ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Леся Горова
2024.05.29 07:32
А знаєш, де вітер гніздиться? У вОсковім листі
Старих осокорів, що хмарам почухують боки,
Коли ті, буває, затягують небо імлисто.
А він просинається, і вилітає зі свистом,
І падає з тріскотом долу гніздів'я високе -
Обламане глянцеве гілля, що люля

Микола Соболь
2024.05.29 07:13
Нехай сьогодні пахне миром
війною зранена земля
і сонечко орієнтиром
з небес ясних слугує для
натомлених сердець звитяжців,
які рятують білий світ
наразі труд бійців найтяжчий
і найпотрібніший з усіх.

Віктор Кучерук
2024.05.29 04:52
Я люблю береги придніпрові
І дніпрові глибини люблю
За натхнення оце загадкове,
Що підкорює волю мою.
Вздовж ріки ідучи обережно,
Й позіхаючи ледь після сну, -
Я вслухаюся в шум прибережний
Та вглядаюся в далеч ясну.

Артур Курдіновський
2024.05.29 00:44
Прагматики романтика ховали.
У тьмяній тиші мовчазного залу
Стояла грубо зроблена труна.
В труні лежало тіло чоловіка,
В якого не було, принаймні, віку...
Зима і літо, осінь і весна -

Однакового сірого відтінку.

Ілахім Поет
2024.05.29 00:01
Коли про нас напишуть книжку,
Нехай це буде пан Ремарк.
Та чи покаже він, як нишком
Встромляли в спини жаннам д'Арк
Ножі весільні генерали
Чи поховальні тамади?
Як землю бомбами орали,
Щоб жати урожай біди

Володимир Каразуб
2024.05.28 18:32
Це для тебе усе зрозуміло і тхне банальністю,

Та для неї — світ заходиться радістю...

Ти збиваєш рядки мов у термометрі ртутні градуси
Спускаючи до тридцяти п’яти...

Це тобі набридли поети та романтизм...

Шон Маклех
2024.05.28 17:18
Якийсь старий у подертій свиті
З бородою, що обшарпана колючками
На березі ріки каламутної мілкої,
Яку навіть чорні козенята
(Насіння рогатого)
Долають необачно вбрід,
Питав, чи споглядаємо ми очерет,
Що гойдає нестримний вітер.

Олександр Сушко
2024.05.28 14:53
Вагітні музи плодяться щодня,
Плету вервечки слів, неначе віник.
Бісексуал-Пегасик не куня,
У стайні нудно - лізе у корівник.

У нього незвичайні масть і стать,
Давно пора на ковбасу чи в Лету.
Але із ним літати - благодать!

Тетяна Левицька
2024.05.28 12:13
Віч-н-віч з минулим у батьківській хаті
лишатися лячно посеред жалів.
Заклякнули стрілками на циферблаті
секунди й години минулих часів.

Щем кігтями шкрябає згоєні рани,
мов привид туманний повзе по стіні.
На ніжні зап'ястки залізні кайдани

Юрій Гундарєв
2024.05.28 11:47
червня відбудеться 190-й показ легендарної вистави «Швейк»
за участю зірок Національного театру ім. Івана Франка Богдана Бенюка та Анатолія Хостікоєва.
Двадцять років аншлагів!


Театр Франка. Ми - на балконі.
На сцені - Бенюк і Хостікоєв.
У залі

Іван Потьомкін
2024.05.28 10:28
І за околиці люблю Єрусалим.
Найпаче за Ейн-Керем .
Ось ще до третіх півнів, як усі набожні юдеї,
Неспішно він простує в синагогу.
Таліт його такий просторий, що покрива
Довколишні церкви і мало не сяга вершечка гір.
Таліт цей зіткано із сонця та д

Микола Соболь
2024.05.28 10:02
Коли стогне Дніпро за Шевченковим словом, зневіра
заповзає вужем у найглибші куточки душі
і тоді я мечем убиваю підступного звіра
та спиняю коня, що весь змилений мчить до межі.
Горизонти хиткі вони ближчають з видихом кожним
і яснішим стає журавлине

Світлана Пирогова
2024.05.28 08:47
Ірисів полум'я вже загорілось,
Ніби Ірида спустилась з небес.
Райдужні в неї божественні крила,
А для землі - подарунок чудес.

Грація, магія, тайна травнева -
Все в оксамитових рисах квіток.
Гама відтінків, мов хвіст павичевий,

Віктор Кучерук
2024.05.28 05:15
Краса приваблює помалу,
Хоча такою вічно є, –
За світлі сни світліша далеч
Сріблом і злотом виграє.
Прозріння сповнює до краю,
Від сну пробуджуючи, зір
І по новому відкриває
Все те, що бачив до цих пір.

Ілахім Поет
2024.05.28 00:28
Так буває, що серце бодай у сміливця
Може раптом дізнатися, що таке жах.
Не фатально, можливо, але помилився.
І все вийшло не так, як хотіла душа…

Вислизає із рук майже втілена мрія.
Взагалі-то стосунки – неначе зірки,
Що привабливо світять, та з

Артур Курдіновський
2024.05.28 00:14
Мене немає в списках сьогодення.
Мої слова - розпливчасте відлуння
Минулих днів. Занедбані бажання
Перетікли у скривджений талан.
Пишу нікому не потрібну книгу,
Де кожне слово - відголосок туги.
Від'ємне все: натхнення і наснага.
Майбутнє - наче п
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори (Проза):

Ісая Мирянин
2024.05.20

Анатолій Цибульський
2024.04.01

Меланія Дереза
2024.02.08

Ольга Чернетка
2023.12.19

Галюся Чудак
2023.11.15

Лінь Лінь
2023.10.26

Світлана Луценко
2023.07.27






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




Автори / Володимир Ляшкевич (1963) / Проза / НОВОВЕДИЧНИЙ РЕАЛІЗМ

 Два в одному. Роман перший. Передісторія

Ведичний цикл «З минулого до майбутнього»
Публікація - перша скорочена версія,
фрагмент - 130 стр.

Просто Сергій-Яромир,  головний герой роману Вступ

"Два в одному" - це перший із циклу моїх нововедичних романів.
В творі описується продовження становлення вже цілком дорослого головного героя, українця - розвиток його прихованих здібностей задля втілення земних покликань і Призвання в цілому. Він бере участь в ряді подій із широкою світовою географією, проявляючи незвичні таланти. Завдяки розвинутим тонким системам сприйняття починає контактувати з особливими реальними особами, що відкривають йому паралельне земне буття у найширшому його спектрі.
Головний герой отримує і своїх супутників: просту жіночу особу Ірину, що теж має свій шлях трансформацій, а також колишнього ангела Анагела, які розвиваються з його допомогою, аби, зрештою, зайняти належні собі місця в основних складових частинах видимого і невидимого земного буття - в Посмертному Бардо, Темносвіті, і Першосвіті, а також і в нашому Середзем’ї. Стосунки добра і зла, темного і світлого вирують над головним героєм, що служить майбутньому Землі саме через відданість Гармонії, яка вища за закони....
Роман проявляє новітні ідеології майбутнього буття - більш природні, аніж ті, що панують нині. Фактично йдеться про проявлення контурів нової цивілізації майбутнього на основі нового ведизму, коли головними атрибутами успіху нашого "я" стають розвинуті особисті природні здібності і виконання з їхньою допомогою своїх земних покликань...

Автор


ЧАСТИНА І . АНГЕЛ

1
Ангел?
Я - ангел!
Мале янголя -
над першою миттю
і над миттю останньою.
Я тут! А інше не важливо.
Тільки оце, незаперечне – існую!
Як солодкобарвне відчуття повернення буття.
І я сприймаю все навколишнє! І є собою. В мене було минуле, а отже є й майбутнє - там, далі, так близько, і так далеко звідси. А ще я небесний охоронець. І все це найголовніші мої відкриття після пробудження. І найважливіше іще попереду, нехай воно допори й приховане від мене, ще надто малого, аби, навіть спостерігаючи, розуміти. Але я вже тут - у сонмищі подібних мені сутностей – над потужною, тугою стрімниною Небесної Ріки, і немислимою за розмірами Пустелею під нею, - літаю, бриню у блаженних висотах до нестяму смачної світоблакиті!
Я ніколи раніше не переживав подібної радості! Я цілковито впевнений у цьому. І в мене не було жодних сумнівів щодо істинності навколишнього, хіба лише трохи стосовно себе, ще зовсім ефемерного, проте й не випадково покликаного у цю красу й насолоду!
А ще і в безмежність – бо ж Ріка виглядала її безсумнівним продовженням: кольоровим і радісним, скерованим у сяйну вічність! І, неначе всупереч їй, Пустеля внизу не проявляла жодних барв і емоцій. І я відав чому. Але це знання теж не потребувало негайного осмислення, поки цілком вистачало внутрішнього застереження, що аж так наближатися до Пустелі не варто, а про польоти над нею і зовсім не мало йтися. Та мені й не хотілося, бо що там робити? Над Пустелею і Небо світилося інакше – сіро й байдуже, наче випите до дна. А тут - все рідне і близьке, живе! І щастям сповнювалося моє прозоре єство - всіма розмаїтими тонами променистого звучання Височини, яка вдихнула нас сюди. Та й Ріка, здавалося, теж опускалася із самого Неба. Ні, я знав, що вона витікала з Неба, але коли я дивився на неї, мені ввижалося, що, усе ж, існували відмінності між тим, що знаю, і що бачу.
Ці й інші таємничі тонкощі вельми цікавили мене, і я пильно приглядався, знаходячи у глибокій висі промені, які, певно, й випускали із себе води. Таких було найбільше. А ще існували й інші, значно барвистіші, що приносили сюди нас, і опісля, виконавши свою роботу, танули в Ріці, наче ховаючи в ній і якусь додаткову свою таємницю. І мене вабили й самі ці промінці, і сяйні доріжки, якими вони прилітали, але сил піднятися в їхню височінь в такої малої істоти, як я, ще не було. Але тягнуло до них, наче лише оці доріжки й вели туди, де могло бути навіть краще, аніж тут! Проте я і знав, що нині моє місце саме над Рікою. І воно не випадкове, бо як мало статися, так і є! А дослідити Вись я встигну і трохи пізніше, коли наберуся сил. І для цього я мав лише ширяти над водами і вбирати щедро розсіяні тут смаки життя! І безліч інших сяйних янголят явилися сюди саме задля цього! Бешкетливі. майже безтілесні, вони раз по раз пролітали й крізь мене – знайомлячись чи вітаючись, і все так же допитливо розпитуючи: «- Ти є?». І відразу ж відповідаючи: «- І я є!». Своїми близькими чи далекими торканнями вони дізнавалися, як звати мене, і я знайомився з ними подібним чином. І ніхто нікому не заважав, і навіть коли ми ковзали один крізь одного, наші сутності незмінно вкривалися хвилями грайливої приємності. І ми не відали нічого іншого, крім дружніх усмішок і блаженних збігів помислів у вкушанні навколишньої тонкої Блакиті. І їй, як мені здавалося, теж подобалося, як ми бриніли, і взаємно спалахували чуттями від своєї спільності в привітних єднаннях.
Утім, одне янголя, котре носило ім’я Світанкової Сині, при зустрічі дарувало мені особливо тремкі відчуття. І з нею, здавалося, і навколишнього щастя ставало удвічі більше. Тож не дивно, що нас тягнуло одне до одного, і наші спільні польоти тривали і тривали. І тоді ми наче танули в навколишньому, і нічого приємнішого я не відчував. Певно цьому існувало своє пояснення, бо коли наші сутності єдналися, та частина мене, яка досі зберігала зв’язки з минулим, починала рясно спалахувати кольоровими блисками, певно сприймаючи і щось важливе, полишене високо позаду. Та це зовсім не заважало нашим стосункам, що й далі проминали вкрай солодко.
Я певен, що й Світанкова Синь відчувала подібне, бо наші спільні злети тривали завжди набагато довше, аніж випадкові стрічання із іншими янголами. Кожна наша зустріч приголомшувала, і ми, принишклі від повноти чуттів, просто летіли й летіли, сплетені єствами, аж доки щось невидиме рішуче не роз’єднувало нас. Я знав, що так оберігали нас і від минулого. Що ця стороння сила, хоча й діяла вельми строго, але й завбачливо - бо ж наглядала, аби всі тут знаходилися в межах дозволеного і не втрачали напрямку лету до головної мети. Але колись і це мало проминути, і вочевидь тоді, коли ми подорослішаємо! Тож ми із Синню, нехай вимушено й розліталися, проте й далі намагалися триматися поруч, завжди відчуваючи, де знаходиться кожен із нас.
Були й інші янголи, які приносили своїми торканнями помітну втіху, але змагатися із Світанковою Синню їм аж ніяк не випадало. А ще існували й ті, зустрічі з якими печалили, знесилювали, і я сторонився їх, утім, як і вони мене.
І хоча янголів навкруги кружляло без міри, та невдовзі я вже знав чимало про кожного й міг за потреби відшукати у цій веремії будь-кого. Передбачаючи прийдешні стрічання, міг зробити їх вкрай побіжними чи більш близькими, тривалими. Зрештою, ці знання і вміння прийшли сюди зі мною, і тому зовсім не дивували. Вражало інше – наша Ріка, все більше відриваючись Неба, стрімко ковзала вниз - наче просто в обійми Пустелі. Чому вона покидала смачну Блакить, ніхто з нас не розумів, та ми слухняно летіли вслід її струменям. Точніше, трималися саме тих її Вод, котрі прийшли сюди разом із нами. І вони також знали нас і своїми дружніми покликами втримували побіля себе. Так було потрібно. І так було завжди - інше не уявлялось можливим. І нехай я й досі жадав злетіти над їхніми витоками, але в жодній мірі не полишити їх, підспудно відаючи, що Ріка значила більше, ніж я міг зараз осягнути. Як і інші, я мав тверде переконання, що все основне в моєму нинішньому існуванні відбуватиметься при ній і при її глибинах, нехай тіло вод і видавалося зараз плоским, і лискуче непроникним. Навіть краплини не відривалося у стрімкому падінні-леті її щільних мас.
Тож Ріка тримала і хвилювала нас, - ми насолоджувалися нею, зависали над її стрімниною, мчали ледь не торкаючись поверхні. Як і всі, я теж ковзав над її лискучою цільністю, милувався, неначе щось у ній вишукував - утім, знаходячи поки лише відображення Неба і себе поруч із іншими янголами. Хоча ми й не надто виділялися на небесному тлі, але між собою помітно вирізнялися, адже кожен мав свою барвність, відмінну від іншого сутність, особистий голос, і, звичайно, власну стать. У янголів дівчаток забарвлення виглядало ніжнішим, більш розмаїтим, а у янголів-хлопців – значно яскравішим і насиченішим. А ось Ріка поки стримувалася виказувати свої барви, щільно кутаючись в імлисте Сяєво, що клубочилося просто над її поверхнею. Я знав, що це Сяєво мало стосунок і до нас, і навіть було чимось подібним на нас, бо несло схоже призначення – Охоронця самої Ріки. І тому воно плинуло, як і повинно було, – разом із водами, і з нами. І ми тішилися його пружній м’якості, бавилися з ним, пропускали його крізь себе, спочивали на ньому, пірнали в нього, і зривалися звідси у високу Блакить аби далі мчати звідти вниз, і знову й знову вертатися у смачну, п’янку голубінь.

2
І щасливе буття тривало й тривало, ми зростали, проявляли свої вміння. І все давалося нам так легко! Здавалося, саме тої пори я й досяг найбільшої потуги. Можливо тому мене й незмінно тягнуло до різних звершень, інколи на межі дозволеного. Моя вроджена цікавість раз по раз заводила далі, аніж це ставалося в інших. І якби ж я займався цим самостійно, то може все й не заходило б аж так далеко, як це ставалося, коли ми бешкетували разом із Світанковою Синню. Удвох ми аж надто майстерно поєднували наші вміння, і знаючи, який час нам дозволено перебувати один в одному, максимально використовували спільні зусилля, передусім, для найвищого здіймання Увись. Тут нам було особливо п’янко, аж до повної ейфорії потанення у відчуттях. Але ніжнішого, соковитішого ефіру, аніж у тих місцях, я ніколи більше не вкушав. Та й цього мені здавалося мало, і я пробував сягнути щоразу нової й нової висоти.
«- Біловітер, ти куди? Наздоганяй!» - частенько грайливо гукала мені вслід у таких випадках Синь і, користуючись отриманою перевагою, зривалася в стрімке падіння-втечу, аби першою досягнути пружної димки сяйного Охоронця Ріки. Я давав їй відірватися, але потім незмінно наздоганяв, показуючи, який я прудкий і вмілий. І ми тоді знову спліталися, аби невдовзі, разом із усіма, бриніти над водами.
Та цього разу, коли ми піднялися аж надто високо, і я вчергове віддалився від своєї супутниці, вона вже без попередження кинулася вниз, певно, аби нарешті таки випередити мене. Можливо, я тоді не помчав слідом, бо не почув її поклику, та швидше, причиною стало те, що я зауважив дещо дивне угорі, просто над собою. Наче угорі, над цією Блакиттю, щось линуло. Немов би вищі, невідомі наразі води мчали, поспішали над нами у свою далеч. І тоді я згадав свої зовсім юні спостереження щодо променів, які приносили нас у цей світ, і те, як хотілося мені більше дізнатися і про них, і про їхні доріжки. Тож, вкладаючи всі сили, я тягнувся до Горішньої Течії. І дорогою мріяв, як приведу сюди і свою подругу, й ми разом пірнатимемо в ті струмені!
Та коли я вже майже досяг бажаного, щось пружне зупинило мене. І мені, здавалося, що я доторкнувся до чогось вкрай знайомого, що тепло всміхнулося мені, але далі, усе ж, не пропустило.
Та я не здавався, і спробував протиснутися у ту велич, що панувала, вирувала Угорі, але, в результаті, лише щільно притулився до цієї Межі. Утім, від такого зближення, чуття мої раптово здобули якісь нові можливості. Неначе простір попереду відкрив свої потаємні можливості й далечі. За Межею і справді коїлося щось украй дивне, що тепер торкалося й мене. Наче вже не лише, десь там Угорі, але й крізь моє, притулене до Межі, єство мчав шалений потік, проносячи розмаїті химерні обриси. І вони піддавалися моїй цікавості, зауважуючи мене, розгорталися, наче відкриваючись моєму можливому доторку. Але це була лише моя увага, нічого окрім допитливості!
Тоді я поглянув у бік, звідки приходила сюди Ріка, а з нею й ми усі. І відстань миттєво зникла, і я міг бачити геть усе! Там і справді билися об цю Межу безліч променів, приносячи кожен своє – води, і нас, і ще чимало іншого! І було чимало доріжок Угору, серед яких я впізнав і свою! І попри увесь вищий вир, у якому все безперервно рухалося, ніщо не зникало остаточно, і дещо, як ота, моя доріжка, видавалося аж надто знайомим! Але, на жаль, зовсім забутим. Та я не здавався! І пробував згадати, закинувши своє німе запитання углиб того високого шаленства. І воно відповіло! Щось величне заклубилося просто наді мною. Якийсь час ми вдивлялися один в одного. Відтак там щось блиснуло, і відразу мене наче чимсь проштрикнуло, боляче вкололо. І далі та голка майнула вниз – спалахом до Ріки. Я ошелешено відпав від Межі, пробуючи зрозуміти, що зі мною сталося. Та знизу долинув захоплений, переможний вигук Сині, що уперше змогла мене випередити.
«- Перемога!»
«- І де ти?»
«- Як не соромно!»
Вона, вочевидь, збагнула, що я цього разу взагалі не брав участі в наших змаганнях. І ураз замовкла.
Коли я ошелешений своїми пригодами повернувся до поверхні Ріки, то зустрівся із ще однією дивиною, раніше мені не знайомою - Світанкова Синь перестала відгукуватися на мої поклики. А я ж мав їй стільки розповісти!
Та вона не лише замовкла, але й стала сторонитися зустрічей зі мною! Ні, моя подруга мило спілкувалася зі всіма, і здавалося, як ніколи радісно! Ось тільки не зі мною, наче я їй зробив щось вкрай недобре!
Подібні неприємності ставалося у янголів, які аж надто вирізнялися між собою, коли й випадкові дотики приносили їм обопільні неприємні відчуття. Їх у нас чомусь називали – образливими. Але ж я нічого такого Сині не вчиняв, і наші торкання завжди були, і досі певно залишалися досконалими! Та всі зустрічні - друзі і знайомі - тепер мені дорікали, що я образив свою найкращу подругу. І передавали, що тепер її відчуття стосовно мене – найнеприємніші!
Я ж не розумів, що з нами сталося, а Синь уникала спілкуватися навіть на віддалі. І від усього цього я почувався, як останній невдаха, в якого забрали всі смаки Блакиті.


А тим часом Ріка спадала нижче й нижче, аж доки остаточно не розлилася рівнинами Пустелі. Це дуже схвилювало всіх, і звідусіль, здавалося, линула одна лише стурбованість.
«- Тобі страшно?».
«- Лише трішки!».
«- Але все сяйно?!».
« - І в мене сяйно!».
«- Тоді летимо!».
«- Гайда!»
І хмарки янголів наввипередки здіймалися увись, і, вкушаючи небесні смакоти, теревенили про те, як течія Ріки й далі уповільнюється, змінюються її води, і щось таке важливе відбувається в них.
Тіло Ріки і справді виразно втратило свою початкову щільність, і тепер вона привільно розтікалася поміж Пустельних обріїв, заспокоювалася, і разом із цим неясне сум'яття все виразніше наростало серед нас.
«- Ох, ти відчуваєш?».
«- Відчуваю!».
«- Вже зовсім скоро!».
«- Та ні, ще рано!».
«- Швидше донизу!».
«- І я з вами!..».
«- Маємо бути пильними!».
І я, вже майже забувши про свої нещодавні великі відкриття, й собі сторожко приглядався до могутнього плину вод, чия глибінь, схоже, й справді почала відкриватися для нас. І стурбований гул голосів моїх друзів і знайомих лише наростав! Ми всі вже відали, що внизу нас очікують вкрай важливі речі,
«- Моє!»
Зненацька сяйнуло зовсім поруч, справа. Це було щасливе відчуття, що полинуло з єства Жовтого Шепотіння. Знайоме янголя майнуло донизу зі своєї сторожової висоти, але не затрималося у кольоровому сяєві Охоронця над плесом, як те ставалося раніше, а поринуло вглиб самих вод! І ввійшло туди тілесно! Нехай і без плюскоту, та цілком реально! А ми ж були лише кольоровими хмаринками, не більше того! Утім, Ріка на диво м’яко впустила Жовте Шепотіння в себе. Нехай і не надовго. Але задля чого?
Коли ж янголя випірнуло, його зблідлі кольори свідчили про крайню втому. Але воно, тим не менш, виглядало щасливим, і я знав, що так все й було. Далі Жовте Шепотіння тремко й зголодніло зависло над кольоровою димкою Охоронця, просякаючи ніжною його теплою підтримкою.
Щось важливе сталося з цим янголом у воді. І я хотів уже підлетіти ближче, аби довідатися більше, як раптом з десяток інших моїх знайомців кинулося вниз, а потім ще і ще - Ріка випрозорішала, відкрилася, виразно запрошуючи усіх нас до того, що відбувалося зараз в ній. І з кожною миттю дійство ставало ряснішим – під самою річковою поверхнею проявлялися, певно спливаючи з глибин, численні мерехтливі кольорові цяточки, відповідаючи своїми барвами кожному з нас. Я милувався ними із незнаним раніше відчуттями: захоплення, тепла і турботи, ще не відаючи, що саме ті цяточки значать, та вже точно знаючи, що вони близько споріднені з нами. І для кожної з них існували свої янголи, які зараз і вишукували їх поглядами, а, знаходячи, кидалися до них. І далі вже ставалося, що й повинно - украй бажане й важливе, і, водночас, заскладне для повноцінного розуміння такою маленькою хмаринкою сяєва, якою був я.
Запевне, аби не заважати нам відшукувати своє, в якусь мить кольорове Сяєво Охоронця, що до того низько стелилося над Рікою, піднялося вище. І безліч янголів зараз-таки ринуло униз. І ледь не відразу, немов користаючись цим підняттям, в Пустелі закружляли смерчі, помчали вихори, розмиваючи і без того нечіткі її контури. Відтак, поєднавшись, вони ринули і до Ріки. Водночас із цим нападом, різко метнулася донизу й кольорова мла Сяєва, зіштовхуючись із пустельною веремією якраз неподалік від мене - на кордоні правого берега вод. І все відразу стихло.
Пустеля миттю заспокоїлася. Охоронець більше не ризикнув змінювати своє положення над поверхнею. Утім, все вже й так майже скінчилося, і ледь не всі янголи встигли долучитися до таїнства, знайшовши кожен своє. Тепер вони невпинно виринали з вод, і над Рікою вже не вирувало сонмища спраглих до розшуків, відчувалася тільки густа, втомлена янгольська радість, що, здіймаючись у Блакить, строкато переливалася незчисленними зоряними іскринами блаженств.
А мені було дуже прикро, що я досі не зміг відшукати свою цяточку! І таких, які ще не знайшли, ставало все менше й менше. Позаду, вгорі за течією, нові й нові янголи готувалися до подібного, і навіть уже пірнали в Ріку, а тут лише з десяток таких, як і я, нещасливців, усе ще шукали й шукали своє.
«- Моє!»
Почулося гостре, як блискавка, торжество Світанкової Сині. І я, радіючи за неї, ще пильніше вглядався, ширяючи над водами разом із останніми двома невдахами. І хоча нам, у міру кволих власних сил, допомагали й інші, але й спільні пошуки поки не приносили результату. Ми стрімко здіймалися вгору, звідки Ріка здавалася особливо широкою, відтак кидалися до самої її поверхні. І тоді, з найменшої висоти, були чудово помітні й Пустельні береги, що обступали Ріку. Чомусь тут, внизу, вони стискали її найдужче, і виглядали значно ближчими. Та й це мене зовсім не дивувало. І турбувало наразі зовсім інше. Я майнув до одного берега, потім до протилежного, небезпечно наближаючись до Межі дозволеного. І тоді лише й побачив їх, і саме там, де був зупинений річним Охоронцем один із язиків пустельного вихору. Перші дві цяточки я помітив у малесенькому мішечку мілини на краю води - вони ще зберігали свій колір, а третя, моя, сіріла поруч у зовсім кепському стані - на самісінькому кордоні Ріки, на Межі життя.
«- Вони тут. Сюди!».
Відчувши мій поклик, двоє янголів розгублено закружляли поруч, а я ж бо стрімко кинувся донизу.
Це виглядало жахливо і дуже страшно. І робити так не можна було у жодному випадку, бо ж доторк Пустелі означав кінець, падіння в небуття, але я не міг вчинити інакше! Навіть не знаючи чи це можливо, я обов’язково мав спробувати. Відтак прорізав, ударився в поверхню мілини Ріки у міліметрі від своєї непорушної вже цяточки. Але нічого не сталося, окрім того, що невідома сила пружно відкинула мене назад. Але я кинувся знову. І знову. Падаючи все ближче до Межі і краю Пустелі. І в один із кидків, найдальшою і найменшою своєю частинкою таки торкнувся їх. Можливо і не зачепив, але пройшов на відстані ближчій за допустиму. Ось тоді я і пізнав на собі Пустельний подих, і силу жаги, вкладену в нього. Та за мить до цього краєм єства іще встигнувши ухопити переляк, що зринув із усіх боків.
«- Ой, що він коїть!».
«- Ох!...».
«- Божевільний!»
«- Як так можна!»
І я сам про це знав, та мені було вже не до мудрувань - раптовим холодним опіком пройняло все моє єство, збило, крутонуло, і, я без сумніву б загинув, якби мене відкинуло на Межу, а не назад, до Ріки.
Та це вже була не та Ріка, що раніше.

3
Подих Пустелі, вочевидь, стиснув мене. І певно тому я так боляче і вдарився об поверхню води, котра зненацька набула невідомої раніше чужості. Але моє важке падіння і породило дрібнесеньку хвильку, якої вистачило, аби збурити мішечок мілини, і вигойднути з пастки дві кольорові цятки, до яких миттєво кинулись їхні янголи, і третю, бідолашну сіреньку, майже висохлу – мою! На останньому схлипі хвилька усе ж протягла її до Ріки, і та закружляла й понесла, поволі опускаючи її в себе.
А навколо не стихав гамір.
«- Дивіться-дивіться!».
«- Це неможливо!».
«- Все марно!»
«- Хіба він мав таке вчиняти?!».
«- Ой, вони геть забруднилися!».
«- Вони нездалі.»
«- Лише одна з них, інші годні!».
«- Я не можу на таке дивитися!..».
« - Як бридко!».
І я сприймав те все, і не знав, від чого мені зараз болючіше – від почутого, чи від протискання зраненого єства крізь щільну поверхню Ріки. Я ж не міг дозволити своїй цяточці загубитися!
Ще трохи, ще. Я з останніх сил намагався дотягнутися до неї.
«- Моє!» – простогнала моя зранена сутність, нарешті торкнувшись, і тепер опускаючись із рідною дрібкою глибше й глибше.
І навколишнє й далі охоплювало мене неймовірним болем, про існування якого я раніше нічого навіть не здогадувався! Але я мав витерпіти, дійти до кінця - крізь знесилення, і це колюче тепло, що породжувало безупинні страждання!
І чим глибше я опускався, тим ставало гарячіше. І мені вже бракувало затрачених раніше сил, а без них я ніяк не зможу завершити почате! Але й покидати свою цяточку я не збирався. Залишалося терпіти і очікувати. І я вже майже байдуже, наче збоку, споглядав своє крайнє виснаження. Тож тільки кволо здивувався раптовій появі поруч Світанкової Сині. Вона без вагань увійшла в мене, немов ми знову здіймалися ввись, і вона вже не ображалася на мене, і не віддала перед тим водам усю себе! І мені відразу дещо полегшало. І Ріка вже не так відверто виштовхувала із себе. Тож я зібрався і остаточно обхопив собою свою сіреньку крихітку. І в ту мить Синь покинула мене. Вона й так зробила безкінечно багато. І я мав далі діяти сам. І я старався.
Ми з цяткою продовжували занурюватися у жарку глибінь, аж доки не сягнули такого ж рухомого, як і самі води, здавалося, геть розпеченого Дна. Та й воно не виглядало остаточним завершенням руху: швидше кордоном, за яким теж відчувалося буття, нехай і геть інше, - невідомий, інший світ, нестерпно жаркий, і неприємно тьмяний. Та це не мало тепер жодного значення – відчуття щасливої непорушності, неспішного покою охопили мене. Та я розгледів, що Дно поруч вкривалося безліччю вкраплень різноманітної природи і призначення. І я відав, що більшість із них не мали, і навіть не потребували свого особистого янгола, бо саме для них й існувало оте кольорове Сяєво над Рікою, що охороняло тут буття усього живого. Тільки наші, янгольські, цятки особливі, бо їм потрібні ще й ми, особисті охоронці. Тож зараз я нутром відчував, що маю робити. І я так прагнув цього! Ось тільки сил майже не залишилося, та чи були вони і в моєї цяточки після наших випробовувань? Але ми не могли відступити, й мали триматися, не дивлячись ні на що. І ми старалися.
Щоби відволіктися від болю, який несли мені зараз води, їхня неприязнь, і навколишній нестерпний жар, я уявляв собі рідну Блакить - там, високо, де так добре, де я був неймовірно щасливим, і куди я повернуся, обов’язково ще повернуся. Але пекло все дужче і сили остаточно покидали мене. Я здогадувався - ще трохи і хмаринка моєї сутності розвіється без сліду і пам’яті про себе. Аби завадити цьому, я мав негайно усе полишити і виринути на поверхню! І більше не буде ворожих стискань – я зможу поринути в Небо, насититись ним, воно очікує і приголубить спраглого мене! Та я не міг. Не міг полишити свою знесилену крихітку. Нехай ми з нею і стали іншими, аніж були раніше – я майже Пустельним, і вона теж посіріла, досі не повернувши своїх, належних тільки нам із нею, кольорів. А це й справді дуже зле. І, можливо, ми дарма перечили долі. Не збережена сторожею Ріки, цяточка мала дістатися Пустелі. А я відібрав у неї здобич, натомість ввібравши в себе чимало Пустельної спраги, з якою і занурився в чисті струмені. Таке не прощалося ні Рікою, ні, можливо, й Небом.
Сили остаточно покинули мене, тільки біль, що здавалося, сягнув своїх вершин, стискав і далі. Однієї миті навіть здалося, що я став меншим за свою крихітку. І за мить-другу зникну зовсім. І вже ніколи не побачу сяйва поверхні. А ще „я” з мого минулого раптово стали добивати мене. Їх раптом виявилося аж так багато! І стільки різного прийшло з ними. І, мов у відповідь їм, майнув гострий спалах ненависті до всього зайвого зараз, в тому числі й до колишнього, що наче зойк, явився, але тут же і вмер у мені. Не вистачало сили і на ненависть…
Усе, що я наразі ще мав, було лише любов’ю до знайденого, і ось так невміло й безсило рятованого - свого невідомого, до цієї крихітки, притиснутої зараз мною до розпеченої, але й уважно-щільної, живої межі Дна. Живе – до ще живого - в незворотній спробі, на останній межі самоусвідомлення. Невже все?
Та моя цяточка зненацька ледь помітно здригнулася! Те буття, до якого вона торкалася потойбіч від мене, здається, теж підтримувало її! Дивно, що я іще спромігся це сприйняти. Але отримане відчуття додало й мені наснаги. І я повільно, дуже повільно, згадав потрібне, і народив у собі ті самі зв’язкові, судинні промінці - випустив їх, торкнувся ними цяточки.
І наче вже із віддалі небуття осягнув, що очікуване, хай там що, сталося! Маленький відблиск зажеврів піді мною навзаєм! Моя крихітка житиме! І я вже можу повертатися, злетіти над Рікою, якщо таке диво мені знову подарується! Але сил не залишалося, і я лише спостерігав. Та крихітний промінчик живої сутності, що ось тільки вибився назовні із моєї цяточки, напевно підживлений і тим, іншим, до чого вона була притулена потойбіч звідси, зненацька прийшов мені на допомогу. І підкинув через судинки промінців, що нас пов’язували, дрібку сили, з якою я поволі й полинув назад, у життя -вгору. І я знав, що це вперше і востаннє я скористався її життєвою енергією. Більше ніколи!
Тремтливі судинки, міцно заякорені до моєї крихітки, почали витягуватися, відпускаючи мене далі й далі від себе. Достатньо відсторонившись, я помітив, що навколо кволого промінчика сутності, котрий ледь вибивався з центру моєї цяточки, зачало яскравіти й інше світіння. Так наче спалахнуло в малому і щось велике - таке саме, як і у всіх інших янгольських цяточок на дні поруч, - можливо узяте і від Сяєва Охоронця над поверхнею вод. То, можливо буде добре, і в нас усе складеться, як і повинно. І я вже уявляв собі спокусливу Блакить - отам, над головою... І мені було геть добре, нехай Ріка ще не відпускала...
Та знову якась сила різко смикнула, виштовхуючи із благої мли марень. Сердита Світанкова Синь тріпотіла над самою поверхнею Ріки. А я провис над нею і, частково в ній, зовсім безсилий, але вже повен такої п’янкої надії і радості. Поруч кружляли й інші, часто незнайомі, янголи. Вони влітали і вилітали з мене, залишаючи кожен трішки своєї снаги, і мене дивувало, що їм не бридко торкатися. І Сяєво Охоронця, що строкато клубочилося над поверхнею, теж підживлювало, і, схоже, навіть посміхалося вже в мені.
«- Все ще складеться».
«- Тримай!».
«- І від мене!».
«- На ось!».
Мене продовжували підтримувати, поки якоїсь миті не відчув, що спроможності повертаються, і вбираючи даровану енергію - краплину за краплиною - я наповнювався буттям. А разом із цим, і новими, незнайомими відчуттями. Я так захопився ними, що й забув виказати свою вдячність Світанковій Сині, і всім, хто оце допомагав мені. Я забув про все - раптово усвідомивши, що моя крихітка, звідти, із сутінної глибини Ріки, просто зараз дивиться крізь мене у навколишній мій світ! Ці відчуття захопили мене настільки, що я зірвався і помчав, особливо не звертаючи увагу на повернення болю, котрий чомусь дужчав і з кожним моїм ривком Увись. Гучнішав аж доки я не усвідомив, що Небо теж не приймає мене. Що лише Пустеля тільки і кличе, далеко не відпускаючи від себе. І чим вище я, попри біль, намагався злетіти, тим дужче вона тягла назад, і, найстрашніше, - Небо не суперечило їй у цьому. І чисті, радісні, спокусливо-смаковиті глибини Височини не могли, чи просто не хотіли тепер захищати від отого злого тяжіння. Тож мене, нехай і поволі, та незмінно відносило туди, звідки повернення неможливе. І сил, аби противитися цьому, поки не вистачало.
Рятувало тільки одне, чим вище я підіймався, тим зростали й простори Ріки внизу, і швидко подолати цю широчінь навіть Пустельному притяжінню було нелегко. Та піднятися ще вище я вже не міг - тож лише поспішно ковтав навколишню ефірну розрідженість, відчуваючи крізь її пісність, як нині ставиться Вись до мене – наскільки неприємна для неї моя пустельна присутність.
А угорі, як завжди безтурботно, порхали всі інші, немов не помічаючи, як я калічно борюся внизу одночасно і з Небом, і з Пустелею. Та що вони могли? Я мав сам знайти продовження, навчитись, призвичаїтись до всього, що сталося. І увага моєї крихітки надихала до всього подальшого!
Найперше, я мав уважніше ставитися до нового буття. Небезпечно наблизившись до краю вод, я вже встиг дещо поновити сили, і зараз, опустившись нижче, пробував знайти спасіння поблизу поверхні. І нехай тут було аж надто порожньо, та виявилося, що саме тонко простерте над плином Ріки просте Сяєво Охоронця, а не витончена і смаковита Блакить, лише й здатне було втримати й захистити мене.
Поклик Пустелі тут, якщо й відчувався, то лише ледь-ледь. Могутній мертвотний потяг, що владарював наді мною угорі, змінився тепер на тихесеньке, навіть ласкаве шепотіння.
«- Прийди…».
«- Ти ж мій…».
Та коли я щільно закривався від усього зовнішнього, подібні звертання ставали майже нечутними. Натомість оживало щось усередині, і часто таке суперечне. Спадало й гнівне, що я не повинен був так ризикувати і відбирати у всемогутньої Пустелі її здобич. Мовляв, я міг відірватися від своїх вод, і спробувати знайти щастя із іншими янголами, котрі спускалися з верхів’я Ріки вслід за нами. Могла випасти інша нагода, та й взагалі - статися багато чого, і без такої біди, яка спіткала мене! Але, не дивлячись ні на що, я відчував себе зараз по-справжньому щасливим.
І вже не надто й бентежило, що незмінно знаходячи в мені частку Пустелі, колишні друзяки стали оминати мене, й більше ніхто, окрім Світанкової Сині, не торкався мене, хоча навіть і вона робила це вкрай обережно. Та мені, як і раніше, були надзвичайно приємні її доторки, проте для неї вони тепер стали невимовно болісними. Але як би це не печалило, наші стосунки не припинилися, і я знав, що вона пробачила всі колишні образи.
Життя тривало. Ріка текла. А я так і не розповів Сині про той випадок біля Горішньої Межі. Напевно тому, що здебільшого картав себе за проявлену тоді надмірну цікавість, і мої подальші невдачі могли бути викликані саме тою витівкою. Але, разом з тим, і відчував, що все, з чим я тоді зустрівся, мало і якийсь вищий сенс. Жаль, що він в мені не помістився.

4
Ріка сповільнювалася і сповільнювалася, та й розтікалася все величніше. Береги віддалялися один від одного. Жаль тільки, що кольорове Сяєво, яке оберігало й підживлювало не лише Річковий світ, але й мене, розтягнуте над безміром плеса, теж прозорішало. Та водне буття, в свою чергу, набувало власної міці і було вже не таке беззахисне. Усе веселіше грало дрібне ряботиння хвиль над осяйністю теплих життєдайних глибин, де, поблизу з подібними собі, росла і міцніла й моя вихованка.
Все складалося, як і повинно! Тісно поєднаний зі своєю малечою судинами променів, я пильно відслідковував її визрівання, ярий інтерес до життя, до мене, до тутешньої Височини, потамовуючи наш спільний острах, бо щось, вкрай важливе, мало ось-ось трапитися - чергова важлива для усіх Подія.
Про її наближення говорило і далеке світіння внизу за течією. І це сяяння ставало все дужчим і ближчим. І, разом із ним, зростала й кількість інших, незнайомих нам раніше, янголів. І щось із ними було не так – і зовнішньо, і внутрішньо.
Вони відрізнялися від звичних мені янголів своєю зрілістю й серйозністю, і вкрай уважно щось вишукували і в Ріці, і в нас, щось таке, без чого їм аж ніяк! Тож їхні вихори клубочилися округ кожного з нас.
«- А можна до тебе?»
«- Я допоможу тобі з вихованням!»
«- Ні! Не торкайтесь мене»,
«- А може поєднатися з тобою?»
«- Ні.».
«- Ні!»
Наскільки я зрозумів, у цих, вельми поважних, янголів не було своїх вихованців. І вони пропонували нам свою допомогу, і навіть жадали перебрати на себе обов’язки вихователів від отих з нас, кому це давалося важко. Та успіхів не спостерігалося, бо ж ми усі з цим і самі справлялися, тож і відганяли особливо настирних подалі! Але тиск самотніх янголів не зменшувався, щось змушувало їх вишукувати щонайменші шпаринки в наших єствах, аби протиснутися в них.
І тільки мене вони до пори оминали, і нехай радше подивовано, але мене це цілком влаштовувало. Та Подія ставала все ближчою, а чужинці – настирливішими.
Ті, що злітали максимально високо, приносили нам нові й нові звістки.
«- Вона близиться!»
«- Це так моторошно!»
«- Але ж і сяйно!»
І ось одного разу і я побачив Стіну Світла, що, здавалося, перерізала геть увесь наш світ: і Небо, і Ріку, і Пустелю! Та води неспішно плинули туди, наче зовсім не остерігаючись ні сліпучого тамтешнього сяйва, ні важкої чорноти, яка липко ворушилася попри ту Стіну. І невдовзі обсяг довкола вже тремтів од неохопної для мого розуміння кількості вільних янголів - Стіна Світла, схоже, приваблювала, але й шалено лякала їх. І від цього ці янголи ще настирливіше чіплялися до кожного із нас, і лізли вже навіть до мене! Але зі мною у них не існувало й найменших шансів. Я турбувався про свою крихітку, як належить! Усі мої судинки діяли, і відповідали своєму призначенню. І нехай ми з вихованкою й виглядали далеко не найяскравішою парою, але точно були не найгіршими. Далеко не найгіршими! Та мене дивувало й навіть лякало, що самотнім янголам інколи усе ж вдавалося долучатися до когось із наших, поєднуватися з ними, і навіть відтісняти особливо неохайних від їхніх крихіток, займати їхні місця! Але це ставалося рідко і мало ґрунтовні причини.
У Світанкової Сині все ж бо йшло добре, та й в мене теж, хіба що за винятком постійного болю, до якого я намагався призвичаїтися, вибираючи допустимі для підйому в Небо висоти. Нехай відсутність витончених смакот найвищої Блакиті й давалася взнаки, та ми з вихованкою вже звикли до простих і грубих поверхневих страв, та й контакт між нами на помірних висотах був найкращий. Безумовно, коли я відчував, що крихітці потрібно більше, я, перемагаючи біль, здіймався й дуже високо, але це траплялося не часто, і лише з допомогою Світанкової Сині. І я був вдячним їй за це так само, як і за стримані потреби своїй вихованці. Але нинішня загальна тривога виразно непокоїла і її.
Чим ближче ми підпливали до сяйної межі, тим щільнішало навколишнє дійство. На підступах до Стіни Світла самотні янголи вже майже безперервно повивали нас собою, проникали в наші єства, залазили навіть у моє. Ці янголи були сильними й красивими, вщерть наповненими найсмачнішим ефіром, і тому багатьом спершу навіть подобались контакти з ними, зрештою, вони завжди вгощали дрібкою своєї сили, хоча приходили зовсім не для дружного пригощання. Бо насправді перевіряли міцність наших зв’язків із тим, чого так не вистачало їм! І якби моя крихітка проявляла б якесь незадоволення, чи стосунки між нами ослабли, то моє місце міг би зайняти інший. Та у наших з нею взаєминах про подібне не могло навіть йтися. Тож невдовзі мене вже нудило від цих домагань. І добре, що вони раптово припинилися.
Водночас, і води Ріки немовби перетнули якийсь незримий бар’єр. Та й Небо над нами стрімко потемнішало, невідомо звідки наповзли важкі хмари, і ми злякано опустилися ледь не до самої поверхні. І вже зовсім-зовсім близько, із виразним глибинним шелестінням і шурхотом перетинала Ріка Стіну Сяйва. Але це мене лякало значно менше за чорноту над нами, де, як мені здалося, відбувався якийсь особливий рух. І коли ті хмари наблизилися, я зауважив, що це у неймовірній кількості шугали у вишині дивовижно-неприємні істоти, які, власне, й чорнили Небо!
А ще раптом я зрозумів, що лише один і бачу їх, і саме тому, що свого часу надихався пустельною темнотою, і, що інші, хоча й відчувають неясний переляк, та не відають про присутність поруч із собою подібного жахіття.
Мого вихованця теж проймав страх, тож я перестав глядіти увсебіч. І відразу помітив Світанкову Синь, що знову опинилася поруч. Хоча останнім часом ми частенько трималися разом, допомагаючи один одному відбивати непроханих гостей.
«- Мені лячно, Вітре! Ця Стіна така страшна!»
Зараз вона відкрито тулилася до мене. Бо Стіна перетинала Ріку вже зовсім близько від нас.
«- Не бійся, просто навколо кружляють темні істоти, що й надсилають страхи.»
Та вона тільки тісніше притискалася до мене.
Ставало все темніше, а позаду ще проглядалася чарівна Блакить, яку ми, здавалося, покидали назавжди.
І в повітрі навкруги чулося одне і теж, і зовсім не нашими голосами.
«- Може краще повернутися!»
«- Вертаємо!»
«- Знову дихатимемо на повні груди!»
«- Попереду надто важко!»
«- І страшно.»
«- Назад!».
«- Назад!»
І подібні крики невпинною лавою лилися на приголомшених нас. І в багатьох складалося враження, що це справді кінець, що ми навіки залишаємо позаду себе щастя, і попереду лише жахітлива невідомість! І це проймало наскрізь. І чимало наших із тугою металося навкруги, не відаючи, як себе вести далі. Але тільки не я, проте доводилося ледь не силою стримувати Світанкову Синь при нижній димці Охоронця Ріки, де за моїми спостереженнями було найбезпечніше. Та й надто довго я вже був відсторонений від багатьох горішніх блаженств, аби аж так перейматися їхньою тимчасовою недосяжністю. А Синь виразно нервувала, зрештою, як і її вихованка. І подібна напруга стосувалася тепер усі тих, що раніше приносили своїм крихіткам щонайкраще зі світу небесного. Привчивши свою малечу до вишуканих страв, коли такі були легко досяжні, тепер ці янголи потерпали і від їхніх кпинів і вимог.
Та зрештою більшість, взявши з нас із Синню приклад, перестала нервово гасати, й повкладалася на кольорові пасма Охоронця Ріки, що лагідно заспокоюючи води, м’яко виколисував і нас.

5
А Сяйна Стіна зростала, і була все ближчою. Тож не дивно, що чимало янголів і досі ошелешено гасали, підбурюючи до подібного й тих, що оце ледве заспокоїлися.
Я озирнувся на Світанкову Синь і по-дружньому делікатно торкнувся її єства - втрата доступу до вищих смакот аж ніяк не видавалась мені нещастям, яке неможливо пережити - справжньою небезпекою були чорні єства, що спліталися в хмари понад нами. Певно тому, що всі інші янголи їх не помічали - дійсний страх і переносився на начебто відсутність Блакиті. І це заплутувало багатьох.
Я хоча й не особливо стежив за тим, що коїлося навкруги, але чимало сприймав незалежно від своєї волі. Ось іще один янгол, аж надто переляканий усім цим - зникненням світла, можливим грізним майбутнім, помчав назад, вочевидь, прагнучи повернення до щасливого минулого. І, схоже, ніхто крім мене й не помітив, як хижо здригнулася при цьому тьма низьких хмар, як зірвалися звідти слідом рої тіней, як ввійшла одна з них у боягузливого янгола, захоплюючи його єство. Ось іще один смикнувся і помчав, але так само, невдовзі повернувся, пронизаний, і захоплений чорнотою. І ще один… І ще... Ось ціла хмарка наших зірвалася, й кинулася до світла позаду, і теж була проковтнута пітьмою, яка ніяк не насичувалася, і в голоді своєму кидалася геть на всіх. Але наші води вже охопила Стіна Світла! І за мить до зустрічі з нею, ми згадали, що повинні зараз же пірнути у глибінь Ріки - і, як один, поринули в неї, просто на Дно, ніжно прикриваючи там своїх крихіток, тулячи їх до свого єства. Так само вчинив і Охоронець Річки, що покрив собою все інше живе на Дні.
І тут вже всі заспокоїлися, бо лише одному мені перебування у водах давалося з тим ще болем. Але Світанкова Синь знову допомогла, підтримала. Та поруч з нею у мене все виходило якнайкраще. І хоча біль від торкання Ріки і вчергове приголомшував, але мені вдалося зробити все, як потрібно – охопити свою малечу, заспокоїти, проявити ті вміння, які вона зараз потребувала. Тож отак міцно поєднавшись, ми й полинули в те Сяйво, що перерізало наші води – у шаленстві відчуттів, і утаємниченості дійства, що заглушили собою все інше. Навіть біль, який принесли мені води, здавалося, відступив…
І ми пройшли через це випробовування. Яре Проміння залишилося позаду. І здавалося, крім особливого нашого єднання з вихованцями, нічого більшого ніби й не сталося. Та я вже знав, що для моєї крихітки головні події відбулися саме потойбіч Дна Ріки, яке було лише межею між двома її потоками – верхнім і нижнім. І що тепер моя вихованка ще більш виразніше розділилася в собі, вирощуючи потойбіч Межі себе в іншосвітньому вигляді! І що мене вразило, на відміну від інших янголів, я добре все те бачив навіть не поринаючи крізь Дно.
І ще я помітив - від яскравого просвічування Стіною Сяйва до моєї сіренької, після зустрічі із Пустелею, цяточки повноцінно повернулася наша спільна природна барвність! Не надто яскрава, але ота, рідна, наша!..
Тож отак, цілком щасливо, ми й проминули Стіну, чи то браму в нове буття! Радість від цього переповнювала мене! І води текли далі, залишаючи чергове випробовування позаду. Тепер ми всі заслуговували на перепочинок, і на зустріч із Виссю, аби знову набратися снаги! А ще, аби виразніше осягнути зміни, які відчувалися і навколо, і в мені. Я тепер і сприймав себе інакше – нехай і дещо незручно, так, наче, раптово подорослішав. І мій колишній біль зовсім зник!
Тож я прагнув оглянути себе більш докладно, визирнути на поверхню, здійнятися у височінь. Але виконати це поки не вдавалося - променеві судинки, якими я єднався зі своїм вихованкою, не розтягувалися. Налякане раптовими метаморфозами, маля поки не відпускало мене. Та зараз вихованці особливо була потрібна моя підтримка - десь там, у нижніх водах, звикався із тамтешньою сутінню, продовжуючи своє зростання, спільний із моєю інь-цяточкою наш тілесний ян-прояв. І він, як і належало, містився в барвній сфері, якою його там огорнула моя вихованка, та й мої промінці-судинки теж опустилися в той світ. Тож і я доволі легко міг сприймати тамтешні відчуття їх обох. І вони здавалися мені достатньо бадьорими. Можливо і тому, що я спостерігав там тепер і чиюсь іще допомогу, старанну опіку над іншосвітнім тілесним нашим немовлям.
Це все не надто здивувало, бо нові, отримані після переходу Стіни Сяйва, відомості говорили саме про таке завершення проростання наших інь та ян цяточок у той світ.
І нехай це ускладнювало моє служіння, але так лише й мало бути. Тож я мав тепер відповідати і новим вимогам. Вбирати й передавати додаткові сили і снагу! І коли це видалося можливим, я, нарешті, дотягнувся до поверхні вод і визирнув.
І побачене неймовірно здивувало мене, бо над Рікою все було нині геть по-інакшому!
В розрідженій високій Блакиті тепер переливалося вкрай мляве світло, що далі розсіювалося сумними ефірними обріями, перетікаючи у печальні сутінки низів. З обох боків Ріки тягнулися ті самі, і чомусь із багряними полисками, пустельні береги. Та й над водами я не помітив жодного янгола.
І нехай ця картина мене й засмутила, але я відав, - усе йде, як повинно, що зараз ще не час покидати Ріку і линути у Вись, що води до пори самі нас підживлюватимуть. І нам з вихованцями було чим зайнятися.
А вони швидко зростали. І мене дуже тішила можливість осягати і оточувати собою це поступове дорослішання. І навіть те, що я невдовзі вже знову злітав у Небеса, особливо не скорочувало нашого спілкування. Бо воно було потрібне нам! І я не турбувався тим, що моя залежність від цяточки і її малюка стали ледь не абсолютною. Вони постійно шукали мене, і промінці-судинки, сповнювалися перетоками усе значиміше. Бо ж ми ними активно й користувалися! Я, переважно, віддаючи, а вони - спрагло вбираючи. Тож я мав постійно стежити за тим, що кому потрібно, і чимшвидше надавати необхідне. І з приємністю помічав, як ми разом підтримували притаманну тільки нам кольорову гамму, нехай вона подеколи й намагалася змінитися, щоправда, в основному саме в моєму потойбічному підопічному. Тоді я посилював свій вплив, подавав униз через промінці судин потрібні смаки висі, інші чарівності вищого світу, повертаючи ситуацію у звичні межі.
І зараз ця праця не втомлювала. Можливість знову покидати глибінь Ріки, планувати над її поверхнею, здійматися в небеса, додавали чимало нам трьом. Проте вільно літати мені вдавалося, лише коли малюк у моєї вихованки глибоко засинав. І тоді посеред сонму інших, стурбованих новою дійсністю, янголів, я бадьоро й ширяв досяжними нам висотами. Вбирав тутешнє бідне розсіяне світло, насиченість якого смаками енергій і чарівністю станів, чомусь майже не змінювалася у залежності від висоти злету. Тож збирати зараз високу поживу й справді стало важче, аніж колись. Проте ми і раніше вміли задовольнятися меншим, тож не надто й переживали. Та, усе ж, мені було прикро, що від минулої неймовірної Блакиті залишилася лише її бліда тінь - примарність, яка майже не насичувала, і не приносила колишніх насолод. Але так мало статися, я і раніше здогадувався про щось подібне.
Ще з першої миті свого буття, заледве усвідомивши себе ангелом-охоронцем, тільки-но опинившись у Небесній Висі, я, нехай і туманно, але постійно сприймав необхідні знання – про небезпеки, які чигали на шляху, для чого я сюди прийшов, куди далі лине Ріка. Нехай розумів і не все, не до кінця, тільки побіжно - зупиняючи свій погляд на найближчому першому тлі, хоча перед зором лежала ледь не безмежність. Та, зрештою, все подальше залежало суто від щасливого зростання нашого, з моєю вихованкою, малюка. Майже все. Від мене ж вимагалося лише оберігати, і наснажувати їх обох, і, звісно, самому утримуватися від небезпек і спокус - у першу чергу, від вбирання чогось темного з того, нижчого світу, в який все глибше поринав наш малюк. А він цікавився ледь не усім, до чого міг дотягнутися! І нехай, в основному, я діяв саме крізь свою вихованку, що знаходилася на межі між нашими світами, та вона вже щедро передавала все необхідне і далі.
І кожен промінець, яким я був прикріплений до них обох, відповідав за своє. Навзаєм через ці судини я отримував сприйняті ними відчуття, і з насолодою чи з турботою їх поділяв.
На відміну від моєї вихованки, цілю якої було збереження своїх барвник пропорцій, наш малюк стрімко зростав, вчився жити, і, на щастя, не мав жодних проблем зі сном. Бо саме тоді й отримував найбільше часу і для себе, і для розмов з вихованкою, нагоди підживити себе і її, а, заодно, і глибше осягнути навколишнє.
Як і інші янголи, я відчував, що зовсім поруч значно більше всього, аніж це нам відразу помітно, що чимало різного присутнє і на дальніх планах. Я не раз відчував звідти на собі й зори більш значних сутностей, аніж наш, янгольський дріб’язок. Та, разом із цим, я знав, що саме ми тут, над Рікою, найголовніші, і що без нас навкруги запанував би Хаос, якщо не щось гірше. Тож і не мав сумнівів, що все довкола, разом з нами, є Досконалим. Що так, як є, і має бути. Що у перебуванні тут і міститься найвищий сенс нашого буття. І те, що я наразі отримав, і отримаю далі – це тільки початок, новий великий, спільний для нас трьох, початок. На додачу до зібраного мною раніше, я тепер додавав і нові спільні вміння й покликання й вихованки, і нашого малюка. Це був суто наш досвід. Але існували і надбання загальні.
Я літав і роззирався округ, і з незвичністю усвідомлював, що сприймаю у всіх напрямках своїх заобрійних поглядів тільки те, що насправді пізнали інші єства. І це здавалося настільки величним зібранням, що я на його тлі незмінно почувався виключно отим малим янголям, що на свою біду лише наковталося подихів Пустелі.
Та я ще мав змогу літати і зростати, і все моє теж додаватиметься до загального! І картини світу і майбуття ставатимуть усе більш чіткими. А з ними виразнішатиме й моє буття, наше з моїм вихованцями життя. Щасти нам у цьому - нині і прісно, над миттю першою і миттю останньою!

6
Ледь помітно плинула Ріка. Зростав під пильною опікою вихованки і наш малюк. Дорослішав і я. Зрештою, як і інші янголи-охоронці. Ні, ми не ставали чимось іншим - в собі ми залишалися незмінними, такими ж кольоровими, як і раніше, хмаринками, а ось ззовні – таки так! І через якийсь час після переходу Стіни Сяйва це стало особливо помітно. Бо ззовні у цих блідих краях ми всі втратили свою зовнішню радісно-прозору барвність, і стали просто білими. Ні, наша різнобарвність нікуди не зникла, але її неначе оповило білою млою. Можливо й не цілковито білою, бо певна кількість сірого таки проступала на кожному. Та на одних - більше, на інших - менше. Хіба окрім мене, бо в моєму зовнішньому чомусь проявилося виключно біле і чорне. Тож, в цілому, я виглядав навіть білішим за інших, якби не ота пляма, що пробилася назовні! Зовсім невеличка, але геть чорна! І якби хоча б сіра, чи пустельних тонів, все ж було би значно легше. І Світанкову Синь моя відмітина страшенно турбувала. Я, звісно, розумів, що це той самий подих Пустелі, та ніяк не міг збагнути, навіщо стався його вихід назовні? Невже не вистачало мучити мене із середини? У цьому ж бо світі чорний колір був лише кольором ганьби і невиправданих нічим попередніх втрат. І подібне осоромлення янгола могло вплинути і на долю його вихованців.
Можливо я і був у чомусь винним – в дослідженнях Висі, в боротьбі з Пустелею, та не відчував себе аж таким злочинцем, якому кожен міг зневажливо дорікнути. Тож сподівався, що і ця заплямованість промине, зміниться, бо ж нічого не стоїть на місці. Міняється ж Ріка! І щодалі більшає! Здавалося, зараз вона поєдналася із ще значимішою водоймою, вчергове сповільнивши свій плин, що, начебто, зникав остаточно. Та я відав, що це не так. Рух неможливо спинити, бо не стає зупинкою навіть смерть. Тож і за Ріку особливо не переживав.
І наш малюк разом з водами продовжував рух - свої потойбічні осягання. Він і далі потребував допомоги, і я робив усе, що міг. І моя вихованка теж! І вони обоє інколи здавалися мені одною, вельми жвавою окремою сутністю, чиє власне сяйво палахкотіло у двох світах й надихало їх линути вперед і вперед. І, можливо, саме тому нас потрохи і несло кудись, бо це найголовніше – линути далі!
І ми рухалися, і довгий час цілком щасливо. Та наша спільна увага все більше зміщалася потойбіч Дна Ріки, де за Межею поміж світами, вирувало інше, вкрай насичене тілесністю, життя. І воно дивувало мене щораз більше й більше. Невже відмінність між світами могла бути аж такою?! І ледь не все там виглядало інакше. Наче ту дійсність весь час малювалося, інколи сліпо, навпомацки, інколи зримо, як треба, - і гарно, і почварно! Вони там і сприймали буття зовсім інакше, з іншими назвами і поясненнями – переважно, зі своїми поглядами знизу до ще глибших низів, але інколи дивилися і вгору. Нехай і надто відсторонено. І тоді вони говорили і про наші цяточки, які звали «душами», і про янголів, як про духів-покровителів, і не тільки про це. Та, в основному, в тому світі цікавилися виключно собою, переводячи зори вгору виключно в область неясних прохань до незрозуміло кого. З ледь не повною відмовою від дійсних природних механізмів і чуттів, що тісно пов’язували наші світи.
Тож першою задачею нашого малюка було зжитися з тамтешньою затисненістю буття, з різними вимогами і неприродними обмеженнями, напруженими стосунками. І все те вимагало чималих зусиль, втрат енергії, проявів рішучості, та, порою й обережної зваженості, і приховування своїх тонких чуттів! Тож не дивно, що наш малюк час від часу через хмаринку душі звертався до мене за допомогою, і я робив усе, що міг, аби додати йому впевненості і радості в тих важких умовах, в яких він там перебував.
Я знав, що мені, загалом, зараз не вистачало недоотриманої раніше чарівності Небесної Блакиті, зате в мені було достатньо іншого, не менш важливого. Тож мої судини-промінці працювали на повну. І сяєво, що вибивалося із центру хмаринки моєї вихованки, і далі зростало у напрямку до мене. І коло життя округ того світляка виглядало добротним, цільним і яскравим. Якби ж тільки мене вистачило й надалі! Бо підтримка - підтримкою, а без запасів чарівності таки було вкрай кепсько.
Коли у мені зовсім не зоставалося тієї чарівності, я вимолював її у Світанкової Сині, але вона стала такою вередливою – брала і брала різну, назбирану мною місцеву енергію, натомість даючи обмаль колишніх небесних смаків, значно менше потрібного!
Я пробував збирати чарівність у тутешній Висі, але це не приносило особливих результатів, бо її тут майже не було. І хоча я, зрештою, навчився хоча б щось знаходити, але ті мізерні крихти відразу й танули. А дозволити собі далеко відлучатися в пошуках, я не міг. Та на подібні мої проблеми особливо не зважалося, коли хлоп’я внизу прокидалося, я повертався і до нього і до своєї вихованки, знову й знову оточуючи їх своєю турботливістю, увагою до дрібниць.
І я старався, хоча спершу це й не видавалося надто складним, і вимагало, переважно, зосередженості на насиченості і своєрідності нашої спільної кольорової гами. І нехай багатьом і здавалося, що я не найкращим чином справляюсь зі своєю місією, але вони не бачили всієї ситуації. Іншим янголам вистачало накопичених раніше ефірних смаків, якими вони й досі ділилися зі своїми вихованцями. Та ще й із погордою ставлячись до мене, що не міг запропонувати подібного своїм підопічним. Воно й справді, маля в нижньому світі виглядало значно щасливішим, отримуючи навіть невеличкі порції небесної чарівності. А ось його душа - моя вихованка - ставилася до подібних дарунків значно спокійніше, сама ж вона майже нічого не споживала.
А взагалі, наскільки я знав, багато хто із наших тільки так і керували вихованням своїх підопічних. Хоча можна було справлятися і без постійної пропозиції особливо вишуканих пожив. Для цього, щоправда, мені доводилося добряче працювати своїми промінцями, що, нехай і відбирало чимало сил, проте виразно підтримувало зростання нижнього малечого єства. І інколи мені здавалося, що отак, через нас із вихованкою, воно й само вчилося шукати недоотриману чарівність у висях мого світу. Я знав, що це мало суттєве значення, бо саме від внутрішнього сяєва і залежала зрілість, його майбутня повноцінність, і навіть більше – наша подальша спільність.
І на радість, він зростав і міцнішав. Те саме, переважно, відбувалося і в інших янголів. Хоча траплялися і неприємності. Ставалося, що стосунки розривалися. А таке, на жаль, завжди закінчувалося фатально.
Спочатку основною причиною для втрати одне одного було те, що єства деяких із наших перед Стіною Світла захоплювали нахабні ангели-чужинці. І як виявилося, новоскладені таким чином сутності не могли повноцінно турбуватися своїми вихованцями. Кольори їхні усе більше різнилися. Зв’язки, що поєднували такі химерні сполучення не зміцнювалися, а навпаки, слабшали. Чулося навіть, що химерні ангели замість того аби приносити своїм вихованцям енергію Висі, самі пили їхню силу. Та про таке я навіть думати не міг! А ще подібних зіпсованих янголів незмінно притягували береги Пустелі, де вони, зрештою, й пропадали. І, якщо покинутих підопічних не підбирав ніхто з наших, то їх ховала у своїх глибинах Ріка. Куди вони далі дівалися, я точно не знав, але відав, що не гинули. Та це було би і вкрай несправедливо – вихованці аж ніяк не могли відповідати за справи своїх опікунів – у наших краях усе ж правила справедливість! І ми, в міру сил, намагалися служити їй.
Утім, від неприємностей не міг убезпечитися ніхто, навіть найбіліші з нас. І найдивніше, що всі ті неприємності мали властивість зростати із маленьких, таких милих сприйняттю приємностей. Можливо тому, що над нашим персональним буттям аж надто виразно домінувало насичене подіями життя наших вихованців, як на Межі, так і в світі потойбіч. І нам вже не так легко було впливати на них суто своїми зусиллями. І чим далі плинула Ріка, тим, здавалося, й менше важили наші старання.
«- Як прикро.».
«- І в мене те саме».
«- А все ж було так добре!»
«- Що ж тепер робити?!»…
Ми ледь не одночасно помітили, що наші потойбічні тілесні підопічні навчилися відсторонюватися від нас, і йшли назустріч нам лише тоді, коли самі бажали контакту. І хмаринки душ, колишніх наших цяточок, що оточували собою їх, теж виразно страждали від подібного. І все частіше траплялося, що про своїх янголів-охоронців забували й назавжди.
Напевно деякі із нас і вельми невміло спілкувалися зі своїми підопічними, так і не встановивши з ними повноцінних зв’язків. Виявилося, що одними чарівностями їх при собі не втримати, а об’єднати чуття крізь промінцеві судини, далеко не всім вдалося. Тож відсутність тонких сприйнять і порозуміння у стосунках найчастіше і приводила до остаточних розривів.
І знову ж таки, після роз’єднання зі своїми янголами покровителями, надто самовпевнені в собі тілесні нижні, поволі губили особисті самобутні кольори. Та це був звичний наслідок буття тих, що закривалися сутнісно. І нехай їхнє існування в своєму світі від цього й не припинялося, але вони таки втрачали всі шанси на визрівання. Нехай хмаринки душ і огортали їх ледь не до самого кінця, але без підживлення знизу і згори, і вони оберталися на безсилі химерності. Та й осиротілі від подібних дій своїх підопічних янголи, швидко втрачали здатність перебувати у Висі. І тоді одні втрачали свою самостійність, інших ковтала Пустеля. Деякі ж кидалися у води Ріки, щоби ніколи з неї вже не випірнути. Мало кому вдавалося знайти для себе вільних підопічних, хоча таке інколи й ставалося.
Все це виглядало для мене вкрай трагічно, хоча я і знав, що багато хто з нас іще матиме можливість розпочати все спочатку, але, найчастіше, і янгол, і його вихованці, після тривалого розривання стосунків, зникали одне для одного назавжди. І залишалося тільки мріяти, що саме в мене дійде до того, щасливого завершення, коли, зберігши свої кольори, остаточно визріле єство тілесного малюка в радісній хмаринці душі-вихованки вирине із Ріки, і спробує тут поєднатися в одне ціле зі своїм охоронцем, аби далі спільно промайнути через Горішню Межу туди, звідки ми всі сюди прийшли! І коли подібне ставалося, в Небесах відбувався той щасливий спалах, з яким довершена сутність єдиним променем пронизувала собою Вись.
Були й інші випадки, але мені зовсім не хотілося їх усіх переглядати - я волів думати й мріяти лише про найкраще. Та й хіба міг я вибирати? Хіба лише тихцем сподіватися - приречений на загальну відчуженість, із міткою Пустелі на грудях.
Можливо саме через свою заплямованість я й не часто перетинався із іншими янголами. Вони збиралися в групки, витали десь поруч, бриніли із високості, але живого простору навколо стало так багато, що наші дороги перетиналися все рідше. Та ще й усіх від початків дивувало, що врятована моя крихітка виявилася жіночої статі! Неначе це я, а не Пустеля, винний в тому, що в мене все склалося інакше, аніж в інших янголів. Та я радів тому, що мав. І не надто переживав через отаку нашу відмінність. Та й, зрештою, моя вихованка, як і повинно, проявилася в нижчому світі протилежною собі статтю, цілком добротним нині юнаком, з яким у мене вибудувались цілком пристойні стосунки!
Та попри всі ці незвичності, час від часу я таки зустрічався зі Світанковою Синню, нехай вона теж була вкрай заклопотаною і, в основному, своїм тілесним годованцем, який чомусь не надто прагнув дослухатися до особистих вищих опікунів. Світанкова Синь жалілася, що її теж постійно турбує голод – тутешнє Небо аж надто суворе. І тоді вона із надією згадувала про далекі болота, де янголи мали можливість знаходити багатшу поживу. Я теж відав про ті місцини при лівому березі Ріки - що там більше розмаїтої їжі, хоча й вистачало небезпек.
Найдивніше, що туди нас тягли й саме наші вихованці.
«- О, він у нас вже такий самостійний!»
«- І в нас!»
«- Моя нижча давно вже там.»
«- В тих місцях вони остаточно визрівають!»
І всі ми знали, що там небезпечно. Але ж не могли силою вплинути на потойбічні потяги наших вихованців. Тож Світанкова Синь навіть не пробувала зупиняти свого, надто вже харизматичного, тамтешнього підопічного.
Мені ж іще якось вдавалося давати зі своїми раду. Можливо, з огляду на свою стать, я дещо більше розумівся в прагненнях нашого з вихованкою потойбічного чоловічого уособлення, та ми і все життя не надто його балували. Але потім і в нас усе змінилося. Наш годованець, нехай і дещо пізніше за інших, але теж потягнувся до боліт! Тож невдовзі й ми досягли їхніх окраїн.
А там вистачало і без нас! І все зустріте тут не могло втішити нікого з небесних. І нехай це був ще не вирок, бо наскільки я відав, через ті болота проходили ледь не усі, та більшість в них тут і залишалась.
Я, звісно, пробував застерегти, закликати до обережності, начуваний про різне, що там траплялося. Та де там! Вочевидь, все це мало статися і з нами, та коли сталося, я розгубився.
Та що я міг зробити, наше маля виросло вже настільки, що могло за бажання і зовсім забути про мене. Тож не тиснув, і не намагався, як те часто робили інші янголи, й потаємно впливати на обставини тамтешнього буття. Тим не менше, мій тілесний вихованець, як те ставалося і у всіх інших янголів, досить швидко навчився закриватися і не сприймати мене, як постійну даність, коли з якихось причин не бажав моєї присутності. Та в подібних випадках він забував навіть і про оболонку душі. І нехай раніше в нього це ніколи не тривало надто довго, але в болотах ледь не все змінилося. Нехай і досить схожим чином. Зрештою, тут і всі проблеми янголів-охоронців виглядали більш-менш однаково. Ми ставали ніби зовсім непотрібними своїм тілесним годованцям, яким здавалося, що далі можна чудово обійтися і без усіх отих скерувань від невідомо кого. Бо ж вони вже повиростали і стали аж такими самостійними й мудрими, хоча насправді просто губили деякі чуття. Тож тривала відсутність спілкування з нами тут їх не надто хвилювала. Проте вона турбувала нас, їхніх янголів, - ми відали, що ховається за цією відстороненістю, і намагалися обережно вплинути на ситуацію, та, здебільшого, марно - тонкі сприйняття наших підопічних тут виразно пригасали.

7
Натомість, існування наших тілесних вихованців на припустельних болотах приростало іншими чуттєвими відкриттями, значно більш тілесними. І що їм тепер було до нудно-звичних сигналів від своїх опікунів, котрі, як завше, лише спиняли, застерігали від поринання в чергові пласти низьких насолод. І не дивно, що поведінка колишніх милих малюків, що так живо злітали колись з нами в дійсно чуттєву Вись, змінювалася - інколи до невпізнанності. І тоді крізь наші судини-промінці вгору линула така чорнота, що й ми самі вимушено закривалися. І коли подібне відбувалося постійно, зв’язки між нами пригасали ще більше. Стосунки розривалися. Приходило забуття, а за ним і небуття.
І особисті барви багатьох і багатьох покинутих своїми небесними охоронцями тілесних годованців стрімко знебарвлювалися – відтак, далі ставалося одне й те саме – їх безслідно поглинала чи ж бо викидала з себе на межі з Пустелею Ріка, де їх та пустка і ковтала.
І вибратися з цього виру було непросто. На болотах води, немовби, кружляли на одному місці, затримуючи і змішуючи нові й нові покоління янголів і їхніх вихованців поміж собою. І сутностей ставало все більше. І наче відповідаючи саме цим потребам, усе лівобережжя в цих місцинах трансформувалося на суцільні болота, де, схоже, й протікало життя-буття більшості. І в тутешньому нижчому світі нашим тілесним годованцям вже не потребувалося особливих зусиль для збирання енергій. Їх тут вистачало, нехай, зазвичай, вони й були сутінними. Рідко коли там зацвітали живі гарні барви. А якщо таке й ставалося, то зовсім скоро домінантна в болотах чорнота губила ті кволі ростки. Можливо саме тому з дна Ріки над тими місцями вгору і здіймався неприємний сморід. Та й перебування на кордоні з Пустелею мучило нас, а мене таки більше, аніж інших.
Утім, нехай мало хто із наших і почувався тут щасливим, та більшість не поспішала покидати ці гиблі місця. Подібний перехід, у першу чергу, залежав від волі наших підопічних, які, здавалося, там геть забували хто вони і для чого прийшли у той світ. І я був несказанно гордий за свого, що подеколи таки згадував про існування своїх вищих опікунів, і давав нам змогу поновлювати його барви. Певно, він не так піддавався смакотам тієї потойбічної сутінної чарівності, що, ймовірно, й змушувала його оточення начисто забувати про своїх вищих опікунів. Тож ми були дуже вдячні йому, коли він час від часу пробував, як в дитинстві, злітати крізь нас у Вись. А вона, з плином Ріки, почала проявляти в собі й чимало незвичного, хоча, здавалося, ефір над нами залишався таким же бідним, і ледь-ледь задовольняв найскромніші потреби. Ставалися й інші зміни.
Кольорове сяєво, що колись так урочисто висіло над Рікою й захищало води і нас від численних прикростей, тепер повністю випрозоріло, і не було жодної змоги підживлюватися ним. Хіба попри самі Пустельні береги цей Охоронець ще трохи клубочився, зберігаючи хоч якусь насиченість, можливо й спокушаючи цим деяких янголів триматися поруч. Та й Пустеля вже більше не кидалася своїми вихорами на Ріку. Здавалося, дві Протилежності знайшли порозуміння, створивши ці болота. Але в них ж бо коїлося інколи таке, що, усе ж, краще було не поєднуватися! Тож я й намагався за першої ліпшої змоги триматися якнайдалі звідси.
Відлітаючи до серединного, чистого плеса Ріки, я припадав до Поверхні вод і відверто насолоджувався ними. Зачаровано глядів у осяйну тутешню глибінь, привабливу кожним своїм прошарком, течією, а особливо – рухомістю Дна, на якому цвіло-буяло дивовижне переплетіння іншого, аніж в болотах, дійства – і неодмінно чистих кольорів, чуттів, енергій. Я, зрозуміло, при цьому зовсім не втрачав із поля зору свого годованця і хмарки своєї цяточки. Будь-який їхній різкий життєвий порух, і я повертався назад – і попри всю тамтешню каламуть, навіть ненадовго занурювався в той світ, вимушено вивчаючи тамтешнє існування. Нехай найкраще сприймалося саме через судинки промінці, коли вихованець не закривався від мене. Я міг зробити свої сприйняття ще більш тісними, але поринати ще глибше у те середовище мені зовсім не хотілося. Все ж таки, той сутінний світ, заточений у тілесні насолоди, призначався зовсім не для мене. Нехай вже мій годованець сам із ним дає собі раду – це ж його місія. Та він вже й достатньо змужнів, став цілком самостійним.
А ось більшість інших янголів, а серед них і Світанкова Тінь, особливо не стримувалися в своїх опікунських проявах. Схоже, їх ніщо не зупиняло і від найглибшого втручання у справи своїх вихованців. Я навіть знав, що дехто з наших робить там задля своїх підопічних і геть заборонені речі, та не мені ставати їм суддею. Цілком вистачало, що у мене до таких неприємностей справа не доходила. А щодо приємного, то окрім спілкування зі своїми підопічними, ми із Світанковою Синню таки навчилися разом торкатися Небесної Межі!
Для цього потрібно було тільки дуже високо здійнятися в Небо, що, здавалося, тут ніде не закінчувалося. Але так лише здавалося. Поєднуючи, як те ставалося раніше, зусилля, нам знову пощастило підійнятися туди, куди жоден янгол не зміг би злетіти самостійно. Можливо з-за нашої початкової близькості, чи ж бо тому, що сила, яка стрімко розривала наші обійми колись, за надмірної розрідженості тутешньої Блакиті, зараз не могла істотно завадити. Тож нам тепер вдавалося на довше, аніж попервах, поєднувати сутності, і ми досягали майже неможливого!
Спершу ми, як і в минулі часи, всіляко тішилися вже самому перебуванню одне в одному, чудовій самоті вдвох, здобутим висотам і неймовірній швидкості, яку вдавалося розвинути, повертаючись до Ріки. А потім, здійнявшись, здавалося на останній щабель досяжної янголам височини, ми відчули, а далі й безпосередньо намацали, ту саму, знайдену колись мною самостійно, вищу Межу.
Ми тулилися до неї, і наче інша Ріка стрімко летіла над нами - не близька, але й не така далека, аби ми не почули її голоси. Нас пронизували і незрозуміло чужі, й неясно знайомі, близькі й далекі, палкі і крижані подихи безміру вищого буття, що, здавалося, намагалося поділитися з нами новими й новими таємницями. І нам і справді тут відкрилося чимало про наш світ, і найцікавіше - про ангелів-схимників, які існували при Небесній Межі. І нехай вони теж були тісно пов’язані із життям Ріки, але значно складнішим чином, аніж ми із Світанковою Синню. Мені навіть здалося, що коли ми з нею підіймалися на ці висоти, то завжди потрапляли на очі подібним сутностям, і вони пильно вивчали нас. А ще, тулячись до Межі, ми вдихали нові, дивовижні відчуття, смаки невідомого, і я радів, що мені вдавалося ділитися ними зі своїм тілесним вихованцем. Тож у миті, коли він відкривався, мені було що йому показати.
Та нижче буття настільки переповнювалося своїм дійством, що наші зустрічі надто часто вимушено відкладалися. Та й тамтешній вир подій не раз підхоплював і мене – досягав навіть у моєму світі.
Раптово виявилося, що з деким із місцевих янголів мені доведеться буквально поріднитися. Це виявилося наслідком того, що мій годованець нарешті знайшов собі близьку подругу. І, як те найчастіше ставалося в тому світі - ніби без особливих зволікань, примірянь, пробувань-перепробувань. Певно, їх міцно скріпили саме струмені нижніх тілесних емоцій, яких у моєму світі майже не було. Та все виглядало цілком щасливо, принаймні з горішнього погляду. А ось у мене проблем при цьому виникло значно більше, бо ж тамтешня подруга мого хлопця теж мала свого янгола-охоронця, і, звісно, чоловічої статі. Та ще й такого собі гонорового Ультрамарина. Ясно, що необхідне подальше наше янгольське зріднення у верхах теж виглядало б суцільним порушенням усталених традицій. Бо і в найкращому випадку ми з Ультрамарином могли лише дружити, але не утворювати цілісну єдність, відповідну сім’ї наших нижчих підопічних.
Тож коли наші вихованці зріднювалися у своєму світі, ми переживали досить непрості моменти. Одначе, тримаючись дещо в стороні один від одного, як могли, усе ж, сторожко оберігали їхні стосунки. Тож тепер я повноцінно осягав й іншу, окрім особистої заплямованості, причину, через яку від мене намагалися триматися осторонь місцеві янголи жіночої статі. Утім, можливо, тому наші з Ультрамарином вихованці й були разом щасливими - бо їхні янголи аж так не задивлялися один на одного, а просто робили свою справу не менш старанно, аніж раніше.
Ультрамарин пишався своєю вихованкою. А я своїм підопічним. І причини для цього виглядали вельми достойними. Тож наші з Ультрамарином стосунки нехай і виглядали для інших дещо прохолодними, та, насправді, були цілком дружніми, принаймні спершу. І ми не надто вже й переймалися тим, що інші пари янголів у подібних випадках повноцінно зливалися в одне ціле, бо ж вони були при цьому протилежної статі. У мене ж для найближчих стосунків існувала Світанкова Синь, що, попри всі уподобання свого годованця, теж не надто зближувалася із іншими янголами. Утім, її вихованець настільки часто змінював свої захоплення, що жодний янгол, навіть за бажання, за ним ніколи би не поспів. І, на жаль, він допускав до себе Світанкову Синь все рідше. Його мало що цікавило з речей небесних, тож і не дивно, що він поволі сірів. І якщо вже відкривався Сині, то у такому стані, коли допомога давалася аж надто важко, і ми удвох з трудом повертали його життєві сили.
Та подібне ставалося в дуже і дуже багатьох. Я спершу ніяк не міг зрозуміти, чому так відбувається, ми ж бо несли своїм вихованцям лише справжню радість, високі відчуття, і завжди мали чим з ними поділитися. Та й, зрештою, лише янголу-охоронцю і його вихованцям дано остаточно поєднатися, аби повернутися у вищі Небеса! Тож навіщо закриватися від нас, втрачати природну спорідненість? І ясної відповіді щодо причин подібних лих я не знаходив.

8
Та пошук пояснень непокоїв не лише мене. Кожен із нас, янголів, непогано знався на чомусь своєму, особливому, тому ми стале намагалися обмінюватися назбираним - і отримані зібрання тішили не тільки наших вихованців, коли вони зацікавлювалися подібним, але й нас. Бо що є приємніше, аніж ділитися назбираними скарбами! Та, знову ж таки, найкрасивіші віднайдені поєднання в мене виходили тільки зі Світанковою Синню. У нас із нею з якогось дива склалося цілковите взаєморозуміння, навіть мляве багряне світіння прихованого від мене колишнього мого „я” ставало кольорово ніжним, тільки коли дотикалися саме наші єства. І особливо яро спалахувало за отих польотів до Межі, з яких ми недарма поверталися повноцінно щасливими.
Це вельми дратувало її нових, вимушених партнерів, які очікували від Світанкової Сині тісніших стосунків. Та куди там. І Синь картала себе за подібну відстороненість, але нічого з цим не могла подіяти. Та навряд чи саме її незріднення з іншими янголами було причиною розривів стосунків її вихованця з його новими й новими подругами. Ось мій ж бо тримався попри нашу з Ультрамарином дружню відчуженість!
Тож струмені Ріки й далі несли нас поруч. Хоча й не ми вибирали все подальше.
Утім, мене здивувало, що я все частіше став отримувати запити від мого тілесного вихованця замовлення на те чи те вище осягнення. Звичайно, інші вихованці теж зверталися до своїх опікунів за чимось особливим, але щоби це відбувалося більш-менш постійно й цілеспрямовано, то таких випадків ставалося обмаль. Тож мені доводилося тепер частіше перетинатися з багатьма і багатьма іншими янголами, аби знайти потрібне. І хоча мені й намагався допомагати Ультрамарин, і, як завжди, поруч клопоталася й Світанкова Синь, та я частенько вже не міг упоратися з отриманими проханнями, і тоді наш вихованець не знаходив собі місця, діяв на власний розсуд, і часто – не найкращим чином. Тож і не дивно, що Ультрамарину не надто подобалися подібні зацікавлення мого підопічного. Перед ним його тілесна вихованка не ставила надто складних завдань, чи ж бо він вже відчував її поступове розчарування, деякі розбіжності з моїм підопічним в цілях життя загалом. Ось тоді й повною мірою проявилося його дійсне ставлення до міченого Пустелею, колись майже родича.
Тож тепер Ультрамарин почав проявляти до мене вже ледь не відверту зверхність, вважаючи, що це саме я погано впливаю на свого підопічного, і що в цьому винна і моя чорна мітка. А ось він все чинить правильно і його підопічна була б щасливою без усіх отих моїх відмінностей. І з того, що Ультрамарин усе більше прискіпувався, я зрозумів, що незабаром стануться великі неприємності і в нижчому світі.
І вони не забарилися. Довкола Ультрамарину і справді невдовзі заснували численні янголи-жінки зі своїми блідими на кольори вихованцями із самісінького Дна боліт. І, схоже, з цими новими єствами у його підопічної виникало й краще порозуміння, аніж із нами. Так, звичайно, я був обпечений Пустелею, і багато скоїв задля того, аби в мене не склалося звичного, як у всіх інших янголів, буття. І не мав жодного права ремствувати. Та зараз я лише шукав доречного наповнення до питань, які ставив перед собою і мною мій годованець, і несказанно радів, що він за власною волею відходив усе далі від отих боліт, що, напевно, й стало основною причиною його розлучення.
За своєю заклопотаністю я не надто роздивлявся, кого саме стрічав тепер на своїх шляхах мій підопічний, та чим далі ми віддалялися від Пустелі, тим дивніші янголи траплялися мені. Часто й ті, що шукали свого нового місця в житті. Я знав, що втративши своїх вихованців, кожен із нас міг спробувати зріднитися з єством іншого, близького собі, янгола, котрий не втратив своїх підопічних - приєднуючи свою сутність до їхнього буття. І знав я, що таких поєднань може бути чимало, і здатності подібного складеного з багатьох єства значно зростають, і це відповідно відбивається й на здобутках їхнього, тепер вже спільного, тілесного вихованця. Хоча я і був далеким від янгольської громади, що досі намагалася триматися осторонь від мене, та дещо таки відав і вмів. І здатен був рухатися далі.
Тож на шляху від боліт мене дивувало, що більшість з усіх стрічних тепер були саме такими - поєднаними янголами. Певно і я дивував їх, набагато складніших за мене і досвідченіших, що самостійно лину зі своїм підопічним з цілком виразною душею, і не до боліт, а в іншому напрямку. Я хоча особливо й не переймався їхніми відчуттями і враженнями, та відкинути їхнє оточення, знехтувати ними, аж ніяк не міг. Та й нові осягнення робили мене відповіднішим усьому навколишньому. До того ж, постійно перебуваючи в просторі над серединою Ріки, я набагато легше знаходив потрібні мені й моєму годованцю ефірні смаки. Вони, здавалося, самі летіли назустріч нам, неначе та сама, завжди жадана мені, Світанкова Синь.
А ось Ультрамарин повністю зник із нашого життя - його вихованка не захотіла полишати зручну болотну місцину, до якої чуттєво приросла. Та вона й не так вже переживала через усе, що сталося, а ось нам розрив дався нелегко. Мій хлопець дуже переживав. І жодні мої старання довгий час не могли виправити ситуацію – кольори вихованця блідли, йому ставало все гірше, нехай він і далі вперто сунув від отих клятих боліт. А ось його душа, та сама моя цяточка, навпаки, з кожним кроком оживала.
Не знаю, що нам тоді допомогло, можливо й те, що стали з’являтися нові, густо насичені високими барвами смаки, які при болотах не проявлялися. Та спершу нам було досить зле, і стрибки настроїв нашого підопічного виразно втомлювали. Навіть відкриваючись для допомоги, він швидко спустошував мене, інколи навіть не помічаючи свого спраглого контакту, і емоційної прірви своїх нинішніх потреб. Я ж, на відміну від нього, майже не виріс із миті свого приходу сюди. І все ж, я щиро радів, що він не здався і далі линув у більш чисті води. Але кого і що він тут шукав?
Ми досить далеко вже пройшли Рікою - далі, здавалося, нас очікувала лише повна самотність. Та вона була такою лише для мого вихованця, хоча залишала свій відбиток і на мені. Але коли переді мною не стояли конкретні завдання, я неодмінно зривався до Світанкової Сині, в якої справи на краще так і не пішли. Вона геть втомилася, і якби не я, то й не знаю, чи протрималася б так довго. Але й вона мені завжди допомагала. Особливо на початку, та й чого вартували оті наші, хоча зараз і не часті, польоти до Межі! Я міг багато чим пояснювати свій потяг до неї, та насправді розумів, що він вищий за мої знання і розуміння дійсності, наче нас єднало і щось незбагненне. Бо жити без неї я, здавалося, і не зміг би. І як добре, що вона завжди була десь поблизу, і відразу відповідала на мій поклик. І ніби особливо не звертаючи увагу на загальне ставлення до мене, навіть більше того, - мені навіть інколи здавалося, що вона наче й трішки завидує мені. І ось цього я ніяк не міг второпати – як можна заздрити міченому Пустелею? Хіба не відаючи про те, як незгасно пече залишений Пустинею слід, випускаючи з зору постійну зневагу інших? Але вона все те добре знала, бо в якійсь мірі постійно поділяла зі мною той вантаж.
Утім, справи із її вихованцем складалися гірше нікуди. Світанкова Синь старалась, як могла, і я разом із нею, та особливої користі від цього вже не спостерігалося. Та і що ми могли вдіяти, коли її підопічний остаточно відмовився від нашої допомоги, - як не крути, а все його життя там тепер звелося лише до потойбічних, глибоко болотних реалій, і інше його зовсім не цікавило.
І зрештою сталося, як мало статися, - він повністю порвав стосунки із Світанковою Синню. А подібне, виокремлене, існування дуже швидко привело його і до повного знебарвлення. Промінці зв’язків, що сполучали його зі Світанковою Синню, обірвалися з того боку, і разом із останніми надіями. І він зник з її поля зору разом із такою ж знебарвленою, багатостраждальною своєю душею – невидимою нині хмаринкою, що колись так жваво зросла зі знайденої Синню на моїх очах в Ріці милої цяточки.
І ось тоді й для Сині почалися найважчі випробування - бо вже ніколи не станеться для неї сподіваного визрівання і цілісного єднання зі своїм підопічним, що власноруч позбавив себе і її спільного майбутнього. Вона втратила і свою вихованку. І тепер з нею могло статися будь-що. І хоча їй ще було не до помислів про свою подальшу долю, та вибір у неї був обмежений.
І якби я знаходився на її місці, то і мені спершу б не хотілося продовжувати свій шлях отут. Та в мене і ситуація виглядала дещо інакшою. Бо я навіть уявити собі не міг, що міченому Пустелею вдасться приєднатися до якогось благополучного янгола. І повернутися назад, піднятися вгору Річкою до брами Світла, я теж не зміг би - таке потребує надто багато сил, а мені потрібно ж було іще перемагати й спротив Пустелі. Тож перед Світанковою Синню, хоча і поставав непростий вибір, але він існував, якщо, звичайно, вона чогось ще хотітиме після того, що з нею сталося. Та я їй допомагав, підтримував, вдихав в неї частину назбираної для свого вихованця енергії, розуміючи, що це їй особливо не допоможе, але підтримає її чуттєвість - і чим швидше вона прийде до тями, і зробить свій вибір – тим швидше позбудеться страждань. І можливо приєднається до когось. Так, можливо вона втратить якусь частину свого вільного «я», але ж від цього їй вже нікуди не дітися.
Синь могла спробувати вибрати будь-кого із відомих їй янголів, зрештою, спробувати доєднатися до тих складених ангелів, з якими я зустрічався тут, посеред Ріки. Навіки прикріпляючись до іншої сутності, вона зберегла би свою особистість в межах поєднаної цілісності, тож не так вже це й страшно. Та Синь продовжувала страждати, гостро переживаючи свою втрату. І її відносило все ближче до Пустелі, де, як я знав, на неї вже очікували вічно голодні Пустельні сутності.
І я супроводив її майже до Межі, з-за якої вже не існувало вороття. О, мої прохання і прощання вже не раз торкнулися її. Додати до них щось вагоміше я не міг. Як не міг і дозволити собі відчути все те, що з нею станеться далі. Тож, тепер поруч з нею, я повністю відособився від усього оточуючого. Нехай станеться все, що повинно статися, тільки я не хочу пізнати й цього болю. Не хочу! Напевно саме це моє чергове страждання за звичкою і притягнуло її до мене. Світанкова Синь ввійшла в мене ледь не на самій Межі, нехай саме так, як входила раніше, коли бажала підтримати мене! Та цього разу я міцно охопив її собою, всіма судинами промінцями, і помчав у бік Ріки. Відчуваючи, що вона не противиться нашому тіснішому єднанню, і що саме так я і мав чинити, аби хтось міг доєднатися до мене. Тільки так, і не інакше, - дивно, що об’єднані янголи мені нічого про це не повідали…
Я й далі обіймав згорьовану, помітно поталу хмаринку Світанкової Сині, все виразніше відчуваючи, як поступово теплішає і світлішає вона. Як її зір нарешті відволікається від колишнього в бік подальшого, нового…

9
А потім прийшло Блаженство - у всій барвистості проявів, у всіх тонкощах і безмірах поєднання наших світів. Я вже перестав дивуватися, що зі всіх можливостей, зі всіх янголів, Світанкова Синь чомусь вибрала мене, міченого Пустелею - точніше, вибрала нас. І мені було страшно, що, не знаючи як це робиться, я міг втратити її назавжди. Але тепер вона, ні, ми – навіки разом. І я не змінив своїх кольорів, і Світанкова Синь у нашому поєднанні залишилася собою, лише чорна пляма ззовні стала значно меншою – тепер вже ледь помітною!
І ми тепер завжди літали разом, і легко здіймалися до Небесної Межі, і спільно опікувалися і нашим підопічним, і його душею! Схоже, таке наше злиття вельми сподобалося їм. І не тільки сподобалось - вочевидь, наше поєднання надало вихованцю й нових здатностей, бо він ще рішучіше подався до правого берега Ріки. І нам цікаво було за ним спостерігати, хоча й не лише за ним. Рухоме Дно, яким він мандрував, вкривало безмежжя різноманітних сутностей, з уособленнями яких наш вихованець постійно стикався в своєму тілесному світі, з якими співіснував, і цілком природно контактував. І нехай ті істоти в своїй абсолютній більшості, не мали особистих персональних янголів, та їм цілком вистачало турботи Охоронця Ріки - і життя не менш яскраво наповнювало їх. Я знав, що вони не визрівають так, як наші підопічні. Що їхній шлях тут значно коротший і простіший, що вони не здіймаються на поверхню Ріки, аби спробувати і собі злинути в Небо. Але вони і не зникали безслідно, і в них було своє «далі». Не дарма ними так піклувався Сяйний Охоронець, для якого найголовнішим було якраз усе те, що не мало своїх янголів.
А ще саме тут ми пізнали, що Ріка зовсім не нескінчена, бо не в такій і далекій далечі вона, стрімко розлившись, помітно міліла - поволі переходячи в нижній світ, в якому, зрештою, і зникала. Наче Пустеля випивала її. І я знав, що всі Річкові небесні жителі колись змушено покинуть рідні краї - і ми теж. І найкраще, якщо спільно - коли будемо готові для подальшого переходу, коли визріємо.
О, тепер, більше відаючи і про майбутнє Ріки, і про своє, ми із Синню вже зовсім інакше сприймали і стрічних, подібних до нас, поєднаних янголів. І вони з більшою цікавістю ставилися до нас - таких не типових. І чимало нам розповіли, показали. Тож отак ми із Синню дізналися, що наша Ріка і справді не єдина, що під нами теж протікають Ріки. І чим нижчі вони, тим темнішими є і їхні води, і істоти, котрі при них живуть.
А ще ж є води вищі - за Небесною Межею, котра в деяких місцях опускається і до нашої Ріки, і ходили чутки, що між усіма Ріками можливі перетоки, а отже і живе сполучення.
Ми передавали ті відомості і своєму тілесному вихованцю, що вельми цікавився буттям Ріки, і він тепер, схоже, теж узявся за розшуки переходів угору, обираючи свої особливі дороги. І нам цікаво було спостерігати за ним. І хоча в тих місцинах, які він зараз обирав для життя, було обмаль подібних йому істот, - та він, схоже, й далі віддалявся від усіх, тримаючись особливо прозорих течій, що линули до правобережжя. І невдовзі він вже здавався чи не єдиним, хто линув у тому напрямку. Всі інші, прості янгольські вихованці, зазвичай, трималися болотяних місць. Проте були й інші єства, якими піклувалися великі, складені ангели. Такі в цих місцях траплялися все частіше. Їх, певно, цікавив Річковий Охоронець, що подекуди вів себе надто дивно – злітаючи в деяких місцях аж надто високо над Рікою. Певно саме цим усім вельми й зацікавився наш годованець. Що, переважно, і відкрилося в особливому закутку Ріки при її Правому березі, куди ми із Синню прилинули слідом за ним. Просто перед нами, здається, над самим багряним маревом Пустелі, в обрамленні безлічі веселок, згори спадала інша - зовсім юна Ріка! Нехай іще достатньо віддалена від нас, вона злітала, як і наша колись, із осяйної Високості. Потім неспішно вирівнювалася і плинула уже рівниною Пустелі. Стіна Світла, що перетинала її, і через подібну якій і ми пройшли колись, звідси виглядала лише Ворітьми для входження у нижній світ. І ми все це бачили тільки тому, що, Межа з Верхнім світом в цьому місці, аж надто близько підходила до наших країв. Та яке це мало значення для насолоди споглядання?
І ми з Синню вглядалися і згадували, як хороше було над нашою юною Рікою, і так хотілося спробувати ті смаки! Та перелетіти через Пустелю в ті юні води не видавалося можливим. Дивно, що й плин нашої Ріки після появи Ріки молодшої, став ще більш помітно завертати вправо. Як, певно, зліва до нас притискалася на видиху своєї потуги стара Ріка, так і ми тягнулися до Нової. І наш годованець теж відчував її і, схоже, прагнув більш тісного знайомства з нею. Але навряд чи йому міг тут хтось із цим допомогти. На відміну від абсолютної більшості тих, із ким були ми на початку шляху, а потім і на болотах, тільки він і дістався сюди.
А правий берег все крутіше завертав у бік Нової води. Вири і раптові мілини, загрозливий подих Пустелі – все тут зібралося до купи. Ці місця просто дихали небезпекою. І, вочевидь, нашому вихованцеві доводилося досить туго. Та він знав, чого саме хотів, і невпинно рухався далі.
Води Нової Ріки, як і Межа між світами, були вже зовсім поруч. Ми із Синню тільки й спостерігали, як поступово танула поміж Ріками вузька смужка Пустелі, бачили, наскільки світлішими виглядали ті Води у порівнянні з нашими. І кидалося в очі, як багато там ефірної поживи! Та ще й обмаль схожих на нас, таких милих, юних мешканців Неба.
А Ріки й далі зближалися, і Пустеля поміж ними, змінювалася все виразніше, певно просякаючи водами з обох боків, в деяким вузьких місцях, здавалося, навіть частково втрачаючи свою гостру чужість усьому живому. Але ж про те, аби перетнути отой перешийок не могло і йтися! Навіть якби полоса Пустки, що відгороджувала одні Води від інших, зовсім зникла, жоден янгол не зміг би і на йоту перетнути лінію незримого кордону, принаймні, допоки тут існувала лише тінь від Пустелі. Та ця тінь безперервно тягнулася, як позаду, так і в далечінь попереду, і витончення кордонів, здавалося, зовсім не впливало на її ворожу присутність.
Та все те, що так лякало нас із Синню, не надто турбувало нашого вихованця.
Його нинішня вмілість дивувала мене, а Світанкова Синь відверто захоплювалася його сміливістю, як і відкриттями, здійсненими ним у своїй нижній сутіні. Моя супутниця значно тонше відчувала навколишнє, аніж я, хоча й досі сприймала тамтешнє життя нашого годованця в основному крізь мою сутність. І нам було з чим познайомитись. Нехай більшість відомостей годованець отримав саме з наших злетів до горішньої межі, але лише він один і зумів їх розтлумачити, і зараз ще й вельми вправно користався тими знаннями!
Окрім нових вод, що так манили нас угорі, ми тепер бачили й нижчу природу буття. Виявилося, що старі Ріки, танучи внизу, ярусами збігалися одна під одною, і так спадали й далі вглиб нутра Пустелі. Тож недарма попід рухомим Дном нашої Річки ховалося старе Дно іншої, і не одне воно! А ще нам стало відомо, що зовсім донедавна, меж між нижніми Піками довгий час не було.
Ці відкриття чомусь мало важливе значення і для нашого вихованця, хоча, знову ж таки, все це було добре відоме тутешнім небожителям – тим самим ангелам-схимникам…

10
І ось наш вихованець, нарешті знайшовши своє місце в Ріці, розпочав активно вивчати нижні і верхні течії. Не знаю, як йому вдавалося проникати в них, але він час від часу зникав зі свого тілесного світу, та потім повертався в нього! А ще ми помітили, що коли він пірнав нижче, то води нашої Ріки в його місцях трохи сутеніли, і навпаки!

В такі миті наші судинні зв’язки напружувалися, тягнучись услід за ним, і не скажу, що нам із Синню подобалися відчуття, які ми при цьому отримували. Але після повернень кольори нашого підопічного особливо не змінювались, тому ми й не надто хвилювались - аж допоки одного разу він, створивши невеличку хвилю тут, на поверхні, не переплюснувся крізь тінь, що розділяла в найтоншому місці нашу й вищу Ріки!
І хоча ми його відчували, і бачили тепер потойбіч – в нових свіжих водах, але перелетіти до нього не мали жодної змоги! Це спершу нажахало нас. Ми не розуміли, навіщо він туди пішов. Та наче сяйні струмені полилися від нього звідти до нас, що, як виявилось трохи пізніш, вельми не сподобалось багатьом - і в нашому світі, і в нижчих. Не сподобалось, передусім, тим, в кого, як ми помітили, в єстві були присутні і темні сутності.
Утім, лякалися ми не довго, бо наш вихованець тоді ледь не відразу повернувся, і вже не перелітаючи через тінь, а знайшовши перехід у свій колишній нижчий світ просто наче крізь Пустелю.
Проте, як виявилося, повернувся він ненадовго. Бо знову і знову навідувався у відкриті ним простори нових вод, аж доки не переселився туди остаточно. І тоді вже свіжі струмені полилися сюди щедрим потоком! І ми із Синню не знали, як на таке і реагувати.

Та контактувати з нами наш підопічний не переставав, - напроти, він іще уважніше почав ставитися до наших взаємин.
Але відтоді так і повелося – він, ледь не постійно перебуваючи у новій Ріці, лише періодично повертався до старої. Іще ми помітили, що плин води тої нової Ріки, рухомість Її Дна, немає там над нашим підопічним жодної влади. Він завмирав на одному, вибраному ним місці, чи вільно рухався, і, що було зовсім нечуваним, навіть супроти течії. Але коли він на коротко повертався сюди, то рідні води знову брали над ним ладу, виразно затінюючи його просвітліле єство. Напевно саме тому, він і не часто бував тут.
Утім для нас все це виглядало незбагненним викривленням здавна відомого плину подій. І не особливо тішило. Бо ж коли тепер станеться оте, жадане, наше спільне визрівання, якщо води більше не керують нашим вихованцем, і чи колись виведе його наша Ріка на свою Поверхню, аби він міг спробувати поєднатися з нами? Але якщо він сам не бажав такого, то чому усе ж періодично повертався сюди?
Тільки значно пізніше ми із Синню помітили, що на повернення нашого годованця, вже окрім нас, очікували й інші сутності, котрі шукали зустрічі з ним. І дехто з них приходив з найнижчих Рік.
Та ми так хотіли завершити наше буття тут спільним єднанням, як те подекуди ставалося в інших!
В Річці постійно визрівала якась кількість янгольських вихованців. Зрозуміло, що кількість визрілих у десятки й десятки разів була менша за загальну нашу кількість. Але й це було ще не все. Коли визрілі вихованці підіймалися на Поверхню і пробували поєднатися зі своїми янголами, то тільки найменшій частині з них вдавалося створити довершеність, яку приймало зі щасливим спалахом Небо. Інші переживали непрості моменти, коли напружуючи всі сили, намагалися з’єднатися якомога щільніше, але нічого з того усе ж не виходило. Відтак вони тут, при останньому плесі, і залишалися – напівз'єднаними півсутностями, виснажувалися на Поверхні і тоді вже танули на Дні - янголи і їх вихованці, що не зуміли злетіти в Небо. Спостерігати за цим було важко. Утім, до поєднання, нам із Світанковою Синню чомусь не вдавалося так само виразно, як зараз, бачити таке. Але нині усе змінилося.
Тож на повернення нашого вихованця разом із нами чекали і втомлені такою своєю непідйомністю пари янголів і їхніх вихованців. І коли він з’являвся, вони кидалися, наче в останній надії до нього, і він дійсно переводив якусь частину із них крізь Пустелю до вищої Ріки. Що відбувалося з ними у новому світі, можна було лише здогадуватися. Та, судячи із відчуттів нашого годованця, ці напівсутності отримували кращу нагоду визрівати, і злетіти в Небо вже там!
А ще ми завжди помічали, що наш підопічний брався переводити у новий світ лише пари близькі йому за гамою кольорів. Тільки такі, зрештою, і очікували на нього тут. Отак ми дізналися, що окрім нашого вихованця, є й інші, що переводять крізь пустельний перешийок тих, що заслуговували на світле подальше. І нас уже не дивувало, що таке відбувалося саме тут, в особливому місці біля правого берега Ріки, бо колись і крізь наше лівобережжя приходили істоти зі Старої Ріки, та ми не надто тоді звертали на це увагу. І в цьому всьому відчувався якийсь високий сенс, хоча й був він, наразі, повноцінно недосяжний нашому скромному янгольському розумінню.

І подібне тривало, й тривало, і ми знали, що так, вочевидь, і має бути. Наш вихованець, не втрачаючи з нами найтонших стосунків, жив своїм, насиченим життям. І ми, з Синню, раділи його і своєму буттю, проводили і зустрічали, запитували і відповідали, а ще шукали й знаходили багато чого у Високості. І, схоже, поступово й самі ставали отими, непомітними малим янголятам, ангелами-схимниками, яких колись ми вперше узріли біля Небесної Межі. Та нині ми вже не знали жодного окремого янгола з тих, із якими колись ми прийшли сюди з водами Ріки. Але не печалилися такому тривалому своєму існуванню тут, бо воно, напевно, теж мало свій сенс. І ми із Синню щасливо осягали його разом. І готові були приймати вічність саме такою, якою вона видавалася нам зараз. Хоча й відали, що зрештою, все проминає, і рано чи пізно станеться те, що вчергове змінить наше буття.
І така подія сталася…

11
Одного разу, за короткочасного перебування тут, наш вихованець загубився попід Дном свого тілесного світу. І ледь не відразу наші судинки-промінці повідомили про біду!
Ми вже відали, що ті, виняткові особистості, які, подібно нашому вихованцю переправляли не визрілі пари у нове життя, інколи безслідно зникали. Ми знали, що таке не раз ставалося, і що немає для таких випадків єдиного рятівного рішення. І що міцні зв’язки, які поєднували ангелів зі зниклими своїми підопічними при цьому самі по собі ніколи не розривалися. І що тоді, через судинні промені, начебто задля порятунку наших підопічних, висмоктувалися із ангелів-охоронців усі їхні сили, і це тривало поки в ангелів-опікунів вистачало снаги шукати у Висі поживу. Але, зрештою, все завершувалося однаково, - вкрай виснаженого ангела затягувало на Дно Ріки, звідки він уже ніколи не повертався. Те саме, вочевидь, нині загрожувало і нам із Синню!
Ми аж надто гостро відчували, що наш вихованець потрапив у біду, і ми повинні йому допомогти, але як – не знали… І нехай він зараз і потребував значної нашої підтримки, але в мене складалося враження, що й цілком щиро не бажав приймати її. Наче все пішло і далі йде супроти його волі. Дізнатися більше ми не могли, бо він, хоча й повністю не закрився від нас, але шпаринка між нами була аж надто вузькою, куди протискалася лише енергія підтримки. І це не могло продовжуватися вічно. І ми мали на щось зважитись…
Напевно мені призначено було постійно поступати неправильно, бо я вирішив не очікувати доки нас із Синню повністю знесилить ця біда. І хоча підказувало щось - таки легше піддатися, повністю знесилитися, і тоді Дно розірве усі зв’язки між нами перше, аніж станеться значно гірше, та я вибрав боротьбу. І Синь підтримала мене.

Ми знали, де шукати. Усе ж таки, ми летіли донизу за тонкими промінцями судин, що нас пов’язували із нашим годованцем. І нашого єднання не змогло розірвати і щільне жорстке Дно нижнього світу. А, можливо, воно і поблажливо так манило нас – як це робила Пустеля, коли збирала свої жертви.
Та нехай ми із Синню тепер і порушували всі мислимі правила, поспішаючи на поміч, але іншого вибору для нас не існувало.
Протиснувшись крізь перше Річкове Дно, ми промайнули спільною сутністю за натягнутими промінцями наших судин крізь сутінний тілесний світ нашого вихованця і пробивши друге Дно, зупинилися потойбіч - у спраглому холоді темного суму і глибокого смутку. Там, куди ми проникли, відживав своє зовсім не прийнятний нам, геть сплюндрований старий світ, що поволі танув у ще темніші глибини. І повернення звідси для нас, теж, схоже, не існувало. І не тому, що ці світи були проти, просто двері, якими ми пройшли в один із нижніх обсягів, щільно закрилися за нами!
Ми здогадувалися, що сходячи сюди, ми, як і наш вихованець, можемо потрапити у безвихідь, стати беззахисною поживою для сутностей, що несли нам смерть, що нещодавно обманом упіймали в свої жахливі тісні комірки нашого вихованця, і тепер пили його життєві сили. Вони жерли і один-одного, але найбільше, усе ж, впивалися соками вищих світів, звідки сюди потрапив і наш вихованець. Нас із Синню,Ю вочевидь, не випадково затиснуло в якійсь щілині, крізь яку й линули судини промінці. І тут нас тримали доти, доки вищий світ не відмовився від нас, бо наше перебування внизу не могло бути надто довгим.
Ось так, зійшовши в цю тісну могилу, ми на собі пізнали, що таке груба тілесність, якою, наче кригою, невдовзі охопила нас тутешня тьма. Та й чи слід було дивуватися такому покаранню тим, хто свідомо покинули все блаженство свого призначення, даровану осяйність, зрештою, саме Небо. І тепер стаючи тими, що справедливо отримали тлін занурення в зло, яке тут спрагло заковтувало і заковтувало все, що опускалося згори. Про подібне поневолення навіть мислити не годилося, не те, що самим прилітати сюди! І чи достатнім виправданням стало те, що ми нарешті зустрілися віч-на-віч з нашим вихованцем? Але ми й досі прагнули врятувати його…

12
Місце, в яке ми зрештою потрапили, нагадувало щільно стиснутий невідомими нам силами і перенесений углиб пітьми шматок Річкового Дна, тепер вже старого, позбавленого руху, безплідно мертвотного, дуже невеликого за розмірами, але з тими ж магічними якостями, що й Дно загалом. Ми ніколи ще не потрапляли в подібну тіснину. На додачу вона була переповнена іншими в’язнями, яких тримали тут у стані півсмерті.
Гострий жах пронизував нас від одного вже усвідомлення, що всі тут містилися тільки задля того, аби віддавати свої сили тьмі, що саме сюди зі світу янголів лилася енергія. Та її відразу й забирали від в’язнів розмаїті пустельні сутності. І все тривало й тривало, доки полонені, помираючи, не віддавали останні краплини себе.
Це було місце торжества зла. І воно мало тут чимало облич, які відкрито сміялися над нами із Синню, приковуючи наше, обледеніле грубою корою, єство, навпроти нашого ж вихованця. О як радісно було їм захопити і використати такого ангела, яким були ми із Синню.
Вони певно сподівалися отримати від нас щось неймовірне. Навряд чи їм живцем колись потрапляв до лап подібний нам складний ангел. Тож вони ще не розуміли, чим таке може невдовзі обернутися. А потім вже стало надто пізно.
Зрештою, зло нічого не могло нам протиставити з того моменту, як ми увійшли у цей світ, бо що може зробити пітьма зі світлом?
Пустельні сутності розраховували тягнути з нашого вихованця сили, доки ми посилатимемо йому енергію Висі. А потім, певно, захотіли щось подібне отримувати і від нас. Але сталося інше. Та й нікому було надсилати нам сюди небесну енергію. Але ми її ще мали в собі, і готові були використати!
Наш вихованець висів навпроти, прикований до стовпа, оповитий якимись тілесними дротами, і виглядав повністю знекровленим, але злу не вдалося зламати його дух.
У першу ж мить перебування у цій в’язниці ми із Синню, ніжно притулилися до нього єством. І те, що наше тіло повісили на стовп поруч, ніяк не завадило цьому. І він відчув нашу присутність, бо зболено посміхнувся зі стовпа своєї муки, навіть поворухнув ланцюгами. І ми це вже бачили простовіч, як бачив він ці нижні світи, від початку отримавши у них тягар тілесності. На його обличчі навіть промайнула легка посмішка! Бо ж навколо нашої із Синню об’єднаного єства тут сформувалася оболонка цілком людської вигляду, та ще й вкрита білою пухнастою паростю. Та це тіло не заважало нашим доторкам, поки в нас вистачало внутрішньої енергії. А її поки було чимало. Навіть дроти, які тягнули її з нас, поки не виснажували. Щось дивне робилося зараз із моїм тілом – темна пляма, що завжди так мучила мене, зараз почала виразно гріти!
Тож ми і далі притискалися до нашого невільника, гріючи і підбадьорюючи його, аж поки нас грубо не віддерли від нього. Певно вирішивши, що він вже зайвий. І це були останні миті його страждань. Ми знали, як їх припинити, і я повинен був зробити той останній крок. І лише Світанкова Синь - інше моє найсвітліше надбання, ще стримувала мене. Вона розуміла мій замисел і відчувала скору мить нашої розлуки, і тепер прощально спліталася з кожною частинкою мого «я». І це були, я знав, саме ті доторки, з якими я залишуся у тьмі, без надії коли-небудь знову поєднатися з нею в одне ціле. Невже колись, до свого народження у цих світах, у тому минулому, якого я так і не зміг пригадати, хоча воно й ховалося десь в нутру моєї янгольської сутності, теж існувала вона, моя Синь? Бо щось і тоді роз’єднало нас. І ось я знову втрачаю її. Та цього разу все буде значно гірше, вириваючись зі всіма судинними промінцями з цієї жорсткої, крижаної оболонки, я розірвуся ледь не навпіл, вивільняючи звідси Синь разом із моїм, і нашим минулим. А сам, якщо це буду ще я, залишуся тут безпам’ятно й безслідно…
Але якщо я хочу дати нам усім шанс, то не повинен вагатися. Бо з кожною тутешньою миттю можливість діяти ставала все примарнішою. Я відчував направлені на нас зусилля зла, що прагнула приспати нас, перевести у стан безтямності, щоби тягнути і тягнути наші сили – ледь не вічно. Прощай, Синь…Ти ж бо знаєш, інакше не можна… Синь…Синь…Все ж недаремно, правда?..
І я з усіх сил, максимально напружившись, наснажив енергією судини зв’язків поміж мною і єством нашого вихованця…
І влетів у нього частиною себе, нашого з тобою, моя Синь, щасливого єства. Без прощавай – без твого сяйва у собі, тож лети тепер, тільки не шукай забуття, не відпускай надію… Як колись, у палахкотінні вогню, з якого ти тягнула мене, зраненого, увись… Ти майже витягнула мене, пробач, що не склалося, але може ще – колись!
Це нагадувало яскравий спалах, що пробив кращою частиною нашого спільного з Синню єства груди нашого вихованця…

А за декілька миттєвостей тіло вихованця сіпнулося й відпустило спільний вже наш дух - частково мій, частково Сині, поєднало з хмаринкою душі, і, відкинувши назавше біль і страждання, те поєднання просто на моїх очах злетіло вгору.
Інша частинка мене, що залишилася зараз в колишньому тілі нашої із Синню спільності, задоволено завмерла, відчуваючи свою дивовижну прозорість. Навіть темна плямка кудись зникла. Але залишилося сприйняття себе - тих, що зараз здіймалися і линули геть звідси.

- Де я? Хто ти? Ми? До світла! Ми – одне, ми – це я…
І вже лише бліда мла примарно заколихалася навкруг. І крізь неї з височини потужно вдаряло яскраве Світло. Воно миттєво зігріло нас. І виявило чорну вирву унизу, де клубочився холод і залишена нами частина себе. І щось таке важливе покидалося в ній, у тій хижій пітьмі.
Та дуже Сяйво вже вітало нас, і звало Вгору! І так хотілося зігрітися, негайно піддатися Його лагідності, злинути Ним до Його Джерела. Але щось раптово спинило наш стрімкий рух, щось запекло. Якась внутрішня чорнота спинила наш злет. І здалося, що вгору ще рано, не зараз, бо щось велике залишилося незробленим - важливі справи, які потрібно владнати…
Як для легкої хмаринки, ми, напевно, трималися надто нахабно, та нічого не могло порушити нашої теперішньої єдності, і ми прагнули одного, тягнулися і розшукували одне і те ж - зрештою, ми були вже одним «я». Отак, саме так! Піднятися вище, летіти вперед, шукати! І не стільки нового світла, скільки можливості затриматися у цьому світі, аби зробити дуже важливу річ. Бо часу не так вже й багато! І наші об’єднані, хоча й частково присутні, здатності давали надію. Ми мчали вперед - і бліді, невиразні, розмаїті сутності з місцевого тілесного життя-буття туманилися внизу. Посеред них подеколи строкато зблискували перлини більш зрілих особистостей, але ми розшукували своє - потрібний колір, достатній для нас розмір, і відповідну стать. Останнього вистачало, але довго не складалося з кольорами – аж доки врешті-решт ми не знайшли край, де більшість живого мало близькі енергії і тони забарвлення. Але тут вже з’ясувалося, що розмір місцевих сутностей чоловічої статі був чомусь дрібніший дрібного. Із жіночими було все в порядку, а ось над сильною статтю неначе хтось вельми злий попрацював, чи ж бо самі чоловіки цих країв домовилися жити мілко, ховаючись один за одним, один в одного, один під одного, та, найбільше, за жінок.
Пролетівши над безліччю сутінних осіб, ми знову розпачливо поверталися в їхнє юрмління. Та ніяк не могли позбутися отої чоловічої дрібноти! Ми розчаровано покидали ці території, але вимушено поверталися - сили танули, і долати цю млу ставало все важче й важче…
Але ось! Раптове, потрібне нам!
І закружляла наша втомлена хмаринка навколо, о диво!, прямо таки нашої копії – потужного єства, мовби створеного саме для нас!
Від цього єства теж здіймалися і танули угорі тонесенькі промінці судинок-зв’язків, які надійно оберігали цю перлину від усього чужого, у тому числі і від нашого проникнення. Та зненацька зовсім поруч зблиснуло, невідомо звідки виринувши, сяйво іншої зрілої сутності – у веселці проміння, що поєднувала її із височінню.
І відразу сталося – і тут, і там, нагорі, - бо потрібне нам єство відкрилося для нас, і ми відчули – зараз! І за мить вже вливалися у ненадовго відкриту для нас живу сутність - як проміння вливається в інше сяйво, долучається до іншого проміння, спрагло і дужо, аби світла стало більше, аби танула пітьма, і можна було знайти загублене в ній… І ми тепер знали, що віднайдемо себе! Не втрачаймо надію, о Синь, о Вітре!…



































ЧАСТИНА ІІ

Його ведична Величність

„І знов закрутилася зла круговерть,
хто в неї потрапив, знайде скору смерть...”

Розділ перший
Наступ магії

1 04/06/08 Львів
Чорні птахи кружляли у низькій блаваті над западиною старого міста. Їх зібралося не так і багато, але сформувати виразний вир десь понад Оперним театром птахи зуміли. І що їх до цього спонукало? Їм би зараз годувати свою вічно голодну дітлашню, котрій скоро й на крило вставати, а вони процесії влаштовують. Чи може і в них є свої священнослужителі? І оце зараз, склавши в небі фігуру дервіша, що кружляв і кружляв, поволі зміщуючись в мій бік, - птахи по-своєму задавали верхам ті ж питання: «чому», «для чого», і «що далі»? Але з якого дива вони роблять це саме тут? Я ж постійно бачу їхні танки навколо Високого Замку. Невже їм чимось близька ця скам’янілість унизу, з незмінною дрібною метушнею жителів і гостей міста? Напевно, могли б знайти місця й природніші для можливого свого служіння? Чи тут саме те, що їм потрібно? Бо якщо відкинути дрібні умовності й додати ймовірні насолоди, в тому числі і від польотів, то хтозна, чи таке вже й пусте оте кружляння - і від гнізда на схилах тутешніх пагорбів далеко не віддаляєшся, і, водночас, на своїй ведичній службі. І жодних там, зайвих птахам, роздумів!
Та вже нехай - кожному своя краса миті. От, як для мого, не пташиного, а більш приземленого, погляду - не менш прекрасно осяйного літнього ранку сидіти на Старій Площі, смакувати пиво і підморгувати звабній претендентці на один зі спільних щасливих днів такого єдиного нашого життя. Нехай і підморгував я, наразі, лише подумки, бо знайома дещо затримувалася, проте, користуючись нагодою, я нарешті, зміг переглянути розклад футбольного чемпіонату Європи, що стартував саме в ці дні. І цей чемпіонат мав бути першим за останні роки і роки, який я перегляну не відволікаючись, бо ж геть нікого над розкутою душею. І нічого над головою, крім вільного неба і таких же небожителів, які останні декілька тисяч років, судячи з офіційної статистики, особливої цікавості до справ земних не проявляли. А жаль. Бо нижчі впливи мали місце, інколи й досить катастрофічні. Не хотілося, аби вони стали на перешкоді, як людству, так і мені цього особливо привільного літа.
Ну й нехай, що неприємності стаються знову й знову, що так заведено. Але є і протилежне - природа тутешнього світу, що рухом від крапки, відрізку чи кола, формує значно більші об’єми для перебування. І тут вже в який бік дивитися, і що шукати. Та особисто мене завжди вабив не надто матеріальний - романтичний напрямок буття. Певно тому й нині навколо передчувалося-відчувалося тільки найкраще і найсолодше – раннє літо, і той самий подих усього досяжного! І чого вчергове не смакувати своє звільнення з полону суворої необхідності? І нехай це вже ледь не півроку, як зі мною сталося! І я вже мав нагоду припасти до нового буття, коли непомітно втрачаєш оту вольницю, власноруч зводячи навколо себе товсті мури нових щоденних звичок і умовностей.
Та ще й усім відразу кидається в очі твоя безтурботність, і ти вже комусь повинен допомагати, про когось подбати, і таких все більше, і невдовзі стіни твого нового світанкового світу вже не захищають від наполегливих друзів, і від знову пробудженого ними «ти мусиш», «так правильно». І, замість насолоди буття, хочеться того чи ні, складаєш оті пасьянси «правильно - не правильно».
Але й це марево, зрештою, тане особливого літнього ранку, коли воля з привіллям знову збігаються. І не випадково! Так радісно - коли у зведених власноруч стінах буття сам для себе залишаєш удосталь дверей, вікон, продихів і шпарин від отого злого - «ти мусиш». І жодного даху строгих обов’язків над головою - тільки сяйво радості із бездоння неба! Такого, як сьогодні, над цією Старою площею.
Хоча, мабуть, це є свободою виключно самітника, поки не причепиться, не приживиться до нього усмішка долі в образі саме тої, на даний момент, супутниці. Вочевидь, такої бажаної і завжди доречної, але, але… Та і де ж вона?
Я поглянув на циферблат годинника на Ратуші – моя, ймовірна, супутниця зовсім не поспішала. Отже й вільна воля поки ще зі мною, і це раннє літо, і насолода від неускладненої музики буття без «мусиш».
Хоча шлях до звільнення розпочав я значно раніше, та гостре відчуття його крайньої необхідності, пам’ятається, визріло не такого вже й давнього туманного ранку, коли звично повертаючись із офісу у пустку орендованої квартири на Лонг-Айленді, я зрозумів, що далі так жити не можу. Обридло все - і робота, і оточення, і самотність на чужині догризала. Француженка, з якою я зійшовся напевно аж надто близько, як на тверезий розсуд того, хто нібито трохи розумівся в житті, дещо несподівано закохалася у колегу по роботі. І все, що нас до того єднало, розвалилося, як картковий домик. Така ось недоля. І я намагався тепер навіть не згадувати її ім’я, аби далі не ворохобити серця, але щось видалити з нього, а заодно і з пам’яті, не міг. Не знаю, чому, але це сталося з нами, і все тут.
В тутешніх жінок, безсумнівно, знайдеться тисяча причин задля розриву стосунків, до яких і вони самі, коли неждано повертається самотність, ставляться більш критично, та поки про подібне не йшлося. Ми певний час, наче прості співмешканці, ще жили разом, зрідка торкаючись один одного поглядами. Вочевидь, я на щось іще сподівався, але роман моєї мамзелі з колегою по роботі лише поглиблювався.
І вона знала, що я знаю, та нічого з цим робити не збиралася. Все частіше виникали й побутові непорозуміння, за які я потім дорікав і дорікав собі, аж доки не переконався, що причини завжди прилітали ззовні, і тому нічого з цим не вдіяти. Мені було погано, бо наша приязнь не переросла в щось більше, а вона все виразніше страждала, живучи поруч не зі своєю новою мрією.
Та й тісний колектив архітекторів-проектантів уже сам по собі становив її другу сім’ю. І все інше – наше - тільки якийсь час заважало головному стати єдиним сутнім, аж доки остання перешкода у вигляді мене, не майнула світ за очі. Зрештою, сім’ї ми так і не створили. І, напевно, не дуже й намагалися.

2
І я пішов, побажавши коханій здійснити правильний вибір, і, певно, на щось іще розраховуючи, та вона не дзвонила. Тож далі я лише глибоко поринав у нове самотнє буття і в, подібну за характером, свою стару роботу. Та й тут не ладилося, наче хтось угорі рішуче промовив – досить.
А, можливо, й мені самому набридло тягнути цей віз. Бо майже всю креативну і дієву частину тягнув особисто я, а начальство, знай собі, лише отримувало й розподіляло винагороди - і не лише вкрай нечесно, а й, загалом, не професійно, з цілковито перевернутою з ніг на голову оцінкою дійсності. Це, як би я, замість довговолосого підлітка Джона, що, накурившись, майнув у компанії таких, як і сам, остолопів, на інший бік країни, знаходив і доставляв родині довговолосу юну Мегі, що ховала у подруги свою несподівану вагітність. Або ж замість зроговілого злочинця «А» приводив вельми схожого ззовні перехожого „Б”, і, беручи авансом гроші, потім посилав усіх подалі, змушуючи інших виправляти свої «косяки». Але ж я нічого подібного не коїв, і тому, що я такого не витворяв, мені платили за чесно зроблену справу якихось десять відсотків від отриманого в цілому, мінус податки, і все інше до купи.
Безумовно, коли три роки перед цим я вперше переступив поріг нашого детективного агентства, і мав тільки дещо містичний талант до розшуків, і жодних аж таких звичок, якщо не враховувати армійської підготовки, це було одне. Але ж далі, ледь не відразу я довів ким є насправді, і на що здатен. Та мати такого компаньйона для шефів мало значити куди більше, аніж просто ділити зароблені мною гроші! Тоді й перспективи вималювалися б куди цікавіші. Даремно вони так. Ой, даремно.
Я допускав, що можу сердитися на своїх роботодавців і через особисті негаразди, але хіба вони не розуміли, що втрачають? Могли би піти назустріч.
Та чи могли? Бо якщо в мої справи тоді дійсно втрутилася її величність Доля, то все подальше й справді мало від кого б залежало. Тож, успішно закінчивши чергове завдання, і знову відчувши свою самотність і невлаштованість, я ніби жартома натякнув своїм босам, як обридло мені возитися із усіма подібними справами, отримуючи відповідний їм дріб’язок, без жодних сподівань на краще, куди б не глянув. І, можливо, якби вони взяли мене для початку молодшим компаньйоном, то ми закрутилися б серйозніше. З моїм баченням прихованого і передчуттями майбутнього, ми стрімко виросли! І йшлося б зовсім не про розшуковий дріб’язок, а про, скажімо, тіснішу співпрацю з юридичними фірмами!
Та першу стрічну акулу політики чи бізнесу в кожному місті будь-якої країни, а, тим більше, в тутешніх водах, можна спокійно і без жодного слідства засуджувати на десять років, а вже потім дивитися за які провини додавати ще! І в мене вистачило б уміння розкрутити будь-кого винного. Навіть думок читати не доведеться, ті чи ті потаємні оборудки просто спадали на мої очі, коли я мимохідь торкався подібних осіб!
Та я й раніше не приховував, що з усіх поглядів невигідно ганятися за дрібними шахраями, якщо респектабельні на перший погляд особи з бомонду, насправді, - ті самі кровожерні химери, що розкрадають, розбещують цю країну, як і території за її межами.
Моє начальство на словах тоді віджартувалося, посилаючись на бездонні джерела достатку США, але вловлені мною їхні справжні емоції насторожили. Я відчув їхній переляк, запропонувавши, вочевидь, зазирнути на околиці тих місцин, де народжується місцевий бомонд. І трохи далі вже виднівся і світ політиків, де не діяли майже жодні закони. То чому б не залагодити ті відхилення ще до того, як вони зіпсують всю країну? Доки більшість не призвичається існувати таким самим чином. І тоді все остаточно впаде, й перші ознаки цього вже на обрії. Та мені детально пояснили, що грубі гроші, які я при цьому збирався заробляти, в нинішній моделі є саме оплатою за участь в подібних махінаціях, а не за спротив їм. І коли я це збагнув, то остаточно збайдужів і до своєї роботи, і до подальшої долі тутешніх мешканців, яких цікавили таки, найперше, лише гроші. А вони для категоричної більшості нічим не пахли. Тож далі нехай і самі справляються з обріями.
Я в жодному випадку не претендував на особисту святість, але коли переростав критичний рівень чергової необізнаності, то намагався позбутися і можливих брудних плям. Тож усвідомлення, що я займаюся не тим, тепер накривало, як ніколи раніше.
Й не дивно, що я тоді гостро відчув потребу у свободі, своїй свободі, потребу знаходити щось більше, аніж просто гроші і блиск дзеркал на місцевих хмарочосах, свої відображення в сутінних барах під ними.
Можливо, я був призначений для чогось більш важливого, бо все це не давало мені заспокоїтися, зрештою, знову рвучи моє життя-буття по-живому.
Я поглянув на годинник - десять хвилин запізнення для кожної першої жінки - ніщо, не варто і напружуватися, та й випробовування чоловічої нервової системи – улюблене дійство їхніх душ. Тому знову поринув у згадки.
Можливо, я й даремно тоді аж так напосідав на більш досвідчених своїх керівників, що, безперечно, зробили і чимало вартісного для країни, і знали, де кордони можливого. Та я для себе вже все вирішив. Чорт із ним - моїм тутешнім і з цивілізаційними дилемами, зрештою, із отим виснажливим очікуванням дзвінка від колишньої, пора змиритися, що нікому, окрім, напевно, провидіння, не потрібен. А отже, і варто дослухатися лише до нього. Грошей у мене вистачало, аби повернутися додому і більше не працювати на інших. Кінець-кінцем, вдома усе простіше, рідніше, для чогось я ж народився саме там.
Своїм детективним босам я зателефонував тільки наступного ранку вже з аеропорту. Відрапортував, що покидаю їхню чудову фірму, бо відкриваю власну. Навіть без остаточного розрахунку. Але якщо переді мною у житті постануть серйозні проблеми, то обов’язково звернуся до них за дружньою порадою.
Мене спробували зупинити, спершу піднявши платню на п’ятдесят відсотків, а потім марно апелюючи до моральності. Я страшенно не люблю говорити іншим неприємні речі, тому і відповів, що подумаю. І піднявся на борт літака. Свої робочі справи позакривав, а сердечні втонули в корпоративних прив’язаностях моєї француженки.
«Гуд бай Америко» - звучала тоді ретро-пісенька російською в салоні українського літака, наче щось із вже не зовсім туманного майбуття. І це надихало. Романтики в раптово оновлених відчуттях вистачало. Здавалося вона тепер вкривала собою усю блакить над сумирним океаном далеко внизу. Хоча це була й не єдина причина стрімкого розгортання роману з однією із стюардес.
Зізнаюсь, що таки підкинув до її уяви декілька чудернацьких ідей, але без жодного суттєвішого втручання. Зрештою, і невинного натяку на те, що я «саме той», було достатньо аби вона захопилася мною ще на борту, і робила це потім цілу ніч майже без перепочинку - майже на Хрещатику, в посередньому київському готелі, в якому зі списку всіх відомих мені недоліків вилучили тільки клопів з тарганами.
Стюардеса виявилася гарною коханкою, її емоційна щедрість не знала меж, а в тонко споруджених паузах, вона встигала ще й тягати мене світським Києвом. А потім, делікатно розкрутивши усього лише на декілька стильних дарунків, раптово покинула, зникнувши у бездонному синьому небі. Служба!
Я знав, що все прекрасне колись закінчується. І тоді увиразнюється чимало підспудного. І дійсно, вже у Львові, я відчув себе не надто комфортно, аж доки не позбувся декількох неочікуваних інфекцій. Але все це виглядало дрібницями у порівнянні із яскравістю урочистого повернення на Батьківщину і моєю жагою щирого кохання, скерованого у вічність. І невеличкі прикрощі зовсім не охолодили мене, я й далі очікував на повернення своєї нової знайомої в простір мого буття. Та вона більше не давала про себе знати.
Як вона мені тоді представилася? Катею, Кетрін, Касею? А справжнє її ім’я чомусь геть вилетіло з голови. Невже тільки її надстрімке зникнення стало тому причиною? Зрештою, мені вдалося з’ясувати, що чарівну пташку звабив золотою кліткою якийсь саудівський шейх, і не вартувало очікувати на її повернення навіть навесні. І Катя, Кетрін, чи ж бо Кася, коли махала мені ручкою і слала повітряні поцілунки, вже добре знала, що найближчими днями, тижнями, місяцями ми точно не зустрінемося, якщо взагалі колись побачимося. Та й вона, судячи з її розповідей, не надто шанувала весни - вічне літо її вабило значно більше. І перебувати в одній компанії із шейхом для неї теж здавалося важливим. Вони ж такі падкі до зваби, і до пори до часу вкрай уважні.
Тож і мені не випадало сумувати, тим більше, будувати замки на піску. Бо не пристрастями єдиними! Та й той факт, що я вже давно вилікувався, а шейху, мабуть, ще й діагноз не встановили, теж позитивно впливав на повернення життєвої наснаги. Поза сумнівами, все на краще у цьому кращому зі світів! Тож у моїх стосунках із самим собою помітного погіршення з приводу завчасної втрати Каті, Касі, чи то Кетрін, не відбулося. Та й не до занепадів, коли повернувшись у рідний дім займаєшся кардинальними оновленнями.
Не скажу, що я коли-небудь особливо витрачав гроші на себе дорогого, але зараз я їх уперше мав у достатній для цього кількості. Тож відразу опісля повернення прикупив декілька суміжних квартир у арт-центрі Львова. І зробив це більш-менш вдало, користуючись і порівняною дешевизною тутешніх квадратних метрів, і умінням домовлятися з будь-ким і будь-про-що. Та, в цілому, просто м’яко використовував свої здібності і принципово не примушував до вигідних мені оборудок, ось тільки не даючи вільно чи невільно дурити себе. Бо що-що, а коли грошей у народонаселення немає зовсім, кожен хоче витиснути з найменшої нагоди усе можливе, хоча і найчастіше за реальне «ніщо». А більшість запропонованих помешкань у старовинному центрі і справді перебували у стані близькому до «ніщо», злегка закамуфльованому під тривалу відсутність ремонту.
Розмовляючи з господарями, я вже на десятій-двадцятій хвилині отримував усі потрібні явні і приховані знання, і не лише про конкретне житло, але й про будинок в цілому, ситуацію у сусідів, діяльність місцевого жеку, наміри депутатів і чиновників, аж до найвищих посадових осіб держави.
Напевно за інерцією купив я і декілька ділянок на ближніх околицях, - судячи з того, з якою наполегливістю банки пропонували кредити в валюті, ціни на землю мали невдовзі зрости. Та й мене самого колись могли зацікавити місця ближче до природи. Для повноти відчуттів не вистачало лише знайти щось і поодаль, - завжди тягнуло на Чорноморське узбережжя, але ще не міг визначити куди саме. А ще кортіло зрозуміти, що нового сталося в країні, яку тривалий час не бачив. Тому полишивши спроби подальшого інвестування у Львові, трохи поїздив. Навідувався і в інші краї колишнього СРСР. Життя усюди кипіло, особливо в курортних зонах. Не гоже було й мені відставати, але чим таким важливим, окрім як собою, я ще міг зайнятися? Тож і спробував уважніше шукати своє місце в нових умовах буття. Що, між тим, зводилося і до пошуку адекватної спільниці, передусім для розгляду прийнятних приморських оаз від Миколаєва і до Керчі. Жіноча інтуїція в подібних питаннях для мене чимало важила. А близьке і далеке закордоння, побережжя інших морів і океанів наразі не надихали. Тож довелося повернутися до Львова, аби залагодити питання головної нестачі.

3
Годинник на прогрітій сонцем вежі Ратуші пробив одинадцяту. Каталізатор моїх чуттів запізнювалася усього на двадцять хвилин. Але раз не телефонувала, значить у процесі, і потрібно смиренно очікувати. І, користуючись нагодою, насолоджуватися буттям, наприклад, розмірковуючи над вже зробленим.
Ремонт придбаних квартир розтягнувся спершу на всю осінь, потім і на зиму. Певно й тому, що і я не надто поспішав. Навіть з головним питанням. Та, звісно, не нудьгував, на Батьківщині було до чого придивлятися, з чим заново знайомитися. Зі Львовом у мене, зрозуміло, тривали ще давнішні стосунки, нехай і не завжди вдалі. І в них змішалося все – у тому числі, кепкування міста наді мною, і моє співчутливе іронізування навзаєм. Та хіба місто винне, що тут вже років сто, як зупинився час і ніщо не могло запустити його знову? Хоча, напевно, не лише одному мені жадалося позитивних змін, та явних покращень і досі не сталося.
Я спробував тісніше познайомитися з креативними колами галицької столиці. І нехай прояви місцевого бомонду не вражали, та місцями веселили. Особливо ота самозакохана упевненість, що вони найкращі й найдостойніші, найперше, - серед інших жителів міста. Хоча усіх їх і поєднувало однакове інфантильне бачення світу за його межами. Але таке мені подобалося, знову ж, більше, аніж надмірна «дорослість», навіть «підстаркуватість» західних європейців. І, звичайно, моїм землякам було далеко і до самолюбувань американців із США, але тих мені хотілося тільки жаліти, бо й так на них усі косяться. Зрозуміло, що тут, на відміну від Штатів, прямо чи опосередковано жили на легких грошах не всі, а тільки невелика частина громадян. Та й красти внизу вже особливо не було що - все вже потрапило у потрібні руки. А нового – катма.
Це завжди гостро відчувається, коли все вже перебуває в конкретних руках, а не в процесі постійного грабунку. Серед умисних чи випадкових грабіжників завжди себе почуваєш не найкраще – і саме це відчуття страшенно доймало мене в Штатах. Але що й до чого я зрозумів тільки тут, на відстані, де серцю моєму стало, усе ж, значно веселіше. Напевно фактор Батьківщини щось та й значив.
Колишніх товаришів особливо не розшукував. Та й не зосталося їх, товаришів. Кудись поділися. А тих, які щасливо віднайшлися, кликав у гості не часто, можливо через нескінченні ремонти, в яких, вочевидь, через не надто уважне до них ставлення, застряг на довше, аніж розраховував. Вочевидь, і романтично-легковажний настрій буття мав свої недоліки. І проявлялося це, передусім, через втрату пильності у стосунках із горе-майстрами, котрі не пропускали ні жодного свята, ні можливості підробити на стороні.
Та життя таки брало своє, і я не забував про головне питання чоловічого буття.
І коли ремонтні роботи віддалилися в суміжну квартиру, в уже оновлену постукали свідки Ієгови.
Пара милих дівчат нібито не несли світоглядної загрози. Одна миршавенька, а інша – навпаки, цікава у всіх напрямках проникливого зору. Тому я, напевно, і увійшов у віросповідальний контакт, виразивши ледь помітне зацікавлення нежданим знайомством. І хоча закинутий в мої плеса поплавець над гачком з такою чудернацькою наживкою майже не рухався, та рибалки мали надію. Зрештою, як і те єство, що існувало в моїх плесах. Тож стосунки між нами були ті ще.
Раз на тиждень мене заряджали тематичними біблійними свідченнями і відчуттями чогось особливого там, далеко позаду. А я, натомість, надихався можливістю реалій попереду. І, зрештою, мені вдалося вичленити з нашої компанії третіх-зайвих і зосередити увагу на найбільш жаданій стороні дійсності. Її звали Галя. Чоловік її був керівником групи свідків, що в ті дні опікувалися моєю вулицею. Відмовитись від щотижневого офіційного проповідування Галя не могла, а з іншими в мене чомусь не складалося продуктивного діалогу. Водойма ж мого єства виглядала вкрай перспективною, а низьке релігійне самоусвідомлення вимагало негайного рятувального дійства. І я був тільки «за», і трохи частіше, аніж один раз на сім днів. І ми майже дійшли до високого духовного консенсусу - зустрічалися з приводу і без, пили каву і мохіто, забуваючи і знову згадуючи про вічне. Я шепотів їй на вушко всілякі дурниці щодо важливості всього, навіть першого гріхопадіння, бо як інакше б тоді з'явилася б славна історія людства? І ми познайомились? І звідки, як не з перших дослідів навколо райських плодів, до нас і прийшло мистецтво? І Галі, як мені здавалося, наші стосунки подобались. Хоча вже було очевидно, що разом нам не досліджувати приморські оази - усе ж таки, ця справа не надто віросповідальна, а, отже, мало вірогідна. І я не відступав, певно тому, що завше звик доходити до ясного логічного завершення, якого наразі ще не спостерігалося. Вочевидь, подібним чином до ситуації ставилися і рибалки. Та і в них не складалося.
Зрештою, аби спробувати вирішити накопичені проблеми, Галя стала наполегливіше пропонувати мені стати свідком, - усіма своїми чеснотами натякаючи, що тоді наше спільне служіння принесе значно більше приємності, аніж зараз. Осяяні щедрим ведичним сонцем пляжі віддалялися просто на очах. Єднати пристрасні стосунки із питаннями віри і для мене виглядало серйозним перебільшенням. І трохи дратувало, що у Галі увесь цей час відбувалися щодо мене робочі консультації зі своїм чоловіком. І він, навіть розуміючи що й до чого, наполягав пришвидшити моє навернення. О неосяжність суща не лише в жінках! І я молодець, отак влипнути – передусім, в недоліки свого характеру, бо ж відступати якось не гонорово. І давав собі ж ото тверду обіцянку аж настільки не захоплюватися протилежною статтю! А все тому, що вони і на перший, і на другий, і на третій погляд, окрім, зрозуміло, найостаннішого погляду, - такі беззахисні й безпечні! І так потребують мужності і впорядкування аж до найрізноманітнішого вжитку омріяного ще Адамом щастя - цілковита незбагненність.
Та дякуючи заздрісним мойрам, що весь час плутали сердечні шляхи, у свідки я так і не потрапив. Галю з чоловіком терміново перевели до Праги на навчання і подальшого підвищення кваліфікації. Залишилися зі мною тільки теплі згадки про мрії, які морочили мою бідну голову значно суттєвіше, аніж Писання. Та я міг і гордитися собою, бо хоча й міг, та жодного разу не використав свої здібності для впливу на потаємні важелі дійства.
А може просто увесь цей час досліджував плани долі на мене. Та тільки вчергове й підтвердилося, що не варто зачаровуватися заміжніми жінками. Зрештою, як і те, що свідки аж надто особлива організація, куди там традиційним релігійним спільнотам! Мене виразно дивувала їхня стійка групова єдність на тлі значно більших подібних інституцій, котрі не вимагали від своїх вірних аж такої дисципліни. Але навряд чи внутрішні ієрархії всіх цих явищ відрізнялися в своїй сутіні. І мені вистачило глузду ні тих, ні інших не торкатися. Та й буття у Львові пропонувало чимало приємніших, значно живіших зацікавлень.
Тож, певно, не випадково, коли ремонтні роботи просунулися ще далі, і майстри взялися за мансардне приміщення, в моєму житті з’явилася Мар’яна.
Як би це дивно не виглядало, та нас познайомила пристрасть до художнього слова, що швидше, мала би розділяти, якби не рвучко вітряна пора. Бо що інакше іще могло нас звести разом, як не шалені вихори, що ледь не силоміць розносили перехожих по різних закутках старого міста? Тому, певно, я був далеко не один, з ким у той день казна-що сталося.
Тож саме тої пори, вочевидь через неможливість зайнятися іншими справами, симпатична брюнетка років тридцяти п’яти уважно й переглядала поетичні добірки, викладені на стелажі крамниці в фойє бібліотеки на площі Ринок. І я, ошелешений буйством природи, мимохідь замилувався граціозною фігуркою, що, користуючись невидимими крильцями, переміщала допитливе жіноче єство просторами римованого слова. Але не всі квіти поетичного гербарію, в яких вона намагалася відшукати, як я розумів, літературний нектар, хоч коли-небудь медоносили. Тож я не втримався і насмілився дати її Витонченості декілька сумнівних порад стосовно достойних уваги напрямків пошуку. І заглибився в її чорні, до моторошності, проникливі очі – і відразу й попався.
Далі ми пили каву в «Амадеї», і розглядаючи буйства вітрів, говорили чомусь саме про психологічні чинники у мистецтві. Точніше, базікав переважно я. А вона, хитро всміхаючись одними кутиками губ, вважала за доцільніше промовисто мовчати і читати моє єство. Я розумів до чого може привести подібна одноосібна спроба, але нічого із собою вдіяти не міг. Тому й наобіцяв аж забагато цікавинок - значно більше, аніж вартувало, та найсмішніше, що й справді міг їх запропонувати. І мене тоді чомусь не надто турбувало чи потрібно Мар’яні усе те, і не тільки їй.
Ми попрощалися на зупинці біля Оперного, і в моїх очах був явний надмір ентузіазму, бо краля поринула в нутро маршрутки з явною полегкістю. Вона знала, що я прагнув досягнути більшого, і не хотів її втрачати. Зрештою, вони усі це добре відчувають, і натягують, принаймні львів’янки, цю струну ледь не до останнього. А я дивувався самому собі, ще недавно можливому покорителю Нью-Йоркського істеблішменту, котрий нині ганявся за чимось вкрай примарним на далеких околицях світського буття!
І переконати себе, що це лише тимчасова, відпочинкова гра, не виходило.
А Мар'яна дійсно виявилася вкрай обережною дамою, що мляво відгукнулася десь так на десятий мій е-мейл і саме тоді, коли я став про неї потрохи забувати. Взагалі, вона все робила в останню мить, і не до кінця, наче постійно перебуваючи на вершині вагань. Зрештою, це виглядало й не дивно з огляду на те, що вона народилася і все життя прожила у Львові, та ще й працювала викладачем на кафедрі психології у головному університеті міста, і, як я дізнався дещо пізніше, мала серйозні інтереси у сфері вивчення патологій пристрасті. А ще в неї був нарцистичного типу чоловік, у якому вона давно розчарувалася, і чарівна дитина п’яти років, єдиний із хлопців, кого вона ще прагнула притулити до свого серця. А так Мар’яну тягнуло до жінок. А ще до достатньо заможних осіб, яких міг би зацікавити особистий психотерапевт. І клієнтів у неї вистачало. Тож вона й поставала не зовсім звичайною жінкою, передусім, у власних очах. І мене це виразно доймало.
Мойри продовжували жартувати чи доля, та чергове моє захоплення ні до чого хорошого не призвело. Можливо, головна прикрість полягала у тому, що я не вмів перебирати жінками, як рукавичками, і швидко приклеївшись, до останньої миті зберігав незрозумілу внутрішню прив’язаність до власних ілюзій. Отак, звичайно, обирав я не простих жінок, а з характерною, цікавою мені, аурою. Тобто, за потрібним її забарвленням. Та це ніяк не полегшувало мого становища. А, здавалося, що простіше, - уважніше поглянути навколо і вибрати своє. Однак поразки й далі переслідували мене. Чуттєві поразки.
Та ще й цікаві мені жінки ледь не завше виявлялися заміжніми, а це в будь-якому разі ускладнювало взаємини. Важко було не дійти висновку, що саме у шлюбі жінки й розквітають до потрібного мені рівня цікавості, і що дивно, негайно втрачають потрібне разом із розірванням пут Гіменея. Тож, хоча і давав я собі час від часу обіцянку більше не звертати на заміжніх жодної уваги, та відразу отримував нагоду порушити її, бо інших відповідностей у зір мені не траплялося. І розум не міг вирішити цю проблему в межах прийнятної для мене моралі. В будь-якому разі я щось мав докорінно змінити. А ще й літо знаходилося просто поруч, і коли ставати на остаточний шлях, як не зараз? І, вочевидь, я мав повертатися на тонку стежку особистого Промислу. А там і доля візьметься складати обставини інакше - поблажливіше. Вона ж теж, начебто, жінка, якій природно наповнювати простір чарівністю, - та це коли немає для цього перешкод, передусім, від мене особисто. Я все це розумів, але, схоже, й далі продовжував наполягати на своєму, тож на краще поки й не складалося. Очікування не збігалися з тим, що ставалося, і це попри всі мої вміння.
А, здавалося, варто просто вдихнути палке бажання в уяву першої симпатичної стрічної із відповідним відтінком аури і процес пішов. Та як би не так.
По-перше - потрібний відтінок дивував своєю аномальною рідкісністю. По-друге, на дурмані важко щось вибудувати - марево воно і залишиться маревом. Я пробував колись подібне, але опіслявідчуття були не найкращими. Можливо, я вже десь в собі й готувався зліпити подібну супутницю - ледь не з чистого листа, та ще жила надія на долю, котра підкине природне рішення.
Та надії на це поволі пригасали, натомість мої здібності продовжували дивувати, а з ними ще ж проявлялися й такі ж різноманітні помисли й бажання, котрі раніше не торкалися уяви. Я все чіткіше усвідомлював, що здатен нині багато чого накоїти – і доброго, й лихого, тому поки відчайдушно стримувався від використання проявлених останніми, навіть не роками, а місяцями, хистів. Але, разом із цим, зростало відчуття, що коли я й далі сторонитимусь себе в собі, то, зрештою, вчиню якесь неймовірне неподобство автоматично, незалежно від своєї волі, і це суттєво вплине на моє майбутнє. Що не розряджаючи на доцільні справи свого міцніючого заряду умінь, я тільки збільшую небезпеку випадкового зриву. Та й навряд чи довго зможу самообманюватися, зводячи, буцімто, всі свої інтереси суто на жінок.
Можливо, так виглядало б маскування від ворожих сил, коли б я це робив усвідомлено. Але і злих сил я поки не помічав, і навіть не остерігався їх, нехай і припускаючи, що у всього навкруг могли існувати свої ревні покровителі. Найперше, у проявах злого.
Тож, звичайно, тягнути і тягнути з рішеннями, очікуючи на дарунки Звище, принаймні, на пропозиції долі – це одне, а поринати в облуди від тих чи тих мойр - інше. І що є одне, а що інше? Тому питання - як бути далі, поставало все гостріше. Хоча вибір здавався й очевидним, і достатньо рішучим.
І ось тепер, як ті древні, після прийняття рішення, уважно і трохи сторожко я спостерігав зі своїх оборонних мурів за обріями, шукаючи віщих знаків підтримки чи застережень щодо подальшого. І лише одне вороння кружляло поблизу. І невже це була моя нинішня свобода?! Ота, до якої я так довго і болісно йшов?

4
Годинник на центральній вежі міста пробив дванадцяту. Я очікував уже годину і, напевно, досить. За інших обставин, якщо суперник не з’являється на поєдинок, почуватимешся переможцем, але ось коли не приходить жінка – чомусь усе навпаки. Хоча з жінками трапляються й не такі легкі програші.
А хіба з виграшами в них можна бути впевненими? Навіть у ліжку ніколи не відомо - хто кого, і навіщо, і як станеться далі. Але коли вона, навіть не дзвонячи, просто не приходить, то мимоволі задумуєшся. І не сказати, що це витівки суто вищих сил. Бо ще зранку я цілком усвідомлено відправив свого ангела-охоронця відпочивати. І я знав, що він, чи там вона - дослухалися. Не могли не дослухатися.
Нехай справами суспільними подібні небожителі вже здавна ніби не цікавляться, та ось про справи особисті я б такого не сказав. Та я б і не хотів, аби хтось із вищих переймався моїми інтимними стосунками. І тому вранці прямо і сказав своєму можливому небесному охоронцю, про себе звісно, але майже без гумору: «Друже, сьогодні у тебе вихідний, зустрінемося завтра! Потрібно ж інколи й тобі відпочивати?! А зі мною в тебе одні трудодні. Тож будь-ласка…». І додав потрібне енергетичне скерування. І, як те вже траплялося, відчув натомість ефірне торкання на щоці. Вочевидь, доказом того, що в мене за ангела таки особа жіночої статі. Та як би там не було, а відпустив і стало легко, немов яблуку, що летить з хмарочоса кудись глибше, в космос.
Та космос космосом, але значно цікавіше, як завжди, по цей бік зору. Бо вона таки прийшла.
- Сергійку, я вже не сподівалася застати тебе, пробач, затрималась, але знову повинна бігти! Мій у Москві пропав, телефон не відповідає, і я вчора просто очікувала, що все налагодиться, але сьогодні місця собі не знаходжу!
Я спорудив дещо схоже на невимушену посмішку, та навряд чи переконливу. Жіночі очі побачили все і вже сповнювалися твердістю у втіленні ще невідомих мені планів. Що ж, сам факт матеріалізації прекрасної дами поруч зовсім не значив, що надалі все піде якнайкраще.
- Лесю, дай хоча би три дні йому на воскресіння. І не сумуй, бо ж і день гарний, і ти, як завжди, виглядаєш вишукано. Може на якусь мить забудемо про земні справи?
Спроба не виглядала достойною, щось явно пішло не так, але я не міг здатися без хоча б якогось результату.
- Ні-ні, сьогодні мені дуже зле, - твердо промовила Леся.
І я в цьому вже не сумнівався – у власницькому ставленні до підкорених чоловіків, для яких бажання жінки – закон, коли далі все безальтернативно, і жодної, навіть примарної, рятівної серединки між можливо і неможливо. Що ж, тоді варто залишатися вільним.
- Зникнути безслідно важко. Особливо за нинішніх часів. Але присядьмо на хвилинку, будеш каву?
Я промовив це, водночас, підступно й безсоромно пробуючи проникнути у гарненьку голівку платинової блондинки, такої розмаїтої в своїх раптових проблемах. Та краще б я цього не робив, бо тільки посилив її переживання. Леся раптово розрюмсалася і стало ясно, що на сьогодні це єдині наші спільні досягнення. Залишалося тільки сподіватися, що її благовірний не зник аж надто надовго, а тільки тимчасово знаходиться за межами доступу.
- Якби я був жонатим, Лесю, то напевно теж намагався б інколи бувати за межами доступу. Але для тебе я завжди, завжди досяжний.
- Обіцяєш?
Мене здивувала така її відповідь, наче я щойно вскочив у власну ж пастку. Йшлося ж бо зовсім про інше, і мій натяк на особливості нашого, чоловічого світосприйняття залишився нібито не поміченим.
Леся просушила хустинкою куточки очей. На каву погодилася, та відразу зазначила, що я даремно легковажу її звісткою, бо вона завжди має передчуття, коли чоловік потрапляє у скруту. І як тепер діяти? Та й настрій зіпсований.
Я не мав сумнівів, що саме так воно в неї і є, та було цікаво, чи Лесин чоловік володів схожою чутливістю. Мабуть ні, бо інакше їхнє щиросердечне партнерство виглядало би не таким щасливим.
Навряд чи мої думки долинули, але вона поглянула по-особливому пильно. Певно, я ще не перестав їй подобатися, ось тільки планети, зорі, метеорити-астероїди, і просто нічні метелики, остаточно ще не зійшлися сяючим німбом округ моєї постаті. Та, як би не було, я відчував, що зворохоблену жінку зараз тягне притиснутися до моїх грудей аби просто заспокоїтися. Жаль, що львів’янки такої слабкості собі не дозволяють, принаймні на людях.
А Леся дійсно тривожилася. Хоча, можливо, її більше схвилювала несподіваність виникнення цієї ситуації. Бо, як на мене, більшість жінок раділи б тимчасовому керованому зникненню своїх чоловіків. Проте не контрольованому – точно ні. Попри видиму м’якість, до уважного контролю вони тягнуться таки більше за нас. І краще ним володіють. Отже підозри, що всі оті їхні тонкі риси – це наслідок саме високо організованого внутрішнього технологічного процесу, виглядали доречними. А в Лесі було красиве витончене обличчя. І смуток надавав йому абсолютної довершеності.
- Сергійчику, ти ж бо казав, що колись працював у детективній агенції, правда? А ще частенько їздив до Росії. То може і знаєш кого там, у Москві, впливового? Що ж мені робити?
Я не знав, точніше, наразі не міг пригадати серед московських знайомців нікого аж настільки впливового, але спробувати міг. Усе ж таки, близька знайома потребувала допомоги. І я пообіцяв, і цілком щиросердно, зробити усе, що в моїх силах. Хоча й дивне передчуття майнуло при цьому - ой, недаремно ворони кружляли у вишині, і вже ледь не над самою головою.
Ми допили каву, я взяв про всяк випадок номер телефону її Василя, і запевнив, що спробую придивитися уважніше до ситуації. І трохи пізніше їй повідомлю про результати. Скажімо, увечері. А вона, натомість, надасть мені свіже фото чоловіка. Безумовно, я був не проти допомогти, але це не все, далеко не все, чого я в житті прагнув.
Можливо для когось подібне виглядає не надто шляхетним, але чоловіків пов’язує із жінками не лише безкорислива турбота сильного щодо слабших. І до замужніх, чиї чоловіки далеченько, нас теж чомусь тягне. І чим крутіші ми, тим виразніше вабить. І нема, як то кажуть місцеві мешканки, на то жодної ради. Хіба що справи трохи відволікатимуть і предмет пристрасті на очі не потраплятиме.
Але якщо дійсно вдасться допомогти, і її чоловік знайдеться, зрозуміло, чим подалі звідси, - моя знайома почуватиметься у значно кращому гуморі. І матиме всі підстави проявити прихильність і свої вроджені палкі відчуття, які так приємно зчитувати з її обличчя. Зрештою, як і той чуттєвий досвід, яким пашіло її єство, втиснуте у звабну фігурку, і в мою пам’ять - ми ж бо вже були колись разом.
З цим я і прочинив двері до своєї самотньої обителі.
Вдома все було, як завжди, – затишно, хоча й не особливо доглянуто. Після щасливого завершення нещодавнього ремонту ідеального холостяцького стану мої апартаменти досягти ще не встигли, та необхідність у деякому прибиранні перед тим, як приймати в себе чуттєвих до дрібничок осіб, схоже назріла.
Із тишею я справився досить швидко, включивши програвач, напакований п’ятьма вподобаними компакт-дисками, і довіривши йому самостійно обирати потрібне. Зазвучав «Bee Gees». Годиться. Навряд чи романтична музика замінює романтичну жінку, але таки налаштовує відчуття «до», як і зберігає багато чого «опісля».
Я дозволив собі декілька хвилин на медитації, в які чомусь частково проникли і згадування найприємніших моментів колишнього нашого з Лесею роману. Але завчасно себе налаштовувати на щось подібне було безглуздо. І я повернувся до її справи.
Телефон Василя і справді не відповідав. Ретрансляційна станція видавала лише відсутність зв’язку з цим номером. Що ж, були й інші шляхи.
Тож я, хильнувши півсклянки простої води за успіх справи, активував портативний комп’ютер і ввійшов у мережу Інтернету. Точніше, зв’язався із місцем, із якого я зазвичай входив до Нету. А робив я це на чималій відстані звідси, та ще й декілька раз змінивши і без того динамічне своє ай-пі. Зрештою, і всі засоби, якими я зараз користувався, були цілком анонімними, аж до нещодавно встановленої на моєму комп’ютері системи, налаштованої саме для такої роботи в мережі. Я зовсім не бажав більш тісного знайомства із державними чи не зовсім службами, з діяльними інтересами яких так чи інакше міг зіштовхнутися.
Інтернет нагадував мені багаті мисливські угіддя, в яких я, наразі, був кимсь на кшталт невеличкого трапера. Таке означення, думаю, найбільш адекватно підходило для тренованої за океаном нишпорки, більш-менш тренованої розставляти технічні сильця і сіті, і здатної час від часу їх перевстановлювати. Утім, реальна здобич завше належала реальному світу, а тут ловився тільки її умовний слід, а не жадана тілесність. І зараз, більш-менш уважно обійшовши поставлені раніше капкани в справах, що в основному стосувалися моєї особистої безпеки, я повернувся до досяжних варіантів пошуку Лесиного чоловіка за відомим його телефонним номером.
Але це мало, що дало. І копати випадало значно глибше, і в значно більш небезпечних напрямках. Тож далі я, за старою пам’яттю, зайшов на один із серверів невеличкої західноєвропейської спец контори, що останні роки відповідала за надійність роботи ліній зв’язку одного з інженерних відгалужень британської розвідувальної служби, котра, у свою чергу, детально моніторила російських силовиків. Стягнувши звідти різноманітну оперативну інформацію служби МВС Москви і Московської області за останні дні, і, за звичкою, встановивши на місцях і слідах свого перебування в Інтернеті декілька нових силець, я покинув небезпечну зону.
Перевантаживши комп’ютер і змінивши усе, що можна було швидко змінити, знову з’єднався із віддаленим доступом до мережі, і ще раз увійшов в неї. Залишались деякі питання-дрібнички, на вирішенні яких швидше наполягала професійна етика, аніж необхідність у досягненні результату, але я повинен був і їх закрити.
Як не дивно, інтернетівським тонкощам мене колись навчила на перший погляд непримітна офісна мишка із сім’ї емігрантів з Тайваню. Наше детективне бюро тоді співпрацювало з урядовою організацією, якій я виявився потрібним в якості експерта з екстрасенсорних питань. Та до безпосередньої роботи на місцях виявилося необхідним додавати й віддалені пошуки і впливи, в чому моя напарниця виявилася вищою професіоналкою. То нам було чим обмінятися в ім’я поставлених перед нами задач. І ми тоді непогано попрацювали. Тож я мав опісля не лише купу нових умінь, але й чимало приємних спогадів. Зрештою, кожна жінка дає чоловікові значно більше, аніж планується спершу. Так сталося і з тою милою тайкою. Вона навчила мене навіть у близьких стосунках емоційно мовчати, мовляв, це не додавало відносинам зайвих мрій та сподівань, хоча під час любощів і начисто забувала про подібну сухість. Наче взаємини загалом для неї перебували в іншій площині буття, аніж моменти кохання. Тож я лише в їхніх межах і міг особливо енергійно розплачуватися з нею за всі ті муки, з якими осягав мистецтво хакера. Тоді вчитель і учень мінялися місцями, що несло із собою й цілковите перевертання картини звичної нашої дійсності, що, як не дивно, і далі залишалася в руслі того навчального предмету. І нехай подібне й містило в собі чимало парадоксальних моментів, та невдовзі зрозумів, що етика й естетика до філософії хакерства не мають жодного відношення, і перестав непокоїтися. А потім в моє життя прийшла моя француженка, і все в чергове змінилося.
Я відігнав пригадування, і розмістив програмні сильця на згадки прізвища Лесиного чоловіка, а потім зробив уточнений пошук особи за різними критеріями. Що, як я і передчував, відразу нічого особливого не принесло. Утім, за півкроку до виходу із мережі, мені потрапили на очі посилання з текстом «розшукую безвісти зниклих», і ще щось в цьому напрямку Тож трохи провагавшись, я перейшов на головний сайт, де згідно посилань і «розшукували» зниклих осіб.
Зазвичай, я намагався заходити на різні ресурси не з парадного входу. Можливо давалася взнаки вроджена делікатність, але, швидше, насторожувало, що навіть уміючи ставати невидимим, ніколи не можеш бути певним, що на натоптаній стежині хтось більш майстерний не причепить до твоєї ноги свого сильця. І воно теліпатиметься позаду аж до твоєї затишної нірки, розмотуючи по собі достатньо міцну шворку, за яку потім тебе звідти нагло й витягнуть. Утім, сайт був досить простеньким, вочевидь, не так давно зроблений ентузіастами-початківцями. І повідомлення відповідні, але, як і годилося для такої тематики, вкрай живі. І їх, судячи з наведеної на сайті статистики, назбиралося чимало. І читалися вони жваво, хоча й зі зрозумілими сумними враженнями.
Я би не сказав, що до сьогоднішнього дня не задумувався над тим, яка шалена кількість народу стале зникає з обрію своїх рідних і близьких, бо частенько займався розшуками, але в кожній країні це оточено суто своїми емоціями. І вони, зазвичай, промовистіші за будь-яку статистику. Але зараз я сюди зайшов не для того, аби поділяти загальні переживання.
Перейшовши до відповідного розділу і вірогідного місця пошуку – «Москва і Підмосков’я», нашвидкуруч переглянув сторінки повідомлень за останній тиждень. Знову ж емоції, страждання, прохання допомогти, крики відчаю, обіцянки гонорарів за знаходження дітей і дорослих, знайомих і не знайомих осіб, і не тільки гомо сапієнсів.
Вистачало й рішучих пропозицій у відповідь - за відповідні гроші знайти кого завгодно і де завгодно, доставити куди потрібно, а ще реклам й антиреклам.
«Для сміху» я теж зареєструвався на цьому ресурсі, й відразу розмістив оголошення про терміновий розшук чоловіка Лесі - Губаловського Василя Івановича, рік народження, адреса постійного проживання, громадянство, місце останнього перебування, і гонорар за допомогу в знаходженні - п’ять тисяч євро.
Моє оголошення з’явилося разом із іншим, на перший погляд не надто серйозним. «Пропала Пилишина Ірина Миколаївна, киянка, 26 років, розмір гонорару за повернення додому необмежений.» Оце так!
Не певний, що я став першим читачем, але в силу старої звички відразу став у чергу на отримання необмеженого гонорару, залишивши повідомлення, що готовий знайти й повернути Ірину Миколаївну раніше за інших, і що «позитивний досвід присутній». До листа додав і фотографію мсьє Пуаро з відомого серіалу, однак у такому ракурсі, щоби не відразу вдалося розпізнати відомого артиста – як не як, інший фільм, і більш молоді роки. Але в підсвідомому впливі фото я не сумнівався.
Зрештою, зараз я напевно грався, та можливо так спрацювали й колишні професійні інстинкти, бо як би там не було із Пилишиною Іриною, особливої потреби в пошуках заробітку в мене ще не спостерігалося. Хоча «розмір гонорару - необмежений» і здатен зацікавити кожного, а особливо фахівця, яким я себе вважав. А ще в оголошенні не вказувалося, як повернути Ірину Миколаївну - живою чи мертвою, а це значно спрощувало завдання.
Тож протягом хвилини мені вдалося відправити зацікавленій стороні і ще одного електронного листа, у якому я наполіг переслати на одну з моїх поштових скриньок останню фотографію зниклої – для миттєвого тестування її теперішнього стану.
І така фотографія невдовзі з’явилася! Вочевидь її зробили досить побіжно, бо якість не вражала. Та припис до фото засвідчував, що отримане воно саме від Ірини за день до її зникнення. Також вказувалось місце фотографування. Хоча це було очевидно й без пояснень – молодка знімкувалася побіля пам’ятника принцеси Турандот на Арбаті.
Я ще раз оглянув фотографію - молода, симпатична, виразно самовпевнена особа. Запрошувати таку в кіно – марна справа. Значно легше влаштувати аби вона сама запросила, скажімо, на боулінг. Я в подробицях запам’ятав отриманий образ. Відтак виключив комп’ютер, і музичний програвач, затягнув на вікнах штори, і, максимально відключивши відчуття усього зовнішнього, в стані медитації поновив в уяві образ Ірини, скерувавши до неї свою тонку сенсорику.
І за декілька хвилин я вже знав, що це не розіграш, і що Ірина жива, хоча в неї дійсно зараз проблеми. Не знаю чому і як це точно в мені відбувалося, але отримані подібним чином відповіді ще ніколи не підводили. Отже, «жива», і добре.
Відтак, я знову ввійшов у мережу. Після фільтрування даних, пошукові системи видали мені досить скромну інформацію про ймовірне оточення Ірини. Взагалі веб-Пилишиних було не так і багато. А ще менше Пилишиних можна було назвати вкрай заможними. Тож без відповіді для мене поки залишалося лишень запитання, хто саме подав оголошення. Тобто, з ким я зараз оце переписувався, і хто претендує на звання можливого замовника моїх послуг.
Судячи з усього батько зниклої Ірини, якщо це саме той багатій, дійсно міг заплатити будь-який гонорар, але навряд чи займався б розшуками самостійно, а, тим більше, через Інтернет. То ж, імовірно, проявив ініціативу хтось із найближчих, не надто стриманих і дисциплінованих родичів. Так чи інакше, я вже мав електронну адресу цієї зацікавленої особи, тому, не тягнучи, відразу й сповістив їй, що є реальні шанси знайти й повернути Ірину, бо вона жива! Але візьмуся за справу тільки в тому разі, якщо про винагороду говориться всерйоз. Бо без гарантій братися за цю справу не бачу резону. І першу частину гонорару проситиму, коли дізнаюся про місцеперебування зниклої. Все інше опісля повернення дівчини додому.
Можливо це й досі була гра і, передусім, у «відгадай замовника», та вона мене чимось зачепила.
І мені невдовзі знову відповіли, і досить гаряче, що оплата безсумнівно гарантуються!
На що і я, майже не імітуючи зацікавлення, зауважив про потребу розповісти мені все, що відомо на цю мить, бо справа не терпить, і, не виключено, що важливою є кожна хвилина.
Чергова відповідь прийшла досить швидко, я декілька раз перечитав її. Відтак, для узгодження наступних спільних дій, новим листом попросив надіслати мені номер контактного телефону.
Тут у нашому спілкуванні і настала очікувана пауза, з чого я зробив черговий логічний висновок, зосередивши увагу на молодшій дочці олігарха - Оленці. Вочевидь тільки вона із усієї родини, окрім батька і матері, могла знати оті подробиці, про які повідомлялося в нашому листуванні, і тільки вона, достатньо вільна у своїх дитячих вчинках, могла, не радячись, подати відкрите оголошення в Інтернеті. І це багато про що промовляло.
Але тепер, коли розпочата нею справа упритул наблизилася до неї самої, дівчинка могла злякатися. Найрозумнішим із подальших її вчинків став би дзвінок матері, аби заручитися її підтримкою і розділити відповідальність перед батьком, що цілком передбачувано мав заборонити будь-який витік інформації із сім’ї. І це виглядало б зваженим кроком за умов, що склалися. Та події, схоже, вийшли з-під їхнього контролю. І причин могло бути чимало. Але нехай думають, радяться.
Я ще раз уважно поглянув на знайдені в Неті фотографії сім’ї зниклої Ірини. Батько, судячи зі всього, мав достатньо жорстку натуру, матір, певно теж, а ось наймолодша – інша. Симпатична мала. Захопившись, я нашвидкуруч розписав етапи пошуків, особливо наполягаючи на потребі тісного контактування з відповідними силовими структурами. Ще раз нагадав, що повну нагороду за вдале вирішення проблеми сім’я заплатить тільки після її вирішення, і здійснене саме мною. У чому вони особисто й переконаються. Попри все, я би не радив тягнути із відповіддю, бо ситуація видається мені напруженою.
Відіславши і цього листа, і особливо не очікуючи на швидку відповідь, я спробував відшукати підключений до мережі комп’ютер молодшої Пилишиної, а, можливо, й інші домашні комп’ютери, - потрібні сліди я вже отримав під час нашого листування, залишалося тільки пройти за ними у відомому напрямку.
Та, схоже, устаткування щойно фізично відключили від мережі, тому від’єднався і я, максимально уважно зачистивши за собою сліди, і поставивши необхідні капкани і сильця, заодно і на той образ, під яким я щойно знаходився у цих закутках Інтернет простору. Для першого й останнього сигналу про небезпеку згодиться. Тепер можна було зважити нещодавні події.
Я чомусь був упевнений, що контактний телефон Пилишини мені таки надішлють. Хоча, без сумніву, не тільки я один підписався до вирішення цієї проблеми, та вже нехай думають-гадають, обирають.
А ситуація розвивалася досить азартно. Цікаво, які з невидимих сил до неї долучені - мойри чи доля? Промисел чи омана?
Я налив у широку склянку трішки коньяку, але не стільки для стимуляції дещо пригнічених емоцій, скільки для смакування тонкощів ситуації, та ще і з намаганням перенести відчуття теперішнього в майбутнє. У відповідь частенько проявлялися картини прийдешнього. Головне, не поспішати, раз по раз, відриваючись від перегляду зібраного матеріалу, вдихати тонкі аромати, споглядати крізь скло колихливі обрії, і плинути далі й далі за них.

5
За декілька годин медитативної та й іншої праці у мене з’явилося передчуття, що моя небайдужість до заміжньої Лесі таки привела до очікуваних результатів. І на обрії подій все виразніше проступало дещо інше, вельми далеке від початкових романтичних ідей та прагнень. Та чи було це черговою поразкою?Не дарма ж так стрепенувся увесь мій детективний досвід, відтісняючи на дальній план все інше. Бо ж хіба випадкові ці збіги розшуків в одному напрямку? Дивно, що Леся стала ключем до всього цього. Звичайно, я взявся би за її справу і без сьогоднішнього нашого, першого за довгі роки побачення, якби моя знайома сама пригадала про моє існування. А подумала б вона про мене у будь-якому випадку - жінки ніколи не забувають своїх колишніх, - особливо, про їхні сильні сторони. І уникнути Лесиної справи було би за будь-яких обставин важко - підстави для відмови мали би видаватися значно серйознішими за саму справу. А тут ще й оці розшуки від Пилишиних.
Можливо, і справді займатися усім цим пропонує мені сама доля? І якщо хочу отримати краще з того, чого вартий, маю дослухатися? Бо цілком ясно, що йдеться і про поєднання приємного з корисним. Та я й досі вагався. Повертатися у води колись вже покинутого буття, мені не хотілося. Але ж хто, як не я?
Звісно, я не лише себе міг би переконати, але із собою таке робити – найважче. Зате обравши «за» - подальші думки про Лесю можна було вже сприймати, як прояви вищої турботи. Хоча тоді вже би йшлося, певно, і про розгортання дійства навколо невідомої мені Ірини. Знаючи свій характер, я розумів, що при глибшому зануренні в обидві ці справи, я вже не зможу відступити. То вирішувати мав просто зараз.
Витративши достатньо енергії на аналіз стягнутої із Інтернету інформації, я згрупував два русла висновків - конкретних і узагальнених. Конкретні давали надію на відшукання потрібних мені осіб в руслі персональних випадків. Загальні ж натякали на існування спільних факторів, які могли поєднувати до п’ятдесяти відсотків проаналізованих комп’ютером випадків зникнень. І підводили до того, що діють чіткі схеми, пов’язані із масовими зникненнями, як в Росії, так і в Україні, особливо на Півдні і Сході країни. І що стосувалося Москви, то там теж зникали і москвичі, і не москвичі, громадяни й не громадяни, самотні власники нерухомості, і просто затуркані роботяги, що приїхали на заробітки, дорослі й діти, здорові й хворі, маловідомі й ті, чиї імена на слуху. Та схожі схеми для тих чи тих груп подій вимальовувалися і тут. Зрештою, прийнявши до уваги оце загальне тло, я зосередився на своїх ймовірних об’єктах.
Музичні диски почергово змінювали один-одного, і мені чомусь подумалося, що ось так і костеніють на самоті. Коли щодня - по одному й тому ж колу, без доладних змін. Коли немає іншого «я» поруч, з яким хочеться і вдається знаходити спільні інтереси, жити чимось єдиним. І тоді, без оцього всього, лише сутенієш, а потім і костенієш. А, здавалося би, лише сам себе добре і знаєш, й тільки одинаку ніхто не може завадити робити те, що йому дійсно потрібно. Та ув’язнення в самотності недаремно вважається найгіршим. Ні, схоже, я не мав відмовлятися від раптового розширення обріїв буття. Можливо, оце саме голос Промислу зараз до них і кличе?
Я ще трохи попрацював, а відтак зателефонував Лесі і доповів їй про наявність перших скромних успіхів. Та й чому було не давати Промислу звучати й далі? Тож я і не здивувався, що Леся виказала бажання негайно дізнатися про все більш детально. Утім, говорити на цю тему через кілометри дротів я відмовився навідріз. Тоді Леся наполягла на негайних відвідинах моєї холостяцької оселі. І я не став її відмовляти, і зовсім не тому, що саме задля цього і дзвонив, просто пора була не така вже й пізня - близько дев’ятої вечора. Тому навіть обережна львівська панночка ще могла дозволити собі на недовго зазирнути до доброго знайомого, з яким мала спільні інтереси. Та й жила вона не так далеко, аби викликати таксі. Тим не менше приїхала вона аж за півгодини і саме на таксі.
Виглядала Леся, як і завжди, на всі сто - платинова блондинка, вдягнута у вечірнє темно-синє плаття із умовним вирізом, за яким і найвідстороненіший зір зумів би насолодитися радісними півкулями грудей. Що я відразу і зробив, нехай і з досить простуватим виглядом. Та й чому аж так приховувати, що я виразно зачарований? І навіть захоплений! Вона відповіла опущеним на мої груди поглядом, нехай трохи розгубленим, але точним і зрозумілим. От, виявляється, скільки можна сказати один одному без слів. І хіба не задля цієї німої розмови жінки й вдягаються так прискіпливо? Хіба натомість не очікують від нас підтвердження оцього свого безсумнівного впливу на Всесвіт, і на життя близьких і далеких зірок і планет?
Проте саме зараз мене цікавило не зовсім те, що в цілому захопило би на моєму місці іншого. Мене інтригувало більш конкретне - чи ці сповнені серцебиттям півкулі, приємно збільшившись у обсязі за час моєї відсутності в першому ряді поціновувачів, усе ще надихаються мною, як те ставалося колись? А довжина плаття саме та, яка їй завжди личила - якщо потягнути за низ, хоча б до колін, то груди виглянули б повністю. Утім, на оглядини мені дали рівно стільки часу, скільки потрібно, аби я міг збагнути, що ця жінка ще не моя. Після чого Леся печально посміхнулася і впевнено пройшла до гостинної кімнати. Зрештою, вона ще пам’ятала, що тут і як.
День був спекотний, але під вечір повіяв вітерець і наповнив місто пастораллю романтичних подробиць. Мій старовинний будинок, грубими кам’яними стінами фундаменту занурений у порівняно недавні суглинки, остаточно ще не просмажився, дихаючи приємною свіжістю власної прохолоди. Усе складалося найкращим чином, хоч і спека річ неоднозначна – одних завчасно знесилює, а ось інших, коли вони в настрої, напроти, розпалює. Та ідеально, коли жар помітно спадає, тоді все складається, як два дроби в одне ціле – протилежні заряди зустрічаються в одному місці і в найбільш сприятливий момент, хоч картину малюй. І Леся в ту картину вписувалася б ідеально.
Але ж картина – лише одна, гарно схоплена мить. А що приносять в неї нові часи, не завжди прогнозовано.
Я знав Лесю, щонайменше, років сім. І нехай на початку нашого знайомства вона виглядала ще стрункішою, проте й форми були не настільки яскраві, як нині. Одначе, суттєво іншим був і я. А нині мене й до форм тягнуло виразніше, і не тільки в сенсі мистецьких виробів. Та, зрештою, все добре хіба не є мистецтвом?
Колись у нас із Лесею спільно писався чуттєвий роман, але дійство тривало не довго. Можливо, і в цьому випадку для мистецтва не вистачало якогось виразнішого добра? Звісно, від нас обох. Та винним назначили мене, бо я, мовляв, все тягнув і тягнув із значним поглибленням сюжету. Тож, не прийнявши моєї неготовності брати на себе більшу відповідальність, вона рішуче пішла з мого життя. І нехай у ті роки в мене все якось не складалося, та хто-зна, які справжні причини подібних жіночих вчинків, часто зовсім незбагненних? І чи все я пригадував нині?
У ті, досить напружені часи, зі мною трапилася якась дивина, після якої пам'ять, наче рятуючи мене від чогось надмірного, повикреслювала все найважливіше, заодно і щодо Лесі. Залишилося лише – була й пішла. І нічого більше!
Тож відмахнувшись від чергових спроб пригадування, я ввійшов у свою чималу гостинну услід за Лесею з двома келихами в руках. Пляшка її улюбленого «Мартіні» вже стояла посеред столу.
Тим часом Леся з виглядом уважної гості оглядала нещодавно відреставровану гостинну. Чомусь особливо її потішили сучасні дубові вікна з потрійними склопакетами, що змінили собою старі, ще айстро-угорські. Відтак, вона висловила задоволення стосовно того, що в мене нарешті завелися гроші, бо й порядним вони теж потрібні. Я не зовсім упевнено відповів на цю невинну дамську розвідку, мовляв, трохи назбирав на заробітках. А яких саме, вона вже знала з попередньої нашої випадкової зустрічі в місті, коли ми й домовились про наше сьогоднішнє побачення.

6
Ми пригубили з келихів за те, аби все склалося якнайкраще. Зважаючи на ситуацію, я не став жодним чином впливати на гостю. Ось я, а ось ти. Хочеш стати ближчою цього вечора-ночі – будь-ласка. А ні – як знаєш. Це було більше, аніж промовистий погляд в її очі, але без надмірної магії. Трохи більше миті. Відтак ми перейшли до справи. Я розповів, що декілька днів тому Губаловський Василь Іванович за оперативними внутрішніми службовими зведеннями, засвітився в одному із московських медвитверезників. Це сталося за день до того, як, зі слів Лесі, він мав зателефонувати. Що далі сталося з її чоловіком невідомо, але, найбільш ймовірно, ранком наступного дня Василь Іванович покинув зазначений заклад. І, певно, приступив до подальшого виконання роботи, якою нині займався в Москві.
Леся зробила пару нервових ковтків і заявила, що її Василь взагалі не п’є, але коли вже обставини змушують, може випити і пляшку. Але не сп’яніє! Тільки голова в нього починає від випитого боліти. Саме тому і не п’є. А те, що він потрапив до витверезника – повний абсурд. Він бо працює у фінансово-аудиторській фірмі! На такій роботі Василь і грама до рота не піднесе. Та й навчався колись у Москві, тож вона йому як рідне місто. Тому з ним точно трапилося щось недобре.
Я був радий за Василя, що показав себе перед дружиною тільки з найкращої сторони. Але особисто я ніколи не зустрічав таких, кого б алкоголь зовсім не брав. Та ще й у напої могли випадково чи умисно потрапити різні добавки, після чого свідомість гарантовано покидала наше єство. Але лякати Лесю ще більше не мало сенсу.
Леся попросила ще мартіні. Я схаменувся тільки коли вже налив їй. Чорт, це ж я досі надихаю її на «улюблене». І негайно забрав цю складову із букету відчуттів, якими огортав свою гостю.
- Сергію, я знайшла телефон Василевої фірми - півроку тому він переписувався, домовлявся з ними. І подзвонила їм. А вони кажуть, що Василя досі немає, і вони не знають де він. Що як тільки з’явиться, має обов’язково зателефонувати, а то вони його звільнять. Леся автоматично піднесла до губ келих, але пити не стала.
- Напевно, я маю розповісти тобі, що Василь був і раніше одружений. Його перша десь у Росії. І діти там. Можливо, він терміново поїхав до них? Бо задля своїх дітей він готовий на все. Але ж не кинути роботу? Тільки не роботу. На це Василь не здатен. Ніколи нікого ще не підводив, у нього в крові відповідальність.
Я не мав сумнівів і в цих чеснотах її чоловіка, та цікавило мене зараз і дещо інше.
- Лесю, ти його ще кохаєш?
І нехай я запитав із найлагіднішою інтонацією, на яку був здатен, та відповідь мала вирішальне значення. Тож тепер я в уп’явся в жінку усіма чуттями, даними мені нині Промислом.
Взагалі, прочитати думки просто так неможливо. Кожен природно захищений від подібних втручань. Але за життя з нами стається стільки всього, і це все на видноті, на поверхні, як ті чи ті кольори, як те чи те випромінювання суті. І якщо достатньо натренуватися, то помічатимуться не лише великі, але й дрібніші зміни.
Після мого відвертого запитання, притілесна аура Лесі зробилася яскравішою. І хоча я не вловив конкретних емоцій, які можна було би впевнено трактувати, але самий їхній витік був промовистим. Та проявлені кольори, їхня насиченість, натякали, що градус кохання у Лесі до чоловіка не більший, аніж у інших, відомих мені, шлюбних пар, і швидше за все, мною зараз спостерігалося звичне ставлення. Проте ось «божественні» кольори спектру свідчили про наявність любові. Леся дійсно любила свого чоловіка.
А ще в неї виявилося не все в порядку зі здоров’ям, це не відразу кинулося мені в очі, і потребувало уважнішого огляду. І знову ж таки, більшої близькості і довіри, при відсутності інших проблем.
Я не очікував, що Леся відповість на моє запитання, але помилився.
- Інколи згадую нас із тобою, колишніх. Не знаю, хто мав би більше жаліти, що не склалося. Та з Василем – склалося. Ми - сім’я. І я нині не з ним, бо не терплю Москви, а Василь там, бо потрібен хоча б якийсь капітал, аби тут розкрутитись. Мені нелегко самій, але повернення наших з тобою стосунків заплутає геть усе. Бо я не та, що готова просто інколи зустрічатися. Знову пустити тебе в своє життя – це надовго, «переспали і знову переспали» - не вийде, зміниться кожна дрібничка всередині мене, і довкола. А я цього не хочу. Досить експериментів. До того ж ми обоє вже не ті, що колись. І ти - інший. Ніби ззовні той самий, а глибше – ні. Ось раніше ти навіть пляшку ставив інакше, і наливав, і подавав келих не так, навіть стояв поруч із іншого боку.
- Справді?
Я подивовано поглянув на стіл.
- А ще, не знаю, як це, але від тебе накочують жаркі, тремкі хвилі, і мені дуже важко їм протистояти. І ти, порою, ніби зникаєш, а позамість тебе, як за відкритими дверима, - порожнеча. Я це сьогодні удень вперше відчула. Пам’ятаєш, я колись тобі розповідала про свою бабусю-гадалку, знахарку. Я чимало від неї перейняла, хоча й усвідомлено відмовилася від її долі, і вмінь. Тож у тобі я і в цю мить впізнаю ту силу, і мені дивно, що раніше її не спостерігала. Тому і прошу в тебе допомоги. Не знаю, як тебе переконати, але, знаю, що тільки ти й можеш допомогти. І я не думала про ціну, але, напевно, вона існує.
Я машинально провів долонею по своїх устах, певно перевіряючи чи не відвисла щелепа від почутого. Та й порожнечі теж не виявив. Відтак, рішуче подолав ті півкроку, що розділяли нас і обережно обійняв її, упірнувши у дужий феєрверк стривожених жіночих чуттів. Я не знав, як інакше відповісти на таку щирість. І мить все тягнулася. У неї знову дрібно задрижали повіки. Саме так, як вони здригалися раніше за великого емоційного збудження. Після такого сигналу я завше знав, куди скерувати подальші зусилля. Тепер – ні. Просто торкнувся своєю щокою до її палаючого внутрішнім жаром обличчя і прошепотів:
- Тоді за мій успіх. За вдалу подорож до Москви. Зателефоную вже звідти.
І хоча, на цьому я нібито ставив крапку в роботі над її справою, але залишалися ще моменти особистого характеру.
Таких жінок, як Леся, беруть лише розпаленою грою їхньої ж уяви - в кульмінаційні миті, в якості аплодисментів. І зараз від неї струменіло такою звабою, що втримуватися було дуже непросто. Але я намагався. Все ж таки, наші стосунки не могли бути ціною вирішення питання. Тож я м’яко відсторонився і, діставши з кишені телефон, набрав номер потрібної служби.
- Таксі, будь-ласка. На ріг Друкарської та площі Данила Галицького. На зараз.
Коли я обернувся, Леся вже сиділа із заплющеними очима. Та коли я знову підійшов до неї, неспішно підвелася.
- Ти такий ж колючий, як і колись.
Голос Лесі на прощання звучав завжди з помітною ніжністю. Та я зупинив можливі пригадування.
- А ти стала ще більш звабною, мені вартує значних зусиль аби триматися.
- Не знаю, Сергію, може це моя надмірна чуттєвість, я теж щойно ледь не повернулася в ті часи.
Воно промовила це саме з тою хриплинкою в голосі, з якою наші розмови на певний час зупинялися. І якби не вимогливий телефонний дзвінок, то невідомо, що могло би статися далі. Терези гойдалися. А телефон дзвонив і дзвонив.
Лесині губи гаряче дихали мені у груди, а моя рука притиснулася до її спини саме в тому місці, де в будь-яку мить готовий був розчахнутися замочок нестям. Боже, і що би я робив із тим раптово вивільненим чуттєвим вантажем?
Телефон змовк, але відразу ж узявся набридати знову, з новою силою тиснучи на терези – «ніі, ніі, ніі…»
Отже, не доля.
- Я чекатиму вас обох – полоскотала мені серце Леся вже зі значно спокійнішим подихом.
І я відповів на дзвінок.
- Так, замовляли, виходимо.

7 Віка
Отже, доля. Зрештою, нинішні події виглядали логічним продовженням усіх попередніх, і нехай скерованих до чогось поки неясного, але кожен мій порух лише зменшував відстань до тої цілі. Жодної непевності щодо цього в мене вже не виникало. Та і хто - як не я, і як не я - то хто? Принаймні, це запитання прямо стосувалося історії із Василем і, можливо, й киянкою Іриною. І я таки міг давати раду з подібними випадками. Залишалося лише - і хто ще такий, як я?
Мене завше цікавило зустріти схожих на себе, і не умовно - в Інтернеті, а вживу, безпосередньо. В Сполучених Штатах такого не сталося, хоча, якщо відверто, не надто я і старався - просто заробляв гроші, аж доки не захотів більш істотних речей, на чому все й завершилося. Та й тут поки не переймався подібними пошуками, певно вважаючи, що потаємне могло би проявитися і само по собі. А воно не теж із цим не поспішало.
Дивно, що попри широке захоплення езотерикою, справжніх умільців, які дійсно могли би щось показати тут і зараз, я досі ще не зустрів. Але раз є я, тоді існують і схожі на мене. А раз вони тут присутні, то й чимось займаються. І, вочевидь, подібні на мене суб’єкти повинні були б і займатися схожими справами, - зовсім оминути їх вони б не змогли. У цьому я нині в повній мірі переконався на собі. Нехай ці сентенції і видавалися дещо підозрілими, бо те, чим я займаюся нині, і чим буду займатися завтра, навряд чи мало строгі рамки визначення. Тим більше, тутешня моя індивідуальна діяльність відчутно наближалася до відповідних параграфів карного кодексу, але хто може нині з упевненістю сказати, що в його діях кримінал відсутній повністю? Бо ж на теренах колишнього СРСР криміналом нині пахла будь-яка активна діяльність.
Тож я лише продовжував сподіватися на те, що все те, що проявилося останніми роками в мені, має хоча-би якийсь сенс. І задля нього, скоріше поки уявного, я зараз, напевно, і дозволив собі те, чого остерігався торкатися тут раніше. Та який мисливець полюватиме у своєму домі? Проте зараз я мав змогу зазирнути в чужі хащі, випробувати там свою дійсну силу. І наче в підтвердження, моїм тілом промайнув енергійний імпульс, і радше хижака, аніж обережного рибалки.
Повертаючись услід за ним із роздумів до реальності, я посміхнувся симпатичній жінці, що з елегантністю доглянутої магією кішки зайняла останнє місце в купе, і в ту ж мить поїзд нервово здригнувся, і, відштовхуючи від себе перон із цісарським іще дебаркадером понад собою, потягнувся в майбутнє.
Незнайомка відповіла мені яскравим багряногубим зблиском. Нарешті, подумав я, страждання Вертера закінчилися. Нехай романтики в мені у порівнянні з колишнім тільки десь на денці, та душею я завжди знаходився поруч із юними, особливо – такими.
Подружжя пенсіонерів, утім, зустріло витончену даму-пік значно прохолодніше. Але їхні відчуття здавалися мені досить прогнозованими - після вчорашньої історії із Лесею, напевно прикриваючись вищою метою, я дозволив собі нині діяти більш розкуто. Включив на робочу потужність «позитив» своєї аури. І нехай не на «ви мене обожнюєте віднині й назавжди», але на «я втіха очей ваших» – точно. Тому, старенькі, вочевидь, і взялися ревнувати, вловивши неприхований спалах приязні між новою пасажиркою і мною. Можливо доладнішим у цілому виглядав б режим «непомітності», але я остерігався, зауваживши перші ознаки тертя між ними, що старша сімейна пара візьметься за вирішення якихось давніх своїх негараздів, тому і закортілося, аби вони поставали у найкращому вигляді. Але такий вплив міг привести і до неочікуваних наслідків.
Цікаво, якби в потязі перебували схожі на мене особи. Відчувши неподалеку подібний викид штучного позитиву, я неодмінно прийшов би, аби хоча одним оком глянути на виставу і її виконавців. Та поки нічого особливого навкруги. Хоча, досвідченіші за мене особистості, вочевидь, могли придумати щось менш екстравагантне, аніж вриватися до купе з метою оглядин. Проте й дорога довга, і все ще може трапитися.
І варто придивлятися. І вже було на що. Точніше – на кого.
Її звали Віка. З невимушеної нашої розмови виявилося, що вона поверталася до Києва. Що, свого шестилітнього сина залишила у Львові в батьків чоловіка. До речі, разом із ним, бо змушена терміново перервати відпочинок і повернутися до роботи.
Виявилося, що вони з чоловіком власники художньої галереї. І вона – молодший його партнер, і за віком теж, значно молодший. Тому випадало чимало працювати особисто. Що, між тим, Віці подобалося. Навіть, коли доводилося підміняти персонал, особливо, якщо хто занедужував. А чому би й ні – всі ми люди. Певно, Віка мала на увазі щось із чарівного набору рис із назвою «людяність». І я повністю поділяв її переконання. Утім, милуючись і зовнішніми її рисами.
Вона була природною, темно-шоколадною брюнеткою. Палке угорське вино вирувало в її крові, бо такий типаж облич я зустрічав тільки в Угорщині, а ще, можливо, в угорських куточках Закарпаття. Струнка, енергійна, чарівно скроєна, вочевидь, і природжена чаклунка, нехай і несвідома щодо своїх талантів, які так щиро відгукнулися на мій магічний поклик. Бо навіть сіла не в своє купе.
Це вияснилося у мить, коли до нас спробувала пробитися у всьому протилежна «угорці» дама, з не менш грандіозними клунками. Брюнетка якраз захоплено розповідала старшій парочці про свої враження від подорожі підземеллями Львова, коли я відчув небезпеку порушення витонченої ідилії в нашому маленькому купейному світі. І це мало статися ось-ось. Тож я перепросив, підвівся, прочинив двері, аби зрозуміти, що й до чого. І ледь ніс до носу не зіштовхнувся з гренадеркою нових економічних відносин. Відразу втиснутися в купе їй заважали вже не тільки клунки, але і я, що ошелешено застиг на проході. І, вочевидь, це не могло тривати довго. Однак, пікантно потрапивши в саму серцевину розпашілих обіймів, я таки зумів причинити за собою двері.
Округлені тушшю і подивуванням очі, здавалося, таки накриють мене віями. Та й повні спраги солодкі губи знаходилися на відстані першого поцілунку, але мадам явно не відчула натяку долі.
- Альо, в мене шістнадцяте! – палахнула вона рішучим потиском виразних грудей.
- Саме так - вам усе найкраще і просто зараз! – прошепотів я, повертаючи впевненість – і з максимальною поштивістю тулячись вже не лише до її серця, але й до такої рішучої у всіх питаннях суті, - І квиток з вами?
- Вооо! - Мадам рикнула разом із клунками грудьми, а з ними і підспудною докладною історією всіх своїх взаємин із чоловіцтвом, і тицьнула мені під ніс жовтавий залізничний папірець разом із чималою сумкою.
- Ви праві, давайте багаж! – та, перехопивши у дами лише квиток, я блискавично повернувся в купе. Гранд-панна спробувала рвонути слідом, але, немов наштовхнувшись на невидиму стіну, спинилася. І ще би не спинитися, коли твоє тіло раптово млосно затерпає. Але далося мені це таки серйозною концентрацією зусиль.
Я підхопив зі столику квиток Віки. Побачивши на ньому місце „36”, подумав, що навряд чи аж так потрібний вплив магії, аби відмовитися від тридцять шостого на користь місця шістнадцятого, а ось, якщо навпаки, то дуже навіть. Хоча, з іншого боку, як саме Віка могла довідатися, що вільно саме в цьому купе? Хіба що - кохання з першого магічного поклику. І хто проти? Хіба що мій гіркий досвід стосунків із заміжніми красунями. Я не зволікаючи поміняв квитки і рішуче повернувся до так непоштиво залишеної мною за дверима мадам. Та, схоже, врятувати ситуацію могло лише диво, на кшталт, раптової пристрасті, і нею, попри все інше, і спалахнуло моє обличчя. Мені не хотілося навіть думати, як все це виглядало зі сторони. Майнуло тільки, що адекватною покарою могла стати лише зупинена Звище ця ганебна мить, а відтак, і моє довічне буття в ній у собою ж і створеному мареві. Та відступати було пізно.
І я заборсався у бездонних жаданнями високих взаємин очах цієї величної жінки! О, після мого рішучого впливу, думки гранд-дами схоже були ще дещо хаотичними і безладними, але без сумніву взаємно пристрасними. Я підкинув туди ще декілька божевільно смачних видінь, пов’язаних саме з місцем „36”. І пішов у вирішальний наступ.
- У вас дійсно найкраще місце, і аж до Конотопу! Йдемо. Йдемо!
Мій голос нагадав мені далекий рокіт експресу в глибокому тунелі. Можливо саме таке звучання і зрушило лавиною пласти задавнених жіночих чуттів, втомлених непростим і таким напруженим земним життям. Вона ковтнула наживку швидше, аніж вода монетку, в двадцять копійок, що випадково ковзнула з моєї вкрай юної долоні в хвилі гірської річки. Як я переживав у ту мить!.. Та раптовий зблиск пригадувань майнув вслід монетці, пам'ять щільно закрила ворітця в імлисто-осяйне буття в позачассі, наче не зі мною все те й сталося. Я намагався втримати хоча би слід того видіння, та ворітця зникли, потанувши у безслідному ніде. Таке вже траплялося. І не раз. Та вже нехай. Зачинено, так зачинено.
І зовсім інше - єство цієї рубенсівської дами! Я раніше, певно, і не зустрічав таких відкритих для читання і перечитування, а також і готових для чоловічого впливу, жінок. Невже простота стосунків могла бути не лише наслідком їхніх бажань, але й не наших мужніх дій? Та вже нехай!
Я врочисто вручив панні в руки квиток Віки, разом із твердою впевненістю, що саме 36 місце і найкраще з усіх можливих - ще б пак, лише доля й здатна привести туди. І галантно взявся допомогти донести частину багажу до місця складування. І, наче першу весняну теплінь, відчув полегшення і навіть сердечну вдячність, якою відповіла мені ця, безсумнівно загартована у всіх земних справах, жінка. Вона вже протягнула свої речі через шість чи сім вагонів поспіль, та ще й застрибнувши з ними на ходу, через що мала довгу і палку суперечку з провідниками і начальником поїзду, і тому, хоча і не тільки, будь-яку допомогу сприймала прихильно. Особливо, від захопленого нею стрічного-пересічного дивака.
- До вас чарівна гостя. Прошу любити і цінувати, – врочисто проголосив я, відкривши дверці в останні купе, і оцінивши вельми сприятливу ситуацію за ними.
Троє напівроздягнутих чоловічків жваво підскочили при нашій появі. І я, користуючись моментом, переніс симфонію безмежної жіночої прихильності зі своїх плечей на плечі цих хлопак-заробітчан.
- О, така краля!
- Щиро просимо до нас!
В натруджених руках над щедро заставленим домашніми стравами столиком промайнула пляшка, певно домашнього самогону, а на обличчях додалося збудженої діловитості.
Досвідчена мадам, прихильно вислухавши вступну частину, рішуче перебрала керівництво ситуацією у власні руки.
- Це, прошу, нагору, - повинно поміститися, а це – вниз, ось так, а все інше – ось туди.
Жінка нарешті опустилася на свою полицю. На що хлопаки миттєво і зреагували.
- Йване наливай – за знайомство!
- А ми тут маленько сумували, бо як то – без файної жінки!
- Паніко, ви ж не проти посидіти по-домашньому.
- Добре, будемо по-домашньому, - жінка з приємністю розправила плечі, владно оглядівши, як та велика птаха компанію горобців, своїх супутників, - Я - Лілька! Тепер можете і вдягнутися.
Що ж, все ніби непогано склалося, пора й мені повертатися на своє місце. Хай щастить! Я зняв із себе образ невидимості, аби вдягнути попередню «втіху очей», і в ту ж мить упіймав на собі раптово пильний Лільчин погляд, тож і галантно кивнув їй на прощання. Дама підморгнула мені й відвернулася, з цікавістю розглядаючи своє царство, і підданих, що вже неприховано боготворили її.
Не певен, що будь-яке юне кохання «з першого погляду» могло хоч якось порівнятися із цим досвідченим чоловічим обожнюванням. Життя, як воно є, завжди відрізнялося своєю широтою від своїх вступних тонкощів. Та ми розлучилися, дорога Лілько, не встигши пізнати нічого, окрім меду. Вочевидь, у цьому очевидна перевага коротких взаємин перед стосунками тривалими. Безмірна перевага. Особливо виразна, коли аж надто затягуються оті взаємини, правдива ціна котрим - лише одна мить доторку поглядами.

8
Вирішивши із провідником за допомогою звичного грошового фактору всі питання здійснених мною пасажирських переміщень, я насолоджувався результатами.
Не знаю, до якого саме образу домріювала мене Віка, але після того, як наші пенсіонери зійшли у Вінниці, ми вповні насолодилися можливостями перебування віч-на-віч. Придбали декілька баночок жіночого пивного коктейлю. І ковтали його за красу, радість, друзів, і фатум знайомств. І ніхто до нас більше не підселявся, і ніхто нікуди не поспішав. Вона чудово розуміла мене, а я її. Неначе у салонному танго, ми зливалися у довірливій розмові. А те, що її вів я, нічого не значило, бо дама мала достатньо простору, аби почуватися максимально комфортно. І наші відчуття майже нічим не відрізнялися. І оце «майже», ставало все тоншим.
Зрештою, я зізнався Віці, що такого вишуканого букету, який зібрала вона за своє життя, раніше ніколи не зустрічав. Певно тому, молода жінка поблажливо дозволила мені зануритися долонями, а потім і обличчям у своє розкішне волосся, доторкнутися рук, шиї, плечей, де її флюїди набували особливого шарму, надихаючи до нових і нових чуттєвих відкриттів.
Ми сиділи поруч, ледь не обійнявшись, і я з цікавістю слухав про її роботу, про сина, про життя-буття в цілому. Подекуди обережно вставляв і свої спостереження. Пригадав парочку гуманних анекдотів щодо полотен у картинних галереях, а далі й зовсім щиросердечно признався, що теж маю скромне відношення до малярства, зрештою, як і до інших мистецьких артефактів. Бо як жити у Львові і не розумітися хоча би трішки на цьому? Ні, я сам не малював, але вартісність кожного полотна міг би, певно, визначити ледь не з закритими очима.
Віка делікатно зауважила, що в роботі її салону вкрай необхідні подібні консультації з оцінювання. І ми випили за процвітання її фірми. Утім, я відповів, що коштую дорого, тому краще мене використовувати епізодично, у найбільш вирішальні моменти. За які ми теж випили.
Звісно, що Віку зацікавило, скільки саме я коштую, тож я був змушений казати правду і тільки правду, а саме, що деякі жінки в деякі, суто мистецькі миті, вважали мене безцінним. На Вікине, злегка хмільне, «чому?», я упевнено відповів, що володію умінням задовольняти потаємні жіночі скерування, що, зрозуміло, дещо інше, аніж забаганки. Ясна річ, я зараз просто грався словами, тому Віка лише іронічно посміхнулася. Та я увиразнив сказане, додавши, що роблю це навіть тоді, коли дами самі зі своїми глибинними потребами ще не визначились. Ми були вже досить захмелілі, я, певно, від компаньйонки, ну а вона вже за сукупністю факторів, та, в першу чергу, усе ж, від коктейлів. І, певно, цілком логічно, що порозумівшись у питаннях потаємних скерувань, ми потягнулися один до одного. І це нас поєднало настільки, що на раптово проголошеній провідником станції «місто-герой Київ», ми і зійшли разом. Москва зачекає.
Відтак, взявши перше ж таксі, рішуче помчали вперед, ні на дюйм не відхиляючись від вготованої нам на сьогодні дороги.
І вела вона зрозуміло куди. Сказавши водію потрібну адресу, Віка довірливо притиснулася до мене, підставивши пристрасні губи для поцілунку. І далі ми просто замріяно тулилися один до одного, й коли невдовзі зупинилися біля під’їзду її будинку, десь неподалік проспекту Перемоги, то здавалися вже цілком спорідненими єствами.
Її квартира видалась навіть мені фантастичною. Грошей тут не економили. Та часу на прискіпливі оглядини не було. Віка, роздягаючи себе і мене на ходу, вкинула нас у душову кабіну, із тих, що вміли розмовляти на декількох мовах, - де ми й зупинилися, для початку, на французькій.
Напевно це найвище блаженство – осягати жінку. Якщо те все правда, і Бог сотворив нас, як чоловіка і жінку, то зустрічаючи нову жінку, я, вочевидь, намагався відкривати і себе наново - отим, яким би міг бути в іншому житті. Певно й Віка відчувала щось подібне - вела себе і виклично, і в той же час достатньо вишукано. І хоча я ще десь картав себе за цей раптовий зрив, за щедро проявлені свої чари, та спинятися було вище моїх сил. Та й хіба зможе опиратися самотній чоловік вивільненій жіночій сназі? Тим більше, коли її палкі почуття викликані саме ним. І будь-яка розплата за дароване вже не здавалася мені надмірною.
Проминувши перші ласощі, ми перейшли до спальні в стилі «нового ампіру», що я зауважив швидше на доторк, бо очі на це вже не мали ані дрібки часу, і під блюзи з нічного «Еф-Ем» підживлювали взаємне чаклунство, не забувши, навіть, про засоби безпеки, у першу чергу, відключенням мобільних телефонів. Віка розгорталася для мене, як раптові пейзажі навкруги серпантину неспішної дороги вгору, і в нашій пристрасті не було табу. Тож і я відкривався навзаєм, як і належало, коли жінка справді отримувала ті відчуття, про які так неперевершено сповіщала.
Серпантин дороги після стрімких перевалів, в решті-решт, привів до затишних лагун спочинку, де й сталося те, що я не зміг би повністю пояснити і самому собі. Бо я остаточно зірвався і наробив саме тих справ, яких раніше найбільше й остерігався. Та, напевно, коли близька жінка йде назустріч усім твоїм бажанням, і навіть випереджає їхню появу, то легко зриваєшся і до вседозволеності, вважаючи, що все подальше цілком закономірне. Але наскільки ми для цього справді були близькими? То чи мав я аж так переходити межі? Нехай пізніше мене й долали сумніви, що це був саме «я», виключно «я», без чогось чи когось третього, але подібні виправдання не виглядали переконливо.
Скоріше за все, я просто настільки жадав знайти подібних собі особливих істот, що помітивши магічні нотки в поведінці Віки в насназі стосунків вирішив їх увиразнити.
І найперше, користуючись відкритістю єства міцно сплячої жінки, злився з нею своїми вищими чуттями, повністю випрозоривши її для себе, відчувши не лише кожен орган, а й ледь не кожну її клітинку, - змушуючи їх тремтіти в одному ритмі зі своїми. Торкнувся основних чакр. І з допомогою власних налаштував їх, з надією, що це приведе і до виразнішого усвідомлення жінкою навколишніх тонких вібрацій. І нехай подібне могло принести тільки тимчасовий ефект, та саме переплетіння наших сутностей давало надію на значно більше. Я не міг точно б пояснити, чому я так вважав, але щось в мені діяло і само по собі. І поволі проявляючись, навчало мене подеколи зовсім дивним речам. І нехай ці здібності й увиразнилися не так давно, та виявилися цілком прикладними. особливо, коли мені вдавалося привносити в хід подій вплив отих своїх внутрішніх полів.
А щодо Віки, то я мав надію, що чимало отримавши від мене, вона значно не лише тонше відчуватиме, але й так само впливатиме на навколишнє. А ще віднині між нами певно існуватиме і внутрішній зв’язок, хоча набирати потрібний номер зможу, вочевидь, тільки я. Можливо, це не зовсім справедливо, але ж і все за потреби змінюється.
Віка була першою, яку я спробував ось так, крізь себе, відкрити для світу. Але чому би й ні? Хіба не заслуговувала вона й більшого за даровані нею щедроти? Та й допомагаючи виявленню вже присутніх в жінці талантів, хіба я аж так далеко переходив межі дозволеного? І якби це їй вже не було дано, то що б я міг здійснити власноруч?
Та й ні в Заповідях, ні в інструкції до скриньки Пандори, не писалося, що такі навернення, створення собі можливих помічників, строго заборонені. А використовувати Віку для «злого» я не збирався.
І що стосувалося Божого взагалі, і земного зокрема, хіба жінки не звані допомагати чоловікам у виконанні ними в тому числі й Вищих справ, частиною яких, і вони теж бути?
Та ці мудрування мені, певно, вже снилося, разом зі звичними мандрами в безмежності Буття. І ми проспали ледь не до полудня.
А далі пили каву із шовковими вершками в оксамитовій модерновій кухні, мовчки, і хоча з теплими усмішками, але вже з німим запитанням щодо спільного майбутнього, якого ніяк не могло бути в звичному бутті. Й загалом, такі ж незнайомі, та вже ледь не рідні, принаймні, за природою нашої мовчанки.
Чи не найпершими промовленими словами стало моє, швидше формальне запитання щодо сімейної фотографії на стіні в прихожій.
- О, так, це мій син і чоловік. Я їх дуже люблю. Я вчора казала, що ми розлучені? Ох, я просто грала словами. Але, думаю, ми давно б уже розлучилися, якби не дозволяли зрідка один одному трохи більше, аніж оте собі дозволяють консервативні сім’ї. Але я чомусь ніколи не заходила далі кав’ярень. Але якби мій чоловік довідався, що я була з кимсь тут, у нашому домі, сталася би катастрофа. Навіть не знаю, чим би це закінчилося.
- Сім’я і дім - святе. Віко, я вже давно не руйную сім’ї.
- То й добре. Тож я тебе тепер згадуватиму, коли захочеться приємних відчуттів. Все ж було гарно?
- Так, ти чудова. А від учора стала ще більш незвичайною. Озирнися навколо, прислухайся, думаю, твої відчуття загострилися. Тож надалі твоє життя залежатиме тільки від тебе. Певно, зможеш невдовзі виразніше читати думки і близьких тобі, і тих, чий природний захист порушений, та й багато чого ще відкриється, нехай і поступово.
Очі Віки розширилися, та я продовжував її ошелешувати й далі.
- Але ти повністю забудеш мене, і, хочу сподіватися, ми познайомимося наново, і не обтяжені вагою згадок. Пробач, таке перевантаження обов’язкове.
В її очах блиснула недовіра і щось, вельми схоже на образу. Приємно, але її думки майже повністю збігалися з її словами.
- Ти і справді на це здатен? Чи просто жартуєш, граєшся зі мною? Але хочу, аби ти знав - не бажаю, та й не звикла втрачати свої спогади! Ні найменшої згадки, і про тебе також!
- О, дякую! Та ти пам’ятатимеш усе – хіба окрім мене нинішнього. Та остаточно не зможеш мене втратити із двох причин. Перша - ти мене сприймаєш трохи іншим, аніж я є насправді. Не буду тобі всього пояснювати, але якби ти побачила мою фотографію, то навряд чи мене б упевнено впізнала. Зараз я, скоріше, твоя ілюзія, вимріяна тобою особа. А свої ілюзії, даю тобі слово, ти не втратиш. І вже пробач, що я скористався рисами того образу. І друга причина, це зв’язок між нами. Він існуватиме до того часу, доки сила більша за наше нинішнє притягання його не обірве. Сподіваюся, ми зможемо бути один-одному ближчими, ніж просто друзі. Не питай як і чому, просто прийми цей невідворотний хід подій. Але в тебе завжди буде вибір.
Схоже, тільки зараз до Віки стало доходити, що я не жартую, і говорю серйозно.
- Сергію, це правда? Хіба допустимо втручатися в моє життя? Я ні про що таке не просила.
- І я не просив у долі зміни свого початкового шляху, та став саме таким, яким є зараз. Та кожен раз маю вибір. І він цілком зримий. І можливостей вистачає. Я пробував зачинити себе в глухих стінах звичного життя, але пружина всередині від цього тільки дужче стискалася, і ось зараз випрямляється. Тому не думаю, що й ти зі своїми вродженими талантами існуватимеш просто й буденно, особливо після того, як я їх злегка підштовхнув до подальшого розвитку.
Віка уважно дивилася на мене, і я дозволив їй торкнутися своїх помислів.
«- Привіт. Ми подібні, » - послав я їй.
Жінка аж здригнулася. Вир переживань наповнив її. Тож я відразу і від’єднався.
Та за мить вона вже взяла себе в руки.
- Сергію, мені страшно. Ти ж не покинеш мене з цим усім? Ми ж не повинні тепер ось так назавжди розійтися? Прошу, підтримай мене.
Я підійшов і м’яко обхопив її плечі, прихилив до себе. І зовсім інші відчуття, ближчі, скоріше, до жалощів, раптово накрили мене. Я подумав, що її човник услід за моїм може теж невдовзі вийти у великі води, та наскільки вона готова до цього?
- Не покину. Та думаю, тобі позаздрила би зараз більшість жінок цього древнього магічного міста.
- Сергію, тоді ти мав би відчувати іще дещо. Як бути з цим?
Вона приклала мою руку до своїх грудей. Я відчув, що її серце і досі відкрите, і я не мав права закривати його. Я ніжно підхопив жінку і відніс до спальні. Опустився з нею на ліжко. Високі почуття боролися із розпачем в цих прекрасних очах. Та я не став очікувати результату протиборства і, знову ж, крізь своє єство, опустив Віку в глибокий сон. Далі, знову ж через себе, наклав заборону на той образ, з яким я поєднувався для неї. Її єство надалі мало б повністю відвернутися від нього, навіть у згадках.
Відтак, зосередив увагу на слідах наших взаємин - вони палали навкруги, як щедро розсипані різнокольорові новорічні вогники - і тут, і там. Я прибирав їх один за одним і в найнеочікуваних місцях. Але не зважаючи на мої потуги, деякі сліди я не зміг, та й не зумів би видалити остаточно, - утім, вони поступово втрачатимуть свою яскравість, танучи вглиб дійсності, нехай і не зникаючи безслідно. Я розумів їхню небезпеку, нехай і не у змозі осягнути кого й куди вони могли би привести – ті сліди, що залишались усередині Віки.
На прощання я поцілував сплячу жінку і покинув квартиру.
Я сподівався, що коли вона прокинеться, то пригадуватиме зовсім інші події, і не надто озиратиметься на чуттєву втому. Та й хіба могло бути інакше, аніж воно було завше, хіба все інше не сон?
Тож якщо мене й гризла зараз совість, то в дуже глибоких закутках. Але чим далі я відходив від будинку своєї нової знайомої, тим гостріше відчував, що все це не випадковість. Так мало статися, якщо майбутнє не сліпий збіг обставин. Лінії ж бо перетинаються. Наші лінії. Що і тчуть візерунки майбутнього.

9
Намандрувавшись містом, нехай і в супроводі різноманітних примарностей в помислах, інколи аж надто пов’язаних з Вікою, я зайшов у чергове Інтернет-кафе. І не зауваживши в ньому камер стеження, присів у куточку, проте так і не знімаючи з голови глухої накидки. Замовив кави з тістечком. І відразу розрахувався.
Найкраще відсторонюватися від зайвого, змінюючи старі відчуття на нові, або зосереджено працюючи. Та й варто було вже повертатися до розпочатих справ, нехай і дещо змінивши у зв’язку із затримкою в Києві послідовність їхнього вирішення. Доступ до мережі мене влаштував, і я звичним чином змінивши ряд входів і виходів, перейшов на основні поля своєї діяльності. І цього разу полювання видалося вкрай успішним - я нарешті отримав доступ до сімейної пошти Пилишиних. І тепер тло подій значно увиразнювалося. Оцінивши ситуацію, пройшовся й щедро розставленими сильцями й капканами. І ніби й ніхто в них не потрапив, але усе ж промайнуло враження присутності слідів поруч із ними. Вочевидь, я мав і далі проявляти крайню обережність. Наприкінці переглянув особисту пошту, де теж дещо знайшов. У відкритій саме для спілкування з Пилишиними веб-скриньці на мене очікувало повідомлення від сайту, на якому ми з молодшою Пилишиною знайшли одне одного, - з телефонним номером. Що виглядало початком ділових стосунків. Отже, все серйозно. І це мене виразно збадьорило.
Я завершив перебування в мережі звичними захисними процедурами, і покинув заклад. За рогом зняв із себе тонку спортивну куртку з накидкою, склав її, додавши в пакет зі всіма нечисленними своїми речами. І далі, старанно оминаючи місця, де могли бути встановлені камери відео нагляду, пройшовся рядом вулиць. І після недовгих пошуків вибрав зручний для подальшого дійства телефон-автомат, всунув в операційне гніздо очищену від відбитків передплатну картку, і набрав номер.
- Я слухаю.
Почувши відповідь, я надав голосу переконливої твердості, схоже, вступаючи у взаємини саме з матір’ю зниклої Ірини
- Оксана Ярославівна? Вітаю вас. Я той самий чоловік, що прочитав оголошення вашої молодшої дочки, і готовий дати і вам декілька важливих порад.
Я назвався Сергієм Володимировичем, і виказавши співчуття, повідомив, що здатен завершити розшуки в найкоротші терміни, тим більше, вже маючи для цього ледь не все необхідне.
Жіночий голос у слухавці мене спершу не здивував, я очікував на щось подібне - владний, дещо зверхній, і в той самий час, уважний, і, вочевидь, підготовлений до нашої розмови. Та ще й усе те, що я їй щойно сказав, схоже, не надто її вразило.
- Ви ж розумієте, Сергію Павловичу, що зайшли надто далеко у наші сімейні справи? Тому прошу вас не шукати легких грошей. І найкраще, якщо ви зараз покладете телефонну трубку і назавжди забудете про неї. Інакше ваше існування може змінитися не в кращу сторону. Домовились?
Я про себе ще раз відмітив холодну розважливість, з якою звучали ці слова. Щось тут було не так. Але я мав досвід подібних ситуацій.
- Відмовлятися, наразі, тільки ваше, Оксано Ярославівно, право. Тож я хочу знати, чи Ви дійсно готові відмовитися від швидкого позитивного вирішення проблеми? – Я зробив коротку паузу для отримання відповіді, але нею не скористалися, - Якщо ні, тоді слухайте уважно. Я дійсно володію ситуацією і маю достатньо досвіду. І я вже здобув перші результати. Якщо вам цікаво, можемо зустрітися і обговорити їх. Хоча зараз не бачу аж такої потреби в цьому. Зрештою, ваша справа виникла по ходу іншої подібної моєї роботи. Тому сьогодні мені достатньо вашого усного дозволу на подальші наші спільні досягнення. Важлива лише ваша згода на те, що після знаходження Ірини, я можу розраховувати на достойний статусу вашої сім’ї гонорар.
Я зумисно дещо змінив умови нашої можливої співпраці, аби почути живу реакцію.
Але не зауважив нічого подібного.
- Я бачу, ви досі не розумієте, в яку справу вас втягнула... , в яку справу ви намагаєтесь зараз ввійти? Почуйте мене, ми й так задіяли усі можливі засоби, підняли на ноги геть усіх на міждержавному рівні. Ви – зайві.
Що ж, зайвий, так зайвий. Хоча, напевно, не все там аж так добре, раз молодша дочка почала розшуки за власною ініціативою. Але дивно, що моя співрозмовниця досі не поклала слухавку. Невже умисно затримуючи мене біля себе?
- Оксано Ярославівно, якщо ви про вчинок вашої молодшої доньки, то вона, як уміє. рятує свою сестру. Але, як знаєте. Я вам за декілька днів зателефоную. І тоді вже й дасте остаточну відповідь. Всього найкращого!
Та мене відразу ж і зупинили.
- Сергію, можна я називатиму вас за іменем? Так ось, якщо вам потрібна тільки наша згода, то ви її матимете, ми й справді дуже хочемо... – голос жінки вперше наче здригнувся, у трубці повисла недовга пауза, - ми очікуємо нашу Ірину і все зробимо для її повернення.
- Добре Оксано, я бачу – ми на одному боці, і це перспективно. Та маю викласти своє бачення - зупиніть мене, якщо зроблю помилку... – і я коротко переповів відомі мені факти.
- Тільки не півмільйона, а дещо більше, - один раз, і швидше машинально, виправила вона мене, напевно так підтвердивши мої слова.
- Це не має великого значення, отже очікуйте мого скорого дзвінка. До зустрічі.
І я, не зважаючи на те, що моя замовниця ще не збиралася закінчувати розмову, поклав трубку – бо ж і так значно перебрав із допустимою тривалістю, як бесіди, так і перебування на видноті. Відтак, старанно протер хустинкою трубку, кнопки набору, і ще раз телефонну картку. І пішов, перед тим повернувши картку у карткоприймач. Перейшовши на другий бік вулиці, озирнувся. Автомат, як і мав, завзято продовжував сигналити про мою забудькуватість. Але мене це не особливо бентежило. Цікавило інше. І, повагавшись між «Кафе» та «Хлібним», зайшов усе ж до крамниці, і влився в чергу, що смиренно очікувала, доки неспішні водій і експедитор остаточно розвантажать батони й булки. Та і я теж нікуди не поспішав, спостерігаючи не лише за найближчим дійством.
Ледь не відразу після того, як я зник у крамниці, до полишеного мною телефон-автомата підійшов невиразний чоловік, що раніше крутився неподалік. Озирнувшись, він витяг навмисно залишену мною картку, оглянув її, і вставив знову. На картці вистачало коштів ще на декілька десятків хвилин розмов, що і висвітив дисплей. Це, вочевидь, сподобалося чоловіку, і він вирішив скористатися своєю удачею, не відходячи далеко від каси.
І все почалося дійсно добре, і бесіда ще тривала б і тривала, якби її просто на моїх очах не перервали найбрутальнішим чином. Біля автомата м’яко пригальмував чорний мерседес, із якого гнучкими котами вискочили три кремезні хлопи. Двоє досить спритно брутально заламали руки щасливцеві, зігнувши того ледь не пополам, вкинули у салон, і рвонули геть. Третій ж бо залишився на місці подій, узявся оглядати телефон, і, напевно, знімаючи й відбитки. Працював швидко, сторожко оглядаючись по сторонах. Можна було спробувати його розговорити, але поруч могли чатувати й інші, ловлячи мене на живця.
Нариватися на ближче знайомство зі спецслужбами наразі не мало сенсу, а особливо, коли ці специ з іншої країни. Дивно, що саме вони приїхали «на захоплення». Добре зваживши подробиці, я навіть міг би сказати з якого саме підрозділу ці хлопаки. Бо в кожному свій вишкіл і організація дій, хоча в цілому – безсумнівно, представники суто кремлівської школи. Кожен рух, жест, енергетика процесу беззаперечно свідчили про це, повністю збігаючись із моїм досвідом спостережень за ними в минулому. За хвилину біля телефону вже нікого не було. Все, як і колись. Та вартувало і мені брати з них приклад.
Я з тугою поглянув на чергу сумирних покупців, на неспішних водія та експедитора, і вирішив більше не очікувати. Куплю ватрушки іншим разом і десь інде, якщо аж так захочеться підсолоджених дріжджів, а зараз доцільніше повноцінно пообідати - енергії я потратив цієї ночі добряче. А потім не зле було би перевірити наслідки моєї ранкової магічної діяльності.
10
Відчув я Віку відразу, ледь налаштувавшись на неї. Та ще і як відчув! Крізь нечітку млу дрібних деталей побачив її очима залу галереї, декількох відвідувачів. Картинка рухалась, а я рухався їй назустріч. Але пішки мені довелося б іти досить довго, тому я зупинив таксі.
- Куди?
- Вперед, друже, лише вперед!
- Та будь що за ваші гроші.
- Я вас скеровуватиму.
Рудий чолов’яга, пильно оцінивши мене, криво посміхнувся. Та я дійсно не знав адреси, і потрібний напрямок нехай і відчував, та, на жаль, досить далеким від дорожніх реалій чином, тому поїздка видалась не надто простою - водій похмикував, і мав для цього підстави.
Та й справді, в тому напрямку, який я вказував, часто-густо проїхати було неможливо. Якби я краще орієнтувався на місцевості, то вказував би дорогу дещо інакше, аніж вказівним пальцем. Але нинішньої ситуації в місті не знав. Тому моє «направо» чи «прямо» часто впирались у односторонній рух, чи там іще у щось фундаментальне, на кшталт відсутнього близького проїзду. І тільки коли ми проминули бурлеск відновлених у всій красі пролеткульту Золотих Воріт, я відчув, що ми майже на місці, й Віка десь поруч. Водій внутрішньо просяяв і радісно запросив, як на мене, завищену в рази ціну. І деякі його думки при цьому були навіть чіткіші, аніж видіння, які транслювала Віка. І мене вони вкрай обурили. Бо ким-ким, але лохом, якого таки потрібно «поставити на бабки», я себе не відчував.
Та я не дозволив собі надмірностей і відпустив чолов’ягу із твердими переконаннями, що отримані від мене п’ятдесят гривень і є його бажаною півсотнею євро, і що він вдало нагрів лоха. Зрештою, водій бажав саме таких емоцій і він їх отримав.
Таксі стрімко віддалилося вулицею. А я подався уперед, автоматично перераховуючи різницю між собівартістю і ціною поїздки. І так, і сяк виходило, що із затратами на пальне, навіть врахуванням амортизації на запчастини, володар далеко не нової «Волги» чесно заробив не менше п’яти-десяти гривень. А, значить, своїми діями я не примножив зла. Чомусь це для мене було важливим. Як і у випадку з Вікою.
Та з нею, як і з кожною жінкою, основною проблемою певно стануть чоловіки, які її оточуватимуть. Як би мені не хотілося те визнавати, але саме ці чоловіки змусять Віку обрати той чи той шлях. Але в неї будуть свої козирі. І я хотів на них зараз поглянути.
Погода надихала. І я залюбки ще б пройшовся вулицями, де кожен крок приносив щось своє, як із глибин, так і згори, коли б не двері Вікиної галереї, де ми мали познайомитися заново. Хоча я й почував себе трішки ніяково, але відступати треба було ще в поїзді, а не тепер. Тому я, глибоко вдихнувши-видихнувши, прочинив двері. А вони активували
мідний дзвіночок, тож Віка з цікавістю обернулася у мій бік. І на її обличчі не промайнуло й тіні емоцій. Але я звернув увагу не лише на це.
У ту мить, коли жінка оберталася в мою сторону, спритний молодик, що стояв біля неї, швидким рухом прихопив щось із шафки за її спиною.
Коли Віка, продовжуючи щось говорити, знову повернулася до молодого чоловіка, той уже стояв непорушно, вдаючи, що уважно слухає, тримаючи в іншій руці гарно розписане горня, яке він узявся розглядати, певно, ще до моєї появи.
Я, неспішно наблизившись, привітався і запитав дозволу оглянути експозицію картин у глибині зали, вхід куди був перегороджений оксамитовою стрічкою. Це коштувало десять гривен. Я запитально підвів брови.
- Не дешево. Невже перегляд справді коштує цих грошей?
Ще на порозі галереї я закрив себе від будь-якої форми зчитування. І нехай становлення нових здібностей у Віки мало відбутися не миттєво, але я вирішив бути максимально обережним.
Головне, що вона мене не впізнала. І добре. І в цілому виглядала енергійною. Тільки блідість обличчя говорила про деяку втому. Задаючи запитання щодо ціни, я акуратно торкнувся нутра особи поруч з Вікою, відчувши там виразну присутність остраху, хоча на обличчі молодика маячила посмішка.
- У нас нині хороша колекція робіт, тому... - Віка вже почала відповідати мені, як раптом здивовано перенесла погляд на хлопця поруч. Безумовно вона щось теж відчувала. І острах у молодика переріс у паніку: «Пора рвати кігті. Хрестик на пару сотень баксів потягне.»
Віка кинула здивовано погляд на полицю, де, певно, мав лежати той хрест.
«Блін! Западло!» - блиснув, як промінь прожектора у пітьмі, відчай хлопаки. Він шарпнувся і раптово витяг із кишені ножа. Лезо сяйнуло в повітрі, майнуло разом із його рукою вгору, разом з нею перекрутилося, і впало на керамічну плитку підлоги. Другий мій удар був уже коліном у стегно. За мить невдаха лежав на животі, смішно підвернувши ногу, і вив од болю у заломленій руці.
Віка ошаліло гляділа то на мене, то на хлопа на підлозі.
- Господи! Який жах! Ви його не вбили? Той хрест не такий уже й цінний, хоча і срібний.
До неї, схоже, ще не дійшло, що могло щойно з нею статися. Але її гуманна реакція мені сподобалась.
- Живий. Вбивають менш ефектно. А про який хрест ви кажете?
- Він, схоже, зараз у нього у внутрішній кишені піджака.
- Зрозумів.
Я просунув руку в кишеню злодія і справді намацав там невеликого, але важкенького срібного хреста. Передав його Віці.
- Дякую.
Віка заховала хреста у шухлядці стола, і наче згадавши про щось, прошепотіла.
- Тільки прошу, не потрібно міліції. Сьогодні в нас немає охоронця, тому таке й сталося. Відпустіть його, будь-ласка, хай іде звідси, й не повертається.
- Як скажете.
Я підняв молодика на ноги. І, не відпускаючи заломленої руки, провів до виходу. Хлопака помітно накульгував, але ще й матюкався – і про себе, і вголос, судячи зі всього – із жаданою дозою виникли серйозні труднощі. Тому, витягши його за двері галереї, я поблажливо прописав у його «біосі» глибоку відразу до наркоти в цілому, колотися він найближчий рік не стане, а заодно й матюкатися. А далі видно буде, бо ж немає нічого вічного.
- Йди і не повертайся. наразі ти чистий.
Хлопака ошелешено глянув на мене. Раптом його перекосило і він кинувся блювати у вазу смітника біля стіни – так, будь-яка згадка про деякі його колишні звички віднині закінчуватиметься саме так.
Навряд чи був сенс йому докладніше пояснювати, що й до чого, нехай осягає далі свої особливості самостійно. Можливо я й тепер вчиняв не правильно, дозволивши собі чергове втручання в інше життя, але совість мовчала й цього разу.
Коли молодик непевно зашкутильгав вниз вулицею, я повернувся в галерею.
Віка виглядала стурбованою, навіть пригніченою неприємним інцидентом, але ця тривога лише підкреслювала її красу.
- Боюся, він знову прийде аби помститися.
- Оце навряд чи. Я йому нашепотів протилежне і він погодився. Мене звати Сергій, а вас?
- Ви впевнені? – Погляд жінки недовірливо ковзнув моїм обличчям, - я Вікторія, можна і Віка. Не знаю, як вам і дякувати.
Та, вочевидь, саме із вдячності, Віка подала мені руку - таку знайому мені, витончену й сильну водночас.
Але я у жодному випадку не повинен був дозволити відкритим частинам наших тіл торкнутися!
Тож я лише символічно схилився - значно вище над її протягнутою долонею, лише торкнувшись рукою захищеного одежею ліктя. І добре, що на Віці був піджачок. Але навіть крізь тканину в мої чуття ринули незчисленні кусючі мурашки.
- Навіть так? Ви західняк?
Певно й вона щось відчула - обличчям майнуло легке сум’яття, і я вирішив відвести її чимдалі від можливих спалахів пам’яті.
- О так, зі Львова. І, я сподіваюся, пані Вікторіє, ви дозволите мені тепер оглянути ваші колекції безкоштовно? Таким чином у нас не залишиться відчуття, що ми один одному щось винні.
- Звичайно, та, усе ж, я вам дуже вдячна.
- В мене не було інших варіантів.
Віка натужно всміхнулася і відвела свої відьмацькі очі.
- Важко не погодитися. Гаразд. Тоді йдемо.
І вона повела мене за собою до яскраво освітленого приміщення, стіни якого щільно вкривали розмаїті полотна, нехай, здебільшого, і в достатньо простих рамах.
- По цей бік зали в нас із нових поступлень роботи молодого постімпресіоніста Євгена Різовського. Як на мене, досить перспективного художника, з оригінальним підходом до дійсності.
- Він із Києва? Схоже, я десь чув його ім’я.
Вглибині виставкової зали, навпроти однієї із картин замислено стовбичив худорлявий чоловік у досить дивнім, як для літнього Києва, одязі. Мені здалося, що його шати дещо пахнули театральною гримерною, а сам він і взагалі ладаном. І в цю мить незнайомець обернувся й уважно глянув на мене. Відтак, ми легко кивнули один одному. Раз нас пов’язувало мистецтво, то етикет зобов’язував вітатися, хоча ми точно не зналися раніше.
- Не певна, що він киянин, та все можливо, - Вікторія теж поглянула на незнайомця, відтак продовжила наш екскурс, - тож ось підбірка Різовського, а ось там вже полотна львівського художника Шимківа. Та вони для любителів класично виписаних пейзажів, цілком життєвих натюрмортів, словом, усього академічного – і в композиції, і в колористиці. Мені інколи жаль, що нині значно більший попит на порушення традицій, аніж на їхньому дотриманні. Тому роботи Різовського у нас починаються від трьохсот євро, а Шимківа, ті що невеличкі, з двохсот. Та головне, аби вам щось засмакувало.
Я згідно кивнув.
- Купуючи Різовського, ви дотикаєтесь до експресії мистецтва сучасного і, можливо, майбутнього. А придбавши Шимківа, маєте нагоду насолоджуватися природними мотивами.
З цим я повністю погоджувався, та й візії Різовського, на відміну від творчих перенесень Шимківа, мені не подобалися. Можливо, художника може образити кожен, але не кожен, хто дістався пензля – загалом художник. Композиція і малюнок були безперечно слабкими місцями молодого таланту, проте барви, я змушений був це визнати, він поєднував цікаво, і густі мазки мастихіном виглядали соковито й щедро - фарб Різовський точно не жалів.
Та, загалом, мені було цікаво порівнювати названих авторів.
- Вікторіє, мені чомусь здається, що це не постімпресіонізм, особисто я б назвав творіння молодого автора швидше модерністським запереченням класичного імпресіонізму, здійсненого в манері експресіоністичного примітивізму.
- Вау! То ви про те, що «постімпресіонізм» - це виключно сенсове продовження імпресіонізму? – Віка зацікавлено перевела погляд на мене, - але яке цікаве поєднання слів ви використали. То це добре чи погано? Сергію, зізнаюся вам, що я не фаховий знавець малярського ремесла. Більше дотримуюся інтуїції. Та ви вважаєте, що можемо припустити, що це модний нині модерністський постімпресіонізм, чи зовсім якийсь постмодерн? Та, зрештою, хіба це має значення? Чи не достатньо – подобається, або не подобається картина?
- Напевно достатньо, хоча, все має значення. Опиратися на подобається чи не подобається – звична річ, але, до прикладу, не кожна страва, яка видається на перший погляд привабливою, потім не нашкодить. Мій скромний досвід твердить, що далеко не з кожною картиною можна навіть перебувати поруч.
- О, відчуваю досвід життя. Відкриєте й мені таємниці добра і зла? Я готова.
І хоча й легка іронія ковзнула її губами, та я не став прив’язувати нещодавній інцидент із підспудними темами картин Різовського, і заговорив виключно про хороше.
- Проста прозорість, природні проникнення в образи тонкого живого світла, і відповідне їхнє сяяння у відповідь – це добре, а непрозорість, тьма, штучна яскравість – навпаки. От і все. От,, скажімо, всі жінки від початку ніжно-прозорі, а чоловіки – навпаки, згустки протиріч. Принаймні, з цього все починається.
- Прозорість, як жива ніжність? Ваші пояснення щодо світла нагадує мені Просвітлення в буддистів. Але тоді, за вашими словами, чоловіки трагічно інші й менш просвітлені? Ні, вони з цим категорично не погодяться... Утім, дайте мені час аби це обдумати. А ще краще – я запишу ваші вислови, хочете навіть на стіну тут повішу, під склом, у рамочці, якщо ви купите собі щось у нас, - те, що сподобалося, - і Вікторія переможно усміхнулася.
- Чому би й ні, але вже на зворотному шляху. Тож, коли повертатимуся, тоді відразу до вас і загляну. Певно, за декілька днів, максимум за тиждень.
- Але ж, уподобане вами може потрапити в інші руки.
- Дійсно.
І я уважно оглянув виставковий ряд полотен Шимківа.
- Напевно цей букетик.
І я підійшов до невеличкої авторської роботи, що сподобалась мені найбільше.
- В яку ціну?
- Мені теж подобається. Двісті.
Що ж, я міг собі дозволити це придбання, але не мандрувати з ним у невідомість.
- Я готовий придбати це полотно, але за умови, що воно буде на мене тут очікувати. І коли я повернуся, до вже заберу його і без жодних своїх сентенцій.
- Домовились! Збережемо! Але, пане Сергію, мені ваші роздуми видаються цілком доладними. Може запропонуєте якусь навчальну книжку на подібні теми?
- Вікторіє, маю вас розчарувати, я таких книжок ще не зустрічав, схоже, в кожного знавця і власний, суто магічний досвід.
- Це натяк на ваші таємниці? Та вже нехай - значить у честь майбутніх звершень я вас і пригощу зараз кавою. Така в нас традиція – дарунком за придбання. А то ви бліді, як і я, певно з дороги? Я, до речі, щойно зі Львова. Примчала на переговори щодо чергової експозиції. Відчуваю себе теж втомленою. А ще цей прикрий випадок. Можливо варто вже й закриватися.
Я заплатив необхідну суму, і мене дійсно вгостили густим кавовим напоєм. І ми удвох куштували його, принагідно оглядаючи присутні в галереї артефакти.
Я зауважив, що при значній кількості гостей, їй одній, вочевидь, важко дати раду з усіма. Та вияснилося, що на роботу саме цього дня одночасно не змогли вийти не лише охоронець, але й штатний продавець. Замісниця Віки позавчора потрапила в лікарню з апендицитом, тому вона терміново й прибула зі Львова, де відпочивала із сім’єю.
Напевно нам було би про що поговорити іще. Та я вже мав іти. На завершення Віка ще раз подякувала мені за все, і протягнула власну візитку, додавши про дивне відчуття, ніби колись уже мене бачила, і, безсумнівно, ще згадає - де й коли, тож і з нетерпінням чекатиме.
Проти очікуванням я не мав нічого, а ось пригадування стали б зайвими, принаймні, швидкі. Дивний усе ж таки збіг обставин. А може не випадково ми зустрілися в поїзді?
Та це вже прийшло мені на вулиці, коли я махав рукою Віці, що вже перевертала на дверях вивіску «відчинено» іншою стороною. Молода жінка на мить застигла, та, схоже, тільки для того, аби кивнути мені на прощання.
Я ж досі тримав навколо себе щільний захист, як і слідкував за тим, аби думки-спогади не турбували і без них затуманену втомою голову, інакше Віка, вочевидь, могла б зараз відчути їх так само, як вона вловила страхи того горе злодія. І тоді моїй совісті довелося б, напевно, прокинутись, якщо вона досі ще спала зі мною.
Я ішов і думав про те, чим може обернутися наше наступне побачення? І ще мене інтригувало, що отой, нафталіновий незнайомець, котрий разом із нами переглядав виставку картин, зник із галереї так непомітно, ніби якоїсь миті став геть невидимим. Я теж так умію, але серед не надто пильного люду, до якого нас із Вікою точно не віднести. Утім, чомусь хотілося вважати, що ми, перебуваючи в розмовах, просто не звернули увагу на подібне Та й, знову ж таки, втома.
Та вже нехай, хоча непогано було б при поверненні сюди наступного разу, не перейти встановлених кордонів. Хоча й цікаво було би якось поспілкуватися з Вікторією і подумки…

Розділ другий
Москва

1
Успішно пройшовши російський паспортний контроль, зі звичними останнім часом персональними відхиленнями від встановленого для всіх інших порядку, я дещицю часу іще просидів у задумі біля вікна купе.
Нашіптували свою подорожню пісню колеса. Сусіди не хропіли. І добре. Хоча розбуджені останнім часом чуття, здається, і вловлювали щось чергове, нове, на межі мого „я”, та це видавалося ще не таким актуальним, як, прикладом, близький світанок, тож можна було наразі не тривожитись. Та й що б змінили оті, особливо не властиві мені, переживання? Інша справа, вчинені мною реальні справи. Але навряд чи йшлося про мій спосіб мандрувань між різними країнами.
Вже якийсь час я намагався не залишати зайвих слідів і при перетині кордонів, бо ж хтось таки міг колись пов’язати ті чи інші події з хронологію моєї присутності, наприклад, в Росії. А я, навіть перебуваючи в Штатах, інколи заїжджав сюди. І буватиму тут, певне, ще не раз. І займатимуся далеко не одними відвідинами кабаків і музеїв.
Тож якщо мої нинішні відчуття щодо майбутнього достатньо правдиві, то доведеться ставати ще більш невидимим, аніж раніше, і в першу чергу, за подібних переїздів. Бо зникати після реєстрації ніби теж не важко, але тільки на перший погляд, бо тебе усе ж порахували. Та й мирський устрій останнім часом кудись вчергове стрибнув. Усе зарухалося динамічніше. Але, разом із тим, враження, що всі за всіма слідкують, і на вус мотають, лише подужчало.
Стрімко змінювалася і їхня Москва. І не тільки зовнішньо, але й нутром своїм - у звичний для мегаполісів бік, коли, здавалося, це вже не місто, а країна в країні. Зрештою, те саме робилося і з Києвом.
Куди все котиться, мене, зрештою, не так і турбувало, бо й так ясно, що не фізичні властивості світу змінюються. Та змучений щоденною гонитвою, пересічний городянин ставав ще жорсткішим, і менш інтелігентним, інтелектуальним, та де цього не відбувалося? І відвідував я нині російську столицю у справах, що трапляються будь-де.
І нехай і прикро, що подекуди тьмянішають колишні світлі сторони буття, але ж якби воно тільки темнішало, то довкола давно царювала б повна пітьма, а цього ніби ще не спостерігалося.
Все. Зібратися. Викинути з голови будь-які згадки про будь що, окрім цілей мого вояжу.
А які вони? Як все складалося на цей момент?
Отже, зник чоловік моєї давньої приятельки, котрій я усім серцем прагнув допомогти. Що мені жадалося ще після зустрічі з Вікою, я навіть не намагався з’ясовувати. Бо на розшуки Лесиного Василя це не мало впливати. А ще донька одного із київських скоробагатьків потрапила до рук московської міліції, після чого зникла, можливо була й викрадена з ціллю викупу. І те, що тут замішані силовики, які ніколи не бувають сторонніми, я мав змогу переконатися щойно в Києві. У цю справу я вліз ніби суто з-за грошей. Що є мінусом. Але увійшов у ті води не тільки з-за них. Можливо, саме випадковий збіг двох ситуацій, а ще щире прохання молодшої сестри зниклої, й зіграли вирішальну роль. Усе ж гроші ніколи не займали в мені головного місця в ієрархії цінностей. Тож моральний баланс і тут зберігся, хоча сама ця справа, схоже, і значно важча, але й не далека від першої.
Та трохи дивно, що я в це все занурююсь. Так, наче сама доля долучила мене до всього цього нагромадження. А ще вчора зранку я безтурботно потягував пиво, і не підозрював, що вже підхопила мене стрімка течія подій. І варто прислухатися, чи попереду не почується гуркіт якогось грандіозного водоспаду.
Зважаючи на насиченість днів нинішніх, я вже не так легковажно ставився до ймовірного надстрімкого розвитку подій дня завтрашнього. Прокручував і прокручував у голові те, що точно цього майбутнього стосувалося - у першу чергу, у справі доньки київського олігарха. Нехай тут і загрози очевидніші, зате й робота цікавіша. І я, схоже, здатен знайти потрібні ключі, хоча ситуація, судячи із добутої мною вчора додаткової інформації, спершу здалася патовою.
Як саме проводила донька багатія свій московський шопінг-тур так і не прояснилося, але підібрали її менти на виході одного з модних клубів у стані, за оформленим протоколом, хоча й важкому, але дуже навіть живому, навіть не буйному. А ось її супутник, із місцевих друзяк Ірини, і буянив, і на ногах погано тримався, не підтримував конструктивних пропозицій, тож цілком справедливо, за словами службових осіб, і був приписаний на ніч до 4-го Таганського медвитверезника. Даму, так і не з’ясувавши її статусу, відправили ж у єдиний на всю Москву жіночий «профілакторій». І це при тому, що доньку олігарха вже повсюди розшукувала її особиста охорона, від якої весела парочка раніше успішно накивала п’ятами. Так ось, після успішного «витверезіння» доньку олігарха більше ніхто не бачив. Ясна річ, окрім викрадачів.
Найцікавіше, що ледь не всі ці відомості я отримав безпосередньо з домашнього комп’ютера сім’ї в Києві. Цілком таємну довідку їм надіслали з Москви простим мейлом. І мені, щоби ознайомитися з цими матеріалами, достатньо було тільки потрапити через тіньові павутинки всесвітньої мережі у домашню комп’ютерну мережу Пилишиних, що опісля нашого з молодшенькою довірливого спілкування виявилося не такою вже й важкою справою. Зрештою, я був упевненим, що вони усе ж наймуть мене для пошуків, і так воно, ніби, й сталося. Отже, збирати данні я мав моральне право. Тож і скопіював архіви, благо на відкритому веб-вітрам хазяйському комп’ютері хтось тоді надовго завис у Неті. Та й особливого вміння це не потребувало. Єдине, що мене напружувало, це провал спецслужби, наявність якої вдалося нещодавно побачити на власні очі, у збереженні конфіденційної інформації, чого бути на такому рівні захисту аж ніяк не могло. І це значило тільки одне - замість старої служби охорони працювала вже нова, та ще і з «варяг». І переміни сталися зовсім недавно. І чого б це так?
Із електронного листування між собою родичів, а також із інших конфіденційних повідомлень додалося іще дещо. І загалом складалася більш-менш цілісна картина подій, яку зараз я пробував осягнути. Хоча ніби й нічого складного в ній поки не спостерігалося, але можливі подальші випадковості були здатні завести події в глибоку тьму, що, вочевидь, далі й сталося.
Отже, на ранок, остаточно прийшовши до тями, наша киянка покинула витверезник зі скандалом, обіцяючи усім абсолютний максимум – і за своє «витверезіння», і за якусь зниклу дрібну коштовність, і за відсутність в сумочці мобільного. Звичайно, усього цього ніби й не було на дівиці з самого початку, та хто його знає. Так чи інакше Ірину випхнули за двері установи навіть не давши зателефонувати рідним і близьким.
Далі вона, начебто, сіла у першу стрічну автівку і пропала. Ймовірно, скерувала водія до свого готелю, але туди не доїхала. А за добу її батькові зателефонували і запропонували організувати повернення доньки за підозріло скромний гонорар у двісті тисяч євро. Для батька Ірини ця сума нічого не важила, але олігарх ніколи не робитиме те, що від нього очікують, тому він і олігарх. І в давно обжитих сферах криміналу він мав усе зробити «правильно», згідно із поняттями того світу, в який і сам частково входив. А значить, щонайменше, стільки ж грошей він мав пообіцяти і гарантам повноцінного залагодження свого питання. Та разом із цим виникав ряд неоднозначних, навіть вельми делікатних моментів. Бо в Москві, зрештою, як і в кожному постсовковому місті, із такими гарантіями могло бути декілька варіантів. Утім, олігарх, за своїм статусом, зобов’язаний був працювати із найвпливовішими силами, насамперед, із державними службами, і саме із найпотужнішою на цю мить «конторою», якщо проблема хоч якось входила в сферу її компетенції. А значить, в Росії, тільки із ФСБ. Утім, і саме ФСБ за невизначеної ситуації зобов’язане теж підстраховуватися, найчастіше отримуючи підтримку і від повноважного авторитету кримінального світу на місці, з яким разом, зазвичай, і закривали питання. І так ставалося майже завжди, якщо справа не виникала за ініціативи самих державних служб. І, певно, спочатку вона була цілком кримінальною. Але по ходу її вирішення ідея зачепити на гачок і нашого олігарха у силовиків РФ обов’язково мала виникнути. Що могло накласти свій відбиток і на події. І це, схоже, й сталося, досить гротескно. Бо ще за перемовин сім’ї з московськими силовиками суму викупу раптово підвищили до більш пристойної.
Ті ж невідомі особи зателефонували батькові й наполягли, що «мільйон і не менше, і даємо лише щедрі два дні на проведення оплати».
І ось, станом на день вчорашній, судячи з переписки, олігарх уже передав отой мільйон євро для зловмисників, котрі під час процедури передачі грошей були вбиті, а сама заручниця разом з грошима наче крізь землю провалилася.
Тож і перший, і другий - не виплачений іще мільйон - «гарантійно» зависли у повітрі, дещо напружуючи високі сторони домовленостей. І це виглядало не менш цікаво, аніж чергове дивовижне зникнення Ірини Пилишин, котра, як я це чітко відчував, і досі залишалася живою. Зрештою, життям дихало й фото Лесиного чоловіка. Отже, я мав шанс відзначитися на усіх фронтах. І з відчуттями, що Ірина й Василь ще в Москві, я і заснув…
І снилися мені дивовижні неподобства. Мовби якась із добре знайомих мені жінок виявилася ще тою відьмою! І в неї існували вагомі причини скеровувати на мене зло. Огортала силует неприятельки така густа пітьма, що розпізнати особисті риси я не міг. Тож я викликав із пам’яті усіх жінок, з якими колись мав стосунки. Заглядав їм в очі, але це нічого не давало, бо у кожній бачив ту саму відьмацьку силу!
Проте я усе ж відшукав спосіб розкрити цю особу, але не встиг зробити останній крок, бо сталося щось несподіване, від чого я прокинувся. І до того ж мене рішуче смикав за плече провідник.
- Прокидаємося, за півгодини Москва.

2
Максимально прозорий і непомітний для усіх тих, які видивляються і шукають мене. Цю вказівку я дав собі ще на під’їзді до російської столиці. А щоби мене зайвий раз не штовхали осліплені такою установкою пасажири, я вийшов із вагона ледь не останнім. І відразу занурився в енергетичні вири цієї непростої місцини.
А, взагалі, мені подобалися стосунки з мегаполісами. Хоча я не назвав би їх привітними, але вони незмінно приносили щось навзаєм.
Тож і в Москві я зустрічався із усіляким - звичним і особливим, та інколи і з таким, що, на щастя, не снилося більш делікатним центрам людського буття. Ясна річ, я далеко не всюди бував, але такого, як у Москві, тиску на єство, я не зустрічав більше ніде. Звісно, до всього можна призвичаїтись, як це й робили мільйони місцевих жителів, але це не значило, що подібні впливи зникали. Тож надалі я просто по новому збалансовував чуття, аби загальне тло не застилало зір. І зараз я теж зробив подібне, утім, встигнувши зауважити те, що в минулі приїзди так гостро не кидалося в вічі. Там, попереду, де шляхи новоприбулих перетиналися - поблизу входів у метро клубочилися багряні тумани. Зверху, чи знизу вони витікали я не зрозумів, та, на разі, – і не намагався. Усьому свій час. Та ці марева ховалися за загальним тлом, і діяли рівно на всіх, хто не захищав себе від схожого вампірського висмоктування. Та я, в цілому, вмів протистояти таким явищам. І навіть користуватись цими енергетичними перетоками. Хоча для внутрішнього сприйняття вони були й отруйними, але їх непогано виходило долучати до різного магічного дійства, наприклад, спорудження тих чи тих видінь, для впливу на переслідувачів. Подібні речі за останні декілька років усе помітніше входили в моє життя, і якщо раніше щось нове відкривалося з виразним подивом, то потім, скоріше, як даність. І я вже не мав сумнівів, що з кожним подібним відкриттям ставав сильнішим у здібностях, особливо, коли не стримував себе в сприйнятті потаємного. І нехай розуміння навколишнього від цього не кращало, зате я все легше оминав ті чи ті небезпеки. А проминав їх назавжди, чи просто відтерміновував, мене поки особливо не турбувало.
Можливо, ще десь глибоко, так по-дитячому, вважав, що варто самому спинитися, то зупиниться й мирська вистава зі мною в якості головного героя. Та я справді збирався її принаймні застопорити після повернення з Москви. Хоча, скоріше, усе ж, змінити одне дійство на інше - менш метушливе і значно приємніше для тіла й душі. А ще сьогодні я готувався дивитися футбол. І це було ледь не найголовніше у моїх найближчих планах. Звичайно, опісля знаходження зручного для проживання місця, де я і збирався заочно долучитися разом із усім консервативним чоловіцтвом до врочистостей відкриття чергових всеєвропейських змагань, заодно і з матчем номер один. І, оминаючи такі підозрілі, багатолюдні місцини, я неспішно подався в напрямку Новоарбатського мосту, даючи собі звикнути до міста, а йому до мене.
Можна було, звичайно, і відразу взятися суто за власні справи, - і, запевне, так би дехто й зробив на моєму місці, але не я, і тільки не в Москві, бо вчиняти подібне тут, значило лише виказати свою зневагу до неї. І нехай і мало яка місцина залишає подібне ставлення до себе безкарним, та далеко не кожне місто вміє отак мститися, як Москва. Та я і сам бажав привітатися з нею, тою глибшою, ще не остаточно сплюндрованою сучасною і колишніми владами.
«- Привіт, Москва. Приємно знову тебе відчувати. Радий, що між нами ніколи не було жодної неприязні...» - бурмотів я про себе достатньо щиро, але, певно, не надто переконливо, бо виразної відповіді не дочекався. Але я нікуди й не поспішав.
Та Москва, до якої оце і звертався, як мені здавалося, не приймала суєту, хоча й була занурена у неї аж по найвищі свої шпилі. Та, сама по собі, хіба здатна вона спиняти те все, що коїли з нею і в ній вчорашні й нинішні її мешканці? Надто вже дрібні вони й численні, хіба за всіма доглянеш?
А ось з тими, хто був значно більшим за розмірами єства, у цього міста виникали особисті стосунки. Тож для спроби порозуміння з нею власної суєтності потрібно позбуватися з першої ж миті – і спершу просто споглядати навколишнє: зриме й незриме, радіти новій зустрічі, і все таке, як, зрештою, і з кожною, подібною до неї, магічною жінкою.
На самому Новоарбатському мості я знову дещо змінив свої вібрації, дозволивши собі трохи більше. Кожному, чутливому до тонкощів буття стрічному, я здаватимуся близькою особою - із давнього, чи не такого вже й давнього минулого. І чим сприятливіші будуть умови для подальших наших стосунків, тим приязніші відчуття мали б виникнути у того чи того перехожого. Я не раз користався цим способом знайомства в різних містах, коли не хотілося зупинятися в готелях, чи просто стати кимсь іншим. Востаннє - за минулого свого приїзду сюди декілька місяців тому. Тоді я планував саме розважитися - в інтелектуальному сенсі цього слова. Нехай і вийшло трішки інакше. На мене тоді «клюнула» весела москвичка, яка впізнала в мені якесь божевільне кохання своєї, не такої вже й далекої юності. Спершу ми посиділи в кафе, відтак вона запросила мене пожити в неї. Не думаю, що вона прогадала, бо ми майже не вилазили з театрів, і галерей, та й, можливо, доля нас вела до чогось більшого. Та коли я почав зменшувати свій невидимий вплив, жінка відразу стала виявляти й суттєві відмінності між мною і невідомим мені персонажем з її мрій. І хоча я поводив себе так само делікатно і уважно, вогонь в її очах стрімко потанув. І добре, що ми не дійшли до інтимних стосунків. Нехай, знову ж, це було саме моє утримування, але подібні самообмеження дозволили нам і достатньо легко розлучитися.
«- Ти хто? Я ж тебе не знаю, зовсім не впізнаю!»
«- Можливо, я просто твій ангел-охоронець.»
«- Ні, я зараз викличу міліцію!»
«- Та не варто, я сам піду. Але дякую за наш чудовий земний відпочинок…»
І, зважаючи на її ошелешення і навіть переляк, я не став затримуватись, залишаючи по собі лише крайню делікатність манер, і щедре розтринькування своїх грошей на всі ті речі, які вона собою прикрашала.
Я передчував, що вельми схоже може трапитися й сьогодні. Хоча цього разу вартувало обійтися без жінок. Принаймні, спробую. Заодно й отримаю відповідь - наскільки змінилися і в який бік мої здатності, бо ж вести справу з чоловіками і значно складніше. І це буде відповіддю не тільки з боку географії.
На мене і справді відразу стали звертати увагу численні стрічні. Їхні погляди затуманювалися посиленим пригадуванням, а кроки сповільнювалися. Тож я навмисно заглибився в арбатські вулички, де й приїжджих порівняно обмаль, а до моїх улюблених місць - близько. І тепер ледь не з кожним кроком відчував, що ситуація визріває до кульмінаційного моменту. І я неспішно тримав курс, довіряючи передчуттям, а відтак і відчуттям, - на «тепло, тепліше, гаряче!»

3
- Господи, Ростиславе?! Ти як тут опинився?!
Серйозний, міцно скроєний чоловік, років на двадцять старший за мене, радо обійняв мене.
- Скільки ж ми не бачилися! Але добре, що дорогу іще пам’ятаєш. З дому, чи навпаки, додому вертаєшся? А зміцнів як! Ти дзвонив? А я ось повертаюся з крамниці.
Я усміхався у відповідь, наче нічого особливого й не сталося, та й думки у чоловіка повністю відповідали щиро сказаним словам, і це мені подобалося.
- Вирішив зайти без попередження? І правильно. Але ж міг не застати! Та йдемо, йдемо. Як матір? Як батько? Як у Мукачеві, Ужгороді? Тисячу років не був там, а як хочеться порою, наче в юність! Та зараз усе мені доповіси.
- Аякже ж! Та я і справді щойно приїхав. І що, думаю, дзвонити, коли пройтися зовсім недалеко.
- І я так само роблю, якщо на Київський прибуваю.
Дружньо перемовляючись, ми звернули за кут чергового будівлі. Пройшли крізь невеликий, добре доглянутий скверик. І прочинили двері одного з під’їздів модного, обкладеного жовтавою лицевою цеглою, будинку, середньої, як для цього міста, висотності.
Підтягнутий, хоча й немолодий літами консьєрж, привітно махнув рукою моєму супутнику поглянув на мене із пильним зацікавленням, але остаточно не впізнав, і славно, а то вийшла б досить смішна ситуація. Утім, на згадування - хто оце такий знайомий, у нього не вистачило часу, бо в під’їзді тої ж миті нагло зникло світло. І з цієї причини на п’ятий поверх ми підіймалися пішки.
Трохи захекавшись, ввійшли у світлу, не захаращену меблями квартиру, з вікон якої відкривався цілком пристойний вигляд на вулички Старого Арбату.
- Дивина, ніколи не зникало, а тут ні з того, ні з сього.
- А в нас таке частенько стається.
- Ти ж, Ростику, не порівнюй наші міста між собою. Та, утім, бардак нині усюди наростає. Навколо будують і будують, а комунікації не покращують.
Я був цілком згоден із невідомим мені чоловіком.
- Та інколи корисно позайматися спортом.
- І не кажи!
- Ти ще граєш у футбол?
- А куди ж без нього.
- До речі, сподіваюся, ти не тільки привітатися зайшов? Хоча би на пару днів тут? - Чоловік допитливо поглянув на мене, - мусиш побачити свою сестричку, тому я зараз подзвоню до неї. А поки помий з дороги руки. Присядемо, поговоримо.
Планування житла виглядало звичним, тож я невдовзі вже покидав убиральню.
Як не дивно, я виявився племінником цього достойного пана. На жаль, ми давно не бачились, але не настільки, аби він мене відразу не впізнав. Дружина мого нового родича нещодавно від’їхала на відпочинок, а ось глава сімейства трохи затримався і оце саме зараз повинен поспішати їй навздогін. Його літак вже прибув у Внуково, та ще було години з три до початку реєстрації, а отже, й дещиця часу для нашого близького спілкування.
- Щось моя Анжела ходить, не відповідає, - він певно мав на увазі свою доньку, - і прикро, що наша зустріч вийшла такою короткою.
- Зате ми зустрілися! Життя інколи приносить неочікувані дарунки.
Ми випили вже по дві чарчини горілки і перебували у найтепліших згадках щодо «нашого» минулого. Я встиг і оглядітися. Судячи зі всього, мій новий родич значну частину свого життя провів за кордоном, і, певно, саме тому його квартира так і не стала цитаделлю міщанства. Книжки, фотографії, картини, розмаїті артефакти, вочевидь, із різних місць служби – трубки, маски, блюда. Та особливо уважно я придивлявся до світлин із сімейного альбому, де знайшов і «себе», в чомусь навіть схожого.
- Ех, дядю, не тягне вас до міщанської розкоші.
- Та ж, Ростиславе, хіба мені з дружиною до цього? І скільки часу тут буваємо? А доця заміжня, має все своє і мешкає окремо. Хіба що кактуси приходить час від часу поливати.
Мій новий родич вагому частину життя прослужив у розмаїтих закордонних посольствах спеціалістом по захисту зв’язку. І нехай це ще та причетність, але його аура мені подобалась, зрештою, як і єство. І думки цього чоловіка не брязкотіли зі всіх щілин. Умів дядько тримати себе в руках. Лише зрідка щось таке, специфічне, прохоплювалось. Зараз ось виникали образи рідних, тих, кого він в розмові пригадував, кого щиро любив - тому мені було і неважко про них щось, очікуване ним, і говорити.
Потужна особистість мені трапилася, цілісна, та особливо радісно, що це не екзальтована емоціями жінка. Вочевидь, відповідь на моє пошанування з боку Москви в цілому була прихильною.
Проговоривши про рідню, я нарешті пояснив, що приїхав сюди, аби з’ясувати попит на радянський «антикваріат», якого достатньо ще залишалося на Заході України. Досвідчений в життєвих справах мій новий родич, хоча і невдоволено хмикнув, мовляв, краще б я чимсь серйознішим займався, та не відчув і молекули неправди у сказаному мною. Можливо тому, що я деякий час і справді займався подібними речами - раніше, ще до того, як зі мною почали відбуватися магічні зміни. Та я й зараз цікавився старовиною, хоча і з інших причин, і в значно ширшому контексті.
Проте словосполучення «радянський антикваріат» викликало і цілком очікувані нотки пригадувань.
- Ох, даремно наші країни розділили кордони, даремно. По живому розрізали. Досі боляче. Та живемо далі. Якось та й буде, нехай і стільки сімей, як ось наша, розрубано навпіл!
Чоловік в серцях махнув долонею. Ми випили, закусили скромними бутербродами. Після чого мій «родич» став збиратися.
- А ти, Ростику, допоки у Москві, живи тут, у мене. Не поспішай, роби справи серйозно, зважено. А будеш від’їжджати, залишиш ключі на столі, і просто захлопни двері. Але зателефонуй Анжелі, аби зайшла і опісля все позачиняла. Та, сподіваюся, ви ще сьогодні здзвонитеся і зустрінетесь, ви ж років із десять не бачились, чи навіть п’ятнадцять. І на її весілля ти чогось не зміг приїхати. Вона, та й ми усі, разом з твоїми батьками, очікували на тебе.
- Дякую дядю, я на таке навіть не розраховував, із Анжелою побачитись просто зобов’язаний. В неї і перепрошу, що не зміг раніше приїхати, закрутило життя.
Я ніяково опустив очі, все ж таки Ростислав виявився тим ще свинтусом, а мені тепер віддуватися.
- Можливо тобі потрібна реєстрація на перебування в Москві?
- Та ні, двох-трьох днів мені цілком вистачить. На короткий період вона не вимагається. Хоча зараз, кажуть, і до трьох місяців можна гостити без реєстрацій, але мені ніколи.
- Добре, а я консьєржу дам вказівку, аби тебе пропускав без зволікань і розпитувань.
І ми невдовзі вийшли з квартири. Я провів чоловіка до станції метро «Смоленська», і з найтеплішими відчуттями обійнявся на прощання. Навіть не став стирати з його пам’яті наші взаємини. Набагато пристойніше було би вкласти істинному Ростиславу згадки про його поїздку сюди. Тож, певно, доведеться якось відвідати й Ужгород.
Не знаю чому Промисел звів мене саме із цим чоловіком, та наше знайомство виглядало і найкращим зі всіх можливих.
Повертаючись широким колом до своєї нової оселі, я не спішно і з насолодою перейшовся новим Старим Арбатом. Колись, як знущально повідомили глибини чомусь в цілому недосяжної нині пам’яті, я бував у цих кварталах і до реконструкції, а так, в основному, вже після неї. І сьогодні тут юрби приїжджих, дорогі ресторани й дрібний вуличний бізнес на межі із шахрайством, не те, що в ті роки. Хоча й раніше вистачало колоритних персонажів і значно цікавіших.
Я з інтересом обійшов ряд антикварних крамниць. Переконався, що в колах тутешнього бомонду дійсно стало популярним «затарюватися», як глибоким минулим, так і особливо яскравими артефактами епохи СРСР. Якби я і справді вирішив зайнятися усім цим, то міг би досягнути фінансового успіху. Та для мене нинішнього це все виглядало аж надто дріб’язково. Але масовий попит, особливо на тоталітарні рештки, щось та й значив.
Та мені було приємно походити, подивитися, при цьому неспішно обдумуючи ситуацію що складалася. І в цілому мені все подобалося. А те, що я нині вдавав із себе когось іншого, то зовсім не зі злих замислів, та й, зрештою, останньою відповідальною за вельми сприятливий для мене збіг обставин і цього разу була доля.
Тож нехай я і використовував деякі магічні вміння, та не агресивно, даючи кожному можливість вибору. А можливо й саме місто подібним чином відповіло на мої привітання.

4
Але гарний початок дня не гарантував такого ж продовження. Як не дивно – з огляду на мою захисну налаштованість на прозорість, близьку до невидимості, мене декілька раз, ймовірно, спробували пограбувати. Та щипачі, мабуть, не стільки бачили мене, скільки випадково намацували в юрмлінні люду мої кишені. Та за багаторічною своєю звичкою, я в них без крайньої потреби нічого ніколи не клав, користуючись виключно шкіряною міні-сумочкою, що висіла під сорочкою просто на шиї.
Тож, оглянувши і деякі інші торгові місця, і придбавши там пару дрібничок, які могли мені невдовзі пригодитися, я повернувся «додому», де на мене вже очікувала двоюрідна сестричка, вона ж і донька господаря квартири, - симпатична брюнетка Анжела.
Я впізнав її за світлинами із сімейного альбому, А ось вона мене вже суто з моєю допомогою.
Та сестричка мені відразу сподобалась. Хоча у нас не існувало, й не могло існувати спільних дитячо-юнацьких згадок, але щасливо знайдена родичка так само, як і її батько, зауважила, що нині я в непоганій формі. Тож і я, цілком щиро відповів, що й вона в самому розквіті.
За годину приємної балаканини з кавою і шоколадом, які я взяв у тому ж легендарному «Єлісеївському», Анжела мимохідь відмітила, що вартісних якостей у мені додалося. А мене ж вельми зацікавили її погляди на життя. І ми ніби непогано порозумілися. Я навіть був запрошений у гості. А чому би й ні, раз ми вже ледь не родина.
З цієї нагоди і, певно, користуючись тимчасовою відсутністю свого чоловіка, що на декілька днів вимушено поїхав у виробничих справах у глибоку провінцію, Анжела нашвидкуруч спланувала зі своїми подругами вечірні коктейль-оглядини братчика з далекого міста Ужгорода.
І знову пам’ять порадувала – років із двадцять п’ять тому, я, виявляється, вже розкривав для себе дивовижу московських оглядин. Тоді, звичайно, я був дещо іншим, та й часи не нагадували нинішні. Але і тоді, і сьогодні, москвички дивилися на мене однаково спраглими очима. І хоча ці погляди нині кидалися з протилежного боку життєвої ситуації, бо все стало геть іншим, та й дамське оточення виразно постаршало, але в глибинах жіночих сутностей кардинально, схоже, нічого не змінилося. Тож, як і колись, і зараз ці зори - у пошуку омріяної тугої твердості - запитально пронизували присутнє поруч чоловіче єство.
Тоді, щоправда, до букету, окрім вікового романтизму, додавався і незмінний інтелектуальний снобізм від посвячення в шедеври забороненої літератури, як і вічне пікантне питання наявності московської прописки. Усе, що нині змінилося, на перший погляд поверхневим, але фундаментальним: «і скільки ж ти коштуєш?».
І безсумнівно, мій енергійний посил у відповідь дійшов до всіх присутніх у Анжели дам, а до деяких навіть із нахабним чисельником - «безцінний». Надпис у знаменнику, з огляду на відомий вислів давньо-вавилонською, тим не менше, залишився не прочитаним, тому й остаточного вирішення задачі із оцінювання не відбулося. А отже, і я не нестиму повної відповідальності за неповноту сприйняття іншими ситуації в цілому. Утім, подібне завжди мало значило. Бо сама причетність до загадкової задачі в усі часи найбільше і заводила жінок. І в них вистачало методів для досягнення своїх цілей. Хоча навряд чи в ці миті йшлося саме про емоційні стосунки. Та спокушати не входило і в мої плани. Навіть попри свої нинішні холостяцькі метання, я шукав однієї і надовго, і зовсім не цих краях.
А зараз мені була потрібна лише напарниця для дійства завтрашнього дня, плани щодо якого неспішно визрівали в голові. Та ось завтра я мав діяти швидко. Цього разу про тривале перебування у Москві зовсім не йшлося.
Користатися Анжелою я не міг із принципових міркувань - хоч і нещодавно встановлена, та усе ж – родина. Вибрати напарницю я мав із її подруг. Серед них офіційно незаміжньою була лише одна – фарбована блондинка Лілія - худорлява гнучка кішка із зеленими очима нещадної власниці. Саме на неї я й сподівався в першу чергу, так би мовити за відповідним собі статусом, бо ж як свідчив досвід попередників: «Ex mali seligere minima» - із лих вибирають найменше. І, нехай, втиснути життя в канони завжди нелегко, але ж можна використати хоча би в окулярі прицілу. Що я раз від разу й робив.
Ми змішували колу з «Мартіні», з кульками льоду, а потім і з горілкою. І я дружив, як то й випадало справжньому джентльмену, зі всіма однаково, а що кидав зори найчастіше на Лілію, так це пояснювалося не лише моїми задумами, але і її словесною активністю. І раптово виявився не таким вже й дрімучим провінціалом. Знав, до яких поп-зірок останнім часом не байдужий місцевий бомонд, про найгарячіші подихи моди, популярні квартирні інтер’єри, і ще багато всяких всілячин. Ми навіть поговорили про фауну і флору в тутешньому зоопарку політики, потім про українські хащі, зачепивши і жінку з косою, і головного нашого трутня, що, мовляв, хоча й дорікає сусідам, але, тим не менше, за латентними промовами про бджіл, не забуває уважно акцептувати газ, і ніхто не мав сумніву - що суто за потаємними домовленостями усіх сторін.
Далі, захопившись, Ліля, Яна, Даша і Анжела доймали мене запитаннями щодо інших різних чудернацьких істот, що, як розповідали у телевізійних передачах, нині у великій кількості розвелися в Україні, настільки, що та сама керівниця з косою запропонувала відгородити деякі області колючим дротом. Та я не став пояснювати з якого боку кордону до нас лише й прибігають оті покручі, бо ж і так очевидно. І, навзаєм, розповідав уїдливим жіночкам, що європейську цивілізацію в нас нарешті відтворено, але ще не повсюди, і тому подорожування, скажімо, глухими Карпатами, чи териконами на сході, вимагає присутності у гурті мандрівників хоча б одного Рембо. Про чупакабр оповідати не став, так як вони душили наразі тільки курей і кролів, і до відвертого переслідування дівиць іще не дійшли, точніше – не дострибнули.
Я насолоджувався тим, що дами із усіх сил намагалися надовго не відволікатися на обговорення суто своїх тем, шукаючи щось спільне, - ми навіть деякий час присвятили пошукам найбільш пристойного центрового бару, де можна й на повну відтягнутися, і не надто постраждати фінансово. Той заклад, який відвідала востаннє донька олігарха Пилишина особливого ентузіазму в москвичок не викликав. І дорого, і жлоби там усілякі постійно тусуються. І навіщо нариватися на неприємності, коли поблизу є більш демократичні установи. І миле жіноцтво вельми щедро поділилося своїми знаннями.
Та поруч із цим, кульмінацією вечора став і момент, коли я, вже плануючи покинути компанію, записував номер телефону Лілії, привседамно запросивши її розділити завтра мої дослідження місцевих відпочинкових закладів. Незважаючи на те, що Ліля не відповіла ствердно, усі інші поглянули на такий поворот подій вельми подивовано, якщо не осудливо. Переконання Анжелиних подруг, схоже, рішуче відрізнялися від моїх. Одна Яна, задиристо струснувши спокусливими розсипами каштанового волосся, підтримала мене, заявивши, що нарешті бачить чоловіка із принципами.
– Ростиславе, ви мій кумир!
А як я мав іще поступати, коли всі, окрім Лілі, заміжні, а розбійниця Анжела до того ж і моя «двоюрідна сестра»? І це в той час, як на нас очікували, можливо, й небезпечні пригоди.
Тож ми ще трохи побавилися, навіть танцювали. Причому дамочки, наче роблячи це востаннє в житті, дозволяли собі бозна-що, особливо танцюючи зі мною. Мене це настільки пробрало, що я змушений був, зібравши залишки самовладання, таки терміново розпрощатися. Чим виразно засмутив компанію. Вочевидь, для них вечірка тільки розпочиналася. Але я мав зустріти завтрашній день без надмірностей дня попереднього, тим більше, ночі.
Я повернувся до квартири Анжелиного батька якраз у ту мить, коли приблизно в двох кілометрах звідси «куранти» відмітили настання півночі. І лише тоді я і згадав про футбол! Із двох сьогоднішніх матчів перший, а з ним і відкриття чемпіонату, я успішно вже пропустив, а ось кінцівку наруги португальців над турками захопив. Що ж, якщо не жінки, то хоча б футбол. Утім, найкраще, - спочатку футбол, а вже потім все інше. І я з насолодою додивився матч, а відтак і впав у гостьове ліжко.
Спалося на новому місці напрочуд добре, хоча й снилися якісь неземні печери та підземелля, ще й настільки виразно, що я впізнав би їх і за тисячу років...

5
Ранок розпочався цілком пристойно – у відкритому вікні цвірінькали горобці й не менш радісно теленькав настільний телефон, пробиваючись просто з мого школярського дитинства. Тож перед тим, як зняти слухавку, я поглянув на дату випуску апарата, так і є - 1975 року! Скільки ж мені тоді було? Пам'ять зі скрипом привідкрила, та знову щільно захлопнула своїми віконниці і брами. Та одне я вхопити встиг - дівчатами в ті часи я вже переймався!
І голос у слухавці чимось їх нагадував. Анжела райським тоном сповістила, що під ранок вони врешті розійшлися, хоча мене їм і не вистачало. Та мені дадуть змогу виправити положення. Тому вечірку, подібну вчорашній, вирішено невдовзі повторити. А ще Анжела, чомусь показово втаємниченим голосом, додала, що моя дама через неї попросила нагадати, що обов’язково прийде близько 19-00 до принцеси Турандот на Арбаті. Ми ще неспішно погомоніли про різне, аж доки молодка не заявила, що чоловік її зараз точно приб’є. Бо він оце нещодавно повернувся, і явно не в гуморі, а дома таке і таке, а вона ще й зависла на проводі.
- Уявляєш, його бізнесові колеги нині всі на корпоративній рибалці, організовано виловлюють тамтешніх на свої столичні вудки! - гучно і явно не мені випалила Анжела, і так само оклично продовжила, - а мій оце чемно повернувся! Але тільки аби з одного відрядження відразу помчати в інше! Яка невезуха! Чи везуха, як гадаєш?
У слухавці почулося левине гарчання. І зв’язок перервався.
Тільки ревнощів мені не вистачало. Той самий випадок, коли приємно відчувати, що вже для деяких пригод не годишся, і, покидаючи вчасно і без випадкового вантажу жіноче товариство, вчиняєш правильно. Ех!
Я сходив у душ, потім випив зеленого чаю зі скромною вчорашньою канапкою. Поспішати не хотілося, але я не міг не зважати на відомчу належність будинку і квартири мого тимчасового перебування, - часу в мене могло бути зовсім обмаль. Тому невдовзі, з надією на Фортуну, і собі долучився до діловитого юрмища москвичів і гостей міста!
І день пролетів, як це завжди буває в мегаполісах, напружено і швидко. Але і встиг я чимало. Можливо, навіть занадто, як для одного дня.
І з огляду на це, навіть самого подивувало, що строго в 19-00 я вже стояв на Арбаті неподалік від тієї театральної Турандот. Саме там, де нещодавно фотографувалася й Ірина Пилишин.
Моєї знайомої Лілії ще не було. Зрозуміло, що легке запізнення завжди на користь жінки. Та не все аж так однозначно, бо чоловіками давно вистраждано, що розмір такого запізнення завжди складає певний виграшний бонус на користь того, хто очікує, і досвідчені жінки цим майстерно користуються, особливо, коли хочуть пришвидшити заплановане ними дійство в ту чи ту строну. Я все розумів, але! Завжди доймало саме це «але»! Як ось – «але скільки можна»! – з ряду «очікувати», «терпіти», «мучити», або ж «але» раптом щось трапилося.
Я роззирнувся. Неподалік виблискували чудернацьки підсвічені фасадні вікна Українського Культурного центру. Саме сьогодні, і саме в цей час, згідно афіші, там починалася вистава «Ідіот» за Антоном Павловичем Чеховим у виконанні акторів Львівського театру ім. Марії Заньковецької. Та режисер з Києва, хоча і теж львів’янин - Тарас Зірко. Колись ми з ним частенько перетинались. Він і тоді вже був цілком заслуженим актором, а заодно й офіційним Дон Жуаном заньківчанської сцени.
Та в Києві, в його новому театрі свої герої. Але гарно було би взяти оце зараз під ліктик перфектну Лілію, і завести до глядацької зали Українського центру. Посадити ближче до сцени, аби розпалювати того ж Зірка, заодно, і князя Мишкіна, Ліліїною проникливістю. Раптовим лоском чогось нового, ще недослідженого, посеред звичного гербарію арбатських дідусів і бабусь, й інших дивовижних суб’єктів, які чомусь не змінювалися, скільки б я сюди не заглядав. Ось би зараз так тихенько й присісти, і уважно дивитися, слухати, аплодуючи разом із залою барвистій грі львів’ян.
Цій залі усе завжди подобалося, ще б пак – всі заходи ледь не завше проводилися безкоштовно. Тому лише одне питання, зазвичай, докучливо напружувало частину поціновувачів. Одне незмінне - чому ця вся краса звучить українською?! І найлегше, видно, було відповідати на нього вдаваним нерозумінням самого запитання.
Але засвічувати на цій виставі свою присутність у Москві було процесуально неправильно. Вже іншим разом. На жаль. Пробач, Тарасе.
Я знову роззирнувся. Прекрасна дама запізнювалася усього на трішечки. Причиною цього разу безсумнівно стала сама по собі жіноча краса, яка не ховаючись за умовності могла служити ідейним викликом не лише декадентським формам буржуазної моралі, але й зашкарублій у колишньому етиці. Аж дивно, що запізнення склало якісь дрібні півгодини. Та жіночі старання вартували того - високий бюст втримували ажурні конструкції із напівпрозорого і достатньо піддатливого, навіть для чоловічих рук, матеріалу. Спідничка теж була присутня, але не зовсім зрозуміло для чого, бо ніби прикривала не зовсім там, і не зовсім те. А ще ж існували й зачіска, і високі каблуки, і всі інші лінії й поверхні, об’єми - реальні і уявні. Але усе ж найбільш приголомшливо, як на мене, виглядало те, що переді мною постала не розлучена гостромова Лілія, а цілком заміжня і дружня на прояви Яна - любителька чоловіків із принципами! І як я не відчув застережливого зітхання долі у вчорашньому Яниному «- Ростиславе, ви мій кумир»?
Очевидно, на моєму обличчі майоріло те саме щире здивування, котре Яна із видимим задоволенням прийняла за належним чином висловлений комплімент, а також за підстави для стрімкого і переможного вступу на царство.
- Привіт, Дон Жуане. Дозволяю прийти в себе.
- Яно, це ви?
- Так, цей вечір належить мені. Отже, і ти теж. Я вчора чисто випадково виграла цю вечірку на нашому бабському аукціоні! – Погляд жінки переможно пронизав мене,- Навіть не уявляєш, яка боротьба точилася! Мимоволі взяла участь, і ось тому й тут, та зараз тобі усе розповім.
Я вже трішки оговтався. Оце так наступ. І ми вже ближче, ніж тет-а-тет. Які надалі можуть бути «викання»? Життя в Москві таке швидкоплинне.
- Яно, я безмежно вражений!
- Та ладно, не перебільшуй!
- Ні, без жартів, жартувати так із долею я б не став.
Та я хоча і був вражений, але можливою зміною не лише нинішніх планів, але й наслідків від їхнього втілення.
- О? Навіть так? І що, судьба бувала проти?
І певно для закріплення стосунків із невидимим Промислом, дама чмокнула повітря над моєю оторопілою щокою, граціозно підхопила мій лікоть, і ми попливли у хмарці її парфумів у промовисте клуботання вечірнього мегаполісу.
Ні, доля поки не висловлювалася проти, але кінцевим пунктом прибою флюїдів розпашілого жіночого єства, на жаль, сьогодні мала стати не спрагла пустеля одвічної чоловічої самотності, а повна невідомість. Та ще й після активної розвідки-боєм з невідомою кількістю учасників. І Яні таке навряд чи сподобалось би.
- Ростику! В мене відчуття, що ти сьогодні недопрацював на своїй фондовій біржі, і твоя увага частково ще там? Але ж ти вже тут! То маєш довіритися мені, я не знаю поразок у сутичках із залишковою мозковою напругою!
О, моя супутниця мала рацію стосовно необхідності відпочинку. День видався і справді непростим. І майбутнє не обіцяло особливого полегшення. Тож дійсно не зашкодило б трішки забутися, насолодитися перервою в напруженому дійстві, нехай і невеличкою, бо розвідка боєм мала статися саме сьогодні. І я рішуче взявся за справу.
За три з половиною години майже інтимного спілкування у переповненому колекційними феромонами барі ми вже зналися, як знаються між собою коханці зі стажем. Звичайно, ще залишалося не осягнутим питання реальної тілесної дружби, та ми швидко просувалися і в тому напрямку. Розпалювалися невипадковими дотиками і промовистими поглядами, плетивом розмови й танцю, і трохи охолоджувалися пікантно дорогими коктейлями. І нам не міг перешкодити ні її чоловік за кордоном, ні синок на канікулах у мами в ближньому Підмосков’ї – тільки мої плани, а змінювати їх я не мав жодної можливості.
Яна вже остаточно втратила задекларовану раніше стійкість, і зуміла подати мені почергово всі можливі натяки на бажане продовження вечора. І тепер ось перейшла на подавання цих натяків у різноманітних їхніх поєднаннях. Наразі вона звабливо притиснулася до мене і муркотіла у вухо різні приємності.
- То значить ти заробляв свої перші гроші заліплюючи хлібом викидачі монет у телефон-автоматів? Хі-хі, як дотепно. Ніколи не думала, що двокопієчні монети чогось вартують. Але ти правий, боже, ти геній! Якщо заліпити дорогою в школу штук двадцять автоматів, то ... і скільки ж це буде?
- Монеток п’ятдесят з шести-семи апаратів до закінчення уроків набігало. Інколи менше, інколи більше, та й не кожен день, але на мої юнацькі пустощі вистачало, тоді й ціни були інші, ще радянські.
- О, і що ти дарував своїм дівчатам?
Вона перебувала якраз у тому стані, що ідеально підходив для перших любощів – і в згадках, і на яву. Одначе, кожен наступний ковток алкоголю рішуче віддаляв би її від сучасності, а її ще більш-менш тверезого партнера від продовження дійства. Але я безвідповідально перетнув прикордонну зону і заглибився на територію сутінок і хаосу. Та що тут скажеш, чоловіки інколи надто покладаються на алкоголь, коли можна досягнути бажаного і без нього. Не дивно, що для жінок така наша поведінка – вічна загадка. Але сьогоднішня вечірка була особливою. І вибору я не мав, моя компаньйонка повинна не тільки виглядати п’яною, але й бути нею.
- Любов, моя дівчинко, я дарував їм тоді лише вкрай цнотливу свою любов. За неї і п’ємо, але й за пристрасну любов теж!
- До дна!
І ми розмовляли й розмовляли, і я вже відав чимало таємниць учасниць нашої вчорашньої вечірки, і міг дізнатися значно більше і про Яну, але при кожній жінці мала залишатися якась загадка. Тому я й виразно стримувався.
І, можливо, попросив рахунок трохи запізно, але нам його принесли без жодних зволікань. І я хоча і вдавав із себе важко п’яного, але цілком щиро здивувався тому, що такий обтяжливий рахунок змогла донести лише одна особа. Бо ж його, щонайменше, повинні були тягнути втрьох! І навіть тоді я би не погодився перебирати на наші з Яною плечі увесь цей, мабуть усім їхнім закладом назбираний тягар, і оплачувати захмарну суму повністю! Хіба що, поділивши її на десять, і жодних чайових.
Тому я – виключно з подякою за нелегкий труд доставки - просто засунув п’ятисотку дівчинці-офіціантці до кишеньки на грудях, і зауваживши, що у вибитому чеку є деякі незрозумілі пункти, пройшов до касира, що заодно був і барменом, і кельнером, і, можливо, й сутенером, і ще багато ким в одній персоні. Я сказав їм усім, що все «окей», але заплачу тільки тоді, коли вони відкриють мені таємницю свого коктейлю, як «Троянський кінь».
Мій вплив був достатньо потужний, аби вихляння однією п’ятитисячною купюрою були сприйняті за передачу на порядок більшої суми.
- Решти не потрібно.
Але бармен-касир ледь не силоміць повернув мені три тисячі, шанобливо повторюючи, - приходьте ще!
І я не став відмовлятися – подарунки варто приймати з пошани до кращого, яке в момент дарування стрімко зростає у душі дарувальника. Тому запропонував обійтися «без решти», хоча й не був почутий.
Та моєму кораблю пора було виходити з цієї скромної гавані в бурхливі води моїх сьогоднішніх планів.
Тож я відірвав несподівано важкеньке тіло моєї супутниці від м’якого диванчика і ми поплили до виходу.
- Нарешті, - прошелестіла гаряче Яна, розтягуючи звучання складів принаймні удвічі, - Ї-де-мо-о!
- Хоч на край світу.
Підтримав її я, сподіваючись, що нам не випаде аж так довго до нього добиратися, принаймні, до місцевих окраїн буття.
Далі для чистоти експерименту ми мали пройти метрів двісті до іншого, сусіднього закладу, звідки саме і забирали до витверезника доньку олігарха, і ми їх героїчно пройшли, хоча вулицю штормило і досить серйозно. Тут я вимушено відпустив даму у вільне плавання, вклавши в її симпатичну голівку тверде переконання, що ми вже прийшли, і перед нами не охорона крутої таверни, а нарваний консьєрж, який не пропускає нас у мою ж квартиру.
І невдовзі я визнав, що Янка вміла боротися і досягати свого, і не будь ми такі п’яні, нас можливо би й впустили до середини цього, на перший погляд, вельми фешенебельного закладу. Та особисто я зовсім не в’язав лика і стояв тільки тому, що був міцно прикріпленим заціпенілими м’язами до решітки ажурних дверцят входу. Ні, звичайно, я морально підтримував Янку як міг - формуючи, відповідні висловлюванням моєї партнерки, промовисті вирази на обличчі, і підкріплюючи їх жестами. Бо голос мій начисто зник. Хоча навіщо нам, чоловікам, голос, коли поруч жінка? Та ще й яка жінка!
А потім я підхопив утомлену всім цим Яну і ми безпорадно застигли удвох, безмовні й залюблені, як раптово звільнені зі служби атлант і каріатида, не розуміючи - куди ж бо тепер, і навіщо. Та про них далі дбала вже сама доля. Судячи із відстороненої поведінки охоронців, службу порятунку вони вже викликали. Та менти під’їхали не відразу, хоча й довго очікувати на себе не змусили.
Спершу здавалося, вони не надто прагнули відділяти нас від входу в ресторацію. Але поважний заклад завше має чим підкріпити свою репутацію, та й ми виглядали аж надто безпорадними. Говорити не могли вже обоє. І хоча трохи грошей у нас іще залишалося, зате жодних документів, і мобільні наші теж, як на зло, порозряджувалися, - та сумніви досвідчених правоохоронців потрібно було розвіювати.
- Таксі? Давай поїхали! – І я довірливо поплескав по плечі одного із представників закону, пробуючи відкрити дверці їхньої службової машини. Усім своїм виглядом допомагаючи прийняти службовцям правильне рішення. І вони його прийняли. Саме так, до рідного витверезника №4! Нехай і без дами. Та й нехай. Та ж не на вулиці залишати її розкішне тіло. І не до мавпятника, де й загнутися в подібному стані можна. І раптом і її татусь при владі? Ось до жіночого спец закладу саме воно – туди її, голубоньку, на протверезіння! Там і з’ясують, хто ти, і що ти за птаха.
Охоронці правопорядку дбайливо оглянули нас. Основна увага дісталася, зрозуміло, Янці. Коли ще випаде нагода ось так, безцеремонно, обмацати красиве жіноче тіло. Правда, якби Янка не була у глибокій відключці, чорта з два у них пройшло би все так гладко. Зброї і наркотиків, слава Всевишньому, не знайшли. Відібрали трохи дрібних купюр, і, зрештою, повезли за призначенням.
Не скажу, що ми їхали комфортно, нас добряче трясло у тій заґратованій будці. Але я доклав зусиль, аби Яна відключилася достатньо глибоко і не зважала на подібні дрібниці. Проте, натомість, час від часу доводилося втримувати супутницю від сповзання на підлогу, ніжно обіймаючи її. І добре, що спочатку здали на витверезіння Яну, а потім вже й мене. Хоча на той момент, як і планувалося, я вже починав активно проявляти повернення до тями.

6 Акціонування
Я ніколи раніше не потрапляв у витверезник. А ось у моргах бував. І, нехай, в них, в основному, одні покійники, але завжди здавалося, що між цими закладами мало би бути чимало схожого. Тому на гарні відчуття і не розраховував, але мав надію, що, зрештою, який-не який спокій там присутній.
І коли міліцейська будка остаточно зупинилася, мене й справді перетягли до будівлі неприємного вигляду, де й посадили напроти насупленого чолов’яги в білому халаті навіть не третьої свіжості. Збоку, широко позіхаючи, притулився до стіни страж порядку. З міліцейського відділку неподалік, зауваживши рух, і голоси, прийшов іще один мент, і з брутальною усмішкою на жовтих зубах, став спостерігати за дійством.
- Ну що, Васильовичу, в позу Ромберга? – глузливо запитав він у медика, не відриваючи погляду від мене.
- Навіщо, і так ясно, громадянин на ногах не тримається, що й заносимо в протокол.
Мені не сподобалась така безпардонність. Можливо поза Ромберга була саме тим, за чим я сюди й навідався!
- Я?... тримаюсь... Просто втомився... Ця Москва надто велика, щоби постійно на ногах.
Швидше проспівавши, я спробував встати, але ноги мене підвели, і я м’яко, боком завалився на прохолодну кахельну плитку підлоги.
Та найближчий міліціонер рішуче допоміг мені знову відчути задом усю твердь табурету.
- Я тобі зараз покажу «Ця Москва!», будеш усю ніч стояти струнко і вчити на зубок – «улюблена столиця нашої батьківщини».
Я примирливо затягнув у відповідь:
- Тоді вип’ємо... і за столицю! А злобних піндосів усіх в одне місце.
- Отак воно краще. Товариш понятливий, свій, але стан очевидний - акціонуємо.
Фельдшер зробив необхідну помітку і допитливо поглянув на мене.
- Прізвище, ім’я, звідки приїхали?
- З Москви... і приїхав ... я за все плачу - кровними... От.
І я спробував заснути прямо на табуреті, але мене відразу грубо розштовхали.
- Ось і чудово, розкажете нам хто ви і звідки трохи пізніше, коли згадаєте. А якщо потребуватимете додаткового комфорту, то ми вам, шановний, і найкращу палату виділимо - для VIP клієнтів, - а тепер роздягаймося!
- Мені не потрібне це ваше СВ! І, якщо чесно, тут пахне помиями. Викличте таксі, я поїду.
Для натуральності я спробував трохи покачати права, та, звісно, марно - витверезник уже широко розкрив свої обійми.
Паразитів та дурної хворі візуально на мені не зауважили, тож далі я був стандартно «акціонований», що означало безсумнівне - прийнятний до витверезіння.
Із чергової частини закликали двох дружинників. Під їх лінивими поглядами міліціонер оглянув мою одежу, вивернув кишені. Скромна тисячна купюра, що якимось дивом залишилася після першого міліцейського огляду, цілком задовольнила усіх. Мене теж, бо у кишені сорочки лежали іще дві п’ятитисячні банкноти, і добре, що до них нічиї руки навіть не потягнулися. Та й не дуже могли. Аби розвіяти навіть невеличку, місцеву захисну магію, усе ж потрібна хоч яка-небудь, але усвідомлена потуга мозку.
Опісля мене врочисто перетягли до VIP палати і опустили на скуйовджену попереднім «віпівцем» койку. Все це не викликало в мене жодного ентузіазму, але вибирати не доводилося, могло бути й гірше. Для годиться, я трохи покрутився, і, врешті-решт, зручніше вмостившись, притих.
Зовсім поруч потужно хропів, вочевидь, кращий бас столичної опери, прориваючись крізь нього, якийсь голос час від часу просив покликати Лукерію і далі булькотів вже щось незбагненне. Та нехай звуки скрутити не представлялося можливим, але світло могли би й пом’якшити, бо, повертаючись до порівняння, засипати було би таки краще в моргу.
Тож я знову закрутився на твердому ліжаку. Та цього разу активніше, аби привернути до себе увагу. І чомусь саме зараз, як завжди невпопад, наглухо закрита від мене в останні роки пам’ять, раптово зблиснула тонкою шпаринкою глибинних згадок. Яскравий світильник над головою обернувся на сонце. І я уздрів, як малим ловлю у річці верховодку, сіпаючи ледь не щосекунди тонкою бамбуковою вудкою, аби привернути риб’ячу увагу до наживки, там - на волосіні, під летким поплавцем із гусячого пера. Рибки виблискували в стрімнині, але ловитися не поспішали. І я крутився, й крутився, навіть спробував сповзти на берег тієї річки. І увагу таки привернув.
До кімнати увійшли. Я угледів свого нещодавнього знайомця – фельдшера. Озирнувшись, він причинив за собою двері й підійшов до мене. На що я цілком живо й відреагував.
- Дохтор, душа болить, укольчик, один, а? Як віпу.
- Укольчик? Та звичайно, друже, хто ж не протягне руку брату своєму в тяжку годину труднощів житейських?
Чолов’яга, покопирсавшись у кишенях свого халату, певно, дістав необхідні аксесуари, Бо далі, спритно охопивши джгутом понад ліктем мою руку, тицьнув її голкою. Я щиро сподівався, що одноразовою. Зробивши це, фельдшер відійшов, зазираючи в лиця своєї тутешньої пастви. Та за пару хвилин повернувся до мене.
- І як воно?
Відчуття спершу здалися не найкращими, але потім дуже навіть нічого.
- Та вже краще!
- Це добре, тоді поговоримо?
А чого би й ні? Головне було не перегравати, бо всі ці виворотки – самі по собі не працювали, навіть із чималою алкогольною підтримкою. Та ми потрохи розговорилися. І я обережно пішов на зустріч фельдшеру. І чому це я ніколи не бував у цьому закладі раніше? Неймовірне місце! І цей Висильович – ну свій, у дошку, кращого друга не знайти! І так його цікавить моє життя, чому ж не поділитися, не розповісти геть усе, ми ж найближчі друзі!
І я розповідав - шепотів, хвалився, бо я взагалі крутий - технар, що треба, все вмію! У Москву приїхав за грубими грошима з братньої України, ще не зареєструвався, а звати мене так і так. Я говорив і говорив, ще й іще. Аж раптом мені піднесли щось до носа і я, нарешті, заткнувся.
За мить, правда, відчув, що мене міцно трясуть.
- Рота підйом!
У голові шуміло. І рухати нею було вкрай неприємно.
- Та піднімай нарешті свій зад. За тобою приїхали.
Мене стягнули з ліжака й поставили вертикально. Попри всі негаразди, на ногах я тримався уже більш-менш упевнено, хоча з головою ще відчувалися проблеми. Відтак, вивели з опочивальні до прийомної частини.
- Ну ось зараз ми й поїдемо звідси.
Невисокий повнуватий незнайомець поплескав мене по плечу, попросив у стражів порядку пробачення за мою поведінку. Тихцем протягнув декілька тисячних купюр черговому менту, аби обійшлося без нікому непотрібних затримок. А я лише махав головою, мовляв, усе правильно. Декілька рук допомогли мені одягнутись, я криво вивів свій підпис на якомусь папері, і з глибоким жалем покинув цю високоповажну установу.
Ми пройшли за ріг сусідньої вулиці, де незнайомець безцеремонно заштовхнув мене на заднє сидіння скромних «Жигулів». Сівши за кермо, він обернувся.
- І без фокусів!
Як не дивно, авто відразу завелося, і неспішно рушило околицями нічного мегаполісу. Чоловік, ще раз озирнувшись у мій бік, витяг із кишені мобільний телефон.
І досвід, син важких помилок, підказав, що пора братися до справи й мені. І невідкладно! Я подав декілька лиховісних звуків, і далі смикнувся так, неначе мені раптово стало дуже кепсько, але в той же час, зважаючи на дружні стосунки із власником авто, я знаками показав, що аж ніяк не хочу забруднювати салон його машини. Очевидно, я зумів донести думку достатньо чітко. Бо машина відразу пригальмувала, Отже, настала черга мого ходу. І хоча в голові ще діялося казна що, але вплинути на цього чоловіка потрібним чином жодних труднощів не представляло. Що я відразу і зробив, через руки на його шиї, пославши, заодно, через них і відповідні сигнали іншого порядку.
Тож, для початку, я повністю заблокував його єство, відключивши можливість дієвих проявів. Могло ж бути всіляке, і я не хотів ризикувати. І вже далі, після повноцінної блокади його нервової системи, я скерував помисли свого визволителя в потрібному напрямку. Тепер він і без бридкої хімії в крові вважав мене своїм найкращим приятелем. Тож проблем зі сповіддю не виникло. Зручно розмістившись поруч, я задавав запитання і отримував відповіді. І незабаром зрозумів, що таки поцілив у потрібну мішень. Я мав надію на диво, і воно, схоже, трапилося. Але ж яке це чудо – потрапити в сіті, що вочевидь, безперервно ловили подібних мені простакуватих рибок?

7
Мого нового знайомця звали Всеволодом Володимировичем. Третьосортний актор одного зі столичних театрів, він випадково знайшов себе саме у цьому приробітку і за два роки вже визволив із витверезників не менше трьох сотень «страждальців». Звичайно, що ним при цьому зберігалася абсолютна конфіденційність і неповторність кожного виходу на сцену! І спочатку він діяв суто за власною ініціативою і за «гарячими» дзвінками, отриманими відповідно до розміщеної ним в газетах, а пізніше і в Інтернеті, реклами. І справи йшли так собі. Але тепер він працює майже виключно на одного замовника. І це влаштовувало обидві сторони – в нього стабільний приробіток, усе, що потрібно для роботи, різні авто. Бо ж, окрім цих «Жигулів», є і «Волга», і старий «Мерседес». Нехай машини чужі, але довіреність на них у нього є. І нехай схему запропонував замовник, але талант – власний. Йому дзвонили, називали кого й звідки виручити, і підганяли те чи те авто. Гроші залишали у бардачку. Дві сотні баксів лежали там і за сьогоднішнє визволення. Щоправда, нині ці гроші вже ніщо, і він вимагатиме підвищення гонорару, бо все ж таки, кожен раз має діяти інакше. Гримуватись, ставати далі чоловіком чи жінкою, входити в образ - не проблема. Але інколи доводиться долучати й колег, особливо, коли роботи багато. І гроші до рук він бере тільки після повного виконання завдання. Тобто, передачі визволених осіб у руки замовника послуг. Така його щаслива традиція. І з жіночого витверезника теж брав. Вказували кого і він забирав. Ніхто ж особливо не пручається, коли йдеться про порятунок від рідних і близьких, та й самі розумієте, в якому стані і в яких умовах там перебувають його клієнти. І розвозив люд куди казали, але додому безпосередньо не вів, так і залишав у машинах. Ті, хто наймали його, далі вже діяли самостійно.
- Тепер я показуватиму, а ви пригадуватимете, - я перейшов до наступного етапу нашої співбесіди.
Можна було, звісно, спробувати навіяти цьому Всеволоду потрібні образи, але, щоби не скоїти у теперішньому своєму стані якоїсь помилки, краще діяти простіше. І я витяг із потайної кишені піджака саморобну рекламну газетку, і показав вмонтовані ще у Львові, в одному з копі-центрів, фотографії. Одну він упізнав одразу, а іншу – ні. Я задав декілька уточнюючих запитань, але цієї дами Всеволод і справді ніколи не бачив. Утім, саме про неї, ймовірно, дещо чув, бо ж як не допомогти найкращому другові!
Отже, це сталося зовсім недавно, ще за життя добре знаної у вузьких колах фельдшерки жіночого спец закладу пані Житомирської Олени Сергіївни. Прикро, що так швидко пішла - золота була жінка, незамінна у своїй справі. Бо ж це не молоде й виключно нагле нинішнє покоління, а дійсно випробувані кадри. Утім, із медиками проблем не було ніколи, принаймні, з представниками старої школи, не те, що з ментами - напружений, відстійний контингент: хвилину тому ще братан, а ось уже дулом штрикає, руки в’яже, забирає все – до останнього!
Словом, до вух Всеволода нещодавно долинула історія, яку і я сам учора прочитав у викладенні якогось кореспондента «МК» на відповідних веб-сторінках. Знайти текст було не важко. Ключові слова для пошуку я взяв із листа олігарху щодо провалу операції. Але мене здивувала точність, з якою оперував кореспондент досить інтимними фактами. Зіставивши те, що знав я, і що написав він, можна було сміливо виїжджати на місце подій, що я сьогодні вдень і зробив, тряхнувши стариною, себто, і своїм назбираним досвідом.
А тепер, у викладеній максимально щирим Всеволодом історії, з’явилася і третя точка зору, що мені видалася вельми помічною, хоча, багато в чому й повторювала відоме мені раніше. Та в цьому існував і свій позитив, бо попереднє влучно доповнялося отриманим щойно інсайдом, найперше, щодо визначної ролі в подіях жіночої фельдшерки.
Отже, якась нетямуща молода клієнтка московського жіночого витверезника сп’яну наговорила про багатства свого татуся. А хтось із закладу й поділився інформацією на стороні. І ранком, коли пихата київська панянка покидала заклад, підхопили її за брамою на вулиці під білі рученьки, і заховали десь у Перово. Викуп запросили, кажуть, тисяч двісті євро. А потім сума значно виросла, та все складалося, і вже мали й гроші отримати, і дівуля віддати, але сталося не так, як гадалося. Смішна картина – викуп заносять у під’їзд, менти з усіх сторін просто слідом у квартиру вриваються, а там тільки трупи викрадачів – і ні грошей, ні полонянки!
Декілька раз пройшлися тим домом, заглянули в кожну щілину, та нікого і нічого! Містика і все тут. А ще за пару хвилин до того, як занесли гроші, полонянка говорила звідти з мобільного телефону зі своїм батьком, і на відео її тут знімали! Ті ж меблі, телевізор, одежа, телефон з її відбитками на столику!
Словом, ні грошей, ні доньки київського багатія, і всі кінці обірвані. І таке явно не випадковість – безсумнівно, що зі сторони хтось толковий у справу ввійшов, обійшовши в кінці всіх і вся.
А коли дослідили жмуриків, то один із них якраз і виявився родичем нашої Олени Сергіївни Житомирської! Непутящий пацан. Ясне діло, будучи на тому чергуванні, подзвонила фельдшерка комусь зі своїх близьких. І як хохму, наляпала про киянку, чи може і зговір учинила, хто його знає. Не встигли довідатися. Бо далі ще цікавіше. Тільки взялися за фельдшерку слідчі, а вона раз і завчасно під поїзд метро скочила. Сама самісінька! Камера ото й зафіксувала. І це дуже дивно, не така вона жінка, аби себе вбивати. Та й причина для цього – випадкові слова, ніби сказані по телефону, якась несерйозна при її зв’язках, і майновому стані.
В цьому я повністю погоджувався із поглядами Владислава. Бо й справді, дрібненький якийсь привід для подібного усвідомленого самовбивства. Та з цим усім справа Ірини стрімко наповнювалася ниточками слідів і пов’язаних поміж собою історій. І я мав передчуття, що невдовзі все мало би стати на свої місця.
Та чи не приховував, навіть підсвідомо, мій щирий друг іще чогось? Бо ж його участь у цьому всьому, як на мене, значно далі від театральної сцени, аніж Всеволод Володимирович те описував. І я продовжував проникати своїм єством у найглибші закутки його «я». Подекуди актор аж скавучав, проте нічого нового, істотного щодо інциденту з Іриною я від нього більше не отримав. Схоже, розповів усе, що знав.
Але мій досвід стверджував, що ми могли ще повернутися до цієї теми. А тому, про всяк випадок, я мав застерегти важливого свідка від нерозважливих учинків - наприклад, від стрибків під колеса потягу. Від правдивих випадковостей, як промислу долі, уберегтися майже неможливо, від улаштованих недругами - нелегко, а ось від власних глупств – найпростіше. Та з цим пізніше - в кінці розмови. І я став виясняти, що мій знайомець планував робити зі мною, куди доставити, кому передати. І знову ж таки, нічого особливого, все за звичною схемою: опісля одержання на руки клієнта - зателефонувати, отримати подальші інструкції, виконати їх. Та набрати номер замовника я йому поки не давав. Судячи із усього, запас часу в нас із Всеволодом іще був – одна-дві години. Їх цілком мало би вистачити на визволення і моєї нещасної колежанки. Після всього того, що я дізнався, її присутність у жіночому спец закладі не лише втрачала будь-який сенс, але й несла небезпеку. Хоча смерть фельдшерки Олени Житомирської могла обрізати не лише найбільш чіткий слід вервиці злочинів, але й тимчасово призупинити ту чи ту схему зникнень. Та я не мав сумнівів, що невдовзі, вони знову запрацюють.
Яну потрібно було витягувати. Сценарій порятунку не тягнув на оригінальний - стурбований і розгніваний татко, роль якого грав особисто я, мчав рятувати доньку з випадкової халепи. І за півгодини вже були на місці. П’ять тисяч рублів, із відкладеної і збереженої у кишені сорочки суми, дозволили залагодити всі питання. Звичайно, можна було з’економити на викупі Яни, але залишати і свої сліди магії в місці, де нею, схоже, активно користуються інші – те ще нахабство.
Адресу проживання молодої жінки я вияснив ще в кафе, де, про всяк випадок, і отримав ключі, - дама була не проти будь-якої моєї ініціативи, а мною керувало бажання захиститися від можливих випадковостей. І нехай її сумочку мені повернули, начебто, зі всім, що там було, але могло статися й інакше.
Вже в неї вдома, я обережно перевів Янку зі стану глибокого трансу, в який раніше сам її й відправив, в обійми глибокого сну, вкупі зі стійкими переконаннями, що в нас усе сталося найкращим чином, і що це тільки найперша ніч із можливої нескінченої їхньої кількості – шалених, чуттєвих, феєричних. І мені спало на думку, що в цьому містилося більше правди, аніж у тому, що з нею дійсно сталося. Принаймні, з огляду на нетілесні сторони нашого буття.
А мої ж митарства мали продовжитися. Нехай і стосувалися вони далі виключно справи Лесиного чоловіка. З ним ситуація виглядала яснішою. Бо ж це саме його Всеволод упізнав, як свого нещодавнього клієнта. Він його виразно запам’ятав, бо той поводив себе дивно, певно досі будучи під дією якогось особливого препарату, і все просив у нього допомоги. Мовляв, його підставили колеги по роботі, аби не дати зайняти більш високу посаду. Начебто щось підсипали, бо випив він не більше три по п’ятдесят коньяку, та ще й покинули в такому стані. Та виглядав він не стандартно, і як не намагався взяти себе в руки, не виходило. А ще стале намагався вияснити, хто саме замовив його звільнення. Та що міг відповісти йому Всеволод, коли й сам не відав, з ким співпрацює. Одначе, відвіз його тим же замовникам, що нині цікавились і мною, збираючись прийняти, як і бідолашного Василя.
Я не мав сумнівів, що приторгував інформацією і щодо Василя, і щодо мене, той самий фельдшер, та навряд чи він знав більше, аніж – «мені дзвонять з невідомого номеру і потім присилають чоловіка, що забирає клієнта». Тому поїздка безпосередньо до замовників мене цілком влаштовувала, і видавалося найкращою нагодою безпосередньої зустрічі з Лесиним чоловіком.
Визволитель Всеволод очікував мене, безтурботно посапуючи у салоні свого авто. Кольори його притілесної аури виглядали не надто весело, тож він явно нічого не втратив, коли я, скориставшись абсолютною відкритістю чолов’яги, заблокував його поверхневу пам’ять від згадок про події останніх двох годин. Затим вклав поглибше в це сутінне єство кілька анти астральних захисних рефлексів за класичним рецептом. Непогана штука від самовбивчих ідей: - «Як чорні думи вчепляться тебе - шампанське відкоркуй, чи ж бо наливку...» – і годі! Можна й без читання «Фігаро». Принагідно заглянув до бардачка, і справді знайшов там дві стодоларові купюри, залишені актору в оплату нинішніх трудів. І наче старанний службовий пес вкрай зацікавлено зчитав розмаїття енергетичних «запахів», що линули від асигнацій. Потім поклав гроші назад і, повернувши Всеволода Володимировича за кермо, і дозволив його вищій нервовій системі прокинутися.
Чоловік різко сіпнувся і прийшов до тями. І відразу майнуло гострим страхом. Він із жахом озирнувся на мене.
- А, що сталося?
- Нам на Червону Площу... – потягнув я – На Червону... до Кремля, до Мавзолею, до генія часів і народів.
Всеволод ще кілька секунд тупо взирав на мене, затим стряснув головою, глипнув на автомобільний годинник, поспішно витяг телефон, і нарочито бадьорим, хоча й дещо напруженим голосом доповів комусь про виконану справу, перепросив за легке запізнення з огляду на бардак у закладі, і поцікавився, куди везти клієнта. У трубці, як мені здалося, незадоволено буркнули, але дали потрібні інструкції.
Водій важко видихнув, з туманною підозрою покосився в мою сторону, і врешті рушив. Та коли машина набрала швидкість, «мій найкращий друг» уже заспокоївся, і дихав із впевненістю. А в моїй голові все ще звучали слова класика, якого я хоча й не вважав своїм, але й чужим він для мене чомусь теж не був: «Як думи чорні вчепляться тебе – шампанське відкоркуй чимшвидше й ще раз перечитай "Весілля Фігаро». «C'est l'age de Cherubin...» – і раптово з пітьми давно прожитого випурхнули кволі згадки про нібито бачену колись тут, у Москві, виставу за п’єсою Бомарше з Андрієм Мироновим, та іншими зірками театру Сатири. А, відтак, і ближчі за часом фрагменти екранізації "Весілля Фігаро" з живими переливами Моцарта...
Як давно це було? І наче з кимсь іншим. Як могло моє життя аж так змінитися? Але змінилося, і, вочевидь, не тільки моє...
8
Ми поспішали. І тепер неначе повертаючись ще й із далекого минулого. І за вікном мерехтіли вогні вже геть іншого, сучасного міста, що оце доковтувало останки всього колишнього. І мені чомусь було жаль, що все так сталося.
Засюркотів мобільний. Всеволод Володимирович відповів, що вже за хвилину-другу будемо на місці. І справді, наша машина, зробивши декілька поворотів в проїздах між міцно сплячими п’ятиповерховими будинками, зупинилася.
Актор узяв з бардачка гроші, затим поквапливо перевірив чи відімкнені замки на всіх дверях, і навіть не глянувши у мій бік, поспішив геть. А за хвилину дверці з обох боків машини, мов по команді, відчинилися. І відразу троє молодиків щільно заповнили собою далеко не безрозмірний обсяг вазівського салону. Коротко стрижені, у чорних футболках, що тісно облягали рельєфні форми напомпованих гормонами м’язів, хлопаки, здавалося, помітили мене лише в останню мить.
- І що тут у нас цього разу за чмо, живий хоч? - Водій різко обернувся до мене ледь не розваливши під собою сидіння.
- Дихає! Одначе, ти краще за дорогою слідкуй і швидше педалі крути, бо й так запізнюємося. А ми вже доглянемо живчика.
Мене стиснули з обох боків, і хоча я на здоров’я не жалівся, але спроба хоча би трішки розсунути цих качків жодного додаткового сантиметру простору не додала.
- Глянь, завовтузився, - вийти хочеш?
І монстр зліва щедро сипонув матюками. Та цього йому здалося мало.
- Може разок дати йому?
- Ти, Саньок, полегше, а то зійде сечею, чи заблює мені спину, - забули, як те бувало? – Захвилювався водій.
- Та ми йому за це пащеку натягнемо на сідниці!
І зліва й справа в унісон зареготали.
- Ну так! А потім із нас вирахують і за жмурика, і за прибирання салону, - не здавався водій, - але, певно, це останній на сьогодні, і далі можна буде розслабитися.
- Оце вірняк! Тільки не купляй те, що можемо взяти просто так! – почулося справа від мене.
- Не зрозумів, про що ти зараз?
- Я перекладу, - підтримав колегу голос зліва, - братан, відкривай рота і гаманець із обережністю!
Так ми і їхали – з тонкими жартами і глибокими приповідками. А куди саме - і не розгледів. Але ось проминули кільцеву. Потім ще хвилин із десять тряслися жахливими проїздами. А більше машина, схоже, і не витримала би. Зрештою, різко вискочивши із густої порослі кущів у широкий двір під тьмяними вікнами продовгуватої двоповерхової будівлі, ми, нарешті, спинилися.
Ледь не ногами мене виштовхали назовні і потягли темними, пропахлими брудом, сходами на другий поверх, до широких металевих дверей. Зателефонували кудись з мобільного. В дверях зачовгали замки і нас впустили. Дорогою я ще раз ковзнув помислами моїх охоронців, але нічого загрозливого для себе не зауважив. Все путьом!
Мене протягли тьмяним коридором, осліпили обличчя ліхтарем, і я відчув, як моє ліве зап’ястя жорстко обхопив металевий браслет.
- Готовий. Ось тепер ти заслужив свою дозу.
- Та посвіти, бо ж ні чорта не видно, ще голку зламаю.
Ні, з уколами потрібно було припиняти. Той, хто мене підтримував, і той, хто намагався зробити укол, не стали сперечатися з моєю, глибоко просяклою в їхні чуття, мислеформою, що укол вони мені вже зробили. Щойно. Тож ми ще трохи пововтузилися у коридорі, затим мене вштовхнули до невеличкої кімнатки, опустили на стілець перед казенного вигляду письмовим столом, над яким жовтаво мружилася самотня сороківка. Очікувати довелося недовго. В кімнату крадькома, зі всіма характерними рисами руху кота, проковзнула худорлява постать. Сутінна особа беззвучно присіла за стіл, без жодних емоцій глянула на мене, потім на лист паперу перед собою.
- Укол? – протягнула істота безбарвно і байдуже.
- Так точно, дали п’ять хвилин тому.
- Тоді почнемо.
І пішло по кругу: прізвище, ім’я, документи, звідки, родичі, чим займався? Я так зрозумів, що колоти мене мали тим самим зіллям, яким уже ощасливив мене фельдшер у витверезнику, а тому наразі повинен говорити правду і тільки правду, та ще із крайнім захопленням тим, що довкола відбувалося. І, як носій чималого подібного досвіду, я акуратно імітував відповідний стан.
- Хохол значить? Добре, хохли працелюбні, витривалі, за життя зубами тримаються. Інженер? Це ні до чого, хоча на місці люди вирішать.
Він мляво і безбарвно запитував і записував, а я життєрадісно відповідав, хоча вже встиг роздивитися суміші кольорів його аури, точніше, відчути їх у цій півтьмі, знайшовши там ще те пекло, і тепер, наперекір усім своїм пакісним відчуттям і передчуттям, з трудом вдавав, що краще, аніж у цю мить, мені ще ніколи не було.
Після опитування дали підписати порожній бланк паперу. На тому й закінчили. Відтак протягли в інший кінець коридору і заштовхнули до якогось залу, підлога якого у відповідь на скрип дверей зарухалася. Що саме рухалось, я зрозумів лише, коли ступив на неї. Ті, що мене вели, байдуже ступали по живій плоті рук, ніг, животів, голів, що у відповідь на це тільки ледь чутно стогнала. Мене дотягли до стіни в кутку. Я почув, як задзвенів по підлозі ланцюг, до якого мене й причепили металевим браслетом.
- Відпочивай, – гаркнули мені у вухо з в’їдливим смішком.
І я опустився поруч із чиїмсь лежачим тілом. Добре, що хоча б теплим.
Зовсім неподалік, за викладеними із склоблоків вікнами, почулося гучне металеве брязкання зціплень, а затим і неспішне човгання, вочевидь, вагонів вантажного поїзда. Двері в кімнату зачинилися, залишилися тільки тіла навколо, дикий сморід, і невпинний гуркіт залізниці за стіною.
Я зосередився, пригадав потрібні особисті вібрації. Але Василя не відчув, схоже, його тут наразі й не було. Отже, дива не сталося. Але я не мав сумніву, що отой Владислав передав Лесиного чоловіка цьому ж замовнику. І що ж тепер? Йти цією дорогою далі? Чи з’ясовувати на місці? І, схоже, реальний варіант продовження пошуків був одним-єдиним, і це мені дуже не подобалося. Багато що надалі могло вже ставатися незалежно від моїх бажань і навіть дій. А я зовсім не планував аж так глибоко поринати у цей безум. Та, вочевидь, вирішивши одночасно вести обидві пошукові справи, власноруч цей безум і створив, нехай поки і лише для себе.
Після ранкових успіхів у справи з Іриною, тепер все йшло шкереберть - сам невідомо у що влип, і ще й запальну Янку намарно у витверезник відправив. Та хто знав, що відповіді по жіночій лінії знайдуться і без її допомоги. Утім, без Янки – з одним підпилим клієнтом, мною могли повестися зовсім інакше, Та й, вочевидь, стрибнула вона у цю історію суто за власним бажанням, і вправно розштовхавши конкуренток. Пристрасна натура. Можна було й закрити очі на те, що вона одружена, й провести ніч значно приємніше, ніж оце зараз, та навряд чи це додало б мені радості на ранок. Тож склалося, як склалося, і не лише за моєї вини.
Зрештою, був сенс вагатися і дорікати собі тільки до тієї миті, доки я не потрапив у цю будівлю, і в цю залу. Тепер уже обирати в тонкощах не випадало. Я опинився там, куди, наполегливо йшов – події усе ж розвивалися за найбільш сухим сценарієм. І як я сподівався, за тим самим, що і у зниклого Василя. Залишалося лише уточнити, що наші з ним подальші шляхи точно збігалися. Але з цим я мав трішки почекати. Тож, аби відволіктися від бридкої дійсності, я занурився в пригадування іншого дійства, що вагомо передувало вечірнім провалам.

9
День бо ж розпочинався оптимістично, навіть натхненно. Отримані ще на світанку бадьорі передчуття справджувалися - справи зарухалися. І досить широким фронтом. Про всяк випадок я виготовив копії ключів від своєї нинішньої обителі, а старі, аби мене в разі чого не їла совість, захлопнув всередині. Скромний пакет із речами я прихопив із собою, бо могли бути різні варіанти подальших подій. І я мав мати значно ширші можливості, передусім, враховуючи можливу появу поруч із собою ще двох персонажів, за якими, власне, сюди і приїхав. Тож далі я вельми вдало: швидко і не дорого, скориставшись ледь не першою стрічною, від руки написаною цидулкою на стовпі, орендував на місяць-другий невеличку квартиру неподалік метро «Щелковська».
Житлова площа нічим не вражала, але мала декілька спальних місць в різних кімнатах, що мене цілком влаштовувало. І нехай орендодавці, хитромудрий чолов’яга старших літ і його така ж дружина, мені відверто не сподобалися якоюсь неясною пітьмою в собі, але квартира дійсно належала їм, а інших спільних справ, окрім оренди, в нас не передбачалося. Тож ми швидко уладнали супутні питання. За попередніми домовленостями вимагалася ще й копія моїх документів, та переконати подружжя, що надані їм папери саме мої, не склало жодних труднощів. Тож занотувавши показники приладів обліку, й обмінявшись грошима і ключем, ми зговорилися зустрітися рівно за місяць. І розпрощалися.
Оглянувши нову маєтність на явні і приховані переваги й недоліки, я повернувся до метро, звідки на таксі добрався до місця подій. Щоправда, вийшов не доїжджаючи метрів двісті до будинку, в якому за свідченням компетентних органів викрадачі й утримували Ірину Миколаївну Пилишин, і де нещодавно сталося купа всього: відомого і ще не відкритого, що досі цікавило, вочевидь, не лише мене.
Тому я зовсім не здивувався, коли, врешті-решт, підходячи до потрібного будинку, відчув на собі аж надто пильну увагу. За усім, що діялося навколо і, ймовірно, усередині, таки уважно стежили. Тож, передчуваючи подібне, я завчасно і підготувався – дещо змінив своє обличчя, ходу, одежі, і образ в цілому. Не певен, що в такій іпостасі я сподобався б собі, але і завдання переді мною стояло більш прозаїчне.
Стандартний дев’ятиповерховий будинок, посеред густо посадженої такої ж сіро-цегляної рідні, кволі дерева й кущі, витоптана до тверді чахла трава, допитливі сиві комісарки на лавицях, і чомусь жодних слідів магії.
У Львові вона була ледь не на кожному кроці – стара, занедбана, позабута сторіччя тому, чи ілюзорна, випадково створена емоціями, нинішня. Була вона і в Києві. І в Москві – в старих районах. А ось тут, серед забудови вісімдесятих, зовсім нічого не відчувалося. І дуже добре, бо перші-стрічні незвичні відхилення, і могли стати слідом. Бо магія в цій історії неодмінно мала бути задіяна – раз вже ні з чим зосталися потужні державні й кримінальні, чи державно-кримінальні сили.
І навряд чи йшлося про якісь невідомі, особливі чари, котрі я ще не навчився відчувати. Хоча, як виняток, - тут міг спрацювати якийсь банальний трюк з грою багатьох гравців, кожен з яких чітко виконав свою роль, і тепер мовчатиме до кінця. Але таке дійство в повній таємниці від інших сил провести майже неможливо. Та й подібне, навряд, чи вдалося б комусь розплутати. Але, за моїм досвідом, коли за справу беруться хоча би двоє, а тим більше, троє – витік гарантований. Одначе цього не сталося. Тому я, найпершим ділом, і шукав сліди магії, заодно й пробуючи прив’язати події до місцевості.
Згідно зібраних докупи даних, дипломат із мільйоном євро був залишений, як того вимагали викрадачі, біля контейнерів зі сміттям приблизно у трьох кварталах звідси. Далі той дипломат був підібраний юнаком на роликах, що відразу рвонув тротуарами углиб мікрорайону. Хвилин десять гасав між будинками, аж поки не передав його, як потім виявилося за нагороду в тисячу рублів, одному, добре знайомому йому, викрадачеві. Той, особливо не ховаючись, поспішив у квартиру, де тримали заручницю. Електронний маячок у дипломаті безпомилково вказував своє місцезнаходження кожної миті часу. Тож хлопцеві на роликах тільки здавалося, що він мчав швидше за вітер, і що ніхто його не переслідував. Візуальний контакт існував аж доки дипломат не занесли у під’їзд будинку. Далі у згадках дипломат фігурував виключно порожнім.
Офіційна версія провалу операції була така – гроші у дипломат клали представники охоронної служби українського олігарха, а значить гарантувати, що там містилася саме та сума, яка потім нібито зникла, неможливо. Але це офіційно - насправді ніхто не сумнівався в реальності передачі грошей, бо щось таки клали, та ще й із хитрими датчиками, і де воно все? І ще очевидніше і з викраденою дівчиною. Сліди її перебування у квартирі наявні, але вивезти її звідти могли навіть за мить до приходу спецслужб, а що говорила по телефону до останнього саме звідси, то це могли бути і суто технічні штучки. Бо ж не провалилася вона крізь землю, або ж підлогу, не злетіла через стелю? Тож, як і повинно, всі сусіди докладно опитані, їхні квартири ретельно оглянуті, навіть службові собаки використані. І без жодної користі. Тож в сухому залишку два трупи викрадачів, і ні грошей, ні дівчини, лише її ще теплі сліди і відбитки на мобільному, з якого дівчина говорила за хвилину до того, як зникнути. Краса! То хіба я діяв не строго логічно, шукаючи сліди магії? Але ж вона не з’являється сама по собі, і завжди має свої взаємини зі звичною реальністю.
Тож і це я теж намагався відчути, бо раз гроші викупу принесли саме сюди, то йшлося і про добряче продуману пастку, і не лише для викрадачів, - котрі, поміж іншим, вочевидь, також потрапили в неї. Але суто через власну недалекість чи підкоряючись більш високій волі, яка використала їх? Якщо так, то з якого часу використовувала? Невже від самого початку? Але ж ледь до кінця все це дійство виглядало досить бездарно, інтуїтивним чином влаштованим, - аж до останнього моменту, до тієї миті, яка настала після гибелі викрадачів.
Чи інші гравці підключилися саме тоді, коли сума викупу різко зросла – зі ста тисяч до мільйона? І вже точно вони повинні були з’явитися, аби забрати гроші, а з ними й заручницю - доньку олігарха. Але якщо полонянку і справді могли вивезти звідси трохи раніше, то із порожнім дипломатом ситуація інша, - тож імовірність того, що гроші досі в будинку, вкрай висока. Але їх не знайшли професіонали своєї справи, та ще і з собаками!
Та головне питання - для чого під час отримання застави вчергове викрадати доньку олігарха?! Яка з неї тепер користь? І її не прибрали, як можливого свідка, а, помітно ризикуючи, вирішили взяти із собою. Подібна самовпевненість суперечила всьому, з чим я стикався в житті до цього часу, ну майже всьому.
Та зараз, уночі, вже знаючи про дивне самогубство фельдшерки жіночого витверезника, достатньо забезпеченої і цілком адаптованої до московських реалій особи, я міг вже допускати, що ситуація має більші глибини, декілька пластів дійства. І нехай ні місце, ні час ніяк не спонукали до такого занурення, але просто сидіти й дивитися на жахіття довкола себе, було б ще важче, і покращення обставин не передбачалося. Тож, як казали древні у подібній ситуації: «- Hic Rhodus, hic salta». Ну, можливо, і не такі вже древні, але по-суті – точно. І я вчергове сконцентрувався на своїх розшукових справах. Найперше, на зауважених прихованих стійких злочинних схемах.
Отже, із денних і вечірніх моїх знань виходило, що й покійна Олена Сергіївна з жіночого закладу, і фельдшер Васильович, з чоловічого Таганського витверезника, були важливими коліщатками налагодженого конвеєру викрадань відвідувачів своїх закладів, займаючись, вочевидь, і фільтруванням клієнтів, і їхньою медикаментозною підготовкою. І ця рутинна справа вимагала лише одного – мовчання. Та ось одного разу Олена Сергіївна Житомирська випадково натрапила на золоту жилу і, певно, не встояла, і спробувала тишком-нишком зіграти свою гру, організувавши викрадення доньки якогось далекого українського скоробагатька. Але через низьку кваліфікацію виконавців і їхню жадібність, все завершилося вкрай драматично. І коли виявили родинну пов’язаність одного з викрадачів із фельдшером, принаймні у пресі вибухнув скандал. І саме тоді працівницю спец закладу і прибрали. Хоча й не відразу. А лише після того, як невідомі мастаки залишили з носом й олігарха, і силовиків, можливо, й кримінальних гарантів оборудки, здійснивши нахабний і масштабний кидок усіх і вся. Тож, тоді й питається – хто ж прибрав Олену Сергіївну, і чому? А раптом саме ті, що всіх і кинули? Ймовірно, і цілком випадково долучившись до тієї справи. Невже ті, кому фельдшерка постачала клієнтів, з ким довго й плідно співпрацювала? Прибрали ж її після того, як слідство жорстко взялося за неї. Бо, певно, могла вивести на зовсім інші речі? Заодно й усуваючи ланку, що засвітилася. А інші речі стосувалися обширної системи викрадення людей, в тому числі й через спец заклади? Тож, як на мене, всі зібрані подробиці промовисто свідчили саме про це. І навіть про існування потужної організації, чия діяльність централізовано маскувалась під випадкові збіги обставин. Причому настільки потужної організації, що вона могла дозволити собі знехтувати всіма правилами, законами, і поняттями, у тому числі і злочинних кіл! Немислимо.
В дорослому, строго поділеному середовищі кримінальних інтересів, так не буває. Та й злочинні угрупування щодо простого люду ніколи не діяли з таким розмахом! Але який сенс оцим усім займатися офіційній структурі? Вони й так можуть кого завгодно і куди завгодно, і в одну мить, і, найголовніше, майже легально! А тут ще й долученя до викрадення, протистояння іншим силовикам, брутальний зрив силової операції суміжників! Бо це взагалі ні в які ворота не влазило! І столичному генералітету важливі постійний дохід підконтрольних структур, рівновага й баланс інтересів, а не ось таким чином хапнути дрібничку і мати проблеми.
Хоча могло йтись і про підставу, гру одних проти інших, але ж не так публічно – тим більше, в тоталітарній державі, де всі питання вирішуються без широкої огласки і в потрібних кабінетах.
І вбивати фельдшерку, та ще й таким витонченим чином, навряд чи зацікавило б саме випадкового одинака, зовсім стороннього учасника - лишень тих, що прагнули залишалися в цій історії й надалі, продовжуючи роботу розробленої злочинної схеми. І ця діяльність, з огляду на моє місцеперебування, не припинялася. Значить, є хтось, хто не пробачив фельдшерці провини, хто мав справу з нею і раніше, і зараз причетний до організованих зникнень, і чи тільки в Москві? І ця таємнича особа, чи ряд персон, зовсім не випадково вийшли на викрадачів Ірини, а, можливо, і на неї, і довершили справу найбільш містичним чином.
Схоже, на якусь третю, й особливо нахабну силу. Бо перші дві - кримінал і офіційні структури - були, вочевидь, одночасно закликані для підстрахування й гарантування виконання домовленостей з київським олігархом. То невже ця третя сила саме та, в лапи якої я зараз і потрапив? Все ніби сходилося, крім глибинних сенсів.
Видно, я щось випускав із поля зору. Тож взявся ще раз до аналізу, щоправда вже з деякими власними припущеннями.
Отже, після першої ж вимоги викрадачів, і підключення Пилишиними московських силовиків, скориставшись витоками службової інформації, невідома третя сила відразу збагнула що й до чого, й почала діяти. Але надто вже специфічно. Не залагоджуючи проблему, а наче насміхаючись над всіма іншими. Але для чого якійсь особливій структурі, яка в той чи інший спосіб теж перебуває під наглядом силовиків, компрометувати, підставляти ці ж служби? Ось у чому питання. З іншого боку тепер пошук Ірини і грошей точно відверне увагу від діючої схеми, а сам факт «кидка», що плямою лягає на репутацію силовиків, без сумніву зробить справу і менш публічною. Та це зовсім не значить, що всі про все забудуть. Навпаки, бій бульдогів під килимом у владних кабінетах міг стати жорстокішим. І якщо це і справді так, то вліз я у справу негарну, та ще й обома ногами, руками, головою, з Василем, і Іриною. А що все розвивається саме таким чином, свідчило і те, що ні преса, бадьоро почавши, далі ані мур-мур, і служби після смерті фельдшерки не трясуть причетних і не причетних допитами й перевірками. Залишається тільки внутрішні розбірки генералів, і кинутий олігарх, що так і не отримає дочку й, можливо, вже потрапив до лап місцевих силовиків. Можливо тому і не віддають її, аби якийсь час потримати його на повідку? Але це було би остаточним беззаконням. Хоча і достатньо ймовірним у світлі тутешніх реалій.
Та що далі? Батько усе ж є батьком, що не зупиниться, поки не визволить Ірину. Та й ніхто з нормальних генералів не прагне потрапити в міжнародний скандал.
То невже офіційний тупик? Той самий, крізь який проходить лише особлива «третя сила»? Та ще й із містичними уміннями.
Я спіймав себе на думці, що мені в цій історії все більше ввижалося щось закулісно-незвичне - далеко за межами тої реальності, яка малювалася суто тілесними чуттями. І я не мав сумнівів, що все найцікавіше і знаходиться трохи вище, чи глибше цієї дійсності, бо вже дещо вмів і сам. Та й слідів магії навколо вистачало. І, здавалося, кожний новий дотик до неї, кожне дійство в тому напрямку, додавали мені й нових особливих умінь. Але хто ж ця «третя сила»?
Мій попередній московський досвід підказував різноманітні варіанти, в тому числі, і що «кинути усіх», підставляючи вище керівництво, міг самовпевнений очільник невеличкої, але вельми уповноваженої команди, з особливими можливостями, але й то лише в разі гарячих ситуацій, чи на їхньому порозі. Коли починалася нова гра, з можливими новими правилами, і потрібно було показати своє вміння ледь не на самій вершині влади.
Але це я, схоже, аж надто розійшовся в своїй уяві, хоча, після моїх вранішніх знахідок у тому домі, можна було припускати будь-що.
Та так чи інакше, але в мене наростало відчуття, що пасьянс із поназбираних подробиць почав нарешті сходитися. І саме тому я й опинився тут, у затхлій залі, в кінці важливої ниточки, яку відпустити з рук мені не дозволять ні принципи, ні мій уділ, ні мої вміння. І я знову повернувся до продовження пригадувань ранкових подій.
Не скажу, що в мене від початку існував чітко продуманий план. Я збирався просто побувати на місці подій, зробити досяжні дослідження і висновки. І, в першу чергу, це стосувалося речей малопомітних. І розпочав я зі звичного опитування люду ще на дальніх підступах до потрібного мені будинку, і, передусім, із бабусь-пенсіонерок. А ось пенсіонерів чоловіків обходив, бо толку з них, зазвичай, ніякого. Щоби не викликати підозр, побіжно зайшов і в декілька сусідніх будинків. Потім підступив ближче до основної цілі, умисно - для спостерігачів - діючи найбільш очевидним чином. Витягував із дипломата різну блискучу дурню, назбирану вчора на Арбаті, розгортав глянцеві проспекти і старанно презентував чудодійний маятник з популярного в Києві у той час проекту «самостійного відновлення енергетичної цілісності власного житла». Звичайно, це все і справді виглядало глупством, але ніяк не більшим, аніж чимало інших цивілізаційних покращень і полегшень. Я показував і показував зустрічним, переважно бабусям, гарні глянцеві проспекти, пояснював, що й до чого, переконував у безмежній вигоді мого товару, як для безпосередньо покупців, так і для їхніх далеких нащадків. Щоправда, я вніс і невеликі зміни у рекламні матеріали. Тепер із-за чудодійного маятника усім весело посміхалася Ірина Пилишин, і в ту саму мить, коли востаннє фотографувалася біля принцеси Турандот.

11
І я робив усе, аби підсвідомість опитуваних проявляла конкретну відповідь. Але поки що Ірину ніхто не впізнавав. Та були й інші результати. За пару годин свого спілкування я зауважив щонайменше декількох типів, які уважно приглядали за навколишнім, у тому числі й за мною. А ще навкруги було припарковано достатньо автівок, із яких теж могло вестися спостереження. І слідкували, думаю, не лише спецслужби.
Один із спостерігачів навіть підійшов поцікавитись, що це я впарюю народу в день недільний. Миттєво ввігнавши чолов’ягу в легкий транс, я чимало від нього довідався – і що кличка його Чорний, і під ким він нині ходить, і про те, що браткам дано найсуворіший наказ моніторити ситуацію технічно і особисто, м’яко шерстячи усіх, які тут об’являться. Он і камеру повісили над входом до будинку, а записується сигнал в «Мерсі». І так, як тут повно ще й служивого люду, то наказано не нариватися, а лише фіксувати події. Добре, що ситуація дещо заспокоїлася, а то попервах кожен, кому не лінь, права качав. А зараз тримаємо носа по вітру, бо ж бабло десь тут, і по нього мають прийти!
Відпустивши представника криміналу, я підсів до чергової компанії літніх жінок, що сторожили вхід до потрібного під’їзду. І далі, продовжуючи виконувати роль торговця, переконав одну із бабусь випробувати диво-прилад в її квартирі. Жінка жила на другому поверсі. І за її словами, давно відчувала поганий вплив від сусідів, та й взагалі. Тож ми і відправились оцінити ситуацію на місці.
Пройшовшись зачовганим старим паркетом малогабаритної двійки, я і без диво-апарата відчув, що переставити меблі варто було ще років двадцять тому. Але розміри й планування квартири геть начисто перешкоджали розумному, доброму й вічному. Цікаво, що і більший з моїх маятників підтвердив подібні відчуття. Тим не менше, його в мене так і не придбали, хоча й прагнули. Але якби я його зараз продав, то що показував би іншим? Безрезультатно продемонструвавши зацікавленій подіями бабусиній родині світлину зниклої у цьому будинку дівчини, я розпрощався, на пам’ять по собі залишивши докладні інструкції, куди і що вартувало б пересунути.
Вийшовши із квартири, я зіштовхнувся із двома типами, які особливо не ховаючись, підслуховували за допомогою нескладної техніки мої достатньо гучні проповіді. Вони зло вирячилися на мене і запропонували валити звідси, доки цілий. Очевидно, їм уже до чортиків обридло наглядати за цим злощасним будинком, а тим більше у вихідний день. А ось мені вони ніяк не заважали, скоріше – навпаки. Я витягнув придбану на тому ж Новому Арбаті, нехай і незаповнену, але потрібного формату і кольору корочку, тицьнув їм під ніс, заодно й легко проникаючи в їхні знервовані єства. І вже за хвилину вони тягнулися позаду, беззаперечно погодившись супроводжувати мене стільки, скільки буде потрібно задля вирішення нашої спільної задачі під прикриттям просування цілющого маятника в кожну російську сім’ю.
Після чергового магічного дійства я почував себе енергійним і свіжим, сили неначе з повітря вливалися в моє нутро. Переповнювало відчуття ейфорії, хіба лише музика не звучала, - її в такі миті я складав сам і видозмінював далі й далі, доки тривало піднесення. Але зараз було не до музикування, передчуття натякали на можливі більші досягнення, аніж вербування цих двох служак. Та й завдання стояло переді мною не надто творче – знайти в будинку сліди Ірини Пилишин. А якщо вона тут була - я мав виразно це відчути.
Тож я і далі зі своїм почесним ескортом агітував усіх, що прочиняли двері. А переді мною їх відчиняли без особливих проблем. Принаймні, якщо мешканці в таку гарну пору засиділися вдома. Та поки жодних результатів не отримав. На третьому поверсі, біля злощасної квартири, де все й відбулося, я особливо уважно покрутився біля дверей під номером десять, зі слідами силового проникнення, наразі опечатаних стрічкою паперу з численними печатями. Я міг увійти туди, але тільки в крайньому випадку, бо де-де, а там точно все обшукано-переобшукано, та й тут – мацано-перемацано, та ще й жучків могли понавставляти.
Та в якусь мить мені здалося, що виразно промайнув саме той тонкий слід, але він остаточно випустив дух раніше, аніж я впевнився у його реальності. Та якщо я міг сумніватися щодо відчутого мною щойно сліду, то сумніватися в інших, більш чітких відбитках, не доводилося. Тут, схоже, явно потрудився хтось подібний мені, залишивши по собі повну стерильність. Бо я теж так умів – зачищати простір від тих чи тих флюїдів. Але тоді, як після прибирання спеціальними засобами, певний час іще зберігатиметься сам ліквідаційний запах. І тепер на його тлі увиразнювалися численні свіжі сліди, але жодних залишків з минулого. І це була серйозна удача - коло пошуків нарешті стало звужуватися. Та сенсу вламуватися у запечатане помешкання я й далі не бачив, бо, як я дізнався від свого ескорту, там не лише меблі на друзки розбили, а навіть і паркет зняли, на додаток до шпалер. Потрібно було шукати деінде.
Менше ніж за годину я обійшов усіх кого міг – аж до дев’ятого поверху. Квартири закінчилися, вихід на дах був надійно закритий металевими дверима, але й сам прохід до них колись настільки щільно заклали різними металоконструкціями, що навіть слідчі їх не стали розбирати. Та й запаху зачистки тут не було, зрештою, як і всюди, окрім біля квартири на третьому. Глухий кут.
Мої невільні помічники щиро намагалися мені допомогти, готові на будь яку принагідну руйнацію, але я більше покладався на власні тонкі відчуття.
У роздумах, що робити далі, я викликав ліфт. Із нього назустріч вийшла молода пара, що, тамуючи на обличчях роздратування, подумки обматюкала нашу компанію. Видно і їм до чортиків набридла вся ця історія. Тим не менше, я поговорив і з ними про свій диво-виріб, а підспудно й про все інше. І хоча, знову ж таки, безрезультатно, але коло пошуку вчергове звузилося. Залишилося обійти помешкання, в які не потрапив раніше. Можливо, їхні господарі вже повернулися.
Таким чином я й дістався до квартири номер два на першому поверсі. Одночасно знизу до неї важко підійнялася пристаріла дама з брудненькою болонкою, що на противагу своїй хазяйці, вела себе вельми активно.
- Доброго дня!
- То-ó-обі! Не гавкай, дай людям пройти! Замовкни Тóбі!
Жінка, наче не почувши мене, прочинила двері, пропустила вперед себе пса. І лише коли я тілесно торкнувся до неї, здивовано повернулася до мене. Я знову привітався і пояснив причину появи, звичним рухом показавши дамі світлину з Іриною.
Жінка поправила окуляри і взялася розглядати. І тут ця дивовижа проявилася ще виразніше - у кожного із раніше опитаних виникали в момент нашого спілкування якісь думки, відчуття, емоції, а в цієї жінки промайнула тільки гостра реакція неприйняття, забуття. А ще потужно війнуло тією самою енергетичною зачисткою, що панувала біля квартири на третьому. Нарешті. Але поспішати я мав вкрай повільно.
Тож для початку спробував умовити стареньку, що такому гостеві як я, обов’язково потрібно запропонувати чаю. І дуже здивувався, яких зусиль потребувало переконати її хоча би на хвилинку впустити мене до себе. Та процес, начебто, пішов. хоча і з помітною інерцією.
- Так, чаю. Потрібно попити чаю, - промовила вона. Прочинила ширше двері, і, переступивши поріг, неочікувано моторно спробувала зачинити їх за собою.
- Так, чаю. Я не відмовлюся від чаю, - підтримав я її і словом, і ділом, не давши ось так відразу припинити наші близькі стосунки.
Коли я прикрив за собою двері, залишивши по той бік своїх невільних охоронців, жінка спішно замкнула їх на замок і далі наче трохи заспокоїлась. А ось песик Тобі і гавкав, і весело стрибав одночасно. Горланив, бо бачив у мені чужака, а підстрибував, бо був іще молодим собакою, і дуже хотів бавитися, навіть із чужинцем.
Пса я заспокоїв миттєво. Відтак, він широко позіхнув і приліг в закутку коридору, вочевидь, на своєму звичному місці.
- Правильно Тобі, я зараз теж приляжу, - пробурмотала старенька, не надто звертаючи увагу на мене.
- Так, звичайно, ми поп’ємо чаю і ви приляжете, - я спробував підштовхнути її в потрібному напрямку. І вона вже майже не противилася.
Ми прочовгали на кухню, де я, наче давній знайомий, узявся організувати чайну церемонію. До запланованої вечірки з Лілею, яку для себе, як виявилося пізніше, виграла Яна, було ще три години, тому я не поспішав. Та й приготування чаю зовсім не така проста річ, як здавалося б на перший погляд - окрім складових, в процесі запарювання не менш важлива й участь енергії єства. І її в мене сьогодні вистачало. Але її мало вистачити ще на чимало важливих речей. Передусім, на ретельний огляд квартири. І розпочав я з кухні. Вона, певно, теж була на початках вельми скромною, але після приєднання до себе лоджії, стала значно просторішою. Вочевидь, покійний чоловік постарався, бо все виглядало добротно, з розумінням і любов’ю до широко використаного дерева, та й хазяйка не дозволяла пилу осідати на речах. Утім, квартира за роки й роки поступово просякала розгубленою перед реальністю старістю, над якою, як місяць над нічним пейзажем, домінував тьмяний блиск вже відомої мені тотальної зачистки. Джек-пот. Нарешті я там, куди весь цей час і прагнув потрапити!
Тож я не став шукати обхідних шляхів і рушив навпростець. І як годилося, спершу через душевні сфери. За чашечкою старого англійського чаю, знайденого на верхній полиці, ми поволі й розговорилися – про те, про се. І за розмови неспішно виявилося, що Ольга Сергіївна, як звали мою господиню, абсолютно не могла пригадати подій того самого дня. Вона чудово пам’ятала свою молодість, зрілість, насичені часи розвинутого соціалізму - образи і видіння переповнювали її. Вона пам’ятала багато чого, окрім того, що зараз цікавило геть всіх, і про що безперестанку теревенили, і ще довгенько базікатимуть її подруги. Про чоловіка говорила скупо, більше про дітей. Мої намагання перевести розмову на жильців із квартири на третьому, ні до чого не приводили. Вона постійно зісковзувала з теми углиб своїх згадок. Я добився від Ольги Сергіївни тільки предивного зізнання, що вона вважала Максимку з тої квартири хорошим хлопчиком. Щоби підтримати розмову у потрібному напрямку, я декілька разів перепитав чому вона так вважає.
- Ну як чому, ну ось, ось, - і Ольга Сергіївна автоматично тицьнула пальцем кудись у підлогу, хоча й вказуючи, швидше, на щось саме у своїх згадках.
На підлозі був килимок, під килимком паркет. І в голові Ольги Сергіївни жодних образів в пояснення свого «ось».
- Чому, Ольго Сергіївно, Максимка був хорошим хлопчиком? – тим не менше, наполягав я. І раптом вловив цей образ, що виринув у її пам’яті - хлопчик у коротких штанцях із відерцем піску. Та видіння миттю потануло. Натомість виплинула звична суміш давнього – крамниці, лавиці, юні подруги.
Та я не здавався: - Максимка з десятої квартири приносив пісок? Для вашої киці?
Ольга Сергіївна, ніби намагаючись щось таке пригадати, дивилася на килимок.
Майнув образ діловитого чолов’яги в брудних штанах з наполовину наповненими відрами, в які він підсипав згори побутове сміття, а потім знову хлопчика Максима, що частенько заходив у гості на чай із малиновим варенням.
Дослухаючись раптового спалаху-здогадки, я підвівся, зробив крок від стола, і підняв килимок. Паркет, як паркет. І особливо виразне відчуття нещодавнього прибирання! Я провів рукою по гладким дощечкам і враз намацав чіткий шов, який, утім, аж ніяк не проявлявся для зору! Він виписував на підлозі квадрат достатніх розмірів, аби бути лядою до комірки. Та я не міг зрозуміти - чому я не бачу цієї ляди, хоча поворушити, навіть підійняти її міг би ледь не відразу. Та щось зупиняло від такої поспішності.
Ольга Сергіївна замислено пила чай, пес дрімав, а я, ніби граючись у «тепло» – «холодно», ходив квартирою самотньої жінки у пошуку чогось необхідного, ще невідомого мені, проте тісно пов’язаного із таємницею начарованої невидимості. І знову немов незнані чуття підводили до потрібного, допомагаючи із магічним завданням, про можливі рішення якого я не знав ще геть нічого. Та таке вже траплялося зі мною. Коли не потребувалося нічого, окрім збігу ліній з тих чи тих ладів, їхнього продовження і подовження – знання ж лише форма для заповнення чуттями. Вдягай і носи, якщо все збігається, якщо достатньо чутливий до опанованих тобою ліній вищої доладності, що линуть із минулого крізь теперішнє до майбутнього.
Зрештою, ледь не усіма нинішніми своїми талантами я завдячував подібним практикам відкривання невідомого в собі і навколо себе. Хоча були й чіткі підштовхування ззовні. Здається, сім років тому, у хвилини найбільшого життєвого відчаю, щось невідоме аж надто виразно увійшло в мене. Я, здається, міг тоді навіть померти, але ось, вижив. І з того часу моє життя помітно змінилося.

Розділ третій
Далека дорога

1 Знахідки
Тоді теж тільки розпочиналося літо. І так обтяжливо, важко зростаючи, знов і знов падаючи під химерними викрутасами погоди - від холодних дощів, і раптового снігу. Та навіть його нечасте тепло було єдиним, що мене хоч якось тоді зігрівало. Того року в житті порушилося абсолютно все, і нікому я, окрім кредиторів, не був потрібний. А той день і взагалі складався, хоч світ за очі бігти! І, як я не намагався, виправити хоча би щось не вдавалося. Тож, у стані звичного виснаження від напруги постійних утрат, я й присів тоді на лавиці невеличкого львівському парку «Медик», якраз навпроти порожніх на ту годину тенісних кортів. Бо сили остаточно покинули мене. І хоча я був не з тих, що легко піддаються тиску обставин, але і той рік, і місяць, і навіть день, були явно не мої.
І з кожною подальшою хвилиною я слабшав усе більше. І з кожним подихом чим раз морозніше пробивав аж із нутра, невідомий раніше мені холодний піт. Дивне оціпеніння охоплювало услід тілу й саме єство. А я лише байдуже спостерігав, як у мені з кожним ударом серця життя призупинялося все глибше і глибше.
Можливо тільки декілька хвилин, а може й цілу годину тривав отой стан крижаного знебарвлення чуттів. Я не міг ні поворушитися, ні думати, а потім і усвідомлювати, що коїлося зі мною. Та щось – на самому дні подихів - таки відбулося і, відтак, почало відпускати.
За деякий час я повернувся до тями, утім, знаходячи себе все в тому ж немилосердному цивілізаційному капкані від банкірів і рішал, бандитів і держслужбовців, юристів і лукавих проповідників, і всіх інших негідників, що так швидко обростали нині матеріальними здобутками від своїх темних діянь і якостей, а ще посад. Та, знаходячи себе все там же, я почував зараз значно виразнішу відразу до зла, що далі лише наростала.
І оте, майже підсвідоме, «знову у цьому світі», як незгадана згадка, ще довго проймала, наче щось вирішальне у той день прийшло до мене, чи то я сам повернувся невідомо звідки, і невідомо для чого.
Та, як виявилося, повернувся, ставши більш життєздатним, спроможним до якісніших вчинків. І вони не забарилися. Неначе нове і суттєве підіймало мене на світліші грані буття, водночас вимагаючи щодня іншого ставлення до життя. І моя сутність, ввібравши таку пропозицію, стала змінюватися на краще. Тоді вперше, я схоже, і зрозумів, що моє свідоме «я» і моя дійсна сутність – далеко не одне і те ж. Наче моя сутність могла бути не лише отим старим і добре знаним «я», а й дечим більшим. І з кожним подальшим роком-кроком моє колишнє «я» приростало новими внутрішніми відчуттями, перепліталося із чимсь до кінця незнаним усе більш дивовижно, залишаючись, утім, в мені, і , вочевидь, мною. Ось тільки щось сталося із пам’яттю. Бо з цими згадками семирічної давності не існувало жодних проблем. Я їх витягував, коли хотів і розглядав у тій послідовності, і втому масштабі, в яких хотів. Не те, що зі згадками більш давніми, що поступово наче потанули в пітьмі минулого.
Мої раптові, незвані спомини відступили, вочевидь, у ту мить, коли я нарешті знайшов у квартирі Ольги Сергіївни те, що несвідомо прагнув знайти. магічні лінії склалися і стало зовсім «гаряче», коли побачив старе ручне дзеркальце в потрісканій рамці, з багатьма дефектами амальгами. І рука сама потяглася до нього. Потім, знову підкоряючись внутрішнім відчуттям, повернувся із ним на кухню. Для чогось прочинив тамтешню кватирку, і тоді вже послав тим дзеркальцем блідого сонячного зайчика на місце знаходження невидимої ляди.
Пійманих промінців було не густо. Але, як виявилося, достатньо. Там, куди падав сонячний зайчик, на паркеті з’являвся раніше прихований від очей шов. І я пішов по ньому. І коли відібрав сонячними променями у чарів останні сантиметри, мені здалося, із-під підлоги щось вилетіло, і, пружно відштовхнувшись від поверхні дзеркала, майнуло за вікно.
Магічне марево потануло і я тепер чітко бачив що й до чого. Витяг утоплене у паркет металеве кільце і потягнув за нього. Війнуло прохолодою і уже звичним відчуттям стерильного прибирання. Під лядою виднівся спуск униз, у невеличкий, викопаний попід низькою лоджією першого поверху, погріб. І тільки уважно оглянувши його у старе дзеркальце, зійшов униз вузькими дерев’яними сходинками, у вельми пристойний сховок, де спокійно можна ховатися і в десятьох.
З трьох сторін стіни комірчини складали сірі бетонні блоки фундаменту будинку, з боку ж вулиці здіймалася цегляна стіна - із тієї жовтавої цегли, що й всі будинки навколо. Очевидно, господар потаємно вибрав грунт, а потім і вимурував зовнішню стінку, додавши для домашнього вжитку нове зручне приміщення. А невисокий, як на погляди ззовні, підстінок, що раптово з’явився під однією із лоджій, та ще й заштукатурений під колір цоколю будинку, нікого не стурбував. Про таку реконструкцію відало небагато народу, утім, серед тих, що знали, був і один із майбутніх викрадачів, котрий і допомагав у дитинстві виносити звідси землю. А опісля дехто, що добре знався на магічній зачистці, добув із пам’яті дорослого вже Максима інформацію про цей погріб, і скористався нею. Та ще і як скористався. А дізнався, ймовірно, в перші ж дні після викрадення Ірини, коли сім’ї Пилишиних виставили першу вимогу в двісті тисяч євро.
Хтось швидко зметикував, яким чином і куди могла зникнути із витверезника майбутня полонянка. І доля фельдшерки була вирішеною. Хоча далі сталася і гра на підвищення ставок, з провалом непогано організованої операції, і смертю недолугих викрадачів, котрі чомусь постріляли один одного. Якщо останнє пояснювалося необхідністю їхнього мовчання, то вдаване самогубство фельдшерки - начебто її глибокими переживаннями від скоєного. І нікого далі вже особливо не цікавило, чим там вона займалася раніше. Тим більше, що основні зусилля тепер скеровувалися на пошуки заручниці і грошей.
І ось тепер уважний огляд якогось бабусиного погребу міг додати справі значно більшої ясності. Чим я і зайнявся, щоправда, лише прийнявши всі необхідні міри, аби мене тут й самого не закрили. Тож повернувшись у погріб, я зауваживши вимикач, включив світло. Уважно оглянув бетонну підлогу, повні дріб’язку дерев’яні полиці, і нічого особливого! Але навчений попереднім досвідом, знову скористався дзеркальцем і оглянув тісне приміщення ще раз, вже через нього, і результати не забарилися!
В сутінному кутку лежав невеликий, але з виразним вмістом пакет. Утім, остаточно про його повноту я довідався тільки піднявшись нагору, де сонячне проміння миттєво очистило знахідку від вчергове накладених чар. Що ж, пропажу півсотні тугих банківських упаковок по сто купюр номіналом двісті євро кожна, я щасливо відшукав. Та мав відмітити, що сховано було так, як звичайному мешканцю цього будинку ніколи нічого не втаїти. Та що там мешканцю – ні одній із відомих мені осіб таке б не далося! Я міг гордитися собою, бо знаходити, все ж таки значно важче, аніж ховати. І нехай це було в минулі роки моїм фахом, але тоді магію, в основному, проявляв лише я. А тепер, виходить, ми із незнайомцем, котрий влаштував усю цю гру, вартували один одного. І ми могли дечому один у одного й повчитися. Принаймні, як знаходити, чи як ховати речі.

2
Я давно прагнув зустрітися з кимсь схожим на мене і, зрозуміло, не за таких обставин, коли взаємини не обіцяли нічого хорошого. Та, певно, якщо я збирався і далі шукати пропалу дівчину, зустріч із цією особою, а може й не одною такою, були неминучі. До щасливої і, думаю, скоріше випадкової знахідки грошей, я збирався розшукувати Ірину через інших працівників жіночого медвитверезнику. Але знайдені в цьому будинку сліди, та й, зрештою, виявлені чималі гроші, відкривали шляхи простіші. І тепер важливо аби мене бачили просто щасливцем, який чудернацьким чином умудрився знайти цей сховок, що при такій кількості долучених до пошуків осіб цілком могло статися.
Та для гарантованого продовження наших взаємин мало сенс залишити й додаткову приманку-зачіпку, яка б виводила на мене саме тих «чарівників». Було би вкрай дивно, аби ця третя сила не захотіла познайомитися з подібним мастаком.
Тож я ще трохи посидів біля захопленої далеким минулим Ольги Сергіївни, автоматично попиваючи прохололий чай і обдумуючи ситуацію, що склалася. І тепер, після знахідки грошей, на перший план виходила зникла Ірина, що зацікавила третю силу, вочевидь, навіть більше, аніж чимала сума євро. І чому так сталося?
Безсумнівно, Ірина разом із одним чи декількома викрадачами знаходилися деякий час у сховку, та за першої зручної нагоди покинули його. Відчути потрібну мить не складало великих труднощів, але ця мить не могла тривати надто довго, і бути безпечною на всі сто відсотків. Щось тут ще було не так. І чому залишили гроші? Чи схованка здалася цілком надійною, а потім і справді завадив непередбачений заздалегідь, але цілком закономірний за подібного провалу подальший цілодобовий нагляд за будинком? Та я ось проник сюди. А значить, могли зайти й інші мастаки. Значить, гроші далеко не на першому місці. Та й, певно, обмаль тих, кому можна цю справу доручити. А ще, - коли є серйозний ризик засвітитися, якщо тебе і твою команду хтось із спостерігачів добре знає в обличчя. Останнє мені здалося найбільш ймовірним.
На останок я обережно очистив добродушну хазяйку від більшості накладених на її єство блокувань. І залишив десять тисяч євро в потайній кишеньці її жіночої сумочки в якості оплати за спричинені турботи, разом із нестримним бажанням сьогодні ж поїхати разом із Тобі до дочки у Підмосковне Проніно. Ольга Сергіївна відразу й стала збиратися.
Прикритий максимальним рівнем невидимості, я не кидався їй в очі, тож лише розбудив Тобі і з тим покинув квартиру. І відразу наштовхнувся на двох своїх недремних наглядачів, чи то тепер помічників. Вони теж ніяк не могли сконцентруватися на мені, довелося додати їм спокою. Відтак, вже разом, ми видихнулися у червневу теплину вихідного дня. Яка краса! Я з приємністю відходив від вже зробленого, готуючись до подальшого.
Утрьох ми зайшли за кут будинку, де я потис на прощання своїм супутникам руки, давши вказівку отямитися хвилин за десять-п’ятнадцять, але повністю лише на ранок наступного дня. Кепка і масивні рогові окуляри, ватяні кульки в носі, як і раніше додавали до моєї комівояжерської іпостасі основні конспіративні деталі, та заключні штрихи до образу я навів, підійшовши до одного зі спостерігачів, з яким перед тим уже мав побіжну розмову. Та цього разу я включив на повну міць упізнавання в собі когось близького, можливо навіть отого самого!
- Рогомет? Це ти, якого біса ти тут?
- Ах, Чорний, а я думав, не признав ти мене, чи прикидаєшся?
Я озирнувся по сторонах.
- Багато зайвих запитань задаєш. Але по справі - у цьому кварталі є що взяти. Обійшов я будиночки, помітив квартирки. Потрібна допомога. Але тільки ми удвох, інших не підписуємо.
- Ти почекай, не гони коней, і не тут про це говорити.
- То і я теж так думаю. Хочу передати тобі дещо.
З цими словами я розкрив свій дипломат, перед усіма можливими сторонніми поглядами вдаючи, що у ньому тільки те, що я показую, і навіть передаю із рук у руки. Та й навіщо мені вже ті прилади, нехай ось у дружка полежать.
І нехай все це й віддавало дешевим спектаклем, але тільки не для Васька Чорного. В його стані йому було не до грубих грошей в сусідньому відділенні. Він бачив тільки мене, Рогомета, свого старого подільника - авторитета, з яким роки чотири тому сидів у Тамбовському таборі. З таким же успіхом я міг переконати його у будь-чому, захисту у Васька не було жодного, суцільні діри навколо дрібної його сутінної суті.
- Значить так. Це візьми додому. Я потім заберу, заодно й почефіримо на мою тему. Я ж не спроста сюди завернув. Точніші розклади повідомлю на днях. Ти ж там, де й раніше, живеш?
І я послав йому черговий, безвідмовний запит.
- Ну так, Ізмайлівська, дім 5, квартира 17.
- Я не забув, невдовзі зайду. Разом покумекаємо, справа не важка, але піднімемося серйозно. Але ще телефончик свій нашепчи.
Я надійно прописав у Васьковій голові наші домовленості. І упевнено пішов у широкий світ із мільйоном європейських грошових одиниць у кейсі, майже мільйоном, якщо не зважати на те, що я заборгував люб’язній Ользі Сергіївні за чай, а також на стрижку Тобі. Та навряд чи старенька цю суму коли-небудь і потратить, хіба що донці допоможе.
Знайденого мною вистачило би комусь іншому і для відходу від справ, і довгого сонячного існування на берегах привітної лагуни. Для саме того життя, якого я собі, поки що, дозволити не міг. Принаймні, до знаходження доньки олігарха, а також декого із моїх, загублених на просторах Росії, земляків. Гроші грішми, а обов’язки обов’язками. Та й, наразі, це чужі гроші.
І нехай більше мені тут не було що робити, я присів біля сусіднього будинку, погомоніти з черговими бабусями, заодно, оглядаючись навкруги. Та все здавалося тихим і благосним. Розвинули бурну діяльність дітлахи, активніше зашмигав інший люд.
Ось із свого будинку вийшла Ольга Сергіївна із малим Тобі на повідку і тою самою сумочкою на плечі. Й вочевидь, поспішила в напрямку метро. Давши їй віддалитися, і не помічаючи наразі явного спостереження, я почимчикував за нею слідом. І хоча чуття поки і не вловлювали жодної загрози, і я вчергове вдягнувся в невидимість, але вартувало чимшвидше змінити теперішній свій образ. І чималий супермаркет, що виднівся попереду, підходив для цього якнайкраще.
Я ввійшов, як і належало, через головний вхід. І хвилин за шість-сім вже виїжджав на приватному «Ауді», перевдягнутий у легкі парусинові штани і футболку. Короткі розпити в кулуарах – хто тут на машині, миттєво привели до потрібної особи, що без зайвих запитань, суто під моїм приятельським впливом, і запропонувала проїхатися. На виході зі мною був лише пакет із грошима і пакет зі старим убранням, який мій новий колега мав викинути чим далі звідси. Зрештою, це була головна ціль його подорожі, бо я зійшов за першим ж бо поворотом. І повертаючись на відстань прямого зорового контакту із супермаркетом, що зараз містився потойбіч звичного розміру проїжджої частини вулиці, уважно спостерігав і за видимими подіями, і ментальним шумом в тамтешньому просторі. Наче нічого особливого, хіба декілька машин різко пригальмували неподалік входу і закрилася брама службового виїзду. І скеровані виключно на той об’єкт мої чуття таки вловили деякі зміни в загальній тамтешній ситуації. Але це могло бути будь що. Навіть реакція на, по суті, викрадення мною тамтешнього службовця.
Тож я розвернувся і пішов в інший бік. І дорогою зупинив таксі, яке скерував подалі звідси. І оглядаючи звичну суєту міста за склом авто, в черговий раз оцінював ситуацію, хоча, наразі, і без врахування, як можливого стеження, так і ймовірних розшуків моєї персони. Принаймні, якби я керував спостереженнями за подіями навколо місця подій, то подібного комівояжера брав би відразу, без відстежування можливих його контактів. Але ж надворі неділя, поки те, поки се, і підозрілий об’єкт зник. Та чи варто було аж так сподіватися на звичне тутешнє нехлюйство?
З донькою олігарха все виглядало очевидніше, вона являла собою нині беззаперечну цінність, особливо після того, як виясниться, що хтось забрав гроші. Тому нині її берегтимуть уважніше, і для вирішення мого питання, і для нового, можливого торгу з її батьком, якщо він ще не на конторському гачку.
Я відпустив таксі біля крамниці модного вбрання, поруч із обмінним пунктом, в якому обміняв одну з європейських купюр, аби вчергове змінити свій образ, передусім, задля зустрічі з Лілею. І знати б тоді, що все вирішиться і без необхідності посилати ледь знайому жінку шляхом зниклої Ірини. Але я теж мав пройти цим шляхом, і тільки на ньому і розгледіти, що й до чого.
Але до зустрічі з прекрасною дамою і подальшого втілення мого пошукового плану, ще було трохи часу. Я використав його для переховування знайдених скарбів, та ще й із вжитком нещодавно спостережених, нових для себе, елементів магічного мистецтва. За місце сховку я обрав щойно орендовану квартиру на «Щелковській». І хоча сама по собі вона не здавалася надійною, та, схоже, мої відчуття реагували, передусім, на її сутінних господарів. Та мене цікавило, як подіє в цих умовах і використана магія. І на додачу, наче мені не вистачало ризиків, я приховав у скверику неподалік і ключі від свого нового житла.
Утім, з огляду на події, які мене очікували, в цьому існував свій сенс.

3 9/06/08
Судячи з місць, в які я потрапив, линучи по його сліду, мій земляк Василь потрапив у серйозну біду. І рятувати його навряд чи спало на думку комусь іншому, окрім його дружини. І що вона могла? А що міг я?
Чим глибше я осягав ситуацію навколо Лесиного чоловіка, тим вона вигляділа тривожнішою. В тому числі й для мене. Йдучи його слідом, я немовби повторював і його падіння – ранок був значно приємніший вечора, проте вечір таки значно кращий цієї жахливої ночі. А ніч, хоч і зла до чортиків, та може видатися і не такою вже страшною в порівнянні з дійсністю на світанку. І сподіватися, що далі все знову піде на краще, не вартувало.
Дивні думки особисто для мене, я ж бо міг зараз просто вийти звідси і піти, певно що, це вже були колективні відчуття – з усіма, хто тут знаходився.
А я сидів на брудній підлозі, притулившись до клейкої стіни, серед накачаного наркотиками люду і уявляв те продовження подій, яке влаштовувало б найбільше, та наразі течія несла із цієї душної кімнати тільки в одному напрямку - донизу…
Напевно, я заснув, бо засув на дверях загримів аж надто раптово. І задирливий жвавий голос, вимайнувши з коридору, увірвався до кімнати разом зі спалахом тамтешньої жовтої «сороківки».
- А ну, ханурики-жмурики, підйом, чекає вас дорога дальняя, а відтак, і лікування від своїх численних пороків.
Не знаю, кому він це говорив, бо підняти «хануриків» можна було тільки вручну. Та за балакуном до кімнати вбігли вже знайомі мені охоронці, а потім й четверо одягнутих зовсім не за столичною манерою невідомих здорованів. Перший скомандував їм і почалося. Підхоплювали найближчих із лежачих на підлозі, відмикали від металевих кілець і тягли й тягли геть із зали. Що ж, це здавалося чи не останньою нагодою для вибору подальшого шляху. Але я вирішив активно не втручатися в звичний для цього місця хід подій.
І за півгодини підійшла й моя черга, і мене так само відімкнули, грубо підхопили й поволочили. В коридорі піднесли до вуст ковша з водою, і майже весь і влили у горло, а, заодно, й за виворіт сорочки.
- Цей прокинувся!
Відірваний від ковша, я відчув гострий, характерний біль у спині. Задовбали зі своїми уколами! Я інстинктивно смикнувся і відразу отримав чимось важким по голові. Поруч задоволено зареготали. Але влаштовувати бійку було запізно. Мене проштовхали у дальній кінець коридору, а відтак і на вантажний перон, що тягнувся по інший бік будови.
Утім, насолодитися свіжим повітрям я не встиг. Відразу й заштовхнули у пасажирський вагон із масно намальованими, як я ще устиг помітити, червоними хрестами на картонних листах, що закривали собою вікна. Ого! Цікаво, куди ж це нас зібралися везти?
А далі все поплило остаточно перед очима. Я ще встиг подумки послати усіх і себе, в тому числі, подалі звідси й вирубився.
… Я летів із високого й крутого берега у води широкої ріки. А ті, що переслідували мене, стріляти вслід. І декілька раз таки попали. Я впав у воду, але не пішов на дно – поволі сплив на поверхню. Більше не стріляли, лише хвилі гойдали мене. І мучила спрага. Я спробував ковтнути води, але чомусь не зміг. Та спрага була нестерпною. А ще я побачив, як тягнулися до мене з мулистого, темного дна численні п’явки. Я взявся плисти, заборсався, але наче приклеївся до одного місця, тільки виразно заболіла поранена голова, що, напевно, й привело мене до тями.
Я поворушився. Почулося слабе металеве дзвякання. Розплющив очі - мої руки та ноги потягнули за собою металеві ланцюги, прикріплені до стінок. Оглядівся. Полиця піді мною злегка погойдувалася в такт руху коліс, разом із тьмяно освітленим рядом плацкартного виду лежаків, вочевидь, призначених для перевезення особливо буйних пасажирів. І всі місця були зайняті.
Я відчув на собі погляд. Напроти лежав молодик років двадцяти п’яти й безтямно глядів на мене.
- Як справи, куди їдемо? – пробурмотів я до нього максимально дружнім тоном. І відчув, як його пронизав страх, ледь не божевільний переляк.
І майже відразу у коридорі почувся гам. Двоє русявих молодців із тої новенької четвірки, що вантажила нас у вагон, заскочили у наше відділення, мов наперед знаючи де, що й кого. Знизу зойкнули. Чувся відбірний мат і часті глухі удари. Діставалося усім.
Били, щоправда, не довго, але дошкульно. І навіть весело. Процедура русявим явно подобалася. Особливо раділи, коли дійшла черга до мене. Гамселячи кулаками – один по ногах, а інший вище пояса – вони ще й намагалися пояснювати мені, як зачинателю безпорядку, що тут і до чого.
- А ще на очко два рази на день, зрозумів, тварюко? А як замало, чи не до вподоби наш сервіс – терпи до Красоярська! Бо якщо сходиш під себе – вважай, що вже покійник.
Тираду охоронець умудрився висловити за шість украй болючих ударів. Добре, що хоч не заїкою виявився.
- Їсти теж - двічі на день!
А цієї вистачило на два тумаки.
Голос іншого долітав до моїх вух не так чітко, але кості ніг відчували його значно виразніше.
- А ще скоро буде вам, виродки, ущільнення, вільно дрихнути більше не доведеться, так що, ханурики, насолоджуйтеся останніми хвилинами курорту.
Після такого пояснення здоровані уважно оглянули широкі шкіряні паски кріплення на руках і ногах у кожного. І пішли, знову ж таки роздаючи дорогою щедрі тумаки, а заодно голосно базікаючи про футбол і «їхню» збірну, що всім сьогодні вставить по повній, моцніше, аніж вони нам. От суки!
Тіло проймав дикий біль, і дихання поверталося повільніше, аніж хотілося. Давненько мені так не діставалося. Відвик зовсім! А ці, як би, налаштовуються на матч... Розминка в них перед грою... Ох... Трясця…
Добре, хоч який не який матрац на лежакові… Ох… Чемпіонат Європи для них розпочався... «Бий-біжи»… Я, звісно, і в такому стані міг би їм дати відсіч, та ще, видно, не час… Але це суче бадилля щось наплутало, їхня збірна гратиме тільки завтра. Зарано тренуватися почали…
Та що мені далі, терпіти чи як? Утім, схоже, й цього разу навіть на фінальний матч не виберусь... А жаль, я ще не бував у Швейцарії, ... і, як не дивно, і в Польщі,.. до якої можна було хоч раз на день їздити... Ох... Ребра… Чорти би вас забрали!.. Боки нещадно боліли... Сволота знала, як і куди лупити.
Я і далі говорив собі усілякі дурниці, але біль від цього швидше не танув. Можна було, звичайно, спробувати відключитися, але це з усіх поглядів недостойна ідея. Герої так не чинять, та й рідному організму потрібно дати можливість нормальним чином отямитись - із реакцією свідомості.
Але звичне терпіння в мене швидко закінчилося. І я скористався відомими вібраціями власної енергетики, швидко пройшовся ними по болючих місцях. І це поволі спрацювало. Біль притих, і нехай і не зник остаточно, але виразно йшло на краще.
Далі я допоміг побитим сусідам відключитися. І знову зайнявся процесом власного одужання, обіцяючи собі, що ніколи більше!
І за найпершої нагоди, я ще мав би якось дізнатися і, схоже, саме в цих маріонеток, чи не везли вони й Лесиного Василя.

4
За годину, а може за дві нам роздали по кусню хліба з пластиковим стаканом води. А перед тим «водили до туалету». І такого свинства зі мною у житті ще не траплялося. Хоча процедура виглядала, як на цих ординців, цілком логічною. Ногами опускали на підлогу, звільняли одну руку від шкіряного браслета. Ти вставав над загидженим відром і робив свою справу. Це якщо помалому. Бо по-великому все виглядало ще образливіше. І папером тут не забезпечували. І добре, що мій організм навіть їсти не просив.
Обслуговував нас черговий - ламаний-переламаний дядько невідомого віку. Він і приковував нас опісля знову. Потім один із русявих уважно перевіряв чи надійно ми прикріплені до своїх полиць. І, здавалося, отримував від цього фізичне задоволення.
Усі процедури виглядали не просто дикими, але і вкрай тупими. І мене спочатку дивувало, що бригада охоронців із таким захопленням дотримувалася їх. Спочатку дивувало. Але коли одного разу вони підійшли ближче, я дозволив собі злегка доторкнутися до їхніх відчуттів і думок. І вразився – від русявих гостро війнуло усе тим же, що й від пенсіонерки Ольги Сергіївни. Але охоронці на відміну від старенької були зачищені під нуль – і, натомість, від „а” до „я” наповнені уставами і приписами гарнізонно-караульної служби, і з рефлекторним щастям від точного їх виконання.
Було над чим подумати, але думати не хотілося, куди з цим квапитися? Часу вистачало. І поїзд - то поспішав, то зупинявся ледь не біля кожного стовпа. І добре, що сонце не поспішало зігрівати землю. За бортом дощило, але й за таких поблажливих умов дихати у вагоні було важко. І на додачу затягнуті цупким темним матеріалом вікна, і грати ззовні. Коли з-за хмар пробивалося сонце, вони просвічувалися вельми виразно. Та сонце зараз було б небажаним гостем. А мучитися випадало, як виявилося, аж до Красоярська.
Про Красоярськ я зміг пригадати тільки те, що десь там протікає річка Єнісей, якою можна ледь не півроку сплавлятися униз течією, доки зустрінеш білих ведмедів на порозі Арктики.
Потім була зупинка на околиці великого міста. І у вагон підсадили ще чоловік зі сто. Це рішуче змінило ситуацію. Ми вже не лежали, як раніше, а тіснилися, мов оселедці в іржавій бочці. Новоприбулі теж мовчали, як риби. І мертвотно було в їхніх головах. Щоправда – не у всіх. Недалеко хтось шаленів, нехай і подумки, - не встигли хлопця підготувати. І шаленів дуже близько. Схоже, у сусідньому відділенні. Я відчував його близькість. Викиди емоцій виглядали досить потужними, але якимись дитячими - хлопчина бомбардував своє рідне місто. В уяві розносив усе, що міг пригадати. На тобі Свердловськ! Отримуй по повній! Напевно з розуму сходив пацан. Непоганий вихід із безнадійного становища. І це могло стосуватися багатьох з присутніх.
Над нашими головами раптово заскреготіло, зашипіло. А потім почувся гучний голос, що відразу наповнив мене ненавистю до його власника.
- …Отже вчора я зробив вам дарунок, пояснивши правила поведінки дорогою, виказавши свої судження щодо вашого минулого, і розповівши те, що стосується вашого майбутнього…
Тільки цього ще не вистачало! Сховатися від голосу було нікуди, він лився, і лився, наповнюючи собою цю в’язницю на колесах аж по самі вінця.
- Ви вже звикли до свого мовчання, яке лише й золото. Звикли до щоденної нашої вечірньої політінформації, з якою ми засіваємо сходи майбутнього урожаю. Ви звикнете іще багато до чого, аж доки геть не відречетеся колишніх діянь. Тож ці дні, цю дорогу вважатимете початком свого нового життя, колись пустого й нікчемного. «- Для чого це все?» - запитали би ви, якби заслужили право говорити. А для того, щоби ви внутрішньо визріли і почали щиро радіти праці. Щоденній праці на благо Вітчизни. Нашої спільної Вітчизни! А хто звик працювати, той не звик до ліні і словоблуддя. Хто дійсно трудиться на свою Вітчизну, тому язик ні до чого. І я вам кажу святу правду - там, куди ви їдете, язики вам не пригодяться. Ви забудете про свої язики, але натомість пригадаєте про свою гордість, гордість простого, непомітного, роботящого сина своєї Вітчизни. Ви щодня прагнутимете просто померти, прислужуючи їй! Надірвати свої жили! Продерти нутро! Радісно здохнути…
Я здивувався, бо цей виступ звучав для мене уперше, хоча ніч у поїзді, схоже, і справді вже друга. Виходить, накачаний при посадці конячою дозою снодійного, я проспав першу добу дороги і тому раніше не чув цього жахіття. Як же мені повезло, блиснула іронія щодо себе самого. А голос звучав і звучав.
- Ви повзатимете навколішки перед Батьківщиною. Очищеними, віддаватимете своє життя на її благо. Рік, другий, і ви себе не впізнаєте. Бо доказ любові – це свідоме приниження, ваша невтомна праця і ваші спасенні страждання. І це очищення почалося ще вчора! І вже не завершиться…
Це було абсолютним знущанням над розумом, і воно тривало й тривало. Аж поки я не вирішив діяти, зосередившись на пошуку шляхів доступу до пакісного лектора. Бо звучав зовсім не запис, і варто було спробувати вплинути на промовця.
«- Та досить з них» - втовкмачував я, плюнувши на всі застороги, комусь невидимому, «- тебе самого вивертає від цього…», «- все це – лайно», і так раз за разом...
І мої старання подіяли, бо хвилин за десять голос і справді замовкнув на півслові, і, я сподівався, що назавжди.
Тож тепер я міг спокійніше обдумати свої дії, а що вже для таких прийшов час, я не мав жодних сумнівів. І ледь не відразу й видалась нагода. До нашого «купе» завітав черговий. Усі, хто сидів унизу, в тому числі і я, підняли ноги, і хлопака заходився терти брудну підлогу ще більш брудною шматою. Вочевидь, випадало просто зараз втрутитися в хід подій. І далі вже вимальовувалася інша ситуація, в якій навіть можна було щось вибирати. Це раптове, більш чітке, аніж всі колишні, передбачення виглядало і як прояв нових якостей мого містичного вміння. І ця, покращена, виразність була б вельми помічною.
А на початку, сім років тому, я навіть не здогадувався про щось подібне. Та потім незвичні прояви поволі стали проростати корисними додатками до всього, до чого б я не брався. Згодом відкрилося і як бачити живе внутрішнє, впливати на нього. І після цього пішло-поїхало. А ось тепер з’явилося вкрай чітке бачення, що попереду ясніє вихід. Так, ніби я на якусь мить зазирнув у майбутнє, відчувши своє положення в результаті минулих подій. І нічого особливо недоброго позаду, хоча й чатували серйозні небезпеки, та, в основному, вже після повернення до Москви. Цікаво, як працює це передбачення. Але зараз я не міг собі дозволити аналізувати і гаяти шанси.
Тому, коли черговий випадково доторкнувся до мене, я миттєво блокував його. Зважаючи на стан, у якому чолов’яга знаходився, це не склало жодних проблем. Після цього я подав потрібний сигнал: «- падаєш, втрачаєш свідомість, тобі добре». І черговий звалився, немов підкошений. Двоє охоронців, які мов треновані пси з найпильнішою увагою стежили за процесом, відразу кинулися до нього, пробуючи привести до тями, але штурхання і побої ні до чого не призвели. Бідака просто не відчував їх.
Коли русяві облишили нещасного і розгублено зачухалися, що ж робити далі, я, максимально зосередившись, передав у їхні, відкриті всім вітрам, голови, що ось сидить інший черговий, нехай тепер він працює. І, неначе відповідаючи їм, промовив, - Я прибиратиму.
Охоронці тупо уставилися на мене, явно не розуміючи, як вийти з цього положення. А мене ледь не вивернуло від сказаного, та не стільки через ці слова, скільки від тону, з яким я все це висловив, нехай і усвідомлюючи, що в жодному випадку ставати таким черговим не збирався.
І, взагалі, мною вже ледь не тіпало від того, що я так довго давав себе паплюжити і обставинам, і цим виродкам. І якби після конячої дози снодійного я не проспав першу добу, то давно би вже змінив ситуацію. Пора, ой пора, було наводити тут свій порядок.
Недовге очікування, втім, швидко завершилося. До нас підбігло ще двоє русявих звірів. І не з’ясовуючи у чому справа, відразу зачали гамселити всіх, що потрапляли їм на очі. До чорта! У них навіть емоції були схожі - хтось добре постарався, гуртуючи цю команду. Та й нас усіх теж. Мені не дісталося, бо ледь не відразу заявився ще один тип. Напевно головний, бо миттєво зупинив кулачну активність.
Це був той тип, який наглядав за нашим завантаженням у вагон, а ще, саме його голос нещодавно діставав мене своєю демагогічною, як би, політінформацією. Та мерзотник без сумніву і сам надихався тією маячнею. І я вже ненавидів його всіма клітинами, усіма своїми відчуттями. Та чому я так гостро зненавидів його, було не так уже і важливо. Суттєвіше, що ця ненависть грала проти мене, бо я мав йому сподобатись.
А головний з легким здивуванням гойдав головою.
- І це ж треба! Попри всі наші старання, попри задушевні розмови, злагоду і перші ознаки порозуміння, якась сволота за своєю звичкою нагло відкрила хлябало? – і старший із вовчою усмішкою уставився на нас, потім на скоцюрбленого чергового біля ніг, і знову на нас.
- І хто ж цей останній кіногерой? Чи це просто так вирвалося із непритомної свідомості? Щире бажання допомогти? – Ця, раптова ідея настільки здивувала його, що він сам взявся на неї і відповідати, - А дарма! Пропонувати в нас є кому, а працювати – ні! Отже, на честь того, що наша збірна зараз вставить іспанським недоміркам, і Росії поки не до вас, дарую усім прощення, але більше жодних звуків!
Відтак вожак зграї знову глянув на чолов’ягу біля своїх ніг і на мить замислився. Наші волі вже люто боролися за рішення, яке він мав зараз прийняти. Але, попри весь натиск, я не міг нічого вдіяти, наче переді мною була неприступна стіна!
Я старався, але зусилля мало на що впливали. У мене перед очима промайнуло видіння, що інколи приходило у сни. Немовби я швидко біжу, але прозора вата, що оточувала зі всіх боків, гальмує мої рухи. Я тягнуся вперед, відштовхуюся руками, ногами, але де там! Немов це лише украй сповільнене, прокручування кіно, в якому я головний герой. І ще трохи й зовсім зупинюся, і плівка - зі мною у кадрі - прямо на мені жовтаво розплавиться і розірветься…
Я вкладав усю свою нинішню потугу, аби заволодіти цим керівним єством поруч, чи хоча би підштовхнути його до потрібного рішення.
«- Я найкращий, обери мене, почуй мене, слухайся мене» – концентрував я зусилля, підіймаючи й кидаючи свою енергію хвилю за хвилею, і нічого. Зовсім нічого, певно, одного мене не вистачало. Тоді я наповнився на вдиханні вібраціями землі і додав їх до своїх потуг.
- Ладно. Ти будеш черговим. А цю падаль киньте на його місце.
І вожак тицьнув пальцем на кремезного хлопа поруч зі мною, різко розвернувся й пішов.

5
Потрібно було діяти! І я, миттєво спорудивши навколо себе образ «саме той», не підводячись, простягнув руки аби з мене зняли ланцюги. Русяві переглянулися між собою, їм теж здалося, що головний показав не на мене. Чи на мене? Схоже, що на мене. Вони ствердно перекинулися між собою щедрою порцією з однакових матюків, лише в різній послідовності випущених із мозолястих пащек. Затим найближчий, ледь не відірвавши руки, відчепив мене від металевого поруччя на стіні. І наказав закинути колишнього чергового на моє місце.
- І кріпи надійніше!
Це для мордоворотів було найголовнішим сенсом і щастям всього їхнього життя-буття. Відтак, двоє охоронців пішли услід за головним, а двоє залишилося. Я надягнув на безтямного колишнього свої браслети. Промасажував свої затерплі зап’ястя і підняв з підлоги швабру.
І коли я торкнувся її, мене відразу накрило хвилею із надійно, здавалося, вже забутого минулого: як служив у спец військах, як мене муштрували, наче завтра в похід, бо вже нині війна, - спочатку в армії, далі в училищі, потім у військовій частині на Ембі, потім гарячі точки Ангола, Афганістан... Серйозна рана, розвал Союзу, і «гражданка», де я став ніким і нічим, бо навчений був батьками-командирами лише такому, за що в повсякденному житті карний кодекс прописує табори особливо строгого режиму аж до скону днів.
Видіння промайнули, здивувавши навіть мене самого. Неначе мені дозволили на якусь мить все це пригадати, аби лише болісно вколоти минулим. І біла, як спалах фотокамери, лють напружила мої жили…
«…Вагон у черговий раз потужно шарпнуло. Смикнувся і я – різко і жорстко. І найближчий охоронець отримав держаком швабри у низ живота, і, зігнувшись пополам, полетів лобом донизу. Можливо, збоку це видавалось трагічною випадковістю, неочікуваними зовнішніми обставинами і вкрай необачним моїм рухом, за який я зараз і отримаю сповна, але так могло здатися лише на перший погляд.
Інший охоронець, що від раптового поштовху поїзда на мить випустив дійство з поля зору, стрімко сіпнувся у мій бік, та відразу потрапив у звичний для такого необережного сіпання захват. Коли я закінчував пірнати під його руку і охоплював за шию, випущена мною швабра тільки-но і впала на підлогу. Але це виявилося тільки початком, бо тварюка була не просто дужою, але ще й, видно, не відчувала болю. Та прокричати чи навіть дихнути їй теж не вдавалося. Утім, сила немає вирішального значення, коли ти не вмієш нею користатись, та ще й коли із перетиснутим горлом. Тож охоронець смикнувся раз, вдруге, і обм’як. Одначе той, що отримав від мене першим, вже почав підводитися. Немов риба, він ще важко хапав повітря ротом. Але це не завадило йому, взрівши свого непритомного колегу, кинутися на мене і напівзігнутим. Я трохи відступив, і, з’єднавши долоні, різко опустив їх на його голову. Та на біду, потяг знову смикнуло й супротивник в останню мить пришвидшився. Тому удар припав йому на шию. Почувся неголосний, вельми зловісний хрускіт. Здоровило упав і більше не рухався.
На моє щастя усі «пасажири» треновано мовчали, хоча і з тим ще виразом у вирячених від здивування очах. Лише у дальньому кінці вагону, де містилися купе провідників, чулися жваві голоси. Я закинув придушеного охоронця на руки своїх співкамерників. Передав їм жестами наказ міцно тримати його і, піднявши швабру, подався в напрямку балаканини. Дорогою зняв із держака хлипку перекладину - древко було ще нічого, повинно витримати.
Вочевидь, позаду таки зашуміли. Бо коли я підійшов до першого із двох службових купе, звідти вже рвучко вискакував черговий охоронець. Я був готовий до чогось схожого і, зважаючи на те, з ким я мав справу, проявляти милосердя не збирався, різко поціливши держаком у яблучко на шиї чолов’яги. Удар був нехай і не надто сильним, але точним. І надто неочікуваним, аби від нього можна було захиститися. Охоронця немовби невидимою пружиною підкинуло в повітрі, він крутнувся, і полетів шкереберть, гучно брякнувшись головою об привіконний кут стіни. Тієї ж миті крізь прочинені дверцята купе, я отримав потужний стрічний удар, і, наче м’яч, врізався спиною в щось дуже тверде. Удар кулаком прийшовся мені в груди, трусонувши ледь не всі органи, і четвертий охоронець із ревом уже настрибував на мене, коли збоку почали відсовуватися ще одні двері.
Я зустрів нападника ударом ноги у пах, але він, схоже, робив те саме, бо наші ноги зустрілися. Але я головою від його кулака ухилився, а він від моїх рук – ні. Й, вочевидь, я натиснув на його очні яблучка сильніше, аніж було потрібно, та він здався не через це, а від пострілів у спину - «один», «два», «три», «чотири»...
Охоронець обм’як і почав валитися на мене. Не залишалося жодного іншого виходу, аніж утримувати його перед собою, просуваючись у напрямку до стріляючого. «П’ять…». Курча піхота… Це було зовсім незручно, а коли мої ноги ще перечепилися об застряглий в проході держак від швабри, то й поготів. Хоча, втрачаючи рівновагу, я і далі намагався втриматися за тілом охоронця, завалюючись вже разом із ним на того, хто стріляв. Падаючи, я постарався зробити розворот у повітрі, і в якусь мить раптово узрів перед самим своїм обличчям дуло пістолета. Рука, що його тримала, наче у сповільнених кадрах відео, повільно викручувалася у мій бік. Я бачив, як палець натискає на курок, і як спалахи раз за разом вихоплюються із дула. „Ш-і-сть”, „сі-ім”… і я гепнувся на підлогу. Збоку від мене лежав, стікаючи кров’ю, охоронець, а відразу за ним, напівприсівши у дверній проймі, готував свій вирішальний удар мій головний неприятель.
Він займав значно зручніше положення, аніж я, та руку з пістолетом виставив аж надто далеко. Тому я і встиг в останню мить відхилити її своєю лівою. «Вісім»… Правою ударяючи по самій зброї. Здається бахнуло просто в моє вухо, але я не відчув ушкодження. Від різкого удару, пістолет випав з руки неприятеля. І тепер вже ми були майже на рівних. Він чомусь кинувся підіймати пістолет, а я – перехоплювати його. І, зрештою, кожен із нас досяг свого. Тепер він пробував вирватися з мого захвату. Але я вже перекручував його знову озброєну руку над собою і донизу. Та заключна частина прийому ледь не вийшла з-під мого контролю. Я не очікував такої сили у відповідь, головний охоронець ледь не відірвав мене від підлоги, пробуючи одночасно і вивільнитися, і встати. Але у такому поєднанні зусиль він діяв і проти самого себе. Я не випустив його руки, а ще й примудрився перекинутися на неї всім корпусом, вивертаючи чолов’ягу спиною до себе. Потім, вклавши у рух залишки сил, рвонувся угору, притискаючи лікоть противника донизу. І почув той, добре знаний мені, тріскіт - лікоть безсило вивернувся, і противник на мить втратив контроль над ситуацією. Саме цього і не вистачало для заключного акорду. Я, різко відхилившись від недруга, наніс потрібний удар у потрібне місце. Все. Можна було оглядітися.
У вагоні раптом стало надто тихо. Поїзд наполегливо і діловито розрізав нескінченні простори цієї байдужої країни – збезлюднілої аж надто рано, як на поставлені колись перед нею величні ведичні цілі. Я намацав у кишені головного охоронця зв’язку ключів і витягнув їх. Потім затягнув його у загальне купе охоронців, і припнув кайданками до спеціального поруччя, напевно змонтованого тут саме з цією ціллю. Із динаміків над головою чувся шум. Зліва на шафі із сигнальними лампочками блимав вогник напроти місць «28-32». Я підхопив пластиковий кийок, що лежав на койці, і поспішив туди. Але він мені не знадобився. Охоронця вже задушили. Я роззирнувся. Недобрі передчуття охопили мене…»
Що ж - цілком реалістичний варіант. Війна, як війна! Зло, вочевидь, мало бути покаране. Але ж не так. Бо стільки смертей, і все на мені...
Не хочу. Не згідний з таким ходом подій! Я не терпів брутальності смерті, самого її запаху, яким так густо повіяло з яскравих видінь можливого майбутнього, що в одну мить пронеслися перед очима. Та й навряд, чи тим усе б і закінчилося. Бо рейвах ми підняли значний. Мало існувати більш лагідне продовження - і менш чутне для можливих спостерігачів.

6
Після раптового дужого поштовху поїзд вирівняв ходу. Марево цілком реально пережитого передчуття поволі, як біль, відпускало мене. Ні, ні, лише не так - без убивств. Немає в них жодної потреби.
Та видіння були настільки явними, що я на хвилю відірвався від удаваного прибирання і роззирнувся в пошуках ймовірних підтверджень. Та ні, жодних слідів, усе як і раніше, я прибираю, а охоронці невідривно стежать за мною, і за усім довкола.
- Ну ти, падаль, чого зириш навколо!
Це ж треба, як насолоджуються свою справою. Куди там чесним службовим псам до такого вишколу. Але ці істоти насправді не володіли собою, тож і не в повній мірі відповідали за жорстко вкладену в них програму нелюдської поведінки. Отже, питання тільки у зміні способу керування ними із перспективами повернення до тями, до живої реальності. Навіщо ж їх вбивати? Тоді і всіх служителів режиму в цій країні довелося би зачищати. І чи хтось взагалі залишиться? І кому на себе брати подібний тягар? Навряд чи нормальній особі годилося навіть думати про таке. Тож мала існувати інша можливість.
- Гей там! – почулося у кінці коридору, - закінчуйте возитися! Оголошую півтори години національного свята! Починаємо трансляцію.
У вагоні ураз ожили всі гучномовці. Нехай і спершу голосом головного наглядача. Та далі мікрофон передали Віктору Уктіну, більш-менш пристойному, як на такі часи, коментатору. Хоча тутешній головний весь час намагався перекричати ведучого футбольний репортаж - схоже, був ще тим фанатом. Тож я не дуже і здивувався, що під час матчу суворі, як і місцеві простори, правила караульно-постової служби дещо пом’якшали. Та, певно, в точній відповідності до «життя - тайга, ведмідь - хазяїн». А хазяїн сказав – «годить!».
Тож невдовзі тільки один із охоронців і залишився стояти на сторожі, натомість уся караульна служба приклеїлася до телевізора в купе охорони, звучання якого, втім, було донесено, як постанову незмінно єдиної і правлячої тутешньої партії, до вух кожного з підневільних пасажирів.
Відчуваючи нову вервицю подій, я перебрався поближче до охоронця, присівши поруч наче отой Дружок в очікуванні команди. Наша ситуативна близькість розпочинала найкраще із продовжень, які лише й могло запропонувати в цих обставинах життя. Ясно, вижидати далі я не став, і відразу взявся до справи. У випадку із цим зомбі я не міг ефектно послуговуватися тонкими втручаннями. У якийсь момент я мав прикласти руки до його голови. І зараз це виглядало можливим. Витративши дещицю зусиль, я таки відволік його від футболу і звернув увагу на себе. Коли охоронець зігнувся наді мною, аби вияснити причину свого раптового занепокоєння, я, посиливши вплив до максимуму, приклав долоні до його скронь.
Фізичний контакт значив безпосереднє проникнення мого єства в цю сутність, ще раніше позбавлену природного захисту. Після цього записати новий, нехай і значно коротший «устав» служби у голові охоронця не викликало труднощів, тим більше, що складався він лише з одного пункту – «слухатися виключно мене». А з гучномовців і далі лився дикий тарарам. Судячи з ґвалту, піднятого і Уктіним, і тутешніми коментаторами, іспанці програвали на усіх фронтах. Гол визрівав, назрівав, був неминучий, як перемога соціалізму, а потім і комунізму в окремо взятому соцтаборі, і таки був забитий! І як завжди в минулому - не в ті ворота.
А жаль, я був не проти аби саме в цій ситуації все сталося навпаки. Та нашим збірним в іграх із іспанцями чомусь не таланило - українці на минулому чемпіонаті перший свій матч, пам’ятається, програли із рахунком «4-0». І росіяни теж ось пропустили першими. Ех, якби іспанців приймали в цих розлогих, грузьких полях, та ще й честь по честі - у кирзаках супроти кирзаків, тоді б жодних сумнівів не виникало - хто кого. А так…
Видно у грі підопічних потрібно було щось змінювати. та тренер росіян із тим ще прізвиськом - Гус Хіддінг, тримав паузу, аж надто довгу паузу, як на таку, цілком державної ваги, справу! І, нехай, і зрозуміло, що кожного з іспанців потрібно проробляти особисто, але має бути і якийсь неочікуваний хід – на фарт! Усі ці здраві і не дуже мислі летіли одна за одною в ефір вагону з уст головного тутешнього вболівальника.
- Потрібні заміни! Негайно! Вже!
І головний тренер охоронців, аби, вочевидь, вплинути на отой самий фарт, зробив заміну на тутешньому полі. І я поблажливо дозволив уже своєму охоронцеві піти дивитися телевізор, і взявся за наступного.
Тож коли знову забили гол, я вже встиг переформатувати і цього лайдака. М’яча, щоправда, забили у ті ж ворота, що й минулого разу. Що дуже не сподобалося не лише Уктіну, і тьмі за вікном, але й тутешньому головному тренеру. Тож у перерві матчу він вискочив активно розімнутись у вагон, де на удачу щедро роздав декілька десятків ударів тим, хто хоч якось ззовні нагадував ненависних суперників. Себто, ледь не всім чорнявим. Потім закрився у своєму купе. І коли на мить-другу стихали збуджені голоси телевізійного коментатора і його співрозмовників у гучномовцях, мені здавалося, що я чув стогін - жіночий стогін.
Друга частина гри почалася з давно назрілих чергових замін і там, і тут - і я приступив до вербування третього охоронця, а гравці до забивання чергового гола. Та я знову встиг раніше за іспанських нападників. Коли вони заштовхали м’яча в сітку, я вже надійно керував русявим барбосом за номер три. І відразу приступив до четвертого. З цим було найважче, довелося навіть приспати на декілька хвилин. Але й переписав я його, схоже, надійніше.
Матч закінчився із рахунком 4 : 1, що точно відображало ситуацію і на тутешньому полі. І я жодним чином не сумнівався, що так виглядати саме прихильна усмішка долі. Вона, разом із Фортуною, сьогодні загуляла виключно на тому боці, де розташувався демон іспанців, а, можливо, і мій. Випадково чи ні з погляду на саму гру, я не відав, бо не бачив її, але в тутешньому змаганні попотів добряче - попри, здавалося, ефірність самих цих трудів, відчуття внутрішньої виснаженості спостерігалося достатньо виразно.
І я дав собі трохи відпочити.
Післяматчеве буття, здавалося, повернулося на круги свої. Двоє охоронців, один за одним, пройшли вагоном туди, назад, і знову туди, десять хвилин постояли, і знову прогулялися, постояли. Могли навіть станцювати удвох, та на розваги мене не тягнуло.
Двоє інших засіли біля телевізора, але я сумніваюсь, що особливо звертаючи увагу на екран. Мені було трохи дивно, що їх головний досі нічого не помітив. Хоча, під саму завісу матчу він повернувся до себе в купе і з того часу не виходив.
Тож не звертаючи уваги на охоронців, я уважно оглянув двері командирського купе. Схоже, не замкнуті. Та й хто б насмілився їх відкрити без дозволу? Хіба що я. І повернувши сили і снагу, в момент, коли поїзд вчергове тряснуло, я натиснув на клямку і потягнув її убік. Двері м’яко, наче самі по собі, подалися і я непоштиво стрімко завалився до середини.
Зрозуміло, що на радісну зустріч я не сподівався, та перше, що я побачив, був не дикий спалах люті на оберненому до мене обличчі чоловіка, а те, що спиною до дверей, просто на столі сиділа повністю оголена жінка, що, здавалося, незворушно гляділа кудись крізь щільно зашторене вікно. І це видовище дещо збило мене з пантелику, хоча я і не очікував застати супротивника одного. В руці неприятеля блиснуло щось чорне, чим він одразу і спробував мене дістати. І не без успіху. Можливо я трохи запізно угледів іскри, що вилітали з того пристрою, можливо мене надто вразило побачене. Утім, перевага поки знаходилася на моїй стороні, бо, по-перше, старший охоронець від початку перебував у несприятливій для наступу чи оборони позі – спиною до мене. По-друге, йому вельми заважали спущені до колін штани. Були ще деякі моменти, та головне, що він у цей момент повноцінно не володів ситуацією. Певно, саме це й спонукало його знехтувати захистом і напасти першим. Я ж викинув уперед ліву руку, намагаючись блокувати випад. Але це був не удар. Утім, і пропускати шокер до свого тіла я в жодному випадку не мав права. Але у мить, коли я кулаком правої поціляв недругу в щелепу, досить бридкий удар електричним струмом струсонув мене і відкинув назад. Очевидно, рівень потужності стояв на мінімумі, що, видно, було якось пов’язано з голою жінкою на столі, бо я не надто постраждав, скоріше тільки пригальмував на мить. Мій суперник, між тим, розуміючи, що ситуація вийшла з-під його контролю, спробував вчинити так, як мав від самого початку. Але втрачена можливість, незручна поза, штани на колінах зробили своє. Відштовхуючись від вікна, до якого його відправив удар, він спробував вільною рукою дотягнутися до чогось під подушкою, але я, викручуючи долоню із шокером, вже прикладав максимум зусиль аби не дати йому свободи дій.
Видіння не обмануло - цього разу мені протистояв украй сильний противник, хоча сьогодні був явно не його день. Тому, на відміну від футбольного поєдинку, наш, вагонний закінчився потужним розрядом електричного струму в шию капітану команди супротивників, і максимальним п’ять-нуль на користь початково слабшої сторони.
Тепер можна було віддихатись і оцінити ситуацію, що склалася.
Мене спершу здивувало, що оголена жінка за час нашої фінальної битви зовсім поруч не тільки не спробувала покинути стола, але навіть не відсахнулася. Із прив’язаними до бокових тримачів руками, вона, очевидно, перебувала і в повній прострації. Та з нею вже потім.
Спершу, я дістав із-під подушки схований там той самий, що і побачений у видінні, пістолет Макарова. Після прикував руки і ноги головного охоронця до тримачів на боковій стіні – благо, вони тут були усюди. Затим, надовго не спускаючи очей із непритомного ворога і, намагаючись особливо не зважати на красиву жінку, взявся уважно оглядати приміщення. Життя ж бо не раз болісно вчило, що, передусім, безпека і повний контроль ситуації, а потім вже вся увага жінкам, нехай вони і найбільш хиткі ланки будь-яких розкладів.
І я справді знайшов чимало цікавого - пачки грошей, супроводжувальні документи на групу хворих «пацієнтів», паспорти охоронців, зброю, «лікувальні» засоби.

7
Коли головний почав проявляти ознаки життя, я вже майже справився зі всім, і якраз укладав щойно звільнену від кайданів жінку на очищену від мотлоху верхню полицю. Рятувати жінок приємно завжди, а гарно складених – ще й тривожно, бо це здавалося мені вже чимось більшим за порятунок, хоча, інколи, й меншим, та різниця завжди відчувалася.
Та, зрештою, зараз було не до жінок.
А з ворогом я не цяцькався, і закотив йому у вену слонячу кількість знайденої сироватки «правди», якою нещодавно, вочевидь, кололи й мене. На етикетці фабричної коробки так і писалося - «Пентотал натрію», а від руки поруч - «сповідальне». Саме те, що потрібно для підтримки процесів відновлення порушених стосунків.
Після цього і більш уважно зайнявся самою молодкою – у неї було, як я вже це відчув, частково заблоковане єство і, певно тому, приглушене сприйняття дійсності. І мене чомусь зовсім не здивувало, що й тут відчувалася знайома рука отого московського прибиральника. На швидку руку я спробував дещо виправити. Але завершити справу доручив природі, зануривши жінку у глибокий сон, і додавши ще й установку на цілковите поновлення.
Одна з родзинок завдання полягала в тому, щоби знайти суттєві зачіпки, з якими пов’язані її важливі згадки. І я знайшов одну з таких на жіночому обличчі - ледь помітний давнішній шрам. Саме його образ я задіяв.
Тим часом старший наглядач вже розкрив очі, легко посмикав кайданками, і вони, вочевидь, не особливо зіпсували йому настрою. Життя тривало, тож він зацікавлено крутив головою, наче не розуміючи, чому такі друзяки, як ми з ним, нещодавно побилися. Нічого проти коротких мирних стосунків я не мав, навіть із таким звіром, і зараз про його перевиховання не йшлося. У нас вистачало інших пильних справ. Та, маючи певний досвід у допитах, тиснути я не поспішав. І зроблений укол давав лише химерне тло, з якого не часто вдавалося щось витягнути просто розмовою. Зазвичай, доводилося проникати в єство тоншими вміннями. Що я й робив, спершу знімаючи ті чи ті зауважені блокування. І через себе далі стимулюючи різні центри, передусім, насолод.
- А хочеш оцю теличку, бери, мені не жаль, у мене таких багато, - наглядач, певно, пробував ділитися найприємнішим.
- А звідки ця жінка взялася?
- Прохор подарував. Роби каже, все що хочеш, аби тільки назад не повернулася. Та я вас познайомлю, Прохор Іванович особа серйозна. Це все його тема.
- І хто він у нас?
- Полковник, але не з ментів. Та з усіма на короткій руці. І начальники столичні його поважають. Не варто його не чіпати. Краще порішаємо самі. Тож бери все, що хочеш… Ось у мене в кишені тисяча баксів і декілька упаковок рублів, все бери – що вони нам!.. А хочеш, коли приїдемо на місце, свято організуємо! Як належить.
Головний охоронець за своєю натурою був досить товариським, принаймні, до цієї своєї роботи, задля якої його спершу старанно підчистили, а потім і переналаштували. Проте, все це сталося вже досить давно, тож і встиг накоїти цей чоловік вже чимало злого. І це теж стосувалося нашої бесіди. Тож я уточнював, запитував і перепитував, подекуди натискаючи на потрібні ділянки його єства, і він, в основному, викладав що знав. Тому, зрештою, поговорили ми дуже навіть щиро, якщо розмови зі звіром можна такими називати. І отриманої інформації цілком вистачало для глибшого розуміння стану справ.
Мого візаві звали Михайлом. І він уже не перший рік возив різний недолугий народ оцим шляхом. І нехай, збирати люд йому доводилося з різних місць, та майже завжди віз їх до Красоярська. А потім вже Єнісеєм баржею вниз, інколи аж до Дудинки. Не дорога, а пісня. Бо тут і жінки, і чоловіки, і що хочеться – усе дозволене. Та він, Михайло, справедливий і щедрий із друзями! А що скупитися, он, скоро за Урал мільйони повезуть, особливо «бандерівців». Будуть країну підіймати! Але про це нікому!
І в його рідному таборі, при невеликому власному руднику, у нього теж баби є – міняє їх як рукавички, вони за його увагу, мовляв, там б’ються ледь не до смерті, а інший народ працює, бо лише трудотерапія і виправляє вроджені недоліки.
На одурманеному сироваткою обличчі охоронця висіла крива посмішка.
- Санітари ми людські, розумієш! А ось доходяги нам ні до чого. Доходяги, бомжі, вони, в основному, під Москвою, біля кожного серйозного міста на звалищах копаються – їх туди звозять, і там кожному своя нора, план виробітку, і охорона по периметру, все як має бути! Тому у нас бомжів і не стало на вулицях! І знову таки – суспільству користь. Але і на цьому ринку всіляке буває. І силовики свій кусок намагаються відтяпати, винюхують, засилають ряжених. Тому «на прийомі» фільтрувати необхідно, аби службу якусь не образити, та й нормальний люд збирати. Бо на серйозні об’єкти потрібен і придатний до тривалої праці контингент. Ясний пень, не всі відразу вдатні й руками щось робити. А буває потрапляють і з багатших, тоді спочатку все награбоване віддають, а потім вже, як і всі, працювати. За Сталіна 4-5 мільйонів стабільно там знаходилися і не байдикували! І країна процвітала!..
Схоже, з цього негідника політінформація текла цілком природним чином. І тепер, коли з нього неслося і неслося, можна було закидати і дрібніші сіті. І, нехай і в паперовому вигляді, але цілком реальні.
- А ну, ну? Покажи, хто тут у тебе на газетці. О, цього чудика знаю – з моїх, попереднім поїздом їхав, та він вже на місці, працює, старається. Та і як не старатися – не даєш план – не отримуєш ні води, ні жратви. Тому хочеш не хочеш, а кайлом стукотиш. Тема хороша, тож і попит на такі робочі руки зараз, як ніколи, високий, не встигаю й перепочити! Батьківщині потрібна руда! А ось теличку цю не бачив. Точно не бачив, не возив. І якась вона гонорова. Таких в першу чергу треба виховувати…
Михайло говорив і говорив, і, схоже, я вже знав, де зараз Лесин Василь. Повезло, що він потрапив у ближні кола тамтешніх рудників. Та яким чином його можна було звідти дістати?
- А до «мого» табору дуже просто добратися. Це тут відстані – сто метрів туди, сто назад – проблема. А мій лише за сто кілометрів від Дудинки - сміх, а не відстань, тож чалимося, і далі на баржі, хоча, інколи, й пішки-пішечки. Ми навіть на карті є. Усіх своїх знаю, чи там кого раз побачу – і назавжди! У мене пам’ять ще та! Хочеш координати напам’ять? А будь-ласка... Сам не забудь... Приходь!
Михайло просто солов’єм заливався. Але його слова не завжди відповідали його ж дійсності. Точніше, одні відповідали, а інші – ні. Ситуацією з бомжами у Підмосков’ї і справді доводили картинки колись ним бачені. А ось щодо його власного табору і особистого підземного рудника, то в пам’яті Михайла чомусь не виникало жодних чітких видінь. І навіть баржі, що спускалася Єнісеєм до Дудинки, у його житті не існувало.
Схоже, більша частина цієї оповіді була придумана і міцно прописана у голові Михайла саме для такої ситуації - для звичайного, простого допиту. Але для щирої розмови зі мною однієї такої легенди було, усе ж, недостатньо. І нехай мені це не надто хотілося робити, але доводилося занурюватися в це скалічене єство ще глибше. Тож приклавши обидві долоні до голови співрозмовника, я максимально поєднався з ним. Пригасив його химерне самоусвідомлення і заглибився у хаос чужої сутності - ввійшов, майже тілесно, на найнижчому з можливих рівнів його і свого єства – як у кінотеатр, де йшли чужі марення. І став наново прокручувати все, що мені з такою радістю викладалося перед тим…
Змінюючи ракурси, раз за разом повертався до поїздів, до Красоярська, до табору, рудника, баржі. І, запам’ятовував, аналізував видіння, які частіше за інші виникали при цьому.

8
Якщо раніше мене просто брали сумніви, то тепер я твердо переконався, що до цієї, вагонної історії таки тісно причетні силові структури. І діяли вони, загалом, із нечуваним розмахом, а, значить, і з найвищим покровительством. Тому ситуація виглядала зовсім погано. Воювати з окремою кримінальною зграєю – це одне, а з державою в цілому – геть інше. І наставав час для остаточних рішень.
Для певності я ще раз перепитав Михайла про зниклу дочку олігарха. Але він з нею таки ніколи не перетинався, нічого про неї не чув. А із Лесиним Василем навпаки - все підтвердилося. І майже розкрилося. Як я і підозрював, Михайло на підсвідомому рівні знав значно більше, аніж на свідомому. Велика копальня, куди Василь, ймовірно, мав потрапити вже сьогодні, і справді знаходилася близько від Красоярська. І місце знаходження не викликало сумнівів. Це давало невеличкий шанс на подальші досягнення, звичайно, якщо фортуна ще трішки затримається на моєму боці. Але ж нічого для себе в цій історії я не прагнув, навіть готовий був зав’язати зі всіма своїми ідеями щодо Лесі, аби лише щасливо закрити тему її чоловіка.
Розмова в цілому видалася плідною, Тож, отримавши відповіді на ще деякі дражливі запитання, я завершив цей допит.
Далі, наскільки зумів, я зачистив Михайлову пам’ять від слідів наших розмов. І потім увігнав у його вену добрячу порцію снодійного зі знайдених тут, у нього ж бо й запасів.
І можна вже було покинути купе. Але вартувало й перевірити стан молодої жінки, що зараз спала на верхній полиці.
Укладав я її ще в тому стані, та побачене тоді наче нікуди й не подівалося - поверталося і поверталося, немов невирішена до кінця загадка. Я мав спробувати її, принаймні, зрозуміти. Заодно і уважніше оглянути жінку - тож обережно зняв з неї простирадло. Обравши її в якості супутниці, чи то особистої невільниці, перевізник Михайло проявив неабиякий смак. Хоча, насправді, його міг проявити і таємничий Прохор, який і подарував жінку цьому типу. Заодно й надаючи мені серйозну ниточку до себе. Отже, перша вагома особа з тої, невідомої третьої сили, - дехто Прохор Іванович, начебто, цілком знана у вузьких колах особливо впливових силовиків фігура. І чим йому не догодила ця симпатична молодка? Хіба з красунями, а вона була саме такою, поводяться подібним чином?
Мені шалено закортіло покласти руку на її ніжну, тонів спряженого молока, шкіру, крізь яку, ледь помітною синню пристрасних візерунків, пробивалися назовні судини. Провести рукою привабливими згірками грудей із сонно розслабленими сосками, а потім піти і вниз, до м’якого живота, і ще нижче, аж до красивих пальців ніг. Отримати хоча б якісь приємні відчуття за останні дні. Ідея була вельми спокуслива, але невчасна, та ще й дещо принизлива. Невже моя власна? Навряд чи. І, певно, саме через ці сумніви я й зумів відвести погляд від спокуси, відволіктися від її передчуття, знову обережно накинувши на беззахисну жінку простирадло. Загалом, її стан не викликав занепокоєння, її організму був потрібен лише глибокий сон.
На знятому з руки Михайла годиннику стрілки зійшлися на дванадцятій ночі. Поїзд черговий раз рвучко загальмував. Я відхилив шторку, аби оцінити ситуацію. Вікно цього купе, схоже, залишилось єдиним, крізь яке можна було повноцінно виглянути назовні.
За наклеєним просто на скло великим червоним хрестом неспішно тягнувся тьмяний перон - черговий вутлий вогник посеред безмежного простору загальної мряки. Слабо підсвічений надпис, наче нехотячи, стверджував, що це вже „Еланський”. Поїзд смикнувся раз, другий і зупинився. Повз спішно протупцювала група курсантів. Потім із сусіднього вагону вийшла і коряво вишикувалася чимала група молодих салаг. Із дверей станції неподалік хижо визирнув військовий патруль. Очевидно серйозні армійські об’єкти розміщувалися зовсім поруч.
Я дивився і дивився, неначе більшого задоволення не існувало, аніж простий погляд у цю глуху літню ніч. Аж поки перон не гойднувся і не поплив у мряку ночі. Прощай „Еланський”.
Судячи із причепленого тут же, біля вікна, розкладу руху поїзда №350 «Москва – Благовєщенськ» наш рейс відставав лише на якусь годину. До першого серйозного осередку цивілізації залишилося всього нічого - три години їзди. А потім десять до Омська, і до Красоярська ще тридцять три. Отже часу на важливі вчинки у мене трохи є, але небагато.
Обставини кардинально змінилися й подальше перебування у цьому поїзді – це і ризик, і зайва трата часу. Я вже знав достатньо, аби перейти в наступ. І через три години Тюмень.
Я вийшов із купе, і охоронці поглядами відданих псів зиркнули на мене, очікуючи наказів. Перейшовши вагоном, я переконався, що вийти звідси можна тільки через одні двері, на яких не було внутрішніх грат. Тим не менше, я поставив русявих стерегти обидва входи-виходи, давши їм жорсткі установи за жодних обставин не чіпатися до «пасажирів», яким віднині дозволялося усе, навіть розмови.
Не знаю, ким саме уявляли мене охоронці після того, як я дещо перепрограмував їхні мізки, та сподіваюся, що виглядав я для кожного із них по-своєму. Того самого ефекту я прагнув досягнути і від вагонного люду. Але ще вартувало повернути їх, якщо не до нормального стану, то хоча би вивести зі ступору, в якому вони наразі перебували. Вочевидь, десь поруч зараз літала і моя янголиця, що, ймовірно, і надихала мене такою дивною нині в цих краях людяністю, надміру якої за собою в щоденному житті я ніби й не помічав. Але раз вона вище - їй і видніше. Та й десь інде я навряд чи взявся б організовувати подібну масову утечу, але тут Росія, де все завжди навпаки.
Зрештою, для цілющого впливу на одурманений люд я не знайшов іншого засобу, окрім того, який випробував щойно на полонянці. Але сам метод я дещо вдосконалив і вже намагався опиратися суто на внутрішні чинники.
Більшість реагували на «маму», інші на «батька», «брата», «сестру», а ще я питав про Україну. Просто так полишати тут своїх земляків я не хотів, хоча і всім іншим, присутнім у вагоні, ці краї навряд чи сподобалися б. Тож, немов отой художник-реставратор, я за отриманим у відповідь від кожного оригінальним чуттєвим мазком намагався повернути усе приховане, одночасно відправляючи нещасних у глибокий сон вже із вказівкою їхньому мозку згадати все. Я покладався на природу єства, закладену в нас, і на природу речей, яким властиво відтворювати і відтворюватися згідно основам світоустрою. І хоча лише намагався допомогти кожному з першою твердою сходинкою, та надто вже багато народу зібралося у вагоні, тож навряд чи моїх скромних зусиль могло на всіх вистачити. Я старався бути уважним, та зустрітий потік людського страждання страшенно вимотував.
Коли я скінчив свою роботу – на годиннику доходила друга ночі. І до третьої я міг дозволити собі цілком заслужений сон. І так, як охоронці були на своїх постах, я зайняв їхнє купе, налаштував внутрішній будильник, і, нарешті, зімкнув очі. І приходили видіння, одне одного гірші. Я пробував і так, і так, робив кроки, і очікував відповіді на них. І поринав у ті відповіді до тих пір, доки вони ще стосувалися потрібних мені предметів, потім перетікаючи у казна що. А я й далі шукав найкращого можливого продовження…
Подібні речі я практикував останні декілька років, й інколи з того навіть щось і виходило. Але нехай під час сну я якось і досліджував майбутнє, та точно ще не вмів його там правити…


Розділ четвертий
Красоярськ
1 11/06/08
Прокинувся я рівно о третій. До Тюмені, судячи з надписів на кілометрових стовпчиках, ще залишалося трохи часу. Я з насолодою вмився, випив води. Відтак зібрав усіх чотирьох охоронців у їхньому купе і закрив там, аби не заважали. Зазирнув у купе їхнього начальника. Той міцно спав, а ось молодичка завертілася й раптово заговорила, вимагаючи аби я негайно повернув їй одяг.
Її тон не залишав простору для жодних заперечень, принаймні, з жіночої точки зору на ситуацію. І досвід підказував, якщо я зараз відмахнуся, то продовження звернень не забариться, і без скандалу не обійдеться. На мить мені пригадалася нещодавня гармонія тутешнього куточку всесвіту, коли дама була такою беззахисною, зовсім не вимогливою. Але її енергійне пробудження несло і чимало позитиву, передусім тому, що тепер мене до неї зовсім не вабило. Та й результат мого лікувального втручання виглядав позитивно - жіноче єство щасливо самоусвідомилося, і повернулося аби довершити цю чоловічу територію собою.
Мені вдалося дещо заспокоїти даму, спершу уважно вислухавши її, а потім і декілька хвилин поспілкувавшись. Я подав Юлії, як вона себе назвала, згорток жіночої одежі, яку знайшов оглядаючи купе.
Жінка, вочевидь, згадала все, окрім того, як вона опинилася тут, і що з нею відбувалося у поїзді теж не пам’ятала. І пам'ять, судячи з усього, у неї заблокували чотири дні тому. І все це несказанно хвилювало Юлію. Довелося запевнювати молодицю, що я за неї, і тільки за неї, і нехай, сам тут опинився цілком випадково, але вже невдовзі ми спільно все виправимо. Змісту ця моя тирада не несла жодного, бо час для уточнення сенсів ще не настав. Тож я просто, як міг, підтримував свою нову знайому.
- Юліє, як ви вже помітили, на нижній полиці спить, прийнявши снодійного, ймовірно відомий вам чоловік. Аби не буянив уві сні, його припнули, тож прошу, не звертайте на нього уваги, він на вас її точно не зверне, - та як одягнетесь, відразу й виходьте.
Чоловіка внизу Юлія, безсумнівно, запримітила ще раніше, і його присутність виразно лякала її. Певно, це підштовхне її максимально швидко покинути це приміщення. Та я сподівався, що дама дасть мені хоча би хвилин п’ять-десять на інші справи.
Тож я прикрив простирадлом Михайла, що зараз цілком мирно похропував, і покинув купе. Охоронці відразу виструнчилися, але мені було не до них.
З України у вагоні виявилося чоловік десять. Коли я копирсався у їхніх головах, то на свої посили отримав відповідь, що саме Україна їхній дім і батьківщина. Подібних осіб я відразу звільняв від браслетів, і тому зараз легко їх відшукав, і зараз вони були мені потрібні.
І нехай сон у моїх земляків видався не менш міцним, аніж і в усіх інших, та часу очікувати на нормальне прокидання не було. Приходили хлопці до тями важко. Більша частина потребувала при цьому серйозної помочі, яку я, в міру сил, і докладав.
«- Згадуй, згадуй! І прокидайся...» – отямлював я їхні бідолашні голови. Результати були сирими, остаточно не ясними, але до якоїсь тями хлопаки поприходили. Я роздав землякам знайдені у купе охорони, ще запаковані у фірмові упаковки спортивні костюми. Їх, на щастя, там виявилося достатньо. І з Юлею особливих проблем не виникло, втім, вона відразу прошмигнула у туалет, і все ще звідти не виходила.
Хлопаки теж якось приводили себе до порядку, нашвидку вмивалися, натягували спортивні костюми, гуртуючись в обох купе охорони. Коли останній із них вигріб із туалету, ми вже в’їжджали до Тюмені.
Особисто мені дісталася одежа Михайла, а от йому самому його ж спортивне вбрання. В оточенні «адідасів» я тепер виглядав як той тренер, що привіз свою футбольну команду на кубок тутешніх таборів. Могли, звісно, виникнути запитання, на кшталт, де і коли відбудуться змагання. Та до цього, я сподівався, не дійде.
Юлія ж виглядала зовні пристойно, хоча і перебувала в стані ледь прихованого глибокого стресу. Мені навіть довелось її заспокоювати легким гіпнозом. Всі знайдені мною паспорти належали охоронцям і, як не дивно, Юлії. Свої ж документи я передбачливо залишив у сховку на орендованій квартирі в Москві. О як давно це вже було, хоча насправді - лише три дні тому! І найдивніше – все сталося суто з моєї доброї волі! І хоча я вже звик встрявати у дивні справи, але щось мені підказувало, що нині мене занесло аж надто далеко. І це, схоже, була ще не крайня точка моїх тутешніх мандрів. А ось подорож углиб Сибіру для моїх супутників мала завершитися в Тюмені, хоча зараз це й не виглядало легкою справою, бо для всіх, окрім Юлії, єдиним документом зараз служила затверджена зграйкою печаток довідка на проїзд залізницею задля комплексного лікування в експериментальному закладі МОЗ №524 Красоярського краю. Напевно, цей документ згодився би і для Європейського Суду із прав людини, але так, як той Суд справами нормального люду не займався, і ніколи не займатиметься, то офіційний папірець використаємо у значно прозаїчніших цілях.
Для власних потреб я запасся паспортом і службовим посвідченням охоронця Михайла. Згідно із посвідченням Михайло Іванович Шатун був аж цілим майором ФСБ. І це вже виглядало серйозно. А те, що ми не надто схожі, не мало жодного значення, головне аби Михайло Іванович не протестував. Ні зараз, ні найближчими днями. Та поки в нього було цікавіше заняття - лепетати щось уві сні в руках колишнього підневільного люду.
Я планував по приїзді на станцію відразу й покинути поїзд, але сталося не зовсім так, як гадалося.
Коли потяг, після чергового неприємного смикання, нарешті зупинився, я із прикрістю зауважив, що нас очікували. Машина швидкої допомоги підкотила прямо під вагонні східці. Звідти вийшли двоє в білих халатах і один із них, поки інший прочиняв задні дверці машини, діловито загримав у двері вагона. Очікуючи все на світі, навіть на зустріч із групою захоплення, я подав знак охоронцям відкрити. І вже невдовзі вони прийняли в тамбурі декілька ящиків консервів і два мішки із хлібом. Затим ті ж санітари витягли із машини якогось чолов’ягу і теж передали нам. І відразу після цього у кишені мого нового вбрання дзенькнув Михайлів мобільний. Наслідуючи голос головного охоронця, я рявкнув, таки справді перебуваючи в стані роздратування.
- Що за лівак ти мені засовуєш?!
У трубці хмикнули.
- Не кіпішуй, виглянув би краще, подякував, а то інструкції порушуєш. А товар просто кинь на купу до інших.
Разом із двома дужими помічниками я приставив тулуб і голову головного охоронця до вікна, боляче штурхнувши перед тим його в одне, вельми чутливе місце. Сонним обличчям Михайла прокотилася виразна хвиля емоцій, він навіть на хвильку розплющив очі. Нехай і його рукою я махав самостійно.
- Лади, ми відвалюємо, а ти гостинчик наш оціни-попробуй, але акуратно, бо вигляд у тебе ще той, б..., і дивися, власну печінку дорогою не загуби!
У трубці хрипко розсміялися і зв’язок відключився. Швидка від’їхала.
Я пригледівся до чолов’яги, якого нам підсунули. Схоже, теж накачаний зіллям. Наказав його положити просто в коридорі - нічого страшного, очухається, знайде собі місце. А нам вартувало вибиратися звідси.

2
Останній, за нашим вагоном, виявився багажним. І біля нього зараз стояв автомобіль «Газ», із будки якого перекидалися якісь пакунки. Я наказав своїм «спортсменам», що, ніби, трохи пооживали, бо вже шепотілися між собою, підготуватися до десантування.
Тож коли розвантаження газону закінчилося і машина зібралася від’їжджати, я заскочив на підніжку її кабіни. В руках в мене був серйозний аргумент переконання, бо машина зупинилися. І ми почали своє переміщення. Першими вискочили «спортсмени» і витягли сплячого майора Михайла. Затим зійшла Юлія. Охоронці, за моїм наказом, прикрили за нами двері й подалися, як я їх й інструктував, акуратно доглядати залишений контингент. Звільняти всіх інших від оков вони мали виключно під вечір наступного дня, до тих пір добре доглядаючи, старанно і вчасно кормлячи й поячи, виконуючи всі прохання. І жодних побоїв! Невідомо, коли залишений люд ще прокинеться, але по пробудженню кожен мав відчути, що життя таки пішло на краще. Після ж остаточного звільнення люду охоронці вже не повинні були втручатися у вагонні справи, а просто зачинитися в себе і чекати кінцевої станції. Аби їхньому спокою більше нічого не заважало, я попередньо вбив усю тамтешню систему внутрішнього прослуховування, тож мав надію, що без там все піде за найкращим сценарієм.
А з людьми у кабіні «Газу» знайти спільну мову не склало труднощів. І, звичайно, я не просто тикнув у руки поштовикам дещицю знайдених у Михайла рублів, але ще і ласкаво їх перепросив. Коротко пояснив ситуацію, мовляв, роботягам-українцям без документів життєво необхідно обминути вокзальних ментів, бо їдемо на чергове будівництво.
- Аякже! Гроші точно зекономите! - вони живо відгукнулися. І експедитор, і шофер виявилися теж із наших країв. Тому причин для непорозумінь не існувало. Водій додав, що в цих місцях, ледь не кожен другий - земляк. Та довго розмовляти не випадало, супутники із експедитором закрилися в будці, а я примостився в кабіні. Певно відчуття омріяної волі передалося й мені, бо легені втішно затремтіли, наповнюючись свіжим нічним повітрям. Машина плавно рушила з місця.
Збоку проплила свіжо відреставрована будова вокзалу і якась нова висотка, що стояла ще за будівельною огорожею. Ми щасливо проминули безтурботно відкриту всім вітрам браму і майнули нічними вулицями міста.
Їхали недовго, хоча й зупинялися біля одного з пунктів обміну валюти, де я позбувся зайвих наразі зелених папірців. Відтак поштарі довезли нас до однієї з місцевих нічліжок і майнули далі в своїх справах, запевнивши нас, що вільні місця в цьому гуртожитку наявні завжди. І вони дійсно були. Після моєї розмови із працівницею закладу і щедрої оплати, нас розмістили в одній великій кімнаті з купою ліжок. Тож поки все складалося найкращим чином, принаймні, для тих, кого я тут залишав.
На прощання я тісно поспілкувався з кожним зі своїх земляків, вимальовуючи в їхніх головах вельми різне бачення мене, але однаковий для всіх них план на завтра. І видав кожному трохи грошей аби ці плани могли стати дійсністю. Домовилися зустрітися вдень в середині будівлі українського консульства, що містилося неподалік звідси. Хоча я й не збирався там з’являтися, але совість моя не протестувала і цього разу.
Потім із двома помічниками кремезнішої статури, що очікували на лавиці перед гуртожитком, ми взялися за останню справу. Відвели ще геть безтямного охоронця Михайла до найближчого багатоквартирного будинку. Легко давши собі раду із зачовганим кодовим замком, піднялися ліфтом на верхній поверх, і ще далі, крізь люк, на горище, де й залишили майора відсипатися. Аби сон протривав трохи довше, я ввів йому ще декілька кубиків снодійного. І, знову ж таки, нізвідки жодних заперечень не надійшло.
Повернувшись до гуртожитку, я відпустив своїх тимчасових помічників, заодно, прибравши з їхніх голів зайві спомини. І привітав Юлію, котра смиренно ждала мене при вході. Приємно було, що вона нікуди не поділася. Але навряд чи я встиг їй аж так сподобатися, просто паспорт жінки увесь той час, який я витратив на облаштування майора Михайла, складав у моїй кишені компанію всім іншим документам. А ще я пообіцяв, що візьму її із собою до аеропорту, і найближчим рейсом відправлю до Москви. І, що важливо, це справді було нашою спільною метою.
І вже менше аніж за годину випадковий приватний перевізник м’яко пригальмував своє авто перед невеличкою будівлею з природною для навколишньої місцевості назвою – «Рощино». Я за своє життя бачив і значно гірші аеропорти при великих містах, але зараз, після довгої подорожі в тісному купе, усе навколишнє сприймав із щирим захопленням. Але для повноцінної насолоди, як завше, не вистачало часу. Потрібно було поспішати, ось-ось мала розпочатися реєстрація на найближчий рейс до Москви.
Я попросив Юлію зачекати в залі й підійшов до квиткової каси. І нам сьогодні продовжило щастити. Бо я примудрився взяти потрібне, не дивлячись на те, що всім іншим дама на касі ввічливо, але твердо нагадувала про літній сезон, додаючи одне і те ж сакральне: «- на найближчі рейси квитків немає! Немає і все!».
Але для нас вона дуже й дуже постаралася, навіть відмінила чиїсь бронювання. Бувають ж бо такі людяні працівниці! І нехай не обійшлося без чималих грошей і легкого навіювання, але головне – результат! Подвійний і різносторонній! Бо летіли ми з Юлею на різних літаках, в різний час, і в різні сторони. Але мого настрою це майже не псувало - квиточки гарантували кожному з нас, не дивлячись на затримки багатьох рейсів, переліт в іншу реальність. Та ми стояли в черзі на реєстрацію на найближчий рейсу до Москви і мовчали - виснажені фізично і сутнісно задля будь-яких зовнішніх проявів емоцій. І я знав, що у моєї тимчасової супутниці були всі підстави почуватися значно гірше, аніж вона це проявляла. І безсумнівно, вона відчувала, що з нею таки щось не те робилося в останні дні, нехай я і запевняв, що просто знайшов її у безпам’ятстві в одному з купе провідників. А що вона там робила, куди і з якою метою їхала? За супровідними документами цей вагон перевозив люд в якийсь санаторій. Можливо вона їх супроводжувала. Не випадково в купе знайшовся і паспорт, і її особиста одежа. Що про це я міг їй зараз іще сказати? . Вона не вірила мені, але й відмовлялася шукати інші можливі варіанти й версії. Наче відсторонюючись від важчих роздумів, переживала чи не загубила свій мобільний телефон, з яким ніколи раніше не розлучалася, турбувалася, чи вдасться тепер поновити номер. Тому дала і свій домашній – бо, можливо, розминемося, загубимося, а вона хотіла зі мною ще поговорити, справедливо підозрюючи, що я можу розповісти більше. І я підтвердив, що невдовзі повернуся в Москву, і буду радий зустрітися.
- Сергію, пообіцяйте, що зателефонуєте мені.
Її очі наче винувато ковзнули по мені.
- Обіцяю.
- Ви курите?
- Інколи. Та зараз не встигаємо.
- Пробачте, я, схоже, заплуталася в житті, і в голові в мене повна каша, якось усе не так, і почуваюся зле.
Ще б пак, після всього того, що з нею сталося. Але передавати жінці все сказане про неї Михайлом, я не міг, хоча ті слова щось та й значили. Вже підходила черга і Юлії перейти через межу, яка відділяла все тутешнє від світу, в якому злітають в небо навіть закінчені песимісти, а щось важливе так і залишалося несказаним. Здавалося, що між нами тільки одне коротке, нехай і неймовірне знайомство, яке приречене потанути в пам’яті швидше, аніж гадається, але ж було ще щось.
Ми стояли за декілька кроків від зони контролю, коли мені прийшла до голови ця думка, схожа на передчуття. Трясця! Вловлені при відновленні Юлині короткі згадки тільки зараз зв’язалися в моїй голові зі словами майора в одне ціле. Тож я пристрасно і зашепотів їй на вухо.
- Юліє, послухайте мене уважно, це тільки моя здогадка, але вона має під собою серйозні підстави. За жодних обставин не повертайтеся до себе додому! Чуєте? Розумієте мене?
- Ви зійшли з розуму, Сергію!
Юлія спробувала відсторонитися від мене, але відштовхнути чоловіка, в грудях якого спалахнула раптова пристрасть, не легко, хоча в моєму випадку і йшлося поки лише про передчуття детектива.
- Юліє, я, схоже, зрозумів яким чином і чому ви потрапили в цю халепу. І ви потрапите у неї знову, якщо зараз повернетеся додому. От скажіть, а ключі у вас збереглися? Ні? І чому б це?
- Ні, ні, про що ви таке говорите, ключі загубилися, певно, разом із телефоном і сумочкою, але я в подруги запасні тримаю.
- Ви маєте родичів, батьків?
- Я залишилася сама.
Все збігалося. Отже не випадково вона опинилася в цьому вагоні, зовсім не випадково!
- Слухайте, найбільш імовірно, що вас прибрали з Москви суто з-за вашої квартири. Скільки вона зараз коштує? Півмільйона? Мільйон? Оце і є ціна вашого життя… І ціну вже оплачено. Ось вам іще трохи грошей, у мене просто більше немає з собою, - зніміть житло, але не з’являйтеся ні на роботі, ні, тим більше, не заходьте до різних своїх знайомих. Я вас завтра-післязавтра знайду, – передаючи жінці гроші, я написав прихопленою в купе ручкою адресу однієї зі своїх поштових скриньок, - ось мій мейл, напишете мені й домовимося про зустріч. Але жодних ініціатив і контактів із силовими структурами! Шансів, що ви натрапите там на чесного виконавця, який на серйозній посаді, – обмаль. Почекайте на мене, всього лише пару днів, і не ризикуйте, добре?
- Чому, чому, ви так лякаєте мене, раптом все не так, і я випадково потрапила у цю халепу?
- Юліє, не виключаю і таке, але зараз ви ще частково в трансі, в забутті, а коли це промине, то можете пригадати, що вже продали свою квартиру, і навіть отримали гроші, хоча де вони, навряд чи колись дізнаєтесь. Не виключено, що й числитеся ви вже, як особа, що вибула у невідомому напрямку. Те, що в паспорті у вас написано зараз, ще нічого не значить. Бо раптово знайдуться документи, які підтвердять іншу ситуацію. І до суду така справа навряд чи коли дійде, бо ваш мільйон уже поділений між усіма зацікавленими сторонами.
- Господи! - Юлія завмерла у моїх руках, безпомічні сльози наповнили її очі, - хто ви, Сергію?
- Юліє, спробуйте дослухатися, не наробити нових помилок, і дочекатися, можливо я вам допоможу іще раз. В мене є потрібний досвід. А ваші вороги неймовірної сили. Тож будьте обережною.
Юлія пройшла зону контролю. Підняла невпевнено і прощально долоню. І наче якась кішка протягнула пазурами по моєму нутру - мені було щиро жаль цю симпатичну жінку. І я сподівався, що їй вдасться вийти зі своєї халепи. А ще здалося, що зараз чорнота ночі над нею вже не така густа, як на початку, коли я вперше побачив її. Але вражала й моя залежність від нової, вчергове зустрітої жіночої слабкості. Невже не маю від подібного жодного захисту? Чи тільки одна, суто моя, жінка здатна лише й оберігати від подій з усіма іншими? І хто вона, ота жінка? І де її шукати?

3
Мій рейс посунули аж на одинадцяту ранку. Нехай і летів я не до Москви, а в напрямку протилежному, та проблеми з погодою в ці дні були повсюди. Проте й слово «летіти», як на мене, не надто точно виражало характер майбутньої подорожі, бо що це за політ, коли в Омську о п’ятнадцятій, у Новосибірську о сімнадцятій, а в Красоярську аж о двадцятій? Але мені й так пофортунило, бо ще донедавна звідси в тому керунку літаки взагалі не літали. І це було лише першим потрібним кроком.
Доступу до Інтернету в «Рощино» я не знайшов. Залишалося сподіватися, що знайду вхід у мережу в аеропорту Омська чи ж бо Новосибірська, бо вояж на схід я мав би підкріпити більш вагомими речами, аніж одним лише своїм бажанням. Зрештою, я покидав українське місто Тюмень без жодних пригод і це виглядало вдалим початком. Мій вигляд у Михайлових шатах і з його ж дипломатом у руках у місцевих міліцейських сержантів жодних запитань не викликав. Та й паспортний контроль я вже давно навчився проходити взагалі без документів. А тут у мене був найсправжнісінький паспорт! І те, що він виписаний не на моє ім’я, абсолютно нічого не змінювало. Де ще, як не в цій країні, так довго носилися із тим, що всі - брати і сестри - тож і я усім тут і друг, і товариш, і брат, а зважаючи на службове посвідчення, ще й рівніший за інших. Думаю, що з таким чином налаштованою біоенергетикою, я зі своєю ксивою пройшов би і до серцевини Кремля. Цікаво, яка вона в дійсності?
А сам літак мені сподобався – невеликий, європейський, затишний. Та й двигуни, як в Ан-24 не гуркотіли над самим вухом. Тож прокинувся я вже в Омську.
Нам дали годинку на ознайомлення з досить нудними видами на прилеглу територію і, головне, - на розминку затерплих суглобів. Але нічого більше з цієї місцини і не вдалося б витиснути. Потрібного мені якісного зв’язку з великою землею і тут не було.
Потім ми зробили черговий стрибок до Новосибірська, де отримали ще годину на рекреацію. А потім уже взяли остаточний курс на Красоярськ.
Та в Новосибірському «Толмачово» я знайшов те, що марно шукав в інших місцях. І нехай часу було обмаль, зате якість Інтернету в місцевому відділенні зв’язку виявилася цілком задовільною і жодних обмежень у доступі. Тож я легко вийшов на одну із надійно прихованих копій своєї бази даних. І, отримавши необхідну інформацію, відразу підмів і її, і свої сліди в тих місцях. Звичайно, якщо кваліфіковано покопатися, то дещо може і вдалося б поновити, але скільки зусиль пішло б на дешифрування і на інші нюанси поновлення – невідомо. А виграти час для мене зараз чи не найголовніше. Відтак, отримавши і задіявши необхідні інструменти, я увійшов у мережу центрального офісу МНС, як подих коханого у наснажені легені любаски - себто, без жодного насильства, по взаємній згоді спраглих контакту сторін. Порившись у тутешній базі даних, підготував і пропустив крізь сервер центрального апарату конфіденційний наказ про направлення майора Михайла Івановича Шатуна у службове відрядження в рамках програми «Антитерор» до Сибірського регіонального центру зі спеціальним дорученням.
За власноруч сотвореною легендою я мав передати пакет-доручення безпосередньо тамтешньому начальству і далі просто вести спостереження за виконанням поставленого звище завдання.
Я потурбувався аби інформація про мій візит була надалі скерована і на головний сервер ФСБ помічнику начальника УФСБ у Красоярському краю, котрий, заодно, був і керівником апарату оперативного антитерористичного штабу, т. Копуніну В.Ю. Ця робота зайняла в мене трохи часу, і я ледве не спізнився на літак, поспішно затираючи свої сліди-доріженьки до і від святая-святих державних служб.
Повідомлення з Москви мало надійти до оперативного чергового в Красоярську лише за декілька годин. Судячи з того, у який грубезний список документів до відправки це повідомлення потрапило, та ще й під кінець робочого дня в столиці, прийти раніше йому не допоможе навіть статус «термінового». Я розумів, що цими діями переходив геть усі межі, і про збереження мого інкогніто в цій країні далі не могло вже бути й мови, але не бачив іншого виходу. Хіба, що сформувати партизанський загін з тутешніх ведмедів, і з ним брати одне за одним міста й села, і численні табори навколо них. Та після нещодавнього випробовування в санаторному вагоні мене вже нічого особливо не лякало.
Заснувши, в польоті я чомусь знову повернувся до образу Юлії - до побаченого нещодавно її тіла, і до останнього погляду, дарованого нею мені при розставанні. Але втримати одночасно і ту, і ту красу ніяк не вдавалося, видіння танули і знову танули попри всі мої бажання. Можливо, наші лінії природно ніяк не перепліталися, хоча жіноча аура була й мого типу. А потім оголосили посадку і я сни остаточно покинули мене.
До Красоярську літак прибув точно за розкладом. І це, разом із непоганими загалом передчуттями, щось та й значило. І, знову ж таки, поспішати я мав повільно. Тому деякий час просто сидів у залі очікування і вловлював вібрації тутешньої тверді, наче записуючи її в свої спільники. Потім вивчав навколишню обстановку, що нічим не відрізнялася від загальної в літній сезон по країні, та й сам аеропорт нічим особливим не виділявся, але назву мав гарну – «Черемшанка».
Після декількох марш-кидків перельоту було особливо приємно відчувати під ногами надійну твердь, та, вочевидь, мені прагнулося лише чимдалі відійти нею від мимовільних пригадувань подорожі отим санітарним вагоном. Роздумуючи над планом дій, я трохи пройшовся, озираючись по сторонах. Відтак, взяв таксі і скерував його до центру міста. Ледь не відразу в очі кинувся ще один тутешній аеропорт, вочевидь, старший брат «Черемшанки». Там стояли декілька «Боїнгів» і щось поменше, у низьких уже сутінках не надто виразне, тож розгледіти більше не вдалося.
Досить швидко діставшись околиць міста, ми дещо сповільнилися, як мені здалося, на навіть посеред літа заморожених вулицях, але дісталися готелю „Красоярськ” іще до дев’ятої вечора.
Я розрахувався із таксистом і не спішно ввійшов у готель, але тільки для того, аби декілька хвилин по тому, непомітно для свого попереднього, та й інших місцевих таксистів, вийти звідти із чималою туристичною групою. У зручну мить відділившись від галасливого колективу, що збирався сісти в свій автобус, я дещо відійшов від готелю, упіймав першу машину, назвав адресу і невдовзі вже виходив у потрібному місці.
Не знаю, як себе почували інші, але мені на вулицях імені Дзержинського завжди ставало не по собі. Не те щоби моторошно, але відчуття мертвотності виникало. Та, зрештою, де ще повинні були міститися в Росії, як і в колишньому союзі, силові структури, як не на вулицях з подібною назвою? А тут вони ще й перебували в одній будівлі. Та що поробиш, цього пункту у плані дій я ніяк не міг оминути.
Тож провівши поглядом автівку, яка мене сюди доставила, я демонстративно поглянув на циферблат наручного годинника, знятого з руки того, чиїм іменем я зараз мав скористатися, - п’ятнадцять по дев’ятій вечора. Почали!

4
Та ким би себе я зараз не вважав, ледь торкнувшись зачовганих величезних дерев’яних дверей, виразно відчув, як щось здригнулося усередині мене. Проте самі двері до зібраних у цій будові похмурих установ, відкрилися напрочуд легко. І хто би сумнівався! Як і кожен виходець із СРСР, я добре відав, що туди це завжди так, а ось у зворотну сторону вони рухалися значно тугіше. І вчергове здивувався, що вв’язався у все це ніби з власної волі. Невже це й був той шлях, яким я за життя мав пройти? Цікаво куди, і якщо є щось потаємне, то в чому воно? І якщо існують речі приховані, а в цьому я не мав жодних сумнівів, то й все те, що я бачу зараз навколо себе, зовсім не найважливіше, що, можливо, стається в цей час?
Але досить сумнівів - моє обличчя має зараз переконувати всіх і вся, в тому числі й бюст самого Дзержинського, що оце впирався в мене з глибини вестибюлю своїм гостроносим зором! Тож і черговий офіцер на другій хвилині розмови зі мною уже витягнувся у «струнко». На третій зв’язувався із прийомним відділенням регіонального управління ФСБ. Доповідаючи, черговий трохи плутався, тому я попросив, аби він передав телефонну трубку мені. Я ще раз представився майором ФСБ Михайлом Шатуном, тимчасово відрядженим у Красоярськ із центрального апарату МНС у зв’язку із проведенням важливої операцій в рамках програми «Антитерор». Почувши невдоволений тон відповідей, жваво додав, що в будь-якому випадку робитиму те, що вони вважають за необхідне. І готовий доповісти особисто, чи ж бо можу просто залишити пакет черговому.
Вочевидь я розмовляв з помічником одного з керівників, бо він, зрештою, попросив мене не класти слухавки й зачекати декілька хвилин.
І, справді, невдовзі з трубки почувся ще грізніший рик невдоволення.
- Послухайте, не знаю хто ви там, майоре, даю вам тридцять секунд – поясніть, про що йдеться.
Я, звісно, вже довідався від чергового офіцера, хто саме говоритиме зі мною.
- Товаришу генерале-лейтенанте, пояснити по телефону і в присутності сторонніх осіб ніяк не можу. Але йдеться про події екстраординарні. Власне з-за них і відряджений сюди з Москви.
- Тоді якого дідька ви там стоїте! Піднімайтеся!
І генерал, схоже, кинув слухавку.
Ясна річ, я розумів, що підніматися, не значило кудись поспішати. І дійсно, невдовзі у вестибюль широкими парадними сходами зійшов кремезний капітан із поглядом голодного вовкодава. Підозріло оглянув мене, вислухав доповідь чергового. Та вдягнутий мною образ майора Шатуна не викликав жодних запитань. і мені подумалось, що на відміну від, наприклад, уважної журналістки, чи касирки в банку, з такими самовпевненими виконавцями чомусь завжди простіше. Можливо тому, що вони упевнені, що кожен раз діють не самі по собі, а є складовими великого й чіткого механізму, що не може помилятися, і тому завжди націлені на чимшвидше виконання будь-яких наказів начальства. Проте таким начальником міг стати і будь-хто, навіть я. Але їм що до того? Головне, аби хтось командував і максимально чітко, і служба йшла, як і повинно.
Тож невдовзі удвох із капітаном ми піднялися на другий поверх помпезної будови, пройшлися довжелезним коридором, і, проминувши строгу приймальну, постукали у двері, вочевидь, одного із замів найвищого начальства.
Звичайно, свідки для майбутньої розмови стали би зайвими. Але цей капітан таким уже не був. Зрештою, як і черговий ФСБ, ледь не відразу приручений мною, що й представив мене капітану-ад’ютанту так, як мені хотілося, і записи у своєму журналі зробив відповідні. А цього офіцера я узяв під свій контроль з першим потиском руки і декількома дружніми словами - міцна статура і службові навички, як грубі й доглянуті стіни замку, не мають жодного значення, коли ледь не всі двері й вікна надійно не зачинені. А таке розкриття із офіцерським єством вчиняють ще в училищах, і на все життя. Кому, як не мені, це було знати?
Тепер, аби втілити свій план, залишалося попрацювати і з генералом.
Коли ми ввійшли до його кабінету, він уже йшов на зустріч. Суворий, підтягнутий, ще не старий, уважний і не особливо пихатий. І хоча й відчувалося, що не раз випробуваний життям, але чорноти в собі мав значно менше, аніж узяті мною щойно під контроль його підлеглі. Стара школа. Я з такими колись зустрічався в житті. І нехай то були не гебісти, а справжні вояки, але, схоже, ідеологічна основа в них була спільна.
- Ваші документи, майоре, - дещо втомленим голосом промовив він і пильно глянув у мої очі. Даремно глянув. Бо все, що далі не сказав би я йому, він вже сприйматиме за абсолютну істину. Очі ж не лише дзеркало – вони й безпосередній вхід, через який завжди можна було послати не лише відповідні імпульси, а й частину свого єства.
Тим не менше, я витягнувся струною і чітко, як те й повинно за уставом, представився. Зрештою, як колишньому вояці, це далося мені не важко. Завершивши, я протягнув генералу «своє» службове посвідчення, і він уважно взявся його розглядати, та це було швидше тихим відлунням, легкою тінню від значно глибших процесів, які у цю хвилину проходили між нами.
- Щось ви засиділися у майорах, Михайле Івановичу, - промовив уже дещо лагідніше господар кабінету, скеровуючи помахом руки до одного зі стільців на краю свого великого столу.
- Я теж так вважаю, товаришу генерал-майоре.
Генерал подав знак своєму ад’ютанту підійти.
- Продивись посвідчення, і все, що є на нашого майора, відразу сюди. І ось ще ці папери візьми. А ви, майоре, доповідайте.
Що ж, все правильно. Така поведінка вже на рівні інстинктів. Я міг зупинити й це, але генерал мав бути генералом. Та й самому цікаво, що там про «мене» напишуть.
Я дочекався доки капітан покинув кабінет, теж діючи, як те й повинно робитися. І лише тоді взявся доповідати.
У кінці свого спічу я висловив обережну думку, що, безсумнівно, є підстави зв’язатися і з губернатором, і з начальником УФСБ краю. Ясно, що свою думку, зазвичай, я мав би залишати глибоко при собі, але не цього разу. І промовив усе це я найделікатнішим тоном, аби генералу й на думку не спало, що я аж надто далеко зайшов за межі своїх повноважень. Хоча мій голос лише супроводжував інші, вагоміші дії.
Він у задумі, наче розмовляючи сам із собою, зауважив:
- Клопонін на виїзді, наш разом із ним. Але що робити, справа, бачу, потребує.
У двері постукали. Ввійшов ад’ютант.
- Дозвольте. Інформація, яку ви бажали бачити, - і передав генералу аркуш паперу.
Той втупився в текст. Затим відклав його вбік і відпустив свого помічника.
- Значить в анти терорі працюєте, Михайле Івановичу. Добре. Самі ж розумієте, перевірка – наш обов’язок. Та з мене і спитають, якщо щось не так. Отож отепер можна і верхи потурбувати.
І навіть попри мій делікатний тиск, він ще вагався. Але, як це завжди стається, коли подаєш інформацію різними каналами, начальство про все дізнається першим.
Різко задзвенів старомодного виду дротовий телефон. Генерал підняв слухавку. І в кабінетній тиші гучно забриніло кожне слово, що прилітало каналами спецзв’язку.
- Доброго вечора, Петровичу, і що в тебе там? Поки тихо? Ти впевнений? А ось до нас цікава депеша щойно прийшла, тебе ще не ознайомили? Ай-яй-яй, а нас вже напрягли нею. Звісно з грифом, але якось аж надто відкритим текстом. Колеги в центрі теж нею здивовані. Але ж у нас стільки структур б... нині розвелося. І копають один під одного. Так от, там ще пишуть, що й пакет буде доставлений кур’єром для реагування. Можливо, чергова перевірка, чи там що. Я вже розмовляв із губернатором. Він вирішив не грати в розумників і не тягнути резину, і якщо це не якась помилка, то піднімати служби. Так що давай, дій згідно ситуації, і в разі чого – доповідай.
Голос по той бік видавався добряче підхмеленим, і дещо грайливим, наче промовець хизувався перед кимсь іще по той бік мережі, в основному говорячи, і мало слухаючи.
- Анатолію Павловичу, тож я й кажу. що ось кур’єр вже переді мною. Пакет при ньому, я ознайомився. Все дійсно виглядає вкрай серйозно.
- І звідки він такий заявився? Особу перевірили? «Антитерор»? Чув про таких. Активність проявляють, усюди влазять, доводять свою потрібність... Та що там, кажеш, в пакеті?
- Анатолію Павловичу, маємо два тривожні пункти. Перший – одним із поїздів прибуває сьогодні-завтра до нас вагон з чималою групою чоловіків, які, як тут написано, можуть бути озброєні. Скеровані в наші краї невідомо ким і з неясними цілями. Вагон орендований, начебто, задля доставки хворих на санаторне лікування. За документами ніби банальні алкоголіки, але й можуть перебувати під психотропним впливом і бути здатними на дії терористичного характеру. Найцікавіше, що, зі слів майора, цей канал діє вже декілька років, - і в нас тут є й табори, організована підготовка…
- Б..., це що, жарти? Яка до чорта, організована підготовка, до чого??? А другий пункт?
- А другий пункт якраз про це. Маємо місцезнаходження таборів, де така підготовка, начебто, й відбувається. Утім, точні координати тільки щодо одного табору. Це покинуті золоті копальні - від нас 75 кілометрів угору Єнісеєм і далі ще п’ятнадцять вздовж ріки Кулюк. Та встановлено, що тільки туди з весни вже завезли більше трьох сотень осіб чоловічої статі. Ось така от картина. Дивно, що про це їм відомо…
- Нам невідомо, а Москві відомо?! Ти розумієш, чим це може обернутися! Що там ще цей твій гість каже?
- Та каже, що він лише кур’єр і спостерігач. А справа делікатна, бо з нею пов’язані посадовці і в Москві, і у нас. Каже, що в тому таборі, на Кулюку, є дехто під прикриттям, із центрального управління, і він останніми днями перестав виходити на зв’язок, тож ситуацію потрібно негайно вирішувати. Востаннє звідти надійшла інформація, що в Красоярську готується подібне тому, що було в 2002. Але валити будуть усе підряд, і чи не першою ГРЕС! Маячня якась перевірка готовності, учбова тривога, але…
- Може й учбова, але чогось нагадує мені ця історія колишню - із Годорковським, коли в конторі брат на брата йшов. І було так само неясно. А рішення приймав жорстко й одноосібно сам Михайло Іванович. Нам потрібен цей заміс? Йпрст... Петровичу, схоже, таки маєш усіх піднімати, й негайно! Але наразі до конкретних дій не приступай, поки не поговорю із отцем рідним. Передам йому твою вхідні.
- Може ще раз Москву потривожити?
- І довго пояснювати їм серед ночі, які ми тут дебіли? Не знаємо, що у нас під носом коїться? Чи забули, як реагувати, чи проводити навчання? Це ж, як ти і зауважив, може бути й проста перевірка, а ми як цуцики. Отже акуратно і без поспіху! Будь на дроті.
- Так точно, товаришу генерале-лейтенанте.
Генерал-майор поклав трубку і присів. Задумливо поглянув на мене.
- І чому мені здається, що все це вкрай туманна історія?
Відтак узяв у руку телевізійний пульт і, поперемикавши канали, зупинився на футболі. Бо саме на це я і перевів його увагу.
- Ех, Михайле, учорашню нашу ганьбу бачив? Чорт-знає що! Але знавці кажуть, надія є, ще заграють. У таких випадках найголовніше що? Настрій! Потрібна правильна установка, налаштуй команду - і результат буде!
Хто б сумнівався, та не зашкодило би й усе інше. А «отець рідний» - певно, глава краю, Клопонін. Принаймні, саме про нього думав цей черговий генерал, коли розмовляв зі своїм безпосереднім начальством.
На екрані транслювали закінчення першого із вечірніх матчів другого кола. Чехи програвали «один-два» португальцям і намагалися щось вдіяти, але у порівнянні з минулими роками виглядали повільними, - постаріли, втратили швидкість. Цікаво, мабуть, і я нині такий же, думаю про себе одне, а, насправді, лише дряхлію? Але ж це якщо суто про фізичні дані, бо з іншими речами точно навпаки.
Португальці, наче стиснута пружина, час від часу стрімко і небезпечно контратакували, створюючи нові гольові моменти. Ось черговий провал чехів у атаці, пружина різко розжимається, м’яч у Крістіану Роналду і гол. До побачення, чехи.
- Ех, не той Недвед. Немає командної гри, прямо як у нас вчора. А, майоре? Кожен сам за себе, іншого підставити намагається.
І знову заголосив телефон. Генерал узяв трубку і нервово підвівся. Голос того, хто дзвонив цього разу був іншим, але теж достатньо гучним.
- Значить так, Сергію Петровичу, ми вже тут, на місці – в себе. Я дав добро, організовуйте заходи. Але без надмірного ентузіазму, ми з твоїм шефом порадилися і прийшли до висновку, що все це таки найбільше схоже на навчання. Та ось і він зайшов. Анатолію Павловичу, приймайте керування.
Голос змінився і в ньому я впізнав того, що дзвонив першим.
- Петровичу, чув? Значить діяти обережно, і дуже бажано, аби без мертвих тіл.
- Самому брати отой Кулюк, чи як?
- Та ні, самому не потрібно, піднімай Іванова, його групи захоплення а що вони робитимуть, контролюй особисто, лети з ними в той Кулюк! Заглянути під кожен кущ, кожне дерево. І всіх сюди «до вияснення». І щоби тихо й акуратно. І постійно на зв’язку! Все інше в місті ми самостійно організуємо. За півгодини збирається штаб нашого «Антитерору». Тож, що там у нас для таких ситуацій прописано, те й виконуй! Все ясно?
- Так точно. Все ясно, товаришу генерале-лейтенанте. Дозвольте виконувати?
- Давай!
На цьому розмови завершилися і почалася загальна біганина, яку я спостерігав, сидячи в приймальні, і слідкуючи за виконавчими спроможностями капітана-ад’ютанта.

5
Зрештою, і сам генерал-майор виявився непоганим організатором й виконавцем, і менше аніж за годину п’ятірка вертольотів уже здійнялася у не по-літньому важке сибірське небо.
У цивільній одежі був лише я. І то мені видали накидку з особливими мітками, аби спецназ у темряві не переплутав. І це виглядало вельми розумно.
Дорога не видалася довгою, хоча мені й сподобалась, бо летіли в основному над живою величною рікою, якій ніч додавала особливого блиску. І нехай саме наш вертоліт присів не зовсім на точці призначення, але особливо чекати не довелося - хлопаки з груп захоплення моторно впорались із поставленими завданнями. Після цього нам із генерал-майором дали «зелене світло» і ми знову піднялися в нічне небо і, перелетівши через невисокий лісистий пагорб, опустилися просто біля щойно взятого об’єкта.
Він уже був максимально освітленим, як залишками місцевого освітлення, так і додатково – з потужних переносних установок. І видовище було доволі сумним. В улоговині поміж двома лісистими хребтами за двома рядами колючого дроту, ясна річ, містився зовсім не військовий, а справжній концентраційний табір – з вишками, низькими дерев’яними бараками, і серйозної висоти териконом пустої породи поруч. Одна із чотирьох сторожових вишок горіла.
Над темними хребтами продовжували кружляли вертольоти, я так зрозумів – зі спецустаткуванням, вочевидь, вичислюючи можливих утікачів. Час від часу з навколишнього лісу долинав гавкіт псів, але пострілів не лунало.
В сам табір наша групка офіцерів на чолі з генералом увійшла через широко відкриті подвійні ворота. Під огорожею, під наглядом озброєних бійців у масках на землі лежало з десяток вдягнутих в темні однострої осіб, вочевидь охоронців, і поруч декілька нерухомих сторожових псів. Що ж, спрацювали достатньо чисто і прогнозовано, хіба що сторожові пси у полон не здалися.
Із бараків і землянок тимчасом виводили й збирали посередині табору, окремо від охоронців, і самих невільників. Їх на поверхні виявилося не так і багато - з два десятки жінок і чоловіків. Певно, з обслуговуючого персоналу, бо ці аж ніяк не могли бути терористами. Згідно знайдених в будинку адміністрації паперів, за двома рядами колючки зі сторожовими вишками, під наглядом озброєної охорони містився суто лікувальний заклад. Та основна його рекреаційна частина знаходилася, знову ж таки, за паперами у цілющій соляній шахті. І вона дійсно була присутня, але зовсім не соляна.
Безпосередньо захопленням керував полковник Іванов, чий підрозділ і працював зараз на цьому об’єкті.
Мені сподобалися дії полковника, бо він особливо не очікував на розпорядження командування, а робив, те, що мав. У тому числі, зайнявся підйомом тих, що знаходилися наразі під землею. І генерал-майор, з яким я сюди прилетів, ні в чому не заважав йому. Звісно, він так себе поводив і через мою дотичність до всього цього рейваху, але й сам не мав жодного стосунку до подібних чорних «бізнесів». Тому я вирішив допомогти генералові не стати крайнім у всій цій історії, що не тут розпочалася, і зовсім не тут і закінчиться. Ясно, що досвідчений генерал іще перед початком операції захоплення виклав командуванню свої сумніви щодо дійсного терористичного призначення об’єкта, але виклав їх таким чином, що отримав зі штабу пряме підтвердження попереднього наказу – «негайно взяти під контроль!». Утім, сюди вже летіли і безпосередній його командир, і губернатор, аби на місці з’ясувати ситуацію. Бо ж одна справа – зачищати територію, і зовсім інша, як її далі облаштовувати.
І добре, що ми встигли ще до прильоту облаштовувачів вияснити що й до чого, - група спецназівців спустилася в шахту і видала «на гора» істинний лик ситуації. Шахта, нехай і вкрай по-варварськи, працювала і зараз, під зав’язку наповнена своїми невільними мешканцями - живими і мертвими. Їжу і воду вони отримували взамін за підняту нагору золотоносну породу. Просто так вийти на поверхню вони вже не могли, та й не потрібні вони були нагорі, залишаючись назавжди внизу. Але все це стало відомо лише після підйому нагору перших бранців.
Після приземлення свого вертольоту, «облаштовувачі» і «залагоджувачі» поверхнево оглянули табір, і, на щастя, не зупиняючи підйом люду з шахти, запрагнули побачитися тет а тет із тим, з кого все й почалося. І відмовити їм я ніяк не міг, та й часу для продовження своєї авантюри ще трохи мав - принаймні, доки в Москві не розпочнеться новий день. Тому підійшов я до доповіді строго й принципово, вклавши усі свої таланти у сповнену магії промову, після якої генералам і чиновникам стало зрозуміло, що діяти потрібно й далі, і діяти правильно. Все ж таки я привіз із собою конкретну проблему, і частина цієї проблеми – невідомі Москві табори, і не тільки. Бо, навіть, за формальний відступ від порядку вирішення таких справ передбачалася відповідальність і суворі оргвисновки, край багатий, а «голодних» і близьких до царедворця у країні вистачало.
Єдине, що я намагався – не потрапити на службові камери. Тому доклад в тісному колі без зайвих свідків мене цілком влаштував, зрештою, як і слухачів. А вони, хоча й виглядали вже дещо протверезілими, але ще далекими від звичної денної своєї форми.
Так чи інакше, а рух навколо продовжувався – бігали медики, розгортали свої палатки МНС-ники, і, головне, й далі піднімати з шахти нещасних роботяг. Їх витягували по п’ятеро-шестеро підйомником для породи, бо іншого способу не було. Вочевидь, оцим шляхом невільників і опускали під землю, і саме так отримували вони згори питво і харчі. Хоча далеко і не всі. Опущені у шахту офіцери доповідали, що подібного до тутешнього жахіття ще не бачили, навіть на подібних об’єктах в Чечні. Вочевидь, тутешнє виробництво «взамін на життя» взагалі не зважало на будь-яку ефективність. А раби внизу якось між собою розберуться. І старші знизу давали знати, коли їх починало знову не вистачати. Тож невільників підіймали і підіймали. І я знав, що й чоловік моєї львівської знайомої живий і знаходиться тут, унизу, - ледь не фізично відчував це. І от, нарешті, і його витягли нагору. На той час уже чоловік сто були підняті на поверхню і сиділи, лежали на майданчику, недалеко від штольні, ховаючи очі від яскравого світла прожекторів. Виглядали вони однаково - виснажені сіроманці, у драних брезентових робах, гнилих кирзаках, хоча були між ними й зовсім доходяги. І за повідомленнями під землею ще вистачало народу, живих, принаймні, не менше сотні, а то й більше, бо шахта була чималою.
Біля піднятих на поверхню вертілося декілька лікарів із еменесників і ще якісь представники невідомих мені служб. Василя ж, за моїм проханням, нашвидкуруч вмили, оглянули, і ніби нічого такого надзвичайного, окрім помітного виснаження, не виявили. Затим перевдягнули у знайдені у жилому блоці охорони цивільні шати.
Сам Василь, як і інші, перебував у шоковому, але цілком притомному стані. Схоже, перед опусканням до шахти, задля більш свідомого служіння, їх усіх повертали до тями, а може вона там, внизу, поверталася й самостійно.
Ми з Василем якось бачилися у Львові, але я сумнівався, що він мене ось так, відразу, і розглядить, та ще й після усіх пережитих випробувань. Та він упізнав, хоча й не кинувся на шию, за що я був йому щиро вдячним. Зважаючи, що пробув він тут не так вже й довго, я мав надію на швидке його відновлення, якщо, ясна річ, нам вдасться вирватися з цих ведмежих країв. І це поставало черговим невідкладним завданням, за вирішення якого я відразу й взявся. Перебування поруч із такою кількістю спецслужбовців ставало з кожною годиною все загрозливішим. Кожна авантюра має свої чіткі кордони, за якими стає чистим безумством, і ці кордони вже проглядалися разом із світлішанням обріїв.
Група другорядних чинів поверталася назад, в Красоярськ, залишивши розгрібати ситуацію на місці генералу Петровичу, і я досить легко умовив їх прихопити й нас із щойно порятованим «агентом». Для цього довелося підіймати у повітря ще один гвинтокрил, але чого не зробиш для московського гостя, який тут таке неподобство допоміг виявити, і яке ще міг допомогти й остаточно залагодити. Але чого не зробиш для московського гостя, який таке неподобство допоміг виявити, та ще й мав би його, разом зі всіма і залагодити.
З нами полетів і мій знайомий капітан-ад’ютант, якому, ймовірно, доручалося наглядати за мною. Та він теж перебував під абсолютним моїм контролем, тож командування над нашою невеличкою групою залишилося суто при мені.
Цього разу ми пролетіли навпростець над лісами і, певно, саме тому вже за якихось півгодини опустилися на околицях Красоярська, де на високоповажних пасажирів очікувала група автівок, серед яких і службове генеральське «Вольво».
Підсівши до прапорщика-водія на переднє сидіння, я вже за декілька хвилин повністю пригасив у його бідолашній голові все зайве, окрім одного – ти просто водій, і уважно виконуєш усі настанови. І ми помчали, спочатку вслід за кортежем, але потім відстали від них.
Схоже, марево надії здіймалося й на тутешньому обрії.

6
І найперше, ми мали привести себе до порядку. Тож ад’ютант за моїм проханням і «запросив» нас на розташовану зовсім поруч генеральську дачу, благо його дружина й двійко дітей нещодавно відлетіли на Чорне Море, здається, в Сочі.
І за якихось п'ятнадцять хвилин ми вже заїжджали у двір двоповерхового особняка, що в першій лінії подібних будов глядів у бік недалекого звідси Єнісею. Поважне оточення, загальна охорона – все як і повинно за генеральським статусом. Хоча, в порівнянні із сусідами, дім виглядав й досить стримано. Та й ділянка помітно заросла кущами і високою травою. Певно, господар таки віддавав службі аж надто багато часу.
Звичайно, ми мали чимшвидше покинути це місто, та зараз мали виділити годинку-другу на особисте поновлення.
Могутній капітан, люб’язно дозволивши нам діяти на власний розсуд, дрімав на дивані в гостинній. Зрештою, будити його я взагалі не збирався, просто дав йому потужну настанову відсипатися аж до десятої ранку. А щоби не надокучали дзвінками – я витягнув акумулятор з його мобільного.
Звичайно, генералу жилося тут не зле. Допоки Василь приходив до тями, відмокаючи у ванні, я з цікавістю оглянув особняк. Заодно, знайшов і відключив систему спостереження, знищивши вже зроблені записи. Відтак відібрав із генеральського гардеробу одежу для себе й Василя, а ще й гідне столичних тротуарів взуття, благо у всіх нас виявилися подібні розміри. Потім у невеличкій ванні на другому, певно, дитячому поверсі, швидко привів себе до відносного порядку. Відтак ледь не силоміць витяг розпареного, та все ще сіруватого від шахтного бруду земляка із уставленої всілякими хитрими штучками ванни на хазяйському поверсі, вдягнув у хазяйський халат.
Василь потроху відходив, навіть пробував усміхатися і адекватно реагувати на нові обставини. Він був щиро подивований, що його звільнили. Каже, що подумки махнув на себе рукою. Що після спуску в шахту попрощався з минулим, бо, як гадав, і світу білого більше не побачить. Навіть роздумував над самогубством, і до цього би точно дійшло, якщо не раптовий порятунок. Вижити в тій шахті, і не стати останньою твариною було просто неможливо, а він так опускатися не збирався. І взагалі, те, з чим зіштовхнувся там, досі затуманювало йому мозок.
А ще його здивувала роль його Лесі, як вона змогла всіх на ноги поставити. Вона ж така стримана і делікатна.
Схоже, він дещо недооцінював впливу дружини на свою долю. Для мене ж було цілком очевидно, що якби Леся не стала діяти, то й справді світу білого він більше б не побачив. А вона наполягла, надихнула. Та про це я нічого йому, зрозуміло, не став казати. Натомість, обійшовся значно простішим.
- В тебе дуже добра дружина, і вона дійсно звернулася до мене за допомогою, а далі вже все пішло як по маслу.
Василь з якоюсь підозрою поглянув на мене, вочевидь, його математичний розум вловлював якісь логічні протиріччя, та йому поки було не до розпитувань.
Ми нашвидку перекусили знайденими у холодильнику припасами. І хоча я стримував Василя як міг, але спинив лише додатковою порцією гіпнозу. Дуже не хотілося цього робити, але інакше згасити у ньому відчуття голоду я не зміг. Тільки чай і сухарики, брате. Інакше я його нікуди не довезу. Та й не завадило б і декілька днів обійтися зовсім без згадок.
Відтак ми вдягнулися. Зібрали старі шати в окремий клунок, аби викинути їх дорогою. І коли великий напільний годинник пробив п’яту ранку, розштовхали заснулого за кермом водія і він помчав нас до центра Красоярська.
Дорогою я намагався повністю зосередитися на майбутньому. Найближчі часи, вздовж запланованого мною розвитку подій, наче не таїли у собі нічого загрозливого. Але завжди могла статися будь-яка дрібничка, яка перевернула би все з ніг на голову. Мій талант передбачення до таких дрібничок ще не доріс, але саме наближення можливих перемін я вже передчував. Та зараз особливо щось вигадувати не випадало – з цієї глибокої сибірської нори виходів було обмаль. По суті – лише один. І ми рухалися саме в тому напрямку.
Домчавши до центру, я відпустив генеральську машину, допомігши водієві повністю забути усі останні події, і скерувавши до генеральського будинку, очікувати капітана-ад’ютанта.
А ми ж пересіли на таксі, і за двадцять хвилин вже під’їжджали до «Емельяново». І якраз вчасно.
До відправлення рейсу SU780 до Москви залишалося трохи більше години. І вже повним ходом йшла реєстрація пасажирів. Пробиватися до кас було марною справою навіть для мене, бо немилосердна боротьба кипіла там, в основному, за дні прийдешні. А на зараз висіло грубо і зримо лише одне - «місць немає!»
Стандартне оголошення виднілося здалеку. І навряд чи в запливі в напрямку кас я досягнув би хоча б якогось результату, раз вільних місць, а відповідно і квитків, уже дійсно не було, як і, зрештою, грошей у моїх кишенях. Передостанню п’ятисотку я віддав таксисту, та ще й довелося навіювати йому, що я розплатився сповна. Я міг взагалі нічого не давати, але чинити так не хотілося, тим більше – саме ця купюра не грала б надалі жодної ролі. Та й будь-яка дрібничка, як то несплата таксисту – сама по собі, чи ж бо вкупі з іншими випадковостями - могли викликати зрушення обставин і непередбачувану зміну майбутнього. Це я розумів і раніше, але сьогодні – значно глибше й тонше. Для втручання в природний хід подій завжди вимагалися і власна рівновага, і збалансованість сторонніх факторів, а коли вони природно не складалися, то й спрогнозувати остаточний результат було неможливо. І вартувало діяти вкрай обережно. І якщо вже грубо втручатися, то в останню мить, і в кінці ланцюжка того чи того дійства. І черга на реєстрацію, а відтак і на посадку на найближчий рейс до Москви зараз виглядала саме такою кінцівкою.
Змійка люду рухалася звично неспішно. Переважно в ній знаходилися жінки з дітьми різного віку, що, мабуть, направлялися на літній відпочинок. Але виднілися й інші персони. Тож, нехай і ще без конкретних планів, ми прилаштувалися у хвості вигнутої півколом черги. Можливо, якби я повертався сам, то спробував би проникнути в літак і так. Але удвох із Василем ми мали дотримуватися загального порядку. І хоча передчуття підказувало, що все мало скластися добре, та, наразі, я ще не бачив, як саме.
- На Москву?
До черги підійшли двоє ділових хлопів, своїми короткими стрижками аж надто схожих на «братків». Дорогі костюми, блискучі мешти, годинники, шкіряні дипломати, запахи - все це відразу і було продемонстровано, в тому числі й нам, аби довести, що вони вже нині вже зовсім не колишні бандити, а цілком респектабельні підприємці, яким в лом навіть бачити цю чергу. Проте розпальцьована розмова і не приховані ланцюги жовтого металу на грубих шиях додавали картині завершеності.
Хлопи стали відразу за нами і просто світилися нескладними помислами, які, втім, й викладали назовні відповідної якості виразами. Вочевидь, мої благі передчуття були саме з ними і пов’язані, тож я акуратно ввійшов своїм єством в одного, а потім і в іншого «братка». На відміну від нас, із квитками у них був повний ажур. І знову ж таки, на відміну від нас, їхнє найближче майбутнє виглядало обопільно мрячним. Я відчув це відразу, торкнувшись їх сутнісно. А додивився вже ззовні. Немов дар, отриманий мною колись, проявився ще одним крочком уперед, виявивши чергову нову здатність.
Той, що був трохи вищим, із Москви уже не повертався – завадити мав ніж, отриманий прямісінько в серце. Інший, повніший і нижчий, довго лікуватиметься від легшої рани, але потім за першої нагоди піде слідом за першим. Неприємності почнуться з ними на ранок, на виході з казино на Соколі. Звичайно, якщо вони сьогодні вилетять оцим рейсом. А якщо не вилетять, то перший невдовзі сяде, а другий стане депутатом провладної партії, але теж ненадовго. Бо доля, так чи так, проте наздоганяла їх. І хоча «далеке» майбутнє навряд чи б кого з них зацікавило, та картинки безпосередньо завтрашнього дня виглядали промовисто. Тож я повернувся до них, трохи покопирсавшись перед тим з їхніми думками, і вони мене впізнали. Ніби прозріваючи, один із них тицьнув пальцем мене в груди: - О, Колян! Ти чого тут?
- Та відправляю кума в столицю.
Як із давніми друзями я обійнявся спершу з меншим, потім і з вищим. Саме за обіймів і прокручуючи кожному із братків видиво їхнього найближчого майбутнього. І, можливо, трохи завчасно, але підкидуючи одну й ту ж думку, мов, це конкретне попередження! І може ну його на фіг із поїздкою, якщо така непруха ввижається ?» А тут ще й чорний кіт, нехай і зовсім випадково, попід нашими ногами проскочив. Що мене підштовхнуло докинути в їхні голови до попередніх видінь, ще й машини міліції, що невдовзі, намов когось переслідуючи, мали проявитися в тутешньому бутті.
- Колян, ти бачив? Кота бачив? Не фарт! Не фарт, кажу! А ще мені, від нього напевно, таке привиділося, в житті не повіриш! - високий ткнув пальцем кудись у закуток залу. - Он він, котяра, ще й обернувся, ментом глядить!
- Чорт, не до добра це все, Аркаша! Мені теж в очах якась дурня майнула, - обізвався вражено нижчий, - в казино якась лажа має з нами статися, а тут ще якісь менти привиділися.
- І мені кров у очі кинулася! Може від кота? Мля, а може, Сеню, це саме, - сьогодні не летимо? Раптом літак того, чи ще щось. У мене те саме передчуття, як тоді, коли ми начисто в казино програлися, а потім ще й отримали на виході.
Обоє вперлися в мене ошелешеними обличчями, наче до судді останньої інстанції.
- Колян, ну що скажеш? А? Це ж точно не на фарт?! Ти як, щось бачив зараз?
- Та наче менти когось невдовзі тут пов’яжуть, та, думаю, кіт правильний, попереджає про щось.
І далі мені не стало труднощів підтримати недобрі відчуття друзяк, що їхати їм сьогодні дійсно не варто. Завтра-післязавтра, лише не сьогодні. А ще переконав на пляшку, другу віскі у центровому ресторані на честь порятунку від «непрухи», і тільки потім уже додому – досипати. Цим двом, насправді, не мало особливого значення, де саме гульбанити і розкидатися грішми - в столиці, чи тут. Хоча те, що в рідних місцях вони проживуть довше, не викликало жодних сумнівів, якщо їх просто зараз з грубими грошима не пов’яжуть. Пішли вони цілком задоволеними, залишивши на мене здати їхні квитки, бо бавитися з їхнім поверненням їм зараз не випадало. Під це я отримав від них і паспорти, які згодився повернути за годинку, другу у «Фон Бароні». Хоча й попередив, що маю ще деякі справи, і, у випадку чого, віддам вже ранком. Та їх це мало турбувало, зрештою, як і мене. Пройти через реєстрацію не склало труднощів, Василь виявився доволі подібним на Аркашу, а мені прийняти будь-який потрібний образ суто в очах перевіряльників не склало жодних труднощів.
І вже за годину після нашого прибуття на летовище ми, волею долі, вже блаженно розмістилися в салоні літака від КБ ім. Туполева. Можливо в Боїнгу було би ще приємніше, але яка різниця, особливо після згадок про той транспорт, яким їхали сюди.
Можна було розслабитись - феесбешникам поки не до нас, та й доки зрозуміють, що й до чого, будемо далеко. Попереду чотири чи п’ять годин лету і обґрунтовані сподівання, що, принаймні, нинішні неприємності закінчилися.
Василь, нехай і з моєю допомогою, відразу заснув. А до мене знову поповзли згадки, думки про свої чудернацькі вміння. Найдивніше, що вони були набутими порівняно недавно. І нехай всі зрушення сталися виключно після того випадку у Львівському парку «Медик», та проявилися далеко не відразу. Зрештою, я став тонше відчувати спершу самого себе, згодом дійшовши до сприйняття енергетики власної сутності, до контролю над нею, усвідомленою її концентрацією в тілі, а потім і за межами його – у зримій і невидимій матерії навколо, що можна було вважати і свідомою медитацією, напрямок якої завжди мав значення. Виокремлюючись від земних відчуттів і чуттів, крім духовного вибору потрібного напрямку, я навчався йти окрім, як униз, ще й до світу верхнього. Спочатку це походило на уявний політ у звичні, контрольовані сни, лише за активнішої своєї участі, але потім прийшло й чітке усвідомлення реальності можливого перебування в зовсім іншому обсязі. Наче моє внутрішнє єство саме підказувало необхідні вібрації, резонуючи з якими геть усім тілом, ставали можливі вельми неочікувані трансформації і переходи. І це, мабуть, було лише початком, але ж і яким цікавезним! І я, чи не вперше за останні дні, світло посміхнувся своїм пригадуванням. Так, після стрімкого здіймання на відповідну взятим вібраціям висоту, моє «я» опинялося неначе в горішньому акваріумі - за товстими і прозорими стінами якого буяло інше, малопомітне звичному зору, буття, ще не перекручене жорсткими установками мозку. І як захопливо звідти гляділося вниз - у світ звичної тілесності і, залишаючись невидимим, впливати на земне. А ще, не виходячи за «скло» свого «я», вбирати духмяну енергію тамтешніх сфер. Але, певно, існував і спосіб виходу з того акваріуму. І я сонно пробував його знайти, і щось таке вже намацував. Та, видно, це вже був перехід з дрімоти у повноцінний сон.



Розділ п’ятий
Рубінові сніжини
1 Летовище
Я прокинувся від приємного жіночого голосу, який запевняв, що наш літак здійснює посадку в аеропорту Шереметьєво, і температура внизу, а також вологість, дозволяють почувати себе комфортно і в одній футболці навипуск.
Василь ж бо продовжував спати, хоча й неспокійно. І снилися йому, певно, і нещодавно пережиті ним у підземеллях шахти жахи. Якщо я правильно зрозумів ті видіння, які мимоволі побачив, то його пообіцяли з’їсти, якщо він не даватиме в день по дві норми. І це було далеко не найстрашніше в тому пеклі.
Я доторкнувся до Василевого лоба і чорне марево згадок cтануло. Натомість, до нього, схоже, прийшла його Леся - він заспокоївся, прояснів. Проникати в сутність Василя глибше я не став, нехай повертає себе самотужки, і зосередився на найближчому майбутньому. Та попри вдалий відліт і таке ж приземлення, теперішні передчуття мені не сподобались, наче щось істотно вплинуло на ланцюжки пов’язаних подій. Не знаю, що саме призвело до таких чуттєвих трансформацій, могло датися взнаки і втручання в аеропорту в долі тих двох лайдаків. І їхні вири могли частково зачепити й нас, хоча нам і своїх неприємностей вистачало. Та як би не було, на землі когось із нас зараз очікували.
І хоча за моїми відчуттями, мене активно розшукували, передусім, в Красоярську, але могли перекривати й усі можливі напрямки втечі звідти.
Видно, за час нашого перельоту в небі на тверді сталися супутні нічному дійству події, які розворушили осине гніздо спецслужб і в Москві. Та за нинішньої війни в Чечні, це не складало труднощів.
Я знову заглибився в свої сприйняття. Вилинувши частиною єства назовні, в рух літака крізь маси повітря, переглядав різні варіанти виходу із ситуації, що складалася внизу просто зараз, але жоден не виглядав навіть на «задовільно». У найкращому випадку нас очікувала серйозна перевірка в аеропорті, у гіршому - багато стрілянини просто на бетонці біля палаючого літака. За оптимального розвитку подій ми з Василем мали туманний шанс пройти вкрай ретельну перевірку, та задля цього я мав здійснити дещо загадкове, наразі ще невідоме мені. І дивувало, що у Красоярську, як і в ранковій Москві, так швидко прорахували ситуацію із липовим «кур’єром», і прийняли купу рішень, підняли чимало служб. Звичайно, багато кого могли відчутно зачепити мої успіхи із «введенням в оману» високопосадовців, припиненням виробничої діяльності табору «лікування та рекреації», вчинення зламу із проникненням в закриті державні мережі. Але, зазвичай, державна машина мала хоча би день-два зрушувати з місця, потім довго набирати потрібну швидкість руху. А тут ледь не в одну мить всі на ногах! Невже й справді аби лише спіймати й покарати невідомого нахабу? Щось не сходилося. Надто багато клопоту, якщо ішлося щодо мене одного, бо Василь навряд чи когось зараз цікавив.
Якби ж то знати, коли саме відповідні служби розпочали діяти. Бо якщо зовсім недавно, то шанси є - поки ще зібрані сили остаточно попрокидаються. Зрештою, уся ця історія в Москві не вартувала подібної суєти, бо чого і кому тут боятися? Преса мовчатиме, а розшуки, як воно і належить, мало помалу йтимуть слідами порушника спокою - удавкою службових інструкцій і азартом численних служб стискаючи обсяг існування переслідуваного - подекуди аж до розміру труни. Повільно і неминуче. А тут такий поспіх – абсолютно неможливий без впливу особистого фактору. Може саме він і головний у тривогах з боку моїх передчуттів? Бо навряд чи столичні справи загалом могли хоч на йоту змінитися, щоби там я особисто не накоїв. То що ж мені зараз ввижається?
Невже випадковостей і речей непов’язаних між собою значно менше, ніж мені здається? Бо хто я такий, щоби в Москві підіймати з ночі на ноги крайніх професіоналів? А з простими службовцями я ж дам собі раду. То про що тоді мої гострі передчуття? Отже, шанси є, і вони дійсно при мені?
І я зосередився на найменш жорстких варіантах ймовірного прийдешнього. І, поки літак заходив на свою полосу, намагався відчути саме ті подробиці, на яких варто скерувати зусилля.
Приземлення пройшло нормально. І все тривало аж на диво гладенько, аж доки два чималих автобуси, підхопивши біля трапу літака, не довезли всіх нас до будівлі аеропорту. Мої передчуття справдилися на всі сто - очікували саме тут, хоча, мабуть, без точного відання, кого мали зустріти. Подальше наше просування обмежували декілька омонівців, що скеровували прибулих до зали очікування, в якій час від часу лунала одна й та ж безбарвна фраза: - прохання зберігати порядок і завчасно підготувати документи.
І це, виходить, і було тим самим, оптимальним розвитком подій.
Я усміхнувся про себе. І, нехай, подібне часто-густо й стається в світі, але далеко не всюди несло оцей, суто російський, підтекст виявлення і жорстокого покарання.
Та пасажири звично сформували чергу в непохитній надії, що й цього разу розшукують когось іншого. І це було те саме одвічне сподівання на удачу в країні, де завше карали саме за те, що робив, робить і робитиме кожен. І філософствувати на цю тему не мало жодного сенсу. Тому в цій країні, загалом, ніколи й не було великих філософів - хіба що проїздом.
Я придивився. Черга впиралася у прозору скляну стіну, посередині якої у прочинених дверях містився імпровізований пропускний пункт. Видно, організовували побіжно й на скору руку. І як інакше, адже лише восьма ранку. Отже і всі ці службовці довкола з нічної зміни, втомлені чергуванням, мріють чимшвидше «відстрілятися» й піти, виконавши раптові забаганки керівництва. І тому виглядали вже помітно розслаблено. Та й з ким їм тут було воювати?
Як і очікувалося, жінки й діти проходили майже без затримки, а ось чоловіків перевіряли вкрай пильно. Один із службовців уважно вивчав документи, двоє інших стояли на підхваті, ймовірно, налаштовані на будь-який розвиток подій. А ще збоку від них притулився до стінки зовсім миршавий чоловічок, що крізь великі рогові окуляри спостерігав і за чергою, і за тими, кого у даний момент перевіряли. І ось до нього мою увагу тягнуло чи не найбільше, хоча відразу за пунктом пропуску стояла й невелика група підтримки в цивільному, професійно спостерігаючи за ходом дійства. І, видно, допомагаючи їм, поруч цілилася у всі боки портативною відеокамерою жінка в уніформі. Виходить, я частково помилявся і, загалом, підготуватися встигли, і не найгіршим чином. Проте, ще точно не знали, кого саме шукали, це дарувало чималі шанси.
Ось тільки їхня пильна увага майже виключно на чоловічій частині черги ніяк не влаштовувала мене. Не завадило б їхні зори дещо розпорошити. Цікаво, чи навчали тутешніх, нинішніх, протидіяти подібним штучкам так, як мене колись?
Влаштувати перевірку професійних навиків не являло особливих труднощів. Тож спершу заплакали найменші діти, особливо чутливі до всього оточуючого, в тому числі й до психічної напруги, яка раптово посилилася в залі. Потім і старші почали сіпати дорослих, вимагаючи чогось, найбільш незручного. Одним терміново захотілося в туалет, іншим їсти-пити, посидіти, поспати, побігати, когось почало нудити. Дорослі занервували і спокій миттєво покинув чергу.
Спалах пристрастей розпорошив увагу службовців і, певною мірою, й того миршавого чоловічка, котрий, як я те відчував, являв собою для мене чи не найбільшу загрозу, бо саме він, подібно мені, зараз сенсорно обмацував, торкався тих, що підходили до смуги контролю. Зрозуміло, що люд особливо не пручався такому, ледь помітному, зондуванню, але тільки до пори до часу, поки я різко не напружив загальне тло.
Ще покидаючи літак, я встановив довкола себе і Василя захист максимально можливої щільності, та ще й додавав походу тих чи тих ноток. А зараз, наблизившись до імпровізованого контрольно-пропускного пункту, ще й геть начисто забарикадував усі входи-виходи через наші чуття, налаштувавши енергетику своєї сутності на абсолютне віддзеркалення посягань ззовні. Та, разом із цим, підготувавшись і до активного дійства, і не тільки у світі видимому.
Я ніколи раніше аж так далеко не заходив цією доріжкою. Можливо тому, що не випадало вагомої причини, утім, і не дуже прагнув експериментувати, вишукуючи добра від добра. Але магічні знахідки, крапля за краплею, наповняли потребою і відповідної накопиченому вмінню дії. І колись заряд мав здетонувати. Що ж, ось і з’явилася причина піти далі, аніж зазвичай.

2
Прикро, тільки ми з Василем упритул наблизилися до такої бажаної волі, як дорога раптово вперлася у вузькі ворота з пильною охороною, котру ніяк не обійти. Та майбутнє у будь-якому разі чекало нас потойбіч, ось тільки його лик залежав від багатьох речей, і, в першу чергу, від стану енергій, що містило моє тіло. І, щоби його підготувати, я максимально активував свою екстрасенсорику, далі змінив керівні вібрації, переніс їх із єства загалом на тіло, і зусиллям волі стрімко пішов Угору – на резонанси. І знову, немов би вивернувся всім своїм земним «я» назовні, у горню безмежність, зростаючи собою і з себе – увись. І, як в попередні рази, відразу проявилася і щільна, прозора межа навколо щільно наповненого особистого мого простору. Та, разом з цим, я знову відчував дивовижну ейфорію волі, що приростала з висотою подібного мого здіймання! І розумів, що за прозорою межею округ такого ще вузького дозволеного мені простору не існує особливих заборон і табу, і тут вже давно очікують, прагнуть стрічати мене. Та зараз мій погляд, усе ж, вимушено повертався до покинутої щойно тверді. У світло-фіолетовому свіченні, що рясно линуло згори, я побачив унизу залу і, наче на непорушній фотографії й всіх присутніх у ній, і того пильного телепата- контролера. О, якби він умів, подібно мені, здійматися, то все подальше могло би скластися інакше. Але він, схоже, користувався вкрай обмеженим спектром здібностей, і, вочевидь, виходити вмів тільки «дверима» крізь себе, крізь свою сутінь, дорогою вниз. І ось зараз усі його енергетичні можливості лежали переді мною, я бачив супротивника наскрізь, усі сильні і слабкі його місця. Він, безперечно, мав чимало сили, це було помітно за формою і насиченістю сфер його біополів, але я вже бачив, що маю вчинити.
Оглянувши згори не тільки залу, а й весь аеропорт, я не відчув інших небезпек. Отже потрібно лише пройти єдині вузькі ворітця, відтак загубитися в натовпі, і це виглядало цілком реально, якщо одночасно виконати ряд нескладних завдань. Але, піднявшись за інерцією, я все вбирав і вбирав розкіш перебування в горішніх сферах, вочевидь, чим вищих, тим смачніших і суттєвіших. І не менш гостро відчував навколо ще те надстрімке буття, на противагу великій сповільненості тілесного світу, застиглій залі, сповільненим у ній пасажирам. Хотілося здійнятися ще вище, та зараз я не міг аж так ризикувати.
Не знаю скільки я перебував у цьому стані, але межі дозволеного мені простору раптом різко стиснулися, яскравість фіолету майнула вгору, а звичне світло сірувато блиснуло у знову включених зіницях. Я повернувся на твердь, зауважуючи, як ущільнюється при цьому й розтягнуте стрибком угору тіло. Хоча на все й про все не витратилося й декількох земних митей, та повернувся з відчуттями, що знову в чомусь змінився, і повен нової наснаги. Таке вже ставалося зі мною після попередніх обережних підйомів, і кожен раз приносив дрібку нового. І передчуттям проблиснула думка, що все те, що зараз відбувається, всі мої наступні кроки - дрібниці, без яких можна спокійно обійтись, та, в будь-якому разі, далі все складеться добре, принаймні в найближчі часи.
Але як потрібно було діяти саме зараз - обійти і двері, й охоронців? Невже могли би удвох здійнятися, чи закритися куполом повної невидимості? Та і в найкращому випадку, стали б непомітними лише для простого люду, а не для відеокамер і сіренького чоловічка з чималими екстрасенсорними здібностями. Тож нехай все йде за планом, який вже починав здійснюватися.
Перед нами з Василем якраз збиралися пройти паспортний контроль двоє чоловіків, обраних мною для прикриття і можливої допомоги ще на виході з літака. Чоловіки були не знайомі поміж собою, але це не мало жодного значення. На відміну від нас із Василем, вони підсвідомо трималися разом, та ще й виразно нервуючи з приводу всієї цієї затримки. І коли від них вимагалося пред’явити документи, вони, розштовхуючи контролерів, рішуче кинулися крізь вузький прохід, принагідно з достатньою силою штурхаючи й миршавого телепата.
Підживлені чималою кількістю моєї енергії, вони відчайдушно помчали вперед і однозначно не за славою. І, ясна річ, за звичних обставин цим двом, цілком непримітним службовцям в черговому їхньому відрядженні, ніяк не вдалося би проявити такої доблесті, як зараз. Але окрім наданих їм сил, я знав, і які механізми привести в дію, аби хлопці проявили себе значно яскравіше, аніж можна було від них очікувати.
За дивним збігом обставин, ледь не першою постраждала жінка із камерою в руках. Поволі відступаючи, вона продовжувала знімати дійство, але утікачі кинулися чомусь саме в її бік. За мить вони врізалися в неї, майнули лікті, коліна, - від прицільного удару камера вирвалася з її рук і влетіла в юрбу люду поблизу. Та чоловіки не зупинялися, і рвонули в сторону найближчого виходу. І навперейми їм кинулася вся група в цивільних шатах. Вони виглядали тренованими й більш вмілими бійцями, що мали б легко справитися з таким проривом. Проте сталося не зовсім так, як гадалося. У першій сутичці явно домінувала квола меншість, що у відчайдушному пориві потягнула правоохоронців просто крізь купи навколишнього люду. І здаватися втікачі зовсім не збиралися. Нехай служаки і використовували все своє вміння, але їхні організми й ощадно витрачали власні резерви. А ось єства їхніх супротивників не жаліли нікого і нічого, в тому числі і в собі. І вони вже виривалися з ослаблих рук першого редуту, коли на допомогу своїм примчали ще чоловік з десять спецназівців. Але й це не відразу спинило загальне борсання, до якого, волею випадку долучилися і дехто із перехожого люду. Врешті-решт, ця купа поповзла геть, несучи в собі ще остаточно не утихомирених, як порушників, так і зовсім випадкових осіб.
Тим часом і Василь, і якась жінка, а потім і я, прикінцевим пунктом намічених мною невідкладних справ, вже подавали документи на перевірку. Користаючись цією бурею за склом, я закінчував і головне дійство цього спектаклю.
І свого апогею воно сягнуло зовсім не борюканням за проходом, куди всі зараз і дивилися, а трохи раніше - коли один із втікачів брутально відштовхнув миршавого телепата, чим скористався і я, в ту ж мить нанісши і свого, нехай і невидимого для інших, але вельми дошкульного удару. До цього часу невисокий чоловік у сірому костюмі перебував у стані безперервного чуттєвого сканування оточення, та й після отриманого удару не розгубився, а миттєво зреагував, хоча і не в ту сторону, відповівши зовсім не тому, кому б належало.
Відчувши, схожого на себе противника, він послав у бік утікача такий заряд енергії, від якого можна було б і справді втратити тяму, але ті хлопи й так перебували у відстороненому від реальності стані, та ще й максимально захищалися мною ззовні. Тому телепат, неначе грюкнувши важенним сталевим ломом по корпусу танка, отримав у відповідь усе, що він послав, і навіть більше. Бо в ту ж мить я наніс йому новий, ще потужніший удар – і, зминаючи відчайдушні спроби опору, миттєво узяв розхристану енергетику сірого єства під повний свій контроль.
Цілком упевнено, неначе я робив подібні речі й раніше, я покинув свою тілесність, і, увійшовши в неприятеля, паралізував його чуттєву сферу, відтак, знайшов у загалі втримуваних цим єством полів особливу субстанцію, що виглядала, як невелике виноградне гроно ефірного ультрафіолету. Побачене захопило, і я відразу відчув гостре бажання привласнити цю красу собі. І звідкись знав, що здатен відібрати цей дар у незнайомця, але щось зупиняло мене і від його негайного привласнення. Тож далі я торкнувся хаотичних потоків пам’яті свого супротивника, звідки холодною зливою упало, як часто і просто вчиняла ця особа зло іншим, використовуючи своє вміння суто на руйнування. І тепер я знав, що зобов’язаний зупинити подібне, і особистою волею, крізь поєднані наразі наші сутності, відокремив оте гроно від єства чоловіка. Вочевидь, це було щось не надто споріднене з ним, бо відтята хмаринка відділилася, повільно підійнялася й завмерла над нами.
І лише тоді я й відпустив незнайомця, повернувшись до свого тіла. Та хмаринка майнула слідом за мною. І я несподівано відчув її дотик до себе. Не відомо звідки, та я знав, що це таке. Але навіть не підозрював, що відчувати її настільки приємно. Оволодіння найжаданнішою жінкою не сягало й першого скелястого виступу цією гори задоволення і щастя! Я відав, що став би з цим чудернацьким гроном ще сильнішим, але
воно принесло б зовсім не властиві мені здатності, та й взагалі, існувало б своїм життям.
І я рішуче відштовхнув цю звабу. Моє самоусвідомлення пройняв раптовий крик, відтак, відчужена хмаринка, втрачаючи барви, полетіла кудись донизу, гублячись у сутіні, здавалося, напівпрозорої в цю мить тверді.
Все це сталося досить швидко, і я не мав твердої впевненості, що саме з моєї волі. А ще й вхід у тіло приніс купу нових відчуттів. І нехай вони дещо нагадували підйом угору, але туди я рухався наче зменшуючи щільність своєї плоті, а тут взагалі вийшов з неї!
Та звідкись линула і впевненість, що всі ці мої здатності таки відповідні моєму нинішньому розвиткові, бо мій рівень існування і властивості світу взаємозалежні.
А потім, немов все швидше прокручуючи кадри різко сповільненого раніше фільму, до мене почали вертатися тілесні чуття, і пульс часу засіпався у мені, намагаючись вивільнитися. Але я цього йому ніби не дозволяв, а, можливо, просто ще остаточно не повернувся до його володінь. Навколо мене завмерли напівпрозорі силуети жінок, дітей, охоронців, іншого люду, - і я, вийшовши з тіла, міг рухатись, а вони – ні. Я міг доторкнутися до них і зробити з ними що завгодно. Ось стоїть Василь, протягує руку з паспортом. Я знав, що, зрештою, можу в цьому позачассі дати наказ тілу піти звідси, і ніхто не зможе зашкодити, але піти зможу тільки один. А ще відчув, що ось-ось і час вивільниться, і тоді все повернеться на кола свої, і я повернуся теж – до правил «звичайності». І що все пережите зараз лише дарунок мені з майбутнього – відбиток уміння, яке здатен буду опанувати колись, хоча й не скоро.
І дійсно ефір навколо затремтів, ожив і час прийняв мене назад у свої обійми. Здригнувся й Василь і, прискорюючись, подав паспорт контролеру. Той автоматично прийняв документ, погортав, звірив фото із Василевим обличчям, і хоча схожість була неочевидна, жодних претензій не виказав. Контролер просто робив усе, що йому робити зараз і велілося. А змінений мною телепат, так і завмер неподалік із отетерілим виглядом, бездумно дивлячись перед собою. За півгодини-годину тяма мала б повернутися до нього, але тоді знайде він себе вже дещо іншим, без надприродних здатностей, але з пам’яттю про все ним скоєне раніше, до сьогоднішнього дня…
Я теж простягнув паспорт і, швидко отримавши його, наздогнав Василя вже за дверима із зали. І дав йому команду рухатися за мною. І коли ми трохи віддалилися, я обернувся.
На місце бійки мимовільних утікачів зі стражами порядку вже крутилися службовці, старанно огороджувалася частина вестибюлю, вочевидь, аби відшукати й можливі залишки відеокамери. Я щиро сподівався, що цього не станеться, бо в момент удару по ній, вона відлетіла в юрбу розмаїтого люду, і довгий час до неї нікому не було діла. Та, як би там не склалося, головне, що наразі ми з Василем вже нікого ніби й не цікавили. І могли з розбігу стрибати в море насолоди з назвою воля. І навряд чи був сенс зволікати.
Тож хоча я ще й перебував у ейфорії від нещодавніх подій, та голос розсуду звучав усе гучніше – «вперед!»

3 12/06/08
Ми вийшли з будівлі аеропорту. І тут теж було на що подивитися – і я глядів, і не впізнавав – настільки все змінилося з часів, коли я зазирав у ці місця востаннє – років три-чотири тому. Контраст між нинішнім і колишнім був разючим, особливо на тлі нещодавнього нашого з Василем минулого.
Проте нам, якщо зараз чого й не вистачало, то зовсім не екскурсій та оглядів. І нехай не звернути увагу на повну реконструкцію навколишнього простору було неможливо, та надто свіжі барви на побаченому швидше натякали лише на новий макіяж на старому, добре відомому раніше обличчі. А що обличчя це зовсім не приязно усміхнене, відали далеко не ми одні. Та попри все, вельми зручним виявилося, що одвічний тутешній диктат таксистів таки відійшов у минуле. І ми з чималим задоволенням помчали геть від летовища на пишному яскраво-червоному потязі аеро-експресу із затемненими вікнами і сидіннями, як у літаку. І я з цікавістю став вишукувати і можливих стюардес. І піймав себе на тому, що замість необхідної обережності мною оволодівають веселощі. Мабуть, так проявлялася й банальна реакція на все пережите, а може просто веселитися – це єдине, задля чого лише й вартувало жити? Добре, що час більше не в моїй владі, а то я однозначно зупинив би його задля докладнішої бесіди із красунею-провідницею з кофеїнозалежним поглядом.
Звичайно, таким ніжним створінням не могло бути місця в нашому красоярському минулому, але чому вони не могли залетіти в наше майбутнє? Нехай там чимало місця вже займала Юлія, а ще виднілися, якщо пильніше придивитися, і силуети Віки й Лесі. Але що я міг зробити з життєвою ейфорією? Чи мав відмовитися від нових ликів вищого Божого творіння за власною волею тільки тому, що подібні творіння, нехай і з іншими обличчями, вже присутні в моєму єстві, і місця там для втілення мрій не так вже й багато? Але ж інколи витонченій дамі достатньо і однієї пелюстки твого душевного простору. Пелюстки, що може вирости у майбутній сад, край, всесвіт – зі мною, чи без мене. Бо ми ж не повинні шукати від людських стосунків щось інше, аніж сяйної радості?
- Василю, як тобі наша стюардеса-провідниця?
Василь, відволікшись від задуми, поглянув і, чи не вперше, усміхнувся, нехай лише і ближчою до мене стороною обличчя.
- Коли вона нахилялася, з-під її спідниці, здається, блиснули скельця відеокамери.
Мій супутник, нехай і перебував і не в найкращому стані, але мислив, мабуть, цілком тверезо.
- Так гадаєш? Тоді в нас жодного прихованого шансу. Але, бачу, ти стрімко одужуєш і, вочевидь, готуєшся до випробування матріархатним Львовом.
Я не мав на увазі щось серйозне, і зовсім не натякав на деякі риси характеру Лесі, але моя фраза прозвучала таки достатньо багатозначно. Та Василь із печальною півусмішкою лише ковзнув по мені поглядом. Однак я встиг вловити на його денці щось схоже на нотки прихованих ревнощів. Ого, знеможений, але незламний! І заодно, я привітав себе із успішним знаходженням першого тонкого місця у цьому чоловікові, звичайно, окрім новонабутого негативного ставлення до шахтарської праці. Утім, про всі свої поневіряння він зараз не мав би згадувати. Я сподівався, що приховані мною в його пам’яті події останнього тижня поки не прорвуться на поверхню його свідомості. Коли завгодно і де завгодно, тільки не зараз.
Василь втупився у вікно, за яким стрімко ковзали околиці мегаполісу. Це залізничне сполучення теж, напевно, відкрили нещодавно. Все яріло свіжими фарбами й дрібними недоробками, та й безпосередні переходи від аеропорту до естакад цього експресу дороблялися просто під нашими ногами. Що ж – хоча б щось для людей.
Весело про щось щебечучи, повз нас знову проплила та сама провідниця зі сповненими непогамованою спрагою до див очима. Можливо, її цікавили наразі тільки тугі гаманці й виконання плану з продажу кави-чаю, але з неї просто сяяла і саме та, палка жага життя, яку таки краще покладати на вівтар служіння більш високим цілям. І, до того ж, дівчина здавалася цілком природною білявкою. І чомусь відразу закортіло перевірити декілька із давніх чоловічих переконань щодо білявок. Ох, якби не Василь. Хоча... і я промовистим жестом поманив дівчину до себе, як кличуть, аби вручити з рук в руки щось дуже цінне. І не дивно, що вона покинула всіх і вся, і за хвилину ніжно торкалася мене своїм довгим, натурально світлим волоссям. Ой, недарма вважають, що саме там чортики ховаються! – бо я їх зараз відчував більш ніж виразно. І нехай грошових знаків у моїх кишенях не було зовсім, але малося дещо інше, і, як на мене, значно важливіше.
- Дівчино, якби вас запросили на кастинг, переможниця якого отримує безмежну владу над чоловіками, ви би погодились прийти на нього?
Не відхиляючись ні на міліметр, мене оглянули з ніг до голови. Ясно, я виглядів не надто свіжим, але в моєму питанні містилося значно більше, аніж можна було відразу вловити навіть такими очима і суто світлим досвідом.
- Я би подумала про це найсерйознішим чином! А що вимагається від чималої, напевно, кількості учасниць?
Мені сподобалася її бойова посмішка і сміливий рух жіночого єства назустріч не розгубленим іще мріям.
- Наявність природного світлого дару, і він у вас, як бачу, є, - і я взяв бойове єство за ніжну руку.
- А навіщо тоді кастинг? – цілком логічно запитала вона, навіть не пробуючи визволитися.
- І я про це ось зараз задумався, – вимовив я з таємничим тоном, тримаючи паузу і уважним поглядом. Спостерігаючи, як хвиля тепла линула з моєї руки в її долоню, а потім далі, й далі.
Вона і справді була би доброю ученицею - чуйною і сповненою чарівної містерійності. А ще й виглядала майже як та, що зникла в небі в напрямку Еміратів, залишивши мене лікуватися від сердечної недуги. Як же її звали? Кеті, Кет?.. Напевно, саме я так стрімко й захопився-запалав? Та навряд чи наші стосунки і зараз могли протривати довше - її доля належала цьому краю. Утім, як і доля Юлії, котрій я теж щось пообіцяв. Я, звісно, міг спробувати потримати лінії їхніх долонь у своїх руках, але ніяк не змінити їхню природу і покликання.
- Доброго коньяку не бажаєте? – із задумливим виразом раптом прийшла до тями білявка.
- Ні, дякую, просто, якщо ваша ласка, залиште мені ваш номер телефону.
І за хвилину в же тримав рожевий аркушик для дрібних нотаток.
Її звали чудовим слов’янським іменем Євпраксія! Це ж треба! Декілька митей я милувався зробленим записом, чітким каліграфічним почерком. Аж раптом зрозумів, що це саме той артефакт, володіючи яким, матиму з нею зв'язок навіть без телефону. А чом би й ні – це ж приємно, коли хтось на відстані доброзичливо згадує тебе!
Я акуратно склав аркуш з іменним номером до кишені, і відпустив Євпраксію. І вона красиво поплила вагоном, у задумі не надто звертаючи увагу на пасажирів. Але кожна мить має здатність поступово втрачати барви. І найшвидше тануть миті найчарівніші. То вже за декілька хвилин Євпраксія, наче звільнившись від щойно пережитого таїнства, частувала мандрівний народ усім, чим той міг собі дозволити частуватись, окрім одного - всі її дійсно щирі усмішки належали зараз виключно мені.
А змочити губи коньячком було би і справді не зле. Та грошей у мене не залишилось, а розплачуватися із можливою ученицею чимсь неіснуючим не хотілося. Навіть на цьому експресі ми їхали без квитків, благо місць вистачало. Тому довелося тільки мріяти про все хороше, і аж до зупинки на Савелівському вокзалі, куди й дісталися рівно за півгодини, як гарантувалося розкладом. До побачення, Євпраксіє. Чи побачимося ще?
Вартувало повертатися до реалій буття, і, передусім, до камер, що могли ідентифікувати наші лики. Тож ми знову вдягли позичені в генерала літні кепки, якими вже користалися і при вильоті, і після посадки, й так подалися до виходу.
Я відпустив супутника на пару кроків уперед себе, аби ми не відразу нагадували саме тих двох, яких зараз, мабуть, шукало чимало очей, та ще й припасував до себе якусь жінку, з якою начебто і вийшов з потягу.
Почувався наразі нівроку, навіть з деякими мелодійними нотками ейфорії. Та з огляду на щільний потік люду, згадалися оті химерні видіння, помічені, здавалося, ще зовсім недавно, і вже так давно, - по приїзді - на Київському вокзалі. Тож я максимально потамував свою розбурхану енергетику. Хоча саме зараз, як ніколи раніше, хотілося випробувати її в кожній ситуації. Та досвід застерігав від подібного нахабства, що, схоже, й виринуло на поверхню наслідком нещодавньої ейфорії.
Ми відійшли від перону і направилися переходами до метро. І невдовзі вже, обходячи вхідні автомати, пройшли біля чергового дозорця – о, країна тотальних контролерів! Де я махнув жінці у форменій одежі за всіх трьох одним своїм, начебто, службовим посвідченням. Та ще й додавши коротке і таємниче, а головне, телепатичне, слово «фсб». І тут нас перехопила міліція. Точніше, Василя, що вирвався на пару кроків уперед.
Молоденький сержант виник наче чорт з табакерки, здавалося, просто з нізвідки. Приклавши долоню до свого картуза, промимрив щось незрозуміле, але завершив значно чіткіше: «- Ваші документи!».
Я очам своїм не повірив! Як таке можливо? Талановитий юнак! Чи то винуваті наші бліді, втомлені обличчя, виснажені тіла, що ж іще? А може хлопака так надресирувався на заробітчанах, що ловив рибу вже всліпу? Та, все виявилося значно банальніше, mea culpa, - я геть утратив пильність, розслабився, - себе ж то я заховав, а ось Василь світився єством наче ліхтарик.
Тож і я зі своєю випадковою супутницею теж підійшли до місцевого стража, наче з якимсь власним запитанням. І поки Василь витягав свій паспорт, я доторкнувся до опущеної руки міліціонера, і ввійшов в його єство. Сержант у ту ж мить завмер і, неначе цуцик, що вчув поруч навіть не вовкодава, а когось із епохи динозаврів, раптово принишк. І йому раптом страшенно сподобалось життя, як воно є - красиве й тепле, і там, назовні! Тільки не ця клята служба! Декілька днів тому він був у церкві, хрестив племінника, і на душі було так чисто, дзвінко, високо. Воно, звичайно, батюшка ще той хапуга, але ж у храмі ж не тільки він присутній! І яку тоді благість і високу присутність він знаходив навколо! Аж до сліз в очах. І так жаль йому тоді стало цю країну і себе в ній… А потім знову служба і все, як завжди, - зранку командир відділу попередив про особливу пильність і старанність, а вечором вимагатиме грубих грошей, і що би йому не приніс гарчатиме, що вижене у три шиї. І точно вижене - з нього станеться!
Сержант був зовсім тонким сутнісно, і я мимоволі проштрикнув його собою глибше, аніж потрібно, - аж по той бік і світлого й темного. Курча піхота! Але з розгону полетів єством ще далі, загинаючись вгору – вище, і вище. Але що там було шукати. І я опустився нижче. І наче відповіддю на таке моє горішнє звертання, зовсім поруч за спиною сержанта раптово узрів збентежену моєю увагою на собі ту саму янголку-охоронницю – чарівну дівчину з німбом замість бантика, без одягу, як без гріхів, суто в чомусь білому. І дівчинка, схоже, плакала, чи збиралася, бо очі її були сповнені сліз. Тільки цього мені не вистачало! І невже не мара?
Я струснув головою, бо ангелів я вживу таки ніколи ще не бачив, і, напевно, саме через те, що їх і не мало бути поруч щ нами. Чи, виходить, далеко не всі з них насмілювалися опускатися так низько? Та янгола не зникла, а так і гляділа на нас обох, вочевидь, чогось прагнучи і від мене. Можливо, її страждання були пов’язані з нещодавніми видіннями цього службовця, з його бажаннями жити інакше? Що ж, якийсь поштовх у тому напрямку я міг надати, але не більше. Бо хто я в цьому світі, і чому подібні питання не вирішувати більш системно? Тож інколи я не розумів Задуму Творця. Дали би в руки ангелам потрібні пристрої для скерування своїх підопічних у правильний бік і все «путьом». Але уявити цю дівчинку з електронним кийком у руці я б не міг. Зрештою, як і свою, я ні крапельки не сумнівався, - іще красивішу істоту - з подібним пультом керування і набором гайкових ключів. А як вони могли би вплинути на нас без потрібних інструментів? Бо ж то завжди треба там скерувати, а тут поправити, полагодити.
Та, видно, Задум, стосувався чогось тоншого, а не конструкцій особистого, в своїх основах, певно, значно старших самого Задуму - можливо, і призвання тих, що займали ті чи ті цільності, в тому числі, і в плоті.
Я перевів погляд на міліціонера, додавши йому чергової порції жаги кинути всю цю тьму задля життя біля батьків у недалекому звідси селі. І нараз уловив прояв щирої приязні до себе з боку ефірної істоти, що миттю розтанула на моїх очах. Заодно відчувши, якщо іще побуду в такому поєднанні з вищими сферами, то щось нове стрімко увірветься в моє буття, а мені це зараз ну зовсім ні до чого! Тож я згорнув глибину проникнення, і вийшов із бідолашного сержанта. І, полишивши його у глибоких екзистенційних роздумах за декілька хвилин ми вже втискалися у переповнений вагон потягу. Але вже суто вдвох, бо моїй мимовільній супутниці потрібно було рухатися зовсім в іншу сторону. І хоча і в неї вистачало своїх турбот, та вони виглядали, переважно, світлими, - і жінка й сама знала, як жити. Зрештою, як і більшість люду, що впевнено поспішали пероном тутешнього буття в різні сторони. І ніхто не мав нікому заважати в планах особистого буття, навіть старезна твердь міста під ногами – така ж невидима, як і не зрозуміла. Хоча, ймовірно, і не всім. І я, за звичкою, спробував відчути обсяг і внизу, і навколо - привіт, Москва, я повернувся.

4
Орендована мною ще напередодні раптового попадання в Сибір квартира знаходилася в п’яти хвилинах ходьби від станції метро «Щелковська». Помешкання таке собі - не надто. Останній ремонт у ній відбувся, очевидно, з четверть століття тому, ще при заселенні – і, видно, у ті ж часи, що і в незабутньої Ольги Сергіївни, котра й жила не так далеко звідти. Утім, це зовсім не завадило господарям обожнювати цей скромний закапелок свого дорогого минулого, що повною мірою відображалося не лише на ціні оренди, але і в тотальному контролі над її щораз новими мешканцями.
Контролювати було не важко, бо хазяї, як виявилося, мали ще один закамарок незабутнього минулого і якраз навпроти першого. І, ясно, їхній погляд і слух вільно перетікав з одного «дорогого» в інше - «не менш цінне». Тож, коли я встромив, прихованого в скверику поруч, а відтак і щасливо знайденого, ключа в замок дверей орендованих нещодавно квартири, вони тут же й вискочили. І, як виявилося, зовсім не для того аби радісно привітатись.
- Ми так не домовлялися!!!
- Доброго вам…
- Чуєте?! Не домовлялися!
- Дня…
- Ось вам, забирайте назад свою плату, і йдіть-йдіть по-добру, по-здорову! Ви не жили, і не живете у нас, і робити вам у нас нічого! І, взагалі, невідомо, що ви тут мутите, - може якісь терористи! Невідомо де пропадаєте, а ми маємо відповідати!
Проголосив дещо істерично чоловік, з ким я домовлявся про оренду.
- І ще й воду залишили включеною, і якби не ми, то затопили би пів будинку! - чомусь збрехала його жінка, - і ми тому при дільничному вимушено й відкрили двері! Бо раптом ви вже й не живі! Зайшли, а ви навіть ліжком не користувалися! І речей майже ніяких! А вода тече і тече! І наш досвідчений капітан наполіг нічого спільного із вами не мати!..
Хазяям було по шістдесят із чималим гаком. Неначе й не старі, але якісь зачовгано-пузаті, і, як виявилося, ще більш неприємні, аніж гадалося.
Коли я домовлявся з ними щодо свого проживання, вони аж надто відверто намагалися сподобатися, а заодно, й побільше випитати. Зрештою, я і тоді вже знав, що вони геть не ангели, але хіба я міг відати, що прагнули стати ще гіршими? І це їм, без сумніву, вдалося. Та й нехай. Хоча я й не бажав допомагати будь-кому на шляху гріхопадінь, але що міг зараз вдіяти?
- Добре, добре, але я повинен забрати свої речі, - ситуація мені не подобалась, і я не мав бажання в ній далі знаходитися.
- А ми ваш дріб’язок уже й перенесли до себе, бо мало що. До речі, під наглядом дільничного, він свідок, що все по-чесному! – ґаздиня зблиснула по мені переможним зором, - Федоре, де там їхні речі і гроші? Віддай їм і до побачення!
Її чоловік пірнув за двері, відтак виніс пакет із моїм вбранням, а ще протягнув мені дві засмальцьовані терті-перетерті стодоларові купюри ледь не 70-х років. Але мене здивувало не це.
- Я ж давав вам п’ятсот.
Хазяйка вперла в мене нахабно розширені очі.
- П’ятсот? Які п’ятсот! Про що ви тут говорите! Людоньки! Ви чули? А моральні збитки? Та після вашого непоселення нам ще півмісяця шукати нових жильців, а хіба легко їх зараз знайти? А наші нерви? Наші переживання? А те, що ми ваше барахло у себе тримали! Ні, ви гляньте на них, усілякі аферисти так і хочуть обібрати простих москвичів, які все життя горбатилися, аби на старість зажити нарешті спокійно! Федоре! Телефонуй дільничному, нехай приходить і розбирається з ними! Телефонуй, Федоре, а то понаїхали тут! Чуєш Федоре! Квартира простоює, а вони грошей вимагають!.. Ой, людоньки.
Хазяйка притулилася до стіни і драматично приклала руку до грудей, вдаючи, що їй недобре.
Голос її перейшов ледь не в стогін.
- Ой, серце, Федоре, води.
Федір метнувся, і ледь не відразу повернувся з очманілим виглядом і стаканом в одній руці, і ліками в іншій. Ого, це вже було не банальне лицедійство, а ціла постанова! Я торкнувся цих неприємних сутностей тісніше. І в очах замиготіли образи з їхнього близького і далекого минулого. От якби колишні односільчани цієї пари та й побачили їх нині! Але для цього ще треба доїхати з їхнього теребовлянського Буданова до столиці колишнього Союзу, потім відшукати оцих Кушніруків, що нині Кушнєрукови. Ні, ніяк в їхніх земляків подібне не вийшло б, а жаль. Бо вистава вартувала масового глядача. І він з’явився, бо в найбільш кульмінаційний момент стогнання і пиття двері моєї, буцімто нині геть порожньої квартири, зненацька прочинилися. І звідти обережно, але вкрай заінтриговано, наче киця до відкритої комори, визирнула чорнява гостроноса жіночка – без віку, і, певно, й без постійного чоловіка на дивані біля телевізора.
Чорнявка дочекалася доки зірка нелегкого акторського ремесла зробить остаточний ковток води з виразно прописаними на обличчя стражданнями, що так відрізнялися від помислів внутрішніх, – бо знову ж цей Федір набрав із-під крану, а скільки ж раз йому казалося про відстояну, що так не тхне хлоркою, ну безтолоч-безтолоччю!
- Ой! А я почула, Валентино Степанівно, Федоре Прокоповичу, що ви тут із невідомими емоційно розмовляєте, подумала, може трапилося що? – на обличчі чорнявки застигла маска майже родинного всесприйняття.
Та акцент був явно кавказьким.
- Та трапилося, тра-апилося, - на обличчі Валентини Степанівни вималювалася спершу досада, а потім і бліда надія, - напевно таки житиме, житиме далі! Але виключно тільки після того, як нарешті позбудеться мене, - ось речі свої прийшли забирати! А я до вас зараз зайду, лише проводжу людей.
Вочевидь, Валентина Степанівна вирішила, що достатньо вже з нас перемовин, але я так ще не вважав. Та й кавказька киця явно прошмигнула не до своєї комори, хоча які я міг мати до неї претензії?
- То, певно, ми з вами мали мешкати в одній кімнаті? – звернувся я до чорнявки, шукаючи шпарин в, як виявилося, незвично щільній її енергетичній структурі, - я, звісно, радий, що ви погодилися стати нам, двом самотнім чоловікам, доброю компаньйонкою, але, бачите, люб’язна Валентина Степанівна в останню мить передумала, тож не судилося нам навіть повечеряти втрьох.
Погляд чорнявої блиснув іронічним вогнем. Але відповісти вона не встигла.
- Ні, щоби поселитися нормально, як ось люди це роблять, а то одні лише клопоти, а тепер і наїзди, вимагання грошей... – миттєво спробувала перебрати ініціативу до своїх рук хазяйка, вочевидь, шукаючи й нові аргументи.
Цікаво, що ні вона, ні її чоловік, навіть не почервоніли, і трималися, неначе це не їхні фокуси щойно розкрилися. І тепер, певно, внутрішньо готувалися остаточно подерти нас на кавалки, а кавалки перепродати, і лише у роздріб.
Та й чорноока, миттєво скопіювавши настрій хазяйки, наче відійшовши від почутого щодо можливого компаньйонства, показно ображено ковзнула по нас із Василем поглядом, розпочала своє.
- Та ви що собі думаєте?! Хто ви такі?! Чому до хороших людей чіпляєтесь! Людину зі слабим серцем ображаєте! Дурну силу свої проявляєте! Ото чоловіки пішли! О ні! Я теж буду свідчити, як ви нам тут погрожували!
Чорнявка не лише говорила, вона зараз виразно пробувала ввійти в моє єство, налякати, а потім запалити до нестями! У неї, безсумнівно, існував дар впливти на інших. Та й раптовий безцеремонний випад мав, певно, вивести нас із рівноваги, змусити до агресії у відповідь, аби далі мати нагоду публічно вчепитися у вороже горло, неначе цим захищаючи господиню і її чоловіка.
Одначе, дійсними господарями для цієї чорноокої були зовсім не Кушніруки, яким лише судилося стати її черговими жертвами, і просто зникнути, подарувавши їй свої майно. Саме така вервиця образів промайнула перед моїм внутрішнім зором. Це ж треба! Тим не менше, я м’яко посміхнувся гостроносій.
- Вже ніхто ні на що не претендує, тільки речі забираємо і йдемо, - я заспокоїв господиню, і не тільки цими словами, і далі додав, перевіряючи, чи подіяло, - кажете, ледь не півмісяця мене не було? Як швидко летить час, і по-різному, бо для мене менше тижня.
Та пані з Буданова пропустила те все повз вуха. І добре, тепер я мав завершити і з цією темною змовницею.
- На жаль, таки маю вас потурбувати, - промовив я їй, - аби забрати дещо своє.
І в мій пильний зір крізь найдені шпаринки в її єстві, кинулося, як же вона шукала, відчуваючи щось важливе, промацала всі закутки. Та вважала, що то якась дрібна річ, на кшталт, загубленого діаманта, бо цінність вона відчувала аж надто гостро.
- Куди! Моя квартира, стійте!

5
І нехай розпачливі зойки квартирантки покрили колишній злагоджений дует хазяїв, та я рішуче подався вперед, протискаючись повз жіночий масив, як липкий жах у мирний дівочий сон.
Дорогою я вимушено обійняв, і дещо притиснув галасливу конструкцію горлогрудей – інакше проминути вузький коридор було б немислимо. Відтак ковзнув ще глибше у вир її єства. І вона, схоже, відчула мою дійсну силу, бо очі спалахнули, а голос нараз примовк. Я ж пройшов і оглядівся.
Сама кімната за час моєї відсутності дивовижно змінилася - на стінах, на підлогах, на столі, та дивані тепер містилося багато чого цікавого - від містичних картин і фотографій, до шкір, тканих килимів, і безлічі специфічних атрибутів тьмяної магії і не менш темного чаклунства.
- Ви, напевно, гадалка, і навіть, віщунка? О, думаю, ви вельми вміла особа, - сказав я швидше ствердно і пішов на кухню, - тож ви відразу й відчули, що я тут залишив дещо своє. А потім довго шукали, але не знайшли. Буває.
І на очах онімілої провидиці, що лише ошелешено супроводжувала мене, я підійшов до кухні, взяв табурет і зазирнув на антресолі. Ніби порожньо. Саме так і повинно було виглядати. І навіть не підготовлене торкання не могло би змінити відчуттів. Але у глибині, на дощатому настилі, і досі ще лежав залишений мною дипломат. Зрештою, лише я його і міг побачити, втім, як і намацати. Тож, протягнувши руку, і справді торкнувся його твердих шкіряних боків. Ворожка ж була абсолютно впевнена, що на антресолях нічого немає, вона тут все переглянула і не раз. І я не став її переконувати у зворотному. І, вже тримаючи дипломат у руці, навіяв тверде переконання в її правоті.
- Я помилявся, тут нічого мого не має. Прощавайте.
Та я і недалеко відійшов від істини - ці гроші я ще не вважав повноцінно своїми.
За дверима квартири те саме я втлумачив на прощання і в голови господарям квартири. Мовляв, пішов без нічого, а як виглядав, та по різному. Але, й про всяк випадок, закинув туди і зчитані з єства ворожки барвисті плани на найближче спільне майбутнє, як і деякі згадки з її минулого. Я ж не міг собі дозволити зловтішатися з чиїхось близьких великих неприємностей. Тож телепатично побажавши їм поділитися цими підозрами з дільничним, розкланявся.
Навіть не забираючи в театральної трупи решту доларів. Можливо, вони випадково підуть на щось дійсно корисне світу. Та й ресурсної підтримки нам поки вистачало -
з мільйоном євро за нашої відсутності нічого ж не сталося. Навіть дивно, бо гроші завжди притягують до себе найнеочікуваніше, і, линучи з рук в руки, неодмінно тануть, як ті камінці у темних глибинах водойми буття.
На виході із зачовганого, кіптявого під’їзду, Василь вельми несподівано зауважив, що жінка, яка зайняла «мою» квартиру, йому видалася аж надто підступною. Я просто непевно кивнув головою, бо та дрібка з минулого цієї жінки, що відкрилася в коротку мить дотику, нажахало би Василя значно більше, аніж тоді мене. У дні нинішні вона вже не обманювала безпосередньо на вулицях довірливий люд, а приймала його на дому, де впевнено гадала й ворожила, ще й нерухомістю займалася. Ось і нині мала смачні плани на скромну маєтність люб’язних Валентини Степанівни і Федора Прокоповича - в минулому товарознавців із великого гастроному неподалік. Там, де нині меблевий салон. Вона вже і ввійшла в довіру, і за вечірнім чаєм навіть акуратно випробувала свій гіпнотичний вплив. Торкнувшись у ній цього впливу, я, мимохідь, витягнув з її пам’яті ще безліч епізодів - тисячі дрібниць і подробиць! Наче скачав з голови провидиці великий файл, який все розпаковувався і розпаковувався при доторку до нього всім раніше скоєним. А може і справді, потрохи перекинути те все люб’язним Валентині і Федору? Хай співпрацюють зі слідством у світлі раптово виявлених обставин!
І як у мою голову те все нині влазило? І, в основному, ж усіляка дурня! Та ще й украй чітко проявлена! Бо за останні сім років я міг пригадати ледь не кожну прожиту мить. А ось, що ставалося раніше – за рідким винятком, наче корова язиком злизала. І, нехай, імовірно, нічого остаточно не втратилося, а просто лежить десь у повній темноті, проте від цього я не почував себе краще. Як мені набридли всі ці неприємності! На противагу від іще остаточно неотямленого Василя, до якого скоро все повернеться, мені свою пам’ять так легко не упорядкувати. І крутилося нині в ній чорт знає що, тільки не те, що дійсно цікавило. Хотілось би щось і призабути, піти на заслужений відпочинок! Подивитися, врешті-решт, футбол.
- Василю, ти цікавишся футболом?
Василь від несподіваного запитання аж зупинився.
- Та ні, якось байдуже. В тій біганині важко знайти хоча б якийсь сенс. Але коли взагалі немає що робити, то чого б не подивитися.
- Отже варто знайти зручний диван з телевізором напроти. Відпочинок нам не зашкодить.
- То їдемо на квартиру, яку орендував я?
Василь, вочевидь, ще не осягнув рівень небезпек, які нам загрожували. Але і події останнього тижня були вкриті для нього млою тимчасового забуття.
- Ні, не варто ризикувати. У тебе наявні серйозні проблеми, в мене теж. І я про них ще розповім. Та й гляди - скільки оголошень. Давай спробуємо долю ще раз, але вибираємо лишень ті, що написані від руки і не найкращим почерком.
- Дарма, у мене хороша квартира. Та й хочу перевдягнутися, мені ж на роботу потрібно!
- Василю, з минулим завершено, - до тебе не підемо, там нас можуть ждати ті, що вже вчинили тобі купу неприємностей, поглянь на свої руки. Коли пригадаєш чому вони такі, даси знати.
Василь задумливо уставився на почорнілу від шахтної породи шкіру своїх долонь. І так би стояв, якби я не потяг його далі. Нічого, скоро і відмиється, і сутнісно відійде. Та маємо терміново собі щось підшукати.
Пропозицій по житлу вистачало. І вже за пару годин ми отримали ключі від цілком сучасної «двійки», внесли першу плату в тисячу євро, і нарешті відмежувалися від суєти і гаму.
Чергова порція сухарів із водою явно не влаштувала Василя, але аргументовано сперечатися зі мною він ще не міг. Тим більше, що я теж майже не їв. І вже досить здавна. З певними труднощами, але цілком вербально, я переконав Василя в тому, що він не повинен з’являтись ні в колі знайомих, ні у своїй фірмі, і найбезпечніше тепер вважати себе звільненим за власним бажанням. І повертатися у Львів ще дещо ранувато. Бо ж він оце без жодних документів, а на вокзалах зараз тотальні перевірки. Без мене і кордону не перетне, тож маємо повертатися удвох. І я б з радістю, тільки ось мої справи в Москві ще не завершені. І, взагалі, зважаючи на те, звідки я його витягнув, найкраще, аби він просто сидів перед телевізором, під моїм дружнім наглядом.
Щось приховане мене й досі непокоїло в ньому, а що саме – ще не міг з’ясувати. Але поспішати з ним було вже нікуди. Тим не менше, деякі важливі справи нас змусили знову вийти на люди. Ми придбали собі нове вбрання. Закупили необхідних продуктів. І, звісно, Василь зателефонував Лесі. Зрозуміло, що з достатньо віддаленого від нашого нового житла телефон-автомата. І спершу я промовив декілька слів, аби переконати жінку не розпитувати щодо речей, про які її чоловік поки нічого не здатен сказати, та однак, це було ще те драматичне дійство. І хоча, як на мене, Василь проявляв у стосунках із жінками деяку наївність, але він умів кохати всіма складовими свого єства. Мені навіть трохи ніяково стало, згадуючи про свою останню зустріч із Лесею, і про такі дивні зараз сподівання на її особливу вдячність. Але тоді й справді могло статися будь-що, якби я хоча б трішечки наполіг. І нинішня ситуація складалася б не такою теплою. Вочевидь, ота небесна жінка, що незмінно прикривала мене Згори, того достопам’ятного дня не послухалася і, відпущена «хоча б на трохи», усе ж не полетіла з іншими ангелами-охоронцями на нектарний пікнік.

6
Я відкрив очі. Миттєве видіння, бачене щойно, здалося приголомшливо виразним – брудні сніги завершувалися млою, крізь яку ми йшли далі й далі. І мла ставала густішою і холоднішою. Під ногами чвакало схоже на болото запашне гидке місиво, але ним доводилося йти і йти, слід-вслід за кремезним силуетом попереду, що, як я сподівався, знав дорогу, якою вів нас.
Можливо, я бачив майбутнє, а може й минуле, одначе, настільки не привабливе, що краще б те все ставалося не зі мою. Але витрачати час на розгадки не хотілося.
Я залишив Василя відсипатися і нарешті взявся за рішення другої частини своїх тутешніх справ. Мав ще зазирнути в мережу Інтернету, але таким чином, аби не спалитися – є ж купа характерностей, за якими зовсім неважко впізнати особу, що раніше вже там наслідила. Непримітні звички, які складають наше «я» неможливо повністю змінити, тож манери і почерк залишалися твоїми, і тільки твоїми. Тож і потрібно проявляти обережність, і, передусім, з місцями доступу до всесвітньої павутини. Такі в Москві існували в достатній кількості.
Знову ж таки на метро я дістався одного із найбільших столичних учбових закладів, де придбаний за чесно знайдені гроші Пилишиних, мій ноутбук радо сповістив, що загальнодоступний Інтернет присутній, хоча й ніякий. Чудово. Мені поки вистачало й подібної мілини. Тож я вмостився в коридорі одного з напівпорожніх у цю пору корпусів, біля вікна з видом на підхідні шляхи і, не барячись, взявся за справу.
Нехай тут і діяли певні обмеження на спілкування зі світом, але я їх легко подолав, а глибина русла доступу особливого значення зараз не мала. Маскуючись під автомат однієї із всесвітньо відомих пошукових систем, я першим ділом переглянув веб-сильця, залишені мною раніше на слідах свого попереднього перебування. І зірваними виявилися майже всі! Та ще й неодноразово! Можливо саме тому веб-сильця мені й подобалися більше, аніж звичайні. Без сумніву, моїми слідами час від часу йшли не лише ті, кого я торкнувся усвідомлено, але й кого я так акуратно намагався нічим не зачепити. Тому зараз, вважаючи, що тягну вервицю чиїхось слідів, міг і сам упійматися в чужі петлі й гачки. А отже, десь у цю мить міг спалахнути-заблимати червоний світодіод і прозвучати команда «Фас!», і що найбільш весело – основними мовами всіх відомих мені спецслужб. Це ж бо кричуще порушення їхнього безумовного владного права – слідкувати один за одним і за всіма, але, в жодному разі, не дозволяти подібне простим смертним.
Тож я зафіксувавши отриману інформацію, далі, швидше за звичкою, ще трохи поплутував сліди, і, нарешті, повноцінно сконцентрувався на зниклій доньці київського олігарха. Поставлені раніше на внутрішніх мережах головного офісу Пилишина програмки проникнень, слідкувань і зчитувань назбирали лантухи нової інформації. І саме посеред них на мене очікувала виразна бомба. Декілька днів тому мережі олігарха від посереднього рівня загально комерційного захисту стрибнули на рівень вищий, аніж у нинішнього українського президента. І нехай той нинішній гарант і повний неук, і нероба, й майже жодного сенсу оте «ніщо» і мудро захищати, але за державу було образливо. Особливо, коли поруч із дірявим «президентським» решетом географічно поруч зростає споруда із веб-залізобетону. Та й почерк використаних в розбудові рішень видався знайомим – і не раз спостерігався мною у системах належних саме російським спецслужбам. Тим не менше, так як комп’ютер самого олігарха був тим самим, я таки попав у нього відкритим раніше, нехай вже й щільно стиснутим новими захисними конструкціями, каналом, здобувши чергову порцію інформації. Та, схоже, я це зробив востаннє, бо мої сліди виднілися тепер чіткіше, аніж літаки в небі. І на відміну від тої блакиті, жоден вітер їх звідси не видмухає.
Відтак, покружлявши мережею, я позбирав і повідомлення зі своїх поштових скриньок. І, за звичкою, видалив усе, до чого зміг дотягнутися, і можна було покидати поважний Вуз, але цікавість взяла гору. Я нашвидкуруч переглянув отримані листи. Приємно, що про мене не забували. З Нью-Йорку обізвалася моя француженка, її фірма раптово збанкротувала, колишні друзі й коханці виявилися негідниками, і тепер вона розшукувала мене, бо, як виявилося, єднання наших душ для неї таки щось значило. Для мене теж, хоча вже й не так гостро проявлене. Може колись, якось. Треба розмислити… А ще мені написали колишні боси з агентства щось вельми багатослівне, що читати я взагалі не став. Окрім цього, листів із десять прийшло з Києва, і один з Москви – від Юлії. В останньому тільки новий номер мобільного телефону. І три знаки оклику в кінці цифр. Що, мабуть, означало прохання щодо продовження наших стосунків. І нехай це й виглядало географічно привабливо, але натякало й на недавні, спільно пережиті нами, труднощі.
З Києвом, як і очікувалося, все складалося значно веселіше. Зрозуміло, що писала мені тільки найменша з Пилишиних – Оленка. І на першому місці, звичайно, цвіли емоції. Але з того, як вона їх виявляла, мені стало зрозуміло, що у дівчинки твердий характер, і хоча на неї тиснуть, вона не піддається, і все ще сподівається на мене.
«- Я вірю, що саме ви знайдете і повернете назад Іру...» - подібним починався ледь не кожен її лист, яких приходило й декілька на день.
І правильно, бо хто ще, як не я. Потім якийсь час мала не писала. Та й мені було не до листів. А ось у мейлику, який надійшов сьогодні зранку, вона раптово повідомляла, що її сестра два дні тому щасливо знайшлася, і зараз перебуває знову ж таки в Москві, і я сам можу переконатися у цьому: ось номер її телефону, з нею всі вже переговорили, і вона теж. Розповіла, яка її сестричка молодчина, бо, мовляв, утекла від викрадачів через вікно. Тато і мама їздили вже до неї, але не привезли із собою. Кажуть, зараз Іра ще в лікарні, та за декілька днів, як стане на ноги, випишуть. Мовляв, сестра тому й розмовляла з нею дуже мляво - напевно, застудилася. А ще татко і мама від неї заразилися, бо як приїхали, Оленка не могла їх упізнати. Раніше їх багато що цікавило, і її справи теж, а тепер усе до лампочки, - і те, на скільки Ірина затримається в Москві, і чи зробила сама Оленка уроки, чи ні. Навіть були не проти, аби вона написала цього листа, бо ви хороший, і можете допомогти моїй сестрі чимшвидше доїхати додому.
Цей лист мене виразно збадьорив, було над чим задуматись. І не тільки задуматись. Що-що, а визначити місцезнаходження абонента за номером телефону труднощів не складало. Були би гроші. І я знову зайшов у мережу. І, загалом, успішно.
Як виявилося, географічно трубка мобільного із начебто номером Ірини наразі знаходилася неподалеку, кілометрів двадцять від Москви, в лісах за Чкаловським, в комплексі будов неясного призначення - на перший погляд, на території тамтешнього військового санаторію. І я, звісно, не мав сумнівів, що моє листування з наймолодшою з Пилишиних вже перебувало під уважним стороннім наглядом, і мені дозволили дізнатися справжній чи не справжній номер Ірини зовсім не випадково.
Знаючи, як здатні працювати спецслужби, розраховувати на те, що це просто дружній витік інформації, не доводилось. І навряд чи послання із Києва стосувалося й легкого заробку грошей, які я неначе збирався отримати за повернення Ірини додому, бо означало лише те, що встряв я в серйозні справи, мою діяльність помітили й оцінили. І тепер зі мною бажають поближче познайомитись.
Якщо й справді довкола олігарха з’явилися пов’язані з ФСБ сили, то цілком достатньо перечитати мої листи малій Оленці, в якій я магічно, за одною непевною фотографією, стверджую, що її сестра жива, і що я вже на півдорозі до неї, аби далі пов’язати появу таємничого комівояжера на місці повторного зникнення Ірини з однією і тією ж особою. А ще сліди в Інтернеті, відбитки пальців у Москві, в тому злощасному вагоні, далі в Красоярську.
Тому, отриманий телефонний номер, найбільш ймовірно, і вів у пастку, не надто старанно замаскованої обіцяною винагородою. Невже суто тому, що жадібність мала геть застелити мій зір? Для мене навіть карти частково відкрили, мовляв, ось де саме дівчина лікується від отриманих стресів. Щиро запрошуємо завершити свою справу!
Та наразі я б здивувався лише одному, якщо все це організовано кимсь іншим, - не тими, що так уміло навчилися промивати голови, і зачищати місця злочинів до ідеального блиску. Але ж який розмах зауваженої діяльності – від Києва аж до Красоярська! І це, напевно, лише невеличкий фрагмент від цілого? І в той же час вони, схоже, і не строга офіційна структура, а тільки вхожа в силові структури організація. Певно, тому, особливо не остерігаючись, вони й переступали всі мислимі межі: від законів країни аж до тих, що всередині кожного. І, маючи стільки можливостей, діяли значно ширше, і вельми несподівано.
Бо передавати мені, що дівчина-заручниця, мовляв, втекла від вимагачів через вікно – повне глупство. Та й бачив я і ті вікна, і той будинок. І чому вони вважають, що я, будучи в нормальному глузді, після такої інформації продовжу займатися цією справою? Тим більше, коли є підозра, що саме я взяв гроші з їхнього сховку. Невже саме тому й дали подібну інформацію і цей номер, аби зрозуміти, з ким саме мають справу? Не причетний до зникнення грошей – ризикнув би туди піти, а ось такий як я – ніколи. Отже, мають і запасні виходи на мене, ймовірно, й ті, які я залишив їм цілком умисно. Тож недаремно такий правдивий лист від молодшої організували.
Але для чого було описувати, нехай і рукою Оленки, стан батьків після навідування Москви? Аби відлякнути сторонніх, і зацікавити мене? Тоді це їм повністю вдалося. Я ще більше зацікавився, хоча й не самою таємничою структурою, а, скоріше, таємницею навколо колишньої заручниці Ірини. Та чи був готовий я аж так ризикувати, аби колись просто поглянути їй в очі, я й сам наразі не відав. Бо чому б мені зараз не покинути цю мутну історію, тим більше – я вже в значних плюсах. Тільки ось мала Оленка від мене чекає значно більшого, саме від мене. Бо її сестра ще не з нею. І, невідомо, чи взагалі повернеться. Чи не про це свідчили і стан батьків і самої Ірини? Невже ловлять мене саме на це? І чи піду я на таке, тим більше, отримавши за естафетою той самий викуп, мав би тепер виконати обіцяне? Дійсно, було тепер над чим помізкувати. І поспіх у цій справі не вітався.
Тож благополучно покинувши територію навчального закладу, я взявся ще до однієї справи, і з давно забутим трепетом зателефонував на щойно отриманий номер своїй супутниці в нещодавніх перипетіях - Юлії.
Чомусь від першої миті нашого вимушеного знайомства мене тягнуло до неї. Причин я не розумів, але навряд чи чоловіче ставлення до жінок колись вимірювалося розумом, скоріше, чимсь іншим. Можливо мене так вабило те, що я бачив її оголеною і з’явилося підсвідоме відчуття, що ми й справді вже близькі? І саме через це сьогоднішнім ранком я загравав із Євпраксією аби хоч якось позбутися недавно сформованої залежності, нового емоційного шаленства? Нічим не виправданого, бо життєві перспективи в нас із Юлею геть різні. Та подібне відволікання не надто й допомогло. Бо ось зараз я міг би із таким самим успіхом зателефонувати Євпраксії, але ж тягнуся насамперед до Юлії. А десь у цьому світі є ще й Віка, хоча й заміжня, але чомусь вже прийнята мною в своє майбутнє! І з Вікою мене тепер єднає щось значно глибше, але це, як ніч, а Юлія поки – день. Нинішній наш день.
Зрештою, у мене перед нею жодних зобов’язань, і можна було вважати, що я вже зробив усе, що міг, можливо, навіть врятував її життя. І, по-хорошому, мені б зараз краще відсипатися, як оце робить Василь, відходити від тягаря останніх днів, а не шукати зустрічі. А з іншого боку так склалася доля, та й єднання Інь-Янь придумав не я, і хіба не природно, що мені його хочеться? Напевно, саме звідси і автоматично бажання захистити цю жінку від неприємностей. Утім, я ж не кидаюся рятувати всіх зустрічних жінок, в яких ті чи ті негаразди? Але й не всіх я тримав голими на своїх руках. Що ж, переконати себе теж важливо.
Електронний лист від Юлії був датований вчорашнім числом, отже нічого страшного з нею, певно, ще не сталося. Принаймні, я сподівався, що вона утрималася від рішучих дій, не засвітилася ні в аеропорту, ні в мережі Інтернету, не видала себе дзвінками до рідних, чи друзів, і не є наразі банальною наживкою в полюванні, - а не відповідає тільки тому, що не чує виклику. І взагалі, чемно робить усе те, про що я її просив. Хіба подібне не заслуговує поваги, і не натякає на мою подальшу відповідальність?
Що ж, це був вагомий аргумент. І я повторив дзвінок.
На цей раз все сталося ледь не відразу, і голос був її, хоча і звучав для мене зі слухавки досить незвично: і радо, і злякано, водночас.
- Так.
- Доброго дня, Юліє.
- Це ви.
- Так, саме той знайомий, дякую за листа.
- Я зробила так, як ви й казали, просто очікувала на вас.
- І це правильно. Ви зараз в Москві? Славно. Можемо зустрітися... Ні, по телефону не потрібно. Яка найближча до вас станція метро? Зрозумів, чекатиму біля входу о сьомій вечора... Домовились... І ще одне, якщо біля вас є церква – зайдіть і запаліть свічку – за минуле, за теперішнє, за майбутнє... Чого так? Та просто, прийшло в голову.
У всякому випадку – не зашкодить. Не те, щоб я аж так серйозно ставився до справ церковних - мене більше цікавила реакція жінки на подібну пропозицію, і вона видалась мені природною. Та й попросити вищої допомоги в будь-яких справах не здавалося зайвим, хоча, зрештою, чудесного можна торкнутися і в найнеочікуваних місцях. Як це сталося в мене сьогодні з отим сержантом і його охоронницею.
7
Я приїхав на станцію метро «Сокол» трохи раніше домовленого часу. Піднявся на гуркотливе привілля Ленінградського Проспекту. Діловито відійшов, і вибравши зручне місце, приглядівся. Біля виходу зі станції, ніби умисно для мене, очікував старий-престарий трамвай. Саме той. Колись, давно, я негайно заскочив би в нього і проїхав зупинок з п’ять углиб кварталу, де на мене очікували такі податливі обійми, дивна чуттєвість південно-східного генотипу, і сповнений упевненості у своїй недалекій перемозі кароокий погляд... А ще раніше, я просто йшов би до вулиці Піщаної, такої близької, і вже такої далекої, - де колись жив і працював. І знову цей раптовий спалах – без подальшого… Наче йшлося зовсім не про мене. А тоді про кого?
Почувався, наче усі пласти пам’яті привалило важеними брилами, відрізало проваллями катастроф, і дістатися туди самостійно - ніяк. Дороги втратилися серед руїн, поросли деревами й кущами. Але, як не дивно, музика цієї, досі магічної для мене, місцевості продовжувала звучати. І навіть надглибоко заховані, завалені в безмірі того, що сталося потім, їй співзвучно відлунювали тонами чистими і красивими окремі, звільнені лише на якусь мить, неясні згадки. Ось тільки про що і про кого в них йшлося?
Я відчув Юлію значно раніше, аніж побачив. Вона поспішала, бо трохи запізнювалась. І єство її виразно непокоїлося. Утім, хвилювання маскувалися за звично впевненою ходою красивої жінки, на яку заглядалися не тільки чоловіки. Та слідкувати за нею могли і відповідні служби.
Тож нехай я і не прагнув впливати на неї, таку переможну, але не мав іншого вибору. Та й навряд чи вона впізнала б мене у цю хвилину - я вдягнув сонцезахисні окуляри і налаштувався на прозорість саме для неї. Але їй здалося, що таки впізнала. Озирнулася, завагалася, та, втім, поспішила за якимсь, дещо схожим на мене, чолов’ягою, котрий неспішно звернув у напрямку Піщаної. Мені залишалося тільки легко підкріпити жіночі підозри. Відтак, я провів Юлію подалі від проспекту і, тільки переконавшись, що за нею слідом і справді немає хвоста, і на ній не сконцентрована чиясь невпинна увага, підійшов ближче.
Жінка стояла на околиці старого парку і розгублено озиралася. Ми домовлялися зустрітися на виході зі станції, але Юлію збив із пантелику схожий на мене перехожий, та й, «mea culpa», - я таки впливав на рішення, які вона приймала. Але нічого вкрай незвичного не сталося – з ким не буває. Всі час від часу губляться на рівному місці, не помічаючи прихованих причин.
Поруч малі діти, кожен по своєму цокаючи язиками протягували долоні зі смачними крихтами до сосни, стовбуром якої сторожко спускалася кумедна білочка. Юлія, що зацікавилася тим видовищем, не помітила, як я наблизився до неї. Про всяк випадок, знімаючи окуляри, я промовив ледь не на вушко:
- Привіт, красуне, я чудовисько.
І це було не найрозумніше, бо жінка різко повернулася - усім тілом відштовхуючись від мене. І це відразу кинулося би в очі можливим споглядачам, та вже нехай. І я, переходячи допустимі межі, дещо притримав її, а потім і підсилив її рух до себе. І тепер з приємністю тонув у її зіницях, переконуючи себе, що навіть проста приятельська приязнь між чоловіком і жінкою не заперечує подібних приємних моментів. Дружба, вочевидь, закінчується, якщо про такі моменти починають домовлятися, і вони стаються все частішими. І тягнуться все довше й довше. І ось вже тепло в погляді не просто миттєва вдячність і випадковий збіг обставин, а твій дух проникає в її єство і стає її духом, і навпаки - коли вони, так поєднавшись, стають одним небесним птахом.
- Ні, Сергію, ви, ти просто негідник, залякав і покинув... А я геть розгубилася. Сама не своя. Ти мене слухаєш?
О, якби лише це! Якби я був негідником, то намагався би стати і вкрай довершеним негідником. І користатися цим своїм статусом в повну. Тож або довершений негідник або взагалі не негідник. Чи йшлося саме про те, чи я гідний її? Але ж вона цього ніяк не могла знати, бо може і гідний. Але з іншою долею, що більше, ніж факт.
- Я тут, аби допомогти тобі.
Я відчував дихання її важких, пружних грудей і вже чомусь думав тільки про них, а ще про її ніжну і тонку шкіру, крізь яку так звабно пульсують судини, шкіру найніжнішого відтінку - кольору топленого молока. Але вона поки потребувала суто захисту й підтримки. Тож я взяв себе в руки і повернувся увагою до реальності.
Ми йшли духмяними алеями старого парку і Юлія розповідала про своє повернення, про те, що вона усе ж підходила до свого будинку, і навіть до квартири. І що я мав рацію. Бо відразу відчула чужу присутність у своїй квартирі, навіть не заходячи туди, хоча це й далося їй нелегко. Можливо повезло, що угледіла у вікні того, хто там зараз жив! І вона цю особу, здається, бачила раніше, та ніяк не могла пригадати де й коли. Тож поки мешкає у своєї шкільної подруги, хоча це не зручно, бо квартира у неї невеличка. І що вона розгублена, і не знає, як бути далі. Намагається обдумати подальші дії. Потім її чомусь, найпершим, зацікавило, ким я є насправді.
І я змушений був якось відповідати: хто, і де працюю. Що влаштувався в тутешній охоронній фірмі, а, загалом, зі Львова. Подібне прекрасно пояснювало, як мій ледь помітний акцент, так і деякий професіоналізм. Відтак додав до свого досьє, що не жонатий. Я міг сказати їй будь-що, і вона сприйняла би це за незаперечну істину, але відходити надто далеко від фактів не хотілося. Та і з пам’яттю у моєї знайомої творилося зараз таке, що причин переживати за себе я не бачив – навколишнє вона хоча й інтерпретувала адекватно, але, в цілому, була ще сама не своя. Але розмову про мене ми швидко закінчили, зупинившись знову на справах Юлії.
- Сергію, я вчора, як ти й попереджав, чимало пригадала. І це був не дурний сон, а дійсно пережите мною жахіття! Уявляєш, я добровільно подарувала свою квартиру якомусь жевжику, що, певно, нині в ній і оселився! Я навіть згадала, в яку нотаріальну контору ми ходили, про що там і з ким говорили, що оформляли, а потім. Потім пітьма, і вже тільки моє прокидання в поїзді, той чоловік на нижній полиці, потім ти, і весь цей нинішній жах…
Юлія розтривожено говорила, а я кивав їй у такт, - як добре, що вона, можливо, ніколи й не згадає геть всього.
Ми сиділи на відкритій терасі невеличкого кафе. Небом переповзали надвечірні хмаринки. Та за ними підтягувалися і недалекі вже сутінки.
- Отже, спільних поїздок із нинішнім якби власником твоєї квартири, наприклад, у БТІ, ти не пригадуєш?
- Ні. Та, схоже, підписала генеральне доручення геть на всі дії.
- Ясно. І які кроки, думаєш, варто зробити?
- Звертатися до суду, в міліцію, прокуратуру! Якби не ти, я вже давно б там була! Та лише ходжу сама не своя після того, як все пригадала, і місця собі не знаходжу! Достатньо уявити, що хтось перебирає зараз мої речі, то відразу накриває з головою... А ще присутні незрозумілі надії на тебе, зовсім незнайомого мені чоловіка. Це виглядає безглуздо, але ж ти мене витяг із іще більшого божевілля, так? Поясни мені це, прошу тебе.
- Витяг і тебе, і себе. Вважай, що я там був на завданні, а тепер вільний для домашньої роботи.
День у Москві видався теплим, хоча і не жарким, і надвечір’я здавалося мені вельми комфортним, але Юлію пронизувало, певно. внутрішнім холодком. Було помітно, як вона тремтить. Я пересів ближче – обережно, по дружньому, обійняв її за плечі, ділячись дещо більшим, аніж просто теплом, бо тремтіння поволі завершилося.
- Але все це зовсім не проста історія, і легких вирішень поки не бачу.
- А я відчуваю, ти не до кінця щирий зі мною, але чого вже там щось приховувати, куди далі.
Але далі завжди було. У недалекому минулому я не раз ловився на оце - «міг би сказати все, бо що вже далі...» - і потім шкодував. Бо «сказати все» для жіночої психіки виявлялося чимось за межею самогубства стосунків, де не існувало жодного позитивного досвіду. Тому реагували ще більш емоційно. І кожна нова деталь тільки додавала нищівних наслідків. А ще в подібних станах жінки ніколи не уловлювали сенсів, які я насправді висловлював, а шукали і знаходили в моїх словах що завгодно, лише не те, що я мав на увазі. І добре, що зараз йшлося не про справи сердечні, отже і менш катастрофічні.
- Так і є, Юль, просто прийми, що ми зустрілися випадково, але не даремно. Тож давай повернемося до твоєї справи, до стану, в якому вона зараз є. Не проти? Тоді вперед, - я перестав її зігрівати, перейшовши на дещо інший рівень стосунків.
- Отже, попри все, що ти наразі згадала, маємо факт і твого від’їзду з міста – вимушеного чи не вимушеного, назавжди чи на короткий час, зараз не має значення.
Юлія сіпнулася, аби щось відповісти, але я втримав її.
- Тому, не виключено, афера із твоєю квартирою до кінця ще не доведена і можна спробувати розвернути події в протилежний бік, ти ж юрист, і розумієш, що значить, коли процедурні моменти ще не закінчені.
- Звісно знаю, але законні кроки і в такій ситуації дуже тривалі. Але я не розумію причин, що до цього привели.
- Про причини потім, бо так ми геть заплутаємося, - я уважніше поглянув на співрозмовницю, виясняючи її готовність до більш рішучих кроків, які вже цілком і повністю погодило моє передчуття близького майбутнього, - тож пропоную спершу з’ясувати чи квартира і справді переоформлена, а то всіляке буває. Ти готова?
- Звичайно! І що ти зараз пропонуєш?
- Діяти, проте з розумінням, що ми ще не знаємо нічого про твого прихованого ворога, про те, з чим саме ти зіштовхнулася, бо не виключено, що і з особами з державних структур, поглянь який розмах – від Москви – й до самих до окраїн. У нашому випадку аж до Красоярська. Тому пропоную йти найнепомітнішим шляхом, тримаючись поки чимдалі від всього офіційного.
- Сергію, я не зовсім тебе розумію, і я ж не ніхто! Я не відступатиму. В нас яка-не-яка, але цивілізація. Допоможи, якщо можеш, а ні, то я сама.
Еге ж, сама, звичайно. Та цей емоційний спалах говорив і про бойовиту натуру. Та хто б повоював за своє.
- Тоді починаємо боротися. Поїхали, покажеш, де мешкала.
І хоча я вже цілком налаштувався на рішуче втручання в прихований плин подій. Та якась частина мене й далі хотіла розтягнутися на дивані, і перед сном хоча би одним оком глипнути у телевізор на футбольні змагання. Зелена травичка газону, одноманітна метушня гравців – ще те заспокійливе! Ковтнув і назавтра свіжий і бадьорий! А ще не завадило би й похлюпатись у ванній, і багато що викинути з голови, і назавше.
Але час мав значення. Це я відчував нутром. І ще я відчував, що доля не дарма звела нас з Юлією. Наші справи сьогодні безсумнівно тісно пов’язані. Та й поруч із нею мені зовсім не думалося про продовження розшуків Ірини Пилишиної. Можливо, я сподівався таким чином знайти краще вирішення, аніж те, що мені пропонували невідомі сили, і спробувати зайти в ту ситуацію зовсім в інші двері.
Лізти в санаторій, де буцімто знаходилася визволена бранка, я не збирався, як, наразі, не збирався і порушувати своє слово перед найменшою замовницею моїх послуг. І поки не бачив чіткого виходу з такого протиріччя. Хоча зараз Юлина справа і виглядала шляхом виходу, а, заодно, і входом. І тут було значно спокійніше, навіть не зважаючи на важкі хмари, що загустіли над нами.
Тож ми зупинили таксі і подалися вперед, вже особливо не торкаючись, ні тілами, ні зорами, хіба думками.
Можливо, і справді кожен чоловік зростає виключно до рівня жінки, що постійно поруч із ним, а жінка опускається до рівня такого чоловіка. Та коли вони міцно прив’язуються – їхній світ стає цілісним. Виходить, і мій рух до повноти буття є тільки пошуком отої, своєї жінки? І всі ці події теж суто задля цього? Кумедно.
Та я би не сказав, що подібні думки не подобалися мені, бо чим я ще тоді займався останні півроку? Зрештою, жінки і завше точніше керують ситуацією. І сказано ж бо, чого хоче жінка, того хоче і бог. Моє українське виховання ніколи цьому не противилося. Але сподобатися жінці настільки, аби вона мене сама захотіла, обрала – такого наразі чомусь не виходило. Чи не тому, що я вже надто довго холостякую?

6
Таксист висадив нас за пару кварталів від колишньої Юлиної обителі. І ми неспішно пройшли її звичними доріжками. Плани в мене ще не визріли, але недобрі передчуття поки не тривожили. Та й вікна потрібної квартири привабливо світилися. Чому би й не зайти в гості? Залишалося сподіватися, що там не очікувала група фахово підготовлених бандитів з найвищим державним прикриттям. Але видумувати щось особливе я не мав снаги.
І коли ми підійнялися на майданчик перед її житлом - просто відключив показані Юлею автомати на електричному щитку, відтак відійшов і став очікувати. За хвилину потрібні двері відчинилися і звідти вийшов набурмосений чолов’яга середнього віку, середнього зросту, у білій майці й обвислих джинсах, та ще й у смішних жіночих, певно Юлиних, капцях. І з невиразного, волохатого обличчя чітко линули лайливі примовляння.
Чоловік поправив окуляри, оглядівся, і взявся за дверці електрощита. Можна було починати наше знайомство. Ох, як давно я просто, по-сусідськи, запросто так не спілкувався!
- У всьому під’їзді зникло, чи по фазі?! Бо в мене теж немає. Привіт сусіде! – я не менш діловито спустився сходами і, не припиняючи базікати, підійшов ближче, - я тут недавно, але раз на місяць, кажуть, таке стається, вже і заяви писалися, а все одне і те ж. Ви Іринин чоловік?
Чолов’яга пильно подивився на мене поверх окулярів. А я на нього. Чорт візьми, він був зовсім не простаком. Далеко не таким простим, як могло здатися на перший погляд. Трясця! І прочитав мене вмить. Не допомогла навіть дружня усмішка. Мій акуратний доторк до його сутності і його брудний удар нижче пояса відбулися майже одночасно. Радісно-хижа гримаса перекосила обличчя мого супротивника. Як казав мій дід: «коні б його вграли!».
І нехай від удару я, в цілому, відхилився, але від усього іншого не встиг. В мене миттєво потемніло в очах і заклало вуха, оніміння від ніг поповзло догори. Ого! Я викидав і викидав енергію, але тільки напружено відбивався. На відміну від досі розділених півметровим простором тіл, наші єства зійшлися значно ближче. Так зіштовхуються в небі грозові фронти – теплі й холодні, світлі і темні, насуплено мовчазні, допоки обійтися без грому і блискавок вже неможливо. І все йшло до лихої бурі. І мені спало на думку, що на тверді в мене не існувало достатніх переваг - це відчуття, як перша мікро блискавка, висвітлила дійсний стан справ – «лише вгору!». І я, вкотре, наче стаючи велетом, розтягуючи свою плоть і наші щільно переплетені силові поля, різко подався вверх.
Мій супротивник зустрів це з гострим подивом, та відразу ж, обдавши гострим холодом, потужно рвонув у протилежному напрямку. Я не сподівався аж на такий бій, не готувався до нього, і даремно - жадав зустрітися із собі подібним, і ось маєш. Я уперше зіштовхнувся і з такою реакцією на своє проникнення в іншу сутність, що ж, це буде мені уроком. Але зараз, здійнявшись досить високо, я й справді здобув відчутні переваги. Тепер моя енергія, поєднана з можливостями верхніх рівнів, стала приростати не зважаючи навіть на те, що підійнятися ще вище, через зчеплення наших сутностей, не поки вдавалося. Але й мій супротивник застряг, вже майже наполовину перейшовши у простір підземних рівнів. І тепер за прозорою, колихливою межею, виглядів аж надто химерно, - миттєво вкрившись грубим і довгим хутром, почорнівши, змінивши частково форму тіла. І це мене чомусь не здивувало, ніби у мені завчасно існували знання того, що ось так із ним й мало статися.
Якусь довгу, застиглу земну мить, ми перетягували один одного - кожен у свій бік, але «мирне» борюкання невдовзі закінчилося. Раптово я відчув, як різко війнуло ще глибшим крижаним холодом. Чолов’яга щось виголошував. Згори ці рухи губ виглядали вкрай сповільненими. Та, вочевидь, далася взнаки і моя втома, бо я лише загальмовано спостерігав за цим – проте, коли він скінчив, наслідки змусила мене «прокинутися». Протистояти йому стало зовсім важко, наче до моїх ніг причепили вантаж, і він усе збільшувався, і все потужніше тягнув униз.
Я спершу спробував звичним чином, на віддалі паралізувати енергетику й моторику суперника, але мої зусилля безслідно ковтали сутінки, що тепер укривали його всього. І з кожною миттю сила ворога приростала. Мене виручало лише одне, що час отут, нагорі, тік значно повільніше, - тобто, там унизу, я «діяв» таки швидше. Та й сам тутешній простір був просякнутий значною потугою, від якої й мені перепадала дещиця. І нехай зараз я підійнявся й невисоко, але мав який-не-який доступ до вищих енергій, хоча як з ними себе вести, міг лише здогадуватися. Якщо простір нижній – той, що ховався під світом земним, лише відбирав, то нічого дивного, що верхній додавав. Це не було силою у звичному розумінні. Можливо навіть її протилежністю, - мов у цих сферах надважливим було суто наближення до чогось значимого і величного, сама близькість чого і являла собою неймовірну потугу. Наче я дотикався тут до ущільненої, зібраної в тремтіння струн, істини, що здіймалася увись, проявляючи за потреби свій характер, своє сяяння і звучання. Та просякати усім цим можна було лише стаючи й самому прозорішим і тоншим, аби нічого не суперечило в тобі, а навпаки – відповідало. А без цього вгору було і не здійнятися. Тож і в мене такі підйоми почалися тільки після того, як клітини мого тіла в більшості своїй трансформувалися до нинішнього їх стану, і з внутрішніми енергіями значно більшими, ніж колись.
Напевно саме ці клітини тепер теж прилипли тут, вгорі, до цієї наснаги. І щоби хтось, супроти нашої спільної волі спробував відірвати нас від цих струн, навіть на рівні не такому вже й високому, йому потрібно було би прикласти ще ті зусилля, яких так просто відразу не назбирати. Та час працював не нашу користь.
Тому ситуацію потрібно було чим швидше виправляти, і я спробував, напевно з відчаю, таки протиснутися за свої тутешні горішні рамки. Чим вище, тим ставали вони, як я вже переконався, більш непроникними, але на цій, невеличкій висоті, це мені вдалося - і я зусиллям, в першу чергу, волі, таки частково вийшов назовні «себе самого». Раніше я проявляв більшу обережність, і так не експериментував, бо завше намагався підійнятися чим вище. А зараз вийшло - наче водоспадні струмені, горішня енергія щедро полилася на мене, і крізь мене, з усіх боків - і стало напрочуд легко і до спеки сяйно!
Я враз повернув собі змогу діяти. Знав, що тепер зможу пробитися крізь той захист, яким оточили мого супротивника сутінки нижнього світу. Перед моїм зором строкато вирував потужний силовий феєрверк, крізь який виднілися напівпрозорі контури енергетичного тіла, що відчайдушно боролося вже не стільки зі мною, скільки з енергією, котра текла донизу крізь мене. Трансформовані клітини суперника виразно втрачали сили, дужче жаріли тільки верхні сфери - навколо мозку. Ось і фіолетові грона – та сама хмаринка, і знову так недоладно, наче нашвидкуруч, причеплена. Подібна їй ледь трималася в сутності того телепата в аеропорту, - але зараз вона виглядала більш надійно вживленою. Вочевидь, вона була тою складовою, що додавала особливих здібностей і цій особистості, і я мав їх розділити поміж собою.
Мій противник відчайдушно пробував вивільнитися, та я усе тісніше обхоплював своїм єством оту ділянку чистого фіолету. А наша зовнішня боротьба лише посилювалася. Повільно, дуже повільно, як на погляд «згори», істота піді мною втягувалася у сутінки нижнього простору, все більше нагадуючи там собою звіра. Свинцевий, пробуджений ним, коловорот затягував його глибше і глибше, а я й далі міцно утримував частину його енергетичного тіла. Щоправда, не довго, бо жодна плоть не розтягуватиметься до нескінченості - в якусь півмить, утримуване мною гроно фіолету відірвалося від усього іншого, і на тому все й скінчилося.
Я спершу смикнувся за інерцією вгору, а, відтак, пішов униз, устигнувши помітити, що висмикнутий мною фіолет не потягнувся ані до мене, ні туди, звідки я його вирвав, а просто майнув вихором іскринок кудись убік і розтанув. І ще я помітив, що в мого супротивника на споді всіх енергій світився той самий знак, що і в контролера в аеропорту. Знак у вигляді сніжини рубінового кольору, наче клеймо одного і того ж пастуха. Всі ці візії миттєво промчали свідомістю, і за більш спокійної ситуації я би проаналізував їх уважніше, але зараз було не до них.
Не знаю, скільки земного часу пройшло від початку нашого єдиноборства, мабуть, з десяток секунд, але результати виглядали вражаюче: чолов’яга, повністю перетворившись на звіроподібну потвору, люто глядів на мене із потойбічних сутінок. Та, схоже, сама можливість його присутності на поверхні безслідно розтанула - і я вже це зрозумів, а він іще ні, якщо він здатен був зараз там, унизу, до розуміння.
Ось він згрупувався і різко стрибнув в мій бік, а, заодно, і в земний світ, але негайно й жорстко був відкинутий назад прозорим і невмолимим кордоном. Він стрибнув іще раз, і ще, та все марно, - вочевидь, він утратив і ключ доступу сюди, а з ним і можливість для повернення. Схоже, я вирвав цей ключ, цю ланку земної присутності з нього. Але в аеропорту подібного падіння не сталося, та й поведінка того телепата була зовсім іншою.
Хоча і тоді й зараз у кожного з них я видалив той самий сегмент. І нічого іншого мені не прийшло, як запідозрити, що ці особи походили з різних світів. І, певно таки, останній сюди прибув із найглибших низів.
Тим часом звір, відчувши поразку, закрутився на місці, затим стрімко зіскочив углиб сутінок і зник.

7
Земні відчуття поволі поверталися до мене. В очі вдарило м’яке світло коридорної лампи, в ногах запульсували судини, а у вухах знайомий жіночий голос.
- Я почула якісь дивні звуки. Все завершилося?
Я попросив Юлію не виходити, поки я її не покличу, але хіба ж цікавість стримати.
Жінка зараз обережно визирала з верхнього сходового маршу.
- Він назавжди нас покинув, але тихше, бо сусіди зараз позбігаються.
- Він утік? Я не зрозуміла. І не чула його кроків.
Юлія злякано придивляючись, спустилася сходинками, захищаючись притиснутим до грудей моїм дипломатом.
Особливо її збентежила темна, наче від сажі, чимала пляма біля моїх ніг. Її раніше тут не було. Я не мав сумніву, що вона виникла від чималих перетоків енергій, хоча саме
преображення того чоловіка на звіра відбувалося на моїх очах вже за нижнім кордоном навколишнього простору. Це все ошелешувало - і перепетіями щойно пережитої сутички, і раптовим усвідомленням, що межі між усіма світами аж такі тонкі.
Та зараз було не до рефлексій. І я знову кинув сторожкий погляд у бік відчинених дверей колишньої Юлиної квартири.
- Почекай тут, я гляну, що там коїться.
Отже нашої бійки Юлія не зауважила. І це добре - спокійніше спатиме. І «звір» в цей світ навряд чи вже повернеться. І непогано було б, якби потойбічні сутінки назавжди проковтнули його, і не відпускали, доки не розтане тінню на самому їхньому дні. Хоча ця істота могла там і мешкати, доки їй не прищепили оте гроно нових здібностей. Але подібні речі повністю зносили би звичну картину буття! Чи вона в нас не зовсім точна?
Бо ж мої здіймання вгору і побачені щойно нижні, підземні території хіба не реальність?
І ця сутичка мені може відгукнутися, бо зчепився цього разу з дещо більшим, аніж міг собі уявити. Та передчуття щодо цього поки мовчали. А звичні системи сприйняття досліджували квартиру, в яку я по котячи тихо ввійшов.
Не знаю, на якому ступені втоми зараз перебували мої вищі чуття, але нижчі працювали нормально. Можливо, причиною була гарна жінка поруч. Чи ж бо в мене пробилося друге, або третє дихання. І дійство тривало.
Юлина квартирка видалася красивою і доглянутою - модерні рішення, барвисте освітлення, цікавий набір меблів. Доймав лише якийсь неприємний запах. Промовисто пахло чимсь горілим. Шукаючи причину, я зайшов до кухні, де побачив ошелешену Юлію, що на декілька кроків випередивши мене, ошелешено вглядалася в шматок м’яса на чималій чавунній сковороді. І він вже помітно підгорів. Витяжка над плитою, у зв’язку з досі відключеними автоматами, повністю ігнорувала дим, якого ставало все більше.
Я вхопив сковороду за округлий дерев’яний держак і опустив у широку мийку. Включив гарячу воду. Відтак злив, накрив кришкою, що лежала поруч, і відніс до ванної кімнати, де спустив смаженину в каналізацію. Я сподівався, що Юлія не розпізнала, що саме перед її очима смажилось. Певно, що не впізнала, але й те, що невідомо як відчула, лише додало їй тривожності.
- І куди ж він все-таки дівся? – жінка ледь не благально проїдала мене поглядом, - і це він що, смажив серце?
- Більше не буде!
Бачила би те, що я, не питала би. Хоча із серцем вона не помилилася, не знала лише - чиє воно.
- І що далі?
- Включаємо світло і ти приймаєш квартиру під опис.
Я спробував перевести все в жарт, але приблизно так далі й сталося.
Потім Юлія зачинилася у спальні, а я взявся оглядати знайдені нами, і вже зібрані в гостинній докупи речі колишнього мешканця квартири. Найбільше мене цікавили документи й різні інші папери. Деякі з них були зібрані невеликим стосом на столику. Тож у першу чергу я і взявся за них. І відразу потрапив на генеральну довіреність, що надавала Сидору Павловичу Ломову право представляти Юлині інтереси щодо всього її майна. Нижче лежав виданий саме сьогоднішнім числом технічний паспорт БТІ на квартиру. А під ним первинні Юлині документи! Отже помешкання ще не встигла перейти в чужі руки. Комусь явно пофортунило!
Поруч із столом бовванів потертий шкіряний портфель, повний акуратно зібраних тек, які я теж взявся переглядати. Ого, наш перевертень серйозно займався нерухомістю. І, в основному, не купляв-продавав, а приймав, як дарунки, які потім щедро дарував і сам. У теках лежали документи на оформлення квартир, та земельних ділянок, і навіть на будинок у фешенебельному Рубльові. І все це на ім’я Сидора Павловича, як, мабуть, і звали нашого «ділка». В окремій папці я знайшов навіть копію загального списку, на багатьох сторінках, кому і що, і від кого. А ще в портфелі були гроші, досить багато грошей – десять тугих упаковок п’ятитисячних купюр. Хоча ці гроші, по великому рахунку, мені були й ні до чого, та ще й пахли недобре. То нехай Юлія і вирішує їхню долю, та вже завтра, коли вона, як я сподівався, глядітиме на світ більш об’єктивно. Але й Лесин Василь теж постраждав і, вочевидь, від цієї ж компанії. І теж мав право на моральну компенсацію. Тож я, махнувши рукою на колегіальність рішень, переклав п’ять упаковок до себе в дипломат. І взявся до подальшого обстеження залишеної переможеним ворогом спадщини. Відтак, і до нових розшуків, бо дечого явно не вистачало. І невдовзі знайшов у потаємній кишені піджака, що висів у прихожій, посвідчення службовця Національного Антитерористичного Комітету – темно-багряна обкладинка, фото, гербова печать, особливий папір, на якому зазначалася й посада «працівника загального відділу». Скромняга. Як би не так. І обличчя на корочці повністю збігалося з відправленим нещодавно в Тартар пожирачем сердець.
Юлія нарешті вийшла зі спальні і з помітним полегшенням в очах, схоже найсвятіше не постраждало.
Я передав жінці документи щодо її квартири. І привітав з першою перемогою! І хоча вона й відповіла мені щирим радісним поцілунком, але ми не стали розвивати цю тему. Та й було абсолютно очевидно, що покидати з такими труднощами відвойовану обитель цієї ночі ніхто з нас не збирався.
Утім, коли я показав Юлії знайдене службове посвідчення, особу на ньому вона не впізнала. Це могло свідчити про чимало різного, та, найперше, про глибоке блокування її пам’яті. Чи вартувало зараз з’ясовувати що й до чого, напевно, ні.
Юлія, передусім, прагнула вимести зі свого дому сліди чужинця. і аби не заважати їй, я вийшов з дому поповнити продуктові припаси, і заодно зробити деякі вкрай необхідні захисні дії.
Тож за півгодини ми вже пили чай – розмовляючи суто мовчки, як сімейна пара на початку другого чи третього десятку років сімейних стосунків. Ні, в нас, наразі, все ще складалося, просто Юлія, втомлено поглядаючи навкруг, прагнула чимшвидше завершити оте кляте прибирання. А може просто ховалася за ним від отриманих стресів.
Та й мене виразно втомив цей день. Тому, дождавшись своєї черги, я ледь не заснув у ванні. Господиня навіть декілька раз делікатно стукала у двері, змушуючи мене відзиватися, а потім і остаточно піднятися, вийти в люди, накинувши смішний халат у зелено-чорну клітинку, і явно належав чоловіку більш худорлявому, ніж я. Цікаво, ким він їй був?
Та, на жаль, мене ніхто не очікував із розпростертими обіймами. Коли я вийшов, мене зустрів лише розстелений у гостинній диван. А зачинені двері в спальню не подавали жодного натяку на подальші взаємини. Тож я, недовго думаючи, занурився у чисту, пахучу домашньою ласкою білизну.
Останнє, що прийшло в голову, чи не занадто просто я вчинив, вкинувши мобільний телефон разом із наручним годинником Сидора Павловича великого сміттєвоза, що завантажувався з ряду баків неподалік від нашого будинку.
І лише коли та машина від’їхала, з’явилася остаточна впевненість, що разом з нею назавжди пішов і господар тих речей. Мобільний, нехай і уважно випотрошений мною, сам по собі багато про що міг засвідчити, а в годиннику, до того ж, міг ховатися і міні-передавач.


7
«...Тіні зійшлися над моєю головою. Вони радились. Потім залишилася одна тінь, тінь мого покровителя. Це було важливо, що лише одна. Суд – праведний і справедливий закінчився, і я знав, що надія не покинула мене, хоча справи мої кепські, і ще я знав, що нагорі не хочуть того, чого прагну я. Але вони не всесильні, хоча й можуть мене прибрати зі світу земного, як вони це вже робили зі мною у минулому, і не раз, але чого вони цим досягли окрім того, що мене з кожним разом ставало більше? Невже не зрозуміло, що над кожною волею є ще й Інша, Вища?
Цікаво, який присуд мені винесли цього разу, - винесли, але ще не оголосили...»
…Цікавий сон! Мій внутрішній будильник вже оповістив про шосту ранку, зіграв пупурі із завчасно запрограмованих бадьорих мелодій, та лише на „Тореадорі” я відкрив очі. Точніше, лише одне око, бо спав я не один. Розкішна, безмежно гола жінка, міцно притулилася до мене, обхопивши і рукою, і ніжкою, і, без сумніву, й душею, котра у цей солодко-сонний час могла споглядати мене лише з гарячо-ніжних півкуль грудей, таких безборонних і ладних на мені...
Коли ж тільки встигла, чи встигли? Невже між нами щось було? Здається, спав, як убитий. Ніби коротко майнуло химерне сниво, але навряд чи ми кохалися. Чи кохалися?.. Ще хвилин із п’ять я вражено впивався єством жінки, від якої зараз напевно цілий квартал затягнуло звабою. Якби цієї хвилі випадково проходив повз будинок, обов’язково обернувся би. Такі ж гострі, пряні відчуття, як тоді, у вагоні. І аура, як і в київської Віки, саме та, яка мені підходила, але ні дітей, ні чоловіка, лише належність Росії, котру нічим не переважити. А ще з моїм київським надбанням – Вікою, Юлію поєднувало те, що обидві дами виявилися альфа-жінками. Чомусь я на це звернув увагу саме зараз, прислухавшись до наспівів, які транслював із глибини її грудей колихливий пульс. Тож навряд я пасував їм більше, аніж для миттєвостей коротко-щасливих зустрічей…
Напевно, я мав би радіти і насолоджуватися цією хвилиною, але в душі все гучніше звучав печальний саксофон. Врятуватися від туги, яку він розвивав і розвивав можна було лише пристрасними поцілунками чи стрибком із балкона, або ж вдячно придушивши саксофоніста! І щоби далеко не заходити, я вибрав останнє, та й час для безтурботних обіймів, на жаль, вже проминув, чи канув у безпам’ятство. Трясця! Чому все найкраще у своєму житті, я не міг пригадати!..
Та нехай, можливо і з цим коли-небудь дам собі раду. А зараз - діяти, доки ще маю таку можливість швидко вирішувати свої і не зовсім проблеми.
Я планував остаточно повернути Юлію у те життя, з якого її так грубо вихопили. Я відчував, що це могло повністю змінити наші стосунки - прикро, та що вдіяти.
Обережно підніс долоню до її скроні й, поєднуючи цей, легкий доторк із іншим, більш пронизливим торканням її єства, відправив жінку зі сну у більш глибоке забуття.
Обережно вивільнюючись із теплих її обіймів, я подумав, що саме такий збіг тілесних температур, напевно, визначає щасливу довговічність інтимних стосунків. Бо температури тіл бувають різні, зрештою, і вік має значення, хоча є й інше... Але що вже про це думати, - альфа з альфою не водяться, альфа з альфою розводяться. Потрібно братися до справи. І я переніс звабу в її ж і спальню. Ліжко було розстелене, вочевидь, Юлія встигла понудитись у ньому перед тим, як піти до мене...
Прикро, що нічого не пам’ятаю!
Як не пам’ятатиме нічого й вона. Просто повернеться у той світ, де мене для неї не існує. Принаймні, поки що. І де існує вихід, оптимальний вихід із кола її проблем. Що й не дивно, все Юлине життя саме там, в іншому ланцюгу подій, а не у відірваній від основної пам’яті миті наших стосунків.
Учора, на „Соколі”, я відчув подих того, справжнього її життя, але не став його дочасно відкривати. А тепер я повністю зняв накладене на її пам’ять, ще до зустрічі зі мною, блокування, разом із тим стираючи все нещодавнє, що відкладалося поверх заблокованого... Здивувало лише одне, я відчув, що в пам’яті, яка стиралася, сьогоднішньої ночі теж не було… Дивно…
Юлія здригнулася. Образи лавиною помчали у звільнену від шор сонну ще свідомість. Я теж миттєво наповнився ними.
Так і знав - халат носив її коханець, а заодно й керівник одного зі спецпідрозділів ФСБ! О всепроникні й усюдисущі… Це не виглядало гарно, але я мав зрозуміти – що й до чого…
Юлія працювала при ньому секретарем-референтом. Схоже, загинув випадково, та хто його знає, бо перед цим раптово спалахнув міжвідомчий скандал із фінансуванням держслужб сторонніми комерційними структурами. Ні, ніхто не проти такої патріотичної підтримки, просто комерційні структури не повинні бути сторонніми - лише своїми. Вони, можливо, і ставали такими, але зовсім вже неофіційно. А, як зрозуміло, сама від себе ФСБ не мала би нічого приховувати, інакше суцільна шизофренія… Тож Юлин шеф, який уголос зауважив розвиток хвороби, раптово помирає. І, що симптоматично, відділ терміново переформатовують. А Юлію відправляють у відпустку - «до вирішення».
Вона спершу просто знаходилася у глибокій депресії, потім таки вибралася на відпочинок, приходила до тями. Далі, вочевидь зібравшись із думками, намагалася зв’язатися зі своїм давнім знайомим генералом, соратником батьків, який у всьому допомагав їй раніше, коли батьки відійшли – завчасно, один за одним...
Генерал, власне, і влаштував її колись на цю посаду. Та, як на зло, у потрібну мить був недосяжний - у службовому відрядженні на Кавказі.
А зацікавлені у її житловій площі негідники перебували значно ближче, якщо тільки це їх привело до Юлії, а не щось більш вагоме, пов’язане з її колишньою роботою...
Зрештою, все це не настільки вже моя справа. Та й генерал мав би вже повернутися. І ти йому, Юліє, сьогодні зателефонуєш і обов’язково додзвонишся, де б він не був. У мене з’явилося тверде передчуття, що з цим жодної проблеми якраз не виникне, а ось із переміщеним Сидором Павловичем навпаки, можливі. Але щодо цього типа у Юлії жодних згадок залишитися не повинно. Вони ж бо теж між собою познайомилися, судячи зі всього, вже після того, як невідомий мастак заблокував Юлину пам’ять. Натомість вона, могла за певних обставин пригадати першого гвалтівника свого мозку. Тож, саме він, окрім можливого замовника, є нині головною небезпекою для неї. Але в тому і справа, що в лице вона його навряд чи бачила. А ось замовника могла і добре знати. Підготовлену і згідну на все, її вже потім передали до рук відповідального за оборудки із нерухомістю. І дивно, що так легко це було зроблено, не зважаючи на її службу у ФСБ. А потім уже Юлію відправили „моїм” поїздом - проїздом в один кінець.
Схожі речі сталися і з іншими, у тому числі і з львівським Василем... Та й «запах» від затирання слідів стояв той самий. І дуже схожа організація взаємопов’язаних подій. І висока підтримка - глибокі надра державних структур. Але серйозній конторі офіційно вурдалаки і збоченці ні до чого. Використовувати різну наволоч – це звична практика, але щоби такі паслися в самій службі – це вже нонсенс...
Можна, звичайно було вважати, що перевертень Сидір Павлович випадково потрапив до лав захисників вітчизни, але ж той, хто керував ним, вочевидь, мав іще більш вражаючі здатності, ось бо скільки всього намутив, яку діяльність розвинув, олігархів, як насіння лускає, енергетичні печаті ставить. Невже оті рубінові зірки в єствах і дають йому особливу владу? Але ж їх за милю видно, якщо знати куди дивитися? Певно, знаючи як, можна будь-якої миті знешкодити їхніх носіїв. О так найкраще гуртувати особливих підлеглих...
Невже оцим головним персонажем і є отой Прохор, про якого так захоплено розповідав начальник арештантського вагону?..

Юлія міцно спала. Я поправив на ній покривало, і зайнявся прибиранням, тепер уже своїх слідів. Зібрав диван, уважно оглянувши перед тим усю використану білизну. Цікаво все ж таки, чи було у нас щось? Схоже, що було, он як все помнуто, але клята пам’ять...

8
Із паперів Сидора Павловича я собі залишив тільки копію реєстру недавніх і майбутніх клієнтів, серед яких, точно посередині, значилася і Юлія. Очевидно, що в когось іще міг бути такий цей список, але, зважаючи на більш ніж особливий характер діяльності „маклера”, могло і не бути. Накази могли видаватися усно, або триматися в голові. Якщо організатор настільки вже крутий, то що для нього дрібна канцелярщина, такий, як я, наприклад, пам’ятатиме все. Щоправда, тут же мені прийшла в голову сьогоднішня ніч. Але особливо крутим я себе ніколи не вважав, і, тим більше, вже давно списав себе зі всіх можливих виробничих тем. І в оцю вліз востаннє!
Інші документи, які стосувалися Юлі, я знищив. А якщо хто і захоче перевірити її пам’ять, так це будь-ласка, жодної загрози вона, як свідок, собою вже не являла, навіть про фінансовий скандал нічого не залишилось, тільки світлини зі стосунків із колишнім шефом і відповідні їм переживання...
Ще могли залишитися її відбитки у нашому арештантському вагоні, хоча я і уважно протер у купе всі поверхні. Але більшого, аніж я зробив, уже зробити не здатен. На завершення я залив окропом ущіпку зеленого чаю, і доки він настоювався, переглянув ранкові новини. Маленький екран кухонного телевізора явно применшував величні здобутки країни, про що так бадьоро сповіщали телекоментатори, і зовсім уже не зручно відображав чергово пропущені мною події футбольного чемпіонату. Добре, хоч у кольорі. Оглядач із кислим виглядом сповіщав про невдалий виступ німецької збірної. Та, думаю, в душі коментатор явно радів виграшу хорватів, бо якби не їх відбірковий феєричний виграш над збірною Англії в Лондоні, російська дружина на цей турнір не потрапляла би. Та і пора було хорватам відплатити німцям за сумнівні результати минулих років. Все логічно. Та й рахунок не розгромний. Два-один на користь сильнішого. А далі вже політика, бо як інакше, нині німці й росіяни найкращі друзі. Які можуть бути окремі поразки - лише спільні перемоги!
Другий учорашній матч закінчився нічиєю, але, за тоном висловлювань коментатора, тільки фортуна порятувала «вічно конфронтаційних» поляків од потуги дружніх інвесторів - австрійців.
- Отже сьогодні, тринадцятого червня, в день, коли все так непевно, гратимуть румуни з італійцями, а після них голанці із французами, - Коментатор перевів подих і просяяв обличчям: - А збірна Росії наполегливо готується довести чого варта у завтрашньому поєдинку із греками. Ось гарячі новини із тренерського штабу...
Я допив чай, вимкнув телевізор і прибрав останні сліди свого перебування у Юлиній квартирі. Коли вона за годинку-другу прокинеться, то ні чайник не повинен бути теплим, ні рушник вологим, і ні крихти на скатертині. А ще й не мало залишитися відчуття, що тут взагалі міг бути хтось сторонній…
Я, зрозуміло, в цю мить ґвалтував сам себе, проте я не міг чинити інакше! Краще спробувати «повернутися» в Юлине життя трохи пізніше, й інакшим чином, аніж до цього… Я щиро в це вірив, якщо взагалі можна вірити, обходячи при цьому свого ангела-охоронця стороною…

Я м’яко прикрив за собою вхідні двері і на мить зачепився поглядом місця, де вчора вчинив своє останнє перевтілення Сидір Павлович. Жодних слідів, і жодних підозрілих напружень енергетичних полів. Все спокійно.
Нижче підлоги я заглядати не став, та й нічого на ті, нижчі рівні, зайвий раз сунутися, навіть думати про них не хотілося.

Ретельно зачищений від можливих моїх відбитків, належний діловому перевертню портфель із „компроматом” я залишив у камері схову на Київському вокзалі. Звичайно, здавав не сам, та майже не затрачуючи зусиль. Вибрав із перехожих найбільш піддатливу до легкого навіювання особу, сказав декілька потрібних слів, дав у руки портфель і „повів”, а затим і „вивів”. Заодно позбавив чоловіка від алкогольної залежності. Ненадовго, правда, бо як без неї тут, в умовах наближених до фронтових? Але за декілька років тотальної тверезості можна і горам хребти звернути...
Недільний ранковий потяг метро був приємно напівпорожнім - одні дачники й відпочивальники, і, звісно, «захисники» вітчизни й правопорядку, що після нічної вахти роз’їжджалися хто куди.
Як не дивно, я насолоджувався самотністю, а заодно й роздумував про все і вся, і мені все більше не подобалися висновки, до яких я приходив. По-перше, я зовсім не збирався так глибоко залазити в усе це! І діяв аж надто нахабно, і був надмірно самовпевнений, у тому числі і своїй невловимості. Але з якого боку не глянути – усе, чим я наразі займався, виглядало вкрай підозріло. І дивно, що мене до сих пір не підстрелили, чи там не впіймали й не четвертували. Я навіть допускав, що неприємності оминали мене далеко не через мої виняткові здібності, але й тому, що хтось цього ще не захотів, і рятував мене, якщо таки рятував, а не готував дещо особливо страхітливе. Не те, щоби я через це надто переживав, але тільки дурень чужі труди сприйматиме виключно за свої. Озираючись назад, я все менше був схильний вважати усе, що відбувалося в останні роки зі мною, випадковістю. Хтось, чи ж бо щось, можливо, значно ближче до мене, аніж я собі гадаю, і контролює ситуацію значно точніше за мене. Але що на таке здатна звичайна особа, я глибоко сумнівався…
Розсуд радив різко зменшити цю залежність, понизити рівень небезпеки, але я не бачив, що для цього потрібно, і в який бік рухатися. Негайно покинути це місто і найближчим часом не повертатися сюди? Так, звичайно. Але ж потрібно вирішувати з Іриною Пилишиною. А ще і з Юлею в мене які-не-які стосунки вибудувалися - ну ніяк не можу я зараз покинути Москву! А суто на завершення справ вистачило б декілька днів...
- Станція „Олександрійський сад”, наступна зупинка „Театральна”…
Ясно, я не виспався, тож і не вдавалося зосередитися на ситуації, що склалася. Не вдавалося відчути і можливі шляхи розгортання подальших подій, які чомусь виглядали зараз зовсім однаковими, зрештою, як і завжди перед тим, коли ставалося щось непередбачуване.
Біля мене присів охайний, хоча і в трудовому дачному спорядженні, невисокий пенсіонер із двоколісним візочком, завантаженому різною всілячиною. Діловито розгорнув свіжу газету, став читати. Дідусь виглядав мирним, без напружених суєтних помислів, окрім, хіба що бажання чимшвидше полити кущі картоплі й випити із сусідом біленької. Читав без поспіху - думки про картоплю, жуків, і пляшку горілки суттєво відволікали його від рясної столичної хроніки. Я, мимоволі, теж кинув погляд на ділянку сторінки, що лягла мені ледь не на коліна. Та ще й статтею із претензійним заголовком „Диявол чи демон, чи може ще хтось?”. Зрозуміло, що мої очі втупилися в написане. І недарма!
З погляду якогось ясновидця - у Росії, як, утім, і в інших країнах світу, і світі в цілому, виявляється, окрім явних нормальних і не зовсім (!) явищ, відбуваються і невидимі, магічно-містичні. І всілякі полтергейсти й інші „звичні” прояви паранормального, далеко не найцікавіші. За переконаннями ясновидця, земний світ являвся у цілісному Божому світі чимось на кшталт резервації, бо навколо буяє таке рясне життя, що навіть уявити собі складно…
Утім, кореспондент не давав ясновидцю можливості фантазувати вселенськими масштабами і негайно повертав його на твердь земну, вочевидь натякаючи на обмеженість місця для такого роду матеріалів. Але ясновидцю було що сказати і про справи земні, де, з його слів, люди – таки найважливіше творіння, хоча і живуть поки лише в одній третині досяжного їм обсягу, хоча люди – це й дещо інше, аніж прийнято вважати. Ясновидець стверджував, що людина, насправді, - не менша, аніж стоповерховий будинок для комфортного перебування єства, утім, нинішні, зазвичай, більше двох-трьох поверхів собою не займають, а звідси і всі проблеми, бо чим вище, тим більше бачиш, і на більше здатен, і це ще не все… А зростання залежить від простих речей, хоча і може відбуватися по-різному. Обов’язковою є лише енергетична рівновага – розвиток спиняється при неможливості досягти більш високої ступені рівноваги, аніж була раніше. Сила і боротьба тут ні до чого. Хоча «зло» і «добро», немов, наприклад, пітьма і світло, як явища, не зникають. Та за нормальних обставин, себто, коли на хід подій не впливають катаклізми, зовнішнє зло, яке знаходиться виключно за межами Творіння, і внутрішнє добро - не конфліктують. Як не конфліктують і пітьма зі світлом. Але якщо над примноженням диспропорцій плідно працювати, як це відбувалося і відбувається у світі, то результати можуть сильно здивувати…
Утім, кореспондента більше цікавили персоналії. Тут основну увагу ясновидець звернув на умовно тілесних і безтілесних. До останніх він зачисляв розмаїття «духовних оболонок», які не містили особистого сутнісного «я», як те, наприклад, є в кожної людини. У сотвореному Всесвіті є ті безтілесні, чия сутність споріднюється з Божою, і ті, що не мають сталої сутності взагалі, тобто, наприклад, мали її і втратили з різних причин, і через це поволі руйнуються, падаючи енергетично все нижче і нижче. Він пропонував уявити себе, так би мовити, на морському дні. Куди зверху падають частки колись живого, хоча і «дно» поняття умовне. Так само і крізь наш світ опадають залишки живого з інших, вищих вимірами світів. Йдеться не про душі, а саме про духовні рештки, які можуть і певний час зберігати енергетичні сліди колишньої особистості, поступово, звісно, трансформуючись – спрощуючись і зникаючи, або ж, в рідких випадках, знаходячи відродження і спасіння. Ці залишки здатні живитися розмаїтою духовною енергією, в тому числі й усього живого на Землі. Але найбільший інтерес для них полягає у поверненні втраченого єства, - це як, наприклад, бажання повернути в пусту голову розум, пам'ять, відчуття - тож усе людське для цього їм дуже навіть годиться, щоправда, - не довго не вистачає…
Та найцікавіше – це сутності, що можуть ставати тілесними. Їх, зрозуміло, не така кількість, як безтілесних, але вони населяють Землю дуже навіть щільно.
Тут і найпростіші істоти, і більш складні, навіть небезпечні, яких часто бачили і бачать між нами, хоча всі вони і перебувають, в основному, в інших обсягах земного світу, аніж ми. Проте вони цілком опанували Землю, і не тільки її. Це і чужинці, й корінні, яких можна умовна назвати богами, демонами, та й іншими звичними назвами. Більшість із них, за словами провидця, належала до підвиду людських істот – спадкоємців древніх жерців, а то й атлантів, чи ще якогось більш древнього народу, чий розвиток пішов по-горизонталі. Тому він і вважав усіх їх швидше проявами принципів „добра”, а ось усіх безтілесних, за винятком, зрозуміло, небожителів, Божих ангелів, – швидше проявами руйнації, себто, піддатливим впливу „зла”. Хоча це досить уявне розбиття, бо саме зло – лише повна відсутність добра за кордонами Сотвореного, що до густонаселених місць наближаються не часто …
Єхидні закиди кореспондента, котрий, схоже, вірив лише у власну красномовність, ясновидець відбивав стійко, хоча й не канонічно. Цікаво, що до «диявольських сил», він нікого напряму не зачисляв, навіть самого диявола! Казав, що ми найчастіше не того вважаємо дияволом. А справжній Диявол цим і користується, але не зовсім так, як це звично описують. Проте вважав можливість приходу особистості антихриста на землю цілком імовірною, але тільки у випадку подальшого зламу Усевишніх принципів, констант і пропорцій, що далеко не так просто. Диявола він тому брав у лапки, бо, мовляв, плутанина тут і справді диявольська, але ще раз повторив, що справжній зовсім не той, кого ним традиційно вважають – справжньою є тінь, півмряка, на межі з безмежним Ніщо, котре, власне, і дихає злом. Що мряка немає сталого образу, хоча здатна набувати й усіх особистісних рис, окрім Божественних, тож легко розпізнається тими, в кому присутнє Божественне. Диявол, як багатоликий представник Зла, знаходить прикордонні смуги у кожному, пропонує кожному те, що ніколи не запропонує Творець – в першу чергу, вирішувати все особисто, брати все в свої руки, проявляти і розвивати силу фізичну і духовну, в той час, як Божественне вестиме до кращого, вміло підтримуючи і надихаючи, захищаючи і даруючи…
Наводив приклади можливого втручання справжнього диявола на хід подій – як то, від часів царя Петра і до нинішніх. Особливо печалився, що за цілим рядом ознак російська церква так і не повернула собі втраченої у 20 ст. святості, а це має ледь не вирішальне значення...
Було помітно, що про диявола ясновидець щось не договорює, намагаючись ухилитися від прямих відповідей, заодно, рішуче оминаючи і сферу політики. А ось про тілесних і безтілесних у цілому відповідав значно охочіше. За його словами, - незбагненний Принцип, який і абсолют Гармонії і, водночас, безмірна величина Істини, що таки Логос, а не просто Слово, дає можливість і тілесним, і безтілесним проявлятися як незбагненно, так і в багатьох історично знаних нам формах, - тут і сформовані, частіше за все у сукупності з тілесними корінними формами життя, нижчі похідні від людини - вампіри, відьмаки й відьми, перевертні, чаклуни, інше, а також напівзвірі, напівдухи, і просто «звичні» мешканці нижчого світу, - усі вони об’єднані проблемами зі своєю сутністю, що знаходиться в стані хвороби, а то й руйнування. Зі слів ясновидця - існувало і продовжує існувати все, про що хоч коли-небудь писалося-говорилося, і, звісно, й те, про що досі ми не знаємо, не відаємо. Мовляв, у різні періоди життя, і на Землі теж, відому нам наукову цивілізаційну реальність інколи начисто змінює „нереальність”, чи ж бо ірраціональність, якою ми вважаємо все, що не спроможна охопити наша наука. Що, насправді, наше буття знаходиться в іншому житті, яке і впливає на нас найрішучішим чином. Але якщо ми говоримо про день нинішній, то він у нас, в основному, саме такий, яким його ми і бачимо. Невидима сторона, доки не прийде час, проявляється мінімально. Але час від часу усе ж проявляється. Відкинута колись „ірраціональна” складова по-різному заповнює земне життя, але завжди при цьому шкодить тільки там, де відсутній захист особистості святим духом. Тому і найбільш небезпечною є хула на святого духа. Ясновидець чомусь поєднував святого духа з нашим ангелом-охоронцем, що, буцімто, існує на верхніх поверхах будови нашого єства, і чиїми можливостями ми майже не користуємося. Натомість, частіше за все, різними брутально неусвідомленими способами від’єднуючись від нього…
Але особливо надихали провидця вищі умовно тілесні. Він поділяв їх на Титанів, Богів, Геніїв-демонів, і «просто» зрілих людей, і надавав усім цим групам особливого позитивного значення. Хоча, знову ж таки, і тут існували прикрі виключення, але вони траплялися в результаті цілком свідомого вибору істот розумних і щедро обдарованих усіма іншими можливостями, окрім як йти шляхом руйнування… Що він, оцей ясновидець, якби йому випала нагода, з радістю би товаришував, приміром, з добрим Генієм-демоном. Ці істоти могли мати навіть національність, та й інші звичні для простого мешканця Землі атрибути й чесноти. Хоч і місія цих Геніїв-демонів нині менш очевидна, аніж богів і людей, та Генії були колись відомі не менше, аніж боги, і вважалися первиннішими за них, і це промовистий факт. Бо боги народжувалися, в тому числі, і в колі демонів, і несли свою місію далі, а демони залишалися. І те, що маятник історії, сильно відхилився від положення, за якого ці істоти були більш витребуваними, нічого не значить, окрім того, що й інші – різні - нині теж, слава Всевишньому, не такі явні.
І про російського демона було цікаво, - він, на думку провидця, існував реально і навіть мав своє місце прописки. Утім, в Росії мало бути, а може і є, щонайменше, декілька десятків етнічних демонів. Хоча ось Михайло Лермонтов, наприклад, писав саме про грузинського, натомість Михайло Булгаков - про «європейця», одного з найдревніших Геніїв, хоча і не земного походження. Що ці демони, або ж Генії, частково смертні, хоча й безсмертні, як клас. Тобто, поки живі нація, народ, етнос, доти існує тут і їхні Генії-демони. І навпаки. Але «тут» - значить більше, аніж можна собі уявити. Тож і різниця між демонами полягає у відмінностях земних ареалів між собою. І тут, чим Геній старший – тим краще. Окрім випадків, коли цьому Генію немає вже що оберігати… Утім, до власної старості навіть їм дотягнути ой як нелегко. Бо тіла їхні усе ж ранимі, і, як все тілесне, вони теж раптово смертні. І вистачає в них всесильних ворогів. Одначе там, де рубають їхню голову, відразу відростає нова, а то й декілька. І молоді демони більш активні і помітні, аніж бо старі, - ще ті хвилі на мілководді підіймають. Це відображено і в культурі різних народів і народностей. Часто становлення такого Генія, чи групи їх, викликає помітний пасіонарний поштовх. Тож уважно споглядаючи, що у світі діється, можна чітко сказати, де і який діє Геній. Але, судячи зі всього, і в їхньому світі теж точиться напружена боротьба…
Найстарішими, якщо не зважати на чужинців, провидець вважав китайських демонів. Мовляв, це ще ті Істоти! Але зараз вони на межі. І деякі з них можуть невдовзі відійти, бо нині надто важко вижити, дотримуючись консервативних поглядів, і тоді почнеться! Рівновага між молодими і старими нині дуже хитка…
А ще є поміж вищими, умовно тілесними, Дракони. Звідки вони беруться, йому невідомо, бо стільки всього переплетено в них, як у нікого більше. Але вони існували вічно, й існуватимуть, як зорі й чорні діри в небі, охороняючи щось незрозуміле. Чи в нинішні часи з’являються нові Дракони провидець не відав, бо зовсім не просто стати Драконом, а тим більше цілісним, одноголовим Драконом, звести різне, відособлене – в одне ціле, що і є істинною мудрістю, за якою нові метаморфози, невідомого призначення…
На дивовижне запитання кореспондента - чи може Бог Творець чи справжній Диявол і бути отим Демоном, - так би мовити, Генієм-охоронцем для всього людства чи ж бо Покарою людства, провидець відповів категоричним «ні!». Що, на жаль, його співрозмовник основного не зрозумів. Творець – це й так усе – усе добротне, все, що навколо нас і в нас. А Диявол, тобто Провідник зла, зазвичай на межі особистісного хаосу, в тому числі - й руйнівних помислів. Та й він тільки залежний, багатоликий слуга, який сам у бездонному вирі Зла. Хоча потрапити у ту безодню звідси значно важче, аніж ми думаємо, але і вирватися звідти ніяк не простіше…
Тож у певні часи і в певних світах - втрати Божого порядку цілком можливі. Й таке траплялося, почасти, і на Землі. Цивілізації та народи тоді зникають, або повертаються до дикунства… Тож, схоже, саме за стійкість і тяглість живого й відповідають генії, чи ж бо там добрі демони. Отож, і через це вони не є злом, але такою собі реальною магічно-містичною повнотою для свого люду.
На повторне, як на мене, запитання, чи має вплив справжній Диявол на демонів чи на людей, провидець відповів – що має. Але він радше посередник, що використовує нас і наш стан, граючи у свої ігри. У будь-якому єстві виникає хаос, і це небезпека, котра завжди на нас підстерігає, і найчастіше на нових обріях. У кожного, хто має вільну волю вибирати свій подальший шлях, є моменти втрати рівноваги - тож руйнація торкається і найсвятіших. І більші єства у цьому розумінні знаходяться під більшою загрозою. Та є і відповідний арсенал захисту, який дозволяє звести негативний влив до співмірних величин, з якими можна справитися. Але потрібно постійно уточнювати фундамент під стінами будови, яку зводиш, і робити це не самому, бути не самому – навіть в пустелі.
Тому, спершу, провідники зла, якщо не повторювати не раз сказане, починають із сенсових перекручень, які нині помітні абсолютно всюди. Так розмиваються основні константи людського світі, що хоча і є відображенням, проекцією Божественного, але некерована вольниця із розуміннями тут вкрай небезпечна…
Бог Творець переінакшує Ніщо, повертає і творить життя, тому Ніщо і лютує, намагається повернути втрачене, і ми, живі творіння, часто стаємо провідниками злої волі…Утім, те, що ми звемо смертю – дуже і дуже неоднозначне явище, і в «просто» людини тут значна перевага перед тими ж Богами, Титанами, Геніями-демонами. Ісус навіть не захотів з ними розмовляти, прийшов лише до найнижчих, до убогих. Та Спасителю і видніше – з ким і про що говорити, як діяти. Кожного бачив наскрізь…
А ми ж навіть себе не знаємо - в якусь мить те, що приховане в єстві, може проявити себе найнесподіванішим чином. Тому вже змалечку потрібно оволодівати вмінням йти життям не самотньо, покладаючись тільки на власний розсуд і волю, - найкраще бути завжди в доброму товаристві. Багато кого б це не лише вберегло від чужого в собі, але й вивело б на істинну дорогу. Та більшість так і залишається вічними блукальцями по колу…
Кореспондент, зацікавившись можливим переселеннями духів, зауважив про очевидну шкідливість походів до знахарок, гадалок і магів. А ще до священиків, політиків, лікарів, хворих родичів, тощо – відразу продовжив лінію думки ясновидець. Хоча насправді, як він вважав, проблема не в спілкуванні громадян один із одним, а в незаповненості власного «я». Жінки ж бо відразу народжуються більшими, але вони і значно охайніші за чоловіків, і будь-що в себе не впускають. А ось коли знання збільшують розмір особи чоловіка, рідше жінки, і єство вже врівноважено не заповнює новий обсяг - тоді біда. Особливо це помітно зараз, коли отримувати знання стало легше легшого. І справа не в тому, що знання є плодом, їсти який заборонено Звище. Просто такі плоди має подавати рука Господа, Промисел, Доля. Нехай у щоденності це й буде йти від звабної жінки, чи від будь-кого іншого, та кожен з нас здатний цілком фізично відчути – хто насправді подає. Це закладено в нас. Цьому легко навчитися – з дитинства. Саме цьому реально навчав Ісус.
Кореспондент підтримав, що певно нам іще рішучіше потрібно боротися зі спокусами, зростати в силі, але чи гарантовано результат?
Йому відповіли, що дітям для зростання не потрібно неустанно боротися, просто фізично триматися батьківської руки, що теж у нас закладено, і Батько наш поруч. А все різноманіття тілесного і безтілесного не завадить, бо у кожного є ця можливість – звернутися, доторкнутися, відчути, і бути разом.
- Це молитва, помисли, каяття, духовні страждання, очищення?
- Ні, основне, це переплетіння енергетик – особистої і Вищої – які кожному дано відчувати, а все інше тільки результати…
- А як же з Богами, Титанами, Геніями-Демонами? Вони хіба не здатні відчувати? Вони ж грішать на кожному кроці, чи ні?
- Ні, кожна особа, ким би вона не була, має вільний вибір – в якому напрямку йти і з ким, і буває різне, що видно, в першу чергу, за вчинками так званих простих пересічних, - силу Творець на їхнє навернення не проявляє, не витрачає, бо не в силі справа. І це найкращий приклад – в тому числі і для Богів, Титанів, Геніїв…
А ось із відповіддю на запитання - чим саме, на думку ясновидця, мав би займатися в житті російський Демон, виходячи із суто російських дійсності - я ознайомитися не встиг. Чоловік біля мене почав збиратися, акуратно склав газету, і сховав її в боковій «кишені» своєї громіздкої сумки на колесах.
Двері вагона відчинилися і дачник вийшов.
„- Наступна станція „Первомайська”, - двері зачинилися.
І про жінок іще там, далі, писалося щось таке-розтаке, приголомшливе, - жаль, не дочитав! Та невдовзі надолужу - це був сьогоднішній „МК”, а його можна придбати на кожному кутку.
Цікавий ясновидець. «Якщо правда усе, ну хоча би на чверть…» - як там у Висоцького. В мене, хоча, й ще не все розклалося по поличках, та більшість з того всього я пережив на власному досвіді. Утім, думати зараз ні про що не хотілося, хоча би деньок відпочити! Годі викладатися - напитися би, й забутися, хоча б на трішки… Та ні. Ось від такого точно потрібно триматися подалі. Та й особливо ні з ким…

Коли я вийшов на кінцевій і придбав свіже число «МК», то найбільшим подивуванням стала відсутність там недочитаної мною статті! Спершу я запідозрив, що читав часопис за інші дні, чи й взагалі не «МК». Та помилки бути не могло, інші статті, які я зауважив краєм ока, були присутні – й геть усі, окрім потрібної! Думати, що мені все це привиділось – теж не випадало. Скорше за все чортівня, про яку говорив той ясновидець, таки взяла мій слід і тепер прагне збити з пантелику, і з усіма тими проявами сили і боротьби. Але чому саме зараз? І чому такі думки мені ніколи раніше не приходили? Та найцікавіше, що я не дивувався жодному сказаному слову так званого ясновидця, значно більше дивував мене отой пенсіонер, що підсунув мені ту «публікацію».

Дев і Кішка
1 13.07.2008
Василь спав. І мені довелося його добряче потрясти, аби привести до тями. Прикро, коли до тями приходиш частково. Одне пам’ятаєш, а інше – ні. А чому – у блаженстві забуття й не здогадуєшся, до певної миті, ясно. Та краще вже відсипатися, доки спиться, кондиції поновлювати. Тож я акуратно покормив земляка - ледь не з ложки, і знову відіслав до ліжка. А доки не заснув, направив увагу його математичного розуму на дванадцятитомне зібрання творів Рекса Стаута, великодушно залишеного нам власником квартири. Якраз те, що потрібно. Я би й сам перечитав оповіді про Арчі й Нерона. Хоча в російському перекладі чомусь Ніро. Романтика класичного детективу, досяжні логіці аналітика, обережне дійство, і ще не така нагла злочинність, та й поліція теж - словом, особистість супроти особистості, живі емоції. Не те, що нині.
Цікаво, ким із них сьогодні я б радше став – Гудвіном чи Вульфом? У стосунках із жінками все ясно, але за статусом власника нерухомості й уважного садівника з латентними імператорськими комплексами, певно, виразніше сподобляюся Нерону Вульфу. Та й кулінарні тонкощі все більше інтригують… Але, пам’ятається, із теплого і ситого гніздечка Нерона нагло вижбурнуло саме розслідування діяльності мафії. Туманна історія в теперішні часи переросла би всі мислимі межі. Бо де закінчується мафія нині - на найвищих рівнях держави? Союзу держав? Круглим столом тих, які обирають і прибирають державних можновладців? Чи іще вище? І в чому тоді полягає справедливість? А місія людини, Генія-Демона, Богів, як той казав? Невже нікому немає діла до реального покращення стану справ? Одне з двох - або це немає жодного значення, або ж дійсно тут резервація, і на нас тикають пальцями діти, дивлячись крізь грубе скло, сміються, або ж хапаються за голову…
Але все ж цікаво, що на моєму місці би втяв мудрагель Вульф? О, звісно, жодних жінок, це раз, а, по-друге, він точно не покидав би свого дому без крайньої на те необхідності. Та якби й покинув, то вже не для того, аби його хтось знайшов, і використовував. Із нинішнім мільйоном євро у кишені і я міг би зникнути, але моє єство не сприймало таких рішень - цей мільйон, якщо я вирішив би його собі залишити, ще потрібно заробити, вернувши доньку олігарха додому. І не тільки це. Можливо я дотримуюсь не надто сучасних поглядів, але що таке гроші у порівнянні з надіями дитини, яка сподівається на мою звитягу?
Звичайно, я мав би уважніше ставитися до ситуації, яка складалася, але такий уже мій характер – до першого особистого програшу нічого не змінювати. Та й оці постійні трансформації, котрі стаються зі мною, і поступово перевертають моє буття, котре формує свідомість - їх як сприймати? Але нова свідомість, знову ж таки, переносить на інші щаблі й саме буття. І як тоді ставитися до подробиць теперішнього, котре дуже швидко зміниться услід моїй свідомості?
Цікаво, до якого типу потвор відніс би мене отой ясновидець? Та, зрештою, чого ламати голову над отим, що і так повинно невдовзі вилізти на поверхню...
І чи є сенс аж так вникати в процеси? Може даремно хвилююся, і взагалі не потрібно буде мчати у той клятий санаторій за жінкою, якої там стовідсотково немає. Та й противники мої, думаю, передбачили варіанти. Запевне, як і дружні їм служби, і вони поінформовані про мої розмови з наглядачем від криміналу в день, коли я знайшов мільйон. Якщо так, то може намалюватися й зовсім інша картина - в іншому стилі, з іншою тематикою, технікою мазка, колористикою. Що ж – чому би й ні? Раптом згодиться. Хоча, якщо відверто, я вже тоді передчував, що згодиться. А зараз швидше загравав із долею, бо невже може скластися інакше?
Покрутившись іще з боку на бік на дивані, я зрозумів, що змусити себе провести день саме так я не з можу. Та й план в голові начебто гарний склався. Потрібно спробувати.
Я скористався ноутбуком, детально переносячи у пам'ять з нього подробиці розташування вулиць і навіть будинків у потрібному районі Москви. Зрештою, потім це можна спробувати й забути, або ж влаштуватися таксистом, якщо не вийде...
Затим я взявся за свою зовнішність. Покривлявся біля дзеркала, надаючи обличчю підстаркуватої втоми, натягнув кумедну кепку, випадково залишену у квартирі, певно, сином господаря, зсутулився і пошкандибав на вулицю. З усіх варіантів розвитку подій, схоже, вибираючи найкумедніший. Тепер залишилося тільки дочекатися посмішки долі.
Я шкандибав так натурально, що аж сам пожалів себе. А ще й останні снива майнули тінями у пам’яті, аж поморщився. Згадалося далеко не все, але про суд наді мною не забулося - а з цим жартувати не хотілося. Жаль, жодної церкви поруч. Не випадає мені долю тут намолювати. Та вже нехай, у Львові сходжу.
А що сон повністю ніколи не пригадується - не дивина, бо там, де все те відбувається, вимірів, певно, більше, аніж отут. І втягуються за тобою назад лише скромні відбитки пережитого - і тільки тому й здається, що головні події украй далекі від нас, їхніх головних героїв… Хоча, хіба той рій квантів, котрий вилітає єством у снива - це ми?...
Тьху, до чого лише в думках не нашкандибаєш в цьому місті. Кожен мегаполіс, ясна річ, торочить про своє, але Москва особливо химерна. Ех, якби не подався сюди, міг би вже пірнати з пірсу і зализувати сердечні рани, делікатно перенісши скромні свої чоловічі бажання у бездонну замрію теплих жіночих очей. Як дивно, що з потреби подібних чуттєвих дрібничок, запалала така пожежа…
А зараз діяти і не забивати собі голови стороннім...
І першою справою, «про всякий випадок», я зателефонував до Васьки Чорного, мого нещодавнього знайомця із блатних. Забираючи мільйон із чужого схрону, я залишив через нього повідомлення всім охочим, кого могла зацікавити моя поява у тих місцях. І так ясно, кого вона мала зацікавити ще, окрім володаря прибраного мною мільйона. Старі методи, стара школа, перевірені часом спільноти, таємні й цілком офіційні інституції. І, зрештою, я знав, хто ставив Васька на чергування - у кожній країні не тільки силові структури ж бо слідкують одна за одною.
Гудки не довго линули від мене до Васька. Трубку зняли аж надто швидко і стало зрозуміло - люблять і ждуть! До чого ж приємно, коли твоєму дзвінку так радіють. Вочевидь, Васько серйозно отримав по рогах, бо прямо стелився під ноги.
- Старий, та кидай усе, в мене сьогодні свято, жінка поїхала на моря, тож я і розриваюся – дві студентки в гості зайшли привітати, а я ж не подужаю сам...
У трубці і справді почувся веселий дівочий вереск. Ого, підготували сильце фундаментально. Ну що ж, мої аплодисменти! Антураж саме той, для всіх чоловіків однаковий. Хоча Васько усе ж нервує, потрібно підтримати щирі старання „колеги”.
- А чому би й ні? Посидимо, покумекаємо, пом’янемо деньки вчорашні. А юному поколінню ти, в натурі, пару косячків скрути, і на канапу бережно поклади, нехай сил набираються, нічка вона довгою буває. Твою адресу я пам’ятаю, ось владнаю одне дільце і до тебе, жди...
- Ти би не тягнув... Бо я що, я вихідний сьогодні, а дівчата, вони без вихідних, часи сам знаєш які - їм університети швидким алюром проходити потрібно...
Васько глумливо захихотів, напевно радіючи вдалому порівнянню.
- Не кипішуй, Чорний, крути косяки, й побільше. А можеш і чефір організувати. Хоча молодняк цим не проймеш, не та школа. Я зателефоную, думаю, за годину, а бабам натякни на бабло, нехай подумки вже його витрачають, заощаджувати на собі не будемо...
І я поклав трубку, щиро сподіваючись, що до повторного дзвінка таки не дійде. Зупинив таксі. І за півгодини стояв біля іншого телефон-автомата – і не лише про всяк випадок. Як казав мій колега - режисер Тарас Зірко - різні спектаклі краще дивитися і в різних залах.

2))))) Ну ось, і навіщо нам память? Пам'ять обтяжує стосунки кращих друзів ) Сприймай її такою, якою вона є зараз і не уявляй більше, аніж є в реальності - тут і зараз )) (Слова мого демона )

Засиджуватися в Москві жодного резону в мене не було, фактично тримали тут лише докори совісті, бо й гроші узяв, а роботу, ніби, й не довів до кінця, хоча вона, схоже, завершувалася і без мене. Та, по-правді, ще й потаємні сподівання, які ми, чоловіки пов’язуємо зі світом жінок, проймали. Ось, ось, здається, саме ця і виявиться твоєю і лише твоєю чарівницею, чи може ця, чи та... Нічим іншим, окрім, хіба, ще спільної подорожі в «арештантському» вагоні, я не міг пояснити свого потягу до Юлії. Але я теж був їй потрібен - повернув їй, здавалося, назавжди утрачене колишнє життя, і тому, певно, підсвідомо очікував на прояви її особливої вдячності… Але досить із жінками, бо зовсім дах загублю.
Потрібно брати себе в руки, і чимшвидше отримати від дорослих Пилишиних категоричне „ні” щодо нашої подальшої співпраці. О, як відразу б це спростило моє життя! І миттєво відкрило курортні горизонти! Хоча тоді я мусів би закрити очі й на слова малої Оленки щодо дивного стану її батьків. Але в їхній адекватності я міг переконатися особисто, і просто зараз остаточно розставити, принаймні для себе, всі крапки і коми у розумінні ситуації. Тим більше, обіцяв зателефонувати мадам Пилишин ще декілька днів тому, а минула вже майже вічність, із купою подій, зрозумілих і не надто.
І набрав з пам’яті потрібний київський номер.
Відповіли теж ледь не відразу. Що за день такий везучий! Невже мене зараз одразу ще й пошлють під три чорти?! Маю постаратися!
- Слухаю.
- Оксана Ярославівна?
- Слухаю вас.
- Гарного вам дня. Впізнали мене?
- Ні, звідки у вас мій номер?
Ого, цього разу голос був строгий, і самовпевнений, саме такий, який і личить дружині магната.
- Ми з вами нещодавно спілкувалися, я взявся знайти вашу старшу доньку. І ось вітаю вас із тим, що Ірина щасливо знайшлася, і в мене є відчуття, що я добряче прислужився цьому...
- А, зрозуміло, хвилинку, я передам слухавку чоловіку...
Однозначно, голос був той самий, що й першого разу. Без сумніву, мені відповідала дружина магната, але енергетика голосу, а отже й сутності жінки, здалася мені серйозно зміненою.
- Слухаю вас, - чоловічий голос у слухавці був твердий і, разом із тим, трохи зверхній.
- Я щойно привітав вашу дружину, а тепер вітаю і вас із щасливим знаходженням доньки, і так, як мої дії допомогли виникненню нинішнього позитиву, то я схильний вважати свою роботу виконаною. З донькою ви вже зустрічалися, і вона, як я розумію, невдовзі буде вдома...
- Ви хто?
- Той, що займався справою вашої доньки в Москві, і натиснув на чимало клавіш, аби заграла чудова музика в честь воз’єднання сім’ї…
- Ясно. Я в курсі всього, що сталося. Просто не люблю дешевого пафосу і похвальби. То ви телефонуєте, аби переконати мене заплатити вам гроші?
- В жодному разі, Миколо Петровичу, переконувати - це не мій стиль. Оплати від вас я поки що не проситиму, хотів лише почути від вас можливі зауваження, чи якісь прохання, аби не залишилося між нами жодної неясності...
- Сергій Павлович, здається так ви назвалися моїй дружині?
- Так, назвався саме так.
Я з насолодою муркнув у відповідь, бо це ж і справді приємно, коли магнат пам’ятає кожну букву твоїх, нехай і вигаданих, атрибутів.
- Я вдячний вам, Сергію Павловичу, за допомогу - випадково чи ні, та моя донька знайшлася. Ми із дружиною бачилися з нею. Утім, є два моменти, які ще не дають нам з вами розпрощатися: перше - мої представники сьогодні увечері забирають доньку з клініки, і для мене дуже важливо банально наглянути за їхніми діями аж до того моменту, коли Ірина переступить поріг дому. Ви ж розумієте, раз обпікшись і на холодне дуєш. Та й молодша дочка нарікає на мою, нібито, бездіяльність. Тож усе має бути сьогодні доведено до кінця. І другий момент, я зацікавився вашими методами вирішення проблем, ваш досвід міг би принести чимало грошей, та й мій прямий обов’язок сповна розрахуватися з вами. То як, Сергію Павловичу, домовимося? Ви ж бо наш, із України? Отже, очікую в Києві. Подумайте дорогою, що потрібно для розвитку вашої справи, яка приноситиме нам усім дохід…
Он як цікаво закружлялося, завертілося - а я мріяв, що мене пошлють чим подалі. А все навпаки, зі всіх сторін турботливо оточують. Не даремно, схоже, Васька Чорного я задіяв, ой не даремно…
- Дякую, Миколо Петровичу. Гарні пропозиції. Тоді кажіть адресу клініки, де шукати вашу дочку, і час її виписки. Чи я маю зустріти Ірину Миколаївну на Київському вокзалі?
Окрім цілком зрозумілої зверхності в інтонації магната, здається промайнула і посмішка.
- Звичайно, що дам. Приємно, що ми домовилися. Виписують її в другій половині дня, але звідти відразу в аеропорт, ніяких поїздів, тож я зараз вам підкажу адресу санаторію, куди вам потрібно добратися. Це по Щолковському шосе, кілометрах у десяти від космонавтів, може чули про „Зоряний”? Там поруч, за Чкаловським, попри дорогу. Оксано, яка там у Ірини точна адреса?.. Отакої. І вона не пам’ятає. Оксано, набери їхнього головного лікаря, в тебе є його номер телефону… Сергію Павловичу, ви за десять хвилин зателефонуйте нам, підкажемо точну адресу.
- Домовились...
- І ще, скажіть свій номер, аби ми з Оксаною могли з вами підтримувати контакт…
Що ж, Чорний так Чорний, чорний вихід чи вхід…
- Та жодних проблем, але поки ось мій стаціонарний телефон – з квартири, де я зупинився, ще годинку-півтори пробуду тут, а потім вже помчу за вашою донькою, - і я без краплини сумнівів продиктував номер Васьки Чорного.
- І все таки, Сергію Павловичу, попрошу вас відразу придбати мобільний, і зателефонувати мені з нього. Рано розслаблятися. Чекатиму...
Магнат поклав трубку першим. Напевно виражаючи таким чином свою абсолютну впевненість у тому, що ситуація складається, як і повинно, і що все нормально.
Тоді геть і мої сумніви! Ніколи не думав, що з олігархами так просто і так легко порозумітися. Та розмова – розмовою, а справи – справами. За звичкою, я акуратно протер за собою корпус телефонного апарата, і вийшов до напівпорожньої зали переговорного пункту. Напевно я мав би гордитися, що цілих скільки там хвилин розмовляв зі справжнім олігархом, отримав цікаву пропозицію, мене високо оцінили, але подумалося зовсім інше, що моя робота таки, виявляється, коштувала тих серйозних грошей, які я випадково вже отримав, - робота, яку я мав тепер довести до логічного кінця, яким би він не був.
Тому, перейшовши до іншої кабінки, я знову набрав „корєша”:
- Васько, змазуй петлі на дверях, я вже їду, буду максимум за годину. Ти, головне, без суєти, усе, що потрібно, я привезу…
Та на місці я був хвилин за десять. Хоча краще б за годину і в протилежному кінці міста, а звідти відразу на моря. Але не сталося.
Прошкандибав уздовж потрібного мені будинку. Перетнув дорогу. Переговорив із дивакуватим перехожим бомжуватого вигляду, що попросив і, здивовано, отримав від мене на опохміл. Затим, приглянувши зручне для спостереження місце, купив собі пляшку пива і присів за одним із дешевих пластмасових столиків, що подовжували економічну територію пивного кіоску ще на декілька тисяч баксів бокового місячного доходу.
Під’їзд Васьки Чорного був у ста метрах звідси й досить чітко проглядався. Картам я не надто довіряв, але все зійшлося найкращим чином – намальоване цілком відповідало реальному.
Поруч, відміряючи не надто чіткі інтервали вихідного дня, причалювали і відбували потяги метро. По той бік колії зеленів Ізмайловський парк, а по цей перемелював юрби покупців пристанційний ринок. Народу для прикриття вистачало. Але глядачів було обмаль. Та це не на довго.
Спершу, якщо не зважати на постійно гальмуючі біля ринку авто, все було до занудності спокійно. Ранок тягнувся у напрямку полудня. До будинків, у тому числі й до Васьчиного, волочили свої клунки турботливі бабусі й мами, їм на переріз зрідка діловито шмигали татусі. Пора би вже. Я обернувся на електронний годинник, що бовванів при станції метро. Час настав. Зараз, або ніколи. І справді, з-за рогу Васьчиного будинку виникли бомжуваті обриси мого нещодавнього співрозмовника. Не озираючись, він діловито прочимчикував до потрібного під’їзду, оглянувся і зник у ньому.
З лавиці тої ж миті підвелася непоказна бабка, що потрусила слідом, певно згадавши про не кормлену кішку.
А ще за хвилину до Васьчиного під’їзду підкотив фургон із промовистою назвою „Меблі”. Майнула синя уніформа вантажників. До під’їзду щось заносили, здається, шафу. І це в неділю! Молодці. Все для людини – все задля людини!
Я озирнувся, чимало машин під’їхали сюди останнім часом, але таких, із яких ніхто так і не вийшов, поруч спинилося лише дві чи три. Вочевидь, сигнал до початку контроперації було нарешті подано, бо декілька автівок різко газонули в напрямку фургона. А там і справді вже відбувалося щось серйозне. Потягів у цю хвилю не було і тому вдалося почути, як дзеленькнула розбита шиба і сухо бахнули, зливаючись, два чи три постріли.
З іномарок, що спинилися поруч із меблевим фургоном, вискочило п’ять чи шість дужих чоловіків, що відразу спробували проскочити у під’їзд, але їх не менш рішуче спинили вантажники у синьому - і почалися танці біля клубу. Щоправда, ці ще не стріляли один в одного, але кулаками гамселилися вправно.
Навряд чи в цю мить хтось звертав увагу на недалекі підступи до амфітеатру, хай навіть це і був буфет, та і що з того? Прикрила літня особа сонні від пива повіки, задрімала на сонечку. А що насправді робилося хіба побачиш.
А я разом відключаючи нижчі органи чуття, обережно пішов „угору”, уникаючи некерованих викидів енергії - серед моїх нинішніх супротивників, судячи з усього, обов’язково були суб’єкти, чутливі до схожих „фокусів”.
Картина, що відкрилася мені згори, повністю збігалася з нижньою картиною подій. Але на ній були краще помітні всі силові вири. Мене здивувало, скільки точок напруження спостерігалося на самому ринку. Але вони не були пов’язані з тим, що мене цікавило. А ось зовсім недалеко від мене пульсувало джерело сили потрібного скерування. Там, безумовно, були особистості схожі на мене – їхні поля виглядали значно барвистішими і в рази більшими за звичні навколишні. Якби перед цим я повів себе менш обережно, чи став би тут, угорі, викидати якісь фортелі, думаю, що вони змогли би таке помітити. Коли я вже повертався в себе, то відчув чиюсь, хоч і розсіяну, але точно скеровану до ледь помітних збурень вищої енергії, увагу.

3
Для нормального погляду звідси це була просто шикарна тачка - нова „Бентлі” з усіма «наворотами» - дверці якої дружно відкрилися, випускаючи трьох чоловіків у чорних костюмах. Чоловіки поспішали. Той, хто залишався в машині, хрипло крикнув їм аби завчасно свої ксиви повитягали, і, явно для фарту, проникливо матюкнувся уві слід. Чоловіки притьма перебігли спорожнілу в ту мить дорогу і потупотіли до поля бою, на якому сині вантажники, схоже, терпіли поразку.
На той час я вже закінчив натягувати тонкі гумові рукавиці, які намагався в таких випадках завжди брати із собою. Підіймаючись із-за стола, ще встиг побачити, як чорна трійця, підбігаючи до місця подій, зачала тицяти у всі боки посвідченнями. Що там сталося далі, зауважити я не встиг. Допомагаючи мені у моїх планах, із „Бентлі” вийшов останній із службовців. По ходу він давав ще якісь настанови через мобільний телефон. Очевидно, що перегляд подій з вікна машини його вже не задовольняв. Пускаючи дим від цигарки і пильно вглядаючись в дійство, чоловік, схоже, закінчив давати розпорядження.
- Ну й що, ми теж федерали, дрить-ядрить, і крутіше за інших стоїмо! Словом, не відходьте від них, поки не вивудимо нашу рибку з їхніх рук. Якщо ніяк, то з ними і їдьте, куди улов повезуть, туди й ви! Ну так, усі, бо мало що. Я сказав – з ними! Давай...
Чолов’яга матюкнувся і розслабився. А це вже геть не за правилами, якими так напихали нас в оні часи!.. Спиною можна стояти тільки до глухої стіни, та й то, якщо задом її контролюєш! М’яко підступивши, я упевнився, що в автівці таки більше нікого не має, і це значно полегшувало мою задачу. Натренованим рухом, з-під великого і середнього пальців лівої руки, я наче з катапульти випустив у напрямку доброго старого пивного кіоску невеличку сріблясту кульку. За мить кулька опустилася на плоский металевий дашок і беззвучно спалахнула. Куди там сонцю! Навіть спиною до неї, та ще й у затемнених окулярах, я відчув це незносне біле сяєво, що мало протривати ще з чотири секунди. На об’єкті моєї уваги жодних окулярів, зрозуміло, не було. Зайчище спалаху стрибнув у його зіниці так само нахабно, як і в очі усіх навколишніх зівак, щоправда він постраждав менше за них, бо тієї ж миті я вколов чоловіка спеціальним засобом для негайної втрати осліпленої свідомості. Мій суперник був непогано підготовленою особою, але коли тіло вам раптово повністю відмовляє, то й запізніле напруження волі допомагає мало.
На все про все, здається, пішло секунди три. Коли моя іграшка перестала сперечатися своєю яскравістю із сонцем, я, закинувши клієнта на заднє сидіння, вже сідав за кермо його «Бентлі». Ключ запалювання стирчав на своєму місці, і тому жодних проблем із нашим відходом від справ не виникло. Щоправда, ледь не відразу у кишені мого полоненого задзвонив телефон. Я мусів пригальмувати, аби, покинувши кермо, видобути його звідти. На екрані висвітлився „Олег”. Очевидно підлеглий, або ж колега. Імітуючи почутий раніше голос, я хрипло рявкнув у трубку „Так, Олегу!”. На здивоване запитання, куди це я ламанув і що там вибухнуло. Я бовкнув нерозбірливо:
- Та хрін його знає! Шеф викликає, давай там далі самі! І щоби все, як я сказав! – і закінчив розмову.
Десять наступних хвилин ми щасливо віддалялися від місця пригоди у напрямку центру. Більше ніхто не дзвонив. Та за першої нагоди я знову зупинив „Бентлі”. Спершу прискіпливо оглянув салон, а потім взявся і за кишені мого полоненого. Судячи з документів, захоплений мною чолов’яга являв собою когось на кшталт федерального агента у США, - у цій ж бо країні відповідна посада виглядала, на перший погляд, значно скромніше, просто такий-то відповідальний працівник Антитерористичного Комітету. Але саме на цей улов я і розраховував. Що ж може бути краще за «відповідального» і антитерористичного?
Те, що в салоні автомобіля нічого підозрілого я не знайшов, зовсім не значило, що там не було усіх тих штучок, якими по горло нашпиговані, скажімо, машини федералів у Нью-Йорку. В будь-якому випадку довго насолоджуватися м’яким ходом „Бентлі” не випадало. Та й взагалі часу в мене було в обріз. І я взявся за „федерала”.
В його стані противитися моєму впливові не зміг би ніхто. Глибоко ввійшовши у досить неприємну моїм відчуттям сутність і взявши її під повний контроль, я затим ввів силовику антидот від заблокованої свідомості, правда, із достатньо потужною добавкою для стимулювання щирості - декілька таких штучок я зберіг із часів своєї роботи за океаном, і, ось, згодилося. Хоча й промайнуло відчуття, що я міг би обійтися і без хімії, просто скачавши всю пам’ять „агента”. Вочевидь, я відкрив у собі щойно нове вміння, але випробовувати його зараз навряд чи розумно, та й ні до чого мені уся пам'ять відповідального працівника. Олег Юрієвич, як звали підполковника, досить швидко прийшов до потрібної кондиції. І як і мало статися, відчув у мені самого себе, навіть кращу свою частину. Тож допит проходив хоча й дещо бруднувато, але достатньо врожайно.
Ні, саме ця машина не прослуховувалася, але її місцезнаходження фіксувалося. Утім, зараз немає жодних причин хвилюватися… Службовець на всі мої запитання відповідав докладно, можливо аж надто. Але на то й препарат «штучної совісті», аби клієнт сповідався більш одкровенно, аніж якомусь-там священику.
Ймовірно, мені просто неймовірно пощастило, та з іншого боку все це сталося зовсім не випадково.
Мене цікавило не так багато речей. Але хіба зупинити того, хто виливає тобі душу. Слово за слово – і про все на світі. Тож із уловом мені й справді підфартило - скромний підполковник особисто відповідав за сьогоднішнє полювання на того, хто мав прийти до Васька Чорного. Більше підполковник не відав, хоча й поставився до раптового завдання вкрай серйозно.
- Мені наказали взяти там одного хохляцького туриста, що ліпив із себе крутого детектива, але тільки під ногами плутався і наривався. Але нас випередили хлопці із ФСБ...
Щодо моєї персони особливої інформації в них не було, хоча Олег Юрієвич міг і не знати, зате він уже дещо чув про події в Косоярську. Сказав, що один із каналів роботи з покидьками і бомжами дав серйозний збій. Чи то загребли когось не того, чи то ФСБ умисне підкинуло спеціаліста, словом скандал тліє, і розміри можливої пожежі ще не відомі. А ось вчорашня сутичка в аеропорту, при фільтрації рейсу з того ж Красоярська, всіх поставила на вуха, бо такого ще не траплялося. Якби погляди начальства не зосередилися у ці дні на грандіозних навчаннях армії на Кавказі, то й не відомо, що й було би... Готуються до чогось, мля, напевно аж до Турції хочуть очистити земельку нашу від імовірного супостата, хе-хе…
- А що саме там, в аеропорту, сталося?
- Та прорвалися з Красоярська двоє особливо небезпечних типів. Пізно сигнал щодо них отримали, та й спробуй ловити того, не знати кого. Аеропортівські вважали, що справляться власними силами, та куди там, - провели їх мов дітлахів, а декому навіть серйозно дісталося. Один із наших - інструктор з моєї лабораторії, він був там якраз на чергуванні, - в лікарню попав і, думаю, надовго. А ті типи навіть в камеру спостереження не потрапили, і документи ліві, мля… Чутки ходять тепер різні…
- Ірина Пилишин у вас? Ну та, зникла заручниця…
- Звичайно, мої люди і стережуть її.
- Де стережуть, адреса, скільки охоронців?...
Відповіді мені сподобались, не сподобалось лише про лабораторію, і про Кавказ, де, схоже, імовірний розвиток подій міг перекреслити омріяний відпочинок, утім, де я, і де зараз той відпочинок…

Із охмелілим від ейфорії дружбаном-підполковником на переднім сидінні, ми досить успішно пересувалися розімлілим у ці години містом туди, де насправді тримали доньку олігарха. Поки все складалося пристойно. Щоправда, мобільний свого супутника я дорогою викинув, аби не семафорив де ми і що ми, та навряд чи саме цей крок викличе його пізніші нарікання.
Ні, неприємності наразі таки рішуче оминали мене! Машина мчала м’яко і швидко, а ми, як два старі товариші, спілкувалися на близькі нашому поколінню і не тільки теми.
А в названому мені підмосковному санаторії, як я і здогадувався, стояло тільки технічне устаткування, що з’єднувало один телефонний номер із іншим. А ось дівчини у тому закладі ніколи й не було, натомість сиділо серйозне відділення вовкодавів, і чекало на появу самотнього вовка, певно, аби щось мені такого дати, але що саме, я, невдячний, навіть знати не хотів…
Підполковник підтвердив, що дівчину «офіційно» знайшли службовці райвідділу МВС на одній із станцій метро. І це сталося пізно увечері, якраз після невдалої операції з її визволення. Дівчина була явно не в собі. Та головне, що першою до відділку приїхала саме їхня структура. А так, як пропали і гроші, видані за визволення заручниці її батьком, і були вбиті самі злочинці, то офіцери ФСБ, котрі вели справу, попали під підозру. Тож і ніхто не був проти, аби Ірина приходила до тями на «нейтральній» території. Так вона і попала в лабораторію, котру патронував Олег Юрієвич.
Звичайно, після того, як в Москві побували батьки дівчини, необхідність у надстрогій охороні колишньої заручниці стала зайвою, але ще тримаємо її у відділку реабілітації. Батьки вже не проти. Сам розумієш, переконали-переналаштували і їх, ну так, аби й слухнянішими стали, і щоби переміни особливо в очі не кидалися. Так структура ввібрала київського олігарха, зрештою, як і декого з місцевих. Та про це нікому ні слова, державна таємниця! А дівчина тут доки все остаточно не втрясеться, - не проста, між іншим, вона дамочка, дуже навіть не проста…
- А керує усім у нас Прохор Іванович. Оце саме в Києві зараз і закінчує працювати з батьками Ірини. Прохор крутий, все наперед бачить. Тож кому, як не йому справи залагоджувати, тим більше за кордоном. А там, нехай і чудна, але вже інша країна. І їхнє СБУ зацікавлення проявляє. Хоча «наших» кадрів там більше, аніж не наших, та все ж… Утім, недовго їм у самостійність бавитись. Прохор казав, що за рік-два ми всім там мізки виправимо, слов’янська єдність повинна стати реальною єдністю. Для того й лабораторія. Ось тільки ще деякі дослідження завершити потрібно. Але вже і так ясно, що процес перспективний...
Так ось де наш Прохор Іванович виплив, цікаво-цікаво, - у голові відразу виникли вервечки запитань, та я не хотів переривати сповіді «кращого друга»
- Ти ж тільки уяви собі, брате, – морди ті самі будуть, а ось в головах у них ландшафт зміниться, різна муть осяде, та й для нас проясниться ситуація, - сам поглянь - ворог стає тобі кращим другом, а захоче кинути - ми на кнопку раз і в голові у зрадника повний бумс, і так із кожним! Нормально, правда?! І жодних воєн вже не потрібно! Та й недосяжних персон також не залишиться. Мир і злагода! Як тобі план? І це все Прохор – яка голова! Перший зразок переносної лабораторії, розміром із ноутбук, не більше, повіз із собою до Києва. Я вже бачив як та штука працює: якщо ставиш на легкий вплив, то забуває клієнт усе зайве, або пригадує забуте, характер виправити, будь-ласка, оператор проконтролює. А сильніший вплив, то ти вже і не ти, а декілька інших осіб укупі. Скажу тобі, як другу, але це абсолютна таємниця, - після Києва беремося за Кавказ, в першу чергу за Тбілісі. Ти ж розумієш, Кавказ – наша гордість і слава, і тут без варіантів, ось тільки грузинів переконаємо, бо якщо вже на чеченцях працює…
- І де ж та лабораторія розташована?
Підполковник аж затрясся від щасливого сміху.
- Це ж, блін, і є найбільшою таємницею. І цього ніхто не знає. Окрім мене. Бо ж там, де лабораторія знаходиться, її насправді наче й немає, але я точно знаю, що вона там, на Малій Бронній, саме туди Прохор возив народ на перепрограмування. Ще коли нашу структуру тільки створювали, я вивчав маршрути поїздок самого Прохора, докладав про них по службі. Потім перевірка закінчилася і я вже слідкував, аби жодних жучків-хробачків, щоби жодного нагляду не траплялося за нами. Але лабораторія саме там, тільки тихо, про це нікому навіть натякати не можна. В америкосів знаєш які вуха зараз, о…
- А звідки Прохор у вас з’явився, невже нормальний шлях пройшов - від училища, - реально працював?
- Хто його знає, ніби нізвідкіля, про однокашників його ніхто не чув, особиста справа відсутня. Хоча ні - років три чи чотири тому хтось мені розповідав дивну історію, що, мовляв, велика війна відбулася у Москві, яку мало хто й помітив. Не знаю, про яку саме війну йшлося, у нас бо ж постійна підкилимна гризня , та от із тої війни він, здається, і виринув переможцем. Та сам побачиш, і зрозумієш, ось тільки про мене жодного слова, бо „бумс” - і пусто в моїй голові буде, і це в кращому випадку...

З обережності ми не стали під’їжджати до самого будинку. Та, залишивши в ближньому провулку машину, вже хвилин за п’ять заходили до потрібного під’їзду. Будинок нічим не вирізнявся, звична районна дев’ятиповерхівка – похмура і безрадісна, не те, що Олег Юрієвич, котрий, немов гостинний господар, радісно запрошував дорогого гостя за щедро обставлений стіл. За звичкою, я знову перевірив його стан. Та ні, все в нормі, хоча реакції й дещо увиразнені особливою хімічною сполукою, але точно без театральної гри.
Поки ми підіймалися на ліфті, Олег Юрієвич нашепотів мені про свою підлеглу, з якою він мене зараз і познайомить, заодно поділився чутками про декілька абсолютних неподобств, які з його Галею, буцімто, час від часу витворяв Прохор. Мовляв, той сам йому про це й оповідав - схоже із психікою Прохора було явно щось не те, і не лише в нього…
Двері ліфта прочинилися на шостому поверсі. Підполковник особливим чином постукав у потрібні двері. Коли за ними почувся жіночий голос, він дістав із кишені зв’язку ключів і відкрив два, на перший погляд, цілком звичайні замки. Я ще разок зосередився на тому, що попереду, але нічого загрозливого не побачив – проста трьохкімнатна квартира, у приміщенні дві сутності: одна майже звичайна, інша змінена, тим не менше, я її впізнав…
Судячи з усього, двері нам відкрила сутність майже звичайна - підтягнута жінка, гарної статури, вбрана у футболку та джинси. Охоронниця Галя запитально-здивовано ковзнула поглядом по підполковнику, котрий відразу взявся відключати систему внутрішнього спостереження, а потім із-під лоба зиркнула на мене. Олег Юрієвич, ясно, виглядав підозріло несерйозним – надмірно бадьорий, енергійно-балакучий, не вистачало лише слини на краях губ, але мій вигляд із пістолетом у руках був цілком переконливим.
Я наказав дамі здійняти руки і притулитися лобом до стіни, або ж стрілятиму по колінних чашечках. Не думаю, що була велика різниця куди стріляти, якби дійшло до такого, але на воїнів-жінок чомусь саме ця засторога діяла безвідмовно. Моє минуле діставало мене навіть тоді, коли я цього зовсім не хотів, утім, що на війні, як на війні, і немає на ній ані чоловіків, ані жінок, одна лише небезпека, я засвоїв намертво. Єдиним виходом було триматися подалі від бойових дій, що я собі час від часу і обіцяв.
Охоронниця розсудливо підкорилася. Стала до стіни. Підняла руки, причому і надто широко розвела ноги. Вона ще сподівалася, що усе це елементи гри, котру вона на цій роботі непогано засвоїла. Та мене таке не заводило. Я вирубив даму ніжно і безболісно, навіть підхопив, коли вона осідала на підлогу. Що ж, вона не стала кидатися на амбразуру, то ж і заслужила на відповідну вдячність.
Через мить поруч із охоронницею Галею я поклав і свого щирого друга Олега. З’єднав їм руки кайданками. Хоча вони і перебували лише у легкому відключенні, але самі з нього вийти навряд чи змогли би. Утім, я не втримався і, на додаток ще й особливим чином вплинув на їхні природно пригаслі з віком статеві потяги, посиливши діяльність певних ділянок мозку.
Я переконаний, що кращого сексу вони у житті не пробували, і можливо не спробують. Ідеальні відчуття вони і є ідеальними. Тепер можна було зайнятися і заручницею. Для початку я наглухо зачинив вхідні двері. Потім уважно оглянув приміщення. Звичайний коридор, звичайна кухня, звичайна гостинна кімната, і ще одне приміщення – за металевими сталевими дверима - можливо, не надто звичайне. Я ще раз налаштувався на горішнє сприйняття. Так, там безумовно знаходилася саме та, кого я так наполегливо шукав, але це було вже дещо інше єство. Схоже недарма її тримали за металевими дверима. Але ж у зниклої Ірини аж ніяк не могло бути раніше таких „аномалій”! Хіба що з’явилися вже тут…

4
В гостинній на столі виблимував своїми червоними світлодіодами ноутбук. Вочевидь, доки ми не постукали у двері, на ньому працювали. Я вивів його зі сплячого стану. На моніторі, в якомусь нереально синьому освітленні незворушно сиділа молода жінка, і справді дуже схожа на Ірину Пилишин. Я безмовно звернувся до неї за іменем і жінка підвела голову. Це дійсно була саме вона. «Привіт Іринко, нарешті ми зустрілись.»
І досить чітко відчув її відповідь.
« - Ти хто? Випусти мене...»
Голос був м’який, заворожуючи глибокий, мені і справді захотілося негайно випустити її, але я стримався.
«- Я прийшов за тобою, але не поспішай, потрібно зробити правильно... Розумієш? Ми повинні все зробити правильно…»
«- Випусти мене...»
Її енергія була така потужна, що я не уявляв, яким чином мав би їй протистояти у випадку беззбройного конфлікту. Що ж це таке з тобою, сестричко, зробили?..
Я б не здивувався тому, що все тут ретельно записувалося. І справді, невдовзі знайшов меню відповідної програми, а затим й історію відеоспостережень. На витягнуту з кишені Олега Юрієвича флешку легко помістилася вся накопичена інформація. І була вона, видається мені, досить цінною. Переглянувши нашвидкуруч деякі записи, я знайшов те, що шукав – судячи за датами створення, історію дводенної давності - ось кімната, де зараз перебувала Ірина, наповнюється густим димом. Видно, як молода жінка нервує, і щось кричить, а потім осідає в кутку, втрачає свідомість. Дим витягується вентиляцією, в кімнату заходять в протигазах охоронці, саджають Ірину в масивне крісло посередині, заковують руки й ноги...
Дивитися далі не вистачало часу. Пов’язавши події і час із необхідними файлами на ноутбуці, я вийшов на потрібну допоміжну програму, і запустив її.
Але ще до цього я почув її лютий крик у собі.
«- Не роби цього! Тобі це так не мине!..»
«- Заспокойся, сама зваж, як я ще маю діяти?»
Отакої, прийшов за нещасною полонянкою, а доводиться рятувати невідомо кого. До дідька, ото влип…

На моніторі було видно, як кімната знову наповнюється сивими клубами, і як тане в них перекошене люттю обличчя Ірини - за звичайних обставин цілком симпатичне, як на мене, обличчя. Хвилини за три на моніторі спалахнув сигнал „Вхід дозволено”. Я натиснув чергову кнопку, почулося клацання замка в сталевих дверях. Ірина і справді відключилася, енергетика її єства промовисто свідчила про це.
Я відкрив двері і защемив їх масивним табуретом, знайденим на кухні. Попри всі очікування, мене здивувало, що дівчина лежала у такій незвичній позі, наче вп’явшись пазурами у підлогу. Я опустив руку на її голову і сконцентрувався. Потрібно було трішки підійнятися вгору зі світу земного. Буквально на дещицю, аби отримати доступ до енергетичного тіла Ірини.
Горішній світ зустрів мене звичною приємною щільністю. Та насолоджуватися тремким ефіром наразі не випадало. Оточивши усією своєю сутністю енергетичне тіло дівчини під собою, так що вона опинилася суто в моїх межах, я рішуче взявся за справу. Вигляд жінки звідси мене вразив - схоже, їй досить грубо прищепили ряд сутностей, у тому числі і тваринних. Усе це дивно переплелося і, здається, навіть прижилося. Бути на всі сто впевненим, де, що і чиє, я не міг. Але основні сторонні включення я від’єднав. Звільнені хмарини чужого потанули вниз, тільки одна майнула кудись убік, і я відразу відчув радість простору.
На самому денці Ірининої сутності, я відшукав і печать Лабораторії. У неї вона була приєднана до каналу серця, і містила кількість енергії цілком достатню, аби розірвати його на шматки. Я зрізав руйнівний додаток і він теж полетів униз, здається, що крізь світ земний і ще далі…
Начебто все. Жодних незагойних внутрішніх ран. І загальна гама кольорів, хоча й залишалася незвичною, але не зла. Зосталося тільки відновити енергетичний баланс, що я обережно і зробив.
Усе це, ніби, й не вимагало тут, вгорі, особливого вміння, - лише відповідностей, багатьох відповідностей, та без них я сюди навряд чи потрапив би…
Я оглядівся навколо - горішній світ нині явно поблажливіше поставився до мене, навіть не витискав із себе, як те зазвичай відбувалося раніше. Можливо тому, що я не підіймався високо, можливо з іншої причини, але, відчувши цю поблажливість, я нахабно спробував іще раз пройти за прозору межу, що відділяла мене від клуботання енергетичного ефіру ззовні. Межа еластично напружилася, але я таки проникнув крізь неї - і не лише власними силовими полями, як те траплялося вже, але і єством! І духмяно-гаряча хвиля повноцінно пронизала мене. Та це зовсім не стривожило, навпаки - простір навколо забуяв неймовірною радістю і блаженством. Чим далі я визирав, тим сильніше відчував насолоду вищого буття. Але в той же час, мої межі, хоча і втратили минулу щільність, та усе ж повністю не відпускали мене, плинучи позаду. Та можливо так і мало відбуватися. Я озирнувся - найцікавіше було високо-високо вгорі - те, що я, скоріше, відчув, аніж побачив, що нагадало мені блискучу колихливу поверхню води, наче дивлюся з глибини крізь осяйну водну надпрозорість у полуденне літнє небо. І важко було відвести очі.
Внизу ж бо стояли звичні сутінки земного світу, що переходили у ще більш темні обриси світу нижнього. Відчуття спиненої миті чомусь дуже тішило моє єство. Та найбільше подивувало, що рухаючись тут, вгорі, я рухався тілом і внизу! І не існувало для мене жодних перешкод! І швидкість мого нового руху вражала. Пару кроків і я вийшов далеко за межі будови, в якій знаходився. Але ледь не відразу ж і відчув, що досить, - я повинен повернутися назад, у тому числі, й туди, звідки прийшов. Можливо така раптова необхідність випливала з моєї досі пов’язаності з енергетикою Ірини, бо я ж так і ходив, частково з її єством…
І цього разу - з огляду земного часу - моє перебування у горішнім світі пройшло майже непомітно. Напевно декілька секунд, і то затрачених на перехід туди і назад.
Ірина лежала у тій самій позі, але я відчував, що нелюдське напруження у ній зникло. М’язи тіла на очах розслаблялися. І риси обличчя пом’якшали.
Я обережно перевернув Ірину і привів до пам’яті. Цей момент був особливо важливим і я дуже уважно поставився до її миттєвих відчуттів. Не скажу, що вони мене заспокоїли, щось таки було ще не в порядку, та що таке порядок? І не знав я Ірину настільки, щоби вправлятися в тонкощах, тож і заспокоїв себе, що можливо я спостеріг тільки невеличке енергетичне відхилення від норми – і все основне в гармонії з її природою…

Молода жінка з підозрою глянула на мене і вже після, намагаючись підвестися, озирнулася довкола.
- Де я, мені снився жахливий сон? Ти хто?
- Це був не сон, Ірино. Мене звати Сергій. Можеш вважати, що я від твого батька…
Я допоміг Ірині підвестися і вивів із сутінної кімнати її нещодавнього ув’язнення.
Стан дівчини залишався для мене незрозумілим, бо, хоча, вона і вела себе зараз тихо і спокійно, але все у ній вирувало. Наче процес її реформування і далі продовжувався. Та я сподівався, що таки із врахуванням позитиву від мого втручання.
А голос її майже не змінився – глибокий і владний – він легко знаходив мої вразливі чоловічі струни, натякаючи на дещо значно більше, аніж являла собою зараз ця втомлена дівчина.
- Мені потрібно вмитися.
- Ірино, на все про все в тебе лише п’ять хвилин.

Олег Юрійович і охоронниця Галя й досі перебували в тенетах еротичних сновидінь. І ще яких сновидінь! Їхні тіла здригалися від спільних переживань.
Ого, не думав, що вони зайдуть аж так далеко, і негайно припинив надмірності. І доки Ірина приводила себе до порядку, я спершу від’єднав підполковника, а потім і охоронницю від руйнівних рубінових печатей, прикріплених і до них. Затим вилучив із їхньої пам’яті й усі згадки про події сьогоднішнього дня. У Олега Юрієвича і Галі я не помітив особливих відхилень від нормальності, утім, і в кожному звичному єстві вистачає прихованих можливостей. Але згадався і заключний оскал учорашнього перевертня, в кого я теж спершу не побачив чогось аж такого надзвичайного, окрім, ясно, не справжнього «фіолету». Нелюдського вміння в того скромняги вистачало, та й людське серце на його пательні теж не наснилося. Ще та компанія нині в державних органах зібралася. І я не мав жодних ілюзій, що ситуація десь значно краща. Можливо не така людожерська, але не чистіша. Де безкарно використовується сила і влада, там завше збирається найбільший бруд.

Але потрібно було ушиватися звідси. Я постукав у двері туалетної кімнати. Але Ірина не відізвалася, чутно було тільки шум води. Я постукав ще раз, і ще. А потім сильно смикнув двері, зірвавши їх із примітивного гачка. Ірина із широко розплющеними очима стояла перед великим, вкритим парою, дзеркалом, та була певно дуже далеко звідси. Я швидко витер її мокре волосся, на щастя - достатньо коротке, аби я міг із цим швидко впоратися.
Я допоміг дівчині вдягнутися. Затим підняв підполковника і охоронницю, й вивів усіх на вулицю. Ми нагадували ще ту компанію захмілілого люду, але до Олегового «Бентлі» дійшли. Нічого підозрілого довкола я не помітив, хоча пильно роззиратися і не було часу. Заштовхав народ в салон авто і без поспіху від’їхав, хоча і хотілося зірватися на всій швидкості. Машина у нас була класна, та час її оренди вийшов - уже більше ніж дві години «за так» використовував чуже майно. Можна і нарватися. За декілька кварталів, щоправда, я знову зупинився, цього разу біля помпезного супермаркету. Саме він найкраще й підходив для збереження частини мого делікатного вантажу. Зачинивши Ірину в авто, і вдягнувши Олегове цивільне кепі, я відволік охоронницю і підполковника до яскраво освітленої виставкової зали на другому поверсі, усадовив на шкіряний диван ціною в десять тисяч доларів, і нагло повернувши до тями, там їх і залишив. Мені дуже не хотілося, аби можливу їх загибель від рук невідомого злочинця приписали саме мені. А тут ці двоє надійно засвітяться - свідків вистачало, як і камер спостереження теж. Тож в обидва боки я проходив делікатно приховуючи своє обличчя від публічної слави. Охоронець на дверях навіть кинувся навперейми, коли я покидав будову, додатково прикриваючи обличчя руками.
- Нічого, все в порядку. У вас нагорі бійка й мені трохи дісталося...
Охоронець кинувся дзвонити, а я поспішив до залишеного неподалік авто.

5
Ірина, здавалося, перебувала в тому ж стані повної прострації. Тим не менше, її раптові слова пролунали так само владно, і проникливо.
- Вони зараз будуть тут, просто за п’ять хвилин.
- Тоді їдемо. А вони – це хто?
- Сам знаєш хто, - ті, що досліджували мене, нині досліджують і тебе.
Ми вирулили зі стоянки і помчали вулицею. Нарешті! Попри несуттєві дрібнички найголовніше сталося! Ірина зі мною, а значить з Москви можна і вшиватися.
У метрах ста перед собою я зауважив знак станції метро. І це був не лише вхід, але й гарний вихід із ситуації, яка складалася.
У мене вистачало в голові клепок аби не залишити автомобіль прямо біля входу в підземку – не вистачало тільки часу грати у справжні хованки. Ми завернули в найближчу бокову вуличку, затим у перший двір, де й розпрощалися із цим дивом автотехніки. Взагалі я не фанатів від автомобілів, але деякі з них і справді мали багато спільного із мистецтвом, тому бути повністю байдужим я не міг.
- Вони їдуть за нами слідом, скоро будуть тут...
- Ірино, ти від народження така настирлива провидиця?
Вона тільки іронічно посміхнулася і, в основному, про себе – процеси становлення чи трансформації в ній, видно, тривали й далі.
Ми поспішно обігнули дім і вийшли на внутрішній, міжбудинковий проїзд, яким просто на зустріч нам їхало таксі. Я відчув усі думки таксиста, коли підняв руку, спиняючи його - в авто вже сидів пасажир. Але ми теж вельми поспішали.
- А ти молодець, Сергію... – голос Ірини тепер виглядав навіть зацікавленим.
Таксі різко зупинилося. Я галантно відчинив дверцята нової „Волги” - посадив Ірину, і тоді вже сам зайняв переднє сидіння біля дуже здивованого своїми ж бо діями водія - він зовсім ж бо не збирався гальмувати!
Та дар мови, який раптово зник у водія, знайшовся у пасажира.
- Куди залізли! Чи вам повилазило?! Водило, ти що, зовсім совість загубив?! А ну звідси й швидко, - я тут вже сиджу, чи не бачите?! Ей, ти, забирай свою мамзель, засунув мені тут, чуєш!.. – невтомно галасував глянцевого вигляду пухкенький чолов’яга років сорока – сорока п’яти.
- Давай-давай, поїхали, куди їхали! – наказав я водію, і той слухняно рушив уперед. А я обернувся, аби спробувати вгамувати дорослу дитину. Але Ірина вже самостійно із цим справилася. Вона тримала чоловічка за руку і щось шепотіла йому на вухо. Чоловік так і застиг із відкритим ротом. Ще за мить я відчув, як фонтани задоволення вдарили із розтривоженої Ірининими словами сутності. Ого, схоже, я не все у ній зауважив, далеко не все!
Ми вилетіли на Кутузовський проспект. Муркотіння Ірини позаду раптово припинилося. Натомість градус емоцій чоловіка біля неї різко підстрибнув увись. Я обернувся вельми вчасно, Ірина, вочевидь, намагалася прокусити артерію на шиї нещасного. Але в неї, наразі, нічого ще не виходило. Поки що...
- Зупинися ось там.
Я дав команду водієві, і зайнявся дівчиною. Енергійним імпульсом я вивів її із трансу. Ірина злобно глянула на мене - красиве обличчя її побіліло, і спотворилося диким бажанням посмакувати чужої крові.
- Виходимо!
- Віддай мені його, чуєш, я зроблю для тебе все, що хочеш...
- Швидко виходимо.
Я поспішно покинув таксі і висмикнув звідти й Ірину.
Ото вляпався. І що тепер з нею робити? Напевно я таки щось важливе пропустив, виправляючи її після Прохорових експериментів, а, можливо, і не все дається до виправлення.

......................................................
......................................................
(І так далі)

Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.
Контекст : Ведичний цикл «З минулого до майбутнього»


Найвища оцінка Ольга Ілюк 6 Майстер-клас / Любитель поезії
Найнижча оцінка Жорж Дикий 5.5 Любитель поезії / Любитель поезії

      Можлива допомога "Майстерням"


Якщо ви знайшли помилку на цiй сторiнцi,
  видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Про оцінювання     Зв'язок із адміністрацією     Видати свою збірку, книгу

  Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)




Про публікацію
Дата публікації 2007-05-11 14:46:21
Переглядів сторінки твору 14840
* Творчий вибір автора: Майстер-клас
* Статус від Майстерень: R2
* Народний рейтинг 5.347 / 5.75  (5.164 / 5.55)
* Рейтинг "Майстерень" 5.110 / 5.5  (5.167 / 5.56)
Оцінка твору автором -
* Коефіцієнт прозорості: 0.783
Потреба в критиці щиро конструктивній
Потреба в оцінюванні не обов'язково
Конкурси. Теми ФЕНТЕЗІ
РОМАН
Ведичний неореалізм
Автор востаннє на сайті 2024.05.28 12:49
Автор у цю хвилину відсутній

Коментарі

Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Чорнява Жінка (М.К./М.К.) [ 2008-07-11 20:01:06 ]
Цікавенькі такі пригоди львівського веб-Коломбо :)
Дещо двозначно звучить оце: "Я розпочав із того, що розвернув назад її „третє око”, потім, користуючись станом красуні, трохи змінив системи її сприйняття", особливо з погляду на мізансцену. І ще: про яку таку таблетку згадується у фентезі-2 і звідки головний герой отримав свої понадздібності? Передісторію в зал!


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Володимир Ляшкевич (М.К./М.К.) [ 2008-07-11 20:16:38 ]
Привіт!
Можливо сцена і виглядає трохи двозначною, але дуже зручна для зміни деяких параметрів. :)
Передісторія "отримання здібностей" далі за текстом.
А таблетка, схоже таки "віагра", запитаю у цього типа при зустрічі про неї докладніше...


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Чорнява Жінка (М.К./М.К.) [ 2008-07-11 20:21:58 ]
Привіт :)
Хочу "далі за текстом"! А з "віагрою" це якось оболомно для такого супер-героя :) Може, щось у Морфея замовити?


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Володимир Ляшкевич (М.К./М.К.) [ 2008-07-11 21:00:44 ]
Мушу із прикрістю константувати, що головний герой не "супер", а просто трохи інший від нас. І серед ночі йому, схоже, таки довелося чимось підтримати бажання очей своїх...
Можливо, все у руках наших, але не всі здібності даються нам відразу, тим більше - такі підозрілі, як ті, дію яких підсилили таємничою пігулкою. :(


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Володимир Ляшкевич (М.К./М.К.) [ 2008-07-11 21:02:17 ]
Не знаю навіть, "Далі за текстом" хочу опублікувати книжечкою, тому поки що є стримуючі фактори.


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Ольга Ілюк (М.К./Л.П.) [ 2008-07-11 23:52:56 ]
На мою думку, ці рядки тексту найбільш цікаві і вміло написані: "І відразу уп’явся в жінку усіма „щупальцями”, дарованими мені нині Промислом. Взагалі прочитати думки нормальної людини ніяк не можливо. Люди природно захищені від цього. Але за життя стається різне. Часто люди втрачають людськість. При серйозних напруженнях багато що сильно деформується. Жінки, в основному „тягнуться”, розтягуються, а чоловіки – або міцніють до нескінченості, або ламаються. Ламаються і жінки, але тоді, коли тягнутися вже ніяк не виходить."
У такому оригінальному жанрі ти ще, Володю, не працював, так? Але виходить в тебе доволі жваво, суттєво, мені подобається, читається легко.
Ця пригодницька розповідь дійсно інтригує. Цікаві розкриті образи, характери героїв, лише в деяких моментах бракує ніби сповільнення темпу в словах, в подачі цієї розповіді, але це очевидно авторське, тому не випадає з контексту, а навпаки тримає в напрузі. Мій респект: ))) Чекаємо продовження:)))


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Володимир Ляшкевич (М.К./М.К.) [ 2008-07-12 15:57:21 ]
Олю, ви праві.
Текст чорновий і має деякі вади. Тут ніби гола сюжетна лінія, яка в чистовому варіанті трохи розширює своє русло необтяжливим пейзажем берегів. :)
Напевно дам невелике продовження, може і сьогодні...


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Володимир Ляшкевич (М.К./М.К.) [ 2008-07-12 23:05:29 ]
Додав, але більше нічого не муркну на цю тему - до можливої публікації книжкою.


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Чорнява Жінка (М.К./М.К.) [ 2008-07-13 02:32:08 ]
Ну, звісно, найцікавіше і - "закрите для ознайомлення" :(


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Ольга Ілюк (М.К./Л.П.) [ 2008-07-12 02:12:59 ]
http://maysterni.com/publication.php?id=23472 - мій роман "Диваруки" про двох митців: художника і поетеси... і намагання пояснити, чому вони не можуть бути разом...


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
(Л.П./Л.П.) [ 2010-01-29 22:58:24 ]
Рідко кому з чоловіків вдається написати справжні Жіночі історії. У Вас теж - скоріше, чоловіча історія про жінок, до яких герой відчував "нерозумну внутрішню прив’язаність" :)
Але де ж, власно, фентезі?

Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Володимир Ляшкевич (М.К./М.К.) [ 2010-01-30 09:04:20 ]
"Жіночі історії" - це не справжня назва цього роману, можна сказати що робоча.

І це, фактично, тільки вступ...


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Юлія Зотова (Л.П./М.К.) [ 2010-03-25 19:29:02 ]
Так оце не хочеться писати якісь банальні подяки, але з рештою з поваги та симпатії до автора я ж маю засвідчити свою присуність :)
Не знаю що там за незрозумілі аури головного героя які я не бачу, і бачити не хочу, як і не бачу з рештою багато чого іншого, але...
Я ж чудово, собі на втіху, провела другу половину робочого дня, маючи твоє приємне чтиво на своєму моніторі.
З того відчуття теплі як це весняне сонце, що вже сідає у той час коли я набираю тобі літеру за літерою.
Багато багато літер, що можна вкласти в дуже короткий меседж, який хотів би отримати кожний письменник і чоловік,
Кожний
Чоловік і писменик вкладає
стільки зусиль стільки безсоних ночей у пошукці вдалих фраз, плетінню сюжету, наповнення дій хоч яким сенсом задля того короткого меседжу.
Тому я вирішила плести букву до букви, щоб та коротка фраза яку я наберу сидячи у зручному офісному стільці, під приємну музику що лунає в моїх навушниках, щоб та фраза була тобі, для тебе.
Я наберу її, відламаши шматочок молочного шоколаду, хоч і не збиралася більше сьогодні їсти шоколад...
Я наберу її заваривши собі простий зелений чай, зробивши ковток...
Я перед тим як набрати тобі, ту коротку банальну фразу вийду з офісу на коридор, де вікна не закриті жалюзями, гляну на померанчевий шлейф, що залишило сонце небу після свого заходу...
І повернувшись настукаю оце коротке і ти в повній мірі зрозумієш, скільки приємностей важить той короткий меседж...

Дякую
Я приємно провела час
Цілую ніжно
Люблю
Юля


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Володимир Ляшкевич (М.К./М.К.) [ 2024-03-16 11:57:09 ]
Як дивно, дорога Юліє, що я тільки зараз повернувся на цю сторінку, аби побачити ваш теплий коментар. І навряд чи мене виправдовує те, що я писав продовження, й інші 5 романів цього циклу поступово проявляться в просторі і часі.
Але букви залишаться - та ще й складені ведичним чином. )


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Юлія Зотова (Л.П./М.К.) [ 2024-04-07 22:25:51 ]
Минуло скільки? 14 років.
Володю ми вже встигли на "ви" перейти ))
Це коли?
Приємно було сюди завітати ^^
Які афігенні номентарі я колись писала)
Натхнення тобі


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Володимир Ляшкевич (М.К./М.К.) [ 2024-04-13 21:02:29 ]
Дякую, ти права.
Але ж ти внутрішньо та сама. )
А натхнення так, завжди корисне.
А роки - така дрібничка.