Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.06.02
05:27
Я міг би загинути вчора
І зараз лежати в труні,
Або в тісноті коридору
Заклякти в останньому сні.
Донині руїни будинку,
Ще теплі від крові й вогню, -
Нагадують кожну хвилинку
Про долю щасливу мою.
І зараз лежати в труні,
Або в тісноті коридору
Заклякти в останньому сні.
Донині руїни будинку,
Ще теплі від крові й вогню, -
Нагадують кожну хвилинку
Про долю щасливу мою.
2026.06.01
19:27
Полюбляю зелене оточення,
Особливо під промені вранішні.
І удосталь росою намочений,
Задурманений квітом акації.
Ще пройтися стежками охайними
Водночас і тужливо, і радісно,
Де жбурляють промінчики барвами
Особливо під промені вранішні.
І удосталь росою намочений,
Задурманений квітом акації.
Ще пройтися стежками охайними
Водночас і тужливо, і радісно,
Де жбурляють промінчики барвами
2026.06.01
17:35
в житті холоднім і похмурім
чогось хотів кудись-там біг
за снами уві снах моїх
і в церкві тільки та премудрість
мене оточували мури
на цім лазурнім небодні
цикуту радили мені
а в перлах порпалися кури
чогось хотів кудись-там біг
за снами уві снах моїх
і в церкві тільки та премудрість
мене оточували мури
на цім лазурнім небодні
цикуту радили мені
а в перлах порпалися кури
2026.06.01
15:25
У кожній з нас є Щось позалюдське.
У кожному. Без винятків. Й неясно
це Щось несимпатичне і жаске
чи неповторно самобутнє і прекрасне?
Воно у нас танцює? Чи лежить
заховане, зарите якнайглибше?
Не через цю відчуженість сюрчить
У кожному. Без винятків. Й неясно
це Щось несимпатичне і жаске
чи неповторно самобутнє і прекрасне?
Воно у нас танцює? Чи лежить
заховане, зарите якнайглибше?
Не через цю відчуженість сюрчить
2026.06.01
14:41
В ім’я вищого Життя, нехай буде прославлене горнє Світло!
Блиском укрився я, і Світло засяяло світ. Утри стали поодаль і змовлялися проти мене. (…) Муж, який скинув мене зі свого місця на землю (…) ти знищиш їх (…) Не руйнуй творіння Утр і не проганяй
2026.06.01
13:44
Похмурий день у крона прослизнув
і зачепився поглядом за вечір.
Готується до стомленого сну
міських кварталів тьмяна порожнеча.
Сідаєш у намолене таксі,
мене лишивши на бруківці літа.
І наостанок зойкає шассі
і зачепився поглядом за вечір.
Готується до стомленого сну
міських кварталів тьмяна порожнеча.
Сідаєш у намолене таксі,
мене лишивши на бруківці літа.
І наостанок зойкає шассі
2026.06.01
13:35
…Творчість – Така, як Ти!
Як, Ти?
18 жовтня 1999 р., Київ
Як, Ти?
18 жовтня 1999 р., Київ
2026.06.01
13:01
Весна минає. Літо на порозі.
Немає миру, бо іде війна.
Жене людей додому чужина.
Дай, Боже, не почити у дорозі
міграції поезії у прозі
лихого житія. Душа одна.
ІІ
Немає миру, бо іде війна.
Жене людей додому чужина.
Дай, Боже, не почити у дорозі
міграції поезії у прозі
лихого житія. Душа одна.
ІІ
2026.06.01
12:10
Прийшов мороз такий справдешній,
Хитнув підвалини старі.
Сховалась думка у черешні,
Сховалась мова у землі.
У теплім краю журавлі
В піснях оспівують прийдешнє.
Мороз величною ходою
Хитнув підвалини старі.
Сховалась думка у черешні,
Сховалась мова у землі.
У теплім краю журавлі
В піснях оспівують прийдешнє.
Мороз величною ходою
2026.06.01
11:29
Зелена матова тарілка
пахла метеоритами і космічним пилом
Його несли під руки два сірих гуманоїди
обережно як перше видання класика
Він гикав у невагомости
і думав про невиплачений гонорар
Землянине ми прийшли забрати твій розум
пахла метеоритами і космічним пилом
Його несли під руки два сірих гуманоїди
обережно як перше видання класика
Він гикав у невагомости
і думав про невиплачений гонорар
Землянине ми прийшли забрати твій розум
2026.06.01
11:04
… засинає полуниця -
наді мною Око дня -
може липень забарився
степом в пошуках коня,
чи затримався в долонях,
запашного полину,
підхопивши пил на скроні,
наді мною Око дня -
може липень забарився
степом в пошуках коня,
чи затримався в долонях,
запашного полину,
підхопивши пил на скроні,
2026.06.01
09:36
Срібляста річка котить тихі води
Між берегів, замаяних в зело.
Життя до річки Кодими текло,
Шукаючи притулку і свободи.
Тут дзеркалом стає сама природа,
Схиливши верб зажурене чоло.
Срібляста річка котить тихі води
Між берегів, замаяних в зело.
Життя до річки Кодими текло,
Шукаючи притулку і свободи.
Тут дзеркалом стає сама природа,
Схиливши верб зажурене чоло.
Срібляста річка котить тихі води
2026.06.01
06:13
Пожухле листя під ногами
Тривожно й лячно шарудить,
Уперто здійснюючи намір -
Моїх думок порвати нить.
Шурхоче мляво, однотонно,
Щоб міркувань утратив суть, -
І вже вони плетуться сонно,
Уже мені їх не збагнуть...
Тривожно й лячно шарудить,
Уперто здійснюючи намір -
Моїх думок порвати нить.
Шурхоче мляво, однотонно,
Щоб міркувань утратив суть, -
І вже вони плетуться сонно,
Уже мені їх не збагнуть...
2026.06.01
00:29
Бліда міль за токсичністю переважає навіть бліду поганку.
Хворому на всю голову і всієї землі буде замало.
«Братья» лізуть без упину – як не з любов’ю, то з ракетами.
В українській політичній історії відцентрові сили переважали доцентрові.
Кол
2026.05.31
19:17
Чи наснилось, чи ні... Вже заплутався. Не пам'ятаю...
А можливо, це просто уламок мого вітража.
Розквітала, мов літо, моя відігріта душа
У зеленій мелодії, ніжно-липневім розмаї.
Я заплющую очі та чую журу водограю,
Чиста зелень мелодії сірість мо
А можливо, це просто уламок мого вітража.
Розквітала, мов літо, моя відігріта душа
У зеленій мелодії, ніжно-липневім розмаї.
Я заплющую очі та чую журу водограю,
Чиста зелень мелодії сірість мо
2026.05.31
15:20
Розмови на вулиці, майже сімейні
Є сподівання і на тебе погляди
Кожен зустрічний бажає знайомитись
Навіть із друзями почуваєшся не тим
Джонні – новенький в містечкові нашому
Всякому цікавий, тобі дають шанс
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Є сподівання і на тебе погляди
Кожен зустрічний бажає знайомитись
Навіть із друзями почуваєшся не тим
Джонні – новенький в містечкові нашому
Всякому цікавий, тобі дають шанс
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2025.11.29
2025.05.15
2025.04.24
2024.04.01
2023.11.22
2023.02.21
2023.02.18
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Оксана Забужко (1960) /
Публіцистика
На підтримку одної громадської акції: Не дамо згасити свічу пам'яті
Контекст : Сторінка Оксани Забужко на «Українській Правді»
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
На підтримку одної громадської акції: Не дамо згасити свічу пам'яті
18.06.2010 14:52 _ Оксана Забужко
Київ, 19 червня, 12.00. Меморіал пам'яті жертв голодоморів в Україні. Не дамо згасити свічу пам'яті
Спочатку трохи передісторії. Коли наш "25%-й президент" покірним диктофончиком повторював у Страсбурзі "награну" йому "кремлівську мелодію" – що Голодомор в Україні "не був геноцидом", бо тоді потерпіли "й інші народи СРСР" (задавись логіка! – а Голокост не був геноцидом, бо потерпіли й інші народи окупованих Гітлером країн?), – він, звісно, навряд чи тямив, що в ті хвилини порушує присягу Президента на вірність Україні. Бо Україна – то не "Вона-Воно-Вони", як придумали "їм" московські політтехнологи. Україна – це спільнота "мертвих, і живих, і ненарожденних", і ніяким указом, голосуванням, підкупом, ані навіть усім золотовалютним запасом планети цього не скасуєш – як не скасовується фізичний закон. Цю спільноту можна обкрадати, але ні в якому разі, за жодних обставин не можна зневажати: перше правило, яке мав би зарубати собі на носі кожен, хто рветься нею "поруліть".
Янукович це правило порушив. Тому що про "мертвих", тобто про національну пам'ять "інших народів СРСР" мають дбати президенти тих "інших народів", і якщо президент Мєдвєдєв цього не робить – його проблеми. А от засипати своїх мертвих (яким присягнув!) чужими непом'янутими – значить не просто виставляти себе на цілий світ фольклорним дурником, що кричить "Таскать вам нє пєрєтаскать!" на вид похоронної процесії. Це значить і дещо серйозніше: плювок на могили. На мільйони могил невинно убієнних. Малюк Мєдвєдєв звелів – а наш узяв та й плюнув. За аналогією з того ж 1933-го – як сільський злодій, якого заїжджий НКВДист послав залізти на церкву й скинути з маківки хреста. Нічого хорошого з того, як відомо, ніколи не виникало, і ніякі Афонські старці цього Януковичу, боюсь, не одмолять. Але то вже його проблеми – а ми повернімось до наших, що їх, поки наші ведмедики наввипередки танцюють на розжареній блясі під московську дудку, розв'язувати належиться нам, і тільки нам. Самим.
В усій донедавній офіційній риториці довкола Голодомору мене незмінно бентежила одна річ: недоговореність. Так, ніби в 1933-му все й скінчилося, і пам'ять про один із наймасштабніших цивілізаційних злочинів в історії людства, скоєний на нашій землі, – то все-таки більше "ритуал під річницю", з сьогоднішньою бездольністю країни напряму не пов'язаний: за класиком кажучи – "наносили землі та й додому пішли". Тимчасом, проведені в Ізраїлі дослідження наслідків Голокосту виявили, що сліди травми від масових гекатомб зберігаються в психіці нащадків жертв до четвертого (так!) покоління включно. То якими ж мають бути наслідки травми, про котру в трьох поколіннях згадувано було в кращому разі пошепки?...
Ми ж їх, ці наслідки, бачимо щодня, тільки не замислюємось над ними. Голодомор навчив мільйони українців: щоб вижити, треба "вкрасти з колгоспу". В 1991-му році внуки "розкуркулювачів" 1933-го – тодішня партсовноменклатура – отримали собі в повне розпорядження велетенський, багатющий "колгосп" під назвою "Україна" – і, гнані тим самим, уже неусвідомленим, спинномозковим рефлексом, дружно, як зграя голодних щурів, ринулись волікти "з колгоспу" до себе "в хату" – в маєтки і на офшори... При мовчазній, між іншим, згоді мільйонів інших "колгоспників", які на їх місці, найпевніше, чинили б так само: Голодомор на цілих три покоління зробив у нашій свідомості казнокрадство (до 1933-го страшне слово, вживане в народі нарівні з "убивством" і "богохульством"!) – морально неосудним. У генетичній пам'яті відклалося: всяка самочинна "громадська складка" (наприклад, для помочі мрущим від голоду) грозить Гулагом – і зникла пошана до "громадських грошей" (бюджету!), стало "и все вокруг народное, и все вокруг мое" © – головне діло, дорватися до "роздачі"... Скільки наших співвітчизників уже й не уявляє собі, що в державі – своїй державі! – може бути якось інакше? Ось це й є Голодомор в дії – сповільненій, бувають такі бомби... І стоїть Україна отвором на всі чотири сторони світу, як дім без господаря: колгосп, що його наввипередки пустошать казнокради, скинувши попередньо з церкви хреста. І допоки ця причиново-наслідкова зв'язка – 1933 – 1991 – 200... – не увійде, стійко і твердо, в масову свідомість, країна не вилікується – так і будемо знов і знов репродукувати той самий, закладений у 1933-му "товаришем Сталіним", збій цивілізаційного механізму.
Мільйони українців, замордованих Кремлем через те, що були господарями своїй землі і, відповідно, могли виростити покоління господарів своїй країні, – це наша незреалізована історична альтернатива. Пам'ять про неї аж ніяк не "деморалізує" й не "прибиває негативом", як нас настійно стараються переконати, – ні, шановні, вона породжує гнів. А гнів дає народам силу – в тому числі й будівничу, конструктивну: силу діяти, щоб виправляти звихнене. Саме тому нас так уперто прагнуть цієї пам'яті позбавити. (А енергію можливої конструктивної дії – "технологічненько" роздробити, обернувши на агресію, спрямовану "всередину" народного тіла, на міжусобні чвари "донбасян" і "галичан", на розкол країни і сварки "за межу": чубтеся, хахли, чубтеся, кленіть себе навзаєм, спускайте пару...)
В юдаїзмі існує заповідь – "мхіят Амалек", "Пам'ятай, що зробив тобі Амалек". За переказом, коли євреї виходили з Єгипту, Амалек із своїми людьми напав на них і хотів знищити. Віками розсіяний по світу єврейський народ підтримував свідомість своєї незнищенності, з коліна в коліно переповідаючи дітям і внукам, "що зробив Амалек Ізраїлю" – щоб "не забути". І не забув, і вижив, і державу свою збудував... Хтось тепер нас хоче переконати, ніби краще було дітям Ізраїлю вчити в хедерах, що амалекитяни нападали ще й "на інші" племена в пустині, і від того трагедія Ізраїлю була, мовляв, "не така-то вже й трагічна" – не варто нагнітати, будьмо позитивні, слухаймо Мєдвєдєва-Путіна-Петросяна-Пугачову-і-Радіо-Шансон?...
1933-й – це наш "мхіят Амалек". Не дати його забути – без перебільшення, громадянський обов'язок кожного, хто хоче бачити Україну не "колгоспом", а домом, – безвідносно до того, є в гекатомбах 1933-го його рідні, чи немає. Я б взагалі сказала, що це лакмусовий папірець на українське громадянство – на противагу духовному громадянству СРСР/УРСР (бо ж це останнє можна сповідувати й несвідомо, і навіть б'ючись при кожній оказії у вишивані груди до втрати голосу...). Тому хочу скласти тут щиру дяку тим громадським організаціям, які об'єдналися з ініціативою довготермінової міжнародної кампанії "Не дамо згасити свічу пам'яті!". Раз об'єдналися, значить, є надія, що таки не дамо. А вже скільки киян відгукнеться на перший заклик, побачимо завтра в парку. Навіть якщо прийде всього кількасот душ, це однаково буде добрий початок.
Вона ж тільки-тільки почала розгорятись, наша свіча. Тільки-тільки почала розсіювати в народній свідомості той непроглядний, 70-літній морок, із якого ми вийшли – слава Богу, живі...
Київ, 19 червня, 12.00. Меморіал пам'яті жертв голодоморів в Україні. Не дамо згасити свічу пам'яті
Спочатку трохи передісторії. Коли наш "25%-й президент" покірним диктофончиком повторював у Страсбурзі "награну" йому "кремлівську мелодію" – що Голодомор в Україні "не був геноцидом", бо тоді потерпіли "й інші народи СРСР" (задавись логіка! – а Голокост не був геноцидом, бо потерпіли й інші народи окупованих Гітлером країн?), – він, звісно, навряд чи тямив, що в ті хвилини порушує присягу Президента на вірність Україні. Бо Україна – то не "Вона-Воно-Вони", як придумали "їм" московські політтехнологи. Україна – це спільнота "мертвих, і живих, і ненарожденних", і ніяким указом, голосуванням, підкупом, ані навіть усім золотовалютним запасом планети цього не скасуєш – як не скасовується фізичний закон. Цю спільноту можна обкрадати, але ні в якому разі, за жодних обставин не можна зневажати: перше правило, яке мав би зарубати собі на носі кожен, хто рветься нею "поруліть".
Янукович це правило порушив. Тому що про "мертвих", тобто про національну пам'ять "інших народів СРСР" мають дбати президенти тих "інших народів", і якщо президент Мєдвєдєв цього не робить – його проблеми. А от засипати своїх мертвих (яким присягнув!) чужими непом'янутими – значить не просто виставляти себе на цілий світ фольклорним дурником, що кричить "Таскать вам нє пєрєтаскать!" на вид похоронної процесії. Це значить і дещо серйозніше: плювок на могили. На мільйони могил невинно убієнних. Малюк Мєдвєдєв звелів – а наш узяв та й плюнув. За аналогією з того ж 1933-го – як сільський злодій, якого заїжджий НКВДист послав залізти на церкву й скинути з маківки хреста. Нічого хорошого з того, як відомо, ніколи не виникало, і ніякі Афонські старці цього Януковичу, боюсь, не одмолять. Але то вже його проблеми – а ми повернімось до наших, що їх, поки наші ведмедики наввипередки танцюють на розжареній блясі під московську дудку, розв'язувати належиться нам, і тільки нам. Самим.
В усій донедавній офіційній риториці довкола Голодомору мене незмінно бентежила одна річ: недоговореність. Так, ніби в 1933-му все й скінчилося, і пам'ять про один із наймасштабніших цивілізаційних злочинів в історії людства, скоєний на нашій землі, – то все-таки більше "ритуал під річницю", з сьогоднішньою бездольністю країни напряму не пов'язаний: за класиком кажучи – "наносили землі та й додому пішли". Тимчасом, проведені в Ізраїлі дослідження наслідків Голокосту виявили, що сліди травми від масових гекатомб зберігаються в психіці нащадків жертв до четвертого (так!) покоління включно. То якими ж мають бути наслідки травми, про котру в трьох поколіннях згадувано було в кращому разі пошепки?...
Ми ж їх, ці наслідки, бачимо щодня, тільки не замислюємось над ними. Голодомор навчив мільйони українців: щоб вижити, треба "вкрасти з колгоспу". В 1991-му році внуки "розкуркулювачів" 1933-го – тодішня партсовноменклатура – отримали собі в повне розпорядження велетенський, багатющий "колгосп" під назвою "Україна" – і, гнані тим самим, уже неусвідомленим, спинномозковим рефлексом, дружно, як зграя голодних щурів, ринулись волікти "з колгоспу" до себе "в хату" – в маєтки і на офшори... При мовчазній, між іншим, згоді мільйонів інших "колгоспників", які на їх місці, найпевніше, чинили б так само: Голодомор на цілих три покоління зробив у нашій свідомості казнокрадство (до 1933-го страшне слово, вживане в народі нарівні з "убивством" і "богохульством"!) – морально неосудним. У генетичній пам'яті відклалося: всяка самочинна "громадська складка" (наприклад, для помочі мрущим від голоду) грозить Гулагом – і зникла пошана до "громадських грошей" (бюджету!), стало "и все вокруг народное, и все вокруг мое" © – головне діло, дорватися до "роздачі"... Скільки наших співвітчизників уже й не уявляє собі, що в державі – своїй державі! – може бути якось інакше? Ось це й є Голодомор в дії – сповільненій, бувають такі бомби... І стоїть Україна отвором на всі чотири сторони світу, як дім без господаря: колгосп, що його наввипередки пустошать казнокради, скинувши попередньо з церкви хреста. І допоки ця причиново-наслідкова зв'язка – 1933 – 1991 – 200... – не увійде, стійко і твердо, в масову свідомість, країна не вилікується – так і будемо знов і знов репродукувати той самий, закладений у 1933-му "товаришем Сталіним", збій цивілізаційного механізму.
Мільйони українців, замордованих Кремлем через те, що були господарями своїй землі і, відповідно, могли виростити покоління господарів своїй країні, – це наша незреалізована історична альтернатива. Пам'ять про неї аж ніяк не "деморалізує" й не "прибиває негативом", як нас настійно стараються переконати, – ні, шановні, вона породжує гнів. А гнів дає народам силу – в тому числі й будівничу, конструктивну: силу діяти, щоб виправляти звихнене. Саме тому нас так уперто прагнуть цієї пам'яті позбавити. (А енергію можливої конструктивної дії – "технологічненько" роздробити, обернувши на агресію, спрямовану "всередину" народного тіла, на міжусобні чвари "донбасян" і "галичан", на розкол країни і сварки "за межу": чубтеся, хахли, чубтеся, кленіть себе навзаєм, спускайте пару...)
В юдаїзмі існує заповідь – "мхіят Амалек", "Пам'ятай, що зробив тобі Амалек". За переказом, коли євреї виходили з Єгипту, Амалек із своїми людьми напав на них і хотів знищити. Віками розсіяний по світу єврейський народ підтримував свідомість своєї незнищенності, з коліна в коліно переповідаючи дітям і внукам, "що зробив Амалек Ізраїлю" – щоб "не забути". І не забув, і вижив, і державу свою збудував... Хтось тепер нас хоче переконати, ніби краще було дітям Ізраїлю вчити в хедерах, що амалекитяни нападали ще й "на інші" племена в пустині, і від того трагедія Ізраїлю була, мовляв, "не така-то вже й трагічна" – не варто нагнітати, будьмо позитивні, слухаймо Мєдвєдєва-Путіна-Петросяна-Пугачову-і-Радіо-Шансон?...
1933-й – це наш "мхіят Амалек". Не дати його забути – без перебільшення, громадянський обов'язок кожного, хто хоче бачити Україну не "колгоспом", а домом, – безвідносно до того, є в гекатомбах 1933-го його рідні, чи немає. Я б взагалі сказала, що це лакмусовий папірець на українське громадянство – на противагу духовному громадянству СРСР/УРСР (бо ж це останнє можна сповідувати й несвідомо, і навіть б'ючись при кожній оказії у вишивані груди до втрати голосу...). Тому хочу скласти тут щиру дяку тим громадським організаціям, які об'єдналися з ініціативою довготермінової міжнародної кампанії "Не дамо згасити свічу пам'яті!". Раз об'єдналися, значить, є надія, що таки не дамо. А вже скільки киян відгукнеться на перший заклик, побачимо завтра в парку. Навіть якщо прийде всього кількасот душ, це однаково буде добрий початок.
Вона ж тільки-тільки почала розгорятись, наша свіча. Тільки-тільки почала розсіювати в народній свідомості той непроглядний, 70-літній морок, із якого ми вийшли – слава Богу, живі...
Контекст : Сторінка Оксани Забужко на «Українській Правді»
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
"На якій підставі група пацанів з баблом вирішує долю 46-мільйонної нації до 2042 року?"
• Перейти на сторінку •
""Демократія по-українськи": Фінал за кадром"
• Перейти на сторінку •
""Демократія по-українськи": Фінал за кадром"
Про публікацію
