Логін   Пароль
 
  Зареєструватися?  
  Забули пароль?  
Оксана Забужко (1960)



Огляди ⁄ Переглянути все відразу

  •   На якій підставі група пацанів з баблом вирішує долю 46-мільйонної нації до 2042 року?
    Роман Оксани Забужко " Музей покинутих секретів" визнали Найкращою книжкою року 2010 року
  •   На підтримку одної громадської акції: Не дамо згасити свічу пам'яті
    18.06.2010 14:52 _ Оксана Забужко
  •   "Демократія по-українськи": Фінал за кадром
    05.02.2010 15:50 _ Оксана Забужко
  •   Про "ужОсы украинизации": панове, ви не про те говорите!
    08.02.2008 16:28 _ Оксана Забужко
  •   Передвиборче: Дві цитати, з епіграфом і постскриптумом
    13.01.2010 16:49 _ Оксана Забужко
  •   Про Гоголя
    31.03.2009 15:57 _ Оксана Забужко
  •   Для книжкових журналістів некнижкової країни (FAQ)
    26.11.2008 13:18 _ Оксана Забужко
  •   «Героям слава!» Київський вечір у двох діях
    20.02.2008 23:12 _ Оксана Забужко
  •   In memoriam-1933: Цитата в тему
    27.11.2007 00:35 _ Оксана Забужко
  •   «Вхід за запрошеннями»
    21.11.2007 20:33 _ Оксана Забужко
  •   Леонід Плющ: повернення додому?
    19.10.2007 16:02 _ Оксана Забужко
  •   Майдан за гроші
    24.09.2007 15:52 _ Оксана Забужко
  •   Прощання з імперією?
    31.07.2007 14:19 _ Оксана Забужко
  •   Зневажена честь Києва
    Оксана Забужко,
    письменниця, Віце-президент Українського ПЕН-центру,
  •   Вони питають, чи єсть у нас культура
    Неймовірна кількість сьогоднішніх українських проблем, пов'язаних із невизначеністю, ще й

  • Огляди

    1. На якій підставі група пацанів з баблом вирішує долю 46-мільйонної нації до 2042 року?
      Роман Оксани Забужко " Музей покинутих секретів" визнали Найкращою книжкою року 2010 року . Сама авторка сформулювала, що це книга - "про минуле, яке не минає, а продовжує жити, впливати на наше життя, причому без нашого усвідомлення і навіть знання про це минуле". Події роману охоплюють три покоління, шістдесят років української історії - від осені 1943-го до весни 2004-го. Там є доба УПА і Сталіна, шестидесятників, період незалежності, патріотичного й антипатріотичного мародерства, мафіозного капіталу... Опрацьованого матеріалу, зізнається Забужко, вистачило б на десятки дисертацій. Сьогоднішня доба в її політичному сенсі, цілком ймовірно, теж колись стане канвою для майбутнього роману письменниці. Що думає Оксана Забужко про сучасний період в історії, якою бачить владу і опозицію, як характеризує суспільство - про це в інтерв`ю УНІАН.

      ТА ХТО ВИ ТАКІ, ХОЛЄРА ЯСНА – АФРИКАНСЬКІ КНЯЗЬКИ?

      Пані Оксано, чи відчуваєте ви, що в країні є опозиція?

      Оксана ЗабужкоНі, не відчуваю. Де вона? Якби в парламенті була опозиція, то ратифікації харківських угод не відбулося. Коли тим самим депутатам треба було захищати свої кишені, то вони блокували щитову і  пазурами, зубами видирали собі потрібне рішення. А як треба було боронити Україну, то все закінчилося однією шашкою Парубія – жалюгідно зіграним фарсом. Огидне це видовище – коли люди беруться удавати політичну опозицію, будучи в дійсності конкурентами по дерибану.

      Ні, на мою думку, реальна опозиція повинна визріти в суспільстві поза межами нинішнього політикуму.

      Що влада, що «опозиція» – весь наш політикум не виконує належних йому суспільних функцій. За «соціальною генетикою» – це люди, які вийшли з правлячого прошарку початку 90-их, де відбулося зрощення колишньої партійно-радянської номенклатури і криміналу. І від цього зрощення народився отой клас, який себе нині гламурно називає «політичною елітою». Тоді як за своєю освітою, культурою, життєвим досвідом ці люди в принципі дуже слабо собі уявляють, що таке державна політика – в будь-якій галузі.

      Скажіть мені, хто за всі ці роки запропонував програму хоч якихось реформ? Популярних, непопулярних, вдалих, невдалих – інша справа. Але ж навіть серйозних дискусій на цю тему не піднімалося жодного разу: що ми от уже 19 років продовжуємо жити в УРСР, у тій самій системі, тільки де-не-де підшитій новими латками, давайте ж нарешті її перебудовувати!

      Подивіться, хоча б на ті самі харківські угоди. Те, як вони приймалися, – це ж ганьба для будь-якої цивілізованої країни. А ці хлопці навіть не розуміють, у чому ганьба. Перепрошую, на якій підставі група пацанів з баблом вирішує за кілька годин за закритими дверми, як на блатному сходняку, долю цілої 46-мільйонної нації до 2042 року? Та хто ви такі, холєра ясна – африканські князьки? Де в сучасній політиці, крім третьосвітніх феодальних диктатурок, таке робиться?

      Потім вони виправдовувалися, що в них не було іншого виходу… Припустімо – але навіть якщо це так, то ці угоди повинні були впродовж кількох місяців бути предметом  публічних дебатів, юридичних і економічних брейн-штурмів, консультацій з незалежними фахівцями - це ж не жарти, такого масштабу рішення! А ці сховали країну у кишеню - й, що називається, «порєшалі вопроси». Це не політика - це елементарний бандитизм, просто «в особливо крупних розмірах». Ці наші «можновладці» ніяк не збагнуть простої істини: що реальна влада – це не тільки гроші, це – синтез грошей і знання. Бо тільки знання здатне забезпечити успішну політичну стратегію – ту, якої не купиш у московських політтехнологів, що в черговий раз приїдуть тобі наплести байок, як вигравати вибори в чужій їм країні. А в нас при владі – люди малоосвічені, які реально знаються хіба на тому, як «вкрасти і втекти».

      Чи є серед політиків люди, яких ви поважаєте?

      Уявіть собі – є. Є люди, які в нормальній системі могли б бути цілком ефективними урядовцями. І які розуміють, що таке інтереси держави. Але їх так мало, що вони нічого не вирішують.

      Якщо говорити з позицій моєї галузі, де я можу судити компетентно, то тут реальні реформаторські кроки – хай незначні, але все одно дієві, – були зроблені тільки одного разу: коли при владі був уряд Єханурова, а віце-прем’єром з гуманітарних питань  В’ячеслав Кириленко. Тоді я вперше сказала: «Йес!» Нарешті – на 15-му році незалежності  в Україні починається щось, на кшталт, власної культурної політики.

      Уперше за три покоління, від сталінського перевороту починаючи, українці отримали змогу дивитися кіно рідною мовою – що тут скажеш, крім «спасибі»! Я от на все життя запам’ятала, як у п’ять років, вертаючись із мамою з кінотеатру, спитала: «Мамо, а чого в усіх кінах говорять по-російськи?». І як мені батьки пояснили, що всі іноземні фільми дублюються в Москві. «А чого в нас не можна?» Тут уже батьки зам’ялись... Слава Богу, через сорок років нарешті стало «можна».

      Елементарна річ, абеткова: що має робити кожна держава? Вона має захищати свого виробника. Що таке український дубляж? Це не просто можливість мільйонам людей дивитися кіно рідною мовою, – це ще й виробництво свого національного продукту, робочі місця, підтримка професій – перекладача, актора, звукорежисера... І результат не забарився: подивіться  на якість нашого дубляжу, вона ж на порядки вища, ніж якість російського «серійного» трешу!

      І для підтримки національного книговидання тоді було запущено дуже непогану програму, яка включала цілий комплекс заходів – від оновлення бібліотечних фондів до організації книжкових ярмарків, і теж на добре вийшло, наш бідолашний книжковий ринок був трошки ожив... Але минулого року уряд Тимошенко всі ті програми закрив, бо їм треба було грошей на вибори. Тобто зробив акурат те саме, що в 2004 році уряд Азарова, – здираючи шкуру з національного виробника, за одним заходом зіпхнув книговидання в прірву, як «найслабшу ланку». Абсолютно аналогічним методом.

      І СКІЛЬКИ Б НЕ СТОЯЛО ЗА ТОБОЮ МЕДВЕДЄВИХ, НЕ МОЖНА ПЛЮВАТИ НА МОГИЛИ ЗАМОРДОВАНИХ У 1933-МУ

      Який кінець пророкуєте цій владі?

      Ой!.. Єдине, що можна сьогодні публічно озвучити, – що це, за всіма ознаками, короткочасна влада. Ні, не тому, що на Януковича впав вінок… (Сміється. – Авт.).

      Є два фактори, які на це вказують. Перше. Людина, яка – байдуже як, хай і внаслідок багатоходової спецоперації Кремля – стає президентом України і присягає на Пересопницькому Євангелії, мусить, хоче того чи ні, все ж таки поважати цю країну як реальність, незміримо більшу од сьогодення – як спільноту мертвих, живих і ненароджених. Мусить, просто за «місцем сидіння», рахуватися з внутрішньою іманентною логікою розвитку цієї спільноти, з тим, що називається «егрегором країни». І обов’язково старатись достосуватись до нього – або принаймні ні в якому разі не входити з ним у конфлікт.

      Кучма, між іншим, це розумів. Тому й протримався на цій посаді два строки. Якимось «управлінським інстинктом» він завжди відчував, де категорично не можна, хоч би як натискав Кремль, перти проти того, що належить до життєвих інтересів нації – довготермінових, сучасникам не завжди очевидних... Що держава – це не його «я», і не сума бізнес-інтересів «пацанів». А поняття «Україна» складається не тільки з сорока з гаком мільйонів лохторату, який можна безкарно дурити й експлуатувати. За цим стоїть ще й інша реальність – історична, метаісторична... І Боже збав її в якийсь спосіб «атакувати», коли хочеш утриматися на посаді! А Янукович цього явно не розуміє. Не розуміє, що, присягнувши на Євангелії наших предків, він вступив у систему вже не горизонтальних, – із Газпромом чи МВФ – а, вибачте, вертикальних зв’язків, де працює зовсім інша «техніка безпеки»: або сяк-так виконуй присягу, тобто ставай яким уже там не є, а таки українським президентом, або – ні Медвєдєв, ні 25% електорату тебе не підіпруть... І скільки б не стояло за тобою Медведєвих і не пхало в спину, не можна плювати на могили замордованих у 1933-му, відмовляючись визнати їхню смерть злочином проти людства, – бо це вже акт агресії «проти мертвих». І Табачника, який живе в стані постійної війни з українським народом, ставити міністром освіти не можна – бо це атака на майбутнє, тобто акт агресії проти «ненароджених»... Це вже два таких серйозних кроки,  де Янукович «зайшов за прапорці» – не розуміючи, що відповідати за все доведеться йому, і не перед Мєдвєдєвим-Путіним, а «по вертикалі». Вступати у «війну» з країною, якою хочеш керувати, – це апріорі програна битва. Відверто кажучи, самого Януковича мені по-людськи шкода – він зайняв явно «несродне», за Сковородою кажучи, місце, і завжди буде на ньому «під ударами». Це все одно, якби мене поставили керувати ракетним бюро.

      Другий фактор… Як люди загалом малоосвічені й недалекі, наші владці явно не беруть під увагу, що світ тепер вступає в смугу дуже й дуже серйозних змін – я б сказала, тектонічних зсувів історії. І їхня «кремлівська ставка» може виявитись «крапленою картою» значно швидше, ніж їм здається.

      «Кремлівські карлики» сьогодні поводяться за тою самою божевільною логікою, що й усі диктатури перед фіналом, – згадайте 1939-й рік, і коли Гітлер переможно пер по Європі, підкоряючи країну за країною. Так само поводиться нині ефесбешна Газпром-імперія – з повним переконанням, що вони господарі світу. Кожен, кому в такий спосіб «зносить гальма», рано чи пізно з тріском програє. А коли все це переконання реально держиться тільки на газовій трубі...

      Я більше ніж переконана, що через десять років розстановка сил у світі виглядатиме зовсім інакше, ніж сьогодні. І коли наші «пацани», як підлітки, щоб самі себе підбадьорити, раз у раз грізно кричать, що вони «прийшли надовго», це звучить просто смішно.

      ТАБАЧНИК НА ПОСАДІ МІНІСТРА ОСВІТИ УКРАЇНИ – ЦЕ ВСЕ ОДНО, ЯКБИ В ІЗРАЇЛІ МІНІСТРОМ ОСВІТИ СТАВ АНТИСЕМІТ

      Чи могли б ви знайти спільну мову з Табачником?

      Ні! (Сміється. – Авт.). Для спільної мови люди для початку повинні домовитися про однакове вживання термінів. А Табачник на кожному кроці бреше.

      Називає себе доктором наук,  а тепер виявляється, що не лише докторської дисертації  не має (про те, що такої фізично не існує, давно писали), – навіть і кандидатської не знайшли! Захищався «по науковій доповіді». З розумним виглядом щось говорить про російську культуру – а відомі кожному випускнику радянського вузу рядки з Кушнєра приписує Блоку (добре, хоч не Пушкіну!). Не людина, а суцільний «фейк».

      Мене часом просять журналісти прокоментувати якісь його публічні виступи… Але ж цього не можна коментувати, це просто суцільна маячня.

      Чим він блискуче володіє, це мистецтвом хуцпи. Я, до речі, не розумію, чому цей термін досі не ввійшов у наш лексикон, українському політологічному дискурсу його страшенно бракує... Слово «хуцпа» походить з ідиш, але вже давно ввійшло в усі європейські мови. Воно означає верх цинізму й нахабства, що паралізує опонента, – ту «сверхнаглость», яка від початку була головним більшовицьким прийомом у політичній боротьбі. Як казав Ленін: «Действительное впечатление можно произвести только сверхнаглостью». Побутовий приклад хуцпи подає Вікіпедія: хлопець убив своїх батьків і закликає суд помилувати його на тій підставі, що він сирота. Але в багатьох наших діячів виходить не гірше.

      Тимошенко геніальна хуцпістка. Просто суперова! І на коротку дистанцію це практично завжди спрацьовує. Згадайте, як на ток-шоу в Шустера депутатка від «регіонів» на неї серйозно (і в принципі, цілком логічно) напалась за газові угоди з Путіним і зажадала відповіді – чому Тимошенко їх досі приховує? А Тимошенко у відповідь покліпала очима й сказала, що «українська жінка повинна бути ніжною». І нападниця лишилась сидіти в ступорі, прихильники зааплодували, і ніхто в студії не встиг оговтатись і зауважити таку очевидну річ - що ніжною треба бути в ліжку з чоловіком, а не з Путіним на переговорах, і не варто плутати професії...

      Ефект несподіванки – і все, момент проскочив, хуцпіст зірвав банк. Це такий, свого роду, моральний розбій: розрахунок на те, що нормальна людина, не вірячи власним вухам, заціпеніє, а хуцпіст тимчасом робитиме своє. І Табачника я не раз у такій ролі спостерігала – коли він, наприклад, спокійно, не кліпнувши оком, розповідав, як він з Азаровим урятував українське книговидання, а навпроти сиділи видавці, які 2004-го року протестували в них під Кабміном, і заворожено на нього дивились, не в змозі видушити й слова...  Не може бути діалогу з розбійником.

      Та й взагалі, Табачник на посаді міністра освіти України – це все одно, якби в Ізраїлі міністром освіти став антисеміт.

      СЦЕНАРІЙ КРЕМЛЯ З КОЖНИМ ДНЕМ УСЕ ОЧЕВИДНІШИЙ

      Письменниця Ірена Карпа висунула пропозицію, аби батьки не пускали своїх дітей до школи, – тоді Табачника точно б зняли.

      Оксана ЗабужкоТобто бойкот шкільництву. Що ж, це ефективний засіб. Але бачите, українці довго запрягають…

      Річ у тому, що по-справжньому на своїй шкурі народ іще не відчув наслідків цієї влади. Але ж це не за горами. І чим більше влада пресуватиме, тим більший наростатиме опір.

      Минуле пресування закінчилося Майданом. Для цього потрібна тільки «точка прикладання» – а вона може з’явитися зовсім несподівано і звідти, звідки її ніхто не чекатиме.

      Поки що країна без господаря. Це, зрештою, було зрозуміло ще в 2008 році, під час літніх подій у Грузії – що країна лежить, відкрита навстіж: приходь, бери... А по ній метушаться зграї пацюків, які розтягують її на всі сторони, доводячи до банкрутства. Ну, хай тепер поборюкаються між собою, погризуться за маслак...

      Нехай собі там зараз одне одного валять – швидше опритомніє народ. І перестане сподіватися то на одних, то на других, бо сценарій Кремля з кожним днем усе очевидніший: одним – здавати Україну Газпром-імперії, другим – зайняти нішу «кишенькової опозиції» і вряди-годи влаштовувати якісь фарсики для «випускання пари» в суспільстві.

      ПРОГОЛОСУВАТИ ЗА ЮЩЕНКА – ЦЕ ЯК ПРИЙТИ НА МОГИЛУ Й ПОКЛАСТИ КВІТКУ

      Чи існує для вас Ющенко як політик? Кажуть, згодом у нього буде ореол праведника…

      Знаєте, я у першому турі голосувала за Ющенка. Без особливої надії, що він виграє. Недавно випадково почула від такого самого виборця його, для себе, психологічне пояснення власному вибору: що це як прийти на могилу й покласти квітку. Сказано жорстоко, але точно сформульовано. Я кажу дещо інакше – це те саме, що сказати спасибі за всі його добрі наміри й починання. А чи буде праведником, чи ні, – не знаю, в нас усе можливо.

      Звичайно, Ющенко за своїм психологічним складом – не політик. Це не його терен, на цьому полі він не вміє грати.

      Історичні підсумки його президентства підбивати ще рано, але один, як на мене, вже очевидний, і мав би послужити суспільству добрим уроком для «подорослішання».   Ющенко – реально, – те найкраще, що могла запропонувати виборцям наша «неорадянська» політична система. За людськими якостями, за елементом моральним – віри, переконань, духовних цінностей, які в нього є і які він як президент старався відстоювати, хай і не завжди вміло... Найлюдяніше, що могло «вціліти» всередині системи. І цього виявилось драматично не досить, щоб її змінити. Звідси висновок – система сама зсередини себе оновитися не може. Навіть коли її очолить «хороший».

      У нас же від радянського часу не було модернізації правлячої еліти, це практично така сама феодальна каста, яка була в брежнєвські часи. Навіть біологічно відтворена – діти «радянської буржуазії»... Я ще в 90-ті роки звернула увагу – самі номенклатурні дітки-зяті-невістки та колишні комсомольські працівники на плаву. А де ж –  діти дисидентів, діти потерпілих у 70-ті? А таких, між іншим, були десятки, коли не сотні тисяч: жертви латентних, непомітних репресій, кому тихо ламали кар`єру, ламали життя, адже КГБ було мало не в кожному райцентрі, йому потрібно було чимось займатися...

      І оце наш спадок – весь отой правлячий клас, який лише поповнився криміналітетом. Тобто, бандитською радянська влада була, звичайно, всі сімдесят років свого існування, але і в «неорадянський» час верхівка криміналізувалася вже відкрито. І якщо добра людина в тому вціліє і з добрими намірами пройде через усі  Дантові кола до вершини влади, вона все одно її не змінить. Зміни потрібні докорінні, структурні – знизу доверху. За минулі п’ять років ми  розслабилися, бо  більшість вірила (і ще й досі продовжує вірити!), що варто лише вибрати «доброго голову колгоспу» – і все в нас буде добре. А нічого не буде добре. Для того, аби була нормальна функціонуюча демократична країна, має бути насамперед розвинене громадянське суспільство. Тут не досить один раз вийти на Майдан. А наше громадянське суспільство лише вчиться спинатися на ноги…

      Але я оптимістка. Мені страшенно не подобаються всі ці плачі-ламентації і балачки типу : "все пропало, Україні кінець". Це у них там «все пропало». А ми – де були, там і залишилися. От як розійшлися з Майдану, так з того місця і маємо зараз продовжувати...

      ПРОТИ МІНІСТРА КУЛЬТУРИ ЕКВАТОРІАЛЬНА АФРИКА ВІДПОЧИВАЄ

      Який міністр культури вам більше подобається, – попередній, Василь Вовкун, чи сьогоднішній, Михайло Кулиняк?

      Мені взагалі ніякий міністр культури не подобався в Україні за всі роки незалежності. А сучасного я геть не знаю. Ви назвали прізвище, а я згадала, чим він прославився з першого ж дня: прийшовши на робоче місце, покликав московського попа освятити кабінет. Екваторіальна Африка відпочиває! Можна вважати, що нарешті Україна визначилася з вектором інтеграції, як не геополітично, то принаймні культурно – в Африку. Після того у мене ніяких питань до цього міністра та його культури немає.

      Ви як письменниця, як митець, як людина, знана не лише в Україні, але й за кордоном відчуваєте, що в країні існує, функціонує міністерство культури?

      Єдиний раз таке було – коли з`явилася програма Кириленка "Українська книга». 2005-го року вони зробили велике діло – державну закупівлю книжок для бібліотек. Уперше за п’ятнадцять років в Україні було оновлено бібліотечні фонди. Мені розповідали історії, від яких мурашки бігли по тілу: як дітки в сільських бібліотеках, де по двадцять років припадали пилом тільки пожовклі брошурки про Зою Космодем`янську та «Мальчиш-Кібальчиш», побожно брали в руки «А-ба-ба-галамагівські» книжечки – й цілували обкладинки, бо зроду не бачили такого дива. І боялися взяти почитати, думали, що це «на виставку» тільки. Плакати хочеться, коли таке чуєш.

      А весь фокус був у тому, що не бібліотекам Міністерство спихало, що хотіло, а бібліотеки самі вибирали, які книжки вони хочуть у себе мати... Потім, за кілька років, теж уже пішла корупція, пішли «відкати», і для сільських шкільних бібліотек, наприклад, у Криму закуповували другий том Кримінального Кодексу України і українсько-перський, здається, словник...

      Але в перший рік усе було ще чисто: подавайте заявки – держава забезпечить!  І от я була страшенно щаслива й горда, коли довідалася, що 17 тисяч 300 бібліотек замовили мою "Сестро, сестро" (підозрюю, що замовляли вони, мабуть, «Польові дослідження з українського сексу», але їм якийсь переляканий назвою чиновник замінив на «теж Забужко», тільки «спокійнішу», – мовляв, раз уже ви так її хочете...). Це був справді «народний запит», і я себе, ненадовго, відчула письменницею нормальної країни, з нормально функціонуючим міністерством культури (в Швеції міністерство письменникам просто за запит їхньої книжки читачем у бібліотеці кожен раз по півкрони платить!). Один раз таке було.    

      У Польщі – країні, з якою в нас найбільш подібна історична доля, тільки в них щасливіша, і тому є чого повчитися, – ця інституція називається Міністерством культури та національної спадщини. І це справді те, чим мінкультури має займатися. Давати політичний, правовий «дах» виробникам національного культурного продукту – раз, і фінансово опікуватися тими, хто «сам за себе не заплатить» – два. А це «два» якраз і є – спадщина, ну і плюс некомерційні ділянки культури. Ось ця польська формула для нас була б оптимальна.

      Тож міністерству культури є що робити. Бо ми країна, яка вже скоро двадцять років не видає своєї класики, за винятком шкільної програми. Жодного свого автора, крім Шевченка, не знаємо в повному обсязі. Тут уже не йдеться про любов до літератури, йдеться про загрозу національній пам`яті, без якої не вийде осмислити й день сьогоднішній.

      Пам`ятаю, як у 2004 році, під час Майдану, читала по телефону приятелеві – російськомовному, з тих, для кого українська класика скінчилася в школі, - оповідання Леся Мартовича «Смертельна справа», написане в 1904-му. Ми обоє ридали. Воно смішне до крику. Про вибори в Галичині – як у селян влада обманом збиралася купувати голоси проти «руського кандидата», як пройшла чутка по селу, що «за голос не вільно брати гроші, бо то зрада», як люди організовують віче, які там промови з бочки виголошуються і так далі... Мій знайомий просто верещав од захвату, «впізнаючи» промовців: «Ющенко! Это же Ющенко! Ой, а это Мороз! Интересно, а Юлька будет?..» Дуже повчальне оповіданнячко, всіляко раджу!

      1904 рік – більше 100 років тому. То вибори не змінилися?

      Ментальність не змінилася, і політична культура – теж ненабагато... Класику тому й треба знати, що вона про нас писана.

      Це наші діди і прадіди, це той культурний генотип, психологічна «програма», яку нам передано. Не усвідомлюючи її, так і товктимемося на місці з зав`язаними очима.

      А ви уявляєте, яким виросте наступне покоління?

      Гадаю, ніхто достеменно не уявляє, яким воно виросте. Це завжди загадка. Таємниця. Принаймні мені зараз подобається, яким воно росте.

      Як реалізується ваша остання книжка "Музей покинутих секретів"?

      Знаєте, прекрасно, але тут теж гримаси українського ринку. Оскільки вона добре продається, її продають все дорожче і дорожче. Видавнича ціна не міняється, а книготоргівля дедалі збільшує накрутку.

      Спершу продавали за 75, потім за 80 з чимось, потім, мені сказали, на Петрівці стало 100, а тепер уже 120, 130, а на деяких міських розкладках, кажуть, і 150!. Так виглядає українське «ціноутворення». І виробник на те не має жодного впливу.

      У нас звичайно успішність письменника оцінюють по тому, що він «живе з гонорарів», маючи на увазі саме реалізацію книжок. Але з продажу книжок тільки на «внутрішньому» ринку в кожній країні живе дуже небагато серйозних авторів. Хто має «жити з книжок» – це автори так званої жанрової літератури: детективники, фентезисти, автори жіночих романів – усі, кого на Заході в книгарнях ставлять у відділ «Entertainment». Саме цей велетенський масив комерційної літератури й творить ринок. А «серйозна» література на ньому – як крем на торті. А в нас усе навпаки – комерційна література експортується з Росії, своя «жанрова» з нею конкуренції не витримує – не та індустрія! –  і в результаті серед своїх авторів найпомітнішими стають ті, хто пише не для масового, а для «кваліфікованого» читача. Звідси й популярність "Музею покинутих секретів».

      Ваша книжка викликала дуже багато дискусій, зокрема, критики... З якою критикою ви згодні?

      Ну, я вже п’ятнадцять років живу в фокусі безугавних критичних баталій. І давно зжилася з думкою, що будь-який відгук про твою книжку говорить тобі про твою книжку щойно в другу чергу, а в першу чергу – про того, хто її прочитав.

      Рецензія – це завжди автопортрет рецензента: з неї як на долоні видно, що саме ось ця, конкретна людина у твоїй книжці вичитала, що впізнала в ній «про себе», за що «зачепилася». Тут нема з чим бути згодним чи незгодним - люди різні, і різне вичитують. Це задовго до мене було сказано – що кожна книжка має стільки версій, скільки людей її прочитало. І цей хор голосів, який вибудовується навколо твоєї книжки, – це мов система дзеркал, з якої поступово складається портрет книжки, якою її бачить суспільство... Це дуже цікавий процес, за ним цікаво стежити, поки «хор» не починає повторюватися. А "Музей покинутих секретів" – це ж величезна книга, шістдесятилітня «скриня» українського життя, в якій кожен щось для себе та відшукає. Так що поки що з інтересом читаю всі рецензії – єдиного «портрета» ще не склалося, зарано ще, це «довгограюча» книга...

      Найцінніші ж для мене відгуки на «Музей...», яких довелося чути вже десятки, це коли пишуть "шкода, що книжка закінчилася". Оце найбільший комплімент, про який може мріяти автор.

      Багато читачів не уявляють ваші твори без сексу. Секс для вас – це символ чогось життєвого?..

      Я вже в багатьох інтерв’ю про це говорила: секс ще не освоєний як слід літературою, бо вона порівняно недавно його «відкрила» – Генрі Міллер ще вважався страшним скандалістом. А це ж золоте дно для літератури, бо секс – сфера людського життя, де можна за лічені хвилини дії, за яких півсторінки «роздягнути» й «висвітлити» героя до таких глибин його характеру, до яких докопатись через його життя «в одежі» забрало б добрих півсотні сторінок. Тому я ніколи не погашатиму сексуальності своїх персонажів.

      Деякі письменники-критики часом кажуть, що вони хотіли б щось написати про вашу книжку, але бояться вашої реакції…

      Оксана ЗабужкоО Господи, чого ж вони бояться? Якої такої реакції? Я  ніколи не реагую на критику, це просто непрофесійно було б! З моменту, коли книжка опублікована, вона за визначенням стає публічною власністю – далі вже кожен вільний висловлюватися, як душа забажає. Боїшся критики – не публікуй. А раз ти опублікував, уже підставився. Виставився, як у старій українській мові казалося, на «публіку», з наголосом на другому складі, – тобто на сором. І нікуди од цього не дінешся, це невід’ємна «темна сторона» популярности. «Быть знаменитым некрасиво», як писав Пастернак. А Селінджер – той просто публікуватися припинив, сховався на сорок років у себе в маєтку і відстрілювався від кожного журналіста, який наближався до його дверей. Це теж позиція. Але я ж, як бачите, не відстрілююсь...

      Що вас найбільше дратує в людях?

      Агресивне невігластво. Або, за словами Ганни Арендт, «обурення масової людини всім, чого вона не може зрозуміти».

      Розмовляла Оксана Климончук



      "УНІАН"

      Коментарі (3)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    2. На підтримку одної громадської акції: Не дамо згасити свічу пам'яті
      18.06.2010 14:52 _ Оксана Забужко

      Київ, 19 червня, 12.00. Меморіал пам'яті жертв голодоморів в Україні. Не дамо згасити свічу пам'яті

      Спочатку трохи передісторії. Коли наш "25%-й президент" покірним диктофончиком повторював у Страсбурзі "награну" йому "кремлівську мелодію" – що Голодомор в Україні "не був геноцидом", бо тоді потерпіли "й інші народи СРСР" (задавись логіка! – а Голокост не був геноцидом, бо потерпіли й інші народи окупованих Гітлером країн?), – він, звісно, навряд чи тямив, що в ті хвилини порушує присягу Президента на вірність Україні. Бо Україна – то не "Вона-Воно-Вони", як придумали "їм" московські політтехнологи. Україна – це спільнота "мертвих, і живих, і ненарожденних", і ніяким указом, голосуванням, підкупом, ані навіть усім золотовалютним запасом планети цього не скасуєш – як не скасовується фізичний закон. Цю спільноту можна обкрадати, але ні в якому разі, за жодних обставин не можна зневажати: перше правило, яке мав би зарубати собі на носі кожен, хто рветься нею "поруліть".

      Янукович це правило порушив. Тому що про "мертвих", тобто про національну пам'ять "інших народів СРСР" мають дбати президенти тих "інших народів", і якщо президент Мєдвєдєв цього не робить – його проблеми. А от засипати своїх мертвих (яким присягнув!) чужими непом'янутими – значить не просто виставляти себе на цілий світ фольклорним дурником, що кричить "Таскать вам нє пєрєтаскать!" на вид похоронної процесії. Це значить і дещо серйозніше: плювок на могили. На мільйони могил невинно убієнних. Малюк Мєдвєдєв звелів – а наш узяв та й плюнув. За аналогією з того ж 1933-го – як сільський злодій, якого заїжджий НКВДист послав залізти на церкву й скинути з маківки хреста. Нічого хорошого з того, як відомо, ніколи не виникало, і ніякі Афонські старці цього Януковичу, боюсь, не одмолять. Але то вже його проблеми – а ми повернімось до наших, що їх, поки наші ведмедики наввипередки танцюють на розжареній блясі під московську дудку, розв'язувати належиться нам, і тільки нам. Самим.

      В усій донедавній офіційній риториці довкола Голодомору мене незмінно бентежила одна річ: недоговореність. Так, ніби в 1933-му все й скінчилося, і пам'ять про один із наймасштабніших цивілізаційних злочинів в історії людства, скоєний на нашій землі, – то все-таки більше "ритуал під річницю", з сьогоднішньою бездольністю країни напряму не пов'язаний: за класиком кажучи – "наносили землі та й додому пішли". Тимчасом, проведені в Ізраїлі дослідження наслідків Голокосту виявили, що сліди травми від масових гекатомб зберігаються в психіці нащадків жертв до четвертого (так!) покоління включно. То якими ж мають бути наслідки травми, про котру в трьох поколіннях згадувано було в кращому разі пошепки?...

      Ми ж їх, ці наслідки, бачимо щодня, тільки не замислюємось над ними. Голодомор навчив мільйони українців: щоб вижити, треба "вкрасти з колгоспу". В 1991-му році внуки "розкуркулювачів" 1933-го – тодішня партсовноменклатура – отримали собі в повне розпорядження велетенський, багатющий "колгосп" під назвою "Україна" – і, гнані тим самим, уже неусвідомленим, спинномозковим рефлексом, дружно, як зграя голодних щурів, ринулись волікти "з колгоспу" до себе "в хату" – в маєтки і на офшори... При мовчазній, між іншим, згоді мільйонів інших "колгоспників", які на їх місці, найпевніше, чинили б так само: Голодомор на цілих три покоління зробив у нашій свідомості казнокрадство (до 1933-го страшне слово, вживане в народі нарівні з "убивством" і "богохульством"!) – морально неосудним. У генетичній пам'яті відклалося: всяка самочинна "громадська складка" (наприклад, для помочі мрущим від голоду) грозить Гулагом – і зникла пошана до "громадських грошей" (бюджету!), стало "и все вокруг народное, и все вокруг мое" © – головне діло, дорватися до "роздачі"... Скільки наших співвітчизників уже й не уявляє собі, що в державі – своїй державі! – може бути якось інакше? Ось це й є Голодомор в дії – сповільненій, бувають такі бомби... І стоїть Україна отвором на всі чотири сторони світу, як дім без господаря: колгосп, що його наввипередки пустошать казнокради, скинувши попередньо з церкви хреста. І допоки ця причиново-наслідкова зв'язка – 1933 – 1991 – 200... – не увійде, стійко і твердо, в масову свідомість, країна не вилікується – так і будемо знов і знов репродукувати той самий, закладений у 1933-му "товаришем Сталіним", збій цивілізаційного механізму.

      Мільйони українців, замордованих Кремлем через те, що були господарями своїй землі і, відповідно, могли виростити покоління господарів своїй країні, – це наша незреалізована історична альтернатива. Пам'ять про неї аж ніяк не "деморалізує" й не "прибиває негативом", як нас настійно стараються переконати, – ні, шановні, вона породжує гнів. А гнів дає народам силу – в тому числі й будівничу, конструктивну: силу діяти, щоб виправляти звихнене. Саме тому нас так уперто прагнуть цієї пам'яті позбавити. (А енергію можливої конструктивної дії – "технологічненько" роздробити, обернувши на агресію, спрямовану "всередину" народного тіла, на міжусобні чвари "донбасян" і "галичан", на розкол країни і сварки "за межу": чубтеся, хахли, чубтеся, кленіть себе навзаєм, спускайте пару...)

      В юдаїзмі існує заповідь – "мхіят Амалек", "Пам'ятай, що зробив тобі Амалек". За переказом, коли євреї виходили з Єгипту, Амалек із своїми людьми напав на них і хотів знищити. Віками розсіяний по світу єврейський народ підтримував свідомість своєї незнищенності, з коліна в коліно переповідаючи дітям і внукам, "що зробив Амалек Ізраїлю" – щоб "не забути". І не забув, і вижив, і державу свою збудував... Хтось тепер нас хоче переконати, ніби краще було дітям Ізраїлю вчити в хедерах, що амалекитяни нападали ще й "на інші" племена в пустині, і від того трагедія Ізраїлю була, мовляв, "не така-то вже й трагічна" – не варто нагнітати, будьмо позитивні, слухаймо Мєдвєдєва-Путіна-Петросяна-Пугачову-і-Радіо-Шансон?...

      1933-й – це наш "мхіят Амалек". Не дати його забути – без перебільшення, громадянський обов'язок кожного, хто хоче бачити Україну не "колгоспом", а домом, – безвідносно до того, є в гекатомбах 1933-го його рідні, чи немає. Я б взагалі сказала, що це лакмусовий папірець на українське громадянство – на противагу духовному громадянству СРСР/УРСР (бо ж це останнє можна сповідувати й несвідомо, і навіть б'ючись при кожній оказії у вишивані груди до втрати голосу...). Тому хочу скласти тут щиру дяку тим громадським організаціям, які об'єдналися з ініціативою довготермінової міжнародної кампанії "Не дамо згасити свічу пам'яті!". Раз об'єдналися, значить, є надія, що таки не дамо. А вже скільки киян відгукнеться на перший заклик, побачимо завтра в парку. Навіть якщо прийде всього кількасот душ, це однаково буде добрий початок.

      Вона ж тільки-тільки почала розгорятись, наша свіча. Тільки-тільки почала розсіювати в народній свідомості той непроглядний, 70-літній морок, із якого ми вийшли – слава Богу, живі...

      "Сторінка Оксани Забужко на «Українській Правді»"

      Коментарі (3)
      Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": 5.5

    3. "Демократія по-українськи": Фінал за кадром
      05.02.2010 15:50 _ Оксана Забужко

      Вчорашній спецпроект Першого національного називався, нагадаю, – "Демократія по-українськи". А тепер стежимо за руками.

      Спочатку це мав бути прямий ефір. Потім виявилося, що – ні, запис, але в режимі реального часу. Вчора ввечері, за дві години перед ефіром, потелефонували й вибачилися: на жаль, пані Оксано, в реальний час не вклалися, на півгодини (!) перебрали, довелося трошки підрізати, Ви ж розумієте...

      І "підрізали", мушу сказати, дуже професійно – залишивши в ефірі критичні завваги на адресу тільки одного з кандидатів. Гладенько так вийшло. Гламурненько.

      Але найцікавіше сталося потім, коли камери погасли і ми, продовжуючи вже між собою ту саму суперечку щодо теорії "меншого зла", повернулися в гостьову кімнату. П'ятихвилинка замішання при гардеробі, вмикання мобільників, договорювання недоказаного... Застібаючи пальта, інтелігенція рушила до дверей. Аж тут...

      БА-БАХ!...

      Нога охоронця з розмаху захряпнула з коридора двері просто інтелігенції перед носом. Передні оторопіло завмерли.

      - Що там, що? – допитувалися задні.

      - Придется немножко подождать, – ховаючи очі, ніяково пояснила асистентка. – Тимошенко идет по коридору...

      Стоп-кадр, момент істини, німа сцена. "Ревізор" відпочиває – ефектнішого фіналу до цілого попереднього "дійства на камери" не вигадав би жоден драматург.

      Ніколи не забуду виразу їхніх облич тієї миті – сивочолих, поважних людей: лікар, учений, художник, авіаконструктор... Щойно, яких десять хвилин тому, вони закликали українських виборців голосувати за ту саму кандидатку, через яку зненацька опинилися в пастці. У приміщенні, вийти з якого зможуть тільки тоді, коли на те буде Її воля. Коли Їй буде зручно.

      Боляче дивитись на принижених стариків: мабуть, так виглядала та українська професура 1920-х, котра на процесі СВУ 1930 р. згодилася "співпрацювати зі слідством". "Стоять, сукі! Ваше мєсто у параші!"

      І саме в ту мить я остаточно збагнула, в чому полягає головна перевага мого вибору – "не підтримую жодного кандидата" – порівняно з їхнім – "за менше зло". Атож, я так само символічно "дістала ногою в писок" – стояла перед замкненими дверми, як у тюремній камері, й чекала, коли мене випустять, мене так само брутально, по-бандитському "нагнули"... Але я знала, що від зла, "більшого" чи "меншого", нічого іншого чекати й не доводиться: поки сила на його стороні, воно завжди чинитиме насильство. Тому мені, на відміну від моїх старших колег, не плюнули в душу. Нагнули – без моєї в тому участі: я відмовилася "співпрацювати зі слідством". Моя людська гідність лишилася при мені.

      А це, смію запевнити, не так і мало – ні для людини, ні для нації.

      Тож, замість повторювати те, що було вирізано з моїх слів при монтуванні передачі, додам тут тільки одну цитату – з Івана Франка:

      "Голосуючи за "менше зло", обираєш зло".

      А значить, додам від себе, робиш його сильнішим.

      І тому, в кінцевому підсумку, – завжди прораховуєшся.

      "Сторінка Оксани Забужко на «Українській Правді»"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    4. Про "ужОсы украинизации": панове, ви не про те говорите!
      08.02.2008 16:28 _ Оксана Забужко

      Взагалі-то в дискусіях на т.зв. "мовну тему" я участі не беру. Не те є проста причина: свого часу я на цю тему вже висловилася – Року Божого 1990-го (sic!), в статті під назвою " Мова і влада". Тільки я тоді була на вісімнадцять років "красивей и предсмертней" (©Б. Ахмадуліна), а держави Україна ще й на мапі не стояло. Нині в цій державі моя стаття висить в інтернеті і, як мені днями сповістили, дуже жваво обговорюється. Що, погодьтесь, не може не викликати логічного запитання: а чим же, властиво, та держава всі ці 18 (гаразд, хай 17) років у цьому самому "мовному питанні" займалася?

      А нічим вона не займалася. Визнаймо, нарешті, прямо: абсолютно нічим. При тому, що бюджетні кошти на "розвиток української мови" виділялися, якщо хто не в курсі, ще при Кучмі (хто-небудь нам коли-небудь відзвітує, куди вони йшли?). Зате тепер на позір притомні, ба й недурні начебто люди, глибокодумно пружачи чола, розв'язують пресерйозну, державної ваги проблему: а чи не буде ж часом нікому шкоди від того, що на 17-му році незалежності українці вперше за всю історію зможуть подивитися кіно рідною мовою?... Цікаве таке, знаєте, питання, Мурзік Васильович, будемо полемізувати...© А в мене свій "асоціативний шлейф" умикається: десь у дошкільному ще віці я, вийшовши з батьками з кінотеатру після якогось тодішнього "блокбастера", спитала, вперше здавши собі справу з незрозумілого факту: "Мамусю, а чого в усіх кінах говорять по-російськи?". Мама пояснила дитині, що всі фільми дублюються в Москві. – "А чого їх не можна дублювати в Києві?" – спитала дитина, тільки врозумливої відповіді тоді не дістала: лекцію про колоніальну політику батьки дошкільняті вирішили не читати, відклали на потім... І от, не минуло й сорока років, як уже в державі із столицею в Києві дорослі дяді й тьоті ринулись "полемізувати" – так "можна" чи "не можна"?... Тільки плечима й здвигнеш: панове, ви себе збоку чуєте?...

      А тимчасом, є один пункт, по якому українська держава перед своїми (і не своїми!) російськомовними (й усіма "іншомовними"!) громадянами таки справді в боргу по самісінькі вуха, і я з дива не зійду, чому з того боку не долинає жоден писк протесту: шановне панство, вам відомо, що в державі Україна на 17-му році незалежності взагалі немає державних курсів державної мови? Отак-от немає – і квит. Єдина така держава в Європі, між іншим (Білорусі не рахуємо). Отак собі де хочете, там, любі російськомовні українці, свою державну мову і вчіть, – Янукович же вивчив?:)

      Ось про це треба б говорити борцям за права російськомовних. Говорити, писати, волати, стукати черевиком по столу, домагаючись свого (авжеж пак!) законного права: де має вивчити літературну українську той житель Єнакієва (Луганська, Донецька, Харкова, Одеси, потрібне підставити), який її "на живо" чує хіба що в новинах по телевізору? Як має "мовно натуралізуватися" прибулий в Україну емігрант? І як може декларувати легітимний політичний дах державній мові держава, котра, поза системою освіти, досі геть-таки нічим цього "даху" на практиці не забезпечила (про інформпростір взагалі мовчу!) – навіть пальцем не ворухнула для простого опанування цієї мови тими своїми громадянами, для котрих ця мова не є "материнською"?...

      От із цього й починайте, будь ласка. А поки це питання навіть не піднімається, я, на всі ламентації про права російськомовних українців, дозволю собі, як Станіславський, сказати: "Нє вєрю!". "Нє вєрю" я в вашу щирість, панове. І в жодні дискусії на цю тему вступати не буду – аж до того часу, поки моя стаття з радянського (sic!) 1990-го не втратить, нарешті, актуальності.

      "Сторінка Оксани Забужко на «Українській Правді»"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    5. Передвиборче: Дві цитати, з епіграфом і постскриптумом
      13.01.2010 16:49 _ Оксана Забужко

      Епіграф:

      - Підеш на вибори?

      - Піду. І тобі раджу. Бо як не підем, то ці точно будуть останні...

      (З підслуханої розмови)

      ЦИТАТА ПЕРША. З мого інтерв"ю журналові "Корреспондент" (у наступному номері).

      - Страна сейчас в предвыборной лихорадке, и, что хуже всего, мало кто верит, что после выборов ей станет лучше. Вы на это надеетесь?

      Это с чего же вдруг нам должно стать лучше? "По щучьему веленью, по нашему хотенью"? В 1991-м мы перешли од советского криминального государства к национальному "огосударствленному криминалу", в 2004-м была попытка гражданского общества избавиться от этой раковой опухоли одной мощной "встряской" – Майданом, – но одной встряской такие болезни, увы, не лечатся, а к системному "лечению" страна оказалась неготова... А ныне эпоха власти криминала во всем постсоветском блоке неотвратимо приближается к своему историческому финалу – по той простой причине, что нельзя бесконечно грабить страну, ничего при этом не создавая, – и нам суждено наблюдать самое гнусное зрелище из всех возможных со времен упадка Римской империи – агонию криминала у власти. Это весьма драматичный период, и к нему надо быть готовым. Так что в ближайшем будущем может быть только хуже, вопрос – насколько именно.

      - Ваш прогноз – какое будущее ожидает Украину – по крайней мере в ближайшие пять лет.

      При "президенте Тимошенко" – несколько лет безумия и полный коллапс, при "президенте Януковиче" – несколько лет стагнации и медленное гниение.



      ЦИТАТА ДРУГА – не моя: прислали лінк. Спасибі автору за цей пост – як на мене, це найпромовистіший Голос Громадянина, який у ці дні пролунав в українському інтернеті.

      P.S. І я також голосуватиму за Ющенка – попри всі його прорахунки, хронічну вкраїнську неповороткість та невміння добирати кадри. З тієї ж самої причини голосуватиму, що й автор посту.

      З тієї самої, що й у 2004-му: щоб ці вибори не стали останніми, на яких ми ще можемо вибирати. Щоб моя країна отримала фору в часі – шанс хай як болісно й трудно, раз у раз оступаючись і набиваючи гулі, розвиватися, все-таки, вільно і самостійно: не по команді безумних кремлівських карликів. Шанс їй іще трохи підрости, змужніти... І виростити нових політиків.

      Це все, що я можу зробити для моєї країни 17 січня.

      "Сторінка Оксани Забужко на «Українській Правді»"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    6. Про Гоголя
      31.03.2009 15:57 _ Оксана Забужко

      Текст написаний на прохання московської газети "Культура".

      Шестилетнему киевлянину, как почти все киевские дети, свободно болтающему по-русски, мама решила перед сном вместо сказки почитать "Майскую ночь...". На пятой минуте раздался нетерпеливый детский возглас:

      - Мама, это перевод?!

      Детский слух всегда безошибочен: Гоголь и вправду "перевод". И даже не с языка на язык – хотя и здесь свои сложности, и от "монорусскоязычного" читателя всегда будет ускользать целая подводная сеть гоголевских словесных кружев: что значит укор Тараса Бульбы Остапу – "смотри, какой пышный"? почему Городничий – Сквозник-Дмухановский? ("муху" А.Синявского не предлагать! – вообще, столько благоглупостей, сколько насочиняли гоголеведы, знающие об Украине в объеме "ой ты, левада, степь, краля, баштан, вареник" и честно косящие на Николая Васильевича в "русский монокль", не вместить никакому исследователю). Но дело, повторяю, не в языке. Точнее, не только в нем.

      Гоголь – "перевод" с культуры на культуру: в том смысле, в каком Бродский назвал "переводом" Петербург – "перенос греческого портика на широту тундры". Гоголевское "малороссийство" – отнюдь не колониальная экзотика, как это виделось имперскому сознанию. То могучее барочное древо, которое сын драматурга Василя Гоголя, пыхтя от величия собственной миссии, приволок пересаживать на широту тундры из догорающей усадебной ("хуторской", по П.Кулишу) культуры Гетманщины, к его появлению цвело уже более двух веков, – Гоголь-младший стал "замыкающим", последней мощной вспышкой "малороссийского проекта", возникшего на рубеже XVI-XVII вв. как православная ветвь украинской Реформации. Именно в недрах этого проекта – не столь культурного, сколь религиозно-политического – были сочинены термины "Малая и Великая Россия" (по аналогии с "Малой и Великой Грецией"), составлена программа антикатолического и антиосманского союза Киева и Москвы (соответственно, "духовности" и "державности"), и питомцы Острожской и Киевской академий, наши страстные мнихи-воители – Тупталы, Яворские, Смотрицкие, Прокоповичи и иже с ними, – толпами двинули "на Москву" строить православную империю "мечем духовным" – своей грамматикой, своей проповедью, своей музыкой, своими кафедрами и университетами... К эпохе Николая I в обеих столицах об этой просветительствующей "Маросейке" уже вполне плотно забыли, Белинский возмущался: с чего это он, чтобы написать "ђ", обязан знать, где малороссияне произносят "и"? Гоголь сделал так, что теперь уж не забудут никогда. Ни в Москве, ни в Киеве.

      То есть, если мы, конечно, хотим его понять.

      Потому что вне этой традиции понять его невозможно. Оттуда не только его безумная амбиция создать литературу, "единую для малороссов и великороссов", – литературу как субститут церкви, утратившей к тому времени в "православной империи" монополию на духовное водительство (вот этой-то, "научительной" миссией он обе молодые национальные литературы таки заразил еще на 200 лет вперед, получилось!). Оттуда он весь, целиком, как Афина из головы Зевса, – гениальный неудачник, трагический продукт межкультурного коммуникационного разрыва: для украинцев – больная память о нашей неудавшейся попытке стать "Грецией Востока" (не будь ее, не участвуй наши предки так долго и ревностно в постройке империи – насколько б легче во всем винить москалей!), для русских – то ли этнографический курьез по-набоковски, то ли мучительно двоящаяся загадка хронически искривленного изображения...

      Так он и будет возвышаться своим ехидно торчащим носом поверх неуклюже делимого нами имущества покойной империи – вечным упреком обеим сторонам: и что это вы, сынки, такие пышные?...

      "Сторінка Оксани Забужко на «Українській Правді»"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    7. Для книжкових журналістів некнижкової країни (FAQ)
      26.11.2008 13:18 _ Оксана Забужко

      Коротка преамбула. Одне видання попросило мене висловитися на тему нашого "культурного просування" "в широкий світ". Прочитала я прислані питання – і сіла, "голову схопивши в руки" ©. Бо на такі питання (ті самі, без змін!) відповідаю українським ЗМІ вже десь років із п'ять – і щоразу "з азів", і щоразу – як уперше!

      Дивна країна. Можна затовкти собі парочку-другу абзаців, як два-три акорди, а далі вже тільки займатися recycling'ом, – і ніхто й не помітить...

      Ні, мені справді цікаво: от куди, до лиха, вся наша інформація провалюється, в яку таку "чорну діру"? (Вже доводилося чути, що й Голодомор відзначати "придумав Ющенко", – так, ніби Кучмин на те указ не 2003 року з'явився, а десь до падіння Трої!) Таке враження, що інформаційної пам'яті в країні вистачає максимум на місяць-півтора. Що промовлялося в ефірі в минулому сезоні, те вже "стерлося", без жодних слідів і наслідків, а те, що торік-позаторік, то взагалі як з епохи палеоліту – "старожилы не упомнят"! У висліді ніщо ні з чим не в'яжеться докупи, і, відповідно, ніщо нікуди не рухається. І при тому, що найдивовижніше, всі працюють, і всі при ділі.

      Повертаючись до мого інтерв'ю: на прислані питання я таки відповіла. Раз і назавжди, так би мовити, – щоб більше до них ніколи не повертатися. Саме на те їх тут і вивішую. (Є в західній блог-журналістиці така рубрика – FAQ: frequently asked questions, "часто ставлені питання"). Отож дуже прошу: панове журналісти! Будь ласка, не полінуйтеся й скиньте цей текст (під катом) вашим колегам, котрі "по культуркє"... А ще краще – покладіть його в який-небудь редакційний файл для нових випускників журфаку, котрі завтра так само прийдуть освоювати ту саму тему "з чистого аркуша". Цим ви заощадите мені ще невідь-скільки років "рісайклінгу" – а крім того, поширите інформацію, яка, можливо, проспонукає когось не тільки до "здачі номера" (за студентською традицією – "здав та й забув"), а й до сяких-таких роздумів.

      > 1) На цьогорічному Франкфуртському книжковому ярмарку Україні було відмовлено у наданні статусу почесного гостя події у 2012 році. Тепер сподіватися на його отримання можна не раніше 2016-го. На Вашу думку, які проблеми потрібно вирішити, аби Україна могла достойно презентувати себе на найбільшому у світі книжковому форумі? Наскільки важливим є вирішення питання перекладів наших авторів іноземними мовами?

      Ох, та забудьте Ви про той Франкфурт! Україна не може достойно презентувати себе на жодному міжнародному книжковому форумі з тої простої причини, що сучасна Україна не є книжковою державою. Футбольною – так, а книжковою – ні. Згадайте, що в Україні:

      - книгарень на душу населення офіційно в 27, а реально в 50 разів менше, ніж це передбачено європейським стандартом (за яким 1 книгарня має припадати на кожні 2 тис. душ!);

      - 47% населення взагалі не читають книжок (а де б вони їх брали, коли книгарень нема?);

      - навіть ті книгарні, що є, принаймні на 85% (за приблизними даними) заповнені книжками сусідньої держави (тобто, країна сама себе книжками не забезпечує!);

      - за 17 років не видано жодного багатотомника з національної класики (навіть повного Шевченка досі нема!), тоді як у розвинених країнах таких щороку виходять десятки;

      - на всю країну на пальцях можна перерахувати видавництва, які працюють "по-ринковому" (випускають книжки для читача, на продаж, а не "для замовника", на "одбій бабла")...

      Ну, і так далі, – можна перераховувати до ранку, але й без того ясно, що наш "книжковий стандарт" відповідає рівню країн Екваторіальної Африки. А таких у Франкфурт не беруть. І переклади сучасних авторів іноземними мовами тут геть ні до чого, бо у Франкфурті, як і на кожному міжнародному форумі, країна-гість представляє насамперед свій внутрішній книжковий ринок. І що б ми мали представляти – напіваматорський ринок "сучукрліту" й гори нікому не потрібної "заказухи"? І хто те представлення (навіть якби нашкреблося, що представляти!) мав би робити, коли в нас елементарно відсутній цілий блок необхідних на те (породжуваних книжковим ринком) професій - починаючи від літературного оглядача і закінчуючи дизайнером книжкового стенду? (Як нема, до речі, й фахових книжкових журналістів, – за чи не єдиним винятком К.Родика, але "одна людина професії не робить"!) Перепрошую, але поки, для початку, не усвідомимо собі як слід, що Україна – це "книжкове Сомалі" (Уганда, Зімбабве, Намібія – на Ваш вибір...), доти надувати щоки й "ізображать" із себе європейців – то або невігластво, або шахрайство.

      > 2) Чи є недержавні фонди, що фінансують перекладацькі проекти, єдиним можливим джерелом коштів для перекладачів? Яку роль при цьому можуть грати державні програми?

      Не розумію цього питання. Кожна європейська держава має спеціальні інститути для промоції своєї літератури за кордоном. Простий експеримент: ідете в книгарню, берете до рук будь-яку перекладену українською художню книжку з Європи і читаєте на авантитулі: за підтримки Шведського інституту, за підтримки Гете-Інституту, за підтримки Центру французької культури, за підтримки Польського інституту в Києві, і т.д. Потім гуглите і довідуєтеся, що все це – державні інституції, які й фінансують переклад своїх письменників за кордоном – живих і мертвих.

      > 3) Твори Оксани Забужко перекладені багатьма мовами. Яким чином Ви налагоджували контакти з перекладачами? Чи можна вважати, що видання перекладів – цілком Ваша заслуга?

      Даруйте, але Ви, схоже, зовсім не уявляєте собі цього процесу. Головна фігура в справі "принесення" чужої літератури в якусь країну – це не перекладач, а видавець. І "налагоджувати контакти з перекладачами" – робота не автора, а видавця, який хоче цього автора опублікувати й купує в нього права на видання в своїй країні (перекладача видавець потім сам знайде, а не знайде з української, то замовить "переклад з перекладу", – таке в мене теж траплялось). Було, правда, кілька випадків, коли мене "відкривав" видавцеві саме захоплений книжкою перекладач, – так з'явились "Польові дослідження..." в Італії, "Сестро, сестро" в Чехії, "Казка про калинову сопілку" в Ірані, – але нікого з цих людей я доти не знала. Моя робота – не перекладачів собі шукати (їх, повторюю, знайде видавець), і навіть не видавців (їх знайде моя агентка), а писати книжки – які, як виявилось, цінуються й за межами України, і досить високо.

      Все це, втім, не означає, ніби переклад з української – не проблема. Проблема, і пресерйозна. В Європі фахові перекладачі з української почали з'являтися тільки після розвалу СРСР, а в багатьох країнах їх нема й досі. В Швеції, напр., такий (з худліт) на всю країну ОДИН, і якраз на той час, коли видавництво Norstedts зібралось видавати "Польові дослідження з українського сексу", він був зайнятий, отож переклад робився з іншого перекладу – російського (мене шведи втішали тим, що така сама ситуація виникла в них зі "Снігом" Памука, який перекладали з англійської, бо тюрколог у Швеції теж виявився один, і теж був на той час зайнятий). А от у Франції "україністів" нема взагалі, як виду, так само як і у Великій Британії (можливо, років за 10 "підростуть" – тепер, коли в Кембриджі нарешті відкрили відділення Ukrainian Studies). Одне слово – "мы в начале долгого пути". І якщо вже говорити про українську державу, якій це все було й лишається "до лампади", то вона б мала, для "честі мундира", хоча б виділити (як це роблять усі культурні країни) спеціальну премію для перекладачів української літератури (серед них є правдиві ентузіасти-подвижники, перед якими мені завжди соромно за мою країну, бо всяка інша за їхній труд їх давно б орденами засипала!).

      Так що всі мої "контакти з перекладачами" виникають виключно як "виробнича необхідність": коли перекладач у процесі роботи звертається до мене по консультацію, я йому пояснюю по мейлу/Скайпу все, що треба; англійські, російські й польські переклади (тобто мовами, якими володію сама) вимагаю надсилати мені для авторизації; з німецьким перекладачем купленого "загодя", ще недописаним, нового роману "Музей покинутих секретів" ми навіть з'їжджалися на спільні "робочі сесії" (і ще доведеться!), і т.д. Всі ці зайві витрати часу – ціна, яку я змушена платити за те, що: 1) складно пишу (ну, тут "сама винувата"!:-)), 2) пишу мовою, про саме існування якої широкий світ дізнався тільки після 1991-го року – і в якій перекладачам досі елементарно бракує навіть словників (уявляєте, на хвилиночку, завдання – перекласти Забужко на ту ж італійську, маючи до диспозиції тільки кишеньковий українсько-італійський словничок на 12 тис. слів "для заробітчан"?!) От і з цього й треба починати всяку розмову про переклади – що українська мова себе "не експортує". Нема в нас ні словників, ні курсів для стажування перекладачів із-за кордону, ні навіть "літньої школи" для тих, хто хоче вивчати українську: в Гарварді така є, в німецькому Грайфсвальді є, а от у самій Україні – нема, в жодному з національних університетів! А Ви питаєте, "яку роль можуть грати державні програми"...

      > 4) Чи маєте Ви літературних агентів за кордоном? Якщо так, то яку роль зіграли вони у виданні перекладів? Поява професійних літературних агентів може сприяти популяризації української літератури у світі?

      Про те, що я маю міжнародного агента (цікаво, а як інакше??), Ви могли б довідатися з англомовної версії мого офіційного сайту. І я не раз уже про це говорила й писала. Оскільки Ви вочевидь того не читали, даю лінк на мій торішній текст в "Українському Тижні" на цю тему, щоб Ви хоч трошки розуміли, що то за професія. Останнє Ваше запитання свідчить, що розумієте не дуже. Літагентам зовсім не треба "з'являтися" – в Європі й США їх цілі хмари "вже готових", бо це професія, на яку там вчать в університетах. Тільки от українськими авторами ті агенти наразі щось не дуже цікавляться.

      > 5) Існує думка, що українським молодим авторам немає чого сказати світові через надмірну зосередженість на власних рефлексіях та переживаннях, що покоління так званих двотисячників неспроможне на написання творів, так би мовити, з іменем і статусом, якими свого часу стали "Московіада" Юрія Андруховича та "Польові дослідження українського сексу" Оксани Забужко. Чи є загроза того, що численні й подекуди одноманітні літературні сюжети, базовані на зануренні наших авторів в себе, можуть пройти повз закордонного читача і не зацікавити його?

      "Мне бы Ваши заботы, господин учитель..." У молодих українських авторів є куди серйозніша "загроза" – взагалі пройти "повз читача". В тому числі – свого рідного, вітчизняного. Я, напр., із прочитаних цього року "молодих українських" книжок тільки дві запам'ятала – "Весілля з Європою" А. Санченка і "Стежку вздовж ріки" Маріанни Кіяновської, але ж обом цим авторам уже добряче за 30... Коли письменникові, молодому чи старому, "нема чого сказати" – це вже криза цінностей: значить, світ йому нецікавий (то як тоді він може бути цікавий світові?) Біда в тому, що в нас "творчий молодняк" росте, маючи перед очима єдину авторитетну модель культури – шоу. Шоу політиків, шоу "пающіх трусов"... І літератори мимоволі розбещуються цією моделлю "легкої слави": на фіга його, справді, паритись (читати, займатися самоосвітою, шукати "свою тему", роками збирати матеріал, мучитись і пріти над словом і т.д.), – коли можна натомість пострибати по сцені, проїхатись по країні з виступами – і ти вже "модний писатель", і в усіх газетах про це напишуть... Круто! А що письменник – не політик і не поп-зірка, і торгує не фейсом, а текстами, так до цього в "некнижковій країні" молодій людині самотужки дуже важко доглупатися – хіба поодиноким вдається... Так молодше покоління вже починає потроху розплачуватися за нашу "безкнижність". І, якщо ситуація найближчим часом не переломиться, далі буде тільки гірше.

      "Сторінка Оксани Забужко на «Українській Правді»"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    8. «Героям слава!» Київський вечір у двох діях
      20.02.2008 23:12 _ Оксана Забужко

      Учора в стольному граді відбулися зразу дві знакові культурні події. Та ще й вельми своєрідно між собою драматургічно пов'язані – просто тобі п'єса, поставлена "самим життям". Дійові особи... Але перепрошую, про все по порядку.

      Головний герой дня – Олег Скрипка. Ну, в тому, що Скрипка – це "наше все", переконувати, здається, не треба нікого. І в тому, що він – боєць, "вояцька кість", країна теж не раз уже мала нагоду пересвідчитися. Цим разом вояцькі й співецькі чесноти злилися докупи, утворивши бомбову суміш, і в Олега визрів новий проект – українські виконавці співають героїчних пісень! Козацьких, стрілецьких, махновських, повстанських – кому що любо-мило... І вже й перший диск вийшов, так і зветься – "Українська героїчна пісня". Одне слово, прошу вітати, хто ще не чув: учора в країні стартував новий пісенний фестиваль – під чудесно полісемантичною назвою "Молода гвардія" (атож!).

      Здавалось би, найлогічніше було провести його в Палаці "Україна". Тому самому, котрий у нас "Національний". Але в ньому, "Національному", на цей день була запланована зовсім інша імпреза – також героїко-патріотична, і також "національна", тільки іншої нації: концерт "ансамбля песни и пляски Черноморского флота Российской Федерации". Слово честі, я не жартую: от якраз так карти лягли...

      "Українська героїчна пісня" відбулася натомість у Жовтневому палаці – тому самому (символічно, ні?), що колись був Інститутом шляхетних панянок, у 1930-ті – катівнею НКВД, а в 2004-му – штабом Майдану... Хто не дістався на цей концерт – шкода, панство, там треба було бути: такого драйву – повний жбанок! – київська публіка не отримувала вже давненько. Патріотична пісня взагалі-то жанр неймовірно трудний – це про кохання "вміють всі", а "про батьківщину" завжди вдавалось одиницям... З того, що співали вкраїнські вояки в шанцях 1918-1920 рр. і в партизанських лісах 1940-х, теж далеко не все були шедеври, то тільки з козацькою героїкою безклопітно – там, яку пісню не візьми, то й перлина, але ж то вже все "перемите", відібране пам'яттю трьох століть, а та пам'ять самі перлини й одбирає... А 20-те століття – воно ще тут, живе-гаряче, нерозібране-нерозчищене, тільки землею нашвидкуруч притрушене – і ой як щемить...

      Учасників учорашнього концерту смак, нівроку, не підвів, – автентичних перлин зі сцени звучало чимало. І Тарасові Чубаю щасливо ревучий зал "лента за лентою набої подавав", і Марійка Бурмака могла б своїм (перепрошую – стрілецьким!) "Гей на горі, на маківці..." підняти в атаку будь-яку військову частину, і – найсенсаційніше моє відкриття цього вечора! – Тарас Компаніченко з, каюсь, доти геть не знаним мені гуртом "Хорея козацька" (народні інструменти!) явив щось уже цілком несамовите, нечуване-немислиме, від чого волосся на голові стає дуба, а рот роззявляється, та так і не закривається аж до кінця їхнього козацького реквієму: кобзарський речитатив, партесний розспів, джаз, що ще?... Ні, аналізувати це магічно-музичне дійство справа марна: "Бреговіч куріт в сторонкє!" – прокоментували "Хорею" в кулуарах знайомі, але й Бреговіч, боюсь, теж "не те" – нема аналогій... (Єдина, дещо несподівана – щось подібне, і не тільки за шаленою енергетикою, витворяє на сцені Мар'яна Садовська... Може, це й буде та "нова українська музика" 21-го століття, якій судилось по-справжньому "потрясти світ"?)

      Найдивніше ж, що в тому "силовому полі" абсолютно органічно прозвучали, "вписалися" й авторські героїчні композиції – і "Танок на Майдані Конго" з несподівано "по-рамштайнівськи" грізно-громохким "Своє борони!", і Сашко Положинський (вперше побачила нарешті його "повстанський" кліп, так і не показаний нашими "теж-національними" телеканалами!) – з прем'єрою щойно закінченої (хлопці ще з листа співали!) пісні "Лицарський хрест", два рядки з якої могли б стати епіграфом до цілого нашого сьогодення – "У світі багато брудного й заразного, але той, хто хоче, залишається чистим"... І приском сипало під шкірою, коли Фома з гітарою кидав у зал своє вже-класичне "Це дивляться з темних небес/забуті поети й герої", – а на моніторі за його спиною в цей час пропливали крупні плани повстанських світлин: молоді, розсміяні, Господи, молодші од тих, хто на сцені...

      А в фіналі вийшов Скрипка – і заспівав, за його визначенням, "нашу головну героїчну пісню", – ту, що починається словами "Ще не вмерла Україна". І зал співав стоячи разом із усіма виконавцями, і в екстазі навіть не помітив, як відбувся вихід "за межі офіційного тексту" – і перехід до другого куплета:

      Станем, браття, в бій кривавий

      Від Сяну до Дону,

      В ріднім краї панувати

      Не дамо нікому!

      - Слава Україні! – кричить Скрипка – просто на овацію.

      - Героям слава! – одним духом випалює вже через вінця розбурханий зал...

      Але зал – то окрема тема. Розуміється, найрясніше в ньому було таки "молодої гвардії" – проте, на диво, була й "стара", котра зазвичай таких імпрез не відвідує (вже по концерті, на "офіцерському балу", можна було помітити ветеранів, здається, чи не всіх воєн за останні три чверті століття!), і моїх ровесників теж було яблуку ніде впасти – ці поприходили цілими родинами, і хлопчаки не зводили заворожено-блискучих оченят із юнаків, що прогулювалися коридорами палацу в одностроях забутих армій: гайдамацькі шлики й жупани, стрілецькі мундури, упівські мазепинки, – якого ще треба щастя десятилітньому чоловічкові!... Та й дорослих явно розпирало драйвом понад всяку міру: коли ми вже сідали в машину, в морозному повітрі луна несла вздовж Інститутської уривки пісень – люди розходилися з імпрези, все ще продовжуючи співати...

      Подякуймо Олегові Скрипці – як усе-таки класно, що він у нас є!

      ... А тепер про другу подію того вечора. Палац "Україна" – той, що "Національний", – у цей час стояв темний і німий, як потоплений авіаносець. Заповіджений "концерт російських моряків" у ньому не відбувся. І то з дуже простої причини: кияни на нього не пішли. Отак просто – взяли й не пішли. Не розкупили квиточків...

      Така-от "невеличка драма", як писав класик. Дійові особи, що на кону (попрошу оплесків!), – Скрипка з усім своїм славним товариством – раз, і київська публіка (поаплодуйте їй, некияни!) – два. Потоплених цією публікою "варягів" з рахунку скреслюємо – на них ролі не знайшлося. І є в цій п'єсі ще один персонаж, схований за лаштунками, – ті, хто вперто й бездарно вирішує за нас, кому віддавати наші сцени й екрани, як і все інше наше – із землею й водами включно...

      Може, їм теж пора "на вихід"?...

      "Сторінка Оксани Забужко на «Українській Правді»"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    9. In memoriam-1933: Цитата в тему
      27.11.2007 00:35 _ Оксана Забужко

      Цитата (див. нижче) – це прецікавий спогад рос. філософа Г.Померанца з часів його вчителювання на Кубані. Вирішила поділитися після того, як потрясла мене "до основанья" вістка, що голодомор – то явище "общесоюзне", позаяк був він "не тільки в Україні, а й на Кубані" (!). Тобто, темно було "не тільки в домі, а й у кімнаті". Древні софісти відпочивають. Чи й справді, при наших суцільних провалах пам'яті, Кубань уже сьогодні настільки не сприймається українською?

      Можна, звичайно, політкоректно викреслити з нац. гімну давній рядок про "бій кровавий від Сяну до Дону". Можна забути історію колонізації того краю нашими козаками-чорноморцями, і розкішну "кубанську" прозу В.Мови-Лиманського (обожнюю!) й М.Старицького, і книжку нарисів Докії Гуменної 1930 р. – документальне свідчення, що до початку колективізації Кубань ще офіційно трактувалася в СРСР як український ареал, і Харків тримав над нею "культурне шефство"... Все можна забути – людська пам'ять і взагалі коротка, а коли її цілеспрямовано одбивати, то й поготів. Фантастично інше – те, як примудрився цей ареал упродовж 200 років законсервуватись і "тримати оборону" своїм традиціям у чисто середньовічній – військовій, козацькій – стилістиці, яку хіба тільки з давніх літописів нині і впізнаєш... І голодомор не вбив того духа, і введена по ньому переселенська "демографічна ін'єкція" – не переломила. (Пам'ятаю, як ще в кінці 1980-х деякі наші молоді літератори спеціально їздили "на Кубань по мову" і хвалилися, що такого джерельно чистого, від 19-го ст. практично незайманого "грінченківського словника", як там, в УРСР уже не збереглося).

      Ось як це запам"ятав Померанц (взято звідси, підкреслення мої):

      В 1953 году я начал работать учителем в станице Шкуринской (бывшего кубанского казачьего войска), и вот оказалось, что некоторые школьники 8-го класса не говорят по-русски. Мне отвечали по учебнику наизусть. Кубанцы – потомки запорожцев, их родной язык – украинский, но за семь лет можно было чему-то выучиться... Я решил обойти родителей наиболее косноязычных учеников и посоветовать им следить за чтением детей. Начал случайно с девочки, у которой была русская фамилия. Допустим, Горкина. Мать ответила мне на нелитературном, с какими-то областными чертами, но бесспорно русском языке. С явным удовольствием ответила, с улыбкой. "Так вы русская?" – "Да, мы из-под Воронежа. Нас переселили в 1933 году вместо вымерших с голоду". – "Отчего же не выучили дочку своему родному языку?" – "Что вы, ей проходу не было! Били смертным боем!"

      Оказалось, что мальчишки лет пяти, дошкольники, своими крошечными кулачками заставили детей переселенцев балакать по-местному. В школе это продолжалось. За каждое русское слово на перемене – по зубам. По-русски только на уроке, учителю. Запрет снимался с 8-го класса. Ученики старших классов – отрезанный ломоть, они собирались в город, учиться, и им надо говорить на языке города. Действительно, к 10-му классу мои казачата уже сносно разговаривали. Вся эта автономистская языковая политика стойко продержалась с 1933-го (когда была отменена украинизация) до 1953-го и продолжалась при мне, то есть до 1956-го. Дальше не знаю.

      Я не думаю, что сопротивление было сознательно организовано взрослыми. Организацию выбили бы в 1936-1939 годах или в 1944-м, во время ликвидации неблагонадежных, сотрудничавших с немцами. Нет, никакой организации не было. Было казачье самосознание, которое дети чувствовали

      Якщо полтавсько-черкасько-київських дядьків-"повстанців" 1920-х рр. ми собі вже уявити негодні ніяким напруженням уяви, то після цих "казачат" 1950-х починаєш краще розуміти "товаріща Сталіна со боярє", – таки ж не брехали наші класики 19-го ст., грізною силою мусило бути українське село з його "казачьим самосознанием"! Вічною зачаєною вибухівкою, якій тільки й бракувало – підпалу... Так підпал і усунули ще в 1930-му – пустивши під ніж українську інтелігенцію, числом не багато, не мало – 30 тис. по одному тільки процесу СВУ...

      І нудно, їй-богу, слухати сьогоднішніх софістів – обстоювачів теорії "негеноцидного голоду" й "перегибов на местах"... Не дурили б уже самі себе – війна це була, шановні. Війна. І не просто за "колективізацію сільського господарства" – а за владу в Україні. Війна з тим, хто від віку вважав себе тут господарем, за логікою аграрної цивілізації, яка витримала натиск Степу: ти, приходню, як прийшов, так і підеш, а мій хутір/станиця – моя держава. І якщо ти, суко, прийшов до мене розказувати, що мені сіяти, що будувати, якою мовою говорити і яким богам молитися, то одержиш від мене "по зубам".

      І так воно й велося століттями – аж до 1933-го (померанцевські "казачата" – це вже відблиск мертвої зірки).

      А після 1933-го "нові господарі" змогли одержати "по зубам" – вже тільки на Заході України...

      "Сторінка Оксани Забужко на «Українській Правді»"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    1. «Вхід за запрошеннями»
      21.11.2007 20:33 _ Оксана Забужко


      Тут така справа виникла. Є в Польщі блискуча актриса – Катажина Фігура. Славу вона собі здобула в кіно ще на початку 1990-х як "польська Шерон Стоун", але, як усі по-справжньому добрі актори, охочіше працює в театрі. І є в неї хітова (уже 4-й сезон у Варшаві аншлаги) моновистава – Badania terenowe nad ukrainskim seksem, – за однойменним романом вашої покірної. І оголошуються в Києві Дні Варшави (агов, кияни, хто-небудь із вас про них чув?). І присилає, значить, Варшава в подарунок Києву цю виставу – жест красивий, навіть елеганцький: вашим добром – вам же чолом, мир-дружба-співробітництво, словом, повне благолєпіє і во чоловіцех благоволєніє.

      А далі починаються речі, яких я не розумію.Як багато чого не розумію в нашій "зоні культурного лиха" (спасибі братам Капрановим за цю влучну формулу, вона куди вдаліша од моєї "гуманітарної катастрофи", дуже сподіваюся, що приживеться!).

      Ні, я, звісно, розумію, що моновистава вимагає малої сцени, – я бачила Badania на театральному фестивалі в Любліні в залі на 300 душ, і то була якраз оптимальна місткість для "театру одного актора", – втім, Гришковець, приїжджаючи з Москви, отримує в Києві зали й на 500 душ, і нічого, не нарікає... Правда, Москва для нас – то все ще "ближче" зарубіжжя, ніж Варшава, ну, та хай уже – приймімо як засновок, що вистава "не для широкої публіки". Як розв'язує таку ситуацію департамент культури будь-якого європейського міста? Елементарно, Ватсоне, – віддає приїжджу "зірку" місцевій театральній школі. Тобто: партер – фахівцям (режисерам, акторам, критикам), гальорку – студентам, відеозапис вистави – театральній бібліотеці, для використання на заняттях із акторської майстерності, а зараз-таки по виставі – обговорення, порядком імпровізованого майстер-класу. Нормальна практика. Здається, логічно було б і в Києві вчинити так само – в нас же, нівроку, купа молоді в трьох театральних закладах навчається (помагайбі їм, сердешним!), то не все ж їм у Поплавського вчитися?...

      Але Київ – не Париж і не Варшава, в нас свої "департаменти культури", із своєю логікою, якої мені не збагнути. Не знаю, хто придумав надати Фігурі "домашньо-салонову" (і досить-таки незручну для модерних декорацій!) сцену театру "Сузір'я", ані хто й за яким принципом поширював запрошення, – мене при тому "не стояло", та й взагалі в ці дні в Києві не було... Знаю, що якась сотня киян, тулячись "по троє на два стільці" (!), як то було оголошено перед початком вистави, Катажину Фігуру в її "коронній" ролі в неділю ввечері все-таки побачили, – "мєропріятіє" відбулося. В кращих традиціях українського гламуру – як у нічному клубі, де вхід за запрошеннями. І ще знаю, що жодного впливу на наше мляве й сонне театральне життя така "закрита гастроль" видатної актриси мати не буде: як приїхала, так і поїхала, хто бачив – молодець, скільки вкусили, те й ваше... (А хто не бачив – звиняйте, молоді люди, є ще "Корнети" по телевізору, і взагалі, в кожного українського актора є шанс знятися в російському серіалі, на що вас, в принципі, і вчать...)

      І якісь подібні сюжети в нас трапляються повсякчас. Відколи Україна трохи привідкрилася до Заходу, для фахівців, гріх нарікати, відкрилися й можливості з перших рук прилучатися до світового мистецького "мейнстріму" в його цілком-таки першорядних зразках – і нове покоління митців ростити вже на інших стандартах, без провінційних комплексів. І я, хоч убийте, не розумію, чому ці можливості щокрок так легковажно марнуються. І де та "консерваторія", в якій треба щось "помєнять" (c), щоб було інакше.

      Я не розумію, чому, коли в Україну приїздить Жерар Депардьє, армія наших журналістів гасає за ним із телекамерами, розпитуючи його "про все для таблоїда", – від його стосунків з ВАЮ до вмісту винового льоху в його маєтку, – але жоден співаючий ректор не тягне його до майбутніх творців укр. кіно й театру для професійної розмови, – чи не знайшлось би про що поговорити, крім карти улюблених вин?...

      Я не розумію, чому Кшиштоф Зануссі, приїхавши на запрошення Богдана Ступки ставити в Києві "Маленькі подружні зради" Е.Шміта, півмісяця вештався по Хрещатику без діла, хоч залюбки провів би з українськими студентами майстер-клас, як він робить у кожній країні, де буває навіть із коротким візитом. Тимчасом студенти з Карпенка-Карого нудилися через дорогу на своїх звичних парах, і реально з роботи Зануссі в Україні скористали хіба що безпосередньо зайняті в спектаклі "франківці"... Що ж, може, хоч вони тепер розкажуть молодшим колегам, як довго й трудно "ламав" Зануссі їхню радянсько-"станіславську" школу гри (за якою в нас вчать і досі) та волав на репетиціях із своїм чарівним акцентом: "Это не Чехов! Чехова здесь нет! Антон Павлович отсюда вышел, вышел, забыли!..."

      Я не розумію, і ніколи не зрозумію, – чому це все нікого не обходить і не шкребе: коли справді великі митці сучасності ходять нашими вулицями, і, не виключено, зустріч із ними могла б змінити чиюсь творчу долю, – а ми навіть не знаємо, як їх "використати за призначенням"? По губах тече, а в рот не попадає. Вхід за запрошеннями, дякуємо, приїжджайте ще. Інфраструктури нема? Чи належного культурного менеджменту? А чи, може, страх сказати – професійного мистецького середовища, котре справді б потребувало перемін?

      "Сторінка Оксани Забужко на «Українській Правді»"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    2. Леонід Плющ: повернення додому?
      19.10.2007 16:02 _ Оксана Забужко

      Леонід Плющ знову покидає Україну. "А хто це?" – безневинно кліпаючи, питають мене ті, кому менше 30-ти. Логічно, звідки їм знати: тридцять років тому, коли політв'язень Л. Плющ покидав батьківщину після чотирьох років у пеклі Дніпропетровської психушки, на гребені міжнародного скандалу, який добряче підпсував був керівництву СРСР зовнішньополітичні плани (м.ін., саме на Плющеві остаточно побили глека КПРС і Компартія Франції), – про його від'їзд також у вітчизняних газетах не писали, і телекамери на непокірного математика-філософа-правозахисника націлилися вже аж по той бік "залізної завіси"... І на початку 1990-х, коли до інших посткомуністичних країн масово поверталися вигнанці-дисиденти, в Україні для Л.Плюща місця не знайшлося. Втім, не тільки для нього, – в непам'ять у нас ухнула майже вся історія українського опору 1960-1980-х: "иных уж нет, а те далече", і, схоже, комусь дуже зручно було, щоб вони так і залишались "далече", – чи не тому, що своїх стукачів вони знали в обличчя, і неважко припустити, що якби, наприклад, живий був Стус, то його "адвокат від КГБ" Медведчук, особисто відповідальний за Стусову смертну "десятку", навряд чи потрапив би зробити таку стрімку політичну кар'єру? Приклад беру навмання, той, що лежить на поверхні, – не хочеться й думати, скільки б їх відкрилось, якби копнути глибше. До речі, в останній своїй розвідці -"Людиноненависництво" – Л.Плющ висловлює думку, яка молодшим поколінням просто не прийшла б до голови за браком досвіду: колишній офіцер КГБ, пише він, цілком може бути вірний Україні, а от колишній провокатор-сексот – не може, бо всіх їх держить на гачку ФСБ. Просто й дохідливо. І є над чим замислитися – як прихильникам, так і противникам люстрації: може, все-таки країна повинна знати своих стукачів?

      Але грець з ними, зі стукачами, – я про інше. Про те, що по 12-ти роках відсутності Леонід Плющ знову приїхав в Україну – для презентації на Львівському книжковому ярмарку своєї капітальної, 800-сторінкової студії про антропософію Миколи Хвильового. І пробув у Києві місяць – не завважений особливо ані журналістами ("А хто це?"), ні викладачами-істориками (які мали б принаймні його класичний мемуар "У карнавалі історії", свого часу перекладений всіма основними європейськими мовами, рекомендувати студентам у курсах історії радянського періоду), ані бодай філологами – для яких Плющева монографія "Екзод Тараса Шевченка" (чи не найцікавіша шевченкознавча праця останніх десятиліть!) мала б бути одною з настільних. Але якось не склалося з публічними дискусіями – ані з пресою та телекамерами... Звісне діло, "мы ленивы и нелюбопытны", – ну, а крім того, вибори ж у нас, улюблений національний вид спорту... А тут якийсь Плющ – так у нас уже один був, "Блок Костенка-Плюща" називався...

      (Вкотре не перестаю дивуватися: Господи, як же ми вміємо спускати в трубу свою історію – в тому числі й ту, котра ще жива й досяжна, – як бездарно, не помічаючи, тринькаємо навсібіч свої багатства, а потім знай плачемося, які то ми бідні!)

      Інтелектуалів класу Леоніда Плюща в Україні сьогодні можна на пальцях перелічити. І за долею, і за масштабом особистості він належить до тої "зоряної" східноєвропейської когорти, що Вацлав Гавел у чехів, Андре Плєшу в румунів, Адам Міхнік і Яцек Куронь у поляків, – з тою різницею, що і чехи, й поляки, і навіть румуни пам'ятають – і своїх героїв, і своїх стукачів. Може, тому вони й непорівнянно краще од нас дають раду своєму сьогоденню?

      Леонід Плющ сьогодні відлітає назад до Франції – країни, яка тридцять років тому дала йому притулок. Там, у невеличкому домику в гірському селі, він продовжить свою багаторічну працю – над проблемою часу в поезії Стуса, над листуванням Сковороди і католика-саббатіанця Якоба Франка, над творчістю душевнохворих і геніальними, ні на що не схожими малюнками Богдана Горбаля... Як у всякого, справді вільного інтелектуала, в нього багате життя, цікаве й насичене, і від України йому геть нічогісінько не треба. Це він потрібен Україні – дарма що вона про це поки що не здогадується.

      Правда, тепер у нас є його книжки. І ті, вперше видані на Заході, за зберігання яких у 1980-ті ще можна було отримати строк, і недавно завершена "Його таємниця, або "Прекрасна ложа" Хвильового". А значить, Леонід Плющ усе-таки тут, в Україні. У себе вдома.

      "Сторінка Оксани Забужко на «Українській Правді»"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    3. Майдан за гроші
      24.09.2007 15:52 _ Оксана Забужко

      Це не Янукович з Азаровим придумали – платити "масовці" за стояння на мітингу. І не Тимошенко, якій частенько приписують це відкриття. Як кажуть в Одесі, "ви будєтє смеятца", але цю "технологію" (і цю також!) насправді успадковано нашим політичним класом від покійного СРСР, і "копірайт" у неї – ще сталінський.

      Нещодавно мені трапилась під руку історія одного такого "проплаченого Майдану" – з 1950 р. (!) Ясна річ, відбувся він не в СРСР – своїм-бо громадянам пощо було платити, коли їх і так зганяли з підприємств куди треба "в єдиному пориві" (витрачаючись хіба що на утримання репресивного апарату)! А діло було в Австрії, яка на той час лишалася розділеною на окупаційні зони між військами союзників. Позаяк же СРСР страшенно не любив виводити своїх військ звідки-небудь, куди вони вже увійшли, то 1950 р. в радянській зоні Відня відбулася спроба комуністичного перевороту та приведення до влади "народно-демократичного уряду" – за відомим сценарієм, "на вимогу трудящих".

      Спроба провалилася, але трудящі на вулицях таки були. І не лише ті, хто вийшов вимагати збільшення продовольчого раціону (карточки ще не було скасовано) й сном-духом не уявляв, до якої "масовки" його запрошують. Були й інші – ті, хто чудово знав мету акції, бо одержував гроші напряму від офіцерів радянських спецслужб. Про це писала тодішня австрійська преса, були відповідні розслідування. Оприлюднені були й ціни: за день мітингу – 200 шилінгів. Щедро. Навіть дуже.

      Я надибала цей сюжет у Ельфріди Єлінек. І зробилося сумно: згадались родинні історії з того страшного 1950-го року – голодного, тюремного... Скільки ж золота, оплаченого життями наших батьків і дідів, пішло на той червоний прапор, що кілька днів помайорів над Віднем?...

      І захотілося почути: а в скільки ж, цікаво, обійшовся отой "голубий вокзал", що ним було так нещадно запаскуджено Київ цієї весни? І з чиїх кишень було вийнято ці гроші – на які впродовж квітня-травня валили до столиці на свої 100 гр. денно заробітчанські состави?

      Питання, зрозуміло, риторичне – притомної відповіді на нього суспільство найближчим часом навряд чи дочекається (от чому ми "не Європа" – де влада сумлінно звітується перед громадянами за кожен витрачений цент!). І я би взагалі не стала згадувати про ці бридкі гримаси нашого "політичного процесу" – цур їм, пек, куди радніше написала би про похорон Бергмана або про Львівський книжковий ярмарок, – тільки ж, словами Й.Бродського мовлячи, "плохая политика портит нравы, /а это уже по нашей части", і сьогоднішня новина з самого раночку просто-таки ошелешила: Майдан знову "зайнятий"! Перефразовуючи вже радянського класика – червоно-сині знамена затріпотіли на станції знов... Тільки й лишається розвести руками: – Пацани! (сказати "панове" на адресу наших "червоно-синіх кукловодів" якось язик не повертається). Та невже ж ви до такої міри нездатні нічого навчитися?!

      А може, це в них біологічна програма така – від самого 1917-го року не вимкнена і не "перезавантажена": тупо перти наперед себе, не рахуючись ні з чим, підгрібати під себе все, що рухається, й обертати на руїну? Як у народному прислів'ї – "лиха іскра поле спалить і сама щезне". Щезнути то вона, звичайно, щезне, як видно на прикладі того-таки СРСР... Але "поле", котре ще не до кінця обернулось на згарище, – це, як-не-як, наша країна. І на що вони здатні її перетворити, можна буде навіч пересвідчитися, прийшовши на Майдан, коли ці "кукловоди" приберуть із нього свою "масовку". "Куплений" ними Майдан – це саме метафора країни: такої, якою вони хочуть її зробити, бо іншою нездатні. І яку відмивати й провітрювати від морального смороду – ох як же непорівнянно довше, ніж від клозетних калюж на асфальті та перекочуваних під ногами пустих пляшок...



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    4. Прощання з імперією?
      31.07.2007 14:19 _ Оксана Забужко

      Про цю книжку я почула одразу від кількох своїх західних перекладачів. Ewa M. Thompson. Imperial Knowledge: Russian Literature and Colonialism. Мої американці, канадці і “разниє прочиє швєди” були в захваті: бомба, сенсація, відкриття, цілковита революція в західних поглядах на Росію й Центрально-Східну Європу, - словом, одна з тих рідкісних книжок, які “нарешті пояснюють все”. Знаходять універсальну відмичку до цілого пакета питань, що довгий час здавалися нерозв’язні.

      Що ж, полізла я на amazon.com замовляти Imperial Knowledge. І вже була зібралась клікати де слід, але професійна письменницька цікавість узяла гору, і я тицьнулася ще трохи понишпорити в Гуглі по відгуках і рецензіях (всі вони вторували захопленим оцінкам моїх знайомих). І, на свій превеликий подив, у списку перекладів цієї праці іноземними мовами ледь не першим натрапила… на українське видання: Ева Томпсон. Трубадури імперії: Російська література і колоніалізм. Київ: Основи, 2006. Серпрайз, серпрайз, як кажуть ті-таки американи.

      От за що я люблю своє отечество: у нас, як у Греції, насправді “все є”, тільки ніхто не знає, де шукати. Країна неміряних багатств, що валяються під ногами впереміж із сміттєвими відходами. Це, ясна річ, стосується не тільки книжки Еви Томпсон, про яку – звідки б я й мала дізнатися? З газети “Сегодня”? (підставте навмання будь-яку іншу). Українські ЗМІ клекотять, як відомо, зовсім іншими потугами інтелекту, і ті українські громадяни, яким для відчуття повноти життя недосить знати походження гудзиків Тимошенко або колір шкарпеток Януковича, приречені порпатися в неосяжному інформаційному смітнику світової павутини, по крихітці, по окрушинці видлубуючи звідтам поживу для ума. Як Коза-Дереза в казці - бігла через місточок, вхопила кленовий листочок, бігла через гребельку, вхопила водиці крапельку…

      Я до чого це все? До того, що я “підписалася” провадити цей блог із єдиною метою – вряди-годи, по змозі (благо, жанр блогу ніяких жорстких графіків не вимагає, це не колонка в газеті!), вкидати в наш інтернет-простір один-другий „кленовий листочок” – із тих, якими живлюся сама. Так от, книжка Еви Томпсон якраз виявилася, справді, дуже “поживна”, і прочитати її варто кожному, хто згоден зі старим, іще дисидентським постулатом, що «давно пора, едрена мать, умом Россию понимать» :). Авторка “Трубадурів імперії” саме це й зробила – клікнула “умом” у потрібному місці. І перед читачем розгорнувся в усій повноті 200-літній пейзаж воістину епічної сили...

      Щоб зовсім просто пояснити – праця американської славістки належить до пост-колоніальних студій. Досі на Заході ці самі студії обмежувались виключно спадком “класичних” імперій – найчастіше британської й французької. Росію всі дружно й ніяково “виносили за дужки”, не знаючи, в яку “графу” вписати її “білі колонії”, “от финских хладных скал до пламенной Колхиды”. По-перше - “білі” ж, а це для колоній уже якось “неканонічнєнько”. По-друге - прилеглі до “метрополітальних” земель, що часто давало імперії змогу оголосити їх “історично своїми” (цей аргумент фігурував, м. ін., щодо країн Балтії під час “розборок” над мапою Другої світової…). Ну а по-третє, і найнезручніше – за своїм культурним та економічним рівнем ці “білі колонії” на час їхнього поглинання імперією стояли вище од метрополії (Українське Лівобережжя в 17-18 ст., Польща в 19-20 ст.), а це вже зовсім нікуди не годиться. Все одно як коли би британці, завоювавши Індію, скаржилися, що вони, британці, живуть гірше од цих невдячних індусів. І їх би співчутливо слухали, і вірили б їм – ті самі індуси…

      Крок за кроком, етап за етапом (Пушкін, Лермонтов, Толстой, Тургенєв, В.Шкловскій, Д.Ліхачов, Солженіцин, В.Распутін, - аж до сучасного “античеченського дискурсу”!) Е.Томпсон відстежує, як Російська імперія творила свій образ у слові. Образ, у який сама повірила – і переконала в його правдивості інших. Зокрема й ті, підкорені нею народи, які самі в цьому образі начисто “зникали”, позбавлялися свого власного голосу, права, як каже Е.Томпсон, «розповісти свою власну історію».

      От мелькає десь піврядочком у «Отцах и детях» згадочка, що у вітальні героя стоять крісла «зі спинками в формі ліри», які героїв батько, військовий лікар, «купив у польському поході» (1830 р. – придушення польського повстання), - і читач уже й не завважує, що в іншому місці роману той батько вирушив у “польський похід” без копійки за душею, а повернувшися (уже з кріселками!), зміг придбати й сяке-таке “імєньїце”, - за що ж “купив”?.. «Трофейная Япония, трофейная Германия, пришла страна Лимония – сплошная Чемодания», - співав незабутній В.Висоцький, - а в школах російським діткам і досі оповідають, що найтяжчих втрат у Другій Світовій зазнала Росія… Хвилиночку, а хто ж тоді в тій війні кого переміг? Хто волік до себе додому трофейну “Чемоданію” із дощенту розбомбленої Європи? Гм, а й справді, - чухає потилицю читач, - якось про те не думалося…

      І скільки ж несамовито цікавих речей відкривається, коли слідом за Евою Томпсон перечитувати російську класику отак “на світло”, з точки зору цього самого колонізаторського дискурсу, і яка ж задавнена вимальовується історія хвороби – література, в якій, на відміну від англійської чи французької, ніколи, жодного разу за два століття не закрався сумнів щодо моральної правомірності імперського “покорения пространств”… «Великая Россия» - будь-якою ціною. Хай Сталін, хай Путін, хай ГУЛАГ и “лютый ветр полярной преисподней” М.Волошина - “все поймем, все вынесем”, тільки імперії не руште, це – святе. Абсолют, що ніякій рефлексії не підлягає. “Империю жалко”, - сказав незадовго до смерті, мир душі його, не який-небудь непритомний закваснілий “русопят”, а зовсім-таки ліберал, і демократ, і дисидент, і “отсидент” – один із моїх улюблених російських поетів, Йосиф Бродський (про мої з ним “культурні непорозуміння” я вже писала у «Хроніках від Фортінбраса»). Тепер, по прочитанні Еви Томпсон, скрушно констатую: він говорив це – від імені двохсотлітньої літературної традиції. До якоїсь іншої реакції на падіння імперії та традиція його просто не підготувала.

      Книжка Еви Томпсон по-своєму трагічна – це історія двісті років послідовно вибудовуваного національного обману і самообману, тим трагічнішого, що працювали над ним люди талановиті, а не раз і геніальні. Історія літератури, яка лишила свого читача фатально безпорадним, інтелектуально й психологічно, перед лицем того простого факту, що жодна імперія не вічна. Як із цим фактом жити далі – це вже проблема сьогоднішніх російських письменників, моїх колег, - і дай їм Боже сили… Українському ж читачеві, надто вихованому радянською школою, можу тільки повторити слова Сартра, якими той свого часу передмовив першу в 20 ст. пост-колоніальну працю, на сьогодні вже класичну, - «Les Damnees de la Terre» Франца Фаннона:

      «Майте мужність прочитати цю книжку».

      Якщо, звичайно, знайдете її в книгарнях. Але це вже інша тема…

      "Сторінка Оксани Забужко на «Українській Правді»"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    5. Зневажена честь Києва
      Оксана Забужко,
      письменниця, Віце-президент Українського ПЕН-центру,
      "Українська Правда"
      27.05.2008

      Соромно, звісно. Соромно, що мером моєї столиці й далі лишатиметься блазень із явними ознаками психічного нездужання, – і моє апостольське Вічне Місто, моя священна столиця, впродовж віків ким тільки не гвалтована, буде й далі стрімко перетворюватися на брудний, безликий Гонконг, по якому мчать, перекриваючи рух, класичні Свириди Петровичі й Проні Прокоповни на джипах із урядовими номерами, здійснюючи свою давню мрію, за класиком-таки: "А я по Хрещатику шлейфом тільки шелесь! шелесь! Та на всіх тільки пху! пху!"...

      Тільки ж коні, то пак кияни, не винні. І не варто так уже улюлюкати в бік міфічних гречколюбних бабусь, які буцімто воліли "по 100 гр. щосвята від Черновецького" над "один раз 1000 грн. від Тимошенко" (за моїми спостереженнями, бабусі якраз голосували "за Юлю"!). А річ у тім, що киянам таки дійсно не було з кого вибирати. З цілого довжелезного полотна кандидатів (ах, трясця ж вашій помаранчево-біло-блакитно-рожево-червоно-рябоцибесенькій мамі, як же ж ви всі дістали, пігмеї, своєю щовиборчою істеричною трясучкою капшуків і амбіцій!) – таки жоден не продемонстрував, ні на макове зерня, – ні державницької культури, ні свідомості столичного мера. Ані, зрештою, просто, гідності киянина, якому це Місто – болить.

      Бо з Містом же таки катастрофа – впору криком кричати й калатати в дзвони на сполох, як перед татарськими набігами. Сто років тому це ще було одне з найпрекрасніших міст у Європі. Двадцять років тому, вже понівечене й брутально ограбоване сталінським погромом із понад 300 своїх коштовних храмів і майже всіх історичних ансамблів, воно ще лишалося, завдяки унікальному, містичному, тільки з Римом і Єрусалимом порівнянному ландшафту, "містом-садом", де в радість було жити – і яким можна було захоплюватися. Нині це – розпухла сміттярка диких, сліпих, оскаженілих нуворішських грошей і нуворішських-таки смаків. Чотиримільйонне місто з одним (!) вокзалом, без багатоповерхових паркінгів (жодного!) і об'їздних доріг (вантажівки в історичному центрі – незмінний шок кожного європейця!), з людьми, загнаними під землю (!), й давно "непроїздним" потоком "пробок" і "тянучок" на поверхні, без пішохідних зон і взагалі без хідників, бо по хідниках паркуються й їздять автомобілі ("повбивав би!"), з китайсько-латиноамериканською екологією (ще трохи, і сльози тектимуть з очей від забрудненого повітря, як у Боготі!), з Hayatt'ом навпроти Софії (ще раз "повбивав би!") і взагалі без жодної культури містобудування, бо "будували"-гвалтували його всю дорогу після Мазепи різних мастей бабушкіни-варяги, котрим на Місто було начхати, і жодного трепету до князівсько-гетьманської слави "східних Афін" у цих людей нема й заводу (був би – не віддали б лаврських святинь у хамське паношення тоталітарній секті, званій Московським Патріархатом!), – ось який він нині, наш Вічний Град – наш Гонконг, наш Тайвань, наші, вибачте на слові, Познякижилбуд...

      Місто без господаря. Місто, захоплене варварами. Місто, в якому жити стає все трудніше. Все незатишніше. Все неможливіше.

      Але ж ви тут не живете, ви, з отого полотнища? Ви ж, самі варяги-некияни, повиносилися "за межі", в колишню "дачну зону", в надозерні палаци, поогороджувані шлагбаумами й будочками з озброєною охороною, – як же ви смієте, як вам стає нахабства, зажертій совковій нуворишні, лепетати щось про "проблеми киян", коли ви, убогі, їх собі так і уявляєте, ті "проблеми", – у вимірі то 100, то 1000 грн. на душу електорату, – а від розуміння того, що взагалі значить для честі нації столиця, та ще така, як Київ, вас відділяє дистанція, як від Печерська до Місяця?...

      Бравого "сандеївця Льоні" і його команди в принципі можна було позбутися. Тільки не було кому цього робити, от у чім штука. ЮВТ, майстер інтриг і геній деструкції, затіявши цю справу з притаманною їй бурею й натиском, усю "конструктивну" частину найбездарнішим чином провалила – просто тому, що не змогла запропонувати киянам нічого ліпшого. Тобто, взагалі нічого, крім власних карих очей у телевізорі. Жодних ідей. Нуль цілих, нуль десятих. Замість прем'єра європейської країни орудувала, як не гірко, дама рівня трамвайно-тролейбусного депо, чиє почуття реальності, схоже, вбила непохитна віра в те, що: 1) все на світі купується й продається; 2) "действительное впечатление можно произвести только сверхнаглостью" (В.І.Ленін); 3) варто їй тільки зняти з ноги черевика й оголосити "Це мій черевик – голосуйте за нього!" – як збуджені юрми притьмом ринуть виконувати вказівку. Юрми, натомість, не ринули. І не дивно: порівняно з Черновецьким вірний ідальго ЮВТ Турчинов у гіпотетичній іпостасі київського мера має хіба ту перевагу, що розмовляє реченнями, де можна розрізнити підмет і присудок. Сподіватись від нього якоїсь культури державницького мислення смішно – свого часу на посту глави СБУ він запам'ятався був виключно тим, що, замість безпеки країни, займався особистою безпекою ЮВТ, тобто збором "компромату" на її опонентів, – і це в тій самій країні, де наш великий північний сусід порядкує як у себе в хаті, і СБУ таки ой як потребувала би притомного керівництва... Так що єдиною видимою чеснотою "прем'єрського кандидата" була його особиста відданість прем'єрші – чого для Києва виявилось малувато. Ну, а про всіх інших "учасників забігу" й говорити нецікаво – навіть красень Кличко був ніякий, мов той Турчинов. Яке ж вам діло до Вічного Міста, "любі мої", що вас аж стільки налетіло сюди й насмітило вашими летючками (а сміття-то в нашій Азіопі не сортують, не переробляють!), – що вам Гекуба?...

      Що мене не перестає дивувати, це безмежна "класова тупість" наших політнуворішів: повна відсутність у них будь-яких довготермінових стратегій і бодай би зачатків безкорисливо-теоретичного інтересу до країни, котру, за Шевченком, беруться "правити". При наявності в голові хоч би азів "києвознавства" можна було б усе-таки допетрати, що Київ не дається взяти "на хапка". Коли в 2004 р. це хотіли зробити "донєцкіє" методом "лежать, баяцца!" – Україна одержала Майдан. Коли в 2008 р. це схотіли зробити Тимошенко й Кличко методом "поцілуй мене з розгону", – Київ одержав Черновецького. Що, в перекладі з мови передвиборчих бюлетенів на дискурс київських вулиць, означає: "А пішли ви всі!..."

      "Отакоє-от", як казала одна незабутня. А Мера – справжнього, не за посадою тільки, – в Києві як не було, так і нема.

      Я от думаю – може, нам Джуліані "на київський стіл" покликати? Примудрився ж чоловік якось перетворити геть "убитий", у 1990-ті, Нью-Йорк, де з підземок смерділо сечею гірше, як у радянських клозетах, а крізь Сентрал-Парк після 17.00 не наважувались іти навіть бомжі, – на місто, цілком відповідне європейським (авжеж пак!) стандартам. Може, він і Києву повернув би колишню славу? Його "градоначальницьким" чеснотам я б повірила – мала нагоду позаторік споглядати його зблизька, на Міжнародному письменницькому фестивалі "World Voices" у Нью-Йорку (уявляєте собі, до прикладу, Черновецького – та на "Молодості"? Чи – хоча б на Скрипчиній "Країні Мрій"? Так отож...). А вже кваліфікованих викладачів києвознавства я б такому "варягові", бігме, й сама не полінувалась би серед київської інтелігенції підшукати – і навіть, як казала Сова в мультфільмі, "бєзвозмєзддо, то єсть дадом". Принаймні він би їх слухав – у цьому я не сумніваюсь. Принаймні такий Джуліані моє Місто – поважав би.

      Ось це й є ключове слово, в ньому весь "політтехнологічний секрет", якого не купиш за гроші, – повага. Саме її не виявив до Києва жоден із кандидатів. І тому Київ проголосував за відвертого, неприхованого блазня – за того, кого відверто й неприховано зневажає сам: от уже другий рік глузливо чмихаючи на сам звук його імені.

      Це був чесний вибір, панове.

      27.05.2008 17:28___Оксана Забужко для УП

      "УП"

      Коментарі (11)
      Народний рейтинг: 6 | Рейтинг "Майстерень": 6

    6. Вони питають, чи єсть у нас культура
      Неймовірна кількість сьогоднішніх українських проблем, пов'язаних із невизначеністю, ще й дотепер, нашого місця на міжнародній арені спричинена, на моє щонайглибше переконання, одним вельми сумним фактом – тим, що сучасна Україна не є культурною державою.

      Українська держава за 15 років так і не зрозуміла, для чого державі культура, і з якої такої примхи навіть небагаті країни "вивертають кишені", щоб інвестувати в культурну політику. І нащо воно їм здалося, питається?

      А тимчасом, відповідь лежить на поверхні. Головним "брендом" кожної країни є не її політичний устрій, не обличчя її правителів, і навіть, як це не парадоксально може прозвучати, не її економічне благополуччя й процвітання.

      Ба навіть, не побоюся сказати, не її спортивні досягнення - хоч вони й дуже добрий інструмент для забезпечення уболівальницьких симпатій.

      Брендом кожної країни - тим, який впливає на зарубіжну аудиторію найбільш безпосереднім та інтимним чином, на найбільш особистому, підсвідомому рівні, - є національна культура.

      Брендом Польщі в світі був і залишається Шопен, брендом Фінляндії - Сібеліус, брендом Швеції - Пеппі Довга Панчоха і Карлсон, що живе на даху. Приклади взято навмання, такі "культурні паспорти", байдуже, більші чи менші, має кожна "доросла" країна.

      Це ті найтонші, найсубтильніші – і ой які дієві! - "перші позивні", які країна посилає про себе у світ, викликаючи до себе, часто навіть неусвідомлену, прихильність і довіру. Саме вони творять у свідомості всякого чужинця фундамент для позитивного іміджу країни - "апріорі", ще до всякої іншої про цю країну інформації.

      І поки таких культурних "сигналів" Україна не подає, вона завжди залишатиметься на міжнародній арені в амплуа "темної конячки", від якої хтозна, чого чекати.

      І можна скільки завгодно з'являтися на різного роду самітах та симпозіумах, одягатися в Armani й Brioni, вчити напам'ять, як вимовляти ім'я твого візаві, щоб не зробити помилку в прізвищі за столом переговорів, і переконувати всіх на всі боки, що ми дуже чемні й гарні, й нас треба всюди прийняти, - але коли за тим немає, попереднім засновком, ось цих самих упізнаваних "брендів", дуже важко таку країну сприймати в позитивному образі.

      Не забуваймо: протягом ста років брендом Росії у світі насамперед були Толстой і Достоєвський, і вся більшовицька революція в свідомості західної інтелектуальної й політичної еліти величезною мірою опосередковувалася саме Толстим і Достоєвським, як "путівниками" по "загадковій російській душі".

      Ленін, більшовики, навіть ЧК на чолі з паном Дзержинським бачилися з-за "залізної завіси" не як політичні бандити, котрі якраз нищили всяку живу душу, з "російською" включно, - а як персонажі російської класики, заклопотані тим, як "врятувати світ", - і це мало щонайпряміший вплив на міжнародні успіхи сталінської політики.

      Це той рівень впливу, який дозволяє врешті-решт і "Кембриджську п'ятірку" на чолі з Кімом Філбі завербувати в НКВД за суто романтичною мотивацією, а не тільки за гроші.

      Я вже не кажу про цілу армію одурених французів, аж до Сартра і Ко., які десятиліттями робили СРСР розкішну безкоштовну рекламу.

      Елемент "достоєвщини" в симпатіях Заходу до Радянського Союзу був присутній завжди.

      На цю тему існує багатюща література, яка, на превеликий жаль, дуже мало знана в Україні.

      А жаль – бо, не знаючи таких речей, дуже важко по-справжньому оцінити вагу культурного іміджу країни у світі і те, як він спрацьовує навіть у найбільш прагматичних, цинічних контекстах.

      Хто літав через Атлантику польськими авіалініями, той, либонь, пам'ятає польські 10-хвилинні презентаційні ролики про свою країну. Польща: починається вона з Шопена, під звуки його музики мелькають на екрані обличчя всесвітньовідомих геніальних поляків, Нобелівських лауреатів - Склодовської-Кюрі, Мілоша, Шимборської, прегарно сфільмовані краєвиди, - а в проміжках ненав'язливо розповідається про сучасні здобутки освіти, науки, техніки, економіки...

      І цілий час емоційним тлом є музика Шопена, вона відіграє роль того емоційного "вітання", яке країна посилає світові, і за яким світ її з ентузіазмом впізнає і визнає.

      Коли Україна 1991 року з'явилась на карті світу, ніяких, і близько подібних, "розпізнавчих знаків" за нею не було, і міжнародна реакція на появу нової держави була цілком логічна - як у Маяковського: "что это за географические новости?".

      Ризикну ствердити, що якби на той час Леся Українка й Коцюбинський були знані в світі такою мірою, як Толстой і Достоєвський, нашій державі не довелося б відмовлятись від ядерної зброї. І це не просто метафора.

      Ніколи не забуду одної своєї розмови з редактором Wall Street Journal Europe. Чоловік мав нагоду подивитися в Metropolitan виставку "бойчукістів" – того, що від них залишилося.

      Після цього вся його родина 2 місяці була в глибокій депресії - від шокуючого відкриття, що така потрясаюча малярська школа, яка до того ж набагато випереджала те, що робили Сікейрос, Рівера, Фріда Кало, все це панство, яке згодом стало "брендом" Мексики, була цілковито знищена – не тільки митці розстріляні, а й роботи їхні знищені.

      І ось цей самий редактор готовий був наперед простити Україні всі можливі огріхи її зовнішньої й внутрішньої політики, і наперед ставитися до всіх українців з розумінням та співчуттям - як до стратегічної жертви тоталітаризму ХХ століття.

      Один тільки сюжет із нашої культурної історії змусив його побачити Україну зовсім іншими очима. Такого роду прикладів можна навести неймовірно багато.

      З величезним сумом доводиться констатувати, що українська держава досі просто не помічала можливостей виставити культуру як ось таку - найефективнішу - візитну картку перед собою на міжнародній арені на рівні державно-інституційному. Такі можливості були, і їх було дуже багато, особливо після Помаранчевої революції, коли світ уперше зацікавився Україною всерйоз, - тоді всі двері в міжнародний культурний мейнстрім повідчинялися, і звідти кричали "Ласкаво просимо!"

      Була нагода зробити Україну гостем Франкфуртського ярмарку 2008 року, було таке саме запрошення від Лейпцігського ярмарку-2006, яке наші державні інституції найбездарнішим чином профукали – як і всі інші подібні оказії, просто тому, що відповідальні (перед ким? за що?) урядовці елементарно не розуміли, що то взагалі таке – експорт культури, і з чим його їдять.

      І що саме розумна політика експорту культури інтегрує країну в європейський інформаційний простір набагато швидше й дієвіше, ніж усі розмови за круглими столами.

      Всі прориви української культури в європейський простір здійснювались і здійснюються в цілковито партизанський спосіб – в обхід будь-яких державних представництв. Я й сама належу до цього "партизанського загону" – тих, хто вже успішно "інтегрувався в Європу" в межах окремо взятої творчої біографії, зробив собі на Заході ім'я, і від української держави для себе особисто хочу єдиного – щоб вона мене якнайменше турбувала. Але вона раз у раз вискакує з-за спини, як чортик із табакерки, - і щоразу вганяє в краску сорому.

      Тебе перекладають, видають, інсценізують, нагороджують, ти приїздиш на презентації, зустрічаєшся з читачами, з журналістами, даєш інтерв'ю, починаєш розповідати - яка культура за тобою стоїть, яку традицію ти представляєш, хто були твої літературні попередники і що вони внесли в скарбницю людського духа, - і очі твоїх співрозмовників стають все круглішими й круглішими, і нарешті залишається процитувати шведську журналістку, яка сказала мені під час інтерв'ю: "Вибачте, будь-ласка, можливо, я помиляюсь, але мені здається, що ваша країна якось дуже мало розповідає про себе, мало інформує про те, що в ній є цікавого".

      І я, скромно потупившись, белькочу: так, знаєте, на жаль, досвіду немає, молода держава, тільки вчиться… Доки ж вона вчитиметься, цікаво?

      А от інший показовий приклад. Моя чеська перекладачка, працюючи над книжкою „Сестро, сестро", виявила в повісті "Інопланетянка" укриті цитати з драми Лесі Українки "Кассандра". Перекладачка приїздить в Україну в наукове відрядження, йде до книгарні і запитує "Кассандру" Лесі Українки.

      На це їй сказали, що, очевидно, вона щось переплутала, тому що, хто така Леся Українка, наші книгарі ще чули, а хто така Каландра – взагалі не зрозуміло.

      Годі уявити собі цей культурний шок європейської людини, котра приїздить в Україну, в столицю, яка виглядає майже по-європейському, автомобілів дорогих на вулицях більше, ніж у будь-якій європейській столиці, кав'ярні переповнені, все з виду цілком "як у людей", навіть "гламурно", - а коли заходиш у книгарню, то виявляється, що в цій на вигляд "майже європейській" країні просто-напросто немає національної класики.

      І ефект приблизно такий, якби людина відчинила вхідні двері готелю Редіссон - і відразу провалилася у вигрібну яму. Ось таке потьомкінське село.

      Я цілковито підтримую пафос твердження, що Україна є частиною Європи. Якщо знати свою історію, свої надбання, то так, за своїми витоками, за спадком, за ментальною й психологічною "матрицею" країна безумовно є частиною європейського культурного материка.

      Але насправді Україна сама про це не знає. Нормальний, пересічний український громадянин – "неспеціаліст" - дуже погано знає свою історію і майже не знає своєї культурної спадщини.

      Дуже важко кудись "інтегруватись", якщо ми самі в собі не є культурно "інтегрованими". Дуже важко "інтегруватися" чомусь, що позбавлене історичної пам'яті, погано розуміє себе самого і слабо уявляє, з якого боку і з чим себе співвіднести, порівняти.

      Історія з моєю перекладачкою закінчилася тим, що я подарувала їй свій власний томик Лесі Українки з "Кассандрою", - а нещодавно отримала звістку, що вона вже закінчує переклад цієї драми і провадить переговори з празьким театром, який запалився ідеєю поставити "Кассандру" на сцені.

      Дуже сподіваюся, що після цього - принаймні в тому кварталі, де буде прем'єра! - зникнуть написи на дверях будинків на кшталт "собакам і українцям вхід забороняється".

      Образ України в Європі все-таки має визначатися не тільки остарбайтерами і білими рабинями, котрі туди приїжджають, - а й відкриттям того, що в цій країні колись була висока культура, і що ця країна все ж таки спроможна її експортувати.

      Іноді здається, що зараз ми повернулися в 1920-ті роки – до тих часів, про які саркастично писав Тичина: „Ради Бога, манжети надіньте, що-небудь їм скажіть: вони питають, чи єсть у нас культура".

      "Вони" то питають - але справа не в них, а в "нас". У тому, що ми здатні "їм" відповісти, наскільки можемо прийняти цей виклик. Це, без перебільшення, питання виживання нашої держави в осяжному майбутньому, - якщо тільки ми дійсно хочемо інтегруватися в Європу й стати частиною цивілізованого світу.



      Оксана Забужко, дана стаття виголошена як виступ на конференції "Нова Україна в новій Європі"

      "Вони питають, чи єсть у нас культура"

      Коментарі (7)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --