Пий життя маленькими ковтками,
кожну мить смакуй, немов вино.
Не жалкуй за булими роками
і тримай упевнено стерно!

Насолоджуйся усім, що маєш,
упивайся краплею роси.
Не лети за часом і не згаєш
ні секунди марева яси…

Будь собою, будь завжди собою,
не женись за щастя тиражем,
поринай у нині з головою,
не спіши за завтра міражем!

Як приємно проснутись собою
і душею уже не кривить,
упірнути у день з головою,
смакувати комфорт кожну мить!.

Як приємно умовності кинуть,
не тримати нудний етикет,
розпрямити заморену спину
і ступити на крок уперед!.

Як приємно собі не брехати,
маску зняти, усмішку одіть
і розкуто життям мандрувати,
ніби все обірветься за мить!.

Часи такі – ведуть сліпців безумці,
а шлях лежить крізь лихо і пітьму.
Іде війна, одне лише на думці –
Чекає що юрбу глухоніму?

Сумні часи негадано настали,
ми розучились думати самі
і віддали майбутнє на поталу…
Невже воно розтане у пітьмі?.

Але іще не вмерла Україна,
з води черпає сили і роси…
Дітей спасати треба і країну,
аби здолати ці сумні часи!

Річки течуть із джерела до моря,
як і життя – з початку до кінця.
Це очевидно, мов у небі зорі,
але бракує красного слівця…

Метафори, гіперболи, пейзажі,
епітети і врешті – піїтет…
Та нині в нас криваві антуражі,
проснись урешті, якщо ти поет!

Реалії не варто утрачати,
маститі ви уже чи молоді,
і зорі в небі, що стоять на чатах,
не плутати з відбитками в воді!.

Чи можна, люди, все оте простити,
що чинять нелюди на зболеній землі?!.
Як гинуть мирні жителі і діти
у хижих скрутлях «братньої» петлі…

Хто має право підло забирати
життя других, якого не давав?
Зробити це не вправі навіть мати,
не той, хто душу бісові продав!

Усі ми рівні, бідний чи заможний,
і Бог один – не забувай того.
Прощення право мусить мати кожний,
але це – не обов’язок його!

Не укради, не лицемір
і не жадай чужого.
Усіх грошей не загребти –
то істина стара.
Бо прийде час і все, що ти
залишиш у дорогу –
землиці шмат, один на два,
а може півтора…

Там буде пам’ятник чи хрест,
а поряд навіть квіти.
Ніщо не стане турбувать
безцінний спокій твій
і байдуже, що на горі –
зима, весна чи літо…
Тому спіши робить добро,
поки іще живий!

У перший день весни ходив у гори,
мене вітали квіти і птахи.
Забулися на трохи болі, горе
і серце менше краяли гріхи…

Чужі, свої, непрощені, забуті,
даровані чуттєвими людьми,
замолені ночами у покуті
у буревіях лютої зими…

У капищі під дубом, на вершині,
дзвіночки, вервиці, ікони, намиста
виразливо нагадують людині
про ідола міфічного, Христа…

Але у чому суть людської віри?
Яка різниця – Будда чи Аллах?
Усім відомо, два і два – чотири,
і Бог – добро, а інше – лише прах!

Добро і зло – звичайно антиподи
і сумніву у цьому – ні на мить.
А що «брати» несуть нам за свободу?
Від чого хочуть нас вони звільнить?

Од благодаті Бога – жити вільно,
дітей учити мовою дідів,
майбутнє їх вирішувати спільно?!.
Загнати мрію у імперський хлів –

у цьому їхня істина і віра,
що завжди кров’ю нашою текла?
Всього народу треба їм офіра,
а братнє їх добро – ще гірше зла!.

У інші удивлявся я вершини,
старався зазирнути за віки,
угледіти прийдешнє України,
а під ногами линули хмарки…

Ми звикли цінувати гроші
і марно витрачати час.
Вони усіх кладуть на ноші,
вбиваючи людей у нас…

Жагу розбурхують, жадобу
і нищать добрі почуття.
Вони породжують хворобу,
яка висотує життя…

Їх їсти, випити не можна,
вони – то витвір сатани.
Чому та вигадка тотожна?
Еквівалент чого вони?

Без душі усе те, що з галасом,
бо кохання – то серцем, не фалосом.
Не молотять словами – подумки
ставлять крапки, не знаки оклику!
То пусте – забавляти цяцянками
і кормити лише обіцянками.
Красуватися смішно гамором,
тільки дії вінчають наміри.

Не найкраще оте, що дорого.
А дешевше – уже не ціниться?.
Ліпше битися з хижим ворогом,
аніж дружба, що ядом піниться.
Не просте воно, дружби плетиво,
хай один лиш друг, але відданий,
до мети разо́м наполегливо –
не котитися полем вітряним.

І лукавство зрідні нещирості,
лицемірство не краще заздрощів,
бо обоє ведуть до підлості,
а як сльози то – радше з радощів!
Усе справжнє не любить величі,
щастя завше в тиші купається.
Почуття те відоме люблячим,
лише їм воно усміхається!

Я просто хочу знати, що ти є
у цьому неспокійнім білім світі,
що б’ється серце пристрасне твоє
і зорі над тобою так же світять…

Надвечір місяць стежку осяє,
яка уклінно стелиться під ноги.
Зозуля другу сотню все кує
і не змовкає попри застороги!.

Із часом роки вже беруть своє
і скроні сивина укрила рясно,
але душа нектар кохання п’є,
а ноги ще ідуть планиди рястом.

Я просто хочу знати, що ти є!

Все менше віриться у щирість
загальних жестів, пишних фраз,
а за яскравістю – лиш сірість…
Чи є ще, що єднає нас?.

Свої стежини і дороги,
окремо радість і печаль…
Усе складається убого,
моя маленька етуаль!.*

Не знаю, як тобі сказати,
зірки мені ті невтямки.
Стискають груди часу ґрати,
а мізки рвуть важкі думки…

Всміхається просвітленим умам
мінлива доля… Дійсно, чи не диво?
І у житті дивнішого нема,
аніж планида, діва вередлива.

Вона до змін готова кожну мить,
талан і успіх – явища несталі!
А час минає, променем летить,
попереду лише безмежжя далі…

Ми знову помилилися, їй-Богу!
Укотре віддали стерно лайну,
а те ліпити кинулось дороги,
що у країну привели війну…

Усе ми ореол йому тулили
(і навіть ті, хто не голосував),
приписували якості та сили,
яких ніколи у житті не мав…

Йому «до бєні» Основні засади,
знущався із закону, як хотів –
попризначав на ключові посади
московських нелюстрованих кротів!

Воно таке обмежено-злостиве,
що жаль даремно марнувати слів,
але не забувайте, хто те диво,
на «трон» руками нашими привів!

Не забуваймо, щирі українці, –
зненацька не мине притуги час,
ніхто не подарує нам гостинця
і Україну не спасе за нас!

Яка різниця, в чому ти обутий,
як під ногами вулиці Парижа?
І не лякає емоційна скрута
у трикімнатній європейській хижі!

Нема різниці з келиха чи фляжки
смакуєш ром у добру сотню років,
якщо пісні тобі співає пташка,
що надихає вже віки пророків!

Яка різниця – є в руці ліхтарик,
коли зоря горить на видноколі,
і не смертельно, в парі ти, без пари…
Але важливо – з ким ти ділиш долю!

Ну що простити можеш ти мені?
Скажи на милість, що тобі я винен?
У тебе світу – те, що у вікні,
і зліплено усе з одної глини…

Але у мене бачення своє:
добра і зла, покори і сваволі…
У кого хоч маленька совість є,
той не розіб’є і чужої долі.

У кого є хоча б мала душа,
хоча б краплина честі, власні діти,
той після себе бруду не лиша,
аби прощення потім не просити.

У серці не тримаю всякий «хлам»,
ніколи зла нікому не бажаю.
Лише борги тихесенько роздам
і про образи миттю забуваю!

Темніє… Блимає свіча,
накрили сутінки оселю.
Вогонь на припічку зачах
і лізуть думи невеселі…

В трубі відлунює орган,
йому вторує сумно скрипка.
Нічний лютує ураган,
немає тиші і на дрібку!

Нуртує, крається, скимить,
гасає по воєнних тропах…
Не покидає і на мить
питання – Що там у окопах?!

А на війні – як на війні.
Біда нещадно рве країну
і сірі тіні на стіні
снують уперто павутину…

Не пропонуйте власну правду
тому, хто має вже свою:
світлини, фільми і естраду
чи стукіт серця… у бою.

Її уже не замінити,
не поєднати у одну…
Ми кров’ю сплачуємо мито,
аби закінчити війну!

І неодмінно перемога!
Кому потрібен інший мир?
Своя нас виведе дорога
і свій по духу командир!

Не пропонуйте рідну мову
тому, хто вам уже не брат,
бо там далеке щире слово,
де у душі живе Пілат…

Не той неумний, хто не знає…
Причин у тому безмір є:
один себе лише кохає,
а інший інших пізнає…

Хто повертає свої очі
туди, де краще чи п’янке,
а хтось і слухати не хоче
про те розбещення тонке…

У того кванти, теореми,
аналіз, синтез у стократ…
Не марнував часу даремно
у давнину і сам Сократ!

У цього цикли, аксіоми,
або ньютонівський біном…
Із них виходять Герци, Оми,
вони творять за томом том.

Такі упевнено дерзають,
формують людства цвіт і знать.
Не той неумний, хто не знає,
а той, хто не бажає знать!

Воно нас заморозити хотіло –
бомбило Україну день і ніч,
старалося убити душу й тіло,
та ми живем під миготіння свіч.

І тут зима з весною подружились,
тепло розподілили на обох.
Вам, нелюди, такого і не снилось,
бо з нами правда, віра, навіть Бог!

Усе умовності, не більше…
Реальний лише часу біг.
Уже старий на ладан дише,
а Новоліття – на поріг!

Стрімке життя летить по колу
і кожен грає власну гру.
Не всі ми сядемо до столу,
відмірявши черговий круг…

Розвіється попід ногами
полів затоптаний ковил.
З роками меркнуть долі драми,
лишається від тіней пил…

Усе умовності… Не більше!
Як дійсність полином гірчить,
фантазії уява пише…
Реальна – лише часу мить!

Все як завжди: виживає спритніший –
цнотами хто розфарбовує зло…
Хитрощі нову історію пишуть,
хвацько цинізмом ґрунтуючи тло.

Біле і чорне змішались у сіре…
Сірістю голови сповнені вщерть!
Ласа підлота підкорює віру,
все поглинає мерзи коловерть.

Підлості ницій скорилася сила.
Криза чекає невдовзі? Колапс!
Як не розправимо зранені крила
і не відновимо власні вітрила –
ця кучерявість зацейкає нас.

Зима, мороз, колючі хуртовини
і яблуня у кризі за вікном.
Плоди червоні у таку годину
уже опасти мусили давно…
Але висять, вчепилися у гілля
і кумачем вітають небосхил.
Усупереч агресії свавіллю
триматися їм вистачає сил.

Отак і ми невтомні – попри грози
тримаємося міцно за життя.
Нас не страшать ні зими, ні морози,
і гріє віра в світле майбуття.
Ще добавляє стійкості надія,
що маяком у темряві зорить.
Нас не зламати, не убити мрії,
ми кріпнемо у битві кожну мить!

Сніжить… Лягла на серце туга.
Сніжить, коли втрачаєш друга.
Сніжить – душі бракує неба.
Сніжить і я іду без тебе…

Шалений світ зірвався з ланцюгів –
його уже і гальма не тримають!
Брехня панує, ненаситність, гнів.
Іде війна і їй немає краю…

Кому молитись? З ким сьогодні Бог?
Диявол владарює на арені,
а Болівар не винесе обох!
Укрила поле сарана зелена…

Чи міркувати розучились ми,
чи глузду нам уже не вистачає?
Невже лише бенкет у час чуми
олжі епоху сконом увінчає?

Скажи, у чому місія твоя,
яку мету плекаєш, Україно?
Втрачаєш досі кращих у боях
і на чужинців гнеш покірно спину…

Христили ще у сиву давнину
хрестами і водою… з нагаями.
За віру ми дали страшну ціну:
чекали нас темниці, палі, ями!.

Топили із «божками» у Дніпрі,
стинали буйні голови без міри,
аби Перун у небі не зорів,
аби зреклися предків своїх віри.

І відреклися (добре що не всі),
палили відьом у середньовіччя.
Лишилася од Києва й Русі
лиш пам’ять із минулого величчя…

Нарешті збайдужілі і чужі
пішли по світу Велесові діти…
Ми, українці, тонем на межі –
між предками і Новим заповітом!.

***
А хочете, вам казку розкажу?
Про України видатних героїв,
що мужньо воювали за межу,
не доверши́вши жодного розвою…

Невтішна казка і сумний кінець –
із па́сток попадали поміж спиці…
Її герої (хай би йому грець),
ніяк не діставалися світлиці!.

У пастку Візантії Святослав
попав за допомоги печенігів,
але звитяжцю поміч не послав
ні Київ, ані Овруч, ні Чернігів…

Хмельницький – не чужий, та і не свій
(згадаймо переяславські потуги):
московський християнин Олексій
в ярмо братів загнав, нарікшись другом!

Додав свою дещицю підлу Ніс
і не спасли Мазепу навіть мури:
наказ Петра трагедію приніс –
то одновірець вирізав Батурин!.

І гетьман Полуботок не вцілів
(хоча тоді і не поміг Мазепі) –
петицій Коломацьких часослів
привів його в Московії до склепу…

Не гіршою вірянкою була
розпусниця відома, Катерина –
згубила Калнишевського талан,
на Соловках тримавши за тварину!.

В кріпацтві хоч і не сконав Тарас,
та микався усе життя по світу.
У «Кобзарі», а то іконостас,
він виклав люду власні заповіти.

Не жалував релігію Франко,
але титан носив у серці бога.
Не шовком вистелялась, а рядком,
Каменяра великого дорога.

***
Продовжила терор «країна рад»,
звіріла більшовицька агентура –
в Парижі підлий найманець Шварцбард
убив цинічно Си́мона Петлюру…

І танув далі український стрій,
шаліли православні людожери –
ту заповідь біблійну «не убий»
відчув у повній мірі рід Бандери!.

Відчув її весь український люд,
який вожді не раз учили посту –
то працював цинічний план іуд,
найбільшого у світі голокосту!.

Загинув у «тюрмі народів» Стус
Василь уже під час «перебудови».
Життя йому не врятував Ісус...
Така ціна за українське слово!.

Іде війна і нині, кожну мить
зело народ страждає український…
Кого і з ким силкується мирить
великий християнин – Папа Римський?

***
А де поділись три десятки літ,
що манною звалилися неждано?.
Ми звичаї втрачаємо і рід,
в пустелю завели нас християни:

Кравчук з кучмо́ю і банкір-бджоляр,
умовно-достроковий ану-кович,
услужливі барига і фігляр…
А хто наступний – знову аби-хтович?!

Чи не тому ми стільки літ підряд
тупцюємося, ходимо по колу,
що не заклали президентів ряд
із українця – «зека» Чорновола?!

І так постійно (все ми невпопад),
хоча, здавалось, за своє – горою!
Удома не змогли наве́сти лад,
чужих віками славили героїв…

Тому й лютує фюрер-резидент,
замінює трагедією драму –
він Україну знищує ущент!
А чи не треба нам свою програму?

Своє забули (ніби й не було):
історію, культуру, віру, мову…
Міліє України джерело,
алеї, парки ріжемо на дрова!

У тому й наша немала вина –
не вигнали і досі ще із хати
(хоча кривава точиться війна),
убивць московського патріархату.

***
То хто ж ми – українці чи «хахли»?
Куди свою ми топчемо дорогу,
віддавшись тупо в лапи кабали
і власного навік забувши бога?!

Покрова – свято древнє і святе
(це сотні років твердимо ми хором),
але чому не згадуємо те,
укрилися від кого омофором?

Як Візантію предок наш, Аскольд,
з дружиною своєю взяв в облогу,
та воїна переборов мілорд
і пірровою стала перемога…

Щасливого майбутнього зоря
лише тоді яскраво нам засяє,
коли на власний томос – Кобзаря,
чужих вождів і біблії зміняєм.

Почитуйте історію свою,
минулого шануйте кращі миті
і не цурайтесь предків заповітів,
щоб жити на землі – як у раю!

Христили нас у сиву давнину
хрестами і водою… з нагаями.
За рідну віру, й не її одну,
чекали нас темниці, палі, ями…

Топили із «божками» у Дніпрі,
стинали буйні голови без міри,
аби Перун у небі не зорів,
аби зреклися предків своїх віри.

І відреклися, добре що не всі,
палили відьом у середньовіччя.
Лишилася від Києва й Русі
лиш пам’ять із минулого величчя…

Нарешті збайдужілі і чужі
попрошкували неозорим світом.
Ми, українці, тонем на межі –
між предками і Новим заповітом!.

Самотність – філософія душі,
витримують її лиш дужі люди.
Картини пише хто, а хто вірші,
та часто там герой один – іуда…

У самоті бувало, і не раз,
знаходили від шатії розраду,
хто натерпівся глуму і образ,
чи підлість пережив і ницу зраду.

Кому посікли душу зла ножі,
зневіри стріли зрешетили спину,
хто зупинявся лише на межі –
свідомо обирає самотину.

Все менше у тобі того,
що так раніше чарувало,
згасає у душі вогонь,
чуття лишивши на поталу…
Свічадо гасне в вишині,
під ноги осідає вечір
у нерушимій тишині
і сумом огортає плечі.

Не умирай поки живеш,
але живи і після смерти!
Життя, обернене на треш,
не уникає круговерти,
коловороту сподівань
і виру звичок та рутини,
а заздрощі, огидна твань,
взнаки даються щогодини…

Живи розкуто, ніби птах,
як вітер у небесній висі,
із посмішкою на вустах
і гаслом на фамильнім списі:
«Не вір, не бійся, на проси!»,
бо у житті усе минає,
і, як було у всі часи,
воно само – на небокраї…


Тому живи і пий до дна
свою гірко-солодку чашу
чи келих доброго вина,
не забувай про дружбу нашу!
Зустрінемося ще не раз
у інших виміру площинах,
та пам’ятаймо повсякчас –
у світі справжні є мужчини!

Як не спіймати вітру в полі,
а серця щастям не спекти –
не випросить чужої долі
і від своєї не втекти…

Можливо квапимося дуже,
а може збилися смаки,
але упевнений – байдужість
таки дається узнаки…

Навіки щастя у подолі –
усе одно не принесеш!
То варто ґвалтувати долю
і смакувати різний треш?

Сідає сонце у смереки,
ховається в карпатський ліс,
а ми від дому так далеко…
Життя гайнуло під укіс?
Лиха війна забрала спокій,
калічить душі і життя,
а за спиною чую кроки –
то хлопці йдуть у небуття…

Ідуть сини за Україну,
щоб інші мали новий день.
Втрачаєм кращу половину,
А інші? Ті – анітелень…
Отак було завжди, віками –
найкращі завше йшли у бій.
Така у патріотів карма,
а інші – лише множать… гній.

Танцювала риба з раком,
як із шу́флею роска́ль.
Горя вже не буде браку,
бо війною пре москаль…

Треба Неньку захищати,
конче землю боронить!
Як війна прийшла у хату
з нею, любі, не прожить…

А війна та – ву́йна клята,
хижа тітка… Хай їй грець!
Вертихвостам – мама з татом,
патріотам же – капе́ць.

Не тому герої гинуть
і бідує люд простий,
що ведуть їх на погибель,
ніби стадо на забій?

Хто ж вони, оті «херої»,
що засіли по тилах
і вождів старих горою
захищають? Тихий жах!.

Шашлики нахабно смажать,
статки множать на війні,
а народ везе у ма́жах
хорони́ть своїх синів…

Доки буде це тривати –
кращі ляжуть у борні!
Не на часі виручати
наших доньок і синів?

Ти вигадав свою любов,
коли гойдав орелю часу,
страхи одвічні поборов,
а з ними… і надії разом.

Та мішанина сподівань
чогось блаженно-неземного
і завела тебе за грань,
ба навіть попри застороги…

І де тепер ота межа,
обніжок яви і уяви?
Іржа, реальності маржа,
де вчора зеленіли трави…

Будь там, де раді тобі щиро,
живи для люблячих тебе
і Богу не забудь офіру
за все, що маєш дотепер.
Мовчи допоки не спитають,
закайся радить далебі
аби не опинитись скраю
і завжди знай ціну собі.

Палає небо над Інгулом
і серце ниючи болить.
Невже оте було загулом?
Хіба вона усе забула? –
не покидає ні на мить.

Можливо, я не розумію,
але можливо – навпаки…
Свої у кожного з нас мрії,
у різні боки вітер віє…
А правда все-таки за ким?

У чому ціль її і віра?
Вони у кожного свої?
Свої у кожного кумири,
мірила, цінності, офіри…
І не рідня твої моїм!

Усе хотіла перемоги…
Яких вершин жадала ти?
Але пусте – одна дорога
лягла обом іще з порога,
та урізнобіч нам іти.
Палають зірвані мости…

Чергове літо сам, один –
уже не радує самотність
і роки тануть ніби дим,
і менше вабить безтурботність…

Частіше хочеться тепла…
Тепла душі, не лише тіла.
Не допалав огонь дотла
і листя ще не облетіло.

Частіше хочеться гулять
удвох, відчути рідний лікоть.
Роки навтьоки все летять
і втікачам немає ліку…

А ти чекаєш десь мене…
Тебе виснажує чекання.
Де те кохання неземне?
Чи є у світі те кохання?!

Та доля дасть усе ж нам шанс
в повітрі, морі чи на суші…
Лише потрібен резонанс,
щоб поєднались наші душі!

У новорічну довгу ніч
смакую чаю філіжанку
і дим уже погаслих свіч,
зневаги, відчаю… До ранку
очей на крихту не зімкну,
а по зірковому серпанку
полину в думу неземну –
володарку мою і бранку…

В затерте аж до самих дір:
«Уже пора збирать каміння».
Під тріскіт гілля у каміні,
поміж планет нічних і зір…
Упору підвести баланс
земним кільком десяткам років
і покінчити з тим оброком,
у долі сівши диліжанс…

Бо запашний зелений чай
біля багаття у каміні
минулого не гріє тіні,
та їм байдуже зазвичай.
Вони нуртують у душі,
у ніч голосять новорічну,
аби відлунювати вічно
під монотонний шурхіт шин.
Ніч поглинає часу плин…

Цю кару я напевно заслужив…
Та ні, я переконаний у цьому!
Як Агасфер, немовби вічний жид,
усе життя блукав… побіля дому.

І ось нарешті я тебе зустрів,
ти поділила все на «до» і «після».
Дарма не буду марнувати слів,
можливо це остання моя пісня…

Я у твоїм романі не герой,
але обмежитись не можу чатом.
Насправді, люба крихітко, я той,
кому в житті немає що втрачати.

А кару я напевне заслужив,
невипадково випала ця карта.
Не Агасфер я, не міфічний жид –
я п‘ю свою, життям налиту, кварту.

Сонним містом іду,
спочивають бульвари і парки…
Під ногами асфальт,
як пергамент далеких віків.
Промайну находу
у мелодій засніжену арку,
де замріяний альт
огортає у шати шовків…

Під ногами риплять
міріади крихких діамантів,
та уява чомусь
повертає у літо бажань,
а смичок скрипаля,
все доносить зі світу вагантів…
Невимовно боюсь
божевільних своїх сподівань!

Давай просієм через сито
усі тривоги і жалі,
коханням долі сплатим мито
та ще й відсотки чималі…

Давай пропустимо стосунки
крізь решето пустих утрат,
щоб трунку вищого ґатунку
позаздрив Гете і Сократ.

Зерно відділим від полови,
лінивця-трутня від бджоли,
пусте базікання від слова,
хай навіть ти сама Джолі.

Ще хіть відсієм від любові,
від перелюбу дикий блуд
і стануть почуття готові
пройти через небесний суд.

Кому потрібні ці табу,
червоні лінії і вето?
Постійні виверти, секрети
нову спотворюють добу…

В житті я спробую усе,
щоб перед вічності порогом
без жалю стрінутися з богом
і долі завершить есе…

Щоб не тужити уві сні
і не картатися ночами
смакуючи вино печалі,
що згасла молодість як сніг.

Життя – шалена боротьба
за щось, із кимось і собою
як в ополонку з головою.
Чи буде та нова доба…

Надія – небезпечна річ!
Від неї скаженіють люди,
а уповання тиснуть груди,
як божевілля протиріч.

Вона – то вічності маяк,
зорею в небі ярко сяє.
У сподіваннях виднокраєм
уява стелеться моя…

Шалено помилявся Фрейд –
не оправдався розрахунок
і життєдайний долі трунок
у світовий ввірвався тренд.

Та ранок переможе ніч,
горить зоря на небокраї,
алюзії не умирають.
Надія – це чудова річ!

Талант важніше за талан
чи навпаки? А хто це скаже…
Не все Всевишньому хвала,
що на язик халвою ляже.

Хоч хліб усьому голова,
та хлів далеко ще не хижа.
Отак і бідному халва –
це лише трапеза, не їжа.

І затрапезний ще не суть,
а сутність – то іще не фатум.
Замало лиш коханим буть,
важливо віддано кохати!

Не дисидент я і не політв‘язень,
за булаву гетьманську не борець,
не научився говорити в‘яззю,
іти по трупах до чужих сердець…

Не ліз на трактор взимку на Майдані,
на східнім фронті небо не тримав,
та і у складі жодного із кланів
Вітчизну на шматки не розривав.

Я пан Ніхто, шматочок чорнозему
землі дідів – полів її, ланів.
Із тих, хто щиро любить свою землю,
волошок, маків син і полинів…

Я пан Ніхто, я відголос природи,
один із сотень тисяч трударів,
питомий представник свого народу –
нащадок козаків і кобзарів.

За Кобзаря згадав я недаремно,
такого триста років не було.
Зміліло зовсім за часів буремних
святої Батьківщини джерело…

Я пан Ніхто, своєї син країни,
та чи важливі нині вік і стать…
На терезах майбутнє України –
гуртуймося за нашу долю встать!

А хто отой Ніхто, народе, люде?
Де гетьман і прийдешнього маяк?
Хоч підростають генії усюди,
іуд і дурнів більше… Долі знак?

Тоді не вірю я у ту планиду,
талан її невтішний і гіркий!
Невже у Україні лише гниди
чи сяють нам з небес чужі зірки?

А колективний розум де подівся?
Хоча би кілька сотень, як один!
Чи не тому Тарас наш зажурився
і всіх дотисне мудрий карантин?..

Я пан Ніхто, я син свого народу,
нам чубитися треба перестать.
Щоб захистити землю і свободу –
пора за Україну разом стать!

Ти суперечлива до біса
і несподівана така…
Неперевершена актриса,
тендітно-мила і легка!

Моя ти чайко білокрила,
чарівна рибко золота!
Невже сьогодні покорила
вчорашня бестія руда?..

Запланувала все зарання
чи накрутила бігуді?
Втопила в мареві кохання
мої роки немолоді…

«Жінки легкої поведінки» –
у вухах вироком дзвенить,
неперевершені картинки
перед очима кожну мить…

Гортаю пам‘яті сувої
собі на щастя чи біду –
я марив цілий рік тобою,
але тепер уже не жду.

У затінку моїх думок
улітку – прохолода
і досить тепло на душі
без сонця в зимній день.
А вранці роздумів димок
у будь-яку погоду
дарує плетиво віршів
і музику пісень.

Клубочаться оті думки
під дахом капелюха,
глашатаї сумних часів,
оракули біди…
І присмак полину гіркий
посилює задуху
від сотень тисяч голосів,
що линуть із орди.

Перед очима молода,
приваблива феміна.
Уся у білому вбранні
від голови до п‘ят…
Усе настирніша орда,
усе непевніша хода…
Невже то Україна?!
Та скрегіт чується мені –
сокиру гострить кат!

У древнім замку Баллігаллі
цієї ночі був на балі.
Відвідали мене дві леді.
Одна із них – в картатім пледі
і більш нічого із одежі,
лиш очі-зорі із безмежжя.
Ще шурхіт сукні на другій,
іти босоніж до снаги
їй замком темними ночами
із непокритими плечами.
А з моря дув шалений вітер,
він гнув додолу диво-квіти
і хвилі билися у скелі,
було це чутно із постелі.
Аж раптом відчинились двері
і тінь з‘явилась на папері,
що залишився на столі.
Постала леді у імлі,
за нею інша крок ступила
й кімнату мороком накрило.
Обидві за столом присіли,
до мене певно мали діло.
Розмову повели про вічне
буття, мирське і потойбічне,
добро і зло, про сенс і суть…
Нелегко їх було збагнуть.
Сиділи довго, аж до ранку,
а потім враз одна фіранку
відкрила і у раннім світлі
умить розтанули обидві…

Не спалося...
А ніч як море
і міркувати є про що...
Не склалося…
Волати «горе»?
Навіщо мовить казна-що.

Не вилилось…
А чи старались
ми почуття в собі знайти?
Не видалось…
А намагались
наводити якісь мости?

Не визріло…
Кому відомо,
чи є попереду ще час…
Чи мислимо?
Одні судоми…
Ніхто не вирішить за нас!

Усі ми грішні, кожен у своїм…
Провин завжди на душу вистачає…
У кожному дещиця є змії,
хоч яблуко і не смакує з чаєм…

У кожному з нас Авеля шматок
і Каїнове зілля не зів‘яло,
бо Аріадна згаяла моток
залишена Тесеєм на поталу…

Гріхи навкруг, великі і малі…
Великий гріх свого любити ката.
Гріха немає більше на землі –
його за цноту ницо видавати!

Тоді я тільки вигадав тебе
і покохав лише свою уяву…
Тебе у ній підніс аж до небес –
ту милу, ніжну, лагідну, ласкаву…

Я вигадав кохання бенефіс
і пристрасті, і сміх, і поцілунки…
Та вигадка згубилась між куліс,
коли життя з‘явилось з-за лаштунків…

Розтанула уява мов туман,
немов імла, як в мареві зірниця.
Від тебе залишився лиш обман…
Хай еротичний, та яка різниця?!.

Добігти мріяв я до виднокола
і зазирнути аж за небокрай,
здолати свого серця клятий холод,
бажань душі задовольнити голод
і відшукати щастя водограй.

Уперто крокував назустріч сонцю,
десятки років йшов за горизонт…
А зараз від душі – сріблястий стронцій
і лише власна тінь у охоронцях
та роздумів зело́ тісний ескорт.

У тебе очі – ліхтарі зелені,
янтарні стріли дикого кота
з відтінком ізумруда, ли́сту кленів.
Їх дарував тобі спокуси геній,
лиха з них ша́рмом віє доброта…

Іще бракує вражень і емоцій,
розбитих в дру́зки келихів-сердець?
Твоїх до болю фантастичних лоцій,
з еротики смако́м на кожнім кроці
я начитався, люба… Хай їм грець!

Млини...
Млини ідуть по полю
і мелють вітер на шматки,
а разом з ним щербату долю,
немов посохлі пелюстки...
Вони ідуть на захід сонця
чи навпаки – таки на схід?
Руйнівники чи оборонці
лишають в душах часу слід?

Млини…
Млини шматує вітер,
здуває з ніг і крила рве…
Уже той вітер пам‘ять витер
і совість витер – все живе.
Ми розбрелися чорним полем
мов безпорадні вітряки
і серце повнить чорним болем –
байдужість нам далась взнаки…

Млини…
Млини бредуть у вічність…

Коса, дорога, рев мотора,
пісок розпе́чений, жара...
До моря, вниз і знов угору,
повзе авто на всіх пара́х.

Оба́біч ліс, столітні со́сни,
вірніше за́лишки ліска́.
Було їм вирости непросто,
у них планида нелегка...

Надривно кашляє і чхає
старий, подертий «Кадилак».
Ледь під колеса не втрапляє
поза сценарієм дивак...

Не талани́ть з само́го ранку,
та і увечері жара...
Лишаю не налиту склянку,
звертати з колії пора!

У ревній повені думок
втопає смуток мій.
Над нею стелиться димок
із нездійсненних мрій
і тане в озері зі снів,
без берега і дна,
поміж затоплених човнів
і присмаку вина…

Посеред цвіту і парші
прямує все живе.
Кипить у марева ковші
жахіття вікове
і меланхолія хвилин
стікає на олтар.
Ті краплі сіє часу плин
із шепотом кіфар…

Ти шукала пригод
в монотоннім життєвому морі
і нових відчуттів,
і не звіданих досі висот.
Не гадала, мабуть,
заподіяти болю чи горя,
як не мала бажання –
отримати кулю в висок.

Тож живи і радій,
і пиши, як завжди, коли зможеш,
бо за тінню сумлінь
не сховати душі пустоту.
Та на когось свої
прорахунки складати не гоже,
як не варто комусь
пам’ятати свою правоту.

– Нас не дарма звела планида
і доля в нас тепер одна, –
ти говорила. – Краєвиди
смакують з келихом вина!

Іще попереду немало,
чекають нас нові краї! –
надію щедро дарувала
і ти ж… позбавила її.

Лунає ще твоє «forever»,
та я планиду не клену –
дивлюся, як ростуть дерева,
і чую тишу неземну…

Йдемо дорогами війни
яку вже сотню довгих років,
втрачаєм доньок і синів,
стікаєм кров’ю крок за кроком…

Не відпускає нас вона
і пам’ять не дає спокою.
Війна… Триклята ця війна!
Як розпрощатися з тобою?

Як не утрапити у вир?
Де вірна в майбуття дорога?
Запам’ятаймо: справжній мир –
дає лиш справжня перемога!

09.05.2020

Зі стелі, прямо на подушку,
спадають маревом вірші
і неспокійно на душі,
і душу крають лемеші –
за смужкою чергову смужку…

Спустошена твоя душа
на попелищі власних істин,
хоч надкусить, якщо не з’їсти,
чи круто замісити тісто,
а у фіналі – ні гроша…

За це і вип’ємо. Нехай
у келиху мартіні грає
і мрії линуть дивограєм
у височінь, до виднокраю,
а на загал – життя кохай!

Ідуть степами кобзарі,
ідуть шляхами України,
несуть калину і барвінок
у надвечір'я, на зорі…

І пісню кожен з них несе
про горьове життя кріпацьке
і щастя січове козацьке,
що від біди народ спасе.

Віками так уже ідуть,
у кожного в руках бандура,
а на стезі – бездушшя мури
тернисту перетнули путь…

Ідуть в прийдешнє кобзарі,
в серцях лунають кобзи струни
про нелегкий свободи трунок,
та їх ведуть… поводирі!

Серебріє ранню в небі ранок,
іній серебріє на гіллі,
а рогач-пастух отару ярок
схоронити хоче у імлі.

В гамазеї сонячного неба,
в ореолі променів ярких
заховати від усіх, для себе,
з викликом… Сіяючі зірки!

І, о диво, те йому вдається!..
Чи не так буває в білі дні?
Найчастіше перед носом в’ється
те, що ми шукаєм вдалині…

У чорнім мареві небес
чатує чорний кіт
як порожнечі вірний пес.
На сотні тисяч біт
він засіває неба синь
печаллю і свинцем.
Він чорного бездушшя син,
герой дешевих сцен.

Ступає тихо уночі,
пливе в пітьмі густій.
Зелені очі, дві свічі,
мелькають між хрестів.
На чорноземах його слід
і чорна тінь кругом.
Чорніє чорний сонця схід
воронячим крилом…

На чорній далечі полів –
чорниці чагарі.
Лише тиради чорних слів
клубочаться вгорі…
Ще Чорне море в чорний сум
підмішує блакить,
та чорний саван чорних дум
опуститься за мить...

Чарівну квітку в кришталеву вазу
ми ставимо, наливши вщерть води,
та забуваємо її уже відразу –
нас вабить новий образ, молодий…

А що ж вона, позбавлена коріння,
духм’янить, намагається цвісти,
але не випаде зродити їй насіння…
Цієї квітки дітям – не зрости.

Такий сумбур трапляється частенько…
Щоб думам пелехатим дати лад,
коріння не лишіть себе і Неньку!
По пахощі й красу – ідіть у сад.

Сивий старець у но́чі криницю
зазирає і сумно мовчить.
Вартовий, що закований в крицю,
не змикає очей ні на мить.

Чимчикує невпинно по зорях
одиноко Чумацьким шляхо́м,
розглядає у дзеркалі моря
діамантів зірковий шолом.

Заховається в плетиві во́вни
із прозорих пухнатих перин
й випливає млинцем, а то чо́вном,
з дивовижно-казкових шпарин.

Так триває не вік і не десять
у світила та варта нічна.
По містах він мандрує і ве́сях
та скінчиться колись і вона…

Стою на березі стрімкім,
дивлюсь, як падають зірки
і плинуть тихо за водою
у хвилях вічної ріки.

Огляну зорі звечорілі
і серце огортає сум
за крила в герцях обгорілі,
за море нездійснених дум…

Минуло віку дві третини,
на старті, мабуть, забаривсь –
ще не зробив і половини
того, що визначав колись…

Стою на березі стрімкім,
рахую втоплені зірки,
а піді мною пропливають
шовки нетлінної ріки…

Я краю крайнощі як хліб
зі спогадів мого життя,
перевертаю сотні глиб
у пам’яті до забуття.
Я хмари слухаю сумні,
що вітру шепчуть – «зачекай».
Пливу у плетиві зі снів,
що розтяглись за небокрай…
Я чую музику вітрів,
що дмуть у сопілки печер.
Пече жаринами з-під брів
твій погляд. Крає як мечем!
Той образ подумки пишу
на шовку спогадів своїх.
У серці но́шу ту ношу́,
складаю у дірявий міх…
Дивлюсь у дзеркало віків,
де вічний холод і туман,
а за завісою шовків
видніє сутність… із оман.

Рипить, скрипить, та меле на страждання
шматки жури, старий дідівський млин
і жорнами надії-сподівання
перетирає він на сірий тлін.

Крильми вітряк сухий хапає вітер,
пресує миті у години, рік,
шикуючи слова із сотень літер
в годину смутку – двадцять перший вік…

Скрипить душа і тяжко ниє серце
за мій народ, що тане у імлі.
Симфонія життя, фінальне скерцо,
і дзвін лунає по батьків землі…

Отак хотіла виграть поєдинок,
що й почуття поставила на кін.
У цьому ти бажанні не єдина,
та по таким давно лунає дзвін.
Пристрасть – шалене безумство,
душу спустошила ти…
Але не вічне чаклунство,
час вже, кохана, іти.

Життєвий простір – театральна сцена,
буття всякчас для тебе – лише гра.
Тобі стосунки – циркова арена,
та це фінал, уже іти пора.
Все залишаю за бортом,
витівкам втрачено лік.
Йди собі з Богом чи Чортом –
лиш би подалі й навік!

Стікає ніч краплинами хвилин
по склу віконнім у твоєму домі.
В пітьмі ступає тихо часоплин,
секунди розсипає невагомі.

Зірниця підсвітила неба край –
вже скоро перший промінь заіскриться.
Кохана, ти знайшла свій Божий рай,
але ж чому тоді тобі не спиться?

Чому до ранку ти своїх очей
зімкнути і на мить ніяк не можеш?
Хай зніме Бог тягар з твоїх плечей,
я ж – оберегом стану на сторожі.

Ніч укриває балдахіном,
розшитим маревом зірок.
Вогонь згасає у каміні,
планиди зведено курок…

Чекає нас невтішне завтра,
хіба цього хотіли ми?
Лунає знову, мовби мантра,
що від суми та від тюрми…

Дивлюсь в майбутнє України,
густий, як молоко, туман.
Зуміли ми пройти руїну.
Чи зможемо здолать обман?!.

Нарешті! Все! Досягнуто мети,
немовби й не було семи тих років!
Всі «спалені» «відновлено» мости –
півдня хватило… і півсотні кроків.

Приємне море, тепле й голубе,
сім’я стара, але нові знайомства,
і свіжі очі радують тебе,
і номер телефону, ніби помста…

Потоки легковажно-марних слів,
захоплень, хобі, справ, як пустоцвітів,
ще й усмішка на милих жартів тлі –
нагадує чомусь рибацькі сіті…

У тебе все не так, як у людей,
а може, то й нормально, навіть краще –
не треба нових, ні оновлених, ідей
чи знову лізти в непролазні хащі…

Мов підкорити простір, часу плин,
тобі нічого вже не жалко і не жасно –
обдарувати ще до роковин
і взяти подарунок передчасно…

Сама природа навіть розгубилась,
весна до нас прийшла якась не та.
У квітні, вочевидь, ми помилились,
лягла на груди сумнівів плита…

То дощ, то сонце, вітер і негода,
критично мало зав’язі в саду.
Якась непевність шириться народом,
у серце засіває пустоту…

Не ваблять очі маки полум’яні,
яскравий швидко зронять цвіт вони.
Чим зійдуть наші помилки весняні
і що збирати будем восени?!.

На урожай розкрили ласі рота,
але до сквири* варто чи звикать?.
Щоби бур’ян у полі пропороти –
погоди з моря нічого чекать!

Бажаєш правим бути чи щасливим? –
запитувала ти мене не раз.
Які тобою керували сили? –
собі питання ставив усякчас…

Зі щастям разом правота у парі
не здатна мирно по життю іти?
Жахливих уникати як пожарів,
щоб не палали зведені мости?

Невже щасливим можна бути в світі,
лиш вічно потакаючи брехні?
І як це пояснити нашим дітям,
уникнувши неправди й маячні?

Невже себе відчути правим можна
на згарищі стосунків, почуттів?
Чому людина нині неспроможна
в полеміці знайти належних слів?

Чому? Невже? Коли? – одні питання
і відлітає затишок як дим…
Завітне, люба, маю я бажання –
щасливим хочу бути і… правим!

Гординя й гордість – зовсім різні речі,
в них спільного – як в водню і води.
Одна – платок, накинутий на плечі,
чи в білоцвіті навесні сади.

Друга – корона з сяйвом діамантів
в софітів променях і «браво» голосах.
Всього лиш гріх, де мало варіантів,
і снігу блиск на різних полюсах!

Гординя й гордість – сестри, але звідні,
далекі родичі, а не близька рідня.
Хоча обидві дами й вельми видні,
та гріх не варто з цнотою рівнять.

Повзе уперто вгору плющ
вночі і вдень, у дощ і спеку.
Від вітру гнеться поряд кущ,
та до плюща йому далеко…

Управно стовбуром петля
здорового, міцного дуба.
Забравсь на верх і відтіля
вже гордо розпускає чуба.

В житті буває часто так –
сплете коріння, стовбур, гілля
і дубу вилізе на карк
те, без хребта, гнучке свавілля…

Не бачу у країні кандидата,
хто б крісло президентське міг зайнять.
Для нації такого собі тата,
і не важливі тут ні вік, ні стать,

щоб жив лиш інтересами держави,
свого й рідні він бізнесу не мав.
Щоб мозок був у нього не іржавий,
а головне – щоб той гарант не крав!

Нікого цим я твором не неволю,
та хочу все ж спитати про своє –
а механізм народного контролю
за діями гаранта у нас є?

Немає впевненості жодної у тому,
найкращий що залишиться таким,
як скінчаться всі виборчі судоми
і ступить він у президентський дім.

У цім постійно діючим цейтноті
відсутність кандидата – це біда,
гарантіям як президентській цноті
ми не зів’єм законності гнізда!

18.07.2018

Машину часу ти створи собі,
великих коштів це не вимагає.
Зате допомагає далебі
в щоденних мандрах аж за небокраєм.

Вона відносить нас у ті часи,
як Всесвіт був мов макова зернина.
Зробити може це без зайвих сил
й пересічна у творчості людина.

То що вже говорити про майстрів,
хоч дрібку хисту що до того мають?!
Та зауважить треба в кілька слів:
одні творять, а інші – витворяють…

Твоя уява – ось той апарат,
феноменом що у народі зветься.
Вона за світло швидше у стократ
просторами космічними несеться.

Підвладні їй галактики, світи,
які звичайним людям недосяжні.
Подорожуєш часто, друже, ти
машиною у часі неосяжнім?

Я гімн співаю кращій із машин,
яка четвертий вимір підкорила.
Бо наша думка – справжній чудоплин,
то величезна, незбагненна сила!

Машина ця незвідане творить,
а осягнув минулого все сутнє –
вам відстань підкоряється і мить
у подорожі в чарівне… майбутнє!

Уява дозволяє зазирнуть
в його найпотаємніші глибини.
Не зміг би час і простір розітнуть –
не написав би навіть половини!

12 – 18 травня 2018

Адам і Єва – то початок людства.
Так Біблія говорить нам про це.
Займатися не хочу богохульством,
та розімкнути спробую кільце.

Ті прабатьки – єврейської породи,
Господь Яхве такими їх зробив.
Взялися звідки інші все ж народи
і хто тих неєвреїв породив?

Що Вавилонську будували вежу,
що мови Бог їм нарізно ділив…
Роздмухав поміж націй хто пожежу,
і розбрату вогонь хто запалив?

Чом допустив Господь у світі рабство?
Людей гнітили гірше за скотів…
Невже їх муки – то не святотатство?
Чи ж можна так недолити братів?!.

Чому Всевишній, нації не мавши,
обрав собі окремий все ж народ?
А той, завіти Господа поправши,
затіяв із доби́тку хоровод…

Із малечку від ранку і до ночі,
безперестанно спини гнуть одні.
Їм сльози з потом застилають очі,
та мусять прозябати у багні…

Усі ж державні фабрики й заводи
у власність по кишеням розповзлись.
Представники елітного народу,
до хитрощів, як в давнину, вдались.

Вони, немов на дріжджах, множать статки,
приносить криза їм новий мільйон.
Кінці з кінцями ж платникам податків
звести не помагає навіть сон.

А де ж тоді Господня справедливість?
Чом з обраних формує пантеон?
Чи він, як Цезар: обраному – милість,
простим же смертним – працю і закон?!

І хто лукаві ті закони пише –
пройдисвіти чи інші сили мли?
Мільйони животіють нині лише,
щоб одиниці обраних жили!

Вернувшись все ж до спільного коріння,
хіба прийти до висновку не слід –
як прабатьки з єврейського насіння,
у всіх нас не один, єврейський, рід?!

Тут нестиковка знову випливає,
бо різні шкіра, звички, лексикон…
За справедливість вище не буває,
лиш справедливість – то життя закон!

09.02.2018

У України дві біди – пихаті і пархаті.
Жиди, кругом одні жиди, вже майже в кожній хаті.
Засіли в головах, умах, у Раді і Кабміні,
у наших доньках і синах… Хабад панує нині!

Свою забули давнину і принесли в офіру,
сповідуємо чужину – релігію їх, віру.
Хасиди в Умань кожен рік злітаються зусюди,
„своїм“ утратили вже лік – кругом одні іуди…

Вони новий Єрусалим будують в нашім краї,
а ми черговому „капо“ корону одягаєм.
Лукавий ребе нам свою уже співає тризну,
що християнство та іслам – то суть іудаїзму…

Все більше й більше рідний край нагадує руїну,
невже не звільнимо від зграй ми нашу Україну?!.

Зневіри час в серцях посіяв страх.
Він на своїм шляху усе руйнує,
бо істини забули люди всує.
Потвора та навколо сіє прах…

Катком нещадно йде по головах,
навиворіт всім вивертає душі,
не знає ані моря, ані суші,
здоровий топить глузд в пустих словах…

Кудись мандрує мовчки бандурист.
Чому ж мовчить тепер його бандура?
Порвались струни, заважають мури?
А навкруги лиш чути вітру свист…

Вістун той що нам пророкує, крах?
Невже лихий приніс невтішні вісті?
Чому мовчать сліпці в селі і місті?
Чи вже нас переміг зневіри страх?!.

Настав нарешті справжній новий рік
і знову на додаток день пішов.
У давнину було так, з віку в вік.
Саме сьогодні Новий рік прийшов!

Сонцестояння зимнє – древнє свято,
сьогодні найкоротший року день.
Хай щастя наповняє вашу хату,
дарує радість і вінок пісень.

Колядки хай сьогодні вас вітають,
добробут стане міцно на поріг.
Пшеницею і житом засівають,
щоб виріс щедрий і смачний пиріг!

Історію нам треба пригадати,
коріння предків наших, трударів,
яку розповідали мама й тато,
і Новий рік стрічати на зорі!

Прийміть від серця щирі привітання
у день зимового сонцестояння!

Іще один спливає рік,
мелькнув на горизонті фініш.
Розчаруванням втратив лік
і ти нічому вже не віриш?
Черговий утікає рік…

Куди летить він, рік старий?
Туди, де жде нас вічний спокій,
над кладовищем наших мрій
де сум клубочиться глибокий?
Чом так спішить цей рік старий?..

Що нас чекає в році новім?
Відсутність плану і мети
та пустота в своїй основі,
а ще – палаючі мости?
Ми що, на іншім боці знову?!.

І скільки буде ще тих рік,
тих переправ і тих майданів?
Ми вийдемо колись на пік
чи так і втонемо в обмані?
На що Всевишній нас прирік?..

21.12.2017

З днем народження, сину! Як, рідний, живеш?
Чи здоровий в далекій чужині?
Віроломство поляків не відало меж.
Щось змінилось на краще в них нині?

То чому ж у наш час сотні тисяч людей
спину гнуть все ж на польського брата?
Та невже у самих не хватає ідей,
як трудитися на супостата?..

Чом багата ресурсами наша земля
виганяє дітей на чужину?
Чом сильніше нам шию все тисне петля?..
З днем народження, бідний мій сину!..

09.12.2017

Потрібно скільки ще Майданів відстояти,
ще скільки треба пережити лютих зим,
живим щоб з фронту дочекалась сина мати,
який стискає автомата магазин?!.

Повсюди лозунги і заклики чи лайка,
мелькають маски, декорації. Фальцет
щотижня в Раді, знову й знову свіжа байка,
і свій лукавий підраховує процент.

У матерів, дружин, дітей загиблих
не втихнув біль, не висихають сльози.
Та це лиш осінь, далі діло гибле –
зима невдовзі, скоро вже морози.

Мовчить простий народ, ридає Україна,
зализує страшні рубці від свіжих ран.
Та думка в крамаря всього одна-єдина –
не допустити путч! Ой, вибачте, Майдан…

07.12.2017

Весь світ від Альфи до Омеги
лиш мій! – волає Люцифер, –
Мені байдужі обереги,
то лише відголос химер.

Людські мені підвладні душі,
підвладні також їх серця.
З народження мені всі служать
і аж до самого кінця!

Паную я над білим світом
все більше й більше з року в рік.
З моєї волі сонце світить
і двадцять перший – це мій вік!

Почув цю байку б кілька років
тому – я б лише посміхнувсь,
та після всіх життя уроків
вже посміхатися боюсь…

04.12.2017

Спустошує холодний вітер слів,
пронизують наскрізь порожні гасла.
Зима надворі, мозок зльодянів
і захолов у голові як масло.

Думки мої – що змерзлі горобці,
докупи збились у кущі терновім.
Чому нас знову манять манівці?
Чому ми нерозсудливі до слова?!.

Бо тяжко жити зовсім без надій,
то й віримо месіям і предтечам.
На Неньку суне новий сніговій,
а нас чекає знову холоднеча…

Нас убиває все ж не тільки куля,
граната, бомба, міна чи снаряд...
Ганебне слово завжди серце муля,
то смертоносна зброя, справжній яд.

Людей вбиває слава і байдужість,
ідуть з життя від горя і образ.
Вбиває підлість часто й недолугість,
від страху помирали і не раз…

Нам заздрощі завжди стискають шию
і боягузи врізують життя.
Дурна ще слава віє суховієм
і майже позбавляє майбуття.

А скільки нерозділене кохання
у білім світі натворило бід?!.
І неважливо, перше чи останнє,
його не заросте у серці слід.

Це пам’ятайте, я прошу вас, люди!
Задумайтесь до „пострілу“ за мить,
що може шансу іншого й не буде
і смерть чиюсь ще можна зупинить!

17.11.2017

Настав нарешті двадцять перший вік,
прогрес торує уперед дорогу.
Піднісся над Землею чоловік,
та все частіше згадуємо Бога…

Давно скінчилось рабство на землі,
та багатьох тримають у кайданах
зажерливість, гарцююча в сідлі,
і хтивість упереміжку з обманом.

Активно монстрам помагає страх,
підступність, підлість, лицемірство, чванство.
А жадібність добро стирає в прах,
та першу скрипку грає дике хамство.

Можливо час мій вже давно минув
чи може поспішив я народиться…
В хитросплетіннях долі не втонув,
але і на вершини не пробився.

У чому бачу сенс свого життя?
Навіщо ще живу, мій любий брате?
Я скористався шансом вороття,
щоб рабство те клятуще подолати!

16.11.2017

Життя безжально трощить на шматки,
ти робиш за помилкою помилку?
Перед очима знову вітряки,
не знаєш, як дожить до понеділка?!.

Я вірю, що колись настане час,
обніме хтось тебе і відчай схлине,
усі шматочки разом водночас
зберуться якось знову воєдино!

Раптово заспівають солов’ї,
а за плечима вмить проб’ються крила
і біди враз розвіються твої,
наповнить вітер подрані вітрила!

В собі як зможеш відчай побороть,
а ще і силу страху подолати –
зіллються в купу власні дух і плоть.
Їм не завадять вже ніякі ґрати!

Два мільярди ударів – середнє життя!
Два мільярди ударів – вся сутність буття?
Задля чого, людино, прийшла ти у світ
і чи довго триватиме долі політ?

Монотонно і дрібно лунає "тук-тук" –
свого серця ти чуєш уривчастий звук.
Що той дріб означає для кожного з нас? –
це питання постане, коли прийде час!

Поміркуй, чоловіче, для чого живем.
Щоб лише удобрити сухий чорнозем
чи кишені набити, жагу втамувать?
Уповати не варто на вік і на стать…

Ще цікаво, у чому природа твоя.
Не занадто кохаєш, дружку, своє "я"?
Всіх рівняє земля, як злочинців тюрма,
а кишень в дерев'яній одежі нема!.

Нам кажуть жить по совісті і честі,
але вони у кожного свої.
Один стриже десяту гору шерсті,
а інший – заробляє для сім’ї.

Один за рік подвоїв свої статки
і у офшорі заховав мільйон,
а інший – чесно заплатив податки,
отримавши на груди медальйон.

Ікру жере́ цей, жиром запливає,
проблема в нього зайвої ваги.
Сухар той запиває прісним чаєм,
та бідним дати скибку – до снаги.

У чому тут, шановні, особливість?
Бо совість з честю в кожного свої.
Лише як гору візьме справедливість –
нам знову заспівають солов’ї!

У богом забутім краю,
де й сонце щодня набурмосене,
ховає натуру свою
містечко одвічної осені.

Маскує старі сіряки
під фраки шикарні і смокінги,
чужі видає мідяки
за власні фінансові подвиги.

Містечко старих образів,
з мармиз богомазом написаних,
як хвилі минулих часів,
в болоті гнилому колисані.

То місто холодних дощів
і вітру колючого, лютого.
Суспільство дірявих плащів
і старця в кайдани закутого.

Там падають гроші щодня,
як листя порою осінньою,
управа бреде навмання
пустелею в одязі зимньому.

Там жебрають швець і гончар,
обоє босоніж, без глечиків.
Уже за пожаром пожар
втомились гасити пожежники.

Там хижо лунає орган
у храмі затятих церковників
і гулко мовчить барабан
у чорному хорі полковників.

Немає там літа, весни,
укрите все сірою хусткою.
Тяжкі бачать жителі сни
і круки кружляють над пусткою.

Те місто умерло чи спить?
Можливо жахіття наснилися?.
Потрібно уже щось робить,
щоб осінь та, судна, скінчилася!

Трапляються на світі різні люди,
бракує їм то слави, то тепла…
В таких осіб вдоволення не буде,
най папороть для нього розцвіла!

Ніколи і ні в чім їм не вгодити.
Завжди не те, чомусь не там, не так…
То промайнуло надто швидко літо,
то осінь недостатньо золота…

Причіпками і шматтям негативу
його душа наповнена ущерть.
Намилити комусь спішить він гриву,
життя для них – суцільна круговерть…

А своє „фе“ воно іще з порога
жбурне в обличчя, ще й не ворогам,
бо для таких усе не слава Богу,
всередині у них зануда й хам.

Насправді, щастя є і зовсім близько,
воно десь тут, на відстані руки.
Розгледіти його у бруду бризках
дано не кожному одітому в шовки.

Воно у вірних друзях, наших дітях,
у мирі й стуці серця в кожну мить,
що пощастило жити в білім світі,
творити, сподіватись і любить!

19.10.2017

У часу хода невимовно легка -
і шерхоту майже не чути.
Як шестерні крутить незрима рука,
не всім удається збагнути.

Секунди, хвилини крізь пальці течуть
і так набігають години.
У дні, місяці їх і в роки зітчуть,
дивись – вже й немає людини…

А стрілка невпинно по колу біжить,
немовби рисак по арені.
Тож часом потрібно усім дорожить
і не марнувати даремно!

А вас історія ціка́вить людства?
Хто Біблію хоч трішечки читав,
той приклад пам’ятає зла й паскудства –
як учень свого вчителя продав.

Десятків трьох срібля́ників хвати́ло
йому, щоб злодіяння те вчини́ть.
І серце довго у Іуди не боліло,
Христос навіть сльозу не встиг зрони́ть.

Однак тепер масштаби зо́всім інші –
прогрес мото́ром замінив ослів
й ціна на зраду стала значно більша,
бо апетити дуже підросли.

Дивлюся з болем я на Україну,
яку іуди тягнуть до хреста́,
що більше все нагадує руїну,
й пригадую історію Христа…

У наші дні панує лицемірство
і свої гнізда часто зра́да в’є.
Знов постає тисячолітнє дійство,
це оптимізму нам не додає.

Глибо́ко проросло його коріння,
боюся не уникнути біди,
бо у наш час Іу́дине насіння
на превеликий жаль дало рясні плоди…

02.10.2017

Любов і страх – поняття несумісні.
Вони у серці разом не живуть,
які б церкви, вселенські чи помісні,
цю намагались спростувати суть.

Лиш мить одну в житті своєму знаю,
коли вони хвилюють тіло й кров –
то підійти до самого до краю,
це страх Твою утратити любов.

24.09.2017

В людині не приймаю рабську суть,
кого б не стосувалася покора.
Не може рабовласником Він буть,
що б не писали Біблія чи Тора!

Якщо подоби й образу своїх
творив Господь людей, окрасу світу,
то й думати таке – великий гріх,
бо не раби ми, Батька свого діти!

Я говорив і запевняю знов –
зазнає рабство неодмінно краху,
бо тільки за любов’ю йде любов.
Сумир'я ж рабське – відголосок страху!

В покорі апріорі рабська суть,
її мета – людину пригнобити.
Як і здолає хто вселенську лють,
то не раби, а лише божі діти!

Одним повітрям дише цар і челядь,
одну зорю багач зрить і бідняк,
а гори перлів й золота до стелі
для мертвого не краще за мідяк.

Нелегко осягнуть людську природу,
непросто оцінить людське життя,
та справжню втіху все ж і насолоду
приносить людям міри почуття.

20.09.2017

За правилами грати у наш час –
незвичним стало якось вже для нас.
Усе частіше хлопці, та й дівки,
стараються гайнути навпрошки…

Знівелювавсь любові геть закон,
зміліло вже кохання, його тон.
Все більше й більше в наш непевний вік
в коханні зиск шукає чоловік.

І це стосується давно обох статей,
про те написано вже тисячі статей.
Себе всі люблять, але віддають
за гроші й злато. В цьому зради суть.

Пірнають з головою все ж одні,
а інші залишають їх в багні.
Ті бідолахи йдуть на саме дно,
своє ім’я коли згадати не дано.

Недолюбити? Може то й на краще,
щоб не залізти у кохання хащі,
де любить один слухати кантати
і дозволяє лиш себе кохати…

Зима – найкращий час тому коханню.
Весна в нім щось, можливо, змінить, рання,
але надія на цю зміну невелика,
бо вже в людині зовсім мало чоловіка…

Послухайте пораду, сестро, брате, –
ви не спішіть абикого кохати.
Кохання справжнє вас напевно відшукає,
а доти хай любов відпочиває.

Бо є чого багато в білім світі,
що можна самовіддано любити:
книжки і музика, поезія й картини,
комахи, птахи,звірі чи рослини…

Вони не зрадять вас чи не здадуть
й до вірної любові приведуть!

Без наслідків не можна для здоров’я
насилувати власні почуття,
з пошаною служити і любов'ю
насильнику і кату все життя.

Як зносить те система нервів наша
і бідній не вривається терпець?
Коли ним переповниться вже чаша
та зрештою настане всім кінець?!

Кінець чому усе ж настане першим –
катам, насильникам чи може майбуттю?
Ми зло скараємо і геноцид завершим
чи нашому прийде кінець життю?!.

Чому я на батьків своїх землі
не маю змоги бути господа́рем?
Чому повинен скніти у імлі,
ховатися і гнути спину да́ром?!

Чому заброди на усіх щабля́х
узурпували вирішальне слово?
Чому у місті й навіть на полях
не ма́єм змоги чути рідну мову?!

Можливо бра́кне справжніх нам ідей
чи опустили передча́сно ру́ки?
У владу обираєм чом людей,
а потім виявляється – тварюки?!.

Десятки, сотні отаких «чому»
мій мозок бідолашний розривають,
а подолати як густу пітьму –
напевно одиниці лише знають.

– Навіщо навкруги будують ґрати?
– Щоб владу упирів охороняти!
– Від кого ж стережуть свою свободу?
– Від носія в державі влади, від народу!..

– Для чого Конституцію міняти?
– Щоб більше красти й не відповідати!
– А скільки ж в Україні можна красти?
– При владі доки чи не склеїш ласти…

– Навіщо Україні воювати?
– Простіше багатіти так й брехати!
На крові й злигоднях народу красти легше,
у нас життя ж стає коротше і дешевше…

– Для чого вибори і статуси Донбасу?
– Щоб голови дурить народним масам,
з реформами щорічно зволікати
і знову красти, цупити й брехати.

– Чому корупцію ніяк ми не здолаєм?
– Бо владу ми бездумно обираєм!
У владі головні її герої –
тож „боряться“ вони самі з собою…

– А як боротися зі злом цим неприроднім? –
частіше все лунає у народі.
– Щоб чорне зло те швидше подолати –
все сміття треба вигребти із хати!

17.05.2016

Люди, люди… Чому ви підвладні
так сумнівним, второваним чарам?
Чом навколішках лазити ладні,
щоби крихту отримати даром?!

Ницу чом, неприкриту брехню
ви берете за чисту монету,
а відверту, пусту маячню
вибачаєте всім, крім поета?!

Люди, люди… Невже до сих пір
вас помилки нічому не учать?
Може відчаю повний цей твір
в ваші душі спустошені влучить!..

02.05.2017

Що діється у нашій стороні?!
Бариги й злодії відкрито балом правлять.
Герої гинуть в необ'явленій війні,
а олігархи жруть й зухвало зуби скалять.

Катастрофічно зріс державний борг,
бідують люди, та жирують гади.
Яка там криза?! Змилуйся мій Бог –
вони в народу просто гроші крадуть!..

Чиновників росте страшна орда,
розгул корупції вже захлеснув країну.
Якщо не буде ця зупинена біда –
ми можем втратити державу Україну.

22.05.2016

Я не вписався в нинішнє життя,
де правлять гроші всупереч законам,
але назад уже немає вороття
й сувору дійсність не заллєш бетоном.

Не можу совістю своєю торгувати,
викручуватись, говорить неправду,
брехати, зраджувати підло, хитрувати...
В свій час і дід віддав життя за правду.

Привик своєю честю дорожити,
чекаючи сумлінно свою мрію.
Прислужувать не можу, лиш служити.
За що боровся все життя? Не розумію…

29.05.2016

́Нині людяність в людства вже зо́всім не в моді,
з доброти залишився один лише слух.
Безкорисливим привидам вижити годі,
світ від шелесту грошей навіки оглух…

Міра всьому ведеться у крупних купюрах,
що зазви́чай душею цінилось раніш.
Щира жінка сьогодні – примара чи дура,
й чоловіку такому ціна лише гріш.

Вже на глянцевих фото мелькають не лиця,
в крупних планах не видко розумних очей.
Радше яхти, палаци, відверті діви́ці
та деталі сідниць їх, грудей чи плечей…

Щохвилини за щастям страшенні погоні
від зорі до темна́ без купюр і прикрас,
та згадати не хочем життєвих законів –
завше щастя лиш те, що всере́дині нас.

Багатіти душею раніш було ва́жно,
дасть прибуток безцінний отой капітал.
Мимохідь не продайся за шерхіт бума́жний,
не згубись серед злата і пе́рлових скал.

Грошей зайвих ніколи для скнар не буває,
але маски вони все ж зривають з голо́ти.
Той поділиться з бідним усім тим, що має,
цей рве кусень в стражде́нного прямо із рота.

Доброта – тож-бо класика, зми́луйтесь люди,
вікова аксіома на різні часи!
Бо душею скупий лише зовнішність су́дить,
а на серці у нього удавка висить.

Хтось торує протоптану іншим доро́гу,
йде до мрії упевнено мов по мосту.
Позабув він давно вже про людяність й Бога
і сповна користає чужу простоту́.

У людини байдужість – то справжня хвороба,
від халепи такої вмирає душа.
Бо нахабство і за́видки йдуть аж до гроба,
знищать людськість усю, не лишать ні шиша́…

Доброта – то можливо є істинна цно́та,
а любов не завжди програє розрахунку?
Бо Всевишній концерт цей зігра як по нотам
і не стане нікому добра від грабунку.

31.08.2016

Думи мої, сіромахи, сумно мені з вами.
В синє небо ніби птахи линете з роками.
Усе далі, усе вище, вже й за небокраєм.
Я мандрую, вітер свище, то пеклом, то раєм.

Над землею підіймуся, полечу за хмари.
У безодню задивлюся, де горять Стожари.
Подивлюсь на Україну, на її простори.
Пригадаю ту картину, де поля і гори.

Де лани широкополі, де Дніпро і кручі.
Знов шукаю щастя-долі, знов реве ревучий.
Знову треба рвать кайдани і кропити кров‘ю…
Думи мої полум‘яні навпіл із любов‘ю.

Бо другая половина – то лиш лють безмежна.
Не була ще Батьківщина дійсно незалежна.
Незалежна від підлоти, від царя і свити.
Ой ще стільки нам роботи потрібно зробити!..

Ще прийдеться, козаченьки, долю боронити.
Визволяти рідну Неньку від вампірів ситих.
Ще нам стануть у пригоді наші шаблі гострі.
Доведеться при нагоді завітати в гості.

Завітати і спитати, скільки ж можна красти,
доки будуть жирувати гади ті мордасті.
Бо не гоже й нашим дітям це ярмо тягнути.
Завітаєм й позриваєм ярма всі і пута.

Станем браття ми стіною за нашу державу,
як один підем до бою за козацьку славу!

11.06.2016

В усьому хочеться дійти мені до суті:
у праці головне знайти, у серця смуті…
До суті літ, що поплили, до пуповини,
аж до підвалин до малих, до серцевини!

Пильнуючи нитки буття, коліна долі,
зробити хочу відкриття самої солі.
Якби оте зробити міг, даруй на слові,
я написав би книгу книг – про суть Любові!

Про безнадію і біду, жахи агоній,
повітряно-легку ходу, її долоні…
Кохання би відкрив закон і без прелюдій
ім‘я волав у мегафон на повні груди.

Я пестив би фантазій сад віршами серця,
там рими квітли би у ряд, у герці терцій.
Уплів у строфи запах руж, духм’яність м‘яти,
п’янких лугів і шепіт душ дубів крислатих.

Як це Шопен зробити зміг, нетлінне чудо –
красу фільварків і доріг в свої етюди.
Дійти такого торжества – це гра і мука,
немов напнута тятива тугого лука!

А слово гостре, як стріла, що б’є у цілі,
розітне дійсність пополам на часу тілі.
Розділить світло і пітьму на дні і ночі,
але планиду не візьмусь собі пророчить…

Я слухав Ніч і ті її слова,
що жоден День не може бути вічним.
Ще теплилась надія ледь жива,
та все одно, бо день скінчиться ніччю.

Все має свій початок, свій кінець
і тільки Всесвіт істин тих не знає.
Так влаштував, так вирішив Творець,
а ми лиш книгу Вічності листаєм.

У кожного у ній своя глава,
та обраним дістатись може й розділ.
Хоч всякий має в ній свої права,
але обов’язків позбутися не просто.

Я слухав Ніч і зрозуміть спішив,
до ранку часу обмаль залишилось.
Невже весь день я лиш людей смішив,
а сталось зовсім інше, ніж хотілось?!.

08.06.2017

Весь світ сьогодні одягає вишиванку,
йому ж сомбреро й сарі подавай.
Це що, чергова звичка, забаганка,
чи переситились своїм, дідівським вкрай?

Не так давно самих себе ж боялись,
хто б знав, що нас чатує знов війна!
На рідній мові розмовлять стидались –
тепер гіркі плоди смакуємо сповна!

Дивіться люди, знову б не загратись
і не отримати новий голодомор.
Ще треба з Кримом і Донбасом розібратись,
та жалісливців вже лунає хор.

Одним набридли рідні вишиванки,
а інших нудить вже від шаровар.
Кричать „Амінь“ панове і панянки,
бо лицемірство зараз вже товар.

Сказав і свого слова не порушу,
хоча подібні й не по серцю мені чвари.
Погляньте пильно кожен собі в душу –
народ ми вільний чи овець отара?!

08.05.2017

(семітсько-антисемітські роздуми)

Євреїв не любили завжди й всюди,
з Єгипту не єдиний їх „ісход“.
Прості давно не жалують їх люди.
Яскравий приклад – Юда з Керіййот.

Та що сказати, як уже й апостол
Ісуса зрадив, вчителя, Христа!
Це лиш мазок, не все в житті так просто…
Чому ж в євреїв доля непроста?

Можливо в іншому тут криється причина,
що Бог обрав навіки цей народ?
То правда вся чи тільки половина,
хто готував цей ситний бутерброд?

Все ж спробуємо в тому розібратись,
чи вдасться нам те дійство зрозуміть.
Хоча, за нелегкий цей труд щоб братись,
євреїв треба також і любить.
 
І серед них бувають справжні люди,
це лікарі, юристи, вчителі…
Вони живуть і трудяться повсюди,
хоч мають статки досить немалі.

Та почнемо спочатку, по порядку,
з часів далекого утворення Землі.
Уважно треба прочитать нотатки,
щоб не зсукать чергової петлі.

Відкриєм книгу книг і що ми бачим,
що Бог, Ісус і Дух його святий –
це три поняття в одному… Неначе
в народній казці триголовий змій.

Як бути з передачею єврейства,
й чому можливо те лиш через жінку?
Наука це? Ознака архірейства?
Нерівність чом така, їм біс в печінку?!

Це дійсно так, а чи нове паскудство,
чи не прихована у тім кривава драма?
Від Єви ж і Адама пішло людство,
та жінка – то лише ребро Адама!

Віками юди Біблію писали,
народи інші щоб тримать в ярмі?
Собі світила в небі розставляли,
щоб гоїв тим гноїти у тюрмі?

А називати як, не фарисейством,
їх поведінки невід’ємну суть –
сповідують всі майже іудейство,
та християнство іншим все ж несуть?!
 
Чом Гітлер ненавидів так євреїв,
хоч в ньому й іудейська кров текла?
В них дійсно може бачив фарисеїв,
джерело підлості, підступності та зла?

Чом козаки євреїв не любили,
жидами називали шинкарів?
А скільки раз вони їх люто били,
та ті вертались знову по порі…

Невже змирились з долею тією,
тримали камінь у своїй душі?
Чому жиди природою своєю
і зараз переважно торгаші?

А може не така й складна загадка,
в усьому винуваті тут червінці,
у зовсім іншім криється розгадка –
у хитрій, непотребній поведінці?!

травень 2017

Я пив вино, неначе кров червоне,
що краплями по бороді текло.
Ту кров густу зронили стиглі грона,
воно частинку сонця принесло.

Я пив вино життя, нетлінний трунок,
повільно даром божим смакував.
Безцінних істин в келиху дарунок,
терпкий на смак, п’янкий букет із трав.

Я смакував старим, святим напоєм
і згадував легенди про Христа.
У всесвіті було нас лише двоє,
все починалось з чистого листа…

Усе частіше думаю ночами,
як виник Світ і хто його творець.
Що скрито за могутніми плечами,
чи був тому раніш якийсь взірець…

Якщо Господь створив колись людину
по образу своєму і подобі,
чом гірша вона інколи скотини
і чи Йому усе те до вподоби?

Чом діти божі схожі на катів,
нічому меж і міри що не знають, –
насилують, казнять своїх братів
і про гріхів спокутання волають?!.

Якщо все те Господь не розділяє,
чом терпить він сваволю і брехню?
Чом шістдесят віків війна палає
і доки слухати попівську маячню?!

Коли Господь один, то чом ці таті
нас розвели на стільки таборів?
Чому земні народи в спільній хаті
не жалують дітей і матерів?!.

Пощо людей тоді було пускати
на цей незрозумілий білий світ,
щоб шість тисячоліть так мордувати
людський, в подобі божій, бідний рід?!

02.05.2017

Не варто говорити, помовчи.
Послухай тишу, в ній своя чарівність.
Не треба слів, ти подумки кричи
про сподівання юності і вірність.

Про щастя, горе, чисті почуття,
зітхання, тугу, біль і щем у серці.
Про радість, смуток, пізні каяття
та про життя у вогняному герці...

Не гоже говорити про любов!
Вона без слів усе сама розкаже,
у повній тиші завирує кров,
узорами на полотнину ляже.

Моїй душі пустих не треба слів,
повідає про все виразно тиша.
Як вогник світлих почуттів зітлів –
лиш вітерець полин-траву колише…