ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Володимир Бойко
2018.07.20 22:19
Думки минають голови транзитом,
Не маючи пристанку в порожнечі,
Бо нині модно голови носити
На те, аби увінчувати плечі.

Микола Дудар
2018.07.20 14:55
Ми їли з одної миски...
Ми пили з одної кварти...
І бігли на наверх із писком
З нори на будь-яку варту
Мокали себе у колір…
Найкращий - жовтоблакитний
Заради дітей і волі
Готові себе убити

Богдан Манюк
2018.07.20 14:53
Лялька-мотанка час вибирає і руки
для появи своєї. Утішся, майстрине,
що магічне до тебе раптово прилине.
Доторкнися до нього й нікому – ні звуку.
У мовчанні – сходини. А вниз чи угору –
вибирати тобі. Не спіши. Не барися,
як оті на горі причепуре

Світлана Майя Залізняк
2018.07.20 10:17
а щастя - відсутність горя.
Біжи... виринай на біс.
Життя і пере, і поре,
міняє фасон куліс.

Жадаєш світопорядку.
Знов чубляться злі брати,
дружбанчик центрує грядку,

Олександр Сушко
2018.07.20 08:42
Надійшла із тьми хвилина зла,
Крок - і провалився в темну прірву.
Важко полетіти без крила.
Я ж - літаю. Думав - неможливо.

На хвилинку, втомлений, приліг -
Увігнали ніж по саму гарду.
Вогнептаха гномик переміг,

Ігор Шоха
2018.07.20 08:21
Творець одвічно експериментує
на неосяжнім поприщі своїм –
об'єднує, роз'єднує, парує
усе, що на землі Його існує
на грані між розумним і дурним.

Була цивілізація і буде,
тасуються народи, племена...

Галина Михайлик
2018.07.20 06:44
Я – фонтан! Феєрверк! Вибухаюча магма!
Наднового чуття галактичний вулкан!
Я – криниця (зі мною не знатимеш спраги)
і простий подорожник, цілющий бальзам,

пломінке па-де-де у стрімкім падолисті,
легендарно-манливе злотаве руно…
Я – найкращий сцен

Сонце Місяць
2018.07.20 03:56
а долі зникають як вірші
& зорі небесні
бо тим що не знали і вчора
не відати днесь

& ти залишаєшся десь там
у щирому квесті
із часом не граючи в карти

Олена Балера
2018.07.19 20:43
Красуня, незворушна й чарівна,
Жене від себе на шляхи земні,
Та Неба скаламученого знак
Велить для неї проживати дні.
Кому тепер скоритися мені,
Найкраще знають тільки Небеса,
Та нижче небо вивергає гнів,
Коли моя покора їй згаса.

Іван Потьомкін
2018.07.19 19:48
«Ой пішла я в понеділок, в суботу вернулась.
Вибачайте мені, сестри, що недовго була.
У вас лагідно і тихо...Янголи довкола...
Та я в кожнім із них бачу любого Миколу.
Залицявсь він до Горпини, Секлети і Марти,
А до мене не озвався ні словом, ні жарт

Віта Парфенович
2018.07.19 16:22
Ми розійшлися... розійшлися через дрібницю, побутові питання і роздратованість. Ти і я втомилися, один від одного, від покладених на один одного надій, а ще – від роботи, напруженої, виснажливої... Того вечора ти чекав теплої вечері, турботи, любощів. Я

Світлана Майя Залізняк
2018.07.19 15:18
Вирізьбиш десь на камені
(кайла пливуть - бери)
всі наративи мамині...
правила анти-гри...

Є ще сестри квадратики:
пильно заповни їх,
щоб від Пристром до Аттики

Олександр Сушко
2018.07.19 11:00
Жона не здається без бою,
На ложі кручуся як в'юн.
Замучила мавка любов"ю,
Безсилий уранці встаю.

Друзяка без меду став жовчним,
Бажає скрипучих пружин.
Поглипує поглядом вовчим,

Ярослав Чорногуз
2018.07.19 08:38
Боги, навіщо мучите любов`ю?
Чи це уже до смерті не мине?
Здавалося, із серця вирвав з кров`ю
Нарешті почуття оте жахне.

Здавалося… І знову мимоволі
Вишукую загублені сліди.
Й уколами оці сердечні болі,

Ігор Деркач
2018.07.19 07:04
Охоплюю душею    цілий світ
і   подумки    рушаю   у   політ
поза    водойми    гори і моря
де   сяє   ще     поетова    зоря
і     вечорами     пізно    уночі
іще     перекликаються     сичі
його Дніпро Арал і Петербург
у    кондуїт     нотує  

Сонце Місяць
2018.07.19 04:05
убраний в чорний монолог
він розстіба її пальто
& однопартники його
вантажать інший ешелон

.

вона блонд ~ бестія
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори (Проза):

Маша Кішка
2018.07.09

Кілометр Рубемл Далекий
2018.07.01

Одарка Любомир
2018.06.26

Оксана Винник Ксенька
2018.06.25

Александра Макуха
2018.06.14

Ясен Лад
2018.06.08

Юлія Джа
2018.05.24






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




Автори / Володимир Ляшкевич / Проза / Фентезі

 Ангел і Кішка його потойбічної Величності. Роман перший.

Тут лише менша частина цілого... Публікація - чернетка, перша, ще до правки, версія...

Просто Сергій, просто головний герой роману ЧАСТИНА І . АНГЕЛ

Ангел.
Я - ангел.
Мале янголя -
над першою миттю
і над миттю останньою.
Але я є! А інше не важливо.
Тільки оце, незаперечне – існую!
І солодкобарвне відчуття повернення до буття.
Я тут. Я є собою. В мене було минуле, і, отже, є і майбутнє.
І я – ангел, і це, наразі, найголовніше моє відкриття після пробудження. І я знаю - все найважливіше попереду, і воно до пори приховане у мені, і від мене, ще надто малого, аби дати з тим усім звучанням собі раду. Але я вже тут, у сонмищі інших – над потужною, тугою стрімниною Ріки, над немислимою розмірами Пустелею - літаю, бриню у блаженних висотах до нестяму смачної Блакиті. І я певен, що ніколи раніше не переживав такої радості. Я чомусь повністю впевнений у цьому. І жодних сумнівів стосовно навколишнього, хіба тільки щодо себе, такого ефемерного, проте званого сюди - у цю красу і насолоду! З висоти мого польоту Ріка виглядала такою радісною! І, неначе всупереч Їй, далека Пустеля унизу не проявляла жодних барв. І я знав чому. Але це знання теж не потребувало осмислення, як і те, внутрішнє застереження, що надмірно наближатися до Пустелі не варто, а про польоти над Нею і зовсім не могло йтися. Та й не хотілося туди зовсім! Над Пустелею і Небо світилося інакше – холодно і байдуже. А тут все рідне і близьке - радісно наповнює моє прозоре єство цілющими силами, які прихильно дарувала Височінь, що і вдихнула сюди нас. І Ріка, здавалося, витікала із самого Неба. Точніше, я знав, що Вона витікала з Неба, але, коли я дивився на Неї, тоді мені увижалося, що бачу відмінності між тим, що знаю, і тим, що бачу. Але це не надто хвилювало, бо як воно мало бути, так воно і є - безліч осяйних янголят носилося вдалечині і поруч зі мною, навіть пролітало крізь мене. «- Ти є?». «- І я є!». І ніхто нікому не заважав, навпаки, коли ми ковзали один крізь одного і наші сутності єдналися, я відчував хвилі насолоди. Утім, не лише насолоди. Було й інше – і тепліше, і холодніше. Так янголя Світанкової Сині при зустрічі дарувала мені найгостріші відчуття повноцінного щастя. Коли наші сутності зчіплялися, та частина мене, яка зберігала моє минуле, починала палати пурпуровими блисками, наче попереджаючи про щось украй важливе, тим не менше, наше єднання проходило дивовижно солодко. Я певен, що і Світанкова Синь відчувала подібне, бо ці зустрічі тривали завжди довше, аніж випадкові зависання із іншими янголами. І ми летіли, тісно поєднавшись, аж доки вища сила нарешті не роз’єднувала нас. Я знав, що вона оберігала наші „я” від минулого, і діяла вельми строго, хоча ще й не відкрила мені своєї назви і головного призначення. Та саме ця сила зараз доглядала, аби ми знаходилися на відстані. І ми розліталися, проте намагалися триматися поруч, завжди відчуваючи, де знаходиться кожен із нас. Були й інші янголи, які приносили мені при зустрічі помітне задоволення, але із Світанковою Синню змагатися їм не випадало аж ніяк. Існували й ті, зустрічі з якими печалили, знесилювали, і я сторонився їх, утім, як і вони мене теж. І хоча янголів кружляло без міри, я знав і чув кожного. Зрештою, ці знання прийшли сюди зі мною, і тому зовсім не дивували. Дивувало інше. Ріка, все більше відриваючись Неба, стрімко ковзала вниз, в обійми Пустелі. І ми летіли вслід за Її Водами. Точніше – за тими Її Водами, які прийшли сюди разом із нами. Вони знали нас і втримували біля себе. Так було потрібно. І так було завжди. Інакше не уявлялось можливим. Ріка значила більше, аніж я міг зараз осягнути, відчути. І я відав, що основне в моєму житті відбуватиметься саме в Її глибині, хоча наразі Її Тіло видавалося неймовірно щільним, лискучим, і непроникним. Жодної крапельки не відривалося у стрімкому леті Її Вод. Ріка вабила, притягувала, хвилювала нас, і ми незмінно цікавилися Нею, зависали над Нею, мчали разом із стрімниною, ледь-ледь, не торкаючись Її. Як і всі інші, я теж наближався до гладкої і цільної Поверхні, милувався Нею, і щось таке вишукував. Спочатку знаходячи лише відображення Неба і себе, поруч із іншими. Хоча ми і не надто виділялися на небесному тлі, але були усе ж різними - адже кожен мав свою власну барвність - відмінну від іншого сутність, - і, звичайно, свою стать. У янголів–дівчаток забарвлення видавалося мені ніжнішим, більш розмаїтим, а у янголів-хлопців - насиченим, яскравішим. А ось сама Ріка і далі приховувала барви своїх глибин, кутаючись у густе кольорове сяєво, що клубочилося над самою Її Поверхнею. Я знав, що це сяєво мало до нас прямий стосунок, і навіть було чимсь схожим на нас, і мало своє важливе призначення. Подібно до нас, воно плинуло, як і повинно було плинути – разом із Водами, і з нами, - і ми тішилися, бавилися ним, пропускали його крізь себе, спочивали на нім, пірнали в нього і знову підіймалися у високу Блакить аби мчати звідти вниз, і знову й знову вертатися у витончено-смачну, п’янку голубінь. А Ріка спадала далі й далі, аж доки не потекла, вирівнюючись у площині, яку задавала Пустеля. «- Це страшно?». «- Так, трішки!». «- Але все сяйно?!». « - І в мене все сяйно!» І я відчував, як течія Ріки уповільнюється, і Води стають іншими, і щось таке, дуже важливе, відбувається в Них. Тіло Ріки все більше втрачало початкову щільність і розширялося в обидва боки до Пустельних обріїв. Ріка заспокоювалася, натомість неспокій усе більше охоплював мене і всіх навколо. «- Ах, і ти відчуваєш?». «- Відчуваю!». «- Полетіли!». «І я з вами!..» Я пильно приглядався до могутнього плину Вод, чия глибінь почала відкриватися нам. І все ближче лунав стурбований гул голосів. - «Моє” – зненацька сяйнуло зовсім поруч, справа. Це було щасливе відчуття Жовтого Шепотіння. Янголя майнуло з висоти, але не затрималося, як те ставалося раніше, у кольоровому сяєві над Водами, а поринуло вглиб - без плюскоту, не тілесно, адже ми були лише кольоровими хмаринками, не більше того. І, диво, Ріка впустила Жовте Шепотіння в себе. Коли янголя випірнуло, його зблідлі кольори засвідчили, що воно дуже втомилося. Але виглядало щасливим, і я знав, що так воно й було. Жовте Шепотіння тремко і зголодніло зависло, просякаючи теплою сяйністю над чолом Вод. Щось важливе сталося у Них із цим янголом. І я хотів уже підлетіти ближче, аби довідатися більше, як раптом з десяток інших янголів кинулося вниз, а потім ще і ще. Ріка все більше й більше прозорішала, відкривалася, і ми долучалися до того, що відбувалося в Ній. Під самою Її Поверхнею з’явилися численні мерехтливі кольорові цяточки. Я милувався ними із незнаним раніше відчуттями захоплення, тепла і турботи, хоча й відаючи, що саме оці цяточки ще не мої, знаючи, чиї вони. Для кожної ж бо цяточки існував свій янгол, який вишукував її, і, знаходячи, пірнав до неї, і далі вже ставалося, що й повинно - украй бажане, і важливе, і, одночасно, складне для повноцінного розуміння такою маленькою хмаркою сяйва, якою був я. Запевне для того, аби не заважати нам відшукувати своє, кольорове сяєво, що до того стелилося низько над Рікою, піднялося вище. І безліч янголів зараз-таки ринуло вниз. І ледь не тої ж миті, немов користаючись оцим підняттям, в Пустелі здійнялися смерчі, помчали вихори, розмиваючи і без того нечіткі Її контури, а потім, наче зібравшись із силами, стрімко ринули до Ріки. І, одночасно, різко метнулося донизу і кольорове сяєво, зіштовхуючися із пустельною веремією якраз біля нас - на кордоні правого берега Ріки. І все відразу стихло. Пустеля миттю заспокоїлася. А сяєво більше не ризикувало залишати свого місця над Поверхнею Вод. Утім, більшість янголів встигла долучитися до таїнства, і наразі спочивала, знайшовши кожен своє. Над Рікою вже не вирувало сонмище спраглих на розшуки, - густа, втомлена радість строкато переливалася незчисленними іскорками блаженств. І було дуже прикро, що я ніяк не можу знайти свою цяточку. І таких, які ще не знайшли, ставало все менше й менше. Позаду, вгорі за течією, нові й нові янголи готувалися, і навіть уже пірнали в Ріку, а тут лише з десяток таких, як і я, все ще шукали й шукали своє... – «Моє!» – почув я гостру, як блискавка, радість Світанкової Сині. І я, радіючи за неї, ще пильніше вглядався, ширяючи над тутешніми Водами разом із останніми двома невдахами. І хоча нам, у міру збережених сил, допомагали й інші, але пошуки все не приносили і не приносили результату. Ми стрімко здіймалися вгору, звідки Ріка здавалася особливо широкою, відтак кидалися вниз - до самої Поверхні. І з найменшої висоти були чудово помітні Пустельні береги, що обступали Ріку. Чомусь тут вони стискали Її дужче, і виглядали значно ближчими. Та й це мене зовсім не дивувало. Я майнув до одного берега, потім до іншого, небезпечно наближаючись до Межі дозволеного. І тоді я побачив їх, і саме там, де був зупинений один із вихорів. Дві цяточки у малесенькому мішечку мілини на краю Води - вони ще зберігали свій колір, а третя – моя - сіріла поруч, у зовсім кепському стані, на самісінькому кордоні Ріки і Нічого, на Межі життя. «- Вони тут. Сюди!». Відчувши мій поклик, двоє янголів закружляли поруч, а я, я стрімко кинувся донизу. Це виглядало жахливо, і дуже страшно, і робити так не можна було у жодному випадку, бо ж доторк до Пустелі означав кінець, моє остаточне небуття, але я не міг, не міг вчинити інакше. Навіть не знаючи чи це можливо, я пробував. Я прорізав Поверхню Ріки у міліметрі від своєї непорушної цяточки. Але нічого не ставалося. Окрім того, що невідома сила пружно відкидала мене назад. Але я кидався знову і знову. І все ближче до Межі, і Пустелі. І в один із кидків, найдальшою і найменшою своєю частинкою таки торкнувся Її. Можливо навіть і не зачепив, але пройшов на відстані меншій за допустиму, відчувши на собі Пустельний подих, і силу, вкладену у Ніщо. «- Ах, що він коїть!». «- Ах!...» Жахіттям холоду пронизало усю мою сутність, збило, крутонуло, і, я без сумніву б загинув, якби мене відкинуло за Межу, а не назад, у Ріку. Та це вже була не та Ріка, що раніше. Подих Пустелі, вочевидь, стиснув мене. Я боляче вдарився об Поверхню Води своєю зраненою сутністю, яка зненацька набула і невідомої мені раніше чужості. Але важке падіння моє породило і дрібнесеньку хвильку, якої, утім, вистачило, аби переповнити мішечок мілини, і визволити з пастки дві кольорові цятки, до яких миттєво кинулись янголи, і третю, сіреньку, майже всохлу, мою. На останньому схлипі хвилька протягла її назад, до Ріки, закружляла і понесла. «Дивіться!». «Це неможливо!». «Ні, вони не повинні були так вчиняти!». «Вони геть забруднилися!». «Я не можу на це дивитися!..» Мені було дуже боляче, та, роздираючи себе, я протискався крізь Поверхню, і, не даючи своїй цяточці загубитися у глибині, пробував обхопити її собою. „Моє!” – простогнала зранена сутність, і я відчув поруч Світанкову Синь. Вона без вагань увійшла в мене, немов не віддала перед тим усі свою змогу Ріці, - і відразу полегшало. Ріка вже не виштовхувала мене з такою люттю. Я зібрався і таки охопив свою сіреньку цяточку собою... І в цю мить Синь покинула мене. Вона й так зробила все, що могла. О далі вже справлятися мав я самостійно. І я старався. Ми поволі занурювалися у глибінь. Доки не сягнули такого ж рухомого, як і самі Води, Дна. І Воно зовсім не виглядало закінченням - швидше кордоном, за яким відчувалося життя, і зовсім інший світ - тьмяний і теплий. Відчуття непорушності, неспішного спокою охопило мене. Я раптом розгледів, що Дно укривав і безмір інших цяток – різноманітної природи і призначення, і відчув, що більшість із цих цяток не мали свого янгола, і замість нас у них було оте кольорове сяєво над Рікою. Сяєво єдино-цілісне і визначальне для існування усього живого на Дні. Але наші, янгольські цятки не могли би існувати без нас, вони були аж надто особливі. І зараз я нутром відчував, що потрібно робити. І я прагнув цього, але сил майже не залишилося, і чи були вони в моєї цяточки після таких випробовувань? Та ми не могли відступати, мали триматися, не дивлячись ні на що. І ми трималися. Щоби відволіктися від болю, який доставляли мені зараз Води, я уявляв собі прекрасну блакить, - там, високо, де так добре, де я був неймовірно щасливим і куди я повернуся, обов’язково ще повернуся. Але пекло мене все дужче і, схоже, сили остаточно покидали мене. Я здогадувався, ще трохи і хмаринка моєї сутності розвіється без сліду і пам’яті про себе. Аби завадити цьому, я повинен усе полишити і скоріше виринути на Поверхню! І більше не буде таких ворожих мені Вод – я зможу поринути у високу Блакить, що очікувала, і приголубила би спраглого мене. Та я не міг! Не міг полишити свою знесилену крихітку! Хоча і знав, що ми з нею вже стали іншими, аніж раніше – я майже Пустельним, і вона, теж, без отого, рятівного, притаманного тільки нам із нею, кольору. А це й справді дуже зле. Ми дарма перечили долі. Не збережена сторожею Ріки цяточка належала Пустелі. А я забрав у Пустелі вже майже захоплену Нею здобич, натомість ввібравши Пустельної спраги. Таке не прощалося ніким – ні Рікою, ні Пустелею. Сили покинули мене, і біль, здавалося, відчувався повсюди. Стискав і стискав. Однієї миті навіть здалося, що я став меншим за свою цяточку. І скоро зникну зовсім. І вже ніколи не побачу осяйної Поверхні. А ще „я” з мого минулого стали добивати мене. Та наче у відповідь цьому, гострий спалах ненависті до всього колишнього, народився, але тут же і вмер у мені. Не вистачало сили і на ненависть… Усе, що я наразі мав, було лише любов’ю до знайденого і рятованого - ось так невміло і безсило - свого, до цієї крихітки, притиснутої мною до уважно-щільного і ніжно-живого Дна... І моя цяточка зненацька, ледь помітно здригнулася! Те живе, до чого вона торкалася потойбіч від мене, здається розбудило її! Дивно, що я спромігся це відчути. Але отримане відчуття додало мені наснаги. І я повільно, дуже повільно знайшов і народив у собі потрібні ланцюжки-струмочки, випустив їх і торкнувся ними цяточки. І наче вже із віддалі небуття осягнув, що очікуване, хай там що, сталося. Маленький промінчик зажеврів піді мною. Моя крихітка житиме! І я можу тепер повертатися, злетіти над Рікою, якщо таке диво мені знову дарується. Крихітний промінчик живої сутності вибився назовні із моєї цяточки, напевно підживлений тим, іншим, до чого вона була притулена потойбіч від мене, і щедро надав отої дрібки сили, із якою і полинув я назад, угору. І я знав, що це вперше і востаннє я скористався її енергією. Більше не можна. Ланцюжки, міцно заякорені до моєї крихітки, почали витончуватися, відпускаючи мене все далі й далі. Я помітив, що округ залишеного мною кволого промінчика сутності, чиє сяяння губилося не пролетівши і дещиці, зачало яскравіти інше живе світіння. Велике спалахнуло в малому. Можливо усе буде добре, можливо все ще станеться. І я знов уявив собі спокусливу Блакить, там, над головою... Мені стало геть добре... Проте якась сила різко виштовхала мене із благісних марень. Світанкова Синь тріпотіла над поверхнею Ріки. А я провис над нею і, частково в ній - зовсім безсилий, але вже повен надії. О, тут кружляли й інші янголи. Вони влітали і вилітали з мене, залишаючи кожен трішки снаги. Сяєво, що строкато клубочилося над Поверхнею, теж наповнювало теплом - добре, все ще складеться на добре... «- Тримай!». «- І від мене!». «- На ось!» Мене продовжували підтримувати, і я вже відчував, що зможу триматися далі і самостійно. Вбираючи енергію, краплину за краплиною, я повертався до буття. Та, разом із цим, і в нові, незнайомі відчуття. Я так захопився ними, що й забув виказати свою вдячність Світанковій Сині, і всім, хто допомагав мені. Я забув про все, відчуваючи, як моя крихітка, звідти, з темної глибини Ріки, дивиться крізь мене у синь Неба. Ці відчуття захопили мене настільки, що я не звертав увагу на біль, котра посилювалась, чим вище я підіймався вгору. Я раптово усвідомив, що Небо не приймало мене. А Пустеля не відпускала від себе. Я намагався злетіти якнайвище, та Вона все дужче і дужча тягла мене назад, і, найстрашніше, - Небо допомагало Їй у цьому. Чисті, радісні, спокусливо-смаковиті глибини Височини не могли захистити від злого тяжіння, та чи й хотіли? Мене потужно і стрімко зносило туди, звідки повернення не можливе... І сил, аби противитися цьому, не вистачало. Рятувало, допоки, тільки те, що угорі простори Ріки і справді ставали велетенськими, і подолати Її широчінь навіть янголу було нелегко. Та, на жаль, надто високо злетіти я вже не міг - і поспішно ковтав навколишню розріджену блакить, відчуваючи, як холодно Вись нині ставиться до мене. Що Небу вкрай неприємна моя Пустельна присутність. Високо вгорі безтурботно порхали інші, і лише один я далеко внизу каліче боровся одночасно і з Небом, і з Пустелею… Утім, небезпечно наблизившись до Межі з Нею, я вже встиг дещо поновити сили, і тому знайшов спасіння різко кинувшись униз - до самої Поверхні Вод. О, тут було не так радісно і щасливо, але густе й пісне кольорове сяєво над плином Ріки підтримало і захистило мене значно краще, аніж витончена і смаковита блакить. Поклик Пустелі тут якщо і відчувався, то лише ледь-ледь. Могутній потяг, який владарював наді мною угорі, змінився на тихеньке, навіть ласкаве шепотіння. «- Прийди…». «- Ти мій…». Я знав, що не повинен був так ризикувати, відбираючи у Пустелі її здобич, що я міг спробувати дочекатися свого щастя із іншими янголами, які спускалися з верхів’я Ріки вслід за нами. Що могла випасти ще одна нагода, я багато чого знав, але, не дивлячись ні на що, відчував себе зараз по-справжньому щасливим. Навіть не надто бентежило, що, відчуваючи в мені частку Пустелі, знайомі янголи стали оминати мене, і більше ніхто, окрім Світанкової Сині, не торкався моєї сутності, та й навіть вона робила це вкрай обережно. Хоча мені, як і раніше, були надзвичайно приємні її доторки, та я відчував, що зараз вони для неї невимовно болючі. Та я радів тому, що наші стосунки не припинилися… А Ріка сповільнювалася і сповільнювалася, розтікалася все величніше. Береги віддалялися далі й далі одне від одного. Жаль тільки, що й кольорове сяєво, що оберігало нас, прозорішало, розтягнуте над усім плесом. Та вже весело грало дрібне ряботиння хвиль над осяйністю життєдайних глибин, і моя крихітка росла й міцніла, роблячи свої перші відкриття і найперші самостійні кроки. Все складалося, як і повинно! Надійно поєднаний зі своєю крихіткою судинами ланцюжків, я відслідковував її визрівання, її бурхливий інтерес до життя, до мене, до Височини над нами, і її острах, бо щось мало ось-ось трапитися. Чергова важлива Подія. Про Її наближення говорило далеке світіння внизу за течією. Світіння ставало все дужчим і ближчим. І, разом із ним, росла кількість інших янголів. Та щось із ними було не так. Наче шукали вони скрізь дещо вельми істотне, без чого не можна було їм аж ніяк далі - самотні, печальні вихори клубочилися округ кожного з нас. «- А може у тебе?» - «Ні!», «- А може в тебе?» - «Ні!»… І одного разу я побачив стіну Світла, що, здавалося, перерізала геть увесь наш світ – і Небо, і Ріку, і Пустелю - стіну сліпучого Світла і важкої, особливо чорної Пітьми, яка липко ворушилася попри саме це Світло. Обсяг довкола тремтів од неохопної для мого розуміння кількості інших янголів. Стіна Світла приваблювала, але й шалено лякала їх. І ці янголи ще настирливіше чіплялися до кожного із новоприбулих, і навіть до мене, - але зі мною у них не існувало і найменших шансів. Я турбувався про свою крихітку як належить. Усі мої ланцюжки відповідали своєму призначенню. І нехай ми й виглядали далеко не найяскравішою парою, але точно були не найгіршими. Далеко не найгіршими! Мене дивувало і лякало, що іншим янголам таки вдавалося подекуди відтісняти когось із наших, і займати в парі їхні місця. Але це ставалося рідко і мало ґрунтовні причини. У Світанкової Сині все ж бо йшло добре, і в мене теж, хіба що за винятком постійного болю, до якого я намагався призвичаїтися, вибираючи допустиму для підйому в Небо висоту. Звичайно, відсутність витончених смакот найвищої блакиті давалася взнаки, але я вже звик до простої і грубої поверхневої страви, та й контакт із моєю крихіткою на помірних висотах був особливо тісний. Безумовно, коли я відчував, що крихітці потрібно більше, я, перемагаючи біль, здіймався й дуже високо, але це траплялося таки не часто. І я підсвідомо був за це вельми вдячний своєму вихованцю. Чим далі плинула Ріка, тим щільнішими робилися події. На ближніх підступах до Стіни Світла непов’язані із цяточками янголи майже безперервно, один за одним, входили в наші сутності, навіть у мою. Ці янголи були сильними і красивими, вщерть наповненими найсмачнішим ефіром, і тому, попри все, мені подобались їхні проникнення, зрештою, вони залишали частку своєї сили, хоча приходили зовсім не для цього. Вони перевіряли міцність мого зв’язку з тим щастям, якого не вистачало їм, і якби моя крихітка погодилася, чи зв’язки між нами ослабли, то на моє місце відразу би став інший. Та, звичайно, про це не могло навіть йтися. І мене вже нудило від цих входжень, аж раптом вони припинилися. Наче Води Ріки непомітно перетнули невидимий бар’єр. Небо над нами враз потемнішало, мов невідомо звідки наповзли важкі хмари, і ми всі злякано спустилися до самої Поверхні. Де зовсім, зовсім вже близько із глибинним шелестінням і шурхотом перетинали Води Ріки стіну Світла. Але це мене лякало значно менше за чорноту вгорі, де, як мені здалося, відбувався якийсь особливий рух. І справді, там у неймовірній кількості шугали дивовижні сутності, які, власне, і чорнили Небо. Я раптом зрозумів, що лише я і бачу їх, бо вдихнув Пустелі, і що інші, хоч і відчувають переляк, та не відають про присутність цього жахіття над собою. Мою крихітку теж пройняв страх і я перестав глядіти туди. Я помітив Світанкову Синь, що знову опинилася поблизу. Її лякала Стіна, що сліпуче перетинала Ріку. А недалеко позаду ще виднілася чарівна Блакить, яку ми, здавалося, покидали назавжди - повернутися і дихати Нею на повні груди! «- Повертайтеся назад!». «- Попереду важко!». «- Назад!». «- Назад!»...Там щастя, а попереду жахітлива невідомість! Наче хтось проймав кожного із нас оцим наскрізь. І чимало наших із тугою заметалося над Поверхнею, наче зважуючи, що робити далі. Але тільки не я! О, я вже достатньо встиг відвикнути від багатьох блаженств, аби так перейматись ними. Я наблизився до Світанкової Сині і легенько торкнувся її єства. І нехай її не надто приємно вкололо, але я заспокоїв її, - можлива утрата тої чи тої смакоти аж ніяк не видавалось мені нещастям, яке неможливо пережити. Я намагався не звертати уваги на те, що діється навколо, але відчував незалежно від своєї волі. Ось один із янголів різко сіпнувся - він таки дозволив собі злякатися майбутнього і готовий був повернутися. Злетів угору, та, здається, відразу і заспокоївся й повернув назад. І, схоже, ніхто крім мене не помітив, як хижо здригнулася при цьому Пітьма, як зірвалася з неї вниз стрімка тінь, як ввійшла вона у розгубленого янгола, що поривав із усім задля свого повернення до звичного минулого. Ось ще один смикнувся і повернувся, пронизаний тінню. І ще один… І ще... Але наші Води вже охопила Стіна Світла. Ми знали, що повинні пірнути у глибінь Ріки, і всі гуртом поринули у Неї, охоплюючи собою своїх крихіток, ховаючи їх до центру свого єства. Мені важко далося нове проникнення у Ріку. Але Світанкова Синь знову допомогла. Чомусь з нею у мене все виходило якнайкраще. І хоча біль від зустрічі з Водами знову приголомшив, але вдалося зробити все, як потрібно - охопити свою крихітку, заспокоїти її, проявити вмінь, яких вона й потребувала. Все дужче Сяйво прорізало наші Води - надпотугою відчуттів, і дійства, що заглушили собою все інше. Навіть біль, який несли мені Води… От і все… Яре Проміння залишилося позаду… Здавалося, крім особливого нашого єднання з крихіткою, нічого більшого ніби й не сталося, та я знав, що для мого вихованця головні події відбулися потойбіч Дна Ріки. І ще я помітив - від яскравого просвічування до моєї сіренької, після зустрічі із Пустелею цяточки, повноцінно повернулася природна барвність! Не надто яскрава, але ота, своя, наша!.. Ми щасливо проминули Стіну Світла! Води текли далі. Ще одне випробовування позаду. Перепочити. Набратися нової наснаги! Я знав, що чергові зміни вже відбулися. І навколо, і в мені. Почував себе трохи незручно, незрозуміле відчуття бентежило мене, - о, так, мій біль, схоже, зникав! Я прагнув перевірити себе більш докладно, виглянути на Поверхню, здійнятися у височінь. Але виконати це було вже не так просто, як раніше. Сфера моєї сутності, якою я оточив крихітку, наразі не розмикалася. Моя цяточка ще не відпускала мене. Коли видалося можливим, я обережно дотягнувся до мінливої Поверхні Вод і визирнув. І побачене сильно здивувало мене. Над Рікою палахкотіло зовсім інше - неяскраве Світло, яке розсіювалося у немислиму далечину ефірних обріїв, перетікаючи у щось нескінченно Сіре, а ще далі і у повну Тьму. З обох боків тягнулися звичні, але чомусь уже багряного полиску пустельні береги. А ще над Водами я не помітив жодного янгола. Втім, я відав - усе йде, як і повинно, ми ще не готові покидати Ріку. Та й нам було чим із моєю крихіткою зайнятися тут. Вона і далі швидко зростала. І мене страшенно тішила можливість осягати і оточувати собою це зростання. Зовсім скоро я зрозумів, що моя залежність від крихітки стає абсолютною. Маля постійно потребувало мене, випущені мною колись ланцюжки, поєднували нас усе значиміше. Ми ними активно користувалися: я, переважно, віддаючи, а маля спрагло вбираючи. Я мав постійно стежити за тим, що йому потрібно, і швидко надавати необхідне. Я знав, що ми разом повинні втримувати притаманну тільки нам обом кольорову гамму, яка подеколи намагалася змінитися - не стільки у мені, скільки в мого підопічного. Тоді я посилював свій вплив, подавав униз через судини ланцюжків потрібну енергію висі, її чарівність, п’янкість, повертаючи ситуацію у звичні межі. Зважаючи на крихітність маляти, ця праця не надто втомлювала. Та й повернулася можливість знову покинути глибінь Ріки і парити над Її Поверхнею, і навіть зринати в Небеса. Таке вдавалося, коли крихітка глибоко засинала. Посеред сонму інших, стурбованих доглядом, янголів, я бадьоро ширяв над Водами. Вбирав примарне, розсіяне світло, насиченість якого силою і чарівністю, тепер майже не змінювалася у залежності від висоти злету. Збирати зараз і справді стало значно важче, аніж колись, та ми і раніше звикли задовольнятися меншим. Здавалося, від минулої неймовірної блакиті залишилася одна примарність, яка майже не насичувала, і, на жаль, не приносила колишньої легкої насолоди. Але так мало статися. Ще вперше злетівши над Поверхнею, я впізнав усе важливе - про небезпеки, які чигали на нас тут, а також і для чого я сюди прийшов, і куди далі лине Ріка. Пізнав не до кінця, тільки поточне, неначе зупиняв свій погляд на найближчому, хоча і глядів у правильному напрямку. Зрештою, все подальше залежало від щасливого зростання моєї крихітки. Майже все. Від мене вимагалося лише виховувати маля і самому утримуватися від небезпек і спокус. У першу чергу, від зворотного вбирання всього того, що всотував у себе мій вихованець. Його наповнювало усе більше, і більше те, із чим він зустрічався по той бік Дна Ріки. Перепадало дещо і від мене. Кожен ланцюжок, яким я був прикріплений до своєї крихітки, відповідав за своє. Навзаєм через них я отримував сприйняті моїм вихованцем відчуття і з насолодою поділяв їх. Моє маля вчилося жити, росло, і, на щастя, не мало жодних проблем зі сном. Бо саме під час його снів я отримував нагоду наповнюватися усім необхідним, а, заодно, і глибше осягати навколишнє сяйво. Як і інші янголи, я відчував, що довкола значно більше всього, аніж то нам помітно, подеколи ловив на собі погляди невидимих мені сутностей. Та, разом із цим, я знав, що саме ми тут найголовніші, і що без нас навколо запанував би Хаос, якщо не гірше, і знав те, що все довкола є Досконалим. Що так, як є, так і повинно бути. Що саме у перебуванні тут - сьогодні і найвищий сенс. І те, що я наразі сприймаю – це тільки початок, новий мій початок, на додачу до того, що накопичене мною раніше. Я роззирався округ і мені було досить незвично усвідомлювати, що все те, що я нібито бачу у всіх напрямках погляду, насправді пізнали інші, існуючі тут сутності, найменша з яких я, мале янголя, що торкнулося Пустелі. Та я ще зможу летіти далі й далі, і тоді й моє додаватиметься до загального! І картина ставатиме усе більш чіткою. І не тільки картина, а й моє життя, наше з моєю крихіткою життя Щасти нам у цьому - нині і прісно, над миттю першою і миттю останньою!.. Ледь помітно плинула Ріка. Зростала моя крихітка. Змінювався і я. Зрештою, як і інші янголи. Ні, ми не дорослішали - в середині ми залишалися незмінними, такими ж кольоровими, як і раніше, хмаринками, а ось ззовні – змінювалися. Саме після переходу Стіни Світла це стало особливо помітно. Зрештою, ми всі втратили свою зовнішню радісно-прозору барвність, і стали просто білими. Ні, наша різнобарвність нікуди не зникла, але її неначе оповивало білою млою. Втім, не цілковито білою, бо певна кількість сірого таки проступала на кожному. На одних - більше, на інших - менше. Окрім мене, бо в моєму зовнішньому проступало - як біле, так і зовсім чорне. Хоча, в цілому, я, можливо, навіть виявився білішим за багатьох. Та найбільше бентежило, що ззовні проявилася ота клята чорна пляма. Невеличка, але, все ж таки, абсолютно чорна! Світанкову Синь ця моя відмітина страшенно турбувала. Я розумів, що це подих Пустелі, і мене тривожив його нахабний вихід назовні, - не достатньо, виходить, було мучити мене із середини. А в цьому світі чорний колір був кольором ганьби. А ганьба янгола могла вплинути і на долю його вихованця. Та я сподівався, що і це промине, зміниться на краще, бо нічого не стоїть на місці. Міняється ж Ріка! О, тут вона, здавалося, впадала до ще більшої водойми, бо ледь не повністю спиняла свій плин, який, начебто, зникав отут остаточно. Та я відав, що насправді це не так. Рух неможливо спинити, бо зупинкою не є і смерть. Тож особливо печалитися не випадало. Там, унизу, моя крихітка продовжувала рух, своє осягання світу. Й постійно потребувала допомоги, тож я і робив усе, що міг. О, це вже була не та квола, маленька цятка, а вельми жива штучка - бадьора сутність, чиє світіння тремтіло і тягнулося вперед, і, здавалося, саме тому нас потрохи і несло кудись, бо це найголовніше – рухатись вперед! Потойбіч, за хмаринкою мого маляти на Дні Ріки, вирувало його, маловідоме мені життя, яке і справді вимагало серйозних зусиль, енергії, рішучості, а порою обережної зваженості, тонкості відчуттів. Маля час від часу зверталося до мене за допомогою і я робив усе, що міг. Я знав, що мені не вистачає чарівності, тієї недоотриманої раніше Небесної блакиті, зате в мені було достатньо іншого, не менш важливого… Мої ланцюжки-судини працювали на повну. І навзаєм промінчик сутності, що вибивався із центру крихітки, невпинно зростав у напрямку до мене. Коло Життя округ нього виглядало добротним, цільним і яскравим. Якби ж тільки мене вистачало й надалі! Але кормління кормлінням, а без чарівності інколи було зовсім ніяк. Коли у мені не зоставалося і дрібки тієї чарівності, я вимолював її у Світанкової Сині, але вона стала такою вередливою – брала мою енергію, натомість давала зовсім небагато, значно менше потрібного. Я пробував збирати чарівність у тутешньому Небі, але це не приносило особливих результатів. Її тут майже не було, трохи назбирувати, зрештою, вдавалося, але це виглядало геть мізерними крихтами, що танули ледь не відразу. Та й не міг я собі дозволити відлучатися на далекі пошуки. На мої бажання чи небажання особливо не зважалося, - маля прокидалося і я автоматично ринув до нього, щільніше оточуючи своєю турботливістю. Хоча, спершу, це й не видавалося складнощами, та вимагало постійної пильності - утримувати і насиченість, і своєрідність кольорової гами, яка належала тільки нам обом… Подеколи мені здавалося, що я не найкращим чином справляюсь зі своєю місією. Іншим янголам вистачало накопиченої раніше чарівності, і вони й досі щедро ділилися нею зі своїми вихованцями. І з погордою ставилися до мене, що мав обмаль найсмачнішої для свого годованця страви. Воно і справді, маля виглядало абсолютно щасливим, отримуючи навіть невеличкі порції небесної чарівності. І наскільки я знав, багато хто із наших тільки так і керували вихованням. Але можна було давати собі раду і без постійного вживання найбільш вишуканої поживи. Для цього, щоправда, доводилося добряче попрацювати своїми ланцюжками, що, хоча, і відбирало чимало сил, проте незмінно впливало на зростання промінчика його єства. Так ніби мале само вчилося шукати недоотриману чарівність тут, угорі. Я знав, що це мало велике значення, бо саме від сили цього променю залежала зрілість, майбутня повноцінність мого підопічного, і навіть більше – наша спільна повноцінність. І він зростав, і міцнішав. Те саме, переважно, відбувалося і в інших пар. Хоча зрідка траплялися і неприємності. Ставалося, що й пари розривалися. А таке, на жаль, завжди закінчувалося фатально. Спочатку основною причиною для втрати одне одного було те, що в деяких наших перед Стіною Світла проникли чорні ангели. Як виявилося, новостворені таким чином сутності не могли повноцінно турбуватися своїми вихованцями. Кольори їхні усе більше різнилися. Зв’язки, що поєднували такі химерні сполучення не зміцнювалися, а навпаки, слабшали. Найчастіше химерні ангели замість того аби щедро ділитися із малюками, самі пили їхню силу. Та про таке я навіть думати не міг. Зрештою, ці химери потім тягнулися до берегів Пустелі, де й пропадали. А покинутих малят, здебільшого, ховала у своїх глибинах Ріка. Куди вони далі зникали, я не знав, але точно відав, що не гинули. Та це було би вкрай несправедливо – малі трималися добре і не могли відповідати за справи своїх янголів – та й правила у цих краях таки вища справедливість. Хоча, зрештою, від неприємностей не міг убезпечитися ніхто, навіть найбіліші з нас. І ще - неприємності мали властивість зростати і з маленьких, таких милих приємностей. А на додачу існувало й оте, насичене подіями, життя наших вихованців потойбіч Дна, і нам аж ніяк не вдавалося змінювати його суто своїми зусиллями. І чим далі плинула Ріка, тим, здавалося, менше важили наші зусилля. «- Так прикро!». « - І в мене теж!». «Що тепер, що тепер робити?!»… Наші підопічні навчилися відсторонятися від нас, і все частіше зважали на наші зусилля лише, коли самі хотіли того. Були і такі, що забували про своїх янголів назавжди. Були і янголи, що вельми невміло спілкувалися зі своїми підопічними. Утрата тонкого порозуміння у стосунках найчастіше і приводила до розривів. І знову ж таки, після розриву зі своїми покровителями, надто самостійні вихованці швидко губили свої самобутні кольори, відтак, якщо навіть не зникали відразу, не мали жодних шансів на визрівання. Та й самотні янголи швидко втрачали здатність утримуватися над Водами, і тоді одні втрачали свою самостійність, інших ковтала Пустеля, деякі ж пірнали в Ріку, щоби більше ніколи з Неї не випірнути… Все це виглядало для мене вкрай трагічно, хоча я і знав, що багато пар іще матимуть можливість розпочати все спочатку, але дуже часто і янгол, і його вихованець зникали одне для одного назавжди. І кожен із нас відав, що зовсім у небагатьох із нас дійде до щасливого завершення - коли, зберігши свої кольори, визрілий вихованець зрине із Дна Ріки й підійметься на Поверхню, де спробує поєднатися в одне ціле зі своїм янголом… Коли таке ставалося, відбувався щасливий Спалах, і виникала нова, довершена сутність, що далі, назавжди покидаючи Ріку, пронизувала Блакить. Були й інші випадки, але мені зовсім не хотілося їх осягати, я волів думати про найкраще. Та й хіба міг я вибирати - лише сподіватися, - приречене на загальну відчуженість янголя із міткою Пустелі на грудях… Я і справді не часто перетинався із іншими янголами. Вони витали десь поруч, бриніли із високості, але живого простору навколо стало так багато, що наші дороги перетиналися все рідше, а ще й чорна мітка, і чарівності зовсім не стало… І геть усіх від початку дивувало, що моя крихітка була чоловічої статі. Неначе це я, а не Пустеля змінила одвічні правила, за якими при мені мала зростати саме крихітка жіночої статі, як те було в інших янголів-«чоловіків». Та я радів тому, що мав. І не надто переживав через отаку свою дивність… Час від часу ще лише зустрічався зі Світанковою Синню, але вона виглядала вкрай заклопотаною своїм годованцем, який не надто прагнув дослухатися до неї. Світанкова Синь жалілася, що її теж постійно турбує голод – тутешнє Небо аж надто суворе. Вона із надією згадувала про болота, де янголи мали можливість знаходити таку-сяку, але постійну поживу. Я теж відав про ті болота на лівому березі Ріки - що там більше їжі, хоча й вистачало небезпек... Найдивніше, що туди нас тягли і вихованці. «- О, він у мене вже такий самостійний!». «- І в мене!». «- Мій давно вже там…». Але ж там небезпечно! Та й Світанкова Синь не змогла зупинити свого підопічного. Мені ж іще вдавалося давати з усім цим раду. Але потім усе змінилося. Мій годованець, можливо трохи пізніше за інших, але теж потягнувся до Боліт! А там вистачало і без нас! Та через болота, я знав це, проходили геть усі. І абсолютна більшість тут таки і залишалась. Я намагався зупинити свого, начуваний про різне, що там траплялося. Та де там! Колись оце мало статися і з нами, та коли сталося, я розгубився… Та що я міг зробити, маля виросло настільки, що могло спокійно обходитися, принаймні в цілому ряді подій, і без мене, самотужки зберігаючи свої кольори і без впливу з вище. Як і у всіх інших пар, мій вихованець досить швидко навчився закриватися і не сприймати мене, коли з якихось причин не бажав спілкування. Та в його вимірі це ніколи не тривало надто довго. Але тепер все змінилося. Зрештою, на Болотах у всіх янголів проблеми виглядали однаково. Ми ставали ніби і зовсім непотрібними своїм вихованцям. Їм здавалося, що можна чудово обійтися і без наших скерувань - тривала відсутність спілкування з нами їх тут зовсім не хвилювала. Проте турбувала нас, їхніх янголів, - ми відали, що ховається за цією відсутністю, і намагалися вплинути на ситуацію, та, здебільшого, марно… Потойбічне існування вихованців приростало тут новими чуттєвими відкриттями, і що їм було до тендітних сигналів від своїх опікунів, які, швидше, застерігали, спиняли, аніж відкривали досяжні обрії насолод. Рухи і поведінка колишніх милих цяточок змінювалися - інколи до невпізнанності. Зв’язки втрачалися. Пари розривалися. Приходило забуття, а за ним і небуття. Кольори багатьох і багатьох вихованців стрімко знебарвлювалися – і ставалося одне й те саме – їх безслідно поглинала чи ж бо викидала з себе Ріка, і ковтала Пустеля… На болотах Води неначе кружляли на одному місці, змішуючи старі й нові покоління янголів поміж собою. Неначе відповідаючи цим потребам, все лівобережжя перетворилося на суцільні болота, де і протікало загальне життя-буття. І справді, тут не потребувалося надмірних зусиль для пошуку поживи. Та перебування на кордоні з Пустелею мучило нас, а мене, таки більше, аніж інших. Хоча і мало хто із наших почувався тут щасливим, та ніхто особливо й не поспішав звідси. Зрештою, це, в першу чергу, залежало від наших підопічних. І я був несказанно гордий за свого, що подеколи таки згадував про моє існування, і давав поновлювати свої барви. Певно, він не так піддавався смакотам тієї потойбічної чарівності, що змушувала інших начисто забувати про своїх янголів, бо в такому випадку вже не тішило б нічого - ні більші можливості для спілкування із подібними собі, ні подальше осягнення Високості. А вона містила багато цікавого, хоча, здавалося, ефір над нами залишався таким же бідним, і ледь-ледь задовольняв найскромніші потреби. Кольорове сяєво, що колись так урочисто висіло над Рікою і захищало нас від численних прикростей, тепер повністю опустилося на Води, і не було жодної змоги підживлюватися ним. Хіба попри самі Пустельні береги воно ще трохи клубочилося, зберігаючи деяку строкату захисну насиченість, спокушаючи цим і янголів триматися серед боліт. Та й Пустеля тут не кидалася більше на Ріку - здавалося, дві Протилежності знайшли, врешті, порозуміння, створивши ці болота. Але я намагався частіше бувати подалі звідси. Спускаючись до чистого плеса Ріки, я припадав до Поверхні Вод - чомусь звідси все виднілося навіть краще, аніж, коли я занурювався в Них, - і зачаровано глядів у осяйну глибінь, привабливу кожним прошарком своїм, кожною течією, а особливо – рухомістю Дна, на якому цвіло-буяло дивовижне переплетіння дійства, кольорів, чуттів, енергій. Я, зрозуміло, при цьому зовсім не втрачав із поля зору свого вихованця. Будь-який його порух і я повертався назад. Ось де він – то нижче, то вище здіймається разом із Дном, інколи аж до самісінької поверхні. Я міг пірнути, притулитися, міг бачити і крізь нього. І не тільки бачити - через свої ланцюжки нині вдавалося повноцінно сприймати все відчуте ним у потойбічному для мене світі, де мій вихованець перебував тілесно. Я міг зробити це сприйняття ще більш реальним, але поринати глибоко у те, потойбічне, середовище мені зовсім не хотілося. Все ж таки, той світ призначався не для мене. Нехай вже мій вихованець сам із ним дає собі раду, тим більше, що там він став цілком самостійним. А ось Світанкова Тінь, як і більшість інших янголів, встигала усюди. Зрештою, не складало великих труднощів проникати через своїх вихованців в іншу, аніж тут, дійсність. Я навіть знав, що дехто з наших робить там, задля своїх підопічних і заборонені речі, та не мені ставати їм суддею. Цілком вистачало, що у мене до таких неприємностей поки що справа не доходила... А щодо приємного, то окрім нечастого спілкування зі своїми підопічними, ми із Світанковою Синню навчилися торкатися Небесної Межі! Для цього потрібно було тільки дуже-дуже високо здійнятися в Небо, де, здавалося, все і закінчувалося. Але так лише здавалося. Досліджуючи далекі окраїни, нам, поєднавши зусилля однією сутністю, пощастило підійнятися удвох туди, куди жоден янгол не зміг би злетіти самостійно. Можливо з-за нашої початкової близькості, чи ж бо тому, що сила, яка стрімко розривала наші обійми колись, зараз, за надмірної розрідженості тутешньої блакиті, не могла істотно завадити, та нам тепер вдавалося на довше, аніж попервах, поєднувати сутності, і ми досягали майже неможливого… Спершу ми всіляко тішилися вже самому перебуванню одне в одному, чудовій самоті вдвох, здобутій висоті, неймовірній швидкості, яку нам вдавалося розвинути, повертаючись до Ріки. А потім, здійнявшись, здавалося на останній щабель височіні, ми відчули Межу. Неначе інша Ріка стрімко летіла над нами, не близька, але і не така далека, аби ми не почули її голоси. Нас пронизували і незрозуміло чужі, і дуже знайомі, близькі і далекі, палкі і крижані подихи безміру життя понад нами. Це тут я відкрив і дивне знання про ангелів-схимників, які існували при Небесній Межі. Вони теж були пов’язані із життям на Дні Ріки, але значно складнішим чином, аніж ми із Світанковою Синню. Мені навіть здалося, що коли ми з нею сюди підіймалися, то завжди потрапляли цим ангелам на очі, і вони завчасно вивчали нас… А ми вдихали нові, дивовижні відчуття, і я радів, що мені вдавалося ділитися ними зі своїм вихованцем. У ті миті, коли він відкривався, мені було що йому розповісти. А відстані між подіями ставали все коротшими. Раптово з’ясувалося, що з деким із місцевих янголів мені доведеться буквально поріднитися. Мій вихованець нарешті вибрав собі подругу, і, напевно, без особливих пробувань-перепробувань, - а ось у мене проблем при цьому виникло значно більше, бо ж його тамтешня подруга мала янгола, звісно, чоловічої статі – такого собі Ультрамарина. Ясно, що подальше теж виглядало порушенням усталених традицій. У кращому випадку ми з Ультрамарином могли лише дружити, але не утворювати цілісну сутність. Коли наші вихованці зріднювалися десь там, у своєму світі, ми тут переживали досить непрості моменти. Одначе, тримаючись в стороні один від одного, ми, як могли сторожко оберігали їхні стосунки. Тепер вже я повноцінно осягав й іншу причину, через яку від мене намагалися триматися осторонь і янголи жіночої статі. Утім, можливо, тому наші з Ультрамарином вихованці й були разом щасливими - бо їхні янголи аж так не задивлялися один на одного, а просто робили свою справу не менш старанно, аніж завжди. Ультрамарин гордився своєю вихованкою. Я теж - своїм. Наші з Ультрамарином стосунки нехай і виглядали для інших дещо прохолодними, та, насправді, були щиро дружніми, принаймні спершу. Нехай інші пари янголів повноцінно зливатися в одне і але ж були вони протилежної статі. А в мене для найближчих стосунків існувала Світанкова Синь, що, попри всі уподобання свого годованця, теж не надто зближувалася із янголами чоловічої статі. Утім, її вихованець настільки часто змінював свої захоплення, що жодний янгол, навіть за бажання, за ним ніколи би не поспів. На жаль, він допускав до себе Світанкову Синь все рідше і рідше. Його мало що цікавило з речей тутешніх, він небезпечно бліднув, сірів, але відкривався Сині вже в такому стані, коли допомога давалася нам все важче, і ми удвох ледве витягували його, повертали до радостей життя… Та подібне ставалося в дуже і дуже багатьох. Я щиро не розумів, чому таке відбувається, ми ж бо несли своїм вихованцям справжню радість, мали чим поділитися, зрештою, лише удвох - янголу і його вихованцю, дано йти далі… Кожен із нас, янголів, добряче знався і на чомусь своєму, особливому, і ми намагалися обмінюватися назбираним - отриманий букет тішив не тільки наших вихованців, коли вони відкривалися, але і нас. Бо що є приємніше, аніж ділитися скарбами! І знову ж таки, найкрасивіші поєднання в мене виходили тільки зі Світанковою Синню. У нас із нею склалося цілковите взаєморозуміння, навіть багряне світіння прихованого від мене колишнього мого „я” нині ставало невловимо ніжним, коли наші сутності дотикалися. Особливо за отих польотів до Межі, з яких ми поверталися повноцінно щасливими. Це вельми дратувало її нових, вимушених партнерів, які очікували від Світанкової Сині більше ніжності і розуміння. Та куди там… Струмені Ріки і далі несли нас поруч… Та не ми вибирали продовження... Мене здивувало, коли все виразніше і виразніше я почав отримувати запити від мого вихованця - замовлення на те чи те ефірне осягнення. Звичайно, інші вихованці теж бо зверталися до своїх янголів за чимось особливим, але щоби це відбувалося постійно і цілеспрямовано, то ні, таких випадків ставалося обмаль. І мені доводилося тепер частіше перетинатися з багатьма і багатьма янголами, аби знайти потрібне. І хоча мені намагався допомагати і Ультрамарин, і, як завжди клопоталася Світанкова Синь, та я частенько вже не міг упоратися з отриманим проханням, і тоді мій вихованець сумував. Ультрамарину ж, напроти, не подобалися такі вимоги мого підопічного. Вочевидь перед ним його вихованка не ставила надто складних завдань, чи ж бо він вже відчував її поступове розчарування… І тоді повною мірою проявилося його приховане раніше зневажання сутностей, мічених Пустелею. Ультрамарин почав ставитися до мене зверхньо, вважаючи, що я невміло керую прагненнями свого підопічного, і що це саме чорна мітка зробила мене недієздатним. А ось він все чинить правильно і його підопічна щаслива без усіх отих надмірностей... І з того, що Ультрамарин усе більше прискіпувався, я зрозумів, що незабаром стануться великі неприємності. І вони не забарилися. Довкола Ультрамарина заснували янголи-жінки зі своїми блідовидими вихованцями із самісінького Дна болот. І, схоже, з цими, новими парами, виникало краще порозуміння, аніж із нами… Так, звичайно, я був обпечений Пустелею, і багато зробив для того, аби в мене не могло бути звичного, як у всіх інших, буття. І не мав жодного права ремствувати. Та я тільки шукав доречного наповнення до питань, які ставив переді мною мій вихованець, і несказано радів, що він за власною волею відходить все далі від боліт. Не знаю, кого стрічав на своєму шляху, там унизу, мій підопічний, та чим далі ми віддалялися від Пустелі, тим дивніші янголи траплялися мені. Я знав, що втративши свого вихованця, кожен із нас міг спробувати ввійти у сутність іншого, близького собі, янгола, котрий ще не втратив підопічного - приєднуючи свою сутність до такої пари. І знав я, що таких приєднань може бути чимало, що здатності такої об’єднаної сутності, значно зростають, що це також відбивається і на їхньому вихованцю. Хоча я і був далеким від спільноти янголів, котрі досі відверто цуралися мене, та дещо таки відав і вмів. На шляху від боліт мене дивувало, що більшість з усіх стрічних були саме поєднаними янголами. Певно і я дивував їх, набагато складніших за мене і досвідченіших, що лину зі своїм підопічним не до боліт, а в іншому напрямку. Хоча я особливо і не переймався їхніми відчуттями, та відкинути їх, знехтувати ними, аж ніяк не міг. Нові осягнення робили мене цільнішим. До того ж, саме тут, посеред Ріки, я набагато легше знаходив потрібні мені і моєму годованцю форми енергій. Вони, здавалося, самі летіли назустріч нам, неначе завжди жадана для мене Світанкова Синь. А ось Ультрамарин повністю зник із мого життя, його вихованка не захотіла полишати зручну прибережну місцину, до якої чуттєво приросла. Можливо, вона і не так сильно переживала, а ось нам розрив стосунків дався вкрай нелегко. Спочатку жодні мої старання не могли виправити ситуацію – кольори мого вихованця блідли, йому ставало все гірше, та він вперто сунув далі від Боліт… Не знаю, що й допомогло, можливо те, що саме тут стали з’являтися оті нові, насичені барвами форми, які раніше не проявлялися. Та спершу нам обидвом було досить зле, стрибки його настроїв сильно втомлювали. І, відкриваючись для допомоги, мій вихованець легко спустошував мене, інколи навіть не помічаючи контакту. Я ж, на відміну від нього, мало змінився від миті свого приходу сюди. І все ж я щиро радів, що він ставав таким дужим і вперто линув до вибраної ним самостійно цілі. Ми досить далеко вже пройшли Рікою - далі, у, здавалося, повну самотність. Та це, в основному, була самотність лише для мого вихованця, і хоча вона залишала свій відбиток і на мені, але коли переді мною не стояли інші завдання, я линув до Світанкової Сині… А в неї справи на краще не пішли. Вона геть втомилася, і якби не я, то й не знаю, чи протрималася би так довго. Але й вона мені завжди допомагала. Особливо на початку, та й чого вартували оті наші, хоча зараз і не часті, польоти до Межі… Я міг багато чим пояснити цей свій потяг до неї, та насправді розумів, що це більше за моє сприйняття дійсності і мої знання, і мене вело до неї і щось вище. І як добре, що вона завжди була десь поблизу і відразу відповідала на мій поклик… Інколи мені здавалося, що вона і щиро завидує мені. Та ось цього я ніяк не міг второпати – хіба можна заздрити міченому Пустелею? Хіба що не відаєш, як незгасно пече залишений Пустелею слід, як боляче відчувати постійну зневагу інших. Утім, справи із її вихованцем складалися гірше нікуди. Світанкова Синь старалась, як могла, і я разом із нею, та особливої користі від цього вже не спостерігалося. Та і що ми могли вдіяти, коли її підопічний остаточно відмовився від нашої допомоги, - як не крути, а все його життя тепер звелося лише до потойбічних реалій, інше його не цікавило зовсім. І зрештою сталося, як мало статися, - він повністю порвав стосунки із Світанковою Синню. І обране існування привело його до повного знебарвлення. Ланцюжки зв’язків, що сполучали його зі Світанковою Синню обірвалися разом із останніми надіями. І для Сині почалися найважчі випробування - бо вже ніколи не станеться сподіваного визрівання і цілісного єднання зі своїм вихованцем, що власноруч позбавив себе і її спільного майбутнього. І хоча їй було не до помислів про свою подальшу долю, та вибір у неї був обмежений. Але якби я знаходився на її місці, то в мене не залишилося б жодної надії продовжити свій шлях отут. Бо я навіть уявити собі не міг, що міченому Пустелею вдасться приєднатися до якогось більш благополучного янгола… І повернутися назад, піднятися вгору Річкою до брами Світла, я теж не зміг би - таке потребує надто багато сил, а мені потрібно ж було іще перемагати й спротив Пустелі. Перед Світанковою Синню, хоча і поставав непростий вибір, але він існував, якщо, звичайно, вона зуміє втримати рівновагу після того, що з нею сталося. І я їй допомагав, підтримував, залишав частину назбираної для свого вихованця енергії, розуміючи, що це їй особливо не допоможе, але підтримає її чуттєвість - і чим швидше вона прийде до тями, і зробить свій вибір – тим швидше позбудеться страждань. Так, можливо вона втратить якусь частину свого вільного «я», але ж від цього їй вже нікуди не подітися. Синь могла спробувати вибрати будь-кого із відомих їй янголів, зрештою, спробувати доєднатися до тих надангелів, з якими я зустрічався тут, посеред Ріки. Навіки прикріпляючись до іншої сутності, вона зберегла би свою особистість в межах вищої цілісності. Та Синь продовжувала страждати, гостро переживаючи свою втрату. І її відносило все ближче до Пустелі. Де, я знав, на неї вже очікували вічно голодні Пустельні сутності. І я супроводив її майже до Межі, з-за якої не існувало вороття. О, мої прохання і прощання вже не раз торкнулися її. Додати до них щось вагоме я вже не міг. Як не міг і дозволити собі відчути все те, що з нею станеться далі. І, будучи поруч з нею, я повністю відособився від усього оточуючого. Нехай станеться все, що повинно статися, тільки я не хочу пізнати і цього болю. Не хочу… І в ту ж мить я відчув її в собі. Світанкова Синь ввійшла в мене ледь не на самій Межі! І лише коли вона це зробила, я зрозумів, що саме так я і мав чинити, аби хтось міг доєднатися до мене. Тільки так, і не інакше, - дивно, що об’єднані янголи мені нічого про це не повідали… Я обійняв своєю сутністю згорьовану хмаринку Світанкової Сині, і відчув, як поступово світлішає вона, як все більше і більше переймається нашими спільними турботами і нашим подальшим життям… А потім прийшло Блаженство, у всій барвистості своїх проявів, у всіх тонкощах і безмірах об’єднаного нашого світу. Я вже й перестав дивуватися, що зі всіх можливостей, зі всіх янголів, Світанкова Синь вибрала мене, міченого Пустелею - точніше, вибрала нас. І мені було страшно, що, не знаючи як це робиться, я міг втратити її назавжди. Але тепер вона, ні, ми – навіки разом… І я не змінив своїх кольорів, і Світанкова Синь у мені теж залишилася такою ж, а ось чорна пляма ззовні стала значно меншою – ледь помітною… І ми літали разом, і здіймалися до Небесної Межі, і опікувалися нашим підопічним! Схоже, наше злиття вельми сподобалося йому. І не тільки сподобалось - вочевидь, наше об’єднання надало вихованцю й нових можливостей, бо він рішуче подався, перетинаючи строкате, мінливо-рухоме Дно, до Правого берега Ріки. Саме тут я пізнав, що Ріка не є нескінченою, що не в такій і далекій далечі, вона сильно міліла, і поступово перетворювалася на цільне болото, і, зрештою, позбуваючись всього живого, висихала. Пустеля випивала Її. І я знав, що всі зобов’язані будуть колись покинути Її - і ми теж. І найкраще, якщо удвох, точніше, вже утрьох із моєю Світанковою Синню. Коли будемо готові для подальшого переходу, коли визріємо… О, тепер ми із Синню, вже зовсім інакше сприймали і зустрічних, таких як і ми, поєднаних сутностей. І вони зі значно більшою цікавістю ставилися до нас, бо ж більшість із них поєднувалися у жіночому янголі, хоч і вихованці в них були, як і наш, - чоловічої статі. А ще тут ми із Синню дізналися, що там, позаду, звідки ми прийшли, за вузьким перешийком лівого берега, закінчувала свій путь інша, колись повноводна Ріка. Вона розпочала своє існування значно вище за нашу, і тут, потойбіч від боліт нашого Лівобережжя, остаточно танула в Пустелі. І лише зараз я зрозумів оту дивину, що болото, над яким я здіймався високо в Небо, простягалося значно далі, аніж я міг над ним пролетіти. Я стале відчував невидиму Межу, отой непомітний кордон із Пустелею, і змушений був спинятися, і повертати назад, як це робили й наші вихованці. Ніхто не міг піти далі, і тепер я знав чому. Та можна було рухатися в бік інший. І наш вихованець уперто сунув туди. І так цікаво було за цим спостерігати крізь товщу Вод. У цій місцині він здавався єдиним, що линув у тому напрямку. Всі інші не надто суперечили течії… Рухоме Дно вкривало безмежжя різноманітних сутностей, з якими наш вихованець постійно стикався, з якими співіснував, і, схоже, цілком мирно контактував. Вони, у абсолютній більшості, не мали своїх персональних янголів, та їм цілком вистачало турботи осілого на Води сяєва - і життя не менш яскраво наповнювало їх. Я знав, що вони не визрівають так, як наші цяточки. Що їхній шлях коротший і простіший, що вони не здіймуться на поверхню Ріки, аби спробувати злинути разом із нами в Небо. Але вони і не зникнуть безслідно, що і в них є «далі». Не дарма ними так піклуються. Мені колись здавалося, що основним призначенням надводного сяєва було оберігати янголів і їхніх вихованців, але зараз я вже знав, що це не так. Найголовнішим для сяєва було якраз усе те, що не мало своїх янголів… Та найцікавіше раптово відкрилося нам справа, куди ми прилинули слідом за своїм вихованцем. Прямо перед нами, за недалеким уже правим берегом Ріки, над багряним маревом Пустелі, в обрамленні безлічі Веселок, спадала згори інша - зовсім юна Ріка! Іще достатньо віддалена від нас, Вона летіла, як і наша колись, із охопленої Стіною Світла Високості. Потім неспішно вирівнювалася і плинула уже рівниною Пустелі. Стіна Світла, що перетинала Її, через подібну якій і ми пройшли колись, звідси виглядала лише Ворітьми для входження у цей світ... Ми з Синню згадали, як хороше було над нашою юною Рікою, та перелетіти через Пустелю туди не видавалося можливим. Дивно, що й плин нашої Ріки після появи Ріки молодшої, став помітно збочуватися, завертати вправо. Як зліва до нас притискалася на видиху своєї потуги стара Ріка, так і ми тягнулися до Нової. Наш вихованець, схоже, теж відчував Її. На відміну від абсолютної більшості тих, із ким були ми на болотах, тільки він і дістався сюди… А правий берег все крутіше завертав у бік Нової Води. Вири і раптові мілини, загрозливий подих Пустелі, все раптово зібралося на купу. І нашому вихованцеві доводилося досить туго. О, тут і важко було відчувати себе комфортно. Не дивно, що зустріти у цих водах когось із наших було б великою дивиною. Та мій, неначе знав, чого саме він хотів, і неустанно поспішав уперед. Води Нової Ріки струменіли вже зовсім поруч. Ми із Синню бачили, як поступово тане вузька смужка Пустелі поміж двома Річками, бачили, наскільки свіжішою виглядала та Ріка у порівнянні з нашою. О там було вдосталь ефірної поживи, і не так рясно від схожих на нас мешканців Неба. А Ріки все зближалися, і не дивно, що Пустеля поміж Ними, змінювалася все виразніше, наче просякаючи Водами з обох боків, наче і справді втрачаючи свою одвічну чужість усьому живому. Але про те, аби перетнути отой вузький перешийок не могло і йтися! Навіть якби полоса Пустелі, що відгороджувала одні Води від Інших, зовсім зникла, жоден янгол не зміг би ні на йоту перелетіти за лінію незримого кордону між світами Річок, допоки існувала між ними лише тінь Пустелі. І ця Тінь тягнулася, як позаду, так і в далечінь попереду, і витончення перешийка, здавалося, зовсім не впливало на її щільність. Та ці перешкоди, певно, не надто лякали нашого вихованця. Його нинішня вмілість дивувала мене, а Світанкова Синь відверто захоплювалася новими відкриттями, здійсненими ним. Вона значно тонше все те відчувала, аніж я, хоча і сприймала тамтешнє життя нашого вихованця в основному крізь мою сутність. Виявилося, що попід рухомим Дном нашої Річки ховалося старе Дно, і не одне. Це відкриття мало важливе значення для нашого вихованця, хоча, знову ж таки, дізнавшись про нього, я усвідомив, що і воно добре відоме тутешнім небожителям… І наш вихованець розпочав активно вивчати оті старі нашарування. Не знаю, як йому вдавалося проникати в них, але він все частіше зникав з Дна тутешнього. Тоді мої ланцюжки напружувалися, тягнучись услід за ним, і не скажу, що нам із Синню подобалися відчуття, які ми при цьому отримували. Але після скорих повернень кольори нашого підопічного змінювались не сильно, тому ми й не надто хвилювались - аж допоки одного разу він не відірвався дна, і, створивши невеличку хвилю, не переплюснувся крізь тінь, що розділяла в найтоншому місці обидві Ріки! І хоча ми його і відчули, і побачили, але перелетіти до нього не мали жодної змоги! Це спершу нажахало нас. Ми не розуміли, навіщо він туди пішов… Утім, лякалися, ми не довго, бо він ледь не відразу повернувся, і вже не перелітаючи через тінь, а знайшовши прохід у старому дні, над яким плинули обидві Ріки. Проте, як виявилося, повертався він ненадовго. Він знову і знову навідувався у відкритий ним для себе новий світ, аж доки не переселився туди остаточно. І ми із Синню не знали, як на таке і реагувати. Та контактувати з нами наш підопічний не переставав, - напроти, він іще уважніше почав ставитися до сигналів, які ми йому надсилали. Але відтоді так і повелося – він постійно перебуваючи у новій Ріці, лише періодично заглядав до нас. Іще ми помітили, що плин Води іншої Ріки, рухомість Її Дна, немає там над нашим підопічним жодної влади. Він завмирав на одному, вибраному ним місці, чи вільно рухався, і, що було зовсім нечуваним, навіть супроти течії! Але коли він на коротко повертався сюди, то рухоме Дно рідної Ріки підхоплювало і несло його так само, як і всіх інших. Напевно саме тому, він і не часто бував тут. Утім для нас все це виглядало незбагненним викривленням нормального плину подій. І не особливо тішило. Бо ж коли тепер станеться оте, жадане, наше спільне визрівання, якщо Води більше не несуть нашого вихованця, якщо хто-зна коли виведе його наша Ріка ще раз на свою Поверхню, аби він міг спробувати поєднатися з нами? Але якщо він сам не бажав такого, то чому усе ж періодично повертався до нас?.. Тільки значно пізніше ми із Синню помітили, що на повернення нашого вихованця, окрім нас, очікували й інші сутності, котрі прагнули зустрічі з ним… В Річці постійно визрівала якась кількість янгольских вихованців. Зрозуміло, що кількість визрілих у десятки разів відрізнялося від числа тих, яких ми на самому початку вишукували під Поверхнею Ріки, аби створити з ними пари. Але й це було ще не все. Коли визрілі вихованці підіймалися на Поверхню і пробували поєднатися зі своїми янголами, то тільки найменшій частині відразу вдавалося створити довершеність, яку приймало зі щасливим спалахом Небо. Інші переживали непрості моменти, коли напружуючи всі сили, намагалися з’єднатися якомога щільніше, але нічого з того не виходило. Так вони і залишалися – напівз'єднаними півсутностями, виснажувалися на Поверхні і танули на Дні - янголи і їх вихованці, що не зуміли злетіти в Небо. Спостерігати за цим було важко. Утім, до поєднання, нам із Світанковою Синню не вдавалося і бачити таке. Але тепер усе змінилося...Тож на повернення нашого вихованця разом із нами чекали і втомлені такою своєю непідйомністю пари. І коли він з’являвся, вони кидалися в останній надії до нього, і він дійсно переводив якусь частину із них крізь Пустелю до іншої Ріки. Що відбувалося з ними у новому світі, можна було лише здогадуватися. Та, судячи із відчуттів нашого вихованця, ці напівсутності отримували нагоду визрівати далі. Ми помітили, що наш підопічний брався переводити у новий світ лише пари близькі йому за гамою кольорів. Тільки такі, зрештою, і чекали на нього тут. Отак ми дізналися, що окрім нашого вихованця, є й інші, хто переводить крізь пустельний перешийок тих, що заслуговували на подальше визрівання. І нас уже не дивувало, що таке відбувалося саме тут, біля правого берега Ріки, бо колись і крізь наше лівобережжя приходили з правобережжя Старої Ріки, доки ще було кому приходити. І в цьому відчувався високий сенс, хоча й був він, наразі, повноцінно недосяжний нашому янгольскому розумінню… Це тривало і тривало, і ми знали, що так і треба. Наш вихованець, не втрачаючи з нами найтонших стосунків, жив своїм, насиченим життям. І ми, з Синню, раділи його і своєму буттю, проводили і зустрічали, запитували і відповідали, а ще шукали і знаходили багато чого у Високості. І самі поступово стали, як ті малопомітні малим янголятам ангели-схимники, яких колись ми, ще не поєднані, уперше відчули біля Небесної Межі. Та вже не знали ми жодного янгола з тих, із якими прийшли сюди з Водами нашої Ріки. Але не печалилися такому тривалому своєму існуванню тут, бо воно, напевно, мало свій сенс. І ми із Синню здобували його разом. І готові були приймати вічність саме такою, якою вона видавалася нам зараз. Хоча все проминає, і рано чи пізно станеться те, що змінить наше буття. І така подія сталася… Одного разу при переході пустельної Межі наш вихованець загубився у глибинах попід живим Дном. І світ відразу почорнів... Ми відали, що ті, виняткові особистості, які, подібно нашому вихованцю переправляли невизрілі пари у нове життя, інколи безслідно зникали. Ми знали, що таке ставалося досить часто, і що немає для таких випадків єдиного рятівного рішення. І що міцні зв’язки, які поєднували ангелів зі зниклими своїми підопічними при цьому не розривалися. І що через них, задля порятунку підопічних, висмоктувалися із ангелів усі досяжні сили, і це тривало, і тривало. Аж доки вкрай виснаженого ангела не затягувало на Дно Ріки, звідки він уже ніколи не повертався. Те саме нині загрожувало і нам із Синню. Ми гостро відчували, що наш вихованець потрапив у велику біду, що ми повинні йому допомогти, але як – не знали… Він потребував значної нашої підтримки, але в мене складалося враження, що і цілком щиро не бажав приймати її. Наче все пішло і далі йде супроти його волі. І нам потрібно на щось зважитись… Певно мені призначено було постійно поступати неправильно, бо я не став очікувати доки нас із Синню знесилить ця біда. І хоча підказувало щось - таки легше піддатися, повністю знесилитися, і тоді Дно розірве усі зв’язки між нами перше, аніж станеться значно гірше, та я вибрав боротьбу. І Синь підтримала мене. Ми знали, де шукати. Усе ж таки, ми летіли донизу за тонкими промінцями ланцюжків, що нас пов’язували. І нашого єднання не змогло розірвати щільне і жорстке Дно Ріки. А, можливо, Воно і поблажливо пропустило нас - нехай ми із Синню порушували всі мислимі правила, поспішаючи на поміч, але іншого вибору для нас не існувало. Протиснувшись крізь Дно Ріки, ми промайнули барвним згустком енергій крізь світ нашого вихованця, і зупинилися потойбіч його - у спраглому холоді суму і смутку. Там, куди ми проникли, відживав своє зовсім не прийнятний нам, геть використаний світ, що поволі танув у нікуди. І повернення звідси, схоже, не існувало. Ми здогадувалися, що сходячи сюди, ми, як і наш вихованець, потрапляли в обійми безвихідності. Ставали беззахисною поживою для сутностей, що упізнали смерть. Вони жерли і один-одного, але найбільше впивалися соками життя зі світу, з якого прийшов наш вихованець - світу, з яким і над яким текла Ріка. Зійшовши в цю могилу, ми раптово пізнали, що таке груба тілесність, в яку, наче в кригу, захопив нас цей світ. Та й чи слід було дивуватися такому покаранню тим, хто свідомо і нічим невиправдано покинули все – блаженство свого призначення, даровану осяйність, зрештою, саме Небо! Стаючи тими, що умисно вибрали тлін, занурення в зло - в Ніщо, яке заковтувало і заковтувало залишки навколишнього. Про таке навіть мислити не годилося, не те, що приходити сюди. І чи достатнім виправданням ставало те, що ми зустрілися тут – віч-на-віч – з нашим вихованцем? І могли спробувати врятувати його… Місце, в яке ми потрапили, нагадувало щільно стиснутий невідомими нам силами, і перенесений у Ніщо, шматок Дна - старого, позбавленого руху, безплідно мертвотного, дуже невеликого за розмірами. Ми ніколи ще не потрапляли в таку тіснину. На додачу воно було переповнене іншими в’язнями, яких тримали у стані півсмерті. Гострий жах пронизав нас від усвідомлення, що всі вони існували тільки тому, що зі світу янголів до них ще надходили сили. Сили, котрі відразу від цих в’язнів і забиралися пустельними сутностями. Так, саме їх я відчував поруч. Як дивно, що ми зустрілися з ними. О, вони мали тут чимало облич, які сміялися над нами, приковуючи нас навпроти нашого ж вихованця. Як радісно було їм захопити і використати такого ангела, яким був я із Світанковою Синню. Вони певно сподівалися на щось неймовірне. Їм бо тут уперше живцем потрапив у лапи ангел. Та вони не зрозуміли, чим таке може невдовзі обернутися. А потім вже стало надто пізно. Зрештою, зло нічого не могло нам протиставити з того моменту, як ми увійшли у цей світ. Пустельні сутності, певно, розраховували тягнути з нашого вихованця сили, а заодно і з нас. Але сталося інше. Ми наважилися на боротьбу. Та й нікому було сюди надсилати небесну енергію… Наш вихованець виглядав повністю знекровленим, але злу не вдалося зламати його дух. У першу ж мить перебування у цій в’язниці ми із Синню, злетівши прямо до його ніг, огорнули його собою. І він відчув наше тепло, бо зболено посміхнувся зі стовпа своєї муки, навіть поворухнув ланцюгами. І ми це вже бачили, як бачив він цей світ, ледь не відразу отримавши у ньому тягар тілесності. Навколо нашої із Синню об’єднаної сутності відразу сформувалася тут жорстка оболонка, надаючи нам людської форми, хоча і вкритої білою пухнастою паростю. Ми так і притискалися до нашого невільника, гріючи і підбадьорюючи його, аж поки нас грубо не віддерли від нього. Та це були останні миті його страждань. Я знав як їх припинити, і я повинен був зробити той останній крок. І лише Світанкова Синь, моє найкраще і найсвітліше надбання, ще стримувала мене. Вона відчувала скору мить нашої розлуки і прощально спліталася з кожною частинкою мого «я». І це були, я знав, саме ті доторки, з якими я і піду, без надії коли-небудь знову поєднатися з нею в одне… Невже колись, у тому минулому, якого я так ніколи і не зміг пригадати, хоча воно і ховалося в нутру моєї янгольської сутності, теж існувала вона, моя Синь? І щось і тоді роз’єднало нас. І ось я знову втрачаю її… Та цього разу все буде значно гірше, вириваючись зі всіма своїми ланцюжками-зв’язками зі щойно сформованої для нас жорсткої, крижаної оболонки, я розірвуся ледь не навпіл, залишаючи Синь із моїм, і нашим минулим. А сам, якщо то буду ще я, покину її безпам’ятно і безслідно… Але якщо я хочу дати нам усім шанс, то не повинен вагатися. Бо з кожною тутешньою миттю можливість діяти ставала все примарнішою... Прощай, моя Синь…Ти ж бо знаєш, інакше не можна… Синь…Синь…Все ж недаремно, правда?.. І я з усіх сил, максимально напружив, і, водночас, наснажив енергією судини зв’язків поміж мною і сутністю нашого вихованця… Я пішов до нього, вириваючи частину себе з нашого з тобою, моя Синь, щасливого єства. Без прощавай – без твого сяйва у собі, але тільки не шукай і ти забуття, не відпускай надію… Як колись, у палахкотінні вогню, з якого ти тягнула мене, зраненого, геть… Ти тоді майже витягнула мене, та не склалося, я не дотягнув, і ти залишилася зі мною... Назавжди... Разом... Це нагадувало яскравий спалах, що пробив мною груди нашого вихованця… А за декілька миттєвостей і його тіло сіпнулося й відпустило мій із ним, уже об’єднаний дух, відкинувши назавше біль і страждання… Де я? Хто ти? Ми? До світла! І нашу хмаринку кинуло вгору… Ми – одне, ми – це я… І вже лише бліда мла примарно заколихалася навкруг. І крізь неї з височини потужно вдаряло яскраве Світло. Воно миттєво зігріло нас. І виявило чорну вирву унизу, де клубочився холод. І захотілося негайно піддатися Його лагідності, злинути Ним до Його Джерела. Але ні, ще рано, не можна було собі такого дозволяти зараз, бо щось важливе залишилося незробленим - дуже важливі справи, які потрібно ще владнати… Як для легкої хмаринки, ми, напевно, трималися надто нахабно, та нічого не могло порушити нашої теперішньої єдності, і ми прагнули одного, тягнулися і розшукували одне і те ж - зрештою, ми були вже одним «я». Отак, саме так - піднятися вище, майнути вперед. І не стільки у пошуку прихистку, скільки можливості затриматися у цьому світі, аби зробити дуже важливу річ. І часу на неї обмаль. Та наші об’єднані здатності давали надію. Ми мчали вперед - і бліді, невиразні, розмаїті сутності місцевого життя туманилися внизу. Посеред них подеколи строкато зблискували перлини зрілих особистостей, але ми розшукували своє - потрібний колір, достатній розмір, і, найкраще, відповідну стать. Останнього вистачало, але спочатку не складалося з кольором - аж врешті ми не знайшли край, де більшість живого мало потрібне забарвлення, і тут вже з’ясувалося, що розмір тутешніх сутностей чоловічої статі був чомусь дрібніший дрібного. Із жіночими було все в порядку, а ось над сильною статтю неначе хтось вельми злий попрацював, чи ж бо домовилися чоловіки у цьому краю жити мілко, ховаючись один за одним, один в одного, один під одного. Пролетівши над безліччю сутностей, ми розпачливо знову і знову поверталися в їхнє копошіння. О ніде більше ми не зустрічали такої чоловічої дрібноти! Дивовижно, що це середовище стало світом, який колись ми бачили зсередини... Ми летіли з цього краю і знову поверталися, сили танули, а долати млу ставало все важче й важче… Але ось! Раптове - ось потрібне нам! І закружляла наша втомлена хмаринка навколо, о диво!, прямо таки нашої копії – потужного єства, мовби створеного саме для нас! Від цього єства виривалися і танули угору тонюсінькі промінці ланцюжків-зв’язків, які надійно оберігали перлину від усього чужого, у тому числі і від нашого проникнення. Та зненацька зовсім поруч блиснуло, невідомо звідки виринувши, сяйво іншої зрілої сутності – у веселці проміння, що поєднувала її із височінню. І відразу сталося – там, нагорі, - бо потрібне нам єство почало бліднути і ми відчули – зараз! І вже вливалися у ненадовго відкриту для нас живу сутність - як проміння вливається в інше сяйво, долучається до іншого проміння, спрагло і дужо, аби світла стало більше, аби танула пітьма, і можна було знайти загублене в ній… Синь, я знайду тебе! Не втрачай надію, о моя Синь…





ЧАСТИНА ІІ. ЙОГО ПОТОЙБІЧНА ВЕЛИЧНІСТЬ

„І знов закрутилася ця круговерть,
хто в неї потрапить, знайде скору смерть...”


Львів – Київ
1 4/06/08
Чорні птахи, звично з’явившись наче нізвідки, закружляли у блакиті над історичною западиною міста. Хоча зараз їх зібралося не так багато, але позначити собою незримий вир, що спершу зависнув десь там, над Оперним, а потім почав зміщуватися в мою сторону, птахи зуміли.
У цю пору їм належало б кормити своїх галасливих дітлахів, а вони все кружляють, - чому, для чого? Зрозуміло, їм далеко до людей, до чужих для птахів уподобань і підозрілих радостей, та все ж – могли би знайти щось краще, аніж оце докучливе кружляння…
Хоча, якщо відкинути знання, а залишити тільки відчуття насолоди, то хто знає, хто знає, чи таке вже й докучливе їм оце паріння?
Утім, із більш приземленого погляду, що може бути краще, ніж осяйного літнього ранку сидіти на Старій Площі, смакувати свіже пиво, і підморгувати звабній претендентці на один зі щасливих днів такого єдиного твого життя? Правда, підморгував я, наразі, лише подумки, бо красуня запізнювалася. Зате я мав нагоду уважно вивчити розклад футбольного чемпіонату Європи, що стартував саме сьогодні. Зрештою, за винятком студентських років, оцей чемпіонат мав бути першим, який я перегляну не відволікаючись. Бо ж геть нікого над розкутою душею, окрім синього неба і небожителів, які останні дві тисячі років, судячи з відомої мені хроніки подій, особливої цікавості до справ земних не проявляли. Ні, незрозумілі явища мали місце. Та швидше, як прояви звичної дрібної «чортівні», що аж ніяк не могла завадити відкривати людству все нові й нові обрії. В тому числі й мені цього літа.
На душі передчувалося-відчувалося тільки найкраще, найсолодше і подих вольної волі. О, як усе це цінуєш у перші дні звільнення з полону суворої необхідності. А потім непомітно втрачаєш - власними руками зводячи навколо себе товсті мури щоденних звичок, адекватних умовностей. І, звісно, всім відразу кидається в очі твоя безтурботність, і ти вже комусь повинен допомагати, і таких все більше, і, здавалося б надійні, стіни твого нового світу вже не захищають від наполегливих друзів, і від знову пробудженого ними «ти мусиш»!
Напевно, справжня вільна воля - коли у цих стінах сам для себе залишаєш удосталь дверей, вікон, продихів і шпарин від отого «ти мусиш». І жодного даху строгих обов’язків над головою - тільки бездонність небес! Така як сьогодні, на цій старій площі... Оце є, певно, моя свобода - у нинішньому її розумінні самотнім лицарем, аж надто потертим життям, аби до нього могло надійно причепитися хоча би щось, передусім, в образі жінки.
Але вільна воля – ще зі мною…
Хоча шлях до неї розпочав я значно раніше, та гостре відчуття крайньої необхідності, пам’ятається, визріло саме того, не такого вже й давнього туманного ранку, коли повертаючись із офісу у холодну й пусту свою орендовану квартиру в Лонг-Айленді, я зрозумів, що далі так жити не хочу. Обридла і робота, і самотність догризала. Француженка, з якою я зійшовся напевно аж надто близько, як на тверезий розсуд того, що нібито трохи розумівся в житті, «раптово» закохалася у свого колегу по роботі. І я намагався навіть не згадувати її ім’я, аби не ворохобити серця, але забути нічого не міг. Не знаю, чому саме так, але це сталося з нами і все, - в жінок, ясно, знайдеться тисяча причин, до яких вони самі, коли приходить самотність, ставляться зовсім не так, як чоловіки – а значно більш критично, та очікувати надто довго я не збирався. Ми ще певний час жили разом, майже не торкаючись один-одного. Можливо, я ще очікував від неї руху назустріч, але мила мамзель йшла назустріч лише своєму колезі по роботі. Вона знала, що я знаю, та нічого з цим вдіяти не могла. Звісно, спершу виникали майже безпричинні сварки, доки я остаточно не переконався, що приводи до них, як ото трапляється за досить інтелектуальних, як у нас, взаємин, народжені ззовні. Та й робота у француженки була вельми корпоративною. Її тісний колектив архітекторів- проектантів сам по собі вже являв другу сім’ю, і все інше – наше - тільки заважало більш тісному союзу стати першим і єдиним, доки остання перешкода, у вигляді мене, не майнула світ за очі.
Вона не дзвонила. А я повністю присвятив себе обживанню нової квартири і роботі. Та й тут не ладилося. Передусім, тому, що майже всю креативну частину здійснював саме я, а начальство, знай собі, лише отримувало і розподіляло гроші клієнтів, і не лише вкрай нечесно, а й, загалом, не професійно. З цілковитою підміною понять! Ось якби замість довговолосого підлітка Джона, що, накурившись, майнув у компанії таких, як і він, остолопів на інший бік країни, я би знаходив і доставляв родині таку ж довговолосу юну Мегі, що ховала у подруги свою несподівану вагітність? Або ж замість зроговілого злочинця „А” являв вельми схожого ззовні перехожого „Б”, що геть п’яний і слова вимовити на свій захист не здатен. Брав би авансом гроші, потім являв не того, і йшов собі геть. Але ж я такого не витворяв! І тому, що я такого не витворяв, мені платили за чесно зроблену справу якихось десять відсотків від отриманої винагороди. Мінус податки і все інше. Нечесно!
Безумовно, коли три роки перед тим я вперше переступив поріг отого детективного агентства, я мав тільки талант і жодних корисних звичок, якщо не враховувати армійської підготовки. Але ж я ледь не відразу і довів ким являюсь насправді! Та мати такого компаньйона як я - для них мало значити куди більше, аніж сидіти за бюрко і ділити зароблені мною ж гроші! Даремно вони так. Ой, даремно. Я допускав, що можу сердитися на своїх роботодавців і через інше, але хіба вони не розуміли, кого втрачають? Утім, це могла бути і її величність Доля. Тоді й справді мало від кого що і залежало…
Успішно закінчивши чергове завдання, озирнувшись на власну самотність і невлаштованість, я тоді ніби жартома натякнув своїм босам, як обридло мені возитися із усіма їх справами, отримуючи за це копійки. Та й справи, якщо говорити начистоту, дрібненькі. Але якщо мене взяли б хоча молодшим компаньйоном, то ми закрутили би значно серйозніші. Бо кожну акулу бізнесу в кожному місті будь-якої країни, а тим більше тутешніх, можна спокійно і без жодного слідства засуджувати на десять років позбавлення волі, а вже потім дивитися за які провини додати ще. І в мене вистачило б уміння розкрутити будь-кого насправді винного. Навіть думок читати не доведеться.
Та я ніколи і не приховував свою принципову позицію – що марно ганятися за дрібними шахраями-злочинцями, якщо респектабельні, на перший погляд, особи - насправді кровожерні акули - розкрадають, розбещують цілу країну, якщо не більше...
Моє начальство на словах тоді просто посміялося з мене, але вловлені мною їхні справжні думки насторожили. Я відчув безмірний їхній переляк, відчув, що стаю для них очевидною небезпекою, запропонувавши влізти на околиці тих місцин, де народжуються сенатори і президенти, звідки не без успіху намагаються керувати усім на світі. І коли я це збагнув, то геть-чисто збайдужів і до своєї роботи, і до тієї країни. Відчуття, що я займаюся не тим остаточно накрило мене - як ніколи раніше я відчув потребу у свободі, своїй свободі, потребу знайти щось більше, аніж просто гроші. Можливо я і справді призначений для чогось іншого, значнішого? І те, інше, не давало мені заспокоїтися, часто рвучи все по-живому?..

Я поглянув на годинник, п’ять хвилин запізнення для гарної жінки - ніщо, не варто напружуватися, тим більше, випробовування чоловічої нервової системи – улюблені їхні забавки...

Можливо я і справді тоді даремно напосів на досвідчених патронів, що й так встигли зробити чимало вартісного за своє життя. Та я вже для себе усе вирішив. Чорт із нею, моєю тутешньою роботою. Чорт із вічним отим очікуванням дзвінка від колишньої. Пора змиритися, що нікому, окрім, напевно лише Провидінню, не потрібен. Зрештою, грошей у мене вистачало аби повернутися додому і більше не працювати на інших. Кінець-кінцем, вдома усе і простіше, і звичніше, та й жінки досяжніші, якщо не казати – вродливіші, веселіші, і за сумнівний комплімент до суду не потягнуть. Тоді я й вирішив, що досить з мене тих приймів і обрав рішучі кроки. Жінкам це подобається.
Своїм детективним босам я зателефонував тільки наступного ранку вже з аеропорту. Відрапортував, що покидаю їх чудову фірму, бо відкриваю власну. І якщо переді мною у житті постануть серйозні проблеми, то обов’язково звернуся до них за дружньою порадою. Мене спробували зупинити, спершу піднявши платню на п’ятдесят відсотків, а потім апелюючи до моральності моїх кроків. Я страшенно не люблю говорити іншим неприємні речі, тому і відповів, що начебто подумаю. І піднявся на борт літака. Свої детективні справи я позакривав, а сердечні втонули в корпоративних. „Гуд бай Америка”, де я не буду ніколи і ніким, - звучала тоді в голові пісенька із вже зовсім туманної минульщини…
А дорогою над океаном я затоваришував із чарівною стюардесою. Зізнаюсь, що таки підкинув до її уяви декілька чудернацьких ідей, але без яких-небудь змін у витонченій дамській психіці. Зрештою, і невинної впевненості, що я «той самий» було достатньо аби вона віддалася мені ще на борту, і робила це потім і цілу ніч, майже без перепочинку, у посередньому київському готелі, в якому зі списку всіх відомих мені недоліків вилучили тільки клопів із тарганами...
Найбільше мені подобалось кохатися з нею біля вікна, у важливі моменти відводячи погляд на Майдан Незалежності, що вельми допомагало адаптуватися до нової дійсності. Стюардеса виявилася чудовою коханкою, і віддавалася краще за всіх, кого я пізнав до неї. Тілесна щедрість її не знала меж, та попри моє бажання провести усі призначені мені дні життя саме в цьому двоспальному готельному ліжку, прекрасна дама тягала мене ще й світським Києвом. Втім, делікатно розкрутивши усього лише на декілька стильних подарунків, невдовзі покинула, зникнувши у бездонному синьому небі. Служба.
Безумовно, я здогадувався, що все прекрасне просто так не закінчується. У Львові деякий час по тому я відчув себе не надто комфортно, аж доки не вилікувався від декількох потенційно небезпечних інфекцій. Але все це виглядало дрібницями у порівнянні із яскравістю пережитого і моєю жагою щирого кохання. Як її звали? Катя, Кетрін, Кася? Геть вилетіло з голови. І чи тільки її зникнення стало цьому причиною? Тим не менше, мені вдалося з’ясувати, що мою чарівну пташку звабив золотою кліткою якийсь пихатий саудівський шейх, і я намарно очікував її повернення. І Катя, Катрін, чи ж бо Кася, коли махала мені ручкою і слала повітряні поцілунки, добре знала, що найближчими днями, тижнями, місяцями ми точно не побачимося, якщо взагалі побачимося колись.
Тож і сумував я не надто довго. Напевно перебувати в одній компанії із шейхом таки щось та й значило. І той факт, що я вже вилікувався, а шейху, мабуть, ще й діагноз не встановили – теж позитивно впливав на самопочуття. Без сумніву, все на краще у цьому кращому зі світів. Принаймні у моїх стосунках із самим собою жодних депресій з приводу втрати Каті, Касі, чи то Катрін, більше не виникало.
Та й не до депресій, коли повернувшись у рідний дім займаєшся кардинальними оновленнями. Не скажу, що я коли-небудь особливо витрачав гроші на себе дорогого, але зараз я їх уперше мав у достатній для цього кількості. Відразу опісля повернення до Львова я прикупив декілька квартир у арт-центрі міста. І зробив це більш-менш вдало, користуючись порівняною дешевизною тутешніх квадратних метрів і умінням домовлятися з будь-ким. До того ж, виключно м’яко використовував свої здібності і принципово нікого не примушував до найвигідніших мені оборудок, не даючи лише одурити себе. Бо що-що, а коли грошей у народонаселення немає зовсім, кожен хоче витиснути з найменшої нагоди максимально можливе, хоча і частіше за все – за реально «ніщо». А більшість квартир у старовинному центрі і справді перебували у стані «ніщо», злегка закамуфльованому під тривалу відсутність ремонту. Розмовляючи з господарями, я вже на десятій-двадцятій хвилині отримував усі потрібні приховані знання, і не лише про квартиру, але й про будинок в цілому, життєву ситуацію у сусідів, діяльність місцевого ЖЕКу, наміри депутатів і чиновників, аж до найвищих посадових осіб держави …
Купив я і декілька ділянок на ближній околиці - під будівництво особняків, бо, судячи з того, з якою наполегливістю банки пропонували кредити, ціни на землю мали невдовзі зрости. Та й мене самого колись могло зацікавити життя ближче до природи. Для повноти відчуттів не вистачало лише знайти щось путяще на Чорноморському побережжі, але я не міг визначитися - де саме. Тому розмістивши на депозитах серйозні рештки заробленої мною у Великому Яблуці суми, став шукати ту, можливо і не єдину, але красиву супутницю, з якою зможу докладно оглянути територію від Одеси до Туапсе. Побережжя інших морів і океанів мене чомусь не надихали…

Годинник на прогрітій сонцем вежі Ратуші пробив одинадцяту. Каталізатор моєї чуттєвої радості запізнювалася вже на п’ятнадцять хвилин. Але раз не телефонувала, значить у процесі, і є сенс очікувати далі...

Ремонти квартир тягнулися осінь і зиму. І я відверто нудьгував, особливо, коли з пам’яті льодяними брилами спливали на поверхню пласти минулого. Але воно у жодному разі не було трагічним, тому, коли на ті брили здіймалися сутності з нової моєї реальності, життя веселішало. Зрештою, для веселощів на Батьківщині завжди знаходилися підстави - преса, телевізор, Інтернет, вулиці міста. Зі Львовом у мене, зрозуміло, давнішні стосунки. Й тут змішалося все – у тому числі, кепкування міста наді мною, і моє співчутливе іронізування навзаєм. Гонор місцевого бомонду не міг ж бо лише звеселяти. Особливо ота самозакохана упевненість, що вони найкращі. Хоча, більше дивувало загально-інфантильне бачення світу. Але таке мені подобалося, знову ж таки, більше, аніж надмірна «дорослість», навіть «пристаркуватість» європейців. І, звичайно, моїм землякам було зовсім вже далеко до «найкращості» американців, але тих мені хотілося тільки жаліти, бо й так на них усі косяться. Зрозуміло, що з об’єктивних причин, тут, на відміну від Штатів, прямо чи опосередковано крали не всі, а тільки порівняно невелика частина громадян. І що красти вже особливо не було й що. Бо все вже й так потрапило у потрібні руки. А нового – катма. Це завжди гостро відчувається, коли все вже перебуває в руках, а не в процесі розкрадання - серед умисних чи випадкових грабіжників завжди себе почуваєш не найкраще.
Це відчуття страшенно доймало мене у Штатах. Але що й до чого я зрозумів тільки тут, на відстані, де серцю моєму стало значно веселіше.
Колишніх товаришів особливо не розшукував - товариство нової красуні завше мене цікавило більше, аніж нової пляшки. Та й не зосталося їх, майже, товаришів. Кудись поділися. А тих, які щасливо віднайшлися, кликав у гості не часто, можливо через нескінченні ремонти, в яких я залихоманився всерйоз і надовго. Та насолодам від звільненого від щоденних трудів життя це не перешкоджало.
Коли ж ремонтні роботи віддалилися метрів на двадцять від ліжка, на якому я, за порівняною свіжістю років, намагався не тільки спати, але й досліджувати вроджені й набуті якості галичанок, явилися свідки Ієгови. Одна миршавенька, а інша – навпаки, цікава у всіх напрямках проникливого погляду. Тому я з радістю увійшов у майже віросповідальний контакт. Мене заряджали біблійними знаннями і відчуттями, а я, натомість, надихався поезією божественних реалій. Зрештою, мені вдалося вичленити з нашої компанії третіх, зайвих, і зосередити увагу на більш жаданій стороні пізнання Божественної дійсності. Її звали Галя. Чоловік Її був керівником групи свідків, що в ті дні опікувалися моєю вулицею. Відмовитись від щотижневого офіційного проповідування Галя не могла ніяк. Та й моє релігійне самоусвідомлення на її погляд вимагало рятувального дійства, і мені хотілося, аби значно частіше, аніж один раз на сім днів...
Ми майже дійшли до ліжка, зустрічалися з приводу і без, танцювали салонне танго, пили каву і мохіто, забуваючи і згадуючи про вічне, я шепотів їй на вушко всілякі дурниці щодо важливості першого гріхопадіння, бо як інакше з'явилася би славна історія людства? І як інакше ми би познайомились? І звідки, як не з перших дослідів, усе до нас і прийшло? І Галя, як мені здавалося, не лише страждала. І я разом із нею. Хоча мені вже було очевидно, що разом нам не досліджувати пляжі від Одеси до Туапсе - усе ж таки, ця справа не надто віросповідальна. Зрештою, аби спробувати, як мені здавалося, вирішити накопичені проблеми, Галя стала дуже наполегливо пропонувати й мені стати свідком, - усіма своїми помислами натякаючи, що тоді наше спільне служіння принесе нам значно більше приємностей, аніж зараз. Але осяяні щедрим сонцем пляжі віддалялися прямо на очах. Єднати ліжко із питаннями віри навіть для мене виглядало серйозним перебільшенням. А ще дратувало те, що у Галі увесь цей час відбувалися щодо мене робочі консультації зі своїм чоловіком. І він останнім часом наполягав пришвидшити моє навернення. О незбагненна сутність не лише в жінки! Та і я молодець, отак влипнути! А давав собі ж ото тверду обіцянку - аж настільки не захоплюватися протилежною статтю! А все тому, що вони і на перший, і на другий, і на третій погляд, окрім, зрозуміло, найостаннішого погляду, такі беззахисні, і безпечні, й так потребують делікатної мужності і впорядкування аж до найрізноманітнішого вжитку, лише і тільки, омріяного ще Адамом щастя...
У свідки я все ж не потрапив – «моя» красуня від’їхала з чоловіком до Праги на навчання, напевно, для подальшого підвищення кваліфікації «свідка». Залишивши теплі згадки про гарний бюст і чуттєві губи, які хоча й гарно цілували, але ще краще морочили мою бідну голову…
Коли ремонтні роботи віддалилися від ліжка ще далі, і майстри взялися за мансардне приміщення - з’явилася Мар’яна. Нас поєднала пристрасть до високого Мистецтва. Досі в очах отой вітряний день - перший день нашого знайомства. Вона переглядала книжки у крамниці при бібліотеці на площі Ринок. А я ошелешено милувався її граціозно точеною фігуркою, що елегантно користуючись невидимими крильцями, переміщувалася у просторі і часі. Але не всі квіти, в яких вона намагалася відшукати, як я розумів, літературний нектар, медоносили. І я не втримався і насмілився дати Її Витонченості декілька вистражданих порад стосовно достойних уваги напрямків пошуку. І на мить заглибився в її чорні, до моторошності, розсудливі очі - і попався. А потім ми пили каву в „Амадеї” і говорили про психологічні чинники у мистецтві. Точніше, говорив переважно я. А вона, хитро посміхаючись одними лише кутиками губ, вважала за доцільніше промовисто мовчати. Я розумів, до чого може привести така тактика, але нічого із собою вдіяти не міг. Тому й наобіцяв їй багато цікавинок, значно більше, аніж планував, та найсмішніше, що і справді міг Мар’яні їх запропонувати. Але мені тоді чомусь не прийшло до голови чи взагалі потрібно було їй усе це…
Ми попрощалися на зупинці маршруток біля Оперного, і в моїх очах був явний надмір, бо поринала у нутро маршрутки моя краля з явною полегкістю. Вона відчувала, що я прагнув досягнути значно більшого ледь не відразу. Зрештою, вони це усі добре відчувають...
Мар'яна виявилася і справді вкрай обережною дамою, і відгукнулася тільки на мій десятий мейл, і лише тоді, й можливо саме тому, коли я став про неї потрохи забувати. Взагалі, вона все робила в останню мить і не до кінця. Зрештою, це виглядало і не дивно з огляду на те, що вона народилася і все життя прожила у Львові, а ще викладала психологію у головному університеті міста, і, як я дізнався дещо пізніше, мала серйозні пізнання у сфері патології пристрасних стосунків. А ще в неї був чоловік, якого вона не любила, і чарівна дитина п’яти років, єдиний із хлопців, кого вона щиро прагнула притулити до серця. А так Мар’яну, в цілому, тягнуло до жінок. А ще до багатих чоловіків, яким потрібний був особистий психотерапевт. Але не більше.
Доля і тут продовжувала жартувати. Черговий мій доленосний вибір ні до чого хорошого не призвів. Головна прикрість, вочевидь, полягала у тому, що я не вмів перебирати жінками, як рукавичками, - і швидко приклеївшись, до останньої миті зберігав якусь незрозумілу внутрішню прив’язаність. Отак, звичайно, обирав я не простих жінок, а з характерною, цікавою мені, аурою. Тобто, за потрібним її забарвленням. Та це зовсім не полегшувало мого становища. А, здавалося, що простіше, - поглянути навколо себе і взяти потрібне й легко досяжне. Однак поразки переслідували мене. Суцільні поразки. Та ще й цікаві мені жінки ледь не завше були заміжні, а це в будь-якому разі ускладнювало взаємини, навіть якщо я і не планував їх, як серйозні. Важко було не дійти висновку, що саме у шлюбі жінки розквітають до потрібного мені рівня і негайно втрачають потрібне разом із розірванням пут Гіменея. Тож, хоча і давав я собі час від часу обіцянку більше не звертати на заміжніх жодної мисливської уваги, та відразу й порушував її, бо інакше мені ніколи би не світило знайти потрібне. І мій інтелект був геть безсилий вирішити проблему. А ще й літо знаходилося вже не «на», а в самому носі. Ремонтники, суворо дотримуючись усіх церковних і світських свят, і, знову ж таки, строго уникаючи постів, нарешті взялися за поновлення життєздатності інших моїх квартир. І не бачачи, не чуючи щодня їхньої метушні, я, схоже, стрімко став повертати втрачені інтелектуальні кондиції. Раптово з’явилися нові перспективні вподобання. Здавалося, що всі мої нещодавні негаразди насправді були тільки неминучим відлунням близької присутності саме оцих добродіїв безперервної пиятики і не менш вічного гуркотіння. Що я нарешті чутиму власний Промисел, тож і Доля надалі повинна вершити мої справи інакше - і чуттєво і поблажливо. Вона ж теж, вочевидь, жінка, яким так властиво наповнювати новонароджену тишу і простір собою.
Та, схоже, я знову помилявся. Очікування явно не збігалися з тим, що зі мною ставалося далі, попри всі мої вміння і сподівання. І здавалося, що простіше, аніж вдихнути потрібне бажання в уяву першої симпатичної стрічної із відповідним відтінком аури? Як би не так. По-перше - потрібний відтінок у Львові дивував своєю аномальною рідкісністю. По-друге, обіймати жінку, яку ти щойно загіпнотизував – це все одно, що гумову ляльку, - жодного задоволення, особливо в інтелектуальному плані, а це в інтимних стосунках для мене виявилося так само важливо, як і безпосередньо самі любощі.
До того ж, і далі продовжували розвиватися мої незвичні здатності. А разом із ними і різноманітні дивовижні бажання, котрі ніколи раніше не турбували уяви. І я все чіткіше усвідомлював, що можу багато, дуже багато накоїти всілякого – і доброго, й лихого, тому відчайдушно стримувався від використання віднайдених хистів.
Але, натомість, стало здаватися, що коли я і далі сидітиму бездіяльно, то, зрештою, таки вчиню якесь неймовірне неподобство автоматично, незалежно від своєї волі, що все одно суттєво змінить моє подальше життя, бо не розряджаючи на доцільні справи свого міцніючого заряду умінь, я тільки збільшую небезпеку випадкового вчинку. Бути чи не бути – постало як ніколи гостро. І вибір здавався очевидним.
Але, наразі, як ті древні, після прийняття рішення, уважно і трохи боязко я спостерігав зі свого фортечного муру за обріями, шукаючи вищих знаків Долі.
І це була моя нинішня свобода?! До якої я так довго і болісно йшов?..
Утім, шпарини назовні – з цієї ситуації - мені ще вдавалося оберігати від буйного заростання паростями звичок і страхів. Випадкові інтрижки із жіночою статтю швидко закінчувалися, дами не тієї аури зникали разом із моїм потягом до них. Наче рука Провидіння розштовхувала нас у різні боки, тягнучи мене кудись далі і далі.
Зрештою, я купив тільки один білет до Туапсе. Бог із нею, звабною супутницею із Галіції, поїду на моря сам, як самовпевнений дурень, якого не вчить досвід інших. І це попри футбол, великий футбол, чемпіонат європейських націй і народів! Чемпіонат, якого я очікував з того часу, як тільки закінчився попередній. Вже що-що, а цього доля у мене забрати ніяк не могла. Хіба би лише я став, у результаті дивних своїх метаморфоз, якимсь могутнім титаном чи богом. Точніше, одним із них. Бо доля власна лише над богами, а простим вболівальникам дозволяється чхати на її настирні повеління.

2
Годинник на центральній вежі міста іронічно пробив дванадцяту і я приготувався встати, аби покинути місце програної мною битви. Я очікував уже годину і, напевно, досить. За інших обставин, якщо суперник не з’являється на поєдинок, почуватимешся грізним переможцем, але коли твій суперник жінка – усе навпаки. Та з жінками можливі й не такі програші.
А хіба з виграшами в них можна бути впевненими? Навіть у ліжку ще не відомо хто кого і навіщо. Але коли вона, навіть не дзвонячи, просто не прийшла, то мимоволі задумаєшся. І не сказати, що це прояви вищих сил. Бо ще зранку я цілком усвідомлено відправив свого ангела-охоронця відпочивати. І я знав, що він дослухався. Не міг не дослухатися…
Звичайно, справами суспільними небожителі вже здавна ніби й не цікавилися, а ось про справи особисті я б такого не сказав. І я б не хотів, щоби хтось із вищих втручався у мої плани щодо жінки, яку я збирався зваблювати. І тому прямо і сказав своєму ангелу, про себе звісно, але майже без гумору: «Друже, ти сьогодні вихідний, зустрінемося завтра, прошу тебе! Потрібно ж інколи тобі відпочивати?! А зі мною в тебе одні трудодні...» Додав потрібне енергетичне відчуття. І, як частенько те траплялося, відчув подих свіжого вітру, особливо на щоці. Я би не здивувався, якби раптом дізнався, що в мене за ангела особа жіночої статі. Та як би там, а відпустив і на серці стало так легко, немов яблуку, що летить із найвищого хмарочоса кудись у космос.
Та космос космосом, але значно цікавіше, як завжди, по цей бік зору.
Бо вона таки прийшла.
- Сергійку, пробач, я трішки затрималась, але знову повинна бігти! Мій там, у Москві, пропав і я цілий день місця собі не знаходжу!
Я вичавив із себе дещо схоже на невимушену посмішку. Та навряд чи вона виглядала переконливо. Жіночі очі бачили все і вже наповнювалися резонною твердістю у втіленні ще невідомих мені планів. І я в чергове переконався, що навіть факт матеріалізації прекрасної дами поруч іще зовсім не значив, що надалі все піде як задумано і куди потрібно, й вона раптово, наприклад, не почне згадувати про свого чоловіка.
- Лесю, сьогодні ти виглядаєш особливо вишукано, нехай і помітно неспокій в очах, та геть нічого не свідчить, що це надовго. Може забудемо на декілька годин про земні справи?
Спроба не виглядала достойною, але я не міг здатися просто так.
- Ні, ні, на жаль сьогодні це не можливо, я і справді дуже хвилююсь! Потрібно щось робити…
О, в цьому я зовсім не сумнівався – у її власницькому ставленні до підкорених чоловіків, для яких бажання жінки – закон.
- Дивина, зникнути безслідно украй важко. Особливо за нинішніх часів. Але давай присядемо на хвилинку, будеш каву?
Я промовив це, знову ж таки, найбільш підступним голосом, на який лише і був здатен, заодно пробуючи акуратно проникнути у гарненьку голівку моєї модно фарбованої платинової блондинки. Та краще б я цього не робив, бо тільки посилив її переживання. Леся раптово розрюмсалася і стало ясно, що на сьогодні це єдині наші спільні досягнення. Залишалося тільки, говорячи щось заспокійливе, переконувати, що її благовірний насправді не зник, а тільки тимчасово знаходиться за межами доступу.
- А хочеш правду? Якби я був жонатим, Лесю, то напевно теж намагався б інколи бувати за межами доступу. Але для тебе я завжди досяжний...
Жодних реакцій. Мій натяк залишився офіційно не поміченим. Леся просушила хустинкою крайчики очей. На каву погодилася, але відразу зауважила, що я даремно так несерйозно ставлюся до її слів, бо вона завжди точно знає, коли її чоловік потрапляє у скруту.
Я не мав сумнівів, що саме так воно і є, але подумалося - чи чоловік милої пані володів схожою чутливістю?
Мабуть ні, бо інакше їхнє щиросердечне партнерство виглядало би не таким щасливим.
Навряд чи мої думки долинули до неї, але вона уважно поглянула в мої очі. Певне, я їй таки не перестав подобатися, але планети, зорі, астероїди, яскраві метеорити, і просто нічні метелики, остаточно ще не зійшлися сяючим німбом округ моєї постаті біля неї. Хоча би на декілька годин.
О безумовно, як і всім іншим претенденткам, Лесі я теж нічого не розповідав про свої нинішні статки, інакше чистота експерименту однозначно би втратилась. Можливо було би і легше поладити, але кому ж не хочеться, аби його кохали за просто так? Утім, як казав один мій знайомий актор, - „ не все так печально у датському королівстві ” – попри все, я відчував, що зворохоблену красуню тягне притиснутися до моїх широких грудей і заспокоїтися. Але справжні львів’янки такої слабкості собі не дозволяють, принаймні відразу, й на людях.
А Леся дійсно була вкрай занепокоєна. І навіть нажахана. Хоча, можливо, її тривожила більше саме несподіваність виникнення цієї ситуації. Як на мене, будь-яке опитування підтвердило би те, що більшість жінок у світі зраділи б тимчасовому, але контрольованому зникненню своїх чоловіків. А ось не контрольованому – точно ні.
В Лесі було класично красиве обличчя. Але смуток надавав йому абсолютної довершеності.
- Сергійчику, ти ж бо казав, що колись працював у детективній агенції, правда? А ще частенько їздив до Росії. То може і знаєш кого там, у Москві, впливового? Можливо мій потрапив до міліції, там нашим так у горло чіпляються!..
Я не знав, точніше, наразі не міг пригадати серед своїх московських знайомців нікого аж настільки впливового, але варто було спробувати витягти із цієї ситуації бодай щось. Як не сьогодні, то може завтра спрацює. Та й все таки дама потребувала щирої участі. І я пообіцяв, навіть цілком щиросердно, зробити усе, що в моїх силах. Хоча й дивне передчуття майнуло при цьому над моїм щойно збанкрутілим серцем. Ой, недаремно ворони кружляли у вишині вже ледь не над самою головою…
Ми допили каву і домовилися, що я зателефоную їй трохи пізніше. Скажімо, увечері.
Безумовно, я був не проти допомогти, але це не все, далеко не все, чого я прагнув.
Можливо для когось таке виглядає не надто шляхетним, але чоловіків тягне до гарних жінок не тільки безкорислива турбота сильного щодо слабших. І до замужніх жінок, чиї чоловіки далеченько, теж тягне. І чим крутіший чоловік, тим більше тягне. І нема, як то кажуть місцеві мешканки, на то жодної ради... Хіба що справи трохи відволікатимуть і Предмет пристрасті навмисно на очі не потраплятиме.
Але якщо дійсно вдасться допомогти, і якщо її чоловік таки знайдеться, зрозуміло, що подалі звідси, - моя знайома почуватиметься у значно кращому гуморі, і певно матиме всі підстави проявити прихильність, вроджені палкі відчуття, і той досвід, який так приємно зчитувати з її обличчя, - чуттєвий досвід, яким пашіло її єство, втиснуте у запаморочливих форм фігурку, і в мою пам’ять. Бо ми ж то вже були колись разом.

3
Вдома все було, як завжди - затишно і не особливо прибрано. Зрозуміло, що після щасливого завершення нещодавнього ремонту ідеального холостяцького стану мої апартаменти досягти ніяк не встигли, та необхідність у деякому прибиранні перед тим, як приймати в себе чуттєвих до дрібничок осіб, схоже назріла.
Із тишею я справився досить швидко, включивши програвач, напакований п’ятьма раніше уподобаними дисками, і довіривши йому самостійно вибрати потрібне. Зазвучав „Bee Gees”. Годиться. Навряд чи романтична музика замінює романтичну жінку, але таки налаштовує відчуття «до», як і зберігає багато чого «опісля». Я дозволив собі декілька хвилин на медитації-згадування найприємніших моментів колишнього нашого з Лесею роману. Далі, хильнувши півстакана простої води, включив свого портативного комп’ютера і ввійшов у мережу Інтернету. Точніше, зв’язався із місцем, із якого я зазвичай входив до нету. А входив туди я досить далеко звідси, та ще й декілька раз змінивши і без того динамічне своє IP. Зрештою, і всі засоби, якими я зараз користувався, були одноразовими, аж до системи, нещодавно встановленої на моєму комп’ютері для такої роботи в мережі - я зовсім не бажав більш тісного знайомства із державними чи не зовсім службами, із діяльними інтересами яких так чи інакше, але колись міг зіштовхнутися і тут.
Інтернет нагадував мені багаті мисливські угіддя, в яких я, наразі, був кимсь на кшталт дрібного трапера. Таке означення, думаю, найбільш адекватно підходило для злегка натренованої за океаном нишпорки, що більш-менш тільки і вміла розставляти сильця на невеличку звірину, і час від часу їх перевіряти. Утім, реальна здобич завше належала реальному світу, а тут ловився тільки її слід, який у всесвітній мережі таки найлегше відслідковувався пошуковими засобами – загальнодоступними, або власноруч виготовленими. Та я мав постійно нагадувати собі тут, що мої найсильніші сторони були усе ж достатньо далекі від програмної сфери. І зараз, більш-менш уважно обійшовши поставлені раніше сильця в інших справах, що в основному стосувалися моєї безпеки, я зайнявся підготовкою до розшуків Лесиного чоловіка. Спершу зайшов на один із серверів невеличкої західноєвропейської спец контори, що, судячи зі всього, відповідала за надійність роботи ліній зв’язку одного з інженерних відгалужень британської розвідувальної служби, яка у свою чергу детально моніторила сервери російських силовиків. Стягнувши звідти різноманітну оперативну інформацію служби МВС Москви і Московської області за останні дні, і, за звичкою, встановивши у місцях свого інтернет-перебування декілька нових силець, я покинув небезпечну зону.
Перевантаживши комп’ютер і змінивши усе, що можна було швидко змінити, знову з’єднався із місцем, з якого входив до мережі, і ще раз увійшов в неї. Залишались деякі питання-дрібнички, на вирішенні яких швидше наполягала професійна етика, аніж необхідність у досягненні результату, але я повинен був і їх закрити.
Як не дивно, багато чого мене навчила непримітна на перший погляд офісна мишка із сім’ї емігрантів з Тайваню. Зрештою, кожна жінка навчає чоловіка значно більшому, аніж планується нами спершу. Так сталося і з «мишкою». Вона навчила мене в стосунках «мовчати», мовляв, це не створювало в майже дружніх відносинах зайвих мрій та сподівань, хоча, натомість, стогнала вона під час любощів вельми естетично. І я намагався у такі моменти особливо енергійно розплачуватися з нею за всі ті муки, з якими осягав мистецтво хакера. Але невдовзі зрозумів, що вона отримувала задоволення від своїх мук нічим не менше, аніж від моїх, і заспокоївся…
Я поставив сильця і на згадку прізвища Лесиного чоловіка, а потім зробив про всяк випадок уточнений пошук особи за різними критеріями. Що, як я і передчував, нічого особливого не принесло. Утім, за півкроку до виходу із мережі, мені потрапили на очі посилання із виділеним текстом „ розшукую безвісти зниклих ”. Трохи провагавшись, я перейшов на ресурс, де згідно посилань і „ розшукували ” народ.
Зазвичай я намагався заходити на різні ресурси не з парадного входу. Можливо давалася взнаки вроджена делікатність, але, швидше, лякало, що навіть уміючи бути невидимим, ніколи не можеш бути певним, що на натоптаній стежині хтось більш майстерний не вчепить до твоєї ноги свого сильця. І те сильце не теліпатиметься позаду аж до твоєї затишної нірки, залишаючи по собі достатньо міцну шворку, за яку тебе потім із тієї нірки нагло й витягнуть. Сайт був досить простеньким, вочевидь, зробленим ентузіастами-початківцями. І повідомлення відповідні, але, як і годилося для такої тематики, вкрай живі. І їх, судячи з наведеної на сайті статистики, назбиралося чимало. Дещо навіть читалося зі жвавим інтересом.
Я би не сказав, що до сьогоднішнього дня не задумувався над тим, яка шалена кількість народу зникає з обрію своїх рідних і близьких, але в кожній країні це оточено суто своїми емоціями. І вони промовистіші за будь-яку статистику.
Перейшовши до відповідного розділу і вірогідного місця пошуку – «Москва і Підмосков’я», нашвидкуруч переглянув останні сторінки повідомлень. Знову ж емоції, страждання, прохання допомогти, крики відчаю, обіцянки гонорарів за знаходження дітей і дорослих, знайомих і не знайомих осіб, і не тільки Хомо. А, навзаєм, рішучі пропозиції за відповідні гроші знайти кого завгодно і де завгодно, доставити куди потрібно, а ще реклама і антиреклама.
«Для сміху» я теж зареєструвався на цьому ресурсі, й відразу розмістив оголошення про терміновий розшук чоловіка Лесі - Губаловського Василя Івановича, рік народження, адреса постійного проживання, громадянство, місце останнього перебування, гонорар за корисну інформацію 5 тисяч євро. Моє оголошення з’явилося разом із іншим, на перший погляд не надто серйозним. «Пропала Пилишина Ірина Миколаївна, киянка, 26 років, розмір гонорару за повернення додому необмежений.»
Не певний, що я став першим, але в силу старої звички я відразу став у чергу на отримання необмеженого гонорару, залишивши повідомлення, що готовий знайти і повернути Ірину Миколаївну раніше за інших, і що «позитивний досвід присутній». До листа додав і фотографію - мсьє Пуаро, актора із відомого серіалу екранізації детективів Агати Крісті, однак у такому ракурсі, щоби не відразу упізнати відомого артиста – як не як, інший фільм, і більш молоді роки. Але в підсвідомому впливі фото я не сумнівався.
Зрештою, якийсь час я, наче на автопілоті, грався, а можливо так спрацювали колишні професійні інстинкти, бо ж особливої потреби в негайному пошуку заробітку в мене ще не спостерігалося. Хоча „розмір гонорару необмежений” – зможе зацікавити кожного, а особливо фахівця, яким я себе вважав, - та й в оголошенні не вказувалося, як повернути Ірину Миколаївну - живою чи мертвою, а це значно спрощувало завдання. Тож протягом хвилини мені вдалося відправити зацікавленій стороні і ще одного електронного листа, у якому я наполіг переслати на одну з моїх поштових скриньок останню фотографію зниклої – спершу для швидкого тестування її теперішнього стану. І така фотографія невдовзі з’явилася! Вочевидь її зробили мобільним телефоном, бо якість не вражала. А припис до фото засвідчував, що отримане воно від Ірини за день до її зникнення. Також вказувалось місце фотографування. Хоча це було очевидно і без пояснень - побіля пам’ятника принцеси Турандот на Арбаті.
Я ще раз оглянув фотографію - молода, симпатична, але, схоже, і надто самовпевнена особа. Запрошувати таку в кіно – марна справа. Значно легше влаштувати аби вона сама запросила, скажімо, на боулінг. Я постарався в подробицях запам’ятати отриманий образ. Відтак виключив комп’ютер, виключив музику, затягнув на вікнах штори, і, максимально відключивши відчуття усього зовнішнього, поновив в уяві образ Ірини, заодно потрібним чином активувавши своє біополе.
І за декілька хвилин я вже знав, що це не розіграш, і що Ірина жива, хоча і справді не обтяжена свободою. Не знаю чому і як це точно відбувалося, але отримані таким чином відповіді мене ще ніколи не підводили. „Жива”, але окрім цього я відчув іще дещо, більш інтимне, та це було, схоже, одним із наслідків мого нещодавнього спілкування з Лесею.
Я знову ввійшов у мережу. Після фільтрування даних, пошукові системи видали мені досить скромну інформацію про ймовірне оточення Ірини. Взагалі веб-Пилишиних було не так і багато. А ще менше Пилишиних можна було назвати дуже багатими.
Без відповіді для мене залишалося тільки питання, хто саме подав оголошення. Тобто, з ким я зараз оце переписувався, і хто претендує на звання можливого замовника моїх послуг. Судячи з усього батько зниклої Ірини, якщо це саме той багатій, міг заплатити будь-який гонорар, але навряд чи займався б цими розшуками самостійно, а тим більше через Інтернет. Найбільш імовірно проявив ініціативу хтось із найближчих і не надто дисциплінованих родичів. Так чи інакше, я вже мав електронну адресу цієї зацікавленої особи, тож, не тягнучи, відразу і сповістив їй, що є реальні шанси знайти і повернути Ірину. Та тільки в тому разі, якщо про винагороду говориться всерйоз. Бо без винагороди братися за цю справу не бачу резону. Частину гонорару я проситиму мені заплатити, коли дізнаюсь про місцеперебування зниклої. Все інше опісля повернення дівчини додому.
Мені відповіли і, судячи зі стилю відповіді, досить гаряче, що оплату безумовно гарантують.
На що і я, майже не імітуючи зацікавлення, зауважив про потребу розповісти мені все, що відомо на цю мить, бо справа не терпить, і, можливо, важливою є кожна хвилина ...
Відповідь прийшла досить швидко, я декілька раз перечитав її, і за тим, для узгодження наступних спільних дій, новим листом, попросив надіслати мені номер контактного телефону.
Тут у нашому спілкуванні відразу настала пауза, з чого я зробив черговий логічний висновок, зосередивши свою увагу на молодшій дочці олігарха - Оленці. Вочевидь тільки вона із усієї родини, окрім батька і матері, могла знати оті подробиці, про які повідомлялося в листах, і тільки вона, достатньо вільна у своїх учинках, могла не радячись подати відкрите оголошення в Інтернеті.
І це багато про що мовило.
Але тепер, коли розпочата нею справа упритул наблизилася до неї самої, дівчинка могла злякатися. Найрозумнішим із подальших її вчинків став би телефонний дзвінок матері, аби заручитися її підтримкою і розділити відповідальність перед батьком, що цілком передбачувано мав заборонити будь-який витік інформації із сім’ї. І це виглядало зваженим кроком за умов, що склалися. Але події, схоже, пішли дещо іншим шляхом.
Що ж, нехай думають з мамою, радяться.
Я ще раз уважно поглянув на знайдені в Неті фотографії сім’ї зниклої Ірини. Батько, судячи зі всього, мав достатньо жорстку натуру, матір, певно теж, а ось наймолодша – інша. Симпатична мала.
Захопившись, я нашвидкуруч розписав можливі етапи пошуків, особливо наполягаючи на потребі тісного контактування з відповідними силовими структурами. Ще раз наголосив, що нагороду за вдале вирішення проблеми сім’я заплатить тільки після її вирішення, і вирішення саме мною. У чому вони особисто і переконаються. Попри все, я би не радив дуже тягнути із відповіддю. Бо ситуація видається мені напруженою...
Відіславши і цього листа, і особливо не очікуючи на швидку відповідь, я спробував відшукати підключений до мережі комп’ютер молодшої Пилишиної, а можливо і комп’ютер її батька, потрібні сліди я вже отримав під час нашого листування, отже за ними потрібно було тільки пройти у відомому напрямку. Заодно, я скачав і всю інформативну базу сайту пошуку зниклих безвісти, а також і бази даних ще декількох схожих ресурсів. Мало що може стати в нагоді.
Схоже, комп’ютери Пилишиних, наразі фізично відключили від мережі, тому відключився і я, звично, максимально пильно зачистивши за собою сліди перебування, і поставивши сильця на той образ, під яким я щойно знаходився у цих закутках Інтернет-простору. Для першого й останнього сигналу про небезпеку згодиться.
Я чомусь був упевнений, що контактний телефон Пилишини мені таки надішлють. Хоча, без сумніву, не тільки я один підписався до вирішення цієї проблеми, та вже нехай думають-гадають, обирають.
Я налив у широку чашу трішки коньяку. Але не стільки для стимуляції по-варварському винищених нині тотальним невезінням емоцій, скільки для відчуття важливих тонкощів попереду. Вдихати тонкий аромат і споглядати крізь скло колихливий обрій алкоголю, час від часу відриваючись від перегляду зібраного матеріалу, і йти далі й далі.
За декілька годин активної розумової праці у мене з’явилося передчуття, що моя банальна чоловіча пристрасть щодо Лесі, схоже, виливається у дещо інше, далеке від початкових ідей та прагнень. Звичайно, я і так взявся би за її справу – скажімо, якби не я призначив побачення, а сама Леся пригадала би про моє існування. А згадала б вона у будь-якому випадку, бо жінки ніколи не забувають своїх колишніх, і, особливо, про їх сильні сторони. Важливо, певно, тільки подати їм знак, і бажано, не надто настирливо.
Втім, уникнути Лесиної справи мені було би за будь-яких обставин важко - підстави для відмови мені мали би видаватися вкрай серйозними, значно серйознішими за саму справу, але я таких поки не помічав. Тож і нікуди тепер не дітися. І, можливо, займатися усім цим пропонує мені сама доля? Тож, якщо я хочу від неї отримати краще з того, чого вартий, маю дослухатися... Тим більше, явно йдеться і про поєднання приємного з корисним…
Звісно, я не лише себе вмів переконати, але із собою таке робити – найважче. Зате думки про Лесю можна трактувати віднині і як прояви вищої турботи.

Витративши достатньо енергії на аналіз стягнутої із Інтернету інформації, я згрупував два русла висновків - конкретних і узагальнених. Конкретні давали надію на відшукання потрібних мені осіб. Загальні ж натякали на існування особливих факторів, які могли поєднувати до 50 відсотків проаналізованих комп’ютером відомих випадків зникнень. Загальні висновки підводили до того, що діють чіткі схеми, безпосередньо пов’язані із масовими зникненнями, як в Росії, так і в Україні, особливо на Півдні і на Сході країни.
А в Москві зникали і москвичі, і не москвичі, громадяни і не громадяни Росії, самотні власники коштовної нерухомості, і просто затуркані роботяги, що приїхали на заробітки, дорослі й діти, здорові й хворі, маловідомі й ті, чиї імена на слуху. Зрештою, прийнявши до уваги оце загальне тло, копатися у якому мені дуже не хотілося, я зосередився на своїх об’єктах.

Музичні диски почергово змінювали один-одного, і мені чомусь подумалося, що ось так і костеніють на самоті. Немає раптових змін, немає ошелешливих уподобань іншої особи поруч, із чим негайно потрібно знаходити спільний знаменник, зростаючи все більшим і більшим єдиним. І ти без оцього всього лише поволі бронзовієш єством, а потім і костенієш в цілому. А, здавалося, б - ти сам себе краще знаєш, і ніхто тобі не може завадити робити те, що більше за все тобі й потрібно… Невже й дійсно справа у тім, що голос Промислу завжди звучить ззовні?
А потім я зателефонував Лесі і доповів їй про наявність перших, скромних успіхів. Чому ж було не дати Промислу зазвучати? Я і не здивувався, що Леся виказала бажання негайно дізнатися про все. Утім, говорити на цю тему через кілометри дротів я відмовився навідріз. Тож Леся наполягла на негайних відвідинах моєї холостяцької оселі. І я не став її відмовляти зовсім не тому, що саме для цього і дзвонив, а тому, що пора була не така вже й пізня - близько дев’ятої вечора - тож цнотлива львівська панночка могла ще собі дозволити провідати доброго старого знайомого. І жила вона не так далеко, аби викликати таксі. Тим не менше приїхала вона за півгодини і саме на таксі.

4
Виглядала Леся, як і завжди, на всі сто. Тридцятитрьохрічна блондинка, вдягнута у темно-синє плаття із промовистим вирізом, у якому і найслабший зір зумів би насолодитися радісними півкулями апетитних грудей. Що я відразу і зробив, нехай і з досить простуватим виглядом. Та й чому не подати таким чином знак, що я і досі зачарований, і не менше, ніж раніше. І чи не для цієї німої розмови вони й вдягаються так? Чи потім не очікують щомиті від нас підтвердження свого безсумнівного впливу на Всесвіт, і на життя близьких і далеких зірок і планет?
Проте саме зараз мене цікавило не зовсім те, що захопило би на моєму місці іншого. Мене інтригувало більш конкретне - чи її груди, приємно збільшившись у обсязі за час моєї відсутності в першому ряді оглядачів, усе так же нахабно стирчать своїми радісними завершеннями в різні боки , як то колись. Ні, не помітно. А довжина плаття саме та, яка їй найбільше колись личила - якщо потягнути за низ, до колін, то груди повністю оголюються.
На оглядини мені дали рівно стільки часу, скільки потрібно, аби я міг збагнути, що ця жінка ще не моя. Після чого Леся печально посміхнулася і пройшла до кімнати.
День був досить спекотний, але під вечір повіяв вітерець і наповнив місто пастораллю романтичних околиць. Мій старовинний будинок, грубими стінами занурений у львівські суглинки, на щастя остаточно ще не просмажився, і разом зі мною теж вдихнув оцю пастораль. Усе складалося найкращим чином, бо ж спека – річ неоднозначна, - чоловіка знесилює, а жінку навпаки – розпалює. Але коли жар дещо спадає, то все і складається, як два дроби в одне ціле - дві інерційні системи зустрічаються в одному місці і в найбільш сприятливий момент, і хоч картину малюй! О Леся в оцю картину вписувалася б ідеально.

Я знав її вже років із десять. Колись вона виглядала ще стрункішою, проте й форми були не настільки виразні, як нині. І я був дещо іншим. Нині до форм потягнуло виразніше. Колись у нас із нею видався незабутній роман, що, утім, не переріс у шлюб. Винний був, як завше, тільки я. Не схотів розлучатися із тодішньою своєю дружиною...
Дружину я любив, і кохав, а Лесю лише кохав. Саме тоді я зрозумів різницю між любив і кохав - друге, на відміну від першого, мало властивість згасати. Роман із Лесею протривав із півроку, глибоко в межах одного із емоційних від’їздів дружини, що апокаліпсично покидала мене то на рік, а то й два, напевно аби віддихатися – і не стільки від моєї непересічної персони, скільки від цілком пересічного оточення. Я теж від нього інколи прагнув відпочити, але ж не таким чином!
Але тоді, як на мене, цим жінкам особливо не було, що ділити межи собою. Кожна мала потрібне. Хоча Леся так не вважала. Не знаю чи любила вона мене, але, що кохала - факт, і що образилася на мою неготовність поглиблювати стосунки - теж факт, бо рішуче і надовго зникла з мого життя.
Дружина теж пішла, хоча і зовсім з інших причин. Певно Львів таки виявився не її містом. Зрештою, як і я – не її чоловіком. Хоча, хто зна, хто зна…
Та з колишньою дружиною виходила ще та дивина, наче пам'ять, рятуючи мене від чогось надмірного, повикреслювала все найважливіше, окрім одного – була й пішла… І нічого більше…

Я ввійшов у свою чималу гостинну услід за Лесею вже з двома келихами в руках. Пляшка найкращого і найпривабливішого „Мартіні” вже стояла посеред столу. Леся, з виглядом хазяйки оглядала нещодавно відреставровану гостинну. Особливо її вразили дубові вікна з потрійними склопакетами. Вона висловила задоволення - що в мене нарешті завелися гроші, бо і порядним вони теж потрібні. Я не зовсім упевнено відповів на цю невинну дамську розвідку, мовляв, назбирав ось, нарешті….
Ми пригубили келихи за те, аби все склалося якнайкраще. Зважаючи на ситуацію, я не став жодним чином впливати на жінку. Ось я, а ось ти. Хочеш стати ближчою цього вечора-ночі – будь ласка. А ні – як знаєш. Це було більше, аніж погляд в її очі, але без тиску і насильства.
Тож ми перейшли до справи. Я розповів, що декілька днів тому Губаловський Василь Іванович засвітився в одному із московських медвитверезників. Це сталося за день до того, як, зі слів Лесі, він мав із нею зв’язатися. Що далі сталося з її чоловіком невідомо, але, вочевидь, ранком наступного дня Василь Іванович покинув зазначений заклад. І, найбільш імовірно, приступив до подальшого виконання роботи, за яку взявся у місті-герої Москві.
Леся зробила пару нервових ковтків і заявила, що її Василь взагалі не п’є, але коли вже обставини змушують, може випити і пляшку. Але не оп’яніє! Тільки голова в нього починає від випитого боліти. Саме тому і не п’є. А те, що він потрапив до витверезника – повний абсурд. Він бо влаштувався в Москві у фінансово-аудиторську фірму. На такій роботі Василь і грама до рота не піднесе. І навчався він колись у Москві, вона для нього рідне місто. Тому з ним точно щось трапилося недобре...
Леся попросила ще „Мартіні”. Я схаменувся тільки коли вже налив їй. Чорт, це ж я надихаю її на „найкраще, найпривабливіше”. Я негайно забрав цю складову із букету відчуттів, якими огортав свою гостю.
- Сергію, я знайшла, ось номер телефону Василевої фірми - півроку тому він переписувався, домовлявся з ними. Я подзвонила їм, а вони кажуть, що Василя немає і вони не знають де він. Що як тільки з’явиться, повинен обов’язково їм зателефонувати, а то вони його звільнять.
Леся піднесла до губ келих, але пити не стала.
- Я не говорила тобі, але Василь уже був один раз одружений. Його колишня десь там у Росії. І діти там. Він міг поїхати до них. Він задля своїх дітей готовий ледь не на все. Але ж не кинути роботу? Тільки не роботу. На це Василь не здатен. Він ніколи нікого ще не підводив, ця відповідальність у нього в крові.
- Лесю, ти його любиш?
Я запитав оце із найпідступнішою інтонацією, на яку був здатен. Чому запитав і сам не знаю. І відразу уп’явся в жінку усіма „щупальцями”, дарованими мені Промислом.
Взагалі, прочитати думки просто так неможливо. Люди природно захищені від цього. Але за життя з нами стається різне. Хтось втрачає, хтось набуває. Чомусь найчастіше особистості втрачають закладену в них людськість. А при серйозних напруженнях можна і до невпізнанності деформуватися. І далеко не всім випадають зміни на краще. Жінки, під тягарем труднощів, зазвичай „тягнуться”, „розтягуються”, а чоловіки – або міцніють до нескінченості, або ламаються. Розриваються і жінки, але за межею терпіння, коли напруження аж надто нестерпні. У чоловіків ці межі значно ближчі. Але саме чоловіки поставлені над усім земним, тому особлива сила і вміння, зазвичай, підпорядковуються саме нам, а не прекрасній статі, котрій підвладні чоловіки.
Після мого відвертого запитання, аура Лесі зробилася яскравішою. І хоча я не вловив потоків емоцій, які можна було би впевнено трактувати, але сам їх витік вказував на досить сильну „розтягнутість” Лесиного „я”. „Тваринні” кольори, їх насиченість, натякали, що кохання у Лесі до чоловіка не більше, аніж у інших, відомих мені, шлюбних пар, себто, швидше зручна звичка. А ось „божествені” кольори свідчили про міру любові. Леся любила свого чоловіка.
А ще в Лесі не все в порядку зі здоров’ям, це не відразу кинулося мені в очі, і потребувало уважнішого огляду. І знову ж таки, більшої близькості, при відсутності інших проблем.
Я справді не очікував, що Леся відповість на це моє запитання, але помилився.
- Думаєш, мені не згадуються наші стосунки? Не знаю лише, хто мав би більше жаліти, що не склалося. А з Василем – склалося. Ми - сім’я. І я не з ним, бо не терплю Москви, а Василь там, бо потрібен хоча б якийсь капітал, аби розкрутитись. Мені нелегко самій, але повернення наших, з тобою, Сергію, стосунків заплутає геть усе. Бо це складніше, ніж просто інколи зустрічатися, так? Знову пустити тебе в себе – це надовго, це лише ви переспали і забули, а в жінок інакше - зміниться кожна дрібничка в мені, і довкола мене. А я цього не хочу. До того ж ми обоє вже не ті, що колись. Ти змінився. Ніби той самий, і разом з тим – ні. Ось раніше ти ставив пляшку інакше, наливав, подавав келих не так, навіть стояв поруч із іншого боку…
- Справді? Невже…
- А ще, не знаю, як це трактувати, але від тебе виразно накочують жаркі хвилі, і їм важко протистояти. І раптово ти ніби зникаєш, і замість тебе порожнеча. Я це сьогодні удень дуже гостро відчула. Пам’ятаєш, я колись тобі розповідала про свою бабусю-гадалку і знахарку. Я багато від неї перейняла, хоча і відмовилася від її вибору, її умінь… У тобі я відчуваю ту силу. Це бентежить мене, бо раніше не відчувала. Сергію, я не знаю, як тебе переконати, але мені здається, що тільки ти можеш допомогти. Я відчуваю, що ти хочеш від мене, але знаю, що це сьогодні було би не правильно.
Я провів долонею по своїх устах, перевіряючи чи в мене не відвисла щелепа від почутого.
Потім рішуче подолав ті півкроку відстані, що розділяли нас, притулився до Лесі, однією рукою обійняв її, а іншою підняв свій келих.
У неї підступно задрижали повіки.
Саме так вони завжди здригалися у неї за сильного емоційного збудження, особливо в ліжку, за мить до оргазму. Після такого сигналу я завше знав, як правильно розподілити свої подальші зусилля.
Я доторкнувся своєю щокою до її палаючої щоки і прошепотів:
- Тоді за мій успіх. За вдалу подорож до Москви. Звідти зателефоную…
Таких жінок, як Леся, не беруть обіцянками чи умовляннями, лише діями, реальними постановками, зрештою, розпаленою грою їхньої уяви в кінці, замість аплодисментів. І це найголовніше – те, що вони оберуть для себе, їх заводить тільки це. Потрібно лише втриматись і не випадати із їхніх планів і бажань до пори аплодисментів...
Від неї струменіло такою звабою, що втриматися від проявів своєї слабкості було дуже непросто. Але я встояв.
Відсторонився і підійшов до телефону.
- Таксі, будь-ласка. На ріг Друкарської та Лесі Українки. На зараз.
Леся сиділа із заплющеними очима. Та коли я підійшов до неї, вона вже підводилася. Я допоміг їй вийти з-за столу.
- А ти такий же колючий, як і був.
Голос Лесі на прощання звучав завжди з помітною ніжністю.
- А ти стала ще більш звабною, мені вартувало значних зусиль аби зупинитися…
- Не знаю, Сергію, може це моя надмірна чуттєвість, але я тут з тобою ледь не ...
- Не продовжуй.
- Не втратила контроль над собою...

Якби не телефонний дзвінок, то невідомо що могло би статися наступної миті. Терези гойдалися, а телефон дзвонив і дзвонив.
Лесині губи гаряче дихали мені у груди, а моя рука притиснулася до її спини саме в тому місці, де в будь-яку мить готовий був розчахнутися замочок тугого бюстгальтеру. Боже, і що би я робив із тим раптово вивільненим вантажем…
Телефон змовк, але відразу ж узявся набридати далі, з новою силою тиснучи на терези – «ніі, ніі, ніі…»
- Я чекатиму вас обох – полоскотала мені серце Леся.
І я підняв трубку.
- Так, замовляли, виходимо.

5
Зрештою, ці події виглядали логічним продовженням усіх попередніх. Жодної непевності щодо цього в мене вже не виникало. Та і хто - як не я, а як не я - то хто? І хто ще такий, як я? Мене завше цікавило зустріти схожих на себе, і не умовно - в Інтернеті, а вживу. У Сполучених Штатах нічого такого не відбулося, хоча, якщо відверто, не надто я там і шукав - заробляв гроші. Та й тут, наразі, теж. Дивно, що попри різні тут і там діючі школи, рекламні оголошення, попри загальне тотальне захоплення езотерикою, справжніх умільців, які дійсно могли би щось, я так ще й не зустрів. Але раз є я, то є і вони, схожі на мене. А раз вони існують, то й чимось займаються. Певно, схожі на мене суб’єкти повинні були б і займатися схожими справами, - не займатися ними вони, напевно, би й не змогли. У цьому я нині в повній мірі переконався на собі.
Сентенція здавалася дещо підозрілою, бо те, чим я займаюся нині, і чим буду займатися завтра, навряд чи мало строгі рамки визначення. Тим більше, останнім часом моя діяльність відчутно віддавала криміналом, але хто може нині з упевненістю сказати, що в його діях оцей кримінал повністю відсутній? А на теренах колишнього СРСР криміналом пахла будь-яка діяльність.
Тож я лише продовжував сподіватися. Сподіватися на те, що все це має хоча-би якийсь зміст. І задля цього, скоріше глибоко уявного, я зараз, напевно, і дозволив собі все те, чого так остерігався чинити вдома. Та і який мисливець полюватиме у своєму домі? Утім, пора вже було би забувати, що моя «адреса - не дім, і не вулиця, адреса – Радянський Союз…»
Повертаючись із роздумів до реальності, я посміхнувся симпатичній жінці, що з елегантністю кішки зайняла останнє місце в купе, і в ту ж мить поїзд ледь помітно здригнувся, і, відштовхуючи від себе перон із цісарським іще дебаркадером понад новими вже рейками, потягнувся в майбутнє.
Незнайомка відповіла мені яскравим сонячним зблиском. Нарешті, подумав я, страждання Вертера закінчилися. Нехай романтики в мені у порівнянні з колишнім тільки десь на денці, та душею я завжди поруч із юними, особливо – такими.
Подружжя пенсіонерів, утім, зустріло даму-пік значно прохолодніше. Але їх відчуття здавалися мені абсолютно прогнозованими - після вчорашньої історії із Лесею, напевно прикриваючись вищою метою, я дозволив собі нині діяти більш агресивно. «Включив» на робочу потужність «позитив» своєї аури. Ясно, не на «ви мене обожнюєте віднині й назавжди», але на „я ваше щастя” – точно. Тому, старенькі, вочевидь, і взялися ревнувати, вловивши неприхований спалах приязні між новою пасажиркою і мною.
Думаю, що в потязі не було жодної схожої на мене особи. Бо відчувши десь поруч подібний викид штучного позитиву, особисто я неодмінно прийшов би подивитися на дурня, котрий собі таке дозволяє. Та поки нічого особливого навкруги. Хоча, досвідченіші за мене особистості явно могли придумати щось менш екстравагантне, аніж вриватися до купе з метою оглядин.
Її звали Віка. Вона поверталася до Києва. За її словами, свого шестилітнього сина залишила у Львові, у батьків чоловіка. До речі, разом із ним. Змушена терміново завершити відпочинок і повернутися до роботи. Вони з чоловіком - власники художньої галереї. І, самі розумієте, доводиться чимало працювати особисто. Що, між тим, Віці подобалося. Навіть періодично підміняти персонал, особливо, якщо хтось занедужав. А чому би й ні – всі ми люди…
Щодо останнього в мене, щоправда, існували глибокі сумніви. Бо якщо людина таки за Образом і в Подібності, то говорити-вирішувати - хто з нас досяг потрібного рівня Творця, а хто – ні, ще та морока. Та, певно, Віка мала на увазі щось із чарівного набору з назвою «людяність».
Вона була природною брюнеткою. Палке угорське вино вирувало в її крові, бо таких брюнеток я зустрічав тільки в Угорщині, а ще на Закарпатті. Струнка, чарівно скроєна, природжена чаклунка, вочевидь несвідома щодо своїх талантів, які так щиро відгукнулися на мій магічний поклик. Навіть сіла не в те купе, не на своє місце.
Це вияснилося у мить, коли до нашого купе спробувала пробитися громіздка дама, зі ще більш грандіозними клунками. Брюнетка якраз барвисто, наче досвідчена імпресіоністка, розповідала про свої враження від подорожі підземеллями Львова, коли я відчув небезпеку порушення цієї ідилії. Я підвівся, перепросив, і, відкриваючи двері купе, ніс до носу зіштовхнувся із тою ще гренадеркою нових економічних зносин. Відразу втиснутися в купе їй заважали клунки, а зараз іще і я, раптово забовванівши у проході. Пікантно потрапляючи в саму серцевину спітнілих обіймів, я таки зумів причинити за собою двері. Округлені тушшю й легким подивуванням очі здавалося накриють мене зараз віями. Повні спраги солодкі губи знаходилися на відстані цілунку, але мадам явно не розуміла натяку долі.
- Моє шістнадцяте, тут?!! – палахнула вона двома рішучими потисками грудей.
- Звичайно тут, але хіба шістнадцяте? – запитав я, із максимально можливою поштивістю тулячись не лише до її серця, але й до такої рішучої у всіх питаннях буття суті.
- Вооо! - Мадам рикнула, і разом із клунками, грудьми, й докладною історією всіх своїх взаємин із чоловіцтвом, тицьнула мені під ніс квитка.
- Ви маєте рацію, і я вам вже допомагаю! - та, перехопивши у дами лише квиток, я блискавично повернувся до купе. Гранд-панна рвонулася слідом, але, немов наштовхнувшись на невидиму стіну, спинилася. Ще би не спинитися, коли вже тільки твоє тіло, як це інколи трапляється в житті, саме вирішує, як і що чинити далі. Але далося мені це серйозною внутрішньою концентрацією зусиль.
Я попросив у Віки її квиток. Побачивши на ньому місце „36”, подумав, що навряд чи аж так потрібний вплив магії, аби відмовитися від тридцять шостого на користь місця шістнадцятого, а ось якщо навпаки, то дуже навіть. Хоча, з іншого боку, як саме Віка могла довідатися, що вільно саме біля мене? Хіба що - кохання з першого погляду? Еге ж - я подивувався власній наївності і повернувся до так непоштиво залишеної мною в дверях мадам. Врятувати ситуацію і справді могло лише диво, і ним, попри все інше, стало моє, захоплене найщирішими почуттями, обличчя. Обличчя щасливого володаря окропленої на небесах путівки в медовий місяць, - звичайно, лише з вами! І тільки з вами, моєю найкращою, пустотливою товстушкою!..
Мені не хотілося навіть думати, як все це могло виглядати зі сторони. Майнуло тільки, що адекватною покарою могла стати лише радикально зупинена Вищим Суддею ця ганебна мить, і моє довічне буття в ній у собою ж і створеному мареві.
І я вже борсався у її бездонно-глибоких зелених очах! О, після мого рішучого впливу, думки гранд-дами були іще дещо хаотичними і безладними, але такими ж пристрасними. Я підкинув туди іще декілька божевільно смачних видінь, пов’язаних саме з місцем нумер „36”. Це і справді відбулося колись, як здалося, в моєму минулому, але цілком можливе, навіть жадане, і в майбутньому…
- У нас і справді найвеселіше місце, і аж до Конотопу, це ось там. Йдемо. Йдемо!..
Мій голос нагадав мені далекий рокіт гулу в глибокому тунелі. Але саме таке звучання лише й могло зворухнути пласти задавнених відчуттів, втомлених непростим і часто таким напруженим життям.
Вона ковтнула наживку швидше, аніж вода металевий карбованець, що випадково вискочив у дитинстві із моєї кишені углиб гірської річки. Як я переживав тоді… Але мить і пам'ять щільно закрила ворітця в щось таке імлисто-осяйне, наче не зі мною все те і сталося. І вже ніякі зусилля не могли знову увиразнити, повернути видіння, яке я щойно так чітко побачив. І ось вже контури неясної згадки потанули безслідно в ніде і в нічому. І таке вже траплялося. І не раз. Та вже нехай, я надто не переживав через отаку замкнутість власного «я» від самого себе. Зачинено, так зачинено. Не те, що сутність оцієї Рубенсівської дами – раніше, схоже, я і не зустрічав аж таких відкритих для читання і перечитування, а також і впливу, жінок.
Я урочисто повернув панні в руки її квиток до Конотопу, разом із твердою впевненістю, що він саме на 36 місце, яке найкраще в світі, ще б пак... І галантно взявся допомогти донести частину багажу до місця складування. І наче першу весняну теплінь відчув полегшення і навіть сердечну вдячність, якою заполум’яніла ця, безсумнівно пристріляна у справах земних, жінка. Вона вже протягнула свої речі через шість чи сім вагонів поспіль, та ще й стрибнувши у поїзд на ходу, і тому, і не тільки тому, будь-яку безкоштовну допомогу сприймала прихильно. Особливо, від такого захопленого нею стрічного-пересічного.
Троє роздягнутих до нижньої білизни заробітчан радісно оживилися при нашій появі. А коли вони довідалися, що пасажирка наразі вільна у всіх розуміннях - у їхніх руках відразу виникла чергова пляшка, а на обличчях засяяла збуджена діловитість.
- Ви така краля!
- Просимо паніку до нас!
- Йване наливай!
- Руку не міняємо.
- Йой, а ми тут маленько так сумували...
- Ой хлопчики, дайте я присяду, - досвідчена мадам, прихильно вислухавши вступну частину, взяла ситуацію у власні руки, - Це, прошу, нагору, - повинно поміститися, а це – вниз, ось так, добре, будемо по-домашньому. Я Лілька!..
Я зрозумів, що моя подальша присутність не обов’язкова. Барвиста Лілька уже комфортно примостила свою широку, потомлену дрібною навколишньою суєтою, конотопську душу, а з нею і міцну спину до незрадливої тверді звичної для неї дійсності.
Покидаючи шумну компанію, я піймав на собі пильний Лільчин погляд. І галантно кивнув. Лілька хитрюще підморгнула мені й відвернулася, з цікавістю розглядаючи своє царство і нових підданих, які вже боготворили її…
Ось ми і розлучилися, дорога Лілько, не встигши пізнати нічого, окрім меду. Це ж так чудово! Вочевидь у цьому очевидна перевага коротких взаємин понад стосунками тривалими. Явна перевага. Особливо, коли розтягуються взаємини, правдива ціна котрим лише одна мить.

6
Не знаю, до якого саме образу домріювала мене Віка, але після того, як наші пенсіонери зійшли у Вінниці, ми вповні насолодилися можливостями перебування віч-на-віч. Придбали у провідника декілька баночок жіночого коктейлю. І ковтали його за красу, радість, друзів, і знайомство. Вона чудово розуміла мене, а я її. Неначе у танці, ми зливалися у довірливій розмові. Я чесно признався Віці, що такого вишуканого букету, який складали вона і її духи, раніше не зустрічав ніколи. Вона поблажливо дала мені зануритися долонями, а потім і обличчям у своє розкішне волосся, доторкнутися рук, шиї, плечей, де цей запах набував особливого шарму.
Ми сиділи вже зовсім поруч, ледь не обійнявшись, і я слухав про її цікаву роботу, про її сина, про різні випадки з життя. Подекуди обережно вставляв і свої зауваги щодо мистецтва. Пригадав парочку гуманних анекдотів про блондинок у картинних галереях, а далі й зовсім щиросердечно признався, що теж маю деяке відношення до картин, зрештою, як і до інших артефактів, бо як жити у Львові і не розумітися хоча би трішки на цьому? Ні, я сам не малював, але цінність полотна, як мені здавалося, міг би визначити ледь не з закритими очима.
Віка відразу зауважила, що її фірмі вкрай необхідні консультації з оцінювання. І ми випили за процвітання її фірми. Я відповів, що коштую дорого, тому краще мене використовувати епізодично, у важливі моменти життя. За що ми теж випили. Віка запитала скільки я коштую, і я був змушений казати правду і тільки правду, а саме, що деякі жінки вважали мене безцінним. На Вікине чому, я з гордістю відповів, що володію дивовижним даром задовольняти всі жіночі бажання, що, зрозуміло, дещо інше, аніж забаганки. Вона іронічно посміхнулася. Та я увиразнив сказане, додавши, що роблю це навіть тоді, коли дами самі зі своїми бажаннями ще не визначились. Ми були вже добряче п’яні, хоча я, в основному, від милої відьмочки, ну а вона вже «за сукупністю», та, в першу чергу, від коктейлів. І нічого дивного, що, порозумівшись із ціною, ми потягнулися один до одного. Цілувалася вона переконливо - настільки, що на раптово проголошеній провідником станції місто-герой Київ ми зійшли разом. Москва зачекає. І взявши першу, що потрапила нам на очі, машину, рішуче помчали вперед, ні на дюйм не відхиляючись від шляху, яким несла нас доля.
А несла вона зрозуміло куди. Сказавши шоферу потрібну адресу, відьмочка не гаючи часу знову притиснулася до мене, підставила свої повні губи для поцілунку, який я негайно і здійснив. Далі ми більше цілувалися, аніж не цілувалися. І коли зупинилися біля під’їзду одного з будинків, як мені здалося - недалеко від площі Перемоги, то були вже остаточно готові для величних подвигів на дбайливо заквітчаних плато багатоповерхових пристрастей.
Квартира у відьмочки видалась мені, звиклому до спартанських самообмежень, і справді фантастичною. Грошей тут особливо не економили. Та часу на докладні оглядини не було. Віка, роздягаючи себе і мене на ходу, вкинула нас у душову кабіну, - із тих, що вміли розмовляти на декількох мовах, - де ми й зупинилися, для початку на французькій…
Напевно це найвище тілесне блаженство – відкривати нову жінку. Якщо те все правда, і Бог сотворив людину, як чоловіка і жінку, то відкриваючи нову жінку, я, вочевидь, відкривав і себе наново - отим, яким би міг бути з нею. Певно і Віка відчувала щось подібне - вела себе і розпусно, і в той же час достатньо вишукано. І хоча я ще десь картав себе за цей раптовий чуттєвий зрив, та спинитися було вище моїх сил. Та й хіба зможе опиратися самотній чоловік жіночій ласці? Тим більше, коли її палкі почуття викликані саме ним. І будь-яка розплата за дароване вже не здавалася надмірною…
Проминувши перші швидкі чуттєві задоволення, ми перейшли до спальні в стилі «нового ампіру», що я зауважив швидше на доторк, бо очі на це вже не мали ані миті часу, і після чарочки мартіні під блюзи нічного Еф-Ем продовжили взаємне чаклунство, не забувши, навіть, про деякі засоби безпеки - у першу чергу, відключивши мобільні телефони...
А посеред ночі я таки скористався допомогою віагри. Надто вже не хотілося зупинятися. Точніше, четвертинкою від «таблетки про запас», яку я завжди тримав при собі в потайному закутку гаманця. Років десять – двадцять тому мене би вистачило на всю ніч і суто природнім чином. Але зараз вже ні - роки, сукупність обставин… Знайомий друг-лікар не рекомендував мені часто користуватися стимуляторами, але цієї ночі я не бажав гальмувати. Віка відкрилася мені повністю, і в нашій пристрасті ще не народилися табу. Тож і я відривався - як і належало, коли жінка справді отримувала ті задоволення, про які так неперевершено сповіщала...

Я розпочав із того, що розвернув уперед її „третє око”, а потім, користуючись абсолютним розслабленням красуні, трохи змінив і деякі системи сприйняття. Віднині вона не тільки відчуватиме все на світі значно тонше, але і зможе від усього досить легко абстрагуватись, а значить робити перші кроки за межами свого „я”, і навіть читатиме не надто приховані думки. А ще віднині між нами буде досить сильний внутрішній зв’язок.
Віка була першою, яку я так законтактував. Але чому би й ні? Раз вже я вирішив повноцінно розплатитися з нею за її щедроти. Та й допомагаючи виявленню присутніх в жінці талантів формально я не переходив межі дозволеного. Ані в Заповідях Божих, ні в інструкції до закриття скриньки Пандори, не писалося, що це заборонено. А використовувати Віку для «злого» я не збирався…
Та й що стосувалося Божого взагалі, і земного зокрема, то всі мої відчуття, тривалі спостереження за цим світом, не знаходили, що жінки мають інше Вище завдання, аніж допомагати чоловікові у виконанні ним Божої справи, частиною якої, вони безумовно могли бути теж.

Потім ми знову кохалися – шалено, нестримно, до повного знищення пітьми за вікном, до болю і цілковитої знемоги. І навіть іронічна здатність віагри продовжувати безсоння й опісля не завадила, - вочевидь, я використав усю медикаментозну складову по прямому її призначенню, бо, одночасно відключившись, ми проспали ледь не до обіду. І далі знову був збочений до розмов душ і оргазм Віки, який я, у подарунок їй, трішечки посилив і подовжив…
Коли ми остаточно встали з ліжка, ноги у моєї відьмочки підгиналися, і на світ вона дивилася явно інакше, аніж учора. Звичайно, після такої ночі усі жінки дивилися б на світ інакше, але у випадку з Вікою ці зміни носили постійний характер.

Далі ми пили каву із шовковими вершками в оксамитовій модерновій кухні, мовчки, втомлені чуттєво, виснажені фізично. Такі незнайомі, і вже ледь не рідні, принаймні, за природністю нашої мовчанки. Першими словами було моє запитання щодо великої сімейної фотографії над столом.
- О, так, це мій син і чоловік. Я їх дуже люблю. Я вчора казала що ми розлучені? Я пожартувала. Але, думаю, ми давно б уже розлучилися, якби не дозволяли зрідка один одному трохи більше, аніж оте собі дозволяють консервативні сім’ї. Дивно, що я ніколи не заходила далі кав’ярень. Але я думаю, якби мій чоловік довідався, що я була з кимсь тут, у нашому домі, сталася би катастрофа. Навіть не знаю, чим би це закінчилося.
- Сім’я і дім - це святе. Віко, вже тривалий час я не руйную сім’ї.
- Пусте, я вже вирішила для себе це питання. І зараз дам собі раду. Я тебе тепер часто згадуватиму, особливо, коли захочеться приємних відчуттів. Ти молодець, і в нас було все гарно, як ніколи, принаймні ти перший, хто мене аж так завів...
- Дякую, але не перебільшуй, і ти незвична. А від сьогодні стала іще більш незвичною. Озирнися навколо, твої відчуття загострилися. Впевнений, надалі все залежатиме тільки від тебе. Зможеш ясніше читати думки і близьких тобі, і тих, чий природний захист зламаний, і ще багато чого тобі відкриється...
Очі Віки здивовано розширилися, та я продовжував її дивувати: - Але за хвильку ти повністю забудеш мене, і, хочу сподіватися, пізніше познайомишся зі мною наново, без обтяження різними суперечливими згадками…
В її очах блиснула недовіра і щось, вельми схоже на образу. Приємно, але її думки майже повністю збіглися з її словами.
- Ти що, в екстрасенси записався? Отак жартуєш? А взагалі, не хочу навіть чути, не хочу вірити, припини, не смій таке мені казати. Просто граєшся зі мною? Що б ти знав - не бажаю, та й не звикла втрачати! Ні найменшої згадки, і про тебе також!
- А ти, сонечко, і не можеш мене втратити, щонайменше, із двох причин. Перша - ти мене сприймаєш таки трохи іншим, аніж я є насправді. Не буду тобі всього пояснювати, але якби ти зараз побачила мою фотографію, то навряд чи мене б упізнала. Отже я - ілюзія, просто вимріяна тобою ілюзія. А свої ілюзії, даю тобі слово, ти не втратиш. І друга причина, це зв’язок між нами. Він існуватиме віднині й до того часу, доки сила більша за наше притягання його не обірве. Сподіваюся, ми зможемо бути один-одному ближчими, ніж просто друзі. Не питай як і чому, просто прийми це, як невідворотний хід подій. Колись, можливо, ти відчуєш мій поклик і цілком імовірно робитимеш дуже дивні, на перший погляд, речі...
Схоже, тільки зараз до неї стало доходити, що я не жартую.
- Сергію, це правда? Але ж, хіба допустимо так втручатися в моє життя? Я ні про що таке не просила…
- І я теж не просив, і ось я саме такий, який є, і ти – така. Якщо чесно, то я не бачу в нас із тобою зла. Та й чи не кожен аби раз, та відчував у житті, що якась сила є покровителькою йому? Я відчуваю це гостріше, хоча і не певен, що це саме сила. І не знаю, куди від цього подітися. Повір, я пробував зачинити себе в чотирьох стінах, але пружина від цього лише дужче стискалася, і ось зараз випрямляється…
- Мені страшно. Ти ж не покинеш тепер мене? Ми ж не повинні тепер ось так розійтися? Обійми мене!
Я підійшов і м’яко обхопив її за плечі, притиснув до себе. І зовсім інші відчуття, ближчі, скоріше, до жалощів, раптово накрили мене.
- Віко, мила моя, можливо, це і є доля - її доторки до нас, її увага. Сприймаємо ж її такою, як вона є. Мені постійно видається, що хтось не зводить з мене очей, але ж не все так трагічно – хтозна, що ті очі бачать насправді.
А ще я думаю, тобі позаздрила би зараз більшість жінок цього древнього міста.
- Сергію, тоді ти мав би відчувати іще дещо. Невже ти не відчуваєш мови серця?..
Я підхопив цю неймовірно близьку мені зараз жінку і відніс до спальні. Опустився з нею на ліжко. Довірливий смуток боровся із розпачем в її прекрасних очах. Та я не став очікувати результату і миттєво приспав жінку. Нехай прокинеться в інше життя, можливо, куди так чи інакше і званою була прийти?
Завершивши з найважливішим, я зосередив увагу на своїх слідах - вони палали навкруги, як щедро розсипані різнокольорові новорічні вогники - і тут, і там. Я прибирав їх один за одним, та їх і справді було навдивовижу багато, і в самих неочікуваних місцях. Але не зважаючи на мої потуги, деякі сліди я не зміг, та і не міг би видалити остаточно, - вони, зрештою, поступово втрачали свою яскравість, але не зникали безслідно. Я розумів усю їх небезпеку, так і не в силі осягнути - кого і куди вони могли би привести – сліди, що залишились усередині Віки.

Я ніжно поцілував міцно сплячу жінку і покинув її квартиру. Коли Віка невдовзі прокинеться, вона пригадуватиме зовсім інші події зі свого нещодавнього життя, не вірячи навіть втомленому від ночі кохання тілу...
Точніше, не повірить, що все могло бути зовсім не так, як їй пригадується, що то був не сон…

Якщо мене і гризла після всього цього совість, то в дуже віддалених від очевидності закутках. Але чим далі я відходив від будинку Віки, тим гостріше розумів, що все це не випадковість. Так і мало статися, якщо майбутнє аж ніяк не сліпий збіг обставин. Лінії перетинаються. Наші паралельні лінії. Ті, що, зрештою, тчуть малюнки майбутнього…
Побродивши трішки містом у супроводі різноманітних примарностей у грудях, я, зрештою, зупинився у черговому Інтернет-кафе. Найкраще забуватися - або змінюючи старі відчуття на нові, або ж працюючи. Та працювати доведеться в будь-якому разі, тому я рішуче взявся за справи, хоча і дещо змінивши, у зв’язку із «вимушеною» затримкою в Києві, послідовність їх вирішення.
Як і очікувалося, у створеній нещодавно веб-скриньці на мене вже очікував лист з потрібним телефонним номером. І після недовгих пошуків на розімлілих від пообіднього тепла вулицях, знайшовся і найбільш зручний для подальшого дійства телефон-автомат.
- Оксана Ярославівна?
Коли мені ствердно відповіли, я назвався Сергієм Павловичем, і скромно додав, що це саме та особа, яка пропонує допомогу в розшуках зниклої.
Жіночий голос у трубці мене не здивував, я очікував на щось схоже - владний, дещо роздратований і в той самий час уважний, підготовлений до цієї розмови.
- Ви ж розумієте, Сергію Павловичу, що намагаєтесь увійти у делікатну сімейну справу? Тому прошу вас не розраховувати заробити легкі гроші на нашій біді. Можливо, найкращим рішенням стане, якщо ви покладете зараз телефонну трубку і забудете про це все? Інакше ваше життя може різко змінитися, і не в кращу сторону. Домовились?
- Ні, так не піде. Відмовлятися, наразі, тільки ваше, Оксано Ярославівно, право. Ви готові відмовитися? Ні? Тоді слухайте уважно. Я справді володію певними здібностями. І маю достатньо досвіду. І я вже встановив перший контакт із вашою дочкою. Якщо вам цікаво, то можемо зустрітися, якщо наполягатимете. А можемо нині і не зустрічатися. Сьогодні мені потрібен тільки ваш усний дозвіл на подальші розшуки. І ваша згода на те, що після повернення Ірини, я можу розраховувати на достойний статусу вашої сім’ї гонорар...
- Зачекайте, ви хоча б розумієте у яку справу вас втягнула... у яку справу ви намагаєтесь ввійти? Ми і так задіяли усі можливі найдієвіші засоби, підняли на ноги геть усіх...
- Оксано Ярославівно, якщо ви про вчинок вашої молодшої доньки, то вона, порушивши ваші сімейні домовленості, лише пробує врятувати свою сестру. Утім, як знаєте. Я вам за декілька днів зателефоную. А ви зважте, чи розумно відмовлятися від моєї допомоги.
- Сергію, можна я називатиму вас за іменем? Так ось, якщо вам потрібна тільки наша згода, то ви її матимете, ми і справді дуже хочемо... – голос жінки здригнувся, у трубці повисла недовга пауза, - ми очікуємо нашу Ірину і все зробимо для її повернення...
- Добре Оксано, я бачу – ми вже разом шукаємо конструктив, і це перспективно. Отож, переб’єте мене, якщо зроблю помилку... – І я коротко переповів відомі мені факти.
- Тільки не півмільйона, а мільйон, - один раз, і швидше машинально, виправила вона мене, напевно так підтвердивши зібрані мною факти…
- Добре, значить очікуйте мого скорого дзвінка...

Я досить сухо попрощався і, не зважаючи на те, що моя замовниця ще не збиралася закінчувати розмову, поклав трубку. Я і так дещо перебрав із тривалістю нашої розмови.
Поклавши до кишені диктофон, я старанно протер носовою хустинкою трубку, кнопки набору, і саму телефонну картку. І пішов, перед тим повернувши картку знову в карткоприймач телефон-автомата. Перейшов на другий бік вулиці. Автомат, як і повинно ж бо продовжував роздратовано сигналити уві слід про мою забудькуватість. Але мене це не особливо бентежило. Цікавило інше.
Повагавшись між „Кафе” та „Хлібним”, я таки зайшов до хлібного і влився в чергу, що смиренно очікувала доки неспішні водій і експедитор розвантажать найсвіжіші батони та булки.
Ледь не відразу після того, як я зник у крамниці, до полишеного мною телефон-автомата підійшов невиразний чоловік, що раніше сидів на лавці неподалік. Озирнувся, витяг залишену картку, оглянув, і вставив її знову. На картці було ще на декілька десятків хвилин розмов, що старанно і висвітив дисплей. Це, вочевидь, сподобалося чоловіку, і він вирішив скористатися своєю удачею, не відходячи далеко від каси.
І спочатку все йшло добре, чоловік розмовляв зі щирим задоволенням на обличчі, і певно розмова протривала би ще трохи, якби її не перервали найбрутальнішим чином. Біля самого телефон-автомата м’яко пригальмував чорний мерседес, із якого гнучкими котами вискочили три кремезні хлопи. Двоє досить спритно і брутально заламали руки щасливцеві, зігнувши того ледь не на пополам, вкинули у салон машини, і рвонули геть. Третій ж бо залишився на місці подій, узявшись оглядати телефон, і, напевно, знімаючи відбитки.
Зі спецслужбами мати справу я зовсім не бажав, а особливо – зі спецами з іншої країни. Дивно, що саме вони приїхали «на захоплення». Добре подумавши, я навіть міг би сказати з якого саме підрозділу ці хлопаки. Бо в кожному своя школа, хоча в цілому – це були представники кремлівської школи. Кожен рух, жест, навіть аура процесу беззаперечно свідчили про це.
Я з тугою поглянув на чергу сумирних покупців, на неспішних водія та експедитора, і вирішив більше не очікувати. Куплю ватрушки іншим разом і десь інде, якщо дуже вже захочу підсолоджених дріжджів. А зараз доцільніше нормально перекусити - енергії я потратив цієї ночі добряче. Та й до Інтернету не зашкодило би разок ще завітати, і краще зробити це найнепомітніше. Тож, за сукупністю обставин, нічого ліпшого за «Макдональдс» мені не світило, та вже нехай…



7
Відчув я Віку відразу. Ледь налаштувавшись на неї. Та ще і як відчув! Крізь нечітку млу дрібних деталей побачив її очима залу галереї, декількох відвідувачів. Картинка рухалась, і я рухався їй назустріч.
Але пішки мені довелося б іти досить довго, тому я зупинив таксі.
« - Куди?»
« - Вперед, друже, лише вперед!»
Потрібний напрямок я відчував нутром, на жаль, досить далеким дорожніх реалій, тому поїздка видалась не надто простою - водій нервував, і мав для цього підстави. У тому напрямку, який я вказував, часто проїхати було неможливо. Якби я краще знав Київ, і орієнтувався б на місцевості, то вказував би дорогу дещо інакше, аніж вказівним пальцем. Але міста я аж так не знав. Тому моє „направо” чи „прямо” часто впирались у односторонній рух, чи там іще у щось таке фундаментальне, на кшталт відсутнього взагалі проїзду. І тільки коли ми проминули бурлеск відновлених у всій красі пролеткульту Золотих Воріт, я відчув, що ми майже на місці, й Віка десь поруч. Водій внутрішньо просяяв і радісно запросив, як на мене, завищену в рази ціну. І деякі його думки при цьому були навіть чіткіші, аніж видіння, які транслювала Віка. І мене вони вкрай обурили. Бо ким-ким, але лохом, якого таки потрібно „поставити на бабки”, я себе ніколи не відчував.
Та я не дозволив собі надмірно ображатися і відпустив чолов’ягу із твердими переконаннями, що отримані від мене п’ятдесят гривень і є його бажаними євриками, і що він вдало нагрів лоха. Зрештою, водій бажав саме таких емоцій, і він їх отримав. Таксі стрімко віддалялося вулицею. А я неспішно двинув уперед, перераховуючи про себе різницю між собівартістю і ціною поїздки. І так, і сяк виходило, що із затратами на пальне, навіть врахуванням амортизації на запчастини, володар далеко не нової „Волги” чесно заробив не менше десяти гривень. А, значить, я не примножив зла. Чомусь це для мене було важливим. Як і у випадку з Вікою. Та з нею, як і з кожною жінкою, основною проблемою очікувано стануть чоловіки, які її оточуватимуть. Як би мені не хотілося те визнавати, але саме чоловіки змусять Віку обрати той чи той шлях. І навряд чи особисто я впливатиму на цей вибір.
Погода була прекрасна. Відчувався недалекий вечір. І я залюбки би ще пройшовся вулицями древнього центру, де кожен крок приносив щось своє, коли б не впирався вже у двері Вікиної галереї. А таки зараз мене найбільше інтригувало можливе продовження наших з нею взаємин. Я, безперечно, й досі був під чарами цієї неймовірної жінки.
Двері, прочиняючись, зачепили мідний дзвіночок, і Віка обернулася у мій бік.
У ту мить, коли вона оберталася, спритний молодик за її спиною швидким рухом прихопив і затим закинув собі до внутрішньої кишені піджака щось невеличке й блискуче. Коли Віка, продовжуючи говорити, знову повернулася до молодого чоловіка, той уже стояв непорушно, вдаючи, що уважно слухає, тримаючи в іншій руці гарно розписане горня, яке він взяв із виставкової шафи, вочевидь, ще до моєї появи.
Я, неспішно наблизившись, привітався і запитав дозволу оглянути експозицію картин у глибині зали, вхід куди був перегороджений оксамитовою стрічкою. Це коштувало десять гривен. Я запитально підвів брови.
- Не дешево. Невже перегляд коштує цих грошей?
Ще на порозі галереї я уважно закрив себе від будь-якої форми зчитування. Хто міг знати, яка у Віки сила зараз, тому вирішив бути максимально обережним.
І вона мене не впізнала. Це добре. Тільки легка блідість обличчя говорила про пережиту нею бурхливу ніч і такий самий ранок.
Задаючи Віці безглузде запитання щодо ціни, я одночасно торкнувся нутра молодої злодійкуватої особи поруч з нею, породивши там хвилю гострого панічного страху.
- У нас нині дуже хороша колекція робіт, тому... - Віка вже почала відповідати мені, як раптом здивовано перенесла погляд на молодика поруч.
Безумовно, вона почула паніку цього йолопа так же виразно, як і я! „Пора рвати кігті, - хрест, напевно, на сотню баксів потягне...” Віка кинула швидкий погляд на полицю, де і мав лежати той хрест. „Блін! засвітився!!!”, - блиснув, як промінь прожектора у пітьмі, відчай молодика. Він шарпнувся і раптово витяг із кишені ножа. Лезо сяйнуло в повітрі, майнуло разом із рукою вгору, враз перекрутилося і прогуркотіло керамічною плиткою підлоги. Другий мій удар був уже коліном у стегно молодику. За мить невдаха лежав на животі, смішно підвернувши ногу, і вив од болю у заломленій мною руці.
Віка ошаліло гляділа то на мене, то на хлопа на підлозі.
- Господи! Який жах! Ви часом його не вбили? Той хрест не такий уже й цінний аби ось так...
- Живий. Вбивають менш ефектними прийомами. А про який хрест ви кажете?
- Він, схоже, щойно поцупив його, коли я повернулася до вас. Думаю, він зараз у нього у внутрішній кишені піджака.
- Тоді зрозуміло, для чого ніж...
Я обережно просунув руку в кишеню злодія і витяг звідти невеликого, але відчутно важкого срібного хреста. Передав його Віці.
- Дякую, - Віка швидко заховала хреста у шухлядці стола, і наче згадавши про щось, поморщилась, - Я вас прошу, тільки не потрібно міліції. Сьогодні в нас немає охорони, тому таке і сталося. Відпустіть його, будь-ласка, хай іде звідси.
- Як скажете.
Я підняв молодика на ноги. І, не відпускаючи заломленої руки, потягнув до виходу. Молодик досить сильно накульгував, але ще сильніше матюкався – і про себе, і вголос, судячи зі всього – із жаданою дозою наркоти виникли серйозні труднощі. Вивівши за двері галереї, я твердо прописав у його «біосі», що більше він колотися не стане, а заодно й матюкатися. Справжні чоловіки все таки повинні вести себе більш морально! Та й на жінок такою поведінкою потрібного враження не складеш.
- Все, віднині ти чистий.
Хлопака ошелешено глянув на мене. Раптом його перекосило і він кинувся блювати у смітник біля стіни.
Я не став йому казати, що віднині будь-яка згадка про шкідливі звички закінчуватиметься саме так. Але невдовзі це мине – разом із нездоровими захопленнями. Та й навряд чи був сенс йому про це говорити, нехай осягає далі свої таємниці самостійно.
Можливо я вчинив і не правильно, що дозволив собі таке втручання в інше життя, але совість мовчала й цього разу.
Віка виглядала стурбованою і пригніченою неприємним інцидентом, але ця тривога, як на мене, лише підкреслювала її вроджену красу.
- Боюся, він знову прийде, аби помститися.
- Оце навряд чи. Я йому нашепотів протилежне. Мене звати Сергій, а вас?
- Ви впевнені? Вікторія, можна і Віка. Не знаю, як і дякувати. Чудернацьки ми з вами знайомимося, чи не так?
Віка подала руку. Таку знайому мені - витончену й сильну водночас.
Але я у жодному випадку не повинен був дозволити відкритим частинам наших тіл доторкнутися!
Я схилився над її протягнутою долонею і, трохи ризикуючи, торкнувся лише подихом її шкіри з відстані декількох міліметрів, іншою рукою торкнувшись до ліктя дами. Мені повезло, що на Віці був піджак. Але і крізь його тканину в мої відчуття ринули незчисленні кусючі мурашки.
- Ви напевно західняк? У нас, на Заході, полюбляють цілувати дамам руку.
Певно і вона щось таке відчула - обличчям дівчини майнуло сум’яття, і я вирішив відвести її чимдалі від можливих спалахів-здогадів.
- Я сподіваюся, Вікторіє, ви дозволите мені тепер оглянути ваші колекції безкоштовно? Таким чином у нас не залишиться відчуття, що ми один одному щось винні. Чи не так?
- Напевно.
Віка посміхнулася і відвела свої відьмацькі очі.
- Хіба я можу не погодитися? Гаразд. Йдемо. У нас цього місяця представлені роботи молодого, але вже знаного постімпресіоніста Євгена Різовського. Це з нових поступлень...
- Він із Києва? Схоже, я вже чув це ім’я.
Ми пройшли углиб зали, де навпроти однієї із картин замислено стовбичив худорлявий чоловік у досить дивнім, як для Києва, одязі. Мені здалося, що його шати пахнуть театральною гримерною, а сам чоловік ... І в цю мить чоловік обернувся до мене й уважно глянув мені в очі. Ми легко кивнули один одному головами. Раз нас пов’язувало мистецтво, то етикет зобов’язував привітатися, хоча ми точно не зналися.
- Ось тут, бачите, картини Різовського, а ось там картини львівського художника Симкова, це для любителів класично виписаних пейзажів, правильно намальованих натюрмортів, словом, усього точного – і в композиції, і в колористиці. Але ви, думаю, і самі знаєте, що сьогодні значно більший попит на порушення традицій, аніж на їх дотримання. Тому роботи Різовського у нас починаються від п’ятисот євро, а роботи Симкова, ті що невеличкі, з двохсот.
Тож, купуючи Різовського, ви дотикаєтесь до експресії мистецтва сучасного і, можливо, майбутнього. А придбавши Симкова, маєте нагоду медитувати природними гармоніями…
Ні, Різовський, на відміну від Симкова, мені не надто сподобався. Можливо, художника може образити кожен, але не кожен, хто дістався пензля – художник.
Композиція і малюнок були безперечно слабкими місцями молодого таланту, і далеко не лише його одного, проте кольори, я змушений був це визнати, він поєднував цікаво, і густі мазки мастихіном виглядали соковито щедро, фарби Різовський не жалів.
- Вікторіє, боюсь, що в цілому це не постімпресіонізм, особисто я б назвав творіння молодого автора модерністськими, і в манері експресіоністичного примітивізму…
- Яке жахливе поєднання слів. Невже все так погано? Сергію, зізнаюся вам, що я не фаховий знавець малярського ремесла. Більше тримаюся на інтуїції. Але чи не можемо хіба припустити, що це модний нині модерністський постімпресіонізм, чи там - постмодерн? Зрештою, хіба це має значення? Хіба не достатньо – подобається чи не подобається картина?
- Напевно достатньо, хоча, все, думаю, має значення. Опиратися на подобається чи не подобається - звична справа, але, знаєте, не кожна страва, яка видається доброю на смак, піде на користь...
- О, відчуваю глибини пізнання життя. Відкриєте й мені таємниці добра і зла? Я готова.
- Ну, якщо дозволите ще одну хвилину серйозності, то спробую пояснити свою думку, як відрізняти справжнє від не зовсім справжнього, живе від мертвого, - скажімо, за відчуттям проходження світла. Ось гляньте на цій картині Симкова жінка, а поруч чоловік, а нижче, певно, собачка, так? Відчуття просте – мистецьке світло наче проходить крізь жінку наскрізь, крізь тваринку теж, і крізь споруду каплички, ось, теж, а в чоловікові воно наче зупиняється. Він його вбирає, спиняє - доки не визріє, не стане мудрим, біло-сивим, якісним, і … тоді вже прозорим. Справжні майстри це відповідно і передають. А ми можемо, зважаючи на це правило, краще орієнтуватися... Ось і все.
- Прозорість, як жива ніжність? Гарна ідея зі світлом. Нагадує мені будистське Просвітлення. Але тоді, за вашими словами, чоловіки трагічно інші й менш просвітлені? Ні, вони з цим категорично не погодяться... Утім, дайте мені час аби це прийняти, а тоді й запам’ятати. А ще краще – я запишу ваші вислови, хочете навіть на стіну тут повішу, під склом, у рамочці, якщо ви купите собі щось у нас, - те, що сподобалося, - Віка переможно усміхнулася.
- Чому би й ні, але на зворотному шляху, Віко. Як вступлю до Києва, то відразу до вас. Тож за декілька днів, максимум за тиждень, я сподіваюся, вам доведеться знову вислуховувати мої сентенції.
- Палаю цікавістю. Сергію, це ж не таємниця - звідки ви знаєте таку дивовижу про світло? Може якась книжка є?
І справді, звідки? Мені чомусь здавалося, що я про це все знав ледь не весь час.
- Віко, маю вас розчарувати, бо це щось трансцендентне, схоже, на те, як я живу – від звершення до звершення…
- О, ще одна таємниця? Та вже нехай - значить у честь майбутніх звершень я вас і пригощу зараз кавою. А то ви, Сергію, бліді, не виспалися? І я щойно зі Львова. І теж відчуваю себе втомленою з дороги. Ще годинку, думаю, попрацюю і закриюся.
Вона ще не позбулася вражень від прикрого випадку з молодиком і, цілком зрозуміло, не бажала залишатися на місці подій самою. Я не сумнівався, що двері галереї сьогодні зачинять відразу вслід за мною.
Ми випили кави, оглядаючи картини. Мимохідь я запитав, чому вона нині тут зовсім одна. Вияснилося, що на роботу саме цього дня одночасно не змогли вийти ані охоронець, ані продавець - замісниця Віки позавчора потрапила в лікарню з апендицитом, а сьогодні повинні були прийти перевіряльники з енергомереж. Домовилися на четверту дня, попередили, аби хтось був обов’язково. Але 1 досі не прийшли…
Якби ми жили не в колишньому совку, то я би задумався над збігом обставин, а так – надто багато хаосу навколо, як на мої скромні розумові здібності. Та я вже мав іти. Віка дала мені візитку і на прощання сказала про дивне відчуття, ніби колись уже мене бачила, і добре знає мене, але це, передусім, із-за такого тонкого, нечастого в нинішні часи, взаєморозуміння, тому з нетерпінням чекатиме…
Дивний усе ж таки збіг обставин. А якщо зовсім не випадково ми зустрілися з нею в поїзді? Це вже прийшло мені на вулиці, коли я здаля помахав рукою Віці, вона якраз перевертала на дверях вивіску «відчинено» іншою стороною. Молода жінка на мить застигла, та, схоже, таки кивнула мені на прощання.
Я дійсно був потомлений настільки, що небезпечні думки-спогади зовсім не турбували і без них затуманену голову, інакше Віка точно відчула б їх. І тоді моїй совісті довелося б, напевно, прокинутися.
Я ішов і думав – цікаво, а коли ж ми і справді зможемо побачитись? І ще мене інтригувало, що третій відвідувач зник із галереї так непомітно, ніби якоїсь миті став невидимим. Я теж так умію, але серед простого народу, до не надто спостережливих представників якого нас із Вікою нині важко віднести. Утім, чомусь хотілося вважати, що ми, захоплені один одним, просто нічого не помітили. Та й, знову ж таки, втома.
А непогано було б колись повторити пройдешню ніч…

8
Успішно пройшовши міждержавний паспортний контроль, як те і планувалося - зі звичними вже для мене відхиленнями від встановленого для пересічних пасажирів порядку, я дещицю часу іще просидів біля вікна купе.
Нашіптували свою подорожню пісню колеса. Сусіди не хропіли. І добре. Хоча розбуджені останнім часом відчуття, здається, і вловлювали щось чергово нове на межі мого нинішнього „я”, та це видавалося ще не таким близьким, як, прикладом, світанок, тож можна було наразі не тривожитись.
Уже здавна я намагався не залишати зайвих слідів при перетині кордонів, мало хто спробує дослідити ті чи інші події з огляду, наприклад, на хронологію присутності моєї особи у російській столиці. А я, навіть перебуваючи в Штатах, час від часу заїжджав до Москви. І буватиму тут, схоже, іще не раз. І займатимуся далеко не одними ходіннями в музеї. Але якщо мої нинішні відчуття щодо мого ж майбутнього достатньо правдиві, то доведеться ставати ще більш невидимим, аніж раніше, і в першу чергу, під час переїздів. Бо зникати безпосередньо в Москві ніби і не важко. Але тільки на перший погляд.
Світ останнім часом трясе, і ще як трясе. І рухається все значно динамічніше, ніж раніше. І всі за всіма слідкують, і на вус про кожного мотають. Стрімко змінюється і Москва. Ясно, не тільки зовнішньо, але й нутром своїм - у звичний для мегаполісів бік. Як саме змінюється, мене, зрештою, і раніше ніколи не обходило, та й так ясно, що не фізичні властивості світу змінюються. Пересічний мешканець столиці ставав щоразу жорсткішим, і менш інтелігентним, інтелектуальним, - більше жлобом, та де цього не відбувається? І їхав я нині до російської столиці у справах, що могли трапитися будь-де, хоча трапилися в Москві. Прикро, що в житті часто обертаються світлі сторони на темніші, але ж якби життя тільки темнішало, як на те жаліється люд, то довкола давно царювала б абсолютна пітьма…
Все. Зібратися. Викинути з голови будь-які згадки про будь що – окрім цілей мого вояжу. Перше - зник чоловік моєї знайомої, щодо якої в мене до вчорашньої ночі з Вікою, проявлялися певні сентименти. І навряд чи ці пристрасті полегшать вирішення справи. А ще донька одного із київських скоробагатьків потрапила до рук російської міліції, а потім, вочевидь, була викрадена з ціллю викупу. І те, що тут замішані російські силовики, які ніколи не бувають колишніми, я мав змогу переконатися щойно в Києві. У цю справу я вліз ніби суто з-за грошей. Що є мінусом. Але не тільки з-за грошей, можливо, саме щире прохання молодшої сестри зниклої зіграло вирішальну роль. Все ж таки гроші ніколи не стояли в мене на першому місці. Тож моральний баланс тут дещо кращий, хоча сама справа, думається, значно важча.
І доля елегантно долучила мене до всього цього нагромадження неясності. А ще вчора зранку я безтурботно потягував пиво вдома, і не підозрював, що вже підхопила мене стрімка течія подій. І чи спроста підхопила?
Зважаючи на насиченість днів нинішніх, я вже не так легковажно ставився до ймовірного надстрімкого розвитку подій дня завтрашнього. Прокручував і прокручував у голові те, що явно цього майбутнього стосувалося - у першу чергу, у справі доньки олігарха. Досвід мені говорив, що тут існував очевидний внутрішній конфлікт - звичні для таких справ пропорції видавалися серйозно порушеними. І не дивно, що ситуація, судячи із добутої мною вчора додаткової інформації, склалася патова.
Як саме проводила донька багатія свій московський шопінг-тур так і не стало відомо, але підібрали її менти на виході з одного з модних клубів у стані, за посиланням на складений у спецзакладі протокол, хоча й важкому, але дуже навіть живому, навіть не буйному. А ось її супутник, із місцевих друзів Ірини, і буянив, і на ногах не тримався, й полюбовних варіантів виходу із ситуації не підтримував, тож цілком справедливо, за словами відповідальних осіб, і був приписаний на ніч до 4-го, Таганського медвитверезника. Даму, так і не з’ясувавши її статусу, відправили у єдиний на всю Москву жіночий «профілакторій». Це при тому, що доньку олігарха вже повсюди розшукувала її охорона, від якої трохи раніше весела парочка успішно накивала п’ятами.
Так ось, після успішного «витверезіння» доньку олігарха більше ніхто не бачив. Окрім викрадачів, звичайно.
Деяку інформацію я отримав із листування з молодшою донькою Пилишиних, але, в основному, безпосередньо з домашнього комп’ютера сім’ї в Києві. Цілком таємну довідку надіслали з Москви простим мейлом. Щоби ознайомитися з потрібними матеріалами, достатньо було тільки потрапити через тіньові павутинки всесвітньої мережі у домашній комп’ютер сім’ї, що виявилося - опісля довірливого спілкування із вельми турботливою молодшенькою - не такою вже й важкою справою. Зрештою, я був упевненим, що вони наймуть мене для пошуків, і так воно ніби й сталося. А совість мене не гризла, можливо тому, що до надбагатіїв у першому поколінні на теренах СНГ всі ставилися однаково. Словом, я без поспіху скопіював потрібні й не надто потрібні мені архіви, благо на відкритому усім веб-вітрам хазяйському комп’ютері хтось надовго завис в Неті. Особливого розуму це не потребувало. Єдине, що мене напружувало, то це ймовірний провал спецслужби, наявність якої довелося нещодавно побачити на власні очі, у захисті конфіденційної інформації, чого бути на такому рівні аж ніяк не могло. А це значить лише одне, що, замість власної старої служби охорони, працювала вже нова, та ще і з «варяг». Чого б це?
Із електронного листування між собою родичів, а також із конфіденційних повідомлень згідно офіційних запитів, я склав для себе більш-менш зрозумілу картину подій. На ранок, прийшовши до тями, молода киянка покидала витверезник зі скандалом, обіцяючи усім абсолютний максимум – і за своє „витверезення”, і за якусь зниклу дрібну коштовність, і за відсутність в сумочці мобільного. Звичайно, усього цього ніби й не було на дівиці з самого початку. Та хто його знає. Так чи інакше мадам випхнули за двері установи навіть не давши зателефонувати рідним і близьким. Далі вона, начебто, сіла у першу стрічну автівку - і з кінцями. Ймовірно скерувала водія до свого готелю, але туди не доїхала. А за добу до її батька в Києві зателефонували і запропонували організувати повернення доньки за підозріло „скромний” гонорар у сто тисяч євро. Для батька Ірини ця сума не важила і нігтя доньки, але олігарх ніколи не робитиме те, що від нього очікують, тому він і олігарх. І в давно обжитих сферах криміналу він мав усе зробити „правильно”, згідно із поняттями того світу, в який входив. А значить, щонайменше, стільки ж грошей пообіцяв і гарантам повноцінного вирішення питання.
У Москві, зрештою, як і в кожному постсовковому місті, із такими гарантіями могло бути декілька варіантів. Утім, олігарх, за своїм статусом, зобов’язаний був працювати із найвпливовішим прикриттям, насамперед, із державними службами, і саме - із найпотужнішою на цю мить «конторою», якщо проблема хоч якось входила в сферу її компетенції. А значить – реально тільки з кимсь із ФСБ. Утім, і прикриття з ФСБ за невизначеної ситуації зобов’язане теж підстраховуватися, отримуючи гарантії і від повноважного авторитету кримінального світу столиці, з яким разом і закривати питання. Якщо справа, ясно, не є породженням однієї із державних «контор». Такі гарантії могли надати тільки двоє-троє законників, але реально тримати слово міг лише старий Асан. І то, якщо вирішить, що зі сторонами можна мати справу...
А далі сталося найцікавіше. Вочевидь, ще до закінчення перемовин із московськими силовиками, суму викупу раптово підвищили до більш достойної статусу олігарха! Ті ж особи зателефонували, і сказали, що „мільйон, і не менше, і даємо лише щедрі два дні на проведення оплати”...
І ось на сьогодні олігарх уже виплатив отой мільйон євро зловмисникам, котрі в день передачі їм грошей були вбиті невідомо ким, а сама заручниця наче крізь землю провалилася.
Тож і перший і другий із мільйонів скоробагатька, „гарантійно” зависли у повітрі, напружуючи всі сторони. І це значно вагоміший фактор зацікавлення для більшості, аніж дивовижно зникла Ірина Пилишин, котра, як я відчув, ще досі жива.
А потім я взявся порівнювати Лесю з Вікою. І прийшов до висновку, що обидві чудові, та біля кожної з них, у разі серйозних стосунків, перша ж випадкова думка про іншу привела би до не прогнозованих наслідків. З цим я і заснув…

І снилися мені дивовижні неподобства. Котрась із числа добре знайомих мені жінок виявилася ще тою відьмою! І в неї, я знав, існували вагомі причини тримати на мене зло, і остерігатися, ховатися від мене. Огортала силует неприятельки така густа пітьма, що розпізнати якісь риси я не міг. І, до того ж, тримала вона щось дуже особливе в руках, а їх, знову ж таки, ховала за спиною. І я обов’язково мав пригадати – хто вона, і що це в неї таке.
Я викликав із пам’яті усіх жінок, з якими колись мав близькі стосунки. Заглядав кожній в очі, але це нічого не давало, бо я у кожній бачив ту відьмацьку силу!
Затим я взявся шукати в них хвости, і тут сталося таке, від чого я прокинувся, щось украй неприємне, і до того ж мене смикав за плече провідник. Москва. Приїхали...

Москва
1 7/06/08
Максимально прозорий, максимально непомітний для усіх тих, які дивляться і шукають. Цю вказівку я дав собі ще на околиці російської столиці. А щоби мене зайвий раз не штовхали осліплені такою установкою стрічні, я вийшов із вагона ледь не останнім.
У Москві я зустрічався із усіляким - звичним і особливим, - та інколи і з таким, що, на щастя, й не снилося Києву. Зі Львовом ситуація була більш заплутана, але такого, як у Москві тиску на свідомість і підсвідомість, я більше ніде не відчував. Утім, перебувати в цьому місті з оголеними відчуттями, гостро реагуючи на небезпеку, абсолютно неможливо - їде дах, тому я, окрім невидимості, зменшив до мінімально можливого рівня всі відчуття, ледь не відразу по тому, як покинув перон.
Але мені таки встигло намаритися, що там, попереду, де всі шляхи новоприбулих перетиналися - поблизу входів до метро, клубочилися багряні тумани. Зверху, чи знизу вони висіли я не зрозумів, та, на разі, – і не намагався. А «нормальним» поглядом я нічого не бачив. А, можливо, ці видіння також прийшли, як і багато чого іншого, із пам’яті, хоча я туди їх точно не відправляв.
Ймовірно я з кожним днем-тижнем-місяцем свого нового-теперішнього життя, ставав сильнішим у здібностях, та навколишній світ від цього явно не перетворювався на миліший, добріший, чи простіший. Зате я міг вже подеколи свідомо оминати явні чи уявні його небезпеки. А минав, чи не минав їх насправді – мене особливо не турбувало, здається, ще десь глибоко, я, так по-дитячому, ще вірив, що варто мені самому спинитися, то зупиниться і вся оця вистава зі мною в якості головного героя. І я справді збирався її зупинити на час відпочинку головного актора відразу після повернення з Москви додому. Точніше – змінити одну виставу на іншу, менш метушливу і значно приємнішу, де головною стане моя супутниця, котрій так приємно буде ліпити з мене будь-що, та, вочевидь, лише чергову версію світобудови для безміру своїх ж бо і мрій…
А ще сьогодні я готувався дивитися футбол. І це було ледь не найголовнішим у моїх найближчих планах. Звичайно, опісля знаходження зручного для проживання місця, де я і збирався переглянути урочисте відкриття чергової Європейської пульки, заодно із матчем номер один.
Оминаючи такі підозрілі для моєї підсвідомості багатолюдні входи у «метро», я подався в напрямку Новоарбатського мосту, даючи собі звикнути до міста, а йому до мене. Можна було, звичайно, і відразу взятися за власні справи, - і запевне так би дехто й вчинив на моєму місці, але не я, і тільки не в Москві, бо витворяти таке тут, значило лише виказати свою зневагу. І хоча й мало яке місто дозволить витворяти з собою подібне безкарно, та далеко не кожне місто вміє так помститися, як Москва.
- «Привіт, Москва. Приємно тебе знову бачити. Радий, що між нами немає і ніколи не було жодної неприязні...» - бурмотів я про себе достатньо щиро, але, певно, не надто переконливо, бо відповіді не дочекався.

Москва не розуміла суєти, хоча і занурена у неї по найвищі свої пихаті шпилі, але для можливого порозуміння з нею власної суєтності потрібно відразу позбуватися. І нехай у Промислу свої стосунки із географією, у що Він мене подеколи тикає носом, та не мені суперечити рівновазі у відомій мені дійсності, достатньо мати можливість обирати – йти чи не йти далі.
На Новоарбатському мості я знову дещо «змінив ауру», дозволивши собі значно більше. Тому, хто мене тепер бачитиме-відчуватиме, я здаватимуся дуже близькою особою - із давнього, чи не такого вже і давнього минулого. І чим сприятливіші будуть умови для подальшого мого перебування „в гостях”, тим гостріші відчуття мали б виникнути у потрібного мені перехожого. Ті, що мене відчують, будуть не тільки достатньо самотніми у цю годину свого життя, але і відповідатимуть вимогам, які я вкладав у направлені до оточення сигнали, тому все у наших подальших взаєминах повинно скластися вельми гармонічно. Я вже пробував такий спосіб не раз, востаннє, за минулого свого приїзду сюди декілька місяців тому. Тоді я приїжджав, швидше, розважитися в інтелектуальному сенсі цього поняття. А вийшло трішки інакше. На мене „клюнула” весела москвичка, яка „впізнала” в мені якесь божевільне кохання своєї, не такої вже й далекої, юності. Не думаю, що вона особливо обманулася у своїх відчуттях. Але я теж, дещицю часу зумів направити тоді й на інтелектуальне вдосконалення.
Я передчував, що схоже повинно статися і сьогодні. Якщо вписуюсь у створений образ вдало, то трапиться і особливо приємна зустріч, та все, в будь-якому випадку, невдовзі вирішиться. Буде, заодно, й отримана відповідь - наскільки я, нинішній, адекватний новим обставинам. Хоча, звичайно, це буде відповіддю не тільки з боку географії.
На мене і справді відразу стали звертати увагу стрічні. І я навмисно заглибився у вулички, де приїжджих завжди порівняно обмаль, а до моїх улюблених місць - близько. Ледь не з кожним кроком я відчував, що ситуація визріває, підходить до кульмінаційного моменту. І я сунув напряму, довіряючи внутрішнім відчуттям „тепло, тепліше, ще тепліше!”...

2
- Господи, Ростиславе! Ти як тут опинився?! З дому, чи навпаки, - додому вертаєшся? А зміцнів як! Ти дзвонив? А я ось вийшов на кілька хвилин...
Серйозний чоловік, років на двадцять старший за мене, радо обійняв мене.
- Чи вирішив зайти без попередження? І правильно. Але ж міг не застати! Йдемо, йдемо. Як матір? Як батько? Як Мукачево, Ужгород? Зараз усе мені доповіси...
Я усміхався і робив вигляд, що нічого особливого не сталося, думки у чоловіка повністю відповідали щиро сказаним словам, і це мені подобалося.
Про щось таке говорячи, ми звернули за кут продуктової крамниці, пройшли крізь невеликий, але добре доглянутий скверик, і ввійшли у під’їзд модного цегляного будинку, середньої, як для цього міста, висотності. Підтягнутий, хоча й немолодий літами консьєрж, який відкрив нам двері під’їзду, теж поглянув на мене із зацікавленням, але не впізнав, і славно, що не впізнав, а то вийшла б досить смішна ситуація. Утім, на згадування - хто оце, такий знайомий, у нього не вистачило часу, бо в під’їзді нагло зникло світло. І з цієї причини на сьомий поверх ми підіймалися пішки.
Трохи захекавшись, ми ввійшли у світлу, не захаращену меблями квартиру, з вікон якої відкривався цілком пристойний вигляд на вулички старого Арбату.
Я виявився племінником цього достойного пана. Знову ж, як виявилося, ми досить давно не бачились, але не настільки, аби він мене відразу не впізнав. Дружина мого нового родича вже поїхала на відпочинок, а ось глава сімейства трохи затримався і оце саме зараз повинен поспішити їй навздогін. Його літак напевно вже прибув у Внуково. За три години початок реєстрації…
- Дядю, прикро, що наша зустріч вийшла такою короткою.
Ми випили вже зо три чарчини „Путінки” і перебували у найтепліших згадках щодо «нашого» сімейного минулого. Я встиг і оглядітися. Судячи зі всього, мій новий родич значну частину свого життя провів за кордоном, але квартира так і не стала цитаделлю міщанства. Книжки, книжки, книжки, фотографії, картини, різні артефакти, вочевидь, із місць служби – трубки, маски, блюда...
- Ех, дядю, не тягне вас до розкоші.
- Та ж, Ростику, хіба нам із дружиною до цього? І хіба тут живемо? А дочка вже наша інша. Утім, твоя двоюрідна сестра давно вже має все своє, і мешкає окремо. Хіба що кактуси наші приходить час від часу поливати…
„Родич”, схоже, основну частину життя прослужив на достатньо законспірованій державній службі. Але віднедавна отримав іще й дипломатичний статус. Ростемо, дядю! Його аура мені подобалась. І думки цього чоловіка не брязкотіли зі всіх щілин. Зрідка щось таке, специфічне, прохоплювалось. Та, в основному, виникали образи рідних, тих, кого він пригадував, кого щиро любив - тому мені було і неважко про них щось таке, очікуване ним, і говорити.
Потужна особистість мені трапилася, цілісна, і особливо радісно, - не екзальтована непогамованими колись емоціями жінка. Вочевидь, відповідь з боку місцевого втілення Провидіння моєму Промислу в цілому була прихильною.
Я пояснив „родичу”, що приїхав до Москви зрозуміти рівень попиту на твори так званого мистецтва середини минулого століття – в основному на російський, та радянський „антикваріат”, якого достатньо назбиралося на Заході України, - задля можливого бізнесу у цих краях. Украй досвідчений „мій дядя”, хоча і невдоволено хмикнув, бо краще б я чимсь серйознішим займався, та не відчув і молекули неправди у сказаному мною. Можливо й тому, що я деякий час і справді займався такими оборудками, - раніше, до того, як зі мною почали відбуватися всі ці зміни.
- Ох, даремно наші краї розлучили кордони, даремно. По живому розрізали. Та живемо далі. Якось та й буде. Хоча скільки сімей, як ось наша, розрубали! Ти, Ростику, я тебе прошу, залишайся у мене ці дні, допоки у Москві. Не поспішай особливо, роби все серйозно, зважено. А будеш від’їжджати, то залиши ключі на столі, і просто захлопни двері. Зателефонуєш тільки Анжелі, аби зайшла і нормально все позачиняла. Я думаю, що вона і сьогодні зайде, двоюрідного братика вже років із десять не бачила? Чи навіть п’ятнадцять. На весілля, жаль, ти не зміг приїхати. Вона, та й ми теж, - очікували.
- Дякую дядю, я на таке навіть не розраховував, із Анжелою побачитись я просто зобов’язаний. В неї і перепрошу, що не зміг тоді приїхати до вас.
Я ніяково опустив очі, все ж таки той Ростислав іще той свинтус. А мені віддуватися.
- Тобі напевно потрібна і реєстрація на проживання?
- Та ні, двох-трьох днів мені цілком вистачить. На такий період не потрібно її. Хоча зараз, кажуть, і до трьох місяців можна гостити без реєстрацій, але мені ніколи.
- Добре, а я консьєржу дам вказівку, щоби тебе пропускав без зволікань...

Я провів „рідного дядю” до „Смоленської” станції метро, і з найтеплішими відчуттями обійнявся з ним на прощання. Навіть не став стирати з його пам’яті ці наші взаємини. Набагато простіше буде вкласти істинному Ростиславу згадки про поїздку сюди. Доведеться, значить, відвідати за нагоди й Ужгород.
Не знаю чому Промисел познайомив мене саме із цим достойним чоловіком, та так, можливо, було найкраще.
Повертаючись до своєї нової оселі, я не спішно, і з насолодою перейшовся Арбатом. Декілька раз, як знущально повідомили мені глибини пам’яті, я бував у цих кварталах і до реконструкції, але, в основному, вже після. Нині тут тільки приїжджі, дорогі ресторани і дрібний вуличний бізнес, на межі із шахрайством. Хоча й раніше вистачало колоритних персонажів.
Із цікавістю обійшов ряд антикварних крамниць. Я знав, що в колах тутешнього бомонду останніми часами стало популярно «затарюватися» минулим, і особливо артефактами епохи СРСР. Якби я і справді вирішив зайнятися усім цим, то міг би досягнути якогось успіху. Та дрібне мене мало цікавило. А велике з грошима мало небагато спільного.
Як не дивно – з огляду на мою налаштованість на достатню прозорість, близьку до невидимості, мене таки декілька раз спробували пограбувати. Але, схоже, щипачі не стільки бачили мене, скільки випадково намацували у юрбі мої кишені. Утім, я втримався від будь-яких відповідей, достатньо спокусливих, якщо зважати на розслаблений стан цих достатньо піддатливих для впливу сутностей.
Оглянувши іще деякі визначні місця, і навіть придбавши дещо цікаве, що може мені завтра пригодитися, я повернувся „додому”, де на мене вже очікувала „двоюрідна сестра”, вона ж і донька господаря квартири, Анжела. «Сестричка» мені відразу сподобалась. Як, без сумніву, і я їй.
Хоча у нас не існувало, й не могло існувати спільних дитячо-юнацьких згадок, але щасливо знайдена сестричка так само, як і її батько, зауважила, що я став значно кремезніший. А я – що вона вже не така маленька, якою я бачив її востаннє…
За годину балаканини – каву вона готувала сама – Анжела мимохідь відмітила, що й інших вартісних якостей у мені додалося. А мене ж вельми зацікавило її життя. Я навіть напросився у гості. А чому би й ні, раз ми родичі. З цієї нагоди і, певно, користуючись тимчасовою відсутністю свого чоловіка, що на тижні поїхав у виробничих справах у глибоку провінцію, Анжела нашвидкуруч спланувала зі своїми подругами на нинішній вечір коктейль-оглядини гостя з далекого провінційного міста Ужгорода.
І знову пам’ять здивувала мене – виявляється, що колись, років із двадцять п’ять тому, я вже відкривав для себе дивовижу московських оглядин. Тоді, звичайно, я був іншим, та й часи зовсім не нагадували нинішні. Але й тоді, як і сьогодні, москвички дивилися на мене однаково голодними очима. І хоча ці погляди, як мені здалося, нині кидалися з протилежного боку ситуації – бо життя теж стало іншим, і моє жіноче оточення постаршало, але корінним чином нічого не змінилося. І колись і зараз ці погляди - у пошуку потрібної твердості - запитально пронизували моє чоловіче єство. Тоді, щоправда, до цього всього долучався і певний, як мені здавалося, інтелектуальний снобізм, і, як завше, звично-пікантне питання московської прописки, - усе що нині інтегрувалося до цинічного „скільки ти коштуєш?”...
Звичайно, що мій енергійний посил дійшов до всіх присутніх у Анжели дам, до деяких навіть із нахабним чисельником „безцінний”. Надпис у знаменнику, з огляду на вислів шумерською, залишився, схоже, не прочитаним, тому рішення задача не мала. Та саме відсутність очевидної можливості вирішення чітко зримої задачі найбільше і заводить жінок. Утім, «спокушати» не входило у мої плани. Бабієм я себе ніколи не вважав. Навіть попри мої нинішні метання між Вікою і Лесею, я шукав щось одне і надовго. А зараз потрібна була тільки напарниця для завтрашнього дня, плани щодо якого наразі тільки визрівали у мені в залежності від усього подальшого - за всіх умінь „стати” додатково ще й жінкою я не міг. І почергово досліджувати чоловічий та жіночий варіанти двох різних справ не випадало аж ніяк - упоратися чи не впоратися я мав швидко. Чому, я не знав, але відчував, що довгого перебування у Москві дозволити собі не зможу. Тому і потребував допомоги. Скористатися Анжелою я не міг із принципових міркувань. Все ж таки родина, хоч і нещодавно знайдена. Вибирати собі напарницю я мав із Анжелиних подруг. Серед них офіційно незаміжньою була лише одна – фарбована блондинка Ліля - худорлява, гнучка кішка із зеленими очима нещадної власниці. Саме на неї я і сподівався в першу чергу, так би мовити за статусом. Бо як авторитетно дослідили попередники і вчителі - Ex malis eligere minima - із лих вибирають найменше. Хоча втиснути життя в канони вдавалося далеко не завжди.

Ми змішували „Мартіні” з льодом, і з горілкою, і я дружив, як то й випадало справжньому українському джентльмену, зі всіма однаково. І раптово виявився не таким вже й дрімучим провінціалом. Знав, до яких поп-зірок останнім часом не байдужий місцевий бомонд. Знав про найгарячіші подихи моди і найбільш популярні квартирні інтер’єри, і ще багато всіляких всілячинок. Ми навіть поговорили про хижого політичного імпотента, що хоча і постійно дорікає Росії, але, тим не менше, за чутками, під розмови про бджіл, акцептує її газ. Потім, захопившись темою, Ліля, Яна, Даша і Анжела доймали мене запитаннями щодо інших різних хижих тварин, що, як розповідали у телевізійних передачах, нині у великій кількості розвелися по всій Україні, настільки, що навіть одна патріотка з уряду пропонувала відгородити деякі області колючим дротом. Я, навзаєм, розповідав уїдливим жіночкам, що популяцію людей у нас нарешті відтворено, але не повсюди, і тому подорожування, скажімо Карпатами, чи териконами на сході країни, вимагає присутності у гурті мандрівників майстра з бойових єдиноборств, а також і священика. Про чупакабр оповідати не став, так як ця тварюка викладала рядком лише задушених нею кролів, і до переслідування чужеземних дівиць-молодиць із найвідвертішими намірами ще не дійшла, точніше – не дострибала.
Утім, я повинен був визнати, що дами із усіх сил намагалися особливо не відволікатися на розмови на сторонні для мене теми, і ми навіть деякий час таки присвятили пошуку пристойного бару на Арбаті, де можна й на повну відтягнутися, і не постраждати ні фізично, ні, особливо, фінансово. Той бар, який відвідала востаннє донька олігарха особливого ентузіазму в москвичок не викликав. І дорого, і жлоби там усілякі постійно пасуться. І навіщо, якщо поблизу є більш демократичні установи…
Ймовірно кульмінацією вечора став момент, коли я записував номер телефону єдиної незаміжньої дами, привседамно запросивши саме її розділити мої дослідження нічного життя Арбату. Не зважаючи на те, що Ліля не відповіла ствердно, усі інші поглянули на такий поворот подій вельми подивовано, якщо не осудливо. Світогляд Анжелиних подруг, схоже, дещо відрізнявся від мого. Одна Яна, задиристо струснувши спокусливими розсипами каштанового волосся, підтримала мене, заявивши, що нарешті бачить чоловіка із принципами.
– Ростиславе, ви мій кумир!
А як я мав поступати, коли всі, окрім Лілі, були заміжні, а грайлива розбійниця Анжела до того ж і моєю ”двоюрідною сестрою”? І це в той час, як на нас очікували, можливо, й небезпечні пригоди...
Ми ще трохи побавилися, навіть танцювали. Причому дамочки, наче роблячи це востаннє в житті, дозволяли собі бозна-що, особливо танцюючи зі мною. Мене це настільки пробрало, що я змушений був, зібравши залишки самовладання, терміново розпрощатися. Чим дуже і дуже засмутив компанію.
Вочевидь вечірка тільки розпочиналася...

Я повернувся до квартири „мого дядька” якраз у ту мить, коли приблизно в двох кілометрах звідси пафосно пробили настання півночі Куранти. І тут я згадав про футбол!
Із двох сьогоднішніх матчів перший, а заодно і відкриття чемпіонату, я давно вже пропустив, а ось кінцівку наруги португальців над турками таки захопив.
Що ж, якщо не жінка, то хоча би футбол. Утім, найкраще, спочатку футбол, а вже потім жінка. І це якщо твоя команда перемогла, і ти сам не ганяв отим зеленим полем, намотуючи кілометр за кілометром аби потім остаточно втратити сили за декілька миттєвостей до першого і останнього голу на дбайливо застеленому саме для цього полі оксамиту…
А снилися мені дивні підземелля, і настільки чітко, що я впізнав би їх і за тисячу років...

3 8/06/08
Ранок почався цілком пристойно – у відкритому вікні цвірінькали горобці й не менш радісно теленькав телефон - пробиваючись просто з мого дитинства. Перед тим, як зняти слухавку, я спеціально глянув на дату випуску апарата, так і є, 1975 року! Скільки ж мені тоді було? Та дівчатами вже переймався…
Анжела райським голосом сповістила, що вони нарешті розійшлися, хоча мене усім дуже не вистачало. Вечірку, втім, одностайно вирішено невдовзі повторити. І що моя дама буде після 19-00 очікувати біля принцеси Турандот на Арбаті. Ми з півгодини потеревенили про різне, затим Анжела сказала, що коли вона хоча би ще декілька секунд займатиме лінію, то чоловік її приб’є. Бо він оце повернувся, і повернувся не в гуморі, а дома таке і таке…
- Уявляєш, його колеги нині всі на корпоративній рибалці, організовано виловлюють юних колгоспниць на гачки зі столичною наживкою - гучно і напропале випалила Анжела, - А мій повернувся ось із відрядження, бо знову має їхати у більш пильних справах! Яка невезуха!.. Чи везуха, як гадаєш?..
У слухавці почулося якесь гарчання. І зв’язок перервався...
Тільки раптового повернення її чоловіка мені й не вистачало. Ні, приємно відчувати, що вже для деяких пригод не годишся, і що, покидаючи вчасно і без «вантажу» суто жіноче товариство, вчиняєш єдиноправильно… Єх…
Я сходив у душ, випив зеленого чаю зі скромною канапкою. І, намагаючись не звертати увагу на відомчу належність будинку з квартирою мого нинішнього тимчасового перебування, поквапився влитися до юрмища москвичів і гостей столиці. Проте, коли я зачиняв двері квартири, в будинку знову погасло світло. Береженого – все береже.

День пролетів, як це завжди буває у великих містах, досить швидко. Втім, я і встиг чимало. Можливо навіть надто багато, як для простого дня. З огляду на це вельми подивувало, що строго в 19-00 я вже стояв на Арбаті, недалеко від Турандот. Саме там, де нещодавно фотографувалася й Ірина Пилишин.
Зрозуміло, що моєї знайомої Лілії ще не було, та й бути не могло. Зрозуміло, що легке запізнення завжди на користь жінки. Вистраждано - що розмір такого запізнення завжди складає певний виграшний бонус на користь очікуючого, і досвідчені жінки цією, делікатною форою, майстерно користуються, особливо, коли хочуть пришвидшити заплановане ними дійство. Але! Завжди доймало саме це «але»! Як ось – «але скільки можна»! – з ряду «очікувати», «терпіти», «мучити», тощо. Або ж - «але» раптом щось сталося…

Неподалік виблискували чудернацьки підсвічені фасадні вікна Українського Культурного центру. Саме сьогодні, і саме в цей час, згідно афіші, там починалася вистава „Ідіот” за Антоном Павловичем Чеховим, у виконанні акторів львівського театру ім. Марії Заньковецької. Режисер, правда, з Києва, але теж львів’янин - Тарас Зірко. Колись ми з ним частенько перетинались. Він і тоді вже був цілком заслуженим актором, а заодно і головним Дон Жуаном львівських заньківчан. Забув коли востаннє й бачились. Ех, гарно було би взяти оце зараз під ліктик перфектну Лілю, і завести до зали Культурного центру. Посадити ближче до сцени, аби розпалювати того ж Зірка, заодно і князя Мишкіна, Ліліїною незвичністю. Раптовим лоском нового і недослідженого посеред граніту арбатських дідусів і бабусь, та інших дивовижних суб’єктів, які чомусь не змінювалися, скільки б я сюди не заглядав. Сидіти, дивитися, слухати, аплодуючи разом із залою, як завжди барвистій грі львів’ян на виїзді. Цій залі усе завжди подобалося, ще б пак – заходи ледь не завше проводилися безкоштовно. Одне питання лише найчастіше напружувало більшу частину поціновувачів. Одне незмінне - чому ця вся краса звучить українською мовою?! Найлегше, певно, відповідати на нього вдаваним нерозумінням самого питання…
Але засвічувати сьогодні на цій виставі свою присутність у Москві було процесуально не правильно. Вже іншим разом. На жаль… Пробач, Тарасе…

Прекрасна дама запізнилася усього на трішечки. Причиною цього разу безсумнівно стала краса, яка не ховаючись за умовності могла служити ідейним викликом не лише туманно-млявим формам буржуазної моралі, але й моралі загалом. Аж дивно, що запізнення склало якісь дрібні півгодини - високий бюст втримували ажурні конструкції із напівпрозорого і достатньо піддатливого навіть для чоловічих рук матеріалу. Спідничка теж була присутня, але не зовсім зрозуміло для чого, бо ніби прикривала не зовсім там, і не зовсім те. А ще ж існували і зачіска, й високі каблуки, і всі інші лінії і поверхні, об’єми реальні і уявні…. Але усе ж найбільш приголомшливо, як на мене, виглядало те, що переді мною постала не розлучена Ліля, а цілком заміжня позитивна Яна! Любителька чоловіків із принципами! І як я не відчув застережливого зітхання долі у вчорашньому Яниному «Ростиславе, ви мій кумир»?
Очевидно, на моєму обличчі майоріло щире здивування, яке Яна із явним задоволенням прийняла за належним чином висловлений комплімент, а також за підстави для стрімкого і переможного вступу на царство.
- Привіт, Дон Жуане. Дозволяю прийти в себе.
- Яно, це ви?..
- Так, цей вечір належить мені. Власне, як і ти теж. Я вчора чисто випадково виграла право на цю вечірку на нашому бабському аукціоні. Ростику, навіть не уявляєш собі, яка боротьба точилася! Я мимоволі взяла участь і ось... Зараз тобі усе розповім...
Я вже трішки оговтався. Оце так наступ! І ми вже ближче, ніж тет-а-тет, які надалі можуть бути «викання». Життя в Москві таке швидкоплинне…
- Яно, я вражений! І це без ніяких жартів, бо жартувати так із долею...
- О? Навіть так? Невже твоя доля бувала проти?
Дама весело чмокнула повітря над моєю щокою, граціозно підхопила мій лікоть, і ми поплили у хмаринці духмяної свіжості її парфумів у промовисте клуботання вечірнього мегаполісу.
Ні, моя доля аж ніяк не проти, але кінцевим пунктом прибою чарівних флюїдів жіночого єства, на жаль, сьогодні мала стати не спрагла пустеля одвічної чоловічої самотності, а запланована мною розвідка-боєм. Але навряд чи я зміг би Яні про це зараз розповісти.
- Ростику! В мене відчуття, що ти сьогодні добряче награвся на фондовій біржі, і мозкова напруга не дає тобі розслабитися! Це зле, та можеш довіритися мені, я давно вже не знаю поразок у сутичках з мозковою напругою!..
Тут вона теж мала рацію. День був непростим. І майбутнє не обіцяло жодного полегшення. Мені й дійсно не зашкодить на недовго забутися, насолодитися перервою в печалях…

За три з половиною години майже інтимного спілкування у переповненому колекційними феромонами барі ми вже зналися, як знаються між собою коханці зі стажем. Звичайно, ще залишалося не до кінця осягнутим питання тілесної дружби, та ми швидко просувалися у жаданому напрямку. Ми розпалювалися не випадковими дотиками і промовистими поглядами, плетивом розмови й танцю, охолоджувалися пікантно дорогими коктейлями. І нам не міг перешкодити ні її чоловік за кордоном, ні синок на канікулах - у мами в ближньому Підмосков’ї.
Яна, схоже, остаточно втратила усю свою задекларовану раніше стійкість, і зуміла подати мені почергово вже ледь не всі можливі натяки на бажане продовження вечора. І тепер ось перейшла на подавання цих натяків у різноманітних їх творчих поєднаннях. Наразі вона звабливо притиснулася до мене і лоскітливо муркотіла у вухо різні приємності.
- То значить ти заробляв свої перші гроші заліплюючи хлібом викидачі монет у телефон-автоматів? Хі-хі, дотепно. Ніколи не думала, що двокопієчні монети чогось вартують. Але ти правий, боже, який ти геніальний! Якщо заліпити дорогою в школу штук двадцять автоматів, то ... скільки ж це буде?
- Карбованців три, Янко, до закінчення уроків набігало - з шести-семи. Інколи менше, інколи більше, але на мої юнацькі пустощі вистачало, тоді ж ціни були інші, ще радянські...
- О, і що ти дарував коханим?
Вона перебувала якраз у тому стані, який ідеально підходив для одноразових любощів. Одначе кожен наступний ковток алкоголю рішуче віддаляв би її від адекватного сприйняття пестощів, а її партнера від споглядання нормальних реакцій. Але я безвідповідально перетнув прикордонну зону і заглибився на територію пітьми і хаосу. Ну що тут скажеш, та й для жінок така наша поведінка – вічна загадка. Зрештою, особливого вибору я не мав, моя компаньйонка нині повинна не тільки виглядати п’яною, але й бути нею...
- Любов, моя дівчинко, я дарував їм цнотливу свою любов. За неї і п’ємо, і за пристрасну любов теж!
- До дна!..

Можливо я попросив рахунок трохи запізно, але нам його принесли вельми вчасно. Я хоча і вдавав із себе важко п’яного, але мене щиро здивувало те, що такий украй обтяжливий рахунок принесла лише одна юна особа. Щонайменше його повинні були тягнути втрьох. І навіть у такому випадку я би не погодився перебирати на наші з Лілею плечі увесь цей, далеко не одними нами назбираний, тягар, і оплачувати оту всю захмарну суму повністю. Хіба що, поділивши її на десять і легко покропивши зверху чайовими.
Тому я – з подякою за її нелегкий труд - просто засунув п’ятисотку дівчинці-офіціантці до кишеньки на грудях, і зауваживши, що у вибитому чеку є деякі незрозумілі пункти, пройшов до касира, що заодно був і барменом, і кельнером, і сутенером, і ще багато ким, в одній персоні. Я сказав їм усім, що все «окей», але заплачу тільки тоді, коли вони відкриють мені таємницю коктейлю „Троянський кінь”...
Мій вплив був достатньо потужний, аби вихляння однією п’ятитисячною купюрою були сприйняті за передачу потрібної суми.
- Решти не потрібно.
Але бармен-касир ледь не силоміць повернув мені декілька тисяч решти, шанобливо повторюючи, мовляв, приходьте ще. І я вже не став відмовлятися – подарунки варто приймати з пошани до кращого, яке в момент дарування стрімко зростає у душі дарувальника. Тому і я пропонував обійтися «без решти», хоча й не був почутий.

Я відірвав несподівано важкеньке тіло моєї супутниці від зручного крісла і ми посунули до виходу.
- Нарешті, - прошелестіла гаряче Яна, розтягуючи звучання складів принаймні удвічі, - Ї-де-мо-о!..
- Хоч на край світу...

Далі, для чистоти експерименту ми мали пройти метрів двісті до іншого закладу, звідки саме і забирали до витверезника доньку олігарха, і ми їх героїчно пройшли, хоча вулицю штормило і досить серйозно. Тут я вимушено відпустив даму у вільне плавання, вклавши у її симпатичну голівку тверде переконання, що ми вже прийшли, і перед нами не охорона крутої таверни, а нарваний консьєрж, який не пропускає нас у мою ж квартиру!
Я визнав, Янка вміла боротися і досягати свого, і не будь ми такі п’яні, нас можливо би і впустили до середини цього, і на перший погляд вельми фешенебельного закладу. Та особисто я зовсім не в’язав лика і стояв тільки тому, що був міцно прикріпленим заціпенілими м’язами до решітки ажурних дверцят входу. Ні, звичайно, я морально підтримував Янку як міг - формуючи, відповідно висловлюванням моєї партнерки, промовисті вирази на обличчі, і підкріплюючи їх жестами. Бо голос мій начисто зник. Хоча навіщо нам, чоловікам, голос, коли поруч жінка? Та ще й яка жінка!..
А потім я підхопив Яну і ми безпорадно застигли удвох, безмовні і залюблені, як раптово звільнені зі служби атлант і каріатида, не розуміючи, куди ж бо тепер, і навіщо. Судячи із відстороненої поведінки охоронців, службу порятунку від нас вони вже викликали. Та менти під’їхали не відразу, хоча й довго очікувати на себе не змусили.
Спершу здавалося, вони не вельми і прагнули нас відділяти від входу в ресторацію. Але поважний заклад завше має чим підкріпити свою репутацію, та й ми виглядали аж надто безпорадними. Говорити не могли вже обоє. І хоча трохи грошей у нас іще залишалося, зате жодних документів, і мобільні наші теж, як на зло, порозряджувалися, але сумніви правоохоронців потрібно було розвіювати.
- Таксі? Давай поїхали! – І я упав у міцні руки представників закону.
Як міг, так і допомагав прийняти їм правильне рішення. І вони його прийняли. Саме так, до рідного витверезника №4. Без дами, ясно. Та й нехай. Та ж не на вулиці залишати це розкішне тіло. І не до мавпятника, де усім відділком провести профілактику – ні, ні, в жодному разі. Не той випадок. Така цяця - раптом татусь при владі? Ось до жіночого спец закладу саме воно – правильно, туди її, голубоньку, на витверезіння...
Охоронці правопорядку дбайливо, хоча і надто вже поверхнево, оглянули нас. Основна увага дісталася, зрозуміло, Янці. Коли ще випаде нагода ось так, безцеремонно, обмацати красиве жіноче тіло. Правда, якби Янка не була у глибокій відключці, чорта з два у них пройшло би все так гладко.
Зброї і наркотиків, слава Всевишньому, не знайшли. Відібрали трохи дрібних купюр, і нарешті повезли за призначенням.

Не скажу, що ми їхали комфортно, нас добряче трясло у тій заґратованій будці. Але я доклав зусиль, аби Яна відключилася достатньо глибоко, і не зважала на подібні дрібниці. Через це довелося час від часу втримувати даму від сповзання на підлогу, ніжно обіймаючи її. Пофортунило, що спочатку здали на витверезіння Яну, а потім вже й мене. Хоча на той момент, як і планувалося, я вже починав активно повертатися до тями.

4
Я ніколи раніше не потрапляв у витверезник. Натомість у моргах бував. Там, звичайно, в основному, одні покійники, але мені завжди здавалося, що між цими закладами є багато схожого. Тому на приємні відчуття не розраховував.
Мене й справді затягли до будівлі неприємного вигляду і посадили напроти насупленого чолов’яги у халаті, якому не завадило би добряче прання. Збоку, широко позіхаючи, притулився до стіни місцевий страж порядку. З міліцейського відділку, почувши голоси, вийшов іще один мент, і з брутальною усмішкою на жовтих зубах, став спостерігати за дійством.
- Ну що, Васильовичу, в позу Ромберга? - Запитав він у медика, не відриваючи погляду від мене.
- Навіщо, і так ясно, громадянин на ногах не тримається.
Мені не сподобалась така безпардонність. Можливо поза Ромберга була саме тим, за чим я сюди і навідався!
- Я?... тримаюсь...Я просто втомився... Ця Москва надто велика, щоби на ногах...
Я спробував встати, але ноги мене підвели, і я м’яко, боком завалився на прохолодну кахельну плитку підлоги.
Міліціонер люб’язно допоміг мені знову відчути задом твердь табурету, довершуючи свої труди не лише відбірними матюками, а й цілком патріотичним мораліте.
- Я тобі зараз покажу „Ця Москва!”, будеш усю ніч стояти струнко і вчити на зубок – «улюблена столиця нашої прекрасної і дивовижної країни”...
Я затягнув у відповідь:
- Давай вип’ємо... за столицю і державу!.. А злобних піндосів усіх в одне місце...
- Отак воно краще. Товариш понятливий, свій, значить акціонуємо...
Фельдшер зробив необхідну помітку і допитливо глянув на мене.
- Прізвище, ім’я, звідки приїхали?
- З Москви... і приїхав ... і я за все плачу - своїми, кровними... Мерзотно якось тут...
І я спробував заснути прямо на табуреті, але мене відразу і досить грубо розштовхали.
- Ось і чудово, розкажете нам хто ви і звідки трохи пізніше, коли згадаєте. А якщо потребуватимете додаткового комфорту, то ми вам, шановний, і найкращу палату виділимо - для VIP клієнтів, - роздягаймося...
- Тільки СВ! Плачу за все!.. Але мені тут не подобається. Викличте таксі…
Для натуральності я спробував трохи покачати права, та все було марно - витверезник уже широко розкрив свої обійми. Паразитів та дурної хворі візуально на мені не зауважили і я був урочисто „акціонований”, що означало безсумнівне - прийнятий для витверезіння.
Із чергової частини закликали двох дружинників. Під їх лінивими поглядами міліціонер оглянув мою одежу, вивернув кишені. Скромна тисячна купюра, що якимось дивом залишилася після першого міліцейського огляду, чомусь цілком задовольнила усіх. Мене теж, бо у кишені сорочки лежали іще дві п’ятитисячні купюри, і добре, що до них нічиї руки навіть не потягнулися. Та й не дуже могли потягнутися. Аби розвіяти навіть невеличку магію, усе ж таки потрібна хоч яка-небудь, але усвідомлена потуга мозку.
Опісля мене врочисто перетягли до VIP палати і опустили на скуйовджену попереднім віпівцем койку. Кімната не викликала в мене жодного ентузіазму, але вибирати не доводилося, могло бути й гірше. Для годиться, я трохи покрутився, і, врешті-решт вмостившись, затих.
Зовсім поруч потужно хропів, вочевидь, кращий бас столичної опери, прориваючись крізь нього, якийсь голос час від часу просив покликати Лукерію і булькотів щось їй у важкому забутті. Міцно спати в такій компанії міг лише мрець.
Я знову закрутився на ліжку. Та цього разу, аби привернути увагу. Підступна пам’ять зненацька відкрила тонюсіньку щілинку до глибинних згадок, і я уздрів, як малим ловлю у річці верховодку, сіпаючи ледь не щосекунди вудкою, аби привернути риб’ячу увагу до наживки, там - на волосіні, під летким поплавцем із гусячого пера… І я крутився, і крутився, навіть спробував сповзти із койки на берег тієї річки... І таки увагу привернув.
До кімнати увійшли. Я угледів свого нещодавнього знайомця - фельдшера - той, озирнувшись, причинив за собою двері й підійшов до мене.
- Дохтор, ..душа болить..., укольчик, один, а?.. Як віпу…
- Укольчик? Та звичайно, брате, хто ж не протягне руку брату своєму в тяжку годину?
Чолов’яга і справді, спритно охопивши джгутом понад ліктем мою руку, тицьнув у неї голкою. Я щиро сподівався, що одноразовою.
Відчуття спершу були не найкращими, а потім дуже навіть нічого. Прикольно!
І чому я ніколи не бував у цьому закладі раніше? Неймовірне місце! І цей, в халаті – ну свій у дошку, кращого друга не знайти! І так його цікавить моє життя, чому ж не поділитися печалями й радістю, не розповісти геть усе, ми ж найближчі друзі! І я розповідав - шепотів, хвалився, бо я взагалі крутий - технар, що треба, все вмію. У Москву приїхав за грубими грошима з братньої України, ще не зареєструвався, а звати мене так і так, я говорив і говорив, ще й іще. Аж раптом мені піднесли щось до носа і я заткнувся…

За мить я відчув, що мене будять.
- Вставай, піднімайся, досить відпочивати. За тобою приїхали.
На ногах я тримався уже більш-менш упевнено, але з головою ще відчувалися проблеми. Незнайомець поплескав мене по плечу, попросив у стражів порядку пробачення за мою поведінку, і тихцем протягнув декілька тисячних купюр черговому менту, аби все обійшлося без нікому непотрібних затримок. А я махав головою, мовляв усе вірно. Вправні руки допомогли мені одягнутись, я недбало вивів свій підпис на якомусь папері, і з глибоким жалем покинув затишну установу.
Незнайомець безцеремонно заштовхнув мене на заднє сидіння скромних „Жигулів”, що очікували нас за рогом вулиці, і рушив углиб нічного мегаполісу. Ледь не відразу він витяг і свій мобільний телефон. І досвід, син моїх помилок, підказав, що пора рішуче перебирати справу до своїх рук. Я смикнувся так, неначе мені раптово стало дуже кепсько, але в той же час, зважаючи на дружні стосунки із власником авто, я знаками показав, що дуже не хочу псувати салон його машини. Очевидно, я зумів донести думку достатньо чітко. Бо машина різко пригальмувала, а ще за кілька миттєвостей дверцята відчинилися і я побачив прямо перед собою стурбоване й водночас роздратоване обличчя мого „визволителя”.
Настала моя черга ходити. І хоча у моїй голові ще діялося казна що, але вплинути на цього чоловіка потрібним чином труднощів не представляло. Я спершу повністю заблокував його єство, відключивши можливість будь-яких емоційних викидів. Могло бути всіляке, і я не хотів ризикувати. І тільки після повноцінної миттєвої блокади я заволодів його сутністю.
Тепер уже він, і без різної хімії в крові, вважав мене своїм найкращим приятелем. Тож ніяких проблем зі сповіддю не виникло. Я задавав запитання і отримував відповіді. І незабаром зрозумів, що поцілив, можливо, і не в десятку, але явно у потрібну мішень.
Мого нового знайомця звали Всеволодом Володимировичем. Третьорозрядний актор одного з головних Московських театрів, він випадково знайшов себе саме у цьому приробітку і за два роки вже визволив із витверезників не менше трьох сотень „страждальців”. Звичайно, що абсолютна конфіденційність і неповторність кожного виходу на сцену! О, спочатку він діяв суто за власною ініціативою і «гарячими» дзвінками, отриманими за розміщеною ним в газетах, а пізніше і в Інтернеті, рекламою. Але потім став працювати майже виключно на одного замовника. І це влаштовувало обидві сторони. Стабільний приробіток, усе, що потрібно для роботи, різні авто. Бо ж, окрім цих „Жигулів”, є і „Волга”, і старий „Мерседес”. Він залишав їх подалі від відділків міліції, чи таких ось спецзакладів, аби не потрапляли зайвий раз на очі кому не слід. Машини чужі, але довіреність на них у нього є. Йому дзвонили, називали кого і звідки виручати, і підганяли за потрібною адресою авто. Гроші залишали у бардачку. Дві сотні баксів, ось і за сьогоднішнє визволення. Щоправда, нині ці гроші вже ніщо, і він вимагатиме підвищення гонорару, бо все ж таки, кожен раз має діяти інакше. Загримуватись – чоловіком чи жінкою, не проблема. Але інколи доводиться долучати і колег, особливо, коли роботи багато... А гроші до рук він традиційно бере тільки після повного виконання завдання. Така його щаслива традиція...
Звичайно, і з жіночого витверезника теж брав. Вказували кого і він забирав. Ніхто ж особливо не пручається, коли йдеться про порятунок, та й самі розумієте, в якому стані і в яких умовах там перебувають, майже завше в стані далекому від адекватності. А визволених розвозив куди казали, але додому не відвозив, так і залишав у машинах. Ті, хто наймав його, далі вже діяли самостійно...
- Тоді я вам показуватиму, а ви уважно пригадуватимете…
Можна було спробувати і навіяти другу Всеволоду потрібні образи, але, щоби не скоїти у теперішньому своєму стані якоїсь помилки, я витяг із потайної кишені піджака саморобну газету, відкрив на потрібній сторінці і показав вмонтовані на її шпальтах ще вдома фотографії. Одну він упізнав одразу, а іншу – ні. Я задав декілька уточнюючих запитань, але цієї дами Всеволод Володимирович таки ніколи не бачив. Утім, саме про неї, ймовірно, дещо і чув, бо ж як не допомогти кращому другові!
…Це сталося, не так давно, ще за життя добре відомої у вузьких колах фельдшерки жіночого медичного спецзакладу пані Житомирської Олени Сергіївни. Прикро, що так швидко пішла - золота була жінка. Незамінна у своїй справі. Це не молоде, й нагле молоде покоління, а ті ще кадри. Утім, із медиками проблем не було ніколи, принаймні, з медиками старої школи. А ось із ментами траплялися - напружений народ. Хвилину тому ще братан, а ось уже й руки в’яже, й тягне на кічу! Словом, до його вух нещодавно долинула історія, яку і я сам учора прочитав у викладенні якогось кореспондента „МК” – на відповідних веб-сторінках. Знайти було не важко. Ключові слова для пошуку я взяв із листа олігарху щодо провалу операції. Але мене здивувала точність, з якою оперував кореспондент фактами. Зіставивши те, що знав я і те, що написав він, можна було сміливо виїжджати на місце подій, що я днем і зробив, тряхнувши стариною, і своїм чималим американським досвідом.
У викладенні ж мого щирого Всеволода тієї ж історії з’явилася третя точка зору, що мені видалася вельми помічною, хоча, багато в чому і повторювала відоме мені раніше. Та в цьому існував і свій позитив.
Ото ж бо - юна клієнтка жіночого витверезника сп’яну наговорила про неміряні багатства свого татуся. А хтось із закладу й поділився інформацією на стороні. І ранком, коли пихата панянка покидала заклад, підхопили її за брамою на вулиці під білі рученьки, і заховали десь у Перово. Викуп серйозний запросили, кажуть тисяч сто доларів, а може й більше, і навіть щось пробували отримати. Але сталося не так, як гадалося. Смішна картинка – гроші заносять у дім, менти слідом за грошима у квартиру вриваються, а там тільки трупи викрадачів – і ні грошей, ні полонянки!!! Містика і все тут! А за пару хвилин до того, як занесли гроші, полонянка саме звідси і говорила з мобільного телефону зі своїм батьком, на відео її тут знімали! Меблі, телевізор з новинами. І спецтехніка вичислила, що дзвонила звідси, навіть мобільний телефон із її відбитками знайшли на кухні...
Словом, ні грошей, ні доньки олігарха, і всі кінці обірвані. Ясно, не випадковість - зі сторони хтось толковий у справу ввійшов, - дослідили жмуриків, і один із них нашої Олени Сергіївни Житомирської дальнім родичем виявився! Непутящий пацан. Ясно, будучи на тому чергуванні, подзвонила фельдшерка комусь зі своїх близьких. А випадково ляпнула, чи може і зговір учинила, хто його знає… А далі ще цікавіше. Тільки взялися за фельдшерку слідчі, а вона раз і під поїзд метро скочила. Сама скочила! Камера зафіксувала. І це дуже дивно, не така вона жінка, аби себе вбивати. Та й причина для цього – випадкові слова, сказані по телефону, якась несерйозна…
І справді – це не привід для самовбивства. Що ж, моя справа стрімко наповнювалася ниточками слідів і пов’язаних межи собою історій. Ще трішки і все може стати на свої місця. Цікаво чи не приховав мій щирий друг іще чогось від мене? Бо ж його участь у цьому всьому, як на мене, значно далі від театральної сцени, аніж Всеволоду Володимировичу здається. Я продовжив проникати у найглибші закутки його єства. Той аж заскавучав, проте нічого з цього не вийшло. Схоже, дійсно розповів усе, що знав. Можливо потім іще продовжимо нашу дружню бесіду. Та для цього потрібно було застерегти і його від нерозважливих учинків. Наприклад від стрибків під колеса потягу метро.
Від правдивих випадковостей уберегтися неможливо, від улаштованих недругами - нелегко, а ось від власних глупств – найпростіше. Та з цим пізніше. І я став виясняти, що мій новий друг мав за планом зробити зі мною, куди доставити, кому передати. І знову ж таки, нічого особливого, все за звичною схемою – опісля одержання на руки клієнта - зателефонувати, отримати подальші інструкції, виконати їх...
Судячи із усього, запас часу в нас із Всеволодом іще був – одна-дві години. Їх цілком мало би вистачити на визволення моєї нещасної колежанки. Після всього того, що я зараз взнав, її присутність у витверезнику втрачала будь-який сенс. Смерть Олени Сергіївни Житомирської надійно обрізала найбільш чіткий слід. Утім, натомість, з’явилися інші. Сценарій порятунку не тягнув на оригінальний. Стурбований і розгніваний татко вирішив негайно порятувати доньку з халепи. За півгодини ми вже були на місці. П’ять тисяч рублів, збережені мною у кишені сорочки, дозволили залагодити всі питання. Звичайно, можна було з’економити на викупі Яни, але залишати сліди магії в місці, де нею, схоже, активно користуються інші – явне нахабство, яким я ніколи не страждав.
Невдовзі я вже приводив милу даму до тями, і духовно, і фізично. Після посадив у таксі, без особливого напруження переконавши багатостраждальну Янку в тому, що у нас усе сталося і найкращим чином, і що це тільки найперша наша ніч із нескінченої їх кількості – шалених, чуттєвих, феєричних...
Мені здається, що в цьому було більше правди, аніж у тому, що з нею сталося нещодавно.

5
До Всеволода Володимировича, що безтурботно посапував у салоні свого авто, я повернувся з відчуттям виконаного боргу, швидко перевів його до потрібного мені стану мозкової діяльності, і далі обережно вичистив пам’ять актора від усіх згадок про події останніх двох годин. Затим, нахабно вписав туди декілька захисних рефлексів за класичним рецептом. Непогана штука від самовбивчих ідей, - „Як чорні думи вчепляться тебе - шампанське відкоркуй, чи ж бо наливку...” – і все! Можна навіть і без «Фігаро».
Затим заглянув до бардачка, і справді знайшов там дві стодоларові купюри, залишені Всеволоду в оплату його трудів. Наче добрий службовий пес вивчив розмаїття енергетичних «запахів», що линули від асигнацій. Потім поклав гроші назад, і вернувши Всеволода Володимировича за кермо, «наказав» повільно вирушати. І тоді вже повністю «вийшов із нього».
Машина ще мить повільно котилася, а потім різко загальмувала, неначе хтось щойно вискочив перед нами на дорогу. Схоже водій остаточно прийшов до тями. Від Всеволода майнуло гострим страхом. Він із жахом озирнувся на мене.
- На... Червону Площу... – потягнув я весело і п’яно – На... Червону... до Кремля, до Мавзолею, до генія... часів... і народів...
Всеволод кілька секунд тупо взирав на мене, затим труснув головою, глипнув на годинник, поспішно витяг свого мобільного і бадьорим, хоча і дещо тремтячим голосом доповів комусь про виконану справу, перепросив за легке запізнення, і поцікавився, що далі, куди везти клієнта. У трубці, як мені здалося, незадоволено буркнули, але дали потрібні інструкції. Машина знову набрала швидкість. «Мій друг» уже дихав спокоєм і впевненістю.

А у мене в голові все ще звучали слова класика, якого я хоча і не вважав своїм, але і чужим він для мене теж не був.
«Як думи чорні вчепляться тебе –
шампанське відкоркуй собі та знову
перечитай "Женитьбу Фігаро"...»
"C'est l'age de Cherubin..." – і зі зрадницької пам’яті раптово випурхнули згадки про бачену колись тут, у Москві, виставу за п’єсою Бомарше з Андрієм Мироновим, та іншими зірками театру Сатири, а потім і різні фрагменти екранізації "Весілля Фігаро" з музикою Моцарта... О, як давно це було... І неначе з кимсь іншим... Як могло моє життя так сильно змінитися?
Але змінилося, і не тільки моє...
За вікном мерехтіли інші вогні геть іншого міста, що доковтувало останки міста колишнього...

Засюркотів мобільний телефон. Всеволод Володимирович відповів, що вже за хвилину буде на місці. І справді, машина невдовзі зупинилася. Актор перевірив чи відімкнені замки на дверях, і навіть не глянувши у мій бік, полишив авто і поспішив геть.
А за хвилину дверці з обох боків машини, мов по команді, відчинилися. І відразу троє молодиків щільно заповнили собою далеко не безрозмірний обсяг вазівського салону. Коротко стрижені, у чорних футболках, що тісно облягали рельєфні форми напомпованих гормонами м’язів, хлопаки, здавалося, помітили мене лише в останню мить.
- І що тут у нас цього разу за чмо, живий хоч? - Водій різко обернувся до мене ледь не розваливши під собою сидіння.
- Живий! Однако ти, Палений, давай за дорогою краще слідкуй, педалі крути, а ми вже доглянемо живчика...
Мене дужо стиснули з обох боків, і хоча я на здоров’я ніколи не жалівся, але спроба хоча би трішки розсунути цих качків жодного додаткового сантиметру простору мені не додала.
- Глянь, живий! Завовтузився, вийти хоче... – монстр зліва весело сипонув матюками, - Може разок по шиї?
- Ти, Саньок, полегше там, а то зійде зара сечею, чи заблює мені спину, - забули, як те бувало? – Захвилювався водій.
- Та ми йому за це пащеку натягнемо на сідниці...
- Ну так! А потім із нас і вирахують за жмурика, ти що... Думаю, це останній на сьогодні, як останній млинець на сковорідці…
Так ми і їхали – з тими ще жартами і приповідками. А куди саме - я не розгледів. Але кільцеву проминули. Потім ще хвилин із десять тряслися уздовж неї жахливими проїздами. А більше машина, схоже, і не витримала би. Різко вискочивши із густої порослі кущів у широкий двір під тьмяними вікнами продовгуватої двоповерхової будівлі, ми нарешті спинилися. Ледь не ногами мене виштовхали назовні і потягли темними, пропахлими сечею, сходами на другий поверх, до широких металевих дверей. Зателефонували кудись з мобільного. В дверях зачовгали замки і нас впустили.
Дорогою я ще раз ковзнув думками моїх охоронців, але нічого загрозливого для себе не зауважив. Все путьом!
Мене протягли тьмяним коридором, освітили обличчя ліхтарем, і я відчув, як моє ліве зап’ястя різко обхопив металевий браслет.
- Тепер укол.
- Та посвіти, бо ж ні чорта не видно...
Ні, з уколами потрібно було припиняти. Той, хто мене підтримував, і той, хто намагався зробити укол, досить легко погодилися із моєю, глибоко просяклою в їхні мозки, думкою, що укол вони мені вже зробили. Щойно. Ми ще трохи пововтузилися у коридорі, затим мене вштовхнули до невеличкої кімнатки, опустили на стілець перед казенного вигляду письмовим столом, над яким жовтаво мружилася сорокаватна лампа.
Очікувати довелося недовго. В кімнату крадькома, наче кіт, ковзнула примарна худорлява істота. Присіла за столом, без жодних емоцій глянула на мене, потім на лист паперу перед собою.
- Укол? – протягнула істота безбарвно і байдуже.
- Так точно, щойно зроблено.
- Тоді почнемо.
Прізвище, ім’я... Документи... Звідки,... родичі,... знайомі,... чим займаємося?.. Я так зрозумів, що колоти мене мали тим самим зіллям, яким уже ощасливлював мене фельдшер у витверезнику, а тому повинен говорити я правду і тільки правду, та ще із крайнім захопленням усім тим, що довкола відбувалося.
- Хохол значить? Добре, хохли працелюбні, витривалі, і за життя зубами тримаються. Інженер? Це ні до чого, хоча, на місці видніше.
Він мляво і безбарвно запитував і записував, а я життєрадісно відповідав, хоча вже встиг заглянути йому під черепушку і побачив там ще те пекло, і тепер, наперекір усім своїм пакісним відчуттям і передчуттям, щосили вдавав, що краще, аніж у цю мить, мені ще ніколи не було...

Після опитування мене змусили підписати якийсь порожній бланк паперу. Затим провели і заштовхнули до зали, підлога якої, як мені здалося, рухалася. Що саме рухалось, я зрозумів лише, коли ступив на неї. Ті, що мене вели, та і я сам, ішли по живій плоті рук, ніг, животів, голів, що у відповідь на це тільки ледь чутно стогнала. Мене підвели до стіни, я почув, як задзвенів ланцюг, і вже обидва зап’ястя моїх рук грубо стисли металеві браслети.
- Лягай. – Гаркнули мені.
І я опустився, здається, на чиюсь руку внизу. Десь неподалік чулося гучне брязкання, затим неспішне човгання вагонів вантажного поїзда. Двері в кімнату зачинилися, залишилися тільки тіла навколо, дикий сморід, і гуркіт залізниці за тремтячою стіною.

Без варіантів, усе це мені абсолютно не подобалося. Багато що далі могло статися незалежно від моїх бажань і дій. І я зовсім не планував так глибоко поринати у цей безум, але, вочевидь, вирішивши одночасно вести обидві пошукові справи, таки власноруч цей безум і створив, і не лише для себе. Після ранкових успіхів усе, схоже, пішло шкереберть. Сам невідомо у що влип, і запальну Янку даремно у витверезник відправляв. Та хто знав…
Якби я довідався раніше про смерть тамтешньої фельдшерки, абсолютно жодної потреби у Янчиних митарствах уже б не було. Хоча, дивлячись правді в обличчя, вона влізла у цю історію за власним бажанням, розштовхавши настирливих конкуренток. Пристрасна жіночка. Можна було, звичайно, закрити очі на те, що вона одружена і провести ніч значно приємніше, ніж оце зараз. Хоча, навряд чи це б додало щасливих відчуттів. Але склалося так, як склалося - ця ніч нам із нею не належала. І вести Яну до нинішньої ситуації теж могла доля, а долі суперечити – марна справа. Зрештою, був сенс вагатися і дорікати собі тільки до тієї миті, доки я не потрапив у цю будівлю, і в цю кімнату. Бо тепер уже обирати між принадами Яни і відповідальністю перед тими, що вочевидь пішли звідси у безвість, не випадало. Я опинився там, куди наполегливо йшов - події таки розвивалися за найбільш справедливим сценарієм.
І я перестав себе доймати ділами теперішніми, і, аби відволіктися від бридкої дійсності, ще раз пригадав собі ранкові досягнення, що не менш вагомо передували вечірнім «подвигам».

6
А день сьогоднішній розпочинався оптимістично, навіть натхненно. Все складалося якнайкраще. Спочатку я вельми вдало – швидко і не надто дорого, скориставшись однією, від руки написаною цидулкою на стовпі, орендувавши на місяць-другий приватну квартирку неподалік метро „Щолковська”. Потім вельми успішно з’їздив до місця подій - до будинку, в якому за свідченням компетентних органів викрадачі утримували Ірину Миколаївну Пилишин.
Я не здивувався, коли підходячи до того будинку, відразу відчув на собі пильну увагу. За усім, що діялося навколо нього і, ймовірно, усередині, уважно стежили. Тож я, передчуваючи таке, завчасно підготувався - змінив своє обличчя, ходу, образ в цілому. Не певен, що в такій іпостасі я сподобався б тим жінкам, які подобалися мені, але і завдання переді мною сьогодні стояло більш прозаїчне.

Стандартний дев’ятиповерховий будинок, посеред густо посадженої цегляної рідні, кволі дерева і кущі, витоптана до тверді чахла трава, допитливі комісарки-бабусі на лавицях, і жодних слідів магії. У Львові магія була ледь не на кожному кроці – стара, занедбана, позабута сторіччя тому, чи ілюзорна, випадково створена емоціями - нинішня. Була вона і в Києві. І в Москві – у старих районах. А ось тут, серед забудови вісімдесятих, зовсім не відчувалася. І це мене тривожило, бо вона мала бути таки задіяна, раз ні з чим зосталися потужні державні й кримінальні, чи державно-кримінальні сили. Можливо, йшлося про якісь невідомі, особливі чари, котрі я ще не навчився відчувати?..

Згідно зібраних разом даних, якими я володів на цю мить, дипломат із мільйоном євро був залишений, як того вимагали викрадачі, біля контейнера зі сміттям приблизно у трьох кварталах звідси. Дипломат був підібраний підлітком на роликах, що ухопивши його, рвонув углиб мікрорайону. Хвилин п’ятнадцять гасав алеями і провулками, а потім, отримавши досить скромну винагороду, віддав дипломат одному із викрадачів. Той, особливо не роздумуючи, заніс його у квартиру, де тримали заручницю.
Електронний маячок у дипломаті безпомилково вказував своє місцеперебування кожної миті часу. Тож хлопцеві на роликах тільки здавалося, що він мчав швидше за вітер, і що ніхто його не переслідував. Навіть візуальний контакт існував аж до тієї миті, доки дипломат не занесли у під’їзд саме цього будинку. Далі у згадках дипломат фігурував тільки порожнім...
Офіційна версія провалу операції була така – гроші у дипломат клали представники охоронної служби українського олігарха, а значить гарантувати, що у дипломаті містилася саме та сума, яка потім нібито зникла, неможливо. Але це офіційно, не офіційно ніхто не сумнівався в реальності передачі грошей, бо щось таки клали, і де воно? Те саме і з викраденою дівчиною. Сліди її перебування у квартирі наявні, але вивезти її звідти могли трохи раніше, а що говорила вона по телефону до останньої миті ніби саме звідси, то це могли бути і суто технічні штучки. Бо ж не провалилася вона окрізь землю? Всі сусіди докладно опитані, усі квартири ретельно оглянуті, навіть службові собаки використані. Але без жодної користі. В сухому залишку два трупи, і ні грошей, ні дівчини, лише її теплі сліди і відбитки на мобільному, з якого дівчина говорила за хвилину до того, як зникнути в черговий раз…
Мені ж бо думалося, що раз гроші викупу принесли саме сюди, то йшлося про добряче продуману пастку, і не лише для викрадачів, - котрі, поміж іншим, у першу чергу потрапляли в неї. Але суто через недалекість свою чи підкоряючись більш високій волі, яка використовувала їх? Якщо так, то з якого часу використовувала? Від самого початку? Але з початку і до кінця вся їх гра виглядала досить бездарно, - аж до останнього моменту, до тієї миті, яка вже була поза їхнім існуванням у цьому світі.
Та напевно, все таки інші гравці з’явилися якраз тоді, коли сума викупу різко зросла – зі ста тисяч до мільйона. А ще вони повинні були з’явитися і при самому кінці, аби, щонайменше, забрати гроші, а з ними й доньку олігарха. Але якщо полонянку і справді могли вивезти звідси трохи раніше, то із порожнім дипломатом ситуація інша, - як на мене, ймовірність того, що гроші й нині в будинку, досить висока. Але їх не знайшли кращі професіонали своєї справи! Та що гроші, - кому і навіщо потрібно було після отримання застави знову викрадати доньку олігарха?! Оце суперечило всьому з чим я стикався в житті до цього часу…

Зараз, уночі, вже знаючи про дивне самогубство фельдшерки жіночого витверезника, достатньо забезпеченої і цілком адаптованої до московських реалій жінки, я міг спробувати проаналізувати ситуацію глибше, хоча ні місце, ні час не спонукали до такого. Але просто сидіти й дивитися на жахіття довкола себе не хотілося ще більше, а іншого оточення не передбачалося, тож, як сказали би древні схожому мастакові у подібній ситуації - «Hic Rhodus, hic salta»…

Олена Сергіївна, як і фельдшер Васильович, із «мого» Таганського витверезника, дуже схоже, були постійними працівниками налагодженого конвеєру викрадань відвідувачів своїх закладів, займаючись, вочевидь, фільтруванням клієнтів і їх медикаментозною підготовкою. «Рутинна справа», що вимагала лише одного – мовчання. І ось, одного разу, Олена Сергіївна Житомирська натрапила на «золоту жилу» і не встояла, спробувала зіграти свою гру, організувавши викрадення доньки якогось далекого українського скоробагатька. Почався скандал. І її прибрали. Але не відразу. Прибрали після того, як кинули і олігарха, і силовиків, і гарантів оборудки, здійснивши нахабний і масштабний кидок. Тож, питається – хто ж прибрав? А раптом саме ті, що всіх і кинули? Ті, кому вона постачала клієнтів, з ким постійно співпрацювала? Та вона могла і не знати – на кого саме працює. Але прибрали її тільки після того, як слідство встановило її родинний зв’язок із одним із викрадачів. Отже, коли взнали про самочинство, тоді й прибрали? Заодно усуваючи ланку, що засвітилася?
Я мав тверде переконання, що це „самогубство” таки пов’язане і з убивством самих викрадачів, і з подальшим зникненням Ірини Пилишиної, але що з того? Що далі? Зрештою, питання зводилися до одного - всі останні події відбулися в рамках однієї схеми, чи на події випадково вплинув сторонній фактор? Чи, як буває найчастіше – і те й інше? Деталі ж промовисто свідчили на користь потужної організації, чия діяльність вельми „централізовано” маскувалась під випадкові збіги обставин. Причому настільки потужної організації, що вона могла дозволити собі знехтувати всіма правилами, законами, і поняттями, у тому числі і злочинного світу. Немислимо. В дорослому, строго поділеному світі тих чи тих інтересів, так не буває. Хіба що це якесь химерне породження державної структури? Але який сенс оцим усім займатися офіціальній структурі? Вони і так можуть кого завгодно і куди завгодно, і в одну мить, і, найголовніше, майже легально! І столичному генералітету важливі постійний дохід підконтрольних структур, рівновага і баланс інтересів, а не один раз хапнути дрібничку і мати проблеми.
Хоча могло йтись і про підставу, гру одних проти інших. Але для цього в Росії, усе ж таки, просто не той рівень конкуренції і народовладдя. Тут всі питання мають вирішуватися без публічної огласки і в потрібних кабінетах.
Але вбивати фельдшерку навряд чи зацікавило би того, хто із крупною для одинака сумою грошей, хапнувши, назавжди б зникав, тобто випадкову силу - а лишень отих, що залишалися в цій історії і надалі. Що й надалі розробляли свій кримінальний бізнес. Якби справи припинялися, то, зачищаючи сліди, прибрали би далеко не одну Олену Сергіївну. Значить, є хтось, хто не пробачив фельдшеру провини, хто мав справу з нею і раніше, і зараз причетний до організованих зникнень і чи тільки в Москві? І хто зовсім не випадково вийшов на обох викрадачів Ірини Пилишиної, а потім і довершив справу найбільш містичним чином. Якась третя сила, що і не організований кримінал і не надпотужні силові структури, з обох сторін закликані олігархом для підстрахування і гарантування виконання домовленостей. Невже ця третя сила саме та, в лапи якої я ось зараз і потрапив?
Все ніби сходиться, - після першої ж вимоги викрадачів, і підключення Пилишиним силовиків, третя сила відразу збагнула що й до чого, й почала діяти. Але надто вже специфічно. Для чого такій усталеній, майже комерційній структурі, яка в той чи інший спосіб явно перебуває під наглядом силовиків, компрометувати, підставляти ці ж силові служби, кидаючи усіх? Ось у чому питання. З іншого боку тепер пошук Ірини і грошей точно відверне увагу від діючої схеми, а сам факт «кидка», що плямою лягає на репутацію силовиків, без сумніву зробить справу менш публічною. Та це зовсім не значить, що всі про все забудуть. Навпаки, бій бульдогів під килимом зненацька може стати особливо жорстоким. І якщо це і справді так, то вліз я у справу зовсім негарну - обома ногами, руками, головою, Василем, і Іриною. І що все розвивається саме таким чином, свідчило те, що ні преса, бадьоро почавши, більше ані мур-мур, ні установи не трясуть причетних допитами і перевірками. Залишиться тільки олігарх, що так і не отримав назад дочку, зате потрапив до лап тих самих силовиків. Можливо тому і не віддають її? Дуже навіть імовірно. Але ж батько є батько, і він не зупиниться. Та й ніхто з нормальних генералів не піде далі певних моральних меж… Тупик?! Той, крізь який йтиме лише особлива «третя сила»? Та ще і з містичними уміннями…
Я спіймав себе на думці, що мене і в цій історії, схоже, цікавило тільки незвичне - за межами того світу, який породжувався суто нашими початковими відчуттями. Я відав, що все найцікавіше починається далі, за ними. І ще я помітив, що саме кожний дотик до незвичного, кожне дійство в тому напрямку, додавали мені особливих умінь.
Тож хто ця «третя сила»? Мій попередній московський досвід підказував різноманітні варіанти, в тому числі, і що „кинути усіх”, підставляючи нинішнє керівництво ФСБ, міг надмірно самовпевнений лідер невеличкої, але вельми хитрої спецкоманди, з особливими повноваженнями, але й то лише в разі крутих сутичок у верхах. А вони там завше були, хоча нині й загострилися. Цивілізаційний світ інтегрувався в одне ціле. І в Росії, як і будь-де, між собою вже борються не тільки очевидні сили на поверхні, але й «малопомітні» найбільші потуги з глибин безмежних можливостей. І той, хто знає куди дивитися, бачитиме прояви цієї нещадної боротьби, як і представників войовничих сторін. Хоча життя, як на мене, це трохи інше, і будь-яка боротьба спиняє його розвиток ввись…

А ще досвід говорив, що до цієї історії обов'язково мав мати певне відношення і головний доглядач над Москвою від «законного» кримінального світу Старий Хасан. Так чи інакше ФСБ завчасно мало домовлятися і з ним, аби мати гарантії і з того боку. І не важливо кому саме і за яку ціну гарантував Хасан підтримку. Бо гроші, зрештою, не мали для Хасана головного значення - Хасан вирішував проблеми. Вирішував питання, які не міг би вирішити більше ніхто із законників. Тому він і на своєму місці вже стільки років. А коли не зможе все це робити, повинен буде піти, і зовсім не на пенсію… Тому для Хасана найважливіше - зберегти свій авторитет. Цікаво було би почути його думки щодо цих подій. Помишляти про таке в обставинах, у яких я зараз опинився - закутий у затхлій кімнаті, серед інших нещасних, тільки ззовні виглядало смішно. Я міг вийти звідси будь-якої миті. Але таким чином я вийшов би з русла подій, які прагнув зрозуміти. До того ж, Хасан сам обирав із ким і коли зустрітися. І мало хто міг опісля такої зустрічі сказати, що все в його житті залишилося, як і раніше.
Та в будь якому разі, якщо Хасан давав гарантії, то він не зупинявся, доки не виясняв, що й до чого, доки не підводив риску згідно з поняттями свого світу. А його очі і вуха скрізь, і ранком я в цьому вже переконався.
Так чи інакше, але в мене поволі наростало відчуття, що пасьянс із поназбираних подробиць почав нарешті сходитися. І саме тому я тут, у цій затхлій кімнаті, наприкінці важливої ниточки, яку відпустити з рук мені не дозволить совість…

Не скажу, що в мене від самого ранку, попри піднесене самопочуття, існував і чітко продуманий план щодо подальшого – але я мав побувати на місці подій, зробити дослідження, які навряд чи міг зробити хтось інший. В першу чергу це стосувалося речей невидимих.
Для початку я чіплявся до пенсіонерок на дальніх підступах до потрібного мені будинку. А ось пенсіонерів не бачив, та й толку з них, зазвичай, ніякого. Потім підступив ближче. Та ще й спеціально для спостерігачів діяв найбільш очевидним чином. Витягував із дипломата різну блискучу дурню, куплену вчора на Арбаті, розгортав глянцеві проспекти. І старанно здійснював абсолютно безкоштовну презентацію чудодійного маятника з проекту „самостійного відновлення енергетичної цілісності вашого житла”. Звичайно, це все і справді виглядало глупством, але ніяк не більшим, аніж чимало інших цивілізаційних покращень для полегшень. Я показував і показував проспекти, пояснював що й до чого, переконував у безмежній вигоді товару - як для безпосередньо покупців, так і для їхніх далеких нащадків. Щоправда, я вніс невеликі зміни у рекламному проспекті. Тепер із-за чудодійного маятника весело посміхалася Ірина Пилишин - у мить, коли фотографувалася біля принцеси Турандот. І я робив усе, аби підсвідомість опитуваних давала мені конкретну відповідь.


7 8/06/08
За цей час я зауважив щонайменше декількох типів, які уважно приглядали за навколишнім, у тому числі й за мною. А ще навкруги було припарковано достатньо автівок, із яких теж могло вестися спостереження. І слідкували, думаю, не лише спецслужби.
Один із спостерігачів навіть підійшов поцікавитись, що це я впарюю народу в день недільний! Від нього я і „довідався”, миттєво ввігнавши чолов’ягу в легкий транс, що браткам дано найсуворіший наказ моніторити ситуацію технічно і на свої очі, м’яко шерстячи усіх, що тут об’являться. Он і камера над входом до будинку, а записується сигнал на спецтехніці, що в „Мерсі”. І так, як тут повно служивого люду, то наказано не нариватися, просто фіксувати події.
- Спочатку кожен, кому не лінь, пробував перешкоджати, але верхи перетерли між собою питання, потрібно ж підтримувати порядок, який ми усі разом і встановлюємо, правильно, а братела? Поняття і закони завжди доповнювали один одного, на цьому свята Русь стояла і стоятиме!..
Відпустивши зека-патріота, я підсів до декількох літніх жінок, які сторожили вхід до «мого» під’їзду. І далі старанно виконуючи роль торговця, переконав одну із бабусь випробувати диво-прилад в її квартирі. Жінка жила на другому поверсі.
Пройшовшись зачовганим старим паркетом малогабаритної двійки, я і без диво-апарата відчув, що переставити меблі варто було ще років двадцять тому. Але розміри і планування квартири геть начисто перешкоджали розумному, доброму й вічному. Цікаво, що і мій маятник підтвердив оці відчуття. Тим не менше, його в мене так і не придбали, хоча й прагнули. Але якби я його зараз продав, то що показував би іншим? Безрезультатно продемонструвавши зацікавленій сім’ї світлину зниклої у цьому будинку дівчини, я розпрощався, на пам’ять по собі залишивши докладні інструкції, куди і що краще пересунути.
Виходячи із квартири, я зіштовхнувся із двома типами, які особливо не ховаючись, підслуховували за допомогою просунутого в замок мікрофона нашу розмову. Вони зло вирячилися на мене і запропонували валити звідси, доки цілий. Очевидно їм уже до чортиків обридло наглядати за цим злощасним будинком, а тим більше у вихідний день. А ось мені ці два гвинтики великої машини аж ніяк не заважали. Хлопці зробили помилку - дали мені можливість відповідати їм, і вже за хвилину напівпритомно тягнулися позаду, беззаперечно погодившись супроводжувати сьогодні мене рівно стільки, скільки буде потрібно задля вирішення нашої спільної задачі у просуванні цілющого маятника в кожну російську сім’ю.

Я почував себе як ніколи енергійним і свіжим, сили неначе з повітря вливалися в моє нутро, котре все чіткіше усвідомлювало, що може значно більше, аніж те здавалося донедавна. Відкриття себе найбільше нагадувало мені «додумування» - йди, здавалося, собою, наче думкою, далі і далі, аж поза кордони свого «я» - і тоді раптові відкриття і знахідки стають просто логічними пунктами по дорозі. Тільки й вирішуй – зачіпати «не своє» чи ні, утім, «своє» входило, не запитуючи… Але хіба так легко додумати навіть найпростішу думку – хоча б на один, чи два повороти далі? Для цього завше потрібен новий баланс енергій, нова рівновага…
І сьогодні мене переповнювало відчуття ейфорії, хіба лише музика не звучала, музика, яку я в такі миті складав сам і видозмінював далі й далі, доки тривало піднесення… Її відсутність зараз дещо охолоджувала мій запал. Та й завдання не таке вже творче – знайти сліди Ірини Пилишин. Якщо вона тут справді була - я мав би її відчути.
Я і далі зі своїм почесним ескортом агітував усіх, що відкривали двері. А мені їх відкривали без особливих проблем. Принаймні, якщо мешканці засиділися вдома. На третьому поверсі, біля злощасної квартири, де все і відбулося, я особливо уважно покрутився біля металевих дверей зі слідами силового проникнення, і смугами паперу із печатями. Я міг увійти туди, але тільки в крайньому випадку, бо де-де, а там уже точно все обшукано-переобшукано, та й тут – мацано-перемацано. Проте в якусь мить мені здалося, що я відчув потрібне - найтонший слід, але він остаточно випустив дух раніше, аніж я впевнився у його реальності. Та якщо я міг сумніватися щодо відчутого мною сліду зниклої дівчини, то сумніватися в інших, більш чітких слідах, не доводилося. Це як після прибирання, певний час уловлюються ще використані засоби - сліди мага, який, схоже, і не надто ховався. Вламуватися у запечатане помешкання і справді не мало сенсу, і як я дізнався від свого ескорту, там навіть паркет зняли, в додаток до шпалер…

За наступну годину я обійшов усіх, кого міг – аж до дев’ятого поверху. І без жодного результату. Квартири закінчилися, вихід на дах був надійно закритий металевими дверима, але й сам прохід до них колись настільки щільно заклали різними металоконструкціями, що й слідчі їх не стали розбирати. Глухий кут. Мої невільні помічники щиро намагалися мені допомогти, але я більше покладався на власні відчуття. А вони не знаходили й тут жодних слідів, навіть прибирання. У роздумах, що робити далі, я викликав ліфт. Із нього назустріч вийшла молода пара, що, тамуючи на обличчях роздратування, подумки об матюкала нашу компанію. Видно і їм до чортиків набридла вся ця історія. Тим не менше, я поговорив і з ними про свій диво виріб, а підсвідомо і про все інше. І хоча, знову ж таки, безрезультатно, але я вирішив іще раз обійти помешкання, куди не потрапив перед тим. Можливо й туди повернулися господарі.
Таким чином я дістався і до квартири номер два на першому поверсі. Одночасно знизу до неї важко підійнялася пристаріла дама із давно не стриженою болонкою, що, на противагу своїй хазяйці, вела себе вельми активно.
- Доброго дня!
- То-О-обі! Не гавкай, дай людині пройти! Замовкни Тóбі!
Жінка відкрила двері, впустила туди пса і прикрила їх.
Я найчемніше, але без зайвих солодощів, знову привітався з дамою. Пояснив їй причину моєї появи і звичним рухом показав їй потрібну картинку. Жінка поправила окуляри і взялася уважно її розглядати. І тут я відразу помітив відмінність - у кожного із опитаних її попередників були свої відчуття, свої емоції, - а в цієї жінки до усього цього справа просто не дійшла, промайнула тільки гостра реакція неприйняття, забуття, а ще потужно війнуло тією самою енергетичною зачисткою, що й біля запечатаної квартири на третьому.
Я делікатно спробував переконати даму, що такому гостеві як я, обов’язково потрібно запропонувати чаю. І був дуже здивований, яких зусиль мені коштувало донести їй цю думку.
- Так, звичайно, чаю... Нам потрібно попити чаю, - промовила вона. Прочинила двері. Але, перейшовши поріг, відразу спробувала зачинити двері перед моїм носом.
- Так, чаю. Я не відмовлюся від чаю, - підтримав я її і словом, і ділом.

Коли я зачинив за собою двері, залишивши по той бік своїх невільних охоронців, жінка спішно замкнула їх на замок і неначе трохи заспокоїлась.
А ось песик Тобі і гавкав і стрибав одночасно. Гавкав, бо бачив у мені чужака, а стрибав, бо був іще молодим собакою і дуже хотів бавитися, навіть із чужинцем.
Пса я заспокоїв миттєво. Він широко позіхнув і приліг прямо в коридорі.
- Правильно Тобі, я зараз теж приляжу, - пробурмотала жінка.
- Так, звичайно, ми поп’ємо чаю і ви приляжете, - розвинув я її думку в потрібному напрямку.
Ми прочовгали на кухню, де я, наче давній знайомий, сам і взявся організувати чайну церемонію. До запланованої вечірки з Лілею, яку для себе, як виявилося пізніше, виграла Яна, було ще три години, тому я не поспішав. Та й приготування чаю зовсім не така проста річ, як здавалося б на перший погляд - окрім якісних інгредієнтів, не менш важлива й виразна участь душевної енергії в процесі запарювання. А енергії в мене сьогодні вистачало.
Я, звичайно, встигнув при цьому й оглядітися - кухня була замислена радянською владою вельми скромною, але після приєднання до себе лоджії, виглядала достатньо просторою. Вочевидь, покійний чоловік постарався, бо все зроблено добротно, з розумінням і любов’ю до широко використаного дерева. Та й хазяйка не дозволяла пилу осідати на речах. Утім, квартира за роки наскрізь просякла розгубленою перед новою реальністю старістю, до якої на кухні долучався ще й запах суворої енергетичної зачистки. Тут, безумовно, відбулося щось важливе.
Я не став шукати обхідних шляхів і рушив навпростець. Інтригувало, що Ольга Сергіївна, як звали мою господиню, абсолютно не могла пригадати подій того самого дня. Вона чудово пам’ятала свою молодість, зрілість, часи розвинутого соціалізму - образи і видіння переповнювали її. Вона пам’ятала багато чого, окрім того, що зараз цікавило геть всіх, і про що безперестанку базікали і ще довгенько базікатимуть її подруги.
Про чоловіка говорила мало. Більше про дітей. Мої намагання перевести розмову на жильців із квартири на третьому поверсі, ні до чого не приводили. Вона постійно зісковзувала з теми углиб своїх давніх згадок. Я добився від Ольги Сергіївни тільки предивного зізнання, що вона вважала хлопчика Максимку, як я зрозумів - одного із загиблих викрадачів, хорошим хлопчиком.
Щоби підтримати розмову у потрібному напрямку, я декілька разів перепитав чому вона так вважає.
- Ну як чому, ну ось, ось, - і Ольга Сергіївна автоматично тицьнула пальцем кудись у підлогу, хоча й вказуючи, швидше, на щось саме у своїх згадках.
На підлозі був килимок, під килимком паркет. І в голові Ольги Сергіївни жодних образів на тему отого „ось”.
- Чому, Ольго Сергіївно, Максимка був хорошим хлопчиком? – тим не менше, наполягав я.
І раптом вловив цей образ - хлопчик у коротких штанцях із відерцем піску. Образ швидко потанув. Натомість виплинула суміш давнього – крамниці, лавиці, подруги...
- Максимка приносив пісок? Для киці?
Ольга Сергіївна, ніби намагаючись щось таке пригадати, дивилася на килимок.
Майнув образ діловитого чолов’яги з наполовину наповненими відрами, в які він досипав згори побутове сміття, а потім знову хлопчика Максима, що частенько заходив у гості на чай із малиновим варенням.
Дослухаючись раптового спалаху-здогадки, я повільно підвівся, зробив крок від стола, схилився на підлогою і підняв килимок. Паркет, як паркет. І виразне відчуття нещодавнього прибирання. Я провів рукою і намацав ледь помітний шов, який, утім, аж ніяк не побачив. Шов, за відчуттями долоні, виписував на підлозі квадрат достатніх розмірів, аби бути лядою до потайної комірки. Та я не міг зрозуміти - чому я не бачу цієї ляди, хоча поворушити, навіть підійняти її міг би ледь не миттєво. Та щось зупиняло від такої поспішності.
Ольга Сергіївна замислено пила чай, пес дрімав, а я, знову граючись у „тепло” - „холодно”, ходив квартирою самотньої жінки у пошуку чогось необхідного, ще невідомого мені, проте тісно пов’язаного із таємницею начарованої невидимості. Немовби незнані сили підводили до потрібного, допомагаючи із завданням, про можливі рішення якого я не знав ще геть нічого. Та таке вже траплялося зі мною. Знання, насправді, не потребує нічого, окрім збігу ліній, окрім продовження і подовження – знання, це лише форма. Вдягай і носи, якщо все збігається, якщо достатньо сутнісно чутливий до опанованих тобою ліній, що линуть із минулого крізь теперішнє до майбутнього. Зрештою, ледь не усіма нинішніми своїми талантами я завдячував порозумінню з досвідом відкривання невідомого, у тому числі і в собі. Шість років тому, у хвилини найбільшого відчаю, це так виразно увійшло в мене. І з того часу життя різко змінилося…

8
Тоді теж тільки розпочиналося літо. Час від часу перебивалося дивними перепадами погоди, аж до снігу. Та навіть таке тепло було єдиним, що мене хоч якось зігрівало.
У моєму житті порушилося абсолютно все, і нікому я, окрім кредиторів, не був потрібний. А той день і взагалі складався, хоч вішайся. Здається, дійшовши до ручки, я присів у літньому парку, на лавиці навпроти порожніх тенісних кортів і чим раз дужче пробивав мене холодний піт. І з кожною хвилиною я слабшав усе більше й більше. Дивне оціпеніння охоплювало услід за внутрішнім моїм «я» і тіло. Здавалося, що життя в мені призупиняється все глибше і глибше…
Можливо хвилину, а може й годину тривав отой стан отого холодного знебарвлення кольорів життя. Я не міг ні думати, ні усвідомлювати, що робиться зі мною. Але потім почало відпускати.
За деякий час я підвівся, почуваючи себе знову у цьому, байдужому й немилосердному до слабких, цивілізаційному світі банкірів і рішал, бандитів і службовців-негідників, що так охоче проповідували свої вічні цінності. Оте «знову у цьому», як незгадана згадка, ще довго проймала, наче щось повернулося до мене, чи то я сам повернувся невідомо звідки і невідомо для чого. Та, як виявилося, повернувся, ставши більш життєздатним, спроможним до вчинків дуже незвичних...
І вони не забарилися. Неначе нове і суттєве підіймало мене на сонячну поверхню буття, водночас вимагаючи й іншого ставлення до життя. І моя сутність, ввібравши таку пропозицію, стала змінюватися під це Дещо. Тоді я вперше зрозумів, що моє «свідоме я» і моя сутність – далеко не одне і те ж. Наче «моя сутність» - це могло бути не лише оте старе і добре знане «я», а й ще інше. І з кожним подальшим роком-кроком старе з новим перепліталися усе більш дивовижно, залишаючись, утім, саме моїм свідомим „я”…
З цими - нещодавніми згадками шестирічної давності, не існувало жодних проблем. Я їх витягував, коли хотів і розкладав у тій послідовності, у якій хотів. Не те, що зі згадками більш давніми…

Згадки відступили. І я щось знайшов у тій квартирі. Стало зовсім „тепло” – коли побачив старе дзеркало в потрісканій рамці, з багатьма дефектами амальгами. І руки мовби самі потяглися до нього. Потім, знову підкоряючись внутрішнім, остаточно неусвідомленим відчуттям, я відкрив вікно на вулицю, і вже від нього направив блідий сонячний зайчик із дзеркальця на місцезнаходження невидимої ляди. Пійманих промінців було не густо. Але, як виявилося, достатньо. Там, куди падав сонячний зайчик, на паркеті з’являвся прихований раніше від очей шов.
Коли я відібрав сонячними променями у чарів останні сантиметри, мені здалося, із-під підлоги щось вилетіло, і, пружно відштовхнувшись від поверхні дзеркала, майнуло у вікно.
Марево потануло і я тепер чітко бачив що й до чого. Витяг утоплене у паркет металеве кільце і потягнув за нього. Війнуло прохолодою і уже звичним відчуттям нещодавнього прибирання. Під лядою виднівся спуск униз, у невеличкий, викопаний попід низькою лоджією першого поверху, погріб. Знову ж таки, уважно оглянувши його у дзеркало, я вузькими дерев’яними сходинками зійшов униз. Непоганий сховок, де спокійно можна ховатися і в десятьох. З трьох сторін стіни комірчини складали сірі бетонні блоки фундаменту будинку, з боку ж вулиці здіймалася цегляна стіна - із тієї жовтавої цегли, що й всі будинки навколо. Очевидно, господар потаємно вибрав грунт, а потім і вимурував зовнішню стінку, додавши для домашнього вжитку зручне приміщення. А невеличкий підстінок, що раптово з’явився під однією із лоджій, нікого не стурбував. Про реконструкцію знало не так вже й багато народу, утім, серед тих, що знали, був і один із майбутніх викрадачів, котрий і допомагав у дитинстві виносити землю.
А багато років опісля дехто, що добре знався на магічній зачистці, добув із пам’яті дорослого вже Максима інформацію про цей погріб і скористався нею. Та ще і як скористався.
Спустившись донизу, я знайшов вимикач і включив у погребі світло. Уважно оглянув бетонну підлогу, повні усілякого дріб’язку дерев’яні полиці, та нічого особливого не зауважив. Але навчений попереднім досвідом, знову взяв до рук дзеркало і передивився ще раз, вже через нього. Результати не забарилися. Це був невеликий, але важкенький пакет. Утім, остаточно про його вміст я довідався тільки піднявши пакет нагору, де сонячне проміння миттєво очистило знахідку від накладених чар. Що ж, одну пропажу, а саме 20 упаковок по сто купюр номіналом 500 Євро кожна, я щасливо знайшов. А сховано було так, як звичайному мешканцю цього будинку ніколи не сховати. Та що там мешканцю – ні одній із відомих мені осіб так не сховати! Я міг гордитися собою, бо знаходити, все ж таки значно важче, аніж приховувати. Отже ми із незнайомцем були варті один одного. Я давно прагнув зустрітися з кимсь схожим на мене, але не за таких, вкрай підозрілих обставин, коли зустріч наша не обіцяла нічого хорошого. Та, певно, якщо я збирався і далі шукати пропалу дівчину, зустріч із цією особою була неминуча.
До щасливої і, думаю, скоріше випадкової знахідки грошей, я збирався розшукувати Ірину суто через працівників жіночого медвитверезнику. Але знайдені гроші відкрили й додатковий варіант можливого розвитку подій. Що ж, тепер важливо аби мене вважали просто грабіжником, який дивовижним чином умудрився обікрасти сховок.
Про всяк випадок варто було залишити й додаткову приманку, зачіпку, яка б виводила на мене... Я ще трохи посидів біля захопленої далеким минулим Ольги Сергіївни, смакуючи прохололий чай і обдумуючи ситуацію, що склалася.
Ірина разом із одним чи декількома викрадачами перебули деякий час у сховку, і за першої зручної нагоди покинули його. Відчути потрібну мить не складало великих труднощів, але ця мить не могла тривати надто довго, і бути безпечною на всі сто відсотків. Щось тут було не так. Можливо тому й залишили гроші? Чи схованка здалася цілком надійною, а потім заважав цілодобовий нагляд за будинком. Та я ось проник сюди. А значить, могли би зайти й інші. Значить, гроші далеко не на першому місці? Та й, певно, обмаль тих, кому можна цю справу доручити. А ще, коли є серйозний ризик засвітитися, якщо тебе і твою команду багато хто знає в обличчя...

Залишивши Ользі Сергіївні на пам’ять окрім туманного образу галантного комівояжера і десять тисяч євро в її паспорті, а також нестримне бажання негайно з’їздити до дочки у Підмосковне Проніно, я бадьорим кроком вийшов із загубленої в колишньому квартири до двох своїх недремних наглядачів. І вже разом із ними видихнувся у червневу теплину вихідного дня. Тут я з ними і розлучився, давши вказівку отямитися хвилин за десять-п’ятнадцять, але повністю лише на ранок наступного дня. Кепка і масивні окуляри, як і раніше додавали до моєї комівояжерської іпостасі основні конспіративні деталі, та заключні штрихи до образу я навів, підійшовши до одного зі спостерігачів, з яким перед тим уже мав високопатріотичну розмову.
- Ах, Чорний, виходить не признав ти мене, чи умисно прикидаєшся? А тут і справді є що взяти. І це ж по праву наше з тобою, інших до справи не підписуємо...
Я відкрив дипломат, перед усіма можливими сторонніми поглядами вдаючи, що у дипломаті тільки те, що я показую. І навіть передаю із рук у руки. Та й навіщо мені вже той прилад, нехай ось дружкові дістанеться. Хоча це все і віддавало дешевим спектаклем, але тільки не для Васька Чорного. Йому було не до грубих грошей, прикритих декількома аркушами білого паперу. Він бачив тільки мене, Рогомета, свого старого подільника, авторитета, з яким роки чотири тому сидів у Тамбовському таборі. З таким же успіхом я міг переконати його у будь-чому, захисту у Васька не було жодного, суцільні діри.
- Значить так. Прилад бери додому. Я потім заберу, заодно й почефіримо на одну тему. Я ж не спроста в столицю завернув. Коли і про що – повідомлю окремо. Чекай маляви. Ти ж там, де й раніше, живеш?
- Ну так, Ізмайлівська, дім 5, квартира 17.
- Значить там і жди. Невдовзі потрібна буде твоя допомога, серйозно піднімемося. Але ще телефончик свій нашепчи...
Я надійно прописав у Васьковій голові потрібну домовленість. І упевнено пішов у широкий світ із мільйоном європейських грошових одиниць у кейсі, майже мільйоном, якщо не зважати на ті тисячі, які я відклав на кефір і зефір люб’язній Ользі Сергіївні, і на стрижку чемного пса Тобі. Та навряд чи старенька цю суму коли-небудь і потратить, зберігатиме на чорні дні, доки не помре, хіба що родичі довідаються раніше...
Знайденого мені цілком би вистачило для остаточного відходу від справ і сонячного життя, в тому числі, й біля привітної лагуни. Життя, якого я собі поки що дозволити аж ніяк не міг. Принаймні, до знаходження доньки олігарха, а також декого із моїх, загублених на просторах Росії, земляків. Гроші грішми, а обов’язки обов’язками...
З донькою олігарха все виглядало простіше, вона являла собою нині беззаперечну цінність, особливо після того, як я забрав гроші. Нині її берегтимуть вже і для мене, як і для нового торгу з її батьком.
А ось мій земляк Василь, схоже, потрапив у серйозну біду. Його берегти навряд чи кому спаде на думку…

Чим далі я осягав ситуацію, тим вона вигляділа тривожнішою і, в цілому, щоразу гіршою. В тому числі й для мене. Наче перебуваю в незмінному падінні – ранок був значно приємніший вечора, проте вечір таки значно кращий цієї жахливої ночі. А ніч, хоч і зла до чортиків, та може видатися і не такою вже страшною, в порівнянні з дійсністю на світанку. І просто так сподіватися, що далі все знову піде на краще, навряд чи годилося ...


Москва - Красоярськ
1 9/06/08
Я сидів на брудній підлозі серед накачаного наркотиками люду і намагався вибрати те продовження подій, яке би мене влаштовувало найбільше, добре розуміючи, що течія несла із цієї душної кімнати тільки в одному напрямку - стрімко донизу.

Напевно я заснув, бо засув на дверях загримів аж надто раптово. І веселий голос, вимайнувши з коридору, увірвався до кімнати разом зі спалахом невиразної жовтої «сороківки».
- А ну, ханурики-жмурики, підйом, чекає нас дорога дальняя, зоря печальная, і довге лікування від нажитих пороків...
Не знаю кому він це говорив, бо підняти «хануриків» можна було тільки вручну.
Та за веселуном до кімнати вбігли вже знайомі мені охоронці і четверо одягнутих зовсім не за столичною манерою нових здорованів. Веселий скомандував їм і почалося. Підхоплювали найближчих із лежачих на підлозі, відмикали від металевих кілець і тягли геть із зали.
За півгодини дійшла черга й до мене - так само відімкнули, підхопили і потягли. В коридорі піднесли до вуст ковша з водою і, не випускаючи мене з рук, майже весь і влили у горло, а заодно і за виворіт сорочки.
- Цей прокинувся!
Відірваний від ковша, я відчув гострий, характерний біль у спині. Задовбали зі своїми уколами! Я інстинктивно смикнувся і відразу отримав чимось важким по голові. Поруч задоволено зареготали. Але влаштовувати бійку було запізно. За хвилину мене потягли у дальній кінець коридору, а відтак і на вантажний перон, що тягнувся по інший бік будови.
Утім, насолодитися свіжим повітрям я не встиг. Відразу й заштовхнули у пасажирський вагон із жирно намальованими, як я ще устиг помітити, червоними хрестами на картонних листах, щільно вставлених у вікна. Ого! Цікаво, куди ж це нас зібралися везти? А далі все поплило перед очима. Я ще встиг подумки послати усіх і себе, в тому числі, подалі звідси і вирубився...

… Я летів із високого й крутого берега у води широкої ріки. А ті, що переслідували мене, стріляти вслід. І декілька раз таки попали. Я впав у воду, але не пішов на дно – поволі сплив на поверхню. Більше не стріляли, лише хвилі гойдали мене. І мучила спрага. Я спробував ковтнути води, але чомусь не зміг. Та спрага була нестерпною. А ще я побачив, як потягнулися до мене знизу численні п’явки. Я заборсався, але наче приклеївся до одного місця, тільки виразно заболіла поранена стрілою голова, що, напевно, і привело мене до тями.
Я поворушився. Почулося слабе металеве дзвякання. Відкрив очі - мої руки та ноги потягнули за собою металеві ланцюги, прикріплені до стінок. Я оглядівся. Полиця піді мною злегка погойдувалася в такт руху коліс, а разом із ними і тьмяно освітленого плацкартного купе, призначеного, напевно, для перевезення особливо буйних пасажирів. І всі полиці були зайняті.
Я відчув на собі погляд. Напроти лежав молодик років двадцяти п’яти і безтямно глядів на мене.
- Як справи, куди їдемо? – пробурмотів я до нього максимально дружнім тоном. І відчув, як його пронизав страх - божевільний переляк.
Ледь не відразу у коридорі почувся гам. Двоє русявих молодців із тих, новеньких, що вантажили нас у вагон, заскочили у наше купе, мов наперед знаючи де, що й кого. Знизу зойкнули. Чувся мат і глухі удари. Діставалося усім. Били, правда, не довго, але дошкульно. І навіть весело. Процедура русявим явно подобалася. Особливо раділи, коли дійшла черга до мене. Гамселячи кулаками – один по ногах, а інший вище пояса – вони ще й намагалися пояснювати мені, як зачинателю безпорядків, що й до чого.
- І на очко два рази у день, зрозумів, тварюко? А як замало, чи не до вподоби наш сервіс – терпи до Красоярська! Бо якщо сходиш під себе – вважай, що вже покійник.
Тираду охоронець умудрився висловити за шість украй болючих ударів. Добре, що хоч не заїкою виявився.
- Їсти теж - двічі на день!
А цієї вистачило на два тумаки.
Голос іншого долітав до вух не так чітко, але кості моїх ніг відчували його значно виразніше.
- А ще скоро буде вам, виродки, ущільнення, дрихнути більше не доведеться, так що, ханурики, насолоджуйтеся останніми хвилинами щастя...
Після такого пояснення здоровані уважно оглянули широкі шкіряні паски кріплення на руках і ногах у кожного. І пішли, знову ж таки роздаючи десь там, дорогою тумаки, а заодно голосно базікаючи про футбол і «їхню» збірну, що всім сьогодні вставить по повній. Суки...
Тіло проймав дикий біль, і дихання поверталося повільніше, аніж хотілося...
…Налаштовуються на матч... Розминка перед грою... Ох... Трясця…
Добре, хоч який не який матрац піді мною… Ох… Чемпіонат Європи для них розпочався... «Бий-біжи»…
Я міг би їм дати відсіч, та ще не час… Але ця курча піхота щось наплутала, їх збірна гратиме тільки завтра. Зарано тренуватися почали...
Схоже, і цього разу на фінальний матч не виберусь... А жаль, я ще не бував у Швейцарії, ... і, як не дивно, і в Польщі, ... до якої можна було легко доплюнути із львівського Високого замку... Не у прямому сенсі плюнути, бо навіть за попутного вітру аж так не закинути, .... але вдало плюнувши під ноги у Львові, можна дістатися декількома молекулами... до Чорного, чи до Балтійського морів... Ох... На водорозділі усе ж таки... Чорти би вас забрали! Боки нещадно боліли... Сволота знала, як і куди лупити!..
Я і далі говорив собі усілякі дурниці, але біль від цього швидше не танув. Можна було, звичайно, спробувати відключитися, але це з усіх поглядів недостойна ідея. Герої так не чинять, та й рідному організму потрібно дати можливість нормальним чином отямитись... Із реакцією свідомості... Та й мало хто може їхати в цьому поїзді, ще вловить…
І я зовсім не почував себе героєм, швидше дурнем, що потрапив у відповідну ситуацію. Ех... Я так точно жодного футбольного матчу не побачу...

За годину, а може за дві нам роздали по кусню хліба з водою. А перед тим „водили до туалету”. Такого свинства зі мною у житті ще не траплялося. Хоча процедура виглядала, як на цих ординців, цілком логічно. Опускали на підлогу, звільняли одну руку від шкіряного браслета. Ти вставав над загидженим відром і робив свою справу. Це якщо по-малому. Бо по-великому все виглядало ще образливіше. І папером тут не забезпечували…
Обслуговував нас черговий - ламаний-переламаний дядько невідомого віку. Він і приковував нас опісля знову. Потім один із русявих уважно перевіряв чи надійно ми прикріплені до полиць.
Усі процедури були не просто дикими, але і вкрай тупими. І мене спочатку дивувало, що бригада охоронців із таким захопленням дотримувалася їх. Спочатку дивувало. Але коли вони підійшли ближче, я дозволив собі злегка доторкнутися до їхніх відчуттів і думок. І здивувався - стійкі олов’яні солдатики вельми нагадали мені пенсіонерку Ольгу Сергіївну. Схоже, та сама рука попрацювала і з ними. Але охоронці на відміну від старенької були зачищені під нуль – і, натомість, від „а” до „я” наповнені уставами і приписами гарнізонно-караульної служби, і з рефлекторним щастям від точного їх виконання.
Було над чим подумати, але думати не хотілося, куди з цим квапитися? Та й поїзд нікуди особливо не поспішав, зупинявся ледь не біля кожного стовпа. На щастя ледь не весь час дощило, але й за таких поблажливих умов дихати у вагоні було важко. Вікна затягнуті цупким темним матеріалом, а ще й грати ззовні. Коли з-за хмар пробивалося сонце, решітка просвічувалась вельми виразно. Проте сонце зараз було зовсім небажаним гостем. А мучитися випадало, як виявилося, аж до Красоярська.
Про Красоярськ я зміг пригадати тільки те, що десь там протікає велика річка Єнісей, якою можна ледь не півроку мандрувати, доки зустрінеш білих ведмедів на порозі Арктики.
Не знаю як мені це вдалося, але я знову заснув.

2 10/06/08
Потім була зупинка на околиці великого міста. І до нас у вагон підсадили ще чоловік зі сто. Це рішуче змінило ситуацію. Ми вже не лежали, як раніше, а тіснилися, мов тухлі оселедці в іржавій бочці.
Новоприбулі теж мовчали. Як риби. І мертвотно було в їхніх головах. Щоправда – не у всіх. Недалеко хтось шаленів – але подумки, - із таких, як я, напевно, не встигли хлопця «підготувати». І шаленів дуже близько. Схоже, у сусідньому купе. Я відчував цю близькість. Викиди емоцій виглядали досить потужними, але якимись дитячими. Хлопчина бомбардував своє рідне місто. В уяві розносив усе, що міг пригадати. На тобі Свердловськ! Отримуй по повній!
Напевно з розуму сходив пацан.
Над головами нашими раптово заскреготіло, зашипіло. А потім почувся гучний голос, що відразу наповнив мене ненавистю до його власника.
- …Отже вчора я зробив вам дарунок, пояснивши правила поведінки дорогою, виказавши свої думки щодо вашого минулого, і розповівши те, що стосується вашого майбутнього...
Тільки цього ще не вистачало! Сховатися від голосу було нікуди, він лився, і лився, наповнюючи цю в’язницю на колесах собою по самі вінця.
- Ви вже звикли до мовчання, яке золото. Звикли і до щоденної вечірньої політінформації, яка сіє зернини майбутнього урожаю. Ви звикнете іще багато до чого, і зовсім відвикнете від своїх колишніх звичок. А ці дні у поїзді вважатимете початком свого нового життя, колись пустого і нікчемного. Чому, запитали би ви, якби заслужили право говорити. А тому, що ви щиро радітимете праці. Щоденній праці на благо Вітчизни. Нашої спільної Вітчизни! А хто звик працювати, той не звик до словоблуддя. Хто працює на свою Вітчизну, тому язик ні до чого. І я вам кажу святу правду - там, куди ви їдете, язики вам не пригодяться. Ви забудете про свої язики, але натомість пригадаєте про свою гордість, гордість простого, непомітного, вірного сина своєї Вітчизни. Ви щодня прагнутимете померти, прислужуючи їй! Надірвати свої жили! Продерти нутро... Радісно подохнути…
Я здивувався, бо цей виступ звучав для мене уперше, хоча ніч у поїзді таки схоже, що вже друга. Виходить, накачаний при посадці снодійним, я повністю проспав першу добу дороги і не чув цього жахіття. Як мені повезло…
- Ви повзатимете навколішки перед величним образом Батьківщини... Очищеними, віддаватимете своє життя в її благо. Рік, другий, і ви себе не впізнаєте... Бо доказ любові – це свідоме приниження, ваша невтомна праця, це ваші спасенні страждання...

Це було абсолютним знущанням над розумом, і воно тривало й тривало. Аж поки я, зосередившись, не став розшукувати пакісного «лектора». І тоді лише зрозумів, що то звучав запис, і потрібно спробувати вплинути на того, хто крутить цю плівку. „Досить з них” - втовкмачував я, плюнувши на всі застороги, комусь невидимому, - „Тебе самого вивертає від цього…”, - і так раз за разом... Напевно подіяло, бо хвилин за десять голос і справді замовкнув на півслові, я сподівався, назавжди...

А потім мені посміхнулася фортуна. До нашого купе» знову завітав черговий. Усі, хто сидів унизу, в тому числі і я, підняли ноги, і черговий заходився старанно терти брудну підлогу ще більш брудною шматкою. І справді випадала зручна нагода спробувати змінити хід подій. Я відчув це усіма фібрами. За цією нагодою відчувався потрібний розвиток подій. І навіть можна щось вибирати. Це було щось нове для мене Як завше, ніби нізвідкіля, прийшло чергове уміння. Тепер я можу передчувати майбутнє...
А спочатку не вмів майже нічого…
Потім відкрилося, як «бачити» внутрішнє, впливати на нього…
А ось тепер з’явилося тверде переконання, що попереду ясніє вихід, хоча й чатували ще серйозні небезпеки, та, в основному, вже після повернення до Москви...
Цікаво, як це «працює»…
Але зараз я не міг собі дозволити аналізувати, і гаяти такий шанс…

Коли черговий випадково доторкнувся до мене, я миттєво блокував його. Зважаючи на стан у якому чолов’яга знаходився, все пройшло легко. Після цього я подав потрібний сигнал - „падаєш, ... втрачаєш свідомість, тобі добре”.
І черговий звалився, немов підкошений.
Двоє охоронців, як треновані пси, відразу кинулися до нього, пробуючи привести до тями, але штурхання і побої ні до чого не призвели. Та й бідака навіть не відчував їх.
Коли вони облишили нещасного, і розгублено зачухалися, що ж робити далі, я, максимально зосередившись, передав у їхні, відкриті всім вітрам голови, що, мовляв, ось, сидить інший черговий, нехай тепер цей працює. І досить голосно, неначе відповідаючи їм, промовив, -„ Добре, я прибиратиму…”
Охоронці тупо уставилися на мене, явно не розуміючи, як вийти з цього положення.
А мене ледь не вивернуло від сказаного, та не стільки через ці слова, скільки від тону, з яким я все це висловив, нехай і усвідомлюючи, що в жодному випадку ставати таким черговим я не збирався.
І, взагалі, мною вже тіпало від того, що я так довго давав себе паплюжити цим виродкам, як і від того, що навколо мене, у цій божевільні на колесах, робилося подібне. І якби, після конячої дози снодійного, я не проспав усю першу добу, то давно вже би розклав усе по своїх місцях. Пора, ой пора наводити тут інституційний порядок.
Недовге очікування, втім, завершилося. До нас підбігло ще двоє русявих звірів. І не з’ясовуючи у чому справа, відразу зачали гамселити усіх, що потрапляли їм на очі. До чорта! У них навіть емоції були схожі - хтось добре постарався, гуртуючи цю команду. Та й нас усіх теж...
Мені не дісталося, бо ледь не відразу заявився ще один тип. Напевно головний, бо миттєво зупинив побоїще.
Це був саме той тип, який командував завантаженням у вагон, і чий голос на плівці нещодавно так дістав мене - той, хто випорожнявся клятою політінформацією, напевно надихаючись всією тією маячнею. І я вже ненавидів його всіма клітинами, усіма своїми відчуттями. Чому я так гостро і миттєво зненавидів його, було не так уже і важливо. Важливіше, що ця ненависть грала проти мене, бо я мав йому сподобатись.
- І це ж треба! Попри всі наші старання, попри всі задушевні розмови, злагоду і перші ознаки порозуміння, якась сволота за своєю звичкою нагло відкрила хлябало? – і головний із дивною усмішкою олімпійця уставився на нас, а потім на недвижного чергового біля наших ніг. Потім знову на нас.
- І хто ж цей останній кіногерой? Чи це просто так вирвалося із непритомної свідомості? Щире бажання допомогти? Дарма - думати в нас є кому, а працювати – ні! Отже, на честь того, що наша збірна зараз вставить іспаносам і країні не до вас, дарую нині вам усім прощення, але більше жодних мукань, тварюки!..
Вожак зграї на мить замислився. Та наші волі вже люто боролися за рішення, яке він мав зараз прийняти. Але, попри весь натиск, я не міг нічого вдіяти!
У мене перед очима знову промайнуло відчуття, що інколи приходило у хворобливі сни. Немовби я швидко біжу, але прозора вата, що оточувала зі всіх боків, гальмує всі мої рухи. Я тягнуся вперед, відштовхуюся руками, ногами, але де там... Немов це украй сповільнене прокручування кіно, в якому я головний герой... Що ось-ось, ще трохи і зовсім зупинюся, і плівка - зі мною у кадрі - прямо на мені жовто розплавиться і розірветься...
Я вкладав усю потугу, аби заволодіти цим керівним єством. „Я найкращий, обери мене, слухайся мене” – концентрував я зусилля – підіймаючи й кидаючи свою енергію хвилю за хвилею, і нічого. Він, неначе, не чув і не бачив, його біополя ніби зовсім не реагували на мене.
- Ладно. Ти будеш черговим. А цю падаль посадіть на його місце...
Головний показав на кремезного чолов’ягу зліва від мене, різко розвернувся й пішов.
Потрібно було діяти. Я, не підводячись, простягнув руки аби з мене зняли ланцюги. Русяві переглянулися між собою, їм теж здалося, що головний показав не на мене. Чи на мене? Безумовно, що на мене. Вони ствердно перекинулися між собою щедрою порцією тих самих матюків, лише в різній послідовності випущених із мозолястих пащек. Затим найближчий, ледь не відірвавши руки, відчепив мене від металевого поруччя на стіні. І наказав закинути колишнього чергового на моє місце.
- І вчепи надійніше!
І це для мордоворотів було найголовнішим сенсом і щастям всього їхнього життя-буття.
Двоє охоронців пішли услід за головним, а двоє залишилося. „За отарами йдемо парами...” – прийшла до голови якась дурня вже з «нашого», рідного. Я надягнув на безтямне тіло колишнього свої браслети. Промасажував затерплі зап’ястя, і підняв з підлоги швабру...
Мене раптом накрило хвилею минулого. Як служив у спец.військах, як мене муштрували, наче завтра в похід, бо вже нині війна - спочатку в училищі, потім у військовій частині на Ембі. Далі Ангола, Афганістан... Потім серйозна рана і розвал Союзу, і „гражданка”, де я став ніким і нічим, бо навчений був батьками-командирами лише такому, за що в повсякденному житті карний кодекс прописує табори особливо строгого режиму – і до скону днів...
І зараз я дозволив собі все це пригадати, і біла, як спалах фотокамери, лють напружила мої жили…

3
«…Потяг у черговий раз потужно смикнуло. Смикнувся і я – різко і жорстко. І найближчий охоронець отримав держаком швабри у живіт, і, зігнувшись пополам, полетів лобом донизу. Можливо збоку це видавалось трагічною випадковістю, вкрай необачним моїм рухом, за який я зараз і отримаю сповна, але так могло здатися лише на перший погляд.
Інший охоронець, що від раптового поштовху поїзда на мить випустив дійство з поля зору, стрімко сіпнувся у мій бік, та відразу потрапив у звичний для такого необережного сіпання захват.
Коли я закінчував пірнати під його руку і охоплював за шию, випущена мною швабра тільки-но і впала на підлогу.
«Тварюка» була не просто дужою, вона явно не відчувала й болю. Але прокричати, чи навіть дихнути їй теж не вдавалося. Та сила немає вирішального значення, коли ти не можеш нею повноцінно скористатись. Охоронець смикнувся раз, вдруге, і, втративши свідомість, обм’як.
Проте той, що отримав від мене першим, вже почав підводитися. Немов риба, він важко хапав повітря ротом. Але це не завадило йому, взрівши свого колегу на підлозі, кинутися на мене і напівзігнутим. Я трохи відступив, і, з’єднавши руки, різко опустив їх на його голову. Та, на біду, потяг знову смикнуло і охоронець в останню мить сповільнився. Тому сильний удар припав йому на шию. Почувся неголосний, вельми зловісний хряскіт. Здоровило упав і більше не рухався.
На моє щастя усі «пасажири» мовчали, хоча і з очманілим „б..ля...” у вирячених від здивування очах.
У дальньому кінці вагону, де містилося купе провідників, чулися жваві голоси. Я закинув придушеного охоронця на руки своїх «співкамерників». Передав їм жестами наказ міцно тримати його, піднявши швабру, потягнувся в напрямку шумної балаканини. Дорогою зняв із держака хлипку перекладину - древко було ще нічого, повинно витримати.
Вочевидь, позаду таки зашуміли. Бо коли я підійшов до першого із двох купе «провідників», звідти рвучко вискакував охоронець. Я був готовий до чогось схожого і, зважаючи на те, з ким я мав справу, проявляти милосердя не збирався - різко поціливши держаком у яблучко на шиї охоронця. Удар був точним і надто неочікуваним, аби від нього можна було захиститися. Охоронця немовби невидимою пружиною підкинуло в повітрі, він крутнувся, і полетів шкереберть, гучно брякнувшись головою об кут стіни. Тієї ж миті, крізь прочинені дверцята купе, я отримав потужний стрічний удар, і, наче м’яч, врізався спиною в щось дуже тверде. Удар кулаком прийшовся мені в груди, трусонувши ледь не всі органи - четвертий охоронець із ревом уже настрибував на мене, коли збоку почали відсовуватися ще одні двері. Я зустрів нападника ударом ноги у пах, але він, схоже, робив те саме, бо наші ноги зустрілися. Але я від його нового викиду кулака ухилився, а він від моїх рук – ні.
Очевидно я натиснув на його очні яблучка сильніше, аніж було потрібно, та він здався не через це, а від пострілів - у спину. «Один», «два», «три», «чотири»... Охоронець обм’як і почав валитися на мене. Не залишалося жодного іншого виходу, аніж утримувати його перед собою, просуваючись у напрямку до стріляючого. .. «П’ять…».
Курча піхота… Це було зовсім незручно, а коли мої ноги ще перечепилися об застряглий в проході держак від швабри, то й поготів. Хоча, втрачаючи рівновагу, я і далі намагався втриматися за тілом охоронця, завалюючись вже разом із ним на того, хто стріляв. Падаючи, я постарався зробити розворот у повітрі, і в якусь мить раптово побачив перед самим своїм обличчям дуло пістолета. Рука, що його тримала, наче у сповільнених кадрах відео, повільно викручувалася у мій бік. Я бачив, як палець натискає на курок, і як спалахи раз за разом вихоплюються із дула. „Ші-і-ість”, „сі-і-ім”… і я гепнувся на підлогу. Збоку від мене лежав, стікаючи кров’ю, охоронець, а відразу за ним, напівприсівши, готував свій останній удар мій головний неприятель.
Він займав значно зручніше положення, аніж я, та руку із пістолетом виставив аж надто далеко. Тому я і встиг в останню мить відхилити дуло лівою рукою - „Вісім…” - правою ударяючи по зап’ястю. Здається бахнуло просто в моє вухо, але я не почував себе ушкодженим. Від різкого удару моєї правої, пістолет випав з руки головного. І тут вже ми були майже на рівних. Він кинувся підіймати пістолет, а я – перехоплювати його. І, зрештою, кожен із нас досяг свого. Тепер він пробував вирватися з мого захвату. Але я вже перекручував його знову озброєну руку над собою - і донизу. Та заключна частина прийому ледь не вийшла з-під мого контролю. Я не очікував такої сили у відповідь, - головний охоронець ледь не відірвав мене від підлоги, пробуючи одночасно вивільнитися і встати. Але у такому поєднанні зусиль він діяв і проти самого себе. Я не випустив його руки, а ще й примудрився перекинутися на неї всім корпусом, вивертаючи чолов’ягу спиною до себе. Потім я, вклавши у рух усі залишки сил, рвонув угору, притискаючи лікоть противника донизу. І почув той, добре знаний мені, тріскіт - лікоть безсило вивернувся, і противник на мить втратив контроль над ситуацією. Саме цього і не вистачало для заключного акорду. Я, різко відхилившись від недруга, наніс потрібний удар у потрібне місце. Все. Можна було оглядітися.
У вагоні раптом стало надто тихо. Поїзд наполегливо і діловито розрізав нескінченні простори цієї дивовижної країни – збезлюднілої аж надто рано, як на поставлені колись перед нею величні цілі.
Я намацав у кишені головного охоронця зв’язку ключів і витягнув їх. Потім затягнув його у перше купе охоронців і припнув до спеціального поруччя, напевно змонтованого тут саме з цією ціллю.
Із динаміків над головою почувся шум. Зліва на шафі із сигнальними лампочками блимав вогник напроти місць „28-32”.
Я підхопив пластиковий кий, що лежав на койці, і поспішив до місць „28-32”.
Але він мені не знадобився. Охоронця вже задушили...»
Що ж, цілком реалістичний варіант. Війна, як війна. Зло повинно бути покаране…
Ні, тільки не це... Не хочу! Не згідний...
Я не терпів брутальностей смерті, отого її запаху, яким так різко повіяло від яскравих видінь майбутнього, що в одну мить пронеслися перед очима…

4
Після раптового поштовху поїзд вирівняв ходу. Марево-передчуття поволі, як біль, відпускало мене. Ні, ні, лише не так. Тільки без убивств... Немає у них жодної потреби…
Побачені щойно видіння були настільки реальними, що я на мить відірвався від удаваного „прибирання” і озирнувся. Та ні, все як і раніше - я прибираю, а охоронці невідривно стежать за мною, і за усім довкола.
- Ну ти, падаль, чого зириш навколо!
Насолоджуються свою справою. Куди там чесним службовим псам до такого.
Але, в той же час, ці істоти не володіють собою, не відповідають за жорстко вкладену в них програму нелюдської поведінки… Отже, питання тільки у зміні способу керування ними, і повернення їм тями і людського обличчя. Навіщо ж їх нищити? Так, можливо, й більшу частину колишніх «совків» довелося би «зачищати». І хто від цього виграє? Повинна бути інша можливість...

- Гей там! – почулося у кінці коридору, - Закінчуйте возитися! Оголошую півтори години свята! Починаємо трансляцію...
У вагоні знову заговорили всі гучномовці. Спочатку голосом головного. А потім, безсумнівно, вже Віктора Уктіна, аж надто хорошого, як на такі часи, телекоментатора. А потім знову головного, що намагався перекричати футбольний репортаж - схоже, він був ще тим фанатом.
Тож я не дуже і здивувався, що під час матчу суворі, як і місцеві простори, правила караульно-постової служби дещо пом’якшали. Та, певно, в точній відповідності до «життя - тайга, ведмідь - хазяїн». А хазяїн сказав – «годить!». Тож невдовзі тільки один із охоронців і залишився стояти на сторожі, натомість уся караульна служба приклеїлася до невеличкого телевізора в купе охорони, звучання якого, втім, було донесено, як постанову незмінно єдиної і правлячої тутешньої партії, до вух кожного з підневільних пасажирів.
Я присів недалеко від охоронця, немов отой Дружок в очікуванні команди. Але це було найкраще із продовжень, які, схоже, могла мені запропонувати зараз доля.
Ясно, вижидати далі я не став, і відразу взявся до справи. У випадку із цим зомбі я не міг ефектно послуговуватися тонкими втручаннями. У якийсь момент я мав прикласти руку до його голови. І зараз це виглядало можливим. Витративши дещицю зусиль, я таки відволік його від футболу і звернув увагу на себе. Коли охоронець зігнувся наді мною, аби вияснити причину свого раптового занепокоєння, я, посиливши вплив до максимуму, приклав долоні до його скронь. Фізичний контакт був прямим проникненням моєї енергетики в сутність, позбавлену природного захисту. Після цього записати «новий устав» служби у голові охоронця не викликало труднощів, тим більше, що складався він лише з одного пункту – «слухатися тільки мене».
Із гучномовців і далі лився дикий тарарам. Судячи з усього, іспанці програвали на усіх фронтах. Гол назрівав і визрівав, і був неминучий, як перемога соціалізму, а потім і комунізму в окремо взятому соцтаборі…
І гол таки був забитий! Хоча і не в ті ворота. А жаль, я був не проти, аби сталося і навпаки. Та нашим збірним в іграх із іспанцями чомусь не таланило - українці на минулому чемпіонаті перший матч програли із рахунком „4-0”. І росіяни ось пропустили першими. Ех, якби іспанців приймали десь тут – та ще й у кирзаках супроти кирзаків, честь по честі, тоді б ще видно було - хто кого. А так… У грі підопічних потрібно було щось змінювати, а тренер росіян, із тим ще прізвиськом - Гус Хіддінг, тримав паузу, аж надто довгу паузу, як на таку, цілком державної ваги, справу!.. Хіба не зрозуміло, що кожного з іспанців потрібно проробляти особисто!.. Усі ці здраві мислі летіли одна за одною в ефір вагону з уст головного тутешнього вболівальника. - Потрібні заміни! Негайно! Вже! І головний тренер охоронців, аби вплинути на фарт, зробив свою заміну - на тутешньому «полі». І я поблажливо дозволив уже „своєму” охоронцеві піти дивитися телевізор, і взявся за наступного.
Коли знову забили гол, я вже встиг «перепідготувати» і цього. Гол забили, правда, у ті ж ворота, що і минулого разу. Що дуже не сподобалося і «нашому» головному тренеру. У перерві матчу він вискочив у вагон, де щедро роздав із декілька десятків ударів тим, хто хоч краплю ззовні нагадував ненависних суперників. Себто, ледь не всім брюнетам. Потім закрився у своєму купе. І коли на мить-другу стихали збуджені голоси коментатора і його співрозмовників у гучномовцях, мені здавалося, що я чув стогін – жіночий стогін.
Друга частина матчу почалася з чергових замін і там, і тут - і я приступив до вербування третього охоронця, а гравці до забиття чергового гола.
Я знову встиг раніше за іспанських нападників. Коли вони заштовхали третього м’яча, я вже надійно керував русявим барбосом номер три. І відразу приступив до четвертого. З цим було найважче, довелося навіть приспати на декілька хвилин. Але і переформатував я його, схоже, найнадійніше...

Матч закінчився із рахунком 4 : 1, що точно відображало ситуацію і на тутешньому полі битви. Безумовно це була й доля. Вона, разом із Фортуною, сьогодні загуляла виключно на тому боці, де розташувалися іспанці і, можливо, я. Чи випадково чи ні, не знаю, футбольного матчу не бачив, але над результатом місцевої зустрічі попотів добряче - попри, здавалося, ефірність моїх трудів, відчуття внутрішньої виснаженості тільки зростало.
Після драматичного матчу все, здавалося, повернулося на „круги своя”. Двоє охоронців, один за одним, пройшли вагоном туди, назад, і знову туди, десять хвилин постояли, і знову – туди й назад, постояли…
Двоє інших засіли біля телевізора, але я сумніваюсь, що особливо звертаючи увагу на екран. Мені було трохи дивно, що їх головний досі нічого не помітив. Хоча, ледь не відразу після матчу, він похмуро пішов до себе в купе. Добре, хоч гучномовці виключив...

Не звертаючи уваги на охоронців, я уважно оглянув двері до купе головного. Схоже не замкнуто. Та й хто тут насмілився б їх відкрити без дозволу? Хіба що я. І в момент, коли, поїзд досить сильно тряснуло, я натиснув на клямку і потягнув її убік. Двері м’яко подалися і я максимально стрімко завалився до середини.
Зрозуміло, що на радісну зустріч я не сподівався, та перше, що я побачив, був не дикий спалах люті на оберненому до мене обличчі чоловіка, а те, що спиною до дверей, на столі перед головним, сиділа повністю оголена жінка, що, здавалося, незворушно гляділа кудись крізь щільно зашторене вікно. І це видовище дещо збило мене з пантелику, хоча я і не очікував застати супротивника одного. В його руці блиснуло щось чорне, чим він одразу і спробував мене вдарити. І не без успіху. Можливо я трохи запізно угледів іскри, що вилітали з того пристрою, можливо мене надто вразила жінка. Утім, усі переваги таки знаходилися на моїй стороні, бо, по-перше, головний охоронець від початку перебував у несприятливій для наступу чи оборони позі – спиною до мене. По-друге, йому дуже заважали спущені до колін штани. Були ще деякі моменти, та головне, що він у цей момент повноцінно аж ніяк не володів собою. Певно саме це і спонукало його знехтувати захистом і напасти першим. Але навряд чи він діяв оптимальним чином.
Я викинув уперед ліву руку, намагаючись блокувати випад. Але це був не удар. Утім, пропускати „шокер” до свого тіла я в жодному випадку не мав права. Можливо, я інстинктивно відчув іншу, суттєвішу загрозу. Але у мить, коли я кулаком правої поціляв недругу в щелепу, досить бридкий удар електричним струмом струсонув мене і відкинув назад. Очевидно рівень потужності стояв на мінімумі й це було якось пов’язано з голою жінкою на столі, бо я не надто постраждав, скоріше тільки на мить збентежився. Мій суперник, між тим, розуміючи, що ситуація вийшла з-під його контролю, спробував зробити те, що мав би робити від самого початку. Але втрачений час, незручна поза, та ще й штани на колінах зробили своє. Розвертаючись від мене, він спробував вільною рукою дотягнутися до чогось під подушкою, але я, викручуючи долоню із шокером, вже прикладав максимум зусиль аби не дати йому такої можливості.
Видіння не обмануло - цього разу мені протистояв і справді дуже сильний противник, але сьогодні був явно не його день. Тому на відміну від кубкового футбольного матчу цей поєдинок закінчився максимально потужним розрядом електричного струму і заключним рахунком п’ять-нуль на користь сторони, на боці якої дещо затрималася Фортуна.

Мене спершу здивувало, що оголена жінка за час нашої фінальної битви поруч не тільки не спробувала покинути стола, але, схоже, навіть не поворухнулася. Із прив’язаними до спеціальних тримачів руками, вона, очевидно, перебувала у повній прострації. Красива, звабна – і в такій ситуації.
Я дістав із-під подушки схований там пістолет Макарова. Після прикував руки і ноги головного охоронця до тримачів на боковій стіні - вони тут були усюди. Затим, надовго не спускаючи очей із непритомного ворога і, намагаючись особливо не зважати на красиву жінку, став уважно досліджувати приміщення.
Життя мене навчило – передусім безпека, нормалізація ситуації, а потім вже жінки, бо саме вони найбільш не прогнозовані ланки за будь-якого розкладів.
Ага, ось і супроводжувальні документи на групу пацієнтів, п’ять паспортів охоронців, зброя, «лікувальні» засоби...

5
Коли головний почав проявляти ознаки життя, я вже майже справився зі всім іншим, і якраз укладав щойно звільнену від кайданів жінку на очищену від різного мотлоху, нашвидкуруч перестелену верхню полицю. Рятувати жінок приємно завжди, а гарно складених – це вже щось більше за порятунок, або менше, але цю різницю відчуваєш миттєво. Я не став особливо цяцькатися із колишнім ворогом і закотив йому у вену достатню кількість знайденого зілля, яким перед тим, вочевидь, кололи й мене. На етикетці відповідної коробки так і писалося „Пентотал натрію”, а від руки поруч: „для задушевної розмови”.
Я посидів трішки біля майбутнього співрозмовника, доки не переконався, що препарат почав діяти. Після цього зайнявся і молодкою – у неї була, як я вже це відчув, тільки грубо заблокована пам’ять і помітно приглушене сприйняття дійсності. Але нічого такого, що не можна легко поновити. Принаймні, я мав на це надію, як і деякий вже й досвід, бо й на єстві жінки відчувалася така знайома рука «прибиральника». Хоча до нього я ніколи раніше не зустрічався із подібним варварством щодо людського нутра, тож достеменно не знав, як саме діяти у випадках, коли вимагалося стовідсоткове виправлення порушень. Тому вирішив довірити справу і нашій людській природі - „банально” занурив жінку у глибокий сон, давши енергетичний поштовх на поновлення.
Одна з родзинок завдання полягала в тому, щоби знайти суттєві зачіпки, з якими пов’язані важливі згадки. І я знайшов одну з таких на її обличчі - ледь помітний шрам. Саме його образ я і „задіяв”...

Тим часом головний уже дійшов до потрібної кондиції - він щиро посміхався, зовсім не розуміючи, чому такі дружбани, як ми з ним нещодавно жорстоко билися. Нічого проти такого позитивного погляду на життя я не мав, але зараз мене цікавило дещо інше. І маючи певний досвід у допитах, я невдовзі дійшов до потрібного.
- А хочеш оцю теличку, бери, мені не жаль, у мене таких багато… Прохор подарував… Роби каже, все що хочеш, аби назад лише не повернулася... Я вас познайомлю, Прохор Іванович особа серйозна, тобі сподобається... Він із усіма на короткій руці… Може нижчі посади і не в курсі, а начальники столичні його добре знають... І взагалі, бери все, що хочеш… Хочеш зайняти грошей? Ось у мене в кишені тисяча баксів і дерев’яні, все бери – що вони нам!.. Приїдемо на місце, свято організуємо! Як належить...
Головний охоронець за своєю натурою, певно, був досить товариським, але до цієї своєї роботи, задля якої його колись теж старанно підчистили. Проте, як я зрозумів, це сталося вже достатньо давно, тому в нас вистачало тем для бесіди. Я уточнював, запитував і перепитував, а він щедро ділився усім, чим міг. А я і не відмовлявся, бо будучи невільним мандрівником невідомо куди і для чого, мав нагальні потреби і багато в чому. І хоча й не за столом, не за пляшкою, та поговорили ми дуже навіть щиро.
Мого візаві звали Михайлом. І він уже не перший рік возив народ оцим шляхом. Взагалі, забирати люд йому доводилося з різних місць, та майже завжди до Красоярська. А потім вже Єнісеєм баржею вниз, інколи аж до Дудинки. Не дорога, а пісня. І жінки, і чоловіки, що захочеш – усе твоє. Та він, Михайло, щедрий!
І в «рідному» таборі, при «власному» підземному руднику, у нього теж баби є – міняє їх як рукавички, вони ще за нього б’ються ледь не до смерті... А там народ працює - трудотерапія, вона, ясно, виправляє і вроджені недоліки... Так ще і перебирається люд, сортується – кого куди.
- Санітари ми людські, розумієш! А ось доходяги нам ні до чого... Доходяги, бомжі, вони під Москвою, і біля кожного серйозного міста на звалищах копаються – їх туди звозять, а там їм своя нора, охорона по периметру, план виробітку, все як має бути! Тому у нас бомжів і не стає на вулицях! І знову таки – суспільству користь. Так, інколи спецслужби перевдягаються. коли щось винюхують. Тому «на прийомі» фільтрувати необхідно, аби службу якусь випадково не образити... На серйозні об’єкти потрібен і нормальний контингент, придатний до відданої праці... Ясний пень, не всі вміють руками щось робити. Буває потрапляє хто із багатших, тоді спочатку все награбоване віддає, а потім вже вчиться працювати. А хто бідніший, той відразу у табір – піднімати Батьківщину.. За Сталіна 4-5 мільйонів стабільно там знаходилися і не байдикували! І країна процвітала!.. А ну, ну? Покажи, хто тут у тебе у цій газетці… Чудика впізнаю – з моїх, вже на перевихованні, - працює, старається. Та і як не старатися – не даєш «на гора» план – не отримуєш ні води, ні жратви. Я минулого разу його привіз. Декілька днів тому. Попит на робочі руки зараз такий, що не встигаю перепочити! Батьківщині ж бо потрібна руда!..
А теличку цю я не бачив. Ні, точно не бачив, не возив... А до «мого» табору дуже просто добратися, це у вас відстані – сто метрів туди, сто назад – проблема. «Мій» лише за сто кілометрів від Дудинки - це ж просто сміх, а не відстань, чалимося, і далі пішки-пішечки, ми навіть на карті є... У мене пам’ять ще та, як один раз побачу, то назавжди. Хочеш координати напам’ять? А будь-ласка... Сам не забудь...Приходь…

Михайло прямо солов’єм заливався. Напевно щиро вірив у те, про що говорив. Але його слова не відповідали дійсності. Точніше – одні відповідали, а інші – ні. За „бомжами у Підмосков’ї” і справді „стояли” картинки, напевно колись бачені Михайлом. А ось щодо спецтабору і «його» підземного рудника у Михайла чомусь не було жодних образів, жодних видінь. І навіть баржі, що спускалася Єнісеєм до Дудинки, у його житті не існувало. Вся ця сповідь була придумана і міцно прописана у голові Михайла певно саме для такої ситуації. Для звичайного, простого допиту. Але для щирої розмови зі мною цього було недостатньо.
Приклавши долоні до голови співрозмовника, я максимально поєднався з ним. Пригасив його свідомість і заглибився у хаос чужої сутності. Ввійшов, майже тілесно, на найнижчому з можливих рівнів його і свого єства – як у кінотеатр, де йшли чужі марення. І став наново прокручувати все, що мені з такою радістю викладалося перед тим… Змінюючи теми, раз за разом повертався поїздів, до Красоярська, до табору, рудника, баржі... І, запам’ятовував, аналізував видіння, які частіше за інші виникали при цьому…
Якщо раніше мене просто брали сумніви, то тепер я повністю переконався, що до цієї історії повноцінно причетні силові структури... Ситуація ставала зовсім тухлою. Воювати з окремою кримінальною структурою – це одне, а з державою в цілому – геть інше…
Для певності перепитав Михайла і про зниклу дочку олігарха. Але він з нею дійсно ніколи не перетинався, і нічого про неї не чув. А із Лесиним Василем навпаки - все розкрилося. Майже розкрилося. Михайло на підсвідомому рівні знав значно більше, аніж на свідомому. Золотоносна копальня, де Василь ймовірно перебував і сьогодні, знаходилася насправді досить близько від Красоярська. І це давало шанс на його повернення, звичайно, якщо фортуна ще трішки затримається на моєму боці. Але ж нічого для себе в цій історії я не прагнув, навіть готовий був зав’язати зі своїми підозрілими намірами щодо Лесі, аби лише закрити цю тему для себе – раз і назавжди…

Я, наскільки зумів, зачистив Михайлову пам’ять від слідів наших задушевних розмов, затим увігнав у його вену добрячу порцію снодійного зі знайдених тут, у нього ж бо, й запасів. І можна вже було покинути купе, але з голови все не йшли бентежні форми молодої жінки, приховані мною, скоріше від себе ж, під казенним сіреньким простирадлом. Вона спала, як я її і положив, - на спині, відвернувшись обличчям до стінки.
Укладав я її ще в тому стані, та побачене нікуди не подівалося - поверталося і поверталося, наче невирішена до кінця загадка. Потрібно було з тим щось робити, і я згадав старий народний метод - подібне виганяється подібним… Якщо мій ангел повернулася до мене, то їй у цю мить залишалося лише сподіватися на диво.
Я обережно розкрив красуню, насолоджуючись її, воістину, прекрасними формами. Обравши її, перевізник Михайло безумовно проявив тонкий смак. Хоча, насправді, смак міг проявити і таємничий Прохор, який і „подарував” жінку цьому типу. Значить, є в мене вже одна серйозна ниточка, перша вагома особа – Прохор Іванович, добре відома у колах впливових силовиків фігура.
Мені шалено закортіло покласти руку на цю ніжну, тонів спряженого молока, шкіру, крізь яку, ледь помітною синню пристрасних візерунків, пробивалися назовні судини. Провести рукою шалено привабливими згірками великих грудей із сонно розслабленими сосками, а потім і вниз, до м’якого живота, і ще нижче, аж до красивих пальців ніг…
Ідея була вельми спокуслива, але невчасна, та ще й дещо принизлива.
Я відчув, як над моїм запаленим блискавкою зваби розсудом іронічно промайнула дивна сентенція про те, що гарні жіночі форми не даремно спонукають до швидкого задоволення ними, бо хто тоді над ким владарює - ще те питання… І на мить розосередив себе. І, певно, саме тому зумів таки відвести погляд від спокуси, відволіктися від її передчуття, а затим і можливого смакування, знову накинувши на чудесні форми сіре простирадло...
На знятому з руки Михайла годиннику стрілки зійшлися на дванадцятій ночі. Поїзд черговий раз рвучко загальмував. Я відхилив шторку, ще борючись із дражливими видіннями в пальцях і духмяністю згадок. Вікно цього купе, схоже, залишилось єдиним, крізь яке можна було виглянути назовні.
За картонним листом із зображенням червоного хреста повільно проповзав тьмяний перон - черговий вутлий вогник посеред безмежного простору мряки. Слабо підсвічений надпис, наче нехотячи стверджував, що це „Еланський”. Поїзд смикнувся ще раз і нарешті зупинився. Повз поспішно пройшла група курсантів. Натомість із сусіднього вагону вийшла і коряво вишикувалася група молодих салаг. Із дверей станції навпроти хижо визирнув військовий патруль. Очевидно серйозні армійські об’єкти поруч.
Я дивився і дивився, неначе більшого задоволення не існувало, аніж простий погляд у ніч, який зачаровував очі більше, аніж усе інше. Аж доки все інше не потануло в уяві, а перон знову не гойднувся і не поплив у вічну мряку. Прощай „Еланський”…

Судячи із причепленого тут же, біля вікна, розкладу руху поїзда №350 „Москва – Благовєщенськ”, наш рейс відставав лише на якусь годину. До першого серйозного осередку цивілізації залишилося всього нічого - три години їзди. А потім ще десять до Омська, а до Красоярська тридцять три. Отже часу на важливі вчинки у мене трохи є, але небагато. Обставини кардинально змінилися й подальше перебування у цьому поїзді - і ризик, і зайва трата часу. Через три години Тюмень, потрібно зважуватися...
Я вийшов із купе, і охоронці поглядами відданих псів зиркнули на мене, очікуючи наказів.
Перейшовши вагоном, я переконався, що вийти звідси можна тільки через одні двері, на яких не було внутрішніх грат. Тим не менше, я поставив русявих стерегти обидва входи-виходи, давши їм жорсткі установи за жодних обставин не чіпатися до „пасажирів”, яким віднині дозволялося усе, навіть розмови.
Не знаю, ким саме уявляли мене охоронці після того, як я дещо перепрограмував їхні мозки, та сподіваюся, що виглядав я для кожного із них інакше. Того самого ефекту я прагнув досягнути і від вагонного люду. Але ще хотілося повернути їх, якщо не до нормального стану, то хоча би вивести зі ступору, в якому вони наразі перебували. Явно десь поруч літала моя янголиця і надихала мене такою дивною нині в цих краях людяністю, зрештою, надміру якої, за собою і я в щоденному житті не надто помічав. Та раз вона вище - їй і видніше. Я сам ніколи, суто за власним бажанням, не став би готувати масовий побіг ув’язнених десь інде, але тут Росія, і все навпаки.
Зрештою, для впливу на масово одурманений люд я не знайшов іншого засобу, окрім того, який випробував щойно на полонянці. Правда, свій метод я тепер дещо вдосконалив, і вже намагався опиратися суто на внутрішні чинники.
Більшість реагували на „маму”, інші на „батька”, „брата”, „сестру”, а ще я питав про Україну. Просто так полишати своїх земляків я теж не хотів, хоч і пересічному росіянину ці краї навряд чи нагадували батьківщину. Немов отой художник-реставратор, я за отриманим у відповідь від кожного оригінальним чуттєвим мазком - намагався повернути до нормальної свідомості усе приховане, одночасно відправляючи нещасних у глибокий сон вже із вказівкою їхньому мозку, прокидаючись, згадати все. Я сподівався на природу єства, закладену в нас, і на Природу речей, яким властиво відтворювати і відтворюватися, аби ми могли йти й далі саме нашими, а не чужими дорогами. Я лише ставив ногу кожного на першу, надійну сходинку…
Коли я скінчив усю цю процедуру – на годиннику доходила друга ночі. І до третьої я міг дозволити собі цілком заслужений сон...

І приходили видіння, одне одного гірші. Я пробував і так, і так, робив рішучі кроки, і очікував відповіді на них. І поринав у ці відповіді до тих пір, доки вони стосувалися потрібного, потім перетікаючи казна в що. А я шукав красивого продовження…
Зрештою, я звик у снах досліджувати майбутнє, але ще не навчився його там правити, як слід. Якщо його можна там виправляти, чи ж бо, якщо це взагалі дано робити нам. Утім, коли проблеми стосувалися жінок, то всі напрямки розшуків, зазвичай, були прийнятні. І події опісля таких снив здебільшого розвивалися без несподіванок, і, як виявлялося пізніше, оптимальним чином. А ось у випадках, коли живого у досліджуваних явищах було значно менше, доводилося спонукати уві сні бажані розвитки подій, не один раз повертаючись до вихідних умов... Та й то…
Але я вже знав, що краще передчувати і змінювати майбутнє свідомо, і поза межами снів. Але це стосувалося суто мого майбутнього.

6 11/06/08
Прокинувся я рівно о третій. До Тюмені, судячи з надписів на кілометрових стовпчиках, ще залишалося трохи часу. Я зібрав усіх охоронців у їхньому купе, і закрив там, аби не заважали. Затим повернувся в купе колишнього їхнього начальника. Той міцно спав, а ось молодичка завертілася і раптом заговорила, рішуче вимагаючи аби я негайно повернув їй одяг. Її тон не залишав простору для жодних заперечень, принаймні з її точки зору на ситуацію. І досвід підказував, що продовження не забариться, і без скандалу не обійдеться. На мить мені пригадалася вся нещодавня гармонія всесвіту, коли дама була такою доступною, такою беззахисною, зовсім не вимогливою. Можливо даремно я тоді утримався від спокуси доторкнутися до звабних її форм? Бо ставити даму в положення, коли для скандалу немає жодних підстав, а їй терміново потрібна розрядка – не гуманно. Хоча, напевно, цілковито вистачало й фактору, що «всі чоловіки, одним миром мазані...».
Але тепер мене до неї чомусь зовсім не тягнуло – схоже, результат мого самолікування перевищив усі сподівання. Втім, жіноче єство щасливо прокинулося чи повернулося, аби довершити чоловічий світ собою...
Мені вдалося дещо заспокоїти даму, спершу уважно вислухавши її, а потім навіть декілька хвилин поспілкувавшись. Я подав Юлії, як вона себе назвала, згорток жіночої одежі, яку я знайшов, оглядаючи купе. Жінка, вочевидь, згадала все, окрім того, як вона опинилася тут, і що з нею відбувалося у поїзді теж не пам’ятала. А пам'ять, судячи з усього, у неї відібрали чотири дні тому.
Я запевнив молодицю, що ось я - за неї, і тільки за неї, хоча й сам тут опинився цілком випадково, але вже невдовзі ми все виправимо. Сенсу моя тирада не несла жодного, але час для уточнення сенсів ще явно не настав.
- Юліє, ви певно зауважили, що під вами онде міцно спить, прийнявши снодійного, ще одна особа сильної статі. Аби не буянив уві сні, його і припнули, тож прошу, не звертайте на нього уваги, бо він на вас її точно не зверне, - а як одягнетесь, відразу і виходьте...
Особу Юлія явно запримітила ще раніше, тому ніякого ефекту моя вітіювата промова не викликала.
Я дбайливо прикрив Михайла простирадлом і покинув купе, сподіваючись, що дама дасть мені хоча би хвилин п’ять-десять на інші справи.
З України у вагоні виявилося чоловік десять. Коли я копирсався у їх головах, то знайшов там це відчуття, що саме Україна їхній дім і батьківщина... Цих я відразу звільняв від браслетів і тому зараз легко відшукав.
Сон у моїх земляків був міцний, утім, як і у всіх інших. Але часу очікувати на нормальне прокидання не було. І я їм допомагав. Приходили хлопці до тями важко. Більша частина з них потребувала при цьому серйозної помочі. „Згадуй, згадуй! і прокидайся...” – отямлював я їхні бідолашні голови.
Результати були сирими, остаточно не ясними, але хлопці до тями приходили.
Я роздав землякам знайдені у купе охорони, ще запаковані у фірмові упаковки спортивні костюми. Їх там знайшлося достатньо, аби надати більш-менш нормального вигляду іще півсотні осіб.
І з Юлею особливих проблем не виникло - вона відразу прошмигнула у туалет і все ще звідти не виходила.
Хлопаки теж якось приводили себе до порядку, знімали старі смердючі шати, нашвидку вмивалися, натягували спортивні костюми. Коли останній із них вигріб із туалету, ми вже в’їжджали до Тюмені.

Мені дісталася парадна одежа Михайла, а йому самому вбрання одного із охоронців. В оточенні «адідасів» я виглядав як той тренер, що привіз свою футбольну команду на кубок усіх таборів краю. Могли виникнути запитання, на кшталт, де і коли відбудуться змагання. Та до цього, я сподівався, не дійде.
Юлія ж виглядала зовні більш ніж пристойно, але всередині ледве тамувала переляк від побаченого, мені навіть довелось її заспокоювати легким гіпнозом.
Всі знайдені паспорти належали охоронцям і, як не дивно, Юлії, свої ж документи, як і гроші, я залишив у сховку на орендованій квартирі в Москві. Як давно це, здається, було, хоча насправді - три дні тому! І найдивніше – все з моєї доброї волі! І хоча я вже звик встрявати у дивні справи, але щось мені підказувало, що нині мене занесло аж надто далеко…
Для всіх інших документом служила затверджена зграйкою печаток довідка на проїзд залізницею задля комплексного лікування в експериментальному закладі МОЗ №524 Красоярського краю. І це був явний злочин, бо якого чорта громадяни України мали насильно лікуватися в Красоярську? Документ чудово би пасував для Європейського суду із прав людини, але, я знав, що він буде використаний у значно прозаїчніших цілях. Та й хіба одні політичні мерзотники не відають, що чинять інші? Тож папірці згодяться лише для внутрішнього вжитку.
Тож для власних потреб я запасся паспортом і службовим посвідченням Михайла. Ця його „корочка” випала в мої руки із недбало кинутого в куток затертого від уживання рушника, і в останню хвилину, коли я, швидше за звичкою, узявся ще раз переглянути речі. Згідно із посвідченням Михайло Іванович Шатун був аж цілим майором ФСБ. І це вже виглядало серйозно.
А те, що ми не надто схожі не мало великого значення, головне аби Михайло Іванович не протестував. Та в нього було цікавіше заняття - лепетати щось уві сні на руках двох колишніх своїх підлеглих. Я планував по приїзді на станцію відразу й покинути поїзд, але сталося не зовсім так, як гадалося…
Коли потяг, після особливо неприємного смикання, нарешті зупинився, я із прикрістю зауважив, що нас очікували. Машина швидкої допомоги підкотила прямо під наші двері. Звідти вийшли двоє в білих халатах і один із них, поки інший прочиняв задні дверці машини, діловито загримав у двері вагона. Очікуючи все на світі, навіть на зустріч із групою захоплення, я подав знак відкрити. І вже невдовзі охоронці внесли досередини декілька ящиків консервів і два мішки із хлібом. Затим ті ж санітари витягли із машини якогось чолов’ягу і теж передали нам. У кишені мого нового вбрання дзенькнув Михайлів мобільний. Наслідуючи голос головного охоронця, я рявкнув, таки справді перебуваючи в стані роздратування:
- Що за лівак ти мені засовуєш?!
У трубці хмикнули.
- Ти не кіпішуй, татарине, виглянув би краще, рукою помахав, а то інструкції порушуєш. А товар представиш на кінцевій...
Разом із двома дужими помічниками, я приставив тулуб головного охоронця до вікна, боляче штурхнувши перед тим його в одне, вельми чутливе, місце. Сонним обличчям Михайла і справді прокотилася виразна хвиля емоцій, він навіть на хвильку відкрив очі. Та його рукою я махав самостійно.
- Лади, ми відвалюємо. А ти гостинчик наш оціни-попробуй, але акуратно, бо вигляд у тебе ще той, б..., - дивися, товару не розгуби...
У трубці хрипко розсміялися і зв’язок відключився. Швидка від’їхала.
Я пригледівся до чолов’яги, якого нам підсунули. Схоже, просто накачаний зіллям. Наказав його положити просто в коридорі - нічого страшного, очухається, знайде собі місце.
І нам вартувало нарешті вибиратися звідси.
Сусідній із нашим вагоном виявився багажний. І біля нього стирчав автомобіль „Газ”, із будки якого ліниво перекидали якісь пакунки. Я наказав своїм «спортсменам», що, здається, таки пооживали, бо вже шепотілися між собою, підготуватися. Коли розвантаження газону закінчилося і машина повільно дала задній хід, порівнялася з тамбуром нашого вагона, я перескочив на підніжку її кабіни. І в мене існував дуже серйозний аргумент для переконання, бо машина зупинилися майже відразу, і ми почали швидке десантування. Наш вагон був останнім, тому особливих проблем ніби не передбачалося. Першими вискочили «спортсмени» і витягли на собі сплячого головного. Затим, пори весь поспіх, елегантно зійшла і Юлія.
Охоронці прикрили за нами двері й подалися, як я їх й інструктував, звільняти інших пасажирів. Невідомо, коли ті ще прокинуться, але після пробудження обиратимуть свою долю вже самостійно. І надалі охоронці не повинні були втручатися у вагонні справи, просто зачинитися в купе і чекати Красоярська. Аби їм нічого не заважало, я, покидаючи вагон, відключив усю систему внутрішнього прослуховування...
А з людьми у кабіні „Газу” знайти спільну мову не склало труднощів. І, звичайно, я не просто тикнув у руки поштовикам трохи відібраних у Михайла дрібних американських доларів, але ще і ласкаво їх перепросив. Коротко пояснив ситуацію, мовляв, роботягам-українцям без документів життєво необхідно обминути вокзальних ментів і потрапити до представництва України в Тюмені, бо чував, що таке тут здавна існує.
- Аякже! Є, є у нас тут Консульство України! - вони живо відгукнулися. І експедитор і шофер виявилися теж родом із наших країв. Шофер додав, що в цих місцях, ледь не кожен другий наш земляк. Та досить стовбичити на пероні - услід за своєю командою, я проскочив у бокові двері поштової будки, і примостився поруч із іншими на грубому дощатому настилу підлоги. Певно відчуття омріяної волі передалося й мені, бо легені радісно затремтіли, наповнюючись свіжим сибірським повітрям. Машина плавно рушила з місця. Крізь заґратовані вікна проплили свіжо відреставрована будова вокзалу, і ще якась висотка, що стояла майже впритул, відділена, щоправда, від перону будівельною огорожею. Ми щасливо проминули безтурботно відкриту всім вітрам браму і майнули нічними вулицями міста.
Їхали, утім, не довго. Зупинилися біля великого скверу, чи то парку. Виявилося, що найрозумніше залишки ночі перечекати саме тут, а вже зрання дійти по центральній вулиці до Консульства, мовляв так частенько тут роблять.
Після того, як ми розпрощалися із поштовиками, я тісно поспілкувався з кожним зі своїх земляків, залишаючи в їхніх головах вельми різне бачення мене, але однаковий план на завтра. Видав кожному трохи грошей аби ці плани могли стати дійсністю. Домовилися зустрітися вдень, біля консульства. Хоча я і не збирався там з’являтися, але совість моя не протестувала і цього разу. Напевно не заперечувала, що ці домовленості лише скеровували дійство у правильному напрямку.

Потім із двома земляками, кремезнішої статури, взялися й за останню справу, - відпровадили ще геть безтямного головного охоронця Михайла до найближчого багатоквартирного будинку. Легко давши собі раду із зачовганим кодовим замком, піднялися на верхній поверх, і ще далі - на горище, де й залишили колись такого лютого чолов’ягу відсипатися. Аби сон протривав трохи довше, я знову ввів йому у вену декілька кубиків снодійного. І, знову ж таки, згори жодних заперечень не надійшло.

7
Залишені у парку хлопці сумирно дочекалися нашого повернення. Приємно було, що і Юлія, не дивлячись на увесь свій переляк і недовіру в очах, нікуди не ділася і ждала мене. Не думаю, що я встиг їй аж так сподобатися, просто її паспорт увесь той час, який я потратив на облаштування головного охоронця, складав у моїй кишені компанію всім іншим документам. А ще я пообіцяв, що візьму її із собою до аеропорту і найближчим рейсом відправлю до Москви. І, що важливо, замаскувавши порятованих своїх земляків у нічному сквері, ми з Юлею негайно подалися на розшуки аеропорту.
Зупинене нами таксі на диво хутко доставило за призначенням - вже невдовзі ми вирулили на стандартного архітектурного вирішення площу перед невеличкою будівлею з природною для навколишньої місцевості назвою - „Рощино”. Я за своє життя бачив і значно гірші аеропорти при великих містах, але зараз, після довгої подорожі в тісному купе, усе навколишнє розглядав із щирим захопленням. Хоча для повноцінної насолоди, як завше, і не вистачало часу.
Нам потрібно було поспішати, ось-ось мала розпочатися реєстрація на найближчий рейс до Москви. Я попросив Юлію зачекати в залі, й підійшов до квиткової каси. О, нам сьогодні щастило. Бо я примудрився взяти потрібне, не дивлячись на те, що всім іншим дама на касі ввічливо, але твердо, повторювала одне і те ж сакральне „На сьогодні квитків до Москви немає! Немає!”. Але для нас вона дуже й дуже постаралася, навіть відмінила чиєсь залізобетонне бронювання. Бувають ж бо такі людяні касирки! Щоправда, ми летіли з Юлею на різних літаках, але головне, що нас уже зігрівали квиточки в іншу реальність.

Ми стояли з Юлією в черзі на реєстрацію і мовчали, і я, і вона добряче виснажені. Я знав, що у Юлії були всі підстави почуватися значно гірше, аніж вона вдавала. Напевно відчувала, що з нею таки щось не те робилося в останні дні. Я сказав, що знайшов її у безпам’ятстві серед інших бідолаг вагона „в нікуди”. Що на ній було інше жахливе лахміття, котре ледь не саме злетіло, коли я переносив її до купе „провідників”. А там знайшлася і її власна одежа...
Моя видумка виглядала невмілою і нелогічною, але Юлин мозок відмовлявся приймати всі інші варіанти й версії. Вона не вірила мені, але і не вірила, що все могло скластися і якось інакше. Вона не знала чи знайде свій мобільний телефон, чи вдасться поновити номер, тому дала свій домашній. Можливо розминемося, загубимося в аеропорту, бо ж рейси різні, а в неї своя квартира в Москві, на Соколі, та й живе одна, та й нам є про що поговорити...
- Пообіцяйте, що зателефонуєте мені…
- Обіцяю.
- Ви курите?
- Інколи…
- Пробачте, я, схоже, сильно заплуталася в житті, і в голові в мене повна каша, якось усе не так, потрібно виговоритися…
Ще б пак, після всього того, що з нею сталося…
Вже підходила черга і Юлії перейти через межу, яка відділяла все тутешнє від світу, в якому злітають в небо навіть закінчені песимісти, а щось важливе так і залишалося несказаним. Здавалося, що між нами тільки коротке знайомство, котре потане в пам’яті швидше, аніж гадається, але таки було ще щось.
Ми стояли за декілька кроків від зони контролю, коли мені прийшла до голови ця думка. Чорт візьми! Юлині короткі згадки тільки зараз зв’язалися в моїй голові в одне ціле. Я витягнув її із черги і пристрасно зашепотів на вухо.
- Юліє, послухайте мене уважно, це тільки моя здогадка, але повірте, вона має під собою серйозні підстави. За жодних обставин не повертайтеся додому! Чуєте? Розумієте мене?
- Ви зійшли з розуму, Сергію!.. Юлія спробувала відсторонитися від мене, але відштовхнути чоловіка, в грудях якого спалахнула раптова пристрасть, не так вже й легко, хоча в моєму випадку могло йтися не лише про це.
- Юліє, мені здається, я зрозумів яким чином і чому ви потрапили в цю халепу. І ви потрапите у неї знову, якщо повернетеся додому…
- Ні, ні, що ви таке говорите...
- Слухайте уважно, я вважаю, що вас „прибрали” суто з-за квартири. Скільки вона зараз коштує? Півмільйона? Мільйон? Оце і є ціна вашого життя. Ось вам іще трохи грошей, у мене просто більше немає, зніміть десь житло, але не з’являйтеся ні на роботі, ні, тим більше, не заходьте до своїх знайомих. Я вас знайду, якщо не сьогодні, то завтра-післязавтра. Ось мій мейл, напишете мені й домовимося про зустріч. Тільки жодних ініціатив і контактів із силовими структурами. Шансів, що ви натрапите там на чесного виконавця, який на серйозній посаді, – обмаль...
- Чому, чому, ви так лякаєте мене, раптом все не так, і я потрапила випадково у це все...
- Юліє, ви частково ще під гіпнозом, а коли він відійде, то можете раптово згадати, що вже продали свою квартиру, і навіть отримали гроші, хоча де вони, навряд чи пригадаєте. Не виключено, що й числитеся ви вже, як особа, що вибула у невідомому напрямку. Те, що в паспорті у вас написано зараз, ще нічого не значить. Раптово знайдуться документи, які підтвердять, що все нині вже не так. І до суду така справа навряд чи коли дійде, бо ваш мільйон уже поділений між усіма зацікавленими сторонами – і він вже не ваш.
- Господи...
Юлія завмерла у моїх руках, безпомічні сльози наповнили її очі.
- Реєстрація завершується, прошу поспішити...
- Юліє, спробуйте дослухатися, і дочекатися мене, можливо я вам допоможу. В мене є потрібний досвід. І будьте обережною...
Юлія пройшла зону контролю. Підняла невпевнено і прощально долоню.
І наче якась Кішка протягнула пазурами по моєму нутру...
Мені було щиро жаль цю симпатичну жінку. І я дійсно сподівався, що їй вдасться вийти із тієї халепи. І так хотілося доторкнутися до неї знову, хоча би раз.
А ще здалося, що чорнота ночі над нею вже не така густа, як на початку, коли я вперше її побачив. Але і моя залежність від жіночої слабкості знову вразила мене. Невже не маю жодного захисту від симпатичних мені дам? Чи тільки одна, суто моя, жінка здатна бути захистом від усіх інших?..

8
Мій виліт посунули аж на одинадцяту ранку. Та летів я не до Москви, а в напрямку протилежному. Хоча слово „летів”, як на мене, не надто точно виражало характер майбутньої подорожі, бо що це за політ, коли в Омську о п’ятнадцятій, у Новосибірську о сімнадцятій, у Красоярську о двадцятій? Але мені й так пофортунило, бо ще донедавна звідси до Красоярська літаки взагалі не літали.
Доступу до інтернету в „Рощино” я не знайшов. Залишалося сподіватися, що знайду вхід у мережу в аеропорту Омська чи ж бо Новосибірська, бо свій вояж на схід, я мав би підкріпити більш вагомими речами, аніж одним лише своїм бажанням. Але покинув я українське місто Тюмень без жодних пригод і це виглядало вдалим початком. Мій вигляд у Михайлових шатах і з його ж дипломатом у руках у місцевих міліцейських сержантів жодних запитань не викликав. Та й паспортний контроль я вже давно навчився проходити взагалі без документів. А тут у мене був найсправжнісінький паспорт! І те, що він виписаний не на моє ім’я, абсолютно нічого не значило. Де ще, як не в Росії, так довго носилися із тим, що всі люди брати і сестри - тож і я усім і друг, і товариш, і брат, а зважаючи на службове посвідчення, і старший. Думаю, що з таким чином налаштованою біоенергетикою, я зі своєю ксивою пройшов би й до серцевини Кремля. Цікаво, де вона там…

Літак мені сподобався – невеликий, європейський, затишний. Двигуни не гуркотіли над самим вухом…
Прокинувся я вже в Омську. Нам дали годинку на ознайомлення з досить нудними видами на прилеглу територію і, головне, на розминку затерплих суглобів. Потім ми зробили черговий стрибок до Новосибірська, де отримали ще годину на рекреацію.
А потім уже взяли курс і на Красоярськ. Щоправда, у Новосибірському ”Толмачово” я знайшов те, що марно шукав у „Рощино”. Часу в мене було обмаль, зате якість інтернету в місцевому відділенні зв’язку виявилася цілком задовільною і жодних обмежень у доступі. Я вийшов на одну із глибоко віртуальних копій своєї бази даних. І, отримавши необхідну інформацію, відразу знищив усе. Звичайно, якщо кваліфіковано покопатися, то дещо може і вдалося б поновити, але скільки часу пішло б на дешифрування і на деякі інші нюанси матеріалізації – невідомо. А виграти час для мене зараз – найголовніше.
Відтак я ввійшов у мережу центрального офісу МНС, як подих коханого у спраглі легені любаски. Себто, без ґвалтування, а по взаємній згоді спраглих контакту сторін. Підготував і пропустив крізь сервер центрального апарату конфіденційний наказ про направлення себе, майора Михайла Івановича Шатуна, у службове відрядження в рамках програми „Антитерор” до Сибірського регіонального центру зі спеціальним дорученням. За власноруч сотвореною легендою я мав передати доручення безпосередньо начальству і далі просто вести спостереження за його виконанням.
Я потурбувався аби інформація про мій візит була надалі скерована через головний сервер ФСБ помічнику начальника УФСБ у Красоярському краю, котрий, заодно, був і керівником апарату оперативного антитерористичного штабу, господіну Копуніну В.Ю.
Ця робота зайняла в мене трохи часу, і я ледве не спізнився на літак, поспішно затираючи свої сліди-доріженьки до і від святая-святих державних служб.
Повідомлення з Москви мало надійти до оперативного чергового в Красоярську лише за декілька годин. Судячи з того, у який „грубезний” список документів до відправки це повідомлення потрапило, та ще й під кінець робочого дня в столиці, прийти раніше йому не допоможе навіть статус „термінового”. Я розумів, що цими діями переходив геть усі дозволені межі, але я не бачив іншого виходу, хіба що сформувати партизанський загін і з ним нишпорити по велетенському, здебільшого дикому краю...
І знову снилося досконале тіло Юлії – таке приємне на дотик, і її очі – теплі й проникливі. Але втримати усю цю красу ніяк не вдавалося, образ танув і знову танув попри всі мої бажання... Схоже, наші лінії природно ніяк не перепліталися…

До Красоярську літак прибув без запізнення. Сам аеропорт нічим таким не відзначався, але назву мав гарну – „Черемшанка”. Після декількох марш-кидків перельоту було особливо приємно відчувати під ногами надійну твердь, та, в першу чергу, мені прагнулося чимдалі відійти нею від жахітливої подорожі спец вагоном.
Недалеко виднівся ще один аеропорт, вочевидь старший брат „Черемшанки”. Там стояли декілька „Боїнгів” і ще щось, поменше, - у низьких уже сутінках не надто виразне. Розгледіти більше не вдалося - таксист, який підхопив мене хвилиною раніше, лихо промчав дорогою далі.
Досить швидко діставшись до міста, ми сповільнилися, як мені здалося, на навіть посеред літа заморожених вулицях, але дісталися готелю „Красоярськ” іще до дев’ятої вечора.
Я розрахувався із таксистом і не спішно ввійшов у готель, але тільки для того, аби за декілька хвилин по тому вийти звідти із чималою групою туристів. У зручну мить відділившись від галасливого колективу я знову заскочив у перше-ліпше таксі, назвав адресу і невдовзі вже виходив у потрібному місці. Не знаю, як себе почували інші, але мені на вулицях імені Дзержинського завжди ставало не по собі. Не те щоби аж дуже моторошно, але відчуття мертвотності виникало. Та, зрештою, де ще повинні були міститися в Росії, як і в колишньому союзі, силові структури, як не на вулиці з цією назвою? А тут вони перебували ще й в одній будівлі.

Я провів поглядом таксі, демонстративно поглянув на циферблат наручного годинника, знятого з руки того, чиїм іменем я зараз мав скористатися - п’ятнадцять по дев’ятій. Почали.
Щось здригнулося усередині мене, коли я торкнувся зачовганої дерев’яної ручки величезних дверей похмурої установи. Двері відкрилися напрочуд легко, проте, як і кожен виходець із СРСР, я добре відав, що «туди» завжди так, а ось «звідти» вони прочинялися ще з отим скрипом. Дивно, що я вв’язався у все це. І щораз виразнішим здавалося, що мене ведуть чітким маршрутом, який я зобов’язаний пройти. А все те, що я бачу навколо себе, зовсім не найголовніше, що стається в цей час.
Черговий регіонального управління ФСБ на другій хвилині розмови зі мною уже витягнувся у „струнко”. На третій домовлявся із присутнім високим начальством. Він трохи плутався і нервував, тому я попросив, аби він передав телефонну трубку мені.
Я ще раз назвався майором ФСБ Михайлом Шатуном, тимчасово відрядженим із центрального апарату МНС у зв’язку із проведенням важливої операцій в рамках програми „Антитерор”, і додав, що в будь-якому випадку підкоряюся їхньому вибору: при потребі – готовий доповісти особисто, чи ж бо можу просто залишити копію повідомлення-доручення черговому.
Вочевидь я розмовляв з помічником одного з керівників, він попросив мене не класти слухавки, й зачекати декілька хвилин на рішення.
І справді, невдовзі з трубки почувся рик невдоволення.
- Послухайте, не знаю хто ви там, майоре, даю вам тридцять секунд – поясніть, про що йдеться.
Я, звісно, вже довідався від чергового офіцера, хто саме говоритиме зі мною.
- Товаришу генерале-лейтенанте, пояснити по телефону і в присутності сторонніх осіб ніяк не можу. Але йдеться про події екстраординарні. Власне з-за них і відряджений до вас.
- Тоді якого дідька ви там стоїте, піднімайтеся...
І генерал, схоже, просто кинув слухавку.
І справді, невдовзі вниз, до нас, спустився його помічник, кремезний капітан із поглядом голодного вовкодава.
З такими мені чомусь завжди було найпростіше – з ними все зрозуміло, вони відкриті й завжди націлені на виконання будь-яких наказів свого начальства. Хоча таким начальником і міг бути будь-хто, навіть я. Головне, щоби хтось командував і служба йшла, як і повинна. На цьому стояла і стоятиме Московська Русь, доки не впаде службова ієрархія…
Тож удвох із капітаном ми піднялися на другий поверх помпезної будови, пройшлися довжелезним коридором, і, проминувши строгу приймальну, увійшли до кабінету начальства. Звичайні свідки для майбутньої розмови були зайвими. Але цей капітан таким свідком уже не був. Зрештою, як і черговий ФСБ, ледь не відразу приручений мною, - він і представив мене капітану-ад’ютанту так, як мені хотілося, і записи у своєму журналі зробив відповідно.
Капітана ж я теж узяв під свій контроль з першим поглядом, потиском руки, і декількома кинутими словами. Міцна статура, як грубі мури, не мають жодного значення, коли всі двері і вікна відчинені. А таке із будовою офіцерського єства вчиняють ще в училищах, раз і на все життя… Залишалося попрацювати із генералом.
Коли ми входили до його просторого кабінету він уже йшов на зустріч. Суворий, підтягнутий, ще не старий, не пихатий. І хоча і відчувалося, що ламаний-переламаний життям, але чорноти у собі мав значно менше, аніж узяті мною щойно під контроль його підлеглі. Стара школа. Я з такими колись зустрічався в житті…
- Ваші документи, майоре, - строгим і дещо втомленим голосом промовив він і пильно глянув у мої очі. Даремно глянув. Все, що не сказав би я йому далі він сприйматиме за абсолютну істину. Очі ж не лише дзеркало, очі - безпосередній вхід, і через цей вхід завжди можна було послати відповідні імпульси.
Тим не менше, я витягнувся струною і чітко, як те й повинно за уставом, представився. Зрештою, як колишньому вояці, це далося мені досить легко. Я протягнув генералу «своє» службове посвідчення, і він уважно взявся його розглядати, та це було швидше тихим відлунням, легкою тінню від значно глибших процесів, які у цю хвилину проходили між нами.
- Щось ви засиділися у майорах, Михайле Івановичу, - промовив уже значно добродушніше господар кабінету, скеровуючи помахом руки мене до свого великого робочого столу.
- Я теж так вважаю, товаришу генерале-лейтенанте.
Генерал подав знак своєму ад’ютанту підійти.
- Перепишіть з посвідчення потрібне, і все, що є на нашого майора видрукуйте і відразу мені. Ось ще ці папери теж заберіть… А ви, майоре, доповідайте…
Що ж, все правильно. Така поведінка вже на рівні інстинктів. Я міг зупинити й це, але генерал мав бути генералом. Та й самому цікаво, що там про «мене» пишуть. Я дочекався доки капітан покинув кабінет, теж діючи, як те й повинно робитися, і лише тоді почав доповідати.
У кінці свого спічу я висловив обережну думку, що напевно є необхідність зв’язатися і з губернатором, і начальником УФСБ краю. Ясно, що свою думку зазвичай я мав би залишати при собі, але не цього разу. Та й промовив усе це я найделікатнішим тоном, генералу й на думку не спало, що я входжу в не свої справи. Він у глибокій задумі, наче розмовляючи сам із собою, зауважив:
- Клопонін на виїзді, наш теж із ним. Але що робити, справа потребує...
У двері постукали. Ввійшов ад’ютант.
- Дозвольте. Ось та інформація, яку ви просили. - І поклав перед генералом аркуш паперу.
Генерал утупився в текст. Затим відклав його вбік і відпустив ад’ютанта.
- Значить в антитерорі працюєте, Михайле Івановичу. Добре. Самі ж розумієте, перевірка – наш обов’язок. Та з мене і спитають, якщо щось не так піде. Тож отепер можна і верхи турбувати...
Але начальство зателефонувало першим. У кабінетній тиші гучно бриніло кожне слово, що прилітало сюди дротами спецзв’язку.
- Петровичу, що в тебе там? Порядок? Добре. Цікава депеша ось щойно прийшла, добі ще не принесли її? А нам уже відомо. Із грифом, але якась, ледь не відкритим текстом про все. У Москві теж нею здивовані. Але ж у нас стільки структур б... нині розвелося... Пишуть, пакет привезуть кур’єром для екстреного реагування. Можливо, чергова перевірка, чи там що. Я вже розмовляв із губернатором. Він вирішив не тягнути резину, підняв уже кого потрібно на ноги. Так що давай, дій згідно ситуації, і в разі чого – доповідай.
- Анатолію Павловичу, ось щойно кур’єр до нас і заявився. Розповідає чортівню всіляку. Переповісти?
- А звідки з’явився? Хто такий, особу перевірили? Антитерор? Дивись, як усюди влазять, доводять свою потрібність... І це мені все менше і менше подобається. То що там особливого?
- Поки, Анатолію Павловичу, маємо два тривожні пункти. Перший – у складі 350 поїзду прибуває до нас завтра вагон, з чималою групою чоловіків, які, як тут написано, зібрані з неясними цілями. Вагон орендований, начебто, задля доставки у наші краї важкохворих на лікування. Ці хворі за документами, ніби, кінчені алкоголіки, але є підозра, що вони можуть перебувати під психотропним впливом, а в цілому можуть бути здатні й на дії терористичного характеру. Найцікавіше, що, зі слів майора, цей канал діє вже ось декілька років, і під носом у нас і табори, і підготовка...
- Б..., це що, жарти? Що він таке собі дозволяє, - у нас під носом??? А другий пункт?
- Другий пункт – маємо приблизне місцезнаходження таборів, де ця підготовка відбувається. Утім, абсолютно точну інформацію маємо тільки щодо одного такого табору. Це давно покинуті золоті копальні - від нас 75 кілометрів угору Єнісеєм, і далі вздовж річки Кулюк ще 15 кілометрів. Є інформація, що тільки туди з весни вже завезли більше трьох сотень осіб чоловічої статі.
Ось така от картина. Дивно, що про це так мало відомо…
- Нам невідомо, а ось Москві відомо?! Ти розумієш, чим це може обернутися! Що там ще твій гість каже?
- Та каже, що справа украй делікатна, бо з нею пов’язані посадовці і в Москві, і тут, у нас. Каже, що у тому таборі, на Кулюку, є дехто під прикриттям, із управління в Москві, але він останніми днями перестав виходити на зв’язок, тож ситуацію потрібно негайно брати під контроль. Востаннє звідти надійшла інформація, що тут, у нас, готується грандіозний шумок, схожий на той, що був у 2002. Але валити будуть усе можливе, і першою ГРЕС. Маячня якась, можливо учбова тривога, але…
- Може й учбова, але чогось нагадує мені ця історія колишню, із Годорковським, коли в конторі брат на брата йшли... Йпрст... Петровичу, схоже, таки потрібно усіх піднімати, й негайно! Але наразі до конкретних дій не приступай, поговорю ще раз я із отцем рідним…
- Може Москву потривожити?
- І довго пояснювати їм серед ночі, які ми тут дебіли? Не знаємо, що у нас під носом твориться? Чи забули, як проводити навчання? Це ж, як ти і зауважив, може бути і проста перевірка, а ми як цуцики...Чекай, тобі кажуть!
Генерал поклав трубку і присів. Уважно глянув на мене. Затим підняв зі стола телевізійний пульт і поперемикавши канали, зупинився на футболі.
- Михайле, учорашню нашу ганьбу бачив? Чорт-знає що! Але знавці кажуть, надія є, ще заграють. У таких випадках найголовніше що? – настрій! Потрібна правильна установка, настрій - мені сказали, що результат буде. Що по новій, революційній методиці команду готували…
«Отец рідний» - певно Клопонін, принаймні, саме про нього подумав мій генерал, коли розмовляв зі своїм безпосереднім начальством.
На екрані транслювали закінчення першого із вечірніх матчів другого кола. Чехи програвали «один-два» португальцям і намагалися щось вдіяти, але у порівнянні з минулими роками виглядали повільними, - постаріли, втратили швидкість. Цікаво, напевно і я такий же – думаю про себе одне, а насправді просякаю старістю все глибше і глибше. Напевно є і альтернатива одряхлінню, але щось я надто невиразно відчуваю інші перспективи…
Португальці, наче стиснута пружина, час від часу стрімко і небезпечно контратакували, створюючи нові гольові моменти. Ось черговий провал чехів у атаці, пружина різко розжимається, м’яч у Крістіану Роналду, і гол. До побачення чехи...
- Ех, не той Недвед, постарів колектив. Немає командної гри, прямо як у нас нині. А, майоре? Кожен сам за себе, іншого підставити намагається...
Тихо задзвонив телефон. Генерал узяв трубку, і в ту ж мить нервово підвівся. Голос того, хто дзвонив був достатньо гучний, аби і я виразно чув сказане.
- Значить так, Петровичу, ми вже тут, на місці – в себе. Я дав добро, організовуйте потрібні заходи. Але без надмірного ентузіазму, ми з твоїм командиром порадилися і прийшли до висновку, що це таки найбільше схоже на навчання. Та ось і він зайшов, Анатолію Павловичу, приймайте керування.
- Петровичу, ти чув? Значить діяти обережно, і без виносу тіл.
- Самому брати отой Кулюк, чи як? Я ж усе таки на чергуванні.
- Та ні, самому брати табір не потрібно, піднімай Іванова із „Альфою”, а що вони там робитимуть контролюй особисто! Узяти усе під повний контроль! Заглянути під кожен кущ, кожне дерево. І всіх сюди «до вияснення». І щоби тихо і акуратно. І щоби постійно на зв’язку! Все інше – в місті - ми вже самостійно організуємо. За півгодини збирається штаб „Антитерору”. Що там у нас для таких ситуацій прописано? Те й виконуй! Все ясно?
- Так точно. Все ясно, Анатолію Павловичу. Замість мене чергуватиме мій зам…
Генерал-лейтенант був справжнім бойовим офіцером, і менше аніж за годину п’ятірка вертольотів уже здійнялася в не по-літньому важке сибірське небо.
У цивільній одежі був лише я. Та й то мені видали накидку з особливими мітками, аби спецназ у випадку чого не переплутав у темряві із іншим людом.
Там, де я служив колись, спецназ ФСБ вважався противником нічим не гіршим від «америкосів», чи «легіонерів», зрозуміло, лише в мирний час.
Ми вивчали недоліки не тільки чужих, але і своїх служб. Вади і прогалини неминучі у будь-кого. І зі сторони, дійсно, видно краще.
Тим не менше, хлопці з «Альфи» швидко і якісно впорались із поставленим завданням.
Коли нам із генералом дали „зелене світло” і наш вертоліт знову піднявся в нічне небо і, перелетівши невисокий лісистий пагорб, сів біля щойно взятого об’єкта, він уже був максимально освітленим, як залишками місцевого світла, так і додатково – з потужних переносних установок.
В улоговині поміж двома лісистими хребтами за двома рядами колючого дроту містився, як на мене, зовсім не військовий, а справжній концентраційний табір – з вишками, бараками, і серйозної висоти териконом породи поруч. Одна із чотирьох сторожових вишок горіла. Над темними хребтами кружляли вертольоти, я так зрозумів – зі спецустаткуванням, вичислюючи можливих утікачів. У лісі чувся гавкіт псів, але пострілів не було.
У табір ми, групка офіцерів на чолі з генералом, увійшли через широко відкриті подвійні ворота. Під огорожею, під наглядом «альфи» на землі лежало з десяток осіб, вочевидь охоронців, і поруч декілька мертвих сторожових псів.
Я мав повну впевненість, якби не точні й практичні накази генерала, то все могло бути значно гірше, досвід вояка допоміг уникнути людських жертв, а сторожові пси, як відомо, у полон не здаються…

Із бараків-землянок тимчасом виводили і збирали посередині табору нещасних істот, худих і знеможених. Їх виявилося не так і багато - чоловік двадцять. Певно обслуговуючий персонал, бо ці аж ніяк не могли бути терористами.
Згідно знайдених в будинку адміністрації паперів, за двома рядами колючки зі сторожовими вишками, під наглядом озброєної охорони містився суто лікувальний заклад. Основна його, рекреаційна частина знаходилася, знову ж таки, за паперами, у цілющій соляній шахті.
Шахта і справді була присутня, але зовсім не соляна.
Мені сподобався цей генерал - із, наскільки це можливо для зобов’язаного виконувати накази, достатньо чистим сумлінням солдата, тому я вирішив допомогти йому не стати крайнім у всій цій історії, що не тут розпочалася, і зовсім не тут і закінчиться.
Ясно, що досвідчений генерал іще перед початком операції захоплення виклав командуванню свої сумніви щодо вірогідної «терористичності» об’єкта, але виклав їх таким чином, що отримав зі штабу пряме підтвердження попереднього наказу - „негайно взяти під контроль!”. Сюди також вже вилетів і один із безпосередніх його командирів, аби на місці з’ясувати ситуацію – бо ж, одна справа – бойовий генерал, що захищає країну, і зовсім інша справа, це генерал, який облаштовує цю країну. Але ще до прильоту «облаштовувача» ми остаточно встигли вияснити що й до чого, - група спецназівців спустилася в шахту і видала «на гора» істинну картину ситуації.
Шахта працювала і зараз, під зав’язку наповнена своїми невільними мешканцями - живими і мертвими. Їжу і воду вони отримували взамін за підняту нагору цінну породу. Просто так вийти на поверхню вони вже не могли, та й не потрібні вони були нагорі, залишаючись назавжди там, внизу...
Коли сів вертоліт зі «ставки», «облаштовувачі» і «залагоджувачі», поверхнево оглянувши табір, перш за все запрагнули побачитись зі мною, бо з мене, по-суті, все й почалося. І відмовити їм я ніяк не міг, та й часу для продовження своєї авантюри я ще трохи мав. Принаймні, доки в Москві не розпочнеться новий день.
Отже, підійшов я строго і принципово, вклавши усі свої таланти у блискучу промову, після якої генералам і чиновникам стало зрозуміло, що діяти таки потрібно й далі, і діяти правильно. Все ж таки я привіз із собою конкретну проблему, і ось частина цієї проблеми – у вигляді невідомого Москві табору, а за, навіть, формальний відступ від порядку вирішення таких справ передбачалася відповідальність і суворі оргвисновки - край багатий, а «голодних» генералів у країні вистачало…
Непримітний штатський, що стояв серед гурту червонолампасників, закінчив шептатися зі своїм мобільним телефоном, і кивнув головою, і відразу почався рух – забігали медики, показово стали розгортати свої палатки МНС-ники, і, головне, стали піднімати з шахти нещасних роботяг. Ну нарешті!
Їх витягували по троє-четверо підйомником для породи, бо іншого способу тут і не було. Вочевидь, оцим шляхом невільників і опускали під землю, і саме так отримували вони згори їжу й воду. Опущені у шахту офіцери доповідали, що подібного до тутешнього жахіття, ще не бачили, але «виробничий порядок взамін на життя» працював напевно ефективно.
Невільників усе підіймали і підіймали. І я знав, що чоловік моєї львівської симпатії живий, і знаходиться там, унизу, - ледь не фізично відчував це.
Мене вже перестали непокоїти щоразу глибші здібності, які періодично проявлялися в мені - більше цікавило, як виглядатиме моє життя, коли це закінчиться. Але якщо діятиме старий армійський метод – «ти вмієш – ти й роби» - то надій на скоре завершення всієї цієї життєвої круговерті можна було не плекати. Та хто тоді мій «новий генерал»? І що тоді моя «нова армія»?
Та нарешті і „мого” Василя витягли нагору. На той час уже чоловік сто були підняті на поверхню і сиділи, лежали на майданчику, недалеко від штольні, ховаючи очі від яскравого світла прожекторів. Вигляд у них був вражаючий, виснажені чорні бородані, у драних брезентових робах, у гнилих кирзаках, а ще й були й босі, зовсім доходяги. За повідомленнями найбільш адекватних із них - під землею ще вистачало народу, живих, принаймні, не менше сотні.
Біля піднятих на поверхню крутилися пара лікарів із еменесників, і ще якісь представники невідомих мені служб. Василя ж, за моїм проханням, нашвидкуруч вмили, оглянули, і ніби нічого такого надзвичайного, окрім крайнього виснаження, не виявили. Затим перевдягнули у знайдені у жилому блоці охорони цивільні шати. Сам Василь, як і інші, перебував у шоковому, але цілком притомному, стані. Схоже, перед опусканням до шахти, задля більш свідомого служіння «рідній» землі, усіх повертали до тями, а може тяма там поверталася самостійно, утім, остаточні висновки могли бути й зовсім іншими…
Ми з Василем якось бачилися у Львові, але я сумнівався, що він мене ось так, відразу і впізнає, та ще після усіх отих випробувань. Але він упізнав, хоча й не кинувся на шию, за що я був йому щиро вдячний. Зважаючи, що пробув він тут не так вже й довго, я мав надію і на швидке його відновлення, якщо нам, ясно, вдасться вирватися з цих країв. І це було нове актуальне завдання, за вирішення якого я відразу й взявся. Після знайдення Василя, подальше перебування в Азії не мало жодного сенсу. Кожна авантюра таки має свої чіткі кордони, за якими стає чистим безумством, і ці кордони чітко виднілися довкруж.
Групка високих чинів поверталася назад, в Красоярськ, залишивши розгрібати ситуацію на місці Петровичу, і я досить легко „умовив” їх прихопити й мене із щойно порятованим «агентом». Для цього потрібно було підіймати у повітря ще один гвинтокрил, але чого не зробиш для московського гостя, який тут таке неподобство допоміг виявити, хоча мало хто і що в Азії бачив і виявляв...
З нами полетів і мій знайомий капітан - ад’ютант Петровича, що мав, як я зрозумів, наглядати за нами. Та на відміну від свого генерала, ад’ютант перебував під абсолютним моїм контролем. І тому я без жодних труднощів узяв усе командування на себе. Невдовзі наші вертольоти сіли на околиці Красоярська, де на високоповажних пасажирів уже очікувала група крутих авто, серед яких і службове генеральське „Вольво” для нас. Підсівши до прапорщика-водія на переднє сидіння, я вже за декілька хвилин повністю пригасив у його бідолашній голові все зайве, окрім одного – ти просто водій, водій і все. І ми помчали, спочатку вслід за кортежем, але потім відстали від них. І марево вольної вольниці нарешті засяяло на обрії.
Ад’ютант за моїм проханням „запросив” нас на розташовану поруч генеральську дачу, благо дружина і діти генерала поїхали відпочивати на Чорне Море, здається, в Сочі. Дача справді містилася не так і далеко від широчезної вулиці-траси на Красоярськ, на чудовому березі Єнісею. Поважні сусіди, загальна охорона – все як і положено за генеральським статусом. Хоча, в порівнянні із сусідами, дім виглядав досить скромно. Та й ділянка дещо заросла кущами і високою травою.
Безумовно, нам потрібен був перепочинок - поголитися, привести себе до тілесного порядку, зрештою, перекусити, а особливо Василеві.
Могутній капітан, люб’язно дозволивши нам діяти на власний розсуд, дрімав у гостинній. Зрештою, будити його я взагалі не збирався, просто дав йому потужну настанову відсипатися аж до десятої ранку. А щоби не надокучали дзвінками – я повністю вивів з ладу його мобільний.
Звичайно, генералу жилося тут не зле. Допоки Василь приходив до тями, відмокаючи у ванні, я з цікавістю оглянув особняк. Знайшов і відключив систему спостереження, знищивши вже зроблені записи, потім відібрав із генеральського гардеробу одежу для себе й Василя, підібрав гідне столичного тротуару взуття, благо у всіх нас виявився однаковий розмір. Потім у невеличкій ванні на другому, певно, „дитячому” поверсі, швидко привів себе до відносного порядку. Відтак ледь не силоміць витяг розпареного, та все ще сіруватого від шахтного бруду земляка із уставленої всілякими хитрими штучками ванни на хазяйському поверсі.
Василь потроху відходив, навіть пробував усміхатися і адекватно реагувати на нові обставини. Він був щиро подивований, що я знайшов його. Каже, що махнув уже на все рукою. Попрощався з минулим, а після спуску в шахту і світу білого, гадав, більше не побачить. Недооцінюєш ти, дорогий Василю, впливу своєї дружини на власну долю. Можливо, якби Леся не стала діяти, то й справді світу більше б не побачив. Але вона наполягла, пообіцявши мені за твій порятунок чимало усього…
Та про все це я нічого йому, зрозуміло, не став казати.
Ми нашвидкуруч перекусили знайденими у холодильнику припасами. Я зупиняв Василя як міг, але спинив лише додатковою порцією гіпнозу. Дуже не хотілося цього робити, але інакше згасити у ньому відчуття голоду я не зміг. Тільки чай і сухарики, брате. Інакше я тебе нікуди не довезу…

9
Великий напільний годинник пробив п’яту ранку. Пора. Розштовхали заснулого за кермом водія і він помчав нас до Красоярська. Дорогою я намагався повністю зосередитися на майбутньому. Найближчі часи, вздовж запланованого мною розвитку подій, наче не таїли у собі нічого загрозливого. Але завжди могла статися будь-яка дрібничка, яка перевернула би все з ніг на голову. Мій талант передбачення до таких дрібничок ще не доріс, але саме наближення можливих перемін я вже передчував.
У Красоярську я відпустив генеральську машину, «наказавши» водієві повністю забути усі останні події, і повертатися до генеральського будинку, очікувати капітана-ад’ютанта.
Ми взяли таксі й за двадцять хвилин домчали до «Емельяново». І якраз вчасно. До відправлення рейсу SU780 до Москви залишалося трохи більше години. І вже йшла реєстрація пасажирів. Пробиватися до кас було марною справою, там і так кипіла немилосердна боротьба за квитки, але, в основному, вже на дні прийдешні. А на зараз «немає нічого!» Стандартне оголошення виднілося здалеку і навряд чи діючи в напрямку кас, я досягнув би якогось результату. Скоріше за все, моє втручання у той бедлам привело би до абсолютно непередбачуваних наслідків, якщо вільних місць, а відповідно і квитків, уже не було, як не було, наприклад, грошей у моїх кишенях. Передостанню п’ятисотку я віддав таксисту, та ще й довелося навіювати йому думку, що я розплатився з ним сповна. Я міг йому взагалі нічого не давати, але чинити так не хотілося. А, взагалі, будь-яка дрібничка, навіть несплата таксисту – сама по собі, чи ж бо вкупі з іншими випадковостями - могла викликати зрушення обставин і непередбачувану зміну майбутнього. Це я чудово розумів і раніше, але сьогодні – значно глибше й тонше. Для втручання в той чи той хід подій завжди вимагалося відчуття рівноваги і збалансованості, але тепер, коли я став ще більш умілим – це стало неодмінною вимогою.

Черга на реєстрацію рухалася повільно, і, в основному, це були жінки з дітьми, що зібралися на відпочинок, тільки зрідка в черзі виднілися чоловіки. Ще без конкретних планів, ми прилаштувалися у хвості вигнутої півколом черги. Можливо, якби я повертався сам, то спробував би проникнути в літак і так. Але нині в мене був надто громіздкий багаж. І хоча передчуття підказувало, що все невдовзі мало скластися, як потрібно, та, наразі, я ще не бачив, як все те могло би статися практично.
- На Москву?
До черги підійшли двоє ділових хлопів, короткими стрижками аж надто схожих на «братків». Дорогі костюми, туфлі, годинники, дипломати, запахи - все це відразу і було продемонстровано, в тому числі й нам, аби довести, що вони вже нині далеко не «братки», а цілком респектабельні підприємці, яким в лом навіть бачити цю чергу. А розпальцьована розмова і товсті ланцюги жовтого металу на грубих шиях додали картині міфологічної завершеності.
Вони спинилися відразу за нами і просто світилися нескладними помислами, які й викладали назовні відповідної якості виразами. Я акуратно „ввійшов” в одного, а потім і в іншого „братка”. На відміну від нас, із квитками у них був повний ажур. І знову ж таки, на відміну від нас, їхнє найближче майбутнє виглядало вельми мрячним. Я відчув це відразу, торкнувшись їх сутнісно. А додивився вже „ззовні”. Немов дар, отриманий мною, зробив, «на вимогу», іще один крочок уперед, викликавши чергове прозріння.
Той, що був трохи вищим, із Москви уже не повертався – завадити мав тому ніж, отриманий прямісінько в серце. Інший, повніший і нижчий, довго лікуватиметься від легшої рани. Це станеться з ними на виході з казино на Соколі. Звичайно, якщо вони сьогодні вилетять оцим рейсом. А якщо не вилетять, то перший невдовзі сяде, а другий стане депутатом провладної партії. Але не надовго…
Я повернувся до „братків”, трохи покопирсавшись перед тим з їхніми біополями, і вони мене „впізнали”. Ніби прозріваючи, один із них тицьнув пальцем мене в груди: - О, Колян!
Як із давніми друзями я обійнявся спершу з меншим, потім і з вищим. Під час обіймів прокрутив кожному із братків видиво їхнього найближчого майбутнього. І, можливо, трохи засильно, підкинув одну й ту ж думку - „а може ну його на фіг? Якщо така непруха ввижається ?” А тут ще й чорний кіт попід нашими ногами проскочив - зовсім випадково - принаймні, я і сам щиро сподівався на це.
- Колян, ти бачив? Кота бачив? Це ж не фарт! Не фарт, кажу! А ще мені таке привиділося, в житті не повіриш!
Вищий тикнув пальцем кудись у закуток залу.
- Он він, котяра, ще й обернувся, глядить!
- Чорт, не до добра це все, Аркадію! Мені теж таке щойно привиділося, що мати моя рідна!
Обізвався вражено нижчий.
- Неначе криваве щось в очі кинулося. Може від кота? Мля, а може, Сеню, це саме, - сьогодні не летимо? Щось у мене дурне передчуття, знову начисто в казино програємося, а?
Обоє повернулися до мене огорошеними обличчями, наче до судді останньої інстанції.
- Колян, ну що скажеш? А? Це ж не на фарт?
І справді не стало труднощів переконати своїх дружбанів, що їхати їм сьогодні дійсно не фарт. Завтра-післязавтра, лише не сьогодні. А ще переконав, щонайменше, на одну пляшку віскі у тутешньому ресторані на честь порятунку від «непрухи», і тільки потім уже додому – досипати.
Насправді хлопам не мало жодного значення, де саме гульбанити і розкидатися грішми - в столиці, чи тут. Хоча те, що тут вони проживуть довше, не викликало жодних сумнівів. Пішли вони цілком задоволеними, залишивши мені свої квитки, бо бавитися з їхнім поверненням їм аж ніяк не хотілося.
Переконати аероперевізників зареєструвати нас із Василем на цей рейс було ще легше. І за годину після нашого прибуття на летовище ми вже блаженно розсілися, дарма що не в надто зручних, але в надійних кріслах літака від КБ ім. Туполева. Скаржитися було гріх, особливо мені після згадок про той транспорт, яким я доїхав з Москви аж до Тюмені, і Василю, певно, теж…
Можна було розслабитись - феесбешникам поки не до нас, та й доки зрозуміють що й до чого, ми вже будемо далеко. Попереду чотири чи п’ять годин приємного лету - і Москва, а поки гарні сни і сподівання, що основні неприємності десь тут і закінчилися...

Рубінові сніжини
1
Я прокинувся від гарного жіночого голосу, який запевняв, що наш літак нарешті здійснює посадку в аеропорту Шереметьєво, і температура за бортом, а також вологість, дозволяють почувати себе комфортно і в одній майці навипуск.
Василь іще спав і снилися йому жахи, нещодавно пережиті ним у задушливому підземеллі шахти. Якщо я правильно зрозумів ці сни, то його збиралися з’їсти, якщо він не даватиме в день по дві норми… І це було далеко не найстрашніше в тому пеклі… Я доторкнувся до Василевого лоба рукою – і чорне марево згадок розтануло. Натомість, до нього, схоже, прийшла Леся - він заспокоївся, прояснів. Та проникати в сутність Василя глибше я не став, нехай повертає собі себе самотужки. І зосередився на найближчому майбутньому.
І зараз воно мені зовсім не сподобалось. Не знаю, що саме призвело до таких трансформацій, та напевно, саме втручання в аеропорту в долі отих двох лайдаків. Можливо частина їхніх негараздів перейшла до нас, бо на землі нас уже очікували. І хоча за моїми відчуттями, активно розшукували наші душі, в основному таки у Красоярську, але, обведене довкола пальця ФСБ, заодно перекривало і всі можливі напрямки втечі звідти.
Очевидно, що за години нашого перебування в небі відбулися важливі події, які остаточно розворушили осине гніздо.
Я переглядав можливі варіанти виходу із ситуації, що склалася, але жоден не виглядав навіть на задовільно. У кращому випадку нас очікувала серйозна перевірка в аеропорті, у гіршому - багато стрілянини просто на бетонці біля палаючого літака. За кращого розвитку подій ми з Василем мали туманний шанс пройти перевірку, та задля цього я мав здійснити дещо загадкове, наразі невідоме мені. Дивовижно, що у Красоярську, як і в ранковій Москві, так швидко прорахували ситуацію із липовим «кур’єром». Звичайно, багато кого могло сильно зачепити моє самоуправство із «введенням в оману» високопосадовців, зупинкою діяльності табору «лікування та рекреації», вчинення зламу із проникненням в закриті мережі держави. Але зазвичай державна машина ще близько місяця зрушувала би з місця, потім довго набирала би потрібну швидкість руху. А тут в одну мить на ногах! Невже і справді аби лише спіймати й покарати невідомого нахабу? ..
Щось не сходиться. Надто багато клопоту, якщо ішлося тільки щодо мене одного, та й Василь їх навряд чи цікавив…
Утім, найважливіше, коли саме відповідні служби розпочали діяти. Якщо зовсім недавно, то шанси у нас є. Поки ще маховик повноцінно розкрутиться...
Зрештою, уся ця історія не вартувала сама по собі такої суєти, бо чого і кому з них боятися? Преса мовчатиме, а розшуки, як воно і належить, мало помалу йтимуть слідами порушника спокою. Удавкою службових інструкцій і щедрого держфінансування стискаючи обсяг існування переслідуваного подекуди аж до розміру труни. Повільно і неминуче. А тут такий поспіх – абсолютно неможливий без особистого фактору. Отже, все значно серйозніше, аніж мені поки бачиться? І випадковостей і речей непов’язаних між собою значно менше, ніж мені здається?
Але, схоже, впевненості у моїх супротивників ще немає. Була би – наш літак давно чорнив би димами і уламками далекі ліси і рівнини.
Тож я з приємністю зосередився на найменш жорсткому варіанті можливих подій. І поки літак втрачав висоту намагався відчути ті подробиці, на яких варто було скерувати зусилля…

Посадка пройшла нормально. І все йшло аж на диво гладенько, аж доки автобус, підхопивши біля трапу літака, не привіз нас до будівлі аеропорту - очікували саме тут. Подальше просування призупиняла шеренга омону, що перенаправляла прибулих до спеціально облаштованої зали, в якій час від часу лунала одна й та ж безбарвна фраза: - Прохання завчасно підготувати документи до пред’явлення і зберігати спокій…
Народ звично сформувався в чергу, в єдиній світлій для колишнього совка надії, що й цього разу розшукували когось іншого. Що ж, хоча б якась віра в краще, якщо не брати до уваги, що тут завше карали саме за те, що робив, робить, чи коли-небудь робитиме кожен.
Черга впиралася у прозору скляну стіну, посередині якої, у широко прочинених дверях, містився імпровізований пропускний пункт. Видно, організовували на скору руку. І як інакше, адже в Москві лише восьма ранку. А це значить, що службовці довкола, в основному, з нічної зміни і втомлені чергуванням, мріють лише швидше відбутися.
Як і очікувалося, жінки і діти проходили перевірку майже без затримки, а ось чоловіків перевіряли дуже пильно. Один із службовців уважно вивчав документи, двоє інших стояли на підхваті, ймовірно, налаштовані на будь-який розвиток подій. З боку притулився іще один - сіренький чоловічок, що крізь великі рогові окуляри спостерігав і за чергою, і за тими, кого у даний момент перевіряли. Відразу поза пунктом пропуску розмістилася групка підтримки в цивільному, професійно спостерігаючи за ходом дійства, поруч цілився у всі боки портативною відеокамерою чоловік в уніформі. Схоже, підготуватися встигли, і не найгіршим чином.
Та пильна увага лише на чоловічій складовій черги зовсім не влаштовувала мене. Не завадило би службову увагу трохи і розпорошити. Цікаво, чи навчали нинішніх захисників вітчизни так само строго як і мене колись? Зараз дізнаюся. Влаштувати перевірку професійних навиків не являло особливих труднощів.
Спершу заплакали найменші діти, особливо чутливі до всього оточуючого, в тому числі й до психічної напруги, яка раптово посилилася. Потім і старші почали сіпати дорослих, вимагаючи чогось, найбільш незручного - одним терміново захотілося в туалет, іншим їсти-пити, посидіти, поспати, побігати, когось почало нудити. Дорослі теж занервували. Спокій миттєво покинув чергу. Що цілком зрозуміло, бо зовсім не Пушкін, а саме діти – все і вся.
Спалах пристрастей розпорошив увагу службовців, і певною мірою і того миршавого чоловічка, котрий, як я те відчував, являв собою для мене найбільшу загрозу. З першого кроку цим залом, я збагнув, що саме він обмацував, вивчав біополя всіх і кожного. Зрозуміло, що люд особливо не пручався такому, ледь помітному, зондуванню, але тільки до пори до часу, поки я різко не напружив загальне тло.
Ще покидаючи літак, я встановив довкола себе і Василя захист максимально можливої щільності. А зараз, впритул наблизившись до імпровізованого контрольно-пропускного пункту, ще й геть начисто забарикадував усі входи-виходи через звичні і суто інтелектуальні чуття, налаштувавши енергетику своєї сутності на абсолютне віддзеркалення посягань ззовні, - втім, підготувавшись і до активного дійства - і не тільки у світі видимого.
Я ніколи раніше далеко не заходив цією дорогою. Можливо тому, що не випадало вагомої причини, утім, і не дуже прагнулося експериментувати над собою, вишукуючи добра від добра. Але магічні знахідки, крапля за краплею, наповняли мене потребою відповідної накопиченому вмінню дії. І колись заряд мав здетонувати…
Технічно все починалося з опанування «банальної» енергетики власної сутності, контролю над нею, усвідомленою її концентрацією в тілі, а потім і за межами його. А відтак і реальним рухом услід за все тоншою і глибшою інтелектуальною проникливістю у зриму й незриму матерію навколо себе, що можна було вважати і свідомою медитацією, напрямок якої завжди мав значення. Виокремлюючись від усіх своїх земних відчуттів, крім духовного вибору потрібного напрямку - я навчився йти окрім, як униз, ще й до світу верхнього. Спочатку це походило на політ у звичні, контрольовані сни, лише за активнішої своєї участі, але потім прийшло й чітке усвідомлення реальності перебування в зовсім іншому обсязі. Після стрімкого здіймання на досяжну висоту, моє «я» опинялося неначе в акваріумі - за товстими і прозорими стінами якого буяло неймовірне життя, що нагадувало мені найбільше інтелектуальні обриси добре відомих і абсолютно незнаних раніше духовних форм. А ще звідси можна було «глядіти» вниз - у світ звичної тілесності, й залишаючись невидимим, впливати на будь-що земне, і, що найприємніше, навіть не виходячи за «скло» свого „я”, вбирати неймовірно духмяну енергію тутешніх сфер…
Що ж, а зараз з’явилася і вагома причина спробувати піти далі, аніж зазвичай - ми з Василем упритул наблизилися до такої бажаної нам волі, а дорога раптово вперлася у вузькі ворота з пильною охороною, котру так просто не пройти. Майбутнє, у будь-якому разі, чекало нас потойбіч, але достойне проходження крізь перешкоди залежало від багатьох речей, і, в першу чергу, від стану моєї енергетики. І, щоби його покращити, я стрімко пішов угору.
І знову, немов би вивернувся всім своїм „я” назовні, у горню безмежність, зростаючи собою і з себе - увись…
І знову мене звідусіль оточила щільна межа особистого простору, наповненого моєю сутністю. І знову я відчував оцю дивовижну ейфорію свободи, яка колись могла би навіки прописати мене тут. Відчував, що тут, за прозорою межею такого ще вузького мого простору, не існує жодних заборон, жодних табу, і давно очікують, прагнуть мене.
У синьо-фіолетовому свіченні, що линуло згори, я побачив унизу свій світ, побачив залу і всіх присутніх у ній, навіть миршавого контролера. О, якби він умів, подібно мені, виходити вгору, то все подальше могло би скластися інакше. Але він, схоже, користувався тільки «протилежними дверима» - крізь себе, крізь свою тінь, - дорогою вниз. І ось зараз уся його енергетична сутність була переді мною, і я бачив свого супротивника наскрізь, усі сильні і слабкі його місця. Він, безперечно, мав купу особистих вмінь, це було помітно за формою і насиченістю шарів його біополя, але я вже бачив, як можна йому протистояти.
Оглянувши згори не тільки залу, а й весь аеропорт, я не помітив більше ніяких небезпек. Отже потрібно пройти лише крізь одні вузькі ворітця і загубитися в натовпі, і це цілком реально.
А тим часом я вбирав і вбирав у себе розкіш перебування в цих сферах, можливо, чим вищих, тим смачніших і суттєвіших, але це не значило, що поруч не відбувалося нічого цікавого. Якраз навпаки – я гостро відчував навколо ще те буття, але на противагу, здавалося, абсолютно завмерлому внизу тілесному світові, завмерлому залу, завмерлим у ньому пасажирам, тут рух був настільки стрімкий, що прослідкувати за ним я не мав жодної змоги.
І дуже хотілося здійнятися ще вище...
Та я не міг ризикувати…

Не знаю скільки я перебував у спогляданні, але межі дозволеного мені простору раптом різко стиснулися, навколишнє майнуло вгору, і звичне, світло сірувато блиснуло у знову „включених” зіницях.
Я «повернувся» в тіло. А не минуло навіть миті, як я „пішов” угору, а вже й повернувся – з відчуттями, що знову змінився. Я це знаходив у собі, як прилив нової наснаги. Таке вже ставалося зі мною після підйомів. І почувався, неначе вийшов із прохолодного підземелля на розігрітий сонцем пляж...
Чомусь блиснула думка, що все те, що зараз відбувається, всі мої наступні кроки - дрібниці, без яких можна спокійно обійтись, та вже нехай, бог з ним, але далі повинно бути все добре, принаймні в найближчі часи… І зовсім далеко майнуло і зразу потануло, що все це не могло статися лише зі мною, що всі ці набуття по краплині збиралися багатьма і багатьма, щоби усе звелося тепер в мені воєдино…

Перед нами з Василем проходили паспортний контроль двоє чоловіків, яких я обрав для прикриття і можливої допомоги ще на виході з літака. Чоловіки були не знайомі поміж собою, але це не мало жодного значення. Вони підсвідомо трималися разом і у потрібний момент так само підсвідомо кинулися крізь вузький прохід, розштовхуючи контролерів, заодно відкидаючи з дороги й миршавого телепата. І відчайдушно помчали вперед і однозначно не за славою. За звичних обставин цим двом, цілком непримітним службовцям, не вдалося би проявити такої доблесті, як зараз. Але я знав, які важелі і механізми привести в дію, аби вони проявили себе значно яскравіше, аніж можна було від них очікувати в сірі будні. За дивним збігом обставин постраждав і офіцер із камерою в руках. Він, поволі відступаючи, продовжував і далі знімати відео, але утікачі кинулися чомусь саме в його бік. За мить вони врізалися в нього, майнули кулаки, лікті, коліна - офіцер упав, камера вилетіла з його рук і з характерним тріском врізалася в стіну. Трішки замешкавшись, напереріз утікачам помчало 5-6 осіб у цивільному, що стояли групкою неподалік. Вони були краще треновані й більш вмілими бійцями, але їхні організми ощадно витрачали свої резерви. А ось організми утікачів не жаліли нічого. Тому бійка тривала і тривала. Аж доки на допомогу своїм не примчали ще чоловік із десять спецназівців. Врешті-решт, ця вся купа служивого народу поповзла геть, тягнучи кудись пов’язаних, але ще не утихомирених невільних порушників.
Тим часом, спочатку Василь, а потім і я, подали свої документи на перевірку. Та це вже були останні акорди з поставленого мною спектаклю.
А свого апогею дійство сягнуло, ще коли один із втікачів брутально штовхнув миршавого телепата, і одночасно з ним я наніс йому перший свій удар. До цього часу миршавий фактично перебував у стані робочого чуттєвого напіввідключення, звідки його і вивів сильний поштовх у плече. Скориставшись миттєвим неконтрольованим виплеском його емоцій, я максимально підсилив їх - наскільки зумів. І миршавий зробив помилку – став захищатися зовсім не від того, від кого мав би. Відчувши, схожого на себе противника - у відповідь на мій удар він послав такий заряд руйнівної енергії, від якої можна було б і справді зійти з розуму, але розум утікачів перебував зараз у достатньо загальмованому стані, як і майже всі їхні тілесні відчуття. Тай передбачаючи подібне дійство, я потурбувався, аби й енергетика обох чоловіків мала, хоча би в перші миті, відповідний захист – для віддзеркалення такої атаки. Тому миршавий, неначе грюкнувши важенним сталевим ломом по корпусу танка, отримав у відповідь усе, що він послав і навіть більше. Бо я наніс йому зі свого боку новий, ще більш потужний удар - і, зминаючи відчайдушні спроби опору збитого з рівноваги єства, узяв миттєво розхристану енергетику миршавого під повний свій контроль. Паралізував чуттєву сферу, й, наче руками, виокремив із загалу його сутності найбільш тонку субстанцію вищої його енергетики. Вона сяяла гроном ефірного ультрафіолету. Чомусь я відчув неймовірне за силою бажання привласнити її собі. Я знав, що можу відібрати цей дар у миршавого, але щось зупиняло мене. Я торкнувся хаотичних потоків його пам’яті, і холодною зливою впало, як часто і просто вчиняла ця особа зло іншим, використовувала свій дар на руйнування - тепер я знав, що маю поступити за власним розсудом. І я відокремив гроно ультрафіолету від загального енергетичного єства миршавого.
Хмаринка легко відокремилася, підійнялася вище й поплила. Досить із нього. І я відпустив єство миршавого, відірвавшись від нього всіма своїми енергетичними полями. Та хмаринка майнула їм услід. І я несподівано відчув її дотик до себе. Не відомо звідки, та я знав, що таке - можливо. Але не знав, що настільки приємно. Оволодіння найжаданнішою жінкою не сягало й першого скелястого виступу цієї гори задоволення і щастя... А я піднявся на самісіньку її вершину! Я знав, що час для мене зараз зупинився, що я ставав іще сильнішим. Що мої межі, для того, Горішнього світу, ще на трохи витончилися, і що маленька частина моєї нової, збільшеної сутності вже може проникати крізь них. Тягнутися крізь ці межі туди, де царює абсолютне щастя. І ще я раптово зрозумів, що всі ці мої здатності просто відповідні моєму нинішньому розвиткові, бо світ і його властивості залежні саме від цього…
Потім, немов все швидше прокручуючи кадри сповільненого раніше фільму, до мене почали вертатися тілесні відчуття, і пульс часу засіпався у мені, намагаючись вивільнитися. Але я ще цього йому не дозволяв, а, можливо, і сам ще кінцево не повернувся до його володінь. Навколо мене завмерли напівпрозорі силуети жінок і дітей, охоронців, я міг рухатись, а вони – ні. Я міг доторкнутися до них і зробити з ними що завгодно. Ось стоїть Василь, протягує руку із паспортом. Я знав, що можу ось так просто піти звідси, і ніхто мені не зможе зашкодити, але піти зможу тільки я один. Що ось-ось час вивільниться, і тоді все повернеться на кола свої, і я повернуся теж. І що це був дивний дарунок мені з майбутнього – привид уміння, яке опанувати, якщо і зможу колись, то зовсім не скоро…

Ефір навколо стрімко затремтів, ожив, ковзнув округ барвною хвилею виру - і час прийняв мене назад у свої обійми. Здригнувся й Василь і, прискорюючись, подав паспорт контролеру. Той оглянув документ, звірив фото із Василевим обличчям, і хоча схожості було небагато, жодних претензій не виказав. Контролер просто робив усе, що йому робити велілося.
Миршавий ж бо так і стояв із отетерілим виглядом, бездумно дивлячись кудись перед собою. За півгодини-годину здатність розпоряджатися собою мала б повернутися до нього, але я знав, що тоді знайде він себе вже зовсім іншим, більш нормальним і без надприродних здатностей…
Ми нарешті проминули КПП. Сліди бійки мимовільних утікачів зі стражами порядку і ефесбістами вже старанно прибиралися, і по крихтах збиралися залишки відеокамери. Я сподівався, що запис таки постраждав, хоча вирішального значення це вже не мало…
І, схоже, ми нікого тут зараз не цікавили. І могли з розбігу стрибнути у море насолоди з назвою воля! І навряд чи був сенс зволікати. І хоча я ще перебував у дивній ейфорії від нещодавніх подій, та голос розсуду звучав у мені усе гучніше – «вперед!»

2 12/06/08
Я глядів і не впізнавав – настільки все змінилося з тих часів, коли я востаннє користувався послугами цього аеропорту. Контраст між нинішнім і колишнім був, м’яко кажучи, разючим, і особливо на тлі нещодавнього нашого з Василем минулого. Хоча нам з ним, якщо зараз чого й не вистачало, то зовсім не екскурсій та оглядів, але не помітити краси в рішенні давно назрілих удосконалень було неможливо. Але й тут якесь внутрішнє чуття, певно з протиріччя, злісно нашіптувало, що це лише новий макіяж на старому, добре відомому раніше обличчі. І це обличчя зовсім не усміхнене. Ні, такому просто всюди мариться підступ! Але чомусь із жінками це чуття про підступ ні гу-гу - тож як такому вірити?

Приємним відкриттям виявилося, і що диктат таксистів відійшов у минуле. Схоже запустили альтернативний засіб сполучення зовсім недавно - ми з чималим задоволенням помчали геть від летовища на пишному яскраво-червоному потязі аеро-експресу із затемненими вікнами і сидіннями, як у літаку. Чудово.
Я піймав себе на думці, що замість обережності мною оволодівають веселощі. Можливо це банальна реакція на все пережите, а може просто веселитися – це і справді єдине, задля чого варто жити? Добре, що час більше не в моїй владі, а то я однозначно зупинив би його задля ніжної бесіди із красунею-провідницею з кофеїнозалежним поглядом. Звичайно, таким ніжним створінням не могло бути місця в нашому недалекому азійському минулому, але чому вони не могли залетіти в наше осяйне майбутнє? Ну так, там багато місця вже займала Юлія, а ще виднілися, якщо пильніше придивитися, силуети Віки й Лесі, і ще, і ще. Але що я міг зробити з цим? Відмовитися від вищого Божого творіння за власною волею тільки тому, що це ж творіння, нехай і з іншими обличчями, вже в моєму єстві, і що місця там для всіх утілень не так вже й багато? Але ж інколи витонченій дамі достатньо і однієї пелюстки твого душевного простору. Пелюстки, що може вирости у майбутній сад, край, всесвіт…
- Василю, як тобі наша провідниця?
Василь, відволікшись від задуми, поглянув і, чи не вперше, усміхнувся.
- Коли вона нахилялася, з під її спідниці, здається, блиснули скельця камери.
- Так? Тоді в нас жодного прихованого шансу. Але, бачу, ти стрімко одужуєш - для випробування Львовом…
Я зовсім нічого не мав на увазі, тим більше щодо характеру Лесі, але моя фраза прозвучала досить багатозначно. Василь із печальною усмішкою ковзнув по мені поглядом. Я відповів чимось схожим, встигнувши вловити Василеву ревність. Ого, знеможений, але незламний! Що ж, я привітав себе із успішним знаходженням першого тонкого місця у цьому чоловікові, звичайно, окрім пристрасті до нелегкої шахтарської праці. Утім, про свої поневіряння він зараз не мав би згадувати, сподіваюсь, що заблоковані мною вервечки образів аж ніяк найближчим часом не виринуть на поверхню його свідомості. Коли завгодно і де завгодно, тільки не зараз, не в Москві.
Василь утупився у вікно, в якому стрімко ковзали околиці мегаполісу. Залізничне сполучення точно відкрили якщо не вчора, то позавчора. Все яріло свіжими фарбами і дрібними недоробками, та й переходи від аеропорту до естакад перону аеро-експресу доробляли прямо під нашими ногами.
Мимо знову проплила провідниця з очима повними ще непогамованою спрагою див. Можливо розкішну кицю цікавили наразі тільки тугі гаманці й виконання плану з продажу кави-чаю, але в неї і справді була ця палка сила пристрасті, яку так приємно врочисто кидати й на вівтар служіння більш високим цілям.
І до того ж вона білявка. Я давно вже кортів перевірити одне своє відчуття щодо білявок. Звичайно, я і раніше з ними водив шури-мури, але в той час я ще не мав отого відчуття, яке хотів би зрозуміти глибше. Ох, якби не Василь. Хоча... і я промовистим жестом покликав дівчину до себе, як кличуть, аби вручити декілька тугих упаковок із банкнотами. І не дивно, що вона покинула всіх і вся, і за хвилину ніжно торкалася мене своїм довгим, натурально світлим волоссям.
Ой, недарма вважають, що саме там чортики ховаються! - я їх зараз відчував більш ніж виразно.
Упаковок грошових знаків у моїх кишенях не було зовсім, але малося дещо інше. І, як на мене, значно важливіше.
- Чаклунко, якби вас запросили на кастинг, переможниця якого отримує безмежну владу над чоловіками, ви би погодились?
Не відхиляючись ні на міліметр, мене оглянули з ніг до голови. Ясно, я виглядів не надто свіжим, але в моєму питанні містилося значно більше, аніж можна було вловити навіть такими очима, і таким витонченим досвідом.
- Я би подумала про це найсерйознішим чином! А що вимагається від учасниць?
Мені сподобалася її бойова посмішка, і сміливий рух жіночого єства назустріч не розгубленим іще мріям!
- Наявність природного дару, і він у вас є.
І я взяв бойове єство за ніжну руку.
- А навіщо тоді кастинг? – цілком логічно запитала вона, навіть не пробуючи визволитися.
- І я про це ось думаю – сказав я найбільш таємничим тоном, і став тримати паузу, - хвиля тепла линула з моєї долоні в її долоню, і далі...
Вона і справді була би доброю ученицею - сприйнятлива і повна природної чарівної містерійності... Майже як та, що зникла в небі в напрямку Еміратів, залишивши мене лікуватися від навколосердечної недуги - як же її звали? Кеті, Кет?.. Але навряд чи й зараз в нас могло би все протривати довше. Її доля належала цьому краю. Утім, як і доля Юлії теж… Я міг потримати лінії їхніх доль у своїх руках, але кожну лінію завжди тягне на своє природне місце…
- Доброго коньяку не бажаєте? – із запопадливим виразом раптом прийшла до тями вона.
- Ні, дякую, просто залиште мені ваш телефон...
Її звали чудовим слов’янським іменем Євпраксія! Це ж треба! Декілька митей я насолоджувався зробленим молодою жінкою записом, її крупним каліграфічним почерком. І раптом зрозумів, що це саме той артефакт, володіючи яким, я матиму на неї вплив і на відстані. А чом би й ні – це ж приємно, коли хтось на відстані всміхається, згадуючи тебе! А що саме змусило згадати хіба з’ясуєш? Я акуратно склав і сховав серветку з іменним номером до кишені, і відпустив даму. І вона красиво поплила вагоном, у раптовій задумі не звертаючи увагу на звичну суєту пасажирів. Але кожна мить має здатність поступово втрачати барви. І найшвидше тануть миті найчарівніші... І вже за декілька хвилин Євпраксія, наче звільнившись від щойно пережитого таїнства, частувала мандрівний народ усім, чим народ міг собі дозволити частуватись, окрім одного - всі її дійсно щирі усмішки належали виключно мені.
А змочити губи коньячком було би і справді не зле. Проте грошей у мене зовсім не залишилось, а розплачуватися із можливою майбутньою ученицею чимсь неіснуючим зовсім не хотілося. Останньої п’ятисотки нам якраз вистачило на проїзд оцим потягом до Савелівського вокзалу, куди й дісталися рівно за півгодини, як і гарантувалося розкладом. До побачення, Євпраксіє. Якір посмішки на прощання! Побачимось?

Я згадав про химерні видіння, бачені мною ніби зовсім ще недавно, і вже так давно - по приїзді, на Київському вокзалі, і максимально потамував свою енергетику. Хоча саме зараз, як ніколи раніше, хотілося випробувати себе у будь-якій ситуації. Та досвід застерігав від такого нахабства. А все та ейфорія. Опісля випадку із приєднанням до мене кавалка аури миршавого контролера, мене стійко переслідувало відчуття, що я знову серйозно додав у розмірі своєї сутності. Але було й відчуття провини, утім, що я міг зробити, коли вибір був здійснений зовсім не мною, і сталося, як сталося, - і, я сподівався, сталося так справді без моєї на те волі...

Ми спустилися в метро, пройшли біля чергового контролера – о, країна тотальних контролерів! - махнувши діловій жінці у форменій одежі начебто службовими посвідченнями працівників підземки. Коротке і таємниче слово „свої” можливо подіяло би і без додатково здійсненого дрібного навіювання, але я не хотів ризикувати. І тут нас перехопила міліція.
Молоденький сержант виник наче чорт з табакерки – із нікуди. Приклавши долоню до свого крутого картуза, промимрив щось незрозуміле, але завершив значно чіткіше - „ваші_документи!”.
Я очам своїм не повірив! Як так можливо? Талановитий юнак! Напевно винуваті й наші бліді, перевтомлені обличчя, виснажені тіла, що ж іще? Невже так надресирувався на заробітчанах? Та, mea culpa, - геть утратив пильність, зовсім розслабився, - себе то я заховав, але Василь світився, наче ліхтарик…
Подаючи менту документи, я наче зовсім випадково доторкнувся його долоні.
І сержант завмер, неначе той цуцик, що нагло вчув поруч навіть не вовкодава, а щось із епохи динозаврів. Йому раптом страшенно сподобалось життя, як воно є. І дуже не сподобалась його служба. Декілька днів тому він був у церкві, хрестив племінника, і на душі тоді було так добре – чисто, дзвінко, високо! Воно звичайно, батюшка ще той - новий руський, але ж у церкві ж не тільки батюшка присутній! І він тоді ту високу присутність відчув! Аж до сліз на очах... І так жаль йому стало Росію і себе в ній. А нині зав.відділку ранком усіх попередив про особливу пильність і старанність, і вечором знову вимагатиме грошей і гарчатиме, що вижене у три шиї. І точно вижене - з нього станеться!..
Сержант здався мені зовсім тонким, і я мимоволі проштиркнув його „поглядом” глибше, аніж зазвичай торкався чоловіків і жінок, - аж по той бік, де на дні його сутності вовтузилися забуті тіні його предків. Курча піхота! Але ні. Погляд полетів ще далі, загинаючись вгору – вище, і вище. І я відчув це торкання до його збентеженої раптовою увагою знизу ангела-охоронця – чарівної дівчинки з німбом замість бантика, без одягу, як без гріхів… Дівчинка, схоже, беззвучно плакала. Тільки цього мені не вистачало... Інколи я не розумів Задуму. Дали би в «руки» ангелам потрібний пристрій, для скерування нас, земних, у правильний бік, і все «путьом». Але уявити цю дівчинку-ангела з електронним кийком у руці я не міг… Як і свою, я ні крапельки не сумнівався - ще красивішу ангелку - з особливими тисками для корекції моєї натури…
Я перевів погляд - відчув, іще мить і щось нове стрімко увірветься в моє життя, - знаючи, що це мені зараз ну зовсім ні до чого...

Ми залишили сержанта у глибоких роздумах і за декілька хвилин уже пропихалися у переповнений вагон потягу. Що, ж, привіт Москва, я повернувся...

3
Орендована мною напередодні раптового попадання в Азію квартира знаходилася в п’яти хвилинах ходьби від станції метро „Щелковська”. Квартира, звичайно, була не надто. І останній ремонт у ній відбувся, думаю, з четверть століття тому. Запевне в ті ж бо часи, що й у квартирі незабутньої Ольга Сергіївни, котра й жила не так далеко звідти. Утім, це зовсім не заважало, як мені пригадувалося, господарям обожнювати цей скромний закапелок свого дорогого минулого. Що повною мірою відображалося не лише в ціні оренди, але і в тотальному контролі над її щораз новими мешканцями.
Контролювати було не важко, бо хазяї мали ще один закамарок дорогого минулого - якраз навпроти першого. І, ясно, їхній погляд вільно перетікав з одного «дорогого» в інше - «не менш цінне». Тож, коли я встромив ключа у замок орендовано своїх вхідних дверей, вони тут же й вискочили, але зовсім не для того аби радісно привітатись.
- Ми так не домовлялися!!!
- Доброго…
- Чуєте?! Не домовлялися!
- Дня…
- Ось вам, забирайте назад свою плату, і йдіть-йдіть по-добру, по-здорову! Ви й не жили, і не живете у нас, і жити вам у нас нічого! І взагалі невідомо, що ви тут робите, - може терористи якісь! І ми вже заявили про ваше зникнення дільничному! І він порадив нічого спільного із вами не мати!
Хазяям було по п’ятдесят із гаком. Неначе й не старі, але якісь зачовгано-пузаті, і, як виявилося, більш неприємні, аніж я гадав.
Коли я домовлявся з ними щодо свого проживання, вони зі всіх сил намагалися сподобатися, а заодно, й побільше випитати. Зрештою, я і тоді вже знав, що вони не такі й ангели, але хіба я міг знати, що вони прагнули стати ще гіршими? І це їм вдалося. Тож нехай. Хоча я зовсім не бажав допомагати їм на шляху подальшого гріхопадіння.
- Добре, добре, але я повинен забрати свої речі, - діватися було нікуди.
- А ми їх уже і перенесли до себе, бо мало що. До речі, разом із дільничним, він свідок, що все по-чесному! Федоре, де там їхні гроші? віддай їм, і до побачення!
Федір протягнув мені дві засмальцьовані терті-перетерті стодоларові купюри ледь не 70-х років.
Але мене здивувало не це.
- Перепрошую, але ж я вам давав п’ятсот…
У цей момент хазяйка винесла зі своєї квартири мою дорожню сумку і окремо, як мені здалося, не зовсім чистий пакет із причандаллями, зібраними звідусіль, в т.ч. і з ванної кімнати.
- П’ятсот? Які п’ятсот! Про що ви говорите! Людоньки! Ви чули? Та ми після вашого непоселення, ледь не півмісяця вже шукаємо нових жильців, а хіба легко їх зараз знайти? А наші нерви? Наші переживання? А те, що ми ваше барахло у себе тримали! Ні, ви гляньте на них, усілякі аферисти так і хочуть обібрати простих москвичів, які все життя горбатилися, аби на старість зажити нарешті спокійно! Федоре! Телефонуй дільничному, нехай приходить і розбирається! Телефонуй, Федоре, а то понаїхали тут! Чуєш Федоре! Квартира простоює, а вони грошей вимагають!.. Ой, людоньки…
Хазяйка раптово притулилася до стіни, і поклала руку на серце, вдаючи, що їй недобре…
Голос її перейшов ледь не в стогін.
- Ой, серце, Федоре, води…
Федір метнувся, і вискочив із очманілим виглядом і стаканом води в одній руці, й ліками в іншій…
Ого, це вже, вочевидь, було не банальне лицедійство, а ціла постановка! Якби колишні односельці цієї чудової пари та й бачили! Але хіба з отого Буданова, з любої моєму серцю Тернопільщини, так просто доїхати нині до колишньої столиці Союзу? А далі хіба відшукаєш отут оцих Кушніруків, що нині Кушнєрукови? Ніяк не вийде…
І в цей момент двері моєї, так невдало заорендованої, буцімто нині геть порожньої квартири, раптово прочинилися.
І звідти обережно, але вкрай заінтриговано, наче киця до комори, визирнула чорнява, гостроноса жінка – без віку, і, певно, й без постійного чоловіка в ліжку. Дочекалася, доки зірка акторського ремесла зробить обережний ковток води – о, знову цей Федір набрав із-під крану! а скільки ж раз йому говорила, ну безтолоч-безтолоччю!..
- Ой! А я почула, Валентино Степанівно, Федоре Прокоповичу, що ви тут із невідомими голосно-голосно розмовляєте, подумала, може трапилося що?
Акцент був явно кавказький – гордий і, водночас, проникливий…
- Та трапилося, трапилося – На обличчі Валентини Степанівни вималювалася бліда надія - напевно житиме, житиме! але тільки після того, як просльозиться - Ось речі свої прийшли забирати! Жаль, але… Я до вас зараз зайду, лише ось проводжу людей.
Вочевидь, Валентина Степанівна вирішила, що достатньо вже з нас люб’язних перемовин, але я так не вважав. Та й кавказька киця явно прошмигнула не до своєї комори, хоча які я міг мати до неї претензії?
- То певно ми з вами мали мешкати в одній кімнаті? Я радий, що ви погодилися скласти нам, двом самотнім чоловікам, добру компанію, але, бачите, люб’язна Валентина Степанівна в останню мить передумала, тож не судилося нам із вами навіть повечеряти втрьох…
- Ні, щоби поселитися нормально, як ось люди це роблять, а то одні лише клопоти, а тепер і наїзди, вимагання грошей... – миттєво спробувала перебрати ініціативу до своїх рук хазяйка.
Господарі навіть не почервоніли, мов це не їхні фокуси щойно розкрилися. Та, схоже, були готові негайно подерти нас на кавалки, а кавалки перепродати, і лише у роздріб…
Чорноока, миттєво скопіювавши настрій хазяйки, насторожено ковзнула по нас із Василем поглядом.
- Та ви що собі думаєте?! Хто ви такі?! Чому до хороших людей чіпляєтесь! Хвору жінку ображаєте! Силу свої проявляєте! Я теж буду свідчити, що ви тут погрожуєте!!!
У неї явно був дар впливти на інших. Та й раптовий безцеремонний напад мав, певно, миттєво вивести нас із рівноваги, змусити до атаки у відповідь, і дати нагоду публічно вчепитися у вороже горло, неначе захищаючи господарів... Одначе господарями цієї чорноокої були зовсім не Кушніруки, - Кушніруки мали стати лише новою жертвою…
Саме така вервиця образів промайнула перед моїм внутрішнім зором. Це ж треба! Тим не менше, я найчарівнішим чином посміхнувся і гостроносій.
- Вже ніхто ні на що не претендує, ось тільки речі забираємо і йдемо. Кажете, ледь не півмісяця мене не було? Як швидко летить час, так прикро… Але мадам, дозвольте, вас на хвилинку потурбувати…
- Куди!!! Моя квартира, стійте!..
Почулися розпачливі зойки квартирантки, які покрили навіть злагоджений дует хазяїв. Та я рішуче подався вперед, повз масив чорнявої - серйозної, як виявилося, комплекції жінки, і, як липкий жах у мирний дівочий сон, проник в орендовану колись і мною «двійку». Дорогою я вимушено обійняв галасливу конструкцію горла і грудей – інакше проминути вузький коридор було абсолютно немислимо. Притиснувшись до неї усім тілом, я ковзнув ще глибше у вир її думок. І вона, схоже, відчула це...
Сама кімната за час моєї відсутності дивовижно змінилася - на стінах, на підлогах, на столі, та дивані тепер містилося багато чого нового й цікавого - від містичних картин і фотографій, до шкір, тканих килимів і безлічі специфічних атрибутів тьмяної магії і не менш темного чаклунства.
- Ви напевно гадалка? О, думаю, ви вміла гадалка і віщунка, - сказав я швидше ствердно і пішов на кухню, - Тож ви мали би й відчути, що я тут залишив дещо своє. Невже не відчули? Шукали, але не знайшли?..
І на очах онімілої провидиці я підійшов до дверей кухні, взяв табурет і зазирнув на антресолі. Ніби порожньо. Саме так і повинно було виглядати. Але у глибині, на дощатому настилі, все ще лежав залишений мною дипломат. Зрештою, і я його, як і всі інші, не повинен був бачити, але намацати мав обов’язково. Я протягнув руку і справді відчув його тверді шкіряні боки.
Ворожка ж була абсолютно впевнена, що на антресолях нічого немає, вона тут все ж переглянула і не раз.
Я ж і не став її переконувати у зворотному. І вже тримаючи дипломат у руці, навіяв тверде переконання в її правоті.
- Я помилявся, тут нічого мого не має. Прощавайте.
Та й справді, ці гроші я зовсім не вважав своїми.
За дверима квартири, те саме я втлумачив на прощання і в голови господарям квартири. І ми пішли. Я навіть не став забирати в театральної трупи решту своїх грошей. Можливо вони випадково підуть на щось дійсно корисне…
З мільйоном євро за нашої відсутності нічого не сталося. Навіть дивно, бо гроші завжди притягують до себе найнеочікуваніше, і, линучи з рук в руки, тануть, як ті камінці у темній глибині водойми буття.
Коли ми виходили із зачовганого і кіптявого під’їзду, Василь вельми несподівано зауважив, що порівнюючи із господарями, жінка, що зайняла „мою” квартиру, йому видалася приємнішою, тільки даремно вона до Москви приїхала, тут її чеснотам робити нічого…
Я не став з ним сперечатися, бо дещо з минулого цієї жінки, що відкрилося в коротку мить дотику до неї, нажахало би Василя значно більше, аніж тоді мене. У дні нинішні вона вже не крала в містах чужих дітей - лише гадала й ворожила. А нині мала чіткі плани на маєтність люб’язних Валентини Степанівни і Федора Прокоповича - в минулому товарознавців із великого гастроному неподалік, де нині меблевий салон – і знала, як втілити їх в реальність... І як у мою голову те все влазило! І, в основному, ж усіляка дурня!..
Як мені набридли всі ці неприємності! На противагу від блаженного вигляду Василя, мою пам’ять останніми днями ніхто не упорядковував. І там творилося чорт знає що! Хотілось би вже забути про те все, й піти на заслужений відпочинок - років на сто. Подивитися, врешті-решт, футбол!
- Василю, а ти цікавишся футболом?
Василь від несподіваного запитання аж зупинився. Його велике обличчя стало ще круглішим.
- Та ні, якось байдужий. Там важко знайти хоча б якийсь сенс. Але коли немає що робити, то можна і футбол дивитися. Сергію, може поїдемо в квартиру, яку орендував я?
- Ні, не варто ризикувати. У тебе були серйозні проблеми, в мене теж. Та й гляди - скільки оголошень. Але вибираємо лишень ті, що написані від руки і не найкращим почерком.
- Дарма, у мене хороша квартира, я був у непростому відрядженні, але...
- Василю, проїхали, - туди ми не підемо, там можуть ждати ті, що вже вчинили нам купу неприємностей, поглянь на свої руки. Коли пригадаєш - чому вони такі, даси знати…
Василь в глибокій задумі уставився на почорнілу від шахтної породи грубу шкіру своїх долонь. І так би стояв, якби я не потяг його далі.
Нічого, колись відійде…

Пропозицій по житлу вистачало. І вже за годину ми отримали ключі від нормальної «двійки» неподалеку, внесли завдаток в тисячу євро і з великим задоволенням відмежувалися від суєти і гаму.
Чергова порція сухарів із водою явно не влаштувала Василя, але аргументовано сперечатися зі мною він ще не міг. З певними труднощами, але вже цілком вербально, я переконав його в тому, що він не повинен являтись і на свою фірму, що найбільш доцільно вважати себе звільненим за власним бажанням. А ось думати про повернення у Львів дещо ранувато. Бо ж і він оце без жодних документів, і на вокзалах зараз тотальні перевірки, - без мене кордону не перетне – розумно повертатися удвох. Тільки ось мої справи в Москві ще не завершені.
І зважаючи на те, звідки я його витягнув, найкраще, аби він якийсь час побув під моїм дружнім наглядом.
Щось мене непокоїло в ньому, а що саме – ще не міг з’ясувати.

Василь при мені зателефонував до Лесі. Зрозуміло, що ми про всяк випадок зробили це з достатньо віддаленого від нашого нового житла телефона-автомата, що спершу я промовив декілька слів, аби підготувати Лесю, та однаково, це було ще те дійство. І хоча, як на мене, Василь проявляв у стосунках із жінками деяку наївність, але він умів кохати всіма фібрами свого єства. Мені навіть трохи ніяково стало, згадуючи про свою останню зустріч із Лесею і про плани на її особливу вдячність. О, тоді могло статися будь-що - особливо, якби я хоча б трішечки наполіг – з дивними пейзажами ненаситного втамування з вершиною, а то й декілька туманними піками взятих вершин… Та нинішня ситуація була би не такою теплою, якою вона є нині. Вочевидь ота небесна жінка, що прикриває мене Згори, того достопам’ятного дня не послухалася і, відпущена «хоча б на трохи», усе ж не полетіла з іншими ангелами-охоронцями на пікнік…



4
Я відкрив очі. Миттєве видіння, бачене щойно, здалося приголомшливо виразним – брудні сніги завершувалися млою, крізь яку ми йшли далі й далі. І мла ставала все холоднішою. Під ногами чавкало схоже на болото запашне гидке місиво, і ним доводилося йти і йти - слід-услід за кремезним силуетом попереду, що, як я сподівався, знав дорогу, якою вів нас…
Можливо я бачив майбутнє, а може й минуле, одначе, настільки не привабливе, що краще б те все ставалося не зі мою…
Я залишив Василя відсипатися, і, хоча не менше за нього прагнув продовження снам, проте змусив себе взятися за вирішення другої частини своїх московських справ. Мав ще зазирнути в інтернет, але таким чином, аби не спалитися – є ж купа «речей», за якими зовсім неважко впізнати особу, що раніше вже наслідила у мережі. Непримітні звички, які складають наше «я» неможливо повністю змінити, тож почерк залишався твоїм, і тільки твоїм. І потрібно було проявляти особливу обережність геть у всьому, і, спершу, знайти безпечне місце доступу. Такі в Москві існували. Знову ж таки на метро я дістався одного із найбільших столичних учбових закладів. Без особливих проблем ввійшов на його територію. Мій ноутбук радо сповістив, що загальнодоступний інтернет іще не відключили. Чудово.
Я зручно вмостився в коридорі одного з напівпорожніх у цю пору корпусів, біля вікна з видом на підхідні шляхи і, не барячись, взявся за справу. Тут діяли певні обмеження на спілкування зі світом, але я їх легко подолав, ну а швидкість доступу особливого значення не мала. Маскуючись під автомат однієї із всесвітньо відомих пошукових систем, першим ділом переглянув веб-сильця, поставлені мною раніше на слідах свого попереднього перебування тут. Зірваними виявилися майже всі! І неодноразово - можливо тому веб-сильця мені й подобалися більше, аніж звичайні. Без сумніву, моїми слідами час від часу йшли не лише ті, кого я зачепив, але й кого я так акуратно намагався не зачепити. І зараз, думаючи, що я тягну жилку чиїхось слідів, міг зачепитися за чужі петлі й гачки. А отже, десь у цю мить міг спалахнути-заблимати червоний світодіод і прозвучати команда „Фас!”, і що найбільш весело – основними мовами всіх відомих мені спецслужб. Це ж бо таке порушення їхнього безумовного права – слідкувати один за одним і за всіма, але, в жодному разі, не дозволяти подібне «простим» смертним…

Я зафіксував отриману інформацію, далі, швидше за звичкою, ще трохи позаплутував свої сліди, і, нарешті, повноцінно сконцентрувався на зниклій доньці київського олігарха. Поставлені раніше на внутрішніх мережах головного офісу Пилишина нові сильця привели до лантуха нової інформації. І саме тут на мене очікувала бомба. Декілька днів тому, мережі олігарха від посереднього рівня загальнокомерційного захисту стрибнули на рівень вищий, аніж у нинішнього українського президента. Ясно, що нинішній головний гарант - і повний неук і абсолютний нероба, і, ніби то, якщо неук нічого сам не робить, то й немає сенсу оте «ніщо» і якось захищати, але за державу образливо. І ще більш образливо, коли поруч із дірявим «президентським» решетом зростає споруда із веб-залізобетону. Почерк використаних рішень мені був знайомий – він спостерігався, як базовий елемент у системах належних саме російським спецслужбам. Тим не менше, так як комп’ютер самого олігарха ніхто змінити ще не спромігся, я таки попав у нього колишнім, нехай вже і щільно стиснутим новими захисними конструкціями, каналом, добувши чергову порцію інформації. І схоже, я це зробив востаннє, бо мої сліди виднілися тепер чіткіше, аніж літак у небі, та на відміну від неба, жоден вітер їх звідси не видмухає.
Ще трохи покружлявши мережею, і змінивши декілька раз свої ай-пі, нарешті отримав автоматично зібрані докупи нескладною, власноруч зібраною програмкою, нові повідомлення зі всіх своїх скриньок. І, за звичкою, знову ж видалив усе, до чого міг дотягнутися.
Можна було вже покидати поважний Вуз, але цікавість взяла гору. Я нашвидкуруч переглянув отримане. Приємно, що про мене не забували. З Нью-Йорку обізвалася моя француженка, її фірма раптово збанкротувала, колишні друзі й коханці виявилися негідниками, і тепер вона розшукувала мене, бо, як виявилося, єднання наших душ для неї таки щось значило… Для мене теж… А ще мені написали колишні боси з агентства - щось вельми багатослівне, що читати я взагалі не став. Окрім цього, листів із десять прийшло з Києва, і один з Москви – від Юлії. В останньому тільки номер телефону. І знак оклику в кінці цифр.
З Києвом, як і очікувалося, все складалося значно веселіше. Зрозуміло, що писала мені тільки найменша з Пилишиних – Оленка. І на першому місці, звичайно, були емоції. Але з того, як вона їх виявляла, мені стало зрозуміло, що у дівчинки твердий характер, і хоча на неї тиснуть, вона не піддається, і все ще сподівається на мене.
„Вірю, що саме ви знайдете і повернете назад Іру...” - правильно, бо хто ще, як не я... І ще ряд подібних листів… Потім декілька днів мала не писала. Та й мені було не до листів тоді. А ось у мейлику, який надійшов сьогодні зранку, вона повідомляла, що її сестра два дні тому щасливо знайшлася, і зараз перебуває знову ж таки в Москві, і я сам можу переконатися у цьому „... ось номер її телефону, з нею всі вже поговорили. Я теж. Сестричка молодець, - втекла від бандитів через вікно. Тато і мама вже їздили до неї. Але не привезли із собою. Кажуть, що зараз Іра в лікарні, але приїде за декілька днів. Іра справді розмовляла дуже мляво, напевно важко хворіє... А ще татко і мама від неї заразилися, бо як приїхали, я не можу їх впізнати - сильно змінилися, раніше їх багато що цікавило, а тепер усе до лампочки, - і те, на скільки Ірина затримається в Москві, і те, чи зробила я уроки, чи ні. Навіть не проти, аби я вам написала, бо ви хороший, і можете допомогти моїй сестричці таки доїхати додому…”
Цей лист змусив мене добряче задуматись. І не тільки задуматись. Що-що, а визначити місцезнаходження абонента за номером телефону труднощів нині не складало. Були би гроші на рахунку. А вони в мене були в різних куточках світу.
Як виявилося, географічно трубка мобільного із відповідним номером наразі знаходилася неподалеку, кілометрів двадцять від Москви, в лісах за Чкаловським, у комплексі будов неясного призначення. А те, що розміщувалися вони на території закритого військового санаторію, вдалося визначити за допомогою інших Інтернет-сервісів.
Я не мав сумніву, що моя переписка з наймолодшою з Пилишиних відбувалася вже під уважним наглядом, і мені дозволили дізнатися справжній чи не справжній номер Ірини зовсім не випадково. Знаючи, як здатні працювати спецслужби, розраховувати, що це випадковий витік інформації, не доводилось. І навряд чи питання в грошах, які я раніше збирався заробити на повернення Ірини додому, скоріше в тому, що встряв я в серйозну гру - і мою появу помітили й оцінили, зі мною хочуть познайомитись. Якщо і справді довкола олігарха з’явилися тісно пов’язані з ФСБ сили, то цілком достатньо перечитати мої листи малій Оленці, в якій я «магічним чином», за одною непевною фотографією, стверджую, що її сестра жива, і що я вже на півдорозі до неї, аби пов’язати появу таємничого комівояжера на місці повторного зникнення Ірини з однією і тією ж особою. А ще сліди в інтернеті, відбитки пальців у Москві, в поїзді, в Красоярську...
Отже, отриманий телефонний номер обов’язково приведе мене до засідки. Навіть карти частково відкрили, ось, мовляв, дівчина де лікується від отриманих стресів. Яка самовпевненість. Буду здивований, якщо все організовано кимсь іншим, - не тими, що так уміло навчилися промивати голови, зачищати по-новому місця злочинів, але ж який розмах – від Києва до Красоярська. І в той же час – не офіційна ФСБ – «просто» вхожа в усі силові структури організація, що, не роздумуючи, порушує будь-що – від законів країни аж до тих, що всередині кожного.
І розповідати, що дівчина справді втекла від когось там через вікно – повне глупство. Та я ще до цієї уявної втечі Ірини бачив у Києві при Пилишинах московських хлопців. Хоча вони навряд чи це враховують. Але чому вони думають, що я, будучи в нормальному глузді, після такої інформації про порятунок Ірини далі займатимуся цією справою? Тим більше, коли в мене є підозра, що я взяв гроші саме з їхнього сховку. А в них, що узяв їх саме я. Може натякають, аби не ліз не в свою справу, бо що для них тепер цей мільйон, а ось моє подальше втручання їм ні до чого… Та все одно не второпаю, навіщо мені дали цей номер… Можливо, знаючи ще щось? Все прорахувавши, і вважаючи, що всі шляхи розвитку подій під їхнім контролем?
Що ж, чому би й не покинути усю цю мутну історію, тим більше - я в плюсах. Тільки ось мала Оленка від мене чекає значно більшого, саме від мене. Бо її сестра ще не з нею…
Благополучно покинувши територію навчального закладу, я з давно забутим трепетом зателефонував Юлії. З першої миті нашого знайомства мене шалено тягнуло до неї. Причин я не розумів, але навряд чи чоловіче ставлення до жінок колись вимірювалося розумним, певно чимсь іншим. Можливо мене так сильно тягло, бо я вже бачив її оголеною і з’явилося підсвідоме відчуття, що ми близькі? І через це сьогоднішнім ранком я загравав із Євпраксією аби хоч якось позбутися зростаючої залежності, можливого нового свого шаленства? Нічим не виправданого шаленства, бо перспективи в нас із Юлею геть різні. Та допомогло не надовго. Ось зараз я міг би із таким самим успіхом зателефонувати Євпраксії, але ж тягнуся саме до Юлії. А десь є ще й Віка, хоча і заміжня, але чомусь узята мною в майбутнє! І з Вікою мене єднає щось значно глибше, але це, як ніч, а Юлія – день. Нинішній мій день…
Зрештою, у мене перед нею жодних зобов’язань, і можна було вважати, що я уже зробив усе, що міг, можливо навіть врятував її життя. І, по-хорошому, мені би зараз краще відсипатися, як оце робить Василь, - відходити від напруження останніх днів, а не шукати зустрічі з Юлею. А з іншого боку – щастя єднання Інь і Янь придумав не я, і хіба не природно, що мені хочеться зараз такого єднання? Напевно звідси і автоматично бажання захистити її від неприємностей. Утім, я ж не кидаюся рятувати всіх зустрічних жінок, в яких неприємності? Але й не всіх я тримав голими на своїх руках. Що ж, переконати себе – теж важливо.
Електронний лист від Юлії був датований вчорашнім числом, отже нічого страшного з нею, сподіваюся, ще не сталося. Запевне вона таки утрималася від рішучих дій, не засвітилася ні в аеропорту, ні в інтернеті, не видала себе дзвінками до рідних, чи друзів, і не є наразі банальною наживкою в полюванні, і не відповідає тільки тому, що не чує виклику.
Я повторив дзвінок. На цей раз все сталося ледь не відразу, і голос був її, хоча і звучав для мене зі слухавки досить незвично - і радо і злякано, водночас.
- Так...
- Доброго дня, Юліє. Так, саме той, добрий знайомий... Приємно, що очікували. Ви в Москві? Славно. Можемо прямо зараз і зустрітися... Ні, по телефону не потрібно.. Яка найближча до вас станція? Зрозумів, чекатиму там о сьомій вечора... Домовились... Але ще одне, якщо біля вас є церква – зайдіть і запаліть свічку – за минуле, за майбутнє... Чого так? Та просто, прийшло в голову…
Я палав від щастя, чимшвидше би тепер проковтнути купу вільного часу, і, нарешті, побачити її, доторкнутися до неї. А щодо церкви, то я казав на повному серйозі…

5
Я приїхав на станцію метро „Сокол” завчасно. Піднявся на привілля Ленінградського Проспекту. Оглядівся. Біля виходу зі станції, ніби спеціально, дожидався мене старий-престарий трамвай. Саме той… Колись, давно, я негайно заскочив би в нього і поїхав туди, де мене очікували такі податливі обійми, дивна чуттєвість східного генотипу, і кароокий погляд, сповнений упевненості у своїй недалекій перемозі... А ще раніше я просто йшов би до вулиці Піщаної, такої близької, і вже такої далекої, - де колись жив і працював, і куди мене вперше привела Вона...
І знову цей раптовий спалах – без подальшого… Наче усі пласти пам’яті привалило важеними брилами у найглибших, найпотаємніших місцях, відрізало від мене проваллями катастроф, і дістатися до них - ніяк. Дороги втратилися серед руїн, поросли травою, деревами й кущами… Але та, дивовижна, музика ще звучала - колишня музика цієї магічної для мене місцевості, і не чути її я не міг - музику своєї призабутої молодості, музику своєї вічної любові. І навіть надглибоко заховані, завалені в безмірі усього, що сталося потім, їй співзвучно відлунювали неясні згадки - голосами чистими і красивими. Ось тільки про що?..
Не пам’ятаю…

Я відчув Юлію значно раніше, аніж побачив. Вона хвилювалася, поспішала, бо трохи запізнювалась. Утім, хвилювання маскувалися за звично впевненою ходою красивої жінки, на яку заглядалися не тільки чоловіки. Я зовсім не хотів впливати на неї, таку переможну, але я не мав іншого вибору. Навряд чи вона впізнала б мене у цю хвилину - я вдягнув сонцезахисні окуляри, і налаштувався на прозорість саме для неї. Але їй здалося, що таки впізнала. Озирнулася, завагалася, та, втім, поспішила за якимсь чолов’ягою, котрий щойно звернув із Ленінградського проспекту у напрямку до Піщаної.
Я провів Юлію подалі від проспекту і, тільки переконавшись, що за нею слідом і справді немає хвоста, і на ній не сконцентрована чиясь постійна увага, підійшов ближче.
Жінка стояла на околиці старого скверу і розгублено озиралася. Ми домовлялися зустрітися на виході зі станції, але Юлію збив із пантелику той, вельми схожий на мене перехожий, а ще і я обережно «натискав» на рішення, які вона приймала. Але нічого такого, вкрай незвичного, не сталося – з ким не буває. Всі час від часу губляться на рівному місці, не помічаючи прихованих причин. Поруч малі діти цокаючи язиками протягували долоні зі смачними крихтами до сосни, стовбуром якої сторожко спускалася кумедна білочка. Юлія, мимоволі зацікавилася видовищем, і не помітила, як я наблизився до неї. Про всяк випадок, знімаючи окуляри, я промовив ледь не на вушко:
- Привіт, красуне, я чудовисько...
Вона різко повернулася - усім тілом налітаючи на мене.
Я, можливо переходячи допустимі межі, підтримав її рух до мене, залишаючи, втім, простір для її руки, що, певно за звичкою, намагалася відшукати і втримати кордони між нами.
Я з приємністю тонув у її зіницях, переконуючи себе, що просто навіть дружба між чоловіком і жінкою не заперечує таких ось моментів. Дружба, певно, закінчується, якщо про такі моменти починають домовлятися, коли вони стаються все частіше і частіше. А ще важливо – скільки вони тягнуться, і в що переходять. Коли пристрасні любощі не просто миттєва вдячність і випадковий збіг обставин, а коли твій дух проникає в її єство і стає і її духом… А вони разом – одним небесним птахом…
- Ні, Сергію, ви, ти просто негідник,.. налякав і покинув... А я просто втратила себе… Сама не своя… Ти мене чуєш?.. Про що ти думаєш?
О, якби лише це! Якби я був негідником, то намагався би стати довершеним негідником. Тож або довершений негідник або зовсім не негідник. Чи йшлося саме про те, чи я гідний її? Але ж вона цього ніяк не могла знати. Може і гідний. Але з іншою долею, що більш ніж факт.
Я відчував дихання її важких, пружних грудей і вже думав тільки про них, а ще про її ніжну і тонку шкіру, крізь яку так звабно пульсують судини, шкіру найніжнішого відтінку - кольору топленого молока...
- Про що? Я думаю про дружбу і довіру, про радості життя, про те, чи ми дружитимемо...
Я міг до безконечності обійматися із нею, але на нас уже показували пальцями дітлахи.
- Жених і нєвєста, жених і нєвєста...
Та й вона прагла тільки захисту, а я підходив для цієї місії лише частково, і в короткостроковій перспективі.
Ми бродили алеями парку і Юлія розповідала мені спершу про своє повернення до Москви, про те, що вона таки ходила до своєї квартири, там навіть залишився її старий замок. Але я мав рацію. Вона відразу відчула чужу присутність у своїй квартирі, навіть не заходячи туди, хоча це далося їй нелегко. Можливо повезло, що угледіла у вікні того, хто там живе зараз! І вона цю особу, здається, бачила раніше… А поки вона мешкає у своєї шкільної подруги, хоча це не зручно, бо квартира невеличка, і подруга планує невдовзі вийти заміж. І що вона зовсім розгублена, і намагається зрозуміти, як бути далі... Потім її зацікавило, ким є я…
Звичайно, я змушений був якось відповісти на запитання - хто я, і де працюю. Працівник охоронної фірми і мешканець Львова – прекрасно пояснювали, як мій ледь помітний акцент, так і виразніший професіоналізм. Не жонатий...
Я міг сказати їй будь-що, і вона сприйняла би це за незаперечну істину, але відходити надто далеко від правди не хотілось. І з пам’яттю творилося в неї зараз таке, що причин переживати за себе я не бачив – навколишнє вона інтерпретувала адекватно, але в цілому і справді була ще сама не своя… Утім, розмову про мене ми швидко закінчили, зупинившись знову на Юлії.
- Сергію, я вчора майже все пригадала, і це був не дурний сон, а дійсно пережите мною жахіття!.. Я добровільно подарувала свою квартиру отому жевжику, що нині в ній оселився! Я навіть згадала, в яку нотаріальну контору ми ходили, про що там і з ким говорили, що оформляли, а потім... Потім вже тільки поїзд, і ти, і весь цей нинішній жах...
Юлія розтривожено говорила, а я кивав їй у такт, - як добре, що вона ніколи не згадає геть все...

Ми сиділи на відкритій терасі невеличкого кафе з виглядом на парк. Небом переповзали надвечірні хмаринки. За ними підтягувалися і недалекі вже сутінки.
- Тобто жодних самостійних, чи спільних поїздок із нинішнім якби власником твоєї квартири, наприклад, у БТІ, ти не пригадуєш?
- Ні, пригадую, що тільки підписала генеральне доручення ледь не на всі можливі дії від мого імені...
- Ясно. І зараз ти все ж таки хочеш…
- Звертатися до суду, в міліцію, прокуратуру! Якби не ти, я вже давно б там була! Оце ходжу сама не своя після того, як все пригадала, і місця собі не знаходжу! Достатньо уявити, що хтось безсоромно перебирає там зараз мої речі й відразу накриває з головою... І якісь немислимі надії на тебе, зовсім незнайомого мені чоловіка. Це виглядає безглуздо, але ж ти мене витяг із іще більшого божевілля, так? Поясни мені це, прошу тебе…
День у Москві видався теплим, хоча і не жарким, і надвечір’я здавалося мені вельми комфортним, але Юлію пронизувало відчутним і мені холодком. Було помітно, як вона тремтить. Я пересів ближче – обережно обійняв м’які плечі, притулився тісніше, ділячись чимось більшим, аніж просто теплом, і тремтіння поволі згасло.
- Напевно таки витяг, але все ще не просто, легкого шляху попереду не бачу...
- Я відчуваю, ти не до кінця щирий зі мною, але чого вже там, міг би сказати більше, куди вже далі...
Та далі було куди. У минулому я не раз ловився на оце „міг би сказати все, бо що вже далі...” і потім шкодував. Бо на „сказати більше” жіноча психіка реагувала теж перебільшено, і кожна додаткова деталь обов’язково додавала нищівних наслідків, не кажучи вже про те, що жодна з моїх сердечних печалей чомусь не уловлювала те, про що я насправді казав - вони шукали і знаходили в моїх словах що завгодно, лише не те, що я мав на увазі…
- Так і є, Юль, але пропоную спершу про найважливіше, потім про все інше. Перед тим, як думати про поновлення справедливості, давай проаналізуємо дійсний стан справ. Не проти? Тоді вперед. Отже, не виключено - афера із твоєю квартирою до кінця ще не доведена, і можна спробувати розвернути все в протилежний бік, ти ж у нас юрист, процедурні моменти ніби ще не закінчені...
- Знаю, Сергію, але тільки законні кроки у нашій ситуації ....
- Зачекай, не перебивай, так ось, з’ясовуємо чи квартира вже переоформлена. Діємо непомітно – ми ж не знаємо з чим зустрілися, не виключено, що із особами з державних структур, поглянь який розмах – від Москви до самих до окраїн, так? У нашому випадку аж до Красоярська. Я пропоную пройти найнепомітнішим шляхом, тримаючись чимдалі від всього офіційного...
- Сергію, я ж не ніхто! Я не відступатиму. В нас яка-не-яка, але цивілізація. Допоможи, якщо можеш, а ні, то я сама.
Еге ж, сама, звичайно. Але це її вибір, її право. Я би теж повоював за своє…
- Готова боротися? Добре, тоді поїхали, покажеш, де мешкала...
Мені хотілося спати, а перед сном хоча би одним оком глипнути у телевізор на футбольні змагання. Зелена травичка газону, одноманітна метушня гравців – ще те заспокійливе. Ковтнув і назавтра свіжий і бадьорий. А ще – відлежатися у ванній, багато що просто викинути з голови, і назавше…
Але час мав значення. Це я відчував нутром. І ще я відчував, що не дарма тягнуся до Юлії. Хоча вона мене цікавила як жінка, та є і щось інше. Звичайно, й наші справи сьогодні якось пов’язані. І, ясно, поряд із Юлею мені навіть подумки не хотілося повертатися до розшуків Ірини Пилишиної. Можливо, я сподівався таким чином знайти краще вирішення, аніж те, що мені пропонували, і зайти в ту ситуацію звідкись із тилу й зовсім в інші двері. Лізти у санаторій, де буцімто знаходилася визволена бранка, я не збирався, як не збирався і порушувати своє слово перед найменшою замовницею моїх послуг. І поки я не бачив виходу з цього протиріччя. Точніше, зараз Юлія виглядала найкращим виходом, а заодно, і входом. І з нею мені було спокійно, навіть не зважаючи на важкі хмари, які згущалися над нами. Можливо, і справді кожен чоловік зростає тільки до рівня своєї жінки, а жінка опускається до рівня свого чоловіка. І коли нарешті вони зустрічаються - світ стає цілісним. Тож і мій рух угору є входженням у жінку... Тільки в яку?... Дивні думки, і достатньо безвідповідальні, аби вони не подобалися мені. Зрештою, жінки завше точніше керують ситуацією, аніж самотні чоловіки. Як там казали, чого хоче жінка, того хоче і бог? Моє українське виховання ніколи цьому не противилося. Але сподобатися жінці настільки, аби вона мене сама захотіла, обрала – щось не виходило. Mea culpa, напевно, я вже надто довго холостякую…

6
Таксист висадив нас за декілька кварталів від колишнього Юлиного помешкання. Вікна її квартири світилися. Залишалося сподіватися, що там нас не очікувала група фахово підготовлених бандитів з найвищим державним прикриттям…

Видумувати щось особливе я не мав снаги. Просто відключив указані Юлею автомати на електричному щитку перед квартирою, відійшов і став очікувати.
За хвилину потрібні двері відчинилися і звідти вийшов набурмосений чолов’яга середнього віку, середнього зросту, у білій майці й обвислих джинсах, у смішних жіночих, певно Юлиних, капцях, з невиразним обличчям, звідки, утім, чітко линули лайливі промовляння. Чоловік поправив окуляри, оглядівся, і взявся відкривати дверці електрощита.
Як давно я просто, по-сусідськи, запросто так не спілкувався!
- У всьому під’їзді, схоже, зникло! Привіт сусіде! – Я не менш діловито спустився сходами і, не припиняючи базікати, підійшов ближче, - Я тут недавно, але раз на місяць, кажуть, таке стається, вже і заяви писалися, а все одне і те ж. Ви Іринин чоловік?..
Чолов’яга пильно подивився на мене поверх своїх старомодних окулярів, підв’язаних строкатою стрічкою на потилиці, я на нього. Чорт візьми, він був зовсім не таким уже й простим. Далеко не таким простим, як могло здатися на перший погляд. Трясця! І прочитав мене вмить! Не допомогла навіть усмішка… Мій акуратний доторк до його сутності і його брудний удар нижче пояса відбулися майже одночасно. Радісно-хижа гримаса перекосила обличчя мого супротивника. Як казав мій дід, - «коні б його вграли!». Від удару я, в основному, відхилився, але від усього іншого не встиг. В мене миттєво потемніло в очах і заклало вуха, оніміння від ніг поповзло догори. Ого! Я викидав і викидав енергію, але тільки напружено відбивався. На відміну від наших, розділених півметровим простором коридору тіл, наші сутності зійшлися значно ближче. Так, як зіштовхуються в небі грозові фронти - насуплені й мовчазні, допоки обійтися без грому і блискавок вже неможливо, і все йшло до лихої бурі. Але тут, на землі, в мене не існувало жодних шансів - це відчуття, як перша мікроблискавка, висвітлила дійсний стан справ – «лише вгору!». І я, вкотре наче стаючи велетом, розтягуючи наші щільно переплетені силові поля, різко подався вверх. Мій супротивник зустрів це з гострим подивом, та відразу ж потужно рвонув униз…
Я не сподівався на такий бій, не готувався до нього, і даремно - жадав зустрітися із собі подібними і ось маю. Я уперше зіштовхнувся і з такою реакцією на проникнення в іншу сутність – що ж буде мені уроком. Але піднявши себе досить високо, я здобув відчутні переваги. Тепер моя енергія, поєднана з можливостями верхніх рівнів, стала приростати не зважаючи навіть на те, що підійнятися вище, через зчеплення наших сутностей, не вдавалося. Але й мій супротивник застряг, вже майже наполовину перейшовши у простір нижніх світів. Там, за прозорою, колихливою межею, він виглядів аж надто химерно, - миттєво вкрившись грубим і довгим хутром, почорнівши, змінивши частково форму тіла. І це мене чомусь не здивувало, ніби було у мені знання того, що так і мало статися...
Якусь іще довгу, застиглу земну мить, ми перетягували один одного - кожен у свій бік. Але «мирне» борюкання невдовзі закінчилося. Раптово я відчув, як різко війнуло крижаним холодом. Чолов’яга щось бурмотів і робив дивні рухи руками. Згори ці рухи виглядали вкрай сповільненими. Та, вочевидь, далася взнаки і моя втома, бо я лише загальмовано спостерігав за цим – проте, коли він скінчив, наслідки змусила мене «прокинутися». Протистояти йому стало неймовірно важко, наче до моїх ніг причепили вантаж, і він усе збільшувався, і все потужніше тягнув за собою.
Я спершу спробував звичним чином паралізувати енергетику й моторику суперника, але усі мої зусилля безслідно ковтали сутінки, що тепер укривали його всього. І з кожною миттю сила його приростала. Мене виручало лише одне, що час отут, нагорі, тік значно повільніше, - тобто, там унизу, я «діяв» таки швидше. Та й сам тутешній простір був просякнутий значною потугою, від якої й мені перепадала дещиця. Нехай зараз я підійнявся і зовсім невисоко, але вже мав доступ до вищих енергій, хоча як з ними себе вести, міг лише здогадуватися.
Якщо світ нижній – той, що ховався під світом земним, лише відбирав, то нічого дивного, що верхній – додавав. Це не було силою у звичному її розумінні. Можливо навіть її протилежністю, - мов у цих сферах надважливим було суто наближення до чогось значимого і величного, сама близькість чого і являла собою неймовірну потугу. Наче дотикався тут я до ущільненої, зібраної в тремтіння струн, істини, яка здіймалася увись, проявляючи все виразніше й точніше свій характер, своє сяяння, своє звучання. Та просякати усім цим можливо було лише стаючи й самому прозорішим і тоншим, аби нічого не суперечило в тобі, а навпаки – відповідало…
Але щоби знизу, супроти моєї волі, хтось сторонній спробував відірвати мене від цих струн, навіть на рівні не такому вже й високому, йому потрібно було би прикласти неймовірні зусилля, яких так просто не назбирати…

Але зараз потрібно було виправляти ситуацію на свою користь, і я спробував, напевно з відчаю, таки протиснутися за свої тутешні межі. Чим вище, тим ставали вони, як я вже переконався, більш непроникними, але на цій, невеличкій висоті, все вдалося - і я зусиллям, в першу чергу волі, частково вийшов назовні «себе самого»… Раніше я проявляв більшу обережність, і так далеко не заходив… І можливо тому, що завше намагався підійнятися чим вище… Наче потужні струмені води, горішня енергія раптово полилася на мене, і крізь мене, і стало значно легше…
Я остаточно повернув собі змогу діяти. Я знав, що тепер зможу пробитися крізь захист, яким оточили мого супротивника сутінки нижнього світу. Перед моїм зором строкато вирував потужний силовий феєрверк, крізь який виднілися напівпрозорі контури енергетичного тіла, що відчайдушно боролося вже не стільки зі мною, скільки з енергією, котра текла крізь мене… А ось і фіолетова ділянка, хмаринка, знову так недоладно, наче нашвидкуруч причеплена, - подібна їй ледь трималася і сутності контролера в аеропорту, - але цього разу вона виглядала більш надійно вживленою і захищеною. Певно це була важлива складова, що додавала особливих, навіть неймовірних здібностей, особистості…
Мій противник пробував вивільнитися, а я лише тісніше обхопити ділянку чистого фіолету. Повільно, дуже повільно, як на погляд «згори», єство піді мною втягувалось у сутінки нижнього світу, все більше нагадуючи там звіра. Сірий коловорот затягував його глибше і глибше, а я й далі утримував частину його енергетичного тіла. Щоправда, не довго, бо жодне тіло не можливо розтягувати до нескінченості - в якусь підмить, утримувана мною хмарка фіолету відірвалася від усього іншого, і все скінчилося…

Я спочатку смикнувся за інерцією вгору, але, відтак, різко пішов униз, і ввійшов у своє тіло, втім, устигнувши помітити, що, висмикнутий мною, фіолет не потягнувся ані до мене, ні туди, звідки я його вирвав, - просто майнув вихором іскринок убік і розтанув… І ще я помітив, що в мого супротивника світився на споді всіх енергій той самий знак, що і в контролера в аеропорту. Знак у вигляді сніжинки рубінового кольору. Я думав, що то різновид випадковості, але тепер схилявся до думки, що його присутність, хоча і могла значити будь-що, але найбільше нагадувала клеймо одного і того ж пастуха. Всі ці думки миттєво промчали моєю свідомістю, можливо за більш спокійної ситуації я би проаналізував їх уважніше, але зараз було абсолютно не до них…
Не знаю, скільки земного часу пройшло від початку нашого єдиноборства, схоже тільки декілька секунд, але результати виглядали вражаюче - чолов’яга, повністю перетворившись на звіроподібну потвору, хижо і абсолютно безтямно глядів на мене зараз із потойбічних сутінок. Та, схоже, сама можливість його присутності в цьому світі безслідно розтанула - і я це вже зрозумів, але він іще ні, якщо він здатен був там, унизу, до розуміння. Ось він згрупувався і різко стрибнув на мене, заодно прориваючись і в земний світ, але негайно і жорстко був відкинутий назад прозорим, але невмолимим кордоном помежи світами. Він стрибнув іще раз, і ще, та все марно, - він назавжди утратив ключ доступу сюди, а з ним і можливість для свого повернення. Схоже, я вирвав цей ключ, цю ланку земної присутності з нього. Звір, наче відчувши свою поразку, закрутився на місці, наче намагаючись наостанок вхопити себе за хвоста, затим стрімко скочив углиб сутінок, і зник...

Земні відчуття поволі поверталися до мене. В очі вдарило м’яке світло коридорної лампи, в ногах запульсували судини, а у вухах чийсь дуже знайомий голос.
- Куди він зник, Сергію!..
Юлія стояла на сходинках із моїм дипломатом у руках, - там, де, я її і залишив, й ошелешено дивилася на мене.
- Втік, але тихше-тихше, бо сусіди зараз позбігаються.
- Це був отой самий тип, який водив мене до нотаріуса, на нього я все й переписала… Він зараз, певно, повернеться зі своїми…
Схвильовано зашепотіла молода жінка.
- Не переживай, він уже ніколи не повернеться, пішли до тебе...
- Тільки я не зрозуміла, куди він раптом подівся…

Вочевидь, саме перетворення у звіра, що відбулося вже за кордоном земного світу, Юлія не зауважила. І це добре, спокійніше спатиме. Я був упевнений на всі сто, що „цей тип” уже точно не повернеться. Я знав звідкись, що сутінки назавжди проковтнули його, і смоктатимуть це єство, доки не розтане воно божевільною тінню на самому їхньому дні. Знав я і те, що мені це так не минеться, бо зчепився я оцього разу з дещо більшим, аніж міг собі уявити. Але дізнався і більш важливе – і так спокійно, неначе знав про це все своє життя - що властивості світу залежать від нашого розміру, про який ми інколи й самі не знаємо. Утім, сили на сприйняття і розуміння цього, в мене вже не було…

Не знаю, в якому стані втоми перебувало моє вище сприйняття, але органи нижчого, схоже, функціонували. Можливо, причиною була гарна жінка поруч, і це підтримувало потрібний тонус. Можливо, в мене пробилося друге, чи третє дихання. А може це все вже тільки вкрай реалістично снилося. Проте, дійство тривало. Юлина квартирка видалася мені красивою і доглянутою, модерні рішення, барвисте освітлення, купа м’яких, як мені здалося, чуттєвих меблів. Доймав лише якийсь неприємний запах. Явно пахло горілим. Шукаючи причину, я дійшов до кухні, де побачив ошелешену хазяйку і на сковороді шматок м’яса, що вже помітно підгорів. Потужна витяжка над плитою ковтала дим, але вже не справлялася з його кількістю. Я вхопив сковороду за округлий дерев’яний держак і вкинув у мийку. Включив воду, і, коли перестало парувати, викинув увесь вміст у сміття.
Я сподівався, що Юлія не розпізнала, що саме там смажилось. Певно, що не впізнала, але й те, що невідомо як і відчула, вочевидь, збентежило її.
- Де він дівся? Це ж він так, по-дикунськи, смажив серце, правда? Але його спершу варити потрібно...
Бачила би те, що бачив я, не питала би. Хоча із серцем вона не помилилася, не знала лише - чиє то серце. Але я теж уже втратив будь-яку чутливість, окрім як до мрій про нездійсненне…

Потім Юлія зачинилася у спальні, а я взявся оглядати речі колишнього мешканця її квартири. Папери довго шукати не довелось, вони лежали просто на столику в гостинній, а серед них і ті, що найбільше цікавили - генеральна довіреність на право представляти Юлині інтереси, і виданий саме сьогодні технічний паспорт БТІ. Документ був виписаний ще на Юлію. Отже квартира ще не встигла перейти із рук у руки.
Поруч бовванів потертий портфель, повний акуратно зібраних тек, які я теж уважно переглянув. Ого, перевертень серйозно займався нерухомістю. Але, в основному, здається, не купляв-продавав, а приймав дарунки і щедро дарував сам. У теках лежали документи на оформлення квартир, та земельних ділянок, і навіть на будинок у фешенебельному Рубльові. І все це на ім’я Сидора Павловича, як звали-величали «ділка». В окремій папці я знайшов навіть копію загального списку – на багатьох сторінках – кому і що, і від кого. А ще в портфелі були гроші, досить багато грошей – три тугих упаковки п’ятитисячних купюр. Гроші покривав той самий магічний захист, що захищав і портфель - знявши його, я остаточно заволодів знайденим. Хоча ці гроші, по великому рахунку, мені були й ні до чого, і пахли недобре… Нехай Юлія вже вирішує їхню долю, тільки завтра, коли вона, як я сподівався, глядітиме на світ більш об’єктивно.
Ще цікавіше я знайшов у потаємній кишені піджака Сидора Павловича, де містилося посвідчення службовця Національного Антитерористичного Комітету - багряна обкладинка, фото, гербова печать, особливий папір, на якому зазначалася на диво скромна посада «працівника загального відділу». Скромняга.
Як би не так...
Було над чим замислитися…

Юлія вийшла зі спальні зовсім іншою, схоже найсвятіше не постраждало. І стало абсолютно очевидно, що покидати з такими труднощами відвойовану обитель, ніхто не збирається – ніколи й нізащо! Тож і не дивно, що я теж не хотів нікуди їхати, і ні про що думати, принаймні зараз. Можливо нам було і що сказати один одному. Але Юлії, передусім, хотілося вимести зі свого дому геть усі сліди чужинця. Я теж багато чого хотів, але достеменно ще не визначився, що саме, і що - в першу чергу. Хоча, передусім, напевно їсти.
Тож за півгодини ми вже пили чай – мовчки, як сімейна пара на початку другого десятку спільного перебування в серцевині тотальних, і так само результативних, воєн. Ні, в нас, наразі, все ще складалося, просто Юлія мило й багатообіцяюче поглядаючи на мене, поспішала піти прибиратися далі, та й неймовірна втома видимо давала про себе знати. Можливо тому я ледь не заснув у ванні, і Юлія декілька раз гримала у двері, змушуючи мене відзиватися, а потім і остаточно піднятися й вийти в люди, накинувши на себе смішний халат у зелено-чорну клітинку, котрий явно належав чоловіку більш худорлявому, ніж я. Цікаво, ким він їй був? Але Сидор Павлович його точно не вдягав.
Диван у гостинній вже було розстелено, і я, не довго думаючи чого саме тут, занурив у чисту, пахучу домашньою ласкою, білизну виснажене тіло і не менше виснажене єство. Останнє, що прийшло в голову, чи не запросто я вчинив, вкинувши мобільний, а разом із ним і наручний годинник Сидора Павловича, а також і ще деяке хламіття, в кузов комунальної вантажівки, що пригальмувала біля „Булочної”. Її шофер стояв за мною в черзі, й теж, як і я, купляв медові пряники до чаю…
Я дочекався, доки машина від’їхала, і відтак був упевнений, що разом із нею «від’їхав» і господар цих речей. Мобільний сам по собі багато про що міг засвідчити, а в годиннику, до того ж, ховався хитрий «жучок».
Зі всім іншим, начебто, був порядок, хіба лише сама Юлія потребувала подальшої допомоги. І нею я теж збирався зайнятися…

7
«...Тіні зійшлися над моєю головою. Вони радились. Потім залишилася одна тінь, тінь мого покровителя. Це було важливо, що лише одна. Суд – праведний і справедливий закінчився, і я знав, що надія не покинула мене, хоча справи мої кепські, і ще я знав, що нагорі не хочуть того, чого прагну я. Але вони не всесильні, хоча й можуть мене прибрати зі світу земного, як вони це вже робили зі мною у минулому, і не раз, але чого вони цим досягли окрім того, що мене з кожним разом ставало більше? Невже не зрозуміло, що над кожною волею є ще й Інша, Вища?
Цікаво, який присуд мені винесли цього разу, - винесли, але ще не оголосили...»
…Цікавий сон! Мій внутрішній будильник вже оповістив про шосту ранку, зіграв пупурі із завчасно запрограмованих бадьорих мелодій, та лише на „Тореадорі” я відкрив очі. Точніше, лише одне око, бо спав я не один. Розкішна, безмежно гола жінка, міцно притулилася до мене, обхопивши і рукою, і ніжкою, і, без сумніву, й душею, котра у цей солодко-сонний час могла споглядати мене лише з гарячо-ніжних півкуль грудей, таких безборонних і ладних на мені...
Коли ж тільки встигла, чи встигли? Невже між нами щось було? Здається, спав, як убитий. Ніби коротко майнуло химерне сниво, але навряд чи ми кохалися. Чи кохалися?.. Ще хвилин із п’ять я вражено впивався єством жінки, від якої зараз напевно цілий квартал затягнуло звабою. Якби цієї хвилі випадково проходив повз будинок, обов’язково обернувся би. Такі ж гострі, пряні відчуття, як тоді, у вагоні. І аура, як і в київської Віки, саме та, яка мені підходила, але ні дітей, ні чоловіка, лише належність Росії, котру нічим не переважити. А ще з моїм київським надбанням – Вікою, Юлію поєднувало те, що обидві дами виявилися альфа-жінками. Чомусь я на це звернув увагу саме зараз, прислухавшись до наспівів, які транслював із глибини її грудей колихливий пульс. Тож навряд я пасував їм більше, аніж для миттєвостей коротко-щасливих зустрічей…
Напевно, я мав би радіти і насолоджуватися цією хвилиною, але в душі все гучніше звучав печальний саксофон. Врятуватися від туги, яку він розвивав і розвивав можна було лише пристрасними поцілунками чи стрибком із балкона, або ж вдячно придушивши саксофоніста! І щоби далеко не заходити, я вибрав останнє, та й час для безтурботних обіймів, на жаль, вже проминув, чи канув у безпам’ятство. Трясця! Чому все найкраще у своєму житті, я не міг пригадати!..
Та нехай, можливо і з цим коли-небудь дам собі раду. А зараз - діяти, доки ще маю таку можливість швидко вирішувати свої і не зовсім проблеми.
Я планував остаточно повернути Юлію у те життя, з якого її так грубо вихопили. Я відчував, що це могло повністю змінити наші стосунки - прикро, та що вдіяти.
Обережно підніс долоню до її скроні й, поєднуючи цей, легкий доторк із іншим, більш пронизливим торканням її єства, відправив жінку зі сну у більш глибоке забуття.
Обережно вивільнюючись із теплих її обіймів, я подумав, що саме такий збіг тілесних температур, напевно, визначає щасливу довговічність інтимних стосунків. Бо температури тіл бувають різні, зрештою, і вік має значення, хоча є й інше... Але що вже про це думати, - альфа з альфою не водяться, альфа з альфою розводяться. Потрібно братися до справи. І я переніс звабу в її ж і спальню. Ліжко було розстелене, вочевидь, Юлія встигла понудитись у ньому перед тим, як піти до мене...
Прикро, що нічого не пам’ятаю!
Як не пам’ятатиме нічого й вона. Просто повернеться у той світ, де мене для неї не існує. Принаймні, поки що. І де існує вихід, оптимальний вихід із кола її проблем. Що й не дивно, все Юлине життя саме там, в іншому ланцюгу подій, а не у відірваній від основної пам’яті миті наших стосунків.
Учора, на „Соколі”, я відчув подих того, справжнього її життя, але не став його дочасно відкривати. А тепер я повністю зняв накладене на її пам’ять, ще до зустрічі зі мною, блокування, разом із тим стираючи все нещодавнє, що відкладалося поверх заблокованого... Здивувало лише одне, я відчув, що в пам’яті, яка стиралася, сьогоднішньої ночі теж не було… Дивно…
Юлія здригнулася. Образи лавиною помчали у звільнену від шор сонну ще свідомість. Я теж миттєво наповнився ними.
Так і знав - халат носив її коханець, а заодно й керівник одного зі спецпідрозділів ФСБ! О всепроникні й усюдисущі… Це не виглядало гарно, але я мав зрозуміти – що й до чого…
Юлія працювала при ньому секретарем-референтом. Схоже, загинув випадково, та хто його знає, бо перед цим раптово спалахнув міжвідомчий скандал із фінансуванням держслужб сторонніми комерційними структурами. Ні, ніхто не проти такої патріотичної підтримки, просто комерційні структури не повинні бути сторонніми - лише своїми. Вони, можливо, і ставали такими, але зовсім вже неофіційно. А, як зрозуміло, сама від себе ФСБ не мала би нічого приховувати, інакше суцільна шизофренія… Тож Юлин шеф, який уголос зауважив розвиток хвороби, раптово помирає. І, що симптоматично, відділ терміново переформатовують. А Юлію відправляють у відпустку - «до вирішення».
Вона спершу просто знаходилася у глибокій депресії, потім таки вибралася на відпочинок, приходила до тями. Далі, вочевидь зібравшись із думками, намагалася зв’язатися зі своїм давнім знайомим генералом, соратником батьків, який у всьому допомагав їй раніше, коли батьки відійшли – завчасно, один за одним...
Генерал, власне, і влаштував її колись на цю посаду. Та, як на зло, у потрібну мить був недосяжний - у службовому відрядженні на Кавказі.
А зацікавлені у її житловій площі негідники перебували значно ближче, якщо тільки це їх привело до Юлії, а не щось більш вагоме, пов’язане з її колишньою роботою...
Зрештою, все це не настільки вже моя справа. Та й генерал мав би вже повернутися. І ти йому, Юліє, сьогодні зателефонуєш і обов’язково додзвонишся, де б він не був. У мене з’явилося тверде передчуття, що з цим жодної проблеми якраз не виникне, а ось із переміщеним Сидором Павловичем навпаки, можливі. Але щодо цього типа у Юлії жодних згадок залишитися не повинно. Вони ж бо теж між собою познайомилися, судячи зі всього, вже після того, як невідомий мастак заблокував Юлину пам’ять. Натомість вона, могла за певних обставин пригадати першого гвалтівника свого мозку. Тож, саме він, окрім можливого замовника, є нині головною небезпекою для неї. Але в тому і справа, що в лице вона його навряд чи бачила. А ось замовника могла і добре знати. Підготовлену і згідну на все, її вже потім передали до рук відповідального за оборудки із нерухомістю. І дивно, що так легко це було зроблено, не зважаючи на її службу у ФСБ. А потім уже Юлію відправили „моїм” поїздом - проїздом в один кінець.
Схожі речі сталися і з іншими, у тому числі і з львівським Василем... Та й «запах» від затирання слідів стояв той самий. І дуже схожа організація взаємопов’язаних подій. І висока підтримка - глибокі надра державних структур. Але серйозній конторі офіційно вурдалаки і збоченці ні до чого. Використовувати різну наволоч – це звична практика, але щоби такі паслися в самій службі – це вже нонсенс...
Можна, звичайно було вважати, що перевертень Сидір Павлович випадково потрапив до лав захисників вітчизни, але ж той, хто керував ним, вочевидь, мав іще більш вражаючі здатності, ось бо скільки всього намутив, яку діяльність розвинув, олігархів, як насіння лускає, енергетичні печаті ставить. Невже оті рубінові зірки в єствах і дають йому особливу владу? Але ж їх за милю видно, якщо знати куди дивитися? Певно, знаючи як, можна будь-якої миті знешкодити їхніх носіїв. О так найкраще гуртувати особливих підлеглих...
Невже оцим головним персонажем і є отой Прохор, про якого так захоплено розповідав начальник арештантського вагону?..

Юлія міцно спала. Я поправив на ній покривало, і зайнявся прибиранням, тепер уже своїх слідів. Зібрав диван, уважно оглянувши перед тим усю використану білизну. Цікаво все ж таки, чи було у нас щось? Схоже, що було, он як все помнуто, але клята пам’ять...

8
Із паперів Сидора Павловича я собі залишив тільки копію реєстру недавніх і майбутніх клієнтів, серед яких, точно посередині, значилася і Юлія. Очевидно, що в когось іще міг бути такий цей список, але, зважаючи на більш ніж особливий характер діяльності „маклера”, могло і не бути. Накази могли видаватися усно, або триматися в голові. Якщо організатор настільки вже крутий, то що для нього дрібна канцелярщина, такий, як я, наприклад, пам’ятатиме все. Щоправда, тут же мені прийшла в голову сьогоднішня ніч. Але особливо крутим я себе ніколи не вважав, і, тим більше, вже давно списав себе зі всіх можливих виробничих тем. І в оцю вліз востаннє!
Інші документи, які стосувалися Юлі, я знищив. А якщо хто і захоче перевірити її пам’ять, так це будь-ласка, жодної загрози вона, як свідок, собою вже не являла, навіть про фінансовий скандал нічого не залишилось, тільки світлини зі стосунків із колишнім шефом і відповідні їм переживання...
Ще могли залишитися її відбитки у нашому арештантському вагоні, хоча я і уважно протер у купе всі поверхні. Але більшого, аніж я зробив, уже зробити не здатен. На завершення я залив окропом ущіпку зеленого чаю, і доки він настоювався, переглянув ранкові новини. Маленький екран кухонного телевізора явно применшував величні здобутки країни, про що так бадьоро сповіщали телекоментатори, і зовсім уже не зручно відображав чергово пропущені мною події футбольного чемпіонату. Добре, хоч у кольорі. Оглядач із кислим виглядом сповіщав про невдалий виступ німецької збірної. Та, думаю, в душі коментатор явно радів виграшу хорватів, бо якби не їх відбірковий феєричний виграш над збірною Англії в Лондоні, російська дружина на цей турнір не потрапляла би. Та і пора було хорватам відплатити німцям за сумнівні результати минулих років. Все логічно. Та й рахунок не розгромний. Два-один на користь сильнішого. А далі вже політика, бо як інакше, нині німці й росіяни найкращі друзі. Які можуть бути окремі поразки - лише спільні перемоги!
Другий учорашній матч закінчився нічиєю, але, за тоном висловлювань коментатора, тільки фортуна порятувала «вічно конфронтаційних» поляків од потуги дружніх інвесторів - австрійців.
- Отже сьогодні, тринадцятого червня, в день, коли все так непевно, гратимуть румуни з італійцями, а після них голанці із французами, - Коментатор перевів подих і просяяв обличчям: - А збірна Росії наполегливо готується довести чого варта у завтрашньому поєдинку із греками. Ось гарячі новини із тренерського штабу...
Я допив чай, вимкнув телевізор і прибрав останні сліди свого перебування у Юлиній квартирі. Коли вона за годинку-другу прокинеться, то ні чайник не повинен бути теплим, ні рушник вологим, і ні крихти на скатертині. А ще й не мало залишитися відчуття, що тут взагалі міг бути хтось сторонній…
Я, зрозуміло, в цю мить ґвалтував сам себе, проте я не міг чинити інакше! Краще спробувати «повернутися» в Юлине життя трохи пізніше, й інакшим чином, аніж до цього… Я щиро в це вірив, якщо взагалі можна вірити, обходячи при цьому свого ангела-охоронця стороною…

Я м’яко прикрив за собою вхідні двері і на мить зачепився поглядом місця, де вчора вчинив своє останнє перевтілення Сидір Павлович. Жодних слідів, і жодних підозрілих напружень енергетичних полів. Все спокійно.
Нижче підлоги я заглядати не став, та й нічого на ті, нижчі рівні, зайвий раз сунутися, навіть думати про них не хотілося.

Ретельно зачищений від можливих моїх відбитків, належний діловому перевертню портфель із „компроматом” я залишив у камері схову на Київському вокзалі. Звичайно, здавав не сам, та майже не затрачуючи зусиль. Вибрав із перехожих найбільш піддатливу до легкого навіювання особу, сказав декілька потрібних слів, дав у руки портфель і „повів”, а затим і „вивів”. Заодно позбавив чоловіка від алкогольної залежності. Ненадовго, правда, бо як без неї тут, в умовах наближених до фронтових? Але за декілька років тотальної тверезості можна і горам хребти звернути...
Недільний ранковий потяг метро був приємно напівпорожнім - одні дачники й відпочивальники, і, звісно, «захисники» вітчизни й правопорядку, що після нічної вахти роз’їжджалися хто куди.
Як не дивно, я насолоджувався самотністю, а заодно й роздумував про все і вся, і мені все більше не подобалися висновки, до яких я приходив. По-перше, я зовсім не збирався так глибоко залазити в усе це! І діяв аж надто нахабно, і був надмірно самовпевнений, у тому числі і своїй невловимості. Але з якого боку не глянути – усе, чим я наразі займався, виглядало вкрай підозріло. І дивно, що мене до сих пір не підстрелили, чи там не впіймали й не четвертували. Я навіть допускав, що неприємності оминали мене далеко не через мої виняткові здібності, але й тому, що хтось цього ще не захотів, і рятував мене, якщо таки рятував, а не готував дещо особливо страхітливе. Не те, щоби я через це надто переживав, але тільки дурень чужі труди сприйматиме виключно за свої. Озираючись назад, я все менше був схильний вважати усе, що відбувалося в останні роки зі мною, випадковістю. Хтось, чи ж бо щось, можливо, значно ближче до мене, аніж я собі гадаю, і контролює ситуацію значно точніше за мене. Але що на таке здатна звичайна особа, я глибоко сумнівався…
Розсуд радив різко зменшити цю залежність, понизити рівень небезпеки, але я не бачив, що для цього потрібно, і в який бік рухатися. Негайно покинути це місто і найближчим часом не повертатися сюди? Так, звичайно. Але ж потрібно вирішувати з Іриною Пилишиною. А ще і з Юлею в мене які-не-які стосунки вибудувалися - ну ніяк не можу я зараз покинути Москву! А суто на завершення справ вистачило б декілька днів...
- Станція „Олександрійський сад”, наступна зупинка „Театральна”…
Ясно, я не виспався, тож і не вдавалося зосередитися на ситуації, що склалася. Не вдавалося відчути і можливі шляхи розгортання подальших подій, які чомусь виглядали зараз зовсім однаковими, зрештою, як і завжди перед тим, коли ставалося щось непередбачуване.
Біля мене присів охайний, хоча і в трудовому дачному спорядженні, невисокий пенсіонер із двоколісним візочком, завантаженому різною всілячиною. Діловито розгорнув свіжу газету, став читати. Дідусь виглядав мирним, без напружених суєтних помислів, окрім, хіба що бажання чимшвидше полити кущі картоплі й випити із сусідом біленької. Читав без поспіху - думки про картоплю, жуків, і пляшку горілки суттєво відволікали його від рясної столичної хроніки. Я, мимоволі, теж кинув погляд на ділянку сторінки, що лягла мені ледь не на коліна. Та ще й статтею із претензійним заголовком „Диявол чи демон, чи може ще хтось?”. Зрозуміло, що мої очі втупилися в написане. І недарма!
З погляду якогось ясновидця - у Росії, як, утім, і в інших країнах світу, і світі в цілому, виявляється, окрім явних нормальних і не зовсім (!) явищ, відбуваються і невидимі, магічно-містичні. І всілякі полтергейсти й інші „звичні” прояви паранормального, далеко не найцікавіші. За переконаннями ясновидця, земний світ являвся у цілісному Божому світі чимось на кшталт резервації, бо навколо буяє таке рясне життя, що навіть уявити собі складно…
Утім, кореспондент не давав ясновидцю можливості фантазувати вселенськими масштабами і негайно повертав його на твердь земну, вочевидь натякаючи на обмеженість місця для такого роду матеріалів. Але ясновидцю було що сказати і про справи земні, де, з його слів, люди – таки найважливіше творіння, хоча і живуть поки лише в одній третині досяжного їм обсягу, хоча люди – це й дещо інше, аніж прийнято вважати. Ясновидець стверджував, що людина, насправді, - не менша, аніж стоповерховий будинок для комфортного перебування єства, утім, нинішні, зазвичай, більше двох-трьох поверхів собою не займають, а звідси і всі проблеми, бо чим вище, тим більше бачиш, і на більше здатен, і це ще не все… А зростання залежить від простих речей, хоча і може відбуватися по-різному. Обов’язковою є лише енергетична рівновага – розвиток спиняється при неможливості досягти більш високої ступені рівноваги, аніж була раніше. Сила і боротьба тут ні до чого. Хоча «зло» і «добро», немов, наприклад, пітьма і світло, як явища, не зникають. Та за нормальних обставин, себто, коли на хід подій не впливають катаклізми, зовнішнє зло, яке знаходиться виключно за межами Творіння, і внутрішнє добро - не конфліктують. Як не конфліктують і пітьма зі світлом. Але якщо над примноженням диспропорцій плідно працювати, як це відбувалося і відбувається у світі, то результати можуть сильно здивувати…
Утім, кореспондента більше цікавили персоналії. Тут основну увагу ясновидець звернув на умовно тілесних і безтілесних. До останніх він зачисляв розмаїття «духовних оболонок», які не містили особистого сутнісного «я», як те, наприклад, є в кожної людини. У сотвореному Всесвіті є ті безтілесні, чия сутність споріднюється з Божою, і ті, що не мають сталої сутності взагалі, тобто, наприклад, мали її і втратили з різних причин, і через це поволі руйнуються, падаючи енергетично все нижче і нижче. Він пропонував уявити себе, так би мовити, на морському дні. Куди зверху падають частки колись живого, хоча і «дно» поняття умовне. Так само і крізь наш світ опадають залишки живого з інших, вищих вимірами світів. Йдеться не про душі, а саме про духовні рештки, які можуть і певний час зберігати енергетичні сліди колишньої особистості, поступово, звісно, трансформуючись – спрощуючись і зникаючи, або ж, в рідких випадках, знаходячи відродження і спасіння. Ці залишки здатні живитися розмаїтою духовною енергією, в тому числі й усього живого на Землі. Але найбільший інтерес для них полягає у поверненні втраченого єства, - це як, наприклад, бажання повернути в пусту голову розум, пам'ять, відчуття - тож усе людське для цього їм дуже навіть годиться, щоправда, - не довго не вистачає…
Та найцікавіше – це сутності, що можуть ставати тілесними. Їх, зрозуміло, не така кількість, як безтілесних, але вони населяють Землю дуже навіть щільно.
Тут і найпростіші істоти, і більш складні, навіть небезпечні, яких часто бачили і бачать між нами, хоча всі вони і перебувають, в основному, в інших обсягах земного світу, аніж ми. Проте вони цілком опанували Землю, і не тільки її. Це і чужинці, й корінні, яких можна умовна назвати богами, демонами, та й іншими звичними назвами. Більшість із них, за словами провидця, належала до підвиду людських істот – спадкоємців древніх жерців, а то й атлантів, чи ще якогось більш древнього народу, чий розвиток пішов по-горизонталі. Тому він і вважав усіх їх швидше проявами принципів „добра”, а ось усіх безтілесних, за винятком, зрозуміло, небожителів, Божих ангелів, – швидше проявами руйнації, себто, піддатливим впливу „зла”. Хоча це досить уявне розбиття, бо саме зло – лише повна відсутність добра за кордонами Сотвореного, що до густонаселених місць наближаються не часто …
Єхидні закиди кореспондента, котрий, схоже, вірив лише у власну красномовність, ясновидець відбивав стійко, хоча й не канонічно. Цікаво, що до «диявольських сил», він нікого напряму не зачисляв, навіть самого диявола! Казав, що ми найчастіше не того вважаємо дияволом. А справжній Диявол цим і користується, але не зовсім так, як це звично описують. Проте вважав можливість приходу особистості антихриста на землю цілком імовірною, але тільки у випадку подальшого зламу Усевишніх принципів, констант і пропорцій, що далеко не так просто. Диявола він тому брав у лапки, бо, мовляв, плутанина тут і справді диявольська, але ще раз повторив, що справжній зовсім не той, кого ним традиційно вважають – справжньою є тінь, півмряка, на межі з безмежним Ніщо, котре, власне, і дихає злом. Що мряка немає сталого образу, хоча здатна набувати й усіх особистісних рис, окрім Божественних, тож легко розпізнається тими, в кому присутнє Божественне. Диявол, як багатоликий представник Зла, знаходить прикордонні смуги у кожному, пропонує кожному те, що ніколи не запропонує Творець – в першу чергу, вирішувати все особисто, брати все в свої руки, проявляти і розвивати силу фізичну і духовну, в той час, як Божественне вестиме до кращого, вміло підтримуючи і надихаючи, захищаючи і даруючи…
Наводив приклади можливого втручання справжнього диявола на хід подій – як то, від часів царя Петра і до нинішніх. Особливо печалився, що за цілим рядом ознак російська церква так і не повернула собі втраченої у 20 ст. святості, а це має ледь не вирішальне значення...
Було помітно, що про диявола ясновидець щось не договорює, намагаючись ухилитися від прямих відповідей, заодно, рішуче оминаючи і сферу політики. А ось про тілесних і безтілесних у цілому відповідав значно охочіше. За його словами, - незбагненний Принцип, який і абсолют Гармонії і, водночас, безмірна величина Істини, що таки Логос, а не просто Слово, дає можливість і тілесним, і безтілесним проявлятися як незбагненно, так і в багатьох історично знаних нам формах, - тут і сформовані, частіше за все у сукупності з тілесними корінними формами життя, нижчі похідні від людини - вампіри, відьмаки й відьми, перевертні, чаклуни, інше, а також напівзвірі, напівдухи, і просто «звичні» мешканці нижчого світу, - усі вони об’єднані проблемами зі своєю сутністю, що знаходиться в стані хвороби, а то й руйнування. Зі слів ясновидця - існувало і продовжує існувати все, про що хоч коли-небудь писалося-говорилося, і, звісно, й те, про що досі ми не знаємо, не відаємо. Мовляв, у різні періоди життя, і на Землі теж, відому нам наукову цивілізаційну реальність інколи начисто змінює „нереальність”, чи ж бо ірраціональність, якою ми вважаємо все, що не спроможна охопити наша наука. Що, насправді, наше буття знаходиться в іншому житті, яке і впливає на нас найрішучішим чином. Але якщо ми говоримо про день нинішній, то він у нас, в основному, саме такий, яким його ми і бачимо. Невидима сторона, доки не прийде час, проявляється мінімально. Але час від часу усе ж проявляється. Відкинута колись „ірраціональна” складова по-різному заповнює земне життя, але завжди при цьому шкодить тільки там, де відсутній захист особистості святим духом. Тому і найбільш небезпечною є хула на святого духа. Ясновидець чомусь поєднував святого духа з нашим ангелом-охоронцем, що, буцімто, існує на верхніх поверхах будови нашого єства, і чиїми можливостями ми майже не користуємося. Натомість, частіше за все, різними брутально неусвідомленими способами від’єднуючись від нього…
Але особливо надихали провидця вищі умовно тілесні. Він поділяв їх на Титанів, Богів, Геніїв-демонів, і «просто» зрілих людей, і надавав усім цим групам особливого позитивного значення. Хоча, знову ж таки, і тут існували прикрі виключення, але вони траплялися в результаті цілком свідомого вибору істот розумних і щедро обдарованих усіма іншими можливостями, окрім як йти шляхом руйнування… Що він, оцей ясновидець, якби йому випала нагода, з радістю би товаришував, приміром, з добрим Генієм-демоном. Ці істоти могли мати навіть національність, та й інші звичні для простого мешканця Землі атрибути й чесноти. Хоч і місія цих Геніїв-демонів нині менш очевидна, аніж богів і людей, та Генії були колись відомі не менше, аніж боги, і вважалися первиннішими за них, і це промовистий факт. Бо боги народжувалися, в тому числі, і в колі демонів, і несли свою місію далі, а демони залишалися. І те, що маятник історії, сильно відхилився від положення, за якого ці істоти були більш витребуваними, нічого не значить, окрім того, що й інші – різні - нині теж, слава Всевишньому, не такі явні.
І про російського демона було цікаво, - він, на думку провидця, існував реально і навіть мав своє місце прописки. Утім, в Росії мало бути, а може і є, щонайменше, декілька десятків етнічних демонів. Хоча ось Михайло Лермонтов, наприклад, писав саме про грузинського, натомість Михайло Булгаков - про «європейця», одного з найдревніших Геніїв, хоча і не земного походження. Що ці демони, або ж Генії, частково смертні, хоча й безсмертні, як клас. Тобто, поки живі нація, народ, етнос, доти існує тут і їхні Генії-демони. І навпаки. Але «тут» - значить більше, аніж можна собі уявити. Тож і різниця між демонами полягає у відмінностях земних ареалів між собою. І тут, чим Геній старший – тим краще. Окрім випадків, коли цьому Генію немає вже що оберігати… Утім, до власної старості навіть їм дотягнути ой як нелегко. Бо тіла їхні усе ж ранимі, і, як все тілесне, вони теж раптово смертні. І вистачає в них всесильних ворогів. Одначе там, де рубають їхню голову, відразу відростає нова, а то й декілька. І молоді демони більш активні і помітні, аніж бо старі, - ще ті хвилі на мілководді підіймають. Це відображено і в культурі різних народів і народностей. Часто становлення такого Генія, чи групи їх, викликає помітний пасіонарний поштовх. Тож уважно споглядаючи, що у світі діється, можна чітко сказати, де і який діє Геній. Але, судячи зі всього, і в їхньому світі теж точиться напружена боротьба…
Найстарішими, якщо не зважати на чужинців, провидець вважав китайських демонів. Мовляв, це ще ті Істоти! Але зараз вони на межі. І деякі з них можуть невдовзі відійти, бо нині надто важко вижити, дотримуючись консервативних поглядів, і тоді почнеться! Рівновага між молодими і старими нині дуже хитка…
А ще є поміж вищими, умовно тілесними, Дракони. Звідки вони беруться, йому невідомо, бо стільки всього переплетено в них, як у нікого більше. Але вони існували вічно, й існуватимуть, як зорі й чорні діри в небі, охороняючи щось незрозуміле. Чи в нинішні часи з’являються нові Дракони провидець не відав, бо зовсім не просто стати Драконом, а тим більше цілісним, одноголовим Драконом, звести різне, відособлене – в одне ціле, що і є істинною мудрістю, за якою нові метаморфози, невідомого призначення…
На дивовижне запитання кореспондента - чи може Бог Творець чи справжній Диявол і бути отим Демоном, - так би мовити, Генієм-охоронцем для всього людства чи ж бо Покарою людства, провидець відповів категоричним «ні!». Що, на жаль, його співрозмовник основного не зрозумів. Творець – це й так усе – усе добротне, все, що навколо нас і в нас. А Диявол, тобто Провідник зла, зазвичай на межі особистісного хаосу, в тому числі - й руйнівних помислів. Та й він тільки залежний, багатоликий слуга, який сам у бездонному вирі Зла. Хоча потрапити у ту безодню звідси значно важче, аніж ми думаємо, але і вирватися звідти ніяк не простіше…
Тож у певні часи і в певних світах - втрати Божого порядку цілком можливі. Й таке траплялося, почасти, і на Землі. Цивілізації та народи тоді зникають, або повертаються до дикунства… Тож, схоже, саме за стійкість і тяглість живого й відповідають генії, чи ж бо там добрі демони. Отож, і через це вони не є злом, але такою собі реальною магічно-містичною повнотою для свого люду.
На повторне, як на мене, запитання, чи має вплив справжній Диявол на демонів чи на людей, провидець відповів – що має. Але він радше посередник, що використовує нас і наш стан, граючи у свої ігри. У будь-якому єстві виникає хаос, і це небезпека, котра завжди на нас підстерігає, і найчастіше на нових обріях. У кожного, хто має вільну волю вибирати свій подальший шлях, є моменти втрати рівноваги - тож руйнація торкається і найсвятіших. І більші єства у цьому розумінні знаходяться під більшою загрозою. Та є і відповідний арсенал захисту, який дозволяє звести негативний влив до співмірних величин, з якими можна справитися. Але потрібно постійно уточнювати фундамент під стінами будови, яку зводиш, і робити це не самому, бути не самому – навіть в пустелі.
Тому, спершу, провідники зла, якщо не повторювати не раз сказане, починають із сенсових перекручень, які нині помітні абсолютно всюди. Так розмиваються основні константи людського світі, що хоча і є відображенням, проекцією Божественного, але некерована вольниця із розуміннями тут вкрай небезпечна…
Бог Творець переінакшує Ніщо, повертає і творить життя, тому Ніщо і лютує, намагається повернути втрачене, і ми, живі творіння, часто стаємо провідниками злої волі…Утім, те, що ми звемо смертю – дуже і дуже неоднозначне явище, і в «просто» людини тут значна перевага перед тими ж Богами, Титанами, Геніями-демонами. Ісус навіть не захотів з ними розмовляти, прийшов лише до найнижчих, до убогих. Та Спасителю і видніше – з ким і про що говорити, як діяти. Кожного бачив наскрізь…
А ми ж навіть себе не знаємо - в якусь мить те, що приховане в єстві, може проявити себе найнесподіванішим чином. Тому вже змалечку потрібно оволодівати вмінням йти життям не самотньо, покладаючись тільки на власний розсуд і волю, - найкраще бути завжди в доброму товаристві. Багато кого б це не лише вберегло від чужого в собі, але й вивело б на істинну дорогу. Та більшість так і залишається вічними блукальцями по колу…
Кореспондент, зацікавившись можливим переселеннями духів, зауважив про очевидну шкідливість походів до знахарок, гадалок і магів. А ще до священиків, політиків, лікарів, хворих родичів, тощо – відразу продовжив лінію думки ясновидець. Хоча насправді, як він вважав, проблема не в спілкуванні громадян один із одним, а в незаповненості власного «я». Жінки ж бо відразу народжуються більшими, але вони і значно охайніші за чоловіків, і будь-що в себе не впускають. А ось коли знання збільшують розмір особи чоловіка, рідше жінки, і єство вже врівноважено не заповнює новий обсяг - тоді біда. Особливо це помітно зараз, коли отримувати знання стало легше легшого. І справа не в тому, що знання є плодом, їсти який заборонено Звище. Просто такі плоди має подавати рука Господа, Промисел, Доля. Нехай у щоденності це й буде йти від звабної жінки, чи від будь-кого іншого, та кожен з нас здатний цілком фізично відчути – хто насправді подає. Це закладено в нас. Цьому легко навчитися – з дитинства. Саме цьому реально навчав Ісус.
Кореспондент підтримав, що певно нам іще рішучіше потрібно боротися зі спокусами, зростати в силі, але чи гарантовано результат?
Йому відповіли, що дітям для зростання не потрібно неустанно боротися, просто фізично триматися батьківської руки, що теж у нас закладено, і Батько наш поруч. А все різноманіття тілесного і безтілесного не завадить, бо у кожного є ця можливість – звернутися, доторкнутися, відчути, і бути разом.
- Це молитва, помисли, каяття, духовні страждання, очищення?
- Ні, основне, це переплетіння енергетик – особистої і Вищої – які кожному дано відчувати, а все інше тільки результати…
- А як же з Богами, Титанами, Геніями-Демонами? Вони хіба не здатні відчувати? Вони ж грішать на кожному кроці, чи ні?
- Ні, кожна особа, ким би вона не була, має вільний вибір – в якому напрямку йти і з ким, і буває різне, що видно, в першу чергу, за вчинками так званих простих пересічних, - силу Творець на їхнє навернення не проявляє, не витрачає, бо не в силі справа. І це найкращий приклад – в тому числі і для Богів, Титанів, Геніїв…
А ось із відповіддю на запитання - чим саме, на думку ясновидця, мав би займатися в житті російський Демон, виходячи із суто російських дійсності - я ознайомитися не встиг. Чоловік біля мене почав збиратися, акуратно склав газету, і сховав її в боковій «кишені» своєї громіздкої сумки на колесах.
Двері вагона відчинилися і дачник вийшов.
„- Наступна станція „Первомайська”, - двері зачинилися.
І про жінок іще там, далі, писалося щось таке-розтаке, приголомшливе, - жаль, не дочитав! Та невдовзі надолужу - це був сьогоднішній „МК”, а його можна придбати на кожному кутку.
Цікавий ясновидець. «Якщо правда усе, ну хоча би на чверть…» - як там у Висоцького. В мене, хоча, й ще не все розклалося по поличках, та більшість з того всього я пережив на власному досвіді. Утім, думати зараз ні про що не хотілося, хоча би деньок відпочити! Годі викладатися - напитися би, й забутися, хоча б на трішки… Та ні. Ось від такого точно потрібно триматися подалі. Та й особливо ні з ким…

Коли я вийшов на кінцевій і придбав свіже число «МК», то найбільшим подивуванням стала відсутність там недочитаної мною статті! Спершу я запідозрив, що читав часопис за інші дні, чи й взагалі не «МК». Та помилки бути не могло, інші статті, які я зауважив краєм ока, були присутні – й геть усі, окрім потрібної! Думати, що мені все це привиділось – теж не випадало. Скорше за все чортівня, про яку говорив той ясновидець, таки взяла мій слід і тепер прагне збити з пантелику, і з усіма тими проявами сили і боротьби. Але чому саме зараз? І чому такі думки мені ніколи раніше не приходили? Та найцікавіше, що я не дивувався жодному сказаному слову так званого ясновидця, значно більше дивував мене отой пенсіонер, що підсунув мені ту «публікацію».

Дев і Кішка
1 13.07.2008
Василь спав. І мені довелося його добряче потрясти, аби привести до тями. Прикро, коли до тями приходиш частково. Одне пам’ятаєш, а інше – ні. А чому – у блаженстві забуття й не здогадуєшся, до певної миті, ясно. Та краще вже відсипатися, доки спиться, кондиції поновлювати. Тож я акуратно покормив земляка - ледь не з ложки, і знову відіслав до ліжка. А доки не заснув, направив увагу його математичного розуму на дванадцятитомне зібрання творів Рекса Стаута, великодушно залишеного нам власником квартири. Якраз те, що потрібно. Я би й сам перечитав оповіді про Арчі й Нерона. Хоча в російському перекладі чомусь Ніро. Романтика класичного детективу, досяжні логіці аналітика, обережне дійство, і ще не така нагла злочинність, та й поліція теж - словом, особистість супроти особистості, живі емоції. Не те, що нині.
Цікаво, ким із них сьогодні я б радше став – Гудвіном чи Вульфом? У стосунках із жінками все ясно, але за статусом власника нерухомості й уважного садівника з латентними імператорськими комплексами, певно, виразніше сподобляюся Нерону Вульфу. Та й кулінарні тонкощі все більше інтригують… Але, пам’ятається, із теплого і ситого гніздечка Нерона нагло вижбурнуло саме розслідування діяльності мафії. Туманна історія в теперішні часи переросла би всі мислимі межі. Бо де закінчується мафія нині - на найвищих рівнях держави? Союзу держав? Круглим столом тих, які обирають і прибирають державних можновладців? Чи іще вище? І в чому тоді полягає справедливість? А місія людини, Генія-Демона, Богів, як той казав? Невже нікому немає діла до реального покращення стану справ? Одне з двох - або це немає жодного значення, або ж дійсно тут резервація, і на нас тикають пальцями діти, дивлячись крізь грубе скло, сміються, або ж хапаються за голову…
Але все ж цікаво, що на моєму місці би втяв мудрагель Вульф? О, звісно, жодних жінок, це раз, а, по-друге, він точно не покидав би свого дому без крайньої на те необхідності. Та якби й покинув, то вже не для того, аби його хтось знайшов, і використовував. Із нинішнім мільйоном євро у кишені і я міг би зникнути, але моє єство не сприймало таких рішень - цей мільйон, якщо я вирішив би його собі залишити, ще потрібно заробити, вернувши доньку олігарха додому. І не тільки це. Можливо я дотримуюсь не надто сучасних поглядів, але що таке гроші у порівнянні з надіями дитини, яка сподівається на мою звитягу?
Звичайно, я мав би уважніше ставитися до ситуації, яка складалася, але такий уже мій характер – до першого особистого програшу нічого не змінювати. Та й оці постійні трансформації, котрі стаються зі мною, і поступово перевертають моє буття, котре формує свідомість - їх як сприймати? Але нова свідомість, знову ж таки, переносить на інші щаблі й саме буття. І як тоді ставитися до подробиць теперішнього, котре дуже швидко зміниться услід моїй свідомості?
Цікаво, до якого типу потвор відніс би мене отой ясновидець? Та, зрештою, чого ламати голову над отим, що і так повинно невдовзі вилізти на поверхню...
І чи є сенс аж так вникати в процеси? Може даремно хвилююся, і взагалі не потрібно буде мчати у той клятий санаторій за жінкою, якої там стовідсотково немає. Та й противники мої, думаю, передбачили варіанти. Запевне, як і дружні їм служби, і вони поінформовані про мої розмови з наглядачем від криміналу в день, коли я знайшов мільйон. Якщо так, то може намалюватися й зовсім інша картина - в іншому стилі, з іншою тематикою, технікою мазка, колористикою. Що ж – чому би й ні? Раптом згодиться. Хоча, якщо відверто, я вже тоді передчував, що згодиться. А зараз швидше загравав із долею, бо невже може скластися інакше?
Покрутившись іще з боку на бік на дивані, я зрозумів, що змусити себе провести день саме так я не з можу. Та й план в голові начебто гарний склався. Потрібно спробувати.
Я скористався ноутбуком, детально переносячи у пам'ять з нього подробиці розташування вулиць і навіть будинків у потрібному районі Москви. Зрештою, потім це можна спробувати й забути, або ж влаштуватися таксистом, якщо не вийде...
Затим я взявся за свою зовнішність. Покривлявся біля дзеркала, надаючи обличчю підстаркуватої втоми, натягнув кумедну кепку, випадково залишену у квартирі, певно, сином господаря, зсутулився і пошкандибав на вулицю. З усіх варіантів розвитку подій, схоже, вибираючи найкумедніший. Тепер залишилося тільки дочекатися посмішки долі.
Я шкандибав так натурально, що аж сам пожалів себе. А ще й останні снива майнули тінями у пам’яті, аж поморщився. Згадалося далеко не все, але про суд наді мною не забулося - а з цим жартувати не хотілося. Жаль, жодної церкви поруч. Не випадає мені долю тут намолювати. Та вже нехай, у Львові сходжу.
А що сон повністю ніколи не пригадується - не дивина, бо там, де все те відбувається, вимірів, певно, більше, аніж отут. І втягуються за тобою назад лише скромні відбитки пережитого - і тільки тому й здається, що головні події украй далекі від нас, їхніх головних героїв… Хоча, хіба той рій квантів, котрий вилітає єством у снива - це ми?...
Тьху, до чого лише в думках не нашкандибаєш в цьому місті. Кожен мегаполіс, ясна річ, торочить про своє, але Москва особливо химерна. Ех, якби не подався сюди, міг би вже пірнати з пірсу і зализувати сердечні рани, делікатно перенісши скромні свої чоловічі бажання у бездонну замрію теплих жіночих очей. Як дивно, що з потреби подібних чуттєвих дрібничок, запалала така пожежа…
А зараз діяти і не забивати собі голови стороннім...
І першою справою, «про всякий випадок», я зателефонував до Васьки Чорного, мого нещодавнього знайомця із блатних. Забираючи мільйон із чужого схрону, я залишив через нього повідомлення всім охочим, кого могла зацікавити моя поява у тих місцях. І так ясно, кого вона мала зацікавити ще, окрім володаря прибраного мною мільйона. Старі методи, стара школа, перевірені часом спільноти, таємні й цілком офіційні інституції. І, зрештою, я знав, хто ставив Васька на чергування - у кожній країні не тільки силові структури ж бо слідкують одна за одною.
Гудки не довго линули від мене до Васька. Трубку зняли аж надто швидко і стало зрозуміло - люблять і ждуть! До чого ж приємно, коли твоєму дзвінку так радіють. Вочевидь, Васько серйозно отримав по рогах, бо прямо стелився під ноги.
- Старий, та кидай усе, в мене сьогодні свято, жінка поїхала на моря, тож я і розриваюся – дві студентки в гості зайшли привітати, а я ж не подужаю сам...
У трубці і справді почувся веселий дівочий вереск. Ого, підготували сильце фундаментально. Ну що ж, мої аплодисменти! Антураж саме той, для всіх чоловіків однаковий. Хоча Васько усе ж нервує, потрібно підтримати щирі старання „колеги”.
- А чому би й ні? Посидимо, покумекаємо, пом’янемо деньки вчорашні. А юному поколінню ти, в натурі, пару косячків скрути, і на канапу бережно поклади, нехай сил набираються, нічка вона довгою буває. Твою адресу я пам’ятаю, ось владнаю одне дільце і до тебе, жди...
- Ти би не тягнув... Бо я що, я вихідний сьогодні, а дівчата, вони без вихідних, часи сам знаєш які - їм університети швидким алюром проходити потрібно...
Васько глумливо захихотів, напевно радіючи вдалому порівнянню.
- Не кипішуй, Чорний, крути косяки, й побільше. А можеш і чефір організувати. Хоча молодняк цим не проймеш, не та школа. Я зателефоную, думаю, за годину, а бабам натякни на бабло, нехай подумки вже його витрачають, заощаджувати на собі не будемо...
І я поклав трубку, щиро сподіваючись, що до повторного дзвінка таки не дійде. Зупинив таксі. І за півгодини стояв біля іншого телефон-автомата – і не лише про всяк випадок. Як казав мій колега - режисер Тарас Зірко - різні спектаклі краще дивитися і в різних залах.

2))))) Ну ось, і навіщо нам память? Пам'ять обтяжує стосунки кращих друзів ) Сприймай її такою, якою вона є зараз і не уявляй більше, аніж є в реальності - тут і зараз )) (Слова мого демона )

Засиджуватися в Москві жодного резону в мене не було, фактично тримали тут лише докори совісті, бо й гроші узяв, а роботу, ніби, й не довів до кінця, хоча вона, схоже, завершувалася і без мене. Та, по-правді, ще й потаємні сподівання, які ми, чоловіки пов’язуємо зі світом жінок, проймали. Ось, ось, здається, саме ця і виявиться твоєю і лише твоєю чарівницею, чи може ця, чи та... Нічим іншим, окрім, хіба, ще спільної подорожі в «арештантському» вагоні, я не міг пояснити свого потягу до Юлії. Але я теж був їй потрібен - повернув їй, здавалося, назавжди утрачене колишнє життя, і тому, певно, підсвідомо очікував на прояви її особливої вдячності… Але досить із жінками, бо зовсім дах загублю.
Потрібно брати себе в руки, і чимшвидше отримати від дорослих Пилишиних категоричне „ні” щодо нашої подальшої співпраці. О, як відразу б це спростило моє життя! І миттєво відкрило курортні горизонти! Хоча тоді я мусів би закрити очі й на слова малої Оленки щодо дивного стану її батьків. Але в їхній адекватності я міг переконатися особисто, і просто зараз остаточно розставити, принаймні для себе, всі крапки і коми у розумінні ситуації. Тим більше, обіцяв зателефонувати мадам Пилишин ще декілька днів тому, а минула вже майже вічність, із купою подій, зрозумілих і не надто.
І набрав з пам’яті потрібний київський номер.
Відповіли теж ледь не відразу. Що за день такий везучий! Невже мене зараз одразу ще й пошлють під три чорти?! Маю постаратися!
- Слухаю.
- Оксана Ярославівна?
- Слухаю вас.
- Гарного вам дня. Впізнали мене?
- Ні, звідки у вас мій номер?
Ого, цього разу голос був строгий, і самовпевнений, саме такий, який і личить дружині магната.
- Ми з вами нещодавно спілкувалися, я взявся знайти вашу старшу доньку. І ось вітаю вас із тим, що Ірина щасливо знайшлася, і в мене є відчуття, що я добряче прислужився цьому...
- А, зрозуміло, хвилинку, я передам слухавку чоловіку...
Однозначно, голос був той самий, що й першого разу. Без сумніву, мені відповідала дружина магната, але енергетика голосу, а отже й сутності жінки, здалася мені серйозно зміненою.
- Слухаю вас, - чоловічий голос у слухавці був твердий і, разом із тим, трохи зверхній.
- Я щойно привітав вашу дружину, а тепер вітаю і вас із щасливим знаходженням доньки, і так, як мої дії допомогли виникненню нинішнього позитиву, то я схильний вважати свою роботу виконаною. З донькою ви вже зустрічалися, і вона, як я розумію, невдовзі буде вдома...
- Ви хто?
- Той, що займався справою вашої доньки в Москві, і натиснув на чимало клавіш, аби заграла чудова музика в честь воз’єднання сім’ї…
- Ясно. Я в курсі всього, що сталося. Просто не люблю дешевого пафосу і похвальби. То ви телефонуєте, аби переконати мене заплатити вам гроші?
- В жодному разі, Миколо Петровичу, переконувати - це не мій стиль. Оплати від вас я поки що не проситиму, хотів лише почути від вас можливі зауваження, чи якісь прохання, аби не залишилося між нами жодної неясності...
- Сергій Павлович, здається так ви назвалися моїй дружині?
- Так, назвався саме так.
Я з насолодою муркнув у відповідь, бо це ж і справді приємно, коли магнат пам’ятає кожну букву твоїх, нехай і вигаданих, атрибутів.
- Я вдячний вам, Сергію Павловичу, за допомогу - випадково чи ні, та моя донька знайшлася. Ми із дружиною бачилися з нею. Утім, є два моменти, які ще не дають нам з вами розпрощатися: перше - мої представники сьогодні увечері забирають доньку з клініки, і для мене дуже важливо банально наглянути за їхніми діями аж до того моменту, коли Ірина переступить поріг дому. Ви ж розумієте, раз обпікшись і на холодне дуєш. Та й молодша дочка нарікає на мою, нібито, бездіяльність. Тож усе має бути сьогодні доведено до кінця. І другий момент, я зацікавився вашими методами вирішення проблем, ваш досвід міг би принести чимало грошей, та й мій прямий обов’язок сповна розрахуватися з вами. То як, Сергію Павловичу, домовимося? Ви ж бо наш, із України? Отже, очікую в Києві. Подумайте дорогою, що потрібно для розвитку вашої справи, яка приноситиме нам усім дохід…
Он як цікаво закружлялося, завертілося - а я мріяв, що мене пошлють чим подалі. А все навпаки, зі всіх сторін турботливо оточують. Не даремно, схоже, Васька Чорного я задіяв, ой не даремно…
- Дякую, Миколо Петровичу. Гарні пропозиції. Тоді кажіть адресу клініки, де шукати вашу дочку, і час її виписки. Чи я маю зустріти Ірину Миколаївну на Київському вокзалі?
Окрім цілком зрозумілої зверхності в інтонації магната, здається промайнула і посмішка.
- Звичайно, що дам. Приємно, що ми домовилися. Виписують її в другій половині дня, але звідти відразу в аеропорт, ніяких поїздів, тож я зараз вам підкажу адресу санаторію, куди вам потрібно добратися. Це по Щолковському шосе, кілометрах у десяти від космонавтів, може чули про „Зоряний”? Там поруч, за Чкаловським, попри дорогу. Оксано, яка там у Ірини точна адреса?.. Отакої. І вона не пам’ятає. Оксано, набери їхнього головного лікаря, в тебе є його номер телефону… Сергію Павловичу, ви за десять хвилин зателефонуйте нам, підкажемо точну адресу.
- Домовились...
- І ще, скажіть свій номер, аби ми з Оксаною могли з вами підтримувати контакт…
Що ж, Чорний так Чорний, чорний вихід чи вхід…
- Та жодних проблем, але поки ось мій стаціонарний телефон – з квартири, де я зупинився, ще годинку-півтори пробуду тут, а потім вже помчу за вашою донькою, - і я без краплини сумнівів продиктував номер Васьки Чорного.
- І все таки, Сергію Павловичу, попрошу вас відразу придбати мобільний, і зателефонувати мені з нього. Рано розслаблятися. Чекатиму...
Магнат поклав трубку першим. Напевно виражаючи таким чином свою абсолютну впевненість у тому, що ситуація складається, як і повинно, і що все нормально.
Тоді геть і мої сумніви! Ніколи не думав, що з олігархами так просто і так легко порозумітися. Та розмова – розмовою, а справи – справами. За звичкою, я акуратно протер за собою корпус телефонного апарата, і вийшов до напівпорожньої зали переговорного пункту. Напевно я мав би гордитися, що цілих скільки там хвилин розмовляв зі справжнім олігархом, отримав цікаву пропозицію, мене високо оцінили, але подумалося зовсім інше, що моя робота таки, виявляється, коштувала тих серйозних грошей, які я випадково вже отримав, - робота, яку я мав тепер довести до логічного кінця, яким би він не був.
Тому, перейшовши до іншої кабінки, я знову набрав „корєша”:
- Васько, змазуй петлі на дверях, я вже їду, буду максимум за годину. Ти, головне, без суєти, усе, що потрібно, я привезу…
Та на місці я був хвилин за десять. Хоча краще б за годину і в протилежному кінці міста, а звідти відразу на моря. Але не сталося.
Прошкандибав уздовж потрібного мені будинку. Перетнув дорогу. Переговорив із дивакуватим перехожим бомжуватого вигляду, що попросив і, здивовано, отримав від мене на опохміл. Затим, приглянувши зручне для спостереження місце, купив собі пляшку пива і присів за одним із дешевих пластмасових столиків, що подовжували економічну територію пивного кіоску ще на декілька тисяч баксів бокового місячного доходу.
Під’їзд Васьки Чорного був у ста метрах звідси й досить чітко проглядався. Картам я не надто довіряв, але все зійшлося найкращим чином – намальоване цілком відповідало реальному.
Поруч, відміряючи не надто чіткі інтервали вихідного дня, причалювали і відбували потяги метро. По той бік колії зеленів Ізмайловський парк, а по цей перемелював юрби покупців пристанційний ринок. Народу для прикриття вистачало. Але глядачів було обмаль. Та це не на довго.
Спершу, якщо не зважати на постійно гальмуючі біля ринку авто, все було до занудності спокійно. Ранок тягнувся у напрямку полудня. До будинків, у тому числі й до Васьчиного, волочили свої клунки турботливі бабусі й мами, їм на переріз зрідка діловито шмигали татусі. Пора би вже. Я обернувся на електронний годинник, що бовванів при станції метро. Час настав. Зараз, або ніколи. І справді, з-за рогу Васьчиного будинку виникли бомжуваті обриси мого нещодавнього співрозмовника. Не озираючись, він діловито прочимчикував до потрібного під’їзду, оглянувся і зник у ньому.
З лавиці тої ж миті підвелася непоказна бабка, що потрусила слідом, певно згадавши про не кормлену кішку.
А ще за хвилину до Васьчиного під’їзду підкотив фургон із промовистою назвою „Меблі”. Майнула синя уніформа вантажників. До під’їзду щось заносили, здається, шафу. І це в неділю! Молодці. Все для людини – все задля людини!
Я озирнувся, чимало машин під’їхали сюди останнім часом, але таких, із яких ніхто так і не вийшов, поруч спинилося лише дві чи три. Вочевидь, сигнал до початку контроперації було нарешті подано, бо декілька автівок різко газонули в напрямку фургона. А там і справді вже відбувалося щось серйозне. Потягів у цю хвилю не було і тому вдалося почути, як дзеленькнула розбита шиба і сухо бахнули, зливаючись, два чи три постріли.
З іномарок, що спинилися поруч із меблевим фургоном, вискочило п’ять чи шість дужих чоловіків, що відразу спробували проскочити у під’їзд, але їх не менш рішуче спинили вантажники у синьому - і почалися танці біля клубу. Щоправда, ці ще не стріляли один в одного, але кулаками гамселилися вправно.
Навряд чи в цю мить хтось звертав увагу на недалекі підступи до амфітеатру, хай навіть це і був буфет, та і що з того? Прикрила літня особа сонні від пива повіки, задрімала на сонечку. А що насправді робилося хіба побачиш.
А я разом відключаючи нижчі органи чуття, обережно пішов „угору”, уникаючи некерованих викидів енергії - серед моїх нинішніх супротивників, судячи з усього, обов’язково були суб’єкти, чутливі до схожих „фокусів”.
Картина, що відкрилася мені згори, повністю збігалася з нижньою картиною подій. Але на ній були краще помітні всі силові вири. Мене здивувало, скільки точок напруження спостерігалося на самому ринку. Але вони не були пов’язані з тим, що мене цікавило. А ось зовсім недалеко від мене пульсувало джерело сили потрібного скерування. Там, безумовно, були особистості схожі на мене – їхні поля виглядали значно барвистішими і в рази більшими за звичні навколишні. Якби перед цим я повів себе менш обережно, чи став би тут, угорі, викидати якісь фортелі, думаю, що вони змогли би таке помітити. Коли я вже повертався в себе, то відчув чиюсь, хоч і розсіяну, але точно скеровану до ледь помітних збурень вищої енергії, увагу.

3
Для нормального погляду звідси це була просто шикарна тачка - нова „Бентлі” з усіма «наворотами» - дверці якої дружно відкрилися, випускаючи трьох чоловіків у чорних костюмах. Чоловіки поспішали. Той, хто залишався в машині, хрипло крикнув їм аби завчасно свої ксиви повитягали, і, явно для фарту, проникливо матюкнувся уві слід. Чоловіки притьма перебігли спорожнілу в ту мить дорогу і потупотіли до поля бою, на якому сині вантажники, схоже, терпіли поразку.
На той час я вже закінчив натягувати тонкі гумові рукавиці, які намагався в таких випадках завжди брати із собою. Підіймаючись із-за стола, ще встиг побачити, як чорна трійця, підбігаючи до місця подій, зачала тицяти у всі боки посвідченнями. Що там сталося далі, зауважити я не встиг. Допомагаючи мені у моїх планах, із „Бентлі” вийшов останній із службовців. По ходу він давав ще якісь настанови через мобільний телефон. Очевидно, що перегляд подій з вікна машини його вже не задовольняв. Пускаючи дим від цигарки і пильно вглядаючись в дійство, чоловік, схоже, закінчив давати розпорядження.
- Ну й що, ми теж федерали, дрить-ядрить, і крутіше за інших стоїмо! Словом, не відходьте від них, поки не вивудимо нашу рибку з їхніх рук. Якщо ніяк, то з ними і їдьте, куди улов повезуть, туди й ви! Ну так, усі, бо мало що. Я сказав – з ними! Давай...
Чолов’яга матюкнувся і розслабився. А це вже геть не за правилами, якими так напихали нас в оні часи!.. Спиною можна стояти тільки до глухої стіни, та й то, якщо задом її контролюєш! М’яко підступивши, я упевнився, що в автівці таки більше нікого не має, і це значно полегшувало мою задачу. Натренованим рухом, з-під великого і середнього пальців лівої руки, я наче з катапульти випустив у напрямку доброго старого пивного кіоску невеличку сріблясту кульку. За мить кулька опустилася на плоский металевий дашок і беззвучно спалахнула. Куди там сонцю! Навіть спиною до неї, та ще й у затемнених окулярах, я відчув це незносне біле сяєво, що мало протривати ще з чотири секунди. На об’єкті моєї уваги жодних окулярів, зрозуміло, не було. Зайчище спалаху стрибнув у його зіниці так само нахабно, як і в очі усіх навколишніх зівак, щоправда він постраждав менше за них, бо тієї ж миті я вколов чоловіка спеціальним засобом для негайної втрати осліпленої свідомості. Мій суперник був непогано підготовленою особою, але коли тіло вам раптово повністю відмовляє, то й запізніле напруження волі допомагає мало.
На все про все, здається, пішло секунди три. Коли моя іграшка перестала сперечатися своєю яскравістю із сонцем, я, закинувши клієнта на заднє сидіння, вже сідав за кермо його «Бентлі». Ключ запалювання стирчав на своєму місці, і тому жодних проблем із нашим відходом від справ не виникло. Щоправда, ледь не відразу у кишені мого полоненого задзвонив телефон. Я мусів пригальмувати, аби, покинувши кермо, видобути його звідти. На екрані висвітлився „Олег”. Очевидно підлеглий, або ж колега. Імітуючи почутий раніше голос, я хрипло рявкнув у трубку „Так, Олегу!”. На здивоване запитання, куди це я ламанув і що там вибухнуло. Я бовкнув нерозбірливо:
- Та хрін його знає! Шеф викликає, давай там далі самі! І щоби все, як я сказав! – і закінчив розмову.
Десять наступних хвилин ми щасливо віддалялися від місця пригоди у напрямку центру. Більше ніхто не дзвонив. Та за першої нагоди я знову зупинив „Бентлі”. Спершу прискіпливо оглянув салон, а потім взявся і за кишені мого полоненого. Судячи з документів, захоплений мною чолов’яга являв собою когось на кшталт федерального агента у США, - у цій ж бо країні відповідна посада виглядала, на перший погляд, значно скромніше, просто такий-то відповідальний працівник Антитерористичного Комітету. Але саме на цей улов я і розраховував. Що ж може бути краще за «відповідального» і антитерористичного?
Те, що в салоні автомобіля нічого підозрілого я не знайшов, зовсім не значило, що там не було усіх тих штучок, якими по горло нашпиговані, скажімо, машини федералів у Нью-Йорку. В будь-якому випадку довго насолоджуватися м’яким ходом „Бентлі” не випадало. Та й взагалі часу в мене було в обріз. І я взявся за „федерала”.
В його стані противитися моєму впливові не зміг би ніхто. Глибоко ввійшовши у досить неприємну моїм відчуттям сутність і взявши її під повний контроль, я затим ввів силовику антидот від заблокованої свідомості, правда, із достатньо потужною добавкою для стимулювання щирості - декілька таких штучок я зберіг із часів своєї роботи за океаном, і, ось, згодилося. Хоча й промайнуло відчуття, що я міг би обійтися і без хімії, просто скачавши всю пам’ять „агента”. Вочевидь, я відкрив у собі щойно нове вміння, але випробовувати його зараз навряд чи розумно, та й ні до чого мені уся пам'ять відповідального працівника. Олег Юрієвич, як звали підполковника, досить швидко прийшов до потрібної кондиції. І як і мало статися, відчув у мені самого себе, навіть кращу свою частину. Тож допит проходив хоча й дещо бруднувато, але достатньо врожайно.
Ні, саме ця машина не прослуховувалася, але її місцезнаходження фіксувалося. Утім, зараз немає жодних причин хвилюватися… Службовець на всі мої запитання відповідав докладно, можливо аж надто. Але на то й препарат «штучної совісті», аби клієнт сповідався більш одкровенно, аніж якомусь-там священику.
Ймовірно, мені просто неймовірно пощастило, та з іншого боку все це сталося зовсім не випадково.
Мене цікавило не так багато речей. Але хіба зупинити того, хто виливає тобі душу. Слово за слово – і про все на світі. Тож із уловом мені й справді підфартило - скромний підполковник особисто відповідав за сьогоднішнє полювання на того, хто мав прийти до Васька Чорного. Більше підполковник не відав, хоча й поставився до раптового завдання вкрай серйозно.
- Мені наказали взяти там одного хохляцького туриста, що ліпив із себе крутого детектива, але тільки під ногами плутався і наривався. Але нас випередили хлопці із ФСБ...
Щодо моєї персони особливої інформації в них не було, хоча Олег Юрієвич міг і не знати, зате він уже дещо чув про події в Косоярську. Сказав, що один із каналів роботи з покидьками і бомжами дав серйозний збій. Чи то загребли когось не того, чи то ФСБ умисне підкинуло спеціаліста, словом скандал тліє, і розміри можливої пожежі ще не відомі. А ось вчорашня сутичка в аеропорту, при фільтрації рейсу з того ж Красоярська, всіх поставила на вуха, бо такого ще не траплялося. Якби погляди начальства не зосередилися у ці дні на грандіозних навчаннях армії на Кавказі, то й не відомо, що й було би... Готуються до чогось, мля, напевно аж до Турції хочуть очистити земельку нашу від імовірного супостата, хе-хе…
- А що саме там, в аеропорту, сталося?
- Та прорвалися з Красоярська двоє особливо небезпечних типів. Пізно сигнал щодо них отримали, та й спробуй ловити того, не знати кого. Аеропортівські вважали, що справляться власними силами, та куди там, - провели їх мов дітлахів, а декому навіть серйозно дісталося. Один із наших - інструктор з моєї лабораторії, він був там якраз на чергуванні, - в лікарню попав і, думаю, надовго. А ті типи навіть в камеру спостереження не потрапили, і документи ліві, мля… Чутки ходять тепер різні…
- Ірина Пилишин у вас? Ну та, зникла заручниця…
- Звичайно, мої люди і стережуть її.
- Де стережуть, адреса, скільки охоронців?...
Відповіді мені сподобались, не сподобалось лише про лабораторію, і про Кавказ, де, схоже, імовірний розвиток подій міг перекреслити омріяний відпочинок, утім, де я, і де зараз той відпочинок…

Із охмелілим від ейфорії дружбаном-підполковником на переднім сидінні, ми досить успішно пересувалися розімлілим у ці години містом туди, де насправді тримали доньку олігарха. Поки все складалося пристойно. Щоправда, мобільний свого супутника я дорогою викинув, аби не семафорив де ми і що ми, та навряд чи саме цей крок викличе його пізніші нарікання.
Ні, неприємності наразі таки рішуче оминали мене! Машина мчала м’яко і швидко, а ми, як два старі товариші, спілкувалися на близькі нашому поколінню і не тільки теми.
А в названому мені підмосковному санаторії, як я і здогадувався, стояло тільки технічне устаткування, що з’єднувало один телефонний номер із іншим. А ось дівчини у тому закладі ніколи й не було, натомість сиділо серйозне відділення вовкодавів, і чекало на появу самотнього вовка, певно, аби щось мені такого дати, але що саме, я, невдячний, навіть знати не хотів…
Підполковник підтвердив, що дівчину «офіційно» знайшли службовці райвідділу МВС на одній із станцій метро. І це сталося пізно увечері, якраз після невдалої операції з її визволення. Дівчина була явно не в собі. Та головне, що першою до відділку приїхала саме їхня структура. А так, як пропали і гроші, видані за визволення заручниці її батьком, і були вбиті самі злочинці, то офіцери ФСБ, котрі вели справу, попали під підозру. Тож і ніхто не був проти, аби Ірина приходила до тями на «нейтральній» території. Так вона і попала в лабораторію, котру патронував Олег Юрієвич.
Звичайно, після того, як в Москві побували батьки дівчини, необхідність у надстрогій охороні колишньої заручниці стала зайвою, але ще тримаємо її у відділку реабілітації. Батьки вже не проти. Сам розумієш, переконали-переналаштували і їх, ну так, аби й слухнянішими стали, і щоби переміни особливо в очі не кидалися. Так структура ввібрала київського олігарха, зрештою, як і декого з місцевих. Та про це нікому ні слова, державна таємниця! А дівчина тут доки все остаточно не втрясеться, - не проста, між іншим, вона дамочка, дуже навіть не проста…
- А керує усім у нас Прохор Іванович. Оце саме в Києві зараз і закінчує працювати з батьками Ірини. Прохор крутий, все наперед бачить. Тож кому, як не йому справи залагоджувати, тим більше за кордоном. А там, нехай і чудна, але вже інша країна. І їхнє СБУ зацікавлення проявляє. Хоча «наших» кадрів там більше, аніж не наших, та все ж… Утім, недовго їм у самостійність бавитись. Прохор казав, що за рік-два ми всім там мізки виправимо, слов’янська єдність повинна стати реальною єдністю. Для того й лабораторія. Ось тільки ще деякі дослідження завершити потрібно. Але вже і так ясно, що процес перспективний...
Так ось де наш Прохор Іванович виплив, цікаво-цікаво, - у голові відразу виникли вервечки запитань, та я не хотів переривати сповіді «кращого друга»
- Ти ж тільки уяви собі, брате, – морди ті самі будуть, а ось в головах у них ландшафт зміниться, різна муть осяде, та й для нас проясниться ситуація, - сам поглянь - ворог стає тобі кращим другом, а захоче кинути - ми на кнопку раз і в голові у зрадника повний бумс, і так із кожним! Нормально, правда?! І жодних воєн вже не потрібно! Та й недосяжних персон також не залишиться. Мир і злагода! Як тобі план? І це все Прохор – яка голова! Перший зразок переносної лабораторії, розміром із ноутбук, не більше, повіз із собою до Києва. Я вже бачив як та штука працює: якщо ставиш на легкий вплив, то забуває клієнт усе зайве, або пригадує забуте, характер виправити, будь-ласка, оператор проконтролює. А сильніший вплив, то ти вже і не ти, а декілька інших осіб укупі. Скажу тобі, як другу, але це абсолютна таємниця, - після Києва беремося за Кавказ, в першу чергу за Тбілісі. Ти ж розумієш, Кавказ – наша гордість і слава, і тут без варіантів, ось тільки грузинів переконаємо, бо якщо вже на чеченцях працює…
- І де ж та лабораторія розташована?
Підполковник аж затрясся від щасливого сміху.
- Це ж, блін, і є найбільшою таємницею. І цього ніхто не знає. Окрім мене. Бо ж там, де лабораторія знаходиться, її насправді наче й немає, але я точно знаю, що вона там, на Малій Бронній, саме туди Прохор возив народ на перепрограмування. Ще коли нашу структуру тільки створювали, я вивчав маршрути поїздок самого Прохора, докладав про них по службі. Потім перевірка закінчилася і я вже слідкував, аби жодних жучків-хробачків, щоби жодного нагляду не траплялося за нами. Але лабораторія саме там, тільки тихо, про це нікому навіть натякати не можна. В америкосів знаєш які вуха зараз, о…
- А звідки Прохор у вас з’явився, невже нормальний шлях пройшов - від училища, - реально працював?
- Хто його знає, ніби нізвідкіля, про однокашників його ніхто не чув, особиста справа відсутня. Хоча ні - років три чи чотири тому хтось мені розповідав дивну історію, що, мовляв, велика війна відбулася у Москві, яку мало хто й помітив. Не знаю, про яку саме війну йшлося, у нас бо ж постійна підкилимна гризня , та от із тої війни він, здається, і виринув переможцем. Та сам побачиш, і зрозумієш, ось тільки про мене жодного слова, бо „бумс” - і пусто в моїй голові буде, і це в кращому випадку...

З обережності ми не стали під’їжджати до самого будинку. Та, залишивши в ближньому провулку машину, вже хвилин за п’ять заходили до потрібного під’їзду. Будинок нічим не вирізнявся, звична районна дев’ятиповерхівка – похмура і безрадісна, не те, що Олег Юрієвич, котрий, немов гостинний господар, радісно запрошував дорогого гостя за щедро обставлений стіл. За звичкою, я знову перевірив його стан. Та ні, все в нормі, хоча реакції й дещо увиразнені особливою хімічною сполукою, але точно без театральної гри.
Поки ми підіймалися на ліфті, Олег Юрієвич нашепотів мені про свою підлеглу, з якою він мене зараз і познайомить, заодно поділився чутками про декілька абсолютних неподобств, які з його Галею, буцімто, час від часу витворяв Прохор. Мовляв, той сам йому про це й оповідав - схоже із психікою Прохора було явно щось не те, і не лише в нього…
Двері ліфта прочинилися на шостому поверсі. Підполковник особливим чином постукав у потрібні двері. Коли за ними почувся жіночий голос, він дістав із кишені зв’язку ключів і відкрив два, на перший погляд, цілком звичайні замки. Я ще разок зосередився на тому, що попереду, але нічого загрозливого не побачив – проста трьохкімнатна квартира, у приміщенні дві сутності: одна майже звичайна, інша змінена, тим не менше, я її впізнав…
Судячи з усього, двері нам відкрила сутність майже звичайна - підтягнута жінка, гарної статури, вбрана у футболку та джинси. Охоронниця Галя запитально-здивовано ковзнула поглядом по підполковнику, котрий відразу взявся відключати систему внутрішнього спостереження, а потім із-під лоба зиркнула на мене. Олег Юрієвич, ясно, виглядав підозріло несерйозним – надмірно бадьорий, енергійно-балакучий, не вистачало лише слини на краях губ, але мій вигляд із пістолетом у руках був цілком переконливим.
Я наказав дамі здійняти руки і притулитися лобом до стіни, або ж стрілятиму по колінних чашечках. Не думаю, що була велика різниця куди стріляти, якби дійшло до такого, але на воїнів-жінок чомусь саме ця засторога діяла безвідмовно. Моє минуле діставало мене навіть тоді, коли я цього зовсім не хотів, утім, що на війні, як на війні, і немає на ній ані чоловіків, ані жінок, одна лише небезпека, я засвоїв намертво. Єдиним виходом було триматися подалі від бойових дій, що я собі час від часу і обіцяв.
Охоронниця розсудливо підкорилася. Стала до стіни. Підняла руки, причому і надто широко розвела ноги. Вона ще сподівалася, що усе це елементи гри, котру вона на цій роботі непогано засвоїла. Та мене таке не заводило. Я вирубив даму ніжно і безболісно, навіть підхопив, коли вона осідала на підлогу. Що ж, вона не стала кидатися на амбразуру, то ж і заслужила на відповідну вдячність.
Через мить поруч із охоронницею Галею я поклав і свого щирого друга Олега. З’єднав їм руки кайданками. Хоча вони і перебували лише у легкому відключенні, але самі з нього вийти навряд чи змогли би. Утім, я не втримався і, на додаток ще й особливим чином вплинув на їхні природно пригаслі з віком статеві потяги, посиливши діяльність певних ділянок мозку.
Я переконаний, що кращого сексу вони у житті не пробували, і можливо не спробують. Ідеальні відчуття вони і є ідеальними. Тепер можна було зайнятися і заручницею. Для початку я наглухо зачинив вхідні двері. Потім уважно оглянув приміщення. Звичайний коридор, звичайна кухня, звичайна гостинна кімната, і ще одне приміщення – за металевими сталевими дверима - можливо, не надто звичайне. Я ще раз налаштувався на горішнє сприйняття. Так, там безумовно знаходилася саме та, кого я так наполегливо шукав, але це було вже дещо інше єство. Схоже недарма її тримали за металевими дверима. Але ж у зниклої Ірини аж ніяк не могло бути раніше таких „аномалій”! Хіба що з’явилися вже тут…

4
В гостинній на столі виблимував своїми червоними світлодіодами ноутбук. Вочевидь, доки ми не постукали у двері, на ньому працювали. Я вивів його зі сплячого стану. На моніторі, в якомусь нереально синьому освітленні незворушно сиділа молода жінка, і справді дуже схожа на Ірину Пилишин. Я безмовно звернувся до неї за іменем і жінка підвела голову. Це дійсно була саме вона. «Привіт Іринко, нарешті ми зустрілись.»
І досить чітко відчув її відповідь.
« - Ти хто? Випусти мене...»
Голос був м’який, заворожуючи глибокий, мені і справді захотілося негайно випустити її, але я стримався.
«- Я прийшов за тобою, але не поспішай, потрібно зробити правильно... Розумієш? Ми повинні все зробити правильно…»
«- Випусти мене...»
Її енергія була така потужна, що я не уявляв, яким чином мав би їй протистояти у випадку беззбройного конфлікту. Що ж це таке з тобою, сестричко, зробили?..
Я б не здивувався тому, що все тут ретельно записувалося. І справді, невдовзі знайшов меню відповідної програми, а затим й історію відеоспостережень. На витягнуту з кишені Олега Юрієвича флешку легко помістилася вся накопичена інформація. І була вона, видається мені, досить цінною. Переглянувши нашвидкуруч деякі записи, я знайшов те, що шукав – судячи за датами створення, історію дводенної давності - ось кімната, де зараз перебувала Ірина, наповнюється густим димом. Видно, як молода жінка нервує, і щось кричить, а потім осідає в кутку, втрачає свідомість. Дим витягується вентиляцією, в кімнату заходять в протигазах охоронці, саджають Ірину в масивне крісло посередині, заковують руки й ноги...
Дивитися далі не вистачало часу. Пов’язавши події і час із необхідними файлами на ноутбуці, я вийшов на потрібну допоміжну програму, і запустив її.
Але ще до цього я почув її лютий крик у собі.
«- Не роби цього! Тобі це так не мине!..»
«- Заспокойся, сама зваж, як я ще маю діяти?»
Отакої, прийшов за нещасною полонянкою, а доводиться рятувати невідомо кого. До дідька, ото влип…

На моніторі було видно, як кімната знову наповнюється сивими клубами, і як тане в них перекошене люттю обличчя Ірини - за звичайних обставин цілком симпатичне, як на мене, обличчя. Хвилини за три на моніторі спалахнув сигнал „Вхід дозволено”. Я натиснув чергову кнопку, почулося клацання замка в сталевих дверях. Ірина і справді відключилася, енергетика її єства промовисто свідчила про це.
Я відкрив двері і защемив їх масивним табуретом, знайденим на кухні. Попри всі очікування, мене здивувало, що дівчина лежала у такій незвичній позі, наче вп’явшись пазурами у підлогу. Я опустив руку на її голову і сконцентрувався. Потрібно було трішки підійнятися вгору зі світу земного. Буквально на дещицю, аби отримати доступ до енергетичного тіла Ірини.
Горішній світ зустрів мене звичною приємною щільністю. Та насолоджуватися тремким ефіром наразі не випадало. Оточивши усією своєю сутністю енергетичне тіло дівчини під собою, так що вона опинилася суто в моїх межах, я рішуче взявся за справу. Вигляд жінки звідси мене вразив - схоже, їй досить грубо прищепили ряд сутностей, у тому числі і тваринних. Усе це дивно переплелося і, здається, навіть прижилося. Бути на всі сто впевненим, де, що і чиє, я не міг. Але основні сторонні включення я від’єднав. Звільнені хмарини чужого потанули вниз, тільки одна майнула кудись убік, і я відразу відчув радість простору.
На самому денці Ірининої сутності, я відшукав і печать Лабораторії. У неї вона була приєднана до каналу серця, і містила кількість енергії цілком достатню, аби розірвати його на шматки. Я зрізав руйнівний додаток і він теж полетів униз, здається, що крізь світ земний і ще далі…
Начебто все. Жодних незагойних внутрішніх ран. І загальна гама кольорів, хоча й залишалася незвичною, але не зла. Зосталося тільки відновити енергетичний баланс, що я обережно і зробив.
Усе це, ніби, й не вимагало тут, вгорі, особливого вміння, - лише відповідностей, багатьох відповідностей, та без них я сюди навряд чи потрапив би…
Я оглядівся навколо - горішній світ нині явно поблажливіше поставився до мене, навіть не витискав із себе, як те зазвичай відбувалося раніше. Можливо тому, що я не підіймався високо, можливо з іншої причини, але, відчувши цю поблажливість, я нахабно спробував іще раз пройти за прозору межу, що відділяла мене від клуботання енергетичного ефіру ззовні. Межа еластично напружилася, але я таки проникнув крізь неї - і не лише власними силовими полями, як те траплялося вже, але і єством! І духмяно-гаряча хвиля повноцінно пронизала мене. Та це зовсім не стривожило, навпаки - простір навколо забуяв неймовірною радістю і блаженством. Чим далі я визирав, тим сильніше відчував насолоду вищого буття. Але в той же час, мої межі, хоча і втратили минулу щільність, та усе ж повністю не відпускали мене, плинучи позаду. Та можливо так і мало відбуватися. Я озирнувся - найцікавіше було високо-високо вгорі - те, що я, скоріше, відчув, аніж побачив, що нагадало мені блискучу колихливу поверхню води, наче дивлюся з глибини крізь осяйну водну надпрозорість у полуденне літнє небо. І важко було відвести очі.
Внизу ж бо стояли звичні сутінки земного світу, що переходили у ще більш темні обриси світу нижнього. Відчуття спиненої миті чомусь дуже тішило моє єство. Та найбільше подивувало, що рухаючись тут, вгорі, я рухався тілом і внизу! І не існувало для мене жодних перешкод! І швидкість мого нового руху вражала. Пару кроків і я вийшов далеко за межі будови, в якій знаходився. Але ледь не відразу ж і відчув, що досить, - я повинен повернутися назад, у тому числі, й туди, звідки прийшов. Можливо така раптова необхідність випливала з моєї досі пов’язаності з енергетикою Ірини, бо я ж так і ходив, частково з її єством…
І цього разу - з огляду земного часу - моє перебування у горішнім світі пройшло майже непомітно. Напевно декілька секунд, і то затрачених на перехід туди і назад.
Ірина лежала у тій самій позі, але я відчував, що нелюдське напруження у ній зникло. М’язи тіла на очах розслаблялися. І риси обличчя пом’якшали.
Я обережно перевернув Ірину і привів до пам’яті. Цей момент був особливо важливим і я дуже уважно поставився до її миттєвих відчуттів. Не скажу, що вони мене заспокоїли, щось таки було ще не в порядку, та що таке порядок? І не знав я Ірину настільки, щоби вправлятися в тонкощах, тож і заспокоїв себе, що можливо я спостеріг тільки невеличке енергетичне відхилення від норми – і все основне в гармонії з її природою…

Молода жінка з підозрою глянула на мене і вже після, намагаючись підвестися, озирнулася довкола.
- Де я, мені снився жахливий сон? Ти хто?
- Це був не сон, Ірино. Мене звати Сергій. Можеш вважати, що я від твого батька…
Я допоміг Ірині підвестися і вивів із сутінної кімнати її нещодавнього ув’язнення.
Стан дівчини залишався для мене незрозумілим, бо, хоча, вона і вела себе зараз тихо і спокійно, але все у ній вирувало. Наче процес її реформування і далі продовжувався. Та я сподівався, що таки із врахуванням позитиву від мого втручання.
А голос її майже не змінився – глибокий і владний – він легко знаходив мої вразливі чоловічі струни, натякаючи на дещо значно більше, аніж являла собою зараз ця втомлена дівчина.
- Мені потрібно вмитися.
- Ірино, на все про все в тебе лише п’ять хвилин.

Олег Юрійович і охоронниця Галя й досі перебували в тенетах еротичних сновидінь. І ще яких сновидінь! Їхні тіла здригалися від спільних переживань.
Ого, не думав, що вони зайдуть аж так далеко, і негайно припинив надмірності. І доки Ірина приводила себе до порядку, я спершу від’єднав підполковника, а потім і охоронницю від руйнівних рубінових печатей, прикріплених і до них. Затим вилучив із їхньої пам’яті й усі згадки про події сьогоднішнього дня. У Олега Юрієвича і Галі я не помітив особливих відхилень від нормальності, утім, і в кожному звичному єстві вистачає прихованих можливостей. Але згадався і заключний оскал учорашнього перевертня, в кого я теж спершу не побачив чогось аж такого надзвичайного, окрім, ясно, не справжнього «фіолету». Нелюдського вміння в того скромняги вистачало, та й людське серце на його пательні теж не наснилося. Ще та компанія нині в державних органах зібралася. І я не мав жодних ілюзій, що ситуація десь значно краща. Можливо не така людожерська, але не чистіша. Де безкарно використовується сила і влада, там завше збирається найбільший бруд.

Але потрібно було ушиватися звідси. Я постукав у двері туалетної кімнати. Але Ірина не відізвалася, чутно було тільки шум води. Я постукав ще раз, і ще. А потім сильно смикнув двері, зірвавши їх із примітивного гачка. Ірина із широко розплющеними очима стояла перед великим, вкритим парою, дзеркалом, та була певно дуже далеко звідси. Я швидко витер її мокре волосся, на щастя - достатньо коротке, аби я міг із цим швидко впоратися.
Я допоміг дівчині вдягнутися. Затим підняв підполковника і охоронницю, й вивів усіх на вулицю. Ми нагадували ще ту компанію захмілілого люду, але до Олегового «Бентлі» дійшли. Нічого підозрілого довкола я не помітив, хоча пильно роззиратися і не було часу. Заштовхав народ в салон авто і без поспіху від’їхав, хоча і хотілося зірватися на всій швидкості. Машина у нас була класна, та час її оренди вийшов - уже більше ніж дві години «за так» використовував чуже майно. Можна і нарватися. За декілька кварталів, щоправда, я знову зупинився, цього разу біля помпезного супермаркету. Саме він найкраще й підходив для збереження частини мого делікатного вантажу. Зачинивши Ірину в авто, і вдягнувши Олегове цивільне кепі, я відволік охоронницю і підполковника до яскраво освітленої виставкової зали на другому поверсі, усадовив на шкіряний диван ціною в десять тисяч доларів, і нагло повернувши до тями, там їх і залишив. Мені дуже не хотілося, аби можливу їх загибель від рук невідомого злочинця приписали саме мені. А тут ці двоє надійно засвітяться - свідків вистачало, як і камер спостереження теж. Тож в обидва боки я проходив делікатно приховуючи своє обличчя від публічної слави. Охоронець на дверях навіть кинувся навперейми, коли я покидав будову, додатково прикриваючи обличчя руками.
- Нічого, все в порядку. У вас нагорі бійка й мені трохи дісталося...
Охоронець кинувся дзвонити, а я поспішив до залишеного неподалік авто.

5
Ірина, здавалося, перебувала в тому ж стані повної прострації. Тим не менше, її раптові слова пролунали так само владно, і проникливо.
- Вони зараз будуть тут, просто за п’ять хвилин.
- Тоді їдемо. А вони – це хто?
- Сам знаєш хто, - ті, що досліджували мене, нині досліджують і тебе.
Ми вирулили зі стоянки і помчали вулицею. Нарешті! Попри несуттєві дрібнички найголовніше сталося! Ірина зі мною, а значить з Москви можна і вшиватися.
У метрах ста перед собою я зауважив знак станції метро. І це був не лише вхід, але й гарний вихід із ситуації, яка складалася.
У мене вистачало в голові клепок аби не залишити автомобіль прямо біля входу в підземку – не вистачало тільки часу грати у справжні хованки. Ми завернули в найближчу бокову вуличку, затим у перший двір, де й розпрощалися із цим дивом автотехніки. Взагалі я не фанатів від автомобілів, але деякі з них і справді мали багато спільного із мистецтвом, тому бути повністю байдужим я не міг.
- Вони їдуть за нами слідом, скоро будуть тут...
- Ірино, ти від народження така настирлива провидиця?
Вона тільки іронічно посміхнулася і, в основному, про себе – процеси становлення чи трансформації в ній, видно, тривали й далі.
Ми поспішно обігнули дім і вийшли на внутрішній, міжбудинковий проїзд, яким просто на зустріч нам їхало таксі. Я відчув усі думки таксиста, коли підняв руку, спиняючи його - в авто вже сидів пасажир. Але ми теж вельми поспішали.
- А ти молодець, Сергію... – голос Ірини тепер виглядав навіть зацікавленим.
Таксі різко зупинилося. Я галантно відчинив дверцята нової „Волги” - посадив Ірину, і тоді вже сам зайняв переднє сидіння біля дуже здивованого своїми ж бо діями водія - він зовсім ж бо не збирався гальмувати!
Та дар мови, який раптово зник у водія, знайшовся у пасажира.
- Куди залізли! Чи вам повилазило?! Водило, ти що, зовсім совість загубив?! А ну звідси й швидко, - я тут вже сиджу, чи не бачите?! Ей, ти, забирай свою мамзель, засунув мені тут, чуєш!.. – невтомно галасував глянцевого вигляду пухкенький чолов’яга років сорока – сорока п’яти.
- Давай-давай, поїхали, куди їхали! – наказав я водію, і той слухняно рушив уперед. А я обернувся, аби спробувати вгамувати дорослу дитину. Але Ірина вже самостійно із цим справилася. Вона тримала чоловічка за руку і щось шепотіла йому на вухо. Чоловік так і застиг із відкритим ротом. Ще за мить я відчув, як фонтани задоволення вдарили із розтривоженої Ірининими словами сутності. Ого, схоже, я не все у ній зауважив, далеко не все!
Ми вилетіли на Кутузовський проспект. Муркотіння Ірини позаду раптово припинилося. Натомість градус емоцій чоловіка біля неї різко підстрибнув увись. Я обернувся вельми вчасно, Ірина, вочевидь, намагалася прокусити артерію на шиї нещасного. Але в неї, наразі, нічого ще не виходило. Поки що...
- Зупинися ось там.
Я дав команду водієві, і зайнявся дівчиною. Енергійним імпульсом я вивів її із трансу. Ірина злобно глянула на мене - красиве обличчя її побіліло, і спотворилося диким бажанням посмакувати чужої крові.
- Виходимо!
- Віддай мені його, чуєш, я зроблю для тебе все, що хочеш...
- Швидко виходимо.
Я поспішно покинув таксі і висмикнув звідти й Ірину.
Ото вляпався. І що тепер з нею робити? Напевно я таки щось важливе пропустив, виправляючи її після Прохорових експериментів, а, можливо, і не все дається до виправлення.

......................................................
......................................................
(І так далі)

Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.



Найвища оцінка Ольга Ілюк 6 Майстер-клас / Любитель поезії
Найнижча оцінка Жорж Дикий 5.5 Любитель поезії / Любитель поезії


Якщо ви знайшли помилку на цiй сторiнцi,
  видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Про оцінювання
Зв'язок із адміністрацією


  Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)




Про публікацію
Дата публікації 2007-05-11 14:46:21
Переглядів сторінки твору 9291
* Творчий вибір автора: Майстер-клас
* Статус від Майстерень: R2
* Народний рейтинг 5.374 / 5.75  (5.154 / 5.53)
* Рейтинг "Майстерень" 5.135 / 5.5  (5.151 / 5.53)
Оцінка твору автором -
* Коефіцієнт прозорості: 0.788
Потреба в критиці щиро конструктивній
Потреба в оцінюванні не обов'язково
Конкурси. Теми ФАНТАСТИКА
ФЕНТЕЗІ
РОМАН
Автор востаннє на сайті 2018.06.28 15:43
Автор у цю хвилину відсутній

Коментарі

Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Чорнява Жінка (М.К./М.К.) [ 2008-07-11 20:01:06 ]
Цікавенькі такі пригоди львівського веб-Коломбо :)
Дещо двозначно звучить оце: "Я розпочав із того, що розвернув назад її „третє око”, потім, користуючись станом красуні, трохи змінив системи її сприйняття", особливо з погляду на мізансцену. І ще: про яку таку таблетку згадується у фентезі-2 і звідки головний герой отримав свої понадздібності? Передісторію в зал!


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Володимир Ляшкевич (М.К./М.К.) [ 2008-07-11 20:16:38 ]
Привіт!
Можливо сцена і виглядає трохи двозначною, але дуже зручна для зміни деяких параметрів. :)
Передісторія "отримання здібностей" далі за текстом.
А таблетка, схоже таки "віагра", запитаю у цього типа при зустрічі про неї докладніше...


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Чорнява Жінка (М.К./М.К.) [ 2008-07-11 20:21:58 ]
Привіт :)
Хочу "далі за текстом"! А з "віагрою" це якось оболомно для такого супер-героя :) Може, щось у Морфея замовити?


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Володимир Ляшкевич (М.К./М.К.) [ 2008-07-11 21:00:44 ]
Мушу із прикрістю константувати, що головний герой не "супер", а просто трохи інший від нас. І серед ночі йому, схоже, таки довелося чимось підтримати бажання очей своїх...
Можливо, все у руках наших, але не всі здібності даються нам відразу, тим більше - такі підозрілі, як ті, дію яких підсилили таємничою пігулкою. :(


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Володимир Ляшкевич (М.К./М.К.) [ 2008-07-11 21:02:17 ]
Не знаю навіть, "Далі за текстом" хочу опублікувати книжечкою, тому поки що є стримуючі фактори.


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Ольга Ілюк (М.К./Л.П.) [ 2008-07-11 23:52:56 ]
На мою думку, ці рядки тексту найбільш цікаві і вміло написані: "І відразу уп’явся в жінку усіма „щупальцями”, дарованими мені нині Промислом. Взагалі прочитати думки нормальної людини ніяк не можливо. Люди природно захищені від цього. Але за життя стається різне. Часто люди втрачають людськість. При серйозних напруженнях багато що сильно деформується. Жінки, в основному „тягнуться”, розтягуються, а чоловіки – або міцніють до нескінченості, або ламаються. Ламаються і жінки, але тоді, коли тягнутися вже ніяк не виходить."
У такому оригінальному жанрі ти ще, Володю, не працював, так? Але виходить в тебе доволі жваво, суттєво, мені подобається, читається легко.
Ця пригодницька розповідь дійсно інтригує. Цікаві розкриті образи, характери героїв, лише в деяких моментах бракує ніби сповільнення темпу в словах, в подачі цієї розповіді, але це очевидно авторське, тому не випадає з контексту, а навпаки тримає в напрузі. Мій респект: ))) Чекаємо продовження:)))


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Володимир Ляшкевич (М.К./М.К.) [ 2008-07-12 15:57:21 ]
Олю, ви праві.
Текст чорновий і має деякі вади. Тут ніби гола сюжетна лінія, яка в чистовому варіанті трохи розширює своє русло необтяжливим пейзажем берегів. :)
Напевно дам невелике продовження, може і сьогодні...


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Володимир Ляшкевич (М.К./М.К.) [ 2008-07-12 23:05:29 ]
Додав, але більше нічого не муркну на цю тему - до можливої публікації книжкою.


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Чорнява Жінка (М.К./М.К.) [ 2008-07-13 02:32:08 ]
Ну, звісно, найцікавіше і - "закрите для ознайомлення" :(


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Ольга Ілюк (М.К./Л.П.) [ 2008-07-12 02:12:59 ]
http://maysterni.com/publication.php?id=23472 - мій роман "Диваруки" про двох митців: художника і поетеси... і намагання пояснити, чому вони не можуть бути разом...


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
(Л.П./Л.П.) [ 2010-01-29 22:58:24 ]
Рідко кому з чоловіків вдається написати справжні Жіночі історії. У Вас теж - скоріше, чоловіча історія про жінок, до яких герой відчував "нерозумну внутрішню прив’язаність" :)
Але де ж, власно, фентезі?

Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Володимир Ляшкевич (М.К./М.К.) [ 2010-01-30 09:04:20 ]
"Жіночі історії" - це не справжня назва цього роману, можна сказати що робоча.

І це, фактично, тільки вступ...


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Юлія Зотова (Л.П./М.К.) [ 2010-03-25 19:29:02 ]
Так оце не хочеться писати якісь банальні подяки, але з рештою з поваги та симпатії до автора я ж маю засвідчити свою присуність :)
Не знаю що там за незрозумілі аури головного героя які я не бачу, і бачити не хочу, як і не бачу з рештою багато чого іншого, але...
Я ж чудово, собі на втіху, провела другу половину робочого дня, маючи твоє приємне чтиво на своєму моніторі.
З того відчуття теплі як це весняне сонце, що вже сідає у той час коли я набираю тобі літеру за літерою.
Багато багато літер, що можна вкласти в дуже короткий меседж, який хотів би отримати кожний письменник і чоловік,
Кожний
Чоловік і писменик вкладає
стільки зусиль стільки безсоних ночей у пошукці вдалих фраз, плетінню сюжету, наповнення дій хоч яким сенсом задля того короткого меседжу.
Тому я вирішила плести букву до букви, щоб та коротка фраза яку я наберу сидячи у зручному офісному стільці, під приємну музику що лунає в моїх навушниках, щоб та фраза була тобі, для тебе.
Я наберу її, відламаши шматочок молочного шоколаду, хоч і не збиралася більше сьогодні їсти шоколад...
Я наберу її заваривши собі простий зелений чай, зробивши ковток...
Я перед тим як набрати тобі, ту коротку банальну фразу вийду з офісу на коридор, де вікна не закриті жалюзями, гляну на померанчевий шлейф, що залишило сонце небу після свого заходу...
І повернувшись настукаю оце коротке і ти в повній мірі зрозумієш, скільки приємностей важить той короткий меседж...

Дякую
Я приємно провела час
Цілую ніжно
Люблю
Юля