Гудки припинилися на 22 секунді таймера світлофора. Вона подумки відрахувала решту часу «простою» на тротуарі і змішала свою плоть із натовпом перехожих, що поспішали перетнути дорогу. Їй так само, як і їм неодмінно треба встигнути на рейсовий автобус за місто. Цій дівчині, чиїх очей не видно за сонячними окулярами, чию фігуру зараз приховують безформні речі і чиєю єдиною відмінністю від соціуму навколо в дану секунду була затиснута між пальцями, чомусь безповоротно зів’яла, троянда...

...- Ти зобов'язана пояснити мені свою поведінку – говорив він їй у трубку хронічно твердим голосом.
- Я не школярка, а ти не вчитель, що викликав мене до дошки. – відповіла йому буденно.
- Як мені розуміти таку твою відповідь? – продовжував абонент.
- Ми обоє знаємо, що ніколи не порозуміємось. – озвучила давно відкриту істину.
- Тобто ти вважаєш, що це крапка? – в його тоні не відчувалось жалю.
- Ми до цього вже давно дійшли, тільки ніяк визнавати не хотіли.
- Ну, що ж, насильно милим не будеш. – кинув співрозмовник на останок стандартну фразу і перервав зв'язок, наївно переконуючи себе в тому, що саме він припинив їх відносини...

Вона терпіти не могла стандартні знайомства. Оті знамениті "підкати": «Привіт, як справи?» і ступор після такої ж логічної відповіді, або ті асортименти компліментів «на всі випадки життя» чи ще якісь там схемки пікапу, яких і не пригадувала зараз, бо такими ж безликими були, як їхні автори.
Давала шанс кожному із них (не обов'язково підпускаючи до тіла), але не тримала біля себе нікого, пояснюючи це жалем за витраченим часом, чи ще якоюсь маячнею – ставила крапку. Говорила прямо або «розчаровувала» партнерів аби самі доходили до логічного завершення – під настрій. Результатом був однаково кінець.

Іноді в хвилини філософствування задумувалась: і скільки ж їх – носіїв її думок, переказаних життєвих історій, жартів, дотиків, поглядів – зараз існує в світі. Кожен пішов своєю дорогою і навіть не згадав би, можливо, її при зустрічі, проте в глибинах пам'яті, навіть у вигляді короткого спалаху вона все ж жила, хоча й без імені та якоїсь конкретної форми.

Звичайно, така її позиція щодо особистого життя, ще не говорила про те, що тільки вона всіх «кидала». Були у досвіді короткого життя і ті, хто насправді сам, першим її відрізав від себе, так і не зумівши змиритися іншими гранями цієї душі. Таких вона цінувала особливо і про кожного могла розповісти окремо на кількохстах сторінок.

А згадати всіх їх – і дорогих пам'яті і ні – допомагав будиночок за містом, куди дівчина зараз прямувала рейсовим автобусом. Тільки на його пощербленому часом порозі вона залишала на якийсь час ношу, скинуту з точених плечей і, переодягнувшись у щось непристойно легке, йшла до уподобаного невідомо з яких давен (здавалося, ще в зародкових клітинах материнського лона) саду.

Так і сьогодні в промінні призахідного сонця її помічали з висоти пташиного польоту за чародійським заняттям – молитвою небу про те, щоб і цей "абонент" додав у життєвий досвід своєї екс-протеже щось таке, що б дозволило бути мудрішою поруч із майбутнім чоловіком. Щойно скінчила, підхопила з землі привезену з собою колись полум'яно руду троянду і вже за чверть години остання в симбіозі з землею-праматір'ю відроджувалась, під’єднавши до неї корінчик.

Так робила з 16 років – від перших їй подарованих квітів. І тепер розігнувши спину і ґрунт із пучок струсивши, оглянула озолочений призахідним сонцем простір перед собою. Він увесь від місця, де дівчина стояла, до далекої огорожі був засаджений трояндами - унаочненням її досвіду.

А останньою квіткою в ньому мала бути троянда судженого.

25.10.2016