Ведичний цикл «З минулого до майбутнього»
Публікація - перша скорочена версія,
фрагмент - 150 стр.

Вступ

"Два в одному" - це перший із циклу з ряду моїх романів нововедичного характеру.
В цьому творі описується становлення вже цілком дорослого головного героя, українця - розвиток його прихованих здібностей задля втілення земних покликань і Призвання в цілому. Він бере участь в ряді подій із широкою світовою географією, проявляючи незвичні таланти. Завдяки розвинутим тонким системам сприйняття починає контактувати з особливими реальними особами, що відкривають йому паралельне земне буття у найширшому його спектрі.
Головний герой отримує і своїх супутників: просту жіночу особу Ірину, що теж має свій шлях трансформацій, а також колишнього ангела Анагела, які розвиваються з його допомогою, аби, зрештою, зайняти належні собі місця в основних складових частинах видимого і невидимого земного буття - в Посмертному Бардо, Темносвіті, і Першосвіті, а також і в нашому Середзем’ї. Стосунки добра і зла, темного і світлого вирують над головним героєм, що служить майбутньому Землі саме через відданість Гармонії, яка вища за закони....
Роман проявляє новітні ідеології майбутнього буття - більш природні, аніж ті, що панують нині. Фактично йдеться про проявлення контурів нової цивілізації майбутнього на основі нового ведизму, коли головними атрибутами успіху нашого "я" стають розвинуті особисті природні здібності і виконання з їхньою допомогою своїх земних покликань...

В цих двох романах розповідається про продовження становлення дієвих осіб в нинішньому багатомірному світі. Неочікувані події, неймовірні особистості з особливими здібностями розкривають перед читачами зовсім інші, незвичні картини земного буття. Бо ж є ще ті, котрі пов’язують собою минуле й нинішнє. І нехай в кожного з них своя доля, але в їхніх стосунках з героями роману стають зрозумілішими для читачів, як останні декілька тисяч років історії людства, так і ті джерела, що формували історію загалом. Збережені особисті згадки торкаються постаті Ісуса і його близького оточення, відомих античних і доантичних образів, сурів і асурів, титанів, демонів, драконів і ельфів, справ земних і небесних, а в четвертому романі і образу самого Творця. Відкривається магічна сторона існування світів. На тлі безупинних подій героями роману осягаються приховані простори загальної дійсності, де всюди свої умови, своє буття, своя відповідальність.
Куди рухаються ці персонажі, що їх веде шляхом постійного зростання? Якими, цілком досяжними, вміннями оволодівають? Чи дасться те саме читачам? Це основні питання, на які пропонуються цілком раціональні, хоча й художні відповіді.
Та нехай раніше зовсім звичні особи в романах поволі й набувають вкрай важливих здатностей, але головним, як і завжди, виявляється вміння породжувати і зберігати живі людяні стосунки, здатність підтримувати інших і плекати самих себе. І тоді щастя постає, як стан саме на своєму місці згідно особистого Призвання, і в колі найближчих…

Автор


ЧАСТИНА І. АНГЕЛ


1
Ангел?
Я – ангел!
Мале янголя -
над першою миттю
і над миттю останньою.
Я тут! А інше не важливо.
Тільки оце, незаперечне – існую!
Як солодкобарвне відчуття повернення буття.
І я сприймаю все навколишнє! І є собою. В мене було минуле, а отже є й майбутнє - там, далі, так близько, і так далеко звідси. А ще я високий охоронець. І я з хлопчиків, бо ми з надміру духу, коли дівчата – з більшими проявами душі. А загалом усі ми були тут зліплені з первинного особистого єднання душі й духу – з того всього, що далі мало проявитися у чомусь більшому в цьому найпрекраснішому зі світів. І все це – поки найголовніші мої відкриття після пробудження. Тож найважливіше іще попереду, нехай воно до пори й приховане від мене, ще надто малого, аби, навіть спостерігаючи, розуміти. Але я вже тут - у сонмищі подібних мені сутностей – над потужною, тугою стрімниною Небесної Ріки, і немислимою за розмірами Пустелею під нею, - літаю, бриню у блаженних висотах до нестяму смачної світоблакиті! Неймовірні відчуття наповнювали мене, не залишаючи жодної порожнечі. Я був упевнений, що неможливо пізнавати більше радості й щастя! Я мав цілковиту впевненість у тому, що це і найвищі з можливих, коли небудь отриманих мною, дарунків. І чи тільки мною? І в мене не було жодних сумнівів щодо істинності навколишнього, хіба лише трохи стосовно себе, дещо ефемерного, проте й не випадково покликаного у цю красу й насолоду! А ще і в безмежність – бо ж Ріка виглядала її безсумнівним продовженням: кольоровим і радісним, скерованим у сяйну вічність! Натомість, неначе всупереч їй, Пустеля внизу не проявляла жодних барв і емоцій. І я відав чому. Але це не потребувало негайного осмислення, поки цілком вистачало внутрішнього застереження, що аж так наближатися до Пустелі не варто, а про польоти над нею і зовсім не могло йтися. Та мені й не хотілося, бо що там робити? Над Пустинею і Небо виглядало інакше – сіро й байдуже, наче випите до денця. Не те, що тут, де все рідне й близьке, живе і смаковите! І щастям бриніло моє прозоре єство - всіма розмаїтими тонами співзвучностей до Височини, яка вдихнула нас сюди. Та й Ріка теж опускалася звідти. Ні, я знав, що вона витікала з Неба, але коли я дивився на неї, мені ввижалося, що, усе ж, існували відмінності між тим, що відаю, і що бачу, і побачу ще. Подібні таємничі тонкощі цікавили мене, і я в міру змоги приглядався, знаходячи ті чи ті дивовижі. Оце зараз і спостерігаючи у глибокій висі променисті сфери, які, певно, й випускали із себе тугі води. А ще існували й інші, більш витончені, що приносили сюди нас, і опісля горнулися до Ріки, наче ховаючи в ній ще якісь свої таємниці. І мене вкрай вабили ці сукупності проміння, як і сяйні доріжки, якими вони злітали донизу, але сил піднятися у височінь їхніх витоків у такої малої істоти, як я, ще не вистачало. Проте погляд незмінно тягнуло у ті горішні сфери, наче в них могло бути навіть краще, аніж тут, і щось іще цікавіше існувало й десь там, за ними! Та поки моє місце саме над Рікою, твердо переконував мене тихий внутрішній голос. І тутешня моя присутність не випадкова, бо як мало статися, так і є, і саме тут станеться ще чимало важливого! А дослідити Вись я встигну й трохи пізніше, коли наберуся сил і вправності. Тож найважливіше зараз було лише ширяти над водами і вбирати щедро розсіяні тут смакоти життя! І безліч інших сяйних янголят, здавалося, явилися сюди тільки задля цього! Бешкетливі, майже безтілесні, вони раз по раз пролітали й крізь мене – знайомлячись чи вітаючись, однаково люб’язно й допитливо звертаючись: «- Ти є?». І відразу ж доповідаючи: «- І я є!». Своїми близькими чи далекими торканнями вони дізнавалися ледь не все про мене і без подібних звертань, і я знайомився з ними схожим чином. І ніхто нікому не заважав, і навіть коли ми ковзали один крізь одного, наші сутності незмінно вкривалися хвилями грайливої приємності. І ми поки не відали нічого іншого, крім дружніх усмішок і блаженних збігів помислів у вкушанні навколишньої витонченої Блакиті. І їй без сумніву теж подобалося, як ми бриніли, і взаємно спалахували чуттями від своєї спільності в привітних єднаннях.
Утім, одне янголя, котре носило ім’я Світанкової Сині, при зустрічі дарувало мені особливо тремкі відчуття. І з нею, здавалося, й навколишнього щастя ставало удвічі більше. Тож не дивно, що нас тягнуло одне до одного, й наші спільні шугання тривали й тривали. І в них ми геть танули в навколишньому сяєві, і нічого приємнішого я не відчував. Певно цьому існувало своє пояснення, бо коли наші сутності єдналися, та частина мене, яка досі зберігала зв’язки з минулим, починала рясно спалахувати кольоровими блисками, певно сприймаючи й щось важливе, полишене високо позаду. Та подібні важливості зовсім не заважали нашим летким стосункам, що й далі проминали вкрай солодко. Я певен, що й Світанкова Синь відчувала подібне, бо наші спільні мандрівки тривали завжди набагато довше, аніж випадкові стрічання із іншими янголами. Кожна наша зустріч приголомшувала, й ми, принишклі від повноти отриманого, лише летіли й летіли, сплетені єствами, аж доки щось невидиме рішуче не роз’єднувало нас. Я знав, що так оберігали нас і від минулого. Що ця стороння сила, хоча й діяла вельми строго, але й завбачливо - бо ж наглядала, аби всі тут знаходилися в межах дозволеного і не втрачали напрямку лету до головної мети. Але колись і цей строгий нагляд мав проминути, і вочевидь тоді, коли ми подорослішаємо! Тож ми із Синню, нехай вимушено й розліталися, проте й далі намагалися триматися поруч, завжди відчуваючи, де знаходиться кожен із нас.
Були й інші янголи, які приносили своїми торканнями помітну втіху, але змагатися із Світанковою Синню їм аж ніяк не випадало. А ще існували й ті, зустрічі з ким печалили, знесилювали, і я сторонився їх, утім, як і вони мене.
І хоча янголів навкруги кружляло без міри, та невдовзі я вже знав чимало про кожного й міг за потреби відшукати у цій веремії будь-кого. Передбачаючи прийдешні стрічання, міг зробити їх вкрай побіжними чи більш близькими, тривалими. Зрештою, ці знання і вміння прийшли сюди зі мною, і тому зовсім не дивували. Вражало інше – наша Ріка, все далі відриваючись від Неба, вона стрімко ковзала вниз - наче просто в обійми Пустелі. Чому вона покидала смачну Блакить, ніхто з нас не розумів, та ми слухняно летіли вслід її щільним струменям. Точніше, трималися саме тих її Вод, котрі прийшли сюди разом із нами. І вони також знали нас і своїми дружніми покликами втримували побіля себе. Так було потрібно. І так було завжди - інше не уявлялось можливим. І нехай я й досі жадав злетіти над цими витоками, але в жодній мірі не полишити їх, підспудно відаючи, що Ріка значила більше, ніж я міг зараз осягнути. Як і інші, я мав тверде переконання, що все основне в моєму нинішньому існуванні відбуватиметься при ній і при її глибинах, нехай тіло вод і видавалося зараз плоским, лискуче непроникним, і настільки, що навіть краплини не відривалося у стрімкому падінні-леті її щільних мас.
Тож Ріка міцно тримала й вабила нас, - ми насолоджувалися нею, зависали над стрімниною, мчали ледь не торкаючись її поверхні. Як і всі, я теж ковзав над лискучою водяною цільністю, милувався, щось у ній вишукував - утім, знаходячи поки лише відображення Неба і себе, поруч із іншими янголами. Хоча ми й не надто виділялися на небесному тлі, але між собою таки вирізнялися, адже кожен мав свою барвність, відмінну від іншого сутність, особистий голос, і, звичайно, власну стать. І нехай персональність визначалася в кожному разі головним променем, яким всякий із нас сюди прийшов, та мала значення і тонка оболонка складених навколо нього енергій – особливо щедро акцентована у янголів-дівчат. Їхнє забарвлення тому виглядало ніжнішим, більш розмаїтим, натомість у янголів-хлопців домінувала основа променю духу, – значно чіткіша, хоча кольорово й простіша. А ось Ріка поки стримувалася виказувати свої приховані барви, щільно кутаючись в звичне імлисте Сяєво, що клубочилося просто над її поверхнею. Це Сяєво, з якого раніше вийшли й ми всі, досі ще так чи так піклувалося про нас, хоча тепер воно мало й дещо інше призначення, ставши Охоронцем самої Ріки. І плинуло, як і повинно було, – разом із водами, і з нами. І ми тішилися його пружній м’якості, бавилися з ним, пропускали його крізь себе, спочивали на ньому, пірнали в нього, і зривалися звідси у високу Блакить аби далі мчати звідти вниз, і знову й знову вертатися у смачну, п’янку її голубінь.

2
Щасливе буття тривало й тривало. Наше янгольське покоління зростало, проявляло свої розмаїті зацікавлення і вміння. І все давалося нам вкрай легко! Здавалося, саме тої пори я й досяг найбільшої своєї потуги, а з нею і впевненості у власних силах. Можливо тому мене незмінно й тягнуло до різних звершень, інколи на межі дозволеного: моя вроджена цікавість раз по раз заводила далі, аніж це ставалося в інших. І якби ж я займався цим самостійно, то може все й не заходило б аж так далеко, як це ставалося, коли ми бешкетували разом із Світанковою Синню. Удвох ми аж надто вдало поєднували наші вміння, і знаючи, скільки нам дозволено перебувати один в одному, максимально використовували спільні зусилля, передусім, для максимального здіймання Увись, де нам було особливо п’янко, аж до повної ейфорії у відчуттях. І нехай сягнути подібних висот було не просто, але ніжнішого, соковитішого ефіру, аніж у тих місцях, я ніколи більше не вкушав. Та й цього мені здавалося мало, і я пробував діставатися щоразу нової й нової висоти.
«- Біловітер, наздоганяй!» - частенько грайливо гукала мені у таких випадках вже трохи втомлена Синь і, користуючись отриманою перевагою, зривалася в стрімке падіння-втечу, аби першою досягнути пружної димки сяйного Охоронця Ріки. Я нехотячи припиняв здійматися, давав їй відірватися, але потім незмінно наздоганяв, показуючи, який я прудкий і вмілий! І ми тоді знову спліталися, аби невдовзі, разом із усіма, задоволено, напівсонно бриніти над рідними водами.
Та цього разу, коли ми піднялися аж надто високо, і я, зацікавившись малопомітними речами, вчергове віддалився від своєї супутниці, вона вже без попередження кинулася вниз, певно, аби нарешті беззаперечно випередити мене, чи просто обурившись моєю поведінкою. Можливо, я тоді не помчав слідом, бо не почув її поклику, та швидше, причиною стало те, що я зауважив дещо аж надто дивне просто понад собою. Наче угорі, над цією Блакиттю, було ще щось, значно більше й стрімкіше – те, що теж кудись линуло. Немов би вищі, невідомі, значно ширші, інші води мчали, поспішали над нами у свою загадкову далеч. І тоді я згадав свої зовсім юні спостереження щодо сфер, звідки ми приходили у цей світ, як хотілося мені більше дізнатися і про них, і про їхні вищі доріжки. Тож, вкладаючи останні сили, забуваючи про все інше, я потягнувся до тої Горішньої Течії, намріюючи, як здивую нею свою подругу, й ми разом пірнатимемо в ті струмені, тішитимемося й смакуватимемо ними!
Та коли я вже майже досяг бажаного, щось зупинило мене, пружно відштовхнувши назад. І подолати цю межу не вдавалося, хоча й здалося, що торкався оце до чогось вкрай знайомого, що тепло всміхалося мені, але далі, усе ж, не пропускало. Ясна річ, я не здавався, й пробував хоч якось протиснутися у ту велич, що панувала, вирувала майже поруч, але, в результаті, лише щільніше притулявся до Межі, за якою те все відбувалося. Утім, від такого зближення, чуття мої раптово здобули нові спроможності. Неначе простір попереду прихильно відкрив свої потаємні далечі й можливості. За Межею й справді коїлося щось украй дивне, що тепер частково торкалося й мене. І вже не лише десь там, Угорі, але й крізь моє, притулене до Межі, єство мчав шалений зовнішній потік, проносячи розмаїті химерні обриси. І вони піддавалися моїй цікавості, наче зауважуючи мене, розгорталися, відкриваючи доторкам моєї уваги нові глибини. Тоді я поглянув у бік, звідки спадала у наш світ Ріка, а з нею й ми усі. І відстань миттєво зникла, і новим зором я міг бачити геть усе, раніше приховане! І потаємне наче саме бажало бути відкритим – назустріч моїм чуттям билося об Межу сяйво безлічі променів, несучи стільки різного! І виднілося чимало цілком досяжних горішніх доріжок, серед яких я впізнав і колишню свою! І попри вище вирування, у якому все безперервно рухалося, усе ж ніщо не зникало остаточно, і чимало речей, як ота моя доріжка, видавалися аж надто виразними й близькими! І разом з тим й зовсім забутими, навіть полишеними. Та я не здавався! І пробував згадати, закидаючи свої німі запитання углиб того високого шаленства. І, зрештою, воно відповіло! Щось величне згустилося і заклубилося просто наді мною. Якийсь час ми вдивлялися один в одного. Відтак згори блиснуло і мене миттю чимсь проштрикнуло, і досить боляче. І далі та голка майнула вниз – спалахом аж до Ріки. Я ошелешено відпав від Межі, пробуючи зрозуміти, що оце щойно сталося. Та увага моя вже розділилася - знизу долинув захоплений, переможний вигук Сині, що уперше змогла мене випередити.
«- Перемога!»
«- І де ти?»
«- Як не соромно!»
Вона збагнула, що я цього разу взагалі не брав участі в наших традиційних змаганнях. І ураз замовкла. А я відпадав від Межі далі й далі, відчуваючи своє неочікуване гостре внутрішнє розділення. І від цього стало дуже прикро, а чому, я ніяк не міг зрозуміти.
Коли ж ошелешений своїми пригодами, я повернувся до поверхні Ріки, то зустрівся із ще однією дивиною, раніше мені не знайомою - Світанкова Синь перестала відгукуватися на мої поклики. А я ж хотів їй стільки розповісти! І вона не лише замовкла, але й загалом стала сторонитися зустрічей зі мною! Ні, моя подруга мило спілкувалася зі всіма, і здавалося, як ніколи радісно! Ось тільки не зі мною, наче я їй зробив щось вкрай недобре! Подібні неприємності траплялися у янголів, які аж надто вирізнялися між собою, коли й випадкові дотики приносили їм обопільні неприємні відчуття. Їх у нас чомусь називали – образливими. Але ж я нічого такого Сині не вчиняв і наші торкання завжди були, і досі мали залишатися досконалими! Та всі зустрічні - друзі і просто знайомі - тепер мені дорікали, що я глибоко образив свою подругу. І додавали, що тепер її відчуття стосовно мене – найнеприємніші! Я ж не розумів, що з нами сталося, а Синь уникала спілкувань. І від усього цього я почувався, як останній невдаха, в якого забрали всі смаки Блакиті.

А тим часом Ріка спадала нижче й нижче, аж доки остаточно не розлилася дужим плесом поміж Пустелі. Це схвилювало всіх, і звідусіль, здавалося, линула одна лише стурбованість.
«- Тобі страшно?».
«- Лише трішки!».
«- Але все сяйно?!».
« - І в мене сяйно!».
«- Тоді летимо!».
«- Гайда!»
І хмарки янголів наввипередки здіймалися увись, і спрагло вбираючи небесні смакоти, теревенили про те, що течія Ріки й далі уповільнюється, змінюються її води, і щось таке важливе відбувається в них. Тіло Ріки і справді втратило свою початкову щільність, але це лише додавало водам життя, і тепер вони привільно розтікалися поміж Пустельних обріїв, заспокоювалися. Та попри все це неясне сум'яття все виразніше наростало серед нас.
«- Ой, ти відчуваєш?».
«- Відчуваю!».
«- Вже зовсім скоро!».
«- Та ні, ще рано!».
«- Швидше донизу!».
«- І я з вами!..».
«- Маємо бути пильними!».
І я, вже майже забувши про свої нещодавні Горішні відкриття, й собі сторожко приглядався до плину вод, чия глибінь, схоже, й справді почала відкриватися для нас. І стурбований гул голосів моїх друзів і знайомих лише наростав! Ми всі вже відали, що внизу нас очікують і вже зовсім скоро вкрай важливі речі!
«- Моє!»
Зненацька сяйнуло зовсім поруч, справа. Це було щасливе відчуття, що злинуло з єства Жовтого Шепотіння. Знайоме янголя майнуло донизу зі своєї сторожової висоти, але не затрималося у кольоровому сяєві Охоронця над плесом, як те ставалося раніше, а поринуло вглиб самих вод! І ввійшло туди тілесно! Нехай і без плюскоту, та цілком реально! А ми ж були лише кольоровими хмаринками-літавицями, не більше того! Утім, Ріка на диво м’яко впустила Жовте Шепотіння в себе. Нехай і не надовго. Але задля чого?
Коли ж янголя невдовзі випірнуло, його зблідлі кольори свідчили про крайню втому. Але воно, тим не менш, виглядало щасливим, і я знав, що так все й було. Далі Жовте Шепотіння тремко й зголодніло зависло над кольоровою димкою Охоронця, просякаючи його теплою підтримкою. Щось важливе сталося з цим янголом у воді. І я хотів уже підлетіти ближче, аби довідатися більше, як раптом з десяток інших моїх знайомців кинулося вниз, а потім ще і ще - Ріка випрозорішала, відкрилася, виразно запрошуючи усіх нас до того, що відбувалося зараз в ній. І з кожною миттю дійство ставало ряснішим – під самою річковою поверхнею проявлялися, певно спливаючи з глибин, численні мерехтливі кольорові цяточки, відповідаючи своїми барвами кожному з нас. Я милувався ними із незнаним раніше відчуттями: захоплення, тепла й турботи, ще не відаючи, що саме ті цяточки значать, та вже точно знаючи, що вони близько споріднені з нами. І для кожної з них існували свої янголи, які зараз і вишукували їх поглядами, а, знаходячи, кидалися до них. І далі вже ставалося, що й повинно - украй бажане й важливе, і, водночас, заскладне для повноцінного розуміння такою маленькою літавицею сяєва, якою був я.
Запевне, аби не заважати нам відшукувати своє, в якусь мить кольорове Сяєво Охоронця, що до того низько стелилося над Рікою, піднялося вище. І безліч янголів зараз-таки ринуло униз. І ледь не відразу, немов користаючись цим підняттям, в Пустелі закружляли смерчі, помчали вихори, розмиваючи і без того нечіткі її контури. Відтак, поєднавшись, вони ринули й до Ріки. Водночас із цим нападом, різко метнулася донизу й кольорова мла Сяєва, зіштовхуючись із пустельною веремією якраз неподалік від мене - на кордоні правого берега вод. І все відразу стихло.
Пустеля миттю заспокоїлася. Охоронець більше не ризикнув змінювати своє положення над поверхнею. Утім, все вже й так майже скінчилося, і ледь не всі янголи встигли долучитися до таїнства, знайшовши кожен свою відповідність. Тепер вони лише невпинно виринали з вод, і над Рікою вже не вирувало сонмища спраглих до розшуків, відчувалася тільки густа, втомлена янгольська радість, що, здіймаючись у Блакить, строкато переливалася незчисленними зоряними іскринами блаженств.
А мені було дуже прикро, що я досі не зміг відшукати свою цяточку! І таких, які ще не знайшли, ставало все менше й менше. Позаду, вгорі за течією, нові й нові янголи готувалися до подібного, і навіть уже пірнали в Ріку, а тут лише з десяток таких, як і я, нещасливців, усе ще шукали й шукали своє.
«- Моє!»
Почулося гостре, як блискавка, торжество Світанкової Сині. І я, радіючи за неї, ще пильніше вглядався, ширяючи над водами разом із останніми двома невдахами. І хоча нам, у міру кволих власних сил, допомагали й інші, але й спільні пошуки поки не приносили результату. Ми стрімко здіймалися вгору, звідки Ріка здавалася особливо широкою, відтак кидалися до самої її поверхні. І тоді, з найменшої висоти, були чудово помітні й Пустельні береги, що обступали Ріку. Чомусь тут, внизу, вони стискали її найдужче, і виглядали значно ближчими. Та й це мене зовсім не дивувало. А турбувало наразі зовсім інше. Я майнув до одного берега, потім до протилежного, небезпечно наближаючись до Межі дозволеного. І тоді лише й побачив їх, і саме там, де був зупинений річним Охоронцем один із язиків пустельного вихору. Перші дві цяточки я помітив у малесенькому мішечку мілини на краю води - вони ще зберігали свій колір, а третя, моя, сіріла поруч у зовсім кепському стані - на самісінькому кордоні Ріки, на Межі життя.
«- Вони тут. Сюди!».
Відчувши мій поклик, двоє янголів розгублено закружляли поруч, а я ж бо стрімко кинувся донизу. Це виглядало жахливо і дуже страшно. І робити так не можна було у жодному випадку, бо ж доторк Пустелі означав кінець, падіння в небуття, але я не міг вчинити інакше! Навіть не знаючи чи це можливо, я обов’язково мав спробувати. Відтак прорізав, ударився в поверхню мілини Ріки у міліметрі від своєї непорушної вже цяточки. Але нічого не сталося, окрім того, що невідома сила пружно відкинула мене назад. Але я кинувся знову. І знову. Падаючи все ближче до Межі і краю Пустелі. І в один із кидків, найдальшою і найменшою своєю частинкою таки торкнувся їх. Можливо і не зачепив, але пройшов на відстані ближчій за допустиму. Ось тоді я і пізнав на собі Пустельний подих, і силу жаги, вкладену в нього. Та за мить до цього краєм єства іще встигнувши ухопити переляк, що зринув із усіх боків.
«- Ой, що він коїть!».
«- Ох!...».
«- Божевільний!»
«- Як так можна!»
І я сам про це знав, та мені було вже не до мудрувань - раптовим холодним опіком пройняло все моє єство, збило, крутонуло, і, я без сумніву б загинув, якби мене відкинуло на Межу, а не назад, до Ріки. Та це вже була не та Ріка, що раніше.

3
Подих Пустелі, вочевидь, стиснув мене. І певно тому я так боляче і вдарився об поверхню води, котра зненацька набула невідомої раніше чужості. Але моє важке падіння і породило дрібнесеньку хвильку, якої вистачило, аби збурити мішечок мілини, і вигойднути з пастки дві кольорові цятки, до яких миттєво кинулись їхні янголи, і третю, бідолашну сіреньку, майже висохлу – мою! На останньому схлипі хвилька усе ж протягла її до Ріки, і та закружляла й понесла, поволі опускаючи її в себе.
А навколо не стихав гамір.
«- Дивіться-дивіться!».
«- Це неможливо!».
«- Він це зробив!»
«- Все марно!»
«- Хіба він мав таке вчиняти?!».
«- Ой, вони геть забруднилися!».
«- Вони нездалі.»
«- Лише одна з них, інші годні!».
«- Я не можу цього бачити!».
« - Як бридко!».
І я сприймав те все, і не знав, від чого мені зараз болючіше – від почутого, чи від протискання зраненого єства крізь щільну поверхню Ріки. Я ж не міг дозволити своїй цяточці загубитися!
Ще трохи, ще. Я з останніх сил намагався дотягнутися до неї.
«- Моє!» – простогнала моя зранена сутність, нарешті торкнувшись, і тепер опускаючись із рідною дрібкою глибше й глибше.
І навколишнє й далі охоплювало мене неймовірним болем, про існування якого я раніше навіть не здогадувався! Але я мав витерпіти, дійти до кінця - крізь знесилення і це колюче тепло, що породжувало безупинні страждання! І чим глибше я опускався, тим ставало гарячіше. І мені вже бракувало затрачених раніше сил, а без них я ніяк не зможу завершити почате! Але й покидати свою цяточку я не збирався. Залишалося терпіти й очікувати. І я вже майже байдуже, наче збоку, споглядав своє крайнє виснаження. Тож тільки кволо здивувався раптовій появі поруч Світанкової Сині. Вона без вагань увійшла в мене, немов ми знову здіймалися ввись, неначе вона вже зовсім не ображалася на мене, і не віддала перед тим водам усю себе! І мені дещо полегшало. І Ріка вже не так відверто виштовхувала із себе. Тож я зібрався і остаточно обхопив свою сіреньку крихітку, даючи їй усе, що мав дати. І в ту мить Синь покинула мене. Вона й так зробила безкінечно багато. І я мав далі діяти сам. І я старався.
Ми з цяткою продовжували занурюватися у жарку глибінь, аж доки не сягнули такого ж рухомого, як і самі води, здавалося, геть розпеченого Дна. Та й воно не виглядало остаточним завершенням руху: швидше кордоном, за яким теж відчувалося буття, нехай і геть інше, - невідомий, інший світ, нестерпно жаркий, і неприємно тьмяний. Та це не мало тепер жодного значення – відчуття щасливої непорушності, неспішного покою охопили мене. Та, попри все, я зауважив, що Дно поруч вкривалося безліччю живого - вкраплень різноманітної природи і призначення. І я відав, що більшість із них не мали й навіть не потребували свого особистого янгола, бо саме для них й існувало оте кольорове Сяєво над Рікою, що охороняло і тутешнє буття. Тільки наші, янгольські, цятки, виявилися тими, кому потрібні були ще й ми, особисті охоронці. І зараз я нутром відчував, що маю робити. І я так прагнув цього! Ось тільки сил майже не залишилося, та чи були вони і в моєї цяточки після наших спільних випробовувань? Але ми не могли відступити, й мали триматися, не дивлячись ні на що. І ми старалися.
Щоби відволіктися від болю, який несли мені зараз води, їхня неприязнь, і навколишній нестерпний жар, я уявляв собі рідну Блакить - там, високо, де так добре, де я був неймовірно щасливим, і куди я повернуся, обов’язково ще повернуся. Але пекло все дужче і навіть позичені Синню сили покидали мене. Я здогадувався - ще трохи і хмаринка моєї сутності розвіється без сліду і пам’яті про себе. Аби завадити цьому, я мав негайно усе полишити й виринути на поверхню! І більше не буде ворожих стискань – я зможу повернутися в Небо, насититись ним, воно очікує і приголубить спраглого страждальця! Та я не міг. Не міг полишити свою знесилену крихітку. Нехай ми з нею й стали іншими, аніж були раніше – я майже Пустельним, і вона теж посіріла, досі не повернувши своїх, належних тільки нам із нею, кольорів. А це й справді дуже зле. І, можливо, ми дарма перечили долі. Не збережена сторожею Ріки, цяточка мала дістатися Пустелі. А я відібрав у неї здобич, натомість прийнявши в себе чимало Пустельної спраги, з якою і занурився в ці чисті струмені. Таке не прощалося ні Рікою, ні, можливо, й Небом.
Сили остаточно покинули мене, тільки біль, що здавалося, сягнув своїх вершин, стискав і далі. Однієї миті здалося, що я став навіть меншим за свою крихітку. І, певно, за мить-другу зникну зовсім. І вже ніколи не побачу сяйва поверхні. Та остання мить все тягнулася. Я, неначе, застряг у мареві всевтрачання, бо, як виявилося, моє єство несло в собі чимало різного, що хоча й не додавало сил, але по своєму відволікало від мук. Ось і химерні „я” з мого минулого узялися добивати мене нинішнього. Їх раптом виявилося аж так багато! І стільки різного прийшло з ними! І нехай всі ці образи не чіткішали, і тільки й прагнули – відібрати собі ще щось, але в мене вже нічого не було. Окрім одного – раптового гострого спалаху відсторонення від всього зайвого, колишнього, що наче зойк, явився, але тут же й потанув у мені. Тож усе, що я наразі ще мав, було лише любов’ю до знайденого, і ось так невміло й безсило рятованого - свого невідомого з майбутнього, до цієї крихітки, притиснутої зараз мною до розпеченої, але й уважно-щільної, живої межі Дна. Живе – до ще живого - в незворотній спробі, на останній межі самоусвідомлення. Невже це все?
Та моя цяточка зненацька ледь помітно здригнулася! Те буття, до якого вона торкалася потойбіч від мене, здається, теж підтримувало її! Дивно, що я іще спромігся це сприйняти. Але отримане відчуття додало й мені наснаги. І я повільно, дуже повільно, згадав потрібне, і народив у собі ті самі зв’язкові, судинні промінці - випустив їх, торкнувся ними цяточки. І наче вже із віддалі небуття осягнув, що очікуване, хай там що, сталося! Маленький відблиск зажеврів піді мною навзаєм! Моя крихітка житиме! І я вже нарешті можу повертатися, аби злетіти над Рікою, якщо таке диво мені знову дарується! Але сил не залишалося, і я лише кволо спостерігав. Та крихітний промінчик живої сутності, що ось тільки вибився назовні із моєї цяточки, напевно підживлений і тим, іншим, до чого вона була притулена потойбіч звідси, зненацька прийшов мені на допомогу. І підкинув через судинки промінців, що нас пов’язували, дрібку сили, з якою я поволі, в нестямі полинув назад, у життя, вгору. І я знав, що це вперше і востаннє я скористався її життєвою енергією. Більше ніколи! Тремтливі світлові судинки, міцно заякорені до моєї крихітки, почали витягуватися, відпускаючи мене далі й далі від неї. Достатньо відсторонившись, я помітив, що навколо кволого промінчика сутності, котрий ледь вибивався з центру моєї цяточки, зачало яскравіти й інше світіння. Так наче спалахнуло в малому і щось велике - таке саме, як і у всіх інших янгольських цяточок на дні поруч, - можливо узяте і від Сяєва Охоронця над поверхнею вод, чи звідкись ще. То, можливо, все справді буде добре, і в нас усе складеться, як і повинно. І я вже уявляв собі спокусливу Блакить - отам, над головою – для нас обох… І мені стало геть добре, нехай Ріка ще не відпускала...
Та зненацька якась сила різко смикнула, виштовхуючи із благої мли згустілих марень. Сердита Світанкова Синь тріпотіла над самою поверхнею Ріки. А я провис під нею і частково в ній, зовсім безсилий, але повний такої п’янкої надії й радості. Поруч рясно кружляли й інші, часто незнайомі, янголи. Вони влітали й вилітали з мене, залишаючи кожен трішки своєї снаги, і мене дивувало, що їм не бридко торкатися. І Сяєво Охоронця, що строкато клубочилося над поверхнею, теж підживлювало, і, схоже, навіть тепло посміхалося мені.
«- Все ще складеться».
«- Тримай!».
«- І від мене!».
«- На ось!».
Мене продовжували підтримувати, поки якоїсь миті не відчув, що спроможності повертаються, і вбираючи даровану енергію - краплину за краплиною - я вже достатньо наповнився буттям. А разом із цим, і новими відчуттями. Я так захопився ними, що й забув виказати свою вдячність Світанковій Сині і всім, хто оце допомагав мені. Я забув про все - раптово усвідомивши, що моя крихітка, звідти, із сутінної глибини Ріки, просто зараз дивиться крізь мене у цей світ! Така наша спільність захопила мене настільки, що я зірвався і, як міг, помчав, особливо не звертаючи увагу на повернення болю, котрий чомусь дужчав із кожним моїм ривком Увись, і гучнішав аж доки я не усвідомив, що Небо теж неохоче приймає мене. Натомість близька Пустеля кликала й манила, ніяк не відпускаючи від себе. І чим вище я, попри біль, намагався злетіти, тим дужче вона тягла назад, і, найстрашніше, - Небо не суперечило їй у цьому. І чисті, радісні, спокусливо-смаковиті глибини Височини не могли, чи просто не хотіли тепер захищати від отого злого тяжіння. Тож мене, нехай і поволі, та незмінно відносило туди, звідки повернення неможливе. І сил, аби противитися цьому, не вистачало. Рятувало тільки одне, чим вище я підіймався, тим зростали й простори Ріки внизу, і швидко подолати цю широчінь навіть Пустельному притяжінню було нелегко. Та піднятися дуже високо я вже не міг - тож лише поспішно ковтав навколишню ефірну розрідженість, відчуваючи крізь її пісність, як нині ставиться Вись до мене – наскільки неприємна для неї моя, забарвлена пустелею присутність.
А далеко вгорі, як завжди безтурботно порхали всі інші, немов не помічаючи, як я під ними калічно борюся одночасно і з Небом, і з Пустелею. Та що вони могли? Я мав сам знайти продовження, навчитись, призвичаїтись до всього, що сталося. І увага моєї крихітки надихала до всього подальшого! Найперше, я мав уважніше поставитися до нового буття, знайти нові шляхи, уміння. І коли мене небезпечно знесло до краю вод, я вже встиг дещо поновити сили для маневрування, тож, опустившись зовсім низько, спробував знайти спасіння над самою її поверхнею. І нехай тут було аж надто бідно, та виявилося, що саме тонко простерте над плином Ріки просте Сяєво Охоронця, а не витончена, смаковита Блакить, лише й здатне було підтримати й захистити мене! Поклик Пустелі тут, якщо й відчувався, то лише ледь-ледь. І я міг навіть, спочиваючи, прилягти в туманах Стража. Могутній мертвотний потяг, що прагнув оволодіти мною угорі, тут майже зник, змінився на далеке, тихесеньке шелестіння.
«- Прийди…».
«- Ти ж мій…».
Та коли я щільніше закривався в собі від усього зовнішнього, подібні звертання ставали майже нечутними. Натомість оживало щось усередині, часто таке суперечне. Спадало й гнівне, що я не повинен був так ризикувати, відбирати у Пустелі її здобич. Мовляв, я міг відірватися від своїх вод, і спробувати знайти щастя із іншими янголами, котрі спускалися з верхів’я Ріки вслід за нами. Могла випасти інша нагода, та й взагалі - статися багато чого, і без такої біди, яка спіткала мене, бо хто знає, що це могло принести усім. Але, не дивлячись ні на що, я таки відчував себе зараз по-справжньому щасливим. І вже не надто й бентежило, що незмінно відчуваючи кляту дрібку Пустелі, колишні друзяки стали оминати мене, й більше ніхто, окрім Світанкової Сині, не торкався мого єства, хоча навіть і вона робила це вкрай обережно. Та мені, як і раніше, були надзвичайно приємні її доторки, нехай для неї вони тепер стали й невимовно болісними. Наші стосунки не припинилися. І особливо тішило, що вона пробачила мені й усі колишні образи. Життя тривало. Ріка текла. Ставалися нові й нові події, а я так і не розповів Сині про той фатальний випадок біля Горішньої Межі. Напевно тому, що здебільшого картав себе за проявлену тоді надмірну цікавість, бо мої подальші невдачі могли бути викликані саме тою витівкою. Але, разом з тим, відчував, що все, з чим я тоді зустрівся, містило якийсь вищий сенс. Жаль, що він в мені не помістився.

4
Ріка сповільнювалася й сповільнювалася, та й розтікалася все величніше. Береги й далі віддалялися один від одного. Жаль тільки, що кольорове Сяєво, яке оберігало й підживлювало не лише Річковий світ, але й мене, розтягнуте зростаннями плеса, теж прозорішало й слабшало. Однак водне буття, в свою чергу, набувало власної міці й було вже не таке беззахисне. Усе веселіше грало дрібне ряботиння хвиль над осяйністю теплих життєдайних глибин, де, поблизу з подібними собі, росла й міцніла моя частинка.
Все складалося, як і повинно! Тісно поєднаний зі своєю малечою судинами променів, я пильно відслідковував її визрівання, ярий інтерес до життя, до мене, до тутешньої Височини, потамовуючи наш спільний острах, бо щось вкрай важливе мало ось-ось трапитися - чергова важлива для усіх Подія. Про її наближення говорило й далеке світіння обрію внизу за течією. І це сяяння ставало все дужчим і ближчим. І, разом із ним, зростала й кількість інших, незнайомих нам раніше, янголів. І щось із ними було не так – і зовнішньо, і внутрішньо. Вони відрізнялися від нас своєю зрілою уважністю й серйозністю, і ледь не завжди щось вишукували і в Ріці, і в нас, щось таке, без чого їм аж ніяк! Тож їхні вихори клубочилися над нами, чіпляючись кожного з нас.
«- А можна до тебе?»
«- Я допоможу тобі з вихованням!»
«- Ні! Не торкайтесь мене»,
«- А може поєднатися з тобою?»
«- Ні.».
«- Ні!»
Наскільки я зрозумів, у цих, ділових небожителів не було своїх вихованців. Тому вони пропонували нам свою допомогу, і навіть жадали перебрати на себе обов’язки вихователів від отих із нас, кому особисте наставництво давалося важко. Та успіхів у подібних справах в чужинців поки не спостерігалося - стосунки з малечею для нас були усім! Тож ми й відганяли особливо настирних із них чим подалі! Але тиск самотніх крилатих не зменшувався - навпаки, тільки зростав, наче щось змушувало їх вишукувати щонайменші шпаринки в наших єствах, аби протиснутися в них.
І тільки мене вони до пори оминали, і нехай радше подивовано й розгублено, але мене це цілком влаштовувало. Та Подія на обрії ставала все ближчою і ближчою, а чужинці - настирливішими. Напевно, між тим і тим існував якийсь зв'язок і це напружувало всіх. Ті з нас, що злітали максимально високо, приносили нові й нові звістки.
«- Вона близиться!»
«- Це так моторошно!»
«- Але ж і сяйно!»
І ось невдовзі і я вже бачив оту Стіну Світла, що, здавалося, перерізала геть увесь наш світ: і Небо, й Ріку, і саму Пустелю! Та води неспішно плинули в той бік, наче зовсім не остерігаючись ні сліпучого тамтешнього сяйва, ні важкої захмареності, яка клубочилася попри ту Стіну. Ми ж тільки придивлялися, пробуючи з’ясувати, що й до чого, та справджувалися лише найнеприємніші здогадки. І невдовзі обсяг довкола вже тремтів од неохопної для мого розуміння кількості вільних янголів – близька Стіна Світла тут, схоже, не лише приваблювала, але й шалено лякала їх. І від цього ці самітники ще настирливіше чіплялися до кожного із нас, і лізли вже навіть до мене! Але зі мною у них не існувало й найменших шансів. Я турбувався про свою крихітку, як належить! Усі мої судинки діяли, і відповідали своєму призначенню. І нехай ми з моєю донною крихіткою й виглядали далеко не найяскравішою парою, але точно були не найгіршими. Далеко не найгіршими! Та мене дивувало й навіть лякало, що самотнім янголам інколи усе ж вдавалося долучатися до когось із наших, поєднуватися з ними, і навіть відтісняти особливо неохайних від їхніх вихованців, займаючи їхні місця! Але це ставалося не часто й мало ґрунтовні причини. У Світанкової Сині все ж бо йшло добре, та й в мене теж, хіба що за винятком постійного болю, до якого я намагався призвичаїтися, вибираючи дозволені мені для підйому в Небо висоти. Нехай відсутність витончених смакот найвищої Блакиті й давалася взнаки, та ми з вихованцем вже звикли до простих і грубих поверхневих страв, та й контакт між нами на помірних висотах був найкращий. Безумовно, коли я відчував, що крихітці потрібно більше, я, перемагаючи біль, здіймався й дуже високо, але таке траплялося не часто, і лише з допомогою Світанкової Сині. І я був вдячним їй за це так само, як і за стримані потреби своєї крихітки. Але нинішня загальна тривога виразно непокоїла і мешканців Ріки. І чим ближче ми підпливали до межі Сяйного перетину, тим щільнішало навколишнє дійство. На підступах до Стіни Світла самотні янголи вже майже безперервно повивали нас собою, нахабно проникали в наші єства, в тому числі й моє. Самітники були сильними й красивими, вщерть наповненими найсмачнішим ефіром, і тому багатьом спершу навіть подобались контакти з ними, зрештою, вони завжди ділилися дрібкою своєї сили, хоча приходили зовсім не для дружного пригощання. Бо насправді перевіряли міцність наших зв’язків із тими, кого так не вистачало їм! І якби моя крихітка проявляла б якесь незадоволення, чи стосунки між нами ослабли, то моє місце міг би зайняти інший. Та у наших внутрішніх взаєминах про подібне не могло навіть йтися. І добре, що вони раптово припинилися. Водночас і води Ріки немовби перетнули якийсь перший, незримий бар’єр - Небо над нами стрімко потемнішало, і важкі, колихливі хмари заполонили увесь простір, і ми злякано опустилися ледь не до самої поверхні течії, де вже зовсім-зовсім близько, із виразним глибинним шелестінням і шурхотом, перетинала Ріка Стіну Сяйва. Але це мене лякало значно менше за чорноту над нами, де рух теж лише наростав. І коли хмари опустилися впритул, я зауважив, що їх складали якісь дивовижно-неприємні істоти, котрі, власне, й чорнили собою Небо! А ще раптом я зрозумів, що лише один і розрізняю цих істот, і, певно, тому, що свого часу сам надихався пустельною темнотою, і, що інші, хоча й відчувають переляк, та не відають про присутність поруч із собою подібного жахіття. Моїй вихованці відразу ж передався мій острах, тож я перестав глядіти увсебіч. І відразу помітив Світанкову Синь, що знову опинилася поруч. Хоча останнім часом ми все частіше трималися разом, допомагаючи один одному із непроханими гостями.
«- Мені лячно, Вітре! Ця Стіна така страшна!»
Зараз вона відкрито тулилася до мене. Бо Сяєво перетинало Ріку вже зовсім близько від нас.
«- Не бійся, просто навколо кружляють темні істоти, що й надсилають страхи.»
Та вона тільки тісніше притискалася до мене. Ставало все темніше, а позаду так печально проглядалися далекі смужки чарівної Блакиті, яку ми, здавалося, покидали назавжди. Та й з усюди чулося одне й теж, і зовсім не нашими голосами.
«- Може краще повернутися!»
«- Вертаємо!»
«- Знову дихатимемо на повні груди!»
«- Попереду надто важко!»
«- І страшно.»
«- Назад!».
«- Назад!»
І подібні крики невпинною лавою лилися на приголомшених нас. І в багатьох складалося враження, що це справді кінець, що ми навіки залишаємо позаду себе щастя, і попереду лише жахітлива невідомість! І це проймало наскрізь кожного. І чимало наших із тугою металося в різні боки, не відаючи, як себе вести далі. Але тільки не я, а ще й доводилося ледь не силою стримувати Світанкову Синь при нижній димці Охоронця Ріки, де за моїми спостереженнями було найбезпечніше. Та й надто довго я вже був відсторонений від багатьох горішніх блаженств, аби аж так перейматися їхньою тимчасовою недосяжністю. А Синь виразно нервувала, зрештою, як і її вихованець. І подібна напруга стосувалася тепер усі тих, що раніше приносили своїм крихіткам щонайкраще зі світу небесного. Привчивши свою малечу до вишуканих страв, коли такі були легко досяжні, тепер ці янголи потерпали і від їхніх кпинів і вимог. Та, зрештою, більшість, взявши з нас із Синню приклад, перестала нервово гасати й повкладалася на теплі пасма Охоронця Ріки, що лагідно заспокоюючи води, м’яко виколисував і нас.

5
А Сяйна Стіна все зростала. І чимало наших янголів і досі ошелешено гасали, підбурюючи до подібного й тих, що оце ледве заспокоїлися. Я озирнувся на Світанкову Синь і по-дружньому делікатно торкнувся її єства - втрата доступу до вищих смакот аж ніяк не видавалась мені нещастям, яке неможливо пережити - справжньою небезпекою були чорні єства, що спліталися в хмари понад нами. Певно тому, що всі інші янголи їх не помічали - дійсний страх і переносився на начебто відсутність Блакиті. І це заплутувало багатьох.
Я хоча й не особливо стежив за тим, що коїлося навкруги, але чимало сприймав незалежно від своєї волі, бо ж ми усі були між собою пов’язані. Ось іще один янгол, аж надто переляканий усім цим - зникненням світла, можливим грізним майбутнім, очманіло помчав назад, вочевидь, прагнучи лише повернення до щасливого минулого. І, схоже, ніхто крім мене й не помітив, як хижо здригнулася при цьому тьма низьких хмар, як зірвалися звідти рої тіней, як ввійшла одна з них у боягузливого янгола, захоплюючи його єство. Ось іще один із нас смикнувся і помчав, але так само, невдовзі повернувся, пронизаний, і захоплений чорнотою. І ще один… І ще... Ось ціла зграйка наших зірвалася, й кинулася до світла позаду, і теж була проковтнута пітьмою, яка ніяк не насичувалася, і в голоді своєму кидалася геть на все. Але наші води вже охопила Стіна Світла! І за мить до зустрічі з нею, ми згадали, що повинні зараз же пірнути у глибінь Ріки - і, як один, поринули в неї, просто на Дно, ніжно прикриваючи там своїх крихіток, тулячи їх до свого єства. Так само вчинив і Охоронець Річки, що покрив собою все інше живе на Дні. І тут вже всі заспокоїлися, бо лише одному мені перебування у водах давалося з болем. Але Світанкова Синь знову допомогла, підтримала. Та поруч з нею у мене завжди все виходило якнайкраще. І хоча біль від торкання Ріки й далі приголомшував, але мені вдалося зробити все, як потрібно – охопити свою малечу, заспокоїти, проявити уміння, які вона зараз потребувала. Тож отак міцно поєднавшись, ми й пролинули Сяйво, що перерізало наші води – у шаленстві відчуттів, і утаємниченості дійства, що заглушили собою все інше. Навіть біль, яким одаровували мене води, здавалося, відступив…
І ми пройшли через це випробовування. Яре Проміння залишилося позаду. Проте, чимало чого додалося. Я вже знав, що в моєї крихітки потойбіч Річкового Дна, котре було лише межею між двома її верхнім і нижнім потоками, сталася виняткова подія. В тому промінці, який кидала моя частинка потойбіч Дна, проявилося нове наше єство! Воно складало цільність з моєю Інь крихіткою, хоча й мало характер енергій Ян, та ще й у грубій тілесній формі! Тут було над чим порозмислити, якби я вмів це робити. Та мені вистачало спокійної впевненості, що все йде, як і повинно. Хоча й вразило, як добре я бачив усі нижні події, навіть не поринаючи крізь Дно. І ще я помітив - від отого яскравого просвічування вод Стіною Сяйва до моєї сіренької, після зустрічі із Пустелею, цяточки повноцінно повернулася наша спільна природна барвність! Не надто яскрава, але ота, рідна, наша! І не лише до неї, але й на самий низ!
Тож отак, цілком щасливо, ми й проминули оту браму в нове буття! Радість від цього переповнювала мене! І води Ріки текли далі, залишаючи чергове випробовування позаду. Тепер ми всі заслуговували на перепочинок, і на зустріч із Виссю, аби знову набратися снаги! Я не був особливо голодним, якщо тепер чого й хотілося, то виразніше осягнути зміни, які сталися навколо, та й у самому мені. Зрештою, я і сприймав себе вже інакше –наче раптово подорослішав, подужчав, і, схоже, й мій колишній біль у нових умовах зовсім зник! Тож я прагнув оглянутися більш докладно, визирнути на поверхню, спробувати височінь. Але виконати це поки не вдавалося - променеві судинки, якими я єднався зі своєю вихованкою, боязливо не розтягувалися. Налякане раптовими метаморфозами, маля не відпускало мене. Та й загалом їй зараз була особливо потрібна моя підтримка - десь там, у нижніх водах, звикався із тамтешньою сутінню, продовжуючи своє зростання, спільний наш тілесний прояв. І він, як і належало, містився в барвній сфері, якою його огорнула моя вихованка, тож і мої промінці-судинки природно опустилися в той світ. Через це я доволі легко міг сприймати усі отримані тамтешні відчуття. І вони здавалися мені достатньо бадьорими. Можливо й тому, що я спостерігав там тепер і чиюсь іще сторонню допомогу, старанну опіку над тілесним нашим немовлям. Це все не надто дивувало, бо нові, отримані після переходу Стіни Сяйва, відомості говорили саме про таке завершення проростання наших інь та ян цяточок у той світ.
І нехай це ускладнювало моє служіння, але так лише й мало бути – я мав відповідати новим вимогам, вбирати й передавати додаткові сили й снагу! І коли це видалося можливим, я, нарешті, дотягнувся до поверхні вод і визирнув. І побачене, навіть попри завчасно отримані попередження, неймовірно здивувало, - над Рікою все тепер і справді було геть по-інакшому, блідо й порожньо! Уся колишня щедрість зникла, в розрідженій високій Блакиті переливалося вкрай мляве світло, що далі розсіювалося сумними ефірними обріями, перетікаючи у печальні сутінки придонних низів. Ось тільки з обох боків Ріки тягнулися ті самі, хоча чомусь вже із багряними полисками, пустельні береги. А ще над водами я не помітив жодного янгола. І нехай ця картина й бентежила, але я відав, - усе йде, як повинно, і зараз ще не час покидати Ріку й шугати у Висі. Тож доки води самі нас підживлюватимуть - нам з вихованцями було чим зайнятися. А вони швидко зростали. І мене тішила можливість осягати й оточувати собою це поступове дорослішання в різних світах. Нехай я лише спостерігав, але сторожко захищаючи, просто невидимо піклуючись. І навіть коли знову повернувся в Небеса, це особливо не скорочувало таких стосунків. Бо вони були потрібні нам! І я не турбувався тим, що моя залежність від своєї цяточки, а тепер вже і нашого тілесного малюка, стала ледь не абсолютною. Так чи так рідні мені єства - одна в Ріці, а інший нижче, в більш грубому світі, - постійно тягнулися до мене, й мої промінці-судинки, сповнювалися перетоками усе значиміше! Ми ж ними активно користувалися! І нехай тілесне буття в грубому світі безпосередньо не залежало від мене, але напряму стосувалося моєї вихованки. Тож, допомагаючи одній, допомагав обом, і намагався завбачати, що внизу потрібне в першу чергу, і чимшвидше надавати необхідне. І з приємністю помічав, як ми разом підтримували притаманні тільки нашим спорідненим єствам кольори живих візерунків. Вони, звісно, рухалися й намагалася змінитися, щоправда, в основному, саме в малюка в грубому світі, та це не створювало великих проблем. Тоді я дещо змінював вплив Блакиті через себе, подавав через промінці судин потрібні смаки, інші чарівності вищого світу, повертаючи ситуацію у звичні межі. І така діяльність зовсім не втомлювала, навпаки, приносила повне задоволення і в чуттях, і в сенсах, наче й народжений я був суто задля всього цього. Тож повернута можливість знову покидати глибінь Ріки, ширяти над її поверхнею, здійматися в небеса за різними смакотами, додавали чимало не лише мені. Проте вільно літати вдавалося лише коли тілесний малюк у грубому світі глибоко засинав. І тоді посеред сонму інших, стурбованих новою дійсністю, янголів, я бадьоро й ганяв просторами. Вбирав тутешнє бідне розсіяне світло, насиченість якого смаками енергій і чарівністю станів чомусь майже не змінювалася у залежності від висоти злету. Тож збирати в таких умовах високу поживу й справді стало важче, аніж колись. Проте ми й раніше вміли задовольнятися меншим, тож я не надто й переживав. Та, усе ж, було прикро, що від минулої неймовірної Блакиті залишилася лише її бліда тінь - примарність, яка майже не насичувала, не приносила колишніх легких насолод. Але так сталося не випадково, я і раніше здогадувався про щось подібне попереду. Ще з першої миті свого буття, заледве усвідомивши себе ангелом-охоронцем, тільки-но опинившись у Небесній Висі, я, нехай і туманно, але постійно сприймав усі попередження й натяки, котрі ширилися нашим янгольським загалом, - про небезпеки, які чигали навкруги, про дані нам можливості, а ще - для чого ми сюди явилися, куди далі полине Ріка, а з нею й ми. І нехай розумів усе вкрай побіжно, зупиняючи погляд на найближчому, першому тлі, та відчував, що перед зором, далі, лежала ледь не безмежність. Утім, вистачало й знаття, що все подальше залежало суто від щасливого зростання нашого, з моєю вихованкою, малюка в грубому світі - майже все. Тож від мене й вимагалося оберігати й наснажувати їх обох, і, звісно, самому утримуватися від небезпек і спокус - у першу чергу, від несвідомого вбирання чогось темного з того, нижчого світу, в який все глибше поринав наш малюк. А він цікавився ледь не усім, до чого міг дотягнутися! І нехай, в основному, я діяв саме крізь свою Річкову вихованку, що знаходилася на межі між нашими світами, та вона вже щедро передавала все необхідне й далі. І кожен промінець, яким я був скерований униз, відповідав за своє. Навзаєм через ці судини я отримував сприйняті нижче відчуття, і з насолодою чи з турботою їх поділяв.
На відміну від моєї вихованки, цілю якої було делікатне збереження своїх барвних пропорцій, наш малюк стрімко зростав найрішучішим чином, вчився жити, і, на щастя, не мав жодних проблем зі сном. Бо саме тоді й отримував найбільше часу і для себе, і для розмов з вихованкою, нагоду підживити себе і її, а, заодно, й глибше осягнути навколишнє. Як і інші янголи, я відчував, що зовсім поруч значно більше всього, аніж це помітно, що чимало різного присутнє і на дальніх планах. Я не раз відчував звідти на собі й зори більш значних сутностей, аніж наш, янгольський дріб’язок. Та, разом із цим, я знав, що саме ми тут, над Рікою, найголовніші, і що без нас навкруги запанував би Хаос, якщо не щось гірше. Тож і не мав сумнівів, що все довкола разом з нами і є досконало зваженим. Що так, як є, і має бути. Що у перебуванні тут і міститься найвищий сенс мого буття. І те, що я наразі отримав і отримаю далі – це тільки початок - новий великий, спільний для нас трьох. Тому варто глядіти вперед, завбачати й передчувати. Тому на додачу до вже збираного й пропонованого мною раніше, я тепер додавав і нове, що відповідало єству, як вихованки, так і нашого малюка. Це був суто наш досвід, наша окремість. Звісно, існували й величні загальні надбання, з якими було найлегше – з добре випробуваними, відомими речами. Вони складали основу. Тож коли я літав, роззирався округ, то ясно усвідомлював, що сприймаю у всіх напрямках погляду тільки те, що пізнали колись усі тутешні єства. І це здавалося настільки величним зібранням, що я на його тлі незмінно почувався виключно отим малим янголям, що на свою біду лише наковталося підступних подихів Пустелі. Тож ніби мені цілком мало б вистачати того, що вже є. Але хіба на цьому огромі здобутків інших можна було зупинятися? Я ж іще мав змогу літати, зростати, шукати й знаходити! І все моє теж додаватиметься до загального! І картини всесвіту й майбуття ставатимуть усе більш чіткими. А з ними виразнішатиме й моє буття, наше з моїми вихованцями життя. Щасти нам у цьому - нині і прісно, над миттю першою і миттю останньою!

6
Ледь помітно плинула Ріка. Зростав під спільною опікою вихованки і наш малюк. Змінювався і я. Зрештою, як і інші янголи-охоронці. Ні, ми не ставали чимось іншим - в собі ми залишалися незмінними, такими ж кольоровими, як і раніше, хмаринками, а ось для поглядів зі сторони – таки так! І через якийсь час після переходу Стіни Сяйва це стало особливо помітно. У цих блідих краях ми всі втратили свою колишню радісно-прозору барвність, і стали ззовні просто білими. Наші кольорові палітри оповило густою білою млою. Можливо й не суто білою, бо певна кількість сірого таки проступала на кожному - на одних більше, на інших - менше. Хіба, що окрім мене, бо в моєму зовнішньому чомусь проявилося й біле, і чорне. Можливо, в цілому я виглядав би навіть білішим за інших, якби не ота пляма, що пробилася назовні! Зовсім невеличка, але така виразна! І якби хоча б сіра, чи пустельних тонів, було би значно легше. А тут повна чорнота! І Світанкову Синь моя відмітина страшенно турбувала. Я, звісно, розумів, що це той самий подих Пустелі, та ніяк не міг збагнути, навіщо стався його вихід назовні? Невже не вистачало карати мене внутрішньо? У цьому ж бо світі чорний колір був лише кольором ганьби і невиправданих нічим учинків. І подібне осоромлення янгола могло вплинути й на долю його вихованців. Можливо я дійсно був у чомусь винним – в своїх дослідженнях Висі, в боротьбі з Пустелею, та ніколи не відчував себе тим злочинцем, якому кожен міг зневажливо дорікнути. Тож і сподівався, що ця заплямованість промине, зміниться, бо ж нічого не стоїть на місці. Міняється ж Ріка! І щодалі більшає, додає живих проявів! От зараз вона поєдналася із ще значимішою водоймою, вчергове сповільнивши свій плин, що, між тим, не зникав остаточно. Я відав, що це так, бо жодний рух неможливо спинити, бо не стає зупинкою навіть смерть. Тож і за Ріку особливо не переживав. І наш малюк разом з її водами продовжував особистий рух - свої потойбічні осягання. Він і далі потребував допомоги, і я робив усе, що міг. І, ясна річ, моя вихованка теж! А як інакше? Вони обоє видавалися мені одною, вельми жвавою сутністю, чиє власне сяйво палахкотіло у двох світах й надихало їх линути вперед і вперед. І, можливо, саме тому нас потрохи й несло кудись своїми шляхами, бо це найголовніше – линути далі не як усі, а згідно свого призначення! І ми рухалися, й довгий час цілком щасливо. Це не було простою річчю, бо стосувалося трьох різних просторів водночас. Але увага все більше концентрувалася потойбіч Дна Ріки, де за Межею, вирувало оте, вкрай насичене тілесністю, сутінне буття. І воно мало чим подивувати, і часто неприємно. Причин подібних розбіжностей я, здебільшого, не розумів. Невже відмінності між світами мали бути аж такими?! Бо ж ледь не все там виглядало й здійснювалося інакше. Подекуди здавалося, наче та дійсність весь час домальовувалася, інколи сліпо, навпомацки, інколи зримо, як треба, - і гарно, і почварно! Вони там і сприймали буття зовсім інакше, з іншими назвами й поясненнями – переважно зі своїми поглядами знизу до ще глибших низів, але інколи дивилися і вгору. Нехай і надто відсторонено, але запитання задавалися. І тоді вони говорили й про наші цяточки, які звали особистими «духами», і про янголів, як про покровителів, і не тільки про це. Та, в основному, в тому світі цікавилися виключно собою, переводячи зори вгору виключно в область неясних прохань до незрозуміло кого задля вирішення своїх суто тілесних питань. Та ще й із слабкою сприйнятливістю дійсних природних механізмів і чуттів, що тісно пов’язували наші світи. Та що я міг із цим вдіяти? Зрозуміло, що першою задачею нашого малюка було зжитися з тамтешньою формою буття, з різними вимогами й обмеженнями, часто напруженими стосунками. І все те вимагало чималих зусиль, втрат енергії, проявів рішучості, та, порою й обережної зваженості, і приховування своїх чуттів! Тож наш малюк час від часу шукав вищої допомоги, і я робив усе, що міг, аби додати йому впевненості і радості в тих умовах, в яких він перебував.
Я знав, що мені, загалом, зараз не вистачало недоотриманої раніше чарівності Небесної Блакиті, зате в мені було достатньо іншого, не менш важливого. Тож мої судини-промінці працювали на повну, передаючи вниз мою турботу. І сяєво, що злинало натомість із центру хмаринки моєї вихованки лише міцніло у напрямку до мене. І круг життя того світляка виглядав добротним, цільним і яскравим. Якби ж тільки мене вистачило й надалі! Бо підтримка - підтримкою, а без запасів високої чарівності було таки вкрай кепсько. Коли у мені зовсім не зоставалося тієї ваби, я вимолював її у Світанкової Сині, але вона стала такою вередливою – брала і брала різну, назбирану мною місцеву енергію, натомість даючи обмаль колишніх небесних смаків, значно менше потрібного! Я пробував самостійно збирати оту виняткову чарівність у тутешній Висі, але це не приносило особливих результатів, бо нині її тут майже не було. І хоча я, зрештою, навчився хоча б щось знаходити, але ті мізерні крихти відразу танули. А дозволити собі далеко відлучатися в пошуках, я не міг. Та на подібні мої проблеми особливо не зважалося, коли хлоп’я внизу прокидалося, я повертався й до нього, і до його безпосередньої покровительки - своєї вихованки, оточуючи їх турботливістю, увагою до суттєвих дрібниць. Я старався, як міг, хоча спершу це й не видавалося надто складним, і вимагало, переважно, зосередженості на підтримці насиченості, своєрідності нашої спільної, родинної кольорової гами. І нехай багатьом і здавалося, що я не найкращим чином справляюсь зі своєю місією, але вони не бачили усього загалом. Іншим янголам іще вистачало накопичених раніше ефірних смаків, якими вони й досі ділилися зі своїми вихованцями. Та ще й із погордою ставлячись до мене, що не міг запропонувати подібного своїм підопічним. Воно й справді, маля в нижньому світі виглядало значно щасливішим, отримуючи навіть невеличкі порції особливо вишуканої небесної чарівності. А ось його первинні дух і душа - моя вихованка - ставилася до подібних смаків значно спокійніше, сама ж вона майже нічого вже не споживала з того, що потребував малюк. Та й обмеження, яких вона зазнала зі мною, далися взнаки. А взагалі, наскільки я знав, багато хто із наших тільки так, через смакоти, й керували вихованням своїх підопічних. Хоча, як на мене, вартувало справлятися з подібними речами й без постійної пропозиції особливо вишуканих пожив. Для цього, щоправда, особисто мені доводилося добряче працювати своїми промінцями з простішим, більш досяжним небесним сяєвом. Це, нехай і потребувало зусиль і вміння, проте по-своєму підтримувало зростання нижнього малечого єства в більш природних межах. І нагадувало простіше скерування напрямків зору для малого єства внизу. І я сподівався, що отак, через нас із вихованкою, воно й само прагнутиме відшукати недоотриману чарівність у висях мого світу. Я знав, що це мало суттєве значення, бо саме від сприйнятого вищого сяєва різної глибини й залежала зрілість, його майбутня повноцінність, і навіть більше – наша подальша спільність. Те саме, нехай і дещо по-своєму, ставалося і в інших янголів. Були досягнення, але траплялися й неприємності. Ставалося, що і внутрішні стосунки розривалися. А таке, на жаль, завжди закінчувалося фатально.
Спочатку основною причиною для втрати одне одного було те, що єства деяких із наших перед Стіною Світла позахоплювали нахабні ангели-чужинці. І як виявилося, новоскладені таким чином сутності не змогли далі повноцінно турбуватися своїми вихованцями. Кольори їхні усе більше різнилися. Зв’язки, що поєднували такі химерні сполучення не зміцнювалися, а навпаки, слабшали. Не раз лунав поголос, що химерні ангели замість того аби приносити своїм вихованцям енергію Висі, самі пили, використовували їхню силу. Та про таке я навіть думати не міг! А ще подібних зіпсованих янголів незмінно притягували береги Пустелі, де вони, зрештою, й пропадали. І, якщо покинутих підопічних і їхніх малюків у світі нижньому не підбирав ніхто з наших, то їх ховала у своїх глибинах Ріка. Куди вони далі дівалися, я точно не знав, але відав, що не гинули. Та це було би і вкрай несправедливо – вихованці аж ніяк не могли відповідати за справи своїх опікунів – у наших краях усе ж правила справедливість! Утім, подібні розриви з вини ангелів були надзвичайно рідкісними. Ми були вкрай відданими й відповідальними істотами. Та, звісно, від неприємностей не міг убезпечитися ніхто, навіть найбіліші з нас. І найдивніше, що всі ті неприємності мали властивість зростати із маленьких, таких милих сприйняттю приємностей. Можливо тому, що над нашим персональним буттям аж надто виразно домінувало насичене життя наших вихованців, як на Межі, так і в світі потойбіч. І нам вже не так легко було впливати на них суто своїми добрими намірами. І чим далі плинула Ріка, тим, здавалося, й менше важили наші старання.
«- Як прикро.».
«- І в мене те саме».
«- А все ж було так добре!»
«- Що ж тепер робити?!»…
Ми ледь не одночасно помітили, що наші потойбічні тілесні підопічні, дорослішаючи, стали частіше свідомо відсторонюватися від наших, вищих впливів, і йшли назустріч лише тоді, коли самі бажали контакту. Єства наших цяточок, вихованок і вихованців, що оточували собою колишніх малюків, теж виразно страждали від подібного, та ще й перебуваючи з ними в значно тіснішому контакті, аніж ми, охоронці. Та й не дивно - їхні зв’язки між собою будувалися інакше, більш нерозривним чином. Ми ж дотримувалися суто променевих взаємин, котрі найпершими й переставали бути потрібними у самому низу. Тож усе частіше траплялося, що про своїх янголів-охоронців там забували, інколи й назавжди. Напевно деякі із нас і вельми невміло спілкувалися зі своїми підопічними, так і не відкривши їм буття вищого. Виявилося, що одними ефірними чарівностями їх при собі не втримати, і навчити чуттям вищим крізь промінцеві судини далеко не всім вдавалося. Тож відсутність тонких сприйнять і порозуміння у наших стосунках на тлі несамовитості нижчого тілесного буття найчастіше й приводила до остаточних розривів, що не приносило нічого доброго. Після роз’єднання зі своїми янголами-покровителями, надто самовпевнені в собі тілесні єства, незмінно втрачали особисті самобутні кольори. І це був звичний наслідок буття тих, що закривалися сутнісно від вищих власних сфер. І нехай їхнє існування в своєму світі від цього й не припинялося, але в такому стані вони втрачали всі шанси на подальше визрівання. Нехай духовно-душевні хмаринки наших вихованок й вихованців, як могли огортали своїх недозрілих колишніх малюків ледь не до самого кінця, але без взаємного підживлення знизу і згори, й вони теж оберталися на безсилі химерності. Та й осиротілі від подібних розривів зі своїми підопічними янголи, швидко втрачали здатність перебувати у Висі. І тоді одні втрачали свою самостійність, інших ковтала Пустеля. Деякі ж кидалися у води Ріки, щоби ніколи з неї вже не випірнути. Зрештою, й осамотілим не часто вдавалося знайти для себе іншу, стійку сім’ю, хоча таке й ставалося.
Все це виглядало для мене вкрай трагічно - зовсім не хотілося бачити, як янголи і їхні вихованці, після тривалого згасання стосунків, зникали одне для одного назавжди. І залишалося тільки мріяти, що в мене усе дійде саме до щасливого завершення, коли, зберігши свої природні кольори, остаточно визріла сутність нашого малюка в радісній хмаринці єства моєї вихованки вирине із Ріки, і поєднається в одне ціле зі мною, своїм охоронцем, аби далі спільно промайнути через Горішню Межу туди, звідки ми всі сюди зійшли! Коли подібне час від часу ставалося, в Небесах відбувався той щасливий спалах, з яким довершена цілісно сутність єдиним променем пронизувала собою Вись. Були й інші випадки, але мені зовсім не хотілося їх усіх переглядати - я волів думати й мріяти лише про найкраще. Та хіба міг я вибирати? Лише тихцем сподіватися - приречений на загальну відчуженість, із міткою Пустелі на грудях, але з теплом, яким я незмінно ділився з родиною і близькими.
Можливо саме через свою заплямованість я й не часто перетинався із іншими янголами. Вони збиралися в групки, витали десь поруч, бриніли із високості, але живого простору навколо стало так багато, що наші дороги перетиналися все рідше. Та ще й усіх від початків дивувало, що врятована моя крихітка вижила, а ще далі й вела себе дещо інакше, аніж інші вихованці й вихованки! Кидали погляди на мене, як на причину, можливо, і більших, спільних негараздів. Неначе це я, а не Пустеля, винний в тому, що в мене все склалося більш важко, аніж в інших янголів. Та я радів тому, що мав. І не надто переживав через деякі наші відмінності. Зрештою, й моя вихованка, як і повинно, сформувала й виростила в нижчому тілесному світі особу протилежної собі статі, цілком добротного нині юнака, з яким у мене вибудувались цілком пристойні стосунки! Та й попри мало приховані, авторитетні зверхні поголоси, час від часу я зустрічався зі Світанковою Синню, що дарувало мені чимало насолоди. Вона теж була вкрай заклопотаною і, в основному, тілесною годованкою, яка під впливом свого грубого середовища не надто прагнула дослухатися до навіювань від особистих вищих опікунів. Світанкова Синь жалілася, що їй вкрай не вистачає особливих ефірних зваб, якими раніше вона незмінно привертала увагу годованки до високих сфер – тутешнє наше Небо аж надто суворе. І тоді вона із надією переказувала чутки про великі припустельні болота, над якими і янголи нібито мали можливість знаходити багатшу поживу. Я теж відав про ті місцини при лівому березі Ріки - що там більше розмаїтостей, хоча й вистачало небезпек.
Найдивніше, що туди нас тягли й самі наші вихованці.
«- О, він у нас вже такий самостійний!»
«- І в нас!»
«- Моя нижча давно вже там, серед більшості.»
«- В тих місцях вони остаточно визрівають!»
І всі ми знали, що там небезпечно. Але ж не могли силою вплинути на потойбічні потяги наших тілесних годованців. Тож Світанкова Синь навіть не пробувала зупиняти свою, надто вже харизматичну юнку.
Мені ж, ніби, іще якось вдавалося давати зі своїми раду. Можливо, ми дещо пригальмували з адаптацією до масових уподобань в тамтешньому грубому світі. Але довго тривати відособлення нашого юного годованця від вікових йому реалій не могло. Тож і в нас чимало всього змінилося. Наш годованець, нехай і дещо пізніше, але теж потягнувся вслід за іншими до боліт у своєму світі. Мене не особливо дивувало, що такі болота містилися у наших світах одне під одним. Для чого вони були потрібні, я точно не знав. Але ці місця вщерть задовольняли потяг наших годованців до розмаїтих тілесних задоволень. Певно, такий шлях мали пройти усі, хоча й більшість зустрітих тут явищ не могли втішити нікого з небесних. Нехай це ще був зовсім не вирок, бо наскільки я відав, через ті болота проходили ледь не усі, та більшість отут і залишалась назавжди.
Тож услід своєму годованцю невдовзі і я досяг околиць вже вищих боліт. І відразу зрозумів, куди ділося все наше вишукане янгольське птаство. Востаннє подібне скупчення крилатих пригадувалося лише на початку нашого буття над Рікою, і майже з тим же смаковим ефірним гостюванням. Щоправда, воно зараз виглядало достатньо одноманітним і невдовзі мало б набриднути не лише мені, але й нашим годованцям у нижньому світі. Проте там до одноманітностей, схоже, ставилися інакше, бо користувалися посиленням гучності у відчуттях і зміною положень, як у просторі, так і в стосунках. Це мені нагадувало замаскований декораціями літ по колу, коли швидкість тільки наростала, без мети і якого-небудь вищого сенсу польоту. То й хіба схожі речі могли тривати довго? І наслідки очікувалися в будь-якому випадку.
Я, звісно, пробував застерегти, закликати до обережності, начуваний про різне, що там траплялося внаслідок подібного причащання і звикання до нього. Та де там! Вочевидь, все це мало статися з кожним, в тому числі й з нами, та коли сталося, я розгубився.
Але що я міг зробити, наше маля виросло вже настільки, що могло за бажання й зовсім забути про своїх вищих. Тож не тиснув ні на вихованку, ні на нашого з нею легіня, і не намагався, як те часто робили інші янголи, потаємно впливати на обставини тамтешнього буття. Тим не менше, наш юнак, як те ставалося і з годованцями в інших янголів, досить швидко навчився внутрішньо закриватися і не сприймати своїх наставників, як постійну даність, коли з якихось причин не бажав вищої присутності в собі. Тоді вже й не йшлося і про цілісність свого духу й душі, не кажучи про гармонію. Гучність у тілесних відчуттях покривала до пори до часу геть усе. І нехай раніше в нього подібні речі ніколи довго не тривали, але в болотах звички швидко мінялися. І досить схожим чином. Тож тут і проблеми янголів-охоронців, і наших вихованок-вихованців виглядали більш-менш однаково. Ми ставали ніби зовсім непотрібними своїм тілесним годованцям, які легко прийняли переконання, що в дорослому житті можна чудово обходитися без малозрозумілих скерувань від невідомо кого над головою. Вони ж повиростали, стали такими самостійними й досвідченими, але в чому? Хіба лише в пристосуванні до боліт, де насправді просто губили ширші чуття. І тривала відсутність спілкування зі своїми вищими їхні тілесні єства не надто хвилювала. Проте вона турбувала нас, покровителів, - ми відали, що ховається за цією відстороненістю, і, так чи так, намагалися вплинути на ситуацію, хоча, здебільшого, марно - тонкі сприйняття наших підопічних на буттєвих мілинах виразно пригасали.

7
Натомість, існування наших годованців продовжувало сповнюватися яскравими болотними відкриттями. Що їм тепер було до нудно-звичних сигналів від своїх примарних опікунів, котрі, як завше, лише спиняли, застерігали від поринання в чергові пласти буттєвих насолод. То й не дивно, що поведінка колишніх милих малюків, що злітали колись з нами в магічно чуттєву Вись, змінювалася - інколи до невпізнанності. І тоді вгору до нас линула така чорнота, що й ми самі вимушено закривалися. І коли подібне ставалося ледь не постійно, вищі зв’язки між нами згасали. Стосунки розривалися. Приходило забуття, а за ним і небуття. І особисті барви багатьох і багатьох покинутих своїми небесними охоронцями тілесних годованців стрімко знебарвлювалися – цілісності душі й духу руйнувалися, відтак, буття зводилося до суто тілесного. І вибратися з цього виру було непросто – для усіх нас, як унизу, так і вгорі. Тут води, теж кружляли на одному місці, затримуючи й змішуючи між собою нові й нові покоління янголів і їхніх вихованців. І наче відповідаючи мілким потребам великих мас, все лівобережжя Ріки трансформувалося на суцільні болота, де далі й минало життя-буття більшості. Відповідна картина у світі нижньому склалася іще раніше. Тож ми, янголи, як це не прикро, виходило, лише наслідували сутіні. І переймали звідти різні речі.
У нижчому світі нашим тілесним годованцям вже не потребувалося особливих зусиль для збирання важливих для себе особисто енергій. Їх тут вистачало, нехай, зазвичай, вони й були сутінними і вкрай одноманітними. Рідко коли там спалахували живі гарні барви. А якщо таке й ставалося, то зовсім скоро домінантна в болотах сірість губила ті кволі ростки. Можливо саме тому з дна Ріки над цими місцями здіймалися не найпиємніші флюїди. Їх потім зносило до Пустелі, та їм услід пробивалися нові. Мало хто із наших почувався тут сповна щасливим, та, разом із цим, не поспішаючи покидати застійні місця. Подібний перехід, у першу чергу, залежав від волі тілесних підопічних, які, здавалося, частенько геть забували хто вони і для чого прийшли у світ. І я був несказанно гордим за нашого годованця, що подеколи таки згадував про існування своїх вищих опікунів, і давав нам змогу поновлювати його барви. Певно, він не так піддавався чарівностям сутені, що спонукала більшу частину його оточення начисто забувати про своїх вищих опікунів. Тож я із вихованкою були дуже вдячні йому, коли він час від часу пробував, як в дитинстві, зазирати крізь нас у Вись. А вона, з плином Ріки, почала проявляти в собі й чимало незвичного, хоча, здавалося, ефір суто над нами залишався таким же бідним, і ледь-ледь задовольняв найскромніші потреби. Але коли я глядів угору очима нашого спраглого годованця, то в глибинах Блакиті неодмінно відкривалися невідомі раніше знади і смакоти. Ставалися й інші зміни. Кольорове сяєво, що колись так урочисто висіло над Рікою й захищало води і нас від численних прикростей, тепер, здавалося, остаточно випрозоріло й випрісніло, й не було змоги стало підживлюватися ним. Хіба попри самі Пустельні береги цей Охоронець ще трохи клубочився, зберігаючи якусь жвавість, можливо й спокушаючи цим деяких янголів триматися поруч. Та й Пустеля зараз не кидала свої вихори на Ріку. Здавалося, дві Протилежності, створивши ці болота, знайшли порозуміння. Але в них ж бо коїлося і таке, що аж ніяк не відносилося до добра. Тож я й намагався за змоги триматися якнайдалі звідси, мимоволі тягнучи за собою і всю родину. На жаль, вона тілесно поки була не готова полишати центральні вири нижчого буття. Але короткі втечі мені вдавалися. Відлітаючи до серединного, чистого плеса Ріки, я припадав до Поверхні вод і відверто насолоджувався ними. Зачаровано глядів у осяйну тутешню глибінь, привабливу кожним своїм прошарком, течією, а особливо – рухомістю Дна, на якому цвіло-буяло дивовижне переплетіння іншого, аніж в болотах, дійства – і завше чистих кольорів, чуттів, енергій. Я, зрозуміло, при цьому не втрачав із поля зору свого годованця і єства своєї вихованки. Будь-який їхній суттєвий життєвий порух, і я повертався назад – й попри всю тамтешню каламуть, ненадовго занурювався в той світ, в тамтешнє існування.
Воно природно сприймалося саме через судинки промінці, коли тілесний годованець не закривався від нас, вищих. Я мало розумівся у справах світу нижнього, та таке й не вимагалося від мене. Утім, враження назбирувалися, і я шукав відповіді. Тамтешнє грубе існування спершу здалось мені вкрай неприроднім, обтяжливим, адже все сяйне й добре, там ставало суперечливим, і губилося не лише в сталій сутіні, але, частенько, і в густій тьмі. Нелегко я прийняв і те, що моя вихованка, як і вихованці усіх янголів, торкалася грубих низів усіма сферами свого витонченого єства. Що саме там у ній і сформувався й зростав наш годованець, в якому тілесне домінувало над усім тим, чим було її єство, як, зрештою, і моє. Хоча ми з нею початково й складали одне ціле, але далі, з нижніми її покликаннями, вона значно розширилася. Стрижень нашої спорідненої самості – наш особистий дух – залишився незмінним, а ось оболонка навколо нього у неї у порівнянні зі мною значно приросла тамтешніми особливостями. Та ось тілесний її прояв виявився вельми самостійним і, як не дивно, домінантним для неї. Виглядало так, що ця плоть несла в собі й дещо особливе, відмінне від її єства, що вартувало подібної первинності й вимагало значної долі самокерування, що кожне втілення є живим світом із безліччю менших сутностей в собі, котрі мають власні скерування, і поєднані з нашим вищим світом через нас. Вони скроєні, як ми, і тому достатньо незалежні, але й вкрай вразливі, і легко піддаються зовнішнім впливам, від яких нам нелегко їх захистити. І все це звалося нашими годованцями. Тими особами, що повнились і нашими вищими єствами. Тими, що своїми станами вирішували, врешті-решт, і наші долі. Тому так важливо було зберегти нашу цільність. А для цього – діяти правильно, не лише захищаючи, але й скеровуючи. Та з цим виникали й найбільші проблеми. І не лише тому, що годованці вели себе домінантно, але й через наше, янгольське розуміння ситуації, в котрій вони дорослішали. Я міг зробити свої сприйняття виразнішими, більш точними, але поринати фізично у те середовище зовсім не хотілося. Все ж таки сутінний світ, заточений на тілесні насолоди, призначався зовсім не для мене. Нехай вже мій годованець дає там собі раду – це ж його місія. Він бо став уже цілком самостійним й достатньо подорослішав, аби вибирати свої, а не навіяні загалом, шляхи, і мені залишалося подавати тонкі промінці зацікавлень і натяків про щось вище, аніж тільки середовище плоті. Зрештою, в цьому я теж діяв не як усі, а менш настирливо. Більшість інших янголів, а серед них і Світанкова Тінь, особливо не стримувалися в своїх опікунських проявах. Схоже, їх ніщо не зупиняло від прямого втручання у справи своїх тілесних годованців, що змаля проходило без труднощів, та потім стало викликати все більший спротив. Інколи й цілком виправданий. Я знав, що дехто з наших робив задля своїх підопічних і геть заборонені речі, та я не хотів почуватися їхнім суддею, тож гнав від себе схожі видіння. Цілком вистачало, що у мене до таких неприємностей справа не доходила. А щодо приємного, то окрім спілкування зі своїми підопічними, ми із Світанковою Синню таки навчилися разом торкатися тої самої Небесної Межі! Для цього потрібно було тільки дуже високо однією цільністю здійнятися в Небо, що, здавалося, тут ніде не закінчувалося. Але так лише здавалося. Поєднуючи, як те ставалося раніше, єства, нам знову пощастило підійнятися туди, куди жоден янгол не зміг би злетіти самостійно. Можливо з-за нашої початкової близькості, чи ж бо тому, що сила, яка стрімко розривала наші обійми колись, за надмірної розрідженості тутешньої Блакиті, зараз не могла істотно завадити. Тож нам тепер вдавалося на довше, аніж попервах, поєднувати сутності, і ми досягали майже неможливого!
Спершу ми, як і в минулі часи, всіляко тішилися вже самому перебуванню одне при одному, чудовій самоті вдвох, здобутим висотам і неймовірній швидкості, яку вдавалося розвинути, повертаючись до Ріки. А потім, здійнявшись, здавалося на останній щабель досяжної височини, ми відчули, а далі й безпосередньо намацали, ту саму, знайдену колись мною самостійно, вищу Межу.
Ми тулилися до неї, спостерігаючи, як інша Ріка стрімко летіла над нами - не близька, але й не така далека, аби ми не чули її голоси. Нас пронизували й незрозуміло чужі, й неясно знайомі, близькі й далекі, палкі й крижані подихи безміру вищого буття, що, здавалося, намагалося поділитися з нами новими й новими таємницями. І нам і справді відкривалося чимало про наш світ, і найцікавіше - про ангелів, які існували при Небесній Межі з того боку. Вони теж були тісно пов’язані із життям Ріки, але значно складнішим чином, аніж ми із Світанковою Синню, бо ж Ріка виявилася не єдиною! Та, вочевидь, їхньої уваги вистачало на віх. Мені навіть здалося, що коли ми із Синню підіймалися на ці висоти, то завжди потрапляли на очі подібним сутностям, і вони пильно вивчали нас. І не лише вивчали, але й чимало чого дозволяли. Бо ж тулячись до Межі, ми вбирали там нові, дивовижні відчуття, крихти смаків невідомого, і я радів, що мені вдавалося далі ділитися цим зі своєю вихованкою і нашим годованцем. Тож у миті, коли він для нас відкривався, нам було що йому показати. Та нижче буття настільки переповнювалося своїм дійством, що наші зустрічі надто часто вимушено відкладалися. Тамтешній вир подій не раз підхоплював і мене – досягаючи навіть у моєму світі.
Раптово виявилося, що з деким із місцевих янголів мені доводилося буквально насильно ріднитися. Це виявилося наслідком того, що мій годованець шукав і знаходив собі ту чи ту подругу. І, як те найчастіше ставалося в тому світі - ніби без особливих зволікань, примірянь, пробувань-перепробувань. Певно, їх скріплювали саме струмені нижніх тілесних емоцій, яких у моєму світі не було. І все до пори виглядало цілком щасливо, принаймні з горішнього погляду, а потім нижні розлучалися, і все починалося знову. Внизу виникали свої напруження, та й у нас, янголів, теж. Ось як зараз, тамтешня нинішня подруга мого хлопця теж мала свою вищу охоронницю. Та ще й досить гонорового характеру. Звали її Ультрамарин. І на відміну від справ нижніх, тут вони складалися не дуже - я був для Ультрамарин недостатньо чистим й прийнятним, і через свою попередню історію, і відсторонене від більшості існування. У найкращому випадку ми з Ультрамарином могли лише вимушено спілкуватися, ніяк не складаючи єдність, відповідну можливій цілісності наших нижчих підопічних. Тож коли наші вихованці чуттєво спліталися у своєму світі, ми переживали досить непрості моменти. Одначе, тримаючись дещо в стороні один від одного, як могли, усе ж, сторожко оберігали їхні стосунки. Тож тепер я повніше осягав причини, через які від мене намагалися триматися осторонь місцеві янголи жіночої статі. Утім, можливо, тому наші з Ультрамарин вихованці й були разом достатньо щасливими, що їхні янголи не задивлялися один на одного, а робили свою справу не менш старанно, аніж раніше. Тим не менш, взаємини у нас складалися не надто природно. Різниця між нами, як янголами, ставала для нас все виразнішою. А ще Ультрамарин відверто пишалася своєю годованкою. Я ж лише скромно тішився своїм підопічним. Ми по різному оцінювали ситуацію, по різному діяли. І відстань між нами лише наростала. Та в мене для ближніх стосунків існувала Світанкова Синь, що, попри пристрасні уподобання своєї годованки, теж не надто зближувалася із іншими янголами. Але її вихованка й досить часто змінювала свої захоплення, та й допускала до себе своїх вищих все рідше. А як потрапила в чуттєву залежність від якихось місцевих отрут, котрі виносили за межі душі й духу, все стало ще гірше. І якщо вкрай рідко, відкривалася своїм вищим, то у такому стані, коли допомога виглядала ілюзорною, давалася аж надто важко, і нам удвох із Синню мало що вдавалося. Та подібне ставалося в дуже й дуже багатьох. Я спершу ніяк не міг зрозуміти, чому таке могло статися, і здійснювався годованцями найгірший вибір. Ми ж бо пропонували своїм вихованцям справжню радість, високі відчуття, нашу цільність, і завжди мали чим з ними поділитися. Та й, зрештою, що могло бути важливішим, аніж визрівання до найтонших сфер! Тож навіщо закриватися від нас, втрачати природну спорідненість, обираючи ілюзорність? Та ще й коли відповідаєш за все живе тіло. І ясної відповіді щодо причин подібних лих я не знаходив.

8
Та пошук пояснень непокоїв не лише мене. Кожен із нас, янголів, непогано знався на чомусь своєму, особливому, тому ми стале намагалися обмінюватися назбираним - і отримані відомості підтримували й надихали. Бо що є приємнішим, аніж ділитися назбираними скарбами, гармоніями? Та, знову ж таки, найкрасивіші віднайдені поєднання в мене виходили тільки зі Світанковою Синню. У нас із нею з якогось дива складалося цілковите взаєморозуміння. Моя дещо загрубіла від пережитого сутність виразно ніжнішала, тільки коли дотикалися саме наші єства. І особливо яро спалахувало за отих польотів до Межі, з яких ми недарма поверталися повноцінно щасливими. Подібні дійства вельми дратували її чергових, вимушених партнерів, які очікували від Світанкової Сині, відповідно до взаємин їхніх тілесних годованців, тісніших стосунків. Та куди там. І Синь картала себе за подібну повну відстороненість, що могла впливати на годованку, але нічого з цим не могла подіяти. Та навряд чи саме її незріднення з іншими янголами ставало причиною розривів стосунків тілесної годованки з її новими й новими друзями. Ось мій ж бо тримався зі своєю обраницею попри нашу з Ультрамарин взаємну прохолодність! Тож струмені небесної і нижчої Ріки й далі несли нас поруч. Хоча й не ми вибирали все подальше. І воно інколи надихало. Якось я підмітив, що все частіше став отримувати нехай неясні, але свідомі зацікавлення мого тілесного вихованця проявами, більш проявленими у Горньому світі. Звичайно, інші теж зверталися до своїх опікунів за чимось особливим, але щоби це відбувалося більш-менш постійно й цілеспрямовано, то подібне в болотах ставалося не часто. Тож мені доводилося тепер частіше перетинатися з багатьма й багатьма іншими янголами, аби знайти потрібне. І хоча мені щиро й намагалася допомагати з цим Ультрамарин, і, як завжди, поруч клопоталася й Світанкова Синь, та я частенько не міг повноцінно упоратися з отриманими проханнями, і тоді наш годованець не знаходив собі місця, діяв на власний розсуд, часто інтуїтивно і не найкращим чином. Це позначалося на подіях в його світі. Тож і не дивно, що Ультрамарин зовсім не подобалися подібні його зацікавлення. Перед нею її тілесна вихованка не ставила надто складних завдань. Та й, видно, Ультрамарин вже відчувала розчарування з боку своєї годованки, вирослі розбіжності з моїм підопічним в планах на життя загалом. Ось тоді повною мірою проявилося її дійсне ставлення до міченого Пустелею, колись майже родича.
Тепер Ультрамарин почала виказувати вже ледь не відверту зверхність, не приховуючи впевненості, що це саме я погано впливаю на свого підопічного, і що про це давно їй натякала моя чорна мітка. А ось вона правильно скеровує в цій ситуації свою годованку, котра буде цілком щасливою без усіх отих наших дивностей і відмінностей від загалу. І з того, що Ультрамарин усе більше прискіпувалася, я зрозумів, що у нашому просторі наростають чималі неприємності. І вони не забарилися. Довкола самої Ультрамарин заснували численні нові друзі - янголи, вочевидь, услід настроям своїх блідих на кольори годованців із самісінької гущі тамтешніх боліт. Певно, з цими тілесними сутностями у її підопічної виникали спільні справи, і судячи за настроями, і глибше порозуміння, аніж із нами. Напруження зростало, я почувався не найкращим чином, а тінь провини давно вже висіла наді мною. Обпечений Пустелею, я багато скоїв задля того, аби в мене не склалося звичного, як у всіх інших янголів, буття. І не мав жодного права ремствувати, як би не складалися обставини. Тому зараз лише шукав доречного смакового наповнення відповідям до питань, які ставив перед собою і мною мій годованець, але несказанно й зрадів, коли він за власною волею продовжив свій рух від отих клятих боліт, нехай це й стало причиною його остаточного розлучення з давньою подругою.
За своєю заклопотаністю я не надто роздивлявся, кого саме стрічав тепер на своїх нижніх шляхах наш підопічний, та чим далі ми віддалялися від Пустелі, тим дивніші янголи траплялися мені. Найперше ті, що шукали собі особистого місця в житті. Я знав, що втративши свою нижню родину, кожен із нас міг спробувати поєднатися з єством близького собі янгола, котрий не втратив своїх підопічних - додаючи свою сутність до їхнього буття. І знав я, що таких поєднань може бути чимало, і здатності подібного, складеного з багатьох янголів, єства значно зростають, і це відповідно відбивається й на здобутках їхнього, тепер вже спільного, тілесного вихованця. Хоча я і був далеким від янгольської громади, що досі намагалася триматися осторонь від мене, та дещо таки відав і вмів. І здатен був розуміти, з чим стикаюсь. Тим не менше, на шляху від боліт мене здивувало, скільки стрічних були саме такими - поєднаними янголами. Певно і я дивував їх, набагато складніших за мене й досвідченіших тим, що самостійно лину зі своїми підопічними не до боліт, а в протилежному напрямку. Я хоча особливо й не переймався їхніми відчуттями і враженнями, та відкинути їхнє оточення, знехтувати ними, аж ніяк не міг. Та й нові осягнення робили мене відповіднішим усьому навколишньому. Тепер, стале перебуваючи в просторі серединної Ріки, я набагато легше знаходив потрібні мені й моєму годованцю вищі ефірні смаки. Вони, здавалося, самі летіли назустріч нам, неначе завжди жадана мені Світанкова Синь. А ось Ультрамарин повністю зникла з нашого життя - її вихованка й далі заглиблювалася в болотні місцини, де почувалася цілком зручно. Вона, як мені здалось, не так вже й переживала через усе, що сталося. А ось нам розрив дався нелегко. Наш з вихованкою хлопець дуже переживав. Тож певно так спішно й рухався - далі й далі - саме з цієї причини. Але він робив це в стані чуттєвої кризи, і досі страждав, від надміру напружень лише втрачаючи сили. І мої старання довгий час не могли виправити ситуацію – кольори годованця блідли, йому ставало все гірше, нехай він і далі вперто сунув від отих клятих боліт. А ось моя вихованка, та сама моя цяточка, навпаки, з кожним кроком оживала. Це мало відбитися й на нашому годованці, що змінював свої болотні баланси значно повільніше.
Не знаю, що нам тоді допомогло, можливо й те, що стали з’являтися нові, густо насичені високими барвами смаки, які при болотах не проявлялися. Але спершу нам було досить зле, і стрибки настроїв нашого підопічного виразно втомлювали. Навіть відкриваючись для допомоги, він спустошував мене, практично не помічаючи свого спраглого контакту, і дійсного стану власних потреб. Та що казати, в нього і час летів у багато разів швидше, і загальне тло подій вирувало значиміше, тож прийти до точніших збігів із нашим, вищим середовищем було досить складно. Але він ще й далі зростав тим своїм «я», що проявилося в нижньому світі. Я ж, на відміну від нього, від миті свого приходу сюди особливо не виріс, хоча в нових умовах і мімікрував зовнішньо. Та я щиро радів, що наш годованець тримався закладених у нього характерних рис і покликань, котрі вели його далі й далі у більш чисті води його світу.
Ми досить далеко вже пройшли Рікою – вищою і нижчою її течіями, в одному керунку - туди де, здавалося, нас очікувала лише більша самотність. Проте вона була такою лише з огляду рівнів спілкування, живих істот і тут вистачало, і виглядали вони подалі від боліт значно вільнішими. Це відображалося на стані годованця, він позбувався суєти, все акуратніше вибудовуючи свій внутрішній простір. І таке дійство скрашувало й моє буття. Коли переді мною не поставали спішні родинні завдання, я неодмінно зривався до Світанкової Сині, в якої справи на краще так і не пішли. Вона геть втомилася, і якби не я, то й не знаю, чи протрималася б так довго. Але й вона мені завжди допомагала. Та й чого вартували оті наші, хоча зараз і не часті, польоти до Межі! Я міг багато чим пояснювати свій потяг до неї, та насправді розумів, що він вищий за моє сприйняття і розуміння дійсності. Нас єднало щось незбагненне, як жити без неї, я не уявляв. І добре, що вона завжди відчувалася десь поблизу, і відразу відповідала на мій поклик. Та ще й не звертаючи увагу на загальне ставлення до мене. Можливо і її тягнуло до мене так само, як і мене до неї – і ця рівність приязні і надихала, й заспокоювала. Та за останніх подій чимало змінилося, і мені стало здаватися, що Синь наче трішки завидує мені. І ось цього я ніяк не міг второпати – як можна хоч якось заздрити міченому Пустелею? Хіба не відаючи про те, як дошкуляє залишений Пустинею слід, чи зневага інших янголів? Але вона все те добре знала, бо в якійсь мірі постійно поділяла зі мною той вантаж.
Утім, справи із її вихованкою складалися гірше нікуди. Світанкова Синь старалась, як могла, і я разом із нею, та особливої користі від цього вже не спостерігалося. Та і що ми могли вдіяти, коли її підопічна остаточно відмовилася від нашої допомоги, - як не крути, а все її низове життя тепер звелося лише до глибоко насичених різними чуттєвими залежностями болотних реалій, і інше її ніяк не займало. Простір її тамтешнього «я» стрімко стискався, родинна ідентичність губілася, і зрештою сталося, як мало статися, - вона остаточно викинула вищий світ з кола свого буття. А подібне, виокремлене, існування дуже швидко привело її і до повного знебарвлення. Промінці зв’язків, що сполучали її зі Світанковою Синню, обірвалися з того боку разом із останніми надіями. І повноцінно захоплена найглибшими болотними вирами, вона остаточно зникла з поля зору Сині, на жаль, разом із такою ж знебарвленою, багатостраждальною хмариною залишків своєї душі і духу. Розрив був повний і незворотний. Та сама донна цяточка, яку свого часу знайшла й так чуттєво вирощувала в Ріці Світанкова Синь, тепер відірвалася від природи попереднього буття й зникла вслід годованці в болотах нижньої течії. І ось тоді для моєї подруги й почалися найважчі випробування, бо вже ніколи не станеться для неї сподіваного родинного визрівання і єднання. Вона отримала найважчу з можливих поразку, й далі могло статися будь-що. З-за гострих переживань їй було не до помислів про подальшу долю, і вибір у неї був обмежений. Якби я знаходився на її місці, то і в мене опустилися б крила, і зовсім б не хотілося продовжувати свій колишній шлях. Та моя ситуація виглядала дещо інакшою. Я навіть уявити собі не міг, що міченій Пустелею істоті вдасться приєднатися до родини якогось благополучного янгола. І повернутися назад, піднятися вгору Річкою до брами Світла, я теж не зміг би - таке потребує надто багато сил, та й не відомо до чого ще приведе. А мені потрібно ж було долати ще й спротив Пустелі. Тож перед Світанковою Синню, хоча й поставав непростий вибір, але він існував, якщо, звичайно, вона чогось ще хотітиме після того, що з нею сталося. Та я їй допомагав, підтримував, вдихав в неї назбирану для свого вихованця енергію, розуміючи, що це їй особливо не допоможе, але підтримає її чуттєвість - і чим швидше вона прийде до тями, і зробить свій вибір – тим швидше позбудеться страждань. І можливо таки приєднається до когось. Нехай тоді й утратить частину свого вільного «я», але ж від цього їй вже нікуди не дітися. Синь могла обрати будь-кого із відомих їй янголів, зрештою, спробувати доєднатися до тих складених істот, з якими я зустрічався посеред Ріки. Прикріпляючись до іншої сутності, вона в будь-якому разі зберегла б свою особистість в межах поєднаної цілісності, тож не так вже це й страшно. Та Синь продовжувала страждати, гостро переживаючи свою втрату. І її відносило все ближче до Пустелі, де, як я знав, на неї вже очікували вічно голодні Пустельні духи. І я супроводив її майже до Межі, з-за якої вже не існувало вороття. О, мої прохання й прощання вже не раз торкнулися її. Додати до них щось вагоміше я не міг. Як і дозволити собі відчути все те, що з нею станеться далі. Тож, тепер поруч з нею, я повністю відособився від усього оточуючого. Нехай станеться, що повинно, тільки я не хочу пізнати й цього болю. Не хочу! Напевно саме це моє чергове страждання за звичкою й притягнуло її до мене. Світанкова Синь ввійшла в мене ледь не на самій Межі, і так, як входила раніше, коли бажала підтримати мене! Та цього разу я міцно охопив її собою, всіма промінцями, і помчав у бік центру Ріки. Відчуваючи, що вона не противиться нашому тіснішому єднанню, і що саме так я і мав чинити, аби доєднати її до себе. Тільки так, і не інакше, - дивно, що об’єднані янголи мені нічого про це не повідали…
Я й далі обіймав згорьовану, помітно поталу хмаринку Світанкової Сині, все виразніше відчуваючи, як поступово теплішає й світлішає її єство. Як її зір нарешті відволікається від колишнього в бік подальшого, нового…

9
А потім прийшло Блаженство - у всій барвистості проявів, у всіх тонкощах і безмірах поєднання наших внутрішніх просторів. Я вже перестав дивуватися, що зі всіх можливостей, зі всіх янголів, Світанкова Синь чомусь вибрала мене, міченого Пустелею - точніше, вибрала нас. І мені було страшно, що, не знаючи як це робиться, я міг втратити її назавжди. Але тепер вона, ні, ми – навіки разом! І я не змінив своїх кольорів, і Світанкова Синь у нашому поєднанні залишилася собою, лише чорна пляма ззовні стала значно меншою – тепер вже ледь помітною!
І далі ми вже літали тільки разом, здіймалися до Небесної Межі, спільно опікувалися й нашим підопічним, і душею-духом моєї річкової уже далеко не крихітки! І подібне наше злиття вельми подобалося усім. І не тільки подобалось – саме воно надало годованцю й нових здатностей, бо він ще рішучіше скерувався до правого берега Ріки. І ми з насолодою стежили за цим дійством.
Дно його тілесного простору, на якому він існував, населяла сила силенна різноманітних сутностей, з якими наш годованець постійно стикався, з якими цілком природно контактував. І нехай ті простіші істоти не мали особистих персональних янголів, та їм цілком вистачало турботи Охоронця Ріки, і життя наповнювало їх не менш яскраво. Я знав, що вони визрівають по своєму, не так, як наші підопічні. Що їхній шлях тут значно коротший і простіший, що вони не здіймаються на поверхню Ріки, аби спробувати й собі злинути в Небо. Але й вони не зникали безслідно, і в них малося своє «далі». Не дарма ними так піклувався Сяйний Охоронець, для якого найголовнішим було якраз усе те, що не мало своїх янголів. Кожного з нас очікувало своє далі. І я відав, що всі Річкові небесні жителі колись змушено покинуть рідні краї - і ми теж. І найкраще, якщо спільно - коли будемо готові для подальшого переходу, коли визріємо.
Тож тепер, все більше дізнаючись про річкові світи, ми із Синню вже зовсім інакше сприймали і стрічних, подібних до нас, поєднаних янголів. І вони з цікавістю ставилися до нас. І чимало нам розкрили, показали. Отак ми із Синню отримали й нові підтвердження того, що наша Ріка не єдина, що поруч протікають інші Ріки - вище й нижче. І чим нижчі вони, тим темнішими їхні води, і істоти, котрі при них живуть, і навпаки, якщо Ріка вища. А ще ж є води горніх світів, котрі за Небесною Межею. Про це й інше ходили різні чутки. Та найбільше нас вразило те, що між усіма Ріками можливі перетоки й живе сполучення. Ми передавали отримані відомості своєму тілесному вихованцю, що вельми цікавився буттям Ріки, і підштовхнутий нашими натяками, тепер займався розшуками подібних просторових переходів. Нам цікаво було спостерігати, як його чуття ладяться з нашими сприйняттями, а також – чи знаходить він підтримку у своєму світі. І хоча в тих місцинах, які він зараз обирав для життя, було обмаль істот із близькими йому інтересами, та він таких, схоже, не дуже їх і шукав, віддалявся від розмаїтих гуртувань, стійко тримаючись течій до правобережжя. І невдовзі він вже здавався нам чи не єдиним, хто линув у тому напрямку. Інші, простіші янгольські годованці давно залишилися в болотяних місцях. Тілесні єства, якими піклувалися великі, складені ангели, в цих місцях траплялися частіше. Вони, переважно, займалися вивченням якостей Ріки, її мешканців, а ще стале вибудовували стосунки із Річковим Охоронцем, що мав дотичність геть до всього. Ним же зацікавився й наш годованець, що з нашою допомогою взявся з ним контактувати. І основні його прагнення скеровувалися до інших Річок. До можливих перетоків між ними. Вочевидь, він отримав потрібні скерування, бо направив наш спільний рух в ті особливі місця, де ми знайшли неочікувані відповіді. І першим відкриттям став особливий закуток Ріки при її Правому березі, куди ми із Синню прилинули слідом за нашим годованцем унизу. Навряд чи він бачив те, що кинулося нам в очі, коли ми піднялися до тутешньої Небесної Межі, але в нього, без сумніву, були свої відкриття. А ось перед нами, з досягнутої максимальної висоти, відкрилася несподівана картина – збоку, над самим багряним маревом Пустелі, в обрамленні безлічі веселок, буяла водами зовсім інша Ріка! Вона протікала помітно вище за нашу, але тягнулася в тому ж керунку, що й наші води. І над нею і в ній буяло ще те життя. А ми все це бачили тільки тому, що, Межа з Верхнім світом в цьому місці, аж надто близько підходила до наших країв. Та яке це мало значення для насолоди споглядання? Ми з Синню вглядалися у осяйне буття цієї Ріки, яка, здавалося, нічого не відала про сутінні випробовування, й згадували, як хороше було над нашою юною Рікою. І так хотілося спробувати смаки. І наш годованець відчував вищі води, і, схоже, прагнув більш тісного знайомства з ними. Звісно, він міг осягати тільки тілесні, нижні простори, та вони для нього були не менш важливі, аніж ефірні для нас. Та, як і нам, йому теж не виглядало можливим дістатися туди. І навряд чи йому хтось міг із цим допомогти. Та й чи дозволені нам подібні речі, ми не відали. На відміну від абсолютної більшості тих, із ким були ми на початку Ріки, а потім і на болотах, схоже, тільки він і шукав переходу потойбіч і проявляв неабияку рішучість. І, вочевидь, нашому вихованцеві доводилося досить туго. Та він знав, чого хотів, і невпинно рухався далі, туди, де дві Ріки, здавалося, майже сходилися. Ми із Синню із острахом спостерігали, якою ілюзорною ставала поміж ними височінь понад вузькою смужкою Пустелі. Та наскільки світлішими виглядали ті Води у порівнянні з нашими, як щедро вилискували там ефірні поживи! І як мало в тих краях схожих на нас мешканців тамтешнього Неба.
А Ріки й далі зближалися, і Пустеля поміж ними змінювалася все виразніше - просякла водами з обох боків, в деяким вузьких місцях, здавалося, навіть частково втрачаючи свою гостру чужість усьому живому. Але ж про те, аби перетнути навіть ттакий перешийок не могло і йтися! Навіть якби полоса Пустки, що відгороджувала одні Води від інших, зовсім зникла, жоден янгол не зміг би і на йоту перетнути лінію незримого кордону, принаймні, допоки тут існувала лише тінь від Пустелі. Та ця тінь безперервно тягнулася, як позаду, так і в далечінь попереду, і витончення кордонів, здавалося, зовсім не впливало на її ворожу спрагу. Утім, все те, що так лякало нас із Синню, не надто турбувало нашого вихованця. Його нинішня вмілість дивувала мене, а Світанкова Синь відверто захоплювалася його сміливістю, як і відкриттями, здійсненими ним у своїй нижній сутіні. Моя супутниця значно тонше відчувала навколишнє, аніж я, хоча й сприймала тамтешнє життя нашого годованця, в основному, крізь мою сутність. І нам кожного разу було з чим знайомитись. Нехай більшість відомостей годованець отримав саме з наших злетів до горішньої межі, але лише він зумів їх, можливо й за допомогою річкового Охоронця, розтлумачити, і далі ще й вельми вправно скористатися тими знаннями! Тож саме через нього ми більше дізналися про нижні Ріки. І окрім нових вод, що так манили угорі, відчули й нижчу природу буття. Сутінні й зовсім темні Ріки ярусами плинули одна під одною – і там вистачало свого, подібного нашому, життя. То ми не дуже й здивувалися, коли стало відомо, що межі між Ріками інколи зникали, відтак знову поновлювались. І все це мало важливе значення для нашого годованця, котрий невдовзі зумів добутися своїх таємничих цілей.

10
Спершу наш тілесний вихованець таки знайшов місце в Ріці, де досі можливими були переходи. Не знаю, як йому вдавалося знайти, та ще й скористатися ними, але він час від часу зникав зі свого річкового тілесного простору, хоча невдовзі й повертався! В такі миті наші судинні зв’язки напружувалися, тягнучись услід за ним, і не скажу, що нам із Синню подобалися відчуття, які ми при цьому отримували. Але після повернень кольори нашого підопічного особливо не змінювались, тому ми й не надто хвилювались - аж допоки одного разу він, створивши невеличку хвилю тут, на поверхні, не переплюснувся крізь тінь, що розділяла в найтоншому місці нашу й вищу Ріки!
І хоча ми його відчували, і бачили тепер потойбіч – в нових свіжих водах, але перелетіти до нього не мали жодної змоги! Це спершу нажахало нас. Ми не розуміли, навіщо він забрався туди. Та наслідки виявилися неочікуваними, і навіть приємними. Бо сяйні струмені неймовірних смаків раптово пролилися просто до нас із Синню. І ніби нічого аж так не порушилося, та, як виявилось, це вельми не сподобалось багатьом - і в нашому світі, і в нижчому, тілесному. Не сподобалось, утім, саме тим, в кого у складеному єстві були присутні темні сутності. Але турбувалися ми не довго, бо наш годованець, знайшовши менш небезпечні переходи, вже більше відкрито не долав тіні берегів. Проте, й мандрувати став значно частіше. Знову й знову навідувався у відкриті ним простори нових вод, аж доки не переселився туди остаточно. І тоді вже свіжі струмені полилися до нас щедрим потоком! Та ми із Синню не знали, як на таке і реагувати. Контактувати з нами наш підопічний не переставав, - напроти, він іще уважніше почав ставитися до наших взаємин. Але відтоді так і повелося – він, ледь не постійно перебуваючи у новій Ріці, лише періодично повертався до старої, і швидше саме заради нас. Іще ми помітили, що плин тої вищої Ріки, рухомість Її Дна, тамтешній час, як і час наш, не мали над нашим підопічним жодної влади. Але коли він повертався сюди, місцеві закони знову повноцінно охоплювали його, часто всупереч набутим ним вищим властивостям. Напевно саме тому, він і не часто волів приходити сюди. Для нас все це виглядало незбагненним, і помітним викривленням здавна відомого плину подій. І не особливо тішило. Бо ж коли тепер станеться оте, жадане, наше спільне визрівання, якщо води більше не керують нашим годованцем, і чи колись виведе його Ріка сюди, до нас, на свою вищу Поверхню, аби поєднати в одне ціле? Ми так хотіли завершити наше буття тут спільним єднанням, як те подекуди ставалося в інших! Певно він і сам прагнув знайти відповіді, бути з нами, бо усе ж періодично повертався у наші світи. В Річці постійно визрівала якась кількість раніше тілесних янгольських вихованців. Зрозуміло, що кількість визрілих виявлялася в рази менша за загальну кількість годованців. Але й це було ще не все. Коли єства визрілих годованців підіймалися на Поверхню і пробували поєднатися зі своїми янголами, то тільки меншій частині з них вдавалося створити потрібну довершеність, яку приймало зі щасливим спалахом Небо. Інші переживали непрості моменти, коли напружуючи всі сили, намагалися з’єднатися якомога щільніше, але нічого з того, усе ж, не виходило. Відтак вони тут і залишалися – напівз'єднаними півсутностями, виснажувалися на Поверхні і тоді вже танули в Ріці - янголи і їх годованці, що не зуміли разом злетіти в Небо. Спостерігати за цим було важко. Хоча й ходили чутки, що Ріка скеровувала таких, не цілісних, в особливі місця, де вони могли виправити ситуацію. Але там вистачало своїх випробувань, і чимало хто прагнув їх уникнути, вважаючи, що є інші, більш справедливі шляхи, й інші долі. Тож на повернення нашого годованця разом із нами чекали й нижчі тілесні єства, що хотіли вирішити проблеми цілісності, змінюючи теперішні умови. І коли він з’являвся в нашому світі, вони знаходили його, і він дійсно переводив декого із них у води вищої Ріки. Що відбувалося з ними у новому світі, можна було лише здогадуватися. Та, судячи із відчуттів нашого годованця, там його знайомці отримували кращу нагоду визрівати. Не зрозуміло, чому він брався за цю справу, і як відбирав, та ми помітили, що наш підопічний переводив у новий світ лише близькі йому за гамою кольорів єства. Тільки такі, зрештою, й очікували на нього тут. Для інших спраглих були й інші провідники крізь пустельний перешийок. Але подібні справи відбувалися лише тут, в особливому місці біля правого берега Ріки. І в цьому всьому дійстві відчувався якийсь високий сенс, що існував на межі дозволеного, і певно тому й неосяжний нашому скромному янгольському розумінню. Та подібне тривало, й тривало, і ми переконувалися, що все це, вочевидь, допустиме. Наш годованець, не втрачаючи з нами найтонших стосунків, і далі жив своїм, насиченим життям. І ми, з Синню, раділи тому, що мали - його і своєму буттю, проводили й зустрічали, запитували й відповідали, а ще шукали й знаходили багато чого у Високості. І, схоже, поступово й самі ставали отими, непомітними більшості янголів, схимниками, яких самі інколи помічали біля Небесної Межі. Та й мало хто міг нас упізнати. Ми останніми часами не зустрічали жодного янгола з тих, із якими колись прийшли в цей світ. Адже пройшло й чимало часу. Ми ж не печалилися своєму тривалому існуванню, бо воно, напевно, теж мало свій сенс. І ми із Синню разом щасливо осягали його, готові приймати вічність саме такою, якою вона дарувалася нам. Хоч і відчуття, що зрештою, все проминає, і рано чи пізно станеться те, що вчергове змінить наше буття, ніколи не зникало. І така подія сталася…

11
Одного разу, за короткочасного перебування тут, наш годованець чомусь опустився ще глибше, зійшовши у світ нижчої Ріки. Це здалося нам тривожним - він загалом остерігався там бувати, тож і ледь не відразу наші судинки-промінці засурмили про біду!
Ми вже відали, що ті, виняткові особистості, які, подібно нашому вихованцю переправляли спраглих до перемін у нове життя, інколи безслідно зникали. Ми знали, що таке ставалося не раз, і що для подібних випадків єдиного вирішення. І що міцні зв’язки, які поєднували ангелів зі зниклими своїми підопічними при цьому самі по собі ніколи не розривалися. І що ставалися випадки, коли через судинні промені, начебто задля порятунку наших підопічних, із ангелів-охоронців висмоктувалися їхні сили, і це тривало поки в ангелів-опікунів вистачало енергії здобувати у Висі поживу. Але, зрештою, все завершувалося однаково, - вкрай виснаженого янгола затягувало на Дно Ріки, звідки він уже не повертався. Те саме, вочевидь, нині загрожувало і нам із Синню!
Ми аж надто гостро відчували, що наш годованець потрапив у схожу біду, і ми повинні йому допомогти, але як – не знали. Він зараз, безсумнівно, потребував значної нашої підтримки, але й цілком щиро не бажав приймати її, тому й не подаючи жодних сигналів від себе. Але загальне тонке тло ми вловили - все пішло і йде супроти його волі, що ця ситуація несла загрозу й нам, і ми б ніяк не могли зарадити цій біді. Дізнатися більше не могли, бо залишена найтонша шпаринка відчуттів між нами була аж надто вузькою. Широким лишався лише канал отримання енергії підтримки – він спрагло пульсував, і вимагав потамування. Але в ньому не відчувалося вільної волі нашого годованця. Тож ми страждали і стримувалися, та це не могло продовжуватися вічно. Ми мали зважитись на якийсь крок. І, здавалося, перед нами лише одна можливість. Утім, напевно мені призначено було завжди діяти всупереч, тож я і зараз вирішив не очікувати доки нас із Синню знесилить ця біда. І хоча знизу й линуло, що варто піддатися, прийняти нав’язані умови, бо ж навіть коли в кінці випаде витратити всі сили, тоді Ріка сама розірве обтяжливі зв’язки перше, аніж станеться щось значно гірше. Та я не пішов на це, вибравши боротьбу. І Синь підтримала мене. Ми знали, де шукати. Усе ж таки, полетіли донизу за тонкими промінцями невідомих сутіні судин, що досі пов’язували нас із годованцем. Такого нашого єднання не змогло розірвати й надщільне жорстке тутешнє Дно й води світу нижньої Ріки. А, можливо, нас і навмисно пропустили – як це робила Пустеля, коли збирала свої жертви. Та нехай ми із Синню тепер і порушували всі мислимі правила, поспішаючи на поміч, але іншого вибору для нас не існувало.
Протиснувшись крізь Річкове Дно, ми промайнули спільною сутністю за натягнутими промінцями наших судин тілесним світом нашого вихованця і, пробивши друге Дно, опинилися потойбіч - у спраглому холоді темного суму й глибокого смутку світу іншого. Там, куди ми проникли, зачаївся простір руйнації, що вбираючи в себе рештки всього вищого, танув у ще темніші глибини. І простого повернення звідси для нас, теж, схоже, не існувало. І не тому, що всі світи були проти, просто двері, якими ми пройшли сюди, щільно закрилися за нами! Ми здогадувалися, що линучи в сутінь, ми потрапляємо у безвихідь, стаємо поживою для сутностей, що несли смерть, і нещодавно захопили нашого годованця, аби пити його й наші життєві сили. Вони тут жерли і один-одного, але найбільше, усе ж, впивалися, коли випадала можливість торкнутися вищих світів, і шансів протистояти їм на їхній території не існувало. Все тут було не так, як у нас – тісно й брудно. Нас із Синню, відразу й, певно, не випадково затиснуло в якійсь щілині, крізь яку линули кудись далі судини-промінці. І тут нас тримали доти, доки вищий світ не відмовився від нас, бо наше перебування внизу не могло тривати надто довго без втрати нашої природи. Тож тепер, зійшовши в цю тісну могилу, ми на собі пізнали, що таке груба тілесність, якою, наче кригою, охопила нас тутешня тьма. Та й чи слід було дивуватися такому покаранню порушникам, що свідомо покинули блаженство свого призначення, даровану осяйність, зрештою, саме Небо. І тепер стаючи тими, що справедливо отримали тлін занурення у тьму, котра тут спрагло заковтувало все, що опускалося згори. Про подібне поневолення навіть мислити не годилося, не те, що самим прилітати сюди! І чи достатнім виправданням стало, що ми нарешті зустрілися віч-на-віч з нашим годованцем? Але ми досі прагнули врятувати його.

12
Край, у який ми потрапили, остаточно відпущені рідним світом, нагадував щільно стиснутий невідомими силами і перенесений углиб чорноти шматок Річкового Дна, тепер вже позбавленого жвавості руху, безплідно мертвотного, нехай і з тими ж магічними якостями, що й кожне Дно загалом. Ми ніколи ще не потрапляли в подібну тіснину насильства і страждань. Та конечний пункт нашого падіння перевершив і ці враження. Переповнений в’язнями, яких тримали тут у стані півсмерті, він остаточно позбавляв будь-якої надії. Гострий жах пронизував нас від одного вже усвідомлення, що всі тут містилися тільки задля одного - віддаватися тьмі. І саме звідси спонукали янголів вищого світу збирати енергію й кормити зло. І ні краплини не діставалося самим в’язням. Все, що надходило, відразу забирали розмаїті сутінні сутності. І це тривало й тривало доки янголи вгорі не видихалися, а самі полонені не віддавали останні подихи.
Місце торжества зла мало тут чимало облич, які тепер відкрито насміхалися і над нами із Синню, приковуючи наше, обледеніле грубою корою, зведене єство, навпроти нашого ж годованця. О як радісно було їм захопити і використати такого потужного єством ангела, яким стали ми із Синню. Вони, певно, сподівалися отримати від нас щось неймовірне. Навряд чи їм живцем коли-небудь потрапляв до лап подібний складений ангел. Тож вони і не розуміли, чим таке може обернутися. Але коли ми знайшли свого годованця, тьма вже не могла змінити подальший хід подій. Зрештою, зло нічого не могло нам протиставити з того моменту, як ми увійшли у цей світ, бо що може зробити пітьма зі світлом? До цього часу місцеві сутінні сутності розраховували просто тягнути з нашого годованця сили, доки ми посилатимемо йому енергію Висі. Далі захотіли висмоктувати і наше нутро. Але сталося інше. Те, що мали в собі, ми готові були використати за власним розумінням!
Наш вихованець висів навпроти, прикутий до грубезного замшілого стовпа, оповитий якимись дротами, і хоча й виглядав знекровленим, але злу не вдалося зламати його дух.
У першу ж мить перебування у цій в’язниці ми із Синню, ніжно притулилися до нього єством. І те, що наше тіло повісили на подібного стовпа поруч, ніяк не завадило цьому. І він відчув нашу присутність, бо зболено посміхнувся, навіть поворухнув ланцюгами. І ми на це вже гляділи простовіч, саме так, як бачив він ці нижні світи, від початку отримавши свій тягар тілесності. А посмішка на його обличчі певно промайнула саме тому, що навколо нашого із Синню об’єднаного єства тут сформувалася оболонка подібного на нього вигляду, та ще й вкрита білою пухнастою паростю. Та отримана зовнішність, не завадила передаванню від нас йому сил. А і поки їх було чимало. Навіть дроти, які сповна потягнули з нас енергію, поки не виснажували. Щось дивне робилося зараз із моїм єством – темна пляма, що завжди так мучила мене, зараз почала виразно гріти, підтримувати нашу із Синню потугу!
Тож ми й далі притискалися чуттями до нашого невільника, гріючи й підбадьорюючи, аж поки нас грубо не почали відокремлювати один від одного. Певно вирішивши, що знесилений годованець вже зайвий. І це були останні миті його страждань. Ми знали, як їх припинити, і я повинен готовий був зробити той останній крок. І лише Світанкова Синь - інше моє найсвітліше надбання, ще стримувала мене. Вона розуміла мій замисел і відчувала скору мить нашої розлуки, і тепер прощально спліталася з кожною частинкою мого «я». І це були, я знав, саме ті доторки, з якими я, можливо, залишуся у тьмі, без надії коли-небудь знову поєднатися з нею в одне ціле. Невже колись, до свого народження у цих світах, у тому минулому, якого я так і не зміг пригадати, хоча воно й ховалося десь в нутру моєї янгольської сутності, теж існувала вона, моя Синь? Бо щось і тоді роз’єднало нас. І ось я знову втрачаю її. Та цього разу все значно гірше -вириваючись зі всіма судинними промінцями з цієї жорсткої, крижаної оболонки, я розірвуся ледь не навпіл, вивільняючи звідси Синь разом із моїм, і нашим минулим. А сам, якщо це буду ще я, залишуся тут безпам’ятно й безслідно…
Але якщо я хочу дати нам усім шанс, то не повинен більше вагатися. Бо з кожною тутешньою миттю можливість діяти могла зникнути. Я відчував направлені на нас зусилля зла, що прагнула приспати нас, перевести у стан безтямності, щоби далі вже тягнути і тягнути наші сили з несвідомих – ледь не вічно. Прощай, Синь…Ти ж бо знаєш, інакше не можна… Синь…Синь…Люба, все ж недаремно, правда?..
І я з усіх сил, максимально напружившись, наснажив енергією судини зв’язків поміж мною і єством нашого годованця. Влетів у нього частиною себе, нашого з тобою, моя Синь, щасливого єства. Без прощавай – без залишків твого сяйва у собі. Тож лети тепер звідси, не шукаючи забуття, з надією до світла… Як колись, у палахкотінні донного вогню, з якого ти тягнула мене зраненого увись… Ти тоді витягнула мене, а зараз пробач, що не склалося, але може ще – колись! Це нагадувало яскравий спалах, що пробив кращою частиною нашого спільного з Синню єства плоть нашого годованця. Його груди сіпнулися й за мить випустили поєднані душу й дух – годованця і Сині. І відкинувши колишній біль і страждання, нова цільність на моїх очах злетіла вгору і нічого вже не могло спинити її злет.
Та частина, що залишилася зараз в обсязі нашої колишньої із Синню спільності, вочевидь, в більшій мірі саме моя, задоволено завмерла, відчуваючи свій новий стан, як незвичну прозорість. Навіть темна пляма майже зникла. А ще я відчув, що зв’язки після розділення ще не потанули, і залишилося сприйняття того єства, що зараз здіймалося й стривожено линуло звідси, «- До світла! Ми – одне, ми – це я». Попри млу, що примарно колихалася навкруг, мені вдалося сприйняти світ навколо нової, поєднаної сутності. І першим зауважив яскраве Світло. Воно миттєво зігріло нас. Але виявило і чорну вирву, ту, колись отриману від Пустелі. В якій тепер клубочився холод. Та що тутешньому Світлу була ця пляма? Дуже Сяйво просто вітало нас і кликало Вгору! І так хотілося просто грітися, бути при Його лагідності, линути Ним до Його Джерела. Але щось раптово спинило наш подальший підйом, запекло в нутру. Принесена із собою внутрішня чорнота таки спинила наш злет. Та й не чорнота це, а сім’я, що готове прорости саме тут. Тож угору ще рано, бо щось велике залишилося незробленим - важливі справи, які потрібно владнати…
Як для легкої хмаринки, ми, напевно, трималися надто нахабно, та нічого не могло порушити нашої теперішньої вільності, і ми прагнули одного, тягнулися й розшукували одне і те ж - зрештою, ми були вже одним «я». Отак, саме так! Піднятися вище, летіти вперед, шукати! І не стільки нового світла, скільки можливості затриматися у цьому світі, аби зробити дуже важливу річ – прорости. Бо часу не так вже й багато! І наші об’єднані, хоча й частково присутні, здатності давали надію. Тож, у пошуку, ми мчали і мчали вперед - і бліді, невиразні, розмаїті сутності з місцевого тілесного життя-буття туманилися навкруги. Посеред них подеколи строкато зблискували перлини більш зрілих осіб, але ми розшукували своє - потрібні кольори, достатній для нас розмір, і відповідну стать. Мужніх чоловіків, загалом, вистачало, але довго не складалося з кольорами – аж доки врешті-решт ми не знайшли край, де більшість мали близькі нашим потребам енергії і барвні гами. Але тут вже з’ясувалося, що розмір місцевих сутностей чоловічої статі був чомусь дрібніший дрібного. Із жіночими єствами було все в порядку, а ось над сильною статтю неначе хтось ножицями попрацював, чи ж бо самі чоловіки цих країв домовилися жити дрібно, ховаючись один за одного, та, переважно, за жінок. Пролетівши над безліччю подібних осіб, ми знову розпачливо поверталися в їхні чергові юрмління. Та ніяк не могли позбутися отої дрібноти! І довго шукати не було змоги. Ми розчаровано покидали ці території, але вимушено поверталися - сили танули, й долати внутрішню млу ставало все важче. Але ось! Раптове, вкрай потрібне нам! Знайшлося!
І закружляла наша втомлена хмаринка навколо, о диво, просто таки нашої копії – чималого єства, мовби навмисно створеного саме для нас!
Від цього єства теж здіймалися й танули угорі тонесенькі промінці судинок-зв’язків, які надійно оберігали цю перлину від усього чужого, у тому числі й від нашого нахабного проникнення в це тіло. Та зненацька зовсім поруч зблиснуло, невідомо звідки виринуло сяйво іншої зрілої сутності – у веселці проміння, що поєднувало її із височінню. І відразу сталося – і тут, і там, нагорі, - потрібне нам єство відкрилося для нас, і ми відчули – просто зараз! І за мить вже вливалися у ненадовго привідкриту для нас живу сутність - як відбите раніше проміння долучається до сяйва свіжого, до спорідненого собі проміння - спрагло й дужо, аби світла побільшало, потанула пітьма, і можна було продовжити вище, спільне дійство. І ми тепер знали, що все ще попереду! І надія ще з нами, о Синь, о Вітре!…




























ЧАСТИНА ІІ

Його ведична Величність

„І знов закрутилася зла круговерть,
хто в неї потрапив, знайде скору смерть...”
Розділ перший
Наступ магії

1 04/06/08 Львів
Чорні птахи кружляли у низькій блаваті над западиною старого міста. Їх зібралося не так і багато, але сформувати свій вир десь понад Оперним театром птахи зуміли. Цікаво, що їх до цього спонукало? Їм би зараз годувати свою вічно голодну дітлашню, котрій невдовзі на крило вставати, а вони процесії влаштовують. Чи може і в них є свої обрядові священнослужителі? І оце зараз, склавши в небі фігуру дервіша, що взявся кружляти, поволі зміщуючись у мій бік, - птахи по-своєму задавали верхам ті ж питання: «чому», «для чого», і «що далі», отримуючи відразу й відповіді? Але з якого дива вони бралися за таке дійство саме в цих місцях? Я ж постійно споглядав їхні танки навколо Високого Замку. Невже їм чимось близька низова зцеглянілість, з незмінно дрібною метушнею жителів і гостей міста? Напевно, могли б знайти для свого служіння й природніші території? Чи тут саме те, що їм потрібно? Бо якщо відкинути ілюзорні умовності й додати ймовірні насолоди, в тому числі й від польотів, то хтозна, чи таке вже й пусте оте кружляння? Бо це й від гнізда на схилах тутешніх пагорбів далеко не віддаляєшся, і, водночас, на своїй ведичній службі. І жодних там, зайвих птахам, роздумів! Та вже нехай - кожному своя краса миті. От, як для мого, не пташиного, а більш приземленого, погляду - не менш чудесно осяйного літнього ранку, покружлявши у своєму вирі, зупинитися на старій центральній Площі. Присісти за вільним столиком, смакувати пиво, і підморгувати звабній претендентці на один зі спільних щасливих днів такого єдиного свого життя. Нехай і горнувся, наразі, лише подумки, бо знайома дещо затримувалася. Проте, користуючись нагодою, нарешті, міг переглянути розклад футбольного чемпіонату Європи, що стартував саме в ці дні. І цей чемпіонат мав бути першим за останні роки й роки, який я, безсумнівно, перегляну не відволікаючись, бо ж геть нікого над розкутою душею! І нічого над головою, крім вільного неба й таких же небожителів, котрі останні декілька тисяч років, судячи з офіційної статистики, особливої цікавості до справ земних не проявляли. А жаль, бо впливи з низу мали місце, і з досить катастрофічними наслідками. Не хотілося, аби вони стали на перешкоді, як людству, так і мені цього особливо привільного літа.
І нехай неприємності стаються знову й знову, бо так заведено. Але є і протилежне – фізика, природа тутешнього світу, де рухом від крапки, відрізку чи кола, формуються значно більші об’єми для особистого перебування. І тут вже в який бік дивитися, і що обирати. Персонально мене завжди вабив не стільки матеріальний, як романтичний напрямок. Певно тому й нині навколо передчувалося-відчувалося тільки найкраще й найсолодше – раннє літо, і той самий подих вседосяжності! І чого вчергове не посмакувати своє звільнення з полону суворої необхідності? Нехай вже ледь не півроку, як зі мною те сталося, але ж я зміг! Тож і не варто тепер втрачати нагоди з вільного буття. А для цього сторонитися клопотів і обтяжень, коли непомітно втрачаєш вольницю, власноруч зводячи навколо себе грубі мури нових щоденних звичок і умовностей. На жаль, багатьом відразу кидається в очі й твоя безтурботність, і ти вже ось повинен допомагати, про когось малознаного дбати, кудись йти і брати на себе відповідальність, і таких трафунків усе більше, й невдовзі стіни твого свіжого світанкового світу вже не захищають від наполегливих домагань, і від знову пробудженого «ти мусиш», «так правильно». І, замість насолоди буття, хочеться того чи ні, вже вимушено складаєш пасьянси «правильно - не правильно», «шанобливо– не шанобливо». Який жах, тільки не це! Загрозливе марево, зрештою, тане, залишаючи радість літнього ранку, коли воля з привіллям рішуче збігаються. І не випадково! Бо ж у зводимих власноруч нових стінах залишаєш вдосталь дверей, вікон, продихів і шпарин від усіляких - «ти мусиш». І жодного куполу особисто прийнятих строгих обов’язків над головою - тільки сяйво радості й бездоння неба! Саме такого, як сьогодні, над цією старою площею.
Хоча, мабуть, це є свободою виключно самітника, поки не причепиться, не приживиться до нього усмішка долі в образі саме тої, на даний момент, лише супутниці. Вочевидь, такої бажаної й завжди доречної, ідеальної в мріях і трохи іншої в дійсності, з купою але… І де ж вона, претендентка чи просто подруга для звабного «dolce far niente»?
Я поглянув на промовистий циферблат годинника на Ратуші – моя знайома, заздалегідь запрошена на цілком безпечне ранкове рандеву, могла би вже й прийти. Але, схоже, не надто поспішала. Отже й вільна воля поки ще зі мною - ненав’язлива, як це раннє літо, як насолода від неускладненої підбиранням нових акордів звичної музики буття. Це теж вартувало поваги, як важливе завершення попередніх, досить тривалих зусиль. Шлях до подібного стану розпочав я ж бо значно раніше, та гостре відчуття крайньої необхідності у самозвільненні, пам’ятається, остаточно визріло не такого вже й давнього сірого ранку, коли звично повертаючись із офісу у пустку орендованої квартири на Лонг-Айленді, я зрозумів, що далі так жити не можу. Обридло все: і робота, й оточення. І самотність на чужині догризала. Француженка, з якою я зійшовся, як на тверезий розсуд того, хто нібито трохи розумівся в житті, напевно аж надто близько, дещо несподівано закохалася у колегу по роботі. І все, що нас до того, здавалося, чуттєво єднало, розвалилося, як картковий домик. Така ось недоля, виправити яку я не міг, нехай і вдалося втримати себе в руках. Тож далі я просто намагався не згадувати, не ворохобити чуття, і хоча б щось остаточно видалити із серця, а заодно і з пам’яті, не міг, та умом прийняв, що це сталося з нами, і все тут. Без пошуків пояснень - за потреби у будь-якої жінки для розриву стосунків знайшлася би сотня причин, до яких вони самі, коли повернеться самотність, поставляться більш критично, але до подібного так і не дійшло. Ми певний час, наче прості співмешканці, ще жили разом, зрідка торкаючись один одного поглядами. Вочевидь, я на щось іще сподівався, але роман моєї мадемуазелі з колегою по роботі лише поглиблювався. І вона знала, що я знаю, і мені не просто, та нічого з цим робити не збиралася. Та й що тут вдієш? Пам’ятається, ще на початках, нібито, ні з того, ні з сього, стали виникали побутові непорозуміння, за які я потім дорікав і дорікав собі, аж доки не переконався, що причини усе ж прилітали ззовні, і тому нічого з цим не вдіяти. Мені було погано, та й вона все виразніше страждала, живучи поруч не зі своєю новою мрією.
Та й тісний колектив архітекторів-проектантів уже сам по собі переріс в її другу, більш дійсну, сім’ю. І все інше тільки заважало головному стати єдиним сутнім, аж доки остання перешкода у вигляді мене, не майнула світ за очі. Зрештою, сім’ї ми так і не створили. Напевно, не дуже й намагалися, а може й доля втрутилася.

2
І я пішов, побажавши коханій здійснити правильний вибір, і, певно, сподіваючись на диво, та вона мовчала. Тож я лише поринав у нове самотнє буття і в чергові епізоди своєї роботи. Та й тут не ладилося, наче хтось угорі рішуче промовив «досить». А, можливо, й мені самому набридло тягнути цей віз. Бо майже всю креативну і дієву частину у більшості справ тягнув особисто я, а начальство, знай собі, лише отримувало лаври переможців й розподіляло винагороди. Нехай я й отримував достатньо високу платню, але допомагати утримувати не надто ефективний колектив, що складався, в основному, із наближених до начальства осіб, мені не подобалося. І чим далі, тим більше. Зрозуміло, що власників бізнесу все влаштовувало, тож вони й розслабилися, не зауваживши, що ситуація, принаймні зі мною, змінилася. І я давно вже не той емігрант, котрий шукав і знайшов у них роботу, що за ці роки став тим, хто брав на себе і виконував найважчу роботу. Тож тримати мене в подібному замороженому стані було не лише нечесно, а й не професійно, і могло пояснюватись лише перевернутою з ніг на голову оцінкою дійсності. Не дивно, що протиріччя зростали – принаймні, поміж реальним станом справ і скеруваннями з кабінетів начальства. Словесні, здебільшого лівацького толку, оригамі супроти банального буттєвого фактажу. Але ж на моєму рівні будь-яка химерність аж ніяк не могла слугувати виробничим інструментом. Це, як би я, замість довговолосого підлітка-мажора Джона, що майнув у компанії таких, як і сам, остолопів, на інший бік країни, знаходив і доставляв родині довговолосу юну Мегі, що ховала у подруги свою несподівану вагітність. Або ж замість зроговілого злочинця «А» приводив вельми схожого ззовні перехожого „Б”, і, беручи авансом гроші, потім посилав усіх подалі, змушуючи інших виправляти свої «косяки». Але ж я був отою виробничою лінією, котра випускала якісну продукцію, і нічого подібного не коїв. Певно тому мені й платили не за якісно зроблену справу, а саме за відсутність провалів, та ще й якихось десять відсотків від отриманого по моїх справах фірмою в цілому, мінус податки й інші витрати. Вочевидь, я привчив керівництво, що в мене завжди все в порядку, і вони, не піднімаючи голову на дійсність, за це й платили, але протиріччя вже досягли свого можливого максимуму. Ясна річ, коли три роки перед цим я вперше переступив поріг нашого детективного агентства і приніс із собою окрім хорошої армійської підготовки лише туманний талант до розшуків, і не мав жодних детективних звичок, це було одне. Але ж далі, за ці роки я довів ким є насправді й на що здатен! Та мати такого компаньйона для шефів мало значити куди більше, аніж просто ділити зароблені мною гроші! Тоді й спільні перспективи вималювалися б куди цікавіші. Тож даремно вони так. Ой, даремно.
Я, звісно, допускав, що оце скипів на своїх роботодавців і через особисті негаразди, але хіба вони не розуміли, що втрачають? Могли піти назустріч. Чи вже не могли? Бо якщо в мої справи тоді втрутилася її величність Доля, то все подальше й справді мало від кого залежало.
Тож успішно закінчивши чергове завдання, і знову повернувшись у свою самотність й невлаштованість, я ніби мимохідь натякнув своїм босам, як обридло мені возитися із подібними справами, отримуючи відповідний їм дріб’язок, і без жодних сподівань на краще. От якби вони взяли мене для початку молодшим компаньйоном, ми б закрутилися серйозніше і значно вище рівнем. З моїм баченням прихованого й передчуттями майбутнього, ми б стрімко виросли! І йшлося б зовсім не про розшуковий дріб’язок, а про, скажімо, тіснішу співпрацю з великими юридичними фірмами, у котрих вистачає гарячих пиріжків у грошових колах. Та, й загалом, першу стрічну акулу політики чи бізнесу в кожному місті будь-якої країни, а, тим більше, в тутешніх водах, можна спокійно й без жодного слідства засуджувати на десять років, а вже потім дивитися за які провини додавати ще! І в мене вистачило б уміння розкрутити будь-кого дійсно винного. Навіть думок читати не доведеться, ті чи ті потаємні оборудки просто спадали на мої очі, коли навіть мимохідь торкався подібних осіб!
Я й раніше не приховував, що з усіх поглядів невигідно ганятися за посередніми шахраями, якщо начебто респектабельні особи з бомонду, часто, просто банальні паразити, котрі розкрадають, розбещують не лише цю країну, але й держави далеко за межами США. Моє начальство тоді віджартувалося, посилаючись на бездонні джерела достатку США і на потребу розсіювання грошей будь-яким чином, але вловлені мною їхні справжні емоції насторожили. Я відчув їхній переляк, запропонувавши зазирнути на околиці тих місцин, де народжується не лише місцевий бомонд, але й світ політики, в якому не діяли жодні закони. Як на мене, залагодити хворобливі відхилення до того, як вони зіпсують країну, саме те, що потрібно. Доки більшість населення не призвичається існувати в нездоровому руслі. Бо тоді точно все падатиме, й перші ознаки цього вже на обрії.
Коли ж я знову повернувся до цієї теми, мені детально пояснили те, на що я романтично закривав очі. Що грубі гроші, які я пропоную заробляти поверхами вище, в нинішній моделі є лише оплатою за участь в подібних махінаціях, а не за спротив їм. Один-два рази заробити вдасться, але далі у тої мафії вистачить засобів, аби від нашої компанії не залишилося нічого й нікого. Тому знай своє місце і будь ним задоволений!
Та попри розумність почутого, ефект від настанов виявився протилежним. Я остаточно збайдужів і до своєї роботи, й до подальшої долі тутешніх мешканців, яких цікавили нині лише задоволення й гроші. І вони для категоричної більшості нічим не пахли. Тож далі нехай і самі справляються з обріями.
Я в жодному випадку не претендував на особисту святість, але коли переростав критичний рівень чергової необізнаності, то намагався позбутися й можливих брудних плям. Тож усвідомлення, що займаюся не тим, тепер накривало, як ніколи раніше. До того ж, прийшло й гостре відчуття потреби у свободі, своїй свободі, - знаходити щось більше, аніж просто гроші й супутні їм відблиски скла місцевих хмарочосах, чи свої відображення в келихах у сутінних барах під ними. Можливо, я був призначений для чогось більш важливого, бо все це не давало мені заспокоїтися, зрештою, знову рвучи моє життя-буття по-живому.
Я поглянув на годинник - десять хвилин запізнення для кожної першої жінки - ніщо, не варто й напружуватися, та й випробовування чоловічої стійкості – улюблена їхня справа. Тому знову поринув у згадки.
Виходить, я не надто обдумано напосідав на більш досвідчених своїх керівників, що, безперечно, робили й чимало вартісного для країни, і знали, де кордони можливого. Та я для себе вже все вирішив. Чорт із ним - моїм тутешнім і з хворобливими цивілізаційними дилемами, зрештою, із виснажливим очікуванням дзвінка від колишньої, вартувало прийняти, що нікому, окрім, напевно, провидіння, не потрібен. А отже, і мав уважніше дослухатися до нього, і міняти ситуацію. І, вочевидь, йшлося про повернення додому. Грошей вистачало, аби більше не працювати на інших. А братися за щось своє здавалося розумнішим вдома. Кінець-кінцем, там усе простіше, рідніше, і для чогось я ж народився саме там.
Своїм детективним босам я зателефонував тільки наступного ранку вже з аеропорту. Відрапортував, що покидаю їхню чудову фірму, бо відкриваю власну. Навіть без остаточного розрахунку. Але якщо переді мною у житті постануть серйозні проблеми, то обов’язково звернуся до них за дружньою порадою.
Мене спробували зупинити, пообіцявши в перспективі підняти платню аж на п’ятдесят відсотків, а потім марно апелюючи до моральності. Я страшенно не люблю говорити іншим неприємні речі, тому відповів, що подумаю. І піднявся на борт літака - свої робочі справи позакривав, а сердечні втонули в корпоративних стосунках моєї француженки.
«Гуд бай, Америко» - звучала підбадьорливо ретро-пісенька в салоні літака. Попереду очікувало зовсім інше майбуття. І це надихало - романтики в раптово оновлених відчуттях вистачало. Здавалося, вона тепер вкривала собою й усю блакить над сумирним і тихим океаном внизу, хоча це була й не єдина причина для стрімкого роману з однією із стюардес.
Зізнаюсь, що таки підкинув до її уяви декілька чудернацьких ідей, але без жодного суттєвішого втручання. Зрештою, і невинного натяку на те, що я «саме той», було достатньо аби вона захопилася мною ще на борту, і робила це потім цілу ніч майже без перепочинку – на центральній площі країни, нехай і в посередньому готелі, в якому зі списку всіх відомих мені недоліків вилучили тільки клопів з тарганами.
Стюардеса виявилася гарною коханкою, її емоційна щедрість не знала меж, а в тонко споруджених паузах, вона встигала ще й тягати мене світським Києвом. А потім, делікатно розкрутивши усього лише на декілька стильних дарунків, раптово покинула, зникнувши у бездонному синьому небі. Служба!
Я знав, що все прекрасне колись закінчується. І тоді увиразнюється чимало підспудного. І дійсно, вже у Львові, відчув себе не надто комфортно, і це тривало аж доки не позбувся декількох неочікуваних інфекцій. Але подібне виглядало дрібницями у порівнянні із загальною яскравістю урочистого повернення на Батьківщину, та й моєю жагою щирих почуттів опісля американської тотальної сухості. Тож невеличкі прикрощі зовсім не охолоджували. Зрештою, я очікував на повернення своєї нової знайомої в простір можливого нашого спільного буття. Та вона більше не давала про себе знати.
Як вона мені тоді представилася? Катею, Кетрін, Касею? А справжнє ім’я геть вилетіло з голови. Невже тільки її надстрімке зникнення стало тому причиною?
А тоді, проявивши достатньо наполегливості, я з’ясував, що чарівну пташку звабив золотою кліткою якийсь саудівський шейх. І мої романтичні очікування й надії були помилкою. А Катя, Кетрін, чи ж бо Кася, коли прощально махала мені ручкою і слала повітряні поцілунки, вже добре знала, що найближчими днями, тижнями, місяцями ми точно не зустрінемося, якщо взагалі колись побачимось. Та й вона, судячи з її розповідей, не надто шанувала розквіт почуттів – літо задоволення й комфорту вабило значно більше, це ж так гламурно - перебувати в одній компанії із казково багатим шейхом. Нехай вони падкі лише до зваби, і то - до пори до часу, поки поклик статі ще не втамовано, але ж доти і вкрай уважні до своїх дам. Про сімейні стосунки навряд чи могло йтися, що в моєму випадку виглядало цілком реальним. Але це вже було суто моїми фантазіями.
Склалося, як склалося, і сенсу сумувати за чимсь примарним, будувати замки на піску, не було. Бо не пристрастями єдиними! Та й той факт, що я вже вилікувався, а шейху, мабуть, поки і діагноз не встановили, теж позитивно впливав на повернення життєвої наснаги. Поза сумнівами, все пережите - на краще у цьому кращому зі світів! Тож у моїх стосунках із самим собою трагедії з приводу завчасної втрати Каті, Касі, чи то Кетрін, не сталося. Та й не до занепадів, коли повернувшись у рідний дім займаєшся кардинальними оновленнями.
Не скажу, що я коли-небудь особливо витрачав гроші на себе дорогого, але зараз я їх уперше мав у достатній для цього кількості. Тож відразу опісля повернення прикупив декілька суміжних квартир у арт-центрі Львова. І зробив це більш-менш вдало, користуючись і порівняною дешевизною тутешніх квадратних метрів, і умінням домовлятися з будь-ким, і про будь-що. В цілому, просто м’яко використовував свої здібності – одначе, принципово не примушував до вигідних мені оборудок, але й не даючи вільно чи невільно дурити себе. Бо що-що, а коли грошей у народонаселення немає зовсім, кожен хоче витиснути з найменшої нагоди усе можливе, хоча й найчастіше за реальне «ніщо». А більшість запропонованих помешкань у старовинному центрі й справді перебували у стані близькому до «ніщо», злегка закамуфльованому під тривалу відсутність ремонту, і в кожному випадку неодмінно йшлося про категоричну потребу капітальної реконструкції. Розмовляючи з господарями, я вже на десятій-двадцятій хвилині отримував потрібні явні й приховані відомості, і не лише про конкретне житло, але й про будинок в цілому, ситуацію у сусідів, діяльність місцевого жеку, наміри депутатів і чиновників, аж до найвищих посадових осіб держави.
Напевно за інерцією я оглянув і декілька ділянок на ближніх околицях, - судячи з того, з якою наполегливістю банки пропонували кредити в валюті, ціни на землю мали невдовзі зрости. Та й мене самого колись могли зацікавити місця ближчі до природи. Однак, з цим я стримався. В плані природи більше тягнуло на Чорноморське узбережжя, але ще вартувало визначитися з чого саме там почати. А ще кортіло зрозуміти, куди я повернувся, що сталося з країною, яку тривалий час не бачив. Тому завершивши із львівськими інвестиціями, в якості перепочинку взявся за мандри. На довго ніде не зупинявся, а просто просякав настроями і красотами. Навідався і в інші краї колишнього СРСР. Життя усюди кипіло, особливо в курортних зонах. Не гоже було й мені відставати, але чим таким важливим, окрім як собою, я ще міг зайнятися? Хіба лише гармонією з моїм омріяним світом. Тому знову повернувся до потреби в уже більш розширеному колі місць для проживання. Що, без сумніву, зводилося й до пошуку адекватної спільниці, бо як без гармонії інь та ян? Відтак, разом і махнути приморськими оазами від Миколаєва й до Керчі. Жіноча інтуїція в подібних питаннях для мене чимало значила. Проте, принципово було й залишатися в межах рідної країни - близьке і далеке закордоння, побережжя інших морів і океанів наразі не цікавили, надихався ними сповна. Хотілося жити серед звичних традицій, в домашніх умовах. Але спершу, я мав завершити розпочате у Львові, куди, зрештою, і повернувся після завершення своїх турне.

3
Годинник на прогрітій сонцем вежі Ратуші пробив одинадцяту. Каталізатор моїх чуттів запізнювалася на двадцять хвилин. Але раз не телефонувала, значить у процесі, і потрібно смиренно очікувати, користуючись нагодою, насолоджуватися буттям, гортати сторінки недавнього минулого. А там вже вистачало різного.
Ремонт придбаних суміжних квартир розтягнувся спершу на всю осінь, потім і на зиму. Певно й тому, що я нікуди особливо не поспішав. Навіть з головним питанням. Звісно, не нудьгував, на Батьківщині було до чого придивлятися, з чим заново знайомитися. Зі Львовом у мене, само собою, подовжувалися давнішні стосунки, нехай і не завжди вдалі. І в них змішалося все – у тому числі, кепкування міста наді мною, і моє співчутливе іронізування навзаєм. Та хіба місто винне, що тут вже років сто, як зникли глузд і смак, і ніхто їх з того часу сюди не запрошував? Проте, це стосувалося й всього колишнього СРСР, тому не лише одному мені жадалося позитивних змін, та явних покращень в плані гармонії, усе ж, ніде не спостерігалося. Але нині мене, передусім, цікавив суто Львів.
Я спробував тісніше познайомитися з найбільш креативними колами столиці Західної України. Це не складало проблем, коли є потяг до прекрасного, гарний настрій і трохи грошей. І нехай прояви місцевого бомонду, особливо мистецького, не надто вражали, та завжди веселили. Ось цим мої земляки мені й подобались. За кордоном у подібних колах спостерігалося більше пихатості на тлі схожої недолугості, і значно менше гумору. Хоча усіх і поєднувало однакове інфантильне бачення світу загалом. Але тут таке мені подобалося, знову ж, більше, аніж надмірна «дорослість», навіть «підстаркуватість» західноєвропейських інфантів. І, звичайно, моїм землякам було далеко до самолюбувань бомонду США, але тих мені хотілося тільки жаліти, бо й так на них усі косяться. Зрозуміло, що тут, на відміну від Штатів, прямо чи опосередковано жили на легких грошах не всі, а тільки невелика частина громадян. Та й красти внизу особливо не було що - все давно потрапило у потрібні руки. А нового – катма.
Це завжди гостро відчувається, коли все вже перебуває в конкретних руках, а не в процесі постійного грабунку. Серед умисних чи випадкових грабіжників завжди себе почуваєш не найкраще – і саме це відчуття страшенно доймало мене в Штатах. Але що й до чого я остаточно зрозумів тільки тут, на відстані, де серцю моєму стало, як не крути, значно веселіше - фактор Батьківщини щось та й значив.
Колишніх товаришів особливо не розшукував. Та й не зосталося більшості з них, принаймні на поверхні. Кудись поділися. Проте й тих, які щасливо віднайшлися, кликав у гості не часто, передусім, через нескінченні ремонти, в яких через не надто уважне до них ставлення, застряг на довше, аніж розраховував. Романтично легковажний настрій буття мав свої недоліки. І проявлялося це, передусім, втратою пильності у стосунках із горе-майстрами, котрі не пропускали ні жодного свята, ні можливості підробити на стороні. Та життя брало своє – головне питання чоловічого буття вимагало спорудження хоча б якогось власного затишного гніздечка.
Тож коли ремонтні роботи перемістилися в суміжну квартиру, я був готовий не лише квартирно, але й морально. Тож у мою оновлену обитель відразу й завітали. І чомусь саме свідки Ієгови.
Пара миловидних дівчат аж ніяк не несли світоглядної загрози. Одна вельми стримана в природних проявах, а інша – навпаки, цікава у всіх напрямках проникливого зору. Тому я рішуче й увійшов у віросповідальний контакт, виразивши помітне зацікавлення подібним знайомством. І хоча закинутий в мої плеса поплавець над гачком з такою чудернацькою наживкою майже не рухався, та рибалки мали надію, та й технологію. Зрештою, як і те єство, що існувало в моїх тілесних плесах. Тож стосунки між нами складалися ті ще. Раз на тиждень мене заряджали біблійними цитуваннями, як і натяками на щось особливе там, далеко позаду. А я, натомість, надихався можливістю реалій попереду. І, зрештою, мені вдалося вичленити з нашої компанії третіх-зайвих і зосередити увагу на найбільш жаданій стороні матеріальної дійсності. Мою релігійну звабу звали Галя. Її чоловік виявився керівником групи свідків, котрі тоді опікувалися моєю вулицею. Відмовитись від щотижневого офіційного проповідування Галя не могла, а з іншими в мене чомусь не складалося продуктивного діалогу. Водойма ж мого мирського перебування виглядала вкрай перспективною, а низьке релігійне самоусвідомлення, нехай і вдаване, вимагало негайного рятувального дійства. Я був тільки «за», і частіше, аніж один раз на сім днів. І ми майже дійшли до високого духовного консенсусу - зустрічалися з приводу і без, пили каву з мохіто, забуваючи й знову згадуючи про вічне. Я вже шепотів їй на вушко всілякі дурниці щодо важливості навіть першого гріхопадіння, бо як інакше б тоді з’явилася славна історія людства, і ми познайомились? І звідки, як не з перших дослідів навколо райських плодів, до нас і прийшло мистецтво? І Галі, як мені здавалося, наші стосунки, загалом, подобались. Хоча вже було очевидно, що разом нам не досліджувати приморські оази - усе ж таки, ця справа не надто віросповідальна, а, отже, в нашому випадку маловірогідна. Я ж не відступав, певно і тому, що звик доходити до якогось логічного завершення, котрого наразі ще не спостерігалося. Вочевидь, подібним чином до ситуації ставилися й рибалки. Та ні в мене, ні в них з успіхами поки не складалося.
Зрештою, аби спробувати вирішити накопичені проблеми, Галя стала наполегливіше пропонувати мені стати свідком, - усіма своїми чеснотами натякаючи, що тоді наше спільне служіння принесе значно більше приємності, аніж нині. Це нікуди не годилося. Осяяні щедрим ведичним сонцем пляжі віддалялися просто на очах - єднати пристрасні стосунки із питаннями культу для мене виглядало серйозним перебільшенням. І дратувало, що у Галі увесь цей час відбувалися щодо мене робочі консультації зі своїм чоловіком. І він, навіть розуміючи, що й до чого, наполягав пришвидшити моє навернення. Схоже, він поспішав. А що їх цікавила тільки меркантильна сторона питання, сумнівів не виникало. І я молодець, отак влипнути – передусім, в недоліки свого характеру, бо ж відступати якось не личило, навіть коли пасьянс не складався в жодному випадку. І давав собі ж після розриву попередніх стосунків тверду обіцянку аж настільки не захоплюватися протилежною статтю! Невже все тому, що вони для мене й на перший, і на другий, і на третій погляд, окрім, зрозуміло, найостаннішого погляду, - такі беззахисні й безпечні? І на рівні первинних установок потребують проявів мужності і впорядкування аж до найрізноманітнішого вжитку омріяного ще Адамом щастя. Тож, певно, лише дякуючи заздрісним мойрам, котрі постійно плутали сердечні шляхи, у свідки я так і не потрапив. Зостався без вагомого результату, якого в дійсності, схоже, й не існувало. Галю з чоловіком терміново перевели до Праги задля подальшого підвищення кваліфікації. Залишилися зі мною тільки теплі згадки про ілюзії, які морочили мою бідну голову значно суттєвіше за писання. Та я й гордився собою, бо хоча й міг, та жодного разу не використав свої здібності для впливу на потаємні важелі стосунків. Бо що б насправді цим досяг? Подібна стриманість змушувала задуматись. А раптом існували й інші причини наших стосунків і їхніх результатів. Може щось у мені увесь цей час просто досліджувало ті чи ті ймовірні плани долі? Та занурюватися так глибоко не хотілося. Просто вчергове підтвердилося - не варто зачаровуватися заміжніми жінками, зрештою, як і те, що свідки не менш строга організація, аніж усі мені відомі. Що геть не випадкова їхня строга групова єдність на тлі значно більших культових інституцій, котрі не вимагали від своїх вірних аж такої дисципліни. Але навряд чи внутрішні ієрархії всіх цих явищ відрізнялися в своїй сутіні. І мені раніше вистачило глузду ні тих, ні інших не торкатися. Буття у Львові, чи будь-де, пропонувало чимало приємніших, значно живіших можливостей.
Тож, певно, не випадково, коли ремонтні роботи просунулися ще далі, і майстри взялися за мансардні приміщення, в моєму житті промайнула Мар’яна. Як би це дивно не виглядало, нас познайомила пристрасть до художнього слова, що, швидше, мало би розділяти, якби не рвучка вітряна пора. Тож у всьому повинні виключно раптові шалені вихори, що ледь не силоміць розносили перехожих різними закутками старого міста. І я був далеко не один, з ким у той день казна-що сталося. Отже, саме тої пори, вочевидь через неможливість зайнятися іншими справами, симпатична брюнетка років тридцяти п’яти уважно й переглядала поетичні добірки, викладені на стелажі крамниці в фойє будинку бібліотеки на площі Ринок. І я, ошелешений магією природи, мимохідь замилувався граціозною фігуркою, що, користуючись невидимими крильцями, переміщала допитливе жіноче єство просторами збірок римованого слова. Але не всі квіти поетичного гербарію, в яких вона намагалася відшукати, як я розумів, літературний нектар, хоч коли-небудь медоносили. Тож я не втримався й насмілився дати її Витонченості декілька сумнівних порад стосовно достойних уваги напрямків пошуку. І простодушно заглибився в її чорні, до моторошності, проникливі очі, де відразу й попався в чергове сильце.
Ми перекинулися дотепними літературними спостереженнями. Потім пили каву в «Амадеї» і, розглядаючи буйства вітрів назовні, говорили чомусь саме про психологічні чинники у мистецтві. Точніше, базікав переважно я. А вона, хитро всміхаючись одними кутиками губ, вважала за доцільніше промовисто мовчати і зчитувати моє єство. Я розумів до чого може привести подібна одноосібна маніфестація, але нічого із собою вдіяти не міг. Тому й наобіцяв аж забагато цікавинок - значно більше, аніж вартувало, та найсмішніше, що й справді міг їх запропонувати. І мене тоді чомусь не надто турбувало чи потрібно Мар’яні усе те, і не тільки їй.
Ми попрощалися на зупинці біля Оперного, і в моїх очах був явний надмір ентузіазму, бо краля поринула в нутро маршрутки з явною полегкістю. Вона знала, що я прагнув досягнути більшого, і не хотів її ось так втрачати. Зрештою, вони усі це добре відчувають і натягують, принаймні львів’янки, цю струну ледь не до останнього. І хіба такі речі потрібні притомним чоловікам? Тож я вчергове дивувався самому собі, ще недавно в задумах покорителя Нью-Йоркського істеблішменту, котрий нині ганявся за чимось геть примарним на околицях світського буття. І переконати себе, що це лише тимчасова, відпочинкова гра, не виходило.
Мар'яна дійсно виявилася вкрай обережною особою, що мляво відгукнулася десь так на десятий мій е-мейл, і саме тоді, коли я став про неї потрохи забувати. І взагалі, в наших стосунках вона усе робила в останню мить, і не до кінця. Наче постійно перебуваючи на вершині вагань - чи моя струна здатна ще трохи натягнутися? Зрештою, це виглядало й не дивно з огляду на жінку, котра народилася і все життя прожила у Львові, у відповідному манерному оточенні, та ще й працювала викладачем кафедри психології у головному університеті міста, і, як я дізнався дещо пізніше, мала професійні інтереси у сфері вивчення патологій пристрасті. А ще в неї був нарцистичного типу чоловік, у якому вона давно розчарувалася, і чарівна дитина п’яти років, із тих хлопців, кого вона ще із задоволенням притуляла до свого серця. А так Мар’яну тягнуло й до жінок. А ще й до достатньо заможних осіб, яких міг би зацікавити неабиякий особистий психотерапевт. І клієнтів вистачало. Тож вона поставала зовсім не звичайною особою, і у власних, і в моїх очах. І це доймало і свідомо, й підсвідомо.
Мойри продовжували жартувати чи доля, та і це моє захоплення ні до чого хорошого не призвело. Та й не могло привести. Нехай і зваблива розумниця, але знову заміжня, й знову повністю в справах досить закритої інституції. Було чимало і в мені, не даремно я так влипав у ситуації, котрі не могли завершитися нічим хорошим. Проблема містилася і в тому, що я не вмів перебирати жінками, як рукавичками, і швидко приклеївшись, до останньої миті зберігав незрозумілу внутрішню прив’язаність до власних ілюзій. Отак, звичайно, обирав я не простих жінок, а з характерною, цікавою мені, аурою. Тобто, за потрібним спектром і тонами барв. Та це ніяк не полегшувало мого становища. А, здавалося, що простіше, - уважніше поглянути навколо й обрати своє без обтяжливих додатків. Однак поразки й далі переслідували мене. Чуттєві поразки. Цікаві мені жінки завше виявлялися заміжніми, що будь-якому разі ускладнювало взаємини. Важко було не дійти висновку, що саме у шлюбі жінки й розквітають до потрібного мені рівня цікавості, і що дивно, негайно втрачають потрібне разом із розірванням пут Гіменея. Тож, хоча і давав я собі обіцянку більше не звертати на заміжніх жодної уваги, та відразу отримував нагоду порушити її, бо інших відповідностей у зір мені не траплялося. І розум не міг вирішити цю проблему в межах прийнятної для мене моралі. В будь-якому разі я щось мав докорінно змінити. А ще й літо знаходилося просто поруч, і коли ставати на оптимальний шлях, як не зараз? Вартувало повертатися на тонку стежку власного Промислу і гармонійних призвань. А там і доля візьметься складати обставини інакше - поблажливіше. Вона ж теж, начебто, жінка, якій природно наповнювати простір чарівністю, - та це коли немає для цього перешкод, передусім, від мене особисто. Я все це розумів, але, схоже, й далі продовжував наполягати на своєму, тож на краще поки й не складалося. Очікування не збігалися з тим, що ставалося, і це попри мій досвід і вміння.
А, здавалося, варто просто вдихнути палке бажання в уяву першої симпатичної стрічної із відповідним відтінком аури і процес пішов. Та як би не так. Подібне я вже здійснював із перехопленою шейхами стюардесою, і нічим хорошим воно не завершилося. Тож змінити природу речей не випадало. А потрібний мені склад жіночої аури дивував своєю аномальною рідкісністю. Навіть якщо задля низки чарівних миттєвостей спробувати закрити на це очі, то, знову ж, на дурмані навіювання не вибудувати реальність - марево залишиться маревом. Та як не прикро, подібні думки чомусь завше відступали перед звабами від фатуму. А щоби ці знади ужити, я й справді міг спробувати сотворити собі супутницю. Нехай не з чистого листа, а з близького за рисами єства, та поки ще жила надія на долю, котра підкине природне вирішення.
Утім, надії на подібне поволі пригасали, натомість мої здібності продовжували поглиблюватися, а з ними проявлялися й такі ж різноманітні помисли й бажання, котрі раніше не торкалися уяви. Я все чіткіше усвідомлював, що здатен далі чимало різного накоїти – і доброго, й лихого, тому й відчайдушно стримувався від використання проявлених останніми, навіть не роками, а місяцями, хистів. Але, разом із цим, зростало відчуття, що коли я й далі сторонитимусь себе в собі, то, зрештою, обов’язково вчиню якесь неподобство автоматично, незалежно від своєї волі, що суттєво вплине на моє майбутнє. Бо не розряджаючи на більш доцільні справи свого міцніючого заряду умінь, я тільки наближаю небезпеку випадкового зриву. Та й навряд чи довго зможу зводити свої інтереси суто на жінок, бо ж не ними єдиними. Проте саме вони виглядали й чудовим маскуванням від ворожих сил, коли б я позиціонував так свої бажання усвідомлено. Але ж ні. Та й злих сил я поки не помічав, і навіть не остерігався їх, нехай і припускаючи, що у всього навкруг могли існувати свої ревні й дієві покровителі, - найперше, у проявах злого. Тому й далі тягнув і тягнув із проривними рішеннями, очікуючи на дарунки Звище, кращі пропозиції долі, і не поринати при цьому в облуди. Але що є одне, а що інше?
Тому питання - як бути далі, поставало все гостріше. Хоча вибір здавався й очевидним і достатньо самобутнім. Тож тепер, як ті древні, після прийняття рішення, уважно й сторожко я спостерігав зі своїх оборонних мурів за обріями, шукаючи віщих знаків підтримки чи застережень щодо подальшого. Тому, певно, й вороння кружляло поблизу.
І більше нікого. Невже це й була моя нинішня свобода?! Ота, до якої я так довго й болісно йшов?

4
Годинник на центральній вежі міста пробив пів на дванадцяту. Я очікував уже півгодини і, напевно, досить. Але щось втримувало. За інших обставин, якщо суперник не з’являвся на поєдинок, почуватимешся переможцем, але ось коли не приходила жінка – чомусь усе навпаки. Хоча з жінками трапляються й не такі легкі програші.
А хіба з виграшами в них можна бути впевненими? Навіть у ліжку ніколи не відомо - хто кого, і навіщо, і чим завершиться. Але коли вона, навіть не дзвонячи, просто не приходить, то мимоволі задумуєшся, що саме сталося. І не сказати, що це витівки суто вищих сил. Бо ще зранку я цілком усвідомлено відправив свого ангела-охоронця відпочивати. І я знав, що він, чи там вона - дослухалися. Не могли не дослухатися.
Нехай справами суспільними подібні небожителі вже здавна не цікавляться, та ось щодо особистих я б такого не сказав. Але я в жодній мірі б не хотів, аби хтось із вищих переймався, займався моїми інтимними стосунками. І тому вранці прямо і наказав своєму можливому небесному охоронцю, про себе звісно, але майже без гумору: «Друже, сьогодні у тебе вихідний, зустрінемося завтра! Потрібно ж інколи й тобі відпочивати?! А зі мною - одні трудодні. Тож будь-ласка…». Додав потрібне енергетичне скерування і раптово відчув торкання легкого вітерця на щоці. Тоді й спало на думку, що в мене за ангела таки особа жіночої статі. Та як би не було, а відпустив і стало легко, немов яблуку, що летить з хмарочоса, і цього разу в космос.
Але грець із тими небесами, значно чуттєвіше, як завжди, по цей бік зору. Бо вона таки прийшла. Тож я підвівся на зустріч, вдаючи, що часу поміж нами ніколи й не існувало.
- Сергійку, я вже не сподівалася застати тебе, пробач, різні клопоти перехопили, ось і далі поспішаю! Та дуже хотіла побачитись.
- Я радий, що ми нарешті вдвох. Але що сталося?
- Мій у Москві пропав, телефон не відповідає. Я вчора ще вважала, що все налагодиться, але сьогодні місця собі не знаходжу!
Я спорудив дещо схоже на невимушену посмішку, та навряд чи переконливу. Жіночі очі побачили все і вже сповнювалися твердістю у втіленні ще невідомих мені планів. Таке буває, сам факт матеріалізації прекрасної дами поруч зовсім не значив, що надалі все піде якнайкраще.
- Лесю, дай хоча би три дні йому на воскресіння. Поглянь, який день гарний, і ти красива й вишукана аж до дрібничок. Може на якусь мить забудемо про звичні земні справи? Я переконаний, що вони саме такі.
Спроба не виглядала достойною, бо щось явно пішло не так, але я не міг здатися без хоча б якогось результату.
- Ні-ні, сьогодні мені не добре, - твердо промовила Леся. – Я не розумію, що й до чого. В наших з чоловіком стосунках – таке вперше. Він зник, як це можливо?
За роки, що ми не бачилися, схильність до контролю в неї повиразнішала. Я і раніше підозрював її у власницькому ставленні до чоловіків, в намаганні перевести їх у статус повноцінно підкорених. Тих, для яких бажання жінки – закон, і жодної, навіть примарної, рятівної серединки між можливо й неможливо. Та вже нехай, яка є, така є.
- Зникнути безслідно важко. Особливо за нинішніх часів. Але присядьмо на хвилинку, поговоримо. Будеш каву?
Я промовив це, водночас, підступно й безсоромно спробував проникнути у гарненьку голівку платинової блондинки, такої розмаїтої в своїх раптових проблемах. Та краще б я цього не робив, бо тільки посилив її переживання. Леся раптово розрюмсалася і стало ясно, що на сьогодні це єдині наші спільні досягнення. Залишалося тільки сподіватися, що її благовірний не зник аж надто брутально, й тільки тимчасово знаходиться за межами сімейного доступу. Тож я і взявся, і схоже знову ж таки по волі фатуму, її втішати.
- Якби я був жонатим, Лесю, то теж бував би за межами доступу з-за різних клопотів. Але для тебе я завжди, завжди досяжний.
- Обіцяєш?
Мене здивувала ця її відповідь, наче я щойно вскочив у власну ж пастку. Я ж натякав їй на дещо інше, на особливості нашого, чоловічого буття, натомість отримав геть іншу пропозицію.
Леся просушила хустинкою куточки очей. На каву погодилася, та відразу зазначила, що я даремно легковажу її звісткою, бо вона завжди має передчуття, коли чоловік потрапляє у скруту. І як тепер діяти? Та й настрій зіпсований.
Я не мав сумнівів, що саме так воно в неї і є, та було цікаво, чи Лесин чоловік володів схожою чутливістю. Мабуть ні, бо інакше їхнє щиросердечне партнерство виглядало би не таким щасливим.
Навряд чи мої думки долинули, але вона поглянула по-особливому пильно. Певно, я ще не перестав їй подобатися, ось тільки планети, зорі, метеорити-астероїди, і просто нічні метелики, остаточно ще не зійшлися сяючим німбом округ моєї постаті. Та, як би не було, я відчував, що зворохоблену жінку зараз тягне притиснутися до моїх грудей аби просто заспокоїтися. Жаль, що львів’янки такої слабкості собі не дозволяють, принаймні на людях.
А Леся дійсно тривожилася. Хоча, можливо, її більше схвилювала несподіваність виникнення цієї ситуації. Бо, як на мене, більшість жінок раділи б тимчасовому керованому зникненню своїх чоловіків. Проте не контрольованому – точно ні. Попри видиму м’якість, до уважного контролю вони тягнуться таки більше за нас. І краще ним володіють. Отже підозри, що всі оті їхні тонкі риси – це наслідок саме високо організованого внутрішнього технологічного процесу, виглядали доречними. А в Лесі було красиве витончене обличчя. І смуток надавав йому абсолютної довершеності.
- Сергійчику, ти ж бо казав, що колись працював у детективній агенції, правда? А ще частенько їздив до Росії. То може і знаєш кого там, у Москві, впливового? Що ж мені робити?
Я не знав, точніше, наразі не міг пригадати серед московських знайомців нікого аж настільки впливового, але спробувати міг. Усе ж таки, близька знайома потребувала допомоги. І я пообіцяв, і цілком щиросердно, зробити усе, що в моїх силах. Хоча й дивне передчуття майнуло при цьому - ой, недаремно ворони кружляли у вишині, і вже ледь не над самою головою.
Ми допили каву, я взяв про всяк випадок номер телефону її Василя, і запевнив, що спробую придивитися уважніше до ситуації. І трохи пізніше їй повідомлю про результати. Скажімо, увечері. А вона, натомість, надасть мені свіже фото чоловіка. Безумовно, я був не проти допомогти, але це не все, далеко не все, чого я в житті прагнув.
Можливо для когось подібне виглядає не надто шляхетним, але чоловіків пов’язує із жінками не лише безкорислива турбота сильного щодо слабших. І до замужніх, чиї чоловіки далеченько, нас теж чомусь тягне. І чим крутіші ми, тим виразніше вабить. І нема, як то кажуть місцеві мешканки, на то жодної ради. Хіба що справи трохи відволікатимуть і предмет пристрасті на очі не потраплятиме.
Але якщо дійсно вдасться допомогти, і її чоловік знайдеться, зрозуміло, чим подалі звідси, - моя знайома почуватиметься у значно кращому гуморі. І матиме всі підстави проявити прихильність і свої вроджені палкі відчуття, які так приємно зчитувати з її обличчя. Зрештою, як і той чуттєвий досвід, яким пашіло її єство, втиснуте у звабну фігурку, і в мою пам’ять - ми ж бо вже були колись разом.
З цим я і прочинив двері до своєї самотньої обителі.
Вдома все було, як завжди, – затишно, хоча й не особливо доглянуто. Після щасливого завершення нещодавнього ремонту ідеального холостяцького стану мої апартаменти досягти ще не встигли, та необхідність у деякому прибиранні перед тим, як приймати в себе чуттєвих до дрібничок осіб, схоже назріла.
Із тишею я справився досить швидко, включивши програвач, напакований п’ятьма вподобаними компакт-дисками, і довіривши йому самостійно обирати потрібне. Зазвучав «Bee Gees». Годиться. Навряд чи романтична музика замінює романтичну жінку, але таки налаштовує відчуття «до», як і зберігає багато чого «опісля».
Я дозволив собі декілька хвилин на медитації, в які чомусь частково проникли і згадування найприємніших моментів колишнього нашого з Лесею роману. Але завчасно себе налаштовувати на щось подібне було безглуздо. І я повернувся до її справи.
Телефон Василя і справді не відповідав. Ретрансляційна станція видавала лише відсутність зв’язку з цим номером. Що ж, були й інші шляхи.
Тож я, хильнувши півсклянки простої води за успіх справи, активував портативний комп’ютер і ввійшов у мережу Інтернету. Точніше, зв’язався із місцем, із якого я зазвичай входив до Нету. А робив я це на чималій відстані звідси, та ще й декілька раз змінивши і без того динамічне своє ай-пі. Зрештою, і всі засоби, якими я зараз користувався, були цілком анонімними, аж до нещодавно встановленої на моєму комп’ютері системи, налаштованої саме для такої роботи в мережі. Я зовсім не бажав більш тісного знайомства із державними чи не зовсім службами, з діяльними інтересами яких так чи інакше міг зіштовхнутися.
Інтернет нагадував мені багаті мисливські угіддя, в яких я, наразі, був кимсь на кшталт невеличкого трапера. Таке означення, думаю, найбільш адекватно підходило для тренованої за океаном нишпорки, більш-менш тренованої розставляти технічні сильця і сіті, і здатної час від часу їх перевстановлювати. Утім, реальна здобич завше належала реальному світу, а тут ловився тільки її умовний слід, а не жадана тілесність. І зараз, більш-менш уважно обійшовши поставлені раніше капкани в справах, що в основному стосувалися моєї особистої безпеки, я повернувся до досяжних варіантів пошуку Лесиного чоловіка за відомим його телефонним номером.
Але це мало, що дало. І копати випадало значно глибше, і в значно більш небезпечних напрямках. Тож далі я, за старою пам’яттю, зайшов на один із серверів невеличкої західноєвропейської спец контори, що останні роки відповідала за надійність роботи ліній зв’язку одного з інженерних відгалужень британської розвідувальної служби, котра, у свою чергу, детально моніторила російських силовиків. Стягнувши звідти різноманітну оперативну інформацію служби МВС Москви і Московської області за останні дні, і, за звичкою, встановивши на місцях і слідах свого перебування в Інтернеті декілька нових силець, я покинув небезпечну зону.
Перевантаживши комп’ютер і змінивши усе, що можна було швидко змінити, знову з’єднався із віддаленим доступом до мережі, і ще раз увійшов в неї. Залишались деякі питання-дрібнички, на вирішенні яких швидше наполягала професійна етика, аніж необхідність у досягненні результату, але я повинен був і їх закрити.
Як не дивно, інтернетівським тонкощам мене колись навчила на перший погляд непримітна офісна мишка із сім’ї емігрантів з Тайваню. Наше детективне бюро тоді співпрацювало з урядовою організацією, якій я виявився потрібним в якості експерта з екстрасенсорних питань. Та до безпосередньої роботи на місцях виявилося необхідним додавати й віддалені пошуки і впливи, в чому моя напарниця виявилася вищою професіоналкою. То нам було чим обмінятися в ім’я поставлених перед нами задач. І ми тоді непогано попрацювали. Тож я мав опісля не лише купу нових умінь, але й чимало приємних спогадів. Зрештою, кожна жінка дає чоловікові значно більше, аніж планується спершу. Так сталося і з тою милою тайкою. Вона навчила мене навіть у близьких стосунках емоційно мовчати, мовляв, це не додавало відносинам зайвих мрій та сподівань, хоча під час любощів і начисто забувала про подібну сухість. Наче взаємини загалом для неї перебували в іншій площині буття, аніж моменти кохання. Тож я лише в їхніх межах і міг особливо енергійно розплачуватися з нею за всі ті муки, з якими осягав мистецтво хакера. Тоді вчитель і учень мінялися місцями, що несло із собою й цілковите перевертання картини звичної нашої дійсності, що, як не дивно, і далі залишалася в руслі того навчального предмету. І нехай подібне й містило в собі чимало парадоксальних моментів, та невдовзі зрозумів, що етика й естетика до філософії хакерства не мають жодного відношення, і перестав непокоїтися. А потім в моє життя прийшла моя француженка, і все в чергове змінилося.
Я відігнав пригадування, і розмістив програмні сильця на згадки прізвища Лесиного чоловіка, а потім зробив уточнений пошук особи за різними критеріями. Що, як я і передчував, відразу нічого особливого не принесло. Утім, за півкроку до виходу із мережі, мені потрапили на очі посилання з текстом «розшукую безвісти зниклих», і ще щось в цьому напрямку Тож трохи провагавшись, я перейшов на головний сайт, де згідно посилань і «розшукували» зниклих осіб.
Зазвичай, я намагався заходити на різні ресурси не з парадного входу. Можливо давалася взнаки вроджена делікатність, але, швидше, насторожувало, що навіть уміючи ставати невидимим, ніколи не можеш бути певним, що на натоптаній стежині хтось більш майстерний не причепить до твоєї ноги свого сильця. І воно теліпатиметься позаду аж до твоєї затишної нірки, розмотуючи по собі достатньо міцну шворку, за яку потім тебе звідти нагло й витягнуть. Утім, сайт був досить простеньким, вочевидь, не так давно зроблений ентузіастами-початківцями. І повідомлення відповідні, але, як і годилося для такої тематики, вкрай живі. І їх, судячи з наведеної на сайті статистики, назбиралося чимало. І читалися вони жваво, хоча й зі зрозумілими сумними враженнями.
Я би не сказав, що до сьогоднішнього дня не задумувався над тим, яка шалена кількість народу стале зникає з обрію своїх рідних і близьких, бо частенько займався розшуками, але в кожній країні це оточено суто своїми емоціями. І вони, зазвичай, промовистіші за будь-яку статистику. Але зараз я сюди зайшов не для того, аби поділяти загальні переживання.
Перейшовши до відповідного розділу і вірогідного місця пошуку – «Москва і Підмосков’я», нашвидкуруч переглянув сторінки повідомлень за останній тиждень. Знову ж емоції, страждання, прохання допомогти, крики відчаю, обіцянки гонорарів за знаходження дітей і дорослих, знайомих і не знайомих осіб, і не тільки гомо сапієнсів.
Вистачало й рішучих пропозицій у відповідь - за відповідні гроші знайти кого завгодно і де завгодно, доставити куди потрібно, а ще реклам й антиреклам.
«Для сміху» я теж зареєструвався на цьому ресурсі, й відразу розмістив оголошення про терміновий розшук чоловіка Лесі - Губаловського Василя Івановича, рік народження, адреса постійного проживання, громадянство, місце останнього перебування, і гонорар за допомогу в знаходженні - п’ять тисяч євро.
Моє оголошення з’явилося разом із іншим, на перший погляд не надто серйозним. «Пропала Пилишина Ірина Миколаївна, киянка, 26 років, розмір гонорару за повернення додому необмежений.» Оце так!
Не певний, що я став першим читачем, але в силу старої звички відразу став у чергу на отримання необмеженого гонорару, залишивши повідомлення, що готовий знайти й повернути Ірину Миколаївну раніше за інших, і що «позитивний досвід присутній». До листа додав і фотографію мсьє Пуаро з відомого серіалу, однак у такому ракурсі, щоби не відразу вдалося розпізнати відомого артиста – як не як, інший фільм, і більш молоді роки. Але в підсвідомому впливі фото я не сумнівався.
Зрештою, зараз я напевно грався, та можливо так спрацювали й колишні професійні інстинкти, бо як би там не було із Пилишиною Іриною, особливої потреби в пошуках заробітку в мене ще не спостерігалося. Хоча «розмір гонорару - необмежений» і здатен зацікавити кожного, а особливо фахівця, яким я себе вважав. А ще в оголошенні не вказувалося, як повернути Ірину Миколаївну - живою чи мертвою, а це значно спрощувало завдання.
Тож протягом хвилини мені вдалося відправити зацікавленій стороні і ще одного електронного листа, у якому я наполіг переслати на одну з моїх поштових скриньок останню фотографію зниклої – для миттєвого тестування її теперішнього стану.
І така фотографія невдовзі з’явилася! Вочевидь її зробили досить побіжно, бо якість не вражала. Та припис до фото засвідчував, що отримане воно саме від Ірини за день до її зникнення. Також вказувалось місце фотографування. Хоча це було очевидно й без пояснень – молодка знімкувалася побіля пам’ятника принцеси Турандот на Арбаті.
Я ще раз оглянув фотографію - молода, симпатична, виразно самовпевнена особа. Запрошувати таку в кіно – марна справа. Значно легше влаштувати аби вона сама запросила, скажімо, на боулінг. Я в подробицях запам’ятав отриманий образ. Відтак виключив комп’ютер, і музичний програвач, затягнув на вікнах штори, і, максимально відключивши відчуття усього зовнішнього, в стані медитації поновив в уяві образ Ірини, скерувавши до неї свою тонку сенсорику.
І за декілька хвилин я вже знав, що це не розіграш, і що Ірина жива, хоча в неї дійсно зараз проблеми. Не знаю чому і як це точно в мені відбувалося, але отримані подібним чином відповіді ще ніколи не підводили. Отже, «жива», і добре.
Відтак, я знову ввійшов у мережу. Після фільтрування даних, пошукові системи видали мені досить скромну інформацію про ймовірне оточення Ірини. Взагалі веб-Пилишиних було не так і багато. А ще менше Пилишиних можна було назвати вкрай заможними. Тож без відповіді для мене поки залишалося лишень запитання, хто саме подав оголошення. Тобто, з ким я зараз оце переписувався, і хто претендує на звання можливого замовника моїх послуг.
Судячи з усього батько зниклої Ірини, якщо це саме той багатій, дійсно міг заплатити будь-який гонорар, але навряд чи займався б розшуками самостійно, а, тим більше, через Інтернет. То ж, імовірно, проявив ініціативу хтось із найближчих, не надто стриманих і дисциплінованих родичів. Так чи інакше, я вже мав електронну адресу цієї зацікавленої особи, тому, не тягнучи, відразу й сповістив їй, що є реальні шанси знайти й повернути Ірину, бо вона жива! Але візьмуся за справу тільки в тому разі, якщо про винагороду говориться всерйоз. Бо без гарантій братися за цю справу не бачу резону. І першу частину гонорару проситиму, коли дізнаюся про місцеперебування зниклої. Все інше опісля повернення дівчини додому.
Можливо це й досі була гра і, передусім, у «відгадай замовника», та вона мене чимось зачепила.
І мені невдовзі знову відповіли, і досить гаряче, що оплата безсумнівно гарантуються!
На що і я, майже не імітуючи зацікавлення, зауважив про потребу розповісти мені все, що відомо на цю мить, бо справа не терпить, і, не виключено, що важливою є кожна хвилина.
Чергова відповідь прийшла досить швидко, я декілька раз перечитав її. Відтак, для узгодження наступних спільних дій, новим листом попросив надіслати мені номер контактного телефону.
Тут у нашому спілкуванні і настала очікувана пауза, з чого я зробив черговий логічний висновок, зосередивши увагу на молодшій дочці олігарха - Оленці. Вочевидь тільки вона із усієї родини, окрім батька і матері, могла знати оті подробиці, про які повідомлялося в нашому листуванні, і тільки вона, достатньо вільна у своїх дитячих вчинках, могла, не радячись, подати відкрите оголошення в Інтернеті. І це багато про що промовляло.
Але тепер, коли розпочата нею справа упритул наблизилася до неї самої, дівчинка могла злякатися. Найрозумнішим із подальших її вчинків став би дзвінок матері, аби заручитися її підтримкою і розділити відповідальність перед батьком, що цілком передбачувано мав заборонити будь-який витік інформації із сім’ї. І це виглядало б зваженим кроком за умов, що склалися. Та події, схоже, вийшли з-під їхнього контролю. І причин могло бути чимало. Але нехай думають, радяться.
Я ще раз уважно поглянув на знайдені в Неті фотографії сім’ї зниклої Ірини. Батько, судячи зі всього, мав достатньо жорстку натуру, матір, певно теж, а ось наймолодша – інша. Симпатична мала. Захопившись, я нашвидкуруч розписав етапи пошуків, особливо наполягаючи на потребі тісного контактування з відповідними силовими структурами. Ще раз нагадав, що повну нагороду за вдале вирішення проблеми сім’я заплатить тільки після її вирішення, і здійснене саме мною. У чому вони особисто й переконаються. Попри все, я би не радив тягнути із відповіддю, бо ситуація видається мені напруженою.
Відіславши і цього листа, і особливо не очікуючи на швидку відповідь, я спробував відшукати підключений до мережі комп’ютер молодшої Пилишиної, а, можливо, й інші домашні комп’ютери, - потрібні сліди я вже отримав під час нашого листування, залишалося тільки пройти за ними у відомому напрямку.
Та, схоже, устаткування щойно фізично відключили від мережі, тому від’єднався і я, максимально уважно зачистивши за собою сліди, і поставивши необхідні капкани і сильця, заодно і на той образ, під яким я щойно знаходився у цих закутках Інтернет простору. Для першого й останнього сигналу про небезпеку згодиться. Тепер можна було зважити нещодавні події.
Я чомусь був упевнений, що контактний телефон Пилишини мені таки надішлють. Хоча, без сумніву, не тільки я один підписався до вирішення цієї проблеми, та вже нехай думають-гадають, обирають.
А ситуація розвивалася досить азартно. Цікаво, які з невидимих сил до неї долучені - мойри чи доля? Промисел чи омана?
Я налив у широку склянку трішки коньяку, але не стільки для стимуляції дещо пригнічених емоцій, скільки для смакування тонкощів ситуації, та ще і з намаганням перенести відчуття теперішнього в майбутнє. У відповідь частенько проявлялися картини прийдешнього. Головне, не поспішати, раз по раз, відриваючись від перегляду зібраного матеріалу, вдихати тонкі аромати, споглядати крізь скло колихливі обрії, і плинути далі й далі за них.

5
За декілька годин медитативної та й іншої праці у мене з’явилося передчуття, що моя небайдужість до заміжньої Лесі таки привела до очікуваних результатів. І на обрії подій все виразніше проступало дещо інше, вельми далеке від початкових романтичних ідей та прагнень. Та чи було це черговою поразкою?Не дарма ж так стрепенувся увесь мій детективний досвід, відтісняючи на дальній план все інше. Бо ж хіба випадкові ці збіги розшуків в одному напрямку? Дивно, що Леся стала ключем до всього цього. Звичайно, я взявся би за її справу і без сьогоднішнього нашого, першого за довгі роки побачення, якби моя знайома сама пригадала про моє існування. А подумала б вона про мене у будь-якому випадку - жінки ніколи не забувають своїх колишніх, - особливо, про їхні сильні сторони. І уникнути Лесиної справи було би за будь-яких обставин важко - підстави для відмови мали би видаватися значно серйознішими за саму справу. А тут ще й оці розшуки від Пилишиних.
Можливо, і справді займатися усім цим пропонує мені сама доля? І якщо хочу отримати краще з того, чого вартий, маю дослухатися? Бо цілком ясно, що йдеться і про поєднання приємного з корисним. Та я й досі вагався. Повертатися у води колись вже покинутого буття, мені не хотілося. Але ж хто, як не я?
Звісно, я не лише себе міг би переконати, але із собою таке робити – найважче. Зате обравши «за» - подальші думки про Лесю можна було вже сприймати, як прояви вищої турботи. Хоча тоді вже би йшлося, певно, і про розгортання дійства навколо невідомої мені Ірини. Знаючи свій характер, я розумів, що при глибшому зануренні в обидві ці справи, я вже не зможу відступити. То вирішувати мав просто зараз.
Витративши достатньо енергії на аналіз стягнутої із Інтернету інформації, я згрупував два русла висновків - конкретних і узагальнених. Конкретні давали надію на відшукання потрібних мені осіб в руслі персональних випадків. Загальні ж натякали на існування спільних факторів, які могли поєднувати до п’ятдесяти відсотків проаналізованих комп’ютером випадків зникнень. І підводили до того, що діють чіткі схеми, пов’язані із масовими зникненнями, як в Росії, так і в Україні, особливо на Півдні і Сході країни. І що стосувалося Москви, то там теж зникали і москвичі, і не москвичі, громадяни й не громадяни, самотні власники нерухомості, і просто затуркані роботяги, що приїхали на заробітки, дорослі й діти, здорові й хворі, маловідомі й ті, чиї імена на слуху. Та схожі схеми для тих чи тих груп подій вимальовувалися і тут. Зрештою, прийнявши до уваги оце загальне тло, я зосередився на своїх ймовірних об’єктах.
Музичні диски почергово змінювали один-одного, і мені чомусь подумалося, що ось так і костеніють на самоті. Коли щодня - по одному й тому ж колу, без доладних змін. Коли немає іншого «я» поруч, з яким хочеться і вдається знаходити спільні інтереси, жити чимось єдиним. І тоді, без оцього всього, лише сутенієш, а потім і костенієш. А, здавалося би, лише сам себе добре і знаєш, й тільки одинаку ніхто не може завадити робити те, що йому дійсно потрібно. Та ув’язнення в самотності недаремно вважається найгіршим. Ні, схоже, я не мав відмовлятися від раптового розширення обріїв буття. Можливо, оце саме голос Промислу зараз до них і кличе?
Я ще трохи попрацював, а відтак зателефонував Лесі і доповів їй про наявність перших скромних успіхів. Та й чому було не давати Промислу звучати й далі? Тож я і не здивувався, що Леся виказала бажання негайно дізнатися про все більш детально. Утім, говорити на цю тему через кілометри дротів я відмовився навідріз. Тоді Леся наполягла на негайних відвідинах моєї холостяцької оселі. І я не став її відмовляти, і зовсім не тому, що саме задля цього і дзвонив, просто пора була не така вже й пізня - близько дев’ятої вечора. Тому навіть обережна львівська панночка ще могла дозволити собі на недовго зазирнути до доброго знайомого, з яким мала спільні інтереси. Та й жила вона не так далеко, аби викликати таксі. Тим не менше приїхала вона аж за півгодини і саме на таксі.
Виглядала Леся, як і завжди, на всі сто - платинова блондинка, вдягнута у вечірнє темно-синє плаття із умовним вирізом, за яким і найвідстороненіший зір зумів би насолодитися радісними півкулями грудей. Що я відразу і зробив, нехай і з досить простуватим виглядом. Та й чому аж так приховувати, що я виразно зачарований? І навіть захоплений! Вона відповіла опущеним на мої груди поглядом, нехай трохи розгубленим, але точним і зрозумілим. От, виявляється, скільки можна сказати один одному без слів. І хіба не задля цієї німої розмови жінки й вдягаються так прискіпливо? Хіба натомість не очікують від нас підтвердження оцього свого безсумнівного впливу на Всесвіт, і на життя близьких і далеких зірок і планет?
Проте саме зараз мене цікавило не зовсім те, що в цілому захопило би на моєму місці іншого. Мене інтригувало більш конкретне - чи ці сповнені серцебиттям півкулі, приємно збільшившись у обсязі за час моєї відсутності в першому ряді поціновувачів, усе ще надихаються мною, як те ставалося колись? А довжина плаття саме та, яка їй завжди личила - якщо потягнути за низ, хоча б до колін, то груди виглянули б повністю. Утім, на оглядини мені дали рівно стільки часу, скільки потрібно, аби я міг збагнути, що ця жінка ще не моя. Після чого Леся печально посміхнулася і впевнено пройшла до гостинної кімнати. Зрештою, вона ще пам’ятала, що тут і як.
День був спекотний, але під вечір повіяв вітерець і наповнив місто пастораллю романтичних подробиць. Мій старовинний будинок, грубими кам’яними стінами фундаменту занурений у порівняно недавні суглинки, остаточно ще не просмажився, дихаючи приємною свіжістю власної прохолоди. Усе складалося найкращим чином, хоч і спека річ неоднозначна – одних завчасно знесилює, а ось інших, коли вони в настрої, напроти, розпалює. Та ідеально, коли жар помітно спадає, тоді все складається, як два дроби в одне ціле – протилежні заряди зустрічаються в одному місці і в найбільш сприятливий момент, хоч картину малюй. І Леся в ту картину вписувалася б ідеально.
Але ж картина – лише одна, гарно схоплена мить. А що приносять в неї нові часи, не завжди прогнозовано.
Я знав Лесю, щонайменше, років сім. І нехай на початку нашого знайомства вона виглядала ще стрункішою, проте й форми були не настільки яскраві, як нині. Одначе, суттєво іншим був і я. А нині мене й до форм тягнуло виразніше, і не тільки в сенсі мистецьких виробів. Та, зрештою, все добре хіба не є мистецтвом?
Колись у нас із Лесею спільно писався чуттєвий роман, але дійство тривало не довго. Можливо, і в цьому випадку для мистецтва не вистачало якогось виразнішого добра? Звісно, від нас обох. Та винним назначили мене, бо я, мовляв, все тягнув і тягнув із значним поглибленням сюжету. Тож, не прийнявши моєї неготовності брати на себе більшу відповідальність, вона рішуче пішла з мого життя. І нехай у ті роки в мене все якось не складалося, та хто-зна, які справжні причини подібних жіночих вчинків, часто зовсім незбагненних? І чи все я пригадував нині?
У ті, досить напружені часи, зі мною трапилася якась дивина, після якої пам'ять, наче рятуючи мене від чогось надмірного, повикреслювала все найважливіше, заодно і щодо Лесі. Залишилося лише – була й пішла. І нічого більше!
Тож відмахнувшись від чергових спроб пригадування, я ввійшов у свою чималу гостинну услід за Лесею з двома келихами в руках. Пляшка її улюбленого «Мартіні» вже стояла посеред столу.
Тим часом Леся з виглядом уважної гості оглядала нещодавно відреставровану гостинну. Чомусь особливо її потішили сучасні дубові вікна з потрійними склопакетами, що змінили собою старі, ще айстро-угорські. Відтак, вона висловила задоволення стосовно того, що в мене нарешті завелися гроші, бо й порядним вони теж потрібні. Я не зовсім упевнено відповів на цю невинну дамську розвідку, мовляв, трохи назбирав на заробітках. А яких саме, вона вже знала з попередньої нашої випадкової зустрічі в місті, коли ми й домовились про наше сьогоднішнє побачення.

6
Ми пригубили з келихів за те, аби все склалося якнайкраще. Зважаючи на ситуацію, я не став жодним чином впливати на гостю. Ось я, а ось ти. Хочеш стати ближчою цього вечора-ночі – будь-ласка. А ні – як знаєш. Це було більше, аніж промовистий погляд в її очі, але без надмірної магії. Трохи більше миті. Відтак ми перейшли до справи. Я розповів, що декілька днів тому Губаловський Василь Іванович за оперативними внутрішніми службовими зведеннями, засвітився в одному із московських медвитверезників. Це сталося за день до того, як, зі слів Лесі, він мав зателефонувати. Що далі сталося з її чоловіком невідомо, але, найбільш ймовірно, ранком наступного дня Василь Іванович покинув зазначений заклад. І, певно, приступив до подальшого виконання роботи, якою нині займався в Москві.
Леся зробила пару нервових ковтків і заявила, що її Василь взагалі не п’є, але коли вже обставини змушують, може випити і пляшку. Але не сп’яніє! Тільки голова в нього починає від випитого боліти. Саме тому і не п’є. А те, що він потрапив до витверезника – повний абсурд. Він бо працює у фінансово-аудиторській фірмі! На такій роботі Василь і грама до рота не піднесе. Та й навчався колись у Москві, тож вона йому як рідне місто. Тому з ним точно трапилося щось недобре.
Я був радий за Василя, що показав себе перед дружиною тільки з найкращої сторони. Але особисто я ніколи не зустрічав таких, кого б алкоголь зовсім не брав. Та ще й у напої могли випадково чи умисно потрапити різні добавки, після чого свідомість гарантовано покидала наше єство. Але лякати Лесю ще більше не мало сенсу.
Леся попросила ще мартіні. Я схаменувся тільки коли вже налив їй. Чорт, це ж я досі надихаю її на «улюблене». І негайно забрав цю складову із букету відчуттів, якими огортав свою гостю.
- Сергію, я знайшла телефон Василевої фірми - півроку тому він переписувався, домовлявся з ними. І подзвонила їм. А вони кажуть, що Василя досі немає, і вони не знають де він. Що як тільки з’явиться, має обов’язково зателефонувати, а то вони його звільнять. Леся автоматично піднесла до губ келих, але пити не стала.
- Напевно, я маю розповісти тобі, що Василь був і раніше одружений. Його перша десь у Росії. І діти там. Можливо, він терміново поїхав до них? Бо задля своїх дітей він готовий на все. Але ж не кинути роботу? Тільки не роботу. На це Василь не здатен. Ніколи нікого ще не підводив, у нього в крові відповідальність.
Я не мав сумнівів і в цих чеснотах її чоловіка, та цікавило мене зараз і дещо інше.
- Лесю, ти його ще кохаєш?
І нехай я запитав із найлагіднішою інтонацією, на яку був здатен, та відповідь мала вирішальне значення. Тож тепер я в уп’явся в жінку усіма чуттями, даними мені нині Промислом.
Взагалі, прочитати думки просто так неможливо. Кожен природно захищений від подібних втручань. Але за життя з нами стається стільки всього, і це все на видноті, на поверхні, як ті чи ті кольори, як те чи те випромінювання суті. І якщо достатньо натренуватися, то помічатимуться не лише великі, але й дрібніші зміни.
Після мого відвертого запитання, притілесна аура Лесі зробилася яскравішою. І хоча я не вловив конкретних емоцій, які можна було би впевнено трактувати, але самий їхній витік був промовистим. Та проявлені кольори, їхня насиченість, натякали, що градус кохання у Лесі до чоловіка не більший, аніж у інших, відомих мені, шлюбних пар, і швидше за все, мною зараз спостерігалося звичне ставлення. Проте ось «божественні» кольори спектру свідчили про наявність любові. Леся дійсно любила свого чоловіка.
А ще в неї виявилося не все в порядку зі здоров’ям, це не відразу кинулося мені в очі, і потребувало уважнішого огляду. І знову ж таки, більшої близькості і довіри, при відсутності інших проблем.
Я не очікував, що Леся відповість на моє запитання, але помилився.
- Інколи згадую нас із тобою, колишніх. Не знаю, хто мав би більше жаліти, що не склалося. Та з Василем – склалося. Ми - сім’я. І я нині не з ним, бо не терплю Москви, а Василь там, бо потрібен хоча б якийсь капітал, аби тут розкрутитись. Мені нелегко самій, але повернення наших з тобою стосунків заплутає геть усе. Бо я не та, що готова просто інколи зустрічатися. Знову пустити тебе в своє життя – це надовго, «переспали і знову переспали» - не вийде, зміниться кожна дрібничка всередині мене, і довкола. А я цього не хочу. Досить експериментів. До того ж ми обоє вже не ті, що колись. І ти - інший. Ніби ззовні той самий, а глибше – ні. Ось раніше ти навіть пляшку ставив інакше, і наливав, і подавав келих не так, навіть стояв поруч із іншого боку.
- Справді?
Я подивовано поглянув на стіл.
- А ще, не знаю, як це, але від тебе накочують жаркі, тремкі хвилі, і мені дуже важко їм протистояти. І ти, порою, ніби зникаєш, а позамість тебе, як за відкритими дверима, - порожнеча. Я це сьогодні удень вперше відчула. Пам’ятаєш, я колись тобі розповідала про свою бабусю-гадалку, знахарку. Я чимало від неї перейняла, хоча й усвідомлено відмовилася від її долі, і вмінь. Тож у тобі я і в цю мить впізнаю ту силу, і мені дивно, що раніше її не спостерігала. Тому і прошу в тебе допомоги. Не знаю, як тебе переконати, але, знаю, що тільки ти й можеш допомогти. І я не думала про ціну, але, напевно, вона існує.
Я машинально провів долонею по своїх устах, певно перевіряючи чи не відвисла щелепа від почутого. Та й порожнечі теж не виявив. Відтак, рішуче подолав ті півкроку, що розділяли нас і обережно обійняв її, упірнувши у дужий феєрверк стривожених жіночих чуттів. Я не знав, як інакше відповісти на таку щирість. І мить все тягнулася. У неї знову дрібно задрижали повіки. Саме так, як вони здригалися раніше за великого емоційного збудження. Після такого сигналу я завше знав, куди скерувати подальші зусилля. Тепер – ні. Просто торкнувся своєю щокою до її палаючого внутрішнім жаром обличчя і прошепотів:
- Тоді за мій успіх. За вдалу подорож до Москви. Зателефоную вже звідти.
І хоча, на цьому я нібито ставив крапку в роботі над її справою, але залишалися ще моменти особистого характеру.
Таких жінок, як Леся, беруть лише розпаленою грою їхньої ж уяви - в кульмінаційні миті, в якості аплодисментів. І зараз від неї струменіло такою звабою, що втримуватися було дуже непросто. Але я намагався. Все ж таки, наші стосунки не могли бути ціною вирішення питання. Тож я м’яко відсторонився і, діставши з кишені телефон, набрав номер потрібної служби.
- Таксі, будь-ласка. На ріг Друкарської та площі Данила Галицького. На зараз.
Коли я обернувся, Леся вже сиділа із заплющеними очима. Та коли я знову підійшов до неї, неспішно підвелася.
- Ти такий ж колючий, як і колись.
Голос Лесі на прощання звучав завжди з помітною ніжністю. Та я зупинив можливі пригадування.
- А ти стала ще більш звабною, мені вартує значних зусиль аби триматися.
- Не знаю, Сергію, може це моя надмірна чуттєвість, я теж щойно ледь не повернулася в ті часи.
Воно промовила це саме з тою хриплинкою в голосі, з якою наші розмови на певний час зупинялися. І якби не вимогливий телефонний дзвінок, то невідомо, що могло би статися далі. Терези гойдалися. А телефон дзвонив і дзвонив.
Лесині губи гаряче дихали мені у груди, а моя рука притиснулася до її спини саме в тому місці, де в будь-яку мить готовий був розчахнутися замочок нестям. Боже, і що би я робив із тим раптово вивільненим чуттєвим вантажем?
Телефон змовк, але відразу ж узявся набридати знову, з новою силою тиснучи на терези – «ніі, ніі, ніі…»
Отже, не доля.
- Я чекатиму вас обох – полоскотала мені серце Леся вже зі значно спокійнішим подихом.
І я відповів на дзвінок.
- Так, замовляли, виходимо.

7 Віка
Отже, доля. Зрештою, нинішні події виглядали логічним продовженням усіх попередніх, і нехай скерованих до чогось поки неясного, але кожен мій порух лише зменшував відстань до тої цілі. Жодної непевності щодо цього в мене вже не виникало. Та і хто - як не я, і як не я - то хто? Принаймні, це запитання прямо стосувалося історії із Василем і, можливо, й киянкою Іриною. І я таки міг давати раду з подібними випадками. Залишалося лише - і хто ще такий, як я?
Мене завше цікавило зустріти схожих на себе, і не умовно - в Інтернеті, а вживу, безпосередньо. В Сполучених Штатах такого не сталося, хоча, якщо відверто, не надто я і старався - просто заробляв гроші, аж доки не захотів більш істотних речей, на чому все й завершилося. Та й тут поки не переймався подібними пошуками, певно вважаючи, що потаємне могло би проявитися і само по собі. А воно не теж із цим не поспішало.
Дивно, що попри широке захоплення езотерикою, справжніх умільців, які дійсно могли би щось показати тут і зараз, я досі ще не зустрів. Але раз є я, тоді існують і схожі на мене. А раз вони тут присутні, то й чимось займаються. І, вочевидь, подібні на мене суб’єкти повинні були б і займатися схожими справами, - зовсім оминути їх вони б не змогли. У цьому я нині в повній мірі переконався на собі. Нехай ці сентенції і видавалися дещо підозрілими, бо те, чим я займаюся нині, і чим буду займатися завтра, навряд чи мало строгі рамки визначення. Тим більше, тутешня моя індивідуальна діяльність відчутно наближалася до відповідних параграфів карного кодексу, але хто може нині з упевненістю сказати, що в його діях кримінал відсутній повністю? Бо ж на теренах колишнього СРСР криміналом нині пахла будь-яка активна діяльність.
Тож я лише продовжував сподіватися на те, що все те, що проявилося останніми роками в мені, має хоча-би якийсь сенс. І задля нього, скоріше поки уявного, я зараз, напевно, і дозволив собі те, чого остерігався торкатися тут раніше. Та який мисливець полюватиме у своєму домі? Проте зараз я мав змогу зазирнути в чужі хащі, випробувати там свою дійсну силу. І наче в підтвердження, моїм тілом промайнув енергійний імпульс, і радше хижака, аніж обережного рибалки.
Повертаючись услід за ним із роздумів до реальності, я посміхнувся симпатичній жінці, що з елегантністю доглянутої магією кішки зайняла останнє місце в купе, і в ту ж мить поїзд нервово здригнувся, і, відштовхуючи від себе перон із цісарським іще дебаркадером понад собою, потягнувся в майбутнє.
Незнайомка відповіла мені яскравим багряногубим зблиском. Нарешті, подумав я, страждання Вертера закінчилися. Нехай романтики в мені у порівнянні з колишнім тільки десь на денці, та душею я завжди знаходився поруч із юними, особливо – такими.
Подружжя пенсіонерів, утім, зустріло витончену даму-пік значно прохолодніше. Але їхні відчуття здавалися мені досить прогнозованими - після вчорашньої історії із Лесею, напевно прикриваючись вищою метою, я дозволив собі нині діяти більш розкуто. Включив на робочу потужність «позитив» своєї аури. І нехай не на «ви мене обожнюєте віднині й назавжди», але на «я втіха очей ваших» – точно. Тому, старенькі, вочевидь, і взялися ревнувати, вловивши неприхований спалах приязні між новою пасажиркою і мною. Можливо доладнішим у цілому виглядав б режим «непомітності», але я остерігався, зауваживши перші ознаки тертя між ними, що старша сімейна пара візьметься за вирішення якихось давніх своїх негараздів, тому і закортілося, аби вони поставали у найкращому вигляді. Але такий вплив міг привести і до неочікуваних наслідків.
Цікаво, якби в потязі перебували схожі на мене особи. Відчувши неподалеку подібний викид штучного позитиву, я неодмінно прийшов би, аби хоча одним оком глянути на виставу і її виконавців. Та поки нічого особливого навкруги. Хоча, досвідченіші за мене особистості, вочевидь, могли придумати щось менш екстравагантне, аніж вриватися до купе з метою оглядин. Проте й дорога довга, і все ще може трапитися.
І варто придивлятися. І вже було на що. Точніше – на кого.
Її звали Віка. З невимушеної нашої розмови виявилося, що вона поверталася до Києва. Що, свого шестилітнього сина залишила у Львові в батьків чоловіка. До речі, разом із ним, бо змушена терміново перервати відпочинок і повернутися до роботи.
Виявилося, що вони з чоловіком власники художньої галереї. І вона – молодший його партнер, і за віком теж, значно молодший. Тому випадало чимало працювати особисто. Що, між тим, Віці подобалося. Навіть, коли доводилося підміняти персонал, особливо, якщо хто занедужував. А чому би й ні – всі ми люди. Певно, Віка мала на увазі щось із чарівного набору рис із назвою «людяність». І я повністю поділяв її переконання. Утім, милуючись і зовнішніми її рисами.
Вона була природною, темно-шоколадною брюнеткою. Палке угорське вино вирувало в її крові, бо такий типаж облич я зустрічав тільки в Угорщині, а ще, можливо, в угорських куточках Закарпаття. Струнка, енергійна, чарівно скроєна, вочевидь, і природжена чаклунка, нехай і несвідома щодо своїх талантів, які так щиро відгукнулися на мій магічний поклик. Бо навіть сіла не в своє купе.
Це вияснилося у мить, коли до нас спробувала пробитися у всьому протилежна «угорці» дама, з не менш грандіозними клунками. Брюнетка якраз захоплено розповідала старшій парочці про свої враження від подорожі підземеллями Львова, коли я відчув небезпеку порушення витонченої ідилії в нашому маленькому купейному світі. І це мало статися ось-ось. Тож я перепросив, підвівся, прочинив двері, аби зрозуміти, що й до чого. І ледь ніс до носу не зіштовхнувся з гренадеркою нових економічних відносин. Відразу втиснутися в купе їй заважали вже не тільки клунки, але і я, що ошелешено застиг на проході. І, вочевидь, це не могло тривати довго. Однак, пікантно потрапивши в саму серцевину розпашілих обіймів, я таки зумів причинити за собою двері.
Округлені тушшю і подивуванням очі, здавалося, таки накриють мене віями. Та й повні спраги солодкі губи знаходилися на відстані першого поцілунку, але мадам явно не відчула натяку долі.
- Альо, в мене шістнадцяте! – палахнула вона рішучим потиском виразних грудей.
- Саме так - вам усе найкраще і просто зараз! – прошепотів я, повертаючи впевненість – і з максимальною поштивістю тулячись вже не лише до її серця, але й до такої рішучої у всіх питаннях суті, - І квиток з вами?
- Вооо! - Мадам рикнула разом із клунками грудьми, а з ними і підспудною докладною історією всіх своїх взаємин із чоловіцтвом, і тицьнула мені під ніс жовтавий залізничний папірець разом із чималою сумкою.
- Ви праві, давайте багаж! – та, перехопивши у дами лише квиток, я блискавично повернувся в купе. Гранд-панна спробувала рвонути слідом, але, немов наштовхнувшись на невидиму стіну, спинилася. І ще би не спинитися, коли твоє тіло раптово млосно затерпає. Але далося мені це таки серйозною концентрацією зусиль.
Я підхопив зі столику квиток Віки. Побачивши на ньому місце „36”, подумав, що навряд чи аж так потрібний вплив магії, аби відмовитися від тридцять шостого на користь місця шістнадцятого, а ось, якщо навпаки, то дуже навіть. Хоча, з іншого боку, як саме Віка могла довідатися, що вільно саме в цьому купе? Хіба що - кохання з першого магічного поклику. І хто проти? Хіба що мій гіркий досвід стосунків із заміжніми красунями. Я не зволікаючи поміняв квитки і рішуче повернувся до так непоштиво залишеної мною за дверима мадам. Та, схоже, врятувати ситуацію могло лише диво, на кшталт, раптової пристрасті, і нею, попри все інше, і спалахнуло моє обличчя. Мені не хотілося навіть думати, як все це виглядало зі сторони. Майнуло тільки, що адекватною покарою могла стати лише зупинена Звище ця ганебна мить, а відтак, і моє довічне буття в ній у собою ж і створеному мареві. Та відступати було пізно.
І я заборсався у бездонних жаданнями високих взаємин очах цієї величної жінки! О, після мого рішучого впливу, думки гранд-дами схоже були ще дещо хаотичними і безладними, але без сумніву взаємно пристрасними. Я підкинув туди ще декілька божевільно смачних видінь, пов’язаних саме з місцем „36”. І пішов у вирішальний наступ.
- У вас дійсно найкраще місце, і аж до Конотопу! Йдемо. Йдемо!
Мій голос нагадав мені далекий рокіт експресу в глибокому тунелі. Можливо саме таке звучання і зрушило лавиною пласти задавнених жіночих чуттів, втомлених непростим і таким напруженим земним життям. Вона ковтнула наживку швидше, аніж вода монетку, в двадцять копійок, що випадково ковзнула з моєї вкрай юної долоні в хвилі гірської річки. Як я переживав у ту мить!.. Та раптовий зблиск пригадувань майнув вслід монетці, пам'ять щільно закрила ворітця в імлисто-осяйне буття в позачассі, наче не зі мною все те й сталося. Я намагався втримати хоча би слід того видіння, та ворітця зникли, потанувши у безмовному ніде. Таке вже траплялося. І не раз. Та вже нехай. Зачинено, так зачинено.
І зовсім інше - єство цієї рубенсівської дами! Я раніше, певно, і не зустрічав таких відкритих для читання і перечитування, а також і готових для чоловічого впливу, жінок. Невже простота стосунків могла бути не лише наслідком їхніх бажань, але й не наших мужніх дій? Та вже нехай!
Я врочисто вручив панні в руки квиток Віки, разом із твердою впевненістю, що саме 36 місце і найкраще з усіх можливих - ще б пак, лише доля й здатна привести туди. І галантно взявся допомогти донести частину багажу до місця складування. І, наче першу весняну теплінь, відчув полегшення і навіть сердечну вдячність, якою відповіла мені ця, безсумнівно загартована у всіх земних справах, жінка. Вона вже протягнула свої речі через шість чи сім вагонів поспіль, та ще й застрибнувши з ними на ходу, через що мала довгу і палку суперечку з провідниками і начальником поїзду, і тому, хоча і не тільки, будь-яку допомогу сприймала прихильно. Особливо, від захопленого нею стрічного-пересічного дивака.
- До вас чарівна гостя. Прошу любити і цінувати, – врочисто проголосив я, відкривши дверці в останні купе, і оцінивши вельми сприятливу ситуацію за ними.
Троє напівроздягнутих чоловічків жваво підскочили при нашій появі. І я, користуючись моментом, переніс симфонію безмежної жіночої прихильності зі своїх плечей на плечі цих хлопак-заробітчан.
- О, така краля!
- Щиро просимо до нас!
В натруджених руках над щедро заставленим домашніми стравами столиком промайнула пляшка, певно домашнього самогону, а на обличчях додалося збудженої діловитості.
Досвідчена мадам, прихильно вислухавши вступну частину, рішуче перебрала керівництво ситуацією у власні руки.
- Це, прошу, нагору, - повинно поміститися, а це – вниз, ось так, а все інше – ось туди.
Жінка нарешті опустилася на свою полицю. На що хлопаки миттєво і зреагували.
- Йване наливай – за знайомство!
- А ми тут маленько сумували, бо як то – без файної жінки!
- Паніко, ви ж не проти посидіти по-домашньому.
- Добре, будемо по-домашньому, - жінка з приємністю розправила плечі, владно оглядівши, як та велика птаха компанію горобців, своїх супутників, - Я - Лілька! Тепер можете і вдягнутися.
Що ж, все ніби непогано склалося, пора й мені повертатися на своє місце. Хай щастить! Я зняв із себе образ невидимості, аби вдягнути попередню «втіху очей», і в ту ж мить упіймав на собі раптово пильний Лільчин погляд, тож і галантно кивнув їй на прощання. Дама підморгнула мені й відвернулася, з цікавістю розглядаючи своє царство, і підданих, що вже неприховано боготворили її.
Не певен, що будь-яке юне кохання «з першого погляду» могло хоч якось порівнятися із цим досвідченим чоловічим обожнюванням. Життя, як воно є, завжди відрізнялося своєю широтою від своїх вступних тонкощів. Та ми розлучилися, дорога Лілько, не встигши пізнати нічого, окрім меду. Вочевидь, у цьому очевидна перевага коротких взаємин перед стосунками тривалими. Безмірна перевага. Особливо виразна, коли аж надто затягуються оті взаємини, правдива ціна котрим - лише одна мить доторку поглядами.

8
Вирішивши із провідником за допомогою звичного грошового фактору всі питання здійснених мною пасажирських переміщень, я насолоджувався результатами.
Не знаю, до якого саме образу домріювала мене Віка, але після того, як наші пенсіонери зійшли у Вінниці, ми вповні насолодилися можливостями перебування віч-на-віч. Придбали декілька баночок жіночого пивного коктейлю. І ковтали його за красу, радість, друзів, і фатум знайомств. І ніхто до нас більше не підселявся, і ніхто нікуди не поспішав. Вона чудово розуміла мене, а я її. Неначе у салонному танго, ми зливалися у довірливій розмові. А те, що її вів я, нічого не значило, бо дама мала достатньо простору, аби почуватися максимально комфортно. І наші відчуття майже нічим не відрізнялися. І оце «майже», ставало все тоншим.
Зрештою, я зізнався Віці, що такого вишуканого букету, який зібрала вона за своє життя, раніше ніколи не зустрічав. Певно тому, молода жінка поблажливо дозволила мені зануритися долонями, а потім і обличчям у своє розкішне волосся, доторкнутися рук, шиї, плечей, де її флюїди набували особливого шарму, надихаючи до нових і нових чуттєвих відкриттів.
Ми сиділи поруч, ледь не обійнявшись, і я з цікавістю слухав про її роботу, про сина, про життя-буття в цілому. Подекуди обережно вставляв і свої спостереження. Пригадав парочку гуманних анекдотів щодо полотен у картинних галереях, а далі й зовсім щиросердечно признався, що теж маю скромне відношення до малярства, зрештою, як і до інших мистецьких артефактів. Бо як жити у Львові і не розумітися хоча би трішки на цьому? Ні, я сам не малював, але вартісність кожного полотна міг би, певно, визначити ледь не з закритими очима.
Віка делікатно зауважила, що в роботі її салону вкрай необхідні подібні консультації з оцінювання. І ми випили за процвітання її фірми. Утім, я відповів, що коштую дорого, тому краще мене використовувати епізодично, у найбільш вирішальні моменти. За які ми теж випили.
Звісно, що Віку зацікавило, скільки саме я коштую, тож я був змушений казати правду і тільки правду, а саме, що деякі жінки в деякі, суто мистецькі миті, вважали мене безцінним. На Вікине, злегка хмільне, «чому?», я упевнено відповів, що володію умінням задовольняти потаємні жіночі скерування, що, зрозуміло, дещо інше, аніж забаганки. Ясна річ, я зараз просто грався словами, тому Віка лише іронічно посміхнулася. Та я увиразнив сказане, додавши, що роблю це навіть тоді, коли дами самі зі своїми глибинними потребами ще не визначились. Ми були вже досить захмелілі, я, певно, від компаньйонки, ну а вона вже за сукупністю факторів, та, в першу чергу, усе ж, від коктейлів. І, певно, цілком логічно, що порозумівшись у питаннях потаємних скерувань, ми потягнулися один до одного. І це нас поєднало настільки, що на раптово проголошеній провідником станції «місто-герой Київ», ми і зійшли разом. Москва зачекає.
Відтак, взявши перше ж таксі, рішуче помчали вперед, ні на дюйм не відхиляючись від вготованої нам на сьогодні дороги.
І вела вона зрозуміло куди. Сказавши водію потрібну адресу, Віка довірливо притиснулася до мене, підставивши пристрасні губи для поцілунку. І далі ми просто замріяно тулилися один до одного, й коли невдовзі зупинилися біля під’їзду її будинку, десь неподалік проспекту Перемоги, то здавалися вже цілком спорідненими єствами.
Її квартира видалась навіть мені фантастичною. Грошей тут не економили. Та часу на прискіпливі оглядини не було. Віка, роздягаючи себе і мене на ходу, вкинула нас у душову кабіну, із тих, що вміли розмовляти на декількох мовах, - де ми й зупинилися, для початку, на французькій.
Напевно це найвище блаженство – осягати жінку. Якщо те все правда, і Бог сотворив нас, як чоловіка і жінку, то зустрічаючи нову жінку, я, вочевидь, намагався відкривати і себе наново - отим, яким би міг бути в іншому житті. Певно й Віка відчувала щось подібне - вела себе і виклично, і в той же час достатньо вишукано. І хоча я ще десь картав себе за цей раптовий зрив, за щедро проявлені свої чари, та спинятися було вище моїх сил. Та й хіба зможе опиратися самотній чоловік вивільненій жіночій сназі? Тим більше, коли її палкі почуття викликані саме ним. І будь-яка розплата за дароване вже не здавалася мені надмірною.
Проминувши перші ласощі, ми перейшли до спальні в стилі «нового ампіру», що я зауважив швидше на доторк, бо очі на це вже не мали ані дрібки часу, і під блюзи з нічного «Еф-Ем» підживлювали взаємне чаклунство, не забувши, навіть, про засоби безпеки, у першу чергу, відключенням мобільних телефонів. Віка розгорталася для мене, як раптові пейзажі навкруги серпантину неспішної дороги вгору, і в нашій пристрасті не було табу. Тож і я відкривався навзаєм, як і належало, коли жінка справді отримувала ті відчуття, про які так неперевершено сповіщала.
Серпантин дороги після стрімких перевалів, в решті-решт, привів до затишних лагун спочинку, де й сталося те, що я не зміг би повністю пояснити і самому собі. Бо я остаточно зірвався і наробив саме тих справ, яких раніше найбільше й остерігався. Та, напевно, коли близька жінка йде назустріч усім твоїм бажанням, і навіть випереджає їхню появу, то легко зриваєшся і до вседозволеності, вважаючи, що все подальше цілком закономірне. Але наскільки ми для цього справді були близькими? То чи мав я аж так переходити межі? Нехай пізніше мене й долали сумніви, що це був саме «я», виключно «я», без чогось чи когось третього, але подібні виправдання не виглядали переконливо.
Скоріше за все, я просто настільки жадав знайти подібних собі особливих істот, що помітивши магічні нотки в поведінці Віки в насназі стосунків вирішив їх увиразнити.
І найперше, користуючись відкритістю єства міцно сплячої жінки, злився з нею своїми вищими чуттями, повністю випрозоривши її для себе, відчувши не лише кожен орган, а й ледь не кожну її клітинку, - змушуючи їх тремтіти в одному ритмі зі своїми. Торкнувся основних чакр. І з допомогою власних налаштував їх, з надією, що це приведе і до виразнішого усвідомлення жінкою навколишніх тонких вібрацій. І нехай подібне могло принести тільки тимчасовий ефект, та саме переплетіння наших сутностей давало надію на значно більше. Я не міг точно б пояснити, чому я так вважав, але щось в мені діяло і само по собі. І поволі проявляючись, навчало мене подеколи зовсім дивним речам. І нехай ці здібності й увиразнилися не так давно, та виявилися цілком прикладними. особливо, коли мені вдавалося привносити в хід подій вплив отих своїх внутрішніх полів.
А щодо Віки, то я мав надію, що чимало отримавши від мене, вона значно не лише тонше відчуватиме, але й так само впливатиме на навколишнє. А ще віднині між нами певно існуватиме і внутрішній зв’язок, хоча набирати потрібний номер зможу, вочевидь, тільки я. Можливо, це не зовсім справедливо, але ж і все за потреби змінюється.
Віка була першою, яку я спробував ось так, крізь себе, відкрити для світу. Але чому би й ні? Хіба не заслуговувала вона й більшого за даровані нею щедроти? Та й допомагаючи виявленню вже присутніх в жінці талантів, хіба я аж так далеко переходив межі дозволеного? І якби це їй вже не було дано, то що б я міг здійснити власноруч?
Та й ні в Заповідях, ні в інструкції до скриньки Пандори, не писалося, що такі навернення, створення собі можливих помічників, строго заборонені. А використовувати Віку для «злого» я не збирався.
І що стосувалося Божого взагалі, і земного зокрема, хіба жінки не звані допомагати чоловікам у виконанні ними в тому числі й Вищих справ, частиною яких, і вони теж бути?
Та ці мудрування мені, певно, вже снилося, разом зі звичними мандрами в безмежності Буття. І ми проспали ледь не до полудня.
А далі пили каву із шовковими вершками в оксамитовій модерновій кухні, мовчки, і хоча з теплими усмішками, але вже з німим запитанням щодо спільного майбутнього, якого ніяк не могло бути в звичному бутті. Й загалом, такі ж незнайомі, та вже ледь не рідні, принаймні, за природою нашої мовчанки.
Чи не найпершими промовленими словами стало моє, швидше формальне запитання щодо сімейної фотографії на стіні в прихожій.
- О, так, це мій син і чоловік. Я їх дуже люблю. Я вчора казала, що ми розлучені? Ох, я просто грала словами. Але, думаю, ми давно б уже розлучилися, якби не дозволяли зрідка один одному трохи більше, аніж оте собі дозволяють консервативні сім’ї. Але я чомусь ніколи не заходила далі кав’ярень. Але якби мій чоловік довідався, що я була з кимсь тут, у нашому домі, сталася би катастрофа. Навіть не знаю, чим би це закінчилося.
- Сім’я і дім - святе. Віко, я вже давно не руйную сім’ї.
- То й добре. Тож я тебе тепер згадуватиму, коли захочеться приємних відчуттів. Все ж було гарно?
- Так, ти чудова. А від учора стала ще більш незвичайною. Озирнися навколо, прислухайся, думаю, твої відчуття загострилися. Тож надалі твоє життя залежатиме тільки від тебе. Певно, зможеш невдовзі виразніше читати думки і близьких тобі, і тих, чий природний захист порушений, та й багато чого ще відкриється, нехай і поступово.
Очі Віки розширилися, та я продовжував її ошелешувати й далі.
- Але ти повністю забудеш мене, і, хочу сподіватися, ми познайомимося наново, і не обтяжені вагою згадок. Пробач, таке перевантаження обов’язкове.
В її очах блиснула недовіра і щось, вельми схоже на образу. Приємно, але її думки майже повністю збігалися з її словами.
- Ти і справді на це здатен? Чи просто жартуєш, граєшся зі мною? Але хочу, аби ти знав - не бажаю, та й не звикла втрачати свої спогади! Ні найменшої згадки, і про тебе також!
- О, дякую! Та ти пам’ятатимеш усе – хіба окрім мене нинішнього. Та остаточно не зможеш мене втратити із двох причин. Перша - ти мене сприймаєш трохи іншим, аніж я є насправді. Не буду тобі всього пояснювати, але якби ти побачила мою фотографію, то навряд чи мене б упевнено впізнала. Зараз я, скоріше, твоя ілюзія, вимріяна тобою особа. А свої ілюзії, даю тобі слово, ти не втратиш. І вже пробач, що я скористався рисами того образу. І друга причина, це зв’язок між нами. Він існуватиме до того часу, доки сила більша за наше нинішнє притягання його не обірве. Сподіваюся, ми зможемо бути один-одному ближчими, ніж просто друзі. Не питай як і чому, просто прийми цей невідворотний хід подій. Але в тебе завжди буде вибір.
Схоже, тільки зараз до Віки стало доходити, що я не жартую, і говорю серйозно.
- Сергію, це правда? Хіба допустимо втручатися в моє життя? Я ні про що таке не просила.
- І я не просив у долі зміни свого початкового шляху, та став саме таким, яким є зараз. Та кожен раз маю вибір. І він цілком зримий. І можливостей вистачає. Я пробував зачинити себе в глухих стінах звичного життя, але пружина всередині від цього тільки дужче стискалася, і ось зараз випрямляється. Тому не думаю, що й ти зі своїми вродженими талантами існуватимеш просто й буденно, особливо після того, як я їх злегка підштовхнув до подальшого розвитку.
Віка уважно дивилася на мене, і я дозволив їй торкнутися своїх помислів.
«- Привіт. Ми подібні, » - послав я їй.
Жінка аж здригнулася. Вир переживань наповнив її. Тож я відразу і від’єднався.
Та за мить вона вже взяла себе в руки.
- Сергію, мені страшно. Ти ж не покинеш мене з цим усім? Ми ж не повинні тепер ось так назавжди розійтися? Прошу, підтримай мене.
Я підійшов і м’яко обхопив її плечі, прихилив до себе. І зовсім інші відчуття, ближчі, скоріше, до жалощів, раптово накрили мене. Я подумав, що її човник услід за моїм може теж невдовзі вийти у великі води, та наскільки вона готова до цього?
- Не покину. Та думаю, тобі позаздрила би зараз більшість жінок цього древнього магічного міста.
- Сергію, тоді ти мав би відчувати іще дещо. Як бути з цим?
Вона приклала мою руку до своїх грудей. Я відчув, що її серце і досі відкрите, і я не мав права закривати його. Я ніжно підхопив жінку і відніс до спальні. Опустився з нею на ліжко. Високі почуття боролися із розпачем в цих прекрасних очах. Та я не став очікувати результату протиборства і, знову ж, крізь своє єство, опустив Віку в глибокий сон. Далі, знову ж через себе, наклав заборону на той образ, з яким я поєднувався для неї. Її єство надалі мало б повністю відвернутися від нього, навіть у згадках.
Відтак, зосередив увагу на слідах наших взаємин - вони палали навкруги, як щедро розсипані різнокольорові новорічні вогники - і тут, і там. Я прибирав їх один за одним і в найнеочікуваних місцях. Але не зважаючи на мої потуги, деякі сліди я не зміг, та й не зумів би видалити остаточно, - утім, вони поступово втрачатимуть свою яскравість, танучи вглиб дійсності, нехай і не зникаючи безслідно. Я розумів їхню небезпеку, нехай і не у змозі осягнути кого й куди вони могли би привести – ті сліди, що залишались усередині Віки.
На прощання я поцілував сплячу жінку і покинув квартиру.
Я сподівався, що коли вона прокинеться, то пригадуватиме зовсім інші події, і не надто озиратиметься на чуттєву втому. Та й хіба могло бути інакше, аніж воно було завше, хіба все інше не сон?
Тож якщо мене й гризла зараз совість, то в дуже глибоких закутках. Але чим далі я відходив від будинку своєї нової знайомої, тим гостріше відчував, що все це не випадковість. Так мало статися, якщо майбутнє не сліпий збіг обставин. Лінії ж бо перетинаються. Наші лінії. Що і тчуть візерунки майбутнього.

9
Намандрувавшись містом, нехай і в супроводі різноманітних примарностей в помислах, інколи аж надто пов’язаних з Вікою, я зайшов у чергове Інтернет-кафе. І не зауваживши в ньому камер стеження, присів у куточку, проте так і не знімаючи з голови глухої накидки. Замовив кави з тістечком. І відразу розрахувався.
Найкраще відсторонюватися від зайвого, змінюючи старі відчуття на нові, або зосереджено працюючи. Та й варто було вже повертатися до розпочатих справ, нехай і дещо змінивши у зв’язку із затримкою в Києві послідовність їхнього вирішення. Доступ до мережі мене влаштував, і я звичним чином змінивши ряд входів і виходів, перейшов на основні поля своєї діяльності. І цього разу полювання видалося вкрай успішним - я нарешті отримав доступ до сімейної пошти Пилишиних. І тепер тло подій значно увиразнювалося. Оцінивши ситуацію, пройшовся й щедро розставленими сильцями й капканами. І ніби й ніхто в них не потрапив, але усе ж промайнуло враження присутності слідів поруч із ними. Вочевидь, я мав і далі проявляти крайню обережність. Наприкінці переглянув особисту пошту, де теж дещо знайшов. У відкритій саме для спілкування з Пилишиними веб-скриньці на мене очікувало повідомлення від сайту, на якому ми з молодшою Пилишиною знайшли одне одного, - з телефонним номером. Що виглядало початком ділових стосунків. Отже, все серйозно. І це мене виразно збадьорило.
Я завершив перебування в мережі звичними захисними процедурами, і покинув заклад. За рогом зняв із себе тонку спортивну куртку з накидкою, склав її, додавши в пакет зі всіма нечисленними своїми речами. І далі, старанно оминаючи місця, де могли бути встановлені камери відео нагляду, пройшовся рядом вулиць. І після недовгих пошуків вибрав зручний для подальшого дійства телефон-автомат, всунув в операційне гніздо очищену від відбитків передплатну картку, і набрав номер.
- Я слухаю.
Почувши відповідь, я надав голосу переконливої твердості, схоже, вступаючи у взаємини саме з матір’ю зниклої Ірини
- Оксана Ярославівна? Вітаю вас. Я той самий чоловік, що прочитав оголошення вашої молодшої дочки, і готовий дати і вам декілька важливих порад.
Я назвався Сергієм Володимировичем, і виказавши співчуття, повідомив, що здатен завершити розшуки в найкоротші терміни, тим більше, вже маючи для цього ледь не все необхідне.
Жіночий голос у слухавці мене спершу не здивував, я очікував на щось подібне - владний, дещо зверхній, і в той самий час, уважний, і, вочевидь, підготовлений до нашої розмови. Та ще й усе те, що я їй щойно сказав, схоже, не надто її вразило.
- Ви ж розумієте, Сергію Павловичу, що зайшли надто далеко у наші сімейні справи? Тому прошу вас не шукати легких грошей. І найкраще, якщо ви зараз покладете телефонну трубку і назавжди забудете про неї. Інакше ваше існування може змінитися не в кращу сторону. Домовились?
Я про себе ще раз відмітив холодну розважливість, з якою звучали ці слова. Щось тут було не так. Але я мав досвід подібних ситуацій.
- Відмовлятися, наразі, тільки ваше, Оксано Ярославівно, право. Тож я хочу знати, чи Ви дійсно готові відмовитися від швидкого позитивного вирішення проблеми? – Я зробив коротку паузу для отримання відповіді, але нею не скористалися, - Якщо ні, тоді слухайте уважно. Я дійсно володію ситуацією і маю достатньо досвіду. І я вже здобув перші результати. Якщо вам цікаво, можемо зустрітися і обговорити їх. Хоча зараз не бачу аж такої потреби в цьому. Зрештою, ваша справа виникла по ходу іншої подібної моєї роботи. Тому сьогодні мені достатньо вашого усного дозволу на подальші наші спільні досягнення. Важлива лише ваша згода на те, що після знаходження Ірини, я можу розраховувати на достойний статусу вашої сім’ї гонорар.
Я зумисно дещо змінив умови нашої можливої співпраці, аби почути живу реакцію.
Але не зауважив нічого подібного.
- Я бачу, ви досі не розумієте, в яку справу вас втягнула... , в яку справу ви намагаєтесь зараз ввійти? Почуйте мене, ми й так задіяли усі можливі засоби, підняли на ноги геть усіх на міждержавному рівні. Ви – зайві.
Що ж, зайвий, так зайвий. Хоча, напевно, не все там аж так добре, раз молодша дочка почала розшуки за власною ініціативою. Але дивно, що моя співрозмовниця досі не поклала слухавку. Невже умисно затримуючи мене біля себе?
- Оксано Ярославівно, якщо ви про вчинок вашої молодшої доньки, то вона, як уміє. рятує свою сестру. Але, як знаєте. Я вам за декілька днів зателефоную. І тоді вже й дасте остаточну відповідь. Всього найкращого!
Та мене відразу ж і зупинили.
- Сергію, можна я називатиму вас за іменем? Так ось, якщо вам потрібна тільки наша згода, то ви її матимете, ми й справді дуже хочемо... – голос жінки вперше наче здригнувся, у трубці повисла недовга пауза, - ми очікуємо нашу Ірину і все зробимо для її повернення.
- Добре, пані Оксано, я бачу – ми на одному боці, і це перспективно. Та маю викласти своє бачення - зупиніть мене, якщо зроблю помилку. – І я коротко переповів відомі мені факти.
- Тільки не півмільйона, а дещо більше, - один раз, і швидше машинально, виправила вона мене, напевно так підтвердивши мої слова.
- Це не має великого значення, отже очікуйте мого скорого дзвінка. До зустрічі.
І я, не зважаючи на те, що моя замовниця ще не збиралася закінчувати розмову, поклав трубку – бо ж і так значно перебрав із допустимою тривалістю, як бесіди, так і перебування на видноті. Відтак, старанно протер хустинкою трубку, кнопки набору, і ще раз телефонну картку. І пішов, перед тим повернувши картку у карткоприймач. Перейшовши на другий бік вулиці, озирнувся. Автомат, як і мав, завзято продовжував сигналити про мою забудькуватість. Але мене це не особливо бентежило. Цікавило інше. І, повагавшись між «Кафе» та «Хлібним», зайшов усе ж до крамниці, і влився в чергу, що смиренно очікувала, доки неспішні водій і експедитор остаточно розвантажать батони й булки. Та і я теж нікуди не поспішав, спостерігаючи не лише за найближчим дійством.
Ледь не відразу після того, як я зник у крамниці, до полишеного мною телефон-автомата підійшов невиразний чоловік, що раніше крутився неподалік. Озирнувшись, він витяг навмисно залишену мною картку, оглянув її, і вставив знову. На картці вистачало коштів ще на декілька десятків хвилин розмов, що і висвітив дисплей. Це, вочевидь, сподобалося чоловіку, і він вирішив скористатися своєю удачею, не відходячи далеко від каси.
І все почалося дійсно добре, і бесіда ще тривала б і тривала, якби її просто на моїх очах не перервали найбрутальнішим чином. Біля автомата м’яко пригальмував чорний мерседес, із якого гнучкими котами вискочили три кремезні хлопи. Двоє досить спритно брутально заламали руки щасливцеві, зігнувши того ледь не пополам, вкинули у салон, і рвонули геть. Третій ж бо залишився на місці подій, узявся оглядати телефон, і, напевно, знімаючи й відбитки. Працював швидко, сторожко оглядаючись по сторонах. Можна було спробувати його розговорити, але поруч могли чатувати й інші, ловлячи мене на живця.
Нариватися на ближче знайомство зі спецслужбами наразі не мало сенсу, а особливо, коли ці специ з іншої країни. Дивно, що саме вони приїхали «на захоплення». Добре зваживши подробиці, я навіть міг би сказати з якого саме підрозділу ці хлопаки. Бо в кожному свій вишкіл і організація дій, хоча в цілому – безсумнівно, представники суто кремлівської школи. Кожен рух, жест, енергетика процесу беззаперечно свідчили про це, повністю збігаючись із моїм досвідом спостережень за ними в минулому. За хвилину біля телефону вже нікого не було. Все, як і колись. Та вартувало і мені брати з них приклад.
Я з тугою поглянув на чергу сумирних покупців, на неспішних водія та експедитора, і вирішив більше не очікувати. Куплю ватрушки іншим разом і десь інде, якщо аж так захочеться підсолоджених дріжджів, а зараз доцільніше повноцінно пообідати - енергії я потратив цієї ночі добряче. А потім не зле було би перевірити наслідки моєї ранкової магічної діяльності.
10
Відчув я Віку відразу, ледь налаштувавшись на неї. Та ще і як відчув! Крізь нечітку млу дрібних деталей побачив її очима залу галереї, декількох відвідувачів. Картинка рухалась, а я рухався їй назустріч. Але пішки мені довелося б іти досить довго, тому я зупинив таксі.
- Куди?
- Вперед, друже, лише вперед!
- Та будь що за ваші гроші.
- Я вас скеровуватиму.
Рудий чолов’яга, пильно оцінивши мене, криво посміхнувся. Та я дійсно не знав адреси, і потрібний напрямок нехай і відчував, та, на жаль, досить далеким від дорожніх реалій чином, тому поїздка видалась не надто простою - водій похмикував, і мав для цього підстави.
Та й справді, в тому напрямку, який я вказував, часто-густо проїхати було неможливо. Якби я краще орієнтувався на місцевості, то вказував би дорогу дещо інакше, аніж вказівним пальцем. Але нинішньої ситуації в місті не знав. Тому моє «направо» чи «прямо» часто впирались у односторонній рух, чи там іще у щось фундаментальне, на кшталт відсутнього близького проїзду. І тільки коли ми проминули бурлеск відновлених у всій красі пролеткульту Золотих Воріт, я відчув, що ми майже на місці, й Віка десь поруч. Водій внутрішньо просяяв і радісно запросив, як на мене, завищену в рази ціну. І деякі його думки при цьому були навіть чіткіші, аніж видіння, які транслювала Віка. І мене вони вкрай обурили. Бо ким-ким, але лохом, якого таки потрібно «поставити на бабки», я себе не відчував.
Та я не дозволив собі надмірностей і відпустив чолов’ягу із твердими переконаннями, що отримані від мене п’ятдесят гривень і є його бажаною півсотнею євро, і що він вдало нагрів лоха. Зрештою, водій бажав саме таких емоцій і він їх отримав.
Таксі стрімко віддалилося вулицею. А я подався уперед, автоматично перераховуючи різницю між собівартістю і ціною поїздки. І так, і сяк виходило, що із затратами на пальне, навіть врахуванням амортизації на запчастини, володар далеко не нової «Волги» чесно заробив не менше п’яти-десяти гривень. А, значить, своїми діями я не примножив зла. Чомусь це для мене було важливим. Як і у випадку з Вікою.
Та з нею, як і з кожною жінкою, основною проблемою певно стануть чоловіки, які її оточуватимуть. Як би мені не хотілося те визнавати, але саме ці чоловіки змусять Віку обрати той чи той шлях. Але в неї будуть свої козирі. І я хотів на них зараз поглянути.
Погода надихала. І я залюбки ще б пройшовся вулицями, де кожен крок приносив щось своє, як із глибин, так і згори, коли б не двері Вікиної галереї, де ми мали познайомитися заново. Хоча я й почував себе трішки ніяково, але відступати треба було ще в поїзді, а не тепер. Тому я, глибоко вдихнувши-видихнувши, прочинив двері. А вони активували
мідний дзвіночок, тож Віка з цікавістю обернулася у мій бік. І на її обличчі не промайнуло й тіні емоцій. Але я звернув увагу не лише на це.
У ту мить, коли жінка оберталася в мою сторону, спритний молодик, що стояв біля неї, швидким рухом прихопив щось із шафки за її спиною.
Коли Віка, продовжуючи щось говорити, знову повернулася до молодого чоловіка, той уже стояв непорушно, вдаючи, що уважно слухає, тримаючи в іншій руці гарно розписане горня, яке він узявся розглядати, певно, ще до моєї появи.
Я, неспішно наблизившись, привітався і запитав дозволу оглянути експозицію картин у глибині зали, вхід куди був перегороджений оксамитовою стрічкою. Це коштувало десять гривен. Я запитально підвів брови.
- Не дешево. Невже перегляд справді коштує цих грошей?
Ще на порозі галереї я закрив себе від будь-якої форми зчитування. І нехай становлення нових здібностей у Віки мало відбутися не миттєво, але я вирішив бути максимально обережним.
Головне, що вона мене не впізнала. І добре. І в цілому виглядала енергійною. Тільки блідість обличчя говорила про деяку втому. Задаючи запитання щодо ціни, я акуратно торкнувся нутра особи поруч з Вікою, відчувши там виразну присутність остраху, хоча на обличчі молодика маячила посмішка.
- У нас нині хороша колекція робіт, тому... - Віка вже почала відповідати мені, як раптом здивовано перенесла погляд на хлопця поруч. Безумовно вона щось теж відчувала. І острах у молодика переріс у паніку: «Пора рвати кігті. Хрестик на пару сотень баксів потягне.»
Віка кинула здивовано погляд на полицю, де, певно, мав лежати той хрест.
«Блін! Западло!» - блиснув, як промінь прожектора у пітьмі, відчай хлопаки. Він шарпнувся і раптово витяг із кишені ножа. Лезо сяйнуло в повітрі, майнуло разом із його рукою вгору, разом з нею перекрутилося, і впало на керамічну плитку підлоги. Другий мій удар був уже коліном у стегно. За мить невдаха лежав на животі, смішно підвернувши ногу, і вив од болю у заломленій руці.
Віка ошаліло гляділа то на мене, то на хлопа на підлозі.
- Господи! Який жах! Ви його не вбили? Той хрест не такий уже й цінний, хоча і срібний.
До неї, схоже, ще не дійшло, що могло щойно з нею статися. Але її гуманна реакція мені сподобалась.
- Живий. Вбивають менш ефектно. А про який хрест ви кажете?
- Він, схоже, зараз у нього у внутрішній кишені піджака.
- Зрозумів.
Я просунув руку в кишеню злодія і справді намацав там невеликого, але важкенького срібного хреста. Передав його Віці.
- Дякую.
Віка заховала хреста у шухлядці стола, і наче згадавши про щось, прошепотіла.
- Тільки прошу, не потрібно міліції. Сьогодні в нас немає охоронця, тому таке й сталося. Відпустіть його, будь-ласка, хай іде звідси, й не повертається.
- Як скажете.
Я підняв молодика на ноги. І, не відпускаючи заломленої руки, провів до виходу. Хлопака помітно накульгував, але ще й матюкався – і про себе, і вголос, судячи зі всього – із жаданою дозою виникли серйозні труднощі. Тому, витягши його за двері галереї, я поблажливо прописав у його «біосі» глибоку відразу до наркоти в цілому, колотися він найближчий рік не стане, а заодно й матюкатися. А далі видно буде, бо ж немає нічого вічного.
- Йди і не повертайся. наразі ти чистий.
Хлопака ошелешено глянув на мене. Раптом його перекосило і він кинувся блювати у вазу смітника біля стіни – так, будь-яка згадка про деякі його колишні звички віднині закінчуватиметься саме так.
Навряд чи був сенс йому докладніше пояснювати, що й до чого, нехай осягає далі свої особливості самостійно. Можливо я й тепер вчиняв не правильно, дозволивши собі чергове втручання в інше життя, але совість мовчала й цього разу.
Коли молодик непевно зашкутильгав вниз вулицею, я повернувся в галерею.
Віка виглядала стурбованою, навіть пригніченою неприємним інцидентом, але ця тривога лише підкреслювала її красу.
- Боюся, він знову прийде аби помститися.
- Оце навряд чи. Я йому нашепотів протилежне і він погодився. Мене звати Сергій, а вас?
- Ви впевнені? – Погляд жінки недовірливо ковзнув моїм обличчям, - я Вікторія, можна і Віка. Не знаю, як вам і дякувати.
Та, вочевидь, саме із вдячності, Віка подала мені руку - таку знайому мені, витончену й сильну водночас.
Але я у жодному випадку не повинен був дозволити відкритим частинам наших тіл торкнутися!
Тож я лише символічно схилився - значно вище над її протягнутою долонею, лише торкнувшись рукою захищеного одежею ліктя. І добре, що на Віці був піджачок. Але навіть крізь тканину в мої чуття ринули незчисленні кусючі мурашки.
- Навіть так? Ви західняк?
Певно й вона щось відчула - обличчям майнуло легке сум’яття, і я вирішив відвести її чимдалі від можливих спалахів пам’яті.
- О так, зі Львова. І, я сподіваюся, пані Вікторіє, ви дозволите мені тепер оглянути ваші колекції безкоштовно? Таким чином у нас не залишиться відчуття, що ми один одному щось винні.
- Звичайно, та, усе ж, я вам дуже вдячна.
- В мене не було інших варіантів.
Віка натужно всміхнулася і відвела свої відьмацькі очі.
- Важко не погодитися. Гаразд. Тоді йдемо.
І вона повела мене за собою до яскраво освітленого приміщення, стіни якого щільно вкривали розмаїті полотна, нехай, здебільшого, і в достатньо простих рамах.
- По цей бік зали в нас із нових поступлень роботи молодого постімпресіоніста Євгена Різовського. Як на мене, досить перспективного художника, з оригінальним підходом до дійсності.
- Він із Києва? Схоже, я десь чув його ім’я.
Вглибині виставкової зали, навпроти однієї із картин замислено стовбичив худорлявий чоловік у досить дивнім, як для літнього Києва, одязі. Мені здалося, що його шати дещо пахнули театральною гримерною, а сам він і взагалі ладаном. І в цю мить незнайомець обернувся й уважно глянув на мене. Відтак, ми легко кивнули один одному. Раз нас пов’язувало мистецтво, то етикет зобов’язував вітатися, хоча ми точно не зналися раніше.
- Не певна, що він киянин, та все можливо, - Вікторія теж поглянула на незнайомця, відтак продовжила наш екскурс, - тож ось підбірка Різовського, а ось там вже полотна львівського художника Шимківа. Та вони для любителів класично виписаних пейзажів, цілком життєвих натюрмортів, словом, усього академічного – і в композиції, і в колористиці. Мені інколи жаль, що нині значно більший попит на порушення традицій, аніж на їхньому дотриманні. Тому роботи Різовського у нас починаються від трьохсот євро, а Шимківа, ті що невеличкі, з двохсот. Та головне, аби вам щось засмакувало.
Я згідно кивнув.
- Купуючи Різовського, ви дотикаєтесь до експресії мистецтва сучасного і, можливо, майбутнього. А придбавши Шимківа, маєте нагоду насолоджуватися природними мотивами.
З цим я повністю погоджувався, та й візії Різовського, на відміну від творчих перенесень Шимківа, мені не подобалися. Можливо, художника може образити кожен, але не кожен, хто дістався пензля – загалом художник. Композиція і малюнок були безперечно слабкими місцями молодого таланту, проте барви, я змушений був це визнати, він поєднував цікаво, і густі мазки мастихіном виглядали соковито й щедро - фарб Різовський точно не жалів.
Та, загалом, мені було цікаво порівнювати названих авторів.
- Вікторіє, мені чомусь здається, що це не постімпресіонізм, особисто я б назвав творіння молодого автора швидше модерністським запереченням класичного імпресіонізму, здійсненого в манері експресіоністичного примітивізму.
- Вау! То ви про те, що «постімпресіонізм» - це виключно сенсове продовження імпресіонізму? – Віка зацікавлено перевела погляд на мене, - але яке цікаве поєднання слів ви використали. То це добре чи погано? Сергію, зізнаюся вам, що я не фаховий знавець малярського ремесла. Більше дотримуюся інтуїції. Та ви вважаєте, що можемо припустити, що це модний нині модерністський постімпресіонізм, чи зовсім якийсь постмодерн? Та, зрештою, хіба це має значення? Чи не достатньо – подобається, або не подобається картина?
- Напевно достатньо, хоча, все має значення. Опиратися на подобається чи не подобається – звична річ, але, до прикладу, не кожна страва, яка видається на перший погляд привабливою, потім не нашкодить. Мій скромний досвід твердить, що далеко не з кожною картиною можна навіть перебувати поруч.
- О, відчуваю досвід життя. Відкриєте й мені таємниці добра і зла? Я готова.
І хоча й легка іронія ковзнула її губами, та я не став прив’язувати нещодавній інцидент із підспудними темами картин Різовського, і заговорив виключно про хороше.
- Проста прозорість, природні проникнення в образи тонкого живого світла, і відповідне їхнє сяяння у відповідь – це добре, а непрозорість, тьма, штучна яскравість – навпаки. От і все. От, скажімо, всі жінки від початку ніжно-прозорі, а чоловіки – навпаки, згустки протиріч. Принаймні, з цього все починається.
- Прозорість, як жива ніжність? Ваші пояснення щодо світла нагадує мені Просвітлення в буддистів. Але тоді, за вашими словами, чоловіки трагічно інші й менш просвітлені? Ні, вони з цим категорично не погодяться... Утім, дайте мені час аби це обдумати. А ще краще – я запишу ваші вислови, хочете навіть на стіну тут повішу, під склом, у рамочці, якщо ви купите собі щось у нас, - те, що сподобалося, - і Вікторія переможно усміхнулася.
- Чому би й ні, але вже на зворотному шляху. Тож, коли повертатимуся, тоді відразу до вас і загляну. Певно, за декілька днів, максимум за тиждень.
- Але ж, уподобане вами може потрапити в інші руки.
- Дійсно.
І я уважно оглянув виставковий ряд полотен Шимківа.
- Напевно цей букетик.
І я підійшов до невеличкої авторської роботи, що сподобалась мені найбільше.
- В яку ціну?
- Мені теж подобається. Двісті.
Що ж, я міг собі дозволити це придбання, але не мандрувати з ним у невідомість.
- Я готовий придбати це полотно, але за умови, що воно буде на мене тут очікувати. І коли я повернуся, до вже заберу його і без жодних своїх сентенцій.
- Домовились! Збережемо! Але, пане Сергію, мені ваші роздуми видаються цілком доладними. Може запропонуєте якусь навчальну книжку на подібні теми?
- Вікторіє, маю вас розчарувати, я таких книжок ще не зустрічав, схоже, в кожного знавця і власний, суто магічний досвід.
- Це натяк на ваші таємниці? Та вже нехай - значить у честь майбутніх звершень я вас і пригощу зараз кавою. Така в нас традиція – дарунком за придбання. А то ви бліді, як і я, певно з дороги? Я, до речі, щойно зі Львова. Примчала на переговори щодо чергової експозиції. Відчуваю себе теж втомленою. А ще цей прикрий випадок. Можливо варто вже й закриватися.
Я заплатив необхідну суму, і мене дійсно вгостили густим кавовим напоєм. І ми удвох куштували його, принагідно оглядаючи присутні в галереї артефакти.
Я зауважив, що при значній кількості гостей, їй одній, вочевидь, важко дати раду з усіма. Та вияснилося, що на роботу саме цього дня одночасно не змогли вийти не лише охоронець, але й штатний продавець. Замісниця Віки позавчора потрапила в лікарню з апендицитом, тому вона терміново й прибула зі Львова, де відпочивала із сім’єю.
Напевно нам було би про що поговорити іще. Та я вже мав іти. На завершення Віка ще раз подякувала мені за все, і протягнула власну візитку, додавши про дивне відчуття, ніби колись уже мене бачила, і, безсумнівно, ще згадає - де й коли, тож і з нетерпінням чекатиме.
Проти очікуванням я не мав нічого, а ось пригадування стали б зайвими, принаймні, швидкі. Дивний усе ж таки збіг обставин. А може не випадково ми зустрілися в поїзді?
Та це вже прийшло мені на вулиці, коли я махав рукою Віці, що вже перевертала на дверях вивіску «відчинено» іншою стороною. Молода жінка на мить застигла, та, схоже, тільки для того, аби кивнути мені на прощання.
Я ж досі тримав навколо себе щільний захист, як і слідкував за тим, аби думки-спогади не турбували і без них затуманену втомою голову, інакше Віка, вочевидь, могла б зараз відчути їх так само, як вона вловила страхи того горе злодія. І тоді моїй совісті довелося б, напевно, прокинутись, якщо вона досі ще спала зі мною.
Я ішов і думав про те, чим може обернутися наше наступне побачення? І ще мене інтригувало, що отой, нафталіновий незнайомець, котрий разом із нами переглядав виставку картин, зник із галереї так непомітно, ніби якоїсь миті став геть невидимим. Я теж так умію, але серед не надто пильного люду, до якого нас із Вікою точно не віднести. Утім, чомусь хотілося вважати, що ми, перебуваючи в розмовах, просто не звернули увагу на подібне Та й, знову ж таки, втома.
Та вже нехай, хоча непогано було б при поверненні сюди наступного разу, не перейти встановлених кордонів. Хоча й цікаво було би якось поспілкуватися з Вікторією і подумки…


Розділ другий
Москва

1
Успішно пройшовши російський паспортний контроль, зі звичними останнім часом персональними відхиленнями від встановленого для всіх інших порядку, я дещицю часу іще просидів у задумі біля вікна купе.
Нашіптували свою подорожню пісню колеса. Сусіди не хропіли. І добре. Хоча розбуджені останнім часом чуття, здається, і вловлювали щось чергове, нове, на межі мого „я”, та це видавалося ще не таким актуальним, як, прикладом, близький світанок, тож можна було наразі не тривожитись. Та й що б змінили оті, особливо не властиві мені, переживання? Інша справа, вчинені мною реальні справи. Але навряд чи йшлося про мій спосіб мандрувань між різними країнами.
Вже якийсь час я намагався не залишати зайвих слідів і при перетині кордонів, бо ж хтось таки міг колись пов’язати ті чи інші події з хронологію моєї присутності, наприклад, в Росії. А я, навіть перебуваючи в Штатах, інколи заїжджав сюди. І буватиму тут, певне, ще не раз. І займатимуся далеко не одними відвідинами кабаків і музеїв.
Тож якщо мої нинішні відчуття щодо майбутнього достатньо правдиві, то доведеться ставати ще більш невидимим, аніж раніше, і в першу чергу, за подібних переїздів. Бо зникати після реєстрації ніби теж не важко, але тільки на перший погляд, бо тебе усе ж порахували. Та й мирський устрій останнім часом кудись вчергове стрибнув. Усе зарухалося динамічніше. Але, разом із тим, враження, що всі за всіма слідкують, і на вус мотають, лише подужчало.
Стрімко змінювалася і їхня Москва. І не тільки зовнішньо, але й нутром своїм - у звичний для мегаполісів бік, коли, здавалося, це вже не місто, а країна в країні. Зрештою, те саме робилося і з Києвом.
Куди все котиться, мене, зрештою, не так і турбувало, бо й так ясно, що не фізичні властивості світу змінюються. Та змучений щоденною гонитвою, пересічний городянин ставав ще жорсткішим, і менш інтелігентним, інтелектуальним, та де цього не відбувалося? І відвідував я нині російську столицю у справах, що трапляються будь-де.
І нехай і прикро, що подекуди тьмянішають колишні світлі сторони буття, але ж якби воно тільки темнішало, то довкола давно царювала б повна пітьма, а цього ніби ще не спостерігалося.
Все. Зібратися. Викинути з голови будь-які згадки про будь що, окрім цілей мого вояжу.
А які вони? Як все складалося на цей момент?
Отже, зник чоловік моєї давньої приятельки, котрій я усім серцем прагнув допомогти. Що мені жадалося ще після зустрічі з Вікою, я навіть не намагався з’ясовувати. Бо на розшуки Лесиного Василя це не мало впливати. А ще донька одного із київських скоробагатьків потрапила до рук московської міліції, після чого зникла, можливо була й викрадена з ціллю викупу. І те, що тут замішані силовики, які ніколи не бувають сторонніми, я мав змогу переконатися щойно в Києві. У цю справу я вліз ніби суто з-за грошей. Що є мінусом. Але увійшов у ті води не тільки з-за них. Можливо, саме випадковий збіг двох ситуацій, а ще щире прохання молодшої сестри зниклої, й зіграли вирішальну роль. Усе ж гроші ніколи не займали в мені головного місця в ієрархії цінностей. Тож моральний баланс і тут зберігся, хоча сама ця справа, схоже, і значно важча, але й не далека від першої.
Та трохи дивно, що я в це все занурююсь. Так, наче сама доля долучила мене до всього цього нагромадження. А ще вчора зранку я безтурботно потягував пиво, і не підозрював, що вже підхопила мене стрімка течія подій. І варто прислухатися, чи попереду не почується гуркіт якогось грандіозного водоспаду.
Зважаючи на насиченість днів нинішніх, я вже не так легковажно ставився до ймовірного надстрімкого розвитку подій дня завтрашнього. Прокручував і прокручував у голові те, що точно цього майбутнього стосувалося - у першу чергу, у справі доньки київського олігарха. Нехай тут і загрози очевидніші, зате й робота цікавіша. І я, схоже, здатен знайти потрібні ключі, хоча ситуація, судячи із добутої мною вчора додаткової інформації, спершу здалася патовою.
Як саме проводила донька багатія свій московський шопінг-тур так і не прояснилося, але підібрали її менти на виході одного з модних клубів у стані, за оформленим протоколом, хоча й важкому, але дуже навіть живому, навіть не буйному. А ось її супутник, із місцевих друзяк Ірини, і буянив, і на ногах погано тримався, не підтримував конструктивних пропозицій, тож цілком справедливо, за словами службових осіб, і був приписаний на ніч до 4-го Таганського медвитверезника. Даму, так і не з’ясувавши її статусу, відправили ж у єдиний на всю Москву жіночий «профілакторій». І це при тому, що доньку олігарха вже повсюди розшукувала її особиста охорона, від якої весела парочка раніше успішно накивала п’ятами. Так ось, після успішного «витверезіння» доньку олігарха більше ніхто не бачив. Ясна річ, окрім викрадачів.
Найцікавіше, що ледь не всі ці відомості я отримав безпосередньо з домашнього комп’ютера сім’ї в Києві. Цілком таємну довідку їм надіслали з Москви простим мейлом. І мені, щоби ознайомитися з цими матеріалами, достатньо було тільки потрапити через тіньові павутинки всесвітньої мережі у домашню комп’ютерну мережу Пилишиних, що опісля нашого з молодшенькою довірливого спілкування виявилося не такою вже й важкою справою. Зрештою, я був упевненим, що вони усе ж наймуть мене для пошуків, і так воно, ніби, й сталося. Отже, збирати данні я мав моральне право. Тож і скопіював архіви, благо на відкритому веб-вітрам хазяйському комп’ютері хтось тоді надовго завис у Неті. Та й особливого вміння це не потребувало. Єдине, що мене напружувало, це провал спецслужби, наявність якої вдалося нещодавно побачити на власні очі, у збереженні конфіденційної інформації, чого бути на такому рівні захисту аж ніяк не могло. І це значило тільки одне - замість старої служби охорони працювала вже нова, та ще і з «варяг». І переміни сталися зовсім недавно. І чого б це так?
Із електронного листування між собою родичів, а також із інших конфіденційних повідомлень додалося іще дещо. І загалом складалася більш-менш цілісна картина подій, яку зараз я пробував осягнути. Хоча ніби й нічого складного в ній поки не спостерігалося, але можливі подальші випадковості були здатні завести події в глибоку тьму, що, вочевидь, далі й сталося.
Отже, на ранок, остаточно прийшовши до тями, наша киянка покинула витверезник зі скандалом, обіцяючи усім абсолютний максимум – і за своє «витверезіння», і за якусь зниклу дрібну коштовність, і за відсутність в сумочці мобільного. Звичайно, усього цього ніби й не було на дівиці з самого початку, та хто його знає. Так чи інакше Ірину випхнули за двері установи навіть не давши зателефонувати рідним і близьким.
Далі вона, начебто, сіла у першу стрічну автівку і пропала. Ймовірно, скерувала водія до свого готелю, але туди не доїхала. А за добу її батькові зателефонували і запропонували організувати повернення доньки за підозріло скромний гонорар у двісті тисяч євро. Для батька Ірини ця сума нічого не важила, але олігарх ніколи не робитиме те, що від нього очікують, тому він і олігарх. І в давно обжитих сферах криміналу він мав усе зробити «правильно», згідно із поняттями того світу, в який і сам частково входив. А значить, щонайменше, стільки ж грошей він мав пообіцяти і гарантам повноцінного залагодження свого питання. Та разом із цим виникав ряд неоднозначних, навіть вельми делікатних моментів. Бо в Москві, зрештою, як і в кожному постсовковому місті, із такими гарантіями могло бути декілька варіантів. Утім, олігарх, за своїм статусом, зобов’язаний був працювати із найвпливовішими силами, насамперед, із державними службами, і саме із найпотужнішою на цю мить «конторою», якщо проблема хоч якось входила в сферу її компетенції. А значить, в Росії, тільки із ФСБ. Утім, і саме ФСБ за невизначеної ситуації зобов’язане теж підстраховуватися, найчастіше отримуючи підтримку і від повноважного авторитету кримінального світу на місці, з яким разом, зазвичай, і закривали питання. І так ставалося майже завжди, якщо справа не виникала за ініціативи самих державних служб. І, певно, спочатку вона була цілком кримінальною. Але по ходу її вирішення ідея зачепити на гачок і нашого олігарха у силовиків РФ обов’язково мала виникнути. Що могло накласти свій відбиток і на події. І це, схоже, й сталося, досить гротескно. Бо ще за перемовин сім’ї з московськими силовиками суму викупу раптово підвищили до більш пристойної.
Ті ж невідомі особи зателефонували батькові й наполягли, що «мільйон і не менше, і даємо лише щедрі два дні на проведення оплати».
І ось, станом на день вчорашній, судячи з переписки, олігарх уже передав отой мільйон євро для зловмисників, котрі під час процедури передачі грошей були вбиті, а сама заручниця разом з грошима наче крізь землю провалилася.
Тож і перший, і другий - не виплачений іще мільйон - «гарантійно» зависли у повітрі, дещо напружуючи високі сторони домовленостей. І це виглядало не менш цікаво, аніж чергове дивовижне зникнення Ірини Пилишин, котра, як я це чітко відчував, і досі залишалася живою. Зрештою, життям дихало й фото Лесиного чоловіка. Отже, я мав шанс відзначитися на усіх фронтах. І з відчуттями, що Ірина й Василь ще в Москві, я і заснув…
І снилися мені дивовижні неподобства. Мовби якась із добре знайомих мені жінок виявилася ще тою відьмою! І в неї існували вагомі причини скеровувати на мене зло. Огортала силует неприятельки така густа пітьма, що розпізнати особисті риси я не міг. Тож я викликав із пам’яті усіх жінок, з якими колись мав стосунки. Заглядав їм в очі, але це нічого не давало, бо у кожній бачив ту саму відьмацьку силу!
Проте я усе ж відшукав спосіб розкрити цю особу, але не встиг зробити останній крок, бо сталося щось несподіване, від чого я прокинувся. І до того ж мене рішуче смикав за плече провідник.
- Прокидаємося, за півгодини Москва.

2
Максимально прозорий і непомітний для усіх тих, які видивляються і шукають мене. Цю вказівку я дав собі ще на під’їзді до російської столиці. А щоби мене зайвий раз не штовхали осліплені такою установкою пасажири, я вийшов із вагона ледь не останнім. І відразу занурився в енергетичні вири цієї непростої місцини.
А, взагалі, мені подобалися стосунки з мегаполісами. Хоча я не назвав би їх привітними, але вони незмінно приносили щось навзаєм.
Тож і в Москві я зустрічався із усіляким - звичним і особливим, та інколи і з таким, що, на щастя, не снилося більш делікатним центрам людського буття. Ясна річ, я далеко не всюди бував, але такого, як у Москві, тиску на єство, я не зустрічав більше ніде. Звісно, до всього можна призвичаїтись, як це й робили мільйони місцевих жителів, але це не значило, що подібні впливи зникали. Тож надалі я просто по новому збалансовував чуття, аби загальне тло не застилало зір. І зараз я теж зробив подібне, утім, встигнувши зауважити те, що в минулі приїзди так гостро не кидалося в вічі. Там, попереду, де шляхи новоприбулих перетиналися - поблизу входів у метро клубочилися багряні тумани. Зверху, чи знизу вони витікали я не зрозумів, та, на разі, – і не намагався. Усьому свій час. Та ці марева ховалися за загальним тлом, і діяли рівно на всіх, хто не захищав себе від схожого вампірського висмоктування. Та я, в цілому, вмів протистояти таким явищам. І навіть користуватись цими енергетичними перетоками. Хоча для внутрішнього сприйняття вони були й отруйними, але їх непогано виходило долучати до різного магічного дійства, наприклад, спорудження тих чи тих видінь, для впливу на переслідувачів. Подібні речі за останні декілька років усе помітніше входили в моє життя, і якщо раніше щось нове відкривалося з виразним подивом, то потім, скоріше, як даність. І я вже не мав сумнівів, що з кожним подібним відкриттям ставав сильнішим у здібностях, особливо, коли не стримував себе в сприйнятті потаємного. І нехай розуміння навколишнього від цього не кращало, зате я все легше оминав ті чи ті небезпеки. А проминав їх назавжди, чи просто відтерміновував, мене поки особливо не турбувало.
Можливо, ще десь глибоко, так по-дитячому, вважав, що варто самому спинитися, то зупиниться й мирська вистава зі мною в якості головного героя. Та я справді збирався її принаймні застопорити після повернення з Москви. Хоча, скоріше, усе ж, змінити одне дійство на інше - менш метушливе і значно приємніше для тіла й душі. А ще сьогодні я готувався дивитися футбол. І це було ледь не найголовніше у моїх найближчих планах. Звичайно, опісля знаходження зручного для проживання місця, де я і збирався заочно долучитися разом із усім консервативним чоловіцтвом до врочистостей відкриття чергових всеєвропейських змагань, заодно і з матчем номер один. І, оминаючи такі підозрілі, багатолюдні місцини, я неспішно подався в напрямку Новоарбатського мосту, даючи собі звикнути до міста, а йому до мене.
Можна було, звичайно, і відразу взятися суто за власні справи, - і, запевне, так би дехто й зробив на моєму місці, але не я, і тільки не в Москві, бо вчиняти подібне тут, значило лише виказати свою зневагу до неї. І нехай і мало яка місцина залишає подібне ставлення до себе безкарним, та далеко не кожне місто вміє отак мститися, як Москва. Та я і сам бажав привітатися з нею, тою глибшою, ще не остаточно сплюндрованою сучасною і колишніми владами.
«- Привіт, Москва. Приємно знову тебе відчувати. Радий, що між нами ніколи не було жодної неприязні...» - бурмотів я про себе достатньо щиро, але, певно, не надто переконливо, бо виразної відповіді не дочекався. Але я нікуди й не поспішав.
Та Москва, до якої оце і звертався, як мені здавалося, не приймала суєту, хоча й була занурена у неї аж по найвищі свої шпилі. Та, сама по собі, хіба здатна вона спиняти те все, що коїли з нею і в ній вчорашні й нинішні її мешканці? Надто вже дрібні вони й численні, хіба за всіма доглянеш?
А ось з тими, хто був значно більшим за розмірами єства, у цього міста виникали особисті стосунки. Тож для спроби порозуміння з нею власної суєтності потрібно позбуватися з першої ж миті – і спершу просто споглядати навколишнє: зриме й незриме, радіти новій зустрічі, і все таке, як, зрештою, і з кожною, подібною до неї, магічною жінкою.
На самому Новоарбатському мості я знову дещо змінив свої вібрації, дозволивши собі трохи більше. Кожному, чутливому до тонкощів буття стрічному, я здаватимуся близькою особою - із давнього, чи не такого вже й давнього минулого. І чим сприятливіші будуть умови для подальших наших стосунків, тим приязніші відчуття мали б виникнути у того чи того перехожого. Я не раз користався цим способом знайомства в різних містах, коли не хотілося зупинятися в готелях, чи просто стати кимсь іншим. Востаннє - за минулого свого приїзду сюди декілька місяців тому. Тоді я планував саме розважитися - в інтелектуальному сенсі цього слова. Нехай і вийшло трішки інакше. На мене тоді «клюнула» весела москвичка, яка впізнала в мені якесь божевільне кохання своєї, не такої вже й далекої юності. Спершу ми посиділи в кафе, відтак вона запросила мене пожити в неї. Не думаю, що вона прогадала, бо ми майже не вилазили з театрів, і галерей, та й, можливо, доля нас вела до чогось більшого. Та коли я почав зменшувати свій невидимий вплив, жінка відразу стала виявляти й суттєві відмінності між мною і невідомим мені персонажем з її мрій. І хоча я поводив себе так само делікатно і уважно, вогонь в її очах стрімко потанув. І добре, що ми не дійшли до інтимних стосунків. Нехай, знову ж, це було саме моє утримування, але подібні самообмеження дозволили нам і достатньо легко розлучитися.
«- Ти хто? Я ж тебе не знаю, зовсім не впізнаю!»
«- Можливо, я просто твій ангел-охоронець.»
«- Ні, я зараз викличу міліцію!»
«- Та не варто, я сам піду. Але дякую за наш чудовий земний відпочинок…»
І, зважаючи на її ошелешення і навіть переляк, я не став затримуватись, залишаючи по собі лише крайню делікатність манер, і щедре розтринькування своїх грошей на всі ті речі, які вона собою прикрашала.
Я передчував, що вельми схоже може трапитися й сьогодні. Хоча цього разу вартувало обійтися без жінок. Принаймні, спробую. Заодно й отримаю відповідь - наскільки змінилися і в який бік мої здатності, бо ж вести справу з чоловіками і значно складніше. І це буде відповіддю не тільки з боку географії.
На мене і справді відразу стали звертати увагу численні стрічні. Їхні погляди затуманювалися посиленим пригадуванням, а кроки сповільнювалися. Тож я навмисно заглибився в арбатські вулички, де й приїжджих порівняно обмаль, а до моїх улюблених місць - близько. І тепер ледь не з кожним кроком відчував, що ситуація визріває до кульмінаційного моменту. І я неспішно тримав курс, довіряючи передчуттям, а відтак і відчуттям, - на «тепло, тепліше, гаряче!»

3
- Господи, Ростиславе?! Ти як тут опинився?!
Серйозний, міцно скроєний чоловік, років на двадцять старший за мене, радо обійняв мене.
- Скільки ж ми не бачилися! Але добре, що дорогу іще пам’ятаєш. З дому, чи навпаки, додому вертаєшся? А зміцнів як! Ти дзвонив? А я ось повертаюся з крамниці.
Я усміхався у відповідь, наче нічого особливого й не сталося, та й думки у чоловіка повністю відповідали щиро сказаним словам, і це мені подобалося.
- Вирішив зайти без попередження? І правильно. Але ж міг не застати! Та йдемо, йдемо. Як матір? Як батько? Як у Мукачеві, Ужгороді? Тисячу років не був там, а як хочеться порою, наче в юність! Та зараз усе мені доповіси.
- Аякже ж! Та я і справді щойно приїхав. І що, думаю, дзвонити, коли пройтися зовсім недалеко.
- І я так само роблю, якщо на Київський прибуваю.
Дружньо перемовляючись, ми звернули за кут чергового будівлі. Пройшли крізь невеликий, добре доглянутий скверик. І прочинили двері одного з під’їздів модного, обкладеного жовтавою лицевою цеглою, будинку, середньої, як для цього міста, висотності.
Підтягнутий, хоча й немолодий літами консьєрж, привітно махнув рукою моєму супутнику поглянув на мене із пильним зацікавленням, але остаточно не впізнав, і славно, а то вийшла б досить смішна ситуація. Утім, на згадування - хто оце такий знайомий, у нього не вистачило часу, бо в під’їзді тої ж миті нагло зникло світло. І з цієї причини на п’ятий поверх ми підіймалися пішки.
Трохи захекавшись, ввійшли у світлу, не захаращену меблями квартиру, з вікон якої відкривався цілком пристойний вигляд на вулички Старого Арбату.
- Дивина, ніколи не зникало, а тут ні з того, ні з сього.
- А в нас таке частенько стається.
- Ти ж, Ростику, не порівнюй наші міста між собою. Та, утім, бардак нині усюди наростає. Навколо будують і будують, а комунікації не покращують.
Я був цілком згоден із невідомим мені чоловіком.
- Та інколи корисно позайматися спортом.
- І не кажи!
- Ти ще граєш у футбол?
- А куди ж без нього.
- До речі, сподіваюся, ти не тільки привітатися зайшов? Хоча би на пару днів тут? - Чоловік допитливо поглянув на мене, - мусиш побачити свою сестричку, тому я зараз подзвоню до неї. А поки помий з дороги руки. Присядемо, поговоримо.
Планування житла виглядало звичним, тож я невдовзі вже покидав убиральню.
Як не дивно, я виявився племінником цього достойного пана. На жаль, ми давно не бачились, але не настільки, аби він мене відразу не впізнав. Дружина мого нового родича нещодавно від’їхала на відпочинок, а ось глава сімейства трохи затримався і оце саме зараз повинен поспішати їй навздогін. Його літак вже прибув у Внуково, та ще було години з три до початку реєстрації, а отже, й дещиця часу для нашого близького спілкування.
- Щось моя Анжела ходить, не відповідає, - він певно мав на увазі свою доньку, - і прикро, що наша зустріч вийшла такою короткою.
- Зате ми зустрілися! Життя інколи приносить неочікувані дарунки.
Ми випили вже по дві чарчини горілки і перебували у найтепліших згадках щодо «нашого» минулого. Я встиг і оглядітися. Судячи зі всього, мій новий родич значну частину свого життя провів за кордоном, і, певно, саме тому його квартира так і не стала цитаделлю міщанства. Книжки, фотографії, картини, розмаїті артефакти, вочевидь, із різних місць служби – трубки, маски, блюда. Та особливо уважно я придивлявся до світлин із сімейного альбому, де знайшов і «себе», в чомусь навіть схожого.
- Ех, дядю, не тягне вас до міщанської розкоші.
- Та ж, Ростиславе, хіба мені з дружиною до цього? І скільки часу тут буваємо? А доця заміжня, має все своє і мешкає окремо. Хіба що кактуси приходить час від часу поливати.
Мій новий родич вагому частину життя прослужив у розмаїтих закордонних посольствах спеціалістом по захисту зв’язку. І нехай це ще та причетність, але його аура мені подобалась, зрештою, як і єство. І думки цього чоловіка не брязкотіли зі всіх щілин. Умів дядько тримати себе в руках. Лише зрідка щось таке, специфічне, прохоплювалось. Зараз ось виникали образи рідних, тих, кого він в розмові пригадував, кого щиро любив - тому мені було і неважко про них щось, очікуване ним, і говорити.
Потужна особистість мені трапилася, цілісна, та особливо радісно, що це не екзальтована емоціями жінка. Вочевидь, відповідь на моє пошанування з боку Москви в цілому була прихильною.
Проговоривши про рідню, я нарешті пояснив, що приїхав сюди, аби з’ясувати попит на радянський «антикваріат», якого достатньо ще залишалося на Заході України. Досвідчений в життєвих справах мій новий родич, хоча і невдоволено хмикнув, мовляв, краще б я чимсь серйознішим займався, та не відчув і молекули неправди у сказаному мною. Можливо тому, що я деякий час і справді займався подібними речами - раніше, ще до того, як зі мною почали відбуватися магічні зміни. Та я й зараз цікавився старовиною, хоча і з інших причин, і в значно ширшому контексті.
Проте словосполучення «радянський антикваріат» викликало і цілком очікувані нотки пригадувань.
- Ох, даремно наші країни розділили кордони, даремно. По живому розрізали. Досі боляче. Та живемо далі. Якось та й буде, нехай і стільки сімей, як ось наша, розрубано навпіл!
Чоловік в серцях махнув долонею. Ми випили, закусили скромними бутербродами. Після чого мій «родич» став збиратися.
- А ти, Ростику, допоки у Москві, живи тут, у мене. Не поспішай, роби справи серйозно, зважено. А будеш від’їжджати, залишиш ключі на столі, і просто захлопни двері. Але зателефонуй Анжелі, аби зайшла і опісля все позачиняла. Та, сподіваюся, ви ще сьогодні здзвонитеся і зустрінетесь, ви ж років із десять не бачились, чи навіть п’ятнадцять. І на її весілля ти чогось не зміг приїхати. Вона, та й ми усі, разом з твоїми батьками, очікували на тебе.
- Дякую дядю, я на таке навіть не розраховував, із Анжелою побачитись просто зобов’язаний. В неї і перепрошу, що не зміг раніше приїхати, закрутило життя.
Я ніяково опустив очі, все ж таки Ростислав виявився тим ще свинтусом, а мені тепер віддуватися.
- Можливо тобі потрібна реєстрація на перебування в Москві?
- Та ні, двох-трьох днів мені цілком вистачить. На короткий період вона не вимагається. Хоча зараз, кажуть, і до трьох місяців можна гостити без реєстрацій, але мені ніколи.
- Добре, а я консьєржу дам вказівку, аби тебе пропускав без зволікань і розпитувань.
І ми невдовзі вийшли з квартири. Я провів чоловіка до станції метро «Смоленська», і з найтеплішими відчуттями обійнявся на прощання. Навіть не став стирати з його пам’яті наші взаємини. Набагато пристойніше було би вкласти істинному Ростиславу згадки про його поїздку сюди. Тож, певно, доведеться якось відвідати й Ужгород.
Не знаю чому Промисел звів мене саме із цим чоловіком, та наше знайомство виглядало і найкращим зі всіх можливих.
Повертаючись широким колом до своєї нової оселі, я не спішно і з насолодою перейшовся новим Старим Арбатом. Колись, як знущально повідомили глибини чомусь в цілому недосяжної нині пам’яті, я бував у цих кварталах і до реконструкції, а так, в основному, вже після неї. І сьогодні тут юрби приїжджих, дорогі ресторани й дрібний вуличний бізнес на межі із шахрайством, не те, що в ті роки. Хоча й раніше вистачало колоритних персонажів і значно цікавіших.
Я з інтересом обійшов ряд антикварних крамниць. Переконався, що в колах тутешнього бомонду дійсно стало популярним «затарюватися», як глибоким минулим, так і особливо яскравими артефактами епохи СРСР. Якби я і справді вирішив зайнятися усім цим, то міг би досягнути фінансового успіху. Та для мене нинішнього це все виглядало аж надто дріб’язково. Але масовий попит, особливо на тоталітарні рештки, щось та й значив.
Та мені було приємно походити, подивитися, при цьому неспішно обдумуючи ситуацію що складалася. І в цілому мені все подобалося. А те, що я нині вдавав із себе когось іншого, то зовсім не зі злих замислів, та й, зрештою, останньою відповідальною за вельми сприятливий для мене збіг обставин і цього разу була доля.
Тож нехай я і використовував деякі магічні вміння, та не агресивно, даючи кожному можливість вибору. А можливо й саме місто подібним чином відповіло на мої привітання.

4
Але гарний початок дня не гарантував такого ж продовження. Як не дивно – з огляду на мою захисну налаштованість на прозорість, близьку до невидимості, мене декілька раз, ймовірно, спробували пограбувати. Та щипачі, мабуть, не стільки бачили мене, скільки випадково намацували в юрмлінні люду мої кишені. Та за багаторічною своєю звичкою, я в них без крайньої потреби нічого ніколи не клав, користуючись виключно шкіряною міні-сумочкою, що висіла під сорочкою просто на шиї.
Тож, оглянувши і деякі інші торгові місця, і придбавши там пару дрібничок, які могли мені невдовзі пригодитися, я повернувся «додому», де на мене вже очікувала двоюрідна сестричка, вона ж і донька господаря квартири, - симпатична брюнетка Анжела.
Я впізнав її за світлинами із сімейного альбому, А ось вона мене вже суто з моєю допомогою.
Та сестричка мені відразу сподобалась. Хоча у нас не існувало, й не могло існувати спільних дитячо-юнацьких згадок, але щасливо знайдена родичка так само, як і її батько, зауважила, що нині я в непоганій формі. Тож і я, цілком щиро відповів, що й вона в самому розквіті.
За годину приємної балаканини з кавою і шоколадом, які я взяв у тому ж легендарному «Єлісеївському», Анжела мимохідь відмітила, що вартісних якостей у мені додалося. А мене ж вельми зацікавили її погляди на життя. І ми ніби непогано порозумілися. Я навіть був запрошений у гості. А чому би й ні, раз ми вже ледь не родина.
З цієї нагоди і, певно, користуючись тимчасовою відсутністю свого чоловіка, що на декілька днів вимушено поїхав у виробничих справах у глибоку провінцію, Анжела нашвидкуруч спланувала зі своїми подругами вечірні коктейль-оглядини братчика з далекого міста Ужгорода.
І знову пам’ять порадувала – років із двадцять п’ять тому, я, виявляється, вже розкривав для себе дивовижу московських оглядин. Тоді, звичайно, я був дещо іншим, та й часи не нагадували нинішні. Але і тоді, і сьогодні, москвички дивилися на мене однаково спраглими очима. І хоча ці погляди нині кидалися з протилежного боку життєвої ситуації, бо все стало геть іншим, та й дамське оточення виразно постаршало, але в глибинах жіночих сутностей кардинально, схоже, нічого не змінилося. Тож, як і колись, і зараз ці зори - у пошуку омріяної тугої твердості - запитально пронизували присутнє поруч чоловіче єство.
Тоді, щоправда, до букету, окрім вікового романтизму, додавався і незмінний інтелектуальний снобізм від посвячення в шедеври забороненої літератури, як і вічне пікантне питання наявності московської прописки. Усе, що нині змінилося, на перший погляд поверхневим, але фундаментальним: «і скільки ж ти коштуєш?».
І безсумнівно, мій енергійний посил у відповідь дійшов до всіх присутніх у Анжели дам, а до деяких навіть із нахабним чисельником - «безцінний». Надпис у знаменнику, з огляду на відомий вислів давньо-вавилонською, тим не менше, залишився не прочитаним, тому й остаточного вирішення задачі із оцінювання не відбулося. А отже, і я не нестиму повної відповідальності за неповноту сприйняття іншими ситуації в цілому. Утім, подібне завжди мало значило. Бо сама причетність до загадкової задачі в усі часи найбільше і заводила жінок. І в них вистачало методів для досягнення своїх цілей. Хоча навряд чи в ці миті йшлося саме про емоційні стосунки. Та спокушати не входило і в мої плани. Навіть попри свої нинішні холостяцькі метання, я шукав однієї і надовго, і зовсім не цих краях.
А зараз мені була потрібна лише напарниця для дійства завтрашнього дня, плани щодо якого неспішно визрівали в голові. Та ось завтра я мав діяти швидко. Цього разу про тривале перебування у Москві зовсім не йшлося.
Користатися Анжелою я не міг із принципових міркувань - хоч і нещодавно встановлена, та усе ж – родина. Вибрати напарницю я мав із її подруг. Серед них офіційно незаміжньою була лише одна – фарбована блондинка Лілія - худорлява гнучка кішка із зеленими очима нещадної власниці. Саме на неї я й сподівався в першу чергу, так би мовити за відповідним собі статусом, бо ж як свідчив досвід попередників: «Ex mali seligere minima» - із лих вибирають найменше. І, нехай, втиснути життя в канони завжди нелегко, але ж можна використати хоча би в окулярі прицілу. Що я раз від разу й робив.
Ми змішували колу з «Мартіні», з кульками льоду, а потім і з горілкою. І я дружив, як то й випадало справжньому джентльмену, зі всіма однаково, а що кидав зори найчастіше на Лілію, так це пояснювалося не лише моїми задумами, але і її словесною активністю. І раптово виявився не таким вже й дрімучим провінціалом. Знав, до яких поп-зірок останнім часом не байдужий місцевий бомонд, про найгарячіші подихи моди, популярні квартирні інтер’єри, і ще багато всяких всілячин. Ми навіть поговорили про фауну і флору в тутешньому зоопарку політики, потім про українські хащі, зачепивши і жінку з косою, і головного нашого трутня, що, мовляв, хоча й дорікає сусідам, але, тим не менше, за латентними промовами про бджіл, не забуває уважно акцептувати газ, і ніхто не мав сумніву - що суто за потаємними домовленостями усіх сторін.
Далі, захопившись, Ліля, Яна, Даша і Анжела доймали мене запитаннями щодо інших різних чудернацьких істот, що, як розповідали у телевізійних передачах, нині у великій кількості розвелися в Україні, настільки, що та сама керівниця з косою запропонувала відгородити деякі області колючим дротом. Та я не став пояснювати з якого боку кордону до нас лише й прибігають оті покручі, бо ж і так очевидно. І, навзаєм, розповідав уїдливим жіночкам, що європейську цивілізацію в нас нарешті відтворено, але ще не повсюди, і тому подорожування, скажімо, глухими Карпатами, чи териконами на сході, вимагає присутності у гурті мандрівників хоча б одного Рембо. Про чупакабр оповідати не став, так як вони душили наразі тільки курей і кролів, і до відвертого переслідування дівиць іще не дійшли, точніше – не дострибнули.
Я насолоджувався тим, що дами із усіх сил намагалися надовго не відволікатися на обговорення суто своїх тем, шукаючи щось спільне, - ми навіть деякий час присвятили пошукам найбільш пристойного центрового бару, де можна й на повну відтягнутися, і не надто постраждати фінансово. Той заклад, який відвідала востаннє донька олігарха Пилишина особливого ентузіазму в москвичок не викликав. І дорого, і жлоби там усілякі постійно тусуються. І навіщо нариватися на неприємності, коли поблизу є більш демократичні установи. І миле жіноцтво вельми щедро поділилося своїми знаннями.
Та поруч із цим, кульмінацією вечора став і момент, коли я, вже плануючи покинути компанію, записував номер телефону Лілії, привседамно запросивши її розділити завтра мої дослідження місцевих відпочинкових закладів. Незважаючи на те, що Ліля не відповіла ствердно, усі інші поглянули на такий поворот подій вельми подивовано, якщо не осудливо. Переконання Анжелиних подруг, схоже, рішуче відрізнялися від моїх. Одна Яна, задиристо струснувши спокусливими розсипами каштанового волосся, підтримала мене, заявивши, що нарешті бачить чоловіка із принципами.
– Ростиславе, ви мій кумир!
А як я мав іще поступати, коли всі, окрім Лілі, заміжні, а розбійниця Анжела до того ж і моя «двоюрідна сестра»? І це в той час, як на нас очікували, можливо, й небезпечні пригоди.
Тож ми ще трохи побавилися, навіть танцювали. Причому дамочки, наче роблячи це востаннє в житті, дозволяли собі бозна-що, особливо танцюючи зі мною. Мене це настільки пробрало, що я змушений був, зібравши залишки самовладання, таки терміново розпрощатися. Чим виразно засмутив компанію. Вочевидь, для них вечірка тільки розпочиналася. Але я мав зустріти завтрашній день без надмірностей дня попереднього, тим більше, ночі.
Я повернувся до квартири Анжелиного батька якраз у ту мить, коли приблизно в двох кілометрах звідси «куранти» відмітили настання півночі. І лише тоді я і згадав про футбол! Із двох сьогоднішніх матчів перший, а з ним і відкриття чемпіонату, я успішно вже пропустив, а ось кінцівку наруги португальців над турками захопив. Що ж, якщо не жінки, то хоча б футбол. Утім, найкраще, - спочатку футбол, а вже потім все інше. І я з насолодою додивився матч, а відтак і впав у гостьове ліжко.
Спалося на новому місці напрочуд добре, хоча й снилися якісь неземні печери та підземелля, ще й настільки виразно, що я впізнав би їх і за тисячу років...

5
Ранок розпочався цілком пристойно – у відкритому вікні цвірінькали горобці й не менш радісно теленькав настільний телефон, пробиваючись просто з мого школярського дитинства. Тож перед тим, як зняти слухавку, я поглянув на дату випуску апарата, так і є - 1975 року! Скільки ж мені тоді було? Пам'ять зі скрипом привідкрила, та знову щільно захлопнула своїми віконниці і брами. Та одне я вхопити встиг - дівчатами в ті часи я вже переймався!
І голос у слухавці чимось їх нагадував. Анжела райським тоном сповістила, що під ранок вони врешті розійшлися, хоча мене їм і не вистачало. Та мені дадуть змогу виправити положення. Тому вечірку, подібну вчорашній, вирішено невдовзі повторити. А ще Анжела, чомусь показово втаємниченим голосом, додала, що моя дама через неї попросила нагадати, що обов’язково прийде близько 19-00 до принцеси Турандот на Арбаті. Ми ще неспішно погомоніли про різне, аж доки молодка не заявила, що чоловік її зараз точно приб’є. Бо він оце нещодавно повернувся, і явно не в гуморі, а дома таке і таке, а вона ще й зависла на проводі.
- Уявляєш, його бізнесові колеги нині всі на корпоративній рибалці, організовано виловлюють тамтешніх на свої столичні вудки! - Гучно і явно не мені випалила Анжела, і так само оклично продовжила, - а мій оце чемно повернувся! Але тільки аби з одного відрядження відразу помчати в інше! Яка невезуха! Чи везуха, як гадаєш?
У слухавці почулося левине гарчання. І зв’язок перервався.
Тільки ревнощів мені не вистачало. Той самий випадок, коли приємно відчувати, що вже для деяких пригод не годишся, і, покидаючи вчасно і без випадкового вантажу жіноче товариство, вчиняєш правильно. Ех!
Я сходив у душ, потім випив зеленого чаю зі скромною вчорашньою канапкою. Поспішати не хотілося, але я не міг не зважати на відомчу належність будинку і квартири мого тимчасового перебування, - часу в мене могло бути зовсім обмаль. Тому невдовзі, з надією на Фортуну, і собі долучився до діловитого юрмища москвичів і гостей міста!
І день пролетів, як це завжди буває в мегаполісах, напружено і швидко. Але і встиг я чимало. Можливо, навіть занадто, як для одного дня.
І з огляду на це, навіть самого подивувало, що строго в 19-00 я вже стояв на Арбаті неподалік від тієї театральної Турандот. Саме там, де нещодавно фотографувалася й Ірина Пилишин.
Моєї знайомої Лілії ще не було. Зрозуміло, що легке запізнення завжди на користь жінки. Та не все аж так однозначно, бо чоловіками давно вистраждано, що розмір такого запізнення завжди складає певний виграшний бонус на користь того, хто очікує, і досвідчені жінки цим майстерно користуються, особливо, коли хочуть пришвидшити заплановане ними дійство в ту чи ту строну. Я все розумів, але! Завжди доймало саме це «але»! Як ось – «але скільки можна»! – з ряду «очікувати», «терпіти», «мучити», або ж «але» раптом щось трапилося.
Я роззирнувся. Неподалік виблискували чудернацьки підсвічені фасадні вікна Українського Культурного центру. Саме сьогодні, і саме в цей час, згідно афіші, там починалася вистава «Ідіот» за Антоном Павловичем Чеховим у виконанні акторів Львівського театру ім. Марії Заньковецької. Та режисер з Києва, хоча і теж львів’янин - Тарас Зірко. Колись ми з ним частенько перетинались. Він і тоді вже був цілком заслуженим актором, а заодно й офіційним Дон Жуаном заньківчанської сцени.
Та в Києві, в його новому театрі свої герої. Але гарно було би взяти оце зараз під ліктик перфектну Лілію, і завести до глядацької зали Українського центру. Посадити ближче до сцени, аби розпалювати того ж Зірка, заодно, і князя Мишкіна, Ліліїною проникливістю. Раптовим лоском чогось нового, ще недослідженого, посеред звичного гербарію арбатських дідусів і бабусь, й інших дивовижних суб’єктів, які чомусь не змінювалися, скільки б я сюди не заглядав. Ось би зараз так тихенько й присісти, і уважно дивитися, слухати, аплодуючи разом із залою барвистій грі львів’ян.
Цій залі усе завжди подобалося, ще б пак – всі заходи ледь не завше проводилися безкоштовно. Тому лише одне питання, зазвичай, докучливо напружувало частину поціновувачів. Одне незмінне - чому ця вся краса звучить українською?! І найлегше, видно, було відповідати на нього вдаваним нерозумінням самого запитання.
Але засвічувати на цій виставі свою присутність у Москві було процесуально неправильно. Вже іншим разом. На жаль. Пробач, Тарасе.
Я знову роззирнувся. Прекрасна дама запізнювалася усього на трішечки. Причиною цього разу безсумнівно стала сама по собі жіноча краса, яка не ховаючись за умовності могла служити ідейним викликом не лише декадентським формам буржуазної моралі, але й зашкарублій у колишньому етиці. Аж дивно, що запізнення склало якісь дрібні півгодини. Та жіночі старання вартували того - високий бюст втримували ажурні конструкції із напівпрозорого і достатньо піддатливого, навіть для чоловічих рук, матеріалу. Спідничка теж була присутня, але не зовсім зрозуміло для чого, бо ніби прикривала не зовсім там, і не зовсім те. А ще ж існували й зачіска, і високі каблуки, і всі інші лінії й поверхні, об’єми - реальні і уявні. Але усе ж найбільш приголомшливо, як на мене, виглядало те, що переді мною постала не розлучена гостромова Лілія, а цілком заміжня і дружня на прояви Яна - любителька чоловіків із принципами! І як я не відчув застережливого зітхання долі у вчорашньому Яниному «- Ростиславе, ви мій кумир»?
Очевидно, на моєму обличчі майоріло те саме щире здивування, котре Яна із видимим задоволенням прийняла за належним чином висловлений комплімент, а також за підстави для стрімкого і переможного вступу на царство.
- Привіт, Дон Жуане. Дозволяю прийти в себе.
- Яно, це ви?
- Так, цей вечір належить мені. Отже, і ти теж. Я вчора чисто випадково виграла цю вечірку на нашому бабському аукціоні! – Погляд жінки переможно пронизав мене,- Навіть не уявляєш, яка боротьба точилася! Мимоволі взяла участь, і ось тому й тут, та зараз тобі усе розповім.
Я вже трішки оговтався. Оце так наступ. І ми вже ближче, ніж тет-а-тет. Які надалі можуть бути «викання»? Життя в Москві таке швидкоплинне.
- Яно, я безмежно вражений!
- Та ладно, не перебільшуй!
- Ні, без жартів, жартувати із долею я б не став.
Утім, я хоча і був вражений, та, найперше, можливою зміною не лише нинішніх планів, але й наслідків від їхнього втілення.
- О? Навіть так? І що, доля бувала проти?
І, певно, для закріплення стосунків із невидимим Промислом, дама чмокнула повітря над моєю оторопілою щокою, граціозно підхопила мій лікоть, і ми попливли у літавиці її парфумів у промовисте клуботання вечірнього мегаполісу.
Ні, доля поки не висловлювалася проти, але кінцевим пунктом прибою флюїдів розпашілого жіночого єства, на жаль, сьогодні мала стати не спрагла пустеля одвічної чоловічої самотності, а повна невідомість. Та ще й після активної розвідки-боєм з невідомою кількістю учасників. І Яні таке навряд чи сподобалось би.
- Ростику! В мене відчуття, що ти сьогодні недопрацював на своїй біржі, чи де там ще, і твоя увага частково ще на роботі? Але ж ти вже тут! То маєш довіритися мені, бо я не знаю поразок у сутичках із залишковою мозковою напругою!
О, моя супутниця мала рацію стосовно необхідності відпочинку. День видався і справді непростим. І майбутнє не обіцяло особливого полегшення. Тож дійсно не зашкодило б трішки забутися, насолодитися перервою в напруженому дійстві, нехай і невеличкою, бо розвідка боєм мала статися саме сьогодні. І я рішуче взявся за справу.
За три з половиною години майже інтимного спілкування у переповненому колекційними феромонами барі ми вже зналися, як знаються між собою коханці зі стажем. Звичайно, ще залишалося не осягнутим питання справжньої тілесної дружби, та ми швидко просувалися і в тому напрямку. Розпалювалися невипадковими дотиками і промовистими поглядами, плетивом розмови й танцю, і трохи охолоджувалися пікантно дорогими коктейлями. І нам не міг перешкодити ні її чоловік за кордоном, ні синок на канікулах у мами в ближньому Підмосков’ї – тільки мої плани, а змінювати їх я не мав жодної можливості.
Яна вже остаточно втратила задекларовану раніше стійкість, і зуміла подати мені почергово всі можливі натяки на бажане продовження вечора. І тепер ось перейшла на подавання цих натяків у різноманітних їхніх поєднаннях. Наразі вона звабливо притиснулася до мене і муркотіла у вухо різні приємності.
- То значить ти заробляв свої перші гроші заліплюючи хлібом викидачі монет у телефон-автоматів? Хі-хі, як дотепно. Ніколи не думала, що двокопієчні монети чогось вартують. Але ти правий, боже, ти геній! Якщо заліпити дорогою в школу штук двадцять автоматів, то ... і скільки ж це буде?
- Монеток п’ятдесят з шести-семи апаратів до закінчення уроків набігало. Інколи менше, інколи більше, та й не кожен день, але на мої юнацькі пустощі вистачало, тоді й ціни були інші, ще радянські.
- О, і що ти дарував своїм дівчатам?
Вона перебувала якраз у тому стані, що ідеально підходив для перших любощів – і в згадках, і на яву. Одначе, кожен наступний ковток алкоголю рішуче віддаляв би її від сучасності, а її ще більш-менш тверезого партнера від продовження дійства. Але я безвідповідально перетнув прикордонну зону і заглибився на територію сутінок і хаосу. Та що тут скажеш, чоловіки інколи надто покладаються на алкоголь, коли можна досягнути бажаного і без нього. Не дивно, що для жінок така наша поведінка – вічна загадка. Але сьогоднішня вечірка була особливою. І вибору я не мав, моя компаньйонка повинна не тільки виглядати п’яною, але й бути нею.
- Любов, моя дівчинко, я дарував їм тоді лише вкрай цнотливу свою любов. За неї і п’ємо, але й за пристрасну любов теж!
- До дна!
І ми розмовляли й розмовляли, і я вже відав чимало таємниць учасниць нашої вчорашньої вечірки, і міг дізнатися значно більше і про Яну, але при кожній жінці мала залишатися якась загадка. Тому я й виразно стримувався.
І, можливо, попросив рахунок трохи запізно, але нам його принесли без жодних зволікань. І я хоча і вдавав із себе важко п’яного, але цілком щиро здивувався тому, що такий обтяжливий рахунок змогла донести лише одна особа. Бо ж його, щонайменше, повинні були тягнути втрьох! І навіть тоді я би не погодився перебирати на наші з Яною плечі увесь цей, мабуть усім їхнім закладом назбираний тягар, і оплачувати захмарну суму повністю! Хіба що, поділивши її на десять, і жодних чайових.
Тому я – виключно з подякою за нелегкий труд доставки - просто засунув п’ятисотку дівчинці-офіціантці до кишеньки на грудях, і зауваживши, що у вибитому чеку є деякі незрозумілі пункти, пройшов до касира, що заодно був і барменом, і кельнером, і, можливо, й сутенером, і ще багато ким в одній персоні. Я сказав їм усім, що все «окей», але заплачу тільки тоді, коли вони відкриють мені таємницю свого коктейлю, як «Троянський кінь».
Мій вплив був достатньо потужний, аби вихляння однією п’ятитисячною купюрою були сприйняті за передачу на порядок більшої суми.
- Решти не потрібно.
Але бармен-касир ледь не силоміць повернув мені три тисячі, шанобливо повторюючи, - приходьте ще!
І я не став відмовлятися – подарунки варто приймати з пошани до кращого, яке в момент дарування стрімко зростає у душі дарувальника. Тому запропонував обійтися «без решти», хоча й не був почутий.
Та моєму кораблю пора було виходити з цієї скромної гавані в бурхливі води моїх сьогоднішніх планів.
Тож я відірвав несподівано важкеньке тіло моєї супутниці від м’якого диванчика і ми поплили до виходу.
- Нарешті, - прошелестіла гаряче Яна, розтягуючи звучання складів принаймні удвічі, - Ї-де-мо-о!
- Хоч на край світу.
Підтримав її я, сподіваючись, що нам не випаде аж так довго до нього добиратися, принаймні, до місцевих окраїн буття.
Далі для чистоти експерименту ми мали пройти метрів двісті до іншого, сусіднього закладу, звідки саме і забирали до витверезника доньку олігарха, і ми їх героїчно пройшли, хоча вулицю штормило і досить серйозно. Тут я вимушено відпустив даму у вільне плавання, вклавши в її симпатичну голівку тверде переконання, що ми вже прийшли, і перед нами не охорона крутої таверни, а нарваний консьєрж, який не пропускає нас у мою ж квартиру.
І невдовзі я визнав, що Янка вміла боротися і досягати свого, і не будь ми такі п’яні, нас можливо би й впустили до середини цього, на перший погляд, вельми фешенебельного закладу. Та особисто я зовсім не в’язав лика і стояв тільки тому, що був міцно прикріпленим заціпенілими м’язами до решітки ажурних дверцят входу. Ні, звичайно, я морально підтримував Янку як міг - формуючи, відповідні висловлюванням моєї партнерки, промовисті вирази на обличчі, і підкріплюючи їх жестами. Бо голос мій начисто зник. Хоча навіщо нам, чоловікам, голос, коли поруч жінка? Та ще й яка жінка!
А потім я підхопив утомлену всім цим Яну і ми безпорадно застигли удвох, безмовні й залюблені, як раптово звільнені зі служби атлант і каріатида, не розуміючи - куди ж бо тепер, і навіщо. Та про них далі дбала вже сама доля. Судячи із відстороненої поведінки охоронців, службу порятунку вони вже викликали. Та менти під’їхали не відразу, хоча й довго очікувати на себе не змусили.
Спершу здавалося, вони не надто прагнули відділяти нас від входу в ресторацію. Але поважний заклад завше має чим підкріпити свою репутацію, та й ми виглядали аж надто безпорадними. Говорити не могли вже обоє. І хоча трохи грошей у нас іще залишалося, зате жодних документів, і мобільні наші теж, як на зло, порозряджувалися, - та сумніви досвідчених правоохоронців потрібно було розвіювати.
- Таксі? Давай поїхали! – І я довірливо поплескав по плечі одного із представників закону, пробуючи відкрити дверці їхньої службової машини. Усім своїм виглядом допомагаючи прийняти службовцям правильне рішення. І вони його прийняли. Саме так, до рідного витверезника №4! Нехай і без дами. Та й нехай. Та ж не на вулиці залишати її розкішне тіло. І не до мавпятника, де й загнутися в подібному стані можна. І раптом і її татусь при владі? Ось до жіночого спец закладу саме воно – туди її, голубоньку, на протверезіння! Там і з’ясують, хто ти, і що ти за птаха.
Охоронці правопорядку дбайливо оглянули нас. Основна увага дісталася, зрозуміло, Янці. Коли ще випаде нагода ось так, безцеремонно, обмацати красиве жіноче тіло. Правда, якби Янка не була у глибокій відключці, чорта з два у них пройшло би все так гладко. Зброї і наркотиків, слава Всевишньому, не знайшли. Відібрали трохи дрібних купюр, і, зрештою, повезли за призначенням.
Не скажу, що ми їхали комфортно, нас добряче трясло у тій заґратованій будці. Але я доклав зусиль, аби Яна відключилася достатньо глибоко і не зважала на подібні дрібниці. Проте, натомість, час від часу доводилося втримувати супутницю від сповзання на підлогу, ніжно обіймаючи її. І добре, що спочатку здали на витверезіння Яну, а потім вже й мене. Хоча на той момент, як і планувалося, я вже починав активно проявляти повернення до тями.

6 Акціонування
Я ніколи раніше не потрапляв у витверезник. А ось у моргах бував. І, нехай, в них, в основному, одні покійники, але завжди здавалося, що між цими закладами мало би бути чимало схожого. Тому на гарні відчуття і не розраховував, але мав надію, що, зрештою, який-не який спокій там присутній.
І коли міліцейська будка остаточно зупинилася, мене й справді перетягли до будівлі неприємного вигляду, де й посадили напроти насупленого чолов’яги в білому халаті навіть не третьої свіжості. Збоку, широко позіхаючи, притулився до стіни страж порядку. З міліцейського відділку неподалік, зауваживши рух, і голоси, прийшов іще один мент, і з брутальною усмішкою на жовтих зубах, став спостерігати за дійством.
- Ну що, Васильовичу, в позу Ромберга? – Глузливо запитав він у медика, не відриваючи погляду від мене.
- Навіщо, і так ясно, громадянин на ногах не тримається, що й заносимо в протокол.
Мені не сподобалась така безпардонність. Можливо поза Ромберга була саме тим, за чим я сюди й навідався!
- Я?... тримаюсь... Просто втомився... Ця Москва надто велика, щоби постійно на ногах.
Швидше проспівавши, я спробував встати, але ноги мене підвели, і я м’яко, боком завалився на прохолодну кахельну плитку підлоги.
Та найближчий міліціонер рішуче допоміг мені знову відчути задом усю твердь табурету.
- Я тобі зараз покажу «Ця Москва!», будеш усю ніч стояти струнко і вчити на зубок – «улюблена столиця нашої батьківщини».
Я примирливо затягнув у відповідь:
- Тоді вип’ємо... і за столицю! А злобних піндосів усіх в одне місце.
- Отак воно краще. Товариш понятливий, свій, але стан очевидний - акціонуємо.
Фельдшер зробив необхідну помітку і допитливо поглянув на мене.
- Прізвище, ім’я, звідки приїхали?
- З Москви... і приїхав ... я за все плачу - кровними... От.
І я спробував заснути прямо на табуреті, але мене відразу грубо розштовхали.
- Ось і чудово, розкажете нам хто ви і звідки трохи пізніше, коли згадаєте. А якщо потребуватимете додаткового комфорту, то ми вам, шановний, і найкращу палату виділимо - для VIP клієнтів, - а тепер роздягаймося!
- Мені не потрібне це ваше СВ! І, якщо чесно, тут пахне помиями. Викличте таксі, я поїду.
Для натуральності я спробував трохи покачати права, та, звісно, марно - витверезник уже широко розкрив свої обійми.
Паразитів та дурної хворі візуально на мені не зауважили, тож далі я був стандартно «акціонований», що означало безсумнівне - прийнятний до витверезіння.
Із чергової частини закликали двох дружинників. Під їх лінивими поглядами міліціонер оглянув мою одежу, вивернув кишені. Скромна тисячна купюра, що якимось дивом залишилася після першого міліцейського огляду, цілком задовольнила усіх. Мене теж, бо у кишені сорочки лежали іще дві п’ятитисячні банкноти, і добре, що до них нічиї руки навіть не потягнулися. Та й не дуже могли. Аби розвіяти навіть невеличку, місцеву захисну магію, усе ж потрібна хоч яка-небудь, але усвідомлена потуга мозку.
Опісля мене врочисто перетягли до VIP палати і опустили на скуйовджену попереднім «віпівцем» койку. Все це не викликало в мене жодного ентузіазму, але вибирати не доводилося, могло бути й гірше. Для годиться, я трохи покрутився, і, врешті-решт, зручніше вмостившись, притих.
Зовсім поруч потужно хропів, вочевидь, кращий бас столичної опери, прориваючись крізь нього, якийсь голос час від часу просив покликати Лукерію і далі булькотів вже щось незбагненне. Та нехай звуки скрутити не представлялося можливим, але світло могли би й пом’якшити, бо, повертаючись до порівняння, засипати було би таки краще в моргу.
Тож я знову закрутився на твердому ліжаку. Та цього разу активніше, аби привернути до себе увагу. І чомусь саме зараз, як завжди невпопад, наглухо закрита від мене в останні роки пам’ять, раптово зблиснула тонкою шпаринкою глибинних згадок. Яскравий світильник над головою обернувся на сонце. І я уздрів, як малим ловлю у річці верховодку, сіпаючи ледь не щосекунди тонкою бамбуковою вудкою, аби привернути риб’ячу увагу до наживки, там - на волосіні, під летким поплавцем із гусячого пера. Рибки виблискували в стрімнині, але ловитися не поспішали. І я крутився, й крутився, навіть спробував сповзти на берег тієї річки. І увагу таки привернув.
До кімнати увійшли. Я угледів свого нещодавнього знайомця – фельдшера. Озирнувшись, він причинив за собою двері й підійшов до мене. На що я цілком живо й відреагував.
- Дохтор, душа болить, укольчик, один, а? Як віпу.
- Укольчик? Та звичайно, друже, хто ж не протягне руку брату своєму в тяжку годину труднощів житейських?
Чолов’яга, покопирсавшись у кишенях свого халату, певно, дістав необхідні аксесуари, Бо далі, спритно охопивши джгутом понад ліктем мою руку, тицьнув її голкою. Я щиро сподівався, що одноразовою. Зробивши це, фельдшер відійшов, зазираючи в лиця своєї тутешньої пастви. Та за пару хвилин повернувся до мене.
- І як воно?
Відчуття спершу здалися не найкращими, але потім дуже навіть нічого.
- Та вже краще!
- Це добре, тоді поговоримо?
А чого би й ні? Головне було не перегравати, бо всі ці виворотки – самі по собі не працювали, навіть із чималою алкогольною підтримкою. Та ми потрохи розговорилися. І я обережно пішов на зустріч фельдшеру. І чому це я ніколи не бував у цьому закладі раніше? Неймовірне місце! І цей Висильович – ну свій, у дошку, кращого друга не знайти! І так його цікавить моє життя, чому ж не поділитися, не розповісти геть усе, ми ж найближчі друзі!
І я розповідав - шепотів, хвалився, бо я взагалі крутий - технар, що треба, все вмію! У Москву приїхав за грубими грошима з братньої України, ще не зареєструвався, а звати мене так і так. Я говорив і говорив, ще й іще. Аж раптом мені піднесли щось до носа і я, нарешті, заткнувся.
За мить, правда, відчув, що мене міцно трясуть.
- Рота підйом!
У голові шуміло. І рухати нею було вкрай неприємно.
- Та піднімай нарешті свій зад. За тобою приїхали.
Мене стягнули з ліжака й поставили вертикально. Попри всі негаразди, на ногах я тримався уже більш-менш упевнено, хоча з головою ще відчувалися проблеми. Відтак, вивели з опочивальні до прийомної частини.
- Ну ось зараз ми й поїдемо звідси.
Невисокий повнуватий незнайомець поплескав мене по плечу, попросив у стражів порядку пробачення за мою поведінку. Тихцем протягнув декілька тисячних купюр черговому менту, аби обійшлося без нікому непотрібних затримок. А я лише махав головою, мовляв, усе правильно. Декілька рук допомогли мені одягнутись, я криво вивів свій підпис на якомусь папері, і з глибоким жалем покинув цю високоповажну установу.
Ми пройшли за ріг сусідньої вулиці, де незнайомець безцеремонно заштовхнув мене на заднє сидіння скромних «Жигулів». Сівши за кермо, він обернувся.
- І без фокусів!
Як не дивно, авто відразу завелося, і неспішно рушило околицями нічного мегаполісу. Чоловік, ще раз озирнувшись у мій бік, витяг із кишені мобільний телефон.
І досвід, син важких помилок, підказав, що пора братися до справи й мені. І невідкладно! Я подав декілька лиховісних звуків, і далі смикнувся так, неначе мені раптово стало дуже кепсько, але в той же час, зважаючи на дружні стосунки із власником авто, я знаками показав, що аж ніяк не хочу забруднювати салон його машини. Очевидно, я зумів донести думку достатньо чітко. Бо машина відразу пригальмувала, Отже, настала черга мого ходу. І хоча в голові ще діялося казна що, але вплинути на цього чоловіка потрібним чином жодних труднощів не представляло. Що я відразу і зробив, через руки на його шиї, пославши, заодно, через них і відповідні сигнали іншого порядку.
Тож, для початку, я повністю заблокував його єство, відключивши можливість дієвих проявів. Могло ж бути всіляке, і я не хотів ризикувати. І вже далі, після повноцінної блокади його нервової системи, я скерував помисли свого визволителя в потрібному напрямку. Тепер він і без бридкої хімії в крові вважав мене своїм найкращим приятелем. Тож проблем зі сповіддю не виникло. Зручно розмістившись поруч, я задавав запитання і отримував відповіді. І незабаром зрозумів, що таки поцілив у потрібну мішень. Я мав надію на диво, і воно, схоже, трапилося. Але ж яке це чудо – потрапити в сіті, що вочевидь, безперервно ловили подібних мені простакуватих рибок?

7
Мого нового знайомця звали Всеволодом Володимировичем. Третьосортний актор одного зі столичних театрів, він випадково знайшов себе саме у цьому приробітку і за два роки вже визволив із витверезників не менше трьох сотень «страждальців». Звичайно, що ним при цьому зберігалася абсолютна конфіденційність і неповторність кожного виходу на сцену! І спочатку він діяв суто за власною ініціативою і за «гарячими» дзвінками, отриманими відповідно до розміщеної ним в газетах, а пізніше і в Інтернеті, реклами. І справи йшли так собі. Але тепер він працює майже виключно на одного замовника. І це влаштовувало обидві сторони – в нього стабільний приробіток, усе, що потрібно для роботи, різні авто. Бо ж, окрім цих «Жигулів», є і «Волга», і старий «Мерседес». Нехай машини чужі, але довіреність на них у нього є. І нехай схему запропонував замовник, але талант – власний. Йому дзвонили, називали кого й звідки виручити, і підганяли те чи те авто. Гроші залишали у бардачку. Дві сотні баксів лежали там і за сьогоднішнє визволення. Щоправда, нині ці гроші вже ніщо, і він вимагатиме підвищення гонорару, бо все ж таки, кожен раз має діяти інакше. Гримуватись, ставати далі чоловіком чи жінкою, входити в образ - не проблема. Але інколи доводиться долучати й колег, особливо, коли роботи багато. І гроші до рук він бере тільки після повного виконання завдання. Тобто, передачі визволених осіб у руки замовника послуг. Така його щаслива традиція. І з жіночого витверезника теж брав. Вказували кого і він забирав. Ніхто ж особливо не пручається, коли йдеться про порятунок від рідних і близьких, та й самі розумієте, в якому стані і в яких умовах там перебувають його клієнти. І розвозив люд куди казали, але додому безпосередньо не вів, так і залишав у машинах. Ті, хто наймали його, далі вже діяли самостійно.
- Тепер я показуватиму, а ви пригадуватимете, - я перейшов до наступного етапу нашої співбесіди.
Можна було, звісно, спробувати навіяти цьому Всеволоду потрібні образи, але, щоби не скоїти у теперішньому своєму стані якоїсь помилки, краще діяти простіше. І я витяг із потайної кишені піджака саморобну рекламну газетку, і показав вмонтовані ще у Львові, в одному з копі-центрів, фотографії. Одну він упізнав одразу, а іншу – ні. Я задав декілька уточнюючих запитань, але цієї дами Всеволод і справді ніколи не бачив. Утім, саме про неї, ймовірно, дещо чув, бо ж як не допомогти найкращому другові!
Отже, це сталося зовсім недавно, ще за життя добре знаної у вузьких колах фельдшерки жіночого спец закладу пані Житомирської Олени Сергіївни. Прикро, що так швидко пішла - золота була жінка, незамінна у своїй справі. Бо ж це не молоде й виключно нагле нинішнє покоління, а дійсно випробувані кадри. Утім, із медиками проблем не було ніколи, принаймні, з представниками старої школи, не те, що з ментами - напружений, відстійний контингент: хвилину тому ще братан, а ось уже дулом штрикає, руки в’яже, забирає все – до останнього!
Словом, до вух Всеволода нещодавно долинула історія, яку і я сам учора прочитав у викладенні якогось кореспондента «МК» на відповідних веб-сторінках. Знайти текст було не важко. Ключові слова для пошуку я взяв із листа олігарху щодо провалу операції. Але мене здивувала точність, з якою оперував кореспондент досить інтимними фактами. Зіставивши те, що знав я, і що написав він, можна було сміливо виїжджати на місце подій, що я сьогодні вдень і зробив, тряхнувши стариною, себто, і своїм назбираним досвідом.
А тепер, у викладеній максимально щирим Всеволодом історії, з’явилася і третя точка зору, що мені видалася вельми помічною, хоча, багато в чому й повторювала відоме мені раніше. Та в цьому існував і свій позитив, бо попереднє влучно доповнялося отриманим щойно інсайдом, найперше, щодо визначної ролі в подіях жіночої фельдшерки.
Отже, якась нетямуща молода клієнтка московського жіночого витверезника сп’яну наговорила про багатства свого татуся. А хтось із закладу й поділився інформацією на стороні. І ранком, коли пихата київська панянка покидала заклад, підхопили її за брамою на вулиці під білі рученьки, і заховали десь у Перово. Викуп запросили, кажуть, тисяч двісті євро. А потім сума значно виросла, та все складалося, і вже мали й гроші отримати, і дівуля віддати, але сталося не так, як гадалося. Смішна картина – викуп заносять у під’їзд, менти з усіх сторін просто слідом у квартиру вриваються, а там тільки трупи викрадачів – і ні грошей, ні полонянки!
Декілька раз пройшлися тим домом, заглянули в кожну щілину, та нікого і нічого! Містика і все тут. А ще за пару хвилин до того, як занесли гроші, полонянка говорила звідти з мобільного телефону зі своїм батьком, і на відео її тут знімали! Ті ж меблі, телевізор, одежа, телефон з її відбитками на столику!
Словом, ні грошей, ні доньки київського багатія, і всі кінці обірвані. І таке явно не випадковість – безсумнівно, що зі сторони хтось толковий у справу ввійшов, обійшовши в кінці всіх і вся.
А коли дослідили жмуриків, то один із них якраз і виявився родичем нашої Олени Сергіївни Житомирської! Непутящий пацан. Ясне діло, будучи на тому чергуванні, подзвонила фельдшерка комусь зі своїх близьких. І як хохму, наляпала про киянку, чи може і зговір учинила, хто його знає. Не встигли довідатися. Бо далі ще цікавіше. Тільки взялися за фельдшерку слідчі, а вона раз і завчасно під поїзд метро скочила. Сама самісінька! Камера ото й зафіксувала. І це дуже дивно, не така вона жінка, аби себе вбивати. Та й причина для цього – випадкові слова, ніби сказані по телефону, якась несерйозна при її зв’язках, і майновому стані.
В цьому я повністю погоджувався із поглядами Владислава. Бо й справді, дрібненький якийсь привід для подібного усвідомленого самовбивства. Та з цим усім справа Ірини стрімко наповнювалася ниточками слідів і пов’язаних поміж собою історій. І я мав передчуття, що невдовзі все мало би стати на свої місця.
Та чи не приховував, навіть підсвідомо, мій щирий друг іще чогось? Бо ж його участь у цьому всьому, як на мене, значно далі від театральної сцени, аніж Всеволод Володимирович те описував. І я продовжував проникати своїм єством у найглибші закутки його «я». Подекуди актор аж скавучав, проте нічого нового, істотного щодо інциденту з Іриною я від нього більше не отримав. Схоже, розповів усе, що знав.
Але мій досвід стверджував, що ми могли ще повернутися до цієї теми. А тому, про всяк випадок, я мав застерегти важливого свідка від нерозважливих учинків - наприклад, від стрибків під колеса потягу. Від правдивих випадковостей, як промислу долі, уберегтися майже неможливо, від улаштованих недругами - нелегко, а ось від власних глупств – найпростіше. Та з цим пізніше - в кінці розмови. І я став виясняти, що мій знайомець планував робити зі мною, куди доставити, кому передати. І знову ж таки, нічого особливого, все за звичною схемою: опісля одержання на руки клієнта - зателефонувати, отримати подальші інструкції, виконати їх. Та набрати номер замовника я йому поки не давав. Судячи із усього, запас часу в нас із Всеволодом іще був – одна-дві години. Їх цілком мало би вистачити на визволення і моєї нещасної колежанки. Після всього того, що я дізнався, її присутність у жіночому спец закладі не лише втрачала будь-який сенс, але й несла небезпеку. Хоча смерть фельдшерки Олени Житомирської могла обрізати не лише найбільш чіткий слід вервиці злочинів, але й тимчасово призупинити ту чи ту схему зникнень. Та я не мав сумнівів, що невдовзі, вони знову запрацюють.
Яну потрібно було витягувати. Сценарій порятунку не тягнув на оригінальний - стурбований і розгніваний татко, роль якого грав особисто я, мчав рятувати доньку з випадкової халепи. І за півгодини вже були на місці. П’ять тисяч рублів, із відкладеної і збереженої у кишені сорочки суми, дозволили залагодити всі питання. Звичайно, можна було з’економити на викупі Яни, але залишати і свої сліди магії в місці, де нею, схоже, активно користуються інші – те ще нахабство.
Адресу проживання молодої жінки я вияснив ще в кафе, де, про всяк випадок, і отримав ключі, - дама була не проти будь-якої моєї ініціативи, а мною керувало бажання захиститися від можливих випадковостей. І нехай її сумочку мені повернули, начебто, зі всім, що там було, але могло статися й інакше.
Вже в неї вдома, я обережно перевів Янку зі стану глибокого трансу, в який раніше сам її й відправив, в обійми глибокого сну, вкупі зі стійкими переконаннями, що в нас усе сталося найкращим чином, і що це тільки найперша ніч із можливої нескінченої їхньої кількості – шалених, чуттєвих, феєричних. І мені спало на думку, що в цьому містилося більше правди, аніж у тому, що з нею дійсно сталося. Принаймні, з огляду на нетілесні сторони нашого буття.
А мої ж митарства мали продовжитися. Нехай і стосувалися вони далі виключно справи Лесиного чоловіка. З ним ситуація виглядала яснішою. Бо ж це саме його Всеволод упізнав, як свого нещодавнього клієнта. Він його виразно запам’ятав, бо той поводив себе дивно, певно досі будучи під дією якогось особливого препарату, і все просив у нього допомоги. Мовляв, його підставили колеги по роботі, аби не дати зайняти більш високу посаду. Начебто щось підсипали, бо випив він не більше три по п’ятдесят коньяку, та ще й покинули в такому стані. Та виглядав він не стандартно, і як не намагався взяти себе в руки, не виходило. А ще стале намагався вияснити, хто саме замовив його звільнення. Та що міг відповісти йому Всеволод, коли й сам не відав, з ким співпрацює. Одначе, відвіз його тим же замовникам, що нині цікавились і мною, збираючись прийняти, як і бідолашного Василя.
Я не мав сумнівів, що приторгував інформацією і щодо Василя, і щодо мене, той самий фельдшер, та навряд чи він знав більше, аніж – «мені дзвонять з невідомого номеру і потім присилають чоловіка, що забирає клієнта». Тому поїздка безпосередньо до замовників мене цілком влаштовувала, і видавалося найкращою нагодою безпосередньої зустрічі з Лесиним чоловіком.
Визволитель Всеволод очікував мене, безтурботно посапуючи у салоні свого авто. Кольори його притілесної аури виглядали не надто весело, тож він явно нічого не втратив, коли я, скориставшись абсолютною відкритістю чолов’яги, заблокував його поверхневу пам’ять від згадок про події останніх двох годин. Затим вклав поглибше в це сутінне єство кілька анти астральних захисних рефлексів за класичним рецептом. Непогана штука від самовбивчих ідей: - «Як чорні думи вчепляться тебе - шампанське відкоркуй, чи ж бо наливку...» – і годі! Можна й без читання «Фігаро». Принагідно заглянув до бардачка, і справді знайшов там дві стодоларові купюри, залишені актору в оплату нинішніх трудів. І наче старанний службовий пес вкрай зацікавлено зчитав розмаїття енергетичних «запахів», що линули від асигнацій. Потім поклав гроші назад і, повернувши Всеволода Володимировича за кермо, і дозволив його вищій нервовій системі прокинутися.
Чоловік різко сіпнувся і прийшов до тями. І відразу майнуло гострим страхом. Він із жахом озирнувся на мене.
- А, що сталося?
- Нам на Червону Площу... – потягнув я – На Червону... до Кремля, до Мавзолею, до генія часів і народів.
Всеволод ще кілька секунд тупо взирав на мене, затим стряснув головою, глипнув на автомобільний годинник, поспішно витяг телефон, і нарочито бадьорим, хоча й дещо напруженим голосом доповів комусь про виконану справу, перепросив за легке запізнення з огляду на бардак у закладі, і поцікавився, куди везти клієнта. У трубці, як мені здалося, незадоволено буркнули, але дали потрібні інструкції.
Водій важко видихнув, з туманною підозрою покосився в мою сторону, і врешті рушив. Та коли машина набрала швидкість, «мій найкращий друг» уже заспокоївся, і дихав із впевненістю. А в моїй голові все ще звучали слова класика, якого я хоча й не вважав своїм, але й чужим він для мене чомусь теж не був: «Як думи чорні вчепляться тебе – шампанське відкоркуй чимшвидше й ще раз перечитай "Весілля Фігаро». «C'est l'age de Cherubin...» – і раптово з пітьми давно прожитого випурхнули кволі згадки про нібито бачену колись тут, у Москві, виставу за п’єсою Бомарше з Андрієм Мироновим, та іншими зірками театру Сатири. А, відтак, і ближчі за часом фрагменти екранізації "Весілля Фігаро" з живими переливами Моцарта...
Як давно це було? І наче з кимсь іншим. Як могло моє життя аж так змінитися? Але змінилося, і, вочевидь, не тільки моє...
8
Ми поспішали. І тепер неначе повертаючись ще й із далекого минулого. І за вікном мерехтіли вогні вже геть іншого, сучасного міста, що оце доковтувало останки всього колишнього. І мені чомусь було жаль, що все так сталося.
Засюркотів мобільний. Всеволод Володимирович відповів, що вже за хвилину-другу будемо на місці. І справді, наша машина, зробивши декілька поворотів в проїздах між міцно сплячими п’ятиповерховими будинками, зупинилася.
Актор узяв з бардачка гроші, затим поквапливо перевірив чи відімкнені замки на всіх дверях, і навіть не глянувши у мій бік, поспішив геть. А за хвилину дверці з обох боків машини, мов по команді, відчинилися. І відразу троє молодиків щільно заповнили собою далеко не безрозмірний обсяг вазівського салону. Коротко стрижені, у чорних футболках, що тісно облягали рельєфні форми напомпованих гормонами м’язів, хлопаки, здавалося, помітили мене лише в останню мить.
- І що тут у нас цього разу за чмо, живий хоч? - Водій різко обернувся до мене ледь не розваливши під собою сидіння.
- Дихає! Одначе, ти краще за дорогою слідкуй і швидше педалі крути, бо й так запізнюємося. А ми вже доглянемо живчика.
Мене стиснули з обох боків, і хоча я на здоров’я не жалівся, але спроба хоча би трішки розсунути цих качків жодного додаткового сантиметру простору не додала.
- Глянь, завовтузився, - вийти хочеш?
І монстр зліва щедро сипонув матюками. Та цього йому здалося мало.
- Може разок дати йому?
- Ти, Саньок, полегше, а то зійде сечею, чи заблює мені спину, - забули, як те бувало? – Захвилювався водій.
- Та ми йому за це пащеку натягнемо на сідниці!
І зліва й справа в унісон зареготали.
- Ну так! А потім із нас вирахують і за жмурика, і за прибирання салону, - не здавався водій, - але, певно, це останній на сьогодні, і далі можна буде розслабитися.
- Оце вірняк! Тільки не купляй те, що можемо взяти просто так! – Почулося справа від мене.
- Не зрозумів, про що ти зараз?
- Я перекладу, - підтримав колегу голос зліва, - братан, відкривай рота і гаманець із обережністю!
Так ми і їхали – з тонкими жартами і глибокими приповідками. А куди саме - і не розгледів. Але ось проминули кільцеву. Потім ще хвилин із десять тряслися жахливими проїздами. А більше машина, схоже, і не витримала би. Зрештою, різко вискочивши із густої порослі кущів у широкий двір під тьмяними вікнами продовгуватої двоповерхової будівлі, ми, нарешті, спинилися.
Ледь не ногами мене виштовхали назовні і потягли темними, пропахлими брудом, сходами на другий поверх, до широких металевих дверей. Зателефонували кудись з мобільного. В дверях зачовгали замки і нас впустили. Дорогою я ще раз ковзнув помислами моїх охоронців, але нічого загрозливого для себе не зауважив. Все путьом!
Мене протягли тьмяним коридором, осліпили обличчя ліхтарем, і я відчув, як моє ліве зап’ястя жорстко обхопив металевий браслет.
- Готовий. Ось тепер ти заслужив свою дозу.
- Та посвіти, бо ж ні чорта не видно, ще голку зламаю.
Ні, з уколами потрібно було припиняти. Той, хто мене підтримував, і той, хто намагався зробити укол, не стали сперечатися з моєю, глибоко просяклою в їхні чуття, мислеформою, що укол вони мені вже зробили. Щойно. Тож ми ще трохи пововтузилися у коридорі, затим мене вштовхнули до невеличкої кімнатки, опустили на стілець перед казенного вигляду письмовим столом, над яким жовтаво мружилася самотня сороківка. Очікувати довелося недовго. В кімнату крадькома, зі всіма характерними рисами руху кота, проковзнула худорлява постать. Сутінна особа беззвучно присіла за стіл, без жодних емоцій глянула на мене, потім на лист паперу перед собою.
- Укол? – Протягнула істота безбарвно і байдуже.
- Так точно, дали п’ять хвилин тому.
- Тоді почнемо.
І пішло по кругу: прізвище, ім’я, документи, звідки, родичі, чим займався? Я так зрозумів, що колоти мене мали тим самим зіллям, яким уже ощасливив мене фельдшер у витверезнику, а тому наразі повинен говорити правду і тільки правду, та ще із крайнім захопленням тим, що довкола відбувалося. І, як носій чималого подібного досвіду, я акуратно імітував відповідний стан.
- Хохол значить? Добре, хохли працелюбні, витривалі, за життя зубами тримаються. Інженер? Це ні до чого, хоча на місці люди вирішать.
Він мляво і безбарвно запитував і записував, а я життєрадісно відповідав, хоча вже встиг роздивитися суміші кольорів його аури, точніше, відчути їх у цій півтьмі, знайшовши там ще те пекло, і тепер, наперекір усім своїм пакісним відчуттям і передчуттям, з трудом вдавав, що краще, аніж у цю мить, мені ще ніколи не було.
Після опитування дали підписати порожній бланк паперу. На тому й закінчили. Відтак протягли в інший кінець коридору і заштовхнули до якогось залу, підлога якого у відповідь на скрип дверей зарухалася. Що саме рухалось, я зрозумів лише, коли ступив на неї. Ті, що мене вели, байдуже ступали по живій плоті рук, ніг, животів, голів, що у відповідь на це тільки ледь чутно стогнала. Мене дотягли до стіни в кутку. Я почув, як задзвенів по підлозі ланцюг, до якого мене й причепили металевим браслетом.
- Відпочивай, – гаркнули мені у вухо з в’їдливим смішком.
І я опустився поруч із чиїмсь лежачим тілом. Добре, що хоча б теплим.
Зовсім неподалік, за викладеними із склоблоків вікнами, почулося гучне металеве брязкання зціплень, а затим і неспішне човгання, вочевидь, вагонів вантажного поїзда. Двері в кімнату зачинилися, залишилися тільки тіла навколо, дикий сморід, і невпинний гуркіт залізниці за стіною.
Я зосередився, пригадав потрібні особисті вібрації. Але Василя не відчув, схоже, його тут наразі й не було. Отже, дива не сталося. Але я не мав сумніву, що отой Владислав передав Лесиного чоловіка цьому ж замовнику. І що ж тепер? Йти цією дорогою далі? Чи з’ясовувати на місці? І, схоже, реальний варіант продовження пошуків був одним-єдиним, і це мені дуже не подобалося. Багато що надалі могло вже ставатися незалежно від моїх бажань і навіть дій. А я зовсім не планував аж так глибоко поринати у цей безум. Та, вочевидь, вирішивши одночасно вести обидві пошукові справи, власноруч цей безум і створив, нехай поки і лише для себе.
Після ранкових успіхів у справи з Іриною, тепер все йшло шкереберть - сам невідомо у що влип, і ще й запальну Янку намарно у витверезник відправив. Та хто знав, що відповіді по жіночій лінії знайдуться і без її допомоги. Утім, без Янки – з одним підпилим клієнтом, мною могли повестися зовсім інакше, Та й, вочевидь, стрибнула вона у цю історію суто за власним бажанням, і вправно розштовхавши конкуренток. Пристрасна натура. Можна було й закрити очі на те, що вона одружена, й провести ніч значно приємніше, ніж оце зараз, та навряд чи це додало б мені радості на ранок. Тож склалося, як склалося, і не лише за моєї вини.
Зрештою, був сенс вагатися і дорікати собі тільки до тієї миті, доки я не потрапив у цю будівлю, і в цю залу. Тепер уже обирати в тонкощах не випадало. Я опинився там, куди, наполегливо йшов – події усе ж розвивалися за найбільш сухим сценарієм. І як я сподівався, за тим самим, що і у зниклого Василя. Залишалося лише уточнити, що наші з ним подальші шляхи точно збігалися. Але з цим я мав трішки почекати. Тож, аби відволіктися від бридкої дійсності, я занурився в пригадування іншого дійства, що вагомо передувало вечірнім провалам.

9
День бо ж розпочинався оптимістично, навіть натхненно. Отримані ще на світанку бадьорі передчуття справджувалися - справи зарухалися. І досить широким фронтом. Про всяк випадок я виготовив копії ключів від своєї нинішньої обителі, а старі, аби мене в разі чого не їла совість, захлопнув всередині. Скромний пакет із речами я прихопив із собою, бо могли бути різні варіанти подальших подій. І я мав мати значно ширші можливості, передусім, враховуючи можливу появу поруч із собою ще двох персонажів, за якими, власне, сюди і приїхав. Тож далі я вельми вдало: швидко і не дорого, скориставшись ледь не першою стрічною, від руки написаною цидулкою на стовпі, орендував на місяць-другий невеличку квартиру неподалік метро «Щелковська».
Житлова площа нічим не вражала, але мала декілька спальних місць в різних кімнатах, що мене цілком влаштовувало. І нехай орендодавці, хитромудрий чолов’яга старших літ і його така ж дружина, мені відверто не сподобалися якоюсь неясною пітьмою в собі, але квартира дійсно належала їм, а інших спільних справ, окрім оренди, в нас не передбачалося. Тож ми швидко уладнали супутні питання. За попередніми домовленостями вимагалася ще й копія моїх документів, та переконати подружжя, що надані їм папери саме мої, не склало жодних труднощів. Тож занотувавши показники приладів обліку, й обмінявшись грошима і ключем, ми зговорилися зустрітися рівно за місяць. І розпрощалися.
Оглянувши нову маєтність на явні і приховані переваги й недоліки, я повернувся до метро, звідки на таксі добрався до місця подій. Щоправда, вийшов не доїжджаючи метрів двісті до будинку, в якому за свідченням компетентних органів викрадачі й утримували Ірину Миколаївну Пилишин, і де нещодавно сталося купа всього: відомого і ще не відкритого, що досі цікавило, вочевидь, не лише мене.
Тому я зовсім не здивувався, коли, врешті-решт, підходячи до потрібного будинку, відчув на собі аж надто пильну увагу. За усім, що діялося навколо і, ймовірно, усередині, таки уважно стежили. Тож, передчуваючи подібне, я завчасно і підготувався – дещо змінив своє обличчя, ходу, одежі, і образ в цілому. Не певен, що в такій іпостасі я сподобався б собі, але і завдання переді мною стояло більш прозаїчне.
Стандартний дев’ятиповерховий будинок, посеред густо посадженої такої ж сіро-цегляної рідні, кволі дерева й кущі, витоптана до тверді чахла трава, допитливі сиві комісарки на лавицях, і чомусь жодних слідів магії.
У Львові вона була ледь не на кожному кроці – стара, занедбана, позабута сторіччя тому, чи ілюзорна, випадково створена емоціями, нинішня. Була вона і в Києві. І в Москві – в старих районах. А ось тут, серед забудови вісімдесятих, зовсім нічого не відчувалося. І дуже добре, бо перші-стрічні незвичні відхилення, і могли стати слідом. Бо магія в цій історії неодмінно мала бути задіяна – раз вже ні з чим зосталися потужні державні й кримінальні, чи державно-кримінальні сили.
І навряд чи йшлося про якісь невідомі, особливі чари, котрі я ще не навчився відчувати. Хоча, як виняток, - тут міг спрацювати якийсь банальний трюк з грою багатьох гравців, кожен з яких чітко виконав свою роль, і тепер мовчатиме до кінця. Але таке дійство в повній таємниці від інших сил провести майже неможливо. Та й подібне, навряд, чи вдалося б комусь розплутати. Але, за моїм досвідом, коли за справу беруться хоча би двоє, а тим більше, троє – витік гарантований. Одначе цього не сталося. Тому я, найпершим ділом, і шукав сліди магії, заодно й пробуючи прив’язати події до місцевості.
Згідно зібраних докупи даних, дипломат із мільйоном євро був залишений, як того вимагали викрадачі, біля контейнерів зі сміттям приблизно у трьох кварталах звідси. Далі той дипломат був підібраний юнаком на роликах, що відразу рвонув тротуарами углиб мікрорайону. Хвилин десять гасав між будинками, аж поки не передав його, як потім виявилося за нагороду в тисячу рублів, одному, добре знайомому йому, викрадачеві. Той, особливо не ховаючись, поспішив у квартиру, де тримали заручницю. Електронний маячок у серед грошових упаковок безпомилково вказував своє місцезнаходження кожної миті часу. Тож хлопцеві на роликах тільки здавалося, що він мчав швидше за вітер, і що ніхто його не переслідував. Візуальний контакт існував аж доки гроші не занесли у під’їзд будинку. Далі у згадках дипломат фігурував виключно порожнім.
Офіційна версія провалу операції була така – гроші у дипломат клали представники охоронної служби українського олігарха, а значить гарантувати, що там містилася саме та сума, яка потім нібито зникла, неможливо. Але це офіційно - насправді ніхто не сумнівався в реальності передачі грошей, бо щось таки клали, та ще й із хитрими датчиками, і де воно все? І ще очевидніше і з викраденою дівчиною. Сліди її перебування у квартирі наявні, але вивезти її звідти могли навіть за мить до приходу спецслужб, а що говорила по телефону до останнього саме звідси, то це могли бути і суто технічні штучки. Бо ж не провалилася вона крізь землю, або ж підлогу, не злетіла через стелю? Тож, як і повинно, всі сусіди докладно опитані, їхні квартири ретельно оглянуті, навіть службові собаки використані. І без жодної користі. Тож в сухому залишку два трупи викрадачів, і ні грошей, ні дівчини, лише її ще теплі сліди і відбитки на мобільному, з якого дівчина говорила за хвилину до того, як зникнути. Краса! То хіба я діяв не строго логічно, шукаючи сліди магії? Але ж вона не з’являється сама по собі, і завжди має свої взаємини зі звичною реальністю.
Тож і це я теж намагався відчути, бо раз гроші викупу принесли саме сюди, то йшлося і про добряче продуману пастку, і не лише для викрадачів, - котрі, поміж іншим, вочевидь, також потрапили в неї. Але суто через власну недалекість чи підкоряючись більш високій волі, яка використала їх? Якщо так, то з якого часу використовувала? Невже від самого початку? Але ж ледь до кінця все це дійство виглядало досить бездарно, інтуїтивним чином влаштованим, - аж до останнього моменту, до тієї миті, яка настала після гибелі викрадачів.
Чи інші гравці підключилися саме тоді, коли сума викупу різко зросла – зі ста тисяч до мільйона? І вже точно вони повинні були з’явитися, аби забрати гроші, а з ними й заручницю - доньку олігарха. Але якщо полонянку і справді могли вивезти звідси трохи раніше, то із порожнім дипломатом ситуація інша, - тож імовірність того, що гроші досі в будинку, вкрай висока. Але їх не знайшли професіонали своєї справи, та ще і з собаками!
Та головне питання - для чого під час отримання застави вчергове викрадати доньку олігарха?! Яка з неї тепер користь? І її не прибрали, як можливого свідка, а, помітно ризикуючи, вирішили взяти із собою. Подібна самовпевненість суперечила всьому, з чим я стикався в житті до цього часу, ну майже всьому.
Та зараз, уночі, вже знаючи про дивне самогубство фельдшерки жіночого витверезника, достатньо забезпеченої і цілком адаптованої до московських реалій особи, я міг вже допускати, що ситуація має більші глибини, декілька пластів дійства. І нехай ні місце, ні час ніяк не спонукали до такого занурення, але просто сидіти й дивитися на жахіття довкола себе, було б ще важче, і покращення обставин не передбачалося. Тож, як казали древні у подібній ситуації: «- Hic Rhodus, hic salta». Ну, можливо, і не такі вже древні, але по-суті – точно. І я вчергове сконцентрувався на своїх розшукових справах. Найперше, на зауважених прихованих стійких злочинних схемах.
Отже, із денних і вечірніх моїх знань виходило, що й покійна Олена Сергіївна з жіночого закладу, і фельдшер Васильович, з чоловічого Таганського витверезника, були важливими коліщатками налагодженого конвеєру викрадань відвідувачів своїх закладів, займаючись, вочевидь, і фільтруванням клієнтів, і їхньою медикаментозною підготовкою. І ця рутинна справа вимагала лише одного – мовчання. Та ось одного разу Олена Сергіївна Житомирська випадково натрапила на золоту жилу і, певно, не встояла, і спробувала тишком-нишком зіграти свою гру, організувавши викрадення доньки якогось далекого українського скоробагатька. Але через низьку кваліфікацію виконавців і їхню жадібність, все завершилося вкрай драматично. І коли виявили родинну пов’язаність одного з викрадачів із фельдшером, принаймні у пресі вибухнув скандал. І саме тоді працівницю спец закладу і прибрали. Хоча й не відразу. А лише після того, як невідомі мастаки залишили з носом й олігарха, і силовиків, можливо, й кримінальних гарантів оборудки, здійснивши нахабний і масштабний кидок усіх і вся. Тож, тоді й питається – хто ж прибрав Олену Сергіївну, і чому? А раптом саме ті, що всіх і кинули? Ймовірно, і цілком випадково долучившись до тієї справи. Невже ті, кому фельдшерка постачала клієнтів, з ким довго й плідно співпрацювала? Прибрали ж її після того, як слідство жорстко взялося за неї. Бо, певно, могла вивести на зовсім інші речі? Заодно й усуваючи ланку, що засвітилася. А інші речі стосувалися обширної системи викрадення людей, в тому числі й через спец заклади? Тож, як на мене, всі зібрані подробиці промовисто свідчили саме про це. І навіть про існування потужної організації, чия діяльність централізовано маскувалась під випадкові збіги обставин. Причому настільки потужної організації, що вона могла дозволити собі знехтувати всіма правилами, законами, і поняттями, у тому числі і злочинних кіл! Немислимо.
В дорослому, строго поділеному середовищі кримінальних інтересів, так не буває. Та й злочинні угрупування щодо простого люду ніколи не діяли з таким розмахом! Але який сенс оцим усім займатися офіційній структурі? Вони й так можуть кого завгодно і куди завгодно, і в одну мить, і, найголовніше, майже легально! А тут ще й долученя до викрадення, протистояння іншим силовикам, брутальний зрив силової операції суміжників! Бо це взагалі ні в які ворота не влазило! І столичному генералітету важливі постійний дохід підконтрольних структур, рівновага й баланс інтересів, а не ось таким чином хапнути дрібничку і мати проблеми.
Хоча могло йтись і про підставу, гру одних проти інших, але ж не так публічно – тим більше, в тоталітарній державі, де всі питання вирішуються без широкої огласки і в потрібних кабінетах.
І вбивати фельдшерку, та ще й таким витонченим чином, навряд чи зацікавило б саме випадкового одинака, зовсім стороннього учасника - лишень тих, що прагнули залишалися в цій історії й надалі, продовжуючи роботу розробленої злочинної схеми. І ця діяльність, з огляду на моє місцеперебування, не припинялася. Значить, є хтось, хто не пробачив фельдшерці провини, хто мав справу з нею і раніше, і зараз причетний до організованих зникнень, і чи тільки в Москві? І ця таємнича особа, чи ряд персон, зовсім не випадково вийшли на викрадачів Ірини, а, можливо, і на неї, і довершили справу найбільш містичним чином.
Схоже, на якусь третю, й особливо нахабну силу. Бо перші дві - кримінал і офіційні структури - були, вочевидь, одночасно закликані для підстрахування й гарантування виконання домовленостей з київським олігархом. То невже ця третя сила саме та, в лапи якої я зараз і потрапив? Все ніби сходилося, крім глибинних сенсів.
Видно, я щось випускав із поля зору. Тож взявся ще раз до аналізу, щоправда вже з деякими власними припущеннями.
Отже, після першої ж вимоги викрадачів, і підключення Пилишиними московських силовиків, скориставшись витоками службової інформації, невідома третя сила відразу збагнула що й до чого, й почала діяти. Але надто вже специфічно. Не залагоджуючи проблему, а наче насміхаючись над всіма іншими. Але для чого якійсь особливій структурі, яка в той чи інший спосіб теж перебуває під наглядом силовиків, компрометувати, підставляти ці ж служби? Ось у чому питання. З іншого боку тепер пошук Ірини і грошей точно відверне увагу від діючої схеми, а сам факт «кидка», що плямою лягає на репутацію силовиків, без сумніву зробить справу і менш публічною. Та це зовсім не значить, що всі про все забудуть. Навпаки, бій бульдогів під килимом у владних кабінетах міг стати жорстокішим. І якщо це і справді так, то вліз я у справу негарну, та ще й обома ногами, руками, головою, з Василем, і Іриною. А що все розвивається саме таким чином, свідчило і те, що ні преса, бадьоро почавши, далі ані мур-мур, і служби після смерті фельдшерки не трясуть причетних і не причетних допитами й перевірками. Залишається тільки внутрішні розбірки генералів, і кинутий олігарх, що так і не отримає дочку й, можливо, вже потрапив до лап місцевих силовиків. Можливо тому і не віддають її, аби якийсь час потримати його на повідку? Але це було би остаточним беззаконням. Хоча і достатньо ймовірним у світлі тутешніх реалій.
Та що далі? Батько усе ж є батьком, що не зупиниться, поки не визволить Ірину. Та й ніхто з нормальних генералів не прагне потрапити в міжнародний скандал.
То невже офіційний тупик? Той самий, крізь який проходить лише особлива «третя сила»? Та ще й із містичними уміннями.
Я спіймав себе на думці, що мені в цій історії все більше ввижалося щось закулісно-незвичне - далеко за межами тої реальності, яка малювалася суто тілесними чуттями. І я не мав сумнівів, що все найцікавіше і знаходиться трохи вище, чи глибше цієї дійсності, бо вже дещо вмів і сам. Та й слідів магії навколо вистачало. І, здавалося, кожний новий дотик до неї, кожне дійство в тому напрямку, додавали мені й нових особливих умінь. Але хто ж ця «третя сила»?
Мій попередній московський досвід підказував різноманітні варіанти, в тому числі, і що «кинути усіх», підставляючи вище керівництво, міг самовпевнений очільник невеличкої, але вельми уповноваженої команди, з особливими можливостями, але й то лише в разі гарячих ситуацій, чи на їхньому порозі. Коли починалася нова гра, з можливими новими правилами, і потрібно було показати своє вміння ледь не на самій вершині влади.
Але це я, схоже, аж надто розійшовся в своїй уяві, хоча, після моїх вранішніх знахідок у тому домі, можна було припускати будь-що.
Та так чи інакше, але в мене наростало відчуття, що пасьянс із поназбираних подробиць почав нарешті сходитися. І саме тому я й опинився тут, у затхлій залі, в кінці важливої ниточки, яку відпустити з рук мені не дозволять ні принципи, ні мій уділ, ні мої вміння. І я знову повернувся до продовження пригадувань ранкових подій.
Не скажу, що в мене від початку існував чітко продуманий план. Я збирався просто побувати на місці подій, зробити досяжні дослідження і висновки. І, в першу чергу, це стосувалося речей малопомітних. І розпочав я зі звичного опитування люду ще на дальніх підступах до потрібного мені будинку, і, передусім, із бабусь-пенсіонерок. А ось пенсіонерів чоловіків обходив, бо толку з них, зазвичай, ніякого. Щоби не викликати підозр, побіжно зайшов і в декілька сусідніх будинків. Потім підступив ближче до основної цілі, умисно - для спостерігачів - діючи найбільш очевидним чином. Витягував із дипломата різну блискучу дурню, назбирану вчора на Арбаті, розгортав глянцеві проспекти і старанно презентував чудодійний маятник з популярного в Києві у той час проекту «самостійного відновлення енергетичної цілісності власного житла». Звичайно, це все і справді виглядало глупством, але ніяк не більшим, аніж чимало інших цивілізаційних покращень і полегшень. Я показував і показував зустрічним, переважно бабусям, гарні глянцеві проспекти, пояснював, що й до чого, переконував у безмежній вигоді мого товару, як для безпосередньо покупців, так і для їхніх далеких нащадків. Щоправда, я вніс і невеликі зміни у рекламні матеріали. Тепер із-за чудодійного маятника усім весело посміхалася Ірина Пилишин, і в ту саму мить, коли востаннє фотографувалася біля принцеси Турандот.

11
І я робив усе, аби підсвідомість опитуваних проявляла конкретну відповідь. Але поки що Ірину ніхто не впізнавав. Та були й інші результати. За пару годин свого спілкування я зауважив щонайменше декількох типів, які уважно приглядали за навколишнім, у тому числі й за мною. А ще навкруги було припарковано достатньо автівок, із яких теж могло вестися спостереження. І слідкували, думаю, не лише спецслужби.
Один із спостерігачів навіть підійшов поцікавитись, що це я впарюю народу в день недільний. Миттєво ввігнавши чолов’ягу в легкий транс, я чимало від нього довідався – і що кличка його Чорний, і під ким він нині ходить, і про те, що браткам дано найсуворіший наказ моніторити ситуацію технічно і особисто, м’яко шерстячи усіх, які тут об’являться. Он і камеру повісили над входом до будинку, а записується сигнал в «Мерсі». І так, як тут повно ще й служивого люду, то наказано не нариватися, а лише фіксувати події. Добре, що ситуація дещо заспокоїлася, а то попервах кожен, кому не лінь, права качав. А зараз тримаємо носа по вітру, бо ж бабло десь тут, і по нього мають прийти!
Відпустивши представника криміналу, я підсів до чергової компанії літніх жінок, що сторожили вхід до потрібного під’їзду. І далі, продовжуючи виконувати роль торговця, переконав одну із бабусь випробувати диво-прилад в її квартирі. Жінка жила на другому поверсі. І за її словами, давно відчувала поганий вплив від сусідів, та й взагалі. Тож ми і відправились оцінити ситуацію на місці.
Пройшовшись зачовганим старим паркетом малогабаритної двійки, я і без диво-апарата відчув, що переставити меблі варто було ще років двадцять тому. Але розміри й планування квартири геть начисто перешкоджали розумному, доброму й вічному. Цікаво, що і більший з моїх маятників підтвердив подібні відчуття. Тим не менше, його в мене так і не придбали, хоча й прагнули. Але якби я його зараз продав, то що показував би іншим? Безрезультатно продемонструвавши зацікавленій подіями бабусиній родині світлину зниклої у цьому будинку дівчини, я розпрощався, на пам’ять по собі залишивши докладні інструкції, куди і що вартувало б пересунути.
Вийшовши із квартири, я зіштовхнувся із двома типами, які особливо не ховаючись, підслуховували за допомогою нескладної техніки мої достатньо гучні проповіді. Вони зло вирячилися на мене і запропонували валити звідси, доки цілий. Очевидно, їм уже до чортиків обридло наглядати за цим злощасним будинком, а тим більше у вихідний день. А ось мені вони ніяк не заважали, скоріше – навпаки. Я витягнув придбану на тому ж Новому Арбаті, нехай і незаповнену, але потрібного формату і кольору корочку, тицьнув їм під ніс, заодно й легко проникаючи в їхні знервовані єства. І вже за хвилину вони тягнулися позаду, беззаперечно погодившись супроводжувати мене стільки, скільки буде потрібно задля вирішення нашої спільної задачі під прикриттям просування цілющого маятника в кожну російську сім’ю.
Після чергового магічного дійства я почував себе енергійним і свіжим, сили неначе з повітря вливалися в моє нутро. Переповнювало відчуття ейфорії, хіба лише музика не звучала, - її в такі миті я складав сам і видозмінював далі й далі, доки тривало піднесення. Але зараз було не до музикування, передчуття натякали на можливі більші досягнення, аніж вербування цих двох служак. Та й завдання стояло переді мною не надто творче – знайти в будинку сліди Ірини Пилишин. А якщо вона тут була - я мав виразно це відчути.
Тож я і далі зі своїм почесним ескортом агітував усіх, що прочиняли двері. А переді мною їх відчиняли без особливих проблем. Принаймні, якщо мешканці в таку гарну пору засиділися вдома. Та поки жодних результатів не отримав. На третьому поверсі, біля злощасної квартири, де все й відбулося, я особливо уважно покрутився біля дверей під номером десять, зі слідами силового проникнення, наразі опечатаних стрічкою паперу з численними печатями. Я міг увійти туди, але тільки в крайньому випадку, бо де-де, а там точно все обшукано-переобшукано, та й тут – мацано-перемацано, та ще й жучків могли понавставляти.
Та в якусь мить мені здалося, що виразно промайнув саме той тонкий слід, але він остаточно випустив дух раніше, аніж я впевнився у його реальності. Та якщо я міг сумніватися щодо відчутого мною щойно сліду, то сумніватися в інших, більш чітких відбитках, не доводилося. Тут, схоже, явно потрудився хтось подібний мені, залишивши по собі повну стерильність. Бо я теж так умів – зачищати простір від тих чи тих флюїдів. Але тоді, як після прибирання спеціальними засобами, певний час іще зберігатиметься сам ліквідаційний запах. І тепер на його тлі увиразнювалися численні свіжі сліди, але жодних залишків з минулого. І це була серйозна удача - коло пошуків нарешті стало звужуватися. Та сенсу вламуватися у запечатане помешкання я й далі не бачив, бо, як я дізнався від свого ескорту, там не лише меблі на друзки розбили, а навіть і паркет зняли, на додаток до шпалер. Потрібно було шукати деінде.
Менше ніж за годину я обійшов усіх кого міг – аж до дев’ятого поверху. Квартири закінчилися, вихід на дах був надійно закритий металевими дверима, але й сам прохід до них колись настільки щільно заклали різними металоконструкціями, що навіть слідчі їх не стали розбирати. Та й запаху зачистки тут не було, зрештою, як і всюди, окрім біля квартири на третьому. Глухий кут.
Мої невільні помічники щиро намагалися мені допомогти, готові на будь яку принагідну руйнацію, але я більше покладався на власні тонкі відчуття.
У роздумах, що робити далі, я викликав ліфт. Із нього назустріч вийшла молода пара, що, тамуючи на обличчях роздратування, подумки обматюкала нашу компанію. Видно і їм до чортиків набридла вся ця історія. Тим не менше, я поговорив і з ними про свій диво-виріб, а підспудно й про все інше. І хоча, знову ж таки, безрезультатно, але коло пошуку вчергове звузилося. Залишилося обійти помешкання, в які не потрапив раніше. Можливо, їхні господарі вже повернулися.
Таким чином я й дістався до квартири номер два на першому поверсі. Одночасно знизу до неї важко підійнялася пристаріла дама з брудненькою болонкою, що на противагу своїй хазяйці, вела себе вельми активно.
- Доброго дня!
- То-ó-обі! Не гавкай, дай людям пройти! Замовкни Тóбі!
Жінка, наче не почувши мене, прочинила двері, пропустила вперед себе пса. І лише коли я тілесно торкнувся до неї, здивовано повернулася до мене. Я знову привітався і пояснив причину появи, звичним рухом показавши дамі світлину з Іриною.
Жінка поправила окуляри і взялася розглядати. І тут ця дивовижа проявилася ще виразніше - у кожного із раніше опитаних виникали в момент нашого спілкування якісь думки, відчуття, емоції, а в цієї жінки промайнула тільки гостра реакція неприйняття, забуття. А ще потужно війнуло тією самою енергетичною зачисткою, що панувала біля квартири на третьому. Нарешті. Але поспішати я мав вкрай повільно.
Тож для початку спробував умовити стареньку, що такому гостеві як я, обов’язково потрібно запропонувати чаю. І дуже здивувався, яких зусиль потребувало переконати її хоча би на хвилинку впустити мене до себе. Та процес, начебто, пішов. хоча і з помітною інерцією.
- Так, чаю. Потрібно попити чаю, - промовила вона. Прочинила ширше двері, і, переступивши поріг, неочікувано моторно спробувала зачинити їх за собою.
- Так, чаю. Я не відмовлюся від чаю, - підтримав я її і словом, і ділом, не давши ось так відразу припинити наші близькі стосунки.
Коли я прикрив за собою двері, залишивши по той бік своїх невільних охоронців, жінка спішно замкнула їх на замок і далі наче трохи заспокоїлась. А ось песик Тобі і гавкав, і весело стрибав одночасно. Горланив, бо бачив у мені чужака, а підстрибував, бо був іще молодим собакою, і дуже хотів бавитися, навіть із чужинцем.
Пса я заспокоїв миттєво. Відтак, він широко позіхнув і приліг в закутку коридору, вочевидь, на своєму звичному місці.
- Правильно Тобі, я зараз теж приляжу, - пробурмотала старенька, не надто звертаючи увагу на мене.
- Так, звичайно, ми поп’ємо чаю і ви приляжете, - я спробував підштовхнути її в потрібному напрямку. І вона вже майже не противилася.
Ми прочовгали на кухню, де я, наче давній знайомий, узявся організувати чайну церемонію. До запланованої вечірки з Лілею, яку для себе, як виявилося пізніше, виграла Яна, було ще три години, тому я не поспішав. Та й приготування чаю зовсім не така проста річ, як здавалося б на перший погляд - окрім складових, в процесі запарювання не менш важлива й участь енергії єства. І її в мене сьогодні вистачало. Але її мало вистачити ще на чимало важливих речей. Передусім, на ретельний огляд квартири. І розпочав я з кухні. Вона, певно, теж була на початках вельми скромною, але після приєднання до себе лоджії, стала значно просторішою. Вочевидь, покійний чоловік постарався, бо все виглядало добротно, з розумінням і любов’ю до широко використаного дерева, та й хазяйка не дозволяла пилу осідати на речах. Утім, квартира за роки й роки поступово просякала розгубленою перед реальністю старістю, над якою, як місяць над нічним пейзажем, домінував тьмяний блиск вже відомої мені тотальної зачистки. Джек-пот. Нарешті я там, куди весь цей час і прагнув потрапити!
Тож я не став шукати обхідних шляхів і рушив навпростець. І як годилося, спершу через душевні сфери. За чашечкою старого англійського чаю, знайденого на верхній полиці, ми поволі й розговорилися – про те, про се. І за розмови неспішно виявилося, що Ольга Сергіївна, як звали мою господиню, абсолютно не могла пригадати подій того самого дня. Вона чудово пам’ятала свою молодість, зрілість, насичені часи розвинутого соціалізму - образи і видіння переповнювали її. Вона пам’ятала багато чого, окрім того, що зараз цікавило геть всіх, і про що безперестанку теревенили, і ще довгенько базікатимуть її подруги. Про чоловіка говорила скупо, більше про дітей. Мої намагання перевести розмову на жильців із квартири на третьому, ні до чого не приводили. Вона постійно зісковзувала з теми углиб своїх згадок. Я добився від Ольги Сергіївни тільки предивного зізнання, що вона вважала Максимку з тої квартири хорошим хлопчиком. Щоби підтримати розмову у потрібному напрямку, я декілька разів перепитав чому вона так вважає.
- Ну як чому, ну ось, ось, - і Ольга Сергіївна автоматично тицьнула пальцем кудись у підлогу, хоча й вказуючи, швидше, на щось саме у своїх згадках.
На підлозі був килимок, під килимком паркет. І в голові Ольги Сергіївни жодних образів в пояснення свого «ось».
- Чому, Ольго Сергіївно, Максимка був хорошим хлопчиком? – Тим не менше, наполягав я. І раптом вловив цей образ, що виринув у її пам’яті - хлопчик у коротких штанцях із відерцем піску. Та видіння миттю потануло. Натомість виплинула звична суміш давнього – крамниці, лавиці, юні подруги.
Та я не здавався: - Максимка з десятої квартири приносив пісок? Для вашої киці?
Ольга Сергіївна, ніби намагаючись щось таке пригадати, дивилася на килимок.
Майнув образ діловитого чолов’яги в брудних штанах з наполовину наповненими відрами, в які він підсипав згори побутове сміття, а потім знову хлопчика Максима, що частенько заходив у гості на чай із малиновим варенням.
Дослухаючись раптового спалаху-здогадки, я підвівся, зробив крок від стола, і підняв килимок. Паркет, як паркет. І особливо виразне відчуття нещодавнього прибирання! Я провів рукою по гладким дощечкам і враз намацав чіткий шов, який, утім, аж ніяк не проявлявся для зору! Він виписував на підлозі квадрат достатніх розмірів, аби бути лядою до комірки. Та я не міг зрозуміти - чому я не бачу цієї ляди, хоча поворушити, навіть підійняти її міг би ледь не відразу. Та щось зупиняло від такої поспішності.
Ольга Сергіївна замислено пила чай, пес дрімав, а я, ніби граючись у «тепло» – «холодно», ходив квартирою самотньої жінки у пошуку чогось необхідного, ще невідомого мені, проте тісно пов’язаного із таємницею начарованої невидимості. І знову немов незнані чуття підводили до потрібного, допомагаючи із магічним завданням, про можливі рішення якого я не знав ще геть нічого. Та таке вже траплялося зі мною. Коли не потребувалося нічого, окрім збігу ліній з тих чи тих ладів, їхнього продовження і подовження – знання ж лише форма для заповнення чуттями. Вдягай і носи, якщо все збігається, якщо достатньо чутливий до опанованих тобою ліній вищої доладності, що линуть із минулого крізь теперішнє до майбутнього.
Зрештою, ледь не усіма нинішніми своїми талантами я завдячував подібним практикам відкривання невідомого в собі і навколо себе. Хоча були й чіткі підштовхування ззовні. Здається, сім років тому, у хвилини найбільшого життєвого відчаю, щось невідоме аж надто виразно увійшло в мене. Я, здається, міг тоді навіть померти, але ось, вижив. І з того часу моє життя помітно змінилося.
Розділ третій
Довга дорога

1 Знахідки
Тоді теж тільки розпочиналося літо. І так обтяжливо, важко зростаючи, знов і знов падаючи під химерними викрутасами погоди - від холодних дощів, і раптового снігу. Та навіть його нечасте тепло було єдиним, що мене хоч якось тоді зігрівало. Того року в житті порушилося абсолютно все, і нікому я, окрім кредиторів, не був потрібний. А той день і взагалі складався, хоч світ за очі бігти! І, як я не намагався, виправити хоча би щось не вдавалося. Тож, у стані звичного виснаження від напруги постійних утрат, я й присів тоді на лавиці невеличкого львівському парку «Медик», якраз навпроти порожніх на ту годину тенісних кортів. Бо сили остаточно покинули мене. І хоча я був не з тих, що легко піддаються тиску обставин, але і той рік, і місяць, і навіть день, були явно не мої.
І з кожною подальшою хвилиною я слабшав усе більше. І з кожним подихом чим раз морозніше пробивав аж із нутра, невідомий раніше мені холодний піт. Дивне оціпеніння охоплювало услід тілу й саме єство. А я лише байдуже спостерігав, як у мені з кожним ударом серця життя призупинялося все глибше і глибше.
Можливо тільки декілька хвилин, а може й цілу годину тривав отой стан крижаного знебарвлення чуттів. Я не міг ні поворушитися, ні думати, а потім і усвідомлювати, що коїлося зі мною. Та щось – на самому дні подихів - таки відбулося і, відтак, почало відпускати.
За деякий час я повернувся до тями, утім, знаходячи себе все в тому ж немилосердному цивілізаційному капкані від банкірів і рішал, бандитів і держслужбовців, юристів і лукавих проповідників, і всіх інших негідників, що так швидко обростали нині матеріальними здобутками від своїх темних діянь і якостей, а ще посад. Та, знаходячи себе все там же, я почував зараз значно виразнішу відразу до зла, що далі лише наростала.
І оте, майже підсвідоме, «знову у цьому світі», як незгадана згадка, ще довго проймала, наче щось вирішальне у той день прийшло до мене, чи то я сам повернувся невідомо звідки, і невідомо для чого.
Та, як виявилося, повернувся, ставши більш життєздатним, спроможним до якісніших вчинків. І вони не забарилися. Неначе нове і суттєве підіймало мене на світліші грані буття, водночас вимагаючи щодня іншого ставлення до життя. І моя сутність, ввібравши таку пропозицію, стала змінюватися на краще. Тоді вперше, я схоже, і зрозумів, що моє свідоме «я» і моя дійсна сутність – далеко не одне і те ж. Наче моя сутність могла бути не лише отим старим і добре знаним «я», а й дечим більшим. І з кожним подальшим роком-кроком моє колишнє «я» приростало новими внутрішніми відчуттями, перепліталося із чимсь до кінця незнаним усе більш дивовижно, залишаючись, утім, в мені, і , вочевидь, мною. Ось тільки щось сталося із пам’яттю. Бо з цими згадками семирічної давності не існувало жодних проблем. Я їх витягував, коли хотів і розглядав у тій послідовності, і втому масштабі, в яких хотів. Не те, що зі згадками більш давніми, що поступово наче потанули в пітьмі минулого.
Мої раптові, незвані спомини відступили, вочевидь, у ту мить, коли я нарешті знайшов у квартирі Ольги Сергіївни те, що несвідомо прагнув знайти. магічні лінії склалися і стало зовсім «гаряче», коли побачив старе ручне дзеркальце в потрісканій рамці, з багатьма дефектами амальгами. І рука сама потяглася до нього. Потім, знову підкоряючись внутрішнім відчуттям, повернувся із ним на кухню. Для чогось прочинив тамтешню кватирку, і тоді вже послав тим дзеркальцем блідого сонячного зайчика на місце знаходження невидимої ляди.
Пійманих промінців було не густо. Але, як виявилося, достатньо. Там, куди падав сонячний зайчик, на паркеті з’являвся раніше прихований від очей шов. І я пішов по ньому. І коли відібрав сонячними променями у чарів останні сантиметри, мені здалося, із-під підлоги щось вилетіло, і, пружно відштовхнувшись від поверхні дзеркала, майнуло за вікно.
Магічне марево потануло і я тепер чітко бачив що й до чого. Витяг утоплене у паркет металеве кільце і потягнув за нього. Війнуло прохолодою і уже звичним відчуттям стерильного прибирання. Під лядою виднівся спуск униз, у невеличкий, викопаний попід низькою лоджією першого поверху, погріб. І тільки уважно оглянувши його у старе дзеркальце, зійшов униз вузькими дерев’яними сходинками, у вельми пристойний сховок, де спокійно можна ховатися і в десятьох.
З трьох сторін стіни комірчини складали сірі бетонні блоки фундаменту будинку, з боку ж вулиці здіймалася цегляна стіна - із тієї жовтавої цегли, що й всі будинки навколо. Очевидно, господар потаємно вибрав грунт, а потім і вимурував зовнішню стінку, додавши для домашнього вжитку нове зручне приміщення. А невисокий, як на погляди ззовні, підстінок, що раптово з’явився під однією із лоджій, та ще й заштукатурений під колір цоколю будинку, нікого не стурбував. Про таку реконструкцію відало небагато народу, утім, серед тих, що знали, був і один із майбутніх викрадачів, котрий і допомагав у дитинстві виносити звідси землю. А опісля дехто, що добре знався на магічній зачистці, добув із пам’яті дорослого вже Максима інформацію про цей погріб, і скористався нею. Та ще і як скористався. А дізнався, ймовірно, в перші ж дні після викрадення Ірини, коли сім’ї Пилишиних виставили першу вимогу в двісті тисяч євро.
Хтось швидко зметикував, яким чином і куди могла зникнути із витверезника майбутня полонянка. І доля фельдшерки була вирішеною. Хоча далі сталася і гра на підвищення ставок, з провалом непогано організованої операції, і смертю недолугих викрадачів, котрі чомусь постріляли один одного. Якщо останнє пояснювалося необхідністю їхнього мовчання, то вдаване самогубство фельдшерки - начебто її глибокими переживаннями від скоєного. І нікого далі вже особливо не цікавило, чим там вона займалася раніше. Тим більше, що основні зусилля тепер скеровувалися на пошуки заручниці і грошей.
І ось тепер уважний огляд якогось бабусиного погребу міг додати справі значно більшої ясності. Чим я і зайнявся, щоправда, лише прийнявши всі необхідні міри, аби мене тут й самого не закрили. Тож повернувшись у погріб, я зауваживши вимикач, включив світло. Уважно оглянув бетонну підлогу, повні дріб’язку дерев’яні полиці, і нічого особливого! Але навчений попереднім досвідом, знову скористався дзеркальцем і оглянув тісне приміщення ще раз, вже через нього, і результати не забарилися!
В сутінному кутку лежав невеликий, але з виразним вмістом пакет. Утім, остаточно про його повноту я довідався тільки піднявшись нагору, де сонячне проміння миттєво очистило знахідку від вчергове накладених чар. Що ж, пропажу півсотні тугих банківських упаковок по сто купюр номіналом двісті євро кожна, я щасливо відшукав. Та мав відмітити, що сховано було так, як звичайному мешканцю цього будинку ніколи нічого не втаїти. Та що там мешканцю – ні одній із відомих мені осіб таке б не далося! Я міг гордитися собою, бо знаходити, все ж таки значно важче, аніж ховати. І нехай це було в минулі роки моїм фахом, але тоді магію, в основному, проявляв лише я. А тепер, виходить, ми із незнайомцем, котрий влаштував усю цю гру, вартували один одного. І ми могли дечому один у одного й повчитися. Принаймні, як знаходити, чи як ховати речі.

2
Я давно прагнув зустрітися з кимсь схожим на мене і, зрозуміло, не за таких обставин, коли взаємини не обіцяли нічого хорошого. Та, певно, якщо я збирався і далі шукати пропалу дівчину, зустріч із цією особою, а може й не одною такою, були неминучі. До щасливої і, думаю, скоріше випадкової знахідки грошей, я збирався розшукувати Ірину через інших працівників жіночого медвитверезнику. Але знайдені в цьому будинку сліди, та й, зрештою, виявлені чималі гроші, відкривали шляхи простіші. І тепер важливо аби мене бачили просто щасливцем, який чудернацьким чином умудрився знайти цей сховок, що при такій кількості долучених до пошуків осіб цілком могло статися.
Та для гарантованого продовження наших взаємин мало сенс залишити й додаткову приманку-зачіпку, яка б виводила на мене саме тих «чарівників». Було би вкрай дивно, аби ця третя сила не захотіла познайомитися з подібним мастаком.
Тож я ще трохи посидів біля захопленої далеким минулим Ольги Сергіївни, автоматично попиваючи прохололий чай і обдумуючи ситуацію, що склалася. І тепер, після знахідки грошей, на перший план виходила зникла Ірина, що зацікавила третю силу, вочевидь, навіть більше, аніж чимала сума євро. І чому так сталося?
Безсумнівно, Ірина разом із одним чи декількома викрадачами знаходилися деякий час у сховку, та за першої зручної нагоди покинули його. Відчути потрібну мить не складало великих труднощів, але ця мить не могла тривати надто довго, і бути безпечною на всі сто відсотків. Щось тут ще було не так. І чому залишили гроші? Чи схованка здалася цілком надійною, а потім і справді завадив непередбачений заздалегідь, але цілком закономірний за подібного провалу подальший цілодобовий нагляд за будинком? Та я ось проник сюди. А значить, могли зайти й інші мастаки. Значить, гроші далеко не на першому місці. Та й, певно, обмаль тих, кому можна цю справу доручити. А ще, - коли є серйозний ризик засвітитися, якщо тебе і твою команду хтось із спостерігачів добре знає в обличчя. Останнє мені здалося найбільш ймовірним.
На останок я обережно очистив добродушну хазяйку від більшості накладених на її єство блокувань. І залишив десять тисяч євро в потайній кишеньці її жіночої сумочки в якості оплати за спричинені турботи, разом із нестримним бажанням сьогодні ж поїхати разом із Тобі до дочки у Підмосковне Проніно. Ольга Сергіївна відразу й стала збиратися.
Прикритий максимальним рівнем невидимості, я не кидався їй в очі, тож лише розбудив Тобі і з тим покинув квартиру. І відразу наштовхнувся на двох своїх недремних наглядачів, чи то тепер помічників. Вони теж ніяк не могли сконцентруватися на мені, довелося додати їм спокою. Відтак, вже разом, ми видихнулися у червневу теплину вихідного дня. Яка краса! Я з приємністю відходив від вже зробленого, готуючись до подальшого.
Утрьох ми зайшли за кут будинку, де я потис на прощання своїм супутникам руки, давши вказівку отямитися хвилин за десять-п’ятнадцять, але повністю лише на ранок наступного дня. Кепка і масивні рогові окуляри, ватяні кульки в носі, як і раніше додавали до моєї комівояжерської іпостасі основні конспіративні деталі, та заключні штрихи до образу я навів, підійшовши до одного зі спостерігачів, з яким перед тим уже мав побіжну розмову. Та цього разу я включив на повну міць упізнавання в собі когось близького, можливо навіть отого самого!
- Рогомет? Це ти, якого біса ти тут?
- Ах, Чорний, а я думав, не признав ти мене, чи прикидаєшся?
Я озирнувся по сторонах.
- Багато зайвих запитань задаєш. Але по справі - у цьому кварталі є що взяти. Обійшов я будиночки, помітив квартирки. Потрібна допомога. Але тільки ми удвох, інших не підписуємо.
- Ти почекай, не гони коней, і не тут про це говорити.
- То і я теж так думаю. Хочу передати тобі дещо.
З цими словами я розкрив свій дипломат, перед усіма можливими сторонніми поглядами вдаючи, що у ньому тільки те, що я показую, і навіть передаю із рук у руки. Та й навіщо мені вже ті прилади, нехай ось у дружка полежать.
І нехай все це й віддавало дешевим спектаклем, але тільки не для Васька Чорного. В його стані йому було не до грубих грошей в сусідньому відділенні. Він бачив тільки мене, Рогомета, свого старого подільника - авторитета, з яким роки чотири тому сидів у Тамбовському таборі. З таким же успіхом я міг переконати його у будь-чому, захисту у Васька не було жодного, суцільні діри навколо дрібної його сутінної суті.
- Значить так. Це візьми додому. Я потім заберу, заодно й почефіримо на мою тему. Я ж не спроста сюди завернув. Точніші розклади повідомлю на днях. Ти ж там, де й раніше, живеш?
І я послав йому черговий, безвідмовний запит.
- Ну так, Ізмайлівська, дім 5, квартира 17.
- Я не забув, невдовзі зайду. Разом покумекаємо, справа не важка, але піднімемося серйозно. Але ще телефончик свій нашепчи.
Я надійно прописав у Васьковій голові наші домовленості. І упевнено пішов у широкий світ із мільйоном європейських грошових одиниць у кейсі, майже мільйоном, якщо не зважати на те, що я заборгував люб’язній Ользі Сергіївні за чай, а також на стрижку Тобі. Та навряд чи старенька цю суму коли-небудь і потратить, хіба що донці допоможе.
Знайденого мною вистачило би комусь іншому і для відходу від справ, і довгого сонячного існування на берегах привітної лагуни. Для саме того життя, якого я собі, поки що, дозволити не міг. Принаймні, до знаходження доньки олігарха, а також декого із моїх, загублених на просторах Росії, земляків. Гроші грішми, а обов’язки обов’язками. Та й, наразі, це чужі гроші.
І нехай більше мені тут не було що робити, я присів біля сусіднього будинку, погомоніти з черговими бабусями, заодно, оглядаючись навкруги. Та все здавалося тихим і благосним. Розвинули бурну діяльність дітлахи, активніше зашмигав інший люд.
Ось із свого будинку вийшла Ольга Сергіївна із малим Тобі на повідку і тою самою сумочкою на плечі. Й вочевидь, поспішила в напрямку метро. Давши їй віддалитися, і не помічаючи наразі явного спостереження, я почимчикував за нею слідом. І хоча чуття поки і не вловлювали жодної загрози, і я вчергове вдягнувся в невидимість, але вартувало чимшвидше змінити теперішній свій образ. І чималий супермаркет, що виднівся попереду, підходив для цього якнайкраще.
Я ввійшов, як і належало, через головний вхід. І хвилин за шість-сім вже виїжджав на приватному «Ауді», перевдягнутий у легкі парусинові штани і футболку. Короткі розпити в кулуарах – хто тут на машині, миттєво привели до потрібної особи, що без зайвих запитань, суто під моїм приятельським впливом, і запропонувала проїхатися. На виході зі мною був лише пакет із грошима і пакет зі старим убранням, який мій новий колега мав викинути чим далі звідси. Зрештою, це була головна ціль його подорожі, бо я зійшов за першим ж бо поворотом. І повертаючись на відстань прямого зорового контакту із супермаркетом, що зараз містився потойбіч звичного розміру проїжджої частини вулиці, уважно спостерігав і за видимими подіями, і ментальним шумом в тамтешньому просторі. Наче нічого особливого, хіба декілька машин різко пригальмували неподалік входу і закрилася брама службового виїзду. І скеровані виключно на той об’єкт мої чуття таки вловили деякі зміни в загальній тамтешній ситуації. Але це могло бути будь що. Навіть реакція на, по суті, викрадення мною тамтешнього службовця.
Тож я розвернувся і пішов в інший бік. І дорогою зупинив таксі, яке скерував подалі звідси. І оглядаючи звичну суєту міста за склом авто, в черговий раз оцінював ситуацію, хоча, наразі, і без врахування, як можливого стеження, так і ймовірних розшуків моєї персони. Принаймні, якби я керував спостереженнями за подіями навколо місця подій, то подібного комівояжера брав би відразу, без відстежування можливих його контактів. Але ж надворі неділя, поки те, поки се, і підозрілий об’єкт зник. Та чи варто було аж так сподіватися на звичне тутешнє нехлюйство?
З донькою олігарха все виглядало очевидніше, вона являла собою нині беззаперечну цінність, особливо після того, як виясниться, що хтось забрав гроші. Тому нині її берегтимуть уважніше, і для вирішення мого питання, і для нового, можливого торгу з її батьком, якщо він ще не на конторському гачку.
Я відпустив таксі біля крамниці модного вбрання, поруч із обмінним пунктом, в якому обміняв одну з європейських купюр, аби вчергове змінити свій образ, передусім, задля зустрічі з Лілею. І знати б тоді, що все вирішиться і без необхідності посилати ледь знайому жінку шляхом зниклої Ірини. Але я теж мав пройти цим шляхом, і тільки на ньому і розгледіти, що й до чого.
Але до зустрічі з прекрасною дамою і подальшого втілення мого пошукового плану, ще було трохи часу. Я використав його для переховування знайдених скарбів, та ще й із вжитком нещодавно спостережених, нових для себе, елементів магічного мистецтва. За місце сховку я обрав щойно орендовану квартиру на «Щелковській». І хоча сама по собі вона не здавалася надійною, та, схоже, мої відчуття реагували, передусім, на її сутінних господарів. Та мене цікавило, як подіє в цих умовах і використана магія. І на додачу, наче мені не вистачало ризиків, я приховав у скверику неподалік і ключі від свого нового житла.
Утім, з огляду на події, які мене очікували, в цьому існував свій сенс.

3 9/06/08
Судячи з місць, в які я потрапив, линучи по його сліду, мій земляк Василь потрапив у серйозну біду. І рятувати його навряд чи спало на думку комусь іншому, окрім його дружини. І що вона могла? А що міг я?
Чим глибше я осягав ситуацію навколо Лесиного чоловіка, тим вона вигляділа тривожнішою. В тому числі й для мене. Йдучи його слідом, я немовби повторював і його падіння – ранок був значно приємніший вечора, проте вечір таки значно кращий цієї жахливої ночі. А ніч, хоч і зла до чортиків, та може видатися і не такою вже страшною в порівнянні з дійсністю на світанку. І сподіватися, що далі все знову піде на краще, не вартувало.
Дивні думки особисто для мене, я ж бо міг зараз просто вийти звідси і піти, певно що, це вже були колективні відчуття – з усіма, хто тут знаходився.
А я сидів на брудній підлозі, притулившись до клейкої стіни, серед накачаного наркотиками люду і уявляв те продовження подій, яке влаштовувало б найбільше, та наразі течія несла із цієї душної кімнати тільки в одному напрямку - донизу…
Напевно, я заснув, бо засув на дверях загримів аж надто раптово. І задирливий жвавий голос, вимайнувши з коридору, увірвався до кімнати разом зі спалахом тамтешньої жовтої «сороківки».
- А ну, ханурики-жмурики, підйом, чекає вас дорога дальняя, а відтак, і лікування від своїх численних пороків.
Не знаю, кому він це говорив, бо підняти «хануриків» можна було тільки вручну. Та за балакуном до кімнати вбігли вже знайомі мені охоронці, а потім й четверо одягнутих зовсім не за столичною манерою невідомих здорованів. Перший скомандував їм і почалося. Підхоплювали найближчих із лежачих на підлозі, відмикали від металевих кілець і тягли й тягли геть із зали. Що ж, це здавалося чи не останньою нагодою для вибору подальшого шляху. Але я вирішив активно не втручатися в звичний для цього місця хід подій.
І за півгодини підійшла й моя черга, і мене так само відімкнули, грубо підхопили й поволочили. В коридорі піднесли до вуст ковша з водою, і майже весь і влили у горло, а, заодно, й за виворіт сорочки.
- Цей прокинувся!
Відірваний від ковша, я відчув гострий, характерний біль у спині. Задовбали зі своїми уколами! Я інстинктивно смикнувся і відразу отримав чимось важким по голові. Поруч задоволено зареготали. Але влаштовувати бійку було запізно. Мене проштовхали у дальній кінець коридору, а відтак і на вантажний перон, що тягнувся по інший бік будови.
Утім, насолодитися свіжим повітрям я не встиг. Відразу й заштовхнули у пасажирський вагон із масно намальованими, як я ще устиг помітити, червоними хрестами на картонних листах, що закривали собою вікна. Ого! Цікаво, куди ж це нас зібралися везти?
А далі все поплило остаточно перед очима. Я ще встиг подумки послати усіх і себе, в тому числі, подалі звідси й вирубився.
… Я летів із високого й крутого берега у води широкої ріки. А ті, що переслідували мене, стріляти вслід. І декілька раз таки попали. Я впав у воду, але не пішов на дно – поволі сплив на поверхню. Більше не стріляли, лише хвилі гойдали мене. І мучила спрага. Я спробував ковтнути води, але чомусь не зміг. Та спрага була нестерпною. А ще я побачив, як тягнулися до мене з мулистого, темного дна численні п’явки. Я взявся плисти, заборсався, але наче приклеївся до одного місця, тільки виразно заболіла поранена голова, що, напевно, й привело мене до тями.
Я поворушився. Почулося слабе металеве дзвякання. Розплющив очі - мої руки та ноги потягнули за собою металеві ланцюги, прикріплені до стінок. Оглядівся. Полиця піді мною злегка погойдувалася в такт руху коліс, разом із тьмяно освітленим рядом плацкартного виду лежаків, вочевидь, призначених для перевезення особливо буйних пасажирів. І всі місця були зайняті.
Я відчув на собі погляд. Напроти лежав молодик років двадцяти п’яти й безтямно глядів на мене.
- Як справи, куди їдемо? – Пробурмотів я до нього максимально дружнім тоном. І відчув, як його пронизав страх, ледь не божевільний переляк.
І майже відразу у коридорі почувся гам. Двоє русявих молодців із тої новенької четвірки, що вантажила нас у вагон, заскочили у наше відділення, мов наперед знаючи де, що й кого. Знизу зойкнули. Чувся відбірний мат і часті глухі удари. Діставалося усім.
Били, щоправда, не довго, але дошкульно. І навіть весело. Процедура русявим явно подобалася. Особливо раділи, коли дійшла черга до мене. Гамселячи кулаками – один по ногах, а інший вище пояса – вони ще й намагалися пояснювати мені, як зачинателю безпорядку, що тут і до чого.
- А ще на очко два рази на день, зрозумів, тварюко? А як замало, чи не до вподоби наш сервіс – терпи до Красноярська! Бо якщо сходиш під себе – вважай, що вже покійник.
Тираду охоронець умудрився висловити за шість украй болючих ударів. Добре, що хоч не заїкою виявився.
- Їсти теж - двічі на день!
А цієї вистачило на два тумаки.
Голос іншого долітав до моїх вух не так чітко, але кості ніг відчували його значно виразніше.
- А ще скоро буде вам, виродки, ущільнення, вільно дрихнути більше не доведеться, так що, ханурики, насолоджуйтеся останніми хвилинами курорту.
Після такого пояснення здоровані уважно оглянули широкі шкіряні паски кріплення на руках і ногах у кожного. І пішли, знову ж таки роздаючи дорогою щедрі тумаки, а заодно голосно базікаючи про футбол і «їхню» збірну, що всім сьогодні вставить по повній, моцніше, аніж вони нам. От суки!
Тіло проймав дикий біль, і дихання поверталося повільніше, аніж хотілося. Давненько мені так не діставалося. Відвик зовсім! А ці, як би, налаштовуються на матч... Розминка в них перед грою... Ох... Трясця…
Добре, хоч який не який матрац на лежакові… Ох… Чемпіонат Європи для них розпочався... «Бий-біжи»… Я, звісно, і в такому стані міг би їм дати відсіч, та ще, видно, не час… Але це суче бадилля щось наплутало, їхня збірна гратиме тільки завтра. Зарано тренуватися почали…
Та що мені далі, терпіти чи як? Утім, схоже, й цього разу навіть на фінальний матч не виберусь... А жаль, я ще не бував у Швейцарії, ... і, як не дивно, і в Польщі,.. до якої можна було хоч раз на день їздити... Ох... Ребра… Чорти би вас забрали!.. Боки нещадно боліли... Сволота знала, як і куди лупити.
Я і далі говорив собі усілякі дурниці, але біль від цього швидше не танув. Можна було, звичайно, спробувати відключитися, але це з усіх поглядів недостойна ідея. Герої так не чинять, та й рідному організму потрібно дати можливість нормальним чином отямитись - із реакцією свідомості.
Але звичне терпіння в мене швидко закінчилося. І я скористався відомими вібраціями власної енергетики, швидко пройшовся ними по болючих місцях. І це поволі спрацювало. Біль притих, і нехай і не зник остаточно, але виразно йшло на краще.
Далі я допоміг побитим сусідам відключитися. І знову зайнявся процесом власного одужання, обіцяючи собі, що ніколи більше!
І за найпершої нагоди, я ще мав би якось дізнатися і, схоже, саме в цих маріонеток, чи не везли вони й Лесиного Василя.

4
За годину, а може за дві нам роздали по кусню хліба з пластиковим стаканом води. А перед тим «водили до туалету». І такого свинства зі мною у житті ще не траплялося. Хоча процедура виглядала, як на цих ординців, цілком логічною. Ногами опускали на підлогу, звільняли одну руку від шкіряного браслета. Ти вставав над загидженим відром і робив свою справу. Це якщо помалому. Бо по-великому все виглядало ще образливіше. І папером тут не забезпечували. І добре, що мій організм навіть їсти не просив.
Обслуговував нас черговий - ламаний-переламаний дядько невідомого віку. Він і приковував нас опісля знову. Потім один із русявих уважно перевіряв чи надійно ми прикріплені до своїх полиць. І, здавалося, отримував від цього фізичне задоволення.
Усі процедури виглядали не просто дикими, але і вкрай тупими. І мене спочатку дивувало, що бригада охоронців із таким захопленням дотримувалася їх. Спочатку дивувало. Але коли одного разу вони підійшли ближче, я дозволив собі злегка доторкнутися до їхніх відчуттів і думок. І вразився – від русявих гостро війнуло усе тим же, що й від пенсіонерки Ольги Сергіївни. Але охоронці на відміну від старенької були зачищені під нуль – і, натомість, від „а” до „я” наповнені уставами і приписами гарнізонно-караульної служби, і з рефлекторним щастям від точного їх виконання.
Було над чим подумати, але думати не хотілося, куди з цим квапитися? Часу вистачало. І поїзд - то поспішав, то зупинявся ледь не біля кожного стовпа. І добре, що сонце не поспішало зігрівати землю. За бортом дощило, але й за таких поблажливих умов дихати у вагоні було важко. І на додачу затягнуті цупким темним матеріалом вікна, і грати ззовні. Коли з-за хмар пробивалося сонце, вони просвічувалися вельми виразно. Та сонце зараз було б небажаним гостем. А мучитися випадало, як виявилося, аж до Красноярська.
Про оте місто пригадувалося тільки те, що крізь нього протікає річка Єнісей, якою можна ще ледь не півроку сплавлятися униз течією, доки зустрінеш білих ведмедів на порозі Арктики. Потім була зупинка на околиці великого міста. І у вагон підсадили ще чоловік сто. Це рішуче змінило ситуацію. Ми вже не лежали, як раніше, а тіснилися, мов оселедці в іржавій бочці. Новоприбулі теж мовчали, як риби. І мертвотно було в їхніх головах. Щоправда – не у всіх. Недалеко хтось шаленів, нехай і подумки, - не встигли хлопця підготувати. І шаленів дуже близько. Схоже, у сусідньому відділенні. Я відчував його близькість. Викиди емоцій виглядали досить потужними, але якимись дитячими - хлопчина бомбардував своє рідне місто. В уяві розносив усе, що міг пригадати. На тобі Свердловськ! Отримуй по повній! Напевно з розуму сходив пацан. Непоганий вихід із безнадійного становища. І це могло стосуватися багатьох з присутніх.
Над нашими головами раптово заскреготіло, зашипіло. А потім почувся гучний голос, що відразу наповнив мене ненавистю до його власника.
- …Отже вчора я зробив вам дарунок, пояснивши правила поведінки дорогою, виказавши свої судження щодо вашого минулого, і розповівши те, що стосується вашого майбутнього…
Тільки цього ще не вистачало! Сховатися від голосу було нікуди, він лився, і лився, наповнюючи собою цю в’язницю на колесах аж по самі вінця.
- Ви вже звикли до свого мовчання, яке лише й золото. Звикли до щоденної нашої вечірньої політінформації, з якою ми засіваємо сходи майбутнього урожаю. Ви звикнете іще багато до чого, аж доки геть не відречетеся колишніх діянь. Тож ці дні, цю дорогу вважатимете початком свого нового життя, колись пустого й нікчемного. «- Для чого це все?» - запитали би ви, якби заслужили право говорити. А для того, щоби ви внутрішньо визріли і почали щиро радіти праці. Щоденній праці на благо Вітчизни. Нашої спільної Вітчизни! А хто звик працювати, той не звик до ліні і словоблуддя. Хто дійсно трудиться на свою Вітчизну, тому язик ні до чого. І я вам кажу святу правду - там, куди ви їдете, язики вам не пригодяться. Ви забудете про свої язики, але натомість пригадаєте про свою гордість, гордість простого, непомітного, роботящого сина своєї Вітчизни. Ви щодня прагнутимете просто померти, прислужуючи їй! Надірвати свої жили! Продерти нутро! Радісно здохнути…
Я здивувався, бо цей виступ звучав для мене уперше, хоча ніч у поїзді, схоже, і справді вже друга. Виходить, накачаний при посадці конячою дозою снодійного, я проспав першу добу дороги і тому раніше не чув цього жахіття. Як же мені повезло, блиснула іронія щодо себе самого. А голос звучав і звучав.
- Ви повзатимете навколішки перед Батьківщиною. Очищеними, віддаватимете своє життя на її благо. Рік, другий, і ви себе не впізнаєте. Бо доказ любові – це свідоме приниження, ваша невтомна праця і ваші спасенні страждання. І це очищення почалося ще вчора! І вже не завершиться…
Це було абсолютним знущанням над розумом, і воно тривало й тривало. Аж поки я не вирішив діяти, зосередившись на пошуку шляхів доступу до пакісного лектора. Бо звучав зовсім не запис, і варто було спробувати вплинути на промовця.
«- Та досить з них» - втовкмачував я, плюнувши на всі застороги, комусь невидимому, «- тебе самого вивертає від цього…», «- все це – лайно», і так раз за разом...
І мої старання подіяли, бо хвилин за десять голос і справді замовкнув на півслові, і, я сподівався, що назавжди.
Тож тепер я міг спокійніше обдумати свої дії, а що вже для таких прийшов час, я не мав жодних сумнівів. І ледь не відразу й видалась нагода. До нашого «купе» завітав черговий. Усі, хто сидів унизу, в тому числі і я, підняли ноги, і хлопака заходився терти брудну підлогу ще більш брудною шматою. Вочевидь, випадало просто зараз втрутитися в хід подій. І далі вже вимальовувалася інша ситуація, в якій навіть можна було щось вибирати. Це раптове, більш чітке, аніж всі колишні, передбачення виглядало і як прояв нових якостей мого містичного вміння. І ця, покращена, виразність була б вельми помічною.
А на початку, сім років тому, я навіть не здогадувався про щось подібне. Та потім незвичні прояви поволі стали проростати корисними додатками до всього, до чого б я не брався. Згодом відкрилося і як бачити живе внутрішнє, впливати на нього. І після цього пішло-поїхало. А ось тепер з’явилося вкрай чітке бачення, що попереду ясніє вихід. Так, ніби я на якусь мить зазирнув у майбутнє, відчувши своє положення в результаті минулих подій. І нічого особливо недоброго позаду, хоча й чатували серйозні небезпеки, та, в основному, вже після повернення до Москви. Цікаво, як працює це передбачення. Але зараз я не міг собі дозволити аналізувати і гаяти шанси.
Тому, коли черговий випадково доторкнувся до мене, я миттєво блокував його. Зважаючи на стан, у якому чолов’яга знаходився, це не склало жодних проблем. Після цього я подав потрібний сигнал: «- падаєш, втрачаєш свідомість, тобі добре». І черговий звалився, немов підкошений. Двоє охоронців, які мов треновані пси з найпильнішою увагою стежили за процесом, відразу кинулися до нього, пробуючи привести до тями, але штурхання і побої ні до чого не призвели. Бідака просто не відчував їх.
Коли русяві облишили нещасного і розгублено зачухалися, що ж робити далі, я, максимально зосередившись, передав у їхні, відкриті всім вітрам, голови, що ось сидить інший черговий, нехай тепер він працює. І, неначе відповідаючи їм, промовив, - Я прибиратиму.
Охоронці тупо уставилися на мене, явно не розуміючи, як вийти з цього положення. А мене ледь не вивернуло від сказаного, та не стільки через ці слова, скільки від тону, з яким я все це висловив, нехай і усвідомлюючи, що в жодному випадку ставати таким черговим не збирався.
І, взагалі, мною вже ледь не тіпало від того, що я так довго давав себе паплюжити і обставинам, і цим виродкам. І якби після конячої дози снодійного я не проспав першу добу, то давно би вже змінив ситуацію. Пора, ой пора, було наводити тут свій порядок.
Недовге очікування, втім, швидко завершилося. До нас підбігло ще двоє русявих звірів. І не з’ясовуючи у чому справа, відразу зачали гамселити всіх, що потрапляли їм на очі. До чорта! У них навіть емоції були схожі - хтось добре постарався, гуртуючи цю команду. Та й нас усіх теж. Мені не дісталося, бо ледь не відразу заявився ще один тип. Напевно головний, бо миттєво зупинив кулачну активність.
Це був той тип, який наглядав за нашим завантаженням у вагон, а ще, саме його голос нещодавно діставав мене своєю демагогічною, як би, політінформацією. Та мерзотник без сумніву і сам надихався тією маячнею. І я вже ненавидів його всіма клітинами, усіма своїми відчуттями. Та чому я так гостро зненавидів його, було не так уже і важливо. Суттєвіше, що ця ненависть грала проти мене, бо я мав йому сподобатись.
А головний з легким здивуванням гойдав головою.
- І це ж треба! Попри всі наші старання, попри задушевні розмови, злагоду і перші ознаки порозуміння, якась сволота за своєю звичкою нагло відкрила хлябало? – І старший із вовчою усмішкою уставився на нас, потім на скоцюрбленого чергового біля ніг, і знову на нас.
- І хто ж цей останній кіногерой? Чи це просто так вирвалося із непритомної свідомості? Щире бажання допомогти? – Ця, раптова ідея настільки здивувала його, що він сам взявся на неї і відповідати, - А дарма! Пропонувати в нас є кому, а працювати – ні! Отже, на честь того, що наша збірна зараз вставить іспанським недоміркам, і Росії поки не до вас, дарую усім прощення, але більше жодних звуків!
Відтак вожак зграї знову глянув на чолов’ягу біля своїх ніг і на мить замислився. Наші волі вже люто боролися за рішення, яке він мав зараз прийняти. Але, попри весь натиск, я не міг нічого вдіяти, наче переді мною була неприступна стіна!
Я старався, але зусилля мало на що впливали. У мене перед очима промайнуло видіння, що інколи приходило у сни. Немовби я швидко біжу, але прозора вата, що оточувала зі всіх боків, гальмує мої рухи. Я тягнуся вперед, відштовхуюся руками, ногами, але де там! Немов це лише украй сповільнене, прокручування кіно, в якому я головний герой. І ще трохи й зовсім зупинюся, і плівка - зі мною у кадрі - прямо на мені жовтаво розплавиться і розірветься…
Я вкладав усю свою нинішню потугу, аби заволодіти цим керівним єством поруч, чи хоча би підштовхнути його до потрібного рішення.
«- Я найкращий, обери мене, почуй мене, слухайся мене» – концентрував я зусилля, підіймаючи й кидаючи свою енергію хвилю за хвилею, і нічого. Зовсім нічого, певно, одного мене не вистачало. Тоді я наповнився на вдиханні вібраціями землі і додав їх до своїх потуг.
- Ладно. Ти будеш черговим. А цю падаль киньте на його місце.
І вожак тицьнув пальцем на кремезного хлопа поруч зі мною, різко розвернувся й пішов.

5
Потрібно було діяти! І я, миттєво спорудивши навколо себе образ «саме той», не підводячись, простягнув руки аби з мене зняли ланцюги. Русяві переглянулися між собою, їм теж здалося, що головний показав не на мене. Чи на мене? Схоже, що на мене. Вони ствердно перекинулися між собою щедрою порцією з однакових матюків, лише в різній послідовності випущених із мозолястих пащек. Затим найближчий, ледь не відірвавши руки, відчепив мене від металевого поруччя на стіні. І наказав закинути колишнього чергового на моє місце.
- І кріпи надійніше!
Це для мордоворотів було найголовнішим сенсом і щастям всього їхнього життя-буття. Відтак, двоє охоронців пішли услід за головним, а двоє залишилося. Я надягнув на безтямного колишнього свої браслети. Промасажував свої затерплі зап’ястя і підняв з підлоги швабру.
І коли я торкнувся її, мене відразу накрило хвилею із надійно, здавалося, вже забутого минулого: як служив у спец військах, як мене муштрували, наче завтра в похід, бо вже нині війна, - спочатку в армії, далі в училищі, потім у військовій частині на Ембі, потім гарячі точки Ангола, Афганістан... Серйозна рана, розвал Союзу, і «гражданка», де я став ніким і нічим, бо навчений був батьками-командирами лише такому, за що в повсякденному житті карний кодекс прописує табори особливо строгого режиму аж до скону днів.
Видіння промайнули, здивувавши навіть мене самого. Неначе мені дозволили на якусь мить все це пригадати, аби лише болісно вколоти минулим. І біла, як спалах фотокамери, лють напружила мої жили…
«…Вагон у черговий раз потужно шарпнуло. Смикнувся і я – різко і жорстко. І найближчий охоронець отримав держаком швабри у низ живота, і, зігнувшись пополам, полетів лобом донизу. Можливо, збоку це видавалось трагічною випадковістю, неочікуваними зовнішніми обставинами і вкрай необачним моїм рухом, за який я зараз і отримаю сповна, але так могло здатися лише на перший погляд.
Інший охоронець, що від раптового поштовху поїзда на мить випустив дійство з поля зору, стрімко сіпнувся у мій бік, та відразу потрапив у звичний для такого необережного сіпання захват. Коли я закінчував пірнати під його руку і охоплював за шию, випущена мною швабра тільки-но і впала на підлогу. Але це виявилося тільки початком, бо тварюка була не просто дужою, але ще й, видно, не відчувала болю. Та прокричати чи навіть дихнути їй теж не вдавалося. Утім, сила немає вирішального значення, коли ти не вмієш нею користатись, та ще й коли із перетиснутим горлом. Тож охоронець смикнувся раз, вдруге, і обм’як. Одначе той, що отримав від мене першим, вже почав підводитися. Немов риба, він ще важко хапав повітря ротом. Але це не завадило йому, взрівши свого непритомного колегу, кинутися на мене і напівзігнутим. Я трохи відступив, і, з’єднавши долоні, різко опустив їх на його голову. Та на біду, потяг знову смикнуло й супротивник в останню мить пришвидшився. Тому удар припав йому на шию. Почувся неголосний, вельми зловісний хрускіт. Здоровило упав і більше не рухався.
На моє щастя усі «пасажири» треновано мовчали, хоча і з тим ще виразом у вирячених від здивування очах. Лише у дальньому кінці вагону, де містилися купе провідників, чулися жваві голоси. Я закинув придушеного охоронця на руки своїх співкамерників. Передав їм жестами наказ міцно тримати його і, піднявши швабру, подався в напрямку балаканини. Дорогою зняв із держака хлипку перекладину - древко було ще нічого, повинно витримати.
Вочевидь, позаду таки зашуміли. Бо коли я підійшов до першого із двох службових купе, звідти вже рвучко вискакував черговий охоронець. Я був готовий до чогось схожого і, зважаючи на те, з ким я мав справу, проявляти милосердя не збирався, різко поціливши держаком у яблучко на шиї чолов’яги. Удар був нехай і не надто сильним, але точним. І надто неочікуваним, аби від нього можна було захиститися. Охоронця немовби невидимою пружиною підкинуло в повітрі, він крутнувся, і полетів шкереберть, гучно брякнувшись головою об привіконний кут стіни. Тієї ж миті крізь прочинені дверцята купе, я отримав потужний стрічний удар, і, наче м’яч, врізався спиною в щось дуже тверде. Удар кулаком прийшовся мені в груди, трусонувши ледь не всі органи, і четвертий охоронець із ревом уже настрибував на мене, коли збоку почали відсовуватися ще одні двері.
Я зустрів нападника ударом ноги у пах, але він, схоже, робив те саме, бо наші ноги зустрілися. Але я головою від його кулака ухилився, а він від моїх рук – ні. Й, вочевидь, я натиснув на його очні яблучка сильніше, аніж було потрібно, та він здався не через це, а від пострілів у спину - «один», «два», «три», «чотири»...
Охоронець обм’як і почав валитися на мене. Не залишалося жодного іншого виходу, аніж утримувати його перед собою, просуваючись у напрямку до стріляючого. «П’ять…». Курча піхота… Це було зовсім незручно, а коли мої ноги ще перечепилися об застряглий в проході держак від швабри, то й поготів. Хоча, втрачаючи рівновагу, я і далі намагався втриматися за тілом охоронця, завалюючись вже разом із ним на того, хто стріляв. Падаючи, я постарався зробити розворот у повітрі, і в якусь мить раптово узрів перед самим своїм обличчям дуло пістолета. Рука, що його тримала, наче у сповільнених кадрах відео, повільно викручувалася у мій бік. Я бачив, як палець натискає на курок, і як спалахи раз за разом вихоплюються із дула. „Ш-і-сть”, „сі-ім”… і я гепнувся на підлогу. Збоку від мене лежав, стікаючи кров’ю, охоронець, а відразу за ним, напівприсівши у дверній проймі, готував свій вирішальний удар мій головний неприятель.
Він займав значно зручніше положення, аніж я, та руку з пістолетом виставив аж надто далеко. Тому я і встиг в останню мить відхилити її своєю лівою. «Вісім»… Правою ударяючи по самій зброї. Здається бахнуло просто в моє вухо, але я не відчув ушкодження. Від різкого удару, пістолет випав з руки неприятеля. І тепер вже ми були майже на рівних. Він чомусь кинувся підіймати пістолет, а я – перехоплювати його. І, зрештою, кожен із нас досяг свого. Тепер він пробував вирватися з мого захвату. Але я вже перекручував його знову озброєну руку над собою і донизу. Та заключна частина прийому ледь не вийшла з-під мого контролю. Я не очікував такої сили у відповідь, головний охоронець ледь не відірвав мене від підлоги, пробуючи одночасно і вивільнитися, і встати. Але у такому поєднанні зусиль він діяв і проти самого себе. Я не випустив його руки, а ще й примудрився перекинутися на неї всім корпусом, вивертаючи чолов’ягу спиною до себе. Потім, вклавши у рух залишки сил, рвонувся угору, притискаючи лікоть противника донизу. І почув той, добре знаний мені, тріскіт - лікоть безсило вивернувся, і противник на мить втратив контроль над ситуацією. Саме цього і не вистачало для заключного акорду. Я, різко відхилившись від недруга, наніс потрібний удар у потрібне місце. Все. Можна було оглядітися.
У вагоні раптом стало надто тихо. Поїзд наполегливо і діловито розрізав нескінченні простори цієї байдужої країни – збезлюднілої аж надто рано, як на поставлені колись перед нею величні ведичні цілі. Я намацав у кишені головного охоронця зв’язку ключів і витягнув їх. Потім затягнув його у загальне купе охоронців, і припнув кайданками до спеціального поруччя, напевно змонтованого тут саме з цією ціллю. Із динаміків над головою чувся шум. Зліва на шафі із сигнальними лампочками блимав вогник напроти місць «28-32». Я підхопив пластиковий кийок, що лежав на койці, і поспішив туди. Але він мені не знадобився. Охоронця вже задушили. Я роззирнувся. Недобрі передчуття охопили мене…»
Що ж - цілком реалістичний варіант. Війна, як війна! Зло, вочевидь, мало бути покаране. Але ж не так. Бо стільки смертей, і все на мені...
Не хочу. Не згідний з таким ходом подій! Я не терпів брутальності смерті, самого її запаху, яким так густо повіяло з яскравих видінь можливого майбутнього, що в одну мить пронеслися перед очима. Та й навряд, чи тим усе б і закінчилося. Бо рейвах ми підняли значний. Мало існувати більш лагідне продовження - і менш чутне для можливих спостерігачів.

6
Після раптового дужого поштовху поїзд вирівняв ходу. Марево цілком реально пережитого передчуття поволі, як біль, відпускало мене. Ні, ні, лише не так - без убивств. Немає в них жодної потреби.
Та видіння були настільки явними, що я на хвилю відірвався від удаваного прибирання і роззирнувся в пошуках ймовірних підтверджень. Та ні, жодних слідів, усе як і раніше, я прибираю, а охоронці невідривно стежать за мною, і за усім довкола.
- Ну ти, падаль, чого зириш навколо!
Це ж треба, як насолоджуються свою справою. Куди там чесним службовим псам до такого вишколу. Але ці істоти насправді не володіли собою, тож і не в повній мірі відповідали за жорстко вкладену в них програму нелюдської поведінки. Отже, питання тільки у зміні способу керування ними із перспективами повернення до тями, до живої реальності. Навіщо ж їх вбивати? Тоді і всіх служителів режиму в цій країні довелося би зачищати. І чи хтось взагалі залишиться? І кому на себе брати подібний тягар? Навряд чи нормальній особі годилося навіть думати про таке. Тож мала існувати інша можливість.
- Гей там! – Почулося у кінці коридору, - закінчуйте возитися! Оголошую півтори години національного свята! Починаємо трансляцію.
У вагоні ураз ожили всі гучномовці. Нехай і спершу голосом головного наглядача. Та далі мікрофон передали Віктору Уктіну, більш-менш пристойному, як на такі часи, коментатору. Хоча тутешній головний весь час намагався перекричати ведучого футбольний репортаж - схоже, був ще тим фанатом. Тож я не дуже і здивувався, що під час матчу суворі, як і місцеві простори, правила караульно-постової служби дещо пом’якшали. Та, певно, в точній відповідності до «життя - тайга, ведмідь - хазяїн». А хазяїн сказав – «годить!».
Тож невдовзі тільки один із охоронців і залишився стояти на сторожі, натомість уся караульна служба приклеїлася до телевізора в купе охорони, звучання якого, втім, було донесено, як постанову незмінно єдиної і правлячої тутешньої партії, до вух кожного з підневільних пасажирів.
Відчуваючи нову вервицю подій, я перебрався поближче до охоронця, присівши поруч наче отой Дружок в очікуванні команди. Наша ситуативна близькість розпочинала найкраще із продовжень, які лише й могло запропонувати в цих обставинах життя. Ясно, вижидати далі я не став, і відразу взявся до справи. У випадку із цим зомбі я не міг ефектно послуговуватися тонкими втручаннями. У якийсь момент я мав прикласти руки до його голови. І зараз це виглядало можливим. Витративши дещицю зусиль, я таки відволік його від футболу і звернув увагу на себе. Коли охоронець зігнувся наді мною, аби вияснити причину свого раптового занепокоєння, я, посиливши вплив до максимуму, приклав долоні до його скронь.
Фізичний контакт значив безпосереднє проникнення мого єства в цю сутність, ще раніше позбавлену природного захисту. Після цього записати новий, нехай і значно коротший «устав» служби у голові охоронця не викликало труднощів, тим більше, що складався він лише з одного пункту – «слухатися виключно мене». А з гучномовців і далі лився дикий тарарам. Судячи з ґвалту, піднятого і Уктіним, і тутешніми коментаторами, іспанці програвали на усіх фронтах. Гол визрівав, назрівав, був неминучий, як перемога соціалізму, а потім і комунізму в окремо взятому соцтаборі, і таки був забитий! І як завжди в минулому - не в ті ворота.
А жаль, я був не проти аби саме в цій ситуації все сталося навпаки. Та нашим збірним в іграх із іспанцями чомусь не таланило - українці на минулому чемпіонаті перший свій матч, пам’ятається, програли із рахунком «4-0». І росіяни теж ось пропустили першими. Ех, якби іспанців приймали в цих розлогих, грузьких полях, та ще й честь по честі - у кирзаках супроти кирзаків, тоді б жодних сумнівів не виникало - хто кого. А так…
Видно у грі підопічних потрібно було щось змінювати. та тренер росіян із тим ще прізвиськом - Гус Хіддінг, тримав паузу, аж надто довгу паузу, як на таку, цілком державної ваги, справу! І, нехай, і зрозуміло, що кожного з іспанців потрібно проробляти особисто, але має бути і якийсь неочікуваний хід – на фарт! Усі ці здраві і не дуже мислі летіли одна за одною в ефір вагону з уст головного тутешнього вболівальника.
- Потрібні заміни! Негайно! Вже!
І головний тренер охоронців, аби, вочевидь, вплинути на отой самий фарт, зробив заміну на тутешньому полі. І я поблажливо дозволив уже своєму охоронцеві піти дивитися телевізор, і взявся за наступного.
Тож коли знову забили гол, я вже встиг переформатувати і цього лайдака. М’яча, щоправда, забили у ті ж ворота, що й минулого разу. Що дуже не сподобалося не лише Уктіну, і тьмі за вікном, але й тутешньому головному тренеру. Тож у перерві матчу він вискочив активно розімнутись у вагон, де на удачу щедро роздав декілька десятків ударів тим, хто хоч якось ззовні нагадував ненависних суперників. Себто, ледь не всім чорнявим. Потім закрився у своєму купе. І коли на мить-другу стихали збуджені голоси телевізійного коментатора і його співрозмовників у гучномовцях, мені здавалося, що я чув стогін - жіночий стогін.
Друга частина гри почалася з давно назрілих чергових замін і там, і тут - і я приступив до вербування третього охоронця, а гравці до забивання чергового гола. Та я знову встиг раніше за іспанських нападників. Коли вони заштовхали м’яча в сітку, я вже надійно керував русявим барбосом за номер три. І відразу приступив до четвертого. З цим було найважче, довелося навіть приспати на декілька хвилин. Але й переписав я його, схоже, надійніше.
Матч закінчився із рахунком 4 : 1, що точно відображало ситуацію і на тутешньому полі. І я жодним чином не сумнівався, що так виглядати саме прихильна усмішка долі. Вона, разом із Фортуною, сьогодні загуляла виключно на тому боці, де розташувався демон іспанців, а, можливо, і мій. Випадково чи ні з погляду на саму гру, я не відав, бо не бачив її, але в тутешньому змаганні попотів добряче - попри, здавалося, ефірність самих цих трудів, відчуття внутрішньої виснаженості спостерігалося достатньо виразно.
І я дав собі трохи відпочити.
Післяматчеве буття, здавалося, повернулося на круги свої. Двоє охоронців, один за одним, пройшли вагоном туди, назад, і знову туди, десять хвилин постояли, і знову прогулялися, постояли. Могли навіть станцювати удвох, та на розваги мене не тягнуло.
Двоє інших засіли біля телевізора, але я сумніваюсь, що особливо звертаючи увагу на екран. Мені було трохи дивно, що їх головний досі нічого не помітив. Хоча, під саму завісу матчу він повернувся до себе в купе і з того часу не виходив.
Тож не звертаючи уваги на охоронців, я уважно оглянув двері командирського купе. Схоже, не замкнуті. Та й хто б насмілився їх відкрити без дозволу? Хіба що я. І повернувши сили і снагу, в момент, коли поїзд вчергове тряснуло, я натиснув на клямку і потягнув її убік. Двері м’яко, наче самі по собі, подалися і я непоштиво стрімко завалився до середини.
Зрозуміло, що на радісну зустріч я не сподівався, та перше, що я побачив, був не дикий спалах люті на оберненому до мене обличчі чоловіка, а те, що спиною до дверей, просто на столі сиділа повністю оголена жінка, що, здавалося, незворушно гляділа кудись крізь щільно зашторене вікно. І це видовище дещо збило мене з пантелику, хоча я і не очікував застати супротивника одного. В руці неприятеля блиснуло щось чорне, чим він одразу і спробував мене дістати. І не без успіху. Можливо я трохи запізно угледів іскри, що вилітали з того пристрою, можливо мене надто вразило побачене. Утім, перевага поки знаходилася на моїй стороні, бо, по-перше, старший охоронець від початку перебував у несприятливій для наступу чи оборони позі – спиною до мене. По-друге, йому вельми заважали спущені до колін штани. Були ще деякі моменти, та головне, що він у цей момент повноцінно не володів ситуацією. Певно, саме це й спонукало його знехтувати захистом і напасти першим. Я ж викинув уперед ліву руку, намагаючись блокувати випад. Але це був не удар. Утім, і пропускати шокер до свого тіла я в жодному випадку не мав права. Але у мить, коли я кулаком правої поціляв недругу в щелепу, досить бридкий удар електричним струмом струсонув мене і відкинув назад. Очевидно, рівень потужності стояв на мінімумі, що, видно, було якось пов’язано з голою жінкою на столі, бо я не надто постраждав, скоріше тільки пригальмував на мить. Мій суперник, між тим, розуміючи, що ситуація вийшла з-під його контролю, спробував вчинити так, як мав від самого початку. Але втрачена можливість, незручна поза, штани на колінах зробили своє. Відштовхуючись від вікна, до якого його відправив удар, він спробував вільною рукою дотягнутися до чогось під подушкою, але я, викручуючи долоню із шокером, вже прикладав максимум зусиль аби не дати йому свободи дій.
Видіння не обмануло - цього разу мені протистояв украй сильний противник, хоча сьогодні був явно не його день. Тому, на відміну від футбольного поєдинку, наш, вагонний закінчився потужним розрядом електричного струму в шию капітану команди супротивників, і максимальним п’ять-нуль на користь початково слабшої сторони.
Тепер можна було віддихатись і оцінити ситуацію, що склалася.
Мене спершу здивувало, що оголена жінка за час нашої фінальної битви зовсім поруч не тільки не спробувала покинути стола, але навіть не відсахнулася. Із прив’язаними до бокових тримачів руками, вона, очевидно, перебувала і в повній прострації. Та з нею вже потім.
Спершу, я дістав із-під подушки схований там той самий, що і побачений у видінні, пістолет Макарова. Після прикував руки і ноги головного охоронця до тримачів на боковій стіні – благо, вони тут були усюди. Затим, надовго не спускаючи очей із непритомного ворога і, намагаючись особливо не зважати на красиву жінку, взявся уважно оглядати приміщення. Життя ж бо не раз болісно вчило, що, передусім, безпека і повний контроль ситуації, а потім вже вся увага жінкам, нехай вони і найбільш хиткі ланки будь-яких розкладів.
І я справді знайшов чимало цікавого - пачки грошей, супроводжувальні документи на групу хворих «пацієнтів», паспорти охоронців, зброю, «лікувальні» засоби.

7
Коли головний почав проявляти ознаки життя, я вже майже справився зі всім, і якраз укладав щойно звільнену від кайданів жінку на очищену від мотлоху верхню полицю. Рятувати жінок приємно завжди, а гарно складених – ще й тривожно, бо це здавалося мені вже чимось більшим за порятунок, хоча, інколи, й меншим, та різниця завжди відчувалася.
Та, зрештою, зараз було не до жінок.
А з ворогом я не цяцькався, і закотив йому у вену слонячу кількість знайденої сироватки «правди», якою нещодавно, вочевидь, кололи й мене. На етикетці фабричної коробки так і писалося - «Пентотал натрію», а від руки поруч - «сповідальне». Саме те, що потрібно для підтримки процесів відновлення порушених стосунків.
Після цього і більш уважно зайнявся самою молодкою – у неї було, як я вже це відчув, частково заблоковане єство і, певно тому, приглушене сприйняття дійсності. І мене чомусь зовсім не здивувало, що й тут відчувалася знайома рука отого московського прибиральника. На швидку руку я спробував дещо виправити. Але завершити справу доручив природі, зануривши жінку у глибокий сон, і додавши ще й установку на цілковите поновлення.
Одна з родзинок завдання полягала в тому, щоби знайти суттєві зачіпки, з якими пов’язані її важливі згадки. І я знайшов одну з таких на жіночому обличчі - ледь помітний давнішній шрам. Саме його образ я задіяв.
Тим часом старший наглядач вже розкрив очі, легко посмикав кайданками, і вони, вочевидь, не особливо зіпсували йому настрою. Життя тривало, тож він зацікавлено крутив головою, наче не розуміючи, чому такі друзяки, як ми з ним, нещодавно побилися. Нічого проти коротких мирних стосунків я не мав, навіть із таким звіром, і зараз про його перевиховання не йшлося. У нас вистачало інших пильних справ. Та, маючи певний досвід у допитах, тиснути я не поспішав. І зроблений укол давав лише химерне тло, з якого не часто вдавалося щось витягнути просто розмовою. Зазвичай, доводилося проникати в єство тоншими вміннями. Що я й робив, спершу знімаючи ті чи ті зауважені блокування. І через себе далі стимулюючи різні центри, передусім, насолод.
- А хочеш оцю теличку, бери, мені не жаль, у мене таких багато, - наглядач, певно, пробував ділитися найприємнішим.
- А звідки ця жінка взялася?
- Шеф подарував. Роби каже, все що хочеш, аби тільки назад не повернулася. Та я вас познайомлю, Прохор Іванович особа серйозна. Це все його тема.
- І хто він у нас?
- Полковник, але не з ментів. Та з усіма на короткій руці. І начальники столичні його поважають. Не варто його не чіпати. Краще порішаємо самі. Тож бери все, що хочеш… Ось у мене в кишені тисяча баксів і декілька упаковок рублів, все бери – що вони нам!.. А хочеш, коли приїдемо на місце, свято організуємо! Як належить.
Головний охоронець за своєю натурою був досить товариським, принаймні, до цієї своєї роботи, задля якої його спершу старанно підчистили, а потім і переналаштували. Проте, все це сталося вже досить давно, тож і встиг накоїти цей чоловік вже чимало злого. І це теж стосувалося нашої бесіди. Тож я уточнював, запитував і перепитував, подекуди натискаючи на потрібні ділянки його єства, і він, в основному, викладав що знав. Тому, зрештою, поговорили ми дуже навіть щиро, якщо розмови зі звіром можна такими називати. І отриманої інформації цілком вистачало для глибшого розуміння стану справ.
Мого візаві звали Михайлом. І він уже не перший рік возив різний недолугий народ оцим шляхом. І нехай, збирати люд йому доводилося з різних місць, та майже завжди віз їх до Красноярська. А потім вже Єнісеєм баржею вниз, інколи аж до Дудинки. Не дорога, а пісня. Бо тут і жінки, і чоловіки, і що хочеться – усе дозволене. Та він, Михайло, справедливий і щедрий із друзями! А що скупитися, он, скоро за Урал мільйони повезуть, особливо «бандерівців». Будуть країну підіймати! Але про це нікому!
І в його рідному таборі, при невеликому власному руднику, у нього теж баби є – міняє їх як рукавички, вони за його увагу, мовляв, там б’ються ледь не до смерті, а інший народ працює, бо лише трудотерапія і виправляє вроджені недоліки.
На одурманеному сироваткою обличчі охоронця висіла крива посмішка.
- Санітари ми людські, розумієш! А ось доходяги нам ні до чого. Доходяги, бомжі, вони, в основному, під Москвою, біля кожного серйозного міста на звалищах копаються – їх туди звозять, і там кожному своя нора, план виробітку, і охорона по периметру, все як має бути! Тому у нас бомжів і не стало на вулицях! І знову таки – суспільству користь. Але і на цьому ринку всіляке буває. І силовики свій кусок намагаються відтяпати, винюхують, засилають ряжених. Тому «на прийомі» фільтрувати необхідно, аби службу якусь не образити, та й нормальний люд збирати. Бо на серйозні об’єкти потрібен і придатний до тривалої праці контингент. Ясний пень, не всі відразу вдатні й руками щось робити. А буває потрапляють і з багатших, тоді спочатку все награбоване віддають, а потім вже, як і всі, працювати. За Сталіна 4-5 мільйонів стабільно там знаходилися і не байдикували! І країна процвітала!..
Схоже, з цього негідника політінформація текла цілком природним чином. І тепер, коли з нього неслося і неслося, можна було закидати і дрібніші сіті. І, нехай і в паперовому вигляді, але цілком реальні.
- А ну, ну? Покажи, хто тут у тебе на газетці. О, цього чудика знаю – з моїх, попереднім поїздом їхав, та він вже на місці, працює, старається. Та і як не старатися – не даєш план – не отримуєш ні води, ні жратви. Тому хочеш не хочеш, а кайлом стукотиш. Тема хороша, тож і попит на такі робочі руки зараз, як ніколи, високий, не встигаю й перепочити! Батьківщині потрібна руда! А ось теличку цю не бачив. Точно не бачив, не возив. І якась вона гонорова. Таких в першу чергу треба виховувати…
Михайло говорив і говорив, і, схоже, я вже знав, де зараз Лесин Василь. Повезло, що він потрапив у ближні кола тамтешніх рудників. Та яким чином його можна було звідти дістати?
- А до «мого» табору дуже просто добратися. Це тут відстані – сто метрів туди, сто назад – проблема. А мій лише за сто кілометрів від Дудинки - сміх, а не відстань, тож чалимося, і далі на баржі, хоча, інколи, й пішки-пішечки. Ми навіть на карті є. Усіх своїх знаю, чи там кого раз побачу – і назавжди! У мене пам’ять ще та! Хочеш координати напам’ять? А будь-ласка... Сам не забудь... Приходь!
Михайло просто солов’єм заливався. Але його слова не завжди відповідали його ж дійсності. Точніше, одні відповідали, а інші – ні. Ситуацією з бомжами у Підмосков’ї і справді доводили картинки колись ним бачені. А ось щодо його власного табору і особистого підземного рудника, то в пам’яті Михайла чомусь не виникало жодних чітких видінь. І навіть баржі, що спускалася Єнісеєм до Дудинки, у його житті не існувало.
Схоже, більша частина цієї оповіді була придумана і міцно прописана у голові Михайла саме для такої ситуації - для звичайного, простого допиту. Але для щирої розмови зі мною однієї такої легенди було, усе ж, недостатньо. І нехай мені це не надто хотілося робити, але доводилося занурюватися в це скалічене єство ще глибше. Тож приклавши обидві долоні до голови співрозмовника, я максимально поєднався з ним. Пригасив його химерне самоусвідомлення і заглибився у хаос чужої сутності - ввійшов, майже тілесно, на найнижчому з можливих рівнів його і свого єства – як у кінотеатр, де йшли чужі марення. І став наново прокручувати все, що мені з такою радістю викладалося перед тим…
Змінюючи ракурси, раз за разом повертався до поїздів, до Красноярська, до табору, рудника, баржі. І, запам’ятовував, аналізував видіння, які частіше за інші виникали при цьому.

8
Якщо раніше мене просто брали сумніви, то тепер я твердо переконався, що до цієї, вагонної історії таки тісно причетні силові структури. І діяли вони, загалом, із нечуваним розмахом, а, значить, і з найвищим покровительством. Тому ситуація виглядала зовсім погано. Воювати з окремою кримінальною зграєю – це одне, а з державою в цілому – геть інше. І наставав час для остаточних рішень.
Для певності я ще раз перепитав Михайла про зниклу дочку олігарха. Але він з нею таки ніколи не перетинався, нічого про неї не чув. А із Лесиним Василем навпаки - все підтвердилося. І майже розкрилося. Як я і підозрював, Михайло на підсвідомому рівні знав значно більше, аніж на свідомому. Велика копальня, куди Василь, ймовірно, мав потрапити вже сьогодні, і справді знаходилася близько від Красноярська. І місце знаходження не викликало сумнівів. Це давало невеличкий шанс на подальші досягнення, звичайно, якщо фортуна ще трішки затримається на моєму боці. Але ж нічого для себе в цій історії я не прагнув, навіть готовий був зав’язати зі всіма своїми ідеями щодо Лесі, аби лише щасливо закрити тему її чоловіка.
Розмова в цілому видалася плідною, Тож, отримавши відповіді на ще деякі дражливі запитання, я завершив цей допит.
Далі, наскільки зумів, я зачистив Михайлову пам’ять від слідів наших розмов. І потім увігнав у його вену добрячу порцію снодійного зі знайдених тут, у нього ж бо й запасів.
І можна вже було покинути купе. Але вартувало й перевірити стан молодої жінки, що зараз спала на верхній полиці.
Укладав я її ще в тому стані, та побачене тоді наче нікуди й не подівалося - поверталося і поверталося, немов невирішена до кінця загадка. Я мав спробувати її, принаймні, зрозуміти. Заодно і уважніше оглянути жінку - тож обережно зняв з неї простирадло. Обравши її в якості супутниці, чи то особистої невільниці, перевізник Михайло проявив неабиякий смак. Хоча, насправді, його міг проявити і таємничий Прохор, який і подарував жінку цьому типу. Заодно й надаючи мені серйозну ниточку до себе. Отже, перша вагома особа з тої, невідомої третьої сили, - дехто Прохор Іванович, начебто, цілком знана у вузьких колах особливо впливових силовиків фігура. І чим йому не догодила ця симпатична молодка? Хіба з красунями, а вона була саме такою, поводяться подібним чином?
Мені шалено закортіло покласти руку на її ніжну, тонів спряженого молока, шкіру, крізь яку, ледь помітною синню пристрасних візерунків, пробивалися назовні судини. Провести рукою привабливими згірками грудей із сонно розслабленими сосками, а потім піти і вниз, до м’якого живота, і ще нижче, аж до красивих пальців ніг. Отримати хоча б якісь приємні відчуття за останні дні. Ідея була вельми спокуслива, але невчасна, та ще й дещо принизлива. Невже моя власна? Навряд чи. І, певно, саме через ці сумніви я й зумів відвести погляд від спокуси, відволіктися від її передчуття, знову обережно накинувши на беззахисну жінку простирадло. Загалом, її стан не викликав занепокоєння, її організму був потрібен лише глибокий сон.
На знятому з руки Михайла годиннику стрілки зійшлися на дванадцятій ночі. Поїзд черговий раз рвучко загальмував. Я відхилив шторку, аби оцінити ситуацію. Вікно цього купе, схоже, залишилось єдиним, крізь яке можна було повноцінно виглянути назовні.
За наклеєним просто на скло великим червоним хрестом неспішно тягнувся тьмяний перон - черговий вутлий вогник посеред безмежного простору загальної мряки. Слабо підсвічений надпис, наче нехотячи, стверджував, що це вже „Еланський”. Поїзд смикнувся раз, другий і зупинився. Повз спішно протупцювала група курсантів. Потім із сусіднього вагону вийшла і коряво вишикувалася чимала група молодих салаг. Із дверей станції неподалік хижо визирнув військовий патруль. Очевидно серйозні армійські об’єкти розміщувалися зовсім поруч.
Я дивився і дивився, неначе більшого задоволення не існувало, аніж простий погляд у цю глуху літню ніч. Аж поки перон не гойднувся і не поплив у мряку ночі. Прощай „Еланський”.
Судячи із причепленого тут же, біля вікна, розкладу руху поїзда №350 «Москва – Благовєщенськ» наш рейс відставав лише на якусь годину. До першого серйозного осередку цивілізації залишилося всього нічого - три години їзди. А потім десять до Омська, і до Красноярська ще тридцять три. Отже часу на важливі вчинки у мене трохи є, але небагато.
Обставини кардинально змінилися й подальше перебування у цьому поїзді – це і ризик, і зайва трата часу. Я вже знав достатньо, аби перейти в наступ. І через три години Тюмень.
Я вийшов із купе, і охоронці поглядами відданих псів зиркнули на мене, очікуючи наказів. Перейшовши вагоном, я переконався, що вийти звідси можна тільки через одні двері, на яких не було внутрішніх грат. Тим не менше, я поставив русявих стерегти обидва входи-виходи, давши їм жорсткі установи за жодних обставин не чіпатися до «пасажирів», яким віднині дозволялося усе, навіть розмови.
Не знаю, ким саме уявляли мене охоронці після того, як я дещо перепрограмував їхні мізки, та сподіваюся, що виглядав я для кожного із них по-своєму. Того самого ефекту я прагнув досягнути і від вагонного люду. Але ще вартувало повернути їх, якщо не до нормального стану, то хоча би вивести зі ступору, в якому вони наразі перебували. Вочевидь, десь поруч зараз літала і моя янголиця, що, ймовірно, і надихала мене такою дивною нині в цих краях людяністю, надміру якої за собою в щоденному житті я ніби й не помічав. Але раз вона вище - їй і видніше. Та й десь інде я навряд чи взявся б організовувати подібну масову утечу, але тут Росія, де все завжди навпаки.
Зрештою, для цілющого впливу на одурманений люд я не знайшов іншого засобу, окрім того, який випробував щойно на полонянці. Але сам метод я дещо вдосконалив і вже намагався опиратися суто на внутрішні чинники.
Більшість реагували на «маму», інші на «батька», «брата», «сестру», а ще я питав про Україну. Просто так полишати тут своїх земляків я не хотів, хоча і всім іншим, присутнім у вагоні, ці краї навряд чи сподобалися б. Тож, немов отой художник-реставратор, я за отриманим у відповідь від кожного оригінальним чуттєвим мазком намагався повернути усе приховане, одночасно відправляючи нещасних у глибокий сон вже із вказівкою їхньому мозку згадати все. Я покладався на природу єства, закладену в нас, і на природу речей, яким властиво відтворювати і відтворюватися згідно основам світоустрою. І хоча лише намагався допомогти кожному з першою твердою сходинкою, та надто вже багато народу зібралося у вагоні, тож навряд чи моїх скромних зусиль могло на всіх вистачити. Я старався бути уважним, та зустрітий потік людського страждання страшенно вимотував.
Коли я скінчив свою роботу – на годиннику доходила друга ночі. І до третьої я міг дозволити собі цілком заслужений сон. І так, як охоронці були на своїх постах, я зайняв їхнє купе, налаштував внутрішній будильник, і, нарешті, зімкнув очі. І приходили видіння, одне одного гірші. Я пробував і так, і так, робив кроки, і очікував відповіді на них. І поринав у ті відповіді до тих пір, доки вони ще стосувалися потрібних мені предметів, потім перетікаючи у казна що. А я й далі шукав найкращого можливого продовження…
Подібні речі я практикував останні декілька років, й інколи з того навіть щось і виходило. Але нехай під час сну я якось і досліджував майбутнє, та точно ще не вмів його там правити…





















Розділ четвертий
Красноярськ
1 11/06/08
Прокинувся я рівно о третій. До Тюмені, судячи з надписів на кілометрових стовпчиках, ще залишалося трохи часу. Я з насолодою вмився, випив води. Відтак зібрав усіх чотирьох охоронців у їхньому купе і закрив там, аби не заважали. Зазирнув у купе їхнього начальника. Той міцно спав, а ось молодичка завертілася й раптово заговорила, вимагаючи аби я негайно повернув їй одяг.
Її тон не залишав простору для жодних заперечень, принаймні, з жіночої точки зору на ситуацію. І досвід підказував, якщо я зараз відмахнуся, то продовження звернень не забариться, і без скандалу не обійдеться. На мить мені пригадалася нещодавня гармонія тутешнього куточку всесвіту, коли дама була такою беззахисною, зовсім не вимогливою. Але її енергійне пробудження несло і чимало позитиву, передусім тому, що тепер мене до неї зовсім не вабило. Та й результат мого лікувального втручання виглядав позитивно - жіноче єство щасливо самоусвідомилося, і повернулося аби довершити цю чоловічу територію собою.
Мені вдалося дещо заспокоїти даму, спершу уважно вислухавши її, а потім і декілька хвилин поспілкувавшись. Я подав Юлії, як вона себе назвала, згорток жіночої одежі, яку знайшов оглядаючи купе.
Жінка, вочевидь, згадала все, окрім того, як вона опинилася тут, і що з нею відбувалося у поїзді теж не пам’ятала. І пам'ять, судячи з усього, у неї заблокували чотири дні тому. І все це несказанно хвилювало Юлію. Довелося запевнювати молодицю, що я за неї, і тільки за неї, і нехай, сам тут опинився цілком випадково, але вже невдовзі ми спільно все виправимо. Змісту ця моя тирада не несла жодного, бо час для уточнення сенсів ще не настав. Тож я просто, як міг, підтримував свою нову знайому.
- Юліє, як ви вже помітили, на нижній полиці спить, прийнявши снодійного, ймовірно відомий вам чоловік. Аби не буянив уві сні, його припнули, тож прошу, не звертайте на нього уваги, він на вас її точно не зверне, - та як одягнетесь, відразу й виходьте.
Чоловіка внизу Юлія, безсумнівно, запримітила ще раніше, і його присутність виразно лякала її. Певно, це підштовхне її максимально швидко покинути це приміщення. Та я сподівався, що дама дасть мені хоча би хвилин п’ять-десять на інші справи.
Тож я прикрив простирадлом Михайла, що зараз цілком мирно похропував, і покинув купе. Охоронці відразу виструнчилися, але мені було не до них.
З України у вагоні виявилося чоловік десять. Коли я копирсався у їхніх головах, то на свої посили отримав відповідь, що саме Україна їхній дім і батьківщина. Подібних осіб я відразу звільняв від браслетів, і тому зараз легко їх відшукав, і зараз вони були мені потрібні.
І нехай сон у моїх земляків видався не менш міцним, аніж і в усіх інших, та часу очікувати на нормальне прокидання не було. Приходили хлопці до тями важко. Більша частина потребувала при цьому серйозної помочі, яку я, в міру сил, і докладав.
«- Згадуй, згадуй! І прокидайся...» – отямлював я їхні бідолашні голови. Результати були сирими, остаточно не ясними, але до якоїсь тями хлопаки поприходили. Я роздав землякам знайдені у купе охорони, ще запаковані у фірмові упаковки спортивні костюми. Їх, на щастя, там виявилося достатньо. І з Юлею особливих проблем не виникло, втім, вона відразу прошмигнула у туалет, і все ще звідти не виходила.
Хлопаки теж якось приводили себе до порядку, нашвидку вмивалися, натягували спортивні костюми, гуртуючись в обох купе охорони. Коли останній із них вигріб із туалету, ми вже в’їжджали до Тюмені.
Особисто мені дісталася одежа Михайла, а от йому самому його ж спортивне вбрання. В оточенні «адідасів» я тепер виглядав як той тренер, що привіз свою футбольну команду на кубок тутешніх таборів. Могли, звісно, виникнути запитання, на кшталт, де і коли відбудуться змагання. Та до цього, я сподівався, не дійде.
Юлія ж виглядала зовні пристойно, хоча і перебувала в стані ледь прихованого глибокого стресу. Мені навіть довелось її заспокоювати легким гіпнозом. Всі знайдені мною паспорти належали охоронцям і, як не дивно, Юлії. Свої ж документи я передбачливо залишив у сховку на орендованій квартирі в Москві. О як давно це вже було, хоча насправді - лише три дні тому! І найдивніше – все сталося суто з моєї доброї волі! І хоча я вже звик встрявати у дивні справи, але щось мені підказувало, що нині мене занесло аж надто далеко. І це, схоже, була ще не крайня точка моїх тутешніх мандрів. А ось подорож углиб Сибіру для моїх супутників мала завершитися в Тюмені, хоча зараз це й не виглядало легкою справою, бо для всіх, окрім Юлії, єдиним документом зараз служила затверджена зграйкою печаток довідка на проїзд залізницею задля комплексного лікування в експериментальному закладі МОЗ №524 Красноярського краю. Напевно, цей документ згодився би і для Європейського Суду із прав людини, але так, як той Суд справами нормального люду не займався, і ніколи не займатиметься, то офіційний папірець використаємо у значно прозаїчніших цілях.
Для власних потреб я запасся паспортом і службовим посвідченням охоронця Михайла. Згідно із посвідченням Михайло Іванович Шатун був аж цілим майором ФСБ. І це вже виглядало серйозно. А те, що ми не надто схожі, не мало жодного значення, головне аби Михайло Іванович не протестував. Ні зараз, ні найближчими днями. Та поки в нього було цікавіше заняття - лепетати щось уві сні в руках колишнього підневільного люду.
Я планував по приїзді на станцію відразу й покинути поїзд, але сталося не зовсім так, як гадалося.
Коли потяг, після чергового неприємного смикання, нарешті зупинився, я із прикрістю зауважив, що нас очікували. Машина швидкої допомоги підкотила прямо під вагонні східці. Звідти вийшли двоє в білих халатах і один із них, поки інший прочиняв задні дверці машини, діловито загримав у двері вагона. Очікуючи все на світі, навіть на зустріч із групою захоплення, я подав знак охоронцям відкрити. І вже невдовзі вони прийняли в тамбурі декілька ящиків консервів і два мішки із хлібом. Затим ті ж санітари витягли із машини якогось чолов’ягу і теж передали нам. І відразу після цього у кишені мого нового вбрання дзенькнув Михайлів мобільний. Наслідуючи голос головного охоронця, я рявкнув, таки справді перебуваючи в стані роздратування.
- Що за лівак ти мені засовуєш?!
У трубці хмикнули.
- Не кіпішуй, виглянув би краще, подякував, а то інструкції порушуєш. А товар просто кинь на купу до інших.
Разом із двома дужими помічниками я приставив тулуб і голову головного охоронця до вікна, боляче штурхнувши перед тим його в одне, вельми чутливе місце. Сонним обличчям Михайла прокотилася виразна хвиля емоцій, він навіть на хвильку розплющив очі. Нехай і його рукою я махав самостійно.
- Лади, ми відвалюємо, а ти гостинчик наш оціни-попробуй, але акуратно, бо вигляд у тебе ще той, б..., і дивися, власну печінку дорогою не загуби!
У трубці хрипко розсміялися і зв’язок відключився. Швидка від’їхала.
Я пригледівся до чолов’яги, якого нам підсунули. Схоже, теж накачаний зіллям. Наказав його положити просто в коридорі - нічого страшного, очухається, знайде собі місце. А нам вартувало вибиратися звідси.

2
Останній, за нашим вагоном, виявився багажним. І біля нього зараз стояв автомобіль «Газ», із будки якого перекидалися якісь пакунки. Я наказав своїм «спортсменам», що, ніби, трохи пооживали, бо вже шепотілися між собою, підготуватися до десантування.
Тож коли розвантаження газону закінчилося і машина зібралася від’їжджати, я заскочив на підніжку її кабіни. В руках в мене був серйозний аргумент переконання, бо машина зупинилися. І ми почали своє переміщення. Першими вискочили «спортсмени» і витягли сплячого майора Михайла. Затим зійшла Юлія. Охоронці, за моїм наказом, прикрили за нами двері й подалися, як я їх й інструктував, акуратно доглядати залишений контингент. Звільняти всіх інших від оков вони мали виключно під вечір наступного дня, до тих пір добре доглядаючи, старанно і вчасно кормлячи й поячи, виконуючи всі прохання. І жодних побоїв! Невідомо, коли залишений люд ще прокинеться, але по пробудженню кожен мав відчути, що життя таки пішло на краще. Після ж остаточного звільнення люду охоронці вже не повинні були втручатися у вагонні справи, а просто зачинитися в себе і чекати кінцевої станції. Аби їхньому спокою більше нічого не заважало, я попередньо вбив усю тамтешню систему внутрішнього прослуховування, тож мав надію, що без там все піде за найкращим сценарієм.
А з людьми у кабіні «Газу» знайти спільну мову не склало труднощів. І, звичайно, я не просто тикнув у руки поштовикам дещицю знайдених у Михайла рублів, але ще і ласкаво їх перепросив. Коротко пояснив ситуацію, мовляв, роботягам-українцям без документів життєво необхідно обминути вокзальних ментів, бо їдемо на чергове будівництво.
- Аякже! Гроші точно зекономите! - Вони живо відгукнулися. І експедитор, і шофер виявилися теж із наших країв. Тому причин для непорозумінь не існувало. Водій додав, що в цих місцях, ледь не кожен другий - земляк. Та довго розмовляти не випадало, супутники із експедитором закрилися в будці, а я примостився в кабіні. Певно відчуття омріяної волі передалося й мені, бо легені втішно затремтіли, наповнюючись свіжим нічним повітрям. Машина плавно рушила з місця.
Збоку проплила свіжо відреставрована будова вокзалу і якась нова висотка, що стояла ще за будівельною огорожею. Ми щасливо проминули безтурботно відкриту всім вітрам браму і майнули нічними вулицями міста.
Їхали недовго, хоча й зупинялися біля одного з пунктів обміну валюти, де я позбувся зайвих наразі зелених папірців. Відтак поштарі довезли нас до однієї з місцевих нічліжок і майнули далі в своїх справах, запевнивши нас, що вільні місця в цьому гуртожитку наявні завжди. І вони дійсно були. Після моєї розмови із працівницею закладу і щедрої оплати, нас розмістили в одній великій кімнаті з купою ліжок. Тож поки все складалося найкращим чином, принаймні, для тих, кого я тут залишав.
На прощання я тісно поспілкувався з кожним зі своїх земляків, вимальовуючи в їхніх головах вельми різне бачення мене, але однаковий для всіх них план на завтра. І видав кожному трохи грошей аби ці плани могли стати дійсністю. Домовилися зустрітися вдень в середині будівлі українського консульства, що містилося неподалік звідси. Хоча я й не збирався там з’являтися, але совість моя не протестувала і цього разу.
Потім із двома помічниками кремезнішої статури, що очікували на лавиці перед гуртожитком, ми взялися за останню справу. Відвели ще геть безтямного охоронця Михайла до найближчого багатоквартирного будинку. Легко давши собі раду із зачовганим кодовим замком, піднялися ліфтом на верхній поверх, і ще далі, крізь люк, на горище, де й залишили майора відсипатися. Аби сон протривав трохи довше, я ввів йому ще декілька кубиків снодійного. І, знову ж таки, нізвідки жодних заперечень не надійшло.
Повернувшись до гуртожитку, я відпустив своїх тимчасових помічників, заодно, прибравши з їхніх голів зайві спомини. І привітав Юлію, котра смиренно ждала мене при вході. Приємно було, що вона нікуди не поділася. Але навряд чи я встиг їй аж так сподобатися, просто паспорт жінки увесь той час, який я витратив на облаштування майора Михайла, складав у моїй кишені компанію всім іншим документам. А ще я пообіцяв, що візьму її із собою до аеропорту, і найближчим рейсом відправлю до Москви. І, що важливо, це справді було нашою спільною метою.
І вже менше аніж за годину випадковий приватний перевізник м’яко пригальмував своє авто перед невеличкою будівлею з природною для навколишньої місцевості назвою – «Рощино». Я за своє життя бачив і значно гірші аеропорти при великих містах, але зараз, після довгої подорожі в тісному купе, усе навколишнє сприймав із щирим захопленням. Але для повноцінної насолоди, як завше, не вистачало часу. Потрібно було поспішати, ось-ось мала розпочатися реєстрація на найближчий рейс до Москви.
Я попросив Юлію зачекати в залі й підійшов до квиткової каси. І нам сьогодні продовжило щастити. Бо я примудрився взяти потрібне, не дивлячись на те, що всім іншим дама на касі ввічливо, але твердо нагадувала про літній сезон, додаючи одне і те ж сакральне: «- на найближчі рейси квитків немає! Немає і все!».
Але для нас вона дуже й дуже постаралася, навіть відмінила чиїсь бронювання. Бувають ж бо такі людяні працівниці! І нехай не обійшлося без чималих грошей і легкого навіювання, але головне – результат! Подвійний і різносторонній! Бо летіли ми з Юлею на різних літаках, в різний час, і в різні сторони. Але мого настрою це майже не псувало - квиточки гарантували кожному з нас, не дивлячись на затримки багатьох рейсів, переліт в іншу реальність. Та ми стояли в черзі на реєстрацію на найближчий рейсу до Москви і мовчали - виснажені фізично і сутнісно задля будь-яких зовнішніх проявів емоцій. І я знав, що у моєї тимчасової супутниці були всі підстави почуватися значно гірше, аніж вона це проявляла. І безсумнівно, вона відчувала, що з нею таки щось не те робилося в останні дні, нехай я і запевняв, що просто знайшов її у безпам’ятстві в одному з купе провідників. А що вона там робила, куди і з якою метою їхала? За супровідними документами цей вагон перевозив люд в якийсь санаторій. Можливо вона їх супроводжувала. Не випадково в купе знайшовся і паспорт, і її особиста одежа. Що про це я міг їй зараз іще сказати? . Вона не вірила мені, але й відмовлялася шукати інші можливі варіанти й версії. Наче відсторонюючись від важчих роздумів, переживала чи не загубила свій мобільний телефон, з яким ніколи раніше не розлучалася, турбувалася, чи вдасться тепер поновити номер. Тому дала і свій домашній – бо, можливо, розминемося, загубимося, а вона хотіла зі мною ще поговорити, справедливо підозрюючи, що я можу розповісти більше. І я підтвердив, що невдовзі повернуся в Москву, і буду радий зустрітися.
- Сергію, пообіцяйте, що зателефонуєте мені.
Її очі наче винувато ковзнули по мені.
- Обіцяю.
- Ви курите?
- Інколи. Та зараз не встигаємо.
- Пробачте, я, схоже, заплуталася в житті, і в голові в мене повна каша, якось усе не так, і почуваюся зле.
Ще б пак, після всього того, що з нею сталося. Але передавати жінці все сказане про неї Михайлом, я не міг, хоча ті слова щось та й значили. Вже підходила черга і Юлії перейти через межу, яка відділяла все тутешнє від світу, в якому злітають в небо навіть закінчені песимісти, а щось важливе так і залишалося несказаним. Здавалося, що між нами тільки одне коротке, нехай і неймовірне знайомство, яке приречене потанути в пам’яті швидше, аніж гадається, але ж було ще щось.
Ми стояли за декілька кроків від зони контролю, коли мені прийшла до голови ця думка, схожа на передчуття. Трясця! Вловлені при відновленні Юлині короткі згадки тільки зараз зв’язалися в моїй голові зі словами майора в одне ціле. Тож я пристрасно і зашепотів їй на вухо.
- Юліє, послухайте мене уважно, це тільки моя здогадка, але вона має під собою серйозні підстави. За жодних обставин не повертайтеся до себе додому! Чуєте? Розумієте мене?
- Ви зійшли з розуму, Сергію!
Юлія спробувала відсторонитися від мене, але відштовхнути чоловіка, в грудях якого спалахнула раптова пристрасть, не легко, хоча в моєму випадку і йшлося поки лише про передчуття детектива.
- Юліє, я, схоже, зрозумів яким чином і чому ви потрапили в цю халепу. І ви потрапите у неї знову, якщо зараз повернетеся додому. От скажіть, а ключі у вас збереглися? Ні? І чому б це?
- Ні, ні, про що ви таке говорите, ключі загубилися, певно, разом із телефоном і сумочкою, але я в подруги запасні тримаю.
- Ви маєте родичів, батьків?
- Я залишилася сама.
Все збігалося. Отже не випадково вона опинилася в цьому вагоні, зовсім не випадково!
- Слухайте, найбільш імовірно, що вас прибрали з Москви суто з-за вашої квартири. Скільки вона зараз коштує? Півмільйона? Мільйон? Оце і є ціна вашого життя… І ціну вже оплачено. Ось вам іще трохи грошей, у мене просто більше немає з собою, - зніміть житло, але не з’являйтеся ні на роботі, ні, тим більше, не заходьте до різних своїх знайомих. Я вас завтра-післязавтра знайду, – передаючи жінці гроші, я написав прихопленою в купе ручкою адресу однієї зі своїх поштових скриньок, - ось мій мейл, напишете мені й домовимося про зустріч. Але жодних ініціатив і контактів із силовими структурами! Шансів, що ви натрапите там на чесного виконавця, який на серйозній посаді, – обмаль. Почекайте на мене, всього лише пару днів, і не ризикуйте, добре?
- Чому, чому, ви так лякаєте мене, раптом все не так, і я випадково потрапила у цю халепу?
- Юліє, не виключаю і таке, але зараз ви ще частково в трансі, в забутті, а коли це промине, то можете пригадати, що вже продали свою квартиру, і навіть отримали гроші, хоча де вони, навряд чи колись дізнаєтесь. Не виключено, що й числитеся ви вже, як особа, що вибула у невідомому напрямку. Те, що в паспорті у вас написано зараз, ще нічого не значить. Бо раптово знайдуться документи, які підтвердять іншу ситуацію. І до суду така справа навряд чи коли дійде, бо ваш мільйон уже поділений між усіма зацікавленими сторонами.
- Господи! - Юлія завмерла у моїх руках, безпомічні сльози наповнили її очі, - хто ви, Сергію?
- Юліє, спробуйте дослухатися, не наробити нових помилок, і дочекатися, можливо я вам допоможу іще раз. В мене є потрібний досвід. А ваші вороги неймовірної сили. Тож будьте обережною.
Юлія пройшла зону контролю. Підняла невпевнено і прощально долоню. І наче якась кішка протягнула пазурами по моєму нутру - мені було щиро жаль цю симпатичну жінку. І я сподівався, що їй вдасться вийти зі своєї халепи. А ще здалося, що зараз чорнота ночі над нею вже не така густа, як на початку, коли я вперше побачив її. Але вражала й моя залежність від нової, вчергове зустрітої жіночої слабкості. Невже не маю від подібного жодного захисту? Чи тільки одна, суто моя, жінка здатна лише й оберігати від подій з усіма іншими? І хто вона, ота жінка? І де її шукати?

3
Мій рейс посунули аж на одинадцяту ранку. Нехай і летів я не до Москви, а в напрямку протилежному, та проблеми з погодою в ці дні були повсюди. Проте й слово «летіти», як на мене, не надто точно виражало характер майбутньої подорожі, бо що це за політ, коли в Омську о п’ятнадцятій, у Новосибірську о сімнадцятій, а в Красноярську аж о двадцятій? Але мені й так пофортунило, бо ще донедавна звідси в тому керунку літаки взагалі не літали. І це було лише першим потрібним кроком.
Доступу до Інтернету в «Рощино» я не знайшов. Залишалося сподіватися, що знайду вхід у мережу в аеропорту Омська чи ж бо Новосибірська, бо вояж на схід я мав би підкріпити більш вагомими речами, аніж одним лише своїм бажанням. Зрештою, я покидав українське місто Тюмень без жодних пригод і це виглядало вдалим початком. Мій вигляд у Михайлових шатах і з його ж дипломатом у руках у місцевих міліцейських сержантів жодних запитань не викликав. Та й паспортний контроль я вже давно навчився проходити взагалі без документів. А тут у мене був найсправжнісінький паспорт! І те, що він виписаний не на моє ім’я, абсолютно нічого не змінювало. Де ще, як не в цій країні, так довго носилися із тим, що всі - брати і сестри - тож і я усім тут і друг, і товариш, і брат, а зважаючи на службове посвідчення, ще й рівніший за інших. Думаю, що з таким чином налаштованою біоенергетикою, я зі своєю ксивою пройшов би і до серцевини Кремля. Цікаво, яка вона в дійсності?
А сам літак мені сподобався – невеликий, європейський, затишний. Та й двигуни, як в Ан-24 не гуркотіли над самим вухом. Тож прокинувся я вже в Омську.
Нам дали годинку на ознайомлення з досить нудними видами на прилеглу територію і, головне, - на розминку затерплих суглобів. Але нічого більше з цієї місцини і не вдалося б витиснути. Потрібного мені якісного зв’язку з великою землею і тут не було.
Потім ми зробили черговий стрибок до Новосибірська, де отримали ще годину на рекреацію. А потім уже взяли остаточний курс на Красноярськ.
Та в Новосибірському «Толмачово» я знайшов те, що марно шукав в інших місцях. І нехай часу було обмаль, зате якість Інтернету в місцевому відділенні зв’язку виявилася цілком задовільною і жодних обмежень у доступі. Тож я легко вийшов на одну із надійно прихованих копій своєї бази даних. І, отримавши необхідну інформацію, відразу підмів і її, і свої сліди в тих місцях. Звичайно, якщо кваліфіковано покопатися, то дещо може і вдалося б поновити, але скільки зусиль пішло б на дешифрування і на інші нюанси поновлення – невідомо. А виграти час для мене зараз чи не найголовніше. Відтак, отримавши і задіявши необхідні інструменти, я увійшов у мережу центрального офісу МНС, як подих коханого у наснажені легені любаски - себто, без жодного насильства, по взаємній згоді спраглих контакту сторін. Порившись у тутешній базі даних, підготував і пропустив крізь сервер центрального апарату конфіденційний наказ про направлення майора Михайла Івановича Шатуна у службове відрядження в рамках програми «Антитерор» до Сибірського регіонального центру зі спеціальним дорученням.
За власноруч сотвореною легендою я мав передати пакет-доручення безпосередньо тамтешньому начальству і далі просто вести спостереження за виконанням поставленого звище завдання.
Я потурбувався аби інформація про мій візит була надалі скерована і на головний сервер ФСБ помічнику начальника УФСБ у Красноярському краю, котрий, заодно, був і керівником апарату оперативного антитерористичного штабу, т. Копуніну В.Ю. Ця робота зайняла в мене трохи часу, і я ледве не спізнився на літак, поспішно затираючи свої сліди-доріженьки до і від святая-святих державних служб.
Повідомлення з Москви мало надійти до оперативного чергового в Красноярську лише за декілька годин. Судячи з того, у який грубезний список документів до відправки це повідомлення потрапило, та ще й під кінець робочого дня в столиці, прийти раніше йому не допоможе навіть статус «термінового». Я розумів, що цими діями переходив геть усі межі, і про збереження мого інкогніто в цій країні далі не могло вже бути й мови, але не бачив іншого виходу. Хіба, що сформувати партизанський загін з тутешніх ведмедів, і з ним брати одне за одним міста й села, і численні табори навколо них. Та після нещодавнього випробовування в санаторному вагоні мене вже нічого особливо не лякало.
Заснувши, в польоті я чомусь знову повернувся до образу Юлії - до побаченого нещодавно її тіла, і до останнього погляду, дарованого нею мені при розставанні. Але втримати одночасно і ту, і ту красу ніяк не вдавалося, видіння танули і знову танули попри всі мої бажання. Можливо, наші лінії природно ніяк не перепліталися, хоча жіноча аура була й мого типу. А потім оголосили посадку і я сни остаточно покинули мене.
До Красноярську літак прибув точно за розкладом. І це, разом із непоганими загалом передчуттями, щось та й значило. І, знову ж таки, поспішати я мав повільно. Тому деякий час просто сидів у залі очікування і вловлював вібрації тутешньої тверді, наче записуючи її в свої спільники. Потім вивчав навколишню обстановку, що нічим не відрізнялася від загальної в літній сезон по країні, та й сам аеропорт нічим особливим не виділявся, але назву мав гарну – «Черемшанка».
Після декількох марш-кидків перельоту було особливо приємно відчувати під ногами надійну твердь, та, вочевидь, мені прагнулося лише чимдалі відійти нею від мимовільних пригадувань подорожі отим санітарним вагоном. Роздумуючи над планом дій, я трохи пройшовся, озираючись по сторонах. Відтак, взяв таксі і скерував його до центру міста. Ледь не відразу в очі кинувся ще один тутешній аеропорт, вочевидь, старший брат «Черемшанки». Там стояли декілька «Боїнгів» і щось поменше, у низьких уже сутінках не надто виразне, тож розгледіти більше не вдалося.
Досить швидко діставшись околиць міста, ми дещо сповільнилися, як мені здалося, на навіть посеред літа заморожених вулицях, але дісталися готелю „Красноярськ” іще до дев’ятої вечора.
Я розрахувався із таксистом і не спішно ввійшов у готель, але тільки для того, аби декілька хвилин по тому, непомітно для свого попереднього, та й інших місцевих таксистів, вийти звідти із чималою туристичною групою. У зручну мить відділившись від галасливого колективу, що збирався сісти в свій автобус, я дещо відійшов від готелю, упіймав першу машину, назвав адресу і невдовзі вже виходив у потрібному місці.
Не знаю, як себе почували інші, але мені на вулицях імені Дзержинського завжди ставало не по собі. Не те щоби моторошно, але відчуття мертвотності виникало. Та, зрештою, де ще повинні були міститися в Росії, як і в колишньому союзі, силові структури, як не на вулицях з подібною назвою? А тут вони ще й перебували в одній будівлі. Та що поробиш, цього пункту у плані дій я ніяк не міг оминути.
Тож провівши поглядом автівку, яка мене сюди доставила, я демонстративно поглянув на циферблат наручного годинника, знятого з руки того, чиїм іменем я зараз мав скористатися, - п’ятнадцять по дев’ятій вечора. Почали!

4
Та ким би себе я зараз не вважав, ледь торкнувшись зачовганих величезних дерев’яних дверей, виразно відчув, як щось здригнулося усередині мене. Проте самі двері до зібраних у цій будові похмурих установ, відкрилися напрочуд легко. І хто би сумнівався! Як і кожен виходець із СРСР, я добре відав, що туди це завжди так, а ось у зворотну сторону вони рухалися значно тугіше. І вчергове здивувався, що вв’язався у все це ніби з власної волі. Невже це й був той шлях, яким я за життя мав пройти? Цікаво куди, і якщо є щось потаємне, то в чому воно? І якщо існують речі приховані, а в цьому я не мав жодних сумнівів, то й все те, що я бачу зараз навколо себе, зовсім не найважливіше, що, можливо, стається в цей час?
Але досить сумнівів - моє обличчя має зараз переконувати всіх і вся, в тому числі й бюст самого Дзержинського, що оце впирався в мене з глибини вестибюлю своїм гостроносим зором! Тож і черговий офіцер на другій хвилині розмови зі мною уже витягнувся у «струнко». На третій зв’язувався із прийомним відділенням регіонального управління ФСБ. Доповідаючи, черговий трохи плутався, тому я попросив, аби він передав телефонну трубку мені. Я ще раз представився майором ФСБ Михайлом Шатуном, тимчасово відрядженим у Красноярськ із центрального апарату МНС у зв’язку із проведенням важливої операцій в рамках програми «Антитерор». Почувши невдоволений тон відповідей, жваво додав, що в будь-якому випадку робитиму те, що вони вважають за необхідне. І готовий доповісти особисто, чи ж бо можу просто залишити пакет черговому.
Вочевидь я розмовляв з помічником одного з керівників, бо він, зрештою, попросив мене не класти слухавки й зачекати декілька хвилин.
І, справді, невдовзі з трубки почувся ще грізніший рик невдоволення.
- Послухайте, не знаю хто ви там, майоре, даю вам тридцять секунд – поясніть, про що йдеться.
Я, звісно, вже довідався від чергового офіцера, хто саме говоритиме зі мною.
- Товаришу генерале-лейтенанте, пояснити по телефону і в присутності сторонніх осіб ніяк не можу. Але йдеться про події екстраординарні. Власне з-за них і відряджений сюди з Москви.
- Тоді якого дідька ви там стоїте! Піднімайтеся!
І генерал, схоже, кинув слухавку.
Ясна річ, я розумів, що підніматися, не значило кудись поспішати. І дійсно, невдовзі у вестибюль широкими парадними сходами зійшов кремезний капітан із поглядом голодного вовкодава. Підозріло оглянув мене, вислухав доповідь чергового. Та вдягнутий мною образ майора Шатуна не викликав жодних запитань. і мені подумалось, що на відміну від, наприклад, уважної журналістки, чи касирки в банку, з такими самовпевненими виконавцями чомусь завжди простіше. Можливо тому, що вони упевнені, що кожен раз діють не самі по собі, а є складовими великого й чіткого механізму, що не може помилятися, і тому завжди націлені на чимшвидше виконання будь-яких наказів начальства. Проте таким начальником міг стати і будь-хто, навіть я. Але їм що до того? Головне, аби хтось командував і максимально чітко, і служба йшла, як і повинно.
Тож невдовзі удвох із капітаном ми піднялися на другий поверх помпезної будови, пройшлися довжелезним коридором, і, проминувши строгу приймальну, постукали у двері, вочевидь, одного із замів найвищого начальства.
Звичайно, свідки для майбутньої розмови стали би зайвими. Але цей капітан таким уже не був. Зрештою, як і черговий ФСБ, ледь не відразу приручений мною, що й представив мене капітану-ад’ютанту так, як мені хотілося, і записи у своєму журналі зробив відповідні. А цього офіцера я узяв під свій контроль з першим потиском руки і декількома дружніми словами - міцна статура і службові навички, як грубі й доглянуті стіни замку, не мають жодного значення, коли ледь не всі двері й вікна надійно не зачинені. А таке розкриття із офіцерським єством вчиняють ще в училищах, і на все життя. Кому, як не мені, це було знати?
Тепер, аби втілити свій план, залишалося попрацювати і з генералом.
Коли ми ввійшли до його кабінету, він уже йшов на зустріч. Суворий, підтягнутий, ще не старий, уважний і не особливо пихатий. І хоча й відчувалося, що не раз випробуваний життям, але чорноти в собі мав значно менше, аніж узяті мною щойно під контроль його підлеглі. Стара школа. Я з такими колись зустрічався в житті. І нехай то були не гебісти, а справжні вояки, але, схоже, ідеологічна основа в них була спільна.
- Ваші документи, майоре, - дещо втомленим голосом промовив він і пильно глянув у мої очі. Даремно глянув. Бо все, що далі не сказав би я йому, він вже сприйматиме за абсолютну істину. Очі ж не лише дзеркало – вони й безпосередній вхід, через який завжди можна було послати не лише відповідні імпульси, а й частину свого єства.
Тим не менше, я витягнувся струною і чітко, як те й повинно за уставом, представився. Зрештою, як колишньому вояці, це далося мені не важко. Завершивши, я протягнув генералу «своє» службове посвідчення, і він уважно взявся його розглядати, та це було швидше тихим відлунням, легкою тінню від значно глибших процесів, які у цю хвилину проходили між нами.
- Щось ви засиділися у майорах, Михайле Івановичу, - промовив уже дещо лагідніше господар кабінету, скеровуючи помахом руки до одного зі стільців на краю свого великого столу.
- Я теж так вважаю, товаришу генерал-майоре.
Генерал подав знак своєму ад’ютанту підійти.
- Продивись посвідчення, і все, що є на нашого майора, відразу сюди. І ось ще ці папери візьми. А ви, майоре, доповідайте.
Що ж, все правильно. Така поведінка вже на рівні інстинктів. Я міг зупинити й це, але генерал мав бути генералом. Та й самому цікаво, що там про «мене» напишуть.
Я дочекався доки капітан покинув кабінет, теж діючи, як те й повинно робитися. І лише тоді взявся доповідати.
У кінці свого спічу я висловив обережну думку, що, безсумнівно, є підстави зв’язатися і з губернатором, і з начальником УФСБ краю. Ясно, що свою думку, зазвичай, я мав би залишати глибоко при собі, але не цього разу. І промовив усе це я найделікатнішим тоном, аби генералу й на думку не спало, що я аж надто далеко зайшов за межі своїх повноважень. Хоча мій голос лише супроводжував інші, вагоміші дії.
Він у задумі, наче розмовляючи сам із собою, зауважив:
- Клопонін на виїзді, наш разом із ним. Але що робити, справа, бачу, потребує.
У двері постукали. Ввійшов ад’ютант.
- Дозвольте. Інформація, яку ви бажали бачити, - і передав генералу аркуш паперу.
Той втупився в текст. Затим відклав його вбік і відпустив свого помічника.
- Значить в анти терорі працюєте, Михайле Івановичу. Добре. Самі ж розумієте, перевірка – наш обов’язок. Та з мене і спитають, якщо щось не так. Отож отепер можна і верхи потурбувати.
І навіть попри мій делікатний тиск, він ще вагався. Але, як це завжди стається, коли подаєш інформацію різними каналами, начальство про все дізнається першим.
Різко задзвенів старомодного виду дротовий телефон. Генерал підняв слухавку. І в кабінетній тиші гучно забриніло кожне слово, що прилітало каналами спецзв’язку.
- Доброго вечора, Петровичу, і що в тебе там? Поки тихо? Ти впевнений? А ось до нас цікава депеша щойно прийшла, тебе ще не ознайомили? Ай-яй-яй, а нас вже напрягли нею. Звісно з грифом, але якось аж надто відкритим текстом. Колеги в центрі теж нею здивовані. Але ж у нас стільки структур б... нині розвелося. І копають один під одного. Так от, там ще пишуть, що й пакет буде доставлений кур’єром для реагування. Можливо, чергова перевірка, чи там що. Я вже розмовляв із губернатором. Він вирішив не грати в розумників і не тягнути резину, і якщо це не якась помилка, то піднімати служби. Так що давай, дій згідно ситуації, і в разі чого – доповідай.
Голос по той бік видавався добряче підхмеленим, і дещо грайливим, наче промовець хизувався перед кимсь іще по той бік мережі, в основному говорячи, і мало слухаючи.
- Анатолію Павловичу, тож я й кажу. що ось кур’єр вже переді мною. Пакет при ньому, я ознайомився. Все дійсно виглядає вкрай серйозно.
- І звідки він такий заявився? Особу перевірили? «Антитерор»? Чув про таких. Активність проявляють, усюди влазять, доводять свою потрібність... Та що там, кажеш, в пакеті?
- Анатолію Павловичу, маємо два тривожні пункти. Перший – одним із поїздів прибуває сьогодні-завтра до нас вагон з чималою групою чоловіків, які, як тут написано, можуть бути озброєні. Скеровані в наші краї невідомо ким і з неясними цілями. Вагон орендований, начебто, задля доставки хворих на санаторне лікування. За документами ніби банальні алкоголіки, але й можуть перебувати під психотропним впливом і бути здатними на дії терористичного характеру. Найцікавіше, що, зі слів майора, цей канал діє вже декілька років, - і в нас тут є й табори, організована підготовка…
- Б..., це що, жарти? Яка до чорта, організована підготовка, до чого??? А другий пункт?
- А другий пункт якраз про це. Маємо місцезнаходження таборів, де така підготовка, начебто, й відбувається. Утім, точні координати тільки щодо одного табору. Це покинуті золоті копальні - від нас 75 кілометрів угору Єнісеєм і далі ще п’ятнадцять вздовж ріки Кулюк. Та встановлено, що тільки туди з весни вже завезли більше трьох сотень осіб чоловічої статі. Ось така от картина. Дивно, що про це їм відомо…
- Нам невідомо, а Москві відомо?! Ти розумієш, чим це може обернутися! Що там ще цей твій гість каже?
- Та каже, що він лише кур’єр і спостерігач. А справа делікатна, бо з нею пов’язані посадовці і в Москві, і у нас. Каже, що в тому таборі, на Кулюку, є дехто під прикриттям, із центрального управління, і він останніми днями перестав виходити на зв’язок, тож ситуацію потрібно негайно вирішувати. Востаннє звідти надійшла інформація, що в Красноярську готується подібне тому, що було в 2002. Але валити будуть усе підряд, і чи не першою ГРЕС! Маячня якась перевірка готовності, учбова тривога, але…
- Може й учбова, але чогось нагадує мені ця історія колишню - із Годорковським, коли в конторі брат на брата йшов. І було так само неясно. А рішення приймав жорстко й одноосібно сам Михайло Іванович. Нам потрібен цей заміс? Йпрст... Петровичу, схоже, таки маєш усіх піднімати, й негайно! Але наразі до конкретних дій не приступай, поки не поговорю із отцем рідним. Передам йому твою вхідні.
- Може ще раз Москву потривожити?
- І довго пояснювати їм серед ночі, які ми тут дебіли? Не знаємо, що у нас під носом коїться? Чи забули, як реагувати, чи проводити навчання? Це ж, як ти і зауважив, може бути й проста перевірка, а ми як цуцики. Отже акуратно і без поспіху! Будь на дроті.
- Так точно, товаришу генерале-лейтенанте.
Генерал-майор поклав трубку і присів. Задумливо поглянув на мене.
- І чому мені здається, що все це вкрай туманна історія?
Відтак узяв у руку телевізійний пульт і, поперемикавши канали, зупинився на футболі. Бо саме на це я і перевів його увагу.
- Ех, Михайле, учорашню нашу ганьбу бачив? Чорт-знає що! Але знавці кажуть, надія є, ще заграють. У таких випадках найголовніше що? Настрій! Потрібна правильна установка, налаштуй команду - і результат буде!
Хто б сумнівався, та не зашкодило би й усе інше. А «отець рідний» - певно, глава краю, Клопонін. Принаймні, саме про нього думав цей черговий генерал, коли розмовляв зі своїм безпосереднім начальством.
На екрані транслювали закінчення першого із вечірніх матчів другого кола. Чехи програвали «один-два» португальцям і намагалися щось вдіяти, але у порівнянні з минулими роками виглядали повільними, - постаріли, втратили швидкість. Цікаво, мабуть, і я нині такий же, думаю про себе одне, а, насправді, лише дряхлію? Але ж це якщо суто про фізичні дані, бо з іншими речами точно навпаки.
Португальці, наче стиснута пружина, час від часу стрімко і небезпечно контратакували, створюючи нові гольові моменти. Ось черговий провал чехів у атаці, пружина різко розжимається, м’яч у Крістіану Роналду і гол. До побачення, чехи.
- Ех, не той Недвед. Немає командної гри, прямо як у нас вчора. А, майоре? Кожен сам за себе, іншого підставити намагається.
І знову заголосив телефон. Генерал узяв трубку і нервово підвівся. Голос того, хто дзвонив цього разу був іншим, але теж достатньо гучним.
- Значить так, Сергію Петровичу, ми вже тут, на місці – в себе. Я дав добро, організовуйте заходи. Але без надмірного ентузіазму, ми з твоїм шефом порадилися і прийшли до висновку, що все це таки найбільше схоже на навчання. Та ось і він зайшов. Анатолію Павловичу, приймайте керування.
Голос змінився і в ньому я впізнав того, що дзвонив першим.
- Петровичу, чув? Значить діяти обережно, і дуже бажано, аби без мертвих тіл.
- Самому брати отой Кулюк, чи як?
- Та ні, самому не потрібно, піднімай Іванова, його групи захоплення а що вони робитимуть, контролюй особисто, лети з ними в той Кулюк! Заглянути під кожен кущ, кожне дерево. І всіх сюди «до вияснення». І щоби тихо й акуратно. І постійно на зв’язку! Все інше в місті ми самостійно організуємо. За півгодини збирається штаб нашого «Антитерору». Тож, що там у нас для таких ситуацій прописано, те й виконуй! Все ясно?
- Так точно. Все ясно, товаришу генерале-лейтенанте. Дозвольте виконувати?
- Давай!
На цьому розмови завершилися і почалася загальна біганина, яку я спостерігав, сидячи в приймальні, і слідкуючи за виконавчими спроможностями капітана-ад’ютанта.

5
Зрештою, і сам генерал-майор виявився непоганим організатором й виконавцем, і менше аніж за годину п’ятірка вертольотів уже здійнялася у не по-літньому важке сибірське небо.
У цивільній одежі був лише я. І то мені видали накидку з особливими мітками, аби спецназ у темряві не переплутав. І це виглядало вельми розумно.
Дорога не видалася довгою, хоча мені й сподобалась, бо летіли в основному над живою величною рікою, якій ніч додавала особливого блиску. І нехай саме наш вертоліт присів не зовсім на точці призначення, але особливо чекати не довелося - хлопаки з груп захоплення моторно впорались із поставленими завданнями. Після цього нам із генерал-майором дали «зелене світло» і ми знову піднялися в нічне небо і, перелетівши через невисокий лісистий пагорб, опустилися просто біля щойно взятого об’єкта.
Він уже був максимально освітленим, як залишками місцевого освітлення, так і додатково – з потужних переносних установок. І видовище було доволі сумним. В улоговині поміж двома лісистими хребтами за двома рядами колючого дроту, ясна річ, містився зовсім не військовий, а справжній концентраційний табір – з вишками, низькими дерев’яними бараками, і серйозної висоти териконом пустої породи поруч. Одна із чотирьох сторожових вишок горіла.
Над темними хребтами продовжували кружляли вертольоти, я так зрозумів – зі спецустаткуванням, вочевидь, вичислюючи можливих утікачів. Час від часу з навколишнього лісу долинав гавкіт псів, але пострілів не лунало.
В сам табір наша групка офіцерів на чолі з генералом увійшла через широко відкриті подвійні ворота. Під огорожею, під наглядом озброєних бійців у масках на землі лежало з десяток вдягнутих в темні однострої осіб, вочевидь охоронців, і поруч декілька нерухомих сторожових псів. Що ж, спрацювали достатньо чисто і прогнозовано, хіба що сторожові пси у полон не здалися.
Із бараків і землянок тимчасом виводили й збирали посередині табору, окремо від охоронців, і самих невільників. Їх на поверхні виявилося не так і багато - з два десятки жінок і чоловіків. Певно, з обслуговуючого персоналу, бо ці аж ніяк не могли бути терористами. Згідно знайдених в будинку адміністрації паперів, за двома рядами колючки зі сторожовими вишками, під наглядом озброєної охорони містився суто лікувальний заклад. Та основна його рекреаційна частина знаходилася, знову ж таки, за паперами у цілющій соляній шахті. І вона дійсно була присутня, але зовсім не соляна.
Безпосередньо захопленням керував полковник Іванов, чий підрозділ і працював зараз на цьому об’єкті.
Мені сподобалися дії полковника, бо він особливо не очікував на розпорядження командування, а робив, те, що мав. У тому числі, зайнявся підйомом тих, що знаходилися наразі під землею. І генерал-майор, з яким я сюди прилетів, ні в чому не заважав йому. Звісно, він так себе поводив і через мою дотичність до всього цього рейваху, але й сам не мав жодного стосунку до подібних чорних «бізнесів». Тому я вирішив допомогти генералові не стати крайнім у всій цій історії, що не тут розпочалася, і зовсім не тут і закінчиться. Ясно, що досвідчений генерал іще перед початком операції захоплення виклав командуванню свої сумніви щодо дійсного терористичного призначення об’єкта, але виклав їх таким чином, що отримав зі штабу пряме підтвердження попереднього наказу – «негайно взяти під контроль!». Утім, сюди вже летіли і безпосередній його командир, і губернатор, аби на місці з’ясувати ситуацію. Бо ж одна справа – зачищати територію, і зовсім інша, як її далі облаштовувати.
І добре, що ми встигли ще до прильоту облаштовувачів вияснити що й до чого, - група спецназівців спустилася в шахту і видала «на гора» істинний лик ситуації. Шахта, нехай і вкрай по-варварськи, працювала і зараз, під зав’язку наповнена своїми невільними мешканцями - живими і мертвими. Їжу і воду вони отримували взамін за підняту нагору золотоносну породу. Просто так вийти на поверхню вони вже не могли, та й не потрібні вони були нагорі, залишаючись назавжди внизу. Але все це стало відомо лише після підйому нагору перших бранців.
Після приземлення свого вертольоту, «облаштовувачі» і «залагоджувачі» поверхнево оглянули табір, і, на щастя, не зупиняючи підйом люду з шахти, запрагнули побачитися тет а тет із тим, з кого все й почалося. І відмовити їм я ніяк не міг, та й часу для продовження своєї авантюри ще трохи мав - принаймні, доки в Москві не розпочнеться новий день. Тому підійшов я до доповіді строго й принципово, вклавши усі свої таланти у сповнену магії промову, після якої генералам і чиновникам стало зрозуміло, що діяти потрібно й далі, і діяти правильно. Все ж таки я привіз із собою конкретну проблему, і частина цієї проблеми – невідомі Москві табори, і не тільки. Бо, навіть, за формальний відступ від порядку вирішення таких справ передбачалася відповідальність і суворі оргвисновки, край багатий, а «голодних» і близьких до царедворця у країні вистачало.
Єдине, що я намагався – не потрапити на службові камери. Тому доклад в тісному колі без зайвих свідків мене цілком влаштував, зрештою, як і слухачів. А вони, хоча й виглядали вже дещо протверезілими, але ще далекими від звичної денної своєї форми.
Так чи інакше, а рух навколо продовжувався – бігали медики, розгортали свої палатки МНС-ники, і, головне, й далі піднімати з шахти нещасних роботяг. Їх витягували по п’ятеро-шестеро підйомником для породи, бо іншого способу не було. Вочевидь, оцим шляхом невільників і опускали під землю, і саме так отримували вони згори питво і харчі. Хоча далеко і не всі. Опущені у шахту офіцери доповідали, що подібного до тутешнього жахіття ще не бачили, навіть на подібних об’єктах в Чечні. Вочевидь, тутешнє виробництво «взамін на життя» взагалі не зважало на будь-яку ефективність. А раби внизу якось між собою розберуться. І старші знизу давали знати, коли їх починало знову не вистачати. Тож невільників підіймали і підіймали. І я знав, що й чоловік моєї львівської знайомої живий і знаходиться тут, унизу, - ледь не фізично відчував це. І от, нарешті, і його витягли нагору. На той час уже чоловік сто були підняті на поверхню і сиділи, лежали на майданчику, недалеко від штольні, ховаючи очі від яскравого світла прожекторів. Виглядали вони однаково - виснажені сіроманці, у драних брезентових робах, гнилих кирзаках, хоча були між ними й зовсім доходяги. І за повідомленнями під землею ще вистачало народу, живих, принаймні, не менше сотні, а то й більше, бо шахта була чималою.
Біля піднятих на поверхню вертілося декілька лікарів із еменесників і ще якісь представники невідомих мені служб. Василя ж, за моїм проханням, нашвидкуруч вмили, оглянули, і ніби нічого такого надзвичайного, окрім помітного виснаження, не виявили. Затим перевдягнули у знайдені у жилому блоці охорони цивільні шати.
Сам Василь, як і інші, перебував у шоковому, але цілком притомному стані. Схоже, перед опусканням до шахти, задля більш свідомого служіння, їх усіх повертали до тями, а може вона там, внизу, поверталася й самостійно.
Ми з Василем якось бачилися у Львові, але я сумнівався, що він мене ось так, відразу, і розглядить, та ще й після усіх пережитих випробувань. Та він упізнав, хоча й не кинувся на шию, за що я був йому щиро вдячним. Зважаючи, що пробув він тут не так вже й довго, я мав надію на швидке його відновлення, якщо, ясна річ, нам вдасться вирватися з цих ведмежих країв. І це поставало черговим невідкладним завданням, за вирішення якого я відразу й взявся. Перебування поруч із такою кількістю спецслужбовців ставало з кожною годиною все загрозливішим. Кожна авантюра має свої чіткі кордони, за якими стає чистим безумством, і ці кордони вже проглядалися разом із світлішанням обріїв.
Група другорядних чинів поверталася назад, в Красноярськ, залишивши розгрібати ситуацію на місці генералу Петровичу, і я досить легко умовив їх прихопити й нас із щойно порятованим «агентом». Для цього довелося підіймати у повітря ще один гвинтокрил, але чого не зробиш для московського гостя, який тут таке неподобство допоміг виявити, і яке ще міг допомогти й остаточно залагодити. Але чого не зробиш для московського гостя, який таке неподобство допоміг виявити, та ще й мав би його, разом зі всіма і залагодити.
З нами полетів і мій знайомий капітан-ад’ютант, якому, ймовірно, доручалося наглядати за мною. Та він теж перебував під абсолютним моїм контролем, тож командування над нашою невеличкою групою залишилося суто при мені.
Цього разу ми пролетіли навпростець над лісами і, певно, саме тому вже за якихось півгодини опустилися на околицях Красноярська, де на високоповажних пасажирів очікувала група автівок, серед яких і службове генеральське «Вольво».
Підсівши до прапорщика-водія на переднє сидіння, я вже за декілька хвилин повністю пригасив у його бідолашній голові все зайве, окрім одного – ти просто водій, і уважно виконуєш усі настанови. І ми помчали, спочатку вслід за кортежем, але потім відстали від них.
Схоже, марево надії здіймалося й на тутешньому обрії.

6
І найперше, ми мали привести себе до порядку. Тож ад’ютант за моїм проханням і «запросив» нас на розташовану зовсім поруч генеральську дачу, благо його дружина й двійко дітей нещодавно відлетіли на Чорне Море, здається, в Сочі.
І за якихось п'ятнадцять хвилин ми вже заїжджали у двір двоповерхового особняка, що в першій лінії подібних будов глядів у бік недалекого звідси Єнісею. Поважне оточення, загальна охорона – все як і повинно за генеральським статусом. Хоча, в порівнянні із сусідами, дім виглядав й досить стримано. Та й ділянка помітно заросла кущами і високою травою. Певно, господар таки віддавав службі аж надто багато часу.
Звичайно, ми мали чимшвидше покинути це місто, та зараз мали виділити годинку-другу на особисте поновлення.
Могутній капітан, люб’язно дозволивши нам діяти на власний розсуд, дрімав на дивані в гостинній. Зрештою, будити його я взагалі не збирався, просто дав йому потужну настанову відсипатися аж до десятої ранку. А щоби не надокучали дзвінками – я витягнув акумулятор з його мобільного.
Звичайно, генералу жилося тут не зле. Допоки Василь приходив до тями, відмокаючи у ванні, я з цікавістю оглянув особняк. Заодно, знайшов і відключив систему спостереження, знищивши вже зроблені записи. Відтак відібрав із генеральського гардеробу одежу для себе й Василя, а ще й гідне столичних тротуарів взуття, благо у всіх нас виявилися подібні розміри. Потім у невеличкій ванні на другому, певно, дитячому поверсі, швидко привів себе до відносного порядку. Відтак ледь не силоміць витяг розпареного, та все ще сіруватого від шахтного бруду земляка із уставленої всілякими хитрими штучками ванни на хазяйському поверсі, вдягнув у хазяйський халат.
Василь потроху відходив, навіть пробував усміхатися і адекватно реагувати на нові обставини. Він був щиро подивований, що його звільнили. Каже, що подумки махнув на себе рукою. Що після спуску в шахту попрощався з минулим, бо, як гадав, і світу білого більше не побачить. Навіть роздумував над самогубством, і до цього би точно дійшло, якщо не раптовий порятунок. Вижити в тій шахті, і не стати останньою твариною було просто неможливо, а він так опускатися не збирався. І взагалі, те, з чим зіштовхнувся там, досі затуманювало йому мозок.
А ще його здивувала роль його Лесі, як вона змогла всіх на ноги поставити. Вона ж така стримана і делікатна.
Схоже, він дещо недооцінював впливу дружини на свою долю. Для мене ж було цілком очевидно, що якби Леся не стала діяти, то й справді світу білого він більше б не побачив. А вона наполягла, надихнула. Та про це я нічого йому, зрозуміло, не став казати. Натомість, обійшовся значно простішим.
- В тебе дуже добра дружина, і вона дійсно звернулася до мене за допомогою, а далі вже все пішло як по маслу.
Василь з якоюсь підозрою поглянув на мене, вочевидь, його математичний розум вловлював якісь логічні протиріччя, та йому поки було не до розпитувань.
Ми нашвидку перекусили знайденими у холодильнику припасами. І хоча я стримував Василя як міг, але спинив лише додатковою порцією гіпнозу. Дуже не хотілося цього робити, але інакше згасити у ньому відчуття голоду я не зміг. Тільки чай і сухарики, брате. Інакше я його нікуди не довезу. Та й не завадило б і декілька днів обійтися зовсім без згадок.
Відтак ми вдягнулися. Зібрали старі шати в окремий клунок, аби викинути їх дорогою. І коли великий напільний годинник пробив п’яту ранку, розштовхали заснулого за кермом водія і він помчав нас до центра Красноярська.
Дорогою я намагався повністю зосередитися на майбутньому. Найближчі часи, вздовж запланованого мною розвитку подій, наче не таїли у собі нічого загрозливого. Але завжди могла статися будь-яка дрібничка, яка перевернула би все з ніг на голову. Мій талант передбачення до таких дрібничок ще не доріс, але саме наближення можливих перемін я вже передчував. Та зараз особливо щось вигадувати не випадало – з цієї глибокої сибірської нори виходів було обмаль. По суті – лише один. І ми рухалися саме в тому напрямку.
Домчавши до центру, я відпустив генеральську машину, допомігши водієві повністю забути усі останні події, і скерувавши до генеральського будинку, очікувати капітана-ад’ютанта.
А ми ж пересіли на таксі, і за двадцять хвилин вже під’їжджали до «Емельяново». І якраз вчасно.
До відправлення рейсу SU780 до Москви залишалося трохи більше години. І вже повним ходом йшла реєстрація пасажирів. Пробиватися до кас було марною справою навіть для мене, бо немилосердна боротьба кипіла там, в основному, за дні прийдешні. А на зараз висіло грубо і зримо лише одне - «місць немає!»
Стандартне оголошення виднілося здалеку. І навряд чи в запливі в напрямку кас я досягнув би хоча б якогось результату, раз вільних місць, а відповідно і квитків, уже дійсно не було, як і, зрештою, грошей у моїх кишенях. Передостанню п’ятисотку я віддав таксисту, та ще й довелося навіювати йому, що я розплатився сповна. Я міг взагалі нічого не давати, але чинити так не хотілося, тим більше – саме ця купюра не грала б надалі жодної ролі. Та й будь-яка дрібничка, як то несплата таксисту – сама по собі, чи ж бо вкупі з іншими випадковостями - могли викликати зрушення обставин і непередбачувану зміну майбутнього. Це я розумів і раніше, але сьогодні – значно глибше й тонше. Для втручання в природний хід подій завжди вимагалися і власна рівновага, і збалансованість сторонніх факторів, а коли вони природно не складалися, то й спрогнозувати остаточний результат було неможливо. І вартувало діяти вкрай обережно. І якщо вже грубо втручатися, то в останню мить, і в кінці ланцюжка того чи того дійства. І черга на реєстрацію, а відтак і на посадку на найближчий рейс до Москви зараз виглядала саме такою кінцівкою.
Змійка люду рухалася звично неспішно. Переважно в ній знаходилися жінки з дітьми різного віку, що, мабуть, направлялися на літній відпочинок. Але виднілися й інші персони. Тож, нехай і ще без конкретних планів, ми прилаштувалися у хвості вигнутої півколом черги. Можливо, якби я повертався сам, то спробував би проникнути в літак і так. Але удвох із Василем ми мали дотримуватися загального порядку. І хоча передчуття підказувало, що все мало скластися добре, та, наразі, я ще не бачив, як саме.
- На Москву?
До черги підійшли двоє ділових хлопів, своїми короткими стрижками аж надто схожих на «братків». Дорогі костюми, блискучі мешти, годинники, шкіряні дипломати, запахи - все це відразу і було продемонстровано, в тому числі й нам, аби довести, що вони вже нині вже зовсім не колишні бандити, а цілком респектабельні підприємці, яким в лом навіть бачити цю чергу. Проте розпальцьована розмова і не приховані ланцюги жовтого металу на грубих шиях додавали картині завершеності.
Хлопи стали відразу за нами і просто світилися нескладними помислами, які, втім, й викладали назовні відповідної якості виразами. Вочевидь, мої благі передчуття були саме з ними і пов’язані, тож я акуратно ввійшов своїм єством в одного, а потім і в іншого «братка». На відміну від нас, із квитками у них був повний ажур. І знову ж таки, на відміну від нас, їхнє найближче майбутнє виглядало обопільно мрячним. Я відчув це відразу, торкнувшись їх сутнісно. А додивився вже ззовні. Немов дар, отриманий мною колись, проявився ще одним крочком уперед, виявивши чергову нову здатність.
Той, що був трохи вищим, із Москви уже не повертався – завадити мав ніж, отриманий прямісінько в серце. Інший, повніший і нижчий, довго лікуватиметься від легшої рани, але потім за першої нагоди піде слідом за першим. Неприємності почнуться з ними на ранок, на виході з казино на Соколі. Звичайно, якщо вони сьогодні вилетять оцим рейсом. А якщо не вилетять, то перший невдовзі сяде, а другий стане депутатом провладної партії, але теж ненадовго. Бо доля, так чи так, проте наздоганяла їх. І хоча «далеке» майбутнє навряд чи б кого з них зацікавило, та картинки безпосередньо завтрашнього дня виглядали промовисто. Тож я повернувся до них, трохи покопирсавшись перед тим з їхніми думками, і вони мене впізнали. Ніби прозріваючи, один із них тицьнув пальцем мене в груди: - О, Колян! Ти чого тут?
- Та відправляю кума в столицю.
Як із давніми друзями я обійнявся спершу з меншим, потім і з вищим. Саме за обіймів і прокручуючи кожному із братків видиво їхнього найближчого майбутнього. І, можливо, трохи завчасно, але підкидуючи одну й ту ж думку, мов, це конкретне попередження! І може ну його на фіг із поїздкою, якщо така непруха ввижається ?» А тут ще й чорний кіт, нехай і зовсім випадково, попід нашими ногами проскочив. Що мене підштовхнуло докинути в їхні голови до попередніх видінь, ще й машини міліції, що невдовзі, намов когось переслідуючи, мали проявитися в тутешньому бутті.
- Колян, ти бачив? Кота бачив? Не фарт! Не фарт, кажу! А ще мені, від нього напевно, таке привиділося, в житті не повіриш! - Високий ткнув пальцем кудись у закуток залу. - Он він, котяра, ще й обернувся, ментом глядить!
- Чорт, не до добра це все, Аркаша! Мені теж в очах якась дурня майнула, - обізвався вражено нижчий, - в казино якась лажа має з нами статися, а тут ще якісь менти привиділися.
- І мені кров у очі кинулася! Може від кота? Мля, а може, Сеню, це саме, - сьогодні не летимо? Раптом літак того, чи ще щось. У мене те саме передчуття, як тоді, коли ми начисто в казино програлися, а потім ще й отримали на виході.
Обоє вперлися в мене ошелешеними обличчями, наче до судді останньої інстанції.
- Колян, ну що скажеш? А? Це ж точно не на фарт?! Ти як, щось бачив зараз?
- Та наче менти когось невдовзі тут пов’яжуть, та, думаю, кіт правильний, попереджає про щось.
І далі мені не стало труднощів підтримати недобрі відчуття друзяк, що їхати їм сьогодні дійсно не варто. Завтра-післязавтра, лише не сьогодні. А ще переконав на пляшку, другу віскі у центровому ресторані на честь порятунку від «непрухи», і тільки потім уже додому – досипати. Цим двом, насправді, не мало особливого значення, де саме гульбанити і розкидатися грішми - в столиці, чи тут. Хоча те, що в рідних місцях вони проживуть довше, не викликало жодних сумнівів, якщо їх просто зараз з грубими грошима не пов’яжуть. Пішли вони цілком задоволеними, залишивши на мене здати їхні квитки, бо бавитися з їхнім поверненням їм зараз не випадало. Під це я отримав від них і паспорти, які згодився повернути за годинку, другу у «Фон Бароні». Хоча й попередив, що маю ще деякі справи, і, у випадку чого, віддам вже ранком. Та їх це мало турбувало, зрештою, як і мене. Пройти через реєстрацію не склало труднощів, Василь виявився доволі подібним на Аркашу, а мені прийняти будь-який потрібний образ суто в очах перевіряльників не склало жодних труднощів.
І вже за годину після нашого прибуття на летовище ми, волею долі, вже блаженно розмістилися в салоні літака від КБ ім. Туполева. Можливо в Боїнгу було би ще приємніше, але яка різниця, особливо після згадок про той транспорт, яким їхали сюди.
Можна було розслабитись - феесбешникам поки не до нас, та й доки зрозуміють, що й до чого, будемо далеко. Попереду чотири чи п’ять годин лету і обґрунтовані сподівання, що, принаймні, нинішні неприємності закінчилися.
Василь, нехай і з моєю допомогою, відразу заснув. А до мене знову поповзли згадки, думки про свої чудернацькі вміння. Найдивніше, що вони були набутими порівняно недавно. І нехай всі зрушення сталися виключно після того випадку у Львівському парку «Медик», та проявилися далеко не відразу. Зрештою, я став тонше відчувати спершу самого себе, згодом дійшовши до сприйняття енергетики власної сутності, до контролю над нею, усвідомленою її концентрацією в тілі, а потім і за межами його – у зримій і невидимій матерії навколо, що можна було вважати і свідомою медитацією, напрямок якої завжди мав значення. Виокремлюючись від земних відчуттів і чуттів, крім духовного вибору потрібного напрямку, я навчався йти окрім, як униз, ще й до світу верхнього. Спочатку це походило на уявний політ у звичні, контрольовані сни, лише за активнішої своєї участі, але потім прийшло й чітке усвідомлення реальності можливого перебування в зовсім іншому обсязі. Наче моє внутрішнє єство саме підказувало необхідні вібрації, резонуючи з якими геть усім тілом, ставали можливі вельми неочікувані трансформації і переходи. І це, мабуть, було лише початком, але ж і яким цікавезним! І я, чи не вперше за останні дні, світло посміхнувся своїм пригадуванням. Так, після стрімкого здіймання на відповідну взятим вібраціям висоту, моє «я» опинялося неначе в горішньому акваріумі - за товстими і прозорими стінами якого буяло інше, малопомітне звичному зору, буття, ще не перекручене жорсткими установками мозку. І як захопливо звідти гляділося вниз - у світ звичної тілесності і, залишаючись невидимим, впливати на земне. А ще, не виходячи за «скло» свого «я», вбирати духмяну енергію тамтешніх сфер. Але, певно, існував і спосіб виходу з того акваріуму. І я сонно пробував його знайти, і щось таке вже намацував. Та, видно, це вже був перехід з дрімоти у повноцінний сон.



























Розділ п’ятий
Рубінові сніжини
1 Летовище
Я прокинувся від приємного жіночого голосу, який запевняв, що наш літак здійснює посадку в аеропорту Шереметьєво, і температура внизу, а також вологість, дозволяють почувати себе комфортно і в одній футболці навипуск.
Василь ж бо продовжував спати, хоча й неспокійно. І снилися йому, певно, і нещодавно пережиті ним у підземеллях шахти жахи. Якщо я правильно зрозумів ті видіння, які мимоволі побачив, то його пообіцяли з’їсти, якщо він не даватиме в день по дві норми. І це було далеко не найстрашніше в тому пеклі.
Я доторкнувся до Василевого лоба і чорне марево згадок cтануло. Натомість, до нього, схоже, прийшла його Леся - він заспокоївся, прояснів. Проникати в сутність Василя глибше я не став, нехай повертає себе самотужки, і зосередився на найближчому майбутньому. Та попри вдалий відліт і таке ж приземлення, теперішні передчуття мені не сподобались, наче щось істотно вплинуло на ланцюжки пов’язаних подій. Не знаю, що саме призвело до таких чуттєвих трансформацій, могло датися взнаки і втручання в аеропорту в долі тих двох лайдаків. І їхні вири могли частково зачепити й нас, хоча нам і своїх неприємностей вистачало. Та як би не було, на землі когось із нас зараз очікували.
І хоча за моїми відчуттями, мене активно розшукували, передусім, в Красноярську, але могли перекривати й усі можливі напрямки втечі звідти.
Видно, за час нашого перельоту в небі на тверді сталися супутні нічному дійству події, які розворушили осине гніздо спецслужб і в Москві. Та за нинішньої війни в Чечні, це не складало труднощів.
Я знову заглибився в свої сприйняття. Вилинувши частиною єства назовні, в рух літака крізь маси повітря, переглядав різні варіанти виходу із ситуації, що складалася внизу просто зараз, але жоден не виглядав навіть на «задовільно». У найкращому випадку нас очікувала серйозна перевірка в аеропорті, у гіршому - багато стрілянини просто на бетонці біля палаючого літака. За оптимального розвитку подій ми з Василем мали туманний шанс пройти вкрай ретельну перевірку, та задля цього я мав здійснити дещо загадкове, наразі ще невідоме мені. І дивувало, що у Красноярську, як і в ранковій Москві, так швидко прорахували ситуацію із липовим «кур’єром», і прийняли купу рішень, підняли чимало служб. Звичайно, багато кого могли відчутно зачепити мої успіхи із «введенням в оману» високопосадовців, припиненням виробничої діяльності табору «лікування та рекреації», вчинення зламу із проникненням в закриті державні мережі. Але, зазвичай, державна машина мала хоча би день-два зрушувати з місця, потім довго набирати потрібну швидкість руху. А тут ледь не в одну мить всі на ногах! Невже й справді аби лише спіймати й покарати невідомого нахабу? Щось не сходилося. Надто багато клопоту, якщо ішлося щодо мене одного, бо Василь навряд чи когось зараз цікавив.
Якби ж то знати, коли саме відповідні служби розпочали діяти. Бо якщо зовсім недавно, то шанси є - поки ще зібрані сили остаточно попрокидаються. Зрештою, уся ця історія в Москві не вартувала подібної суєти, бо чого і кому тут боятися? Преса мовчатиме, а розшуки, як воно і належить, мало помалу йтимуть слідами порушника спокою - удавкою службових інструкцій і азартом численних служб стискаючи обсяг існування переслідуваного - подекуди аж до розміру труни. Повільно і неминуче. А тут такий поспіх – абсолютно неможливий без впливу особистого фактору. Може саме він і головний у тривогах з боку моїх передчуттів? Бо навряд чи столичні справи загалом могли хоч на йоту змінитися, щоби там я особисто не накоїв. То що ж мені зараз ввижається?
Невже випадковостей і речей непов’язаних між собою значно менше, ніж мені здається? Бо хто я такий, щоби в Москві підіймати з ночі на ноги крайніх професіоналів? А з простими службовцями я ж дам собі раду. То про що тоді мої гострі передчуття? Отже, шанси є, і вони дійсно при мені?
І я зосередився на найменш жорстких варіантах ймовірного прийдешнього. І, поки літак заходив на свою полосу, намагався відчути саме ті подробиці, на яких варто скерувати зусилля.
Приземлення пройшло нормально. І все тривало аж на диво гладенько, аж доки два чималих автобуси, підхопивши біля трапу літака, не довезли всіх нас до будівлі аеропорту. Мої передчуття справдилися на всі сто - очікували саме тут, хоча, мабуть, без точного відання, кого мали зустріти. Подальше наше просування обмежували декілька омонівців, що скеровували прибулих до зали очікування, в якій час від часу лунала одна й та ж безбарвна фраза: - прохання зберігати порядок і завчасно підготувати документи.
І це, виходить, і було тим самим, оптимальним розвитком подій.
Я усміхнувся про себе. І, нехай, подібне часто-густо й стається в світі, але далеко не всюди несло оцей, суто російський, підтекст виявлення і жорстокого покарання.
Та пасажири звично сформували чергу в непохитній надії, що й цього разу розшукують когось іншого. І це було те саме одвічне сподівання на удачу в країні, де завше карали саме за те, що робив, робить і робитиме кожен. І філософствувати на цю тему не мало жодного сенсу. Тому в цій країні, загалом, ніколи й не було великих філософів - хіба що проїздом.
Я придивився. Черга впиралася у прозору скляну стіну, посередині якої у прочинених дверях містився імпровізований пропускний пункт. Видно, організовували побіжно й на скору руку. І як інакше, адже лише восьма ранку. Отже і всі ці службовці довкола з нічної зміни, втомлені чергуванням, мріють чимшвидше «відстрілятися» й піти, виконавши раптові забаганки керівництва. І тому виглядали вже помітно розслаблено. Та й з ким їм тут було воювати?
Як і очікувалося, жінки й діти проходили майже без затримки, а ось чоловіків перевіряли вкрай пильно. Один із службовців уважно вивчав документи, двоє інших стояли на підхваті, ймовірно, налаштовані на будь-який розвиток подій. А ще збоку від них притулився до стінки зовсім миршавий чоловічок, що крізь великі рогові окуляри спостерігав і за чергою, і за тими, кого у даний момент перевіряли. І ось до нього мою увагу тягнуло чи не найбільше, хоча відразу за пунктом пропуску стояла й невелика група підтримки в цивільному, професійно спостерігаючи за ходом дійства. І, видно, допомагаючи їм, поруч цілилася у всі боки портативною відеокамерою жінка в уніформі. Виходить, я частково помилявся і, загалом, підготуватися встигли, і не найгіршим чином. Проте, ще точно не знали, кого саме шукали, це дарувало чималі шанси.
Ось тільки їхня пильна увага майже виключно на чоловічій частині черги ніяк не влаштовувала мене. Не завадило б їхні зори дещо розпорошити. Цікаво, чи навчали тутешніх, нинішніх, протидіяти подібним штучкам так, як мене колись?
Влаштувати перевірку професійних навиків не являло особливих труднощів. Тож спершу заплакали найменші діти, особливо чутливі до всього оточуючого, в тому числі й до психічної напруги, яка раптово посилилася в залі. Потім і старші почали сіпати дорослих, вимагаючи чогось, найбільш незручного. Одним терміново захотілося в туалет, іншим їсти-пити, посидіти, поспати, побігати, когось почало нудити. Дорослі занервували і спокій миттєво покинув чергу.
Спалах пристрастей розпорошив увагу службовців і, певною мірою, й того миршавого чоловічка, котрий, як я те відчував, являв собою для мене чи не найбільшу загрозу, бо саме він, подібно мені, зараз сенсорно обмацував, торкався тих, що підходили до смуги контролю. Зрозуміло, що люд особливо не пручався такому, ледь помітному, зондуванню, але тільки до пори до часу, поки я різко не напружив загальне тло.
Ще покидаючи літак, я встановив довкола себе і Василя захист максимально можливої щільності, та ще й додавав походу тих чи тих ноток. А зараз, наблизившись до імпровізованого контрольно-пропускного пункту, ще й геть начисто забарикадував усі входи-виходи через наші чуття, налаштувавши енергетику своєї сутності на абсолютне віддзеркалення посягань ззовні. Та, разом із цим, підготувавшись і до активного дійства, і не тільки у світі видимому.
Я ніколи раніше аж так далеко не заходив цією доріжкою. Можливо тому, що не випадало вагомої причини, утім, і не дуже прагнув експериментувати, вишукуючи добра від добра. Але магічні знахідки, крапля за краплею, наповняли потребою і відповідної накопиченому вмінню дії. І колись заряд мав здетонувати. Що ж, ось і з’явилася причина піти далі, аніж зазвичай.

2
Прикро, тільки ми з Василем упритул наблизилися до такої бажаної волі, як дорога раптово вперлася у вузькі ворота з пильною охороною, котру ніяк не обійти. Та майбутнє у будь-якому разі чекало нас потойбіч, ось тільки його лик залежав від багатьох речей, і, в першу чергу, від стану енергій, що містило моє тіло. І, щоби його підготувати, я максимально активував свою екстрасенсорику, далі змінив керівні вібрації, переніс їх із єства загалом на тіло, і зусиллям волі стрімко пішов Угору – на резонанси. І знову, немов би вивернувся всім своїм земним «я» назовні, у горню безмежність, зростаючи собою і з себе – увись. І, як в попередні рази, відразу проявилася і щільна, прозора межа навколо щільно наповненого особистого мого простору. Та, разом з цим, я знову відчував дивовижну ейфорію волі, що приростала з висотою подібного мого здіймання! І розумів, що за прозорою межею округ такого ще вузького дозволеного мені простору не існує особливих заборон і табу, і тут вже давно очікують, прагнуть стрічати мене. Та зараз мій погляд, усе ж, вимушено повертався до покинутої щойно тверді. У світло-фіолетовому свіченні, що рясно линуло згори, я побачив унизу залу і, наче на непорушній фотографії й всіх присутніх у ній, і того пильного телепата- контролера. О, якби він умів, подібно мені, здійматися, то все подальше могло би скластися інакше. Але він, схоже, користувався вкрай обмеженим спектром здібностей, і, вочевидь, виходити вмів тільки «дверима» крізь себе, крізь свою сутінь, дорогою вниз. І ось зараз усі його енергетичні можливості лежали переді мною, я бачив супротивника наскрізь, усі сильні і слабкі його місця. Він, безперечно, мав чимало сили, це було помітно за формою і насиченістю сфер його біополів, але я вже бачив, що маю вчинити.
Оглянувши згори не тільки залу, а й весь аеропорт, я не відчув інших небезпек. Отже потрібно лише пройти єдині вузькі ворітця, відтак загубитися в натовпі, і це виглядало цілком реально, якщо одночасно виконати ряд нескладних завдань. Але, піднявшись за інерцією, я все вбирав і вбирав розкіш перебування в горішніх сферах, вочевидь, чим вищих, тим смачніших і суттєвіших. І не менш гостро відчував навколо ще те надстрімке буття, на противагу великій сповільненості тілесного світу, застиглій залі, сповільненим у ній пасажирам. Хотілося здійнятися ще вище, та зараз я не міг аж так ризикувати.
Не знаю скільки я перебував у цьому стані, але межі дозволеного мені простору раптом різко стиснулися, яскравість фіолету майнула вгору, а звичне світло сірувато блиснуло у знову включених зіницях. Я повернувся на твердь, зауважуючи, як ущільнюється при цьому й розтягнуте стрибком угору тіло. Хоча на все й про все не витратилося й декількох земних митей, та повернувся з відчуттями, що знову в чомусь змінився, і повен нової наснаги. Таке вже ставалося зі мною після попередніх обережних підйомів, і кожен раз приносив дрібку нового. І передчуттям проблиснула думка, що все те, що зараз відбувається, всі мої наступні кроки - дрібниці, без яких можна спокійно обійтись, та, в будь-якому разі, далі все складеться добре, принаймні в найближчі часи.
Але як потрібно було діяти саме зараз - обійти і двері, й охоронців? Невже могли би удвох здійнятися, чи закритися куполом повної невидимості? Та і в найкращому випадку, стали б непомітними лише для простого люду, а не для відеокамер і сіренького чоловічка з чималими екстрасенсорними здібностями. Тож нехай все йде за планом, який вже починав здійснюватися...


......................................................
......................................................
(І так далі)