Час змінити гнів на милість
і маніжитись весною.
Божа слава розсурмилась
над твоєю стороною.

Не дивуйся – Пасха скоро,
гусли дай своїм поетам.
Запроси мене знадвору,
напишу твого портрета.

О, королю, добрий пане,
український президенте,
веселися разом з нами,
йди під церкву на концерти!

Тут свята́ вода ще зранку
гріх фонтаново змиває.
Дай народу обіцянку
перед Богом, перед раєм.

Перед тим, як розговітись,
обіцяй не согрішити,
вчись за кожного молитись,
щоб для кожного прожити.

Гусли дай своїм поетам,
хліба дай своїм голодним.
Ми минуле розсекретим
під майбутнім святоводним.

Ми радітимемо разом,
тільки ти не схиб дороги,
перейнявшись новим часом,
свій народ веди до Бога.

5 вересня 1995 р., Київ

Заносить наді мною меч мойого страху
сатана.
А дух мій – меч в руці мойого
Бога.
Я – син двобою доброго добра і злого зла,
дитина сутичок в нутрі себе самого.

Новонароджуюсь з ударів гострих я
розпеченої криці двох оружжів.
Що́ ж голова ця котиться щодня
у танцях битв, чий дзенькіт зосоружнів.

Так покаяння сходить боляче на ум,
який порозставляв по всіх своїх куточках
раптових ідолів, які над Богом чинять глум,
з’їдають жертви з вогником у хитрих о́чках.

О, душе мій, не сумнівайся в Божому собі,
возненави́дь це ідолопоклонство.
По полю пролетів автомобіль.
Так в’їде сатана в своє господство.

31 серпня 1995 р., Київ

Падає стеля згори.
Знизу тисне підлога.
Ти – говори, говори.
Нам залишилось недовго…

Спертість повітряних мас.
Юрми потворних масок.
Місто. Країна. Час.
Я, ще щасливий сучасник.

Тихий охайний Марсель.
Мрії про мандри французькі.
Пам’ять жене карусель.
Коло по колу – дзуськи!

Горе ввімкнуло комбайн.
Косить людей на асфальті.
Гинуть мільйони тайн.
Шанс – серед моря, на Мальті.

30 січня 1995 р., Київ

Піраміду звели єгиптяни.
Нехай там живе мумія.
А сапфірові очі сфінкса!
Щоб сліпли народи світу.

Через бархани верблюди
розвозять вологу горбами.
У надрах пустелі глеки
з винами для всіх спраглих.

Ти це де завгодно можеш
читати, писати, вигадувати.
Але всередині змісту
по східцях золота пірамідного.

Фараони кажуть живим
і не говорять до мертвих:
"Ось тут копайте,
де могила".

1 серпня 1994 р., Київ

Ось десять їх.
Віршів моїх.

Кожне читаю з них –
звідки ви?

Переполовинив би я,
та їх утаїти як?

Очі скрізь.
Не те, що колись.

Утіхо моя!
Ой, сліпа моя!

Тільки любись.
На них не дивись.

Що не здолав –
у перґаменти склав.

Згорнув, мов руно.
І п’ю, як вино.

І п’яний я.
І співаю я.

Утіхо моя!
десяти ночей…

30 серпня 1995 р., Київ

Ви не несіть свою високу моду,
не ждіть Пророка кроків по Русі, –
не Він постане перед вами згодом,
в утішний час без жодних потрясінь.

Не Він шугне вогнем по злих долонях,
по мармуром умощених містах,
не Він заграва в піднебеснім лоні,
не Він пожежі блискавичний птах.

А той, хто білим словом назоветься
і оголосить про нові псалми,
звідкуди гріх сільни́м потоком ллється,
де всі по черзі є пророки – ми.

17 серпня 1994 р., Богдани́

Візьми Шевченкові томи –
і плач над ними, плач над ними.
Шевченком Бога обійми –
й хрестись хрестами золотими.
Хай сльози відповідь дають
на все пригноблене дитинство,
на те, як зміцнювалась лють
і поставало українство.
Чи Бог нас плакати навчив?
Чи Бог нас до тюрми спровадив?
Невже Шевченка Бог убив?
Хто дав Шевченку стільки правди?
Чом правда ця – бравад томи,
і плач над ними, плач над ними!
Ісус, Тарас, конкретні ми
були здебільшого сумними?
Чи, може, діти сатани
пристерегли́ колись Ісуса?
Чи запобігли б тим вони
Шевченку кожному чи Стусу?
Ось повна людством є земля.
Воно будує власне право.
Воно росте, а з ним – і я.
Воно – карає. Я – караю.
Якщо моєї думки слід
порушує його закони,
знаходять Бога – і привіт!
Так роблять з Бога – забобони.
Шевченко Бога був знайшов,
коли у ньому сумнівався?
а, може, Бог – це злість і жовч,
в яких Тарас перестарався?
Хто у Шевченкові бродив,
коли поет любився з нами,
коли повідав стільки див,
перекотивши світ піснями?
Ісус багато що сказав,
але Його почули мало.
Той, хто Його маленьким знав,
у Біблії попав в опалу.
Так само, вирісши, Тарас
став на Голгофі над панами,
щоб кожен з них казав в свій час:
Його "повісили меж нами".

21 жовтня 1995 р., Київ

У глухому куті
на колінах
на солі
перший день
другий день
ледве стоїш,
сіль пропалює шкіру,
проїдає мозо́лі,
не молися так довго,
знущання облиш.

Мудро писана правда,
але немовлята –
вовченята нена́вчені
хижі й сліпі,
довго ссуть молоко,
мов бояться не ссати, –
і тремтять
у кутку
на колінах
тупі.

Поки світу не знаєш,
то линеш до Бога,
до ікони, яку за копійку купив.
Спробуй сам, розмалюй
підошва́ми дорогу,
ту,
якою Ісус на Голгофу ходив.

21 серпня 1994 р., Богдани́

Поклонюся Місяцеві, Сонцю і Зорям небесним,
од Кого Земля не віддільна.

Я лину у ветхі часи,
коли не було заповітів.

Поки не знали Тебе, Господи,
жертви приносили Їм.

І жертви, жорстокі так само,
чому Ти приймаєш од нас?

Мене закида́ли камінням у середині віків,
а я поклоняюся Місяцеві, Сонцю, і Зорям зараз.

Тому що у жертвах своїх Ви – Боги,
Ви не віддільні завжди.

А ми, мазохісти Ваші,
любимо біль великий.

Беру всі епіґрафи з Біблії,
наводжу траґедій цитати.

Місяцю, Сонце, Зорі небесні!
Невже Ви старші од Господа?

Не лишиться жертв на Землі,
аби Господинею Вашою бути Їй.

Учора останнього хлопчика Земля віддала в монахи,
він до дівчаток байдужий.

5 серпня 1995 р., Київ

І що́ розм’якшить серце кожне?
Що при Мериві було – не згадає ніхто?
А залякані – ми.

Я один, хто осмілився
перед гнівом Твоїм.
Бо дорогий Ти мені,
аби мовчати перед Тобою.

Вийду з отари я,
з-під руки Твоєї –
перед очі Твої високі
і молитимуся за всіх,
і проситиму за кожного.

Не можеш ненавидіти Ти,
бо любов є Бог.
Що́ гнів Твій, коли відпочинок є,
і місце відпочинку – рай?
Бо в пеклі я.

Що спроби мої не проти Тебе – знаєш Ти.
Не одним би був – так іншим.
Адже залежу я від доріг моїх.
Але вийшов один я,
і не за себе, Господи.

Бо в чистилищі Твоєму – порожнеча.
Бо пекло – на одного мене менше.
Бо рай Твій – на одного мене бідніший.
Бо Ти – на одного мене багатший.
І прошу я, Господи, – не за себе.

Я, хто скорений завжди
непорушною присягою Твоєю, –
молитимуся тільки,
щоб виходили з отари Твоєї
перед очі Твої, Господи!

Назбирається їх –
і скажеш тоді?

30 серпня 1995 р., Київ

Чи мудре слово те?
Чи не мудре слово те?
А я́к сказано воно,
коли мудрість у хаті давно?
А прине́сене слово те.

Що́ я сиджу тут і слухаю тебе?
Я́к зайшов ти крізь двері замкнені?
Куди покласти спати сон твій,
щоб тільки мовчав ти, коли мудрість пильнує мене?
Дома я.

Що́ значать новини твої,
смерть довкола?
Що́ значать вісті суєтні,
весілля земне?
Чи не тут мудрість моя?

А ти бачив, я́к сонце гріє нас?
Бачив ти, що звідусіль воно досягає?
І мудрість нашу не говори.
Ось вона ним любується.
Бо й любо йому.

30 серпня 1995 р., Київ

Співайте, сини!
Ваші батьки – орфеї!

Співайте, сини!
Бог дозволяє вам!

Співайте, сини!
І жінок научайте!

Співайте, сини!
Місто чекає від вас!

Співайте, сини!
Повернулись євреї!

Співайте, сини!
Я нічого за це вам не дам!

Співайте, сини!
І навіки прощайте!

Співайте, сини!
Фарисеї послухають вас!

Мовчали вони.
Грали арфи, цимбали та цитри.

22 липня 1995 р., Київ

Ти стаєш моєю душею.
Я щасливий під Богом стою.
З неба дощ золотою шрапнеллю
розстріляв ту скорботу мою,
ту твою неспокійну душу,
яка сум обернула на страх,
ту, яку я обрати мушу,
щоб тримати під Богом в очах.

Ти стаєш моєю душею.
Я щасливий під Богом стою.
Я ніколи не буду мішенню,
бо озброєний віри стаю,
бо тримаючи душу в обіймах,
ту, яка залетіла на мить,
я не зраджу цих страхів інтимних;
я не зможу тебе розлюбить.

7 липня 1995 р., Київ