Світлана Кочерга
( м. Ялта)
О, тиха радість - прорости
з тісної сфери скарлупи,
що латами служила "я"!..
Ну, приймеш, світе? Я твоя.
Дощі й сніги, вітри й проміння -
все-все жаданне й неодмінне,
і сміх, і плач, і анапест,
і Гамлета грядущий тест.
О, що за радість - проривати,
ламати легко власні лати
стеблом зеленим - і рости!
Лиш не розхлюпати б роси...
Галина Крук
м. Львів
* * *
Я ще твоя, та у мені вже скресло.
Я ще твоя, та вже чужа-чужа.
Мовчить юрба, то гнівна, то улеслива,
і ти в кишені вгадуєш ножа.
А хочеться летіти і не падати.
- Як там, вгорі, старий Екзюпері?
Відказує мені: - Хіба не рада ти,
що маєш дім на вигаслій зорі?..
Так і живу: Щодня ліхтар засвічую,
укупі з лисом сіємо казки...
Юрба мовчить. Юрбі бракує свідчення,
чому твій ніж втікає від руки.
1997
Наталія Чибісова
м. Київ
* * *
У світах далеких
погляди блукають,
ритуальні шрами
шкіру прикрашають.
Щоб нарешті сталось,
те, що має статись,
муситиму з Вами
на землі кохатись.
Сколихнеться жито
від ритмічних рухів
танцю, що уміє
викликати духів.
Хтось прочинить тихо
двері між світами
і померлих душі
схиляться над нами.
Над таємним світом
буде владу мати
те дитя, що нами
в ніч оцю зачато.
Дана Рудик
м. Варшава
Мовчазна вечеря
В домі не буде нікого. Нікого...
І на душі буде темно і пусто.
Свічка краплинами часу заплаче,
на різнотрав'я спливатиме густо.
Гірко опуститься хліб поминальний
на обрус білий жертовним чеканням.
Вітру нічного обернеться шурхіт
в темних віконниць підсліпле зітхання.
Хрипко годинник вітатиме північ.
Хвиля шовкова вкриє розп'яття.
Пам'яті бранка, dona Desnuda
тричі промовить своє закляття.
Миртова гілка на рамі портретній.
Dona Desnuda викрикне ім'я...
Смерть, як дуенья стара за плечима
холодом жаху дихне їй на тім'я.
Чадно вівтарні конатимуть свічі...
Вірний закляттю, важкою ходою
Вежі Північної вічний Господар
тінь мовчазну приведе із собою.
Гаспидом страх заповзатиме в лоно.
Лоно гріховне...Dona Desnuda,
що тепер сльози, біль і сирітство -
випалить серце любовна облуда -
з привидом дике, блюзнірське весілля.
З тінню навіки єднання потворне...
Той, що байдуже стоятиме поряд,
слова не зронить і не пригорне.
Вироком в ніч закрадеться світанок.
Час на печать. Бо судилось прокляття.
З ним - неможливо, без нього не жити.
Що вороття, як немає каяття...
Вікна і двері - навхрест, щоб напевно.
Ладаном - стіни, аби змовкли ночі.
Дітям накажуть - триматись подалі.
Дівам нашепчуть - відводити очі...
Dulle Griet
(Шалена Грета)
Вже не осінь. І ще не зима...
Знов, докупи згорнувши лаштунки,
Не зазнавши твоїх поцілунків,
Мертвим руслом бреду я одна.
Підганя мене пам'ять шалена.
Десь позаду залишивши страх,
На цибатих незграбних ногах
Тягнусь я крізь війну, навіжена.
Згарищ трупних долаючи дим,
Забуваю, як ніжністю зранив,
Як підступно, пекельно тиранив,
Закидаючи плетиво з рим.
Пересохлий мій рот прокляне
Все, що марилось перед світанком...
Оповитий весільним серпанком,
Кепський шолом вінчає мене.
Меч химерний стискає рука,
Волочу в другій скарб я свій грішний...
Лиш тебе, мій солодко-невтішний,
Грета вже не шука. Не шука...
Vers libre
Мені подарували кімоно.
Я розбила для Тебе японський сад
З альтанкою та озерцем.
Влаштувала для Тебе чайну церемонію.
Чи щось подібне до того.
Розмалювала синіми квітами
Вазу з тонкої порцеляни.
Теж для Тебе.
Почала цитувати Дао і Конфуція.
Розвісила всюди паперові ліхтарики.
Я...
Ти смачно сплюнув у порцелянову вазу.
Помочився в озерце із золотими рибками.
Сказав, що чай відгонить пліснявою.
А ще сказав, що йдеш від мене
До Стефи з привокзального буфету.
Вона чудово готує борщ і голубці.
І, взагалі...
Завтра я куплю собі танкістський шолом.
Оленка Дуб
( м. Львів)
* * *
Чорт забирай!
Я у всьому знаходжу тебе!
І мільйон диких кішок
На серці безжально шкребе.
Починається ломка -
Готуйтеся, рідні і друзі:
Розбивається спокій -
По друзці. По друзці.
Абстинентне кохання,
Синдром недобитої птахи…
В діряві загорнуте лахи,
Недошкрябане серце,
Ще пульсує і квилить,
І у всьому вбачає тебе.
Понеділкова мрія
Пазурами безжально шкребе…
Починається ломка.
Чорт забирай!
Або станеш моїм -
Або помирай!
|
Галина Кантерук м.Львів.
Дитинство
Поможи мені мамо, вернутись туди,
Де дитинства мого загубились сліди.
Підкажи, як вернутись в далекі роки,
Де закриті дороги й забуті стежки.
Хочу ще раз відчути той трепетний щем,
Розпуститись, мов брунька, під теплим дощем
І купатися в щебеті, пахощах трав,
Пити промені ранку й вечірніх заграв,
Де тихесенько вітер для квітки співа
Колискову про місяць і різні дива.
Хочу лихо забути, щасливо рости...
Розкажи мені казку, матусю, і ти.
Я заплющую очі і чую крізь сон,
Як серця наші б'ються, і їм в унісон,
Я, мов птаха, злітаю - й ніяк не злечу...
- Пропустіть у минуле, прошу вас!!! - кричу,
Та злетіти мені, певно, вже не дано...
А було, а було ж... У дитинстві, давно,
Я злітала під хмари, де сонця пісні
Зігрівали щасливу мене уві сні.
Я дивилась, розправивши крила свої,
Як запилюють гречку бджолині рої,
Як журилась калина, подруга моя,
Розуміла що сови пугикають я.
Там було мені легко - без фальшу і слів -
Тільки місяць і зорі, і ночі без снів.
Завжди бачила правду, добро і любов.
Повернутися хочу, відчути це знов.
Де ви, міфи й легенди! Я вірила вам!
А душа, мов забутий спустошений храм,
Де ні свічки, ні навіть ікони нема...
Там я ходжу немов би глуха і німа -
Поклик тиші не чую, немає і слів...
Але часом вночі мені мариться спів,
Твоє серцебиття і у пахощах сад...
Забери мене, мамо, у казку, назад...
* * *
Ти далеко. Ніколи
Не пригорнеш мене.
Ніби в замкнутім колі
Все життя промайне.
Я дала тобі слово
Та життя не стоїть -
Проти волі раптово
Повертається вмить.
Я тебе забуваю
І чуттями всіма
Потихеньку звикаю,
Що тебе вже нема.
Граєм ми свої ролі,
Лише серце болить,
Не витримує болю
І до тебе летить.
Повернися, благаю!
Не барися, не жди,
Бо навіки втрачаєш
Ти мене, назавжди.
Я не прийду ніколи,
Хоч стомилась одна.
... В зачарованім колі
Все життя промина...
Мар'яна Савка м. Львів.
* * *
Жінка. Сукня сріблясто-сіра.
Осінь дихає у плече.
По розмитих її клавірах
Дощова соната тече.
Увібгала худеньке тіло
У м’який глибокий фотель.
Недопалки. Лампа настільна.
Незнайомий нудний готель.
Дві квитанції до оплати.
Чорний осад у кавнику.
І мале кошеня кудлате
Гострить кігті на килимку.
Довгі тіні торкають стелі.
Залягає тяжка пітьма.
Жінка постіль повільно стелить,
Під подушку кладе Дюма.
Зафіранивши блиск реклами
І байдуже місто чуже,
Жінка тихо веде руками
По плечах, прозорих уже
Від криштально-дзвінкої втоми –
Тамувати в собі жагу,
Зберігати в очах невтомну
Іронічну печаль-нудьгу.
Може, просто піти назовсім?..
А по вікнах течуть струмки.
І втікає бульварна осінь
На зачитані сторінки.
Оксана Забужко м. Київ.
НОВИЙ ЗАКОН АРХІМЕДА
— так, за переказом, мовив занурений
у роздуми Архімед римському легіонерові, коли римське військо взяло Сіракузи.
NB: коло для давніх греків — не тільки форма запису думки,
а й символ цілості та суверенності духовного життя взагалі.
Не руш моїх кіл — мої кола тобі не належать.
Ген-ген пароплавчик із морем зшива небосхил,
Потроху штормить, і безлюдніє пляж.
Починається нежить.
Збирай рушники й парасолі - не руш моїх кіл.
Вони самоправні — як в камінь вціловані морем,
Але і зникомі — піском-попід-вітром крихкі…
Як завтра наш світ упаде, мов Содом і Гоморра,
То власне тому, що над міру винищував кіл!
А я свої довго плекала (ховала, ростила…) —
Аж врешті крізь них проступило, мов фосфор,
різким,
Що — ні, не бувається ближче, ніж тіло до тіла,
У нашому світі!
Ніколи.
Ні в чому.
Ні з ким.
При чім же тут тіло?! О дзеркало, хто ця кобіта?..
А ти їй смієшся — мов зараз готовий на скін,
І все, що я можу насправді для тебе зробити, —
Кохати тебе, як пред Богом і морем:
НЕ рушачи кіл!
Про це — всі дерева-і-птахи (лопочучим листям!),
І риби у морі, і звірі у полі — про це ж:
НЕ РУШ МОЇХ КІЛ! — бо нема в них
для тебе користі,
Бо поза своїми — нічого в життю не знайдеш!
О, знав-таки мудрий, що каже, що так загаратав
Напаснику в очі — на двадцять потомних віків!..
І мовлю по-еллінськи: “ме му тос кікльос
тарате”, —
Мужчинам,
Імперіям,
Часу:
Не руш моїх кіл.
Родос, 29.04.2000
|
