Наталія Чибісова
м. Київ
* * *
Я йшла кудись - розбещена вакханка,
В терпких обіймах сяйва неземного.
Весна мене у губи цілувала
І не було їй соромно від цього.
Я йшла помилуватись на руїни -
Туди, де мої храми зруйнували.
І янголи без сльоз в очах блакитних,
Заквітчану, мене не впізнавали.
* * *
Ось воно забуття -
жданий спочинок серця…
Рим вже повечорів,
спека об ноги треться.
Хтось нас навчив словам,
що розмикають брами…
Сутінки. Римський сад.
Камінці під ногами…
Дана Рудик
м. Варшава
Начерк
За рамами
холодними,
осінніми
світало,
чи смеркалося -
півтінями
Знобило мури першими
трамваями.
Крикливе небо роз-
літалось зграями.
Об брук
каштани стукали -
копитами.
Здригались столики склянками
недопитими.
За столиком
блудниці дві -
весталками
і хміль
і біль
гасили
недопалками.
Оксана Забужко
м. Київ
ПРОЩАННЯ МІЖ ЗІРОК
А просто — жоден інший: я — це я.
Я теж умру. І кари не уникну.
І смисл, моїм означений ім'ям,
Як жовтий порох, витрусять за вікна
З моїх речей, паперів і кімнат
(Розкиданих і так — на пів планети!) —
Лиш, може, десь мій ненахваний брат
У котрусь ніч спросоння схлипне: "Де ти?.."
І цоьго досить. Так: пилковий слід
На пальцях, що торкнуть старе свічадо,
І світлий лист — мов нарти крешуть лід —
Ще довго буде в просторі звучати.
І, захлинувшись тайною, дитя
Закине ввись лице, од зрячих сліз студене…
І цього досить: справдилось життя.
А далі — розбирайтеся без мене.
Поліна Михайленко
м. Київ
ЖІНОЧА ЛОГІКА
Шукати причини й наслідку
У слові моїм несподіванім –
Це однаково, що ластівку
Приманювати до годівлі.
Шукати якусь-бо логіку
У діях моїх по слові –
Це однаково, що здогаду
Шукати у аксіомі.
Пошуки даремні – кімнати темні.
Та й то дарма. Бо котів нема.
|
Людмила Таран м.Київ.
"Тайнопис"
Він:
- Тричі винна я перед тобою, -
Ти сказала й розтанула. Сніг
Замітав усередині східці,
Коридори вода залила -
І немає ні сліду, ні звуку.
Як нічого ніде не було.
Тільки сум порозвішано. Стіни
Заросли забуттям і за мить
Все обнесено дротом тривоги.
І стоїть розпанаханий гул.
Я від себе самого тікаю,
Мов од ворога, а лабіринт
Дзеркалами
в обличчя
хихоче.
Та спасенне ім'я, наче нить
Аріадни, шепочу і плачу...
Вона:
А ти мені довкола увижався - наслання радісне, тривога золота: все бачу очі і дивлюсь у них. А сну мозаїка підводна і розмита: Ніяк тебе в тумані не знайду.
Я знала, знала: рано, а чи пізно... Трава росте і на траві сліди. Вони тремтять і дивляться на мене: збираю їх у радісний поділ.
Скажи: це я накликала тебе - чи ти мене зліпив з уяви серця?
Події будуть розгортатись так: у зеленавій темряві надії зустрінемось і, наче випадково, сягне рука до іншої руки. Гойдне всю землю і розполовинить окрилля неба. Зцілене життя тече м'якою теплою рікою і ясно аж до самого кінця: це благодать, яка мандрує світом. Ми ж мандрували довго, поки стали у колі світляному і ніколи його шовковий подих не забуть.
Ми заховали в золоту зернину огром довіри, відданості, ласки. І до води ми прив'язали коней, які паслись, цілуючи зірки.
О Господи, ми - твориво із тліну, але безмежжя - це твоя любов. Отак і ми ввіходимо у вічність - над нами сяйво тихе, молоде.
Покаялись, як грішники останні, -
і ти усе пробачив, що було.
* * *
І спали не рознявшись. І вода
Несла катамаран. І напівсонні,
Серед ночі, набряклі від любові,
Були готові...
А у воді як весело кохатись
Актинії із ... я не знаю, що
Пливе до неї, у вологу квітку
Покласти золоту свою ікру.
Паруються, радіють під землею,
Чамріють од веселого злиття
Живі клітини. Темне каменюччя
Перетікає в теплі порожнини.
Це кровообіг вічного життя?..
***
О, так: жіноче тіло - це крайобраз,
Пейзаж ясний, мінливий.
Перехлюп,
Перетікання форм. Ти придивись
До пагорбів і видолинків - чисті
Смагляві лінії, що ладні розчинитись
І в землю увійти (хоча вони -
І лінії, і форми - це земля
У розповні).
А ти її не знаєш:
Бо брати - це не значить упізнать
І злитися.
Не там шукаєш поклади любові.
Тому такий голодний, як жебрак...
|
