- А знаєте, - то вже Петро озвавсь, -
Я ж у Котельві був тамтого року,
Як москалі упхались з того боку
І Ромодан нас облягати взявсь.
Про те Мирон словечком лиш згадав,
Мені б хотілось більше розказати,
Як боронились ми від супостата,
Як Ромодан від нас тоді втікав.
- То розкажи нам, Петре! Розкажи! –
Всі козаки одразу ж загуділи, -
Цікаво ж, справді, як там було діло!
За вухо оселедця заложив
Петро неспішно. Мов, і ми такі,
Не в тім‘я биті. Теж повоювали.
І москалям добряче надавали…
Думки солодкі – роздуми гіркі,
Як подивитись, як воно пішло
Не у той бік із тими москалями,
Бо ж, все одно, вони правують нами.
А скільки люду у боях лягло?!
Але думки оті гіркі прогнав
Та і неспішно став розповідати:
- Я у Полтаві став козакувати.
А тут гонець від гетьмана пригнав,
Тоді ще Брюховецького Івана,
Що ми з царем порвали договір.
Із Дорошенком підемо допір
Під руку до стамбульського султана.
Що, поки Дорошенко набере
Достатньо сил і прийде із ордою,
Самі ми маєм справитись з бідою,
Як силою москаль на нас попре.
А скоро вже донесли звідуни,
Що москалі (мов те зарані знали)
На наші землі з трьох боків попхали.
Хотіли швидко впоратись вони.
Щоб до Полтави їх не допустить,
Рішив полковник в прикордонні стати,
Котельву перш за все обороняти.
Тож наказному Бугаю велить
Йти до Котельви, взявши кілька сот
Козацтва полку. Там стояти має
Полк Гадяцький, Остренко що тримає.
Теж бойовий, обстріляний народ.
Котельву маєм разом боронить,
Поки і прийде гетьман нам у поміч.
Отож ми й попрощалися на тому
Та й подались за мурами сидіть.
Котельва, звісно, сотенне містечко
Та досить міцно вкріплене воно.
Бо ж прикордоння нестійке давно.
А москалі вже, чути, недалечко.
Пре в усій силі Бєлгородський полк.
Григорій Ромодановський над ними
У воєводах. З силами отими
Він до Полтави край би весь потовк.
Та нас йому ніяк не оминуть.
Нас кілька тисяч місто боронило.
В тилу собі лишити такі сили
Той воєвода налякавсь, мабуть.
А тут ще й запорожці підійшли.
Теж кілька сот. Всі браві вояцюги.
Тож, видно, славна буде в нас потуга.
Готові стріти ворога були.
В останній березневий день до нас
Урешті-решт сам Ромодан припхався.
Над військом ще здалека пил здіймався,
Тож знали ми про прибуття завчас.
Не встигли ще розсістись москалі
Та від дороги дальньої спочити,
Як подалися ми «гостей» зустріти
Із сотником завзятим на чолі.
Отам, де міст Куземинський стоїть,
Вже москалі свій табір лаштували.
Тож ми на них зненацька і напали
Та розігнали зайд отих за мить.
Хто в річку кинувсь, хто від шаблі впав,
Хто дременув мостом, аж закуріло.
Ми б їм багато шкоди наробили,
Але наказ вертати сотник дав.
Ми ледь ворота встигли зачинить,
Як москалі з усіх боків попхали.
Та ми тоді на стінах вже стояли,
Щоб гаряче «гостинцями» зустріть.
Побачивши, що просто нас не взять,
Взялися шанці москалі копати,
Аби по місту з шанців тих стріляти.
Зарилася у землю вража рать.
Ми почекали й через кілька днів
Ті їхні шанці знов атакували.
Підкрались зранку, поки ті ще спали
Й тоді вже разом вихлюпнули гнів.
Хто в чому був, метались москалі,
Не знаючи, куди би їм втікати.
Мені попавсь якийсь вояк багатий,
Бо тяг каптан багатий по землі.
Хоч сам і був в сорочці, без штанів.
Такого, навіть жаль було вбивати.
Я плазом шаблі встиг по сраці дати.
В отвіт почув лиш матюки одні.
Тож я йому по голові додав.
А хтось списа встромив йому в сідницю.
Ще й бердишем заїхали по пиці.
Хоч посміялись, як він утікав.
Пізніше взнали – син боярський був.
Якийсь Афонька Жаріков, казали.
Йому за те ще й нагороду дали,
Неначе перемогу він здобув.
Отак поволі і минали дні.
То москалі на наші стіни пхали,
То ми у них гарненько «гостювали».
Та виглядали поміч вдалині.
А помочі нема все і нема.
Вже й травень місяць. Фуражу де взяти?
Не буде чим вже й коней годувати.
То настрою ніяк не підніма.
Кінчається вже й порох, і свинець.
І ядер мало. Гармаші стріляють
Вже зовсім рідко. Економить мають.
Коли ж та поміч буде, накінець?!
Нарешті перша вісточка прийшла,
Надії трохи нам подарувала.
В Опішні ( за п‘ятнадцять верст стояла),
Збиратися потуга почала.
Полковник мій Кублицький вість прислав,
Що вже із запорожцями гуртує,
Нам допомогу, звісна річ, готує.
Остренко щоб Котельву не здавав.
Та ми і не збиралися поки.
Та вістка, звісно, сили нам додала.
Тож знову ми на москалів напали,
Там, де якраз стояли дончаки.
Ми знатно їх пошарпали тоді,
По їхніх шанцях, як щурів ганяли.
Одного, навіть стольника дістали -
Косагова. Такий, при бороді,
Щось намагався військом керувать.
Аби вони нам опір учинили.
Та чиясь куля його з ніг і збила,
Ледь москалям вдалось порятувать.
А уже скоро поміж москалів
Якусь тривожність стали помічати.
Вони на схід взялися позирати,
Все менш до наших дерлися валів.
Напевно, наші близько десь. Ідуть!
Тож москалі й тривожаться від того.
А нам у радість та їхня тривога,
Підмоги дочекаємся, мабуть.
Хтось з того боку вістку передав.
Вона по місту швидко розлетілась:
За Ворсклу наші вже перемістились.
А з ними ще і чимала орда.
В москальський табір скоро прибули
Сторожові загони геть побиті.
Мабуть, принесли нехороші вісті,
Бо москалі збиратись почали.
Казали потім, від татар, немов
З полону утекли два москаляки.
Вони наговорили з переляку,
Що кримський хан з ордою суне знов.
Хоч того хана й близько не було.
Та ж, кажуть, у страху великі очі.
Москаль із ханом битися не хоче.
Тож і збиратись військо почало.
Із поспіхом всі шанці полишили,
Вози з усього табору стягли
Та й табір будувати почали,
Як то частенько й козаки робили.
Хоча вся справа була уночі
Та ми не спали, а спостерігали,
Як москалі оті вози тягали,
Щоб захиститись від орди, йдучи.
Вози у війська стали із боків.
Між них піхота їхня і гармати.
Кіннота мала табір прикривати.
Коли моменти випадуть тяжкі,
То теж могла сховатись між возів…
Остренко у Котельві залишився,
А, хто схотів, до війська долучився.
Я також на коня на свого сів,
Що, хоч охляв в облозі та ще сил
Достатньо мав, аби мене носити.
На північ поспішали шляхом битим,
Повз москалями винищених сіл.
Пішли ми москалям напереріз,
Аби їх до кордону не пустити,
А по дорозі десь ущент розбити.
Ворожий табір ледве-ледве ліз.
За ніч сім верст устигли подолати,
І до Хухри удосвіта прийшли.
Ми тут на переправі їх знайшли.
Якраз вози взялись на брід в’їжджати.
Тулилася піхота поміж них.
Момент удалий вдарити на клятих,
Поки не встигли річку подолати
І потопити в річці геть усіх.
Та Ромодан досвідчений вояк.
Ледь нас помітив, то кінних відправив,
Щоб не пускали нас до переправи.
Ми налітали вже і так, і так.
То козаки наскочать, то орда.
То ми разом їх шарпали. Одначе,
Стояли кляті, кам‘яні, неначе.
Хоча уже скривавилась вода.
Ми з ними бились цілих п‘ять годин,
Аж доки річку москалі здолали.
Тоді й кіннота відступати стала,
Зайшла до каламутної води.
Ми вільно переправитись дали,
А потім слідом річку подолали
З татарами, на ар‘єргард напали,
На тих, що у кінці самому йшли.
Велів нам гетьман якось так зробить,
Щоб ар‘єргард від війська відірвати,
Стіну возів суцільну розірвати
І москалів усіх там перебить.
Насіли ми на них з усіх сторін,
Затисли, на вози уже забрались,
Їх швидко роз‘єднати сподівались.
Та тут москальський ще прибув загін
Попід орудою Скуратова Петра.
Як налетіли та нас потіснили.

Татари з поля бою враз здиміли.
А ворог все сильніше напирав.
Дісталось особливо сердюкам
Із гетьманського полку. Тих побили,
Двох молдаван полоном захопили.
Тож довелося відступитись нам.
Москальський табір повз, неначе змій,
Лиш курява здіймалась за спиною,
Готовий в будь який момент до бою.
У полі спробуй-но його розбий.
Та попере́ду ще одна ріка –
Кринична – можна там їх зупинити.
Не дати переправу учинити.
Тож гетьман із мурзою не чекав.
Ріку в її верхів’ях обійшли
І на москальський авангард напали.
Хоч москалі на нас там не чекали,
Але і досі табором ішли.
Долали річку ту поміж возів.
Тож нам не було як їх «укусити».
Три рази довелося в бій ходити.
То пішим строєм, то мурза велів
Своїм ординцям кінно нападати.
Та москалі відбили штурми ті.
Тримались міцно за вози пусті.
А ти-но спробуй звідти їх дістати!
Сидять, як то лисиця у норі
І зуби шкірять, як вхопити хочеш.
В той день удруге уже ближче ночі
Ми знов напали. Бо у цій порі,
Потомляться, гадали москалі
І тоді легше табір буде взяти.
Велів нам гетьман уперед скакати.
З піхотою пішов сам на чолі.
Там, де над Ворсклу пролягає шлях
На березі велів піхоті стати.
А кінним козакам з ордою мчати,
Засісти понад шляхом у полях
З другого боку. Москалі прийшли
І, начебто у пастці опинились.
Ми з двох боків на табір напосілись…
Та крізь вози пробитись не змогли.
Десь три години колотився бій.
Ми три години поспіль нападали.
А москалі із-за возів стріляли,
Щоб отой табір захистити свій.
Бо ж розуміли – табір упаде,
Ми їх усіх у полі повбиваєм.
За що – вони й без нас то добре знають.
Тоді вже не сховаються ніде.
Тож три години в смертному бою
Зійшлися ми й татари з москалями.
Лягли вже гори трупів поміж нами.
Та москалі позицій не здають.
Ми відступились. Вони поповзли
Шляхом у бік Московії. Зосталось
Вже зовсім небагато, щоб сховались
В своїй Охтирці, де б ми не змогли
Вже їх дістати. Гетьман все ж рішив
Ще спробувати раз. Вже до Охтирки
Зо дві версти їм залишалось тільки,
Як гетьман знову шлях перепинив.
У відчутті вже власної землі,
Сам Ромодан сміливості набрався.
Піхоту вивів, нею прикривався.
Вогнем пищальним стріли москалі
Атаку нашу. Раз, іще другий.
Лягло татар і козаків багато
Від їх вогню. Щоб дарма не втрачати
Людей, не став продовжувати бій
По тому гетьман. Відступить велів.
І так з Котельви вже облогу зняли,
Аж до кордону москалів прогнали.
Чого би з того гетьман ще хотів?
Іти в оту Московії, аби
В їх болотах та у лісах пропасти?
Навіщо українцям таке «щастя»?
І так, що можна, гетьман вже зробив.
Тож військо до Котельви відійшло.
А москалі в Охтирці заховались.
Відсидітись у стінах сподівались.
Натхнення в Ромодана вже було.
Бігом царю цидулку настрочив,
Як вміло він із козаками бився,
Всіх погромив й на крок не відступився,
Своїх людей зберіг, не погубив.
Що не з Полтави слав, а із Охтирки –
Для нього не важливо то було.
Напише – місто, хоч здобув село.
«Добра» надбає, хоч латає дірки.
Здобуде перемогу, хоч тікав,
Всіх ворогів поб‘є, хоч сам побитий.
Себе важливо гарно похвалити
І нагороди від царя чекать.
Отак ми москалів тих провели
Аж до кордону. Думали – навіки.
Прокляті ж, зализавши рани тільки,
Знов Україну воювать прийшли.
Як таргани. Їх скільки не виводь,
Стає все більше, в усі діри пхають.
Нелегкі, хлопці, нас часи чекають.
Чи й зможемо ту погань побороть?!