Юрій Бедрик
ПОРТРЕТ НАДІЇ КИБАЛЬЧИЧ
І пішла ні для кого. Мов кроки її – й не кроки.
Не добудишся. Годі. Розваж її чи розсердь…
Так біліють сніжинки, спадаючи з вій на щоки,
І не тануть – не тануть, бо першими вздріли смерть.
Наміта крізь кватирку, прочинену тиждень тому
Й не тривожену більше. Й нічого не означа
Сивий сніг в попільничці, і вже біля ніг – свіча,
Що звалив її кіт, як назавжди втікав із дому…
В. Ляшкевич
* * *
Ірина Скуба
У мене дуже відросло волосся...
Чомусь постійно це у голові,
як найважливіший для мене факт,
що має бути усвідомлений всіма.
У мене дуже відросло волосся...
Росло так непомітно, пробивалось
із зачісок, із під берета, з під руки...
Утім рука, не головна причина,
хоча вона і прагнула волосся...
Ні, не волосся, просто насолоди
торкатися мене, проте волосся,
напевне, думало - найголовніше
тягтися до руки, яка ласкала,
і виросло. Так несподівано... Я знала,
що має статися щось після того,
як рук не стало більше поміж мною
і цим старим, просяклим пивом містом,
цим теплим небом, жарким щемом літа...
Найголовніше - виросло, причини
різноманітні, а доречність стала,
я - рішення, і, вочевидь, відстала
від круговерті дальшої на мить,
але уже нічого не болить,
лише одне оце моє волосся дише
забутим чимось, і, ймовірно, сном
про заплітання лагідне косичок...
Прокинься, бо вони не цього прагнуть...
Ляшкевич В.
До однієї фотографії
Аня Багряна
Як кохання твоє ці обійми - стрункої берізки
вертикаль проголошення осені днів урожаю,
додавання дозрілості вуст до вологості краю,
дотик рук і грудей, і волосся, і погляду зблиски.
Як не як ти, осіння у всьому за винятком віку,
стигле яблуко, без червоточини - втомлене світло
не знаходить причини спинятись у тобі і мідно
розтікається попід ногами твоїми без спіху.
Під ногами твоїми, формуючи враження тверді,
віддаючи у жили розмірені хвилі блаженства,
плине - в дивній жазі полишити цей рай - лик сирітства
із майбутнього сяйва столичної круговерті.
Як кохання твоє, позашлюбне - ці ніжні обійми,
горизонт у зіницях, одягнутий в дощик і хвою,
поволока повітря, що погляду понад зимою
не дає зупинитись на чомусь одному коліньми.
|
Юрій Андрухович
ЯРОСЛАВ ҐАРСІА ЛОРКА
Ти прогнав пегасика, мов пасинка,
най собі летить конячка панська!
Сніг упав, як піна з вогнегасника.
Вірш запах, як пасіка чи паска,
був як темна грамота із титлою
чи земля під сніговим накрапом.
Він тобі зійшов стовпом зі світла
і повив тебе, як чистий прапор,-
не словесний порох, не абищиця,
маєш нині світла понад міру,
може, так ніколи й не напишеться
актуальний вірш на захист миру?..
Все на світі - колія й баталія.
Хтось про тебе скаже: мій предтеча.
Та й кружляє однострунна талія -
ти б її спинив, бо кровотеча.
Та й слова, намовчані і зіткані
із безсоння, шкарубкі й первинні.
Та й шукаєш правду під позлітками,
гостру, наче куля в серцевині.
Володимир Півторак
м. Чернівці
* * *
Світлої пам'яті Анатолія Миколайовича Добрянського
Як сідає на землю вечір
розквітає пора відчуттів
Без зайвого галасу слів
без фанфар і оркестрів
у очах прокидається вогник
сірим полум'ям дихає час
Він приходить поволі до нас
прохолодний на дотик
І у кожного далі інше
гарячіше або спокійніше
чи й не так
Лиш над світом заплачуть дощі
щоб збудити у кожній душі
переляк...
17.02.2003 р.
Іван Малкович
ПІЙМАНИЙ СКОВОРОДА
Блудний Сковорода
з паличкою в руці
селами загляда,
списує папірці.
В череві — хлюпа бурда,
в помислах — Рим,
печений Сковорода
піччю Єкатерин.
Куди, Грицьку, ідеш —
в народ стежка твоя?
Що ти йому несеш —
«Басні харковскія»?..
Роздвоєний Сковорода
в рідне забрів село,
віршу розповіда,
душі козачкам звело:
«Буцімто й босий Гриць,
а царської мови доп'яв,
по-царськи язик ворушивсь,
як віршу казав.
Не те, що наші пісні —
мовою прості, як ми…»
Йде Сковорода, рясні
тягнуть від Січі дими…
Дорога
його
гойда,
ПІДІЙМАЄТЬСЯ
САК …
Тішиться Сковорода:
думає, що гамак.
[10 вересня 1990]
В. Ляшкевич
Нова Античність
Дана Рудик
Я вже така, як ти любиш, -
мокра і тиха - дощі
Польщі взялися за мене.
Після повернення з Криту
раптом не стало межі,
поза якою буденне
брало раніше - "ти мусиш!"
Я розпустилася, наче
хитрий циганський батіг,
всюди тиняюсь без діла.
Все ще мандрую по світу,
Хто би нестямно так зміг
мокрі підносити крила?
Ангелом стала, неначе.
Ні, ні, не ангелом, - іншим, -
вічним блукальцем у сні,
Врубеля витвором чемним.
Ти й не повіриш, така ось,
незрозуміло собі
злита з усім іноземним -
морем - від тебе до тебе.
Чорт, ще подумаєш ніби,
я зізнаюся в коханні.
Чи не подумаєш? Ні,
ти не подумаєш, - знаєш,
що не кохаюсь, сердечні
пристрасті шкодять мені
більше ніж Крим і Кариби.
Але якщо ти захочеш,
то у контексті з листами -
я десь на відстані рук.
Певно, це наслідок Криту,
втім, більш ніколи не стану
витонченістю для мук,
тільки для щастя,
побачиш.
2003p.
|
