Саркофаг єгипетської жриці,
персні і браслети — проминання
в амфорі, надщербленій віками,
зернятко зчорніле і сухе…
Скільки нам лишилося любити,
пане мій, володарю останній,
у нейтронно-атомному віці,
серед штампів, швидкостей і схем?
Скільки нам лишилося втішатись?..
Квапишся, в тролейбусі зникаєш,
в тлумі розчиняєшся — безликість
не тебе одного проковтне…
Скільки нам лишилося блакиті?
Поки ми над світом пролітаєм,
пане мій, володарю останній,
захисти крилом своїм мене.
Лариса Слюсак
м. Київ
* * *
І знову — на Київ, на захід,
А мама лишилась на сході…
І туга в очах мені сходить
Від крові калинових ягід.
На захід. Б’є сонце ув очі
Вечірнім промінням: — Вернися!..
Я сліпну, як зморщене листя,
І погляд сивіє жіночий.
Ой, мамо, я гілка калини,
Відрубана гостро від дому
Й закинута в даль невідому.
Прости за холодні сивини,
За біль розтривожено-карий.
Терпкі наші корені, мамо,
В’язала їх доля вузлами,
Бо ж ми од негод не втікали.
А я ось — на захід. Шукаю
Чого там — чи сонця, чи смерку?
А, може, щасливої смерті,
Якщо така в світі буває?..
ЗДОБУТТЯ
Останнє надходження. 22.02.2005р.
Світлана Кочерга
( м. Ялта)
О, тиха радість - прорости
з тісної сфери скарлупи,
що латами служила "я"!..
Ну, приймеш, світе? Я твоя.
Дощі й сніги, вітри й проміння -
все-все жаданне й неодмінне,
і сміх, і плач, і анапест,
і Гамлета грядущий тест.
О, що за радість - проривати,
ламати легко власні лати
стеблом зеленим - і рости!
Лиш не розхлюпати б роси...
Оленка Дуб
( м. Львів)
* * *
Чорт забирай!
Я у всьому знаходжу тебе!
І мільйон диких кішок
На серці безжально шкребе.
Починається ломка -
Готуйтеся, рідні і друзі:
Розбивається спокій -
По друзці. По друзці.
Абстинентне кохання,
Синдром недобитої птахи…
В діряві загорнуте лахи,
Недошкрябане серце,
Ще пульсує і квилить,
І у всьому вбачає тебе.
Понеділкова мрія
Пазурами безжально шкребе…
Починається ломка.
Чорт забирай!
Або станеш моїм -
Або помирай!
Жінка. Сукня сріблясто-сіра.
Осінь дихає у плече.
По розмитих її клавірах
Дощова соната тече.
Увібгала худеньке тіло
У м’який глибокий фотель.
Недопалки. Лампа настільна.
Незнайомий нудний готель.
Дві квитанції до оплати.
Чорний осад у кавнику.
І мале кошеня кудлате
Гострить кігті на килимку.
Довгі тіні торкають стелі.
Залягає тяжка пітьма.
Жінка постіль повільно стелить,
Під подушку кладе Дюма.
Зафіранивши блиск реклами
І байдуже місто чуже,
Жінка тихо веде руками
По плечах, прозорих уже
Від криштально-дзвінкої втоми –
Тамувати в собі жагу,
Зберігати в очах невтомну
Іронічну печаль-нудьгу.
Може, просто піти назовсім?..
А по вікнах течуть струмки.
І втікає бульварна осінь
На зачитані сторінки.
1998
Жінка повинна бути вільною! Свободу жінкам - успішного полювання панове!
СВОБОДА
Останнє надходження. 10.01.2004р.
Оксана Забужко
м. Київ
ПРОЩАННЯ МІЖ ЗІРОК
А просто — жоден інший: я — це я.
Я теж умру. І кари не уникну.
І смисл, моїм означений ім'ям,
Як жовтий порох, витрусять за вікна
З моїх речей, паперів і кімнат
(Розкиданих і так — на пів планети!) —
Лиш, може, десь мій ненахваний брат
У котрусь ніч спросоння схлипне: "Де ти?.."
І цоьго досить. Так: пилковий слід
На пальцях, що торкнуть старе свічадо,
І світлий лист — мов нарти крешуть лід —
Ще довго буде в просторі звучати.
І, захлинувшись тайною, дитя
Закине ввись лице, од зрячих сліз студене…
І цього досить: справдилось життя.
А далі — розбирайтеся без мене.
Йшли якось синочок з мамою. Бачить чадо - попереду відкритий каналізаційний люк. І замислив майбутній муж "прикол", себто - дрібну пакість. " Мамцю, а мамцю,- каже, - поглянь-бо, крокодили полетіли!" Мама подивилася, проте люк обійшла.
За деякий час підбігає до них чоловяга - в багнюці, мокрий - і ричить:
"Хлопче, запам'ятай! Крокодили не літають!"
Що тут сказати - жінки бачать інакше? чоловікам доведеться змінитися? Думаю, сентенція про крокодилів, які не літають, актуальна для чоловіків усіх часів і народів, і, здається, буде такою, допоки пильний, гострий і мужній погляд вивчатиме небо в пошуках крокодилів. І річ не в тому, літають чи не літають, а в тому - хто кого і куди веде, і як веде. Жінці, як це в приповіді помітно, не до постмодернізму. В неї свій шлях. Питання лише в тім чи дозволяють їй "шукачі крокодилів" вибирати його, йти ним. Інша справа, що деякі поети-чоловіки знаходять в собі сили не тікати від дійсності, а складати з кращою творчою частиною людства "неконфліктне" ціле. Хоча і нелегко нам це. Тож, схоже тут ми будемо говорити про кращу жіночу поезію, складати квітничок витонченості і смаку від тієї еліти, яка не збирається покидати суспільство. Тож, якщо Вам є кого сюди запросити, будь-ласка приводьте.
Наталія Чибісова
* * *
Ось воно забуття -
жданий спочинок серця…
Рим вже повечорів,
спека об ноги треться.
Хтось нас навчив словам,
що розмикають брами…
Сутінки. Римський сад.
Камінці під ногами…
* * *
Я йшла кудись - розбещена вакханка,
В терпких обіймах сяйва неземного.
Весна мене у губи цілувала
І не було їй соромно від цього.
Я йшла помилуватись на руїни -
Туди, де мої храми зруйнували.
І янголи без сльоз в очах блакитних,
Заквітчану, мене не впізнавали.
