Поліна Михайленко
м. Київ
* * *
Прощалися. В очах стояла мла.
Та обіцянок сурми не сурмили.
Чекала. Не чекати – не могла.
Ти знав про це. Не міг не знати, милий.
Зустрілися. Поранених часів
Не збутися. Ті б рани зализати.
– А я тебе чекати не просив.
Ти не повинен був, мій любий, так казати.
Галина Кантерук
м. Львів
* * *
Я дивлюсь у вікно,
і мене огортає журба.
А навколо – зима
і усе від морозу завмерло.
Вже минулося все:
зустрічання, розлуки, ганьба,
Тільки спогади ще
про минуле кохання не вмерли.
А навколо сніги
замітають останні стежки.
Та не здатні вони
заморозити люблячу душу.
Не судилось разом
нам пліч о пліч пройти крізь роки.
Поміж нами сніги,
на які я дивлюсь непорушно.
Ми літали удвох,
та зламала крило восени,
І зимую тепер,
і сумую тепер за тобою.
У кімнаті – тепло.
У кімнаті чотири стіни
Переповнені смутком
як сивий полин – гіркотою.
У кімнаті – спокій.
Залишилися - киця і я,
Залишаєшся й ти –
у душі незагоєна рана.
У хурделицю цю
тихо плаче хтось – вітер чи я.
І шепоче у ніч,
закликаючи:
- Де ти, жаданий?
ПІШОВ…
За вітрами - хурделиця,
А коханий мій жениться;
Плаче сивая горлиця -
Інша к серденьку горнеться.
Замело всі стежки і дороги, -
До самотнього мого порогу;
Вороги веселяться, радіють,
Що боротись не в силах, не смію.
О, мій милий, коханий, прийди,
Я благаю - до неї не йди,
Обійми, пригорни, проведи...
Ти мовчиш. Облітають сади.
Десь за обрієм тануть сліди -
Ти відходиш. Ридають сади.
І назад вже нема вороття...
Забуття.
Забуття.
Забуття...
Наталія Чибісова
м. Київ
* * *
Спиню тебе перед порогом -
ми перед злом не безборонні!
Воскреслі мусять мать стигмати.
Тож, покажи мені долоні.
Ти кажеш: мир оцьому дому!
Три дні минуло і три ночі,
як ми навіки розпрощались…
Долоні швидко перед очі!
***
Мистецтво осягла душа
Єднать гіркі нещадні трави.
Робити із дівчат відьом -
Дурненький - то невдячна справа.
І вже нікуди не втечеш,
бо ти надав їй ту освіту,
коли на відстані руки,
На вибір - кожне місце світу.
І хто ж ті казки розповість,
Що їх так добре серце знало?
Очам лиш сниться та блакить,
Яка на них колись лежала.
А завтра сонце не зійде,
Бо гляне діва чорним оком.
Як світ потьмариться тобі,
Згадай про мене ненароком.
|
Лариса Слюсак
м. Київ
* * *
І знову — на Київ, на захід,
А мама лишилась на сході…
І туга в очах мені сходить
Від крові калинових ягід.
На захід. Б’є сонце ув очі
Вечірнім промінням: — Вернися!..
Я сліпну, як зморщене листя,
І погляд сивіє жіночий.
Ой, мамо, я гілка калини,
Відрубана гостро від дому
Й закинута в даль невідому.
Прости за холодні сивини,
За біль розтривожено-карий.
Терпкі наші корені, мамо,
В’язала їх доля вузлами,
Бо ж ми од негод не втікали.
А я ось — на захід. Шукаю
Чого там — чи сонця, чи смерку?
А, може, щасливої смерті,
Якщо така в світі буває?..
* * *
Якась тривожна безнадія:
Розчарування а чи страх?
Я відрізнить себе не вмію
Від снігу у твоїх очах.
Я все це знала від початку:
В бездонних душах — пустота.
Високих прагнень коліщатко
Розсиплеться в буденний прах.
Я все це знала. Не жалію.
Іду окресленим шляхом.
І тільки мрія, тільки мрія
Забуто плаче під вікном.
Veronica Ares
м. Львів
* * *
Прибий мене цим поглядом до стелі,
розмаж мене руками по підлозі...
Я хочу подиху холодного пустелі,
я стримать льоду полум'я не в змозі.
Розбий себе, мов скло, об тротуар,
збіси мене в замученій постелі...
Я хочу розчинитись в сірій скелі,
й людині, що захована у ній..
Приший мене собою до стіни,
розмаж мене, як масло, по хлібині.
Ми воїни осліплої війни -
сьогодні, завтра й назавжди віднині.
Між мною й небом струменіє дощ,
Між мною й сонцем простяглося небо -
Ти не осягнеш їх і не пройдеш,
складається все так, що і не треба...
Дана Рудик
м. Варшава
Контрданс
Лиш один тільки день
я дарую тобі.
Кажуть, днів бо таких не буває.
Пряно верес цвіте
у пожухлій траві,
з моховиння вужем виповзає.
День, що псом рудим став
у вологого листя в полоні,
скавулить, навісний,
шарпа тінь за рукав,
лиже літеплом наші долоні.
Ягід повна, колюча,
важка гілка глоду -
циганське причастя.
І з повітря вологого трунок хмільний
наливають нам сосни на щастя.
Сам верховний пернатий земних - Гавриїл
благодатно і омофорно,
шле дар злота з небес
і осінній контрданс
дивно зводить його валторна.
...Ніжний мій...
...Милий мій...
Мій невиправно милий...
Хто спростує нам плинно
той звихнутий світ -
від зачаття і до могили.
Але цей... Ми хотіли б
приспати тут час,
щоб хвилина летка - сторіччя.
Тільки Хронос неситий
пильніший за нас,
в павутині хова обличчя...
Ніна Кур'ята м.Одеса.
* * *
Колобродом яскравим, зоряним,
Припорошеним сніговіями,
В бездоріжжя полів незораних
Попливло моє небо з мріями,
А назустріч - дощі залізнії…
Чи залишуся в їхнім скреготі,
Чи полину в октави пізнії
З журавлиним останнім клекотом?
А звідтіль, де сніги некошені,
Звідтіля, де птахи нелякані -
Раптом ти надішлеш запрошення
Та по білому полю - знаками?
…Чи подужаю це одужання -
Але що тобі в моїм імені?
Чуєш, дужий мій, небайдужий мій?..
Подзвони мені,
подзвони мені!..
|
