Магелани загублених рим,
Океанів епічних сіндбади,
Я проханням ділюся моїм -
Заберіть до своєї бригади.

Не боюся авралів і вахт,
Не злякає мене і полундра.
Пропонуйте неписаний фрахт -
Будь-яка пропозиція мудра.

Неможливе довірте мені -
У роботі собі не відмовлю.
І за смислом на диво-човні
З віршомазами вийду на ловлю.

Колчаки граматичних широт,
Магнетичних довгот олександри,
Забирайте служити на флот,
Що іде в літераторські мандри.

Синтаксичних питань вояки,
Заполярних висот фердинанди,
Вслід за вами піду залюбки -
І мене запросіть до команди.

Ще ніхто не озвався. Не ждуть...
І даремні благання та кличі...
По-казковому треба, мабуть - 
Поклонившись, промовити тричі.

Закликаю до справ і кляну -
І скидаюся чимось на дурня.
Та здається, що чую луну -
А раніше хіба що відлуння.

І здається, озвався в цей час
Горбоконик, а може, й Пегас.

В час, коли співають солов`ї,
І черемхи китиці пресвітлі
Розливають пахощі свої,
Це кохання диво в нас розквітло!

Я забув од захвату слова,
Розтопилися страждання гори.
Бог Ярило нам подарував
Любощі у цю – найкращу пору.

Крізь пташок мелодію в`язку,
Музика лилась хмільного шалу.
Пелюстки магнолії й бузку
Пестощі п`янкі переплітали.

Чашечка розкрилася твоя,
Мов троянда зашарілась ніжно.
Млів од погляду палкого я.
З нього щастя промінь білосніжний

Все єство блаженством огортав,
Різні дарував його відтінки.
І єднав, мов нитка золота,
Дві – кохання спраглі – половинки.

Обвивав так лагідно, як плющ,
Старовинні замки обвиває.
Дякуєм! Ти, Боже, всемогущ,
Дарував леліяння розмаю!

24 травня 7527 р. (Від Трипілля) (2019)

Ідуть дощі. Яка то благодать!
Небесне море землю поливає,
надією засіяні у маї,
озимина і вруна шелестять.

А пажиті – од краю і до краю,
де я, мов ратай, сію іншу рать.
Чекаючи нового урожаю,
мої поля чорнилами горять.

Роздмухую ще жевріючу ватру.
У дочки Прометея, візаві,
запитую повторно: « А чи варто?»
І чую: « Варто, поки ми живі».

Іду як дощ полями-сторінками,
нікого не залякую громами,
що я найперша скрипка і соліст,
який уміє помежи рядками
нанизувати речення словами,
що озонують логікою зміст.

05/19

Цілий день кохання. Цілий день кохання.
Випурхнула з клітки пташечка – втекла.
Пестощі п`янкого диво-раювання –
Доки огорнула ніжністю імла.

Як цвіли каштани між бузку цвітіння –
Оповили віти-рученьки мене.
І запахли коси черемхово-пінно –
Розцвіло кохання наше осяйне.

А вгорі шуміли десь травневі зливи…
І цілунків зливи мчали навздогін….
У шаленстві мрії ми були щасливі,
В повені любові – миті дорогі!

Не забуть ніколи диво це бузкове,
Пелюстки розкрили таїну свою.
Небо дарувало щастя нам казкове
В Україні милій, у земнім раю!

11 травня 7527 р. (Від Трипілля) (2019)

Охоплює темрява захід,
А хащі небесні - пітьма.
До розсипів зоряних ягід
Вляглася стежина пряма.

Інакші ведуть викрутасом,
Крізь пасма дірок чорноти,
Де вічність полює за часом.
Їх можна так само знайти.

На захід тікало світило,
Зі сходу вертало до нас.
І як би воно не крутило,
Його виглядав повсякчас.

На схід відбував і на захід,
Радів і південним світам.
Стежину до зоряних ягід
Гадаю, надибав би й там.

Укотре додому вертаю -
Не сонцем і не шукачем.
А тягнуть до рідного краю
Натура душевна та щем.

Не з вами я, космополіти,
Не став емігрантом також.
Бо серцю властиво боліти
Чи навіть впадати у дрож.

І це не ознака хвороби.
Є скріпи, що не розігну.
Були намагання та спроби,
Стояло й життя на кону...

З Жулян повертаюся вранці -
І падаю в ліжко, як сніп.
Донині воно в "комуналці",
Тримаються й декілька скріп.

Дізнавшись, чим дихає Захід,
Чому я для нього не свій,
Не хочу ні зоряних ягід,
Ні псевдоліричних завій.

Спочину, а потім помрію
Про кращі майбутні часи.
На них я ще маю надію.
Поточні зіходять на пси.

Повернення радісні миті,
Лукавих таксистів юрма,
Травневі свята сумовиті...
Була перемога - й нема.

Не говори, що йти повинна,
І серця мого не терзай.
Нехай же ллється хоч хвилину
З очей коханих - бірюза.

Даруй ще хвильку приголубить -
Цілунок щічку хай торка.
І пальчики ці милі, любі -
Не відпускає хай рука.

Не відлітай, моя Богине,
Прощатися не поспішай,
Бо у розпуці лютій гине
Моя згорьована душа.

Від берега ти не відчалюй,
І прірву не твори з води.
Бо серце рветься від печалі,
З одчаю ринеться туди.

Нехай затягнеться хвилина -
Щосили мрій зі мною, мрій.
І лебідь щастя в небо лине
У безконечності своїй!

6 травня 7527 р. (Від Трипілля) (2019)

Мені так любо, коли ти
Уся тремкочеш від жадання.
Коли навколишні світи
На мене ллють нектар кохання.

Коли усе перемага
Ярила шал - вулкан спонтанний,
І знавіснілая жага
Лама пристойності кайдани.

Мені так любо, коли враз,
Немов пелюсточка крилата,
Небес виконуєш наказ,
Готова краще все віддати.

Мені так солодко, коли
Меди кохання в серці зрання.
І ти з фатальністю бджоли
Готова все віддать востаннє.

І я в любов, немов у смерть,
В пориві кидаюсь одчаю.
І щастям сповнений ущерть,
З тобою разом воскресаю!

4 травня 7527 р. (Від Трипілля) (2019).

На красиву лаву я на мить присяду,
Усміхнеться Муза ніжно так мені.
Прилети неждано, ти моя розрадо,
В чарівному парку в місті Ірпені.

Будуть хай навіки там благословенні
Руки, що створили цей скульптурний злет.
Де присів на хвильку і застиг в натхненні,
Вчувши голос неба, істинний поет.

Там йому в уяві ранок золотіє,
В ореолі Муза, як Весна, летить.
У повітрі - замок, що його Вітія*
Побудує словом у сяйливу мить.

І для нього мовби - лік спинився часу,
І відсутній погляд бачить тільки вись,
Де в кабріолет упряжені Пегаси
Везти Музу в замок разом узялись.

Там вона - Богиня - сяде на престолі,
Вітер їй в корону зорі намете.
Це - поета Мрія, це - поета Доля,
Що її увічнить слово золоте!
________________________
*Вітія - поет.

3 травня 7527 р. (Від Трипілля) (2019).

                           І
Іронізую і від сміху плачу.
Нема Пегаса – запрягаю клячу...
Розмінною монетою плачу,
коли мені буває по плечу
недоїмкою роздавати здачу.

Не падаю, коли один лечу.
Нікого і нічому не учу,
вирішую не задану задачу,
і не міняю щастя на удачу,
коли перо дорівнює мечу.

А як і що – догадуйся, читачу,
чому немає місця деркачу.
Ну, не умію як великі мачо.

Дієслова римую досхочу
і не боюся. Я іще побачу,
кудою і куди я долечу.

                           ІІ
Нехай самозакохані поети
і поетеси видають буклети,
а я ще не доконаний поет.

Іду собі дорогою своєю
і фішкою мінорною моєю
хай буде незакінчений сонет.

Та критикуйте, прошу, ради Бога.
Аматори і «профі» залюбки
ще граються, бува’, у піддавки.

Але не розумію, ради чого
блокує зореносна остюки,
які не колють як у біса роги?

Опонувати у мої роки,
нехай воно і з легкої руки,
але, даруйте – не моя стихія.

У небі не міняю зодіак.
У мене ексклюзивний після-смак,
якщо тепліє у душі надія.

05/19

Я на долю свою нарікав,
І просив, і творив заклинання –
Хай життєва небесна ріка
Нам пошле повноцінне кохання.

Десь зустрінемося крадькома,
Десь цілуємося віртуально…
І регоче холодна зима,
Мов стіна поміж нами – зі сталі…

Данина ненаситній Марі* –
Зачинила ворота до раю.
Налякали тебе упирі,
Що кохання – життя убиває.

І живем, як на прив`язі – ми,
Перед вироком клятої долі,
Тільки злегка торкнувшись крильми,
Безпорадні, голодні і кволі.

Знову розпач наповнив ущерть.
Мов із царства Харона ми – тіні.
Без кохання життя – наче смерть,
Безпросвітне тупе животіння.

І бредеш ти по нім – в ланцюгах,
Чути крик твій безсило-сердитий.
У свідомість уживлено страх,
Як від нього твій мозок звільнити?!

Як позбутися тої біди?
Ти мене замордуй ліпше, кате.
Вчений генію, ліки знайди
Щоб кохану мою врятувати.

Щоб іти по життю без оков,
Щоб залякане вирвати жало!
Щоб між нас повноцінна любов,
Наче Бог той святий, воскресала!

30 квітня 7527 р. (Від Трипілля) (2019)

Патлаті хащі осінь підстриже,
Засяє голизно́ю кожна віта.
Ще не сезон, а думається вже
Не про красу весни та барви літа.

Траву пожовклу вітер обскубе
І виголить ланам лоби й ланіти.
А я щодня примушую себе
За порами природними не скніти.

Не рватися кудись, і взагалі
Забути про усі сезонні віхи.
Облишивши гризоти та жалі,
Забутися й собі в полоні втіхи.

Це стан душі. У версії земній
У нього є приємні переваги.
Вбивайся за свободою чи скній -
А вартий він серйозної уваги.

І гідний одностайної хвали.
Ніде не буде краще, ніж у ньому.
А ті, хто там ніколи не були,
Усе життя жаліються на втому.

О втіхо-втіхо-хочеться тебе,
І спо́кою в моїй грудній клітині.
Хтось голить, підстригає чи скубе -
Вже байдуже! Ось так воно віднині.

Час відповість - втішатися чи ні,
Мовчання можна всяко розцінити.
Та байдуже й однаково мені!
Можливо, щось напишеться про квіти.

А я – немов магнолія ота –
Росту, квітую тихо сам у гаю.
Прийди до мене, люба, золота,
Як сонця, я тепла твого чекаю!

Прийди до мене, в мій духмяний сад,
Допоки ще весна у нім буяє.
І хай не буде вороття назад
Між ласками шаленого розмаю.

Цілунками, вустами говори…
Нехай пелюсточка пелюстку ловить
У пустощах закоханої гри,
У невимовних пестощах любові.

Коли в найвищий увійдем екстаз,
Розчинимось, полетимо в обіймах.
Нехай ніщо не зупиняє нас,
І насолоди стогонів не стримуй!

Прийди до мене, поки є жага,
Допоки ще благовіститься небо.
Бо пропаду в байдужості снігах,
Перецвіту й осиплюся – без тебе!

24 квітня 7527 р. (Від Трипілля) (2019)

Я ніколи не сяду без весел в човна,
Без вітрил не пливу в океані.
Моя подруго мила, від чого сумна?
Чом душа, наче далеч туманна?

Чи гостреньких любителька ти відчуттів?
А чи жити набридло на світі?
Позникали з голівоньки думи святі,
Чи химерами всі оповиті?

Доля добра бува. Та буває і зла..,
Занесе на пороги неситі.
Як же можна у далеч пливти без весла,
Ризикуючи вмерти щомиті?

Як же можна пливти по життю без мети?
Все у вас, у жінок – таємниче…
Та подумай голівкою трішечки ти…
Ждеш, що небо до себе покличе?

Чи безсила душа вже боротись зі злом,
Смерті хоче, чортам на догоду?
Ось рука моя дружня і човен з веслом -
Попливемо на чистую воду!

22-23 квітня 7527 р. (Від Трипілля) (2019)

гукаю небо на розмову
і шлю Творцю земний уклін
за цю красу життя казкову
доби покращення та змін
і в молитвах шаную знову
Його не в церкві а з колін
я попри виправку військову
природні лінощі та сплін

почує певно і озветься
на відчайдушний заклик серця
що вірить фібрами всіма

або в хатиночці убогій
під час духовних апологій
стою навколішках дарма́

Морського лиману вчувається запах
На відстані у кільканадцять км*.
Бувають рекорди на інших етапах -
Як вирішить вітер і звідки подме.

Його набираюся на Хаджибеї -
Від кожного понюху та від ковтка,
Охоплений силою спраги моєї.
Вона невтолима і навіть жорстка.

До моря прелюдія чи увертюра -
Водоймище це унікально чудне.
Кайма узбережжя доволі похмура,
Та запах частково втішає мене.

Це ним на летовищі пахла Вітчизна,
Коли я по трапу зійшов з літака.
Сувора людина і серцем залізна,
А для Хаджибея - душевно м'яка.

Північні моря і далеко на півдні
Стрічалися в атласах і наяву.
Засвідчую - любі, та тільки не рідні -
Не ними я марю, не ними живу.

На жаль, не на морі або в океані -
Додому привів березневий маршрут.
Державні та митні кондиції, грані
Нехай зачекають. Я поки що тут.

У травні хотів би відвідати Шарджу.
І знаю, де саме візьму грошенят -
Субсидій собі на квитки заощаджу.
Пусте, що в боргах з голови і до п'ят.

Кохана, серцем тихо завесній,
Чекає квітка на любові благо.
Розкрийся, мов пелюсточка, мені,
Сідає джмелик чарівний на пагін.

І вже тремтить суцвіття молоде,
Вібрує все, хмеліючи від ласки.
І струм єством окриленим іде,
І всесвіт повнить ароматом казки.

І чашечка троянди воскреса,
Нектаром божим сповнена по вінця.
Снагою рожевіють небеса,
Немов закоханих щасливі лиця.

В моїх обіймай, люба, завмирай!
Жага чуттів буяє до знемоги.
Ярило-Сонце нам дарує рай –
Ми сповнюєм найвищу волю Бога.

То ж вознесімось просто в небеса,
І хай ця зустріч буде не остання.
Бо шлях увись - це розквіту краса,
Устелена пелюстками кохання!

20.04.7527 р. (Від Трипілля) (2019)

Щастя дивовижні віражі…
Так, немов для нас одкрилось небо!
Ти скажи, о люба, ти скажи,
Як я досі жити міг без тебе?!

Десь у темряви світах летів.
І не знав, живу чому й для чого.
Що усі миттєвості оті –
Це - прелюдія життя мойого.

Так немов під товщею снігів
Пробивався вгору непомітно
Сили набирався, тихо зрів
І яскраво, дужо так розквітнув

Спершу ще малесенький такий,
Він ішов угору без вагання
Крізь десятиліття і роки
Світ побачив пролісок кохання.

Ніби-то тендітний і слабкий,
Подолав страшенні перепони –
Пробивав, як той потужний кий.
Суму гори, болю терикони.

І явився світові в очах
Променем підземним, чарівливим.
Це нова планета всім на диво
Зринула в галактику, мов птах

Сяєвом окриленим небес
Весь безкрайній морок охопила.
Я у тому сяєві воскрес
І до тебе потягнувся, мила.

Ти цвіла, як Всесвіту Зоря.
Вабила смарагдовим світінням.
Я народжувався в нім, згоряв,
Наче промінь у небесній сині.

Між затемнень, пилу й чорних дір
Враз добра й любові світло стало.
Ніби заіскрився серед гір
Водоспад величним білим валом.

Це злиття проміння і Зорі -
Для усього людства пломеніє
У кохання фантастичній грі,
Мов краси життя – найвищий вияв!

4 квітня 7527 р. (Від Трипілля) (2019)

Із дитинства ідемо до раю
і до ля феніта... Селяві.
А кого в путі не вистачає,
то заочно буде візаві.

І якщо не їдемо, то піші
по дорозі – то моя рідня.
Згадкою відгомоніли інші,
а одна у пам'яті щодня.

І коли веселкою заграє
за межею інший дивосвіт,
то нічого кращого немає
як до неї уві сні політ.

І як завоюю половину,
у якої все з води й роси,
з нею і за обрії полину
у обійми повної краси.

А як ні – беру у руки ноги,
вибігаю, босий, у поля
тай шукаю три мої дороги
на щасливій мапі житія.

По одній поїду у майбутнє,
а по другій аж за небокрай,
а по третій – поки є попутні,
будемо відшукувати рай.

Хоч і не буває як раніше,
але поки ми іще рідня,
то не поміняємо на інше
те, що нині маємо щодня.

04/19

Задрімало плесо дніпрове,
Ми із нічкою тут – самі.
І неон мерехтить ізнову
Заспокійливо, мов камін.

А надворі – тепло, весняно,
Чеше ніч золоту косу.
Пам`ятаєш, ми вдвох, кохана,
Задивлялись на цю красу?!

Задивлялися, милувались…
Аж тепліла навкруг зима!
Чом так щастя кохання мало?
Чом же поруч тебе – нема?

Лиш у тьмі величній іскриться
Темно-синій велюр небес.
Пестить він красу світлолицю,
Ніби я у ту ніч – тебе!

30 березня 7527 р. (Від Трипілля) (2019)

Ось і тиша... Можна одпочити
і язик тримати на замку,
як і хто наповнює корито
локшинами челяді й совку.

Нумо заглядати у майбутнє,
хто ми є та ідемо куди.
Поки ум та логіка відсутні, –
гиля-гиля, гуси, до води.

Ми – адами, каїни і хами
видумали Єву із ребра,
ходимо молитися у храми
і не помічаємо тавра.

Ще й і Музу хоче мати кожне,
та небесне плутає й земне.
Авгури оспівують порожнє,
клірики малюють потайне.

Коміки й сатирики чатують
на усе, що лізе в небеса.
Застує поезії краса...
Зі святими грішні одесную
і нічого всує не існує,
ну, хіба що, пекло і яса.

03/19

Не сумуй, моя кохана,
Днів печальних не лічи.
Ще твоя сердечна рана
Тихо заживе вночі.

Йде по струнах душ гліссандо,
Знову разом квіти ці –
Оксамитова троянда
Й фіоленький* гіацинт!

Пахощі перемагають,
Аромат п`янить усіх.
І веселка у розмаї
Уклоняється красі!

*Фіоленький – свідомо вжитий авторський словотвір.

25 березня 7527 р. (Від Трипілля) (2019)

Щось книжка наступна не пишеться,
Минулий тираж не розпроданий.
Байдужість - читацька сподвижниця.
Гендлярство з її перешкодами
Та мовчазними фанфарами
Собі призначаю роботою.
Про успіх думками примарними
Я жили востаннє вимотую -
З такими його перспективами,
Причини для щастя не маючи.
То будьмо в роботі щасливими,
Її веслярі та керманичі.

              І
Живу, здається, кількома життями:
одне – у сниві, інші наяву
запитують німими голосами,
заради чого я іще живу.

Існую... Багатію – маю вірші,
плекаючи надію, що серця
стають у бучі все-таки чистіші –
живі і непідкупні до кінця.

І не жалію. Ріжу «правду-матку»,
освітлюю невидиму пітьму,
даю зарядку тілу, і уму,
знімаю шляпу і стираю маски.
Але кому видумуємо казку
на цьому світі, й досі не пойму.

              ІІ
А десь на тому світі біля раю
у черзі душ заплакало дитя...
Яке воно пекельне це життя,
де люди є і нелюди бувають.

Одне собі нап'ялює вінець,
а іншого тримає ще на світі
не списаний до краю олівець
на тлі палітри охри і блакиті.

Ще є уява про усе земне
і є надія на життя небесне.
І все-таки очікую на весни,
коли земля очікує мене.
Бо як не жаль, нікого не мине
найвища міра – умирати чесно.

              ІІІ
І як то помирати сироті?
А як лишити квіти не политі?
Куди подіти неозорі миті?

Але не закудикую путі.
Якщо сьогодні падаю у тінь,
то, може, завтра буду ще світити?

03/19

Така шляхетність у твоїх очах –
Емоції, весь розум, полонила.
Там бачу вись, куди возносять крила,
Яка вгорі тремкоче на вітрах.

Небесна світлосте, указуй шлях
І еталоном із чеснот будь, мила!
Лиш ти мені великий світ одкрила,
Енергію дала, що має птах.

Вино страждань моїх – в твоїй долоні.
Історія то мук твого єства,
Це таїна, де прірви є бездонні…

Краса стосунків – сфера то нова!
Ідилія, мов на природи лоні…
Й од щастя загубилися слова!

20 березня 7527 р. (Від Трипілля) (2019)

О Маестро, мій милий Майстре!
Композитор моїх мелодій,
Інквізитор сваволі плоті,
Хуртовина в моєму літі
Із пелюстя прозорих квітів.
Цій любові любов позаздрить.
Ти – спокуса моя і пастир.

Наодинці з тобою, отче,
На обтинках вісону ночі,
Наче сон у її блакиті,
В унісоні спинились миті,
Пролунали в єдиній ноті
Поліфонії двох рапсодій,
Зупинитись на мить – не злочин.
Оверлочити ніч не хочеш?

О кохання моє рахманне,
Що в оману мене не манить,
Що дурманом не лине в душу,
У веригах обійм не душить,
Дуже вільне і вірне дуже…
Я тобі маргаритки, муже,
Покладу в сторінки роману,
Отамане мій, о тумане!

Це віт судомне колихання –
Сміється місяць із небес.
Я задихаюсь від кохання,
Ним переповнений увесь.

Ох, розбудить би вікна сонні,
Явити давні їм дива –
Я б серенаду під балконом
На повен голос заспівав.

Часи романтики, о де ви?
Сентиментальну ллю сльозу…
Неначе котик березневий,
Я б розійшовся унизу.

І ти б, напевне, зашарілась!
Півонією зацвіла!
Щоб злий сусід осатаніло
Заматюкався із «дупла»!

18 березня 7527 р. (Від Трипілля) (2019)

Осінь іде невблаганно і нас не мине.
Тепло на серці, коли пригортаєш мене.
Сонце заходить і сходить між нами тоді,
Гріє, щоб ми не лякались обійм холодів.

Лиш у мені матимеш Ти радість зорі ясну
Я поверну …
Тільки я можу дати Тобі восени весну …

Милий, не хочу нічого, мене лиш почуй!
Хочу тебе і нічого твого, тож втечу,
Я утечу від дощу у твою таїну
Нас не здолає навала осіннього сну.

А у душі я воскрешу радість зорі ясну
Я поверну…
Тільки я можу дати Тобі восени весну …

Ніжно тримай і не кинь на поталу дощу
Знай, вполоню я навік, а за мить відпущу
Промінь любові розвіє осінню імлу
Доля цілунком ковзне по твоєму чолу

А на душі матимеш Ти радість зорі ясну
Я поверну …
Тільки я можу дати Тобі восени весну!

Почулося, берези шелестять,
а може то мені шепоче Муза,
що у бомонді братія союзу
моє життя оцінює на п'ять.

У суєті юдолі за собою
не помічаю смертного гріха,
невгодного отарі пастуха,
і наступаю на змію п'ятою.

Не відаю, на щастя чи біду
веде дорога серця у Пальміру,
якщо мої поезії та Ліра,
як ті колеса п'яті на ходу.

Аматору не місце у повозці,
якою їдуть ідоли юрби.
Але мені на передку гарби
усе ще м'яко і на п'ятій точці.

Усі, що їдуть, все одно сидять
і в лімузині на одному місці.
І од богеми мало ще кори́сті,
що черепаху обійде на п'ядь.

А я стою. Стою на обороні
за сиву матір і її дитя.
Але іду по лінії життя
і не ховаю п'ятірні долоні.

Ще вистачає міці і годин,
щоб обійти передові загони.
І не лякають довгі перегони.

Мене іще почує не один,
хто і за позолочений алтин
не пристає до п'ятої колони.

03/19

Чом ти, весно моя, спохмурніла?
Потьмянів, наїжачився луг.
Де усмішка твоя звеселіла,
Чом пронизливий вітер не вщух?!

Поривається він воювати –
Гнеться, гнеться додолу верба.
Темні хмари пливуть шаруваті,
Наче в них оселилась журба.

Суне-плине флотилія суму,
Синь чарівну вже заволокла.
Дня весняного світлу задуму
Поглинає холодна імла.

…Та раптово неону вогнями
Опромінився весь небокрай!
То весна засміялась піснями –
Душу змерзлу мою зігрівай!

11 березня 7527 р. (Від Трипілля) (2019)

Вона вже холоду не здасться –
І пестить сутінь запашна.
Не йду, лечу – вдихаю щастя –
Нарешті вже прийшла весна.

І я знетямився неначе –
Зима-тюрма була важка.
І сам тепер од щастя плачу,
Мов скинув з пліч льодовика.

О любий березню чудовий,
У молодість мене зови.
Я мов народжуюся знову,
Як од Трипілля – рік Новий!

І хмар важких немає вати.
І небо чисте, як роса.
Співати хочу, щедрувати –
Яка краса, яка краса!

І навіть радістю іскриться
Вечірня місячна імла.
Якби ж зі мною, світлолиця,
В цю мить прекрасну – й ти була!

8 березня 7527 р. ( Від Трипілля) (2019)

Печаль немовби підкосила,
І у душі моїй – содом.
І вже дивитися несила,
Коли руйнується гніздо.

Усе, що надбане роками,
Розвіюється на вітрах.
Усе, що створене руками,
Вже перетворюється в прах.

Ніщо не вічне… В легкі* лози
В невідворотності своїй
Бездушний вріжеться бульдозер,
Зруйнує замок милих мрій.

Все, що світилося поету,
Небес торкаючись ясних –
Розсиплеться і кане в Лету,
Гнилій байдужості – на сміх.

Прости мене, мій замку любий,
За тебе воював, як міг.
Та час прийшов твоєї згуби…
Прости за те, що не зберіг.

Прощайте, серцю милі пущі,
Для Вас я був, як рідний син.
І сили брав од вас цілющі,
І млів од вашої краси.

Хай Вас Боги оберігають!
Я тут шляхетності учивсь.
І чар зазнав земного раю,
Думками осягнувши вись.

Моє ти царство творчих злетів,
Мої окрилені слова!
Я тут короною сонетів
Цинічний світ цей дивував.

Прощайте, гай і замок милий!
Вже до дрібніших йду доріг…
Мій розпач, крик мій, мов з могили –
Він Вас для вічності зберіг!

2 березня 7526 р. (Від Трипілля) (2019)

Небо потемніле над землею
Тугою усе заволокло.
До душі шляхетної твоєї
Дай мені торкнутися крилом.

А моя собі шукає спокій
Чи знайде - неначе уві сні –
Затишок в очах твоїх глибоких,
Десь на їх смарагдовому дні?

Розсипи зірок, як аметистів,
Заховались поміж ніжних вод.
Б`ють джерела там у них пречисті –
Промені духовних насолод!

Розтопили холоди узимку
Світлі думи, вчинки і слова.
Теплі хвилі дружньої підтримки
Спромоглися сотворить дива!

Наче звуки чарівливі наю
У твоїй заховані душі.
До глибин із ними поринаю
І злітаю з ними до вершин.

Ти сказала: певно, тимчасове
Мною це захоплення твоє…
Та живе у ньому віще слово,
Що у вічності гніздо зів`є!

15.12.7526 р. (Від Трипілля) (15.02.2019)

Не печаль брови ясної
Ти, красуне чарівна.
За холодною зимою
Сонцесяйна йде весна.
Не тривож сердечну рану,
Не роз`ятрюй самоти.
Ще веселка за туманом
Буде квіткою цвісти.

Не суши свого личенька –
Гіркне туга, як полин.
І до свого козаченька
Веселенькі думи шли.
Він повернеться ізнову –
Промениться місяць-ріг! –
Бережи з коня підкову –
Твого щастя оберіг!

Не печаль брови ясної
Ти, красуне чарівна.
За холодною зимою
Сонцесяйна йде весна.
Ще свої розгорне крила,
Луг постелить запашний.
І жагучий Бог Ярило
Візьме вас на свій рушник.

13.10.7526 р. (Від Трипілля) (13.12.2018)

«На небо, що плавиться воском»,
Іде по зірковій косі
Старий прокуратор і тоскно
Ходу споглядає Месір.
За ним розчинилась у повні
Фігура любимого пса,
Почуто Пілатову сповідь
І двох прийняли небеса.
Не біле, не чорне, а сіре
Сумління, яке він умив.
Куди ж ви дивились, Месіре,
В бездарно проґавлену мить?!

І знов королева на лови,
Лиш гинуть і діти, і пси:
Навідліг зерно від полови, –
Тому замість Генріха син,
Од трути пітніючи кров’ю,
Чіплявся за сукню сестри,
Яку супроводив Коров’єв
Крізь пекло придворних інтриг
На бал, де цілують коліно
Насельники древніх могил,
Де вкотре «У захваті!»… тліном
Й взуттям із чужої ноги.

О, скільки б Майстри не писали
Євангелій від сатани,
Месіре, є та, що до зали
Не піде, хоч як не мани.
Що б «стала коханкою Босха»
Та Фауст у серці посів,
Відкинувши менторський посох,
Улігся в найглибший з пазів.
Опісля... то був її вибір,
Бо гріх дітовбивства душив.
А Генріх на шабаші випив
Миттєвість своєї душі.

Нема полеміки. Біда.
Усі забанення бояться.
Осатаніли клони-клани,
усяке трясця і нещастя.
Тече поезії вода,
а крайні – ясно, графомани.

Здається, пишемо усім,
радіємо собі. Тай годі.
Не переводимо паперу,
орієнтуємо своїм
усе, що зріє у народі,
і не тривожимо етеру.

Немає діла до поез,
якщо по-чесному – нікому.
Зоїл – і той плює на вірші.
Якщо у ґеніїв «лікбез»,
пишіть собі. Найважливіше,
аби подобалось самому.

01/19

І
Буває соромно мені
за несодіяне на часі:
не бив лихої кацапні,
не дав у вухо костомасі,
не уберігся відкоша,
не анґажований у п’янці...
Не підійшла моя душа
аполітичній вишиванці.
Та мало що де не було,
аж поки кануло у Лету.
Нема межі нейтралітету...
Коли заточене стило
не колупає люте зло –
буває соромно поету.

ІІ
Душа веде свою війну,
хоча, доведена до краю,
то упирається в стіну,
то у провалля зависає.

Історію учили всі –
і москалі, і українці,
але умремо поодинці
і кожен у своїй Русі.

Та годі гибіти рабами
і хлібосолити орді!
За неї випили. Віками
стікає кров по бороді.

Біснуються вовки неситі
і вишкіряють пащі знов.
Їм застує кайма блакиті
і щире золото церков.

Ще прахом не взялися кості,
де покотом лежить село,
буяє у ярах зело...

Повеселились наші гості...
Але не вистачає злості
радіти, як воно було.

ІІІ
Усьому є першопричини.
Коли життя було не мед,
народні слуги і тичини
вели ногами уперед.
Але нічому не навчили
ні вороженьки, ні брати.
Кагатували у могили
і доморощені кати.
І досі ідолу Союзу
слугують лідери юрби,
що прилучаються й до музи
у авангарді боротьби.
І козаки – свої «у доску»
шанують бізнес-інтерес,
і анемічні підголоски
осоловілих поетес.
Усі нараєні і горді –
ось-ось задавимо «клопа»!
Але на кожному бігборді
немає ризи у попа.
Тепер чекаймо благодаті,
бо небеса уже не ті.
Ідуть попереду мутанти,
у них за спиною – святі.

Цю реформацію корита
не угамує ні любов,
ні ненависть, ні наша кров,
ні сльози, ріками пролиті...
Ґаранти нашої біди,
і прокурори, і суди
на Батьківщину ллють помиї...
Надія взята на замки,
а креативні земляки
параші миють на Росії.

01/19

Згадуй про мене, лягаючи спати.
Знаю, це пізно, глибокої ночі.
Тіні вповзають до чрева кімнати,
Грають у трупі німі поторочі.

Пам'ять птахами випростує крила,
Спогади в гнізда збирають події.
Плоть перепитують, що натворила,
Душу, чому несміливо радіє.

Може й до мене завіється спогад.
Схопить оте, несуттєве, приємне,
Що не в словах пролунало, а понад,
Й мовило більше розмови, напевне.

Мабуть це відблиск небесної сині
В тебе замріяних карих очах.
Ти в них красивий, тому що єдиний,
Може й не зовсім єдиний… хоча…

Хочеш, згадай невибагливий дотик
Вуст до зап’ястя чи лоскоти вій.
Нині цей спогад як сильний наркотик,
Що я знайшла у долоні твоїй.

Може про ніжність і запах волосся,
Вигини стану в обіймах… Про те,
Що так (на щастя) тоді не збулося,
Бо недоречне між нами… Проте...

І
Вичунюю. Перед очима – бісики,
якась церата лізе на батут...
Не вистачає хроніки і містики,
а фея, відчуваю, тут-як-тут.

Вирулюю оазами та плесами,
провалююся думкою у час...
Як силосують люди непричесане!
Із глузду можна з’їхати за раз.

ІІ
Надихався поезії у стоїка
як пилососні роботи сміття
і на бодай елементарну логіку
у пам’яті немає опертя.

Чи біс який нашіптує їм поночі,
чи очі позичають у Сірка?
Не добачають особисті покручі
мішенями пера сатирика.

Чамрію, ошелешений куплетами.
Одні трюїзми, мов кімвал, пусті.
Та поки іменуються поетами,
ще подають надії золоті.

Огородились баштами та вежами,
де їх ніхто не сміє досягти,
бо мода архаїчними одежами
на подіумі сяє з висоти.

А подивитись – ким то ми очолені?
Кому й за що чіпляємо вінки?
О, людоньки! Ой, королі оголені,
куди ви діли фігові листки?

ІІІ
Лишаємось інкоґніто – зоїлами,
хоча і аплодуємо своїм.
А як інакше... скільки солі з’їли ми!
Давай дорогу нехристу до рим.

О ви, мої зелені, крокодилами
були і є у капищі пітьми.
І як би полиняти не хотіли ми,
не оживе, охаяне людьми.

.............................................
Поезіє, явися Аріадною,
нехай з печери вилізе Тезей,
а неземне оспівує Орфей.
Але не бійся іноді Кассандрою
показувати шельму, що командує,
кого ізолювати від людей.

01/19

Я знаю, що все перебутнє, а ти?
Як мул під водою, як бризки над нею
Пощезне. Не вірте в оту ахінею,
Що час – уроборос, бо він – серпантин.

І вдруге фрегату отут не плисти.
Хай море забуде хореї і ямби,
А ти не кричи мені зверху, що «я би-м...!»
Занадто, занадто у пам’яті стигм.

Цей ритм, ніби шторм, що гатив і гатив.
Тепер анапест, амфібрахій і дактиль
Вгамовують хвилі, розширюють такти,
Вода виколисує інший мотив.

У клітку ніколи мені не врости:
Де затишно моху, не квітнуть троянди,
І в трюмі затісно для духу наяди,
Я хочу на волю із душних гостин.

Я хочу… А погляд відсутній, пустий.
Вже згодна до якоря, згодна на рею,
Бо світ під водою, чи всесвіт над нею
Побачу на мить. Хоч би так відпусти!

Невдатної поезії нема,
Всі -генії, померли графомани.
Від кожного піїта без ума,
А от у мене строфи незугарні.

Пишу як Біг на душу положив,
Кривульками обписую блокнотик.
Та головне - прещиро! Від душі!
Вночі строчу сонети, зранку - оди.

То мудрецям потрібні вчителі,
Редактори та критики зубасті.
В граматиці дрімучий як дуліб,
Посклеювали музи вчора ласти.

Із велелюбних вислизнув обійм
І трупи позакопував на нивах.
Ну то і що? Пегас іще живий!
Коняка - це скотина терпелива.

Між ребрами намацується пульс,
Поставив клізму, масажую анус.
Із-під хвоста моє "творіння" гупс!
Оклигав кінь! Дарма здіймали галас.

15.01.2019р.

Трави зеленіють (переклад)
на замовлення любителів пейзажної та природної лірики.

Алєксєй Плєщєєв

Травка зеленеет,
Солнышко блестит;
Ласточка с весною
В сени к нам летит.

С нею солнце краше
И весна милей…
Прощебечь с дороги
Нам привет скорей!

Дам тебе я зерен,
А ты песню спой,
Что из стран далеких
Принесла с собой…

Олександр Сушко

Трави зеленіють,
Сонечко блищить.
Ластівка-веснянка
До садка летить.

З нею сонце ліпше
Та миліш весна.
Принеси скоріше
Привітання нам.

Дам тобі зерняток,
Ти ж бо щебечи
Про весняне свято,
Журавлів ключі.

15.01.2019р.

Все буде добре!

На панно розпустилась гладь,
Міль побила вишивані квіти.
Бо товариш наслав проклять
І бажає мене удавити.

Каже: - Вірус ти! Патоген!
А укуси отруйні зміїні.
Від образи вмирає день,
Оживають у сутінках тіні.

А мені його просто жаль
(половина душі згоріла!).
Тож здоров'ячка побажав,
Хай Пегасик закусить вудила.

Щоб злетів у захмарну синь,
Хвилі спокою змили злостиве.
Хочеш мавки - лиш попроси,
Вона вміє одводить од прірви.

Ось побачиш - пощезне гнів,
Зацвітуть матіоли та ружі.
Був здоровий, як світ любив,
Ну, а нині від злоби недужий.

Друг потрапив старий в біду,
На сумлінні менгіром докір.
Обереги йому плету,
Розчаровую злі навроки.

15.01.2018р.

Я не того тебе жадаю,
Поставить галочку аби.
І не доведений до краю,
Й не хочу втіхи від журби…

Тебе жадаю не для того,
Мов Казанова молодець,
Аби додати перемогу
До списку скорених «фортець».

Не хочу, ні, упасти низько,
Бо течія то не моя!
Відчув твою – ДУХОВНУ близькість,
І рідну душу в тОбі* я.

І не потрапив у тенета,
Що їх сплела Цірцея** зла.
Ми – два крила одного лету,
Одного тіла – два крила.

Немов два промені в імлі є,
Які до сонця потяглись!
І хто мене так зрозуміє,
Мені красу відкриє й вись?!

Хто серед холоду узимку
Дарує душу золоту?
І щастя дружньої підтримки,
І свого серця теплоту?!

Гармонію єднань любовних
Створити можеш тільки ти.
Хіба жадання те гріховне,
Що прагне щастя повноти?!

12.11.7526 р. (Від Трипілля) (12.01.2019)

Я згадую ту зустріч-дивину,
І спалахи неону, мов гліссандо*,
Коли тебе побачив осяйну
І ті жагучі дарував троянди.

Здавалося, розвіялась імла,
Як засвітилося твоє обличчя,
Аж вечір зашарівся таємничо,
Зима розтала від твого тепла.

Я надивитися не міг ніяк
На ріки-хвилі звивисті волосся…
І лився в душу хміль, немов коньяк…
Чи в неї почуття нове влилося?!

Я пам`ятаю музику очей,
Грудей і слів дозрілі виногрона.
Здавалося, всього ось-ось огорне
Та ніжність, що схилилась на плече.

І дефіле я згадую, коли
Немов засяяла велика зала.
Ми тротуаром так поволі йшли,
І вулиця світилась й усміхалась!



5.11.7526 р. (Від Трипілля) (5.01.2018)

Не знайти більш такої персони,
Наче бог з найепічніших вір.
Коло тебе співали гарсони,
А солістка гортала клавір.

Тож луна досягала провінцій,
В кулуари столиці зайшла –
Компліменти лилися за вінця,
Щоконцерту – гала і аншлаг.

Ну і я, зачарована грою,
Не розчула за звуками слів,
Що у душу проникли, як в Трою –
Не в коні, а чомусь у козлі.

Понад вечір фальшивим акордом
Ми напились вини і вина.
В бороді, як здавалося, гордо
Виглядала тоді сивина.

Хоч в самого і різались роги,
Загравався, почасти у борг.
І мені, що звернула з дороги,
Баритоном підспівував бог.

Піддалися душевні скрижалі,
Обернувши «не можна!» в «але…»
Не завжди небезпека у жалі –
Змій буває ще той кавалер.

І тепер, як з манжета підсунув.
Я вдивляюся: ти, чи не ти?
Козлетоном волає парсуна,
Замість бога – убогий сатир.

Ці лагідні волосся хвилі,
Великі очі осяйні.
Півусмішка на личку милім
І мудрі погляду вогні,

Що ніби пестять добротою.
І проглядає в них вона –
Відкритою, немов простою
Шляхетна серця глибина…

І що тепер мені робити?
Спалахую від тих вогнів,
Увесь коханням оповитий -
Тону в чарівній глибині!

1.11.7526 р. (Від Трипілля) (1.01.2018)

І
Немає спокою зі мною
моїй роздвоєній душі.
Якщо не витру за собою,
то не мазюкаю вірші.

ІІ
Само собою – я не ангел,
але, звиняйте, і не біс.
Ну, не люблю: бої без правил,
нізащо, — браво! і – на біс!

Якщо ніяке, оминаю.
Але ж, подумають, – сліпий,
коли зіб'ється автор мій,
а я йому не помагаю.

Лихе просвічую наскрізь.
Та не викреслюю зі списку
ні буйних лицарів, ні міс
ані по ню, ані по писку.

ІІІ
Не помічають, а чекай
на Музу, Ліру, Панацею...
Ну як тобі іти у рай
коли ти на війні душею?

Тусуються чоловіки,
яким би – мат і ати-бати.
А що це в біса за жінки,
що не уміють їх прощати?

Ну то і що, що я не люб
хорошій Раї у сараї?
Я любих пробую на зуб.
Як не плює, то залишаю.

І не ображений ніхто.
На що іще оці піїти,
якщо не душу обігріти?

Буває, що разів по сто
знімаю шляпу...
                і пальто...
А ви?
             Плюєте проти вітру.

12/18

Стираємо мак у макітрі
чи шиємо щось із одеж –
ідеї висять у повітрі.
Важливо, як їх донесеш.

Деталі нічого не варті,
якщо нівелюють сюжет
осколки розбитої кварти,
яку випиває поет.

Чарує поезія слова,
коли є гармонія в ній –
і рима, і ритми, і мова...

Але по осі часовій
узгоджуй усе випадкове –
причини і наслідки дій.

12/18

Я дуже невезучий на війну,
хоча біда не оминає хату.
І нині ясно – «руськую вєсну»
доб’є перо, якщо не автомати.

Карабкаються унтери на трон –
фотогенічні і, анфас, учені.
А я не присягав у мегафон
ані Феміді, ані Мельпомені.

На сцену удостоєні орли,
що мають з революції копійку.
І ґрейдера мені не подали,
і «на арапа» не поліз у бійку.

Ну... ну, буває – пісеньку утну,
коли охота є почервоніти,
але не вистачає талану
популяризувати це у сіті.

Нічого не видумую. Самі
собою виникають вірші.
Але не побував на Колимі,
як пощастило іншим і раніше.

Хіба я винен? Ні тобі Афган,
ані тобі китайці на Амурі
ніде не виникали у натурі.

Родився у сорочці... Та не пан...
І навіть не убитий за Майдан,
хоча і об’явили: «куля – дура».

12/18

Де голі дерева і дупла розкривши роти
Ячать, а опівночі хорами плакальниць схлипують,
Де вени землі наполегливо риють кроти, –
Самотня хатина стоїть під оспалими липами.

Там духи пильнують того, хто обрав манівці.
Між ними і нами спадають незримі паркани.
Утоплені манять до себе… купатись в ріці,
В краї сновидінь, оповиті старими казками.

Де вхід там і вихід – тому, хто згадає, де вхід,
Бо стріху хатини по всіх господинях залатано.
На пічці сміється чорніший чорнильниці кіт,
Він службу несе і майстерно підкурює ладаном.

А ти... от навіщо ти знову прямуєш сюди?
Цей світ небезпечний, закритий і вами незнаний
Щоб кинути камінь?! Монаше, мене не суди!
Я знаю, що буде, що буде нарешті із нами.

Про камінь наріжний, я знаю, і свій – жорновий,
Бо доля задовго по чорному чорним змережена.
Не чула, щоб хтось із родимих її оновив.
Лиш чую, як пес обернувся і бреше, ой бреше нам…

Святвечір невдовзі. А хочеш моєї води?
Я маю доволі, освячена також… мощами,
Кого омивала. О, ліпше сюди не ходи!
Земля просідає – кроти уготовили ями.

Згадалось, у повні злетілись на мене круки,
Хапали за коси… А я незворушна, розпачлива,
Себе захистити не сміла. Лиш рух твій прудкий
Мене осінив і пощезло. Це сон, що я бачила?!

Тут паства інакша, мене ж не потрібно пасти.
Бо в хаті навік оселились непрошені гості.
Бери свій устав і не пнися у мій монастир!
Для тебе труна, що мені звичайнісінька постіль.

Уже споночіло, продавлюють землю сліди.
Я тут не одна, я живу, виживаю між душами.
Іди вже, рятуйся, прошу, не спиняйся, іди!
Не хочу я зла, а воно мене змушує, змушує…

Невже не боїшся мені простягнути руки?!
Чи знаєш, що буде за викуп душі босоркані,
Яка на ріка́х відслужила не дні, а роки,
І вмить розіб’є немовлят об відкинутий камінь?!

Немовби хтось заживо в серце кілка загатив, –
Так страшно осики на мене очима заглипали.
Веди мене, друже, туди, де спасаєшся ти!
Зажди, я кота заберу, бо зайня́лось під липами.

І вилізли на світ усі примари
Жорстока правда проклятого дня
Хоч і співав що тільки нею марив
А потім сам на глум її підняв

Та й висміяв цинічно поза очі
А світ на жаль тісніший від села
І чутно хто із ким над ким регоче
Де в бруд вкатали жорстко до зѣла

Де не шляхетні хоч і гонорові
У ницості душі і блиску лат
В любові присягаються на крові
І як горять – із кожною – до тла

Де ті ж слова втім іншим адресатам
Направо і наліво навмання
На гойдалках Мазоха і де Сада…
Він руку і на неї вже здійняв –

Струсив у серце попіл від сигари
Об нього й загасив щоб припекла
І так себе відверто пропіарив
Зробив нову зарубку на прикла́д

Багато зла зазнала від любові
Як ця підлота в душу проповзла?
"Quod licet Jovi"… о ..."non licet bovi"
А що ж тоді казати про козла?!

я вас не кохала… згасає заграва у млі
ховаються тіні у миті життєвих розколин
заходить зоря над полями і ніби на спомин
у келих ставка насипає несказаних слів

та ніч не настала вона мов надія впливла
ми з вами ходили під липами гріючи сутінь
і все говорили про щось неважливе по суті
звучала взаємність хоча і фальшиво не в лад

я вас не хотіла – падіння ніколи не зліт
а просто лягала в долоні довірливим воском
та гості у сни прилітали героями Босха
сюжети недобрі страхіття – насмішливо злі

лиш душу мою розпанахали ви… не по швах
та дух застрочив і укотре усе оверложив
він сам собі кат адвокат і прокрустове ложе
а рана жива під рубцями кривого шитва

я вас не любила і це вже навідмаш як «плі!»
той звук що пронизує миттю вертає до тями
і ти вже не ти а летиш над всіма почуттями
отими що в келих із перстнів підсипали сплін