Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.08.25
23:04
І. МЕСОПОТАМІЯ
Хто колись тримав у руках і листав сторінки чудової книжки "НА РІКАХ ВАВІЛОНУ",
той впізнає ритми і дух давнього шумеро-аккадського епосу...
"Прахом уста земель не вкрив би..."
(З давніх текстів Стародавнього Шумеру)
***
Хто колись тримав у руках і листав сторінки чудової книжки "НА РІКАХ ВАВІЛОНУ",
той впізнає ритми і дух давнього шумеро-аккадського епосу...
"Прахом уста земель не вкрив би..."
(З давніх текстів Стародавнього Шумеру)
***
2026.08.25
20:58
не тривожить і не бентежить
мовби необережний зачин
що здавалось твоїм і авжеж-бо
паралельно було нічиїм
при обставинах темних і грізних
на задвірках великих подій
у нон-стопі глобальної кризи
крижанім вітровії нуднім
мовби необережний зачин
що здавалось твоїм і авжеж-бо
паралельно було нічиїм
при обставинах темних і грізних
на задвірках великих подій
у нон-стопі глобальної кризи
крижанім вітровії нуднім
2026.08.25
20:24
ти — таємниця скритна
ти — неба даль блакитна
ти — снігопад у квітні
ти — теплі ночі літні
ти — сонячний промінчик
ти — в бархаті камінчик
ти — усмішки дитячі
ти — сум-сльоза невдачі
ти — неба даль блакитна
ти — снігопад у квітні
ти — теплі ночі літні
ти — сонячний промінчик
ти — в бархаті камінчик
ти — усмішки дитячі
ти — сум-сльоза невдачі
2026.08.25
16:01
До осені от-от...Чекають Перешори,
Смакуючи красу останніх літніх днів.
Давно там Чикаленко - меценат ходив,
І літо теж щезало світлом метеора.
Там дихав степ, вклонялися фортуни зорі,
Журливо серпень, ніби вечір тихо млів.
До осені от-от...Чекают
Смакуючи красу останніх літніх днів.
Давно там Чикаленко - меценат ходив,
І літо теж щезало світлом метеора.
Там дихав степ, вклонялися фортуни зорі,
Журливо серпень, ніби вечір тихо млів.
До осені от-от...Чекают
2026.08.25
15:29
Появляється холод смеркання
І втішається горем чужим, -
Дай же руку мені на прощання,
Або правду у вічі скажи.
Пролетіла нечувано швидко
Неповторна пора теплих див, -
Вже усмішок на лицях не видко
І звучить невеселий мотив.
І втішається горем чужим, -
Дай же руку мені на прощання,
Або правду у вічі скажи.
Пролетіла нечувано швидко
Неповторна пора теплих див, -
Вже усмішок на лицях не видко
І звучить невеселий мотив.
2026.08.25
13:26
Дешеве срібло висне із дахів,
Важливе щось промовити нам хоче.
Це витвори прихованих гріхів,
Які прийдуть нечутно серед ночі.
Прозорий страх, розкаяння і блуд,
Прозора пристрасть бачиться узимку.
Вони впадуть на зледенілий брук.
Важливе щось промовити нам хоче.
Це витвори прихованих гріхів,
Які прийдуть нечутно серед ночі.
Прозорий страх, розкаяння і блуд,
Прозора пристрасть бачиться узимку.
Вони впадуть на зледенілий брук.
2026.08.25
06:42
Позникали сни тривожні,
В тиші мліє літня ніч, -
Височіє місяць можний
І сіяє увсебіч.
Час іде, але не спиться,
Через поблиски ясні, -
За зірницею зірниця,
Мов, підморгує мені.
В тиші мліє літня ніч, -
Височіє місяць можний
І сіяє увсебіч.
Час іде, але не спиться,
Через поблиски ясні, -
За зірницею зірниця,
Мов, підморгує мені.
2026.08.24
23:14
національна незалежність
народні танці рідний спів
ще поки на правобережжі
живеш одвертий всім усім
природна мов буденна річ
на місці вірнім і почеснім
у радощах або журбі
цей спіх автівок і причепів
народні танці рідний спів
ще поки на правобережжі
живеш одвертий всім усім
природна мов буденна річ
на місці вірнім і почеснім
у радощах або журбі
цей спіх автівок і причепів
2026.08.24
20:56
Випадають з обойми живих.
Наче кулі, свистять імена
І лягають на серце болем.
Нам з тим болем судилось ходить,
Доки безбіль не стане і нашою долею.
Якщо хтось там і грався в життя,
То не ми це були, друже,
І не тому, що відти нема вороття.
Наче кулі, свистять імена
І лягають на серце болем.
Нам з тим болем судилось ходить,
Доки безбіль не стане і нашою долею.
Якщо хтось там і грався в життя,
То не ми це були, друже,
І не тому, що відти нема вороття.
2026.08.24
18:10
Матуся" іспанською буде "mamita"...
З Тобою так хочеться поговорити!
Закреслити відчай, хворобу, розлуку
Та поцілувати Твою ніжну руку.
У тиші глухій я плачу долі мито.
"Матуся" іспанською буде "mamita".
Від згубного сну я повільно відходжу
З Тобою так хочеться поговорити!
Закреслити відчай, хворобу, розлуку
Та поцілувати Твою ніжну руку.
У тиші глухій я плачу долі мито.
"Матуся" іспанською буде "mamita".
Від згубного сну я повільно відходжу
2026.08.24
14:59
Все за звичаєм у Феодосії,
Навіть море там Чорне і досі є.
Та якби з тих країв
Дідько взяв москалів,
Як би гарно було в Феодосії.
Партизани в горах Дагестану
У капкан упіймали шайтана.
Навіть море там Чорне і досі є.
Та якби з тих країв
Дідько взяв москалів,
Як би гарно було в Феодосії.
Партизани в горах Дагестану
У капкан упіймали шайтана.
2026.08.24
13:14
Ніщо не є важливішим за кокон! -
Щось раптом виникає і зоріє,
Та крок ніяк не зробиш у ефірі
Бо сили всі вже витратив на мрії...
Кінець всьому вночі можливий тільки,
А день до того, мов кімвал дзвенячий,
Де мудрість непомітного Сатурну
Щось раптом виникає і зоріє,
Та крок ніяк не зробиш у ефірі
Бо сили всі вже витратив на мрії...
Кінець всьому вночі можливий тільки,
А день до того, мов кімвал дзвенячий,
Де мудрість непомітного Сатурну
2026.08.24
12:45
Про що розмови в нас? Про часовиння
Про сенси існувань, невідворотного,
Про роздуми, що проростають з тім’я,
Про світло, темноту, про необхідність
Любові.
Але здається, що в цій явності,
Ті ж самі вигуки і пошуки,
І розірветься мить заслоною
Про сенси існувань, невідворотного,
Про роздуми, що проростають з тім’я,
Про світло, темноту, про необхідність
Любові.
Але здається, що в цій явності,
Ті ж самі вигуки і пошуки,
І розірветься мить заслоною
2026.08.24
12:33
Фінал. Останній крок Лагіди
«Історія запам'ятає її як коханку Риму.
Мені ж вона залишить право
бути його єдиним незавойованим ворогом».
З уст царівни Єгипту Арсіної, наймолодшої з Лагідів
Римський офіцер стоїть на відстані удару меча.
2026.08.24
12:14
Не заганяй себе у кут
чи розпачу, чи безнадії.
Доцільніш тупцювання тут —
ну хоч би крок, хоч спроба дії.
Нерідко помилка — урок.
Його засвоїш — рухайсь далі
на вищий досвіду виток
чи розпачу, чи безнадії.
Доцільніш тупцювання тут —
ну хоч би крок, хоч спроба дії.
Нерідко помилка — урок.
Його засвоїш — рухайсь далі
на вищий досвіду виток
2026.08.24
11:28
То дощ холодний, то нервовий сніг.
Спектакль природи чи її тортури.
Ти до мети крізь вічність швидко біг,
Крізь творчість пробирався до натури.
Біжить крізь сніг стрімкий єдиноріг.
Стоять застигло крижані скульптури.
Природа іспит приготує нам.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Спектакль природи чи її тортури.
Ти до мети крізь вічність швидко біг,
Крізь творчість пробирався до натури.
Біжить крізь сніг стрімкий єдиноріг.
Стоять застигло крижані скульптури.
Природа іспит приготує нам.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.07.18
2025.05.15
2025.04.24
2024.04.01
2023.11.22
2023.02.21
2023.02.18
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Оксана Забужко (1960) /
Публіцистика
На підтримку одної громадської акції: Не дамо згасити свічу пам'яті
Контекст : Сторінка Оксани Забужко на «Українській Правді»
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
На підтримку одної громадської акції: Не дамо згасити свічу пам'яті
18.06.2010 14:52 _ Оксана Забужко
Київ, 19 червня, 12.00. Меморіал пам'яті жертв голодоморів в Україні. Не дамо згасити свічу пам'яті
Спочатку трохи передісторії. Коли наш "25%-й президент" покірним диктофончиком повторював у Страсбурзі "награну" йому "кремлівську мелодію" – що Голодомор в Україні "не був геноцидом", бо тоді потерпіли "й інші народи СРСР" (задавись логіка! – а Голокост не був геноцидом, бо потерпіли й інші народи окупованих Гітлером країн?), – він, звісно, навряд чи тямив, що в ті хвилини порушує присягу Президента на вірність Україні. Бо Україна – то не "Вона-Воно-Вони", як придумали "їм" московські політтехнологи. Україна – це спільнота "мертвих, і живих, і ненарожденних", і ніяким указом, голосуванням, підкупом, ані навіть усім золотовалютним запасом планети цього не скасуєш – як не скасовується фізичний закон. Цю спільноту можна обкрадати, але ні в якому разі, за жодних обставин не можна зневажати: перше правило, яке мав би зарубати собі на носі кожен, хто рветься нею "поруліть".
Янукович це правило порушив. Тому що про "мертвих", тобто про національну пам'ять "інших народів СРСР" мають дбати президенти тих "інших народів", і якщо президент Мєдвєдєв цього не робить – його проблеми. А от засипати своїх мертвих (яким присягнув!) чужими непом'янутими – значить не просто виставляти себе на цілий світ фольклорним дурником, що кричить "Таскать вам нє пєрєтаскать!" на вид похоронної процесії. Це значить і дещо серйозніше: плювок на могили. На мільйони могил невинно убієнних. Малюк Мєдвєдєв звелів – а наш узяв та й плюнув. За аналогією з того ж 1933-го – як сільський злодій, якого заїжджий НКВДист послав залізти на церкву й скинути з маківки хреста. Нічого хорошого з того, як відомо, ніколи не виникало, і ніякі Афонські старці цього Януковичу, боюсь, не одмолять. Але то вже його проблеми – а ми повернімось до наших, що їх, поки наші ведмедики наввипередки танцюють на розжареній блясі під московську дудку, розв'язувати належиться нам, і тільки нам. Самим.
В усій донедавній офіційній риториці довкола Голодомору мене незмінно бентежила одна річ: недоговореність. Так, ніби в 1933-му все й скінчилося, і пам'ять про один із наймасштабніших цивілізаційних злочинів в історії людства, скоєний на нашій землі, – то все-таки більше "ритуал під річницю", з сьогоднішньою бездольністю країни напряму не пов'язаний: за класиком кажучи – "наносили землі та й додому пішли". Тимчасом, проведені в Ізраїлі дослідження наслідків Голокосту виявили, що сліди травми від масових гекатомб зберігаються в психіці нащадків жертв до четвертого (так!) покоління включно. То якими ж мають бути наслідки травми, про котру в трьох поколіннях згадувано було в кращому разі пошепки?...
Ми ж їх, ці наслідки, бачимо щодня, тільки не замислюємось над ними. Голодомор навчив мільйони українців: щоб вижити, треба "вкрасти з колгоспу". В 1991-му році внуки "розкуркулювачів" 1933-го – тодішня партсовноменклатура – отримали собі в повне розпорядження велетенський, багатющий "колгосп" під назвою "Україна" – і, гнані тим самим, уже неусвідомленим, спинномозковим рефлексом, дружно, як зграя голодних щурів, ринулись волікти "з колгоспу" до себе "в хату" – в маєтки і на офшори... При мовчазній, між іншим, згоді мільйонів інших "колгоспників", які на їх місці, найпевніше, чинили б так само: Голодомор на цілих три покоління зробив у нашій свідомості казнокрадство (до 1933-го страшне слово, вживане в народі нарівні з "убивством" і "богохульством"!) – морально неосудним. У генетичній пам'яті відклалося: всяка самочинна "громадська складка" (наприклад, для помочі мрущим від голоду) грозить Гулагом – і зникла пошана до "громадських грошей" (бюджету!), стало "и все вокруг народное, и все вокруг мое" © – головне діло, дорватися до "роздачі"... Скільки наших співвітчизників уже й не уявляє собі, що в державі – своїй державі! – може бути якось інакше? Ось це й є Голодомор в дії – сповільненій, бувають такі бомби... І стоїть Україна отвором на всі чотири сторони світу, як дім без господаря: колгосп, що його наввипередки пустошать казнокради, скинувши попередньо з церкви хреста. І допоки ця причиново-наслідкова зв'язка – 1933 – 1991 – 200... – не увійде, стійко і твердо, в масову свідомість, країна не вилікується – так і будемо знов і знов репродукувати той самий, закладений у 1933-му "товаришем Сталіним", збій цивілізаційного механізму.
Мільйони українців, замордованих Кремлем через те, що були господарями своїй землі і, відповідно, могли виростити покоління господарів своїй країні, – це наша незреалізована історична альтернатива. Пам'ять про неї аж ніяк не "деморалізує" й не "прибиває негативом", як нас настійно стараються переконати, – ні, шановні, вона породжує гнів. А гнів дає народам силу – в тому числі й будівничу, конструктивну: силу діяти, щоб виправляти звихнене. Саме тому нас так уперто прагнуть цієї пам'яті позбавити. (А енергію можливої конструктивної дії – "технологічненько" роздробити, обернувши на агресію, спрямовану "всередину" народного тіла, на міжусобні чвари "донбасян" і "галичан", на розкол країни і сварки "за межу": чубтеся, хахли, чубтеся, кленіть себе навзаєм, спускайте пару...)
В юдаїзмі існує заповідь – "мхіят Амалек", "Пам'ятай, що зробив тобі Амалек". За переказом, коли євреї виходили з Єгипту, Амалек із своїми людьми напав на них і хотів знищити. Віками розсіяний по світу єврейський народ підтримував свідомість своєї незнищенності, з коліна в коліно переповідаючи дітям і внукам, "що зробив Амалек Ізраїлю" – щоб "не забути". І не забув, і вижив, і державу свою збудував... Хтось тепер нас хоче переконати, ніби краще було дітям Ізраїлю вчити в хедерах, що амалекитяни нападали ще й "на інші" племена в пустині, і від того трагедія Ізраїлю була, мовляв, "не така-то вже й трагічна" – не варто нагнітати, будьмо позитивні, слухаймо Мєдвєдєва-Путіна-Петросяна-Пугачову-і-Радіо-Шансон?...
1933-й – це наш "мхіят Амалек". Не дати його забути – без перебільшення, громадянський обов'язок кожного, хто хоче бачити Україну не "колгоспом", а домом, – безвідносно до того, є в гекатомбах 1933-го його рідні, чи немає. Я б взагалі сказала, що це лакмусовий папірець на українське громадянство – на противагу духовному громадянству СРСР/УРСР (бо ж це останнє можна сповідувати й несвідомо, і навіть б'ючись при кожній оказії у вишивані груди до втрати голосу...). Тому хочу скласти тут щиру дяку тим громадським організаціям, які об'єдналися з ініціативою довготермінової міжнародної кампанії "Не дамо згасити свічу пам'яті!". Раз об'єдналися, значить, є надія, що таки не дамо. А вже скільки киян відгукнеться на перший заклик, побачимо завтра в парку. Навіть якщо прийде всього кількасот душ, це однаково буде добрий початок.
Вона ж тільки-тільки почала розгорятись, наша свіча. Тільки-тільки почала розсіювати в народній свідомості той непроглядний, 70-літній морок, із якого ми вийшли – слава Богу, живі...
Київ, 19 червня, 12.00. Меморіал пам'яті жертв голодоморів в Україні. Не дамо згасити свічу пам'яті
Спочатку трохи передісторії. Коли наш "25%-й президент" покірним диктофончиком повторював у Страсбурзі "награну" йому "кремлівську мелодію" – що Голодомор в Україні "не був геноцидом", бо тоді потерпіли "й інші народи СРСР" (задавись логіка! – а Голокост не був геноцидом, бо потерпіли й інші народи окупованих Гітлером країн?), – він, звісно, навряд чи тямив, що в ті хвилини порушує присягу Президента на вірність Україні. Бо Україна – то не "Вона-Воно-Вони", як придумали "їм" московські політтехнологи. Україна – це спільнота "мертвих, і живих, і ненарожденних", і ніяким указом, голосуванням, підкупом, ані навіть усім золотовалютним запасом планети цього не скасуєш – як не скасовується фізичний закон. Цю спільноту можна обкрадати, але ні в якому разі, за жодних обставин не можна зневажати: перше правило, яке мав би зарубати собі на носі кожен, хто рветься нею "поруліть".
Янукович це правило порушив. Тому що про "мертвих", тобто про національну пам'ять "інших народів СРСР" мають дбати президенти тих "інших народів", і якщо президент Мєдвєдєв цього не робить – його проблеми. А от засипати своїх мертвих (яким присягнув!) чужими непом'янутими – значить не просто виставляти себе на цілий світ фольклорним дурником, що кричить "Таскать вам нє пєрєтаскать!" на вид похоронної процесії. Це значить і дещо серйозніше: плювок на могили. На мільйони могил невинно убієнних. Малюк Мєдвєдєв звелів – а наш узяв та й плюнув. За аналогією з того ж 1933-го – як сільський злодій, якого заїжджий НКВДист послав залізти на церкву й скинути з маківки хреста. Нічого хорошого з того, як відомо, ніколи не виникало, і ніякі Афонські старці цього Януковичу, боюсь, не одмолять. Але то вже його проблеми – а ми повернімось до наших, що їх, поки наші ведмедики наввипередки танцюють на розжареній блясі під московську дудку, розв'язувати належиться нам, і тільки нам. Самим.
В усій донедавній офіційній риториці довкола Голодомору мене незмінно бентежила одна річ: недоговореність. Так, ніби в 1933-му все й скінчилося, і пам'ять про один із наймасштабніших цивілізаційних злочинів в історії людства, скоєний на нашій землі, – то все-таки більше "ритуал під річницю", з сьогоднішньою бездольністю країни напряму не пов'язаний: за класиком кажучи – "наносили землі та й додому пішли". Тимчасом, проведені в Ізраїлі дослідження наслідків Голокосту виявили, що сліди травми від масових гекатомб зберігаються в психіці нащадків жертв до четвертого (так!) покоління включно. То якими ж мають бути наслідки травми, про котру в трьох поколіннях згадувано було в кращому разі пошепки?...
Ми ж їх, ці наслідки, бачимо щодня, тільки не замислюємось над ними. Голодомор навчив мільйони українців: щоб вижити, треба "вкрасти з колгоспу". В 1991-му році внуки "розкуркулювачів" 1933-го – тодішня партсовноменклатура – отримали собі в повне розпорядження велетенський, багатющий "колгосп" під назвою "Україна" – і, гнані тим самим, уже неусвідомленим, спинномозковим рефлексом, дружно, як зграя голодних щурів, ринулись волікти "з колгоспу" до себе "в хату" – в маєтки і на офшори... При мовчазній, між іншим, згоді мільйонів інших "колгоспників", які на їх місці, найпевніше, чинили б так само: Голодомор на цілих три покоління зробив у нашій свідомості казнокрадство (до 1933-го страшне слово, вживане в народі нарівні з "убивством" і "богохульством"!) – морально неосудним. У генетичній пам'яті відклалося: всяка самочинна "громадська складка" (наприклад, для помочі мрущим від голоду) грозить Гулагом – і зникла пошана до "громадських грошей" (бюджету!), стало "и все вокруг народное, и все вокруг мое" © – головне діло, дорватися до "роздачі"... Скільки наших співвітчизників уже й не уявляє собі, що в державі – своїй державі! – може бути якось інакше? Ось це й є Голодомор в дії – сповільненій, бувають такі бомби... І стоїть Україна отвором на всі чотири сторони світу, як дім без господаря: колгосп, що його наввипередки пустошать казнокради, скинувши попередньо з церкви хреста. І допоки ця причиново-наслідкова зв'язка – 1933 – 1991 – 200... – не увійде, стійко і твердо, в масову свідомість, країна не вилікується – так і будемо знов і знов репродукувати той самий, закладений у 1933-му "товаришем Сталіним", збій цивілізаційного механізму.
Мільйони українців, замордованих Кремлем через те, що були господарями своїй землі і, відповідно, могли виростити покоління господарів своїй країні, – це наша незреалізована історична альтернатива. Пам'ять про неї аж ніяк не "деморалізує" й не "прибиває негативом", як нас настійно стараються переконати, – ні, шановні, вона породжує гнів. А гнів дає народам силу – в тому числі й будівничу, конструктивну: силу діяти, щоб виправляти звихнене. Саме тому нас так уперто прагнуть цієї пам'яті позбавити. (А енергію можливої конструктивної дії – "технологічненько" роздробити, обернувши на агресію, спрямовану "всередину" народного тіла, на міжусобні чвари "донбасян" і "галичан", на розкол країни і сварки "за межу": чубтеся, хахли, чубтеся, кленіть себе навзаєм, спускайте пару...)
В юдаїзмі існує заповідь – "мхіят Амалек", "Пам'ятай, що зробив тобі Амалек". За переказом, коли євреї виходили з Єгипту, Амалек із своїми людьми напав на них і хотів знищити. Віками розсіяний по світу єврейський народ підтримував свідомість своєї незнищенності, з коліна в коліно переповідаючи дітям і внукам, "що зробив Амалек Ізраїлю" – щоб "не забути". І не забув, і вижив, і державу свою збудував... Хтось тепер нас хоче переконати, ніби краще було дітям Ізраїлю вчити в хедерах, що амалекитяни нападали ще й "на інші" племена в пустині, і від того трагедія Ізраїлю була, мовляв, "не така-то вже й трагічна" – не варто нагнітати, будьмо позитивні, слухаймо Мєдвєдєва-Путіна-Петросяна-Пугачову-і-Радіо-Шансон?...
1933-й – це наш "мхіят Амалек". Не дати його забути – без перебільшення, громадянський обов'язок кожного, хто хоче бачити Україну не "колгоспом", а домом, – безвідносно до того, є в гекатомбах 1933-го його рідні, чи немає. Я б взагалі сказала, що це лакмусовий папірець на українське громадянство – на противагу духовному громадянству СРСР/УРСР (бо ж це останнє можна сповідувати й несвідомо, і навіть б'ючись при кожній оказії у вишивані груди до втрати голосу...). Тому хочу скласти тут щиру дяку тим громадським організаціям, які об'єдналися з ініціативою довготермінової міжнародної кампанії "Не дамо згасити свічу пам'яті!". Раз об'єдналися, значить, є надія, що таки не дамо. А вже скільки киян відгукнеться на перший заклик, побачимо завтра в парку. Навіть якщо прийде всього кількасот душ, це однаково буде добрий початок.
Вона ж тільки-тільки почала розгорятись, наша свіча. Тільки-тільки почала розсіювати в народній свідомості той непроглядний, 70-літній морок, із якого ми вийшли – слава Богу, живі...
Контекст : Сторінка Оксани Забужко на «Українській Правді»
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
"На якій підставі група пацанів з баблом вирішує долю 46-мільйонної нації до 2042 року?"
• Перейти на сторінку •
""Демократія по-українськи": Фінал за кадром"
• Перейти на сторінку •
""Демократія по-українськи": Фінал за кадром"
Про публікацію
