Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.08.21
07:11
Почуваюся нівроку
Біля темної води, -
Прохолода пестить щоки
Й освіжає, як завжди.
Закидаю вудки знову
Ще у темряві густій,
Наче справжні риболови,
Позабув про супокій.
Біля темної води, -
Прохолода пестить щоки
Й освіжає, як завжди.
Закидаю вудки знову
Ще у темряві густій,
Наче справжні риболови,
Позабув про супокій.
2026.08.21
05:33
Вага Римського золота
«Ті, хто хотів бачити моє приниження,
побачили власну жорстокість».
З уст царівни Єгипту Арсіної
Мої пальці торкаються срібного амулета на шиї жриці. Він легкий, майже невагомий – не те що ланцюги, які римський це
2026.08.20
21:59
Скоро осінь...за вікнами серпень
Вже останні дарує ромашки.
Що диктує тобі твоє серце,
Прислухайся - не буде промашки.
А воно відчуває немало...
Десь кленовий листочок жовтіє.
Хоч ця осінь, мабуть, не примара,
Вже останні дарує ромашки.
Що диктує тобі твоє серце,
Прислухайся - не буде промашки.
А воно відчуває немало...
Десь кленовий листочок жовтіє.
Хоч ця осінь, мабуть, не примара,
2026.08.20
21:41
Жовкне лист на верхів”ї беріз,
І туман над Десною спроквола в'ється,
І туманіє зір під навалою сліз,
І на все озивається серце.
Це пора призабуть ким ти був, ким ти є.
Це нагода заглянуть у завтрашню днину.
...Що так хутко павук на ожині снує –
Ка
І туман над Десною спроквола в'ється,
І туманіє зір під навалою сліз,
І на все озивається серце.
Це пора призабуть ким ти був, ким ти є.
Це нагода заглянуть у завтрашню днину.
...Що так хутко павук на ожині снує –
Ка
2026.08.20
20:36
В річці пуголовок плаче,
бо хвоста свого не бачить.
«Хто цей жарт зі мною втнув?
Як у рибки, хвостик був.
Хіба можна без хвоста?
Плавать — справа непроста...»
«Не журись, дурне маля, —
сом басує звіддаля. —
бо хвоста свого не бачить.
«Хто цей жарт зі мною втнув?
Як у рибки, хвостик був.
Хіба можна без хвоста?
Плавать — справа непроста...»
«Не журись, дурне маля, —
сом басує звіддаля. —
2026.08.20
19:04
падати із тобою
або літати
дальше та більше
аніж я гадав
сумніватися
але чому би не
стриваючи
із нетерплячим
або літати
дальше та більше
аніж я гадав
сумніватися
але чому би не
стриваючи
із нетерплячим
2026.08.20
18:08
Той серпень, що ближче до осені,
Верхівки дерев обпалив.
В душі світлі спогади носимо...
Реальність, немов абразив,
Шліфує, гартує, вирівнює...
І так, щоб уже до кінця!
Світанок із першими півнями
Верхівки дерев обпалив.
В душі світлі спогади носимо...
Реальність, немов абразив,
Шліфує, гартує, вирівнює...
І так, щоб уже до кінця!
Світанок із першими півнями
2026.08.20
17:38
Копирсаються спомини в часі -
Чом бентега ніяк не мине?
Звідки Ти в моїм серці взялася,
Чим тоді полонила мене?
Заціловане сонцем дівчатко,
Ти являлась – мій погляд горів.
Що Тобі я тоді міг сказати? -
Чом бентега ніяк не мине?
Звідки Ти в моїм серці взялася,
Чим тоді полонила мене?
Заціловане сонцем дівчатко,
Ти являлась – мій погляд горів.
Що Тобі я тоді міг сказати? -
2026.08.20
17:33
Дід Микола любить «молодь» розуму навчати,
А йому вже дев’яносто, є чого згадати.
Він ще й покозакувати устиг свого часу,
Поки Січ не розвалили москалики ласі
До добра чужого. Світом розбрелось козацтво,
Січове навік розпалось козацькеє братство.
То
А йому вже дев’яносто, є чого згадати.
Він ще й покозакувати устиг свого часу,
Поки Січ не розвалили москалики ласі
До добра чужого. Світом розбрелось козацтво,
Січове навік розпалось козацькеє братство.
То
2026.08.20
13:29
На білу кригу знову випав сніг.
Постійні потрясіння й катаклізми
Нас привели на істини поріг,
Яку побачиш крізь новітні призми.
Це біле нескінченне полотно
Взяло в полон і вже не відпускає.
Поеми білі пише, мов панно,
Постійні потрясіння й катаклізми
Нас привели на істини поріг,
Яку побачиш крізь новітні призми.
Це біле нескінченне полотно
Взяло в полон і вже не відпускає.
Поеми білі пише, мов панно,
2026.08.20
12:53
Радників багато —
допомоги ніде взяти.
Якось так виходить:
портулак розрісся,
в бур'яні городи:
кропива, берізка.
Встану з сонцем рано.
Копаниця вправна
допомоги ніде взяти.
Якось так виходить:
портулак розрісся,
в бур'яні городи:
кропива, берізка.
Встану з сонцем рано.
Копаниця вправна
2026.08.20
08:07
Залізна «черепаха»
«Коли фортуна зраджує царів,
золото їхніх обладунків стає їхньою труною».
Давньоримський афоризм часів Александрійської війни
Клинки легіонерів вириваються з піхов із пронизливим, холодним скреготом. Цей залізний звук я вже чу
2026.08.20
07:04
Пекуче сонце вище й вище
Сліпучим полум'ям горить, -
Боюсь його, бо може знищить
Мене вогнем отим умить.
Воно іде за мною тінню,
Всього стискає, як шлея, -
Колючі дотики проміння
На всьому тілі чую я.
Сліпучим полум'ям горить, -
Боюсь його, бо може знищить
Мене вогнем отим умить.
Воно іде за мною тінню,
Всього стискає, як шлея, -
Колючі дотики проміння
На всьому тілі чую я.
2026.08.19
21:33
Краватка в синю рисочку, сорочка біла,
що хоч до серця незабудки приклади.
То ти мене жалів, а я тебе любила
завжди.
Троянди дарував, наповнював вітрила,
стелив у небесах нам зоряні парчі.
То ти мене хотів, а я тобою снила
що хоч до серця незабудки приклади.
То ти мене жалів, а я тебе любила
завжди.
Троянди дарував, наповнював вітрила,
стелив у небесах нам зоряні парчі.
То ти мене хотів, а я тобою снила
2026.08.19
21:09
Вже навхрест шиє дощ думки- печалі.
Шалена спека враз мандрує далі.
Сідаю у спізнілий потяг вітру,
Щоби знайти ще сонця свого ватру.
Вростає холод знов у скло і стіни,
Та місто ліпить люд із ранку глини.
Втікає нишком хтось із вікон кліток
Шалена спека враз мандрує далі.
Сідаю у спізнілий потяг вітру,
Щоби знайти ще сонця свого ватру.
Вростає холод знов у скло і стіни,
Та місто ліпить люд із ранку глини.
Втікає нишком хтось із вікон кліток
2026.08.19
21:00
Вершники грози
Вершники грози
Для дому родимось
У світ повіємось
Пес, що не знаходить кості
Чи акторський зиск
Вершники грози
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Вершники грози
Для дому родимось
У світ повіємось
Пес, що не знаходить кості
Чи акторський зиск
Вершники грози
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.04.29
2026.04.23
2026.03.31
2026.03.19
2026.02.11
2025.09.04
2025.08.19
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Юлія Новікова Сидоренко (2010) /
Проза
Вибір
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Вибір
Гудки припинилися на 22 секунді таймера світлофора. Вона подумки відрахувала решту часу «простою» на тротуарі і змішала свою плоть із натовпом перехожих, що поспішали перетнути дорогу. Їй так само, як і їм неодмінно треба встигнути на рейсовий автобус за місто. Цій дівчині, чиїх очей не видно за сонячними окулярами, чию фігуру зараз приховують безформні речі і чиєю єдиною відмінністю від соціуму навколо в дану секунду була затиснута між пальцями, чомусь безповоротно зів’яла, троянда...
...- Ти зобов'язана пояснити мені свою поведінку – говорив він їй у трубку хронічно твердим голосом.
- Я не школярка, а ти не вчитель, що викликав мене до дошки. – відповіла йому буденно.
- Як мені розуміти таку твою відповідь? – продовжував абонент.
- Ми обоє знаємо, що ніколи не порозуміємось. – озвучила давно відкриту істину.
- Тобто ти вважаєш, що це крапка? – в його тоні не відчувалось жалю.
- Ми до цього вже давно дійшли, тільки ніяк визнавати не хотіли.
- Ну, що ж, насильно милим не будеш. – кинув співрозмовник на останок стандартну фразу і перервав зв'язок, наївно переконуючи себе в тому, що саме він припинив їх відносини...
Вона терпіти не могла стандартні знайомства. Оті знамениті "підкати": «Привіт, як справи?» і ступор після такої ж логічної відповіді, або ті асортименти компліментів «на всі випадки життя» чи ще якісь там схемки пікапу, яких і не пригадувала зараз, бо такими ж безликими були, як їхні автори.
Давала шанс кожному із них (не обов'язково підпускаючи до тіла), але не тримала біля себе нікого, пояснюючи це жалем за витраченим часом, чи ще якоюсь маячнею – ставила крапку. Говорила прямо або «розчаровувала» партнерів аби самі доходили до логічного завершення – під настрій. Результатом був однаково кінець.
Іноді в хвилини філософствування задумувалась: і скільки ж їх – носіїв її думок, переказаних життєвих історій, жартів, дотиків, поглядів – зараз існує в світі. Кожен пішов своєю дорогою і навіть не згадав би, можливо, її при зустрічі, проте в глибинах пам'яті, навіть у вигляді короткого спалаху вона все ж жила, хоча й без імені та якоїсь конкретної форми.
Звичайно, така її позиція щодо особистого життя, ще не говорила про те, що тільки вона всіх «кидала». Були у досвіді короткого життя і ті, хто насправді сам, першим її відрізав від себе, так і не зумівши змиритися іншими гранями цієї душі. Таких вона цінувала особливо і про кожного могла розповісти окремо на кількохстах сторінок.
А згадати всіх їх – і дорогих пам'яті і ні – допомагав будиночок за містом, куди дівчина зараз прямувала рейсовим автобусом. Тільки на його пощербленому часом порозі вона залишала на якийсь час ношу, скинуту з точених плечей і, переодягнувшись у щось непристойно легке, йшла до уподобаного невідомо з яких давен (здавалося, ще в зародкових клітинах материнського лона) саду.
Так і сьогодні в промінні призахідного сонця її помічали з висоти пташиного польоту за чародійським заняттям – молитвою небу про те, щоб і цей "абонент" додав у життєвий досвід своєї екс-протеже щось таке, що б дозволило бути мудрішою поруч із майбутнім чоловіком. Щойно скінчила, підхопила з землі привезену з собою колись полум'яно руду троянду і вже за чверть години остання в симбіозі з землею-праматір'ю відроджувалась, під’єднавши до неї корінчик.
Так робила з 16 років – від перших їй подарованих квітів. І тепер розігнувши спину і ґрунт із пучок струсивши, оглянула озолочений призахідним сонцем простір перед собою. Він увесь від місця, де дівчина стояла, до далекої огорожі був засаджений трояндами - унаочненням її досвіду.
А останньою квіткою в ньому мала бути троянда судженого.
25.10.2016
...- Ти зобов'язана пояснити мені свою поведінку – говорив він їй у трубку хронічно твердим голосом.
- Я не школярка, а ти не вчитель, що викликав мене до дошки. – відповіла йому буденно.
- Як мені розуміти таку твою відповідь? – продовжував абонент.
- Ми обоє знаємо, що ніколи не порозуміємось. – озвучила давно відкриту істину.
- Тобто ти вважаєш, що це крапка? – в його тоні не відчувалось жалю.
- Ми до цього вже давно дійшли, тільки ніяк визнавати не хотіли.
- Ну, що ж, насильно милим не будеш. – кинув співрозмовник на останок стандартну фразу і перервав зв'язок, наївно переконуючи себе в тому, що саме він припинив їх відносини...
Вона терпіти не могла стандартні знайомства. Оті знамениті "підкати": «Привіт, як справи?» і ступор після такої ж логічної відповіді, або ті асортименти компліментів «на всі випадки життя» чи ще якісь там схемки пікапу, яких і не пригадувала зараз, бо такими ж безликими були, як їхні автори.
Давала шанс кожному із них (не обов'язково підпускаючи до тіла), але не тримала біля себе нікого, пояснюючи це жалем за витраченим часом, чи ще якоюсь маячнею – ставила крапку. Говорила прямо або «розчаровувала» партнерів аби самі доходили до логічного завершення – під настрій. Результатом був однаково кінець.
Іноді в хвилини філософствування задумувалась: і скільки ж їх – носіїв її думок, переказаних життєвих історій, жартів, дотиків, поглядів – зараз існує в світі. Кожен пішов своєю дорогою і навіть не згадав би, можливо, її при зустрічі, проте в глибинах пам'яті, навіть у вигляді короткого спалаху вона все ж жила, хоча й без імені та якоїсь конкретної форми.
Звичайно, така її позиція щодо особистого життя, ще не говорила про те, що тільки вона всіх «кидала». Були у досвіді короткого життя і ті, хто насправді сам, першим її відрізав від себе, так і не зумівши змиритися іншими гранями цієї душі. Таких вона цінувала особливо і про кожного могла розповісти окремо на кількохстах сторінок.
А згадати всіх їх – і дорогих пам'яті і ні – допомагав будиночок за містом, куди дівчина зараз прямувала рейсовим автобусом. Тільки на його пощербленому часом порозі вона залишала на якийсь час ношу, скинуту з точених плечей і, переодягнувшись у щось непристойно легке, йшла до уподобаного невідомо з яких давен (здавалося, ще в зародкових клітинах материнського лона) саду.
Так і сьогодні в промінні призахідного сонця її помічали з висоти пташиного польоту за чародійським заняттям – молитвою небу про те, щоб і цей "абонент" додав у життєвий досвід своєї екс-протеже щось таке, що б дозволило бути мудрішою поруч із майбутнім чоловіком. Щойно скінчила, підхопила з землі привезену з собою колись полум'яно руду троянду і вже за чверть години остання в симбіозі з землею-праматір'ю відроджувалась, під’єднавши до неї корінчик.
Так робила з 16 років – від перших їй подарованих квітів. І тепер розігнувши спину і ґрунт із пучок струсивши, оглянула озолочений призахідним сонцем простір перед собою. Він увесь від місця, де дівчина стояла, до далекої огорожі був засаджений трояндами - унаочненням її досвіду.
А останньою квіткою в ньому мала бути троянда судженого.
25.10.2016
• Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.
Дивитись першу версію.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
