Вперше Вона з’явилась у приміщенні Його фотомайстерні на заході сонця - за десять хвилин до кінця робочого дня. Шалено хекала від бігу, тупцяла змерзлими ногами в ботфортах вище коліна і щохвилини пришвидшувала майстра аби Він роздруковував Її спільні фото з подругою, у якої того дня був день народження.

Ще зовсім юна – тільки-но в місцевому медичному першу сесію здала. Але вже полонила душі оточуючих неймовірною енергією від кінчиків фарбованих у м'ятний нігтів до блиску такого ж кольору очей. Вона ввійшла в майстерню так сонячно, що Він аж запосміхався, а особливо ж після того, як цю гіпотезу підтвердив промінь, який ліг на Її плечі, прорвавшись в приміщення через шибку єдиного вікна під самою стелею. Від них обох в приміщенні тоді розливалося тепло, проте фотомайстер зрозумів це тільки коли клієнтка пішла, перевернувши з ніг на голову Його думки. У душі тоді стало одночасно темно і холодно, наче у гігантському мегаполісі раптом вимкнули струм.

Не очікувано для них обох, Вона стала частою замовницею Його друкарських послуг. Одного разу, без попередніх запитань, недбало кинула в одну з їх коротких зустрічей: «Це перша майстерня, де відвідувачу так щиро посміхаються». Після тих слів, Він сподівався глибоко в душі, що так завуальовано дівчина натякнула на своє прихильне відношення саме до Нього.

Завдяки частому друку Її фотографій, Він знав чимало фактів з життя дівчини. Вони жили в одному містечку і Йому без зайвих зусиль вдавалося впізнати більшість місць, де були зроблені світлини. Проте одне незмінно залишалося невідомістю – ім’я. Звісно, юнак міг легко вивідати його при бажанні і не нашкодити тим їхнім відносинам, але це Йому не було потрібне. Ця відвідувачка була настільки різною кожної нової зустрічі, що давати Їй якесь конкретне ймення здавалося безглуздям. Саме тому, фотомайстер придумав собі своєрідну забавку: поки принтер слухняно друкував необхідну партію фотографій, юнак, ніби між іншим, розглядав дівчину, відмічаючи дрібні деталі Її перемінної зовнішності . Сьогодні Вона у всьому синьому, як море – Марина, завтра світиться кожною клітинкою – Світлана, після ж домашня і, ніби, рідна, як Наталія, а ще згодом прийшла з дивовижними дрібними кучерями – Юля. Те саме відслідковувалось і на принесених Нею - спочатку електронних, а після Його обробки та друку – паперових світлинах.

В одне з відвідувань не стримався та спитав: «Чому Ви так багато фотографуєтесь?» (від 30 до 50 екземплярів зазвичай виповзало з принтера), на що Вона трохи жартома відповіла: «Життя і пам'ять немислимо короткі. Хочу кожну мить зафіксувати і заклеїти ними всі стіни своєї кімнати». Тоді присвоїв Їй ім’я Анастасія – та, що воскрешає.

Незчулися, як минуло 2 роки від того першого, подібного урагану, відвідування. Яким було життя «клієнтки» фотомайстер відслідковував так само за принесеним Нею на друк світлинами: перша фарба на волоссі, перша легка печаль у очах, перший чоловік, якому відкрила серце…

Він усе друкував Її фото і присвоював Їй нові імена, аж поки одного дня Вона не прийшла в майстерню незвично замислена й стримана. «Софія» - іменував Її подумки.

- Сьогодні друкуємо останні фото. – оголосила Йому і зрадила ще одній постійній звичці - залишилася стояти, замість того аби сісти у крісло навпроти нього, де завжди була у фокусі зору, та ще й на додачу повернулася спиною , вдаючи, що розглядає приклади форматів друку, якими не цікавилась усі ці 2 роки.
- Невже на кімнатних стінах закінчилось місце? – спробував пожартувати і , тим самим, привернути до себе увагу, – та ж стеля ще є.
- Роздруковуйте. – тільки й мовила та не змінила пози.

І Він швидко зрозумів, що з Нею сталося після того, як Її флешка злилася з Його комп'ютером в єдине ціле і завченими рухами мишки відкрив папку , позначену найсвіжішою датою – на екран виплили весільні світлини, на яких відвідувачка була нареченою…
Коли дівчина вкладала Йому плату за послуги в долоню, то не дивилася в обличчя, а тільки біля виходу із майстерні не очікувано обернулася і зміряла фотомайстра довгим сумним поглядом. Більше доля їх не зводила.

Проте юнак добре пам'ятав цю свою відвідувачку і з легкістю впізнав би, де б не зустрів, бо в одній із шухляд Його робочого стола лежав товстенький фотоальбом з історією найсвітлішої пори Її життя - юності.

жовтень 2016 - листопад 2017

Гудки припинилися на 22 секунді таймера світлофора. Вона подумки відрахувала решту часу «простою» на тротуарі і змішала свою плоть із натовпом перехожих, що поспішали перетнути дорогу. Їй так само, як і їм неодмінно треба встигнути на рейсовий автобус за місто. Цій дівчині, чиїх очей не видно за сонячними окулярами, чию фігуру зараз приховують безформні речі і чиєю єдиною відмінністю від соціуму навколо в дану секунду була затиснута між пальцями, чомусь безповоротно зів’яла, троянда...

...- Ти зобов'язана пояснити мені свою поведінку – говорив він їй у трубку хронічно твердим голосом.
- Я не школярка, а ти не вчитель, що викликав мене до дошки. – відповіла йому буденно.
- Як мені розуміти таку твою відповідь? – продовжував абонент.
- Ми обоє знаємо, що ніколи не порозуміємось. – озвучила давно відкриту істину.
- Тобто ти вважаєш, що це крапка? – в його тоні не відчувалось жалю.
- Ми до цього вже давно дійшли, тільки ніяк визнавати не хотіли.
- Ну, що ж, насильно милим не будеш. – кинув співрозмовник на останок стандартну фразу і перервав зв'язок, наївно переконуючи себе в тому, що саме він припинив їх відносини...

Вона терпіти не могла стандартні знайомства. Оті знамениті "підкати": «Привіт, як справи?» і ступор після такої ж логічної відповіді, або ті асортименти компліментів «на всі випадки життя» чи ще якісь там схемки пікапу, яких і не пригадувала зараз, бо такими ж безликими були, як їхні автори.
Давала шанс кожному із них (не обов'язково підпускаючи до тіла), але не тримала біля себе нікого, пояснюючи це жалем за витраченим часом, чи ще якоюсь маячнею – ставила крапку. Говорила прямо або «розчаровувала» партнерів аби самі доходили до логічного завершення – під настрій. Результатом був однаково кінець.

Іноді в хвилини філософствування задумувалась: і скільки ж їх – носіїв її думок, переказаних життєвих історій, жартів, дотиків, поглядів – зараз існує в світі. Кожен пішов своєю дорогою і навіть не згадав би, можливо, її при зустрічі, проте в глибинах пам'яті, навіть у вигляді короткого спалаху вона все ж жила, хоча й без імені та якоїсь конкретної форми.

Звичайно, така її позиція щодо особистого життя, ще не говорила про те, що тільки вона всіх «кидала». Були у досвіді короткого життя і ті, хто насправді сам, першим її відрізав від себе, так і не зумівши змиритися іншими гранями цієї душі. Таких вона цінувала особливо і про кожного могла розповісти окремо на кількохстах сторінок.

А згадати всіх їх – і дорогих пам'яті і ні – допомагав будиночок за містом, куди дівчина зараз прямувала рейсовим автобусом. Тільки на його пощербленому часом порозі вона залишала на якийсь час ношу, скинуту з точених плечей і, переодягнувшись у щось непристойно легке, йшла до уподобаного невідомо з яких давен (здавалося, ще в зародкових клітинах материнського лона) саду.

Так і сьогодні в промінні призахідного сонця її помічали з висоти пташиного польоту за чародійським заняттям – молитвою небу про те, щоб і цей "абонент" додав у життєвий досвід своєї екс-протеже щось таке, що б дозволило бути мудрішою поруч із майбутнім чоловіком. Щойно скінчила, підхопила з землі привезену з собою колись полум'яно руду троянду і вже за чверть години остання в симбіозі з землею-праматір'ю відроджувалась, під’єднавши до неї корінчик.

Так робила з 16 років – від перших їй подарованих квітів. І тепер розігнувши спину і ґрунт із пучок струсивши, оглянула озолочений призахідним сонцем простір перед собою. Він увесь від місця, де дівчина стояла, до далекої огорожі був засаджений трояндами - унаочненням її досвіду.

А останньою квіткою в ньому мала бути троянда судженого.

25.10.2016