Поетичні майстерні - Самвидав

Вірші, проза, аналітика, огляди

Автори /

Лайоль Босота (1996)

Інфо

* Народний рейтинг	0 / 0
* Рейтинг "Майстерень":	0 / 0
* Творчий вибір автора:	Любитель поезії
* Статус від Майстерень:	Любитель поезії
Переглядів сторінки автора:	3617
Дата реєстрації:	2024-04-15 20:26:47
Група:	Користувач
Е-mail:	<< Для контакту з автором зареєструйтеся >>
Автор востаннє на сайті	2024.05.08 01:45
Автор у цю хвилину	відсутній

Найновіший твір

Перша бесіда між А та Б
…
Б. Але у чому б ми могли бути певними від початку, якщо скепсис руйнує так багато з наших усталених уявлень?
А. Я міг би відповісти коротко – у самоочевидних істинах. Та історія показує нам, що такими самоочевидними істинами може вважатися багато що, навіть відверта дурня, що зрештою не пройшла перевірки методом. Тож треба це поняття дещо конкретизувати. Під самоочевидними істинами я розумію математично-логічні, тобто суто раціональні істини, а також те, що безпосередньо нами сприймається тут і зараз. Щоправда, різниця в цих двох родах самоочевидних істин усе ж є, і вона значуща. Математичні істини, якщо вони дійсно суворо-математичні, а не тоді, коли їх висловлено навмання якимись дурнями з Мережі, є вічними, тоді як наше сприйняття мінливе. Можна було би нібито сказати, що істинне, зрештою, лише щось логіко-математичне, бо воно завжди за певних обставин або взагалі завжди працюватиме та перевірятиметься, але це було би хибою. Не варто недооцінювати емпірику та сенсуалізм, адже як би парадоксально не звучало, те, що сприймається, – дійсно сприймається, незалежно від того, наскільки це сприйняття адекватне й доступне іншим.
Б. Але ж послухай, тут ти намагаєшся якось балансувати у суперечці емпіриків і раціоналістів. Хіба це не цілком альтернативні теорії? Ти кажеш, що ratio дає нам щось постійне, отже схиляєшся більше до раціоналізму, але кажеш і те, що наше безпосереднє чуттєве сприйняття також важливе, ледь не на рівні самого логічного аналізу.
А. Так, дійсно. Останнє слово я лишаю за аналізом розумовим у абсолютній більшості випадків, адже це й відрізняє нас від тварин зрештою, і саме це дало нам можливість підкорити світ природи бодай у деякій мірі. Випробування практикою – найкращий доказ, навіть якщо він може доводити багато чого метафізичного. Я поясню свою думку. Мені здається, що наш розум, наші якісь усталені постулати послідовности й логічности, все ж виникають із досвіду. Всі ці принципи прямокутника-трикутника завжди були, принаймні від початку світу, але це не якісь самобутні ідеї-субстанції, а просто закони існування. Людина тисячоліттями дивилася довкола себе і зрештою змогла зрозуміти принципи, чого так і не зробили інші тварини. Адже інтелект – це здатність застосовувати свій досвід у незвичних умовах. Ми зрештою побачили трикутність трикутника і почали на основі нашого знання прогнозувати свої дії та їхні наслідки, якщо вже так дуже грубо спростити. Але це зовсім не означає, що всі ці «яблучність», «чашність», за які Платону дорікав Діоген, – це щось окремішнє, а не частина нерозривної сукупности в реальному конкретному бутті. Отже наш розум – це не світло боже, і не вмістилище спогадів про ідеальний світ, а лише критик, вихований на тисячоліттях досвіду. Він лише намагається затвердити чи спростувати якесь наше сприйняття, засновуючись на вже відомому факті. Скажімо, якщо нам тисячу разів скажуть, що трикутник слід називати квадратом і ми в це навіть повіримо, то зрештою, придивившись до фігури, порахувавши її кути, оцінивши відношення, ми дійдемо до висновку, що всі довкола помиляються, а справжнє та дійсне – ось воно. Але за допомогою розуму ми просто констатуємо беззаперечний логіко-математичний і причинно-наслідковий факт, якщо можемо. Розум і його самоочевидні істини дуже обмежені. Від усвідомлення, що неможливо сумніватися в тому, що ти зараз сумніваєшся, або в тому, що у трикутника три кути, далеко не поїдеш. Саме тому ми розумом перевіряємо та прогнозуємо, навіть якщо інколи складно повірити в його вердикт, наприклад, за галюцинацій із фантастичними тваринами. Але розум навчається у світу, а не світ людяно-розумний зрештою. Тому ми потребуємо і постійного досвіду для виховання розуму, і метафізики там, де досвід обмежений чи взагалі неможливий. Ось цим і пояснюється те, що Аристотель наробив так багато механістичних помилок у фізиці, розмірковуючи послідовно та правильно – він приймав за початки ті посилки, які дозволяв припустити його час, і робив на їхній основі висновки про важкість і швидкість, про сродність каменю та землі. Ті висновки, які він зробив, безперечно правильні, але вони були би й істинними, якби він мав правильні посилки, а цього не було. Розум Галілея зрештою, вже через багато століть, виправив чимало хиб Аристотеля. Але погодься й на тому, що в Галілея було значно більше накопиченого наукового досвіду, технічних можливостей тощо. Він міг засумніватися, перевірити й зробити правильніші висновки та припущення.
Б. Це мені зрозуміло. Цікаво, чим би ти продовжив свій розмисел.
А. Сенсуалісти казали, що пізнаємо ми винятково чуттями; раціоналісти – що винятково розумом. Але складність і водночас самосвідомість людини призвели до того погляду, що людина і мислить, і відчуває, а сама її «картинка» перед очима нібито є, так званим, безпосереднім спогляданням інтуїтивізму. У якості прикладу Франк говорить про лампу, що освітлює «світлом своєї свідомости» все довкола, лишаючись при цьому осторонь від споглядуваних предметів і явищ. Я ж вважаю, що таке пояснення є лише втечею від відповіді, так само, як і перекладання на бога відповідальности за виникнення світу – насправді філософ нічого путнього не сказав, а лише «перефарбував» картинку, залишивши всі принципові риси незайманими. Безпосереднє споглядання ніяк не відповідає на питання пізнання якраз через те, що де-факто відриває суб’єкта від об’єкта й ігнорує факт повернення відбитого від «лампи» світла назад до неї, що тільки й дає якесь уявлення про довкілля. Щирий інтуїтивіст міг би марити, як навіжений, або сміливо звести увесь світ до самого себе за тими самими правами, бо він замість відповіді на питання «Як?» говорить нам лише про якусь самобутню лампу, де увесь інший світ, освітлюваний її світлом, просто припускається, адже він незалежний від неї настільки, що вона не може його пізнати. Так і хочеться тут згадати Мальбраншевого бога, який вкладає у розуми людей образи довколишнього світу, які вони самі побачити не в силах. Чим це все закінчилося – ми знаємо. Тож підемо шляхом виявлення цієї помилки й констатуємо той необхідний для пізнання факт, що суб’єкт і об’єкт пов’язані, щоправда, за безперечної зверхности останнього, а не першого чи їхньої рівнозначности.
Б. Почекай. Але як би ти довів, що зовнішній світ первинніший, якщо мені доступні лише власні психічні стани? Як би я міг довести існування зовнішнього світу, якщо я бачу лише його відбитки у своїй свідомості? Може, ніякого оригіналу тоді й не потрібно, якщо є такі відбитки, які могли би виникати без зовнішньої щодо мене причини?
А. Проблема в тому, що ми надто намагаємося відірвати психічне від фізичного, перетворюючи перше на щось ідеальне і принципово доступне лише нам, тоді коли я вважаю дещо інакше. Наш психічний світ є не просто «відображенням», а різновидом фізичного світу. Адже «відображенням фізичного світу» у чому? В нічому? Дзеркало, яке відбиває світло та інші речі довкола цілком фізичне, матеріальне, і тільки тому воно й може щось відображати, лишаючись при цьому собою: окремим матеріальним предметом. А тепер уяви, що складність дзеркала дійшла до того рівня, коли воно буквально може реагувати на відображуване ним, а зрештою – й навіть усвідомлювати як себе, так і те, що воно відображає щось. Водночас, ми лишилися в полі тих самих понять: фізичне дзеркало, фізичне довкілля, фізичне світло, яке відбивається як від предметів, так і від дзеркала. І хто би тут сказав, що відображення – це щось незрозуміло-духовне? Воно є конкретним аспектом і різновидом взагалі всієї тієї системи, яка існує, і водночас воно тут у найпримітивнішому сенсі суб’єктивоване. Наші психічні стани, як ти кажеш, – це ті самі відбиті та отримані світлові промені дзеркала, які й складають відображення.
Б. Тобто наш психічний світ можна вважати матеріальним?
А. Я мав на увазі не зовсім це. Наш психічний світ є цілком реальним і різновидом фізичного, оскільки у світі існують лише фізичні явища, а не вульгарно-«матеріальним». Ми надто чіпляємося за це застаріле слово «матерія», тоді як сьогодні на Заході філософи кажуть винятково про «фізикалізм» і «фізикалістів», тобто мається на увазі те, що немає чогось такого, чого би не можна було пояснити фізично. Іншими словами, немає чогось такого, що би не піддавалося ніякому науковому дослідженню, ніякому науковому методу. Ми вводимо гармонію у світ цим словом, тоді як «матерія» має сильні конотації саме із «речовиною» та взагалі корпускулярною теорією. Згідно з таким поглядом, квантове поле – це не матерія, і воно тоді розбиває всі матеріалістичні уявлення, на що не раз спиралися ідеалісти. Але ж, таке поле – це дещо цілком зрозуміле для науки, пояснюване, прогнозоване та провоковане. Нічого божественного в ньому немає. Тобто навіть така за, застарілими уявленнями, ідеалістична річ, що руйнувала все французьке Просвітництво, насправді є цілком пояснюваним явищем. Отже на психічний світ треба дивитися значно ширше, ніж на просто «матеріальний». Він – фізичний.
Б. Гаразд, але головну думку мого питання ти все одно зрозумів, тож продовжимо.
А. Так, зрозумів. Я дійсно вважаю, що психічний світ людини – це різновид фізичного. Ми, якщо дуже грубо спростити, і вдатися до того самого матеріалізму колись змогли би винайти «електрохімічну формулу» думки, тобто цілком її фізично описати, бодай якусь найпримітивнішу думку, яка виражається для стороннього спостерігача, а не лише для суб’єкта. Гадаю, тоді старе уявлення про ідеальну душу та все беркліанство як таке буде цілком переглянуте. На мою думку, те, що має суб’єктивне місце повинно виражатися й об’єктивно. У протилежному випадку, «Все, про що не можна сказати, слід замовчати», тобто у нас не буде ніякого підтвердження, що це існує бодай у якомусь сенсі. Наші думки, хоча ми ще не описали їхні фізичні та хімічні формули досконало, виражаються для інших людей у наших діях. Хоча й не завжди – але це в даному випадку хиба можливостей пересічного спостерігача, а не принципово недоказове «щось». Я стверджую так: якщо навіжена людина бачить жовтого дракона – значить він дійсно існує. Для неї він цілком реальний, а ми колись зможемо вивести його «електрохімічну формулу», тобто встановити постійне співпадіння між якимись електричними імпульсами в мозу людини й тим, що вона жаліється на те, що переживає галюцинаторний досвід. Більше того – саме галюцинаторну картинку жовтого дракона. Поки ми обмежені в цьому питанні, хоча дослідити його точно можна, адже ми вже навіть «бачили» атом гідрогену, неймовірно маленьку річ. Тож коли хворий бачить таку абсурдну річ, вона дійсно існує об’єктивно та фізично. Для нього – у вигляді конкретної картинки, що лякає та спонукає до дій; для нас – у вигляді якоїсь «електрохімічної формули». На цьому треба наголосити, адже попри те, що наші думки, взагалі психічні образи, якища вплвають на поведінку кожного з нас, ми довго намагалися применшити чи, навпаки, абсолютизувати їхню природу. Вульгарні матеріалісти казали, що думка – це «жовч мозку», а ідеалісти, навпаки, казали про неї як, зрештою, першооснову світу та єдину дійсно реальну річ, якої не бачать лише люди у «печері». Насправді ж, фізичне та психічне, як я гадаю, є чимось подібним за своєю природою, точніше – все воно «фізичне», описове, закономірне, досліджуване в міру людських і технічних можливостей. Скільки крові пролилося через це питання «матерія чи думка (я не кажу тут «ідея», про що далі ще буде)?» А насправді ж, ми просто не розуміли суті самого питання. Що одне, що друге – подібні речі, тобто вони фізичні. Можна сказати, що матеріалісти більше мали рацію в цьому питанні, бо вони були значно ближчі до такого, «наукового» погляду, але довго спрощували все саме до слова «матерія», що здобуло багато хибних нашарувань. Саме давніші матеріалісти є передтечами фізикалістів, тобто тих, хто вважає, що у світі немає нічого, окрім фізичного, пояснюваного, виявленого. Усе, що ніяк себе не виявляє – це по суті ніщо, і говорити про це з усією серйозністю не можна; такі розмови просто позбавлені сенсу.
Б. Здається, розумію. Але ж те, що трикутник трикутний – це не чиясь думка і не спостережений електричний імпульс, а принцип. Що на це скажеш?
А. Ти сам відповідаєш на це питання. Це саме «принцип», субстанційна риса трикутника, без якої він не трикутний, а якийсь інший, якщо взагалі таке щось є. На мою думку, ні в якому разі не можна змішувати поняття і накладати думки на ідеї-принципи, як це робили ідеалісти. Саме про це я й хотів розповісти. Адже коли хтось думає про трикутність трикутника – це саме його думка, електричний імпульс у головному мозку, а сама по собі трикутність трикутника – це правило його існування. Усе, що існує, має існувати якось; усе, що сприймається, має якось сприйматися. Ми можемо абстрагуватися від окремих трикутників і зрештою дійти до усвідомлення принципу – що ж саме робить рівнобедрені та прямокутні трикутники родичами? Те, що у них три кути, що у сумі всі ці кути за евклідових умов завжди дадуть 180 градусів, тобто якесь просторове відношення, а не якусь абстрактну незрозумілу величину, але всі трикутні речі існують лише трикутними. Отже конкретні принципи буття та саме конкретне буття – це одне й те саме, і не слід робити з цього божественний закон, адже подумай: чи могло би щось існувати, якщо не було би принципів, за яким воно існує? А чи могли би принципи існувати самі по собі? Ні, бо навіть коли ми думаємо про них, то вони з одного боку відносяться до якихось абстрагованих нами «трикутників», а з іншого – вони є нашою цілком фізичною думкою. Немає просто «пниципового» буття, тобто світу ідей самих по собі. Це – логічний фокус і спроба втекти від поставленого питання. Я чітко бачу, що Платон, описуючи свої ідеї, те й діло приплітав до них щось матеріальне, адже інакше би він не міг про них думати та розуміти «як воно існує». Конкретні принципи буття й конкретне буття – це одне й те сама. Отже, підсумовуючи, скажу, що якби у трикутника було не три кути, а чотири, то це був би вже чотирикутник – і байдуже яким буквосполученням ми його називаємо: від того сама суть не зміниться. Розумієш до чого я?
Б. Так, розумію. І мені це здається цілком слушним. Отже самих по собі принципів-ідей немає, як немає і матерії без форми, а наші думки та й узагалі увесь психічний світ – це інший прояв, інший різновид усе одних і тих самих умовних субстанцій, незалежно від того, якими словами ми їх називаємо.
А. Саме так. Сам поділ на «психічне» й «фізичне» умовно-кількісний, а не якісний. Тож матерія й ідея – це, грубо кажучи одне й те саме. Але «матерія» розрослася до більш точної та правильної «фізики», а психічний світ став суб’єктивним проявом об’єктивних фізичних процесів і сам став «фізичним». Щодо ж самих ідей-принципів, то вони не думками, бо це конкретні закони існування чогось, які ми можемо зрозуміти, абстрагуючись від конкретних речей усе далі й далі, доходячи до суті. Погодься, що людину, яка зрештою так і не зрозуміє, що чотири яблука та чотири сірники – це з одного боку зовсім не одне й те саме, але зрештою і щось подібне між собою, ми назвемо дурнем. Але ось цю абстрактну «четвірку» не треба переводити в якесь окреме самобутнє буття, бо ніякої «четвірки» не існує без тих самих яблук і сірників. Навіть у математиці, максимально абстрагуючись, ми зрештою вираховуємо об’єктивні та дійсні закономірності, закони світу, які потім можна буде до чогось конкретного прикласти, до тих самих яблук, мовляв 2+2 буде чотири яблука. Але коли ми починаємо думати, що «2», «+», і «=» – це щось магічно-невимовне, але абсолютне й існуюче, владне і надвладне над конкретним світом, то це дурість. Гріш ціна тому математику, який рахує нереальні числа недієвими формулами. Він тоді підриває просто закони світобудови, які просто є, хочеться йому цього чи ні, з одного боку, і підриває нашу об’єктивну можливість знати та пізнавати – з іншого. Математик, що говорить беззв’язну маячню, не говорить нічого та має направлятися до однієї палати з тими, хто бачить жовтих драконів, і перевиховувати своє розуміння світу. Навіть ірраціональне число Π – це відношення чогось до чогось, що реально працює та виведене з чогось реального.
…
Б. Це я затямив.
А. Але повертаючись до нашого питання про первинність зовнішнього світу над внутрішнім і внутрішнього світу саме як відображення зовнішнього. Річ у тім, що зовнішній світ надзвичайно складний і не може сприйматися людиною разом. Той факт, що в маячінні людина сприймає інакше чи навіть сприймає те, чого немає, каже нам про тріщини на дзеркалі, а не про те, що дзеркало саме стало світом. З досвіду ми знаємо, що для нас постійно виникають нові знання, нові образи, причому дуже гармонізовані і явно не підпорядковані закону випадкової мозаїки однієї крихітної людини. Хіба що ця людина насправді є свідомою частинкою чогось значно-значно більшого і, вочевидь, зовсім не свідомого – як наша автономно-вегетативна нервова система. Уся ця система складена добре, принаймні вона працює й працює тривалий час, а не дає якісь миттєві спалахи роботи. Різні прояви цієї системи й потрапляють до поля зору свідомої частинки, але не обмежуються нею, а отже соліпсизм як такий неможливий. Він неможливий ще й з огляду на те, що жодне маячіння чи зусилля волі ніколи не зрівняється за силою із тим, що Берклі називав «активною ідеєю», тобто фізичними речами, зовнішнім світом. Він навіть вимушений був вигадати свідомого бога, щоби пояснити системність і повторюваність наших сприйняттів. Найвидатніший соліпсист не владний над тим, що його вдарили, якщо тільки не мати на увазі його надмірну балакучість. Він став жертвою примусового зовнішнього механічного впливу, який не може заперечити навіть напруживши всі свої духовно-психічні сили. До того ж, як я вже казав, порушення нашого сприйняття, навпаки, мінливі, часто – зворотні та несистематичні. В сновидінні ми можемо бачити всіляку нелогічну дурню, і навіть інколи усвідомлюємо, що спимо, на основі цих же суперечностей, але зрештою прокидаємося. Так само і з хворобою: ми або виліковуємося від неї, або живемо з нею, розуміючи, де правильне сприйняття, а де ні, або ж вона нас зрештою добиває і вже тут не буде ніякого сприйняття, ані свідомости. Зовнішній світ складний, люди різні й непідпорядковані нам. Отже, якщо інші люди – це просто філософські зомбі, то, вбачаючи власну свідомість, і, водночас, розуміючи складність світу, ми вимушені констатувати, що навіть якщо ми увесь цей час сприймаємо якісь нервові імпульси в нашому тілі, саме це тіло значно більше, ніж наша свідомість, і залежить від неї лише частково, як частково залежить від неї автономно-вегетативна нервова система: як ми не можемо примусити наше серце зупинитися, так не можемо змусити й увесь світ миттю розсипатися, а потім зібратися якось інакше. Звідси ми розуміємо, що наша свідомість на наше серце майже не впливає, а може, навіть залежить від нього, і що наша свідомість майже не впливає на те, що саме ми по суті бачимо чи чуємо, а, скоріш за все, підпорядкована зовнішньому світу. Звісно свідомість і серце доволі самобутні, але погодься, що якщо в людини зупиниться серце, то вона просто помре раз і назавжди, тоді як якщо людина втратить свідомість, то серце й надалі битиметься. Я поки не можу й не буду казати, що увесь світ – це не моє власне тіло, але я, принаймні те, що я звик називати собою, тобто свою свідомість, свої переживання, почуття, значно вужчий і менший за своє тіло, яке диктує мені умови. Ось це саме тіло може бути й величезним Всесвітом. Він систематизований таким чином, що на його фундаменті могла виникнути моя свідомість і я як такий, але якщо я зникну, то далеко не факт, що тіло помре разом зі мною – я про це вже не знатиму, – але ймовірно, що в мене відімкнеться свідомість, а тіло й надалі житиме, причому, можливо, знову якась його частинка стане свідомою. А якщо ж подивитися на інших людей, то коли вони помирають, то світ не руйнується і майже ніяк не змінюється. Я й ти лишаємося живими, коли хтось інший помирає, і все одно щоранку сходить сонце.
…