Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.11.20
13:05
Чоловік, що прожив небагато
І розтанув у розквіті сил,
Мов згоріле до часу багаття,
Наче птах без польоту і крил.
По собі він залишив надгробок,
Ну а пам'ять розтала в літах,
Почорнілих, як зношена роба,
І розтанув у розквіті сил,
Мов згоріле до часу багаття,
Наче птах без польоту і крил.
По собі він залишив надгробок,
Ну а пам'ять розтала в літах,
Почорнілих, як зношена роба,
2026.11.20
12:46
Настала драма у комедіанта –
розтанули ілюзії і ось
нема кому у вічі заглядати,
прокажене продовжує стріляти,
а західне недочуває, – SOS!!!
***
Малоросійців зомбувати просто
розтанули ілюзії і ось
нема кому у вічі заглядати,
прокажене продовжує стріляти,
а західне недочуває, – SOS!!!
***
Малоросійців зомбувати просто
2026.11.20
10:40
Від ракетного вибуху тремтить земля,
а надворі дитячий голос: «Бабах!»…
Не відає ще нерозумне маля,
що війна - жах…
Воно думає, що це просто гра:
дорослі ж не можуть його вбити
чи завдати важких ран!
а надворі дитячий голос: «Бабах!»…
Не відає ще нерозумне маля,
що війна - жах…
Воно думає, що це просто гра:
дорослі ж не можуть його вбити
чи завдати важких ран!
2026.11.20
05:52
У наших жилах предків міць і сила,
А в пам'яті - звитяги чималі, -
Шукаю гідних, щоби відомстили
За сльози української землі.
Пліч-о-пліч станем проти супостата,
З'єднаємось в єдиний моноліт,
Бо час уже йому борги вертати,
Прийшла пора за все дав
А в пам'яті - звитяги чималі, -
Шукаю гідних, щоби відомстили
За сльози української землі.
Пліч-о-пліч станем проти супостата,
З'єднаємось в єдиний моноліт,
Бо час уже йому борги вертати,
Прийшла пора за все дав
2026.11.19
23:26
Враз, у далекій землі
На диво, долоні мої
Воложіють з очікувань
Квітень, повітряна млість
Ліхтарі, а дитина як снить
На алеї піхоти стрій
Друже, хто із нас неправий
На диво, долоні мої
Воложіють з очікувань
Квітень, повітряна млість
Ліхтарі, а дитина як снить
На алеї піхоти стрій
Друже, хто із нас неправий
2026.11.19
22:57
мла імлиться
ще хтось її не боїться
ані в політичному сенсі
ані в релігійному смислі
хтось не звертає уваги
яка насправді різниця
але бувають інші
завше бувають інші
ще хтось її не боїться
ані в політичному сенсі
ані в релігійному смислі
хтось не звертає уваги
яка насправді різниця
але бувають інші
завше бувають інші
2026.11.19
22:24
Розриває тишу ранню криками
Птаха, ніби воду каламутить —
Так безглуздо.
Куширями сплутані спокути
Майже занімілі та забуті,
Тануть поміж тінями безликими,
В мулі грузнуть.
Птаха, ніби воду каламутить —
Так безглуздо.
Куширями сплутані спокути
Майже занімілі та забуті,
Тануть поміж тінями безликими,
В мулі грузнуть.
2026.11.19
17:18
Лиш, прошу, не розказуй мені про війну,
бо війна — то не гасла, а кров, глина й порох.
Ані те, як з донецьких доріг я прийду,
залишивши в бою половину опори.
Чи як свист небосхил на шматки розтинав,
де вогонь, побратими, окопи і вибух…
Як за кожни
бо війна — то не гасла, а кров, глина й порох.
Ані те, як з донецьких доріг я прийду,
залишивши в бою половину опори.
Чи як свист небосхил на шматки розтинав,
де вогонь, побратими, окопи і вибух…
Як за кожни
2026.11.19
16:18
Давай перепишемо сенси, видалимо з них поверховість.
Потім приберемо шаблонність. Натомість… натомість
додамо у них ніжність – легеньку, наче пір’їну, що лягла на поверхню ставка.
Моя ніжність до тебе саме така.
А ще додамо обережність, щоб вітер, к
Потім приберемо шаблонність. Натомість… натомість
додамо у них ніжність – легеньку, наче пір’їну, що лягла на поверхню ставка.
Моя ніжність до тебе саме така.
А ще додамо обережність, щоб вітер, к
2026.11.19
16:11
Все затихло, замовкло у снах листопада...
Тільки сірі світанки та дні мовчазні
Нагадають, якими були навесні
Почуття та листи. Знову зайва порада
Заглушає тонкі солов'їні рулади...
У дворі вже давно поміняли паркан.
Все за ним тепер видно. Ніяких о
Тільки сірі світанки та дні мовчазні
Нагадають, якими були навесні
Почуття та листи. Знову зайва порада
Заглушає тонкі солов'їні рулади...
У дворі вже давно поміняли паркан.
Все за ним тепер видно. Ніяких о
2026.11.19
13:22
О, як важливо вчасно відійти
Від суєти, марноти, часоплину!
Лиш тільки так ти досягнеш мети
І будеш вільним, мов незламна глина.
Я залишаю сцену у той час,
Коли вручають ордени й медалі,
І йду у ліс, де мій вогонь не згас
Від суєти, марноти, часоплину!
Лиш тільки так ти досягнеш мети
І будеш вільним, мов незламна глина.
Я залишаю сцену у той час,
Коли вручають ордени й медалі,
І йду у ліс, де мій вогонь не згас
2026.11.19
08:08
Що сталось, те сталося,
так мало бути.
У Господа: палиця,
ліки, отрута,
і дні пораховані
до воскресіння,
і сльози знедолені
в смутку осіннім.
так мало бути.
У Господа: палиця,
ліки, отрута,
і дні пораховані
до воскресіння,
і сльози знедолені
в смутку осіннім.
2026.11.19
06:47
Дощ уночі по вікнах тарабанив,
А потім сонце висушило скло,
Через яке всміхавсь до мене ранок,
Очей торкаючись і світлом, і теплом.
Ще ніздрі лоскотали аромати
До блиску вимитих листочків і цвітінь,
І в закутку затемненім кімнати
Ховалася поспішн
А потім сонце висушило скло,
Через яке всміхавсь до мене ранок,
Очей торкаючись і світлом, і теплом.
Ще ніздрі лоскотали аромати
До блиску вимитих листочків і цвітінь,
І в закутку затемненім кімнати
Ховалася поспішн
2026.11.18
22:50
відомо
виживає сильний
перемагає найсильніший
а дружба не перемагає
бо це лукавство й евфемізм
пригадуючи друзів навіть
атож були і в мене друзі
всі розійшлись кудись із часом
виживає сильний
перемагає найсильніший
а дружба не перемагає
бо це лукавство й евфемізм
пригадуючи друзів навіть
атож були і в мене друзі
всі розійшлись кудись із часом
2026.11.18
19:48
Слова, слова... Яка ж у них ціна?
Вони - лише слабка анестезія.
Підробний світ чекає на месію,
Ми поодинці бачимо з вікна
Фантазії свої, в яких весна
Перемагає осінь, світлій Музі
Дарує сукню на казковім лузі
З тендітних синіх пролісків своїх...
Вони - лише слабка анестезія.
Підробний світ чекає на месію,
Ми поодинці бачимо з вікна
Фантазії свої, в яких весна
Перемагає осінь, світлій Музі
Дарує сукню на казковім лузі
З тендітних синіх пролісків своїх...
2026.11.18
17:06
Ану, нам пісню проспівай, веселий вітре,
веселий вітре, веселий вітре!
Моря і гори облетів ти всі на світі,
і всі на світі вислухав пісні.
Заспівай нам про гори й пустині,
про таємні глибини морів,
про небокраї сині,
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...веселий вітре, веселий вітре!
Моря і гори облетів ти всі на світі,
і всі на світі вислухав пісні.
Заспівай нам про гори й пустині,
про таємні глибини морів,
про небокраї сині,
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.07.04
2026.04.29
2026.04.23
2026.03.31
2026.03.19
2026.02.11
2026.01.11
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Ірина Вовк (1973) /
Проза
Княжна козацького степу. Повернення до Храму
(замість ПІСЛЯМОВИ)
Тепер вони троє – мати та її соколи – спочивають у безіменних могилах, але їхні душі щоночі повертаються до Свято-Іллінської церкви, де колись Розанда присягала Тимошеві на вірність.
***
…Ніч перед фіналом пахла полином і тривогою. Розанда сиділа біля вікна Рашківського замку, стискаючи на грудях намисто султана – не як прикрасу, а як вервицю своїх страждань. У мерехтінні свічки їй знову з’явився Він. Не в запеклій крові Сучави, а такий, як колись у Суботові – з вітром у волоссі та запахом степу на руках.
– Ти прийшов, Тимоше? – прошепотіла вона, і голос її був схожий на шелест сухого листя. – Ти прийшов подивитися, як догорає наше останнє сонце?
Тінь воїна мовчала, але вона чула його відповідь самим серцем:
– Я ніколи не йшов, Розандо. Я в кожному подиху наших синів. Я в кожному ударі твого серця, що б’ється за трьох.
– Вони стали схожими на тебе, – сльоза скотилася на перлини намиста. – Івась має твій нестримний погляд, а Богданко – твою мовчазну силу. Але навколо нас лише стіни й сталь ворогів. Наші скарби – це камінь, що тягне на дно. Я боюся, Тимоше... боюся не смерті, а того, що наше відлуння згасне в цьому степу.
– Не бійся, – відповів привид, і холодний вітер торкнувся її щоки, наче поцілунок. – Любов – це фортеця, яку не взяти штурмом. Смерть – це лише брама. За нею немає воєн і зрад. За нею – тільки безкрає небо, де ми знову будемо вільними. Завтра ти просто зробиш крок мені назустріч.
Розанда підвелася. Вона подивилася на синів, що спали, і в цю мить її страх згорів у вогні жертовності. Вона знала: завтра її кров окропить землю, але їхня спільна легенда підніметься над Рашковом білим птахом.
– Чекай на мене, – мовила вона в порожнечу. – Я прийду не сама. Я приведу до тебе твоїх соколів. Ми повернемося додому... до нашого Суботова, де каміння церкви пам'ятає наші імена.
На світанку, у той химерно-зрадливий час, коли перші удари ворогів струснули замок, Розанда вже не була княжною-вдовою. Вона була «Княжною Степу», що йшла у безсмертя до свого лицаря.
***
…Над руїнами Рашкова догорало останнє багаття, і дим, змішаний із пахощами розтерзаних троянд, повільно піднімався до холодних зірок. Та там, де людське око бачило лише руїну й пустку, починалася інша хода.
З-під розбитих мурів старого замку випливла постать Жінки в Білому. Це В о н а – Біла Пані Рашківських скель. Так… так… Вона не йшла – вона пливла над ковилою, і поділ її сукні видавався туманом, що піднімався з річкових глибин. Її обличчя було вирізьблене з холодного мармуру, але в очах – наче досі пломеніла заграва Сучави. На ній уже не було чорної вдовиної хустки. Тепер на ній сяяло вічне вбрання Нареченої, зіткане з місячного світла та полинового інею – Нареченої Степу, чиє султанське намисто більше не тягнуло до землі, а розсипалося у нічному небі зоряним пилом. По обидва боки від неї йшли двоє юнаків – Іван та Богдан. Вони більше не мали страху в очах, лише тихий спокій тих, хто нарешті знайшов дорогу додому.
А назустріч їм, по шовковистій ковилі, що проросла крізь небо, поспішав Тиміш. Він не тримав шаблі, його руки були простягнуті до них, і в цьому нестримному жесті була вся сила роду Хмельницьких.
Вони зустрілися там, де час не має ваги – над високим берегом Тясмину. Чотири тіні, що стали світлом: воїн-гетьманич, мати-княжна та двійко синів, що тримаються за її руки, – пролетіли над порожніми бастіонами Суботова і м’яко опустилися на золоті куполи Свято-Іллінської церкви.
Каміння храму, що ввібрало в себе молитви й сльози Розанди, раптом відгукнулося ледь чутним гулом. Душі Близнят втішно припали до стін батьківської усипальниці, а Душа Жони ніжно прихилила голову на плече свого лицаря. У цю мить над Україною запанувала несподівана довгождана тиша.
...З першим променем сонця привид Білої Пані та душі її рідних розтали, розчиняючись у стінах Свято-Іллінської церкви, куди щоранку, ось уже кілька століть, повертаються на коротку сповідь. Вона ж, як мовить стародавня легенда, залишається тут навіки – невидимим вартовим козацького степу, білим птахом розбитого щастя, нагадуючи кожному: любов не вмирає під сокирою ката, вона просто стає світлом, яке нікому не до снаги загасити. Жертовне кохання Розанди, переплавлене у страждання, стало вічним оберегом козацької землі.
16-22 березня 2026 року
Львів
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Княжна козацького степу. Повернення до Храму
(замість ПІСЛЯМОВИ)
Тепер вони троє – мати та її соколи – спочивають у безіменних могилах, але їхні душі щоночі повертаються до Свято-Іллінської церкви, де колись Розанда присягала Тимошеві на вірність.
***
…Ніч перед фіналом пахла полином і тривогою. Розанда сиділа біля вікна Рашківського замку, стискаючи на грудях намисто султана – не як прикрасу, а як вервицю своїх страждань. У мерехтінні свічки їй знову з’явився Він. Не в запеклій крові Сучави, а такий, як колись у Суботові – з вітром у волоссі та запахом степу на руках.
– Ти прийшов, Тимоше? – прошепотіла вона, і голос її був схожий на шелест сухого листя. – Ти прийшов подивитися, як догорає наше останнє сонце?
Тінь воїна мовчала, але вона чула його відповідь самим серцем:
– Я ніколи не йшов, Розандо. Я в кожному подиху наших синів. Я в кожному ударі твого серця, що б’ється за трьох.
– Вони стали схожими на тебе, – сльоза скотилася на перлини намиста. – Івась має твій нестримний погляд, а Богданко – твою мовчазну силу. Але навколо нас лише стіни й сталь ворогів. Наші скарби – це камінь, що тягне на дно. Я боюся, Тимоше... боюся не смерті, а того, що наше відлуння згасне в цьому степу.
– Не бійся, – відповів привид, і холодний вітер торкнувся її щоки, наче поцілунок. – Любов – це фортеця, яку не взяти штурмом. Смерть – це лише брама. За нею немає воєн і зрад. За нею – тільки безкрає небо, де ми знову будемо вільними. Завтра ти просто зробиш крок мені назустріч.
Розанда підвелася. Вона подивилася на синів, що спали, і в цю мить її страх згорів у вогні жертовності. Вона знала: завтра її кров окропить землю, але їхня спільна легенда підніметься над Рашковом білим птахом.
– Чекай на мене, – мовила вона в порожнечу. – Я прийду не сама. Я приведу до тебе твоїх соколів. Ми повернемося додому... до нашого Суботова, де каміння церкви пам'ятає наші імена.
На світанку, у той химерно-зрадливий час, коли перші удари ворогів струснули замок, Розанда вже не була княжною-вдовою. Вона була «Княжною Степу», що йшла у безсмертя до свого лицаря.
***
…Над руїнами Рашкова догорало останнє багаття, і дим, змішаний із пахощами розтерзаних троянд, повільно піднімався до холодних зірок. Та там, де людське око бачило лише руїну й пустку, починалася інша хода.
З-під розбитих мурів старого замку випливла постать Жінки в Білому. Це В о н а – Біла Пані Рашківських скель. Так… так… Вона не йшла – вона пливла над ковилою, і поділ її сукні видавався туманом, що піднімався з річкових глибин. Її обличчя було вирізьблене з холодного мармуру, але в очах – наче досі пломеніла заграва Сучави. На ній уже не було чорної вдовиної хустки. Тепер на ній сяяло вічне вбрання Нареченої, зіткане з місячного світла та полинового інею – Нареченої Степу, чиє султанське намисто більше не тягнуло до землі, а розсипалося у нічному небі зоряним пилом. По обидва боки від неї йшли двоє юнаків – Іван та Богдан. Вони більше не мали страху в очах, лише тихий спокій тих, хто нарешті знайшов дорогу додому.
А назустріч їм, по шовковистій ковилі, що проросла крізь небо, поспішав Тиміш. Він не тримав шаблі, його руки були простягнуті до них, і в цьому нестримному жесті була вся сила роду Хмельницьких.
Вони зустрілися там, де час не має ваги – над високим берегом Тясмину. Чотири тіні, що стали світлом: воїн-гетьманич, мати-княжна та двійко синів, що тримаються за її руки, – пролетіли над порожніми бастіонами Суботова і м’яко опустилися на золоті куполи Свято-Іллінської церкви.
Каміння храму, що ввібрало в себе молитви й сльози Розанди, раптом відгукнулося ледь чутним гулом. Душі Близнят втішно припали до стін батьківської усипальниці, а Душа Жони ніжно прихилила голову на плече свого лицаря. У цю мить над Україною запанувала несподівана довгождана тиша.
...З першим променем сонця привид Білої Пані та душі її рідних розтали, розчиняючись у стінах Свято-Іллінської церкви, куди щоранку, ось уже кілька століть, повертаються на коротку сповідь. Вона ж, як мовить стародавня легенда, залишається тут навіки – невидимим вартовим козацького степу, білим птахом розбитого щастя, нагадуючи кожному: любов не вмирає під сокирою ката, вона просто стає світлом, яке нікому не до снаги загасити. Жертовне кохання Розанди, переплавлене у страждання, стало вічним оберегом козацької землі.
16-22 березня 2026 року
Львів
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
"У церкві святої Ірини"
• Перейти на сторінку •
"Княжна козацького степу: Епілог Пам’яті. Троянда і Полин (продовження 4)"
• Перейти на сторінку •
"Княжна козацького степу: Епілог Пам’яті. Троянда і Полин (продовження 4)"
Про публікацію
