грат, ні розплати.

Голос Розанди:

– Кроваве намисто я кину під ноги розлуки,
Хай діти заснуть, не відчувши смертельної муки.
Я йду, мій козаче! Крізь дим, крізь вогонь і руїни,
Веду наших соколів в небо твоєї Вкраїни.

(Далі буде)