Почнімо так сей раз, хоча й не хочеться.
«Пташиний базар» на Куренівці – ключове всьому. Завжди я просив батьків туди хоча би подивитися. На вході корм, нашийники, сачки, гачки, вудки, піддувалки та інші причандали: а за тим поступово – черва на ловлю, рибки в акваріумах; а далі, нарешті, такі-сякі звірі, голуби, гуси та нутрії - та, нарешті, коти й собаки…
Давно-давно звідти ми вже купили ящірки-тритони. В результаті, акваріум, де вони попередньо вільно плавали, поступово позаростав водоростями настільки, вщерть запакувавшися травою, що на той час, коли виникла гадка почистити, ящірки розчинилися в гущині та просто зникли в нікуди. Вони ніби розплавились і пішли в ніщо, не лишивши сліду. Такий-то дивний випадок. Нікого не знайшлося в масі вичерпаної підводної трави. Та, втім, велика справа ящірки. То ніби черв’яки з лапками.
«Пташиний базар», утім, завжди відчувався небезпечним джерелом спокуси.
Так, саме, раз ми з матір’ю піддались і раптово придбали песика.
І в нас з’явився Пушок.
Не можу сказати, якої породи.
Після нього в нас була Пальма, пінчер. Все життя своє до смерти. Свавільне й цілком осібне створіння з власними пристрастями та механічними – здавалося – потягами. Як жерстяна іграшка на пружинках, поки її назавжди не прип’яли на прив’язь. У старости вона була невидна, непомітна, забута й байдужа. Десь батько її поховав-закопав, що теж ключове питання – про законні місця та способи поховати звірятко в ріжних часах і державах…
Пушок був зовсім інший і живий.
Він раптом і несподівано сам задружився зі мною та вперто бігав поряд. (Як із рівним? Бо ж ми обидва – щенята, з його погляду? Скільки мені тоді було? Три? Чотири? Не п’ять, напевно).
Ба я не звик, що хтось іще зі мною є. На той час, як я пригадую, я ще потерпав од переповторної та впертої батьківської обіцянки відправити мене в дитбудинок за непослухи – та все подальше значення не мало. Я був один, мене лишили в самоті. Я сам – і тільки сам це мусив побороти.
І раптом тут з’являється Пушок.
До мене він же по-дурному причепився. Цей злам набридав мені(?), чи він заважав(?) присутністю, вимагав уваги(?), нищив самоту(?) – і звідси(?)
виникали спроби “відштовхнути” – налякати (не виходило), чи відбити.
Рапз якось я посадив Пушка у кошика та вкинув у суху канаву, що була серед нашого городу, аби лишитися насамодин.
Після чого він захворів.
Я був упевнений, що після, а то значить ВНАСЛІДКУ цього вкидання в канаву. Я мовчки терпів і мовчав наскільки змога, впевнений, що саме я призвів Пушка до тяжкої хвороби, та нестерпно мучився виною деякий час, поки нарешті зізнався матері про страшний злочин,
Сльози-соплі, звісно. (Мабуть, мені було не старше 4-х?).
Вони щось робили, намагалися врятувати щеня, десь – пам’ятаю туманно – якась-то наче переказана сцена, як у хірургічній палаті. З нього пішли глисти, ніби, так багато, що задушили його, та Пушок помер.
По тому батько поклав його в картонну коробку та закопав на городі під найстаршою морелею межи покручених коренів. В тому кутку росла така трава: дрібні жовті квіточки, жовто-помаранчевий ядучий сік стікає, якщо зірвати стебло – як це називається, блін, уже не пригадаю).
Я бачив і знав ДЕ то стало.
Я поклав там цеглину за надгробок і відвідував (певно, мені було не більше 4-х).
Я тужив за Пушком, якого погубив.
Одного разу я побачив, що земля провалилася – та видно дірку. Я розкрив її, розтягнув потрухлий картон і зирнув усередину – й виразно добачив дрібне зогниле тільце мертвого Пушка, в якому густо кипіла біла трупна черва. Я закрив і прикопав його, але побачене вже не відбачиш.
Звідси можна, за бажання, пояснити в мені все подальше - від чотирьох до кінця років.
І страх, і ставлення, й “ідеї” – увесь подальший розумовий мотлох.
Звідси, можливо, для мене – і ви певно зрозумієте – НАЙЖАХЛИВІШИЙ твір укр. літератури – “Жучок”, оповідання Підмогильного (мда, яке вже вдале прізвище…).
Тут можна висловитися про те, як і чому, на прикладі, насправді йде “критична оцінка” твору, абощо… Це нічого не міняє.
Коли мені заманеться щось сказати про вами написане, пам’ятайте.
Пушок.