Марії Ляшкевич

І
Ось і закінчилось літо, і погляд світила хмурий
набрався такої жовчі, що і сліпі амури
побігли зі шхун небесних, ввергаючись у квартири
дам позашлюбного віку, з тих, що не втратили віри.
ІІ
І передчуття - усі ми за хвилю до катастрофи;
що осені вельми личить багряний вінець Голгофи;
і знову не запалити усе, що весною згасло,
коли у незгоднім серці п’янке розпинав бунтарство.
ІІІ
О груди мої напевно взірець удатної вдачі,
затиснуті грубо в лати сердечної недостачі,
подібні нутру пустелі: піски, буревії, скелі,
де вибілені останки біліші за більма стелі.
ІV
І опусканням повіки, ковтає пейзажі сутінь -
осонне часів снодійне з уяви свинцем до суті,
палаючої барвисто за мареннями і снами –
не взята Ахіллом Троя клубочиться за димами.
V
А далі одвічне: “бути - не бути”, мотиви ліні,
зізнання плодів, і відчай не даних сюжету ліній,
і шелести під ногами, позамість над головою –
немов у “не бути” вихід, щоб “знову” - хоча б травою.
VІ
З тобою уже не бути, хіба що опісля смерті -
не склавши пасьянсу долі, віддатися круговерті,
і не перейматись більше стосунками злив і тіла,
якому моя присутність, як крони, осточортіла.
VІІ
Примарні зітхання. Осінь! Знеболювати до тями,
знайшовши себе на карті з тривимірними осями,
закласти в зіниці келих, довіритись кругозору,
аби сивину сприйняти за елемент декору.


2005

© Copyright: Володимир Ляшкевич, 2005