Здається мені (В.Л.), галичани, та й не тільки вони, у повній прострації від теми. Розважливо споглядають. Звісно, у мережевій скриньці - поєднання непоєднуваного - суцільний маньєризм (К.М.) і не всякий туди поткнеться.
Як на мене, простого і сумирного поціновувача кращих європейських традицій епохи, що передувала інквізиції, вогні очищення і покарання запалали таки і з багатьох об'єктивних причин. Деякі взірці гріховності і збочення, замасковані під Лицарство і Ваганство ми навіть не осмілилися опублікувати. Та дещо, як то Декамерон від постмодернізму(від ОВО), певний час лякало читаючий народ і, в першу чергу, редакцію випуску.
Навіть думи про можливий такий собі останній рубіж маньєризму не зупинили нас від знищення смертного твору, коли голос совісті зазвучав особливо настирливо.
І відразу стало легше на душі, тим більше, що патетики тілесної зваби, чи там самовіддано гротескної картинки алюзії автори Декамерону від постмодернізму не створили, а просто балансували на межі з вульгарністю, з дешевими розвагами і сумнівними насолодами.
Як казали древні римляни "Hoc est vivere bis, vita posse priore frui", - вміти насолоджуватися прожитим життям - значить прожити двічі. Але говоритимемо про справжнє вміння.
Ось Ліліана Косановська і Людмила Таран схоже добре розуміються на нашій темі. І хоча Ліліана ледь-ледь переступила кордони традиційної лірики, граціозно ступивши на непевний грунт К.М., та, однак, із темою абсолютно куртуазною - з Альбою (прованс.) - світанковою піснею розставання закоханих. У традиційній альбі, щоправда, повинен бути присутній і третій персонаж, котрий усю ніч стеріг би усамітненість коханців. Та це схоже уже в далекому минулому, коли повсюди були наглядачі, нишпорки, слуги і та ж таки інквізиція. Сьогодні наші герої більше покладаються на суспільство. Дякуємо Ліліана.
Дякуємо і Людмилі - просто диво бере і від маньеристичної досконалості її творів - "від брів до підборів", включаючи клинчик, стилетик, чи що там нинішні дами носять для самооборони, чи там для чогось іншого. Як не верти - зразок для нас, трубадурів.
Радує і Дана Рудик - епоха Ватто, народження Рококо, "Віоли, тамбурини, клавікорди". Манерно і щиро схиляюся перед вами, о Дана. У своєму амплуа Ви неперевершені.
А хто здивував, то це Михайло Снежик. Ось не чекав від нього, студента серйозного - філософського - факультету, таких вільностей і сольностей з богинями. Та діло молоде, кажуть і сивий Аристотель на спині гетер возив.
Здивувала і давня наша знайома Ірина Новіцька, замаскувавшись під сучасним чоловічим образом, таке видала! Навіть довелося дещо відредагувати. Цікаво, що скажуть на це викладачі з університету, куди вона ходить, безумовно, "вулицею Костюшка" - "Чекає там зваблива пані-шлюшка, архангеле, мені у Львів, пусти...".
Усі трішечки грішні, як і ваш покірний слуга В.Ляшкевич, що намовив талановитого артиста театру ім. Заньковецької Ореста Огородника спробувати високої поезії удвох із В.Л. і таке ось із того вийшло..., та головне, що ніби не нудне.
А що до того, хто з нас, трубадурів, на сьогодні є найкуртуазнішим, то, думаю, що це незрівнянно витончений Ярослав Чорногуз , бо він такий є, в той час, як ми тільки наслідуємо, - так би й хотілося нагородити його увагою кращої з кращих, а саме увагою Людмили Таран. Проте боротьба ще не завершена.
Упевнений, що незабаром наших К.М. авторів стане більше.
Але, дописуючи нам, не забувайте, що насправді відмінною ознакою справжнього К.М. є те, що шати його при всій звабливості, барвистості, піднесеності абсолютно не піддаються реальному одяганню, як і внутрішня гротескна сутність К.М. не може творити справжню якість душі. К.М. - це гра - весела і безсмертна. І ось це в К.М. прекрасно й незгасимо.

Будьте з нами. Творіть з нами. Творіть і без нас.

До речі, самостійно опублікувати свій модно_галантний - куртуазно_маньєристичний твір на цих, специфічних сторінках, досить важко. Тому надсилайте такі твори звідси >>>
Сказати все.