
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.07.06
18:51
Заквітчали мальви літо
біля хати й на городі.
Сонцем лагідним зігріті
обереги - на сторожі.
У шорсткому листі квіти
фіолетові, лимонні
і червоні (пестить вітер)
і рожеві - без шаблону.
біля хати й на городі.
Сонцем лагідним зігріті
обереги - на сторожі.
У шорсткому листі квіти
фіолетові, лимонні
і червоні (пестить вітер)
і рожеві - без шаблону.
2025.07.06
16:14
Хто не знає Олександра, що Невським прозвався?
В Московії його славлять і святим вважають.
Правду про його «геройства» чути не бажають.
Але зовсім не про нього я писати взявся,
А про батька Ярослава – в кого син і вдався.
Ба, ще й, навіть, переплюнув
В Московії його славлять і святим вважають.
Правду про його «геройства» чути не бажають.
Але зовсім не про нього я писати взявся,
А про батька Ярослава – в кого син і вдався.
Ба, ще й, навіть, переплюнув
2025.07.06
10:12
Кармічні завитки бувають різні,
В одних любов'ю світяться, добром.
А в інших, наче зло у парадизі,
Води мутної на столі цебро.
Тотеми, знаки - у квітках, клечанні
Та щебеті травневім солов'їв.
Душа моя - після дощу світанок,
В одних любов'ю світяться, добром.
А в інших, наче зло у парадизі,
Води мутної на столі цебро.
Тотеми, знаки - у квітках, клечанні
Та щебеті травневім солов'їв.
Душа моя - після дощу світанок,
2025.07.06
05:16
Серед знайомих є така,
Що на співучу пташку схожа, –
Весела, жвава, гомінка
В негожий час і пору гожу.
Вона іскриться, мов ріка
У надвечірньому промінні, –
Її хода дрібна й легка,
А стан тонкий – прямий незмінно.
Що на співучу пташку схожа, –
Весела, жвава, гомінка
В негожий час і пору гожу.
Вона іскриться, мов ріка
У надвечірньому промінні, –
Її хода дрібна й легка,
А стан тонкий – прямий незмінно.
2025.07.05
21:59
Подзвонити самому собі -
що це означає?
Подзвонити в невідомість,
достукатися до власного Я,
якщо воно ще залишилося
і не стерлося
нашаруваннями цивілізації,
умовностями, законами,
що це означає?
Подзвонити в невідомість,
достукатися до власного Я,
якщо воно ще залишилося
і не стерлося
нашаруваннями цивілізації,
умовностями, законами,
2025.07.05
19:45
стало сонце в росах на коліна
птахою молилося за нас
там за полем виросла в руїнах
недослухана померлими луна
підіймає вітер попелини
розбиває небо сни воді
то заходить в серце Батьківщина
птахою молилося за нас
там за полем виросла в руїнах
недослухана померлими луна
підіймає вітер попелини
розбиває небо сни воді
то заходить в серце Батьківщина
2025.07.05
10:14
дім червоний ген за пагорбом
бейбі мешкає у нім
о, дім червоний ген за пагорбом
і моя бейбі живе у нім
а я не бачив мою бейбі
дев’яносто дев’ять із чимось днів
зажди хвилину бо не теє щось
бейбі мешкає у нім
о, дім червоний ген за пагорбом
і моя бейбі живе у нім
а я не бачив мою бейбі
дев’яносто дев’ять із чимось днів
зажди хвилину бо не теє щось
2025.07.05
06:36
На світанні стало видно
Подобрілому мені,
Що за ніч не зникли злидні,
Як це бачилося в сні.
Знову лізуть звідусюди
І шикуються в ряди,
Поки видно недоїдок
Сухаря в руці нужди.
Подобрілому мені,
Що за ніч не зникли злидні,
Як це бачилося в сні.
Знову лізуть звідусюди
І шикуються в ряди,
Поки видно недоїдок
Сухаря в руці нужди.
2025.07.04
17:34
Ти закинутий від усього світу,
ніби на безлюдному острові.
Без Інтернету і зв'язку,
тобі ніхто не може
додзвонитися, до тебе
не долетить птах відчаю чи надії,
не долетить голос
волаючого в пустелі,
ніби на безлюдному острові.
Без Інтернету і зв'язку,
тобі ніхто не може
додзвонитися, до тебе
не долетить птах відчаю чи надії,
не долетить голос
волаючого в пустелі,
2025.07.04
16:53
До побачення, до завтра,
До повернення cюди,
Де уже згасає ватра
Біля бистрої води.
Де опівночі надію
Залишаю неспроста
На оте, що знов зігрію
Поцілунками уста.
До повернення cюди,
Де уже згасає ватра
Біля бистрої води.
Де опівночі надію
Залишаю неспроста
На оте, що знов зігрію
Поцілунками уста.
2025.07.04
12:09
Сторожать небо зір одвічні світляки,
Де ночі мур і строгі велети-зірки.
У жорнах світу стерті в пил життя чиїсь.
Рахують нас вони, візьмуть у стрій колись.
Свої ховаєм тайни в них уже віки.
Вони ж як здобич ждуть, неначе хижаки.
І кличе Бог іти у м
Де ночі мур і строгі велети-зірки.
У жорнах світу стерті в пил життя чиїсь.
Рахують нас вони, візьмуть у стрій колись.
Свої ховаєм тайни в них уже віки.
Вони ж як здобич ждуть, неначе хижаки.
І кличе Бог іти у м
2025.07.04
06:37
Шаліє вітрове гліссандо
На струнах віт жага бринить,
І усміхаються троянди,
І золотава сонця нить
Нас пестить ніжністю, кохана,
У твій ясний, чудовий день.
І літо звечора й до рана
На струнах віт жага бринить,
І усміхаються троянди,
І золотава сонця нить
Нас пестить ніжністю, кохана,
У твій ясний, чудовий день.
І літо звечора й до рана
2025.07.03
21:54
Як не стало Мономаха і Русі не стало.
Нема кому князів руських у руках тримати.
Знов взялися між собою вони воювати,
Знов часи лихі, непевні на Русі настали.
За шмат землі брат на брата руку піднімає,
Син на батька веде військо, щоб «своє» забрати.
Нема кому князів руських у руках тримати.
Знов взялися між собою вони воювати,
Знов часи лихі, непевні на Русі настали.
За шмат землі брат на брата руку піднімає,
Син на батька веде військо, щоб «своє» забрати.
2025.07.03
21:10
По білому – чорне. По жовтому – синь.
Та він же у мене однісінький син".
Муарова туга схиля прапори.
А в танку Василько, мов свічка, горить.
Клубочаться з димом слова-заповіт:
«Прощайте, матусю...Не плачте...Живіть!..»
По білому – чорне. По жовтому
Та він же у мене однісінький син".
Муарова туга схиля прапори.
А в танку Василько, мов свічка, горить.
Клубочаться з димом слова-заповіт:
«Прощайте, матусю...Не плачте...Живіть!..»
По білому – чорне. По жовтому
2025.07.03
10:35
поки ти сковзаєш за браму снів
іще цілунка би мені
осяйний шанс в екстазові
цілунок твій цілунок твій
у дні ясні та болю повні
твій ніжний дощ мене огорне
це безум утікати годі
іще цілунка би мені
осяйний шанс в екстазові
цілунок твій цілунок твій
у дні ясні та болю повні
твій ніжний дощ мене огорне
це безум утікати годі
2025.07.03
08:50
У ніч на 29 червня під час відбиття масованої повітряної атаки рф на літаку F-16 загинув
український льотчик Максим Устименко.
Герою було 32 роки. Без батька залишився чотирирічний син…
Вдалося збити сім повітряних цілей,
відвести від населених пу
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...український льотчик Максим Устименко.
Герою було 32 роки. Без батька залишився чотирирічний син…
Вдалося збити сім повітряних цілей,
відвести від населених пу
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів

2025.04.24
2025.03.18
2025.03.09
2025.02.12
2024.12.24
2024.10.17
2024.08.04
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Автори /
Юлія Новікова Сидоренко (2010) /
Проза
Вибір
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Вибір
Гудки припинилися на 22 секунді таймера світлофора. Вона подумки відрахувала решту часу «простою» на тротуарі і змішала свою плоть із натовпом перехожих, що поспішали перетнути дорогу. Їй так само, як і їм неодмінно треба встигнути на рейсовий автобус за місто. Цій дівчині, чиїх очей не видно за сонячними окулярами, чию фігуру зараз приховують безформні речі і чиєю єдиною відмінністю від соціуму навколо в дану секунду була затиснута між пальцями, чомусь безповоротно зів’яла, троянда...
...- Ти зобов'язана пояснити мені свою поведінку – говорив він їй у трубку хронічно твердим голосом.
- Я не школярка, а ти не вчитель, що викликав мене до дошки. – відповіла йому буденно.
- Як мені розуміти таку твою відповідь? – продовжував абонент.
- Ми обоє знаємо, що ніколи не порозуміємось. – озвучила давно відкриту істину.
- Тобто ти вважаєш, що це крапка? – в його тоні не відчувалось жалю.
- Ми до цього вже давно дійшли, тільки ніяк визнавати не хотіли.
- Ну, що ж, насильно милим не будеш. – кинув співрозмовник на останок стандартну фразу і перервав зв'язок, наївно переконуючи себе в тому, що саме він припинив їх відносини...
Вона терпіти не могла стандартні знайомства. Оті знамениті "підкати": «Привіт, як справи?» і ступор після такої ж логічної відповіді, або ті асортименти компліментів «на всі випадки життя» чи ще якісь там схемки пікапу, яких і не пригадувала зараз, бо такими ж безликими були, як їхні автори.
Давала шанс кожному із них (не обов'язково підпускаючи до тіла), але не тримала біля себе нікого, пояснюючи це жалем за витраченим часом, чи ще якоюсь маячнею – ставила крапку. Говорила прямо або «розчаровувала» партнерів аби самі доходили до логічного завершення – під настрій. Результатом був однаково кінець.
Іноді в хвилини філософствування задумувалась: і скільки ж їх – носіїв її думок, переказаних життєвих історій, жартів, дотиків, поглядів – зараз існує в світі. Кожен пішов своєю дорогою і навіть не згадав би, можливо, її при зустрічі, проте в глибинах пам'яті, навіть у вигляді короткого спалаху вона все ж жила, хоча й без імені та якоїсь конкретної форми.
Звичайно, така її позиція щодо особистого життя, ще не говорила про те, що тільки вона всіх «кидала». Були у досвіді короткого життя і ті, хто насправді сам, першим її відрізав від себе, так і не зумівши змиритися іншими гранями цієї душі. Таких вона цінувала особливо і про кожного могла розповісти окремо на кількохстах сторінок.
А згадати всіх їх – і дорогих пам'яті і ні – допомагав будиночок за містом, куди дівчина зараз прямувала рейсовим автобусом. Тільки на його пощербленому часом порозі вона залишала на якийсь час ношу, скинуту з точених плечей і, переодягнувшись у щось непристойно легке, йшла до уподобаного невідомо з яких давен (здавалося, ще в зародкових клітинах материнського лона) саду.
Так і сьогодні в промінні призахідного сонця її помічали з висоти пташиного польоту за чародійським заняттям – молитвою небу про те, щоб і цей "абонент" додав у життєвий досвід своєї екс-протеже щось таке, що б дозволило бути мудрішою поруч із майбутнім чоловіком. Щойно скінчила, підхопила з землі привезену з собою колись полум'яно руду троянду і вже за чверть години остання в симбіозі з землею-праматір'ю відроджувалась, під’єднавши до неї корінчик.
Так робила з 16 років – від перших їй подарованих квітів. І тепер розігнувши спину і ґрунт із пучок струсивши, оглянула озолочений призахідним сонцем простір перед собою. Він увесь від місця, де дівчина стояла, до далекої огорожі був засаджений трояндами - унаочненням її досвіду.
А останньою квіткою в ньому мала бути троянда судженого.
25.10.2016
...- Ти зобов'язана пояснити мені свою поведінку – говорив він їй у трубку хронічно твердим голосом.
- Я не школярка, а ти не вчитель, що викликав мене до дошки. – відповіла йому буденно.
- Як мені розуміти таку твою відповідь? – продовжував абонент.
- Ми обоє знаємо, що ніколи не порозуміємось. – озвучила давно відкриту істину.
- Тобто ти вважаєш, що це крапка? – в його тоні не відчувалось жалю.
- Ми до цього вже давно дійшли, тільки ніяк визнавати не хотіли.
- Ну, що ж, насильно милим не будеш. – кинув співрозмовник на останок стандартну фразу і перервав зв'язок, наївно переконуючи себе в тому, що саме він припинив їх відносини...
Вона терпіти не могла стандартні знайомства. Оті знамениті "підкати": «Привіт, як справи?» і ступор після такої ж логічної відповіді, або ті асортименти компліментів «на всі випадки життя» чи ще якісь там схемки пікапу, яких і не пригадувала зараз, бо такими ж безликими були, як їхні автори.
Давала шанс кожному із них (не обов'язково підпускаючи до тіла), але не тримала біля себе нікого, пояснюючи це жалем за витраченим часом, чи ще якоюсь маячнею – ставила крапку. Говорила прямо або «розчаровувала» партнерів аби самі доходили до логічного завершення – під настрій. Результатом був однаково кінець.
Іноді в хвилини філософствування задумувалась: і скільки ж їх – носіїв її думок, переказаних життєвих історій, жартів, дотиків, поглядів – зараз існує в світі. Кожен пішов своєю дорогою і навіть не згадав би, можливо, її при зустрічі, проте в глибинах пам'яті, навіть у вигляді короткого спалаху вона все ж жила, хоча й без імені та якоїсь конкретної форми.
Звичайно, така її позиція щодо особистого життя, ще не говорила про те, що тільки вона всіх «кидала». Були у досвіді короткого життя і ті, хто насправді сам, першим її відрізав від себе, так і не зумівши змиритися іншими гранями цієї душі. Таких вона цінувала особливо і про кожного могла розповісти окремо на кількохстах сторінок.
А згадати всіх їх – і дорогих пам'яті і ні – допомагав будиночок за містом, куди дівчина зараз прямувала рейсовим автобусом. Тільки на його пощербленому часом порозі вона залишала на якийсь час ношу, скинуту з точених плечей і, переодягнувшись у щось непристойно легке, йшла до уподобаного невідомо з яких давен (здавалося, ще в зародкових клітинах материнського лона) саду.
Так і сьогодні в промінні призахідного сонця її помічали з висоти пташиного польоту за чародійським заняттям – молитвою небу про те, щоб і цей "абонент" додав у життєвий досвід своєї екс-протеже щось таке, що б дозволило бути мудрішою поруч із майбутнім чоловіком. Щойно скінчила, підхопила з землі привезену з собою колись полум'яно руду троянду і вже за чверть години остання в симбіозі з землею-праматір'ю відроджувалась, під’єднавши до неї корінчик.
Так робила з 16 років – від перших їй подарованих квітів. І тепер розігнувши спину і ґрунт із пучок струсивши, оглянула озолочений призахідним сонцем простір перед собою. Він увесь від місця, де дівчина стояла, до далекої огорожі був засаджений трояндами - унаочненням її досвіду.
А останньою квіткою в ньому мала бути троянда судженого.
25.10.2016
• Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.
Дивитись першу версію.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію